Страница:
Поскидали шапки, нерiшуче прокашлялись. Созоненко рукавом витер пiт i
виструнчився, пiднiмаючи голову.
З напiввiдчинених дверей виглянула продовгувата, бiлочуба голова
коменданта. В однiй руцi тримав затиснуте па саму шийку неслухняне курча,
у другiй - закривавлене шило.
- Прошу до себе, - розтягуючи слова, привiтно закивав до них головою.
I те, що побачив Созоненко, здивувало, неприємно вразило його i
пояснило, чому так перелякано вибiгла жiнка з хати. Посеред кiмнати,
опустивши до самої пiдлоги зозулястi крила, бiгала гострогруда курка.
Замiсть очей у неї, мов двi брусницi, червонiли живi кривавi ранки; кров
iз них текла на крапчасте пiдборiддя, падала на землю. Осторонь,
неприродно опустивши голiвки до нiг, кружляли курчата, також iз виколотими
очима.
- Хочу спостерiгати, як фони шитимуть без очей. Iнтересно, - засмiявся
балакучий лейтенант, але при гостях не продовжував свого дослiду -
випустив курча на землю, а закривавлене шило старанно витер ватою i поклав
на вiкно.
"Це ж йому все одно що курча, що людину замордувати. В цього рука не
здригнеться", - з потайним побоюванням i повагою поглянув Созоненко на
нiздрувате обличчя лейтенанта.
Було воно довгасте i однаково заокруглене з двох бокiв, схоже на добре
вибiлену сонцем перестиглу диню. Рiдкий бiлий чуб спадав на безбарвнi
широкi, в сосонку, брови, бiля носа прилипли двi тоненькi смужечки брудних
вусiв, надаючи всьому виразу нахабної безтурботностi. Тонкi гострi вуха
були втиснутi у вузький череп. I найбiльше вражали очi своїм текучим
невловимим переходом вiд одного виразу до другого. Здавалось, що сiрi
чоловiчки були складенi з сотнi мерехтливих краплинок. Коли ж вони раптом
зупинялися - ставало не по собi вiд їхнього мертвого сяйва, за яким
ховалася водяниста порожнеча.
"Йому навiть приємно мучити, бути по сусiдству зi смертю", - визначає
Созоненко, стежачи за виразом обличчя коменданта.
- Пане лейтенанте, просимо до себе на обiд, - низько поклонився, i
рудий обважнiлий чуб його вiдлип вiд пiтного лоба.
- А це список неблагонадiйних, - вийняв з кишенi Варчук учетверо
складений, перев'язаний стьожкою аркуш паперу.
- Гут, гут, - весело закивав головою комендант, i вони не зрозумiли,
чим вiн був задоволений: чи запрошенням на обiд, чи списком, чи тим i
другим.
XVIII
- Ой, горе моє! Як ви не побоялися? У нас нiмцi кругом стоять!
- Ну, на вашому кутку їх нема. Цiлий день слiдкував за селом. Як вас
звати, величати?
- Марта Сафронiвна.
- От i добре, Марто Сафронiвно. Руку менi доведеться пiдлiкувати у вас.
Не побоїтесь прийняти?
- Чого там боятися? Та який iз мене лiкар. По-бабському тiльки зможу.
- Давайте по-бабському. Все одно вiйна. Шептати почнете? Як воно: бiг
пес через овес, нiчого не вадило псовi,.нiчого не вадило й вiвсовi, -
усмiхнувся, пригадуючи жарт Тура.
- Горе моє, вони ще й смiються, - розмотує Марта почорнiлий бинт, потiм
краї рани змазує йодом, а саму рану промиває горiлкою. Далi прикладає
мазь, зварену з зубчастого столiтника.
Прокинулась Нiна, шiстнадцятилiтня русява дiвчина з смiливими обрисами
похудiлого обличчя, увiйшла тiтка Дарка, i всi скупчились бiля лейтенанта,
мiркуючи, де б його найкраще переховати та як загоїти рану.
Вирiшили, що найлiпше перебути йому деякий час на горищi, а потiм видно
буде. Повечерявши, Созiнов обережно полiз на горище i заснув чутким сном.
Третьої ночi, на здивовання всiх, сказав:
- Спасибi за ласку. Живим буду - вiддячу. Всього доброго вам, дорогi, -
зупинив погляд на сумовитому обличчi Нiни.
- Куди ж ви такi? - похитала головою Марта.
- До свого вiйська пробиватись.
- Так рана ж...
- У бiльшовикiв рани загоюються на ходу.
- Хай вам щастить, - в пошанi склала руки на грудях.
- Де не будете, а до нас пiсля вiйни заїдьте, - промовила i зашарiлась
Нiна.
- Неодмiнно прибуду, - поцiлувався зi всiма i вийшов надвiр, зберiгаючи
в серцi образ жiнки i дiвчини.
- Я вас за село проведу, - Марта накинула хустку на плечi i обережно
пересiкла Великий шлях. Городами повела лейтенанта на царину.
Пiд великими зорями лежать мовчазнi, неначе кладовище, села. Зрiдка де,
як висохлi кiстки мерця, застукає автомат, розiтнеться нiч криком чи
стогоном, задзвенить кованими чужинськими чобiтьми i стихне, неначе
навiки. На обрiї пiдводяться тихi прямi вогнi, то одинокi, як зорi, то
цiле море розiллється, i вiтер донесе тривожне ревiння худоби, а голосу
людського не чути. I дзвони нiмують, тiльки гармати здалеку гримлять,
шматують груди матерi-землi, трупом, неначе снопами, устеляють незiбранi
прикляклi поля...
А на свiтанку у вiвсах так тужливо когось присипали своїм мелодiйним
"спать пiдем, спать пiдем" куцохвостi перепiлки, що мимоволi заплющувались
очi, тiльки натомленi думи та серце довго не засинали, охоплюючи всiма
чуттями незмiрне життя. Хай притьмарилось воно, хай почорнiло, як Днiпро в
негоду, хай на смак стало солоним, гiрким, але воно владно кликало жити, i
не тою травицею, що гнеться вiд найменшого подиху вiтру, i не скрипучою
вербою, а гордим воїном, що не побоїться очима з самим сонцем
зустрiнутись.
Прекрасне здоров'я мав лейтенант. I рана його швидко загоювалась. В
усякiй скрутi вмiв утiшити себе, розвiяти важкi думки немеркнучими
надiями. Веселими допитливими очима завжди додивлявся до людей i чув, як
серце його збагачувалось щодень. А думи ставали ширшими, охоплюючи собою
не вузький клаптик землi, а свiти...
Тепер кожної ночi прямував манiвцями на схiд зi своїм єдиним товаришем
- наганом; вбирав у себе страждання людей i сам чорнiв од ваги того лиха,
що половинило людей, закипало пожежами, тужило важкими, мов камiнь,
сльозами...
Одного дня зустрiвся в лiсi з двома червоноармiйцями, що, попавши в
оточення, уже встигли побувати i вирватися з кошари, як називали вони
концентрацiйний табiр.
- Що ж тепер думаєте робити, хлопцi?
- Що? - задумливо поглянув на нього неквапний, низькорослий Юрiй
Навроцький. Дрiбнi землистi риси його невеликого обличчя були донестями
втомленi i донестями упертi. Карi, блискучi, з синюватими бiлками очi (це
коли зводились угору чорнi, неначе з примороженими свiтлiшими кiнчиками
вiї) перекочували смугу мерехтливих iскор. - Земля своя, мiсцевiсть
знайома, люди добрi, а лiс широкий - хватить де сховатись i де фашиста
пригостити.
"Хлопець бойовий, але невже носить хреста?.. Такий молодий, i характеру
наче не м'якого", - з неприхованою цiкавiстю кiлька разiв поглянув на
блакитну, потемнiлу вiд поту крайку, що обвилась навколо жилавої шиї
воїна.
