Страница:
- То колись було, - повеселiшало обличчя Дмитра. - А ти пiдкажи, що
говорити з вершини сьогоднiшнього дня? "
- Бач, Василино, який це товариш: тiльки, значить, хоче говорити з
вершини, на менше нiяк не погодиться. Що йому порадити?
- А що ж йому радити? Краще державної постанови про полiпшення зернових
культур не вигадаєш. З неї й треба починати, - впевнено вiдповiла
Василина.
- Чуєш, бригадире, голос маси? Слухай i дослухайся. Моя жiнка рiзнi
новини, як вiршi, напам'ять знає. Словом, дали їй рiвноправiє, то тепер
мало прав у чоловiка залишилося - всi собi забирає. - Варивон любовно
покосився на Василину i, вийнявши олiвець та блокнот, уже серйозно
заговорив до Дмитра:
- Збори нашi задуманi iнтересно. Ми по-колгоспному, значить, теоретично
i практично повиннi роз'яснити всiм, що кожну путящу рослину треба
неодмiнно полiпшити агротехнiкою. Колись ми з тобою найбiльше грiли чуби
над добором насiння, а тепер нам випадає ширше думати над мiчурiнським
вихованням рослини. Уже, коли помислити, досвiд є i в нас, i в iвчанцiв, i
Немерчанську дослiдну станцiю ти неспроста вiдвiдував. Надiюсь, не
широкоротим гостем був там, а все-таки господарем. I вершина твоя - це
вище пiдняти нашу працю, от як жито на пагорбi пiдiймається. Тiльки слова
пiдбирай вiрнi, мов зерно, бо на зборах доведеться стукнутися лобами з
деякими вiдсталими агрономами. Про це i Iван Васильович натякнув. Вiн
крiпко на твоє слово надiється.
- Ти виступатимеш?
- Наша хата двох ораторiв виставляє. Я вже навiть встиг у Василининi
шпаргалки заглянути. Вона про створення добiрного насiння говоритиме.
- Ну й безсовiсний ти, Варивоне. Вже так заховала свої записки...
- Знову починається самокритика, - зiтхнув Варивон. - Так уже менi,
бiдному та безталанному, перепадає вiд своєї жiнки, так перепадає, що
iнший бригадир махнув би рукою на таку ланкову i вприйми до рядової
пристав би...
Наближалися до рiки. Її мелодiйний повiв уже коливався над полями, її
одсвiт напливав на жита, i вони, здавалось, виростали на фiалковiй
поранковiй годинi i пахли ромашкою, наче дiвочi коси. Навколо розсiвались,
пересновувались, перехлюпувались пташинi спiви, єднаючи луги з лугами,
береги з берегами. От i розкрились цi молодi береги, в зеленi i сузiр'ях
квiту. Сонце, шукаючи броду, сторожко зупинилося посеред рiки; на
моторному човнику зi смiхом пропливли дiвчата у вiнках, i в бездонному
плесi вiнками закружляли хмари.
- Глянь, Дмитре! - Варивон крутим плечем налiг на плече товариша.
З-за пагорбка тихо пiдiймались дiди. Лiта уповiльнили їхню ходу i кров,
вони ж зимнiм холодом обвiяли їхнi голови.
- Iнспектори якостi! - з пошаною обiзвалась Василина. - Дбайливi очi
нашi.
- Що дбайливi, то дбайливi. Тiльки чи не намнуть вони, значить, нам
чуби?
- Побоюєшся? - Дмитро вже розпiзнає Семена Побережного, i Кирила
Iванишина, i старого коваля Йосипа Киринюка, який, втрачаючи зiр, мало не
з сльозами попрощався з колгоспною кузнею.
- Та щоб дуже, то не дуже: якоїсь великої вади не знайдуть, а вчепитись
до чогось зможуть. Безжалiснi дiди. Колись їм така нива i посеред самого
раю не снилася, а тепер вони так i силкуються хоч за порошинку зачепитися.
- Порошинка око заслiплює.
- Та я знаю, що ти з дiдами заодно, вони люблять таких, - незадоволено
пробурмотiв Варивон, якого iнодi до краю обурювала в'їдливiсть iнспекторiв
якостi. - Помiтять тобi грудочку i, аж пiдстрибуючи, до телефону бiжать -
давай їм райпартком, i то тiльки першого секретаря. На другого - нiяк не
погоджуються.
- В'їлась тобi ця грудочка, граючи поглядом, глянула Василина на
чоловiка.
Минулого року навеснi Варивонова бригада розорала пiд капусту кусок
лужини, зарослої кiнським щавлем. Тяжкi плити цiлини заряботiли жовтими
пальцями щавлевого корiння. Обробляючи неподатливу лужину, в бригадi якось
не звернули уваги на самий край поля городникiв. Iнспектори якостi знайшли
на ньому грудки, якi зразу ж в очах дiдiв стали вже грудомахами, а на
зборах виросли в отакеннi брили.
- Покажiть менi хоч одну таку брилу, i я згоден понести найбiльшу кару!
- обурився Варивон, коли його бригаду почав вiдчитувати вiсiмдесятлiтнiй,
засушений мов корiнь, Семен Побережний.
Дiд зрозумiв, що передав кутi меду, i брили, зменшуючись, стали
називатися грудомахами.
Набуло грудомах! - одностайно пiднялась бригада Варивона. - Може була б
одна, коли б усi грудки докупи позносити.
Дiди аавагалися, почали перемовлятися. До трибуни пiдiйшов Йосип
Киринюк, а Побережний незадоволено, хмурячись, сiв бiля столу.
- То правда, товаришi, - заговорив глухуватим спокiйним голосом
Киринюк, - грудомах не було, нема чого навiвати туман на бригаду Варивона
Iвановича.
Рухливий Побережний сердито закрутився на мiсцi.
- Грудомах не бачив я, - продовжував Киринюк, - але каторжнi грудки
знайшли собi притулок...
Зал повеселiшав, i повеселiшало зморшкувате обличчя Побережного. Вiн
нахилився до вуха свого сина Захара, знатного бригадира четвертої бригади:
- Виправдовує, виправдовує Йосип Варивона. Любить цього непосиду i
артиста. Були грудомахи, ну, не такi вже великi, а були... - i замовк, бо
саме до Киринюка обiзвався Варивон:
- I правда Йосипе Володимировичу, грудки були маленькi!
Старий, люблячи Варивона, хотiв жартом пригасити суперечку:
- Та невеликi, завбiльшки, ну, як жайворонок...
I що б уже було помовчати Варивоновi. Але вiн не витримав:
- А може то насправдi, значить, жайворонки вiдпочивали?
- Варивоновi жайворонки! Варивоновi! Теж менi артист! - сердито гукнув
з президiї Побережний i демонстративно пiшов зi сцени.
Збори вибухнули реготом, а вираз "Варивоновi жайворонки" пiшов
мандрувати по всьому району, i не дуже зрадiв Варивон Очерет, коли через
кiлька днiв сам почув у iвчанському полi, як задириста молоденька ланкова
наказувала трактористовi: "Добре ж скородьте в долинi, анiде не залишайте
Варивонових жайворонкiв". Цього бригадир не мiг простити iнспекторам
якостi.
Дiди порiвнялися з бригадирами.
- Варивона, хрещеника мого, всюди побачиш, - поздоровкався невеличкий,
рухливий Побережний, швидко подаючи коренисту прив'ялу руку.
- Бо ми такi людi, що навиду, в затiнок не ховаємося, - в тон йому
вiдповiдає Очерет, а сам пильно стежить за сухим, наче волоський орiх,
обличчям Побережного: чи не пiдготував старий якоїсь каверзи?
- Хвалила себе гречана каша, що добра вона з маслом.
- А вам без масла бiльш подобається? От кого б я, значить, директором
маслозаводу призначив.
- Це щоб я iнспектором не був? - береться хитрими зморшками обличчя
Побережного. - Що там у тебе коло лiсу робиться?
Варивон насторожується. А спокiйний доброзичливий Киринюк уже вгадує
думки бригадира i спiшить заспокоїти його:
- Порадували ви нас, бригадири... Iдеш стежкою, а колос, наче лiс,
нависає над тобою. Славнi поля. - Розумнi, червонi вiд ковальського вогню
очi старого ворухнулися в обвислих сiтках зморщок.
- Не перехвали Варивона, вiн i сам себе не забуде, - обiзвався
Побережний.
- Так уже й не забуде, - наче нiяковiючи, вiдповiдає Очерет.
- Так що ж у тебе поруч з просом росте? - допитується Iванишин. -
Чумиза?
- Чумиза, дiду.
- То хай росте на здоров'я... А озимина, вiрне слово, небувала. Слово,
дане партiї, Сталiну, виконають нашi люди, - любовно говорить Киринюк, i
його пропеченi, всi в шрамах i рубцях руки бережно гладять нiжне стебло.
- Напевно виконають, - погоджується Побережний. - Та й пiшли, хлопцi.
Подзвонимо Iвану Васильовичу, хай i вiн порадується з нами.
- Може Генадiю Павловичу Новикову, другому секретаревi, подзвоните? -
серйозно запитує Вариюн.
- I Генадiю Павловичу скажемо. Ми навiть у гостях в нього були. Про
врожай i мiжнародну полiтику розмовляли... i третього секретаря не
обминемо. У нас усе по порядку робиться... - I вже по-змовницьки
Побережнiй додає: - Бач, як Варивоновi жайворонки розспiвались над полем.
- Чого ж їм не спiвати? Дозволяю. Бo є над чим i птицi повеселитися, -
одвiв од себе удар Очерет.
Навколо заяснiли усмiшки, i дiди поволi пiшли понад лугом.
В село Варивон, Дмитро i Василина поверталися разом. Коли пiдiйшли до
молодого, всього в квiтах, парку, назустрiч їм вибiгла Нiна, дочка Марти.
Її засмагле з смiливими рисами обличчя було сповнене радiстю, захватом.
- Варивоне Iвановичу, Дмитре Тимофiйовичу, ви скульптури не бачили?..
От ходiть, ходiть подивiться! - обернулась, i двi важкi коси гойднулися на
її ще вуглуватих плечах.
Посеред парку, бiля басейну, оглядаючи твiр столичного скульптора,
тиснулося багато колгоспникiв: Перше, що вразило Дмитра, - був образ
матерi. Вона, осмiхнена, трохи вiдхилившись назад, наче щастя й надiю,
гордовито тримала на руках сповите немовля.
- Варивоне Iвановичу, як вам? - довiрливо торкнулася його руки Нiна.
- Хороше, дiвчино, i добре, що вона не смiється, а тiльки посмiхається.
- А чому, Варивоне Iвановичу?
- Так мiцнiше її розум i життя показано, - а потiм напiвжартома додав:
- От твiй образ уже скульптор iнакше лiпитиме, ти нове поколiння, яке в
радiснi часи на свiт народилося.
Додому Дмитро прийшов надвечiр, коли бджоли живими клубками притишено
бринiли бiля вiчок розпарених вуликiв. За густою зеленню дерев i кущiв
порiчок почув дзвiнкi голоси Андрiя i Ольги. Хотiв спочатку пiти до дiтей,
але роздумав i лiг на траву бiля яблунi. Навскiсне сонячне промiння
золотiло верховiття дерев, крiзь листя просвiчувались обриси яблук i груш.
- Розкажи менi казку, Андрiю, - попросила Ольга.
- Тобi тiльки казки в головi, - розважливо вiдповiв.
- Бач, який ти добрий. Усi кажуть: у вашiм класi нiхто краще за тебе не
розповiсть. А тобi для мене жаль щось розказати. Чуєш, розкажи, Андрiю. То
я тобi книжку нову дам почитати.
- Яку?
- Гарну. Менi пiонервожата дала. Розкажи, Андрiю.
Замовкло за кущами. На саблуку переливчасте заспiвала iволга i,
вiйнувши гарячим пiр'ям, перелетiла на друге дерево. I легко, наче
продовжуючи пiсню iволги, задзвенiли срiбнi ноти дитячого чистого голосу.
- Колись у давню давнину на нашу рiдну землю нападали турки i татари.
Де тiльки проходили вони, там залишалась одна пустка, бо людей вони
убивали або забирали в полон, малих дiтей топтали кiньми, а села палили
лютим вогнем, як фашисти в Iспанiї.
Тодi на нашiм Подiллi, коло Бугу на кручi, де тепер каменоломнi стоять,
жив брат Iван iз сестрою Яриною. Жили вони у великiй дружбi, бо нiкого в
них не було з рiднi - всiх турки порубали. Поїхав одного разу брат у лiс
на полювання, а сестра залишилася поратися дома. Коли дивиться вона - аж
чорна хмара заступила сонце. Кинулась дiвчина в двiр, а до хати чорнiше
чорної хмари мчить орда. Метнулась утiкати, побiгла понад кручею; гострий
камiнь до самої костi рiже бiлi ноги дiвчинi, колючi кущi розривають руки,
рвуть буйнi коси, що плечi встелили; а дiвчина бiжить, та несила втекти
вiд погонi.
"Краще менi смерть, чим неволя", - i з високої кручi кинулася в Буг.
Та, падаючи, зачепилась косами за колючий терен i повисла над рiкою.
Схопили її людолови, зв'язали мотузком i потягнули за конем. Бiжить
дiвчина шляхом i чорну землю сльозами засiває, кров'ю червонить...
Тої години брат далеко заїхав у лiс. I от почав пiд ним спотикатися
кiнь. По рiвному iде, а спотикається. Серцем вiдчув Iван горе - i погнав
коня додому. Коли виїхав iз лiсу, тiльки побачив чорний дим i стовп
рiвного полум'я замiсть своєї хати. Щосили погнав коня, напав на слiд цих
фашистiв i вирiшив або пропасти, або шаблею добути сестру з полону.
У дорозi зустрiла його нiч, темна, невидюща. Утомився кiнь, голову
понурив, милом стiкає, а тут ще рiчка перегородила дорогу;
"Прийдеться вiдпочити тобi, товаришу", - пустив коня на долину, а сам
дивиться в далечiнь - очей не спускає.
Аж от за рiкою запалали вогнi. Зрадiв брат: "Нападу вночi на фашистiв i
вiдiб'ю сестру".
Та не дочекалась його Ярина. Тiльки почали вороги засипати бiля
вогнища, вона розгризла зубами сирицю, що до кровi впилась в її руки, i
кинулась тiкати. Побачила її варта, почала переймати, кiньми здоганяти.
Догнали сестру у степу, кiньми прибили; потiм ослiпили її, вiдрiзали
буйну косу, а шаблями посiкли тiло на дрiбнi шматки.
Вночi, коли згасли вогнi, переплив брат рiчку, напав на людоловiв,
порубав, розiгнав їх, а сестри не знайшов.
Три лiта i три зими шукав брат свою сестру, бився з фашистами i на
своїй i на чужинськiй землi. Була йому в битвах удача, тiльки серце удачi
не мало - нiде не мiг вiдшукати Ярини.
На четверте лiто знову попав брат на те мiсце, де колись вперше побив
ворогiв. Пiдiйшов до молодої гiнкої берези, щоб зрубати її. Тiльки
намiрився шаблею, а береза заговорила до нього:
- Не рубай мене, брате, я твоя сестра, ордою замучена, порубана. Оця
береза бiла - це моє тiло, а трава шовкова - моя буйна коса, а чорний
терен - мої карi очi...
Замовк Андрiй, i пiсля довгої мовчанки з жалем обiзвалась Ольга:
- Коли б не почав братiк попасати коня, а переправився через рiчку, то
й сестру б урятував. Хай би без коня, хай би сам переплив. Чи так я кажу,
Андрiю?
Авжеж, так, - здивовано погодився брат, не сподiваючись, що Ольга
зробить такий висновок з казки. Дмитро приязно усмiхнувся: ця Ольга завжди
що-небудь скаже несподiване. О, вони в нього обоє до науки охочi, буде
толк... Аби тiльки спокiйно в свiтi було, та щось не схоже на спокiй, -
задумавсь.
А в душi ще озивалася старовинна казка, вставало Побужжя, високi кручi
i замучена дiвчина в зеленому степу. Згинаючись, вийшов з-за дерев i
любовним зором зупинився на Андрiєвi, що був, як казали, увесь у батька -
i з лиця, вдачi.
- Пiшли, дiти, до хати.
- Таточку, а де ви були? - кинулась Ольга до нього.
Андрiй пiдвiвся i спокiйно, розумними, трохи сумовитими очима подивився
на батька.
- На полi, дочко. Жито там наче гай стоїть.
- А чого ж мене не брали з собою?
- Щоб не плуталась пiд ногами, - промовив за батька Андрiй. -
Заблудишся в житi - хто тебе вiдшукає?
- Не бiйся, хто схоче, той вiдшукає i на самому краю свiту, - гордовито
пiдвела голову, як справжня наречена: i цi слова, i манеру триматися вона
вже встигла перехопити вiд врослих дiвчат.
На подвiр'ї бiля квiтника поралась Югина, до неї напiвзаплющеними
устами тягнулися барвистi квiти. З легким усмiхом подивилась жiнка на
дiтей, чоловiка.
- Давно з Городища приїхала?
- Нещодавно, Марко Григорович i Соломiя привiт передали тобi,
запрошують до себе, - подивилась на Дмитра. I той голубий погляд, не
вицвiлий, не потьмарений, був йому таким самим дорогим, як чотирнадцять
рокiв тому.
У хатi коло вази з квiтами лежав невеличкий, очевидно Вiд пiстолета,
набiй; по ньому корiнчиком покрутився розбухлий слiд iржi. На обiдку бiля
капсуля двома мурашками чорнiли чужi лiтери.
- Югино, звiдки ця погань взялась?
- В Городищi знайшла, - вiдповiла безтурботно, а Дмитро Замислився.
II
Нарештi Андрiй упросив батька пiти в яр, щоб побачити старе Городище.
- Далеко йти, пристанеш.
- Не пристану, - уперся хлопець на своєму.
В недiлю, пiсля снiданку, вдягнувшись у святкове вбрання, Дмитро
перекинув на плече дробовик i пiшов з сином в чорнолiсся.
Вночi пройшла гроза, i тепер в дорожних вибоїнах ще стояла
зеленаво-золотиста вода, паруючи легкими димками.
За селом починались луги. Ядерний дощ прибив високу траву до самої
землi, оповив сизою вологiстю слiпучу зелень. Сумовито було дивитись на
спустошене, витолочене, покручене вiтром i негодою привiлля, що курилось
на сонцi, мов пожарище. I раптом на очах почала оживати долина. Заспiвали,
затукали тяжкi краплини, спадаючи з листя i квiту на землю, заворушилась,
без вiтру зашумiла трава, зводячись i пiдстрибуючи вгору. Спочатку
пiдводились окремi кущi, зеленi i свiжi, мiцнiшi в коренi i стеблi, а мiж
ними сiросизуватими западинами ворушилась неспокiйна луговина. По нiй, мов
рибини, скидались зернистi покучерявленi кетяги квiту, довго
перехитувались i гордовито стихали, п'ючи густе сонячне промiння. А потiм,
зразу, пружно пiдводились цiлi прогалини, даючи знак iншим, i весь
простiр, мiняючи барви, пiдводився мiцно i вперто, розливаючи навколо
п'янкi пахощi.
- Дивiться, тату, - не так захоплено, як здивовано промовив Андрiй,
оглядаючи чорними блискучими очима рухливе зелене море.
- Оживають, сину, бо таку породу ми сiяли, мiцну, - задумливо промовив,
дивлячись в далечiнь.
Прiсною прохолодою повiяло з лiсу. На прогалинах так пахли голубi шапки
чебрецю, що можна було впитися до непритоми. З-пiд кущика пурхнула
довгонога поцябрушка i, дрiбочучи продовгуватим, сизокрапчастим тiлом,
побiгла, цiнькаючи, по вигнутiй оброшенiй стежцi. Могутнiм спокоєм дихало
чорнолiсся. Вузлуватi натрудженi дуби важко розкинули нерухомi шатра
зубчастого листя. У гущавинi чорних стовбурiв блискавицями спадали
бiлокорi берези, без вiтру шумiв полохливий лист на осиках.
З неприхованою цiкавiстю оглядав Андрiй лiсову красу, обминаючи
прогалини, засiянi просом, пшеницями, яблуневi сади, огородженi воринами
або просто обсадженi вишняком i черешнею.
Ледве помiтною стежкою вийшли на пасiку. По травi i в блакитi синяка та
фацелiї довгими рядами бiгли червонi вулики. Бiля контрольного,
навпочепки, сидiв старий Марко Синиця, курникаючи пiд нiс якусь пiсню.
Найменша дочка його, Соломiя, студентка сiльськогосподарського
iнституту, пiдвiвши голову, пильно оглядала обсипану плодами яблуню.
Знаючи, як його любить бiлоголовий Марко Григирович, Андрiй, не
здоровкаючись, зразу ж гукнув:
Дiду, дайте меду!
Якого тобi, вражий сину? - пiдводячись, поздоровкався з Дмитром.
- Щiльникового.
- Зараз не можна меду їсти.
- Чому, дiду?
- Чому? Язик як цурпалок стане. Спухне, - промовив безперечно,
стримуючи осмiх в розкiшнiй сивiй, аж позеленiлiй бродi.
- Ой, дiду, а самi просили, щоб на пасiку прийшов.
- Так то ж щоб прочитав менi, старому, яку книжку, розповiв про свої
одноманiтнi оцiнки. I тепер вони в тебе не змiнились?
- Не змiнились, дiду.
- Все п'ятiрки?
- П'ятiрки.
- А б'єшся теж на п'ять?
- Всяко буває, дiду.
- Соломiє, принеси гостям свiженького.
- Зараз, тату, - майнули мiж деревами двi чорних коси i синє плаття.
- Не треба, Марку Григоровичу. В нас i свого хватить.
- Як так - не треба? На пасiцi бути i меду не попоїсти? Ти що, мене,
старого, зобидити хочеш?
-Та нам на Городище треба попасти, не близький свiт.
- Успiєш iще з козами на торг. Ну, що воно в газетах печатають? Вiйною
пахне, кажуть? Чи то перемелеться?
- Хто його зна, - неохоче вiдповiв.
Отут, в лiсах, в зеленому i блакитному свiтi, наповненому спiвом птахiв
i бджiл, не хотiлося зараз думати про страхiття, що висувалось iз далеких
країв.
- Проклятий отой фашист. Товчеться, товчеться по свiту, як Марко
Проклятий по пеклу. Невже йому таки й спину не буде? Як думаєш?.. А ти
знаєш - i в наших лiсах якась лиха година воду каламутить. Я разiв зо два
чужих людей здалеку бачив. Не мiшало б облаву зробити.
- Дмитре Тимофiйовичу, погляньте на нашу яблуню, - пiдбiгла Соломiя.
Смагляве обличчя було ясне й щасливе, як буває в пору безтурботної
юностi, коли свiтлi надiї скрiзь стелять добрi шляхи. Була дiвчина
середнього зросту, високогруда i гнучка, мов лозина. У кожному русi
вчувалася пружнiсть i сила.
"Яку доньку викохав у лiсах. Очi аж свiтяться розумом". - мимоволi
задивився на дiвчину, пригадуючи, що вже про неї, про її працю в саду i на
пасiцi тепло писалося в газетi. Обережно пiшов помiж вуликами до яблунi.
Молода крона аж угиналася вiд плодiв, на яких пробивалися першi промiнцi
рум'янцю.
- Це такi яблука в червнi? - здивувався, торкаючись рукою до чистого
стовбура.
- А вона думає виростити яблука, мов кавуни, - обiзвався Марко
Григорович.
- Нi, трохи меншi, - серйозно вiдповiла Соломiя. - А от якiсть кавуна
не завадило б прищепити плодовим деревам.
- Яку саме? - недовiрливо запитав Дмитро.
- Щоб вони цвiли i плодоносили кiлька разiв, до самого морозу.
- I це можливо?
- Можливо, Дмитро Тимофiйовичу. Наука не знає слово "крапка".
"Селянськi дiти", - згадав твiр Некрасова i усмiхнувся сам собi.
"Селянськi дiти", - як музика обiзвалися схвильованi думки, широко
розкриваючи новий свiт. Прислухався до них, мов до свого весiлля, i
добрiв, i радiв, дивлячися то на Соломiю, то на Андрiя.
Дiвчина з подивом бачила, як мiнилося обличчя Дмитра.
"Ех ти... маленька, - подумав, нiби про свою доньку. - Селянська
дитина... А в iнститутi вчишся, готуєшся науковим працiвником стати. Ти
розумiєш, що це значить? Певно i не розумiєш, бо це тобi звичним
здається".
- Дмитре Тимофiйовичу, що ви подумали? - червонiючи, запитала Соломiя.
- Багато чого... Про державу нашу. Як пiдносить вона нас. Розумiєш, -
наче матiр дiтей на руках.
- Як ви хороше сказали, Дмитре Тимофiйовичу. Навiть не думала, що ви
такий... лiричний.
- Прямо не бригадир, а типова... лiрика.
Обоє розсмiялися.
- Нi, Дмитре Тимофiйовичу, то ви сильно передали... Скажiть: у вас є
таке вiдчуття, що нашi люди - рiдня вам?
- Це ти теж хороше... Велика рiдня, - задумався.
- Вiрно - велика рiдня! Не раз, буває, iдеш мiстом; рiки людей
протiкають, а тобi здається - всi вони твої друзi, всiх ти їх знаєш. I ще
краще жити i працювати хочеться. I, правда, це анiтрохи не дивно!
Повна i чиста довiра якось зразу поєднала лiтнього чоловiка з повiвом
самої юностi. Як до потаємних найкращих своїх думок, дослухався Дмитро до
мелодiйного голосу Соломiї. Було приємно, що багато її юних поривiв також
жили i в його серцi; було хороше, що з кожним новим словом дiвчина стала
ще кращою в його очах, такою, як подумалося, такою, якою хотiлося бачити
молодiсть.
Селянська дитина... Як це вузько. Та таку дiвчину i всьому свiтовi не
соромно показати... Нi, це не селянська - це наша, радянська дочка.
- А ти не боїшся тут, в лiсах, жити? - запитав, коли попрямували до
хати.
- Чого менi боятись? - здивувалася. - Дробовики є i в мене, i в батька.
Вовкiв завжди одженемо.
- Стрiляти вмiєш?
- В лiсi жити й не вмiть, - засмiялась, блиснувши двома рядками
слiпучих зубiв. - Торiк iз батьком двох вовкiв убили. А в Городищi, бiля
Бiлого озера, на виводок напали. Спiймали його.
- Та вона, непосида, дикого голуба на льоту збиває. Я її на генерала б
учив: як почне командувати та коверзувати мною - хоч iз пасiки тiкай.
Тiльки й спокою, поки в тому iнститутi вчиться. А приїде - i почне тобi
свої порядки заводити. Словом, доп'яв собi помiчницю, як отой грець дуду
на свою бiду.
- Так проженiть мене з пасiки, - осмiхнулася дiвчина.
- Бач, хитра яка. Прожени, а ти ще за якогось замiж вийдеш, що батько
на весiллi й чарки не вип'є. Хай краще вже сюди на пасiку ходить. Може хоч
бджоли добре покусають.
Тiльки темними очима повела дiвчина i пригасила усмiх вiями.
I добрий спомин, i чисту радiсть залишає в душi оцей вiддалений куток
його рiдного колгоспу, оце оновлене яблуневе привiлля з червоними вуликами
на лискучих травах, з сивим балакучим дiдом i молодою дiвчиною, що з
розумним, трохи насмiшкуватим виразом прислухається до батька...
Високо пiднялося до неба спiвуче чорнолiсся, могутнє i рiдне, як
материна пiсня, як вiрна дiвоча ласка.
Уже й стежки нема, тiльки зелено знизу, тiльки блакитно вгорi.
А вiн iде зi своїм сином цим ясним свiтом до Городища, де колись
партизани били ворогiв революцiї. Може в Городищi Лежать костi його
предкiв, що боронили вольну волю i за життя - життя вiддали.
Розступилася велична брама столiтнiх дубiв, i перед ним вигнувсь
окраєць глибокого несходимого яру. Кiлькома поверхами пiдiймались у
величезнiй улоговинi молодi дерева i чагарники, перемежованi озерцями i
болотами.
- Тату! - схопив батька за руку Андрiй. - Хтось у гущавинi причаївся.
З несподiванки йокнуло серце. Справдi, внизу, в заростях широколистої
вiльшини причаїлась людина; чорним обаполом втиснулась вона в соковиту
зелень.
Не розмiрковуючи для чого, петляючи мiж деревами, Дмитро великими
кроками спускається вниз. Невiдомий зникає в чагарнику.
"Еге, чого б йому тiкати?" - пробуджується пiдозра, пригадуються слова
Марка Григоровича, i Дмитро зриває з плеч дробовика. Невiдомий проскакує
мiж тонкими деревцями i знову зникає в рухливiй заростi.
- Стiй! - злякано стрибає яром луна i дзвiнко б'є десь угорi бiля
дубiв.
У вiдповiдь лунає сухий пострiл; куля свистить над головою Дмитра.
"Он як!" - аж гуде мiцне тiло.
Забувши про все на свiтi, зрiзає вiн прямою лiнiєю хистку вiддаль, не
випускаючи з ока пригнуту постать, що ряботить мiж деревами. Знову лунає
пострiл, але тiло сповнене несхигною певнiстю, що кулi не вiзьмуть його.
Чим бiльше зменшується вiддаль, тим частiше лунають пострiли. Кулi
зривають листя i кору з дерев, чмокають в болотi, але не зачiпають Дмитра.
- Стiй! - пiдводить дробовик. I в цей час рiзкий бiль обпiкає йому ногу
вище колiна.
"Брешеш, не втечеш!" - схитнувшись, спускає курок - i невiдомий падає
лицем на землю, але зразу ж починає повзти в чагарник.
Зопалу Дмитро бiжить за ним ще трохи, але падає в траву i руками
схоплюється за ногу.
Кров темними плямами виступає на штанях, червонить йому чорнi великi
руки, процiджується крiзь щiлини пальцiв. Перемагаючи бiль, вiн боком
повзе за невiдомим. В цей час насупроти нього затрiщали кулi.
"Напевно, iнший, напарник, спiшить на виручку", - впивається руками в
рушницю.
Розводяться кущi. Ще мить - вiн опустить курок. I раптом з острахом, аж
заскреготiвши зубами, обливаючись потом, безсило випускає рушницю на
землю: в кущах зупинився Андрiй з пiстолем у руцi.
- Тату! - бiльше нiчого не промовляє, бiжить i опускається на землю
бiля батька, - очi хлопця поширились i, здається, аж задимiлись великi
синюватi бiлки.
- Як же ти мене налякав. Ще хвилька i я... Де той? Утiк?
Нi, я зв'язав йому руки ремiнцем... Усю спину дробом зрешетили. Кров
так i юшить, - насторожено стоїть хлопець, прислухаючись до кожного звуку.
Зв'язав? - довго дивиться на сина.
Ой, що з вами? - тiльки тепер побачив кров i припав i батька.
- Нiчого, синку, покажи дорогу до того. Андрiй, повертаючись, iде
попереду, але плечi його раз у в починають дрижати - вiн бачить, як батько
кривавить лист i траву. Кривлячись од болю, доповз до озерця.
На прим'ятiй травi куцьорбиться чоловiк. Великi темносiрi очi,
говорити з вершини сьогоднiшнього дня? "
- Бач, Василино, який це товариш: тiльки, значить, хоче говорити з
вершини, на менше нiяк не погодиться. Що йому порадити?
- А що ж йому радити? Краще державної постанови про полiпшення зернових
культур не вигадаєш. З неї й треба починати, - впевнено вiдповiла
Василина.
- Чуєш, бригадире, голос маси? Слухай i дослухайся. Моя жiнка рiзнi
новини, як вiршi, напам'ять знає. Словом, дали їй рiвноправiє, то тепер
мало прав у чоловiка залишилося - всi собi забирає. - Варивон любовно
покосився на Василину i, вийнявши олiвець та блокнот, уже серйозно
заговорив до Дмитра:
- Збори нашi задуманi iнтересно. Ми по-колгоспному, значить, теоретично
i практично повиннi роз'яснити всiм, що кожну путящу рослину треба
неодмiнно полiпшити агротехнiкою. Колись ми з тобою найбiльше грiли чуби
над добором насiння, а тепер нам випадає ширше думати над мiчурiнським
вихованням рослини. Уже, коли помислити, досвiд є i в нас, i в iвчанцiв, i
Немерчанську дослiдну станцiю ти неспроста вiдвiдував. Надiюсь, не
широкоротим гостем був там, а все-таки господарем. I вершина твоя - це
вище пiдняти нашу працю, от як жито на пагорбi пiдiймається. Тiльки слова
пiдбирай вiрнi, мов зерно, бо на зборах доведеться стукнутися лобами з
деякими вiдсталими агрономами. Про це i Iван Васильович натякнув. Вiн
крiпко на твоє слово надiється.
- Ти виступатимеш?
- Наша хата двох ораторiв виставляє. Я вже навiть встиг у Василининi
шпаргалки заглянути. Вона про створення добiрного насiння говоритиме.
- Ну й безсовiсний ти, Варивоне. Вже так заховала свої записки...
- Знову починається самокритика, - зiтхнув Варивон. - Так уже менi,
бiдному та безталанному, перепадає вiд своєї жiнки, так перепадає, що
iнший бригадир махнув би рукою на таку ланкову i вприйми до рядової
пристав би...
Наближалися до рiки. Її мелодiйний повiв уже коливався над полями, її
одсвiт напливав на жита, i вони, здавалось, виростали на фiалковiй
поранковiй годинi i пахли ромашкою, наче дiвочi коси. Навколо розсiвались,
пересновувались, перехлюпувались пташинi спiви, єднаючи луги з лугами,
береги з берегами. От i розкрились цi молодi береги, в зеленi i сузiр'ях
квiту. Сонце, шукаючи броду, сторожко зупинилося посеред рiки; на
моторному човнику зi смiхом пропливли дiвчата у вiнках, i в бездонному
плесi вiнками закружляли хмари.
- Глянь, Дмитре! - Варивон крутим плечем налiг на плече товариша.
З-за пагорбка тихо пiдiймались дiди. Лiта уповiльнили їхню ходу i кров,
вони ж зимнiм холодом обвiяли їхнi голови.
- Iнспектори якостi! - з пошаною обiзвалась Василина. - Дбайливi очi
нашi.
- Що дбайливi, то дбайливi. Тiльки чи не намнуть вони, значить, нам
чуби?
- Побоюєшся? - Дмитро вже розпiзнає Семена Побережного, i Кирила
Iванишина, i старого коваля Йосипа Киринюка, який, втрачаючи зiр, мало не
з сльозами попрощався з колгоспною кузнею.
- Та щоб дуже, то не дуже: якоїсь великої вади не знайдуть, а вчепитись
до чогось зможуть. Безжалiснi дiди. Колись їм така нива i посеред самого
раю не снилася, а тепер вони так i силкуються хоч за порошинку зачепитися.
- Порошинка око заслiплює.
- Та я знаю, що ти з дiдами заодно, вони люблять таких, - незадоволено
пробурмотiв Варивон, якого iнодi до краю обурювала в'їдливiсть iнспекторiв
якостi. - Помiтять тобi грудочку i, аж пiдстрибуючи, до телефону бiжать -
давай їм райпартком, i то тiльки першого секретаря. На другого - нiяк не
погоджуються.
- В'їлась тобi ця грудочка, граючи поглядом, глянула Василина на
чоловiка.
Минулого року навеснi Варивонова бригада розорала пiд капусту кусок
лужини, зарослої кiнським щавлем. Тяжкi плити цiлини заряботiли жовтими
пальцями щавлевого корiння. Обробляючи неподатливу лужину, в бригадi якось
не звернули уваги на самий край поля городникiв. Iнспектори якостi знайшли
на ньому грудки, якi зразу ж в очах дiдiв стали вже грудомахами, а на
зборах виросли в отакеннi брили.
- Покажiть менi хоч одну таку брилу, i я згоден понести найбiльшу кару!
- обурився Варивон, коли його бригаду почав вiдчитувати вiсiмдесятлiтнiй,
засушений мов корiнь, Семен Побережний.
Дiд зрозумiв, що передав кутi меду, i брили, зменшуючись, стали
називатися грудомахами.
Набуло грудомах! - одностайно пiднялась бригада Варивона. - Може була б
одна, коли б усi грудки докупи позносити.
Дiди аавагалися, почали перемовлятися. До трибуни пiдiйшов Йосип
Киринюк, а Побережний незадоволено, хмурячись, сiв бiля столу.
- То правда, товаришi, - заговорив глухуватим спокiйним голосом
Киринюк, - грудомах не було, нема чого навiвати туман на бригаду Варивона
Iвановича.
Рухливий Побережний сердито закрутився на мiсцi.
- Грудомах не бачив я, - продовжував Киринюк, - але каторжнi грудки
знайшли собi притулок...
Зал повеселiшав, i повеселiшало зморшкувате обличчя Побережного. Вiн
нахилився до вуха свого сина Захара, знатного бригадира четвертої бригади:
- Виправдовує, виправдовує Йосип Варивона. Любить цього непосиду i
артиста. Були грудомахи, ну, не такi вже великi, а були... - i замовк, бо
саме до Киринюка обiзвався Варивон:
- I правда Йосипе Володимировичу, грудки були маленькi!
Старий, люблячи Варивона, хотiв жартом пригасити суперечку:
- Та невеликi, завбiльшки, ну, як жайворонок...
I що б уже було помовчати Варивоновi. Але вiн не витримав:
- А може то насправдi, значить, жайворонки вiдпочивали?
- Варивоновi жайворонки! Варивоновi! Теж менi артист! - сердито гукнув
з президiї Побережний i демонстративно пiшов зi сцени.
Збори вибухнули реготом, а вираз "Варивоновi жайворонки" пiшов
мандрувати по всьому району, i не дуже зрадiв Варивон Очерет, коли через
кiлька днiв сам почув у iвчанському полi, як задириста молоденька ланкова
наказувала трактористовi: "Добре ж скородьте в долинi, анiде не залишайте
Варивонових жайворонкiв". Цього бригадир не мiг простити iнспекторам
якостi.
Дiди порiвнялися з бригадирами.
- Варивона, хрещеника мого, всюди побачиш, - поздоровкався невеличкий,
рухливий Побережний, швидко подаючи коренисту прив'ялу руку.
- Бо ми такi людi, що навиду, в затiнок не ховаємося, - в тон йому
вiдповiдає Очерет, а сам пильно стежить за сухим, наче волоський орiх,
обличчям Побережного: чи не пiдготував старий якоїсь каверзи?
- Хвалила себе гречана каша, що добра вона з маслом.
- А вам без масла бiльш подобається? От кого б я, значить, директором
маслозаводу призначив.
- Це щоб я iнспектором не був? - береться хитрими зморшками обличчя
Побережного. - Що там у тебе коло лiсу робиться?
Варивон насторожується. А спокiйний доброзичливий Киринюк уже вгадує
думки бригадира i спiшить заспокоїти його:
- Порадували ви нас, бригадири... Iдеш стежкою, а колос, наче лiс,
нависає над тобою. Славнi поля. - Розумнi, червонi вiд ковальського вогню
очi старого ворухнулися в обвислих сiтках зморщок.
- Не перехвали Варивона, вiн i сам себе не забуде, - обiзвався
Побережний.
- Так уже й не забуде, - наче нiяковiючи, вiдповiдає Очерет.
- Так що ж у тебе поруч з просом росте? - допитується Iванишин. -
Чумиза?
- Чумиза, дiду.
- То хай росте на здоров'я... А озимина, вiрне слово, небувала. Слово,
дане партiї, Сталiну, виконають нашi люди, - любовно говорить Киринюк, i
його пропеченi, всi в шрамах i рубцях руки бережно гладять нiжне стебло.
- Напевно виконають, - погоджується Побережний. - Та й пiшли, хлопцi.
Подзвонимо Iвану Васильовичу, хай i вiн порадується з нами.
- Може Генадiю Павловичу Новикову, другому секретаревi, подзвоните? -
серйозно запитує Вариюн.
- I Генадiю Павловичу скажемо. Ми навiть у гостях в нього були. Про
врожай i мiжнародну полiтику розмовляли... i третього секретаря не
обминемо. У нас усе по порядку робиться... - I вже по-змовницьки
Побережнiй додає: - Бач, як Варивоновi жайворонки розспiвались над полем.
- Чого ж їм не спiвати? Дозволяю. Бo є над чим i птицi повеселитися, -
одвiв од себе удар Очерет.
Навколо заяснiли усмiшки, i дiди поволi пiшли понад лугом.
В село Варивон, Дмитро i Василина поверталися разом. Коли пiдiйшли до
молодого, всього в квiтах, парку, назустрiч їм вибiгла Нiна, дочка Марти.
Її засмагле з смiливими рисами обличчя було сповнене радiстю, захватом.
- Варивоне Iвановичу, Дмитре Тимофiйовичу, ви скульптури не бачили?..
От ходiть, ходiть подивiться! - обернулась, i двi важкi коси гойднулися на
її ще вуглуватих плечах.
Посеред парку, бiля басейну, оглядаючи твiр столичного скульптора,
тиснулося багато колгоспникiв: Перше, що вразило Дмитра, - був образ
матерi. Вона, осмiхнена, трохи вiдхилившись назад, наче щастя й надiю,
гордовито тримала на руках сповите немовля.
- Варивоне Iвановичу, як вам? - довiрливо торкнулася його руки Нiна.
- Хороше, дiвчино, i добре, що вона не смiється, а тiльки посмiхається.
- А чому, Варивоне Iвановичу?
- Так мiцнiше її розум i життя показано, - а потiм напiвжартома додав:
- От твiй образ уже скульптор iнакше лiпитиме, ти нове поколiння, яке в
радiснi часи на свiт народилося.
Додому Дмитро прийшов надвечiр, коли бджоли живими клубками притишено
бринiли бiля вiчок розпарених вуликiв. За густою зеленню дерев i кущiв
порiчок почув дзвiнкi голоси Андрiя i Ольги. Хотiв спочатку пiти до дiтей,
але роздумав i лiг на траву бiля яблунi. Навскiсне сонячне промiння
золотiло верховiття дерев, крiзь листя просвiчувались обриси яблук i груш.
- Розкажи менi казку, Андрiю, - попросила Ольга.
- Тобi тiльки казки в головi, - розважливо вiдповiв.
- Бач, який ти добрий. Усi кажуть: у вашiм класi нiхто краще за тебе не
розповiсть. А тобi для мене жаль щось розказати. Чуєш, розкажи, Андрiю. То
я тобi книжку нову дам почитати.
- Яку?
- Гарну. Менi пiонервожата дала. Розкажи, Андрiю.
Замовкло за кущами. На саблуку переливчасте заспiвала iволга i,
вiйнувши гарячим пiр'ям, перелетiла на друге дерево. I легко, наче
продовжуючи пiсню iволги, задзвенiли срiбнi ноти дитячого чистого голосу.
- Колись у давню давнину на нашу рiдну землю нападали турки i татари.
Де тiльки проходили вони, там залишалась одна пустка, бо людей вони
убивали або забирали в полон, малих дiтей топтали кiньми, а села палили
лютим вогнем, як фашисти в Iспанiї.
Тодi на нашiм Подiллi, коло Бугу на кручi, де тепер каменоломнi стоять,
жив брат Iван iз сестрою Яриною. Жили вони у великiй дружбi, бо нiкого в
них не було з рiднi - всiх турки порубали. Поїхав одного разу брат у лiс
на полювання, а сестра залишилася поратися дома. Коли дивиться вона - аж
чорна хмара заступила сонце. Кинулась дiвчина в двiр, а до хати чорнiше
чорної хмари мчить орда. Метнулась утiкати, побiгла понад кручею; гострий
камiнь до самої костi рiже бiлi ноги дiвчинi, колючi кущi розривають руки,
рвуть буйнi коси, що плечi встелили; а дiвчина бiжить, та несила втекти
вiд погонi.
"Краще менi смерть, чим неволя", - i з високої кручi кинулася в Буг.
Та, падаючи, зачепилась косами за колючий терен i повисла над рiкою.
Схопили її людолови, зв'язали мотузком i потягнули за конем. Бiжить
дiвчина шляхом i чорну землю сльозами засiває, кров'ю червонить...
Тої години брат далеко заїхав у лiс. I от почав пiд ним спотикатися
кiнь. По рiвному iде, а спотикається. Серцем вiдчув Iван горе - i погнав
коня додому. Коли виїхав iз лiсу, тiльки побачив чорний дим i стовп
рiвного полум'я замiсть своєї хати. Щосили погнав коня, напав на слiд цих
фашистiв i вирiшив або пропасти, або шаблею добути сестру з полону.
У дорозi зустрiла його нiч, темна, невидюща. Утомився кiнь, голову
понурив, милом стiкає, а тут ще рiчка перегородила дорогу;
"Прийдеться вiдпочити тобi, товаришу", - пустив коня на долину, а сам
дивиться в далечiнь - очей не спускає.
Аж от за рiкою запалали вогнi. Зрадiв брат: "Нападу вночi на фашистiв i
вiдiб'ю сестру".
Та не дочекалась його Ярина. Тiльки почали вороги засипати бiля
вогнища, вона розгризла зубами сирицю, що до кровi впилась в її руки, i
кинулась тiкати. Побачила її варта, почала переймати, кiньми здоганяти.
Догнали сестру у степу, кiньми прибили; потiм ослiпили її, вiдрiзали
буйну косу, а шаблями посiкли тiло на дрiбнi шматки.
Вночi, коли згасли вогнi, переплив брат рiчку, напав на людоловiв,
порубав, розiгнав їх, а сестри не знайшов.
Три лiта i три зими шукав брат свою сестру, бився з фашистами i на
своїй i на чужинськiй землi. Була йому в битвах удача, тiльки серце удачi
не мало - нiде не мiг вiдшукати Ярини.
На четверте лiто знову попав брат на те мiсце, де колись вперше побив
ворогiв. Пiдiйшов до молодої гiнкої берези, щоб зрубати її. Тiльки
намiрився шаблею, а береза заговорила до нього:
- Не рубай мене, брате, я твоя сестра, ордою замучена, порубана. Оця
береза бiла - це моє тiло, а трава шовкова - моя буйна коса, а чорний
терен - мої карi очi...
Замовк Андрiй, i пiсля довгої мовчанки з жалем обiзвалась Ольга:
- Коли б не почав братiк попасати коня, а переправився через рiчку, то
й сестру б урятував. Хай би без коня, хай би сам переплив. Чи так я кажу,
Андрiю?
Авжеж, так, - здивовано погодився брат, не сподiваючись, що Ольга
зробить такий висновок з казки. Дмитро приязно усмiхнувся: ця Ольга завжди
що-небудь скаже несподiване. О, вони в нього обоє до науки охочi, буде
толк... Аби тiльки спокiйно в свiтi було, та щось не схоже на спокiй, -
задумавсь.
А в душi ще озивалася старовинна казка, вставало Побужжя, високi кручi
i замучена дiвчина в зеленому степу. Згинаючись, вийшов з-за дерев i
любовним зором зупинився на Андрiєвi, що був, як казали, увесь у батька -
i з лиця, вдачi.
- Пiшли, дiти, до хати.
- Таточку, а де ви були? - кинулась Ольга до нього.
Андрiй пiдвiвся i спокiйно, розумними, трохи сумовитими очима подивився
на батька.
- На полi, дочко. Жито там наче гай стоїть.
- А чого ж мене не брали з собою?
- Щоб не плуталась пiд ногами, - промовив за батька Андрiй. -
Заблудишся в житi - хто тебе вiдшукає?
- Не бiйся, хто схоче, той вiдшукає i на самому краю свiту, - гордовито
пiдвела голову, як справжня наречена: i цi слова, i манеру триматися вона
вже встигла перехопити вiд врослих дiвчат.
На подвiр'ї бiля квiтника поралась Югина, до неї напiвзаплющеними
устами тягнулися барвистi квiти. З легким усмiхом подивилась жiнка на
дiтей, чоловiка.
- Давно з Городища приїхала?
- Нещодавно, Марко Григорович i Соломiя привiт передали тобi,
запрошують до себе, - подивилась на Дмитра. I той голубий погляд, не
вицвiлий, не потьмарений, був йому таким самим дорогим, як чотирнадцять
рокiв тому.
У хатi коло вази з квiтами лежав невеличкий, очевидно Вiд пiстолета,
набiй; по ньому корiнчиком покрутився розбухлий слiд iржi. На обiдку бiля
капсуля двома мурашками чорнiли чужi лiтери.
- Югино, звiдки ця погань взялась?
- В Городищi знайшла, - вiдповiла безтурботно, а Дмитро Замислився.
II
Нарештi Андрiй упросив батька пiти в яр, щоб побачити старе Городище.
- Далеко йти, пристанеш.
- Не пристану, - уперся хлопець на своєму.
В недiлю, пiсля снiданку, вдягнувшись у святкове вбрання, Дмитро
перекинув на плече дробовик i пiшов з сином в чорнолiсся.
Вночi пройшла гроза, i тепер в дорожних вибоїнах ще стояла
зеленаво-золотиста вода, паруючи легкими димками.
За селом починались луги. Ядерний дощ прибив високу траву до самої
землi, оповив сизою вологiстю слiпучу зелень. Сумовито було дивитись на
спустошене, витолочене, покручене вiтром i негодою привiлля, що курилось
на сонцi, мов пожарище. I раптом на очах почала оживати долина. Заспiвали,
затукали тяжкi краплини, спадаючи з листя i квiту на землю, заворушилась,
без вiтру зашумiла трава, зводячись i пiдстрибуючи вгору. Спочатку
пiдводились окремi кущi, зеленi i свiжi, мiцнiшi в коренi i стеблi, а мiж
ними сiросизуватими западинами ворушилась неспокiйна луговина. По нiй, мов
рибини, скидались зернистi покучерявленi кетяги квiту, довго
перехитувались i гордовито стихали, п'ючи густе сонячне промiння. А потiм,
зразу, пружно пiдводились цiлi прогалини, даючи знак iншим, i весь
простiр, мiняючи барви, пiдводився мiцно i вперто, розливаючи навколо
п'янкi пахощi.
- Дивiться, тату, - не так захоплено, як здивовано промовив Андрiй,
оглядаючи чорними блискучими очима рухливе зелене море.
- Оживають, сину, бо таку породу ми сiяли, мiцну, - задумливо промовив,
дивлячись в далечiнь.
Прiсною прохолодою повiяло з лiсу. На прогалинах так пахли голубi шапки
чебрецю, що можна було впитися до непритоми. З-пiд кущика пурхнула
довгонога поцябрушка i, дрiбочучи продовгуватим, сизокрапчастим тiлом,
побiгла, цiнькаючи, по вигнутiй оброшенiй стежцi. Могутнiм спокоєм дихало
чорнолiсся. Вузлуватi натрудженi дуби важко розкинули нерухомi шатра
зубчастого листя. У гущавинi чорних стовбурiв блискавицями спадали
бiлокорi берези, без вiтру шумiв полохливий лист на осиках.
З неприхованою цiкавiстю оглядав Андрiй лiсову красу, обминаючи
прогалини, засiянi просом, пшеницями, яблуневi сади, огородженi воринами
або просто обсадженi вишняком i черешнею.
Ледве помiтною стежкою вийшли на пасiку. По травi i в блакитi синяка та
фацелiї довгими рядами бiгли червонi вулики. Бiля контрольного,
навпочепки, сидiв старий Марко Синиця, курникаючи пiд нiс якусь пiсню.
Найменша дочка його, Соломiя, студентка сiльськогосподарського
iнституту, пiдвiвши голову, пильно оглядала обсипану плодами яблуню.
Знаючи, як його любить бiлоголовий Марко Григирович, Андрiй, не
здоровкаючись, зразу ж гукнув:
Дiду, дайте меду!
Якого тобi, вражий сину? - пiдводячись, поздоровкався з Дмитром.
- Щiльникового.
- Зараз не можна меду їсти.
- Чому, дiду?
- Чому? Язик як цурпалок стане. Спухне, - промовив безперечно,
стримуючи осмiх в розкiшнiй сивiй, аж позеленiлiй бродi.
- Ой, дiду, а самi просили, щоб на пасiку прийшов.
- Так то ж щоб прочитав менi, старому, яку книжку, розповiв про свої
одноманiтнi оцiнки. I тепер вони в тебе не змiнились?
- Не змiнились, дiду.
- Все п'ятiрки?
- П'ятiрки.
- А б'єшся теж на п'ять?
- Всяко буває, дiду.
- Соломiє, принеси гостям свiженького.
- Зараз, тату, - майнули мiж деревами двi чорних коси i синє плаття.
- Не треба, Марку Григоровичу. В нас i свого хватить.
- Як так - не треба? На пасiцi бути i меду не попоїсти? Ти що, мене,
старого, зобидити хочеш?
-Та нам на Городище треба попасти, не близький свiт.
- Успiєш iще з козами на торг. Ну, що воно в газетах печатають? Вiйною
пахне, кажуть? Чи то перемелеться?
- Хто його зна, - неохоче вiдповiв.
Отут, в лiсах, в зеленому i блакитному свiтi, наповненому спiвом птахiв
i бджiл, не хотiлося зараз думати про страхiття, що висувалось iз далеких
країв.
- Проклятий отой фашист. Товчеться, товчеться по свiту, як Марко
Проклятий по пеклу. Невже йому таки й спину не буде? Як думаєш?.. А ти
знаєш - i в наших лiсах якась лиха година воду каламутить. Я разiв зо два
чужих людей здалеку бачив. Не мiшало б облаву зробити.
- Дмитре Тимофiйовичу, погляньте на нашу яблуню, - пiдбiгла Соломiя.
Смагляве обличчя було ясне й щасливе, як буває в пору безтурботної
юностi, коли свiтлi надiї скрiзь стелять добрi шляхи. Була дiвчина
середнього зросту, високогруда i гнучка, мов лозина. У кожному русi
вчувалася пружнiсть i сила.
"Яку доньку викохав у лiсах. Очi аж свiтяться розумом". - мимоволi
задивився на дiвчину, пригадуючи, що вже про неї, про її працю в саду i на
пасiцi тепло писалося в газетi. Обережно пiшов помiж вуликами до яблунi.
Молода крона аж угиналася вiд плодiв, на яких пробивалися першi промiнцi
рум'янцю.
- Це такi яблука в червнi? - здивувався, торкаючись рукою до чистого
стовбура.
- А вона думає виростити яблука, мов кавуни, - обiзвався Марко
Григорович.
- Нi, трохи меншi, - серйозно вiдповiла Соломiя. - А от якiсть кавуна
не завадило б прищепити плодовим деревам.
- Яку саме? - недовiрливо запитав Дмитро.
- Щоб вони цвiли i плодоносили кiлька разiв, до самого морозу.
- I це можливо?
- Можливо, Дмитро Тимофiйовичу. Наука не знає слово "крапка".
"Селянськi дiти", - згадав твiр Некрасова i усмiхнувся сам собi.
"Селянськi дiти", - як музика обiзвалися схвильованi думки, широко
розкриваючи новий свiт. Прислухався до них, мов до свого весiлля, i
добрiв, i радiв, дивлячися то на Соломiю, то на Андрiя.
Дiвчина з подивом бачила, як мiнилося обличчя Дмитра.
"Ех ти... маленька, - подумав, нiби про свою доньку. - Селянська
дитина... А в iнститутi вчишся, готуєшся науковим працiвником стати. Ти
розумiєш, що це значить? Певно i не розумiєш, бо це тобi звичним
здається".
- Дмитре Тимофiйовичу, що ви подумали? - червонiючи, запитала Соломiя.
- Багато чого... Про державу нашу. Як пiдносить вона нас. Розумiєш, -
наче матiр дiтей на руках.
- Як ви хороше сказали, Дмитре Тимофiйовичу. Навiть не думала, що ви
такий... лiричний.
- Прямо не бригадир, а типова... лiрика.
Обоє розсмiялися.
- Нi, Дмитре Тимофiйовичу, то ви сильно передали... Скажiть: у вас є
таке вiдчуття, що нашi люди - рiдня вам?
- Це ти теж хороше... Велика рiдня, - задумався.
- Вiрно - велика рiдня! Не раз, буває, iдеш мiстом; рiки людей
протiкають, а тобi здається - всi вони твої друзi, всiх ти їх знаєш. I ще
краще жити i працювати хочеться. I, правда, це анiтрохи не дивно!
Повна i чиста довiра якось зразу поєднала лiтнього чоловiка з повiвом
самої юностi. Як до потаємних найкращих своїх думок, дослухався Дмитро до
мелодiйного голосу Соломiї. Було приємно, що багато її юних поривiв також
жили i в його серцi; було хороше, що з кожним новим словом дiвчина стала
ще кращою в його очах, такою, як подумалося, такою, якою хотiлося бачити
молодiсть.
Селянська дитина... Як це вузько. Та таку дiвчину i всьому свiтовi не
соромно показати... Нi, це не селянська - це наша, радянська дочка.
- А ти не боїшся тут, в лiсах, жити? - запитав, коли попрямували до
хати.
- Чого менi боятись? - здивувалася. - Дробовики є i в мене, i в батька.
Вовкiв завжди одженемо.
- Стрiляти вмiєш?
- В лiсi жити й не вмiть, - засмiялась, блиснувши двома рядками
слiпучих зубiв. - Торiк iз батьком двох вовкiв убили. А в Городищi, бiля
Бiлого озера, на виводок напали. Спiймали його.
- Та вона, непосида, дикого голуба на льоту збиває. Я її на генерала б
учив: як почне командувати та коверзувати мною - хоч iз пасiки тiкай.
Тiльки й спокою, поки в тому iнститутi вчиться. А приїде - i почне тобi
свої порядки заводити. Словом, доп'яв собi помiчницю, як отой грець дуду
на свою бiду.
- Так проженiть мене з пасiки, - осмiхнулася дiвчина.
- Бач, хитра яка. Прожени, а ти ще за якогось замiж вийдеш, що батько
на весiллi й чарки не вип'є. Хай краще вже сюди на пасiку ходить. Може хоч
бджоли добре покусають.
Тiльки темними очима повела дiвчина i пригасила усмiх вiями.
I добрий спомин, i чисту радiсть залишає в душi оцей вiддалений куток
його рiдного колгоспу, оце оновлене яблуневе привiлля з червоними вуликами
на лискучих травах, з сивим балакучим дiдом i молодою дiвчиною, що з
розумним, трохи насмiшкуватим виразом прислухається до батька...
Високо пiднялося до неба спiвуче чорнолiсся, могутнє i рiдне, як
материна пiсня, як вiрна дiвоча ласка.
Уже й стежки нема, тiльки зелено знизу, тiльки блакитно вгорi.
А вiн iде зi своїм сином цим ясним свiтом до Городища, де колись
партизани били ворогiв революцiї. Може в Городищi Лежать костi його
предкiв, що боронили вольну волю i за життя - життя вiддали.
Розступилася велична брама столiтнiх дубiв, i перед ним вигнувсь
окраєць глибокого несходимого яру. Кiлькома поверхами пiдiймались у
величезнiй улоговинi молодi дерева i чагарники, перемежованi озерцями i
болотами.
- Тату! - схопив батька за руку Андрiй. - Хтось у гущавинi причаївся.
З несподiванки йокнуло серце. Справдi, внизу, в заростях широколистої
вiльшини причаїлась людина; чорним обаполом втиснулась вона в соковиту
зелень.
Не розмiрковуючи для чого, петляючи мiж деревами, Дмитро великими
кроками спускається вниз. Невiдомий зникає в чагарнику.
"Еге, чого б йому тiкати?" - пробуджується пiдозра, пригадуються слова
Марка Григоровича, i Дмитро зриває з плеч дробовика. Невiдомий проскакує
мiж тонкими деревцями i знову зникає в рухливiй заростi.
- Стiй! - злякано стрибає яром луна i дзвiнко б'є десь угорi бiля
дубiв.
У вiдповiдь лунає сухий пострiл; куля свистить над головою Дмитра.
"Он як!" - аж гуде мiцне тiло.
Забувши про все на свiтi, зрiзає вiн прямою лiнiєю хистку вiддаль, не
випускаючи з ока пригнуту постать, що ряботить мiж деревами. Знову лунає
пострiл, але тiло сповнене несхигною певнiстю, що кулi не вiзьмуть його.
Чим бiльше зменшується вiддаль, тим частiше лунають пострiли. Кулi
зривають листя i кору з дерев, чмокають в болотi, але не зачiпають Дмитра.
- Стiй! - пiдводить дробовик. I в цей час рiзкий бiль обпiкає йому ногу
вище колiна.
"Брешеш, не втечеш!" - схитнувшись, спускає курок - i невiдомий падає
лицем на землю, але зразу ж починає повзти в чагарник.
Зопалу Дмитро бiжить за ним ще трохи, але падає в траву i руками
схоплюється за ногу.
Кров темними плямами виступає на штанях, червонить йому чорнi великi
руки, процiджується крiзь щiлини пальцiв. Перемагаючи бiль, вiн боком
повзе за невiдомим. В цей час насупроти нього затрiщали кулi.
"Напевно, iнший, напарник, спiшить на виручку", - впивається руками в
рушницю.
Розводяться кущi. Ще мить - вiн опустить курок. I раптом з острахом, аж
заскреготiвши зубами, обливаючись потом, безсило випускає рушницю на
землю: в кущах зупинився Андрiй з пiстолем у руцi.
- Тату! - бiльше нiчого не промовляє, бiжить i опускається на землю
бiля батька, - очi хлопця поширились i, здається, аж задимiлись великi
синюватi бiлки.
- Як же ти мене налякав. Ще хвилька i я... Де той? Утiк?
Нi, я зв'язав йому руки ремiнцем... Усю спину дробом зрешетили. Кров
так i юшить, - насторожено стоїть хлопець, прислухаючись до кожного звуку.
Зв'язав? - довго дивиться на сина.
Ой, що з вами? - тiльки тепер побачив кров i припав i батька.
- Нiчого, синку, покажи дорогу до того. Андрiй, повертаючись, iде
попереду, але плечi його раз у в починають дрижати - вiн бачить, як батько
кривавить лист i траву. Кривлячись од болю, доповз до озерця.
На прим'ятiй травi куцьорбиться чоловiк. Великi темносiрi очi,