Страница:
"Партизани, - зупинилося серце, i заволоженими очима стрiчає вiн
лiсовикiв. - Хай батько-мати не гнiваються на нього. А як не приймуть?
Приймуть! Хiба ж вони не зрозумiють його? Вони все зрозумiють". - Вiд
хвилювання тремтять повiки хлопця i дрижать руки, все тiло.
- Ти чого тут блукаєш? - строго питається дiд.
- Дiду, ви партизани? - ледве переводить дух.
- Бач, який цiкавий. Чи не зарання?
- Я вас, партизанiв, шукаю.
- Може щось передати маєш? - трохи добрiшає голос у дiда.
- Нi. Я сам до партизанiв хочу. Розвiдником буду. Де великий не зможе,
там... - довiрливо наближається до старого.
I той, наче батогом, сiканув:
- А березової кашi не хочеш? Превража дитино! Що, ми тебе в кишенi
возити будемо? Бачиш, Федоре, який партизан найшовся! Ах ти, ледащиця
мала!
- Дiду!..
- Цить! Запам'ятай: дитячих ясел у нас нема i вiдкривати не думаємо.
Цяцьок теж нема. I повертай коня, щоб духу твого не було. Не хочеться менi
штанцiв твоїх спустити та кропиви накласти.
Приголомшений, ображений, обурений Андрiй уже не може навiть слова
промовити. Вiн забув запитати, чи не чули партизани щось за його батька.
А бородатий сердитий дiд, заклавши пальцi в рот, пронизливо свиснув,
раз i вдруге. Кiнь шарахнувся вбiк i злякано помчав пiд горбок. Андрiй,
прикусивши губу, з-за плеча лихим поглядом змiряв дiда i, виструнчуючись,
гордовито полетiв . уперед.
Дiд Хмара довго дивиться услiд хлопчаковi, похитує головою i говорить
до Федора:
- А, видать, бойове дитя.
- Нащо ви так його?.. Шкода малого.
- А менi не шкода! Та де ж з ним зараз дiватися?.. Не крикни на нього -
ув'язався б, як тiнь. Це з упертих. I, не помiтив, наче на Дмитра
Тимофiйовича схожий?
- Справдi! А як на конi сидить, наче вилитий, - любується Федiр
постаттю Андрiя, що зникає помiж деревами.
- От пiсля цього й подумай собi, чоловiче: який дiдько може захитати
нас, коли i старе, i мале до зброї тягнеться? "Бачиш, який дрiбний
прогонич, а вiн уже партизанiв шукає... Ну, пiшли, Федоре, за фашистом
сочити. Хоч яка не є, а все ,таки робота.
А Андрiйко вже виїжджає з Городища.
"Який вредний дiд, який скажений дiд, - i сльози образи i злостi
спадали на гриву коня. - Ну, добре ж. Не приймаєте, не хочете - сам стану
партизаном. Сам партизанитиму". Мiцно затискує тремтливi уста i кулаки.
XXX
Високе досвiтнє небо затулили заростi колючого терну. На дрiбнолистих
гiлках рясно синiють огорненi сизим пилком ягоди, перемежованi
розчепiреними пучками продовгуватих колючок. Чагарник тут позаплiтався
таким густим вiнком, що й виплазувати з нього не так-то безпечно.
Iще в пам'ятi Созiнова пропливають холоднi клаптики недобрих
переживань, а серце починає зогрiватися тiєю надiєю, тим передвiсником
радостi, коли уже щось зроблено i чується сила - зробити ще бiльше,
значнiше.
Знову уява перебирає прикмети i лiсу, i поля, i дорiг, якими його вели
- зараз так потрiбно знайти у безкрайньому свiтi той невеликий клаптик
землi (праворуч на сiру дорогу виповзає з лiсу покалiчене корiння,
попереду в глинястiм яру заспiвує струмок, а посерединi поле з гривастим
вiвсом). Там лежить на землi його наган. Дiстати його i почати партизанити
- годi вже доганяти своїх, коли всi дороги забитi нiмцями.
Вiдшукує вiйчастi голiвки макiвок, i солодке зерно ще бiльше розбурхує
голод. Терпкi тернини аж опалюють рот, швидко набивають оскому. Ех, коли б
це шматок доброго чорного хлiба, пересипаного крупчастою сiллю, або миску
гарячого борщу.
Тiснiше стискає ремiнець на поясi i обережно вилазить з чагарника. I
раптом насторожується: чує поперед себе тихий переривчастий стукiт, наче
хто обережно ступає по землi.
Созiнов сторожко вiдступає назад, причаюється за зубцюватим клином
кущiв. Кроки наближаються, i нiби одночасно з ним гупає наполохане серце.
"Це ж тiльки одна зброя тепер у тебе - ноги. Поганенький сопливий фриц
пiдстрелить, наче зайця. I нiчого не зробиш".
I блаженна полегкiсть теплом заливає все тiло. Мiж деревами майнула
голубенька, в бiлу горошину хусточка. Дiвчина в синьому платтi вийшла з
просiки, оглянулась, зупинилась бiля кореневища ясена. Саме сходило сонце
i освiтило невисоку гнучку постать. Двi чорних важких коси вiдтягали назад
дiвочу голову. Пильно дивилася вдалину, готова стрепенутись, як птиця
перед зльотом. Смаглявi щоки дiвчини просвiчувались блiдiстю втоми;
неспокiйно пiдiймались пiд блузкою груди. Чоботи, одежа припали пилом,
мiсцями подертi.
"Еге, певно й ти, сердешна, немало пережила за цi днi", - i легко
вийшов iз чагарника.
Здригнулась дiвчина, вiдступила крок назад, але, зустрiчаючи добру
усмiшку, зупинилася, гнучка i насторожена, мов дерево перед вiтром...
- Не бiйся, дiвчино. Я тобi злого не зроблю. Добрий ранок, - пiдiйшов
до ясена.
- Доброго здоров'я, - подивилася прямо сумовитими карими очима i зразу
ж пригасила їх довгими вiями.
- Куди прямуєш лiсами?
- Додому.
- Скiльки ж до твоєї домiвки?
- Та чимало.
- Далеко вiдбилася?
- Далеко, - i зiтхнула.
- Як тебе звати?
- Соломiєю.
- А не страшно самiй мандрувати?
Помовчала, та довiрливий погляд, повне приязнi округле обличчя розвiяло
настороженiсть, недовiру.
- Страшно. Та ще тепер, коли по всiх дорогах... - i не доказала. - А ви
ж куди путь тримаєте?
- Ще й сам не знаю. З дороги збився, тiкаючи з кошари.
- Сидiли?
- Сидiв, бодай повiк не сидiти.
- I я сидiла, - уже веселiше посмiхнулася.
- Випустили?
- Нi, сама... вийшла.
- Це добре. А як же?
- Iнститут я свiй доганяла та й попалася фашистам у руки, - зразу ж
похмурнiла. - Завели нас у кошару, поганеньку таку, лише трьома колючими
дротинами огороджена - не встигли свою "технiку" показати. А вартували
добре. Спробували були вночi вискочити - вбили двох дiвчат. I не забирали
кiлька днiв, щоб iншi боялись... Сидимо, голодом морять. Чутки рiзнi
йдуть: однi - що будуть випускати, хто не комсомолець, не член партiї;
другi - що потроху розстрiлюватимуть; третi - що повезуть на каторгу.
Придивляюсь до табiрного життя, помiчаю, що вдень охорона не так пильнує.
В недiлю по дорозi, недалеко вiд табору, iдуть люди на ярмарок. Вибрала я
хвилинку, коли людей бiльше було, а вартовий загавився, проскочила крiзь
тi дротини i прямо до людей; тi обступили мене, заховали вiд лихого ока.
От i помандрувала я до свого краю. Знову ледве в руки нiмця не попала.
Облава ж тепер за облавою... От i прямую лiсами сама.
- Молодчина! - зразу милiшим стає сумовите обличчя з темновишневими
потрiсканими губами.
"А може це моя доля?" - мимохiть майнула думка. Одiгнав її i знову
подивився на дiвчину. М'яка, некриклива краса її, оповита задумою, неначе
сама говорила про чистий i глибинний внутрiшнiй свiт, до якого не
дотягнулись i не могли дотягнутися нечестивi обманнi почуття i думки.
"А може справдi ти моя доля?" - знову подумав iз гiркiстю i жалем.
Проживши повних двадцять два роки, вiн iще не знав справжнього кохання.
Вiрилось, що десь у свiтi є його єдина дiвчина, для якої i вiн буде
єдиним; вiрилось у ту любов, коли одне про одного не може навiть у думцi
помислити поганого.
"Добрi гадки, та не в пору прийшли", - розсердився сам на себе i почав
докладно розпитувати дiвчину про мiсцевiсть її району, про лiси, де вона
живе, про залiзницi й дороги, про роботу й настрої колгоспникiв. Вiдповiдi
Соломiї порадували його.
В думцi вiн твердо вирiшив: доведе свою супутницю до її дому - не
кидати ж ворогам на поталу, а потiм почне партизанити в лiсах Подiлля.
- Що ж, дiвчино, разом будемо добиратись до тебе.
- Це добре було б.
- Тiльки менi нагана треба вiдшукати. Ти гаразд цю мiсцевiсть знаєш?
- Знаю. Не раз попоходила. Так, кажете, зброя у вас є? - захвилювалась,
повеселiшав погляд. - Кожну билинку оглянемо. Як же тепер без зброї? Вона
- життя наше.
"Це товариш", - подумав про дiвчину, не спускаючи очей з її рiшучого
обличчя...
Думалося найближчими днями дiйти до оселi Марка Григоровича, та не так
воно сталося. По всiх шляхах роз'їжджали на мотоциклах автоматники. По
лiсах i яругах фашисти влаштовували частi облави, виловлюючи всiх, хто
прямував на схiд або переховувався вiд навали. Кiлька разiв Созiнов з
Соломiєю ледве не попали в хитро поставленi пастки i нарештi вирiшили десь
переждати непевний час.
Мiсячної ядерної ночi, коли так сумовито у лiсi коливаються тiнi i
кожний подих прорiдженого дерева чути за верству, вони пiдiйшли до якогось
лiсництва. Обабiч дороги переливались прогнутим сяйвом два невеликi озерця
Над ними жорстко шумiв уже сухий очерет, i якась пташка рiзко i тривожно
вигукувала: кик-кик-кик!
Натомлену Соломiю повiв до стогу сiна, по жердцi легко пiдсадив її
вгору, а сам пiшов до стиснутих колом будiвель. Став у затiнок, пильно
прислухався до кожного звука; тривожились озера характерною осiнньою
тривогою перелiтних птахiв. По водi мерехтiли то срiбнi перснi, то
котилися хвилястi смуги i з тихим плюскотом пропадали в прибережнiм
ситняку...
Почув, як перед свiтанком випала роса. Над водою спочатку запарувало, а
потiм покотився туман, заливаючи гру мiсячного сяйва, прибережнi верболози
i дерева. Рано прокинулось лiсництво.
Двi жiнки в широких спiдницях метнулись з дiйницями до обори. Потiм
невеликий статечний пастушок з гiднiстю погнав двi корови, телицю та
бузимка; з вiдчинених дверей великої будiвлi вийшов огрядний чоловiк. По
тому, як вiн подивився на небо, в далечiнь, ступнув по травi, - Созiнов
безпомилково пiзнав лiсника. Смiливо пiшов назустрiч йому. Великi чорнi
очi допитливо зупинились на ньому, проте лiсник розмiреної легкої ходи не
стишив - прямував до озера.
- Доброго ранку.
- Доброго здоров'я, - голос лiсника бринить, наче контрабас. В невелику
чорну бороду стiкають два струмки напiвсивих вусiв, i вiд всiєї мiцної
постатi вiє глибоким лiсом, живицею i залiзною, впертою силою.
"Чоловiк завзятий", - з повагою вiдмiчає в пам'ятi.
- Робiтника вам не потрiбно? - допитливо вивчає обличчя лiсовика.
- Ти голодний, чоловiче? - i, не чекаючи вiдповiдi, повертається назад.
- Ходiм до хати, перекусимо. Може баба що знайде там.
Лише на одну мить завагався, та лiсник не помiтив:
- Ти що ж думаєш? Ми не люди? Своїх, чоловiче, нiчого .боятись.
Пiшли...
Невисока повна жiнка, вихоплюючи з печi казан, з-за плеча поглянула на
гостя i зразу ж кинулась до шафи за хлiбом, сiллю, молоком...
Яке добро умитися з милом, витертися чистим полотняним рушником, узяти
до рук пахучий окраєць нiздрюватого чорного хлiба i кухоль молока. А ще й
сонце бризнуло в простору свiтлицю, заграло на обличчi, на крупчастiй солi
в сiльницi.
Мовчки вислухав командира Максим Петрович Коваленко i, навiть не
замислюючись, промовив:
- Приводь сюди свою дiвчину, поживете в мене - хати не перележите, а
далi буде видно. Ви люди молодi, бiльше нас тямите, як треба жити на
свiтi. Стара, приготуй постiль у тiй кiмнатi, - кивнув головою праворуч. -
Будете менi поки за сина i дочку, як своїх тепер нема, - i зiтхнув...
Пiсля вечерi Максим Петрович, попихкуючи короткою люлькою, присунувся
ближче до Созiнова.
- Михаиле, - поволi заговорив, понижуючи голос. - Ти чоловiк грамотний,
роз'ясни, що воно робиться?.. Що воно робиться?
I така туга була в тому питаннi, що Созiнову стало не по собi. Усе було
сказано цими короткими тривожними, трьома словами. Вiдчуваючи, як i його
проймає тремтiння, як i йому передається бiль цього мiцнотiлого лiсовика,
заговорив пристрасно i швидко. В думцi вiн розумiв, що свої доводи
лiсниковi треба вкладати повiльнiше, окремими частинами, неначе камiння в
пiдмурок, але вже не мiг себе спинити, як i холодної дрожi, викликаної
наболiлим питанням i думками про майбутнє.
- Робиться, Максиме Петровичу, те, що неминуче буває, коли одна велика
сила несподiвано раптово нападає на iншу. Отже, ми зараз вигинаємось...
- Ти менi чесно скажи - ти вояка - знищимо фашиста?
- Знищимо! Про це й сумнiву не може бути. Нема тої сили в свiтi, не
народилася i не народиться та сила, щоб нашi народи на колiна поставила. -
Слово насiдає на слово, шепiт переростає в стишену мову i все голоснiє, як
ота пiсня, що йде здалеку до серця. - На наших дорогах вiдступу
народжується перемога. Фашисти, нападаючи на нас, не знали, що таке наш
народ. Тепер вони взнають i навiк запам'ятають, що таке наш народ!
- I я так думаю, Михаиле. Тiльки тяжко, ой, як тяжко зараз на душi.
Вiзьми найпростiшого чоловiка - в нього життя переломилось, на двоє
переломилось. Шпали мене заставляють заготовляти. А менi краще самому
лягти пiд колеса, нiж тi шпали готувати. Ну, iди спати .. Ех, Михаиле.
Коли б нам дожити до тих щасливих днiв, коли Червона Армiя прийде, коли до
всiх сини прийдуть... Спасибi, що втiшив старого, - подав мiцну куцу руку.
А Михайло довго не може заснути, повертається з боку на бiк, думаючи
все про одно.
Безмiрно багато може вмiститися в людському серцi, коли воно не
охоплене каменем байдужостi, тягарем порокiв, смiттям дрiб'язковостi...
Нелегко тобi, воїне, у цих гордовитих лiсах...
Од кулi можна сховатись, од смертi також, а вiд совiстi нiкуди не
втечеш. I кожен день тобi стає за рiк, i хлiб у горлi застряває каменем.
Ти розмовляєш сам iз собою, переконуєш, що зараз не можна дiяти. Розум
погоджується з тобою, а совiсть вигляне, як промiнь з-за хмари, i знову
недобре тривожиться серце, перепитує: чи маєш право їсти незароблений
хлiб, чи можеш сидiти тут, в затишному кутку, коли твої брати грудьми
зупиняють вороже залiзо?
Прийде увечерi лiсник, кинеться до нього i знову почує те саме: облави,
роз'їзди, автоматники женуть полонених, умирають люди з голоду в таборах.
- Почекай, полютують трохи тут - далi поїдуть.
- Терпцю нехватає, Максиме Петровичу. Остання павутинка обривається.
- Хай розумно обривається. Щоб бiльше ворогiв наших у землi гнило.
Вiйна, сину, теж робота, тяжка, а робота, i за один день не покiнчиш з
нею. Тому толково треба працювати без нервових вибрикiв. Соломiї,
приглядаюся, теж не терпиться. Не так їй домiвка кортить, як пiрнути з
головою в новi дiла, в бойовi. Щось вона уже затiяла. Недаремно лiсову
варту пильнує. Я вже навiть гримав на неї, ще, гляди, не вбережеться.
Михайло, беззвучно, як тiнь, виходив iз хати, пiрнав у густолiсся,
прислухаючись до кожного звуку. Перед ним тепер так часто розкривалося
хвилююче до слiз привiлля, що аж дух забивало вiд неповторної краси i
сердечного трепету. Приходили друзi, убитi i оповитi нерозгаданим туманом,
у думках вiн говорив, радiв i печалився з ними, iшов у бої. I завжди поруч
iз собою почував Тура, почував фiзично, тiлом, а розум опечалювали майже
очевиднi докази.
На щастя, в Максима Петровича на горищi знайшов цiлу вiйськову
бiблiотеку - син лiсника вчився у Вiйськовiй академiї. I тепер Созiнов
почав просиджувати весь час над книжками. Вивчав усе, що може пригодитись
йому, особливо в умовах партизанської боротьби. I вперше за цi днi,
солодко пiрнаючи в теоретичнi розмiрковування, почав заспокоюватися i
наповнюватися тiєю приємною вагою, коли усiм тiлом вiдчуваєш мiцний
приплив втраченої душевної рiвноваги.
Одну за одною перечитував книги, i влягалися вони в пам'ятi мiцно,
неначе цеглини в будiвлю; збiльшувалася сила, значимiсть свого життя. Це
все пригодиться йому. Ще як пригодиться! Нi, хлiба даремно вiн не їстиме.
Схвильований i сповнений прочитаним, часто вiдривався вiд столу,
широкими кроками ходив по кiмнатi або виходив у двiр, у лiс, де поралась
по господарству роботяща i проворна Соломiя з неквапною Оленою
Михайлiвною, що мовчки, без жодного слова, тужила за своїми синами. Тiльки
залишилася тепер у неї рiднi - невiстка, жiнка середульшого сина.
З потаємним хвилюванням Созiнов слiдкував за найменшим рухом дiвчини,
почуваючи, що з кожним днем все бiльше та бiльше тягне до неї. Переборював
свої почуття, перепиняв, як перепиняють гаткою весiнню воду, а вони
прибували, тиснучи своєю вагою на неспокiйне серце.
Аж незручно було, що погляд так жадiбно вбирав у себе дiвочу постать,
струнку i рухливу, з гордовитою головою на прямих, ледве заокруглених
плечах. Усе в нiй, здавалось йому, було завершеним i чистим: i той
оксамитний погляд довгастих очей, i отой усмiх, що влягався в округлi ямки
кiнчикiв уст, i легка сторожка хода з характерним натиском на нiски, що
наближались один до одного, i спiвуча мелодiйна мова, що окреслювала
слiпучi зуби з жолобком посерединi i тiснiше стуляла до перенiсся рiвнi,
невеликi брови.
В думках завжди бачив її поруч iз собою: то разом у лiсах билися з
ворогом, то сам вiн повертався з партизанами в табiр, а вона вже ждала
його на порозi землянки, усмiхаючись очима i боячись кинутись йому
назустрiч...
"Така не кинеться - природна стриманiсть втамує найглибшi почуття,
тiльки погляд скаже про все".
I нелегко було, коли помiчав, що дiвчина сторонилась його. Нi, не
сторонилась, а занадто була рiвна i зразу ж вiями гасила очi, коли ловила
довгий погляд. Iз острахом помiчав, що натягнутi почуття все тугiше
слухають його, розмивають поставленi перепони i от-от хлюпнуть через
вiнця...
Якось ясного надвечiр'я, коли димчастозеленавi хвилi заходу погойдували
уламки золотих плотiв, бiля озерець пролунав пострiл. Созiнов, затиснувши
наган, стрiмголов вискочив iз хати. Сторожко пробираючись мiж деревами,
побачив посеред озера на човнi Соломiю - вона швидко гребла до високого
осоконю. За кормою, закипаючи, виверталась i глухо стугонiла вода.
Ось човен уткнувся в чорнозелене плетиво моху, i дiвчина вискочила на
берег. В однiй руцi вона тримала гвинтiвку, а в другiй - убиту сову.
Побачивши Созiнова, застигла на мiсцi, гордовито пiднявши вгору зброю.
- Михаиле Васильовичу! Михаиле Васильовичу, ось подивiться! Щастя
знайшла!
- А розум, здається, загубила? - суворо гримнув на дiвчину. - Найшла
мiсце, де стрiляти! Полiцаїв, охоронникiв надумала до лiсництва принадити?
I так уже дехто з цих собак на Максима Петровича косує.
- Не витримала, Михаиле Васильовичу, - винувато зiтхнула i кинула на
землю крапчасту, проiржавлену птицю; по-старечому зла i плеската голова
сови люто свiтила жовтими витягнутими чоловiчками.
Созiнов мiцно, обома руками, перехопив гвинтiвку; захвилювався, почувши
знайомий приторк приклада до плеча. Тепер вiн зрозумiв, чому не втрималась
Соломiя i переможним пострiлом сколихнула дiброву.
Це був пострiл надiї! Михайло примружився i ледве сам не одвiв курок.
- Де дiстала?
- Там... - невпевнено показала рукою. - Бiля болота в кущах валялася.
- Навряд, - усумнився, пильно оглядаючи цiвку. - Нiде не поточена
iржею. Де, кажеш, дiстала?
- Я її... в наглядача. Загавився вiн у лiсi, коли лiсоруби йшли додому.
Напiдпитку був.
- В наглядача? Молодчина! Я думав, ти тiльки по господарству вмiєш
поратися, - засмiявся.
А дiвчина образилася:
- Кращого придумати не змогли? У вiчнi куховарки призначили? Не на те
мене комсомол ростив.
- Вiрно, Соломiє, - передав зброю дiвчинi. - Бережи її, як життя. А
зараз треба перевiрити, чи не притягнув твiй пострiл якусь нiчну птицю.
- Тодi ми її спровадимо в нiч, - рiшуче блиснули очi в Соломiї. I той
несподiваний холодний погляд надовго запам'ятав Созiнов: от тобi й лiрична
вдача...
Обоє тихо розходяться понад озерами, що, наче соняшники в цвiту,
пломеняться вечiрнiми барвами.
XXXI
Чiткий, до болю чiткий рiдний краєвид. Понад обрiєм небо блiдосинє, а
трохи вище застигла обважнiла карта хмар, перемежована потрiсканими
стежками просвiткiв. I не чорнi хмари, i не синi. Але є у них барви i дух
чорнозему та блакитi; i не спiвучi вони, а тривожнi. I так вiдтiнять чи
шматок левади з чашами осокорiв, чи пожовтiлу вулицю, чи самотню хату, що
серце затиснеться, i пам'ять довше триматиме той обрис, нiж якийсь рисунок
бурхливої весни або обважнiлого лiта. Невимовну значимiсть придає усьому
притамоване сонячне свiтло. I нащо вже стерня, а й та приверне до себе
око, збудить якусь думу.
А пiд хмарами земля чорнотiла, стоптана копитами, збита машинами,
розмелена танками, пошматована бомбами, снарядами. Над дорогою самотня
верба, розчахнута мiною, з подертою, покрученою корою. Пора б умирати, а
не вмирає, тiльки листом плаче, тихо, поволi, як вдовиця. Падає лист на
чорну, напiвзгнилу стерню, на розвержений, перепрiлий полукiпок, на
розпухлi снопи, з-пiд яких пiвмiсяцями проростає несiяне жито.
Нiмує поле.
I, немов тяжке зiтхання, поволi вгору пiдiймається дорога, посiчена
зморшками, подзьобана вирвами, неначе вiспою. Чим ближче до обрiю, тим
густiше з-пiд землi горбатиться замшiлий, побитий негодою камiнь - то
кругами, то плитами. I раптом бiля кущiв терну, шипшини земля обривається
крутими гранiтними кручами. Тут її розсiкає позеленiла шабля рiки. Буг,
затиснутий з одного боку масивними складками тьмяно-синього каменю, а з
другого - хвилястими лiсовими пагорбами, повiльно тече, неначе снить
осiнньою дниною. Похмурi каменоломнi в погожу годину перекидають з одного
берега на другий нерiвнi тiнi. Глибокi кар'єри, до половини залитi
позеленiлою водою, заваленi незiбраним каменем, iнодi гупнуть пострiлом -
шматок гранiту вiдiрвався - i знову чуйно прислухаються до шепоту хвилi,
до шелесту вiтру. А кручi стрiмкi i високi, самi хмари чiпляються за них;
може то вони, а може вiтер перехитує обвислий сухий кущ терну, i вiн гуде,
як басова струна. Аж легше дихнеться, коли око, замiсть застиглої погрози
каменю, побачить поле з пiднятими, немов у зiтханнi, грудьми.
Нiмує поле. Не єднають його з небом теплим синiм подихом трактори, не
трiпочуть над машинами молодi деревця бузкового диму. Нема на ньому нi
орача, нi коня, нi плуга. Тiльки поламаний вiз бовванiє з пiднятим дишлом,
тiльки ворон на дишлi оглядає свiт.
Чи ви чули коли-небудь осiннього передвечiр'я пiсню колгоспникiв?
Повертаються вони додому, натрудженi, налитi доброю втомою, гордовито
спокiйнi, гордовито упевненi. А поле навкруги то чорне, то прозоро зелене,
а небо похмуре, тiльки понад землею тремтить потiк розплавленого металу,
стримуючи темiнь. I несподiвано оповиє всiх задума, i пiсня сама поллється
з тiєї задуми, тихо та широко. I теплiше стане тодi у холоднiм привiллi, i
прийдуть новi думи, i в такi хвилини захопиш серцем iще новий шматок
життя, збагатiєш розумом, i нове зерно проросте в тобi для себе, для
людей.
Нiмує тепер привiлля.
Тiльки небо темне, та земля почорнiла, та чорний ворон мiж небом i
землею.
I раптом загудiло поле, задзвенiло залiзом, заголосило.
Своїми нивами понуро iшли лiтнi чоловiки, молодицi, дiвчата. Не на
роботу iшли. Довгий прямокутник огородили чорнi шинелi, приминаючи землю
мiцними розмiреними ударами, непорушно несучи перед собою горбатi
автомати. А позаду село, рiдня iде, зупиниться i знову iде, неначе за
домовиною.
Спинились двi чорнi шинелi. Як ворони, каркнули щось i повели залiзними
дзьобами на натовп. Шарахнулись люди назад. Коротко трiснули черги,
правда, поверх голiв, i гiтлерiвцi, переждавши хвилину, обертаються i
розмiрене б'ють дорогу масивними чобiтьми.
Вгору пiдiймається дорога; в утоптаних пилом слiдах де-не-де темнiє
вiспинка: чи то дощова краплина, чи то розплющена ногами сльоза; на
стернi, неначе поранена птиця, пiдiймає бiлi крила загублена хустка
Усе життя пропливає в затуманених очах людей.
Ще тiснiше матерi притуляють до себе дiтей, осипають поцiлунками,
сльозами. Навiть немовлята, нiби охопленi глухим передчуттям, плачуть
рiзко, надривно. Погляд у чоловiкiв глибокий, понурий. Хтось спiткнувся об
камiнь i, не чуючи болю i кровi, що тече з пальцiв, так само понуро iде
зведеною дорогою.
Над самою кручею поставили людей.
Оглянулась одна жiнка назад, ахнула i, притуляючи дитину до грудей,
полетiла спиною вниз у чорний кар'єр. Немов бажаючи наздогнати її,
затрiщали пострiли; змiшались довгi i короткi крики, i люди, вiдриваючись
од кручi, перехилялись, перевертались i падали вниз, розриваючи тiло й
одежу об гострi виступи.
Тих, хто упав на землю, бiля самої кручi, спихали чобiтьми, били по
головах, немов по футбольних м'ячах. Ось один цибатий охоронник побiг до
бородатого селянина в полотнянiй вишитiй сорочцi. Легко перебирав фашист
довгими ногами, намагаючись одним ударом нiска в голову збити нерухоме
тiло униз.
I коли вже вiдставлена нога завмерла, щоб наступної хвилини нанести
зручний удар, двi чорних руки могутнiм ривком перехопили чужинця,
затиснули його. Короткий крик рiзнув повiтря, i вбивця, неприродно
перехиляючи голову назад, полетiв у прiрву.
На хвилинку завмерли фашисти, в пiдсвiдомому остраховi вiдхиляючись
назад i руками захищаючи обличчя, а потiм, пригинаючись, почали спускатися
в каменоломню.
Отут, в кар'єрi, немов у камiннiй брамi, i затис їх Дмитро зi своїми
хлопцями.
Новi партизани, що недавно влились iз сел Побужжя, довiдались через
перекладача, що на кручi мають розстрiлювати актив iз села Весела Дiброва.
Довiдались напередоднi страти. Зразу ж, вiдкинувши план нападу на
ненависного бургомiстра, Дмитро лiсами кинувсь до Бугу. Та як не поспiшали
партизани, проте запiзнилися.
Напад був блискавичний.
Заметалися фашисти в кам'янiй пастцi, але всюди стрiчали холоднi суворi
зморшки i невблаганнi пострiли. Слизький, оброслий водоростями камiнь
вислизав з-пiд нiг, i падали вороги у воду, в холоднi домовини. Тiльки
троє залiзли за брилу i чинили вiдчайдушний опiр.
Здавалось, не полiз, а побiг на гору в чорному бушлатi матрос Iван
Стражнiков. Вслiд за ним поспiшав Федiр Черевик. Одночасно махнули руками
- i "лимонки" полетiли вниз; спалахнули яскравi огнi; кар'єри обiзвались
рiзким вибухом та стогоном.
Тур з чотирма партизанами пiшов оглядати мiсцевiсть, а решта, з
Дмитром, увiйшла в каменоломню.
Перше, що кинулось у вiчi Дмитровi, була мати з дитиною. Спиною лежала
вона на каменi так, що голова i ноги звисали вниз, не торкаючись нiякої
опори. На грудях жiнки, затиснуте руками, спокiйно, немов заснуло, лежало
бiлоголове немовля, уткнувшись обличчям у перса матерi.
Дмитро скинув картуза, зупинився перед жiнкою, запам'ятовуючи
загостренi чiткi риси, i раптом здригнувся, скаменiв, охоплений острахом,
бiллю, люттю. З очних западин матерi ще сочилися сльози, поволi з повiк
лiсовикiв. - Хай батько-мати не гнiваються на нього. А як не приймуть?
Приймуть! Хiба ж вони не зрозумiють його? Вони все зрозумiють". - Вiд
хвилювання тремтять повiки хлопця i дрижать руки, все тiло.
- Ти чого тут блукаєш? - строго питається дiд.
- Дiду, ви партизани? - ледве переводить дух.
- Бач, який цiкавий. Чи не зарання?
- Я вас, партизанiв, шукаю.
- Може щось передати маєш? - трохи добрiшає голос у дiда.
- Нi. Я сам до партизанiв хочу. Розвiдником буду. Де великий не зможе,
там... - довiрливо наближається до старого.
I той, наче батогом, сiканув:
- А березової кашi не хочеш? Превража дитино! Що, ми тебе в кишенi
возити будемо? Бачиш, Федоре, який партизан найшовся! Ах ти, ледащиця
мала!
- Дiду!..
- Цить! Запам'ятай: дитячих ясел у нас нема i вiдкривати не думаємо.
Цяцьок теж нема. I повертай коня, щоб духу твого не було. Не хочеться менi
штанцiв твоїх спустити та кропиви накласти.
Приголомшений, ображений, обурений Андрiй уже не може навiть слова
промовити. Вiн забув запитати, чи не чули партизани щось за його батька.
А бородатий сердитий дiд, заклавши пальцi в рот, пронизливо свиснув,
раз i вдруге. Кiнь шарахнувся вбiк i злякано помчав пiд горбок. Андрiй,
прикусивши губу, з-за плеча лихим поглядом змiряв дiда i, виструнчуючись,
гордовито полетiв . уперед.
Дiд Хмара довго дивиться услiд хлопчаковi, похитує головою i говорить
до Федора:
- А, видать, бойове дитя.
- Нащо ви так його?.. Шкода малого.
- А менi не шкода! Та де ж з ним зараз дiватися?.. Не крикни на нього -
ув'язався б, як тiнь. Це з упертих. I, не помiтив, наче на Дмитра
Тимофiйовича схожий?
- Справдi! А як на конi сидить, наче вилитий, - любується Федiр
постаттю Андрiя, що зникає помiж деревами.
- От пiсля цього й подумай собi, чоловiче: який дiдько може захитати
нас, коли i старе, i мале до зброї тягнеться? "Бачиш, який дрiбний
прогонич, а вiн уже партизанiв шукає... Ну, пiшли, Федоре, за фашистом
сочити. Хоч яка не є, а все ,таки робота.
А Андрiйко вже виїжджає з Городища.
"Який вредний дiд, який скажений дiд, - i сльози образи i злостi
спадали на гриву коня. - Ну, добре ж. Не приймаєте, не хочете - сам стану
партизаном. Сам партизанитиму". Мiцно затискує тремтливi уста i кулаки.
XXX
Високе досвiтнє небо затулили заростi колючого терну. На дрiбнолистих
гiлках рясно синiють огорненi сизим пилком ягоди, перемежованi
розчепiреними пучками продовгуватих колючок. Чагарник тут позаплiтався
таким густим вiнком, що й виплазувати з нього не так-то безпечно.
Iще в пам'ятi Созiнова пропливають холоднi клаптики недобрих
переживань, а серце починає зогрiватися тiєю надiєю, тим передвiсником
радостi, коли уже щось зроблено i чується сила - зробити ще бiльше,
значнiше.
Знову уява перебирає прикмети i лiсу, i поля, i дорiг, якими його вели
- зараз так потрiбно знайти у безкрайньому свiтi той невеликий клаптик
землi (праворуч на сiру дорогу виповзає з лiсу покалiчене корiння,
попереду в глинястiм яру заспiвує струмок, а посерединi поле з гривастим
вiвсом). Там лежить на землi його наган. Дiстати його i почати партизанити
- годi вже доганяти своїх, коли всi дороги забитi нiмцями.
Вiдшукує вiйчастi голiвки макiвок, i солодке зерно ще бiльше розбурхує
голод. Терпкi тернини аж опалюють рот, швидко набивають оскому. Ех, коли б
це шматок доброго чорного хлiба, пересипаного крупчастою сiллю, або миску
гарячого борщу.
Тiснiше стискає ремiнець на поясi i обережно вилазить з чагарника. I
раптом насторожується: чує поперед себе тихий переривчастий стукiт, наче
хто обережно ступає по землi.
Созiнов сторожко вiдступає назад, причаюється за зубцюватим клином
кущiв. Кроки наближаються, i нiби одночасно з ним гупає наполохане серце.
"Це ж тiльки одна зброя тепер у тебе - ноги. Поганенький сопливий фриц
пiдстрелить, наче зайця. I нiчого не зробиш".
I блаженна полегкiсть теплом заливає все тiло. Мiж деревами майнула
голубенька, в бiлу горошину хусточка. Дiвчина в синьому платтi вийшла з
просiки, оглянулась, зупинилась бiля кореневища ясена. Саме сходило сонце
i освiтило невисоку гнучку постать. Двi чорних важких коси вiдтягали назад
дiвочу голову. Пильно дивилася вдалину, готова стрепенутись, як птиця
перед зльотом. Смаглявi щоки дiвчини просвiчувались блiдiстю втоми;
неспокiйно пiдiймались пiд блузкою груди. Чоботи, одежа припали пилом,
мiсцями подертi.
"Еге, певно й ти, сердешна, немало пережила за цi днi", - i легко
вийшов iз чагарника.
Здригнулась дiвчина, вiдступила крок назад, але, зустрiчаючи добру
усмiшку, зупинилася, гнучка i насторожена, мов дерево перед вiтром...
- Не бiйся, дiвчино. Я тобi злого не зроблю. Добрий ранок, - пiдiйшов
до ясена.
- Доброго здоров'я, - подивилася прямо сумовитими карими очима i зразу
ж пригасила їх довгими вiями.
- Куди прямуєш лiсами?
- Додому.
- Скiльки ж до твоєї домiвки?
- Та чимало.
- Далеко вiдбилася?
- Далеко, - i зiтхнула.
- Як тебе звати?
- Соломiєю.
- А не страшно самiй мандрувати?
Помовчала, та довiрливий погляд, повне приязнi округле обличчя розвiяло
настороженiсть, недовiру.
- Страшно. Та ще тепер, коли по всiх дорогах... - i не доказала. - А ви
ж куди путь тримаєте?
- Ще й сам не знаю. З дороги збився, тiкаючи з кошари.
- Сидiли?
- Сидiв, бодай повiк не сидiти.
- I я сидiла, - уже веселiше посмiхнулася.
- Випустили?
- Нi, сама... вийшла.
- Це добре. А як же?
- Iнститут я свiй доганяла та й попалася фашистам у руки, - зразу ж
похмурнiла. - Завели нас у кошару, поганеньку таку, лише трьома колючими
дротинами огороджена - не встигли свою "технiку" показати. А вартували
добре. Спробували були вночi вискочити - вбили двох дiвчат. I не забирали
кiлька днiв, щоб iншi боялись... Сидимо, голодом морять. Чутки рiзнi
йдуть: однi - що будуть випускати, хто не комсомолець, не член партiї;
другi - що потроху розстрiлюватимуть; третi - що повезуть на каторгу.
Придивляюсь до табiрного життя, помiчаю, що вдень охорона не так пильнує.
В недiлю по дорозi, недалеко вiд табору, iдуть люди на ярмарок. Вибрала я
хвилинку, коли людей бiльше було, а вартовий загавився, проскочила крiзь
тi дротини i прямо до людей; тi обступили мене, заховали вiд лихого ока.
От i помандрувала я до свого краю. Знову ледве в руки нiмця не попала.
Облава ж тепер за облавою... От i прямую лiсами сама.
- Молодчина! - зразу милiшим стає сумовите обличчя з темновишневими
потрiсканими губами.
"А може це моя доля?" - мимохiть майнула думка. Одiгнав її i знову
подивився на дiвчину. М'яка, некриклива краса її, оповита задумою, неначе
сама говорила про чистий i глибинний внутрiшнiй свiт, до якого не
дотягнулись i не могли дотягнутися нечестивi обманнi почуття i думки.
"А може справдi ти моя доля?" - знову подумав iз гiркiстю i жалем.
Проживши повних двадцять два роки, вiн iще не знав справжнього кохання.
Вiрилось, що десь у свiтi є його єдина дiвчина, для якої i вiн буде
єдиним; вiрилось у ту любов, коли одне про одного не може навiть у думцi
помислити поганого.
"Добрi гадки, та не в пору прийшли", - розсердився сам на себе i почав
докладно розпитувати дiвчину про мiсцевiсть її району, про лiси, де вона
живе, про залiзницi й дороги, про роботу й настрої колгоспникiв. Вiдповiдi
Соломiї порадували його.
В думцi вiн твердо вирiшив: доведе свою супутницю до її дому - не
кидати ж ворогам на поталу, а потiм почне партизанити в лiсах Подiлля.
- Що ж, дiвчино, разом будемо добиратись до тебе.
- Це добре було б.
- Тiльки менi нагана треба вiдшукати. Ти гаразд цю мiсцевiсть знаєш?
- Знаю. Не раз попоходила. Так, кажете, зброя у вас є? - захвилювалась,
повеселiшав погляд. - Кожну билинку оглянемо. Як же тепер без зброї? Вона
- життя наше.
"Це товариш", - подумав про дiвчину, не спускаючи очей з її рiшучого
обличчя...
Думалося найближчими днями дiйти до оселi Марка Григоровича, та не так
воно сталося. По всiх шляхах роз'їжджали на мотоциклах автоматники. По
лiсах i яругах фашисти влаштовували частi облави, виловлюючи всiх, хто
прямував на схiд або переховувався вiд навали. Кiлька разiв Созiнов з
Соломiєю ледве не попали в хитро поставленi пастки i нарештi вирiшили десь
переждати непевний час.
Мiсячної ядерної ночi, коли так сумовито у лiсi коливаються тiнi i
кожний подих прорiдженого дерева чути за верству, вони пiдiйшли до якогось
лiсництва. Обабiч дороги переливались прогнутим сяйвом два невеликi озерця
Над ними жорстко шумiв уже сухий очерет, i якась пташка рiзко i тривожно
вигукувала: кик-кик-кик!
Натомлену Соломiю повiв до стогу сiна, по жердцi легко пiдсадив її
вгору, а сам пiшов до стиснутих колом будiвель. Став у затiнок, пильно
прислухався до кожного звука; тривожились озера характерною осiнньою
тривогою перелiтних птахiв. По водi мерехтiли то срiбнi перснi, то
котилися хвилястi смуги i з тихим плюскотом пропадали в прибережнiм
ситняку...
Почув, як перед свiтанком випала роса. Над водою спочатку запарувало, а
потiм покотився туман, заливаючи гру мiсячного сяйва, прибережнi верболози
i дерева. Рано прокинулось лiсництво.
Двi жiнки в широких спiдницях метнулись з дiйницями до обори. Потiм
невеликий статечний пастушок з гiднiстю погнав двi корови, телицю та
бузимка; з вiдчинених дверей великої будiвлi вийшов огрядний чоловiк. По
тому, як вiн подивився на небо, в далечiнь, ступнув по травi, - Созiнов
безпомилково пiзнав лiсника. Смiливо пiшов назустрiч йому. Великi чорнi
очi допитливо зупинились на ньому, проте лiсник розмiреної легкої ходи не
стишив - прямував до озера.
- Доброго ранку.
- Доброго здоров'я, - голос лiсника бринить, наче контрабас. В невелику
чорну бороду стiкають два струмки напiвсивих вусiв, i вiд всiєї мiцної
постатi вiє глибоким лiсом, живицею i залiзною, впертою силою.
"Чоловiк завзятий", - з повагою вiдмiчає в пам'ятi.
- Робiтника вам не потрiбно? - допитливо вивчає обличчя лiсовика.
- Ти голодний, чоловiче? - i, не чекаючи вiдповiдi, повертається назад.
- Ходiм до хати, перекусимо. Може баба що знайде там.
Лише на одну мить завагався, та лiсник не помiтив:
- Ти що ж думаєш? Ми не люди? Своїх, чоловiче, нiчого .боятись.
Пiшли...
Невисока повна жiнка, вихоплюючи з печi казан, з-за плеча поглянула на
гостя i зразу ж кинулась до шафи за хлiбом, сiллю, молоком...
Яке добро умитися з милом, витертися чистим полотняним рушником, узяти
до рук пахучий окраєць нiздрюватого чорного хлiба i кухоль молока. А ще й
сонце бризнуло в простору свiтлицю, заграло на обличчi, на крупчастiй солi
в сiльницi.
Мовчки вислухав командира Максим Петрович Коваленко i, навiть не
замислюючись, промовив:
- Приводь сюди свою дiвчину, поживете в мене - хати не перележите, а
далi буде видно. Ви люди молодi, бiльше нас тямите, як треба жити на
свiтi. Стара, приготуй постiль у тiй кiмнатi, - кивнув головою праворуч. -
Будете менi поки за сина i дочку, як своїх тепер нема, - i зiтхнув...
Пiсля вечерi Максим Петрович, попихкуючи короткою люлькою, присунувся
ближче до Созiнова.
- Михаиле, - поволi заговорив, понижуючи голос. - Ти чоловiк грамотний,
роз'ясни, що воно робиться?.. Що воно робиться?
I така туга була в тому питаннi, що Созiнову стало не по собi. Усе було
сказано цими короткими тривожними, трьома словами. Вiдчуваючи, як i його
проймає тремтiння, як i йому передається бiль цього мiцнотiлого лiсовика,
заговорив пристрасно i швидко. В думцi вiн розумiв, що свої доводи
лiсниковi треба вкладати повiльнiше, окремими частинами, неначе камiння в
пiдмурок, але вже не мiг себе спинити, як i холодної дрожi, викликаної
наболiлим питанням i думками про майбутнє.
- Робиться, Максиме Петровичу, те, що неминуче буває, коли одна велика
сила несподiвано раптово нападає на iншу. Отже, ми зараз вигинаємось...
- Ти менi чесно скажи - ти вояка - знищимо фашиста?
- Знищимо! Про це й сумнiву не може бути. Нема тої сили в свiтi, не
народилася i не народиться та сила, щоб нашi народи на колiна поставила. -
Слово насiдає на слово, шепiт переростає в стишену мову i все голоснiє, як
ота пiсня, що йде здалеку до серця. - На наших дорогах вiдступу
народжується перемога. Фашисти, нападаючи на нас, не знали, що таке наш
народ. Тепер вони взнають i навiк запам'ятають, що таке наш народ!
- I я так думаю, Михаиле. Тiльки тяжко, ой, як тяжко зараз на душi.
Вiзьми найпростiшого чоловiка - в нього життя переломилось, на двоє
переломилось. Шпали мене заставляють заготовляти. А менi краще самому
лягти пiд колеса, нiж тi шпали готувати. Ну, iди спати .. Ех, Михаиле.
Коли б нам дожити до тих щасливих днiв, коли Червона Армiя прийде, коли до
всiх сини прийдуть... Спасибi, що втiшив старого, - подав мiцну куцу руку.
А Михайло довго не може заснути, повертається з боку на бiк, думаючи
все про одно.
Безмiрно багато може вмiститися в людському серцi, коли воно не
охоплене каменем байдужостi, тягарем порокiв, смiттям дрiб'язковостi...
Нелегко тобi, воїне, у цих гордовитих лiсах...
Од кулi можна сховатись, од смертi також, а вiд совiстi нiкуди не
втечеш. I кожен день тобi стає за рiк, i хлiб у горлi застряває каменем.
Ти розмовляєш сам iз собою, переконуєш, що зараз не можна дiяти. Розум
погоджується з тобою, а совiсть вигляне, як промiнь з-за хмари, i знову
недобре тривожиться серце, перепитує: чи маєш право їсти незароблений
хлiб, чи можеш сидiти тут, в затишному кутку, коли твої брати грудьми
зупиняють вороже залiзо?
Прийде увечерi лiсник, кинеться до нього i знову почує те саме: облави,
роз'їзди, автоматники женуть полонених, умирають люди з голоду в таборах.
- Почекай, полютують трохи тут - далi поїдуть.
- Терпцю нехватає, Максиме Петровичу. Остання павутинка обривається.
- Хай розумно обривається. Щоб бiльше ворогiв наших у землi гнило.
Вiйна, сину, теж робота, тяжка, а робота, i за один день не покiнчиш з
нею. Тому толково треба працювати без нервових вибрикiв. Соломiї,
приглядаюся, теж не терпиться. Не так їй домiвка кортить, як пiрнути з
головою в новi дiла, в бойовi. Щось вона уже затiяла. Недаремно лiсову
варту пильнує. Я вже навiть гримав на неї, ще, гляди, не вбережеться.
Михайло, беззвучно, як тiнь, виходив iз хати, пiрнав у густолiсся,
прислухаючись до кожного звуку. Перед ним тепер так часто розкривалося
хвилююче до слiз привiлля, що аж дух забивало вiд неповторної краси i
сердечного трепету. Приходили друзi, убитi i оповитi нерозгаданим туманом,
у думках вiн говорив, радiв i печалився з ними, iшов у бої. I завжди поруч
iз собою почував Тура, почував фiзично, тiлом, а розум опечалювали майже
очевиднi докази.
На щастя, в Максима Петровича на горищi знайшов цiлу вiйськову
бiблiотеку - син лiсника вчився у Вiйськовiй академiї. I тепер Созiнов
почав просиджувати весь час над книжками. Вивчав усе, що може пригодитись
йому, особливо в умовах партизанської боротьби. I вперше за цi днi,
солодко пiрнаючи в теоретичнi розмiрковування, почав заспокоюватися i
наповнюватися тiєю приємною вагою, коли усiм тiлом вiдчуваєш мiцний
приплив втраченої душевної рiвноваги.
Одну за одною перечитував книги, i влягалися вони в пам'ятi мiцно,
неначе цеглини в будiвлю; збiльшувалася сила, значимiсть свого життя. Це
все пригодиться йому. Ще як пригодиться! Нi, хлiба даремно вiн не їстиме.
Схвильований i сповнений прочитаним, часто вiдривався вiд столу,
широкими кроками ходив по кiмнатi або виходив у двiр, у лiс, де поралась
по господарству роботяща i проворна Соломiя з неквапною Оленою
Михайлiвною, що мовчки, без жодного слова, тужила за своїми синами. Тiльки
залишилася тепер у неї рiднi - невiстка, жiнка середульшого сина.
З потаємним хвилюванням Созiнов слiдкував за найменшим рухом дiвчини,
почуваючи, що з кожним днем все бiльше та бiльше тягне до неї. Переборював
свої почуття, перепиняв, як перепиняють гаткою весiнню воду, а вони
прибували, тиснучи своєю вагою на неспокiйне серце.
Аж незручно було, що погляд так жадiбно вбирав у себе дiвочу постать,
струнку i рухливу, з гордовитою головою на прямих, ледве заокруглених
плечах. Усе в нiй, здавалось йому, було завершеним i чистим: i той
оксамитний погляд довгастих очей, i отой усмiх, що влягався в округлi ямки
кiнчикiв уст, i легка сторожка хода з характерним натиском на нiски, що
наближались один до одного, i спiвуча мелодiйна мова, що окреслювала
слiпучi зуби з жолобком посерединi i тiснiше стуляла до перенiсся рiвнi,
невеликi брови.
В думках завжди бачив її поруч iз собою: то разом у лiсах билися з
ворогом, то сам вiн повертався з партизанами в табiр, а вона вже ждала
його на порозi землянки, усмiхаючись очима i боячись кинутись йому
назустрiч...
"Така не кинеться - природна стриманiсть втамує найглибшi почуття,
тiльки погляд скаже про все".
I нелегко було, коли помiчав, що дiвчина сторонилась його. Нi, не
сторонилась, а занадто була рiвна i зразу ж вiями гасила очi, коли ловила
довгий погляд. Iз острахом помiчав, що натягнутi почуття все тугiше
слухають його, розмивають поставленi перепони i от-от хлюпнуть через
вiнця...
Якось ясного надвечiр'я, коли димчастозеленавi хвилi заходу погойдували
уламки золотих плотiв, бiля озерець пролунав пострiл. Созiнов, затиснувши
наган, стрiмголов вискочив iз хати. Сторожко пробираючись мiж деревами,
побачив посеред озера на човнi Соломiю - вона швидко гребла до високого
осоконю. За кормою, закипаючи, виверталась i глухо стугонiла вода.
Ось човен уткнувся в чорнозелене плетиво моху, i дiвчина вискочила на
берег. В однiй руцi вона тримала гвинтiвку, а в другiй - убиту сову.
Побачивши Созiнова, застигла на мiсцi, гордовито пiднявши вгору зброю.
- Михаиле Васильовичу! Михаиле Васильовичу, ось подивiться! Щастя
знайшла!
- А розум, здається, загубила? - суворо гримнув на дiвчину. - Найшла
мiсце, де стрiляти! Полiцаїв, охоронникiв надумала до лiсництва принадити?
I так уже дехто з цих собак на Максима Петровича косує.
- Не витримала, Михаиле Васильовичу, - винувато зiтхнула i кинула на
землю крапчасту, проiржавлену птицю; по-старечому зла i плеската голова
сови люто свiтила жовтими витягнутими чоловiчками.
Созiнов мiцно, обома руками, перехопив гвинтiвку; захвилювався, почувши
знайомий приторк приклада до плеча. Тепер вiн зрозумiв, чому не втрималась
Соломiя i переможним пострiлом сколихнула дiброву.
Це був пострiл надiї! Михайло примружився i ледве сам не одвiв курок.
- Де дiстала?
- Там... - невпевнено показала рукою. - Бiля болота в кущах валялася.
- Навряд, - усумнився, пильно оглядаючи цiвку. - Нiде не поточена
iржею. Де, кажеш, дiстала?
- Я її... в наглядача. Загавився вiн у лiсi, коли лiсоруби йшли додому.
Напiдпитку був.
- В наглядача? Молодчина! Я думав, ти тiльки по господарству вмiєш
поратися, - засмiявся.
А дiвчина образилася:
- Кращого придумати не змогли? У вiчнi куховарки призначили? Не на те
мене комсомол ростив.
- Вiрно, Соломiє, - передав зброю дiвчинi. - Бережи її, як життя. А
зараз треба перевiрити, чи не притягнув твiй пострiл якусь нiчну птицю.
- Тодi ми її спровадимо в нiч, - рiшуче блиснули очi в Соломiї. I той
несподiваний холодний погляд надовго запам'ятав Созiнов: от тобi й лiрична
вдача...
Обоє тихо розходяться понад озерами, що, наче соняшники в цвiту,
пломеняться вечiрнiми барвами.
XXXI
Чiткий, до болю чiткий рiдний краєвид. Понад обрiєм небо блiдосинє, а
трохи вище застигла обважнiла карта хмар, перемежована потрiсканими
стежками просвiткiв. I не чорнi хмари, i не синi. Але є у них барви i дух
чорнозему та блакитi; i не спiвучi вони, а тривожнi. I так вiдтiнять чи
шматок левади з чашами осокорiв, чи пожовтiлу вулицю, чи самотню хату, що
серце затиснеться, i пам'ять довше триматиме той обрис, нiж якийсь рисунок
бурхливої весни або обважнiлого лiта. Невимовну значимiсть придає усьому
притамоване сонячне свiтло. I нащо вже стерня, а й та приверне до себе
око, збудить якусь думу.
А пiд хмарами земля чорнотiла, стоптана копитами, збита машинами,
розмелена танками, пошматована бомбами, снарядами. Над дорогою самотня
верба, розчахнута мiною, з подертою, покрученою корою. Пора б умирати, а
не вмирає, тiльки листом плаче, тихо, поволi, як вдовиця. Падає лист на
чорну, напiвзгнилу стерню, на розвержений, перепрiлий полукiпок, на
розпухлi снопи, з-пiд яких пiвмiсяцями проростає несiяне жито.
Нiмує поле.
I, немов тяжке зiтхання, поволi вгору пiдiймається дорога, посiчена
зморшками, подзьобана вирвами, неначе вiспою. Чим ближче до обрiю, тим
густiше з-пiд землi горбатиться замшiлий, побитий негодою камiнь - то
кругами, то плитами. I раптом бiля кущiв терну, шипшини земля обривається
крутими гранiтними кручами. Тут її розсiкає позеленiла шабля рiки. Буг,
затиснутий з одного боку масивними складками тьмяно-синього каменю, а з
другого - хвилястими лiсовими пагорбами, повiльно тече, неначе снить
осiнньою дниною. Похмурi каменоломнi в погожу годину перекидають з одного
берега на другий нерiвнi тiнi. Глибокi кар'єри, до половини залитi
позеленiлою водою, заваленi незiбраним каменем, iнодi гупнуть пострiлом -
шматок гранiту вiдiрвався - i знову чуйно прислухаються до шепоту хвилi,
до шелесту вiтру. А кручi стрiмкi i високi, самi хмари чiпляються за них;
може то вони, а може вiтер перехитує обвислий сухий кущ терну, i вiн гуде,
як басова струна. Аж легше дихнеться, коли око, замiсть застиглої погрози
каменю, побачить поле з пiднятими, немов у зiтханнi, грудьми.
Нiмує поле. Не єднають його з небом теплим синiм подихом трактори, не
трiпочуть над машинами молодi деревця бузкового диму. Нема на ньому нi
орача, нi коня, нi плуга. Тiльки поламаний вiз бовванiє з пiднятим дишлом,
тiльки ворон на дишлi оглядає свiт.
Чи ви чули коли-небудь осiннього передвечiр'я пiсню колгоспникiв?
Повертаються вони додому, натрудженi, налитi доброю втомою, гордовито
спокiйнi, гордовито упевненi. А поле навкруги то чорне, то прозоро зелене,
а небо похмуре, тiльки понад землею тремтить потiк розплавленого металу,
стримуючи темiнь. I несподiвано оповиє всiх задума, i пiсня сама поллється
з тiєї задуми, тихо та широко. I теплiше стане тодi у холоднiм привiллi, i
прийдуть новi думи, i в такi хвилини захопиш серцем iще новий шматок
життя, збагатiєш розумом, i нове зерно проросте в тобi для себе, для
людей.
Нiмує тепер привiлля.
Тiльки небо темне, та земля почорнiла, та чорний ворон мiж небом i
землею.
I раптом загудiло поле, задзвенiло залiзом, заголосило.
Своїми нивами понуро iшли лiтнi чоловiки, молодицi, дiвчата. Не на
роботу iшли. Довгий прямокутник огородили чорнi шинелi, приминаючи землю
мiцними розмiреними ударами, непорушно несучи перед собою горбатi
автомати. А позаду село, рiдня iде, зупиниться i знову iде, неначе за
домовиною.
Спинились двi чорнi шинелi. Як ворони, каркнули щось i повели залiзними
дзьобами на натовп. Шарахнулись люди назад. Коротко трiснули черги,
правда, поверх голiв, i гiтлерiвцi, переждавши хвилину, обертаються i
розмiрене б'ють дорогу масивними чобiтьми.
Вгору пiдiймається дорога; в утоптаних пилом слiдах де-не-де темнiє
вiспинка: чи то дощова краплина, чи то розплющена ногами сльоза; на
стернi, неначе поранена птиця, пiдiймає бiлi крила загублена хустка
Усе життя пропливає в затуманених очах людей.
Ще тiснiше матерi притуляють до себе дiтей, осипають поцiлунками,
сльозами. Навiть немовлята, нiби охопленi глухим передчуттям, плачуть
рiзко, надривно. Погляд у чоловiкiв глибокий, понурий. Хтось спiткнувся об
камiнь i, не чуючи болю i кровi, що тече з пальцiв, так само понуро iде
зведеною дорогою.
Над самою кручею поставили людей.
Оглянулась одна жiнка назад, ахнула i, притуляючи дитину до грудей,
полетiла спиною вниз у чорний кар'єр. Немов бажаючи наздогнати її,
затрiщали пострiли; змiшались довгi i короткi крики, i люди, вiдриваючись
од кручi, перехилялись, перевертались i падали вниз, розриваючи тiло й
одежу об гострi виступи.
Тих, хто упав на землю, бiля самої кручi, спихали чобiтьми, били по
головах, немов по футбольних м'ячах. Ось один цибатий охоронник побiг до
бородатого селянина в полотнянiй вишитiй сорочцi. Легко перебирав фашист
довгими ногами, намагаючись одним ударом нiска в голову збити нерухоме
тiло униз.
I коли вже вiдставлена нога завмерла, щоб наступної хвилини нанести
зручний удар, двi чорних руки могутнiм ривком перехопили чужинця,
затиснули його. Короткий крик рiзнув повiтря, i вбивця, неприродно
перехиляючи голову назад, полетiв у прiрву.
На хвилинку завмерли фашисти, в пiдсвiдомому остраховi вiдхиляючись
назад i руками захищаючи обличчя, а потiм, пригинаючись, почали спускатися
в каменоломню.
Отут, в кар'єрi, немов у камiннiй брамi, i затис їх Дмитро зi своїми
хлопцями.
Новi партизани, що недавно влились iз сел Побужжя, довiдались через
перекладача, що на кручi мають розстрiлювати актив iз села Весела Дiброва.
Довiдались напередоднi страти. Зразу ж, вiдкинувши план нападу на
ненависного бургомiстра, Дмитро лiсами кинувсь до Бугу. Та як не поспiшали
партизани, проте запiзнилися.
Напад був блискавичний.
Заметалися фашисти в кам'янiй пастцi, але всюди стрiчали холоднi суворi
зморшки i невблаганнi пострiли. Слизький, оброслий водоростями камiнь
вислизав з-пiд нiг, i падали вороги у воду, в холоднi домовини. Тiльки
троє залiзли за брилу i чинили вiдчайдушний опiр.
Здавалось, не полiз, а побiг на гору в чорному бушлатi матрос Iван
Стражнiков. Вслiд за ним поспiшав Федiр Черевик. Одночасно махнули руками
- i "лимонки" полетiли вниз; спалахнули яскравi огнi; кар'єри обiзвались
рiзким вибухом та стогоном.
Тур з чотирма партизанами пiшов оглядати мiсцевiсть, а решта, з
Дмитром, увiйшла в каменоломню.
Перше, що кинулось у вiчi Дмитровi, була мати з дитиною. Спиною лежала
вона на каменi так, що голова i ноги звисали вниз, не торкаючись нiякої
опори. На грудях жiнки, затиснуте руками, спокiйно, немов заснуло, лежало
бiлоголове немовля, уткнувшись обличчям у перса матерi.
Дмитро скинув картуза, зупинився перед жiнкою, запам'ятовуючи
загостренi чiткi риси, i раптом здригнувся, скаменiв, охоплений острахом,
бiллю, люттю. З очних западин матерi ще сочилися сльози, поволi з повiк