- Зброї тiльки нема, - нахмуривсь Григор'ян.
- Почнемо здобувати. Сьогоднi ж, - заспокоїв Созiнов. - Пiшли, хлопцi,
на полювання.
На узлiссi знайшли довгий шматок телефонного дроту i вийшли на шосе,
облямоване з двох бокiв шпалерами молодого розiмлiлого лiсу. Лейтенант
невисоко над землею прив'язав до дерева кабель, а другий кiнець,
перетягнувши через шосе в глибiнь лiсу, вiддав Навроцькому.
Швидко густiв лiтнiй вечiр. Мовчазний лiс поволi пiдводив угору чорну
чашу назустрiч темносинiй, i тiльки на заходi їх роздiляла вузька смуга
червоного золота. По шосе промчало кiлька машин, i пил довго не влягався в
сухому спокiйному повiтрi. Знову проїхало авто, i трохи згодом, даючи
перебої, задеренчав мотоцикл. Созiнов ближче кинувсь до шосе, тримаючи в
руцi наган, а Григор'ян побiг до Навроцького. На повному ходу мчить
триколiсний мотоцикл, холодно свiтячи чорним отвором автомата. I враз
високий нiмець вилiтає з сiдла, боком падає на крупчастий камiнь .I
хриплий вигук "хак!" довго не стихає в чутливих сутiнках. Потiм лунає
одинокий пострiл; глухо i настирливо б'ється мотоцикл переднiм колесом у
ровi, чадячи невеликим струмком перегару...
- Розжились на господарство! - Навроцький трiумфуюче пiдносить вгору
автомат i витягає з кабiни довгi касети з набоями та невеликi, в зелених
сорочках, з довжелезними ручками гранати.
* * *
Заснули на невеликiй, освiтленiй сонцем галявинi, що з усiх бокiв
заросла чагарником. Вартував Навроцький. Походив трохи по лiсу,
дослухаючись до безконечних шерехiв листу й трави, помахом руки сполохав
вивiрку, що, неначе глечик, примостилась до срiбнокорої берези, позiхнув.
"Який тут дiдько нас вiдшукає. Гущавiнь яка. Не до нас тепер нiмцям", -
прилiг до землi.
I не спам'ятався, як зразу ж його перевтомлене тiло загойдали лiсовi
шуми, як тремтливi кросна доброго сонця перенесли до рiдного села. I вже
бiльше не було страхiтної вiйни; мирно в берегах заколисував зелений Буг
рибальськi човни, паслась на лугах худоба, весело загудiли придорожнi
телеграфнi стовпи, а в ключах дротiв, як живi ноти, щебетали чорнокрилi
ластiвки. Потiм за кугою перелякано обiзвалось: "трах-тах!"
"Хто ж стрiляє? Сниться, чи нi? Нi, не сниться!" - схоплюється Созiнов
на ноги, i слiпуча блакить до слiз рiже в очах. Трiщить невдалiк сухе
гiлля, важко гупає земля, невдоволено бурчить машина. I зразу ж око ловить
шматок мишиного мундира з нашитою розпластою птицею на грудях. Осторонь
рухаються чиїсь ноги, ось з'являється кругла, мов кавун, голова i пропадає
за обважнiлою хмариною листя.
- Облава! - обома руками будить Григор'яна i Навроцького.
- Що? Де? Як? - iще нiчого не розумiють широко розплющенi очi, а руки
вже стискають зброю.
"Проспали своє життя. Ех, ти, богомiльник", - хочеться вколоти
Навроцького, але стримує себе - це не придасгь вiдваги в боротьбi.
- Займаємо кругову оборону. Григор'яне, тобi гранатами тепер треба свiт
перевернути.
- Это можна! - бiжить до дерева. I в цей час лунає перший пострiл.
Скаженiючи i блiднучи, Навроцький навмання сипле чергою в просвiток, що
почав затiнятися сiрим мундиром. Созiнов, заховавшись за кущами, терпеливо
вичiкує, поки пiдбiжать до нього три солдати - вони почули пострiли i
прямують майже разом вiд неглибокого ярка. Бляшана покришка спадає з
широкої рiзьби на довгiй ручцi; лiвою рукою вириває холодну кульку, чує
характерне "чмок" i шипiння в глибинi гранати - горить дистанцiйна трубка.
Легко кидає гранату в зелене вiкно i падає на землю. Громохкий вибух
струсонув лiсом i переплiвсь iз безсилими, нестихаючими криками.
- Ой! - майже одночасно лунає позаду, i вiн бачить, як осiдає додолу
Григор'ян, схопившись однiєю рукою за голову, другою - за живiт.
Навроцький, затиснувши зуби, виривається вперед, iдучи на вiрну смерть.
Созiнов розумiє його: в таких людей перший сильний порив чуття приглушує
силу розуму, логiки.
"А воїн справжнiй", - тяжко в думках прощається з Навроцьким.
Прорватись до нього уже не може - його вiдтiсняють до яру. Один за одним
вiн розстрiлює всi набої, гранатами люто розкидає звужене коло i кидається
в лiс.
Шлях перегородило болото. Оббiгти його - невистачить часу. Щоб не було
слiдiв, вилазить на дерево, по гiлках спускається в суцiльну щiтку
високого рогозу. Незабаром над ним цьвохкають кулi i смачно чмокають по
драглистiй тванi.
Витягається горiлиць, чуючи, як вода просочується крiзь одежу, холодить
плечi, спину, ноги. Недалеко зривається кiлька гранат, i татарське зiлля,
пруття верболозу, як од вiтру, злiтає вгору Пiдкошуючи мочар, ще деренчать
автомати, а потiм i голоси, i м'якi здвиги землi вiддаляються вiд нього.
I тiльки тепер Созiнов помiчає, що вся його одежа, руки укритi
набубнявiлими п'явками. З огидою зiскакує на ноги i починає одривати чорнi
шматки бридкого, з присосками м'яса. На руках залишаються червонi шершавi
плями, що зараз же наливаються дрiбними краплинами кровi. П'явки
позалазили в складки одежi, добрались до тiла. Мусить вибиратись на берег
i швидко роздягатись.
Над болотом уже улiгся спокiй. З китицi очерету пурхнула на траву
трясогузка, пiдстрибом побiгла бережком, перехиляючи хвiст то до самої
землi, то стрiмко пiдносячи вгору; вибiгла iз затiнку в кружатко сонця i
здивовано зупинилась, вбравши голову в шию; заграла небагатими барвами
сiрого пiр'я, а потiм, неначе в гнiздi, сховалась у ямцi, витиснутiй
копитом коня. Стогоном обiзвався з заростей водяний бугай, а в береговiй
розщелинi великими неправильними вiчками бiлiли джмелинi соти, скликаючи
до себе золотисто-чорних, басовитих господарiв.
"Це ж фашисти можуть iще прийти сюди", - думав, розглядаючи соти i
одягаючись у викручену, почорнiлу вiд води одежу.
"Таки прийдуть, iнакше вони не можуть", - твердо вирiшив, зваживши всю
дрiб'язкову нiмецьку методичнiсть.
Обережно з лiсу вийшов на зруб, засiяний житом i просом, i,
пригинаючись до землi, поповз в глибину поля. Зручно вмостився на клинчику
муравки, що витягнулась бiля почорнiлого пня, оповитого, як вiнком,
пахучими переспiлими ягодами дикої полуницi. Теребив наполовину вимолоченi
колоски жита i почорнiлими зернами вгамовував рiзкий голод. Потiм закусив
ягодою i лiг обличчям до сонця. Уже засинав, коли знову болiтце озвалося
розривами гранат, пострiлами з автоматiв. I не стихали вони до самого
вечора.
"Усiх чортiв на болотi виглушать, - злорадно посмiхнувся вiн,
мерзлякувато поводячи мокрими плечима. - Хоч би малярiя не вчепилась", - з
неприємнiстю пригадав холоднi докучливi приступи чiпкої хвороби.
Вночi знову по зорях прямував на схiд. Голод зробив тiло легким: iшлося
так, наче ноги ледь торкалися землi Зла упертiсть i вiдвага придавали
сили. Не раз спадало на думку: буде про що розповiдати друзям, коли
добереться до своїх. Бо вiрилось - рано чи пiзно, а прибуде до завiтної
землi.
Перед самим свiтанком, перевiривши, що на дорозi нема свiжих слiдiв
автомашин i нiмецьких чобiт, заскочив у невеликий, наполовину спалений
хутiрець. Довго i настирливо стукав у вiкно, аж поки не зашамотiло щось у
хатi i на порозi не з'явилась висока, з недобрим виразом, зiгнута постать
дiда.
- Який там чорт спати не дає!
- Свої, дiду!
- Свої на вiйнi воюють, а не лякають нальотами старих. Чого тобi тре?
- Хлiба трохи.
- Хлiба? А сам додому дряпаєш, до жiнки? Вояка!
- Ох, i неласкавi ж ви, дiду.
- А чого менi ласкавим бути? Що ти, дiда на весiлля чи на чарку
запрошуєш... Куди ж iдеш? - зупиняє стурбованим голосом. - На перехрестi
полiцай, мов болячка, стовбичить. Ще попадешся йому в лапи.
Винiс чуть надрiзаний буханець з втиснутою пучкою солi.
- Iди щасливо, коли чоловiк добрий, - промовив, не йдучи до хати,
зiтхаючи i щось шепочучи про себе.
Затуманеними передранiшнiми полями поспiшав до лiсу.
Праворуч бiля хутiрця напiвсонно спiвав струмок, збiгаючи глинястим
яром до ставу; вiтерець перегойдував стеблини Петрового батога, i вiя
Великого Воза спускалась до самої землi.
Коло лiсу на сiру дорогу виповзло оголене покалiчене корiння дерев.
Кимсь наполоханi, вiд ставу низько пролетiли качки-чернi, мелодiйно
посвистуючи крильми, а коло самого лiсу пiзко метнулись убiк.
"Це неспроста", - зупинився на дорозi.
I в цю ж мить загрозливо гавкнуло:
- Хальт!
Брязнула зброя, i назустрiч вiд дерев вiддiлилась ощетинена автоматами
група нiмцiв. Утiкати було пiзно. Дужим непомiтним рухом роздер кишеню в
штанях. Наган з єдиним набоєм, холодячи тiло, упав на землю. Нiском трохи
подав його в овес, тоскним зором дивлячись уперед. Як довго обшукують його
слизькi холоднi руки, вивертають кишенi, забирають грошi.
- Вiйськовий? - питається стрункий з довгими руками нiмець.
- Нi.
- Брешеш! - скидає з голови лейтенанта картуз i пальцем проводить по
коротко обстриженому волоссi. Потiм б'є держаком пiстоля по обличчю.
Допитують в лiсi бiля машини i через кiлька хвилин ведуть у село.
Посеред великого плацу, за колючим дротом, густо набито людей. Дулом
гвинтiвки вштовхують у вузький прохiд, i Созiнов, ледве не наступаючи на
ноги полоненим, змiшується з мовчазним сонним натовпом. За огорожею лiниво
ходять вартовi, окутанi сiрим туманом; недалеко розходяться в усi свiти
широкi дороги, та доступ до них заказано поржавiлим колючим дротом.
"Да, невеселi твої дiла, Михайле, - подумав, огидливо збираючи зморшки
бiля носу. I тепер почув, як холодна дрож ривками почала перехитувати ним.
- Iще тебе бракувало", - закусив похолодiлi губи i опустився на землю бiля
нерухомого воїна у великих стоптаних черевиках, на якi насунулись
розмотанi обмотки.
Усе тiло безвладно тряслося i стягувалось холодними обручами.
Задихався.
Мороз крутив пальцi, здавалось, нiби зашпари зайшли.
- Ти що? Падучою болiєш? - пiдповз i швидко схопив його ноги невеличкий
гнучкий червоноармiєць в довгiй потертiй шинелi.
- Пусти. Малярiя мучить, - стомлено вiдповiв, злiсно i болюче
примружуючи очi.
- Он воно що, - випустив його червоноармiєць i обережно накрив шинелею.
- Тут у нас один сержант затрепетав був, так нiмець зразу ж його на мiсцi
докiнчив. У них болiти не можна. Тiльки ти подалi вiдсунься вiд мертвого.
Аж головою товчеш його.
- Де мертвий? - пiдвiвся на лiктi.
- Бiля тебе лежить, - показав на червоноармiйця в стоптаних черевиках.
- Учора ввечерi переставився. Коли б ранiше - роздягнули б догола. У них
нiчого не пропадає - навiть сподники знiмають в долинi смертi. Народ
культурний, - злiсно сплюнув.
Созiнов iще чує повiльний голос, напружуючи до болю пам'ять, схоплює ще
окремi слова, але вже не може зрозумiти, про що йде мова. Гарячi хвилi
заливають голову, все тiло, i вiн вiддаляється вiд раптово потеплiлої
землi, неначе вiдпливає кудись...
Стомлений, знесилений, змучений, прокидається опiвднi, знов-таки вiд
пострiлiв. А може то здалося? Бо тепер тi вибухи i в снах ввижалися, не
давали вiдпочити людинi. Та нi. В повiтрi пахне перепаленим порохом,
недалеко за дротом клацає затвор.
- В дiтей, стерво, стрiляє. Культурний народ.
Знову чує повiльний голос; бачить, як по городах розсипалися бiлоголовi
i чорноголовi хлоп'ячi постатi. Один зачепився ногою за огудиння (блиснув
на сонцi жовтий восковий гарбуз) i простягся в картоплищi. А через деякий
час знову почалась та сама небезпечна гра: з-за хат, з городiв, вулиць
просочувалась дiтвора з вiдстовбурченими кишенями, пазухами; хлопчаки
вловлювали хвильку, коли лiниве око вартового пiрнало в якiсь згадки чи
видiння, i кидали за огорожу окрайцi хлiба, яблука, моркву i стрiмголов
утiкали подалi вiд колючого дроту.
Змученi, оброслi, почорнiлi полоненi накидались на ту убогу харч,
жадiбно впивались у неї, припадаючи до землi. Та багато кому вже було не
до їжi - тiльки однi запалi страшнi очi з каламутними голодними тiнями
свiтилися з глибоких ям. I Созiнов з острахом одвертав свiй погляд вiд тих
страдних вогникiв, якi, туманячись, уже губили i тоненьку лiнiю обрiю, i
масиви землi.
Нi, вiн не буде ждати такої смертi. Хай його куля наздожене на дротi,
перепинить на дорозi, але вiн буде тiкати, i то негайно тiкати, щоб не
ослабнути, не охлянути, як тi сердяги, яких вже не радує нi сонце, нi
життя.
Вiн пильно слiдкує то за одним, то за другим вартовим, вибираючи бiльшу
"шляпу".
"Ага, от цей пiдходящий", - переповзає на другий бiк табору, що тут
вiддiляється дорогою i тином вiд зважнiлого города. Сутулий пристаркуватий
нiмець, клiшняючи вигнутими ногами, байдуже i втомлено пiдiймає важкими
чобiтьми кудлатий пил. Тоненьким голосом щось замугикав пiд нiс, ще бiльше
нагинаючи голову донизу.
"Такий поки схопить гвинтiвку, зажене патрона - можна перескочити в
город. Як же з-пiд дроту виповзти?" - Довго сновигає по табору, поки не
знаходить заржавiлий вiконний прогонич. - "Погана, погана зброя, та де ж
кращої взяти?" - i осмiхається в душi, пригадавши приказку Тура:
"Сякий-такий Пантелiй, а все-таки веселiй.. Де ти тепер, друже?"
I вiдгонить настирливi думки, що окреслюють безкровне, з загостреним
носом обличчя побратима.
"Нi, не такий ти, брате. Ще побачу тебе".
Та знову марево розстеляє сiрий кинджал дороги, бiля якої лежить
командир, а кров його яскраво червонить зелену траву та бузковi косарики.
"Як розiгралися нерви пiсля приступу", - до болю стискає прогонич в
руцi i пильно слiдкує за сутулим вартовим, вивчаючи кожен його рух...
Сонце вже наближалося до далекої зубцюватої смуги лiсу, коли на саму
середину табору викотився парокiнний вiз, навантажений гарбузами. Старий
вусатий машталiр з переляканими i страдними очима зупинив конi; до воза
пiдiйшов нiмець-охоронник, схопив гарбуза i вдарив ним по колiнах
полоненого. Вдарив i розреготався, аж перехиляючись назад. Знову пiдiйшов
до драбиняка - i недоспiлий гарбуз розколовся на головi другого полоненого
Заливаючись смiхом, фашист бив полонених жовтими, бiлими i рябими опуками,
до яких тягнулися голоднi руки; вони розривали на шматки гарбузи i
пiдносили цi бруднi шмагки до скривавлених уст Та й таких щасливих, кому
попадався шматок волокнистого гарбуза, було небагато...
Добре, що туманна нiч, добре, що на варту заступив той самий сутулий
нiмець.
Тупим прогоничем Созiнов копирсає суху землю, грудочку за грудочкою
вiддирає пазурами i вiдгортає вбiк. Потiм, спiтнiлий, вiдповзає назад, i
прогоничем починає орудувати невеликий червоноармiєць, що прикривав його
шинелею.
Скiльки пройшло часу - вiн не може сказати; серце товкло i товкло
груди, що вони аж набрякли од болю.
Нiколи так не хотiлося жити, як тепер. Вiн руками зломив би фашиста,
коли б той перепинив його на дорозi. Тiльки при згадцi, що нiмець зупинить
його, сила з диким гулом, як прибутня вода, розпирала все тiло. Кожну
кiсточку, кожну жилку вiн вiдчував у собi, як колись, у спортивних
змаганнях. Нi, вiн у це твердо вiрив, що людина може зробитися велетнем,
може стати i ганчiркою. Не цураючись усього людського, розумiючи i горе, i
сум, вiн нiкому, i в першу чергу собi, не мiг би простити того
розслаблення, що розм'якшує волю i силу.
I вiн був готовий до нових боїв i випробувань, бо був солдатом i сином
своєї землi.
Наближався свiтанок. Такий, як тисячi свiтанкiв, i не такий. Бо ж
невiдомо, чи стрiне вiн, Созiнов, наступний день, чи погляне очима у
незмiрну глибочiнь дня, чи почує нiжний приторк передосiнньої землi i
золотого сонця, чи вiдчує серцем якусь змiну в безкраїх свiтах, чи
збагатиться, хай гiрким, а таки досвiдом, хай нелегкою, а таки думою, а не
байдужою порожнявою.
- Готово, товаришу лейтенанте. Хто перший полiзе?
- Як ти хочеш?
- Я за вами.
"Проторенi стежки завжди легшi", - зовсiм недоречно спадає йому на
думку i, рукою пiдводячи дрiт, боком виповзає за огорожу.
Як гулко б'ють чоботи вартового, бо вухо притулилось до землi; як дуже
шумує в головi; як легко ноги виносять його через вулицю; як мiцно пахне
терпким настоєм невидиме коноплище! Яке блаженство - припасти грудьми до
землi, всю нiч вдихнути в себе, все небо вловити очима, i знову почути над
собою повiв життя. '
Над головою перехитуються кiлька головок маку i чути, як сухе зерно
шелестить у вiйчастих головках; нахиливши голову на схiд, задумавсь
головатий соняшник; земляним мiцним духом вiють кущi купчакiв. Обережно
розводячи руками просо, до нього наближається червоноармiєць.
- Спасибi, дорогий товаришу.
- Носи на здоров'я - всмiхається, стискуючи вогку i шорстку руку,
набиту сухою землею.
- Що ж, будемо розходитись?.. Одному зручнiше проскочити...
За городом - росяний луг; iз туману неясно маячить вершок округлого
стога; лiворуч сильнiше вiє прохолода - очевидно, там рiчка або ставок.
Созiнов знаходить стежку i нею йде назад, щоб вийти на iншу, заплутати
слiди, якi легко можна знайти на прим'ятiй городинi, росянiй травi...
Лiс неначе сам iде назустрiч, розчиняє синьозелену браму, вiтає спiвом
ранньої пташини.
I тiльки тепер Созiнов почуває смертельну втому, бiль у покалiчених
чорних пальцях i голод. Та сон сам закриває воїновi натомленi повiки.
* * *
Трудно умирав боєць Юрiй Навроцький.
Iще в напiвзабуттi вiн усiм понiвеченим тiлом чув, що смерть налягає на
нього, перехитує лiсовими шумами, бризкає живучими росами, якi вже не
оживлять його.
Страху не вiдчував.
Була спокiйна печаль. Не та мудра печаль, з якою вiдходять в небуття
старi люди, що наробилися за вiк дiла, дочекалися дiтей i внукiв i вже не
раз чули в своїх стужавiлих жилах земляний холод; не та гордовита
романтична печаль молодих рокiв, що й розцвiсти не встигли - i теплою
кров'ю, i теплим вишневим цвiтом обсiяли грозову землю.
Це була печаль середнiх рокiв, якi з клекотливої рiки юностi випливли
на спокiйнiше, однак не вужче плесо. Молодi мрiї i пориви вiдтворювалися,
переливалися в матерiальному свiтi в творчий труд, у карбоване зерно, в
червонобокi плоди. Уже було в життi щось досягнуто, сказано своє слово,
зроблено своє дiло, а невтомна широка душа аж завмирала у трепетi перед
розкриттям нових обрiїв, ясних верховин. Це була спокiйна тяжка печаль
дослiдника, який, уже тримаючи в руках таємницю природи, випускав її на
крутому перевалi.
- Жит... - з клекотом вирвалася згустiла кров, залила уста.
Iскристе, трепетливе, несказанної краси небо пливло над ним, а земля i
дерева димiлися ранiшнiм паром. Пахнуло вiльгiстю, жолудями i приємним
нагаром вистрiляних набоїв, що лежали навкруги, заволоженi росами i
туманом. М'яко i до болю тривожно шумiло небо, лiс i трава, так, як. в
дитинствi шумiли йому в рiднiй Жданiвцi. Раптом легкий тупiт уплiвся в
розгойданi шуми, тiнь черкнула його обличчя, i вiн почув не то оклик, не
то схлип. Кугом напруженого ока побачив перелякане обличчя дiвчинки.
- Доню, - тихо покликав i хотiв поворухнути руками. Тiльки здригнулись
плечi, а простроченi свинцем руки мертво лежали в холоднiй скривавленiй
травi. I знову, ще тихiше, вирвалось єдине слово:
- Доню.
Золотокоса, округла, як соняшник, голiвка нахилилась над ним; голубi
дитячi очi, переповненi жахом, розбiгались, не бачачи нi його, нi ясної
днини. Це вiн чiтко зрозумiв; тому, напружуючись, усмiхнувся, ширше
розкрив рота, щоб не так заважала терпка кров.
- Як тебе звати, доню?
- Олеся, - промовила, наче прокидаючись вiд сну. I її блакитнi очi,
наповненi сльозами, її нiжне, з пушком чоло, перекотивши тiнi, постаршали,
потвердiшали: це вже було обличчя не дитини, а дорослої дiвчини, яку
вразило тяжке горе.
- Жит...
"Жити", - подумала дiвчина, i материнська скорбота скам'янила її лице.
Навроцький догадався, що вона його не зрозумiла. Зiбравши останнi сили,
виструнчився, пiднiмаючи голову.
З напiввiдчинених дверей виглянула продовгувата, бiлочуба голова
коменданта. В однiй руцi тримав затиснуте па саму шийку неслухняне курча,
у другiй - закривавлене шило.
- Прошу до себе, - розтягуючи слова, привiтно закивав до них головою.
I те, що побачив Созоненко, здивувало, неприємно вразило його i
пояснило, чому так перелякано вибiгла жiнка з хати. Посеред кiмнати,
опустивши до самої пiдлоги зозулястi крила, бiгала гострогруда курка.
Замiсть очей у неї, мов двi брусницi, червонiли живi кривавi ранки; кров
iз них текла на крапчасте пiдборiддя, падала на землю. Осторонь,
неприродно опустивши голiвки до нiг, кружляли курчата, також iз виколотими
очима.
- Хочу спостерiгати, як фони шитимуть без очей. Iнтересно, - засмiявся
балакучий лейтенант, але при гостях не продовжував свого дослiду -
випустив курча на землю, а закривавлене шило старанно витер ватою i поклав
на вiкно.
"Це ж йому все одно що курча, що людину замордувати. В цього рука не
здригнеться", - з потайним побоюванням i повагою поглянув Созоненко на
нiздрувате обличчя лейтенанта.
Було воно довгасте i однаково заокруглене з двох бокiв, схоже на добре
вибiлену сонцем перестиглу диню. Рiдкий бiлий чуб спадав на безбарвнi
широкi, в сосонку, брови, бiля носа прилипли двi тоненькi смужечки брудних
вусiв, надаючи всьому виразу нахабної безтурботностi. Тонкi гострi вуха
були втиснутi у вузький череп. I найбiльше вражали очi своїм текучим
невловимим переходом вiд одного виразу до другого. Здавалось, що сiрi
чоловiчки були складенi з сотнi мерехтливих краплинок. Коли ж вони раптом
зупинялися - ставало не по собi вiд їхнього мертвого сяйва, за яким
ховалася водяниста порожнеча.
"Йому навiть приємно мучити, бути по сусiдству зi смертю", - визначає
Созоненко, стежачи за виразом обличчя коменданта.
- Пане лейтенанте, просимо до себе на обiд, - низько поклонився, i
рудий обважнiлий чуб його вiдлип вiд пiтного лоба.
- А це список неблагонадiйних, - вийняв з кишенi Варчук учетверо
складений, перев'язаний стьожкою аркуш паперу.
- Гут, гут, - весело закивав головою комендант, i вони не зрозумiли,
чим вiн був задоволений: чи запрошенням на обiд, чи списком, чи тим i
другим.
XVIII
- Ой, горе моє! Як ви не побоялися? У нас нiмцi кругом стоять!
- Ну, на вашому кутку їх нема. Цiлий день слiдкував за селом. Як вас
звати, величати?
- Марта Сафронiвна.
- От i добре, Марто Сафронiвно. Руку менi доведеться пiдлiкувати у вас.
Не побоїтесь прийняти?
- Чого там боятися? Та який iз мене лiкар. По-бабському тiльки зможу.
- Давайте по-бабському. Все одно вiйна. Шептати почнете? Як воно: бiг
пес через овес, нiчого не вадило псовi,.нiчого не вадило й вiвсовi, -
усмiхнувся, пригадуючи жарт Тура.
- Горе моє, вони ще й смiються, - розмотує Марта почорнiлий бинт, потiм
краї рани змазує йодом, а саму рану промиває горiлкою. Далi прикладає
мазь, зварену з зубчастого столiтника.
Прокинулась Нiна, шiстнадцятилiтня русява дiвчина з смiливими обрисами
похудiлого обличчя, увiйшла тiтка Дарка, i всi скупчились бiля лейтенанта,
мiркуючи, де б його найкраще переховати та як загоїти рану.
Вирiшили, що найлiпше перебути йому деякий час на горищi, а потiм видно
буде. Повечерявши, Созiнов обережно полiз на горище i заснув чутким сном.
Третьої ночi, на здивовання всiх, сказав:
- Спасибi за ласку. Живим буду - вiддячу. Всього доброго вам, дорогi, -
зупинив погляд на сумовитому обличчi Нiни.
- Куди ж ви такi? - похитала головою Марта.
- До свого вiйська пробиватись.
- Так рана ж...
- У бiльшовикiв рани загоюються на ходу.
- Хай вам щастить, - в пошанi склала руки на грудях.
- Де не будете, а до нас пiсля вiйни заїдьте, - промовила i зашарiлась
Нiна.
- Неодмiнно прибуду, - поцiлувався зi всiма i вийшов надвiр, зберiгаючи
в серцi образ жiнки i дiвчини.
- Я вас за село проведу, - Марта накинула хустку на плечi i обережно
пересiкла Великий шлях. Городами повела лейтенанта на царину.
Пiд великими зорями лежать мовчазнi, неначе кладовище, села. Зрiдка де,
як висохлi кiстки мерця, застукає автомат, розiтнеться нiч криком чи
стогоном, задзвенить кованими чужинськими чобiтьми i стихне, неначе
навiки. На обрiї пiдводяться тихi прямi вогнi, то одинокi, як зорi, то
цiле море розiллється, i вiтер донесе тривожне ревiння худоби, а голосу
людського не чути. I дзвони нiмують, тiльки гармати здалеку гримлять,
шматують груди матерi-землi, трупом, неначе снопами, устеляють незiбранi
прикляклi поля...
А на свiтанку у вiвсах так тужливо когось присипали своїм мелодiйним
"спать пiдем, спать пiдем" куцохвостi перепiлки, що мимоволi заплющувались
очi, тiльки натомленi думи та серце довго не засинали, охоплюючи всiма
чуттями незмiрне життя. Хай притьмарилось воно, хай почорнiло, як Днiпро в
негоду, хай на смак стало солоним, гiрким, але воно владно кликало жити, i
не тою травицею, що гнеться вiд найменшого подиху вiтру, i не скрипучою
вербою, а гордим воїном, що не побоїться очима з самим сонцем
зустрiнутись.
Прекрасне здоров'я мав лейтенант. I рана його швидко загоювалась. В
усякiй скрутi вмiв утiшити себе, розвiяти важкi думки немеркнучими
надiями. Веселими допитливими очима завжди додивлявся до людей i чув, як
серце його збагачувалось щодень. А думи ставали ширшими, охоплюючи собою
не вузький клаптик землi, а свiти...
Тепер кожної ночi прямував манiвцями на схiд зi своїм єдиним товаришем
- наганом; вбирав у себе страждання людей i сам чорнiв од ваги того лиха,
що половинило людей, закипало пожежами, тужило важкими, мов камiнь,
сльозами...
Одного дня зустрiвся в лiсi з двома червоноармiйцями, що, попавши в
оточення, уже встигли побувати i вирватися з кошари, як називали вони
концентрацiйний табiр.
- Що ж тепер думаєте робити, хлопцi?
- Що? - задумливо поглянув на нього неквапний, низькорослий Юрiй
Навроцький. Дрiбнi землистi риси його невеликого обличчя були донестями
втомленi i донестями упертi. Карi, блискучi, з синюватими бiлками очi (це
коли зводились угору чорнi, неначе з примороженими свiтлiшими кiнчиками
вiї) перекочували смугу мерехтливих iскор. - Земля своя, мiсцевiсть
знайома, люди добрi, а лiс широкий - хватить де сховатись i де фашиста
пригостити.
"Хлопець бойовий, але невже носить хреста?.. Такий молодий, i характеру
наче не м'якого", - з неприхованою цiкавiстю кiлька разiв поглянув на
блакитну, потемнiлу вiд поту крайку, що обвилась навколо жилавої шиї
воїна.
- Зброї тiльки нема, - нахмуривсь Григор'ян.
- Почнемо здобувати. Сьогоднi ж, - заспокоїв Созiнов. - Пiшли, хлопцi,
на полювання.
На узлiссi знайшли довгий шматок телефонного дроту i вийшли на шосе,
облямоване з двох бокiв шпалерами молодого розiмлiлого лiсу. Лейтенант
невисоко над землею прив'язав до дерева кабель, а другий кiнець,
перетягнувши через шосе в глибiнь лiсу, вiддав Навроцькому.
Швидко густiв лiтнiй вечiр. Мовчазний лiс поволi пiдводив угору чорну
чашу назустрiч темносинiй, i тiльки на заходi їх роздiляла вузька смуга
червоного золота. По шосе промчало кiлька машин, i пил довго не влягався в
сухому спокiйному повiтрi. Знову проїхало авто, i трохи згодом, даючи
перебої, задеренчав мотоцикл. Созiнов ближче кинувсь до шосе, тримаючи в
руцi наган, а Григор'ян побiг до Навроцького. На повному ходу мчить
триколiсний мотоцикл, холодно свiтячи чорним отвором автомата. I враз
високий нiмець вилiтає з сiдла, боком падає на крупчастий камiнь .I
хриплий вигук "хак!" довго не стихає в чутливих сутiнках. Потiм лунає
одинокий пострiл; глухо i настирливо б'ється мотоцикл переднiм колесом у
ровi, чадячи невеликим струмком перегару...
- Розжились на господарство! - Навроцький трiумфуюче пiдносить вгору
автомат i витягає з кабiни довгi касети з набоями та невеликi, в зелених
сорочках, з довжелезними ручками гранати.
* * *
Заснули на невеликiй, освiтленiй сонцем галявинi, що з усiх бокiв
заросла чагарником. Вартував Навроцький. Походив трохи по лiсу,
дослухаючись до безконечних шерехiв листу й трави, помахом руки сполохав
вивiрку, що, неначе глечик, примостилась до срiбнокорої берези, позiхнув.
"Який тут дiдько нас вiдшукає. Гущавiнь яка. Не до нас тепер нiмцям", -
прилiг до землi.
I не спам'ятався, як зразу ж його перевтомлене тiло загойдали лiсовi
шуми, як тремтливi кросна доброго сонця перенесли до рiдного села. I вже
бiльше не було страхiтної вiйни; мирно в берегах заколисував зелений Буг
рибальськi човни, паслась на лугах худоба, весело загудiли придорожнi
телеграфнi стовпи, а в ключах дротiв, як живi ноти, щебетали чорнокрилi
ластiвки. Потiм за кугою перелякано обiзвалось: "трах-тах!"
"Хто ж стрiляє? Сниться, чи нi? Нi, не сниться!" - схоплюється Созiнов
на ноги, i слiпуча блакить до слiз рiже в очах. Трiщить невдалiк сухе
гiлля, важко гупає земля, невдоволено бурчить машина. I зразу ж око ловить
шматок мишиного мундира з нашитою розпластою птицею на грудях. Осторонь
рухаються чиїсь ноги, ось з'являється кругла, мов кавун, голова i пропадає
за обважнiлою хмариною листя.
- Облава! - обома руками будить Григор'яна i Навроцького.
- Що? Де? Як? - iще нiчого не розумiють широко розплющенi очi, а руки
вже стискають зброю.
"Проспали своє життя. Ех, ти, богомiльник", - хочеться вколоти
Навроцького, але стримує себе - це не придасгь вiдваги в боротьбi.
- Займаємо кругову оборону. Григор'яне, тобi гранатами тепер треба свiт
перевернути.
- Это можна! - бiжить до дерева. I в цей час лунає перший пострiл.
Скаженiючи i блiднучи, Навроцький навмання сипле чергою в просвiток, що
почав затiнятися сiрим мундиром. Созiнов, заховавшись за кущами, терпеливо
вичiкує, поки пiдбiжать до нього три солдати - вони почули пострiли i
прямують майже разом вiд неглибокого ярка. Бляшана покришка спадає з
широкої рiзьби на довгiй ручцi; лiвою рукою вириває холодну кульку, чує
характерне "чмок" i шипiння в глибинi гранати - горить дистанцiйна трубка.
Легко кидає гранату в зелене вiкно i падає на землю. Громохкий вибух
струсонув лiсом i переплiвсь iз безсилими, нестихаючими криками.
- Ой! - майже одночасно лунає позаду, i вiн бачить, як осiдає додолу
Григор'ян, схопившись однiєю рукою за голову, другою - за живiт.
Навроцький, затиснувши зуби, виривається вперед, iдучи на вiрну смерть.
Созiнов розумiє його: в таких людей перший сильний порив чуття приглушує
силу розуму, логiки.
"А воїн справжнiй", - тяжко в думках прощається з Навроцьким.
Прорватись до нього уже не може - його вiдтiсняють до яру. Один за одним
вiн розстрiлює всi набої, гранатами люто розкидає звужене коло i кидається
в лiс.
Шлях перегородило болото. Оббiгти його - невистачить часу. Щоб не було
слiдiв, вилазить на дерево, по гiлках спускається в суцiльну щiтку
високого рогозу. Незабаром над ним цьвохкають кулi i смачно чмокають по
драглистiй тванi.
Витягається горiлиць, чуючи, як вода просочується крiзь одежу, холодить
плечi, спину, ноги. Недалеко зривається кiлька гранат, i татарське зiлля,
пруття верболозу, як од вiтру, злiтає вгору Пiдкошуючи мочар, ще деренчать
автомати, а потiм i голоси, i м'якi здвиги землi вiддаляються вiд нього.
I тiльки тепер Созiнов помiчає, що вся його одежа, руки укритi
набубнявiлими п'явками. З огидою зiскакує на ноги i починає одривати чорнi
шматки бридкого, з присосками м'яса. На руках залишаються червонi шершавi
плями, що зараз же наливаються дрiбними краплинами кровi. П'явки
позалазили в складки одежi, добрались до тiла. Мусить вибиратись на берег
i швидко роздягатись.
Над болотом уже улiгся спокiй. З китицi очерету пурхнула на траву
трясогузка, пiдстрибом побiгла бережком, перехиляючи хвiст то до самої
землi, то стрiмко пiдносячи вгору; вибiгла iз затiнку в кружатко сонця i
здивовано зупинилась, вбравши голову в шию; заграла небагатими барвами
сiрого пiр'я, а потiм, неначе в гнiздi, сховалась у ямцi, витиснутiй
копитом коня. Стогоном обiзвався з заростей водяний бугай, а в береговiй
розщелинi великими неправильними вiчками бiлiли джмелинi соти, скликаючи
до себе золотисто-чорних, басовитих господарiв.
"Це ж фашисти можуть iще прийти сюди", - думав, розглядаючи соти i
одягаючись у викручену, почорнiлу вiд води одежу.
"Таки прийдуть, iнакше вони не можуть", - твердо вирiшив, зваживши всю
дрiб'язкову нiмецьку методичнiсть.
Обережно з лiсу вийшов на зруб, засiяний житом i просом, i,
пригинаючись до землi, поповз в глибину поля. Зручно вмостився на клинчику
муравки, що витягнулась бiля почорнiлого пня, оповитого, як вiнком,
пахучими переспiлими ягодами дикої полуницi. Теребив наполовину вимолоченi
колоски жита i почорнiлими зернами вгамовував рiзкий голод. Потiм закусив
ягодою i лiг обличчям до сонця. Уже засинав, коли знову болiтце озвалося
розривами гранат, пострiлами з автоматiв. I не стихали вони до самого
вечора.
"Усiх чортiв на болотi виглушать, - злорадно посмiхнувся вiн,
мерзлякувато поводячи мокрими плечима. - Хоч би малярiя не вчепилась", - з
неприємнiстю пригадав холоднi докучливi приступи чiпкої хвороби.
Вночi знову по зорях прямував на схiд. Голод зробив тiло легким: iшлося
так, наче ноги ледь торкалися землi Зла упертiсть i вiдвага придавали
сили. Не раз спадало на думку: буде про що розповiдати друзям, коли
добереться до своїх. Бо вiрилось - рано чи пiзно, а прибуде до завiтної
землi.
Перед самим свiтанком, перевiривши, що на дорозi нема свiжих слiдiв
автомашин i нiмецьких чобiт, заскочив у невеликий, наполовину спалений
хутiрець. Довго i настирливо стукав у вiкно, аж поки не зашамотiло щось у
хатi i на порозi не з'явилась висока, з недобрим виразом, зiгнута постать
дiда.
- Який там чорт спати не дає!
- Свої, дiду!
- Свої на вiйнi воюють, а не лякають нальотами старих. Чого тобi тре?
- Хлiба трохи.
- Хлiба? А сам додому дряпаєш, до жiнки? Вояка!
- Ох, i неласкавi ж ви, дiду.
- А чого менi ласкавим бути? Що ти, дiда на весiлля чи на чарку
запрошуєш... Куди ж iдеш? - зупиняє стурбованим голосом. - На перехрестi
полiцай, мов болячка, стовбичить. Ще попадешся йому в лапи.
Винiс чуть надрiзаний буханець з втиснутою пучкою солi.
- Iди щасливо, коли чоловiк добрий, - промовив, не йдучи до хати,
зiтхаючи i щось шепочучи про себе.
Затуманеними передранiшнiми полями поспiшав до лiсу.
Праворуч бiля хутiрця напiвсонно спiвав струмок, збiгаючи глинястим
яром до ставу; вiтерець перегойдував стеблини Петрового батога, i вiя
Великого Воза спускалась до самої землi.
Коло лiсу на сiру дорогу виповзло оголене покалiчене корiння дерев.
Кимсь наполоханi, вiд ставу низько пролетiли качки-чернi, мелодiйно
посвистуючи крильми, а коло самого лiсу пiзко метнулись убiк.
"Це неспроста", - зупинився на дорозi.
I в цю ж мить загрозливо гавкнуло:
- Хальт!
Брязнула зброя, i назустрiч вiд дерев вiддiлилась ощетинена автоматами
група нiмцiв. Утiкати було пiзно. Дужим непомiтним рухом роздер кишеню в
штанях. Наган з єдиним набоєм, холодячи тiло, упав на землю. Нiском трохи
подав його в овес, тоскним зором дивлячись уперед. Як довго обшукують його
слизькi холоднi руки, вивертають кишенi, забирають грошi.
- Вiйськовий? - питається стрункий з довгими руками нiмець.
- Нi.
- Брешеш! - скидає з голови лейтенанта картуз i пальцем проводить по
коротко обстриженому волоссi. Потiм б'є держаком пiстоля по обличчю.
Допитують в лiсi бiля машини i через кiлька хвилин ведуть у село.
Посеред великого плацу, за колючим дротом, густо набито людей. Дулом
гвинтiвки вштовхують у вузький прохiд, i Созiнов, ледве не наступаючи на
ноги полоненим, змiшується з мовчазним сонним натовпом. За огорожею лiниво
ходять вартовi, окутанi сiрим туманом; недалеко розходяться в усi свiти
широкi дороги, та доступ до них заказано поржавiлим колючим дротом.
"Да, невеселi твої дiла, Михайле, - подумав, огидливо збираючи зморшки
бiля носу. I тепер почув, як холодна дрож ривками почала перехитувати ним.
- Iще тебе бракувало", - закусив похолодiлi губи i опустився на землю бiля
нерухомого воїна у великих стоптаних черевиках, на якi насунулись
розмотанi обмотки.
Усе тiло безвладно тряслося i стягувалось холодними обручами.
Задихався.
Мороз крутив пальцi, здавалось, нiби зашпари зайшли.
- Ти що? Падучою болiєш? - пiдповз i швидко схопив його ноги невеличкий
гнучкий червоноармiєць в довгiй потертiй шинелi.
- Пусти. Малярiя мучить, - стомлено вiдповiв, злiсно i болюче
примружуючи очi.
- Он воно що, - випустив його червоноармiєць i обережно накрив шинелею.
- Тут у нас один сержант затрепетав був, так нiмець зразу ж його на мiсцi
докiнчив. У них болiти не можна. Тiльки ти подалi вiдсунься вiд мертвого.
Аж головою товчеш його.
- Де мертвий? - пiдвiвся на лiктi.
- Бiля тебе лежить, - показав на червоноармiйця в стоптаних черевиках.
- Учора ввечерi переставився. Коли б ранiше - роздягнули б догола. У них
нiчого не пропадає - навiть сподники знiмають в долинi смертi. Народ
культурний, - злiсно сплюнув.
Созiнов iще чує повiльний голос, напружуючи до болю пам'ять, схоплює ще
окремi слова, але вже не може зрозумiти, про що йде мова. Гарячi хвилi
заливають голову, все тiло, i вiн вiддаляється вiд раптово потеплiлої
землi, неначе вiдпливає кудись...
Стомлений, знесилений, змучений, прокидається опiвднi, знов-таки вiд
пострiлiв. А може то здалося? Бо тепер тi вибухи i в снах ввижалися, не
давали вiдпочити людинi. Та нi. В повiтрi пахне перепаленим порохом,
недалеко за дротом клацає затвор.
- В дiтей, стерво, стрiляє. Культурний народ.
Знову чує повiльний голос; бачить, як по городах розсипалися бiлоголовi
i чорноголовi хлоп'ячi постатi. Один зачепився ногою за огудиння (блиснув
на сонцi жовтий восковий гарбуз) i простягся в картоплищi. А через деякий
час знову почалась та сама небезпечна гра: з-за хат, з городiв, вулиць
просочувалась дiтвора з вiдстовбурченими кишенями, пазухами; хлопчаки
вловлювали хвильку, коли лiниве око вартового пiрнало в якiсь згадки чи
видiння, i кидали за огорожу окрайцi хлiба, яблука, моркву i стрiмголов
утiкали подалi вiд колючого дроту.
Змученi, оброслi, почорнiлi полоненi накидались на ту убогу харч,
жадiбно впивались у неї, припадаючи до землi. Та багато кому вже було не
до їжi - тiльки однi запалi страшнi очi з каламутними голодними тiнями
свiтилися з глибоких ям. I Созiнов з острахом одвертав свiй погляд вiд тих
страдних вогникiв, якi, туманячись, уже губили i тоненьку лiнiю обрiю, i
масиви землi.
Нi, вiн не буде ждати такої смертi. Хай його куля наздожене на дротi,
перепинить на дорозi, але вiн буде тiкати, i то негайно тiкати, щоб не
ослабнути, не охлянути, як тi сердяги, яких вже не радує нi сонце, нi
життя.
Вiн пильно слiдкує то за одним, то за другим вартовим, вибираючи бiльшу
"шляпу".
"Ага, от цей пiдходящий", - переповзає на другий бiк табору, що тут
вiддiляється дорогою i тином вiд зважнiлого города. Сутулий пристаркуватий
нiмець, клiшняючи вигнутими ногами, байдуже i втомлено пiдiймає важкими
чобiтьми кудлатий пил. Тоненьким голосом щось замугикав пiд нiс, ще бiльше
нагинаючи голову донизу.
"Такий поки схопить гвинтiвку, зажене патрона - можна перескочити в
город. Як же з-пiд дроту виповзти?" - Довго сновигає по табору, поки не
знаходить заржавiлий вiконний прогонич. - "Погана, погана зброя, та де ж
кращої взяти?" - i осмiхається в душi, пригадавши приказку Тура:
"Сякий-такий Пантелiй, а все-таки веселiй.. Де ти тепер, друже?"
I вiдгонить настирливi думки, що окреслюють безкровне, з загостреним
носом обличчя побратима.
"Нi, не такий ти, брате. Ще побачу тебе".
Та знову марево розстеляє сiрий кинджал дороги, бiля якої лежить
командир, а кров його яскраво червонить зелену траву та бузковi косарики.
"Як розiгралися нерви пiсля приступу", - до болю стискає прогонич в
руцi i пильно слiдкує за сутулим вартовим, вивчаючи кожен його рух...
Сонце вже наближалося до далекої зубцюватої смуги лiсу, коли на саму
середину табору викотився парокiнний вiз, навантажений гарбузами. Старий
вусатий машталiр з переляканими i страдними очима зупинив конi; до воза
пiдiйшов нiмець-охоронник, схопив гарбуза i вдарив ним по колiнах
полоненого. Вдарив i розреготався, аж перехиляючись назад. Знову пiдiйшов
до драбиняка - i недоспiлий гарбуз розколовся на головi другого полоненого
Заливаючись смiхом, фашист бив полонених жовтими, бiлими i рябими опуками,
до яких тягнулися голоднi руки; вони розривали на шматки гарбузи i
пiдносили цi бруднi шмагки до скривавлених уст Та й таких щасливих, кому
попадався шматок волокнистого гарбуза, було небагато...
Добре, що туманна нiч, добре, що на варту заступив той самий сутулий
нiмець.
Тупим прогоничем Созiнов копирсає суху землю, грудочку за грудочкою
вiддирає пазурами i вiдгортає вбiк. Потiм, спiтнiлий, вiдповзає назад, i
прогоничем починає орудувати невеликий червоноармiєць, що прикривав його
шинелею.
Скiльки пройшло часу - вiн не може сказати; серце товкло i товкло
груди, що вони аж набрякли од болю.
Нiколи так не хотiлося жити, як тепер. Вiн руками зломив би фашиста,
коли б той перепинив його на дорозi. Тiльки при згадцi, що нiмець зупинить
його, сила з диким гулом, як прибутня вода, розпирала все тiло. Кожну
кiсточку, кожну жилку вiн вiдчував у собi, як колись, у спортивних
змаганнях. Нi, вiн у це твердо вiрив, що людина може зробитися велетнем,
може стати i ганчiркою. Не цураючись усього людського, розумiючи i горе, i
сум, вiн нiкому, i в першу чергу собi, не мiг би простити того
розслаблення, що розм'якшує волю i силу.
I вiн був готовий до нових боїв i випробувань, бо був солдатом i сином
своєї землi.
Наближався свiтанок. Такий, як тисячi свiтанкiв, i не такий. Бо ж
невiдомо, чи стрiне вiн, Созiнов, наступний день, чи погляне очима у
незмiрну глибочiнь дня, чи почує нiжний приторк передосiнньої землi i
золотого сонця, чи вiдчує серцем якусь змiну в безкраїх свiтах, чи
збагатиться, хай гiрким, а таки досвiдом, хай нелегкою, а таки думою, а не
байдужою порожнявою.
- Готово, товаришу лейтенанте. Хто перший полiзе?
- Як ти хочеш?
- Я за вами.
"Проторенi стежки завжди легшi", - зовсiм недоречно спадає йому на
думку i, рукою пiдводячи дрiт, боком виповзає за огорожу.
Як гулко б'ють чоботи вартового, бо вухо притулилось до землi; як дуже
шумує в головi; як легко ноги виносять його через вулицю; як мiцно пахне
терпким настоєм невидиме коноплище! Яке блаженство - припасти грудьми до
землi, всю нiч вдихнути в себе, все небо вловити очима, i знову почути над
собою повiв життя. '
Над головою перехитуються кiлька головок маку i чути, як сухе зерно
шелестить у вiйчастих головках; нахиливши голову на схiд, задумавсь
головатий соняшник; земляним мiцним духом вiють кущi купчакiв. Обережно
розводячи руками просо, до нього наближається червоноармiєць.
- Спасибi, дорогий товаришу.
- Носи на здоров'я - всмiхається, стискуючи вогку i шорстку руку,
набиту сухою землею.
- Що ж, будемо розходитись?.. Одному зручнiше проскочити...
За городом - росяний луг; iз туману неясно маячить вершок округлого
стога; лiворуч сильнiше вiє прохолода - очевидно, там рiчка або ставок.
Созiнов знаходить стежку i нею йде назад, щоб вийти на iншу, заплутати
слiди, якi легко можна знайти на прим'ятiй городинi, росянiй травi...
Лiс неначе сам iде назустрiч, розчиняє синьозелену браму, вiтає спiвом
ранньої пташини.
I тiльки тепер Созiнов почуває смертельну втому, бiль у покалiчених
чорних пальцях i голод. Та сон сам закриває воїновi натомленi повiки.
* * *
Трудно умирав боєць Юрiй Навроцький.
Iще в напiвзабуттi вiн усiм понiвеченим тiлом чув, що смерть налягає на
нього, перехитує лiсовими шумами, бризкає живучими росами, якi вже не
оживлять його.
Страху не вiдчував.
Була спокiйна печаль. Не та мудра печаль, з якою вiдходять в небуття
старi люди, що наробилися за вiк дiла, дочекалися дiтей i внукiв i вже не
раз чули в своїх стужавiлих жилах земляний холод; не та гордовита
романтична печаль молодих рокiв, що й розцвiсти не встигли - i теплою
кров'ю, i теплим вишневим цвiтом обсiяли грозову землю.
Це була печаль середнiх рокiв, якi з клекотливої рiки юностi випливли
на спокiйнiше, однак не вужче плесо. Молодi мрiї i пориви вiдтворювалися,
переливалися в матерiальному свiтi в творчий труд, у карбоване зерно, в
червонобокi плоди. Уже було в життi щось досягнуто, сказано своє слово,
зроблено своє дiло, а невтомна широка душа аж завмирала у трепетi перед
розкриттям нових обрiїв, ясних верховин. Це була спокiйна тяжка печаль
дослiдника, який, уже тримаючи в руках таємницю природи, випускав її на
крутому перевалi.
- Жит... - з клекотом вирвалася згустiла кров, залила уста.
Iскристе, трепетливе, несказанної краси небо пливло над ним, а земля i
дерева димiлися ранiшнiм паром. Пахнуло вiльгiстю, жолудями i приємним
нагаром вистрiляних набоїв, що лежали навкруги, заволоженi росами i
туманом. М'яко i до болю тривожно шумiло небо, лiс i трава, так, як. в
дитинствi шумiли йому в рiднiй Жданiвцi. Раптом легкий тупiт уплiвся в
розгойданi шуми, тiнь черкнула його обличчя, i вiн почув не то оклик, не
то схлип. Кугом напруженого ока побачив перелякане обличчя дiвчинки.
- Доню, - тихо покликав i хотiв поворухнути руками. Тiльки здригнулись
плечi, а простроченi свинцем руки мертво лежали в холоднiй скривавленiй
травi. I знову, ще тихiше, вирвалось єдине слово:
- Доню.
Золотокоса, округла, як соняшник, голiвка нахилилась над ним; голубi
дитячi очi, переповненi жахом, розбiгались, не бачачи нi його, нi ясної
днини. Це вiн чiтко зрозумiв; тому, напружуючись, усмiхнувся, ширше
розкрив рота, щоб не так заважала терпка кров.
- Як тебе звати, доню?
- Олеся, - промовила, наче прокидаючись вiд сну. I її блакитнi очi,
наповненi сльозами, її нiжне, з пушком чоло, перекотивши тiнi, постаршали,
потвердiшали: це вже було обличчя не дитини, а дорослої дiвчини, яку
вразило тяжке горе.
- Жит...
"Жити", - подумала дiвчина, i материнська скорбота скам'янила її лице.
Навроцький догадався, що вона його не зрозумiла. Зiбравши останнi сили,