Стельмах М.. Велика рiдня

- Щасливий будь. Бий ворогiв невтомно. Щоб не довелося червонiти перед
своїми людьми.
- Робитиму, що зможу. Справно працюватиму. Ну, живи довго, - подав
тверду руку.
Провiв його до перелазу. Ще раз мовчки стиснув руку. От уже темрява
затопила Григорiя, i незвичне хвилювання та жаль охопили Дмитра. Нечутними
кроками увiйшов до хати, пригорнув Югину.
- Налякав? Дуже? Пробач.
Дружина, вiдхиляючи голову, глянула на нього вогкими, сумовитими i
щасливими очима.
- Ой, Дмитре, доки ти вже будеш таким? Скiльки рокiв прожили. Хiба ж ти
не знаєш, не вивчив мене? Не те що... Хiба навiть в думцi можу когось до
тебе прирiвняти? До такого... вредного, а ти наче... - притулилася до його
грудей.
- Ну, не буду вже бiльше, - пiдвiв рукою пiдборiддя дружини i поцiлував
наймилiшi уста.
- Ще й досi не вiдiйшло, - притулила сплетенi пальцi до грудей i сiла
на лавi. - Де ж ти тепер? Надовго до нас?
I застигла в чеканнi.
- Тiльки на часинку заскочив.
- На часинку тiльки? I ту треба було скаламутити. - Вона притулилась до
нього всiм тiлом, а потiм глянула в чорнi, зм'якшенi очi. - Тяжко тобi,
Дмитре?
- Тяжко, Югино. I найважче - за людей вiдповiдати. Багато легше б бути
тим, "куди пошлють". А треба людьми керувати. Колись би не взявся за таке
дiло. Тепер хватило смiливостi.
- Так ти командиром?
- Командир.
- I оце так уриватися в хату... - усмiхається, ще тiснiше прихиляючись
до Дмитра.
- Здаюсь! - жартiвливо пiдводить руки вгору. - Погарячився. Подумав, що
Григорiй обмiлiв... Хороший вiн, твердий чоловiк.
- Твердий, не зiгнеться лозиною.
В хату входить мати з Андрiєм, що весь горить i сяє вiд радостi. Проте
пiдходить до батька поволi, з повагою, i щасливо мружиться, коли кучерява
борода покриває все його обличчя.
- Ну, сину, як живеш?
- Погано, тату.
- Чому?
- Самi знаєте чому. Горе кругом ходить... Вiзьмiть мене, тату, з собою.
- Не мудруй, Андрiю. Не на твої роки i сили наше дiло... Бач, якого
викохала - в партизани до батька хоче, - звертається до Югини. - А ти ще
не думаєш партизанити? - ловить Ольгу за ручку.
- Чому не думаю? - вiдповiла дiвчинка. - Аби тiльки взяли.
- Ну, думай. Тiльки гляди, ще скажи де-небудь, що батько приходив
додому. Тодi всiх фашисти повiсять.
- Нiби я маленька, не знаю, - так само тихо промовляє Ольга. -
Мовчатиму, як камiнь, поки нашi не прийдуть.
- Вечеряй, сину, - приносить Докiя яєшню, а сама спирається лiктем на
скриню i не спускає погляду з сина.
- Сiдайте ви, мамо, Югино, дiти.
- Ми недавно повечеряли, - слiдкує за незвичним бородатим обличчям i
зiтхає.
- Чого ви, мамо?
- Скучила, сину, за тобою. Дуже скучила. Де не йду, де не сиджу, -
тiльки тебе бачу. I от прийшов ти, а менi не вiриться.
- А може то не я? Якийсь дядько бородатий... - i течуть слова про все,
все, такi дорогi, несподiванi, як тiльки буває при нежданих зустрiчах.
Знову хмурнiє Дмитро, коли Югина розповiла, як ударив її гарапником
Сафрон Варчук, i вже не прояснюється до останньої хвилини прощання.
Прощання... От воно пiдводить чоловiка i вiн, наближаючись до дружини,
уже вiддаляється вiд неї.
- Дмитре, рiдний, - задихається Югина i прикладає руку до своїх грудей.
"Що, маленька?" - одними очима питає, вчуваючи незвичне хвилювання.
- Дмитре, коли можна, бери i нас iз собою... - швидко шепче вона,
боячись, що вiн зразу ж обiрве її. - Хоч хлiб пектиму у вас - i то
полегшає на душi... Вам все одно без жiночих рук, певно, не обiйтись.
Правда? Вiн мовчки вислухує дружину.
- То як, Дмитре? - тремтить її голос i тремтять сльози на вiях.
- Не будемо, Югино, зараз говорити про це. Не час...
- А коли ж?..
- Дай з силами зберемося... Пиху з фашиста зiб'ємо, так зiб'ємо, щоб
вiн, тхiр двоногий, навiть курку боявся зачепити.
- Коли це буде?..
- Незабаром! - пригадує гарячi слова Тура. - Скоро Червона Армiя своє
слово скаже, а ми допоможемо. Уже гомонять нашi лiси, уже ломиться
розгубленiсть i страх перед ворогом, першими партизанськими пострiлами
ломиться. А як пiдведеться народна рука, як розмахнеться вона з одного
боку, а фронт з другого - буде без пам'ятi летiти фашист. До своїх
кордонiв i далi мазатиме п'яти...
- Коли б то скорiше цiєї години дiждати, - проводить його до дверей.
- Не забувай же, сину, нас. Частiше навiдуйсь, - сумовито шелестять
слова матерi; ще шелестить сказане пошепки на вухо прохання Андрiя, а вже
нiч огортає Дмитра. I притишенi зiтхання ще довго йдуть iз ним, а рука
тугiше стискає потеплiлу шершаву ручку пiстоля.
Вiн довго не може перебороти спокуси: пiти у кривавi гостi до Варчука.
Навiть прямує з двоє гiн, обмiрковуючи план, як йому найкраще вскочити в
будинок старости.
Одначе нова сила, сила не почуття, а розуму, туго, неначе в'яза,
повертає його на другу дорогу... Вiн тепер командир загону, що знає всi
ходи i виходи в рiдних мiсцях. Тому не має права рискувати життям своїх
людей. I вiн рiшуче повернув до хати Бондаря.
Марiйка, хвилюючись, довго не могла вiдчинити дверi.
- Дмитре, синку, - зашепотiла, припадаючи до зятя. - Живий, здоровий? А
мiй старий так тебе хотiв бачити. Про себе вже й не говорю. На зиму тобi
рукавицi виплела... Нiчого, синку, доброго не чути?
- Ви про що?
- Про нашу армiю. Дороги ж їй тiльки до нас лежать. Правда?
- Правда, мамо.
- Ну, ходiм до старого. Почув твiй стук - i вже мiсця не знайде. Нема
такої днини, щоб не згадував тебе кiлька разiв... Ех, дiти, нашi дiти! От
уже вiдживаєш своє, а до вас так все тягнеться, наче знову пiд серцем
носиш.
- Вона тобi ще й не те скаже, - обiзвався з темряви тихий голос Iвана
Тимофiйовича.
- I сказала б, коли б вам не треба було так шептатися, щоб жiнка нiчого
не почула. Вишептуйтеся вже, тiльки добре плануйте, - вийшла на кухню,
закриваючи за собою дверi.
Iван Тимофiйович обома руками потягнувся до зятя.
- Яка радiсть у нас, Дмитре, - зашепотiв бiля самого вуха командира.
- Невже?.. - одним словом вирвалося те, про що стiльки думалося.
- Так, сину. Зв'язок з райкомом налагоджено. Мене назначили
уповноваженим по органiзацiї пiдпiльної патрiотичної групи.
- Тепер нам ширша дорога вiдкривається, - захвилювався Дмитро,
пройшовся по хатi.
- Що й казати. Негайно треба зв'язати Тура з райкомом.
- Це зробимо. Спасибi, тату, за добру звiстку... Аж наче зорi яснiше
засвiтили, - глянув у вiкно.



XXXV

Хоч та болюча радiсть просочувалась, як вода крiзь нiздрюватий лiд,
коли вiтер сколихнеться над рiкою, хоч потiм ще важче стискалося серце,
все ж в її життi блиснули просвiтки надiї. I вже у словах батька вона
вбачала той мiсток, що єднає їхнє село з партизанським лiсом, з Дмитром...
Дмитро був живий!
I при однiй думцi, що вiн може прийти до неї, високий i дужий, ласкавий
i грiзний, пригорнути, як дитину, до широких грудей, вона затаювала подих
i заплющувала очi. Тому їй тепер, коли залишалася дома, бiльше хотiлося
бути на самотi, щоб можна хоч у думцi наговоритися з Дмитром.
I як дивно буває в життi. Ненависним i страшним вiн здався, коли
довiдалась, що має її сватати. А зараз все частiше бачила його парубком,
неначе колишнє почуття хотiла розтопити новою хвилею любовi, щоб нiде,
нiде, навiть у найдальших спогадах, не залишалося слiду давнiшньої
вiдчуженостi. I найчастiше згадувалась зустрiч лiтньої ночi на Великому
шляху. Крiзь iмлу далеких рокiв згадки пробивалися так владно i повно, що
вона навiть вiдчувала на своєму обличчi мерехтiння i гру тiней лип,
хрускiт пiску пiд ногами Дмитра i сумовитий скрип воза.
"Дмитре, порадо моя", - як музика, дзвенiли пошепки промовленi слова, i
туман застилав очi молодицi.
Кожного вечора тривожилась: а може заскочить? I мимохiть поправляла
iнодi хустку, як поправляла колись, чекаючи Дмитра з роботи.
- До кого ти, дочко, причепурюєшся? - раз iз докором похитала головою
Докiя.
- Мамо, хiба ж ви не бачите? - захлинаючись од раптового натиску
жiночої жалостi, стала посеред хати. - Все його, Дмитра, сподiваюсь. А
може прийде. У вiкно постукає, - i здригнулась, мовби справдi хто стукнув
у шибку.
- I я його так жду, так жду, як... - не договорила, пiдiйшла до
невiстки. I якось, само по собi, обнялися, поцiлувались i тихо заплакали,
охопленi одними думками, однiєю жалiстю i надiями.
Уклала спати дiтей; не в силi стримати нервового холодного перестуку,
Югина лягла бiля Докiї, торкаючись головою її грудей. I довго Докiя
розповiдала про свого сина, яким вiн у дитинствi був, як почав сам, без
батька, господарювати, як в чотирнадцять рокiв пiшов косити. I всi тi
спогади, простi i незначнi, були незмiрно дорогi i рiднi обом жiнкам, що
по-рiзному, та однаково сильно любили ту ж саму людину.
Вiдчуваючи, як влiгся нервовий перестук у Югини, Докiя подумала, що
невiстка вже спить, тому й замовкла, знову-таки пiрнаючи в згадки про
свого Дмитра. Про нього ж до перших пiвнiв мрiяла i Югина, гадаючи, що
свекруха давно вже заснула.
Очевидно, якiсь чутки про Дмитра дiйшли до Варчука. Одного разу, коли
Югина везла додому картоплю, перестрiв її на греблi, високий,
нахмурено-зосереджений, у синiй старосвiтськiй бекешi i смушковiй шапцi.
Пiд очима недобре синiли посiченi зморшками довгастi пiдтьоки. Пожмакованi
щоки з двома павуками синiх жил великими зморшками нависали над чорними, в
бруднiй сивинi вусами. Клинцювате, старанно виголене обличчя неначе
набубнявiло i було нiздрювате, як почорнiлий весiннiй снiг. Та й сам
Варчук теж, здавалось, неначе набубнявiв.
- Здорова, молодице, - владно рукою зупинив коня. - Їдеш, наче не бачиш
нiчого поперед себе.
- Добридень, - стала бiля воза. Хоча недобре передчуття i острах, i
огида сколихнули нею, одначе зовнi була спокiйна i господаровито-неквапна
в руках.
- Картоплю возиш?
- Наче не бачите.
- А Дмитро де? - гостро, випитуючи, подивився i пiдiйшов до молодицi,
не спускаючи з неї важких, округлих як у птицi, очей.
- I я вас, пане старосто, попитаю: де Дмитро? - витримала погляд.
- Не знаєш?
- Не знаю.
- Брешеш, суча дочко! Знаєш!
- Може суча дочка i знає. А я - нi.
- Що ти менi очки втираєш! В партизанах! От де вiн! I до тебе, надiйсь,
приходив! - скаженiючи, затопав ногами, чорне обличчя нерiвне заколивалося
всiма складками.
Полегшено зiтхнула: виходить, дуже мало знав Сафрон про Дмитра.
- Самi знаєте, пане старосто, що не був у мене чоловiк. За що ж така
напасть на мою голову? - сказала з перебiльшеною покорою.
- А ти чому так думаєш? - трохи охолов, опускаючи вниз брови.
- Що ж тут думати? Коли б Дмитро був десь в партизанах та ще й до мене
заходив, то й вашу б хату не минув.
Здригнувся Варчук i зразу ж тiснiше зiбрав зморшки на перенiссi.
- Дуже ти хитра, як подивлюся на тебе. Гляди, щоб на однiй гiлляцi не
закрутилась iз своїм дорогим. Одне одного, певне, не переважите, - уже
кинув з-за плеча, виходячи на розхитаний мiст.
В душi вона радiла, що перемогла старосту, одначе зразу ж острах охопив
її: а що як почнуть полiцаї вартувати недалеко вiд її хати?
Тому й по ночах виходила на подвiр'я, прислухалась до темряви,
прямувала до Великого шляху.
Стане на кореневищi старого-престарого дерева, притулиться вухом до
вогкої кори, непомiтна i сторожка, як птиця. Затремтить, коли почує якийсь
шерех, ще тiснiше до дерева притулиться. Вона б рiдну ходу серед тисячi
почула, по одному духовi пiзнала б, що то Дмитро йде.
Через кiлька днiв пiсля розмови з Варчуком до хати увiйшов дезертир
Калiстрат Данько, що вже встиг примоститися за полiцая.
- Тiтко Югино, завтра ж уранцi вам треба бути в начальника районної
допомiчної полiцiї.
- Чого? - одхилилась од печi.
- Там скажуть, чого. Ми народ темний - нам аби грошi та горiлка, -
дiловито i весело сiв коло столу, нiби впевнений, що його прихiд повинен i
iнших веселити. Однак чим довше сидiв, тим бiльше хмурнiло його прив'яле
обличчя, а вже iз-за столу вставав, неначе у тiнь ступив: навiть чаркою не
почастували.
- Глядiть же, щоб ранком були, як часи, - брязнув дверима, аж глина
посипалась з одвiркiв.
- Доведеться, дочко, iти. Тiльки не з пустими руками, що зробиш - таке
життя настало. А на хабарi вони ласi.
З двома кошиками, зв'язаними бiлим полотняним рушником, прийшла Югина
другого ранку у мiсто.
Перед будинком полiцiї трiпотiв облiзлий прапор iз свастикою в бiлому
колi.
В передпокої повно чоловiкiв, жiнок. На дверях бiля кабiнету начальника
стоїть з карабiном високий полiцай з жовто-блакитною пов'язкою на руцi. По
списку викликає людей, i зникають за важкими дубовими дверима натомленi,
припалi пилом, i жалем, i горем постатi старих сумовитих хлiборобiв, жiнок
i дiвчат.
- Забрали ж мого синочка, забрали, - пiдперла рукою голову стара жiнка.
- А за що забрали - i сама не знаю, зв'язок з партизанами приписали.
Безпорадна моя голова. Два тижнi прошу начальника, щоб вiдпустили синочка.
А вiн те саме вiдповiдає: вiдiшлемо у мiсто, коли не признається. Звiсно,
в гестапо вiддадуть. I вже не бачити менi бiльше свого найменшенького, не
бачити.
I найбiльше лякає Югину окаменiлий вираз землистого, в зморшках обличчя
жiнки i одноманiтний, схожий на голосiння шепiт. Видно, немало попоплакала
i поголосила вона, поки горе не скаменило усе її тiло.
Нарештi полiцай, зосереджено збираючи зморшки на чолi, чогось пирснув i
весело вигукнув:
- Гори-цвiт! Югина! Горiти прийшла, молодичко? Погориш, погориш!
Га-га-га!
Увiйшла i стала на порозi кабiнету, поклала бiля стiни важкi кошелi. За
великим присадкуватим столом у чорному френчi з золотими, застiбнутими до
самої шиї гудзиками сидiв Крупяк; над ним на стiнi чорнiв намальований
тризубець, стиснутий двома перехрещеними жовтоблакитними прапорами.
- Прошу до столу, - наче з того свiту почула голос, що пробивався до
неї iз сизої хмари тютюнового диму.
Пiдiйшла ближче до Крупяка, мружачись вiд диму, що зразу зайшов у вiчi.
- Панi Горицвiт. У нас є точнi вiдомостi, що ваш чоловiк перебуває в
партизанах, буває у вас. Прошу, не запирайтесь, скажiть щиру правду.
Iнакше всю сiм'ю вашу заарештуємо, а добро пiде у власнiсть держави.
- Пане начальнику, - вириваються першi слова.
Їй треба одвести страшну хмару вiд свого дому, дiтей - про себе зараз
навiть не думається.
I Югина почуває, що в її очах грає такий правдивий свiт, неначе бiля
неї виринула постать Дмитра... Так, це ради нього, ради його дiтей вона
кожним рухом хоче довести цьому байдужому вбивцi, що нiчого не знає про
чоловiка. Звiдки у неї беруться слова? Вона розповiдає довго i мальовничо,
як переслiдує їхню сiм'ю Варчук, про давню ненависть його до Дмитра. I її
очi, осяянi i чистi, блищать од згадок i слiз.
Хмурячись, мовчки слухає її Крупяк. Але ось його очi зустрiчаються з
очима молодицi, на якусь хвилину застигають; хтива зацiкавленiсть майнула
у вузьких чоловiчках. Вiн кладе ручку на стiл, i Югина, вiдчуваючи приплив
кровi до голови, кiлька разiв ловить на собi його бруднi погляди, але
разом з тим починає догадуватися, що вiн слухає її вже не так, як
слухають, коли завчасно винесено рiшення. Очевидно, вiн мало знає про
Дмитра.
"Хороша молодичка. Тiльки з характером, видно. Може й справдi Варчук
наговорює по давнiй злобi. Заяву за заявою пише... Дiзнаюсь при нагодi". -
Вiн, милостиво посмiхаючись одними очима, приймає подарунок i поволi
говорить:
- Вiдпускаю вас, панi, додому. Але не гнiвiть бога: коли що-небудь - не
солодко вам буде на свiтi. Я до вас заїду коли-небудь, - допитливо
осмiхається.
Ще не розумiючи справжнього змiсту останнiх слiв, вона прожогом вибiгає
з передпокою i схiдцями спускається на холодний брук, мiж щiлинами якого
засихає пожовклий, одцвiлий спориш.
I аж тiльки на осiнньому полi полегшено зiтхнула, коли над нею двома
великими крилами нахилився рiдний Великий шлях. Попереду фiалково
в'юнилась смуга дубового лiсу.
...Обминувши греблю, Югина спочатку iде до Iвана Тимофiйовича; той,
лежачи в лiжку, довго розпитує її, що вона бачила в мiстi, чи багато там
фашистiв, як охороняється будинок полiцiї, а потiм передає їй невеличку
листiвку.
- Прочитаєш, кому треба, i передаси Василинi...
- Яке щастя, яке щастя, що вернулася, донечко, - зустрiла її бiля ворiт
Докiя. - Пожурилися ми без тебе. Знаєш, як тепер. Кажуть, усi камери
понапакували людьми. Втомилася?.. А в нас корову забрали.
- Корову? За що? - зупинилась на порозi.
- Наложили знову на село сорок голiв рогатої худоби. До кого ж полiцiї
шатнуться? До нас та до таких, як ми. Варчук ще й втiшив:
- Моли бога, що теля зоставляємо. Попанували за батька Сталiна, а тепер
почадiть, як без олiї каганець.
Через кiлька днiв дiйшла чутка, що в район приїхав приймати скарги вiд
селян гебiтскомiсар доктор Едельман.
- Двадцять тисяч болячок у печiнку Варчука! Чи поможе, чи не поможе, а
пiду до того гебiтскомiсара зi скаргою! Останнiй хвiст витягнули з
обiйстя! Може й ти пiдеш? - вскочила в хату Килина Прокопчук.
- Одним вони миром мазанi, - обiзвалась за Югину Докiя. - Ходи не ходи,
а корови вже не бачити нi тобi, нi менi. Так що краще не мозолити їм очi.
- Пiду, все 'дно пiду! Побачу, якi у них порядки! - рiшуче вийшла з
хати Килина...
Увечерi на вулицi перестрiла її Югина.
- Була в комiсара?
- Нехай йому чорт! - зло огризнулась молодиця.
- Не допустили?
- Допустили, - i несподiвано засмiялась невеселим смiхом. - Пiдходжу я
до нього, сухого, як тараня, нiмця, ну, наче живi мощi тобi, аж дивитись
незручно. Глянув на мене крiзь окуляри та як вихопить кинджал, як
зажеркоче щось, i до мене. Думала - горло перерiже. Навiть забула з
остраху, що треба робити. Звiв нiмець кинджал, блиснув ним перед моїми
очима, зрiзав з пiджака гудзик iз зiркою i пучку вгору пiдвiв - показує
всiм. Полiцаї прямо тобi iржуть, як лошаки. А я стою i ворухнутись не можу
- наче пiдмiнили мене. А "доктор по гудзиках" уже до другої баби прямує.
Вiдiйшла у мене душа трохи, пiдходжу до нього... А вiн як визвiриться:
- За корову вам заплатили! Ми даремно нiчого не беремо. Скiльки
отримала?
- Сто вiсiмдесят карбованцiв. А що ж я за них куплю? Кiло солi! Пачка
сiрникiв - двадцять карбованцiв... А у мене ж дiти. - Випхали мене ще й зi
схiдцiв турнули. Ледве носом землю не зорала. Отакi-то порядки. Новi!



XXXVI

На свiтанку Дмитра розбудили брязкiт зброї i радiснi голоси. Спочатку
думав, що повернувся Тур, але, прислухавшись, голосу комiсара не почув.
Швидко одягнувся, на ходу поправив пiстолет ТТ i вийшов з землянки.
- Ну, хлопцi, i притаскали ж ми сулiю! - потираючи руки, чогось
вовтузився бiля порога Кирило Дуденко.
- З самогоном? - здивовано i весело вiдгукнувся голос iз кутка.
- Ще краще!
- Невже iз спиртом? - аж пiдвiвся на лiктi Олекса Слюсар. - За це тебе,
брате, розцiлувати мало.
- Ще краще.
- Що ж воно може бути луччим менi? Бабського, солодкого, вина дiстали?
- Нi, амоналу добули.
- Амоналу! Не знаю, для чого вiн, - розчаровано протягнув Слюсар i
знову лiг на пiл.
- Невже, братцi, амонал! - радiсно гукнув колишнiй уральський бурильник
Iван Стражнiков. - Поїзди будемо пiд откос пускати. Амонал - важная штука!
- значимо протягнув.
- А ти знаєш, як бiля нього ходити? - зiскакує на долiвку Олекса
Слюсар, i вже його вилицювате рухливе обличчя, що хвилину тому було щиро
незадоволене, тепер, наче в дитини, освiтлюється жадiбною надiєю.
- Хлiб мiй! - коротко пояснює Стражнiков.
- Невже i поїзди цiєю крупою можна рвати?
- Можна i треба! - повчально гримить Стражнiков, молодцювато звичним
рухом збиваючи набiк безкозирку. На мить довгою синюватою смужкою
проглянув шрам i майже зовсiм погас пiд буйним чубом.
- Браток, а мене навчиш? Увесь вiк дякуватиму. Рука в мене легка. Що
побачу своїми очима, те i зроблю. Я такий!
Тепер хитрувате обличчя Слюсара стає таким благальним, що навiть
спокiйний Лазорко не витримав - чмихнув, i в кривiй усмiшцi заворушились
уста, погойдуючи велику люльку.
- Навчу.
- От спасибi, браток! На, вiзьми на спомин про нове дiло! - i Слюсар
театральним рухом простягнув Стражнiкову невеличку фiлiгранну запальничку,
щоб, на всякий випадок, вiдрiзати всi ходи до вiдступу, коли матрос захоче
передумати. I зразу ж Олекса з цiкавiстю i побоюванням, косуючи оком,
закружляв поволi навколо величезної сулiї з амоналом.
- Iване, ти i мене навчи, - кладе на плечi матросовi важку руку Лазорко
Iванець.
- Приймiть i мене до вашого колгоспу! - Невеличкий завзятий Кирило
Дуденко охоплює двома руками Лазорка i Олексу. В цей час з його кишенi
вилiтають списанi олiвцем листки паперу.
- Поезiя полетiла! Багато ж понаписував. I не хвалиться. Я теж колись
вiршi писав, - помагає збирати листки Олекеа Слюсар. - I потерпiв повну
поразку на цьому фронтi. У дев'ятому класi всi свої витвори я на уроцi
лiтератури обережно поклав на парту Оксанi. А вона, певно, не зрозумiла,
що з мене мiг би вийти класик, i передала зошит учителевi. Викликали мене
в учительську, сказали кiлька теплих слiв, i пообiцяв директоровi, що не
буду бiльше нi вiршiв писати, нi дiвчат любити. Вiршi, правда, покинув
складати, а другої половини обiцянки не виконав: на цiй самiй Оксанi через
п'ять рокiв оженився. Як тiльки що до чого, то й нагадую їй про минуле. В
тебе ж, Кирило, напевне, життя навпаки пiшло...
Бiля виходу метушня i тиск. На травi бiлiють широко простеленi полотна
паморозi, i блiдий свiтанок зеленить просвiти мiж деревами, обличчя
партизанiв.
- Iкра першого сорту! - Iван Стражнiков розглядає на долонi бурий,
схожий на пiсок амонал. До нього пiдiйшов Дмитро.
- Товаришу командире, тепер ми попсуємо фашистам трохи кровi, -
осмiхаючись, висипав амонал в сулiю.
Веселий на вдачу, легкий на руку, рiвно став перед командиром,
поблискуючи розумними сiрими очима. На невисокiй, мiцно збудованiй постатi
добре лiг чорний матроський бушлат; з-пiд безкозирки, молодцювате збитої
набакир, вибився русявий чуб, прикриваючи шрам на лобi.
- Треба хлопцiв навчити пiдривної справи.
- Аякже, - погодився. - Цю науку швидко засвоять. Знайшовся невеликий
шматок злежаного бiкфордового шнура. I розглядаючи тонкий шматок плетива,
Стражнiков задумавсь. Колупнув нiгтем пiд тканиною шнура рурочку пороху,
подививсь у далечiнь, похитуючи головою i щось розмiрковуючи.
Далеко за голими деревами сходило осiннє сонце. Переганяючи одна одну,
побiгли зубцюватими хвилями тiнi. I легка паморозь перетоплювалась в роси,
а тi, оживаючи, скидались, неначе мальки на водi. У верховiттях шумiв
вiтер, бiля прогалини роздвоювався, неначе рiка, - одним рукавом
пiдводився вгору, лунко переколихуючи лiсовi шуми, а другим з шелестом
покручено вився по землi. Ще цвiло жилаве ведмеже вушко, хоч кiлька жовтих
округлих квiток, прибитих нiчними приморозками, лежало бiля кореня, ще
синiла одинока квiтка розпарованих братiв, ще зеленiли, оповитi мшистим
синiм оксамитом молодi пагiнцi, одначе осiнь уже владно господарювала в
лiсах, i оголенi кущi шипшини червонiли продовгуватими коралами. Сумовито,
овечими шапками, чорнiли кротячi нори, а безлиста, пiдмита струмком лiщина
щось тихо наспiвувала i своїм гнучким тонкостоєм i вибiленим корiнням.
Тiльки дуб-нелень гордовито красувався лисячими шапками, i рясно
подзвонювала чорними дзвониками крапчаста вiльшина.
I згадалася бурильниковi уральська осiнь, посiченi гори, покритi
свiчами-соснами, порiзанi слiпучими блискавицями-березами, пригадався той
рiдний свiт, що тiльки у снах йому снився тепер.
- Дай, подивлюсь на шнур, - простягнув руку непосидючий Кирило Дуденко.
- Нема чого на чуже заритись. Добудь сам, тодi й дивись. Хтось
усмiхнувся, а Стражнiков поволi заховав бiкфордiв шнур у кишеню i пiшов до
землянки майструвати дерев'яну скриньку. Вiн знав, що шнур пiдозрiлої
якостi, проте сподiвався: може, на його щастя, все обiйдеться гаразд.
"Треба ж фашистiв бити".
Тiсним колом обступили матроса майбутнi пiдривники, i вiн їм терпляче,
по кiлька разiв, пояснював, як треба змайструвати саморобну мiну, як її
найкраще закласти на шосе чи залiзницi.
Надвечiр зiбрались партизани бiля вiковiчного дуба. На березовому
пеньку стояла невелика, акуратно зроблена скринька. Бiля неї навпочiпки
сидiв Стражнiков i ще пояснював:
- Всипав я сюди з пiвтора кiлограма амоналу. В отвiр заклав запал вiд
гранати РГД-33 i iзоляцiйною стьожкою з'єднав iз бiкфордовим шнуром. -
Пiсля роздуму додав: - Бiкфордiв шнур повинен бути добрим, не пожмаканим,
- i знову замислився.
- А коли пожмакається, то що?
- Тодi вiн враз спалахне, i лежати тобi в дерев'янiм бушлатi. Та й
пiшли, друзi, на... практику.
Дмитро, вирядивши партизанiв, цiлу нiч тривоживсь, нило серце, нiби
вiщувало горе. Десь аж по обiдi прийшли товаришi, але Iван Стражнiков не
прийшов, його принесли пiдривники на руках своїх мертвого. Смертю героя
полiг вiн пiд час вибуху. Похмура тиша стояла в лiсi...
Мовчки скинули партизани шапки, колом стиснулись над своїм товаришем.
Тяжко задумавсь Дмитро. Ще не вiрилось, що ненаситна смерть вiдiбрала
бойового друга, якому б жити i жити, дивитись на свiт смiливими очима,
мiцною i легкою ходою ступати по зеленiй землi.
Неясно, в уявi випливав далекий сивий Урал, що породив партизана, а у
вухах бились слова голосiння, що колись вiн чув на похоронах. I от тепер
цi голосiння з новою силою тривожили йому серце, єднаючи примерклий
далекий день з сьогоднiшнiм, важким та болючим. Судороги перехопили йому
горло, зволожились затуманенi очi.
- Прощай, товаришу, - Лазорко Iванець витягнув з кишенi Стражнiкова
запальничку, кисет i шматок бiкфордового шнура.
- Шнур пiдвiв. Пожмаканий. Не терпiлося хлопцевi фашиста бити, -
промовив пiсля довгої мовчанки Кирило Дуденко...
Колись Дмитро любив спочити на Городищi, там, де високий вал пiдходив
до спокiйного лiсового озера i пiдiймав угору два дуби, що виросли з
одного кореня. Могутнi дерева пiдводились високо над лiсом, першi грудьми
стрiчали бурi i негоди, даючи у своєму листi притулок соколу.
В цiй мiсцинi i вирiшив Дмитро поховати партизана.
З новим почуттям i думками оглядав i побратимiв-дубiв, що обсiяли землю
жолудями, i просвiтлене променем до самого дна спокiйне озеро, i
старовинний вал, що лукою входив у глибiнь яру.
"Всi ми помремо. Стане землею нетривке наше тiло. Байдуже буде до
людської печалi i радостi. I тiльки у згадках, коли достоїн будеш,
вертатимешся до живих, рiвнею говоритимеш, гостюватимеш iз ними. I добрий
усмiх цвiстиме для тебе на дiвочому обличчi, i материнi очi жалкуватимуть