Страница:
нашу хату.
- Ви й мене спочатку, поки не зрозумiла, налякали... I не вхопило нiщо
такого паразита.
- Марто Сафронiвно! - на город влiтає захекана розчервонiла Ольга,
проворними рученятами вона охоплює ноги молодицi, голову вiдхиляє назад i
пильно дивиться на неї знизу вверх.
- Що, донечко? Що, маленька Горицвiтко? - пiдiймає Ольгу, притуляє її
до себе. Якась пiдсвiдома жiноча жалiсть i зiтхання одночасно вириваються
з грудей Марти, бiля рота стрепенулися гiркi зморшки.
- Дiдусь казали, щоб ви до нього прийшли, - переривчастим диханням
зогрiває її дiвчинка. - Чого у вас сльози, Марто Сафронiвно?
- То так, - провела рукою по надбрiв'ї.
- Щось у вас болить? - з спiвчуттям дивляться на молодицю жалiсливi
оченята.
- Усе болить, донечко.
- Так i мати моя кажуть, коли запечаляться... Такий тепер вiк настав, -
говорить пiдслуханими словами дорослих.
- Ох ти маленька, - мимоволi скорботно усмiхається. - Про батька нiчого
не чути?
- Нiчого, - хмурнiє дiвчинка i нахиляє голову.
На город згорбленими старцями наповзають тiнi; на безвiтренi левади
налягають синi основи, сiють вони роси i той терпкий холодок, який так
дивовижно пахне восени напiвживим корiнням.
Iде Марта вулицями, обважнiлими очима вбирає тривожне зеленкувате небо,
що опускається на сади.
В хатi Iвана Тимофiйовича вона зустрiчається з Югиною. Аж застигла на
порозi.
- Тато чекає вас, Марто Сафронiвно, - ясно привiталась Югина i повела
молодицю до кiмнати, сповненої тоскним повiвом лiкiв та перегрiтої кровi.
- От i добре, що ти прийшла, - стомлено промовив Iван Тимофiйович. -
Сiдай. Розказуй, як живеш.
- Хiба ми тепер живемо? - махнула рукою.
- Розгубилася?
- Розгубилася, Iване Тимофiйовичу, - призналася щиросердно i зiтхнула.
- Боїшся фашистiв?
- Боюсь, - вiдповiла поволi, з болем. - I не знаю - чи страшнiшi, чи
гидкiшi вони менi.
- Гидкiшi, - обiзвалась Югина, ближче присуваючись до Марти.
- Напевно, так, - погодилась. - Вiн, фашист, за клямку вiзьметься - так
ти її, наче зачумлену, кiлька разiв окропом шпариш.
- Окропом не тiльки треба клямку шпарити, - заблищав .погляд Iвана
Тимофiйовича. - А почуття ляку повинно, Марто, якнайскорiше згинути у
наших людей. Фашисти - злодiї, вони страхом свiй страх приховують. Коли
народна помста опуститься на їх до краю розтягнутi тили, тодi ворог буде
приймати за мiну навiть фуркiт поганого безхвостого горобця. А це дуже
скоро буде. Лiси нашi уже партизанськими стають.
- Хай стають на радiсть нам.
- Одне дiло, Марто, треба зробити, добре дiло, але небезпечне. Не
побоїшся?
- За своє життя я не тривожуся, Iване Тимофiйовичу... Кажiть, -
вiдповiла твердо.
- Може подумаєш?
- Коли ви говорите - значить продумано це. Добре дiло є добрим дiлом.
Правда, Югино?
- Правда, Марто.
- Хочу ввiрити тобi життя людське. Будеш за пораненими бiйцями
доглядати. Це дiло наче по знаку тобi? - пильно подивився на молодицю.
- По знаку, - зашарiлась.
Югина доброзичливо усмiхнулася Мартi i вийшла у ванькир.
- Продовжуватимеш медицинську роботу?
- Хоч не смiйтеся з цiєї медицинської роботи... Продовжуватиму,
наскiльки зможу. Лише медикаментiв нiяких нема.
- З полотна наробимо бинтiв, для промивки ран дiстанемо перваку, зiлля
рiзного Марiйка принесе, а далi щось придумаємо.
- Добрий вечiр, Марто Сафронiвно, - з ванькира вийшов невисокий
русявий, з забинтованою головою матрос. - Iван Стражнiков. Приймете моїх
орлiв на свiй корабель, тобто на горище?
- I ви знаєте про горище? - сплеснула руками Марта.
- Ця вершина поки найбiльш знаменита в селi, - пожартував матрос...
Другого дня до Бондаря прийшов тверезий i засоромлений Полiкарп
Сергiєнко.
- Кликали, Iване Тимофiйовичу?.. Недавно я, кажись, наговорив не того -
усякого такого...
- Полiкарпе, ти вже свою чортову машинерiю спалив i утопив?
- Не вдалося, Iване Тимофiйовичу. Поки я у вас нахвалявся, баба її
кумовi позичила. Сьогоднi заберу в нього i вже ^на найдрiбнiшi цурпалки
потрощу.
- Це зробиш трохи пiзнiше.
- Пiзнiше? - здивувався Полiкарп i насторожився: чи не пiдготував знову
чогось проти нього Iван Тимофiйович?
- Пiзнiше. А зараз менi виженеш з четверть такого первака, щоб вiн
синiми цвiтами горiв!
- Усякими горiтиме, Iване Тимофiйовичу, - повеселiшав Полiкарп, -
чистий ратифiкатор вижену. Вiп'єш моєї бурякiвки - i на головi гичка
виросте... Це вам для апетиту треба?
- I для апетиту, i рани лiкувати.
- От воно що! - Сухе обличчя Полiкарпа стає зворушливо жалiсливим, як у
скорботної жiнки.
XXVI
У глибинi несходимого лiсового яру, бiля струмка, що тут у
продовгуватiй улоговинi утворював невеличкий ставок, будували велику, "на
вирiст" землянку. Замiсть дощок пiдлогу вимостили розколеними надвоє
кряжами, замiсть лiжок збудували довгий, од дверей i до протилежної стiни,
кленовий пiл. Невеликi вiкна попробивали в усiх стiнах, а дах покрили
широкою дранкою, яку майстерно драв Федiр Черевик. Парубок зразу
прив'язався до лейтенанта i кожне його слово перехоплював на льоту.
- Буде толк iз нього? - питався Дмитро в Тура.
- Дiло покаже. Людину тiльки дiя i возвеличує, i кидає вниз головою, -
ухильно вiдповiдав лейтенант, спльовуючи чорними згустками кровi.
Кiлька разiв брався Тур допомагати будiвникам, проте швидко пiтнiв,
задихався, i в нього щось починало хрипiти всерединi.
- Вiдiйди подалi, хлопче, вiд грiха. На тебе дивитися совiсно, а вiн i
собi до деревини тягнеться. Ти ранiше середину вiд кровi очисть, на ясному
сонцi вигрiйся... Лягай на мою кожушанку. Не бiйся, вона чиста, - морщився
вiд жалостi дiд Хмара i рiшуче не допускав командира до роботи.
- Що ж менi накажете: тiльки дивитися на вас? - хмурився той.
- Нащо тобi на нас дивитися? Не бачиш, яка краса навкруги. Дихай
широко, то й очуняєш хутше.
- Саво Iвановичу, ми i без вас упораємося, - приносив Федiр в козубенцi
димчастої ожини i сiдав бiля лейтенанта, слiдкуючи за кожним його рухом.
Вiд погляду Дмитра дiвоче обличчя Федора блiдло так, що навiть повнi
рожевi уста шерхли, наче хто їх присипав сiллю. А в широко розплющених
зеленуватосiрих очах трiпотiв острах - парубок знов пригадував свою ганьбу
в лiсах.
Тур iшов оглядати лiс або простягався горiлиць на дiдовiй кожушанцi,
прислухаючись до лункого перестуку сокири, м'якого шипiння пилки,
передзвону струмка i лiсового подиху, хмiльного i нестихаючого.
Нелегко було на душi молодому командировi батареї, що поховав своїх
бойових товаришiв у лiсових просторах Подiлля. Тим-то й сивина повила
нитками павутиння його буйний чорний чуб, тим-то й зморшки рiзко окреслили
худорляве нервове обличчя, i сухi м'язи висiклись пiд шкiрою. I засне
чоловiк, а сняться його хлопцi, i не вбитi, а живi, мiцнi, напористi, з
якими йому бити б та бити ворога, славою застеляти рiдну землю, а потiм
прощатися зi своїми орлами, вiдпускати їх, героїв, у яснi простори... Не
судилося... I сльози не очi, а душу обливали Туровi. Чи то вiд туги, чи то
вiд перевтоми, пробираючись до своїх, не вберiгся вiд облави. Вистрiляв до
останнього всi набої i попав у руки полiцiї. I хоч як його не били,
фанатично вiрив, що середини не вiдбили, що скоро вiн одужає.
"Як же можна не одужати, коли стiльки роботи жде тебе. Армiю треба
збирати в тилу. Коли б це хоч сорокап'ятимiлiметрових гармат дiстати. Для
партизанiв - самi найкращi". - I знову, пiрнаючи в задуму, бачив себе
серед своїх гармашiв на тiй дорозi, де довелося йому зупиняти прорив.
В його серцi вмiстилося багато людей i болючої гiркоти. Удень вiн у
думках розмовляв зi своїми гармашами, спiвчував батькам, що вже бiльше не
побачать своїх соколiв, а вночi знову жили з ним його воїни, i Дмитро,
прокидаючись, часто чув хриплуватий, з болiсним клекотом, голос командира:
- По батареї! Заряд повний!.. Вогонь!.. По фашистськiй сволотi!..
Добре, хлопцi!
У мiсячнiм сяйвi до жовтизни блiде обличчя Тура з рiзко окресленими
тiнями ставало натхненним i таким вольовим, що Дмитро довго придивлявся до
нього, бажаючи збагнути частину того свiту, що вмiстився в молодiй
скривавленiй душi командира.
"Такi воїнами народились", - задумувавсь, уявляючи, яким мусив бути Тур
у бою.
Дмитро трудно привикав до людей, а з Туром зiйшовся легко, без
внутрiшньої напруги i незручностi. Може тому, що . й Тур був не з
балакучих, може й тому, що його полонили скромнiсть i дiловитiсть молодого
командира. Тур нiколи не -казав: "так треба", а тiльки - "я думаю". Але
оте "я думаю" так обгрунтовувалося, що воно незмiнно ставало - "так
треба". Якось, повернувшися з лiсу, Тур радiсно звернувся до Дмитра:
- Обiйшов сьогоднi всi нашi володiння... Одужую!.. Дмитре Тимофiйовичу,
ти стратег!
- Теж менi стратега знайшов, - покосився на Тура, вичiкуючи, що той
скаже.
- Прибiднюєшся, Дмитре Тимофiйовичу, а сам так i норовиш щось випитати?
- розсмiявся командир. - Скажи: чому тут, а не в iншому мiсцi отаборився?
- I сам не знаю. Якось з переляку навмання попав, - жартiвливо розвiв
руками.
- А все-таки? - поглянув допитливо. Дмитро зразу споважнiв;
- Думка така була: лiс тут путящий, здоровенний, з трьох бокiв болотами
i низиною оточений. Танки навiть зимою не проскочать, бо твань тiльки
зверху шкарубне. Значить, для оборони важне мiсце. Далi, - навкруги мало
сiл. Це теж непогано. Ну, й Великий шлях при добрiй нагодi може бути пiд
нашим наглядом. А це стратегiчна дорога. Машин ми можемо на нiй, як
дичини, набити. Жаль, що залiзниця далекувато... Буде з нас пiт потоками
ллятися. Та до цього нам не звикати.
I, поринаючи в свої мiркування, Дмитро не помiтив, як змiнився Тур, як
радiсно заiскрилися його очi, забилися у дрожi уста.
- Дмитре Тимофiйовичу, ти... ти молодець, - схвильовано пiдiйшов до
нього i мiцно потиснув руку. - Ти справжнiй солдат.
I цi простi слова надовго запам'ятав Дмитро. Радiстю i печаллю дихнули
вони: повiяло тими далекими i живими споминами, тою суворою i щирою
людянiстю, тим хвилюючим теплом, яке завжди було в мовi Свирида
Яковлевича, Маркова, Кошового... Де вони воюють тепер?
Нiчого не мiг вiдповiсти Туровi, але цей день ще бiльше зблизив його з
молодим комiсаром, до слова якого завжди прислухався вдумливо, уважно,
Раз Дмитра особливо схвилювала сувора логiка i поетичнiсть командира.
Одного вечора дiд Хмара, тяжко переживаючи втрату своєї дружини,
поринув у наївнi мiркування про iсторичну минувшину країни.
- Нема, нема таких козакiв, як колись були. Ото були герої, - закiнчив
старий, звертаючись до Федора.
Тур пiдвiвся з землi. Очi його в темрявi засвiтилися сухими вогниками.
- Є, дiду, - тихо промовив, - i значно бiльше є тепер у нашiй країнi
героїв, анiж за всю iсторiю було. Та не про це я хочу зараз сказати. Ви,
дiду, партизан, i менi хочеться, щоб вас не збивала з толку однобiчнiсть.
В усьому яснiсть потрiбна. Ми дуже шануємо героїчну минувшину, своїх
достойних предкiв, але живемо не минувшиною, а сучасним i майбутнiм. Ще
тридцять п'ять рокiв тому Фелiкс Дзержинський, свiтлий лицар революцiї,
сказав: "Не варто було б жити, коли б людство не освiтлювалося зорею
соцiалiзму". А нас ця зоря i освiтила, i виростила. Тому всi народи з
надiєю дивляться на нас... - Тур, захопившись, почав говорити складнiше. -
Тi ж держави, що не мають вiрного дороговказу, що розбризкали життєвi соки
на мертвий пiсок, що погрязнули в торгаському брудi, - свою грязь
прикривають намiткою минулого, живуть спогадами i лицемiрними жалями. Вони
за сорок днiв народ вiддають у полон, а скарби минувшини пливуть у
фашистськi лапища або продаються з торгiв. Ми не належимо до таких держав.
Ми множимо славу минувшини сьогоднiшнiм днем. I ви самi, дiду, недаремно
прийшли у цi лiси. Бо нiчого нам дорожчого нема за свою Вiтчизну.
- Правду кажеш, командире.
А Тур, помовчавши, зайшовся рiзким кашлем, потiм ще тихiше звернувся до
Черевика:
- Ти поезiю любиш. Чиї це слова?
Лiси прапрадiдiв i гори зникли в сумi,
I осипаються притертим пiр'ям думи.
В домашнiй затишок пiсень спадає квiт,
I лютня у руках слабких стиха поволi,
I зa плачем рiднi моєї у неволi
Часом не чую дум, пiсень минулих лiт,
Та iскри юностi, як райдуга травнева,
У глибинi грудей, проте, не раз спахнуть,
I пам'ять освiжать, простелять добру путь
I пам'ять в час такий, мов лампа кришталева,
На диво, прочуд всiм, оздоблена митцем,
Хоча i пил її охмарив давнiм днем,
Але у серце їй свiчник поставиш ясний -
I сяйвом свiтлих барв спахнуть минулi днi,
I розiв'ється знов у замку на стiнi
Килим прадавнiх лiт, притьмарений, прекрасний
- Мiцкєвич?
- Мiцкєвич. Великий художник. Та занадто iдеалiзував минувшину... От
переможемо, Федоре, фашистiв, i такi ми твори побачимо, самi створимо про
своїх героїв, про свою Батькiвщину, що й в свiтi таких не було Бо живе наш
народ не килимом прадавнiх лiт, а уверх пiдведеним крилом...
- Топковий хлопець, ой, голковий, - говорив про нього Хмара. - Коли б
тiльки вичуняв. Як почне вiн кров'ю плюватися, мене наче хто шилом у мозок
шпигає. От падлюки! Калiчать людей, немовби то не живая плоть. З таких
треба жили вимотувати, щоб у кожного, хто хоч у зародку має
людиноненависть, шкура вiд ляку вiдвалювалась, щоб вiн у душi поганiй
зарiкся пальцем зачепити людину. Ти не думай, що любить дiд карати. Я в
молодостi як весняний грiм був - найсильнiшим парубком на нашi села. Та в
дурощi, в бiйки не лiз. А тепер сам по шматках рiзав би всякого ворога,
свого чи чужого. Думаєш, легко менi? Аби ти знав, яка дружина в мене була.
Серце її увесь свiт жалувало, скiльки вона дiлечка переробила, скiльки
хлiба нажала. Малу медаль, золоту, одержала в Москвi. Думаєш, легко її
кiсткам перегорiлим лежати в землi? Усе перше просила, щоб заховав її на
кладовищi бiля дочки - вишняк там розрiсся, тополя стоїть... А я позбирав
уночi її кiсточки, замотав у шматок полотна i закопав пiд яблунею. Може
пiсля вiйни її просьбу уволю...
Тремтять пiд очима сiтки зморщок, i, не в силi стримати напливу
спогадiв, Хмара якось жалiсливо махав рукою i вiдходив вiд Дмитра.
* * *
В понедiлок надвечiр поїхали до млина. В землянцi залишили одного Тура.
Хмара умостився вiзником, а Федiр, надiвши жовтоблакитну пов'язку,
виконував роль полiцая.
Тихий погожий вечiр iще не погасив самородкiв золота, розкиданих над
обрiєм, а вже небо розливалось, як повiнь, заливало сизозеленавою водою
луги, i хмари, гаснучи, пливли тим безкраєм, як острови. Потiм iз-за лiсу
виплив мiсяць, на отавi замерехтiли роси, засвiтились на червоному вбраннi
кiнського щавлю. У плавнях затривожилась дика птиця i довго, сумовито
крякаючи, не могла заспокоїтись.
Проїжджаючи м'якою луговою дорогою мiж рядами округлих верб, Хмара
батогом торкнувся гiлки, i зiв'яле листя з тихим шепотом, перекручуючись,
поволi посипалось на спини коней, на вiз i додолу.
Усе: i небо, i перемелене на труху в глибоких колiях дороги сiно, i
вогкий гнилуватий повiв рiки, i тривожний крик птицi, i невисока росиста
отава - сповiщало, що лiто вже здає ключi сумовитiй осенi.
Не раз чуваний розмiрений перестук млина нагадав Дмитровi щось до болю
близьке, неповторне, вiд чого защемiло i скорiше забилося серце. Не мав
часу розбиратися в плутанинi спогадiв, бо вже чорнiв дощаний млин i
зiтхало, розсипаючи синюватосрiбнi краплини, велике колесо. Федiр зiскочив
з воза i перший зайшов у млин. З нього швидко майнули двi чи три жiночi
постатi i зникли, спускаючись до води.
- Добрий вечiр, господарю! - поздоровкався Дмитро з мельником,
пристаркуватим чоловiком. Уся одежа на ньому, борода, брови, обличчя були
покритi солодкуватим димчастим борошном.
Бiлий пил тремтiв у млинi, оповивши i обплiвши нитками убогi стiни i
снастi.
- Доброго здоров'я.
- Кому зерно мелеш?
- Звiсно кому - допомiчнiй полiцiї.
- А людям?
- Не велено.
- Вiзьмем ми в тебе, господарю, кiлька мiшкiв муки.
- Бумажка є?
- Аж три бумажки. Бачиш, якi? - злегка рукою торкнувся Федiр рушницi. -
Хорошi?
- Документи справнi, - нiяково усмiхнувся мельник. - Виходить, ви не з
полiцiї?
- Виходить.
- То ви, хлопцi, забирайте муку хоч усю, тiльки мене зв'яжiть i
покладiть у куток.
- Це можна, - охоче погодився Федiр. - Ми люди не гордi.
Коли зв'язували мельника, той пошепки запитав у Дмитра:
- Чи не вiйськовий секрет, щоб дорогу до вас узнати... Ви мене не
опасайтесь. Нiмецька власть десь менi держиться. А багато людей тиняється
тепер. З радiстю пристали б до вас.
Дмитро допитливо поглянув на мельника:
- Хто вони? Добре знаєш їх?
- Чому не знати. Радянськi люди.
- Комунiсти є мiж ними?
- Є. Мiй зять. Поранений ледве добрався додому, а тепер всихає чоловiк
без живого дiла.
- Ким до вiйни був?
- Механiком.
- Де живе?
- Третя хата над рiчкою, коли за течiєю йти. На хатi гнiздо лелеки, -
повеселiшав мельник. - Може вас звести з ним? Я зараз збiгаю.
- Не треба. Самi познайомимося, - прикинув, що про таке дiло треба
порадитися з Туром.
- Та воно так, вам виднiше, як треба робити, - погодився мельник i
зашипiв на Федора:
- Не так здорово скручуй, не нiмець же ти. Попусти трохи мотузок.
- Це ж для вашої пользи, - заспокоїв Федiр.
- Найшов пользу. Вiд такої пользи дуба можна дати.
- Не дасте - баби зразу розв'яжуть. Це ви їм за могорич мелете?
- За який там могорич! - образився мельник. - Треба ж хоч чим-небудь
допомогти своїм людям... В'яжи ти, скорiше.
Коли Дмитро пiдхопив третiй мiшок на плечi, у дверях млина, наче в
рамi, стала ставна молодиця. Блискучi очi горiли на її блiдому обличчi.
- Дмитре! Дмитре Тимофiйовичу!.. - ступила крок уперед, простягла руки
i зразу ж безвiльно опустила їх.
- Марто! - не вiрячи собi, скидає мiшок iз плечей i випростується
рвучко, всiм тiлом.
Пам'ять в одну мить освiтила той затьмарений свiт, перенесла в таке
близьке й таке далеке рiдне село, в глибину минулих весен. Згадки, одна
одної дорожча, закружляли, немов крижини в льодохiд; проте i в наймилiших
споминах таїться пiдсвiдома тривога, як у пiвдень тiнь бiля корневища
дерева.
Хвилюючись, пiдходить до неї i простягає руку.
- Дмитре... Дмитре Тимофiйовичу, - якось несмiливо подає руку молодиця,
i нема в її пальцях колишньої сили i пругкостi.
- Чи думалось, сподiвалось? - легко охоплює її руки i виходить з млина.
- А я думала, сподiвалась, вiрила. Не мiг же ти поїхати кудись i не
попрощатись зi мною, - глянула на нього, вiдхиляючи голову назад. - Щоночi
став снитись. I коли я вже позбудусь тебе, коли ти моє серце покинеш? - i
не може одiрватись од свого першого кохання, такого близького i
недосяжного. - Як же ти зарiс! Я й не знала, що в тебе борода кучерява, -
торкається округлої густої бороди.
- Страшним став?
- Iще кращим, нiж був. Тiльки очi в тебе тепер як нiч.
- Коли переможемо - зорями засяють. Як у пiснi, - ласкаво примруживсь.
- Ой, коли б скорiше нашi повернулися, - взялася руками за серце.
- Ти куди думаєш? В млинi зостаєшся?
- Нi, додому йтиму.
- Провести тебе? Не побоїшся?
- Нiчого в свiтi з тобою не побоюся! Тiльки як тобi?.. - раптом
зiв'яла.
- Ти чого?
Зiтхнула молодиця i нiчого не вiдповiла, дивлячись затуманеним зором на
нього i вже нiчого не бачачи. Поволi пiдiйшов до воза:
- Денисе Вiкторовичу, ви з Федором рушайте додому ("землянку домом
назвав, привикаю", - вiдзначив) - а я подамся в село. Дiло є.
- Може помiч потрiбна?
- Нi. Пiзнiше побачимо. Якщо припiзнюсь - в Марка Григоровича перебуду.
- Остерiгайся ж.
- Дмитре Тимофiйовичу, тiльки сьогоднi приходьте. Ми всi турбуватись
будемо, - промовив Федiр i спалахнув, наче дiвчина.
- Добре, - примружуючись, глянув на парубка. - "А й справдi, хлопець,
здається, нiчого".
Вiз м'яко рушив луговою податливою дорогою. Дмитро поправив автомат,
пiдiйшов до Марта.
- Чого запечалилась? - охопив рукою плечi, i так пiшли обоє вузенькою
стежкою понад зубцюватою спiвучою лiнiєю Бугу.
- Чого? - I гiркота заклекотiла в її голосi. - Будь ти прокляте, таке
життя! Увесь свiй вiк мучилась i мучусь. Вже в останнi роки горе почало
забуватись. Мiж людьми i мене за людину вважали, а тепер соромно глянути у
вiчi всiм, тобi... Через Варчука та Созоненка проклятих. Вони тiнь на мене
кидають. Коли б цi лиходiї у безвiсть пiшли - легше б стало на душi. А
Лiфер ще нахваляється: прикладами впхаю Марту в свою хату. Або житиме зi
мною мов миленька, або на цвинтар в дерюзi винесуть. Сьогоднi з тобою
здоровкаюсь i тремчу душею, їй не дорiкнеш хоч поглядом.
- Не тривожся, Марто. Люди знають, яка ти. Живи чесно i нiхто не
дорiкне тобi.
- Я, Дмитре, поранених воїнiв лiкую. У себе на горищi. Найшли з Нiною
роботу.
- Знаю, Марто. Спасибi. Колись навiдаюсь до твого госпiталю. - Iшов,
охопивши рукою плечi Марта, а зарослою щокою притулившись до її щоки.
От i зникла Марта в коноплищi, а вiн стоїть у затiнку, вiдчуваючи, як
непокоїться серце. Пора б повертатись до нового дому. Нi, сьогоднi не в
силi вiн зараз iти в лiс. Його кличе до себе село, дивиться на нього очима
Андрiя, печалиться голубим сяйвом Югини i зiтхає тяжким сумом матерi.
"Там же нiмцi тепер. Ну й що?.."
Шелестить високе кукурудзиння, шамотять голiвки макiв, i серце його в
тишi так б'є, начебто на рiчцi гупає крига.
Пригинаючись по тiнях лип, проскакує шлях i вже рукою береться за свiй
перелаз; вже над ним низько нависають вогкi, росистi вiти розлогих яблунь;
трохи далi сумовито шумлять тополi. I от його хата. Надивляйся, Дмитре, на
своє мовчазне i печальне гнiздо.
Надивлявся Дмитро й надивитись не мiг...
Уже небо пiдпливало кров'ю, уже, прокидаючись, неначе море, глухо
стугонiли лiси, коли вiн легко, по-лiсовому, поспiшав до Городища.
З багряного, затопленого сходом перелiска, мов з пожежi, вийшли двi
постатi.
"Хто тут нишпорить?" - миттю залiг у засiдцi, приминаючи посивiлу вiд
роси траву.
I яке ж його було здивування, коли розпiзнав Тура i Черевика. Федiр,
побачивши Дмитра, зрадiв, а Тур стримано поздоровкався i несхвальне
похитав головою.
- Щось трапилося? - стурбовано запитав.
- Трапилось, - невдоволено промовив Тур. На вогких од роси щоках
затремтiли сухi м'язи.
- Що?.. Де дiд Хмара? - витягнулось обличчя вiд напруги.
- Теж пiшов свого командира шукати... Федоре, пiди назустрiч дiдовi.
- Що ж таке у вас? - полегшено зiтхнув.
- Як що? - несподiвано обурився Тур i перейшов на "ви". - Це вам,
Дмитре Тимофiйовичу, виднiше. Ви покидаєте загiн i навiть не говорите,
куди йдете. Я розумiю рицарськi подвиги - провести жiнку до села. Але цей
подвиг - кому вiн потрiбний? - цiлковите безглуздя, безрозсуднiсть. Ви пiд
паршиву полiцейську кулю пiдставляли i своє i тої жiнки життя. Подякували
б вам її дiти...
Дмитро мовчки вислухав схвильоване слово комiсара, а потiм тихо
промовив:
- То правда, Саво! Але коли б i ти мав дiтей, може по-iнакшому судив би
мене... Навiть звiр не має тої розлуки, якої нам завдав фашист.
- На почуття, Дмитре Тимофiйовичу, б'єш? - подобрiшав Тур. - Почуття
без розуму - це той хмiль, який i голову зiрве... Перепустки нам, справки
треба добути.
- Якi?
- Нiмецькi. Щоб вiльно тепер могли по дорогах ходити.
А за сьогоднiшнiй вчинок - i в щоденнику тебе лаю.
- Уже записав?
- Записав i висновок зробив: командир, як черепок за тин, викинув цiлий
день зi свого життя.
- Висновок нелегкий.
- Тим гiрше для нас. Отже, Дмитре Тимофiйовичу, затвердимо зараз i до
кiнця вiйни основний розпорядок: кожного дня бойовими дiями допомагати
Батькiвщинi! Кожного дня! Так i запишемо в щоденнику?
- Так i запишемо! - мiцно стиснув руку комiсаровi. - Може з цього й
починати щоденник?
- Хочеш, щоб про твiй вчинок не згадувати?.. Не вийде, Дмитре
Тимофiйовичу... Що мельник тобi розповiв?.. Це добре, що нас розшукують
люди. Треба скорiше взнати, хто вони. Партiя завжди учить - тiснiше
тримати зв'язок з народом. От як тiльки нам зв'язатися з пiдпiльним
райкомом?
- Може його й нема тепер?
- Є, Дмитре Тимофiйовичу, - вiдповiв упевнено. - Про це говорять
останнi подiї в районi.
XXVII
Головна похiдна застава самоходок вилетiла на узлiсся i зупинилася,
огрiваючи вологу осiнню землю своїм теплом. Екiпажi повискакували з люкiв,
зосереджено, без команди, ще раз почали оглядати машини: перевiряли ходовi
частини, натяжку гусениць, пальцi ведучих колiс. Облущенi, проклепанi
снарядами самохiдки не раз уже бували в бувальцях, i хоч давно минув строк
гарантiйної норми - не вiдмовляли в боях.
Командир похiдної застави старший лейтенант Лукiн i командир самохiдки
лейтенант Сергiєнко мовчки вийшли на край узлiсся, уважно оглядаючи
незнайомi настороженi простори.
За покалiченими незiбраними полями, як велетенський хлiб, лежала
кругойдуча оболонь, навпiл розкраяна неширокою рiчкою; далi клубочилися
лiси, а в лiсах причаївся ворог.
Де розташувався вiн? Якi мав огневi сили? Де можна знайти переправу?
Про це треба було довiдатися Леонiдовi Сергiєнку.
- Мiсток бачиш? - одвiв Лукiн од очей бiнокль.
- Бачу. Для пiхоти.
- Чи замiнований? Ворог так знахабнiв...
- То до пори, - похмуро вiдповiв Леонiд. - Погано воюємо, танком за
танк вчеплюємося, а треба б хитрiше.
- Ну, рушай, Льоню. Ми будемо охороняти тебе, - так сказав, наче про це
ранiше не знав Сергiєнко.
Настала та незручна хвилина перед боєм, коли говорити про особисте
нiяково, коли в сухi важливi слова передбачень втискається дрiб'язковий i
самий буденний непотрiб, одноманiтнi частки. Напружений мозок зразу ж
пригашує, випускає їх зi оплетання гострих думок, якi навiть саму землю
пiднiмають. розводять лiси, вишукуючи ворожi кубла.
За одну хвилину екiпаж займає свої мiсця, i машина виривається в поле.
Леонiд Сергiєнко з вiдкритого люка пильно стежить за лiсом, який оживає
i високими розгойданими колонадами напливає вперед.
Враз помiж деревами замерехтiли вогнi i зразу ж затягнулися гнiздами
диму: по самохiдцi вдарили нiмецькi гармати.
"Батарея на узлiссi стоїть. Ми тебе ударимо", - натягується обличчя
Леонiда. Вiн гостро зиркає то на лiс, то на рiчку.
Зразу ж визрiває смiливе i рисковане рiшення. Пригнувшись, наказує
водiю Бойченковi зигзагами мчати до мiстка. На вищих передачах, петляючи,
полетiла машина вперед.
Уже м'яко вгинається луг, зметнувши вгору фонтани чорнозему; уже
благенький дерев'яний мiсток злякано згорбатився i не знає, де заховатися,
а самохiдка ще помовкуе.
- Товариш лейтенант, куди ж ми? - стурбовано запитав заряджаючий
- Куди? Через рiчку майнемо, - роздвоює зiр на два найважливiшi
- Ви й мене спочатку, поки не зрозумiла, налякали... I не вхопило нiщо
такого паразита.
- Марто Сафронiвно! - на город влiтає захекана розчервонiла Ольга,
проворними рученятами вона охоплює ноги молодицi, голову вiдхиляє назад i
пильно дивиться на неї знизу вверх.
- Що, донечко? Що, маленька Горицвiтко? - пiдiймає Ольгу, притуляє її
до себе. Якась пiдсвiдома жiноча жалiсть i зiтхання одночасно вириваються
з грудей Марти, бiля рота стрепенулися гiркi зморшки.
- Дiдусь казали, щоб ви до нього прийшли, - переривчастим диханням
зогрiває її дiвчинка. - Чого у вас сльози, Марто Сафронiвно?
- То так, - провела рукою по надбрiв'ї.
- Щось у вас болить? - з спiвчуттям дивляться на молодицю жалiсливi
оченята.
- Усе болить, донечко.
- Так i мати моя кажуть, коли запечаляться... Такий тепер вiк настав, -
говорить пiдслуханими словами дорослих.
- Ох ти маленька, - мимоволi скорботно усмiхається. - Про батька нiчого
не чути?
- Нiчого, - хмурнiє дiвчинка i нахиляє голову.
На город згорбленими старцями наповзають тiнi; на безвiтренi левади
налягають синi основи, сiють вони роси i той терпкий холодок, який так
дивовижно пахне восени напiвживим корiнням.
Iде Марта вулицями, обважнiлими очима вбирає тривожне зеленкувате небо,
що опускається на сади.
В хатi Iвана Тимофiйовича вона зустрiчається з Югиною. Аж застигла на
порозi.
- Тато чекає вас, Марто Сафронiвно, - ясно привiталась Югина i повела
молодицю до кiмнати, сповненої тоскним повiвом лiкiв та перегрiтої кровi.
- От i добре, що ти прийшла, - стомлено промовив Iван Тимофiйович. -
Сiдай. Розказуй, як живеш.
- Хiба ми тепер живемо? - махнула рукою.
- Розгубилася?
- Розгубилася, Iване Тимофiйовичу, - призналася щиросердно i зiтхнула.
- Боїшся фашистiв?
- Боюсь, - вiдповiла поволi, з болем. - I не знаю - чи страшнiшi, чи
гидкiшi вони менi.
- Гидкiшi, - обiзвалась Югина, ближче присуваючись до Марти.
- Напевно, так, - погодилась. - Вiн, фашист, за клямку вiзьметься - так
ти її, наче зачумлену, кiлька разiв окропом шпариш.
- Окропом не тiльки треба клямку шпарити, - заблищав .погляд Iвана
Тимофiйовича. - А почуття ляку повинно, Марто, якнайскорiше згинути у
наших людей. Фашисти - злодiї, вони страхом свiй страх приховують. Коли
народна помста опуститься на їх до краю розтягнутi тили, тодi ворог буде
приймати за мiну навiть фуркiт поганого безхвостого горобця. А це дуже
скоро буде. Лiси нашi уже партизанськими стають.
- Хай стають на радiсть нам.
- Одне дiло, Марто, треба зробити, добре дiло, але небезпечне. Не
побоїшся?
- За своє життя я не тривожуся, Iване Тимофiйовичу... Кажiть, -
вiдповiла твердо.
- Може подумаєш?
- Коли ви говорите - значить продумано це. Добре дiло є добрим дiлом.
Правда, Югино?
- Правда, Марто.
- Хочу ввiрити тобi життя людське. Будеш за пораненими бiйцями
доглядати. Це дiло наче по знаку тобi? - пильно подивився на молодицю.
- По знаку, - зашарiлась.
Югина доброзичливо усмiхнулася Мартi i вийшла у ванькир.
- Продовжуватимеш медицинську роботу?
- Хоч не смiйтеся з цiєї медицинської роботи... Продовжуватиму,
наскiльки зможу. Лише медикаментiв нiяких нема.
- З полотна наробимо бинтiв, для промивки ран дiстанемо перваку, зiлля
рiзного Марiйка принесе, а далi щось придумаємо.
- Добрий вечiр, Марто Сафронiвно, - з ванькира вийшов невисокий
русявий, з забинтованою головою матрос. - Iван Стражнiков. Приймете моїх
орлiв на свiй корабель, тобто на горище?
- I ви знаєте про горище? - сплеснула руками Марта.
- Ця вершина поки найбiльш знаменита в селi, