Стельмах М.. Велика рiдня

управлiння. Не було тiльки двох розвiдникiв - пiшли в розвiдку з
помначальником штабу першого дивiзiону лейтенантом Созiновим, про якого
уже кiлька разiв чув Григорiй, як про завзятого i вигадливого командира.
- Да-а, таке воно вийшло одного разу, коли в кашу все змiшалось бiля
Чорнолiсся, а пiхоти i на розплiд не було поблизу. Попадаємо увечерi,
нарештi, ми з лейтенантом Созiновим на станцiю, що загубилася посеред
лiсу, i попадаємо прямо з дороги на бал, - тягне, прикриваючи обома руками
цигарку, червоноармiєць бiля стереотруби. - Безпечно добираємось до
вагона, вiдчиняємо дверi i замiсть наших зустрiчаємося з нiмецькою
офiцернею. Сукини сини, сидять, як дома, пороздягались, деякi лише в одних
довгих сорочках, гергочуть по-своєму i горiлку п'ють. А закусок - гори,
всяких-превсяких. А тут їсти хочеться, аж вуха попухли. Побачив я цей
фрицiвський бал i про їжу забув. "Тут тебе нагодують", - похолола душа.
- Русiш офiцер. Гут, гут, - пiдвiвся найближчий i рукою запрошує
сiдати, - напевне подумав, що ми якесь зрадницьке охвiстя.
Тут лейтенант як вшпарить по гiтлерiвцях з одного боку, ну, а я з
другого, то їх, бугаїв, зразу i облило мазкою. Далi лейтенант пострiлом
погасив свiтло - i хода з вагона в лiс... Що там робилося пiсля нас!
Содома, гомора i фрицiада! До самого свiту стрiляли. А ми, голоднi,
холоднi, премо до своїх на третiй швидкостi.
- Прокопенко, їсти хочеш? - питає лейтенант.
- Макiтру вареникiв з'їв би, товаришу лейтенанте.
- Може вернемося на старе мiсце - у вагон?
- Нi, - кажу, краще не треба, бо де фашист торкнувся до їжi - у горло
не полiзе.
- Ну, тодi я сам буду, - i виймає з кишенi плитку шоколаду i так
хрумає, що менi аж кишки пiдводить.
- Товаришу лейтенанте, це ви там взяли?
- Там, - каже. - Тiльки вiн тобi у горло не полiзе.
- Ох, i бреше, - хтось в захопленнi тре руками. - Про шоколад десь сам
приточив!
- Чого там приточив, - обертається Прокопенко. - Попитай у лейтенанта.
- Тихо менi, - лунає зверху голос Тура, i всi затихають, а потiм знову
iз темряви озивається пошепки чийсь голос:
- Ех, вiдступиш з якої позицiї - i душа тобi вивертається. Щоб нашу
землю смердючий фашист паскудив?.. Ох, i дали ми їм раз жизнi бiля Дунаю.
- Технiкою пре, сучий син. Не вспiєш ударити з гармати - вже i "кум" чи
"корова" над тобою кружляє. От i мiняй вогневу, бо роздовбають, як сороки
яблуко.
- Самольотiв би, танкiв сюди, на нашу дiльницю. На гарматах одних тут
держимося...
- Вбiгаю я в село, а по вулицях фашисти б'ють - спасу нема. Дивлюсь: на
подвiр'ї дiд гичку сiкачем сiче.
- Дiду, ховайтеся! - кричу. Подивився на мене:
- А чого менi ховатися? Вони стрiлятимуть весь день, то ради них i
роботу кидати, - i цюкає собi далi-Сидячи на вогкуватому пiску, приклавши
до вуха телефонну трубку, Григорiй прислухається до неквапних розмов,
одночасно думаючи свої думи. На поверхнi недалеко вiд нього спокiйно
заснув Рязанов, нервово ходив Тур, когось виглядаючи з темряви, А жита
шелестiли тихо-тихо, неначе хотiли заколисати землю, натомлених бiйцiв, i
в той шум вривались поодинокi пострiли, кулеметне стрекотання, гул машин i
гудiння самольотiв, що пливли мiж зорями, як зорi...
От i його життя, неначе краплина в рiчку, влилось у воєнний потiк. I
минуле було прожито для того, щоб ствердити майбутнє. I, як ота краплина з
рiкою, вiн з'єднаний з усiм свiтом, що кинув його на старий вiйськовий
шлях, через який лягає путь йому, Григорiєвi, чи в життя, чи в небуття...
Пропливали перед очима знайомi рiднi мiсця, стрiчався вiн зi своїми
земляками, рiднею, iшов назустрiч Софiї, своїм дiтям... Дарма що в нього
такi невеликi вiйськовi знання. Вiн доб'ється, щоб i йому, кажучи про своє
непомiтне дiло, можна було смiло дивитися у вiчi людям, що недаремно
живуть на свiтi. Пригадав i Горицвiта. Пiсля подiї в Городищi Григорiй
зразу ж вiдчув до Дмитра глибоку приязнь i вiрнiшим поглядом оглянув його
нерiвний шлях. Так, Горицвiт, зриваючись, завжди спинався угору. Була у
Дмитра якась незграбнiсть чи невмiння швидко зiйтися з людьми; тому й
переганяли його давнi друзi, що легко, рiвнiше входили в життя. I
Григорiєвi тепер стало зрозумiло: Дмитро в чомусь вiдставав од своїх
друзiв, але в головному - в любовi до своєї Вiтчизни - вiн був їм рiвня.
Вiн не той жорсткий камiнь, що тiльки лишаями обростає.
Подзвонив командир дивiзiону й викликав комбата. Обвалюючи пiсок. Тур
спустився в щiлину i припав до трубки.
- Нi, не приходив... жду, дочекатись не можу... Я теж тай думаю...
Такий не прогавить грушку в попелi, як що, то i з жару витягне.
У наушнику заклекотiв короткий смiх, i Тур передав трубку Григорiєвi.
При свiтi зiрок невелике довгасте обличчя командира батареї було виразно
бiлим, тонкi нервовi уста зрiдка пересмикувались, чи то вiд нiчної
прохолоди, чи вiд нетерплячки.
- Спати не хочеш?
- Нi, товаришу лейтенанте.
- А я поспав би. Отак, у саду на сiнi, щоб крiзь гiлля було видко небо
i зорi, - усмiхнувся i зразу споважнiв; прислухаючись до шереха, нечутно
вискочив на поверхню.
На свiтанку пiсля змiни, уже засинаючи, Григорiй почув схвильований,
радiсний оклик Тура;
- Созiнов... Мiша! Це ти?
- Сам собою, Type! - дзвiнкий, веселий тенор наближався вiд дороги. "
Григорiй, пiдвiвшись на лiкоть, побачив невдалiк од себе високогрудого
лейтенанта з блискучими очима i глибокою ямкою на пiдборiддi. Iшов вiн
легко, наче не приторкався до землi, тiльки зрiдка мерзлякувато поводив
рухливими плечима. Усе його тiло курилося ледь помiтним димком - одiж i
лейтенанта, i двох бiйцiв, що йшли позад нього, була мокра до рубчика.
- А я вже чого не передумав, Мiша.
- Знаю, знаю твою поетичну натуру. Може i вiрша-некролога склав "Убили
друга Мiшу..." i так далi.
- Досить, Михаиле, не жартуй.
- Ну, Туре, а якi ми данi принесли! Недарма в болотi нам очi комарня
виїдала. Засiкли фашиста. Видко, в наступ готується. До нас пiдсунувся.
Коли побачив в руках топографа з готовнiстю розгорнений панорамiчний
рисунок мiсцевостi, по-змовницьки усмiхаючись, вказав Туровi на хутiр, що
туманився на правому, крутiшому березi рiчки; потiм ускочив в окоп i
доповiв командировi дивiзiону:
- Засiкли скупчення машин i живої сили.
Лiгши на землю, Созiнов iз Туром зосереджено нахиляються над картою,
накриваючи її жовтуватим целулоїдним кругом, старанно i швидко готують
данi. Хвилююче пiднесення i нетерплячка охоплює всiх бiйцiв. Утомленi,
мокрi розвiдники, виливаючи з чобiт коренисту багнюку, тихо сповiщають про
свої пригоди, дослухаються до коротких слiв командирiв.
Ось Тур рвучко пiдвiвся, виструнчився, i Григорiй з трепетом ловить
команду:
- По скупченню пiхоти!
- По скупченню пiхоти! - урочисто передає на батарею першу в своєму
життi бойову команду i до болю притискає трубку до вуха. Глухо обiзвалась
огнева, i Григорiй стверджує вiрнiсть команди коротким армiйським "да".
- Гранатою! Взривач осколочний!
- Гранатою! Взривач осколочний!
- Заряд четвертий!
- Заряд четвертий!
- Основний напрямок правiше один двадцять!
- Основний напрямок правiше один двадцять!
- Рiвень тридцять ноль...
Слова i цифри команди, наростаючи, так охоплюють, переповнюють все
тiло, начеб воно вже торкнулося хвиль довгожданого вогню.
- Першому один снаряд. Огонь!
- Першому один снаряд. Огонь! "Пострiл"... - як музика, вiдгукнулась
огнева. З качиним свистом над ними пролiтає снаряд.
- Лiвiше сорок! - доповiдає, вiдриваючися вiд стереотруби, Созiнов...
- Правiше ноль шiстнадцять. Вогонь! - махнув рукою Тур. Григорiй чiтко
передає команду на огневу i чує хвилююче "пострiл". Мелодiйний свист
розрiзає свiтанкову прохолоду.
- Вiрно, мiнус, - кидає Созiнов.
- Правiше...
- Прицiл...
- Огонь!
- Плюс! - доповiдає Созiнов.
- Зараз ми вiзьмемо гадiв у лещата, - криво усмiхається Тур. - Лiвiше
ноль-ноль три!
- Лiвiше ноль-ноль три!
- Прицiл сто шiстнадцять!.
- Батарея, огонь!
- Батарея, огонь!
Громовi пострiли гаубиць через короткий iнтервал перегукуються з
глухiшими розривами.
- Накрили! - вiдривається вiд стереотруби Созiнов. - По машинах
вдарили! Зачадили!
- Батарея, чотири снаряди, бєглий огонь!
- Батарея, чотири снаряди, бєглий огонь! I знову над самими головами
артилеристiв врiзається в блакить сумовитий шелест, i знову глухо бухкають
розриви.
Цi напруженi хвилини стають часткою твого життя, 1, здається, нiколи не
було тишi на землi.
- Огонь! - знову махнув рукою командир батареї.
- Огонь!
Далекi розриви зливаються в суцiльний гуркiт, вiн розростається, i
обличчя артилеристiв ряснiють жорсткими усмiшками.
- Пiдскакують фашисти!
- Вище хутора стрибають!
- Аякже, до неба ж треба летiти - не близька дорога...
- Вiтаю, Туре, з успiхом! На користь тобi iде командирський хлiб.
I Григорiй помiчає, як широко розкриваються в блаженнiй усмiшцi обличчя
бiйцiв, що любовними очима дивляться на командирiв.
- Командир полку виносить подяку лейтенанту Созiнову I лейтенанту Туру,
- передає Григорiй слова командира дивiзiону. Але бiля стереотруби вiн уже
не бачить високогрудої постатi. Лейтенант, прихилившись головою до стiнки
спостережного пункту, навсидячки спить, не чуючи, як сипкий пiсок тече
йому за комiр. Одяг його парує легким димком, а стомлене обличчя яснiє
напiвдитячою довiрливою усмiшкою.
I Григорiй з жалем i повагою дивиться на лейтенанта, наче це його син.



VII

Вiд нескiнченного грому i гуркоту гудiло в головi, кололо у вухах i
млостило, як пiсля поганої їжi.
За цi днi, не виходячи з боїв, почорнiли бiйцi, мов рiлля, витягнулися
вгору, похмурнiли. I коли давався короткий перепочинок, тут же падали бiля
гарячих тупорилих гаубиць, на ' яких порудiла i лущилась потрiскана фарба.
- Пiдводься, орли! - лунав охриплий голос старшого на батареї.
I знову батарея кидалась до гармат, застигала, мов мармурова,
прислухаючись до нової команди.
- По фашистськiй сволотi - огонь!
Вивержуючи вогневi снопи, здригались, вiдкочувались назад тупi жерла i
пiдстрибували гаубицi, схожi на звiра, що Наготувався до стрибка.
- Лавриненко, не вiдставати! Не вiдставати! - всевидюще око
двадцятирiчного командира слiдкувало за всiма розрахунками.
- Єсть, не вiдставати! - оберталось чорне, пiтне обличчя командира
гармати, поблискуючи слiпучими зубами.
I знову снаряди, схожi на сповитих немовлят, виблискуючи мiдними
пружками, влiтали з дужих рук в димчастi чорно-сизi отвори. Здиблюючи
землю, бушував, рокотав ураганний вогонь, i знову дихали жаром перегрiтi
жерла.
Налiтали самольоти, але вже не було часу мiняти вогневу позицiю - треба
було зупинити наступ. I батарея не зрушила з мiсця. Бомбами клювали її
хижi чорнохрестi птицi i не могли розклювати, сiкли кулеметним дощем i не
могли розсiкти єдину волю i силу. Закипала телефонна трубка, вимагаючи
вогню, i вогонь, вилiтаючи з тупих жерл, гатив i розколював вибухами чорну
далечiнь.
Осколок розсiк усю щоку навiдниковi Нетребi. Рукавом витер хлопець кров
i не пiшов од гаубицi.
Обидвi ноги по самий живiт вiдбило стерновому Сайфi Каримову.
Задимiлись очi у хлопця, блиснули бiлки, неначе вивернутись хотiли. Сам
вiдкотився в щiлину, щоб не вiдривати нiкого з гармашiв. Коли пiдбiгли
санiтари, вiн уже був мертвий.
I тiльки сьогоднi Григорiй збагнув всiєю душею, що таке народна сила.
Це було не слово з книги, часом дуже красиве, затиснуте в округлу форму;
це було слово суворої неприкрашеної дiйсностi, що входило навiки в людину,
як материне молоко, як входить перелита братня кров у серце воїна.
Не всi гармашi були героями. Рiзна вдача, рiзна доля, рiзне життя було
в кожного з них. Але сьогоднi, у кривавi жнива, на полi бою вони стали
героями.
Що з того, що до вiйни Рязанов був сумирним столярчуком, до наївностi
захопленим своєю роботою. Сьогоднi вiн тричi пiд кулями i обстрiлом
мiнометiв, не згинаючись (часу нема), ладнав покалiчену телефонну лiнiю, а
йдучи вчетверте, ронив "дурну" розiгрiту кров iз носа. Що з того, що
кiлька днiв тому розвiдник Бiлоус, син i внук учителя i сам викладач
лiтератури в педтехнiкумi, зомлiв, побачивши рану на грудях свого
товариша. Сьогоднi вiн, захищаючи спостережний пункт, знищив сiмох фрицiв
i знову зомлiв, уже вiд втрати власної кровi.
Отi вчорашнi хлопцi, красивi i некрасивi, математики i пастухи,
богатирi, що волам роги могли б скрутити, i малосилi, що ледве пiдносили
тiло снаряда, - стали тiєю силою, тiєю окрасою, перед якою схилиться
нащадок, як перед найкращим, найсвятiшим мистецьким твором...
Наступ вiдбито.
Сп'янiлi вiд пороху, поту, втоми артилеристи на руках затягують в лiс
гармати i падають бiля лафетiв, поклавши пiд долови кулак чи протигаз. I
навiть старшина не може їх добудитися, щоб вони перекусили що. Не до їжi
тепер. А дорогою iде i йде пiхота, а назустрiч їй iдуть i йдуть Пораненi;
без спочинку здригається i стогне земля, i пожежi застилають обрiй димами,
чорнять половину неба, а з димiв Пробиваються фантастичнi пили вогню,
вигризаючи до самої землi мiста i села.
I знову вiдступ. Якими великими i строгими стають очi в бiйцiв. Гармати
котяться по м'якiй лiсовiй травi; на шинах блищать розчавленi дикi
полуницi й зерна зеленої кашки. I знову окопуються батареї, i знову люто
б'ють по ворогах, якi насiдають силою залiзних потвор, силою технiки, що
виробляє вся Європа...
Прорвалися танки, i третя батарея, виконуючи наказ, летить навперейми
на грунтову лiсову дорогу, затиснуту з одного боку яром, з другого -
болотом.
Вогневi позицiї зайняли на узлiссi, бiля яру, щоб можна було бити з
прямої наводки.
На лафетi пiдвiвся i застиг Тур.
- Товаришi гармашi! Важке й почесне випало нам завдання. З хвилини на
хвилину має з'явитися фашист. Вiн хоче нашої землi i нашого простору. Дамо
ж йому по два метри життєвого простору. Вiн хоче наших паляниць. Дамо ж
йому двадцятидвокiлограмових залiзних паляниць, щоб зав'язка йому
вирвалася... Рiдна соцiалiстична Батькiвщина - життя i любов наша -
доручила нам бiльшовицькою вiрнiстю перегородити шлях смертi. Буде щаслива
наша Батькiвщина - i ми будемо щасливi з нею. А без неї нема нам життя,
нема життя нашим матерям i дiтям. Поклянiмося ж любов'ю до радянських
народiв, до рiдного вождя, що героями житимемо або героями помремо, а
фашиста не пропустимо. Хай кожен з вас зараз вiдчує, що вiн комунiстом
стає, що вiн своїм серцем найсвiтлiшу мрiю - зорю комунiзму - захищає,
захищає майбутнє всього свiту... Орли мої, згадаймо ще раз слова великого
Сталiна про вiдсiч вороговi - i по своїх безсмертних мiсцях!
Мовчки i строго сколихнулись бiйцi, кожен зайняв своє мiсце, суворо
вдивляючись у далину, що вже виклублювала неясний гуркiт.
Григорiю зараз не треба було куцьорбитися бiля телефону. Вiн iз
зв'язкiвцями туго скручував кабелем по чотири гранати: одну, центральну,
ручкою до себе, а три - ручками в протилежний бiк. Сьогоднi, тепер
надходив справжнiй день перевiрки його на звання радянського воїна,
радянського патрiота.
З гранатами, гвинтiвками i запалювальною сумiшшю бiйцi взводу
управлiння займають оборону. Мiсце Григорiя припадає осторонь крайньої
гармати - охороняти спуск вiд яру. Швидко, пiдрубуючи плетиво корiння,
викопав щiлину, найзручнiше розложив бiля себе все озброєння...
Стрiмголов на дорогу вискакують танки.
Вогневики заколивалися бiля гармат.
- Пiдпустити ближче! - лунає голос Тура. - Почнемо зараз розхитувати
мозки фашистам.
Поволi з нiмою погрозою заворушилися гармати: навiдники повертали чорнi
жерла на цiль.
Важке передгрозове затишшя нависло над батареєю. Строго застигли
гармашi, вбираючи очима смужку рухливої далi, яку випрасовували важкi
машини. Громом пролунала команда:
- Першому по головному! Огонь!
Птицею затрепетав, розкрилився вогонь навколо жерла, i гнiвно, неохоче
ворухнулось узлiсся пiд ногами артилеристiв.
I раптом сама земля, чорна i страшна, пiдiймає першу залiзну потвору на
диби i вiдкидає вбiк.
Не спиняються iншi. Гуде i перегойдується пiвколами лiс пiд ногами
гармашiв: то вниз, то вверх. А тупi жерла гаубиць, рвучко здригаючись,
викидають i викидають iз себе снопи вогню, неначе з наболiлих розпечених
грудей.
Ще двi потвори зупинились, пiднiмаючи вгору високi прямi стовпи диму.
Та не спиняється решта. Клацаючи натертими до блиску траками, вони летять
на батарею. Неначе буря вдарила бiля Григорiя. Гарячий гул розлiгся по
узлiссi, i середня гармата злетiла вгору. На деревах повисли шматки
закривавленої одежi, застогнала яруга.
- Дай в'язку! - блiднiсть миттю розповзається по всьому темному обличчю
Лавриненка. Хриплячи i лаючись, схопив гранати i поповз понад болотом
вперед.
- Назад, Лавриненко!
- Комбате, iнакше не можна! Дай умерти по-справжньому! - стрiвся очима
з командиром батареї; обливаючись кров'ю i потом, поповз далi.
Осколком збило панораму на гарматi Федоренка.
- Я й без приборiв зможу, товаришу лейтенанте! - Федоренко з
надлюдською силою i вправнiстю сам повернув гаубицю i наступним пострiлом
зупинив другий вiд головного танк.
- Добре, воїне! Дуже добре! - не втримався Тур, i зразу схопився за
голову: ще одна гармата вибула iз строю. Бiля неї лежали вбитi; вiдповзали
пораненi, приминаючи i закривавлюючи траву.
Не проскочив i головний танк: iз осоки висунувся Лавриненко i лiг на
дорозi.
З розгону наскочила машина на нього, стрибнула вгору i нерухомо осiла в
п'ятдесяти метрах вiд батареї.
За танками з'явились мотоциклiсти; тиркочучи автоматами, звивисто мчали
по дорозi. Бiйцi взводу управлiння погнали їх назад. Не встигли втекти
автоматники, як кiлька самольотiв налетiло на рештки батареї, а з-за лiсу
знову посунули танки, врiзаючись у вузький кинджал дороги, затиснутої
болотом i яром.
Григорiй, схопивши гранати, бiжить уперед, бачачи перед собою рухливi
бiлi кути роздвоєних хрестiв на землистому танку.
- Куди летиш! До мене! - хрипить Федоренко. Григорiй зупиняється. Бiля
навiдника вже нема жодного бiйця.
- Подавай снаряди!
Вiн з розгону кидає снаряд у сизодимчастий гвинтовий отвiр i
затуманеним зором бачить, як Тур iз гранатами спiшить до взводу
управлiння.
- Накрився один! Давай iще снаряд! Повертай правило! Та скорiше! - i
Григорiй наче зливається в єдине з Федоренком, намагаючись розпiзнати
кожний його рух.
Iще пострiл - i переднiй танк закрутився на однiй гусеницi, закривши
вузьку дорогу.
- Повернули i прямо в болото! Зав'язли, як баби в глинi! Ти дивись!
Дивись, Григорiю!
- Бачу, Петре, - стирає з чола кiптяву. Ревуть машини i не можуть
вискочити з болота. До них уже спiшать кiлька бiйцiв. Махнув рукою, неначе
однокрилий вiтряк, гармаш Петров - темiнь охопила танк. Бiля Тура
пiдвелось кiлька бiйцiв. Воєнною розверженою дорогою iдуть вони вперед i
залягають бiля яру, готуючись стрiти новий наступ автоматникiв...
- Давай, Григорiю!
- Даю, Петре, - вивернув з ящика снаряди.
- Ех, закурити б...
- Навiть завалящого бичка нема, - ще раз перетрушує кишенi Григорiй.
I враз гарячий вiтер пiдхоплює Шевчика, б'є його в груди i кудись
пiдiймає...
"Невже вiдлiтає голова? Невже вiдлiтає?" Неначе стороннiй, вiдчуває, що
його голова, вiдiрвавшись од затерплого; затиснутого болем тiла, летить в
лiси i в шаленому розгонi має вдаритись в м'язистий окоренок дуба.
"Хоч би не в дерево - тодi розiб'ється навiк..."



VIII

- Созiнов, лейтенанте Созiнов!
- Слухрю, товаришу капiтане.
- Вiд Тура є якась звiстка?
- Нема, товаришу капiтане! Уже три голини минуло, як загубили
радiозв'язок, - натягується голос лейтенанта.
За його скупими словами криється туга i тривога за своїм товаришем. Рiк
прожили разом, а потоваришували навiки. I капiтановi передається настрiй
нахмуреного, зажуреного воїна.
- Созiнов... Михаиле, невже загинув наш Тур?
- Не знаю, товаришу капiтане... Пустiть розвiдати.
- Тебе? їдь, Михаиле! Бери мою "емку". Тiльки стережись. Бо знаєш -
дорога небезпечна. Да. Дорога небезпечна. А ти менi дорогий... Звиклися.
- Спасибi, товаришу капiтане! - легко вискакує з землянки; зачепивши
лiктем вартового, бiгцем летить покрученою лiсовою стежкою до машини.
Коли влягається перша хвиля радостi, знову з тривогою починає думати
про свого друга, пригадуючи всi риси дорогого обличчя, звички товариша,
його строгий усмiх i щирий сердечний голос.
Машина вискакує на узлiсся; незабаром перед нею починають рватися мiни,
пiдiймаючи попелястi султани землi.
- На лiсову дорогу завертай!
Авто коливається мiж сонними деревами, поки не осiдає у вузеньку,
глибоко врiзану в землю дорогу Мерехтить на землi сонячне сяйво,
пробиваючись примхливими узорами помiж розiмлiлим листям; на черешнях
прозорожовтий глей затягує свiжi рани; духмяними розпареними струмками вiє
невеличка, кругла, як озерце, прогалина, а дорогою, висунувши жало,
звиваючись усiм чорним, неначе плетеним тiлом, повзе гостроголова гадюка.
Зiщулилась, почувши гуркiт машини, скiльцювалась, але переднє колесо з
розгону налетiло на неї, i розчавлений гад безсило закрутився, скочуючись
у глибоко витиснену вибоїну.
Десь осторонь гуркоче вибух мiни; через голову, шелестячи, пролiтає
свiй снаряд, а сонце розсiває жмурки i по стовбурах високих дерев, i по
густих чагарниках, i по зелених галявинах, що червонiють то квiтами, то
суницями, то дикою полуницею. На колесах шин кiлька розчавлених ягiд до
болю нагадують згустки живої кровi. Знову бачить перед очима Тура,
невеличкого й рухливого, мов ртуть.
Лiворуч почалося болото, а далi означились контури глибокого яру. Тут
повинна бути третя батарея. Поперечна дорога розсїкає дефiле, i Созiнов,
вискочивши з машини, прямує дорогою, що вузько лягла помiж болотом та
яром.
Прихилившись до дерева, примруживши вузькi очi, з автоматом на грудях
стоїть боєць.
- Кiрєєв! - -пiзнає командир бiйця, - Де лейтенант Тур? Вiтер вiйнув
чубом бiйця, розсипав чорний волос по широкому чолi, але навiть не
ворухнувся воїн, прикипiвши до де рева в останнiй вартi...
Лежали нерухомi бiйцi, лежали покалiченi шматки тiла, розверженi
гармати; далi чорнiли спаленi i пiдбитi танки, понад болотом втиснулись
вбитi нiмецькi автоматники, але нiде не було жодної живої людини.
- Туре, брате Type, - нахилився Созiнов над шинеллю лейтенанта i
притулив її до грудей, як притулюють дорогу й близьку людину. В очах рiзко
замерехтiло свiтло.
- Вибула третя батарея. Натиск стримала, - пiдiйшов до командира шофер
Данильченко.
- Натиск стримала, - механiчно повторив. - Бо Тур нею командував.
Радянський командир. - Клубком пiдiйшов до горла рiзкий бiль i довго не
випускав з-пiд важкої лапи на-томленого боями i походами командира.
"Як зразу побiлiв чоловiк, - похитав головою шофер. - Наче за
найближчою рiднею запечалився". - I задумавсь, пригадуючи свою рiдню,
сiм'ю i дiтей в невеличкому українському селi, що вже теж, певне,
пiдминалось копитами вiйни.
Вертаючись до машини, пiшов не дорогою, а житом, що посiяв якийсь
колгоспник на невеликiй прогалинi та й не прийшов жати. З-пiд нiг фуркнула
пташка, i тiльки по характерному спiву крил догадався, що то була
перепiлка. Розгорнувши стебло, побачив бiля навислої грудки невелике з
сiна кубелечко, а в ньому кiлька свiтлобрунатних, засiяних темними
краплинами i ще теплих яєчок. Узяв одне в руку - воно озвалося смiливим
тукотом. Невидиме пташеня клюнуло iще настирливо, рiзко, аж затрiщала
шкаралупина.
"Бач, вiйна, а йому хоч би що. I коли їх виводить матiр? Пiзня пора...
Ну, живи собi", - обережно поклав яєчко в гнiздо.
Кiлька перестиглих зернин упало бiля самої грудки, прикриваючись сiрим
пересохлим пилом. А бризни дощ - i зiйдуть вони, пiдiймуться вгору,
виглядаючи свого хлiбороба...
Не бiльше трьох кiлометрiв проїхала машина, як раптом сипнуло їй в
радiатор деренчливим металом, неначе градом по вiкнi.
- Приїхали! Чорту в зуби! - вилаявся шофер i вискочив з машини,
хапаючись за зброю.
Рiдким пiвколом, з автоматами, в тьмяноземлистих касках, до них бiгли
фашисти. Кулi вiдщеплювали шматки живого дерева, глухiш, наче дятел,
стукотiли по стовбурах.
Припавщи на колiно, короткою чергою з ППД вдарив Созiнов у найближчого
автоматника; той незручно, животом, налiг на залiзне держално автомата, що
в'ївся в землю, а далi скрутився, пiдбираючи ноги пiд себе. Чомусь
блискавично пригадався розчавлений гад на дорозi, а око вже вибирало iншу
цiль - i другий автоматник з розгону вдарився обличчям в почорнiлий, видно
наскрiзь протрухлий пень, бо каска до половини врiзалася в дерево, i над
нею вiйнув жовтий пил порохна.
Бiля самого Созiнова зашльопали кулi; пробуравлена смужка сухої землi
одночасно зметнула вгору кiлька димкiв, запорошила йому очi. Вiдскочив
назад i заховався за дуба - в цю ж мить з двох бокiв од стовбура
вiдвалились грубi червонястi шматки пiдопрiлої кори, i одна куля прошила
рукав лейтенанта.
Почуття несподiванки минуло. Розум працює напружено, все тiло
натягнулось, як струна, а очi не тiльки зором, а й вiдчуттям бачать, де
небезпека. Легким стрибком перескакує до другого дерева, падає на корiння
й швидко, в два прийоми, веде автоматом по правому флангу, що обходить
його. Ще один фашист падає, а другий, незграбно пританцьовуючи,
перехиляючись всiм тiлом на правий бiк, кидається бiгти назад.
- Тримайся, Данильченко! - кидає шоферу.
- Тримаюсь, товаришу лейтенанте! Одного пустив уверх ногами.
А ворог насiдає уперто, i здається Созiнову, що навiть посвiтлiло в
лiсi - сонячними плямами сяють пораненi стовбури, свiжо бiлiють на травах
вiдщепленi шматки дерева. Вiн втискає в автомат третiй i останнiй чорний
диск, i в цей час бачить, як на обличчi Данильченка блискавично
перемiстилося кiлька темних плям i зразу ж з них бризнула кров.
- Добийте, товаришу лейтенанте... Добийте, щоб не знущались гади.
- Потерпи, Данильченко! Ще жити будеш! - намагається пiдбадьорити, хоч
ясно розумiє, що вже не врятуватися їм обом.
"I я просив би, щоб добили. Та хiба ж пiднiметься рука на свою кров".
Нова черга прошиває шофера; вiн, вiдкинувшись вгору головою, довго
витягається, аж поки не вперся в стовбур чорноклена; 'останнiм зусиллям
пiдкладає руку пiд голову. Так i засинає навiки на стривоженiй пахучiй