Страница:
приземкувату будiвлю.
- Зробимо, товаришу командире! Смiється добре той, хто смiється
останнiм, - i пiшов до своїх розвiдникiв.
"Шуткуєте, чорти. Це вам так не пройде", - твердо вирiшив Дмитро
знищити вороже кубло.
До нього пiдбiгли захеканий Пантелiй Жолудь i Лазорко Iванець. Веселою
вiдвагою горiли очi Пантелiя, лiсовим спокоєм вiяло вiд мовчазного
Лазорка. Його коротка люлька, коли затягався, освiтлювала аж до западин
очей обвiтрене, розумне обличчя з побiлiлими на морозi вусами.
- Товаришу командире! Треба жандармськi конi прихопити. Для чого добру
пропадати? А конi ж якi - орли! Iз племiнного заводу забрали. Я вже собi
вибрав Шпачка, а вам такого пiдiбрав - ну, прямо тобi iз каменя i бронзи
вилитий. Як у Петра першого. Сiдла теж є. Словом, таке дiло нам пiдходить.
Правда, товаришу командире? - допитливо подивився на Дмитра. Хотiлося
загладити свою провину. Тому-то щиро зрадiв, коли почув тихий голос:
- Спасибi, Пантелiю, що вдружив. Сам - старий кiннотник.
Iз великої стайнi повиводили партизани коней, при зорях осiдлали i
подалися до лiсу, збиваючи снiжну куряву. I тiльки тодi позаду них вдарила
безладна стрiлянина...
Як не здержував себе Дмитро, але в полi не витримав: пустив коня на
весь кар'єр i, зливаючись з мiцним пружним тiлом вороного, прислухаючись
до кулеметного перестуку кiнських нiг, угадував кожен його порух.
"Добрий кiнь".
I, згадуючи молодi лiта, на скаку пересiдав з однiєї сторони на другу,
швидко обкружляв навколо шиї коня i знову вискочив на сiдло. Розумна
тварина, розстеляючись в швидкому скаку, навiть вухом не повела.
Втягуючись у все зростаючий розгiн, з захопленням стежачи, як закружляли
снiги i лiси, Дмитро поволi забував сьогоднiшню невдачу, i здавалось, що
новий план розгрому жандармерiї уже наближається до повного виконання -
iнакше бути не може.
- Iнакше бути не може, - вголос повторив, припадаючи до луки, бо вiтер
гостро врiзався в розпалене обличчя.
- Славний коник, товаришу командире? - догнав його бiля лiсу Пантелiй
Жолудь. Хлопець в куценькому кожушку, високiй шапцi, здавалося, неначе
врiс у свого стрункого Шпака.
- Хороший, Пантелiю. Тiльки, гляди, не пропий.
- Не проп'ю, товаришу командире. Вiзьмiть мене у взвод штабної охорони.
Не помилитесь.
- Добре, прийму, коли зiрвеш будинок жандармерiї.
- Зiрву, товаришу командире. Двiстi кiлограмiв толу - i каменя на
каменi не залишиться. Ми їм покажемо, де раки зимують, - торкається ногою
до ноги командира.
* * *
В лiску, недалеко вiд мiста, розвiдники i пiдривники, одягненi в
полiцейську форму, перехопили двi дороги - шосейну i грунтову.
Снiговi хмари притьмарили небо, i шкарубкi снiги не палахкотiли
вечiрнiм сяйвом, а тiльки м'яко сочилися блiдо-синюватим свiтлом.
- Допiкає ж морозець! - затупотiв кружка, а потiм пiшов навприсядки
Кирило Дуденко.
- Це б у теплу хату до добрих людей - душу обiгрiти! - мрiйно протягнув
Олекса Слюсар, вертячись, як горобець на тину, на невеличкому акуратному
ящику з толом. - Лазорко, завтра пiдемо до тебе в лiсництво колядувати.
- До мене чи пiдемо, чи нi, а на якомусь мосту чи станцiї неодмiнно
заколядуємо, - не випускаючи люльки iз рота, промовив Iванець.
- Це"- ми можемо. Що можемо, то можемо... Вiдступає, значить, фашист з
Кавказу? - нi до кого не звертаючись, а просто щоб повторити приємну
новину, сказав Дуденко.
- Вiдступає. Комiсар навiть у їхнiх газетах вичитав. А вже коли ворог
сам про себе так пописує - непереливки йому.
- Цитьте, оратори! - махнув рукою Пантелiй Жолудь, i всi насторожено
схопилися за зброю.
Далеко на шляху вiйнула голосиста п'яна пiсня.
- Хлопцi, заспiвали й собi, - перекинув гвинтiвку на плече Пантелiй. -
Ти, Кирило, сиди тут, пантруй за полiцаями, а ми їм назустрiч пiдемо.
Перевiрте гвинтiвки, - i, обнiмаючи однiєю рукою Лазорка, а другою -
Олексу, хитнувся, вдаючи п'яного, рушив уперед i голосно вивiв першi
слова. Бас Лазорка та баритон Олекси низько уплелися в сердечну основу, в
добрiм звучаннi зiйшлися докупи, i пiсня широко розляглася над битим
шляхом, охопила весь невеличкий лiсок i аж десь бiля хутора розбудила
луну.
Вiддаючися спiвовi, Пантелiй, здавалось, забув про все. Уже
наближаючись до двох полiцаїв, замовкли Слюсар i Iванець, а вiн так само
сердечно пускав пiсню поверх лiсу, так само мiцно пригортав дужими руками
своїх друзiв i навiть усмiхався безтурботною доброю усмiшкою. Але тiльки
партизани порiвнялися iз полiцаями, як руки Пантелiя двома могутнiми
крильми перехопили шиї служакам.
- Ану, цитьте менi, чорти болотянi! Ну, покрутись менi, коли надокучило
жити на свiтi! - так надавив плече вищого, що той брязнув колiньми на
шлях.
Iванець i Слюсар зiрвали з полiцаїв зброю, вийняли з магазинних коробок
набої.
- Слухайте, пани запроданцi, - промовив Пантелiй, коли всi ввiйшли в
лiс. - Коли хочете жити - проведете нас у саму полiцiю.
- Проведемо, - невпопад i налякано промовили полiцаї.
- Пароль знаєте?
- Знаємо.
Сповiстили Симона Гоглiдзе i разом з розвiдниками рушили до мiста.
Варта запитала пароль, пропустила партизанiв на мiсток, безпечно
затупцювала по гнучких скрипливих дошках.
- Скажiть, щоб змiну скорiше вислали, бо там, вражi дiти, самогон
дудлять i в карти рiжуться, а ти мерзни, як сучий син, - гукнув позаду
полiцай.
- Добре, скажемо, - вiдповiв Пантелiй.
У двiр полiцiї увiйшли тiльки полiцаї, Гоглiдзе i Жолудь. Решта
партизанiв, наготувавши зброю, розсипалась бiля ворiт i колючої огорожi.
- Стiй! Хто йде? - гукнув вартовий i приклав до плеча гвинтiвку.
- Свої! - вiдповiв полiцай.
- Пароль?
- Зелений гай.
Вартовий опустив гвинтiвку, пiдiйшов ближче.
- Це ти, Семене?
- Я.
Вiн ще щось хотiв запитати, але в цей час його шию перехопили залiзнi
пальцi Пантелiя. З хрустом подалася туга горлянка, i невнятний хрип
вирвався з широко розкритого рота. Зi своєю здобиччю Пантелiй кинувся до
пiдривникiв, i тi швидко почали розставляти навколо школи невеличкi
скриньки з толом. З'єднали їх детонуючим шнуром, пiдпалили бiкфордiв шнур
i кинулись подалi вiд старовинної школи.
Спахнуло кiлька кущiв полум'я, прогримiв сильний вибух, i над камiнною
будiвлею високо вгору пiднялася темна хмара пилу.
- Оце вам рахунок за двох радистiв! - пригрозив кулаком Пантелiй.
Пiзнiше партизани довiдалися, що з-пiд уламкiв було витягнуто
дванадцять напiвживих покалiчених жандармiв, а загинуло сiмдесят чотири.
Свiтанком партизани радiснi повертались до табору. Коли увiйшли в лiс,
Пантелiй всю дорогу пустував iз Слюсарем, Дуденком i Лазорком, штовхав їх
пiд боки, перекидав у снiг, i, коли на синiй чистiй скатертинi залишався
незграбний вiдбиток, щиро реготався:
- Маняка намалювали. Прямо тобi художники-самоучки. Друзi i собi насiли
на Пантелiя i насилу втрьох звалили його на високу заснiжену купу. Коли ж
Пантелiй спробував заспiвати, на нього насiвся Гоглiдзе:
- Хватить партизанити, курський соловею. Пора дати вiдпочинок твоєму
маленькому язичку.
В повiтрi кружляли такi дрiбнi снiжинки, що здавалось - то був пилок.
Брови i вiї у партизанiв покривалися бiлим пушком, iз ротiв хмаринами
виривалася густа пара, пiд ногами смачно хрустiла тверда синювата
шкоринка. Веселе, натомлене тiло просило вiдпочинку. Тому в уявi приємно
блищали приземкуватi землянки iз добрим вогником i теплим духом.
Притихлий Пантелiй з допитливою цiкавiстю оглядав лiси, вбранi в
розкiшнi срiбнi шати, що зводилися то величними будiвлями, то дивовижними
коронами, то бiлоснiжними легкокрилими птицями i, здавалося, пiдвiвшись
над землею, збиралися от-от злетiти вгору. Iнодi вiн ногою вдаряв у
стовбур, i все дерево, спiваючи октавою, надовго огорталося димчастосизою
фатою. Ця забава нагадувала минулi роки мирного часу, коли вiн ще iз
школярами бiгав по недiлях до свого лiсу або iз батьком полював на зайцiв
та лисиць. Усе пережите було дорогим i неповторним, якими згодом стануть i
цi натрудженi днi боротьби.
Раптом бiля яру Пантелiй завмер на мiсцi, рукою дав знати партизанам
про небезпеку: вiн побачив, як два нiмцi везли на лижах третього. Вони
помiтили Пантелiя. Над ним тонко просвистiла куля i лунко розчепила
податливе мерзле деревце.
"Що ж то за нiмцi? По своїх стрiляюгь!" - не встиг подумати, як
зчинилась перестрiлка. Два солдати, лишивши третього, кинулися у видолок
i, петляючи помiж деревами, подалися низом.
Пiдбiгли до пораненого, що горiлиць, незручно розкинувшись, лежав на
снiгу. Пiд розстебнутою нiмецькою шинеллю був не мундир, а чорний пiджак.
Груди i праве плече пiдпливали кров'ю. Глянув Пантелiй на смагляве
обличчя, що покривалося страшною блiдiстю, на хорошi, скошенi в муцi
голубi очi, заокруглений нiс, i зразу ж, холодiючи, догадався, що лежав
перед ним не нiмець.
- Ех, хлопцi, здається, свiй, - схилився до пораненого. - Браток,
звiдки ти?
- А ви хто будете? - тяжко пiдвiв голову юнак i знову безсило опустив
на снiг.
- Так i є - свiй, - з глибоким жалем промовив Пантелiй i обличчя його
почало парувати. - Партизани ми.
- Партизани? - знову подивився хлопець.
- Ти не дивись на одяг. Бiда заставила його одягати, - притримав руками
обважнiлу голову пораненого.
- I я партизан, - тихо промовив вiн i закривавленим язиком злизав пiт з
побiлiлих уст.
Мовчки стиснулись лiсовi друзi бiля пораненого, неумiло перев'язали
рани, i Гоглiдзе, боячись, що хлопець може померти, почав розпитувати саме
головне.
- З якого ж ти загону?
- З самого найкращого, - блiдо усмiхнувся. - Володимира Iллiча Ленiна.
- Не чули про ваш загiн.
- Ми входимо у партизанське з'єднання Iвана. Прiзвища - ще не знаю, бо
я молодий партизан, - з винуватою, болiсною посмiшкою глянув на Пантелiя i
знову торкнувся язиком до уст, що покривалися рожевим льодком.
- Куди ви збиралися?
Важко дихаючи, тихо вiдповiдав поранений. Здавалося, що вiн тяжко кував
хрипливi слова i викидав їх, немов розпеченi кiльця.
- Шукати нового просторiшого мiсця для з'єднання. У нас для всiх лiси
уже замалими стали. Доводиться розрiзняти загони.
- Де ж ви знаходитесь?
- В Славногородецькому чорнолiссi. Дайте снiгу менi, пить хочеться.
Рожева пiна пiдiймалася, шерхла i пiдмерзала на припухлих устах.
Пантелiй обережно витер хустиною кривавий накип.
"Ех, загинув хлопець. Тiльки б жити та жити, та нiмця бити. I на тобi",
- з тугою думав Жолудь. I нiхто, подивившись на його запечалене поблiдле
лице, не сказав би, що це сидить грiзний вояка, який одним стиском дужих
рук мiг на смерть задушити ненависного ворога.
Обережно, на рушницях, понесли партизана до табору. За деревами ясно
сходило сонце, золотило срiбнi крила дерев, одягало рожеву сорочку на
притихлу землю i прощалося з молодим життям, що по краплi ронило на снiги
останню кров.
VII
Напiвроздягненi дiти позалазили на пiч. Олександра сидiла на ослонi i
пряла. Неначе велетенський джмiль, фурчить веретено i з побабчених
напiвпротертих пучок опускається додолу. На коминi маленьким жовтим
язичком клiпає i фахкотить каганчик, по кутках вгнiздилася сторожка i
вогка темiнь. У шибки, покритi лускою, порско б'ють сухi снiжинки, i вся
хата, затиснута петлями вiтровiю, голосить тривожно i низько, як вдовиця,
що вже виплакала останнi сльози.
Забряжчала клямка, i на порозi, обтрушуючи снiг з старого кожушка, став
напiвзiгнутий Полiкарп Сергiєнко. До сухого у зморшках обличчя поприкипали
снiжинки, кiнчики довгих сивих вус покрились бурульками, а перемерзлi
чоботи гудiли по долiвцi, як два дзвони.
- Принiс листiвку вiд Степаниди, - тихо пiдiйшов до жiнки.
- Ох! - стрепенулась i кинула веретено на пiдлогу. - Читай же скорiше!
Дiти позскакували з печi на лежанку, з цiкавiстю i острахом поглянули
на тата. Шкарубкими пальцями вийняв з кишенi вдвоє складену листiвку,
приступився ближче до мигунця. Простудженим, деренчливим голосом почав
читати, не помiчаючи, як сльози заволiкали очi Олександри i падали на
спiдницю.
"Дорогi тату й мамо, дорогi мої сестрички Вiро i Надiє! Пише вам iз
далекої чужини ваша Степанида. У своїй листiвцi багато ви загадали менi
питань, а вiдповiсти на них не можу. Як ми тут живемо, ви не уявляєте
собi. Оце вчора менi наглядач накинув плаття, синє, аж чорне, а на ньому
смужки густi та червонi. Таке, мамо, плаття, що не змиється, не злиняє, на
весь мiй вiк стане. I лягаючи i встаючи, ми згадуємо свiй рiдний край та
усе чекаємо, а кого, ви самi знаєте. Напишiть, чи скоро прибудуть у гостi
брати. Ждемо їх, як сонця ясного. Хоч як не є нам, але ми не тiльки
плачемо. Є i люди добрi i дiло добре. Нагадайте Варчуку, що ми його й тут
не забули, зав'язав вiн свiт нам, зав'яжеться i йому... Мамо, я получила
вашу посилочку. Так оце напилися чаю з сухарями. Цiлую вас усiх мiцно,
мiцно i кланяюся до самої нашої рiдної землi. Ваша дочка Степанида".
- Поховають тебе, доню, в чужому краю, - тихо заплакала Олександра.
- А може й дiждемось її, - несмiливо спробував утiшити жiнку Полiкарп
та й сам зiтхнув. Де й подiлася тепер у чоловiка безтурботна, весела мова,
пересипана жартами, побрехеньками i дотепами.
- Ти ж приготуй посилочку. Завтра понесу в район на пошту, - промовив,
щоб хоч трохи заспокоїти дружину. Зiтхаючи, Олександра вийняла iз скринi
шматок полотна, сiла на лежанцi i почала шити крихiтну торбиночку, а
дiвчата мовчки слiдкували за роботою, потiм почали наспiвувати пiсню, яку
привезли iз Нiмеччини покалiченi полонянки. Дiти знали, що мати любить цю
пiсню, хоча кожного разу плаче од неї.
Ой, журавко, журавко,
Чого крякаєш так жалко? -
тихим чистим голосом, неначе зiтхаючи, запитала у безмовного широкого
привiлля старшенька Надiя.
Як не крякати менi? -
сплеснув жалем срiбний голос Вiри, обнявся зi спiвом сестри i
несподiвано красиво та легко, як птиця, почав пiднiматися, взлiтати
притишеним пiдголоском, що зразу ж охоплював серце тривогою i болем:
Горе жить на чужинi.
Охопивши голову руками i впершися лiктями в навiй ткацького верстата,
сидiв Полiкарп у другiй кiмнатi. Ноги його забули перебирати начиння,
човник упав на долiвку, зачепивши грубою ниткою шпуляр.
Перед очима чоловiка пропливало теперiшнє життя рiдної дочки,
вплiталося в його життя i знову розходилось, як однаковi сумовитi голоси
невiльницької пiснi, що сповнила уже всю невеселу хату, тремтiла бiля
шибок, просячись на заснiжений простiр.
Одiрвалася од роду,
Як той камiнь, та й у воду.
Упав камiнь та й лежить.
На чужинi гiрко жить.
Не дай, боже, заболiть,
Бо нiкому й пожалiть.
Не дай, боже, помирать,
Бо нiкому й поховать.
Поховає чужина,
Проклятуща сторона
Поховає чужий рiд,
Що й не знатимуть де слiд.
Випала голка з одерев'янiлих пальцiв Олександри. Свiтло рiзкими
болючими плямами наповняло налитi сльозами очi.
"Це тiльки подумати - ополониками кормили навеснi, - пригадувала слова
iз давньої листiвки. - Тому i висихаєш осiннiм стеблом, моя доню".
Свiтанком Полiкарп поклав посилочку у кишеню i тихо потюпав у мiсто.
Нелегко iшлося старому по копнiй дорозi, та горе хоч i хилило донизу,
одначе i вперед гнало.
- Куди ви, дядьку, з такою посилкою? Важка! - подивилася на пакуночок
нахмурена зубаста дiвка.
- Чого ж велика? Рiвно двiстi п'ятдесят грамiв. Точно, як в аптецi.
Вага вiрна, - попробував бадьоритися, але винна усмiшка скривила його
уста.
- Хiба ви не знаєте, що з нового року приймаються посилки тiльки по сто
грамiв?
- По сто? Так це за сто грамiв я двадцять кiлометрiв пiшки йшов?
- А менi яке дiло? Не я закони встановлюю.
- Щоб вас уже земля сира встановила! - розлютований Полiкарп, немов
слiпий, вийшов iз пошти i не стямився, коли опинився на передмiстi.
Однак чим далi вiн вiдходив од пошти, тим бiльше розум брав верх над
злiстю i, зайшовши до убогої халупки, попросив пiдстаркувату жiнку, щоб
зашила йому в посилочку один сухар. I знову потюпав старий на пошту, а
потiм додому.
У синiх присмерках тонув хвилястий небокрай. Тiльки над самою землею
блищала вузька свiтла смуга. По завiяному шляху вiтер переганяв сухi
димчастi струмки снiгу, зрiдка в них вплiтався напiвстиснутим дитячим
кулачком дубовий листок або чiпка опука перекотиполя. Втомився старий
мiсити чобiтьми розсипчасту дорогу. Набрякла шапка вiд поту, по жилавих
скронях покотилися краплини, осiдаючи на довгих, опущених донизу вусах...
Весною скiльки просив Варчука, щоб не визначав Степаниди в Нiмеччину.
Не пособилося. Коли б було чим задобрити, коли б не забрали корови - хоч
на якийсь час зарадив горю. Та не було чим вiдкупитися. I пiшла Степанида
тим битим шляхом, проклинаючи Варчука i чужинцiв. Бачив, як на станцiї їх
повтискали в товарнi вагони, потiм вартовi зачинили скрипливi дверi,
обкрутили дротом, i навiки зникло заплакане скорботне обличчя дочки.
Заглиблюючись у думи, не почув, як позаду задзвонив дзвоник, заскрипiли
полозки по снiгу.
- Агей! З дороги! - почув застуджений голос. Вiдскочив од колiї. Баскi
конi обдали його снiговою порошею. На санях, мiцно притискаючись один до
одного, сидiли Митрофан Созоненко i Сафрон Варчук. Лице Варчука майже
повнiстю було закрите башликом i комiром. Раптом зупинились воронi,
покритi памороззю конi, i владний голос старости наказав:
- Сiдай, Полiкарпе, пiдвезу трохи. Та швидше рухайся. Iдеш, неначе
упився.
I раптом уся накипiла злiсть пiднялася в грудях чоловiка.
- Щоб ти своєю кров'ю упився, як нашою упиваєшся! Їдь, сатана, щоб ти
на той свiт поїхав! - пiдняв над головою сухий кулак.
- Ах ти сволоцюго! - крутнув Варчук над головою плетеним батогом, але
Полiкарп встиг одхилитися, i удар протягнув його тiльки по плечах.
Созоненко вiжками вдарив конi, i санки потонули в крупчастому сизосиньому
туманi.
Проклинаючи Варчука, iшов важкою дорогою. Краплини поту, як сльози,
текли по сухих, поморщених щоках i важкими шротинками довбали снiг.
Усе село проклинало старосту, та тi прокльони помагали як мертвому
припарка. Розповнiв, розбух чоловiк; на чорному клинцюватому обличчi
зморшки налилися жиром i неначе повужчали неблискучi очi, напружено
рухаючися в припухлих темних обiдках. Роздався староста i в плечах, i в
станi, тiльки бiльше зiгнувся, неначе вiд того, що намагався все потягнути
в своє подвiр'я, загарбати собi. Вiн розумiв, що тiльки тепер можна
безкарно нажитися, збагатiти. Вiрячи в мiцнiсть нiмецької влади, не раз
повторював Созоненку: "Кiнчиться вiйна, i фашист прибере усе до своїх рук,
так прибере, що не дасть нам iз тобою нi фунта украсти. Коли навiть будеш
ти головою громадського господарства, а я старостою, так переведе нас на
пайок. Вiн, фашист, не дурний, себе не зобидить. Тiльки раз на вiку буває
така пора поживитися. Отож бери, поки береться".
I брали, крали, аж гай шумiв. Пiдводами возили собi зерно, мед,
продавали баришникам людську худобу, вивозили найкращий лiс, за безцiнь
скуповували хати i майно тих, кого лиха година погнала на розстрiл i
шибеницi.
Людям фашистська неволя була страшною чумою, а Варчуковi - золотим
дном. Хто був спроможнiший - вiдкуповувався вiд проклятої вербовки. Навiть
негласна плата встановилась: корова або шiсть золотих п'ятiрок чи щось
рiвноцiнне цьому. Тому-то в багатьох уже на каторзi було по двоє i троє
дiтей з сiм'ї. Навiть Митрофан Созоненко, що майстерно обробляв усякi
спекулятивнi справи, посилаючи своїх менших синiв аж в Румунiю, завидував
Варчуковi:
- Насобачився ж ти, Сафроне. Озолотить тебе вiйна.
- Так уже й озолотить. Не без того, щоб що-небудь не перепало, але й
тобi немало пливе до рук, - примирливо посмiхнувся у вуса.
- Менi стiльки перепливає, скiльки в тебе з носа капне. Нема правди на
свiтi.
- Нема, - погоджувався, вдавано зiтхаючи. - Тiльки трохи осталося її у
бога та в тебе, Митрофане. - I реготав неприємним сухим смiхом.
- Треба буде поїхати в Лiтинський район, - перебивав його смiх
рудоволосий пiтний Созоненко.
- Чого? Поживою пахне?
- А ти хiба не чув? - недовiрливим допитливим поглядом випитував правду
з тьмяних очей: "Чи не збирається потайки поїхати?"
- Не мiряй усiх на свою мiрку. Розказуй.
- Розумiєш, сказився народ: повстав у трьох селах, перебив гiтлерiвцiв,
полiцаїв i старосту.
- Старосту? - холоне всерединi.
- Що, страшно? - смiється розкотисте Созоненко. - Звiсно, не
пожалували, i тебе не пожалують. Так от, перебили всiх i об'явили
радянську владу. Двiчi нiмцi робили напад на цi села, але вiдбивалися всi:
i старi, i малi, i жiнки. Всi, до одного чоловiка, об'явили себе
партизанами. Ну, а тепер виїжджає туди вiйсько, i села мають доноги
вирiзати.
- Лiфер сказав?
- Лiфер.
- Значить, треба їхати. Ти вже приготувався?
- Уже.
- Поїду i я, - i, поспiшаючи додому, ще бiльше згинався, а нiздрi
широко роздмухувалися, чуючи добру поживу. Дарма що була вона облита
кривавим потом i сльозами.
VIII
Надвечiр розвiдник iз загону iменi Ленiна помер. Недалеко вiд
старовинного валу, праворуч могили Стражнiкова, ближче до озера, партизани
пiшнями роздовбали примерзлий попелястий грунт, а потiм лопатами швидко
викопали неглибоку яму, щоб пiдгрунтова вода не потривожила вояцького
тiла.
Поховали розвiдника з усiма партизанськими почестями. Накрили голову
червоним прапором, тiльки замiсть рушнично-кулеметного салюту дали
гарматний, бо патронiв було обмаль. На свiжий пагорбок поклали вiнок iз
хвої, i вiн небавом почав зацвiтати дрiбним бiлим квiтом - пустився
навскiсний тихий снiг.
Не одна могила уже виросла бiля спокiйного лiсового озера. Не встигли
дужi ноги находитися, натомитися по зелених дорогах, не надивилися яснi
очi на сонце, не намилувалися серця життям, а вже земля заколисала своїх
оборонцiв мiцним, непробудним сном.
Вiддали останню шану, Дмитро навпростець снiгами пiшов до штабної
землянки, лишаючи за собою стежку глибоко витиснутих слiдiв. Посеред озера
його наздогнав Созiнов. Обличчя начальника штабу було незвично похмурим i
блiдим.
- Дмитре Тимофiйовичу!
- Слухаю начальника, - не зупиняючись, пiшов уперед.
- Вiзьмiть мене iз собою в Славногородецькi лiси, - благаюча усмiшка i
рiшучiсть, з якою Созiнов домагався поїхати в партизанське з'єднання,
здивували Дмитра. Вiн неясно догадувався, що за останнi днi щось робиться
на серцi помiркованого i спокiйного юнака.
- Ти тут бiльше будеш потрiбний. А нам зайвi люди - зайвий клопiт:
тяжче буде проскочити непомiченим.
- Один чоловiк - не помiха, - почав переконувати Созiнов. Йому так
хотiлося розсiяти свiй сердечний бiль, забути горе, що дальня дорога
здавалася рятiвним колом, яке поверне рiвновагу, внесе спокiй в думки i
почуття. Вiн з жахом помiчав, що йому все важче i важче стає в товариствi
Тура, що вiн не може без болю чути його радiсного голосу, а коли заходила
розмова про Соломiю - ледве стримував свої страждання.
"Вкоренилась же ти в менi", - криво морщився, думаючи про дiвчину. Було
огидно перед собою, що не мiг подолати болючих приступiв. Iнколи вдавалося
втихомирити себе, але досить було Туровi заїкнутись про своє щастя - гнiв
знову охоплював Созiнова. Тому так хотiлося подалi вiд'їхати вiд того
мiсця, де притьмарились першi надiї кохання.
- Чому тебе так тягне в дорогу? - пiдводячи брови, запитав Дмитро.
- Чому? - ще бiльше побiлiв од хвилювання. - Це, Дмитре Тимофiйовичу,
особиста справа...
- Особиста?
- Да. Вона для мене багато важить. Коли хочете - розповiм, хоча i важко
про таке розповiдати. Повiрте, що тут не криються нi вiйськовi, нi iншi
справи.
- Он як, - промовив у роздумi, i раптом здогадався, що за особистi
справи можуть бути в Михайла. - Добре, їдь. Зараз же збирайся в дорогу.
Сiдлай коня, бо ми уже готовi.
- Бiжу, товаришу командире! - повеселiшав Созiнов i легко кинувся бiгти
помiж заснiженими деревами.
Одначе виїхати цього дня iз табору не довелося. Тiльки Созiнов осiдлав
коня, як в глибинi лiсу почулися рушничнi i автоматнi пострiли. Коли вiтер
вiяв в обличчя, стрiлянина виразно дудонiла в морозному повiтрi, чулось,
що вона iшла густим струмом. Созiнов з кiлькома партизанами верхи кинувся
вперед. Поруч iз ним, пригинаючись до гриви, скакав на своєму мускулястому
Шпаку Пантелiй Жолудь. Здавалось, що кiнь i верхiвець були з одного шматка
металу.
Стрiлянина наближалась. Повз них пролiтали кулi, довбали пiдсушенi
морозом дерева. Помiж стовбурами Созiнов побачив, як Тур, вiдiрвавшись од
невеличкого гуртка пiших партизанiв, пустив коня назустрiч вороговi. Вiн
кинув повiд на гриву коневi i короткими чергами строчив з автомата. Не
добiгаючи до чорної живої лiнiї, кiнь Тура раптом з розгону спотикнувся на
переднi ноги i упав на землю. Комiсар, перелетiвши йому через голову,
розтягнувся на снiгу. Коли Тур схопився за шаблю, на нього навалилося з
десяток ворогiв, очевидно бажаючи взяти його в полон. Вiд думки, що може
втратити товариша, пройняло потом i острахом. I, забуваючи про все на
свiтi, Созiнов помчав до Тура.
"Коли б успiти! Коли б успiти!" - б'ється серце, i вiн пильно цiлиться
в натовп, щоб не зачепити свого товариша. - Держися, Саво, держися,
дорогий! Саво! - щосили гукає.
Гiлка вдарила по лобi, зiрвала шапку, але болю попервах не почув. З
двох бокiв iз Пантелiєм вони розiрвали стиснуте коло, погнали його поперед
себе, залишивши позаду Тура, що двома страшними перехресними вдарами шаблi
вирубав голову кремезному вусачевi.
Роз'яреними, затуманеними очима Тур побачив, як його кiнь, лежачи
боком, висунувши iз жовтих мiцних зубiв блiдо-рожевий язик, кривавив снiг.
Дрiбний дрож пробiг по всьому його тiлу, а заднi точенi ноги, мерехтячи
синюватим сяйвом пiдкiв, витягувались i деревенiли. З куточка червоного
ока струмком котилися й обмерзали сльози.
"Наче врятували, наче врятували!" - вирвалось полегшеним зiтханням iз
грудей Созiнова, коли з-за плеча оглянувся назад.
I, летючи за ворогом, почув таку радiсну хвилю, нiби було зроблено щось
надзвичайне, про що тiльки мрiялось в найкращi години життя. Ця хвиля
охопила все його тiло, i вже не чув нi пострiлiв, нi посвисту куль, нi
перестуку копит, нi небезпеки бою. Зараз, коли таким радiсним звучанням
натягувалась кожна його клiтина, навiть думка, що з ним може щось
трапитись, була б безглуздою i дикою.
Вiн почував себе владарем усього привiлля, запеклої битви, чув, як його
- Зробимо, товаришу командире! Смiється добре той, хто смiється
останнiм, - i пiшов до своїх розвiдникiв.
"Шуткуєте, чорти. Це вам так не пройде", - твердо вирiшив Дмитро
знищити вороже кубло.
До нього пiдбiгли захеканий Пантелiй Жолудь i Лазорко Iванець. Веселою
вiдвагою горiли очi Пантелiя, лiсовим спокоєм вiяло вiд мовчазного
Лазорка. Його коротка люлька, коли затягався, освiтлювала аж до западин
очей обвiтрене, розумне обличчя з побiлiлими на морозi вусами.
- Товаришу командире! Треба жандармськi конi прихопити. Для чого добру
пропадати? А конi ж якi - орли! Iз племiнного заводу забрали. Я вже собi
вибрав Шпачка, а вам такого пiдiбрав - ну, прямо тобi iз каменя i бронзи
вилитий. Як у Петра першого. Сiдла теж є. Словом, таке дiло нам пiдходить.
Правда, товаришу командире? - допитливо подивився на Дмитра. Хотiлося
загладити свою провину. Тому-то щиро зрадiв, коли почув тихий голос:
- Спасибi, Пантелiю, що вдружив. Сам - старий кiннотник.
Iз великої стайнi повиводили партизани коней, при зорях осiдлали i
подалися до лiсу, збиваючи снiжну куряву. I тiльки тодi позаду них вдарила
безладна стрiлянина...
Як не здержував себе Дмитро, але в полi не витримав: пустив коня на
весь кар'єр i, зливаючись з мiцним пружним тiлом вороного, прислухаючись
до кулеметного перестуку кiнських нiг, угадував кожен його порух.
"Добрий кiнь".
I, згадуючи молодi лiта, на скаку пересiдав з однiєї сторони на другу,
швидко обкружляв навколо шиї коня i знову вискочив на сiдло. Розумна
тварина, розстеляючись в швидкому скаку, навiть вухом не повела.
Втягуючись у все зростаючий розгiн, з захопленням стежачи, як закружляли
снiги i лiси, Дмитро поволi забував сьогоднiшню невдачу, i здавалось, що
новий план розгрому жандармерiї уже наближається до повного виконання -
iнакше бути не може.
- Iнакше бути не може, - вголос повторив, припадаючи до луки, бо вiтер
гостро врiзався в розпалене обличчя.
- Славний коник, товаришу командире? - догнав його бiля лiсу Пантелiй
Жолудь. Хлопець в куценькому кожушку, високiй шапцi, здавалося, неначе
врiс у свого стрункого Шпака.
- Хороший, Пантелiю. Тiльки, гляди, не пропий.
- Не проп'ю, товаришу командире. Вiзьмiть мене у взвод штабної охорони.
Не помилитесь.
- Добре, прийму, коли зiрвеш будинок жандармерiї.
- Зiрву, товаришу командире. Двiстi кiлограмiв толу - i каменя на
каменi не залишиться. Ми їм покажемо, де раки зимують, - торкається ногою
до ноги командира.
* * *
В лiску, недалеко вiд мiста, розвiдники i пiдривники, одягненi в
полiцейську форму, перехопили двi дороги - шосейну i грунтову.
Снiговi хмари притьмарили небо, i шкарубкi снiги не палахкотiли
вечiрнiм сяйвом, а тiльки м'яко сочилися блiдо-синюватим свiтлом.
- Допiкає ж морозець! - затупотiв кружка, а потiм пiшов навприсядки
Кирило Дуденко.
- Це б у теплу хату до добрих людей - душу обiгрiти! - мрiйно протягнув
Олекса Слюсар, вертячись, як горобець на тину, на невеличкому акуратному
ящику з толом. - Лазорко, завтра пiдемо до тебе в лiсництво колядувати.
- До мене чи пiдемо, чи нi, а на якомусь мосту чи станцiї неодмiнно
заколядуємо, - не випускаючи люльки iз рота, промовив Iванець.
- Це"- ми можемо. Що можемо, то можемо... Вiдступає, значить, фашист з
Кавказу? - нi до кого не звертаючись, а просто щоб повторити приємну
новину, сказав Дуденко.
- Вiдступає. Комiсар навiть у їхнiх газетах вичитав. А вже коли ворог
сам про себе так пописує - непереливки йому.
- Цитьте, оратори! - махнув рукою Пантелiй Жолудь, i всi насторожено
схопилися за зброю.
Далеко на шляху вiйнула голосиста п'яна пiсня.
- Хлопцi, заспiвали й собi, - перекинув гвинтiвку на плече Пантелiй. -
Ти, Кирило, сиди тут, пантруй за полiцаями, а ми їм назустрiч пiдемо.
Перевiрте гвинтiвки, - i, обнiмаючи однiєю рукою Лазорка, а другою -
Олексу, хитнувся, вдаючи п'яного, рушив уперед i голосно вивiв першi
слова. Бас Лазорка та баритон Олекси низько уплелися в сердечну основу, в
добрiм звучаннi зiйшлися докупи, i пiсня широко розляглася над битим
шляхом, охопила весь невеличкий лiсок i аж десь бiля хутора розбудила
луну.
Вiддаючися спiвовi, Пантелiй, здавалось, забув про все. Уже
наближаючись до двох полiцаїв, замовкли Слюсар i Iванець, а вiн так само
сердечно пускав пiсню поверх лiсу, так само мiцно пригортав дужими руками
своїх друзiв i навiть усмiхався безтурботною доброю усмiшкою. Але тiльки
партизани порiвнялися iз полiцаями, як руки Пантелiя двома могутнiми
крильми перехопили шиї служакам.
- Ану, цитьте менi, чорти болотянi! Ну, покрутись менi, коли надокучило
жити на свiтi! - так надавив плече вищого, що той брязнув колiньми на
шлях.
Iванець i Слюсар зiрвали з полiцаїв зброю, вийняли з магазинних коробок
набої.
- Слухайте, пани запроданцi, - промовив Пантелiй, коли всi ввiйшли в
лiс. - Коли хочете жити - проведете нас у саму полiцiю.
- Проведемо, - невпопад i налякано промовили полiцаї.
- Пароль знаєте?
- Знаємо.
Сповiстили Симона Гоглiдзе i разом з розвiдниками рушили до мiста.
Варта запитала пароль, пропустила партизанiв на мiсток, безпечно
затупцювала по гнучких скрипливих дошках.
- Скажiть, щоб змiну скорiше вислали, бо там, вражi дiти, самогон
дудлять i в карти рiжуться, а ти мерзни, як сучий син, - гукнув позаду
полiцай.
- Добре, скажемо, - вiдповiв Пантелiй.
У двiр полiцiї увiйшли тiльки полiцаї, Гоглiдзе i Жолудь. Решта
партизанiв, наготувавши зброю, розсипалась бiля ворiт i колючої огорожi.
- Стiй! Хто йде? - гукнув вартовий i приклав до плеча гвинтiвку.
- Свої! - вiдповiв полiцай.
- Пароль?
- Зелений гай.
Вартовий опустив гвинтiвку, пiдiйшов ближче.
- Це ти, Семене?
- Я.
Вiн ще щось хотiв запитати, але в цей час його шию перехопили залiзнi
пальцi Пантелiя. З хрустом подалася туга горлянка, i невнятний хрип
вирвався з широко розкритого рота. Зi своєю здобиччю Пантелiй кинувся до
пiдривникiв, i тi швидко почали розставляти навколо школи невеличкi
скриньки з толом. З'єднали їх детонуючим шнуром, пiдпалили бiкфордiв шнур
i кинулись подалi вiд старовинної школи.
Спахнуло кiлька кущiв полум'я, прогримiв сильний вибух, i над камiнною
будiвлею високо вгору пiднялася темна хмара пилу.
- Оце вам рахунок за двох радистiв! - пригрозив кулаком Пантелiй.
Пiзнiше партизани довiдалися, що з-пiд уламкiв було витягнуто
дванадцять напiвживих покалiчених жандармiв, а загинуло сiмдесят чотири.
Свiтанком партизани радiснi повертались до табору. Коли увiйшли в лiс,
Пантелiй всю дорогу пустував iз Слюсарем, Дуденком i Лазорком, штовхав їх
пiд боки, перекидав у снiг, i, коли на синiй чистiй скатертинi залишався
незграбний вiдбиток, щиро реготався:
- Маняка намалювали. Прямо тобi художники-самоучки. Друзi i собi насiли
на Пантелiя i насилу втрьох звалили його на високу заснiжену купу. Коли ж
Пантелiй спробував заспiвати, на нього насiвся Гоглiдзе:
- Хватить партизанити, курський соловею. Пора дати вiдпочинок твоєму
маленькому язичку.
В повiтрi кружляли такi дрiбнi снiжинки, що здавалось - то був пилок.
Брови i вiї у партизанiв покривалися бiлим пушком, iз ротiв хмаринами
виривалася густа пара, пiд ногами смачно хрустiла тверда синювата
шкоринка. Веселе, натомлене тiло просило вiдпочинку. Тому в уявi приємно
блищали приземкуватi землянки iз добрим вогником i теплим духом.
Притихлий Пантелiй з допитливою цiкавiстю оглядав лiси, вбранi в
розкiшнi срiбнi шати, що зводилися то величними будiвлями, то дивовижними
коронами, то бiлоснiжними легкокрилими птицями i, здавалося, пiдвiвшись
над землею, збиралися от-от злетiти вгору. Iнодi вiн ногою вдаряв у
стовбур, i все дерево, спiваючи октавою, надовго огорталося димчастосизою
фатою. Ця забава нагадувала минулi роки мирного часу, коли вiн ще iз
школярами бiгав по недiлях до свого лiсу або iз батьком полював на зайцiв
та лисиць. Усе пережите було дорогим i неповторним, якими згодом стануть i
цi натрудженi днi боротьби.
Раптом бiля яру Пантелiй завмер на мiсцi, рукою дав знати партизанам
про небезпеку: вiн побачив, як два нiмцi везли на лижах третього. Вони
помiтили Пантелiя. Над ним тонко просвистiла куля i лунко розчепила
податливе мерзле деревце.
"Що ж то за нiмцi? По своїх стрiляюгь!" - не встиг подумати, як
зчинилась перестрiлка. Два солдати, лишивши третього, кинулися у видолок
i, петляючи помiж деревами, подалися низом.
Пiдбiгли до пораненого, що горiлиць, незручно розкинувшись, лежав на
снiгу. Пiд розстебнутою нiмецькою шинеллю був не мундир, а чорний пiджак.
Груди i праве плече пiдпливали кров'ю. Глянув Пантелiй на смагляве
обличчя, що покривалося страшною блiдiстю, на хорошi, скошенi в муцi
голубi очi, заокруглений нiс, i зразу ж, холодiючи, догадався, що лежав
перед ним не нiмець.
- Ех, хлопцi, здається, свiй, - схилився до пораненого. - Браток,
звiдки ти?
- А ви хто будете? - тяжко пiдвiв голову юнак i знову безсило опустив
на снiг.
- Так i є - свiй, - з глибоким жалем промовив Пантелiй i обличчя його
почало парувати. - Партизани ми.
- Партизани? - знову подивився хлопець.
- Ти не дивись на одяг. Бiда заставила його одягати, - притримав руками
обважнiлу голову пораненого.
- I я партизан, - тихо промовив вiн i закривавленим язиком злизав пiт з
побiлiлих уст.
Мовчки стиснулись лiсовi друзi бiля пораненого, неумiло перев'язали
рани, i Гоглiдзе, боячись, що хлопець може померти, почав розпитувати саме
головне.
- З якого ж ти загону?
- З самого найкращого, - блiдо усмiхнувся. - Володимира Iллiча Ленiна.
- Не чули про ваш загiн.
- Ми входимо у партизанське з'єднання Iвана. Прiзвища - ще не знаю, бо
я молодий партизан, - з винуватою, болiсною посмiшкою глянув на Пантелiя i
знову торкнувся язиком до уст, що покривалися рожевим льодком.
- Куди ви збиралися?
Важко дихаючи, тихо вiдповiдав поранений. Здавалося, що вiн тяжко кував
хрипливi слова i викидав їх, немов розпеченi кiльця.
- Шукати нового просторiшого мiсця для з'єднання. У нас для всiх лiси
уже замалими стали. Доводиться розрiзняти загони.
- Де ж ви знаходитесь?
- В Славногородецькому чорнолiссi. Дайте снiгу менi, пить хочеться.
Рожева пiна пiдiймалася, шерхла i пiдмерзала на припухлих устах.
Пантелiй обережно витер хустиною кривавий накип.
"Ех, загинув хлопець. Тiльки б жити та жити, та нiмця бити. I на тобi",
- з тугою думав Жолудь. I нiхто, подивившись на його запечалене поблiдле
лице, не сказав би, що це сидить грiзний вояка, який одним стиском дужих
рук мiг на смерть задушити ненависного ворога.
Обережно, на рушницях, понесли партизана до табору. За деревами ясно
сходило сонце, золотило срiбнi крила дерев, одягало рожеву сорочку на
притихлу землю i прощалося з молодим життям, що по краплi ронило на снiги
останню кров.
VII
Напiвроздягненi дiти позалазили на пiч. Олександра сидiла на ослонi i
пряла. Неначе велетенський джмiль, фурчить веретено i з побабчених
напiвпротертих пучок опускається додолу. На коминi маленьким жовтим
язичком клiпає i фахкотить каганчик, по кутках вгнiздилася сторожка i
вогка темiнь. У шибки, покритi лускою, порско б'ють сухi снiжинки, i вся
хата, затиснута петлями вiтровiю, голосить тривожно i низько, як вдовиця,
що вже виплакала останнi сльози.
Забряжчала клямка, i на порозi, обтрушуючи снiг з старого кожушка, став
напiвзiгнутий Полiкарп Сергiєнко. До сухого у зморшках обличчя поприкипали
снiжинки, кiнчики довгих сивих вус покрились бурульками, а перемерзлi
чоботи гудiли по долiвцi, як два дзвони.
- Принiс листiвку вiд Степаниди, - тихо пiдiйшов до жiнки.
- Ох! - стрепенулась i кинула веретено на пiдлогу. - Читай же скорiше!
Дiти позскакували з печi на лежанку, з цiкавiстю i острахом поглянули
на тата. Шкарубкими пальцями вийняв з кишенi вдвоє складену листiвку,
приступився ближче до мигунця. Простудженим, деренчливим голосом почав
читати, не помiчаючи, як сльози заволiкали очi Олександри i падали на
спiдницю.
"Дорогi тату й мамо, дорогi мої сестрички Вiро i Надiє! Пише вам iз
далекої чужини ваша Степанида. У своїй листiвцi багато ви загадали менi
питань, а вiдповiсти на них не можу. Як ми тут живемо, ви не уявляєте
собi. Оце вчора менi наглядач накинув плаття, синє, аж чорне, а на ньому
смужки густi та червонi. Таке, мамо, плаття, що не змиється, не злиняє, на
весь мiй вiк стане. I лягаючи i встаючи, ми згадуємо свiй рiдний край та
усе чекаємо, а кого, ви самi знаєте. Напишiть, чи скоро прибудуть у гостi
брати. Ждемо їх, як сонця ясного. Хоч як не є нам, але ми не тiльки
плачемо. Є i люди добрi i дiло добре. Нагадайте Варчуку, що ми його й тут
не забули, зав'язав вiн свiт нам, зав'яжеться i йому... Мамо, я получила
вашу посилочку. Так оце напилися чаю з сухарями. Цiлую вас усiх мiцно,
мiцно i кланяюся до самої нашої рiдної землi. Ваша дочка Степанида".
- Поховають тебе, доню, в чужому краю, - тихо заплакала Олександра.
- А може й дiждемось її, - несмiливо спробував утiшити жiнку Полiкарп
та й сам зiтхнув. Де й подiлася тепер у чоловiка безтурботна, весела мова,
пересипана жартами, побрехеньками i дотепами.
- Ти ж приготуй посилочку. Завтра понесу в район на пошту, - промовив,
щоб хоч трохи заспокоїти дружину. Зiтхаючи, Олександра вийняла iз скринi
шматок полотна, сiла на лежанцi i почала шити крихiтну торбиночку, а
дiвчата мовчки слiдкували за роботою, потiм почали наспiвувати пiсню, яку
привезли iз Нiмеччини покалiченi полонянки. Дiти знали, що мати любить цю
пiсню, хоча кожного разу плаче од неї.
Ой, журавко, журавко,
Чого крякаєш так жалко? -
тихим чистим голосом, неначе зiтхаючи, запитала у безмовного широкого
привiлля старшенька Надiя.
Як не крякати менi? -
сплеснув жалем срiбний голос Вiри, обнявся зi спiвом сестри i
несподiвано красиво та легко, як птиця, почав пiднiматися, взлiтати
притишеним пiдголоском, що зразу ж охоплював серце тривогою i болем:
Горе жить на чужинi.
Охопивши голову руками i впершися лiктями в навiй ткацького верстата,
сидiв Полiкарп у другiй кiмнатi. Ноги його забули перебирати начиння,
човник упав на долiвку, зачепивши грубою ниткою шпуляр.
Перед очима чоловiка пропливало теперiшнє життя рiдної дочки,
вплiталося в його життя i знову розходилось, як однаковi сумовитi голоси
невiльницької пiснi, що сповнила уже всю невеселу хату, тремтiла бiля
шибок, просячись на заснiжений простiр.
Одiрвалася од роду,
Як той камiнь, та й у воду.
Упав камiнь та й лежить.
На чужинi гiрко жить.
Не дай, боже, заболiть,
Бо нiкому й пожалiть.
Не дай, боже, помирать,
Бо нiкому й поховать.
Поховає чужина,
Проклятуща сторона
Поховає чужий рiд,
Що й не знатимуть де слiд.
Випала голка з одерев'янiлих пальцiв Олександри. Свiтло рiзкими
болючими плямами наповняло налитi сльозами очi.
"Це тiльки подумати - ополониками кормили навеснi, - пригадувала слова
iз давньої листiвки. - Тому i висихаєш осiннiм стеблом, моя доню".
Свiтанком Полiкарп поклав посилочку у кишеню i тихо потюпав у мiсто.
Нелегко iшлося старому по копнiй дорозi, та горе хоч i хилило донизу,
одначе i вперед гнало.
- Куди ви, дядьку, з такою посилкою? Важка! - подивилася на пакуночок
нахмурена зубаста дiвка.
- Чого ж велика? Рiвно двiстi п'ятдесят грамiв. Точно, як в аптецi.
Вага вiрна, - попробував бадьоритися, але винна усмiшка скривила його
уста.
- Хiба ви не знаєте, що з нового року приймаються посилки тiльки по сто
грамiв?
- По сто? Так це за сто грамiв я двадцять кiлометрiв пiшки йшов?
- А менi яке дiло? Не я закони встановлюю.
- Щоб вас уже земля сира встановила! - розлютований Полiкарп, немов
слiпий, вийшов iз пошти i не стямився, коли опинився на передмiстi.
Однак чим далi вiн вiдходив од пошти, тим бiльше розум брав верх над
злiстю i, зайшовши до убогої халупки, попросив пiдстаркувату жiнку, щоб
зашила йому в посилочку один сухар. I знову потюпав старий на пошту, а
потiм додому.
У синiх присмерках тонув хвилястий небокрай. Тiльки над самою землею
блищала вузька свiтла смуга. По завiяному шляху вiтер переганяв сухi
димчастi струмки снiгу, зрiдка в них вплiтався напiвстиснутим дитячим
кулачком дубовий листок або чiпка опука перекотиполя. Втомився старий
мiсити чобiтьми розсипчасту дорогу. Набрякла шапка вiд поту, по жилавих
скронях покотилися краплини, осiдаючи на довгих, опущених донизу вусах...
Весною скiльки просив Варчука, щоб не визначав Степаниди в Нiмеччину.
Не пособилося. Коли б було чим задобрити, коли б не забрали корови - хоч
на якийсь час зарадив горю. Та не було чим вiдкупитися. I пiшла Степанида
тим битим шляхом, проклинаючи Варчука i чужинцiв. Бачив, як на станцiї їх
повтискали в товарнi вагони, потiм вартовi зачинили скрипливi дверi,
обкрутили дротом, i навiки зникло заплакане скорботне обличчя дочки.
Заглиблюючись у думи, не почув, як позаду задзвонив дзвоник, заскрипiли
полозки по снiгу.
- Агей! З дороги! - почув застуджений голос. Вiдскочив од колiї. Баскi
конi обдали його снiговою порошею. На санях, мiцно притискаючись один до
одного, сидiли Митрофан Созоненко i Сафрон Варчук. Лице Варчука майже
повнiстю було закрите башликом i комiром. Раптом зупинились воронi,
покритi памороззю конi, i владний голос старости наказав:
- Сiдай, Полiкарпе, пiдвезу трохи. Та швидше рухайся. Iдеш, неначе
упився.
I раптом уся накипiла злiсть пiднялася в грудях чоловiка.
- Щоб ти своєю кров'ю упився, як нашою упиваєшся! Їдь, сатана, щоб ти
на той свiт поїхав! - пiдняв над головою сухий кулак.
- Ах ти сволоцюго! - крутнув Варчук над головою плетеним батогом, але
Полiкарп встиг одхилитися, i удар протягнув його тiльки по плечах.
Созоненко вiжками вдарив конi, i санки потонули в крупчастому сизосиньому
туманi.
Проклинаючи Варчука, iшов важкою дорогою. Краплини поту, як сльози,
текли по сухих, поморщених щоках i важкими шротинками довбали снiг.
Усе село проклинало старосту, та тi прокльони помагали як мертвому
припарка. Розповнiв, розбух чоловiк; на чорному клинцюватому обличчi
зморшки налилися жиром i неначе повужчали неблискучi очi, напружено
рухаючися в припухлих темних обiдках. Роздався староста i в плечах, i в
станi, тiльки бiльше зiгнувся, неначе вiд того, що намагався все потягнути
в своє подвiр'я, загарбати собi. Вiн розумiв, що тiльки тепер можна
безкарно нажитися, збагатiти. Вiрячи в мiцнiсть нiмецької влади, не раз
повторював Созоненку: "Кiнчиться вiйна, i фашист прибере усе до своїх рук,
так прибере, що не дасть нам iз тобою нi фунта украсти. Коли навiть будеш
ти головою громадського господарства, а я старостою, так переведе нас на
пайок. Вiн, фашист, не дурний, себе не зобидить. Тiльки раз на вiку буває
така пора поживитися. Отож бери, поки береться".
I брали, крали, аж гай шумiв. Пiдводами возили собi зерно, мед,
продавали баришникам людську худобу, вивозили найкращий лiс, за безцiнь
скуповували хати i майно тих, кого лиха година погнала на розстрiл i
шибеницi.
Людям фашистська неволя була страшною чумою, а Варчуковi - золотим
дном. Хто був спроможнiший - вiдкуповувався вiд проклятої вербовки. Навiть
негласна плата встановилась: корова або шiсть золотих п'ятiрок чи щось
рiвноцiнне цьому. Тому-то в багатьох уже на каторзi було по двоє i троє
дiтей з сiм'ї. Навiть Митрофан Созоненко, що майстерно обробляв усякi
спекулятивнi справи, посилаючи своїх менших синiв аж в Румунiю, завидував
Варчуковi:
- Насобачився ж ти, Сафроне. Озолотить тебе вiйна.
- Так уже й озолотить. Не без того, щоб що-небудь не перепало, але й
тобi немало пливе до рук, - примирливо посмiхнувся у вуса.
- Менi стiльки перепливає, скiльки в тебе з носа капне. Нема правди на
свiтi.
- Нема, - погоджувався, вдавано зiтхаючи. - Тiльки трохи осталося її у
бога та в тебе, Митрофане. - I реготав неприємним сухим смiхом.
- Треба буде поїхати в Лiтинський район, - перебивав його смiх
рудоволосий пiтний Созоненко.
- Чого? Поживою пахне?
- А ти хiба не чув? - недовiрливим допитливим поглядом випитував правду
з тьмяних очей: "Чи не збирається потайки поїхати?"
- Не мiряй усiх на свою мiрку. Розказуй.
- Розумiєш, сказився народ: повстав у трьох селах, перебив гiтлерiвцiв,
полiцаїв i старосту.
- Старосту? - холоне всерединi.
- Що, страшно? - смiється розкотисте Созоненко. - Звiсно, не
пожалували, i тебе не пожалують. Так от, перебили всiх i об'явили
радянську владу. Двiчi нiмцi робили напад на цi села, але вiдбивалися всi:
i старi, i малi, i жiнки. Всi, до одного чоловiка, об'явили себе
партизанами. Ну, а тепер виїжджає туди вiйсько, i села мають доноги
вирiзати.
- Лiфер сказав?
- Лiфер.
- Значить, треба їхати. Ти вже приготувався?
- Уже.
- Поїду i я, - i, поспiшаючи додому, ще бiльше згинався, а нiздрi
широко роздмухувалися, чуючи добру поживу. Дарма що була вона облита
кривавим потом i сльозами.
VIII
Надвечiр розвiдник iз загону iменi Ленiна помер. Недалеко вiд
старовинного валу, праворуч могили Стражнiкова, ближче до озера, партизани
пiшнями роздовбали примерзлий попелястий грунт, а потiм лопатами швидко
викопали неглибоку яму, щоб пiдгрунтова вода не потривожила вояцького
тiла.
Поховали розвiдника з усiма партизанськими почестями. Накрили голову
червоним прапором, тiльки замiсть рушнично-кулеметного салюту дали
гарматний, бо патронiв було обмаль. На свiжий пагорбок поклали вiнок iз
хвої, i вiн небавом почав зацвiтати дрiбним бiлим квiтом - пустився
навскiсний тихий снiг.
Не одна могила уже виросла бiля спокiйного лiсового озера. Не встигли
дужi ноги находитися, натомитися по зелених дорогах, не надивилися яснi
очi на сонце, не намилувалися серця життям, а вже земля заколисала своїх
оборонцiв мiцним, непробудним сном.
Вiддали останню шану, Дмитро навпростець снiгами пiшов до штабної
землянки, лишаючи за собою стежку глибоко витиснутих слiдiв. Посеред озера
його наздогнав Созiнов. Обличчя начальника штабу було незвично похмурим i
блiдим.
- Дмитре Тимофiйовичу!
- Слухаю начальника, - не зупиняючись, пiшов уперед.
- Вiзьмiть мене iз собою в Славногородецькi лiси, - благаюча усмiшка i
рiшучiсть, з якою Созiнов домагався поїхати в партизанське з'єднання,
здивували Дмитра. Вiн неясно догадувався, що за останнi днi щось робиться
на серцi помiркованого i спокiйного юнака.
- Ти тут бiльше будеш потрiбний. А нам зайвi люди - зайвий клопiт:
тяжче буде проскочити непомiченим.
- Один чоловiк - не помiха, - почав переконувати Созiнов. Йому так
хотiлося розсiяти свiй сердечний бiль, забути горе, що дальня дорога
здавалася рятiвним колом, яке поверне рiвновагу, внесе спокiй в думки i
почуття. Вiн з жахом помiчав, що йому все важче i важче стає в товариствi
Тура, що вiн не може без болю чути його радiсного голосу, а коли заходила
розмова про Соломiю - ледве стримував свої страждання.
"Вкоренилась же ти в менi", - криво морщився, думаючи про дiвчину. Було
огидно перед собою, що не мiг подолати болючих приступiв. Iнколи вдавалося
втихомирити себе, але досить було Туровi заїкнутись про своє щастя - гнiв
знову охоплював Созiнова. Тому так хотiлося подалi вiд'їхати вiд того
мiсця, де притьмарились першi надiї кохання.
- Чому тебе так тягне в дорогу? - пiдводячи брови, запитав Дмитро.
- Чому? - ще бiльше побiлiв од хвилювання. - Це, Дмитре Тимофiйовичу,
особиста справа...
- Особиста?
- Да. Вона для мене багато важить. Коли хочете - розповiм, хоча i важко
про таке розповiдати. Повiрте, що тут не криються нi вiйськовi, нi iншi
справи.
- Он як, - промовив у роздумi, i раптом здогадався, що за особистi
справи можуть бути в Михайла. - Добре, їдь. Зараз же збирайся в дорогу.
Сiдлай коня, бо ми уже готовi.
- Бiжу, товаришу командире! - повеселiшав Созiнов i легко кинувся бiгти
помiж заснiженими деревами.
Одначе виїхати цього дня iз табору не довелося. Тiльки Созiнов осiдлав
коня, як в глибинi лiсу почулися рушничнi i автоматнi пострiли. Коли вiтер
вiяв в обличчя, стрiлянина виразно дудонiла в морозному повiтрi, чулось,
що вона iшла густим струмом. Созiнов з кiлькома партизанами верхи кинувся
вперед. Поруч iз ним, пригинаючись до гриви, скакав на своєму мускулястому
Шпаку Пантелiй Жолудь. Здавалось, що кiнь i верхiвець були з одного шматка
металу.
Стрiлянина наближалась. Повз них пролiтали кулi, довбали пiдсушенi
морозом дерева. Помiж стовбурами Созiнов побачив, як Тур, вiдiрвавшись од
невеличкого гуртка пiших партизанiв, пустив коня назустрiч вороговi. Вiн
кинув повiд на гриву коневi i короткими чергами строчив з автомата. Не
добiгаючи до чорної живої лiнiї, кiнь Тура раптом з розгону спотикнувся на
переднi ноги i упав на землю. Комiсар, перелетiвши йому через голову,
розтягнувся на снiгу. Коли Тур схопився за шаблю, на нього навалилося з
десяток ворогiв, очевидно бажаючи взяти його в полон. Вiд думки, що може
втратити товариша, пройняло потом i острахом. I, забуваючи про все на
свiтi, Созiнов помчав до Тура.
"Коли б успiти! Коли б успiти!" - б'ється серце, i вiн пильно цiлиться
в натовп, щоб не зачепити свого товариша. - Держися, Саво, держися,
дорогий! Саво! - щосили гукає.
Гiлка вдарила по лобi, зiрвала шапку, але болю попервах не почув. З
двох бокiв iз Пантелiєм вони розiрвали стиснуте коло, погнали його поперед
себе, залишивши позаду Тура, що двома страшними перехресними вдарами шаблi
вирубав голову кремезному вусачевi.
Роз'яреними, затуманеними очима Тур побачив, як його кiнь, лежачи
боком, висунувши iз жовтих мiцних зубiв блiдо-рожевий язик, кривавив снiг.
Дрiбний дрож пробiг по всьому його тiлу, а заднi точенi ноги, мерехтячи
синюватим сяйвом пiдкiв, витягувались i деревенiли. З куточка червоного
ока струмком котилися й обмерзали сльози.
"Наче врятували, наче врятували!" - вирвалось полегшеним зiтханням iз
грудей Созiнова, коли з-за плеча оглянувся назад.
I, летючи за ворогом, почув таку радiсну хвилю, нiби було зроблено щось
надзвичайне, про що тiльки мрiялось в найкращi години життя. Ця хвиля
охопила все його тiло, i вже не чув нi пострiлiв, нi посвисту куль, нi
перестуку копит, нi небезпеки бою. Зараз, коли таким радiсним звучанням
натягувалась кожна його клiтина, навiть думка, що з ним може щось
трапитись, була б безглуздою i дикою.
Вiн почував себе владарем усього привiлля, запеклої битви, чув, як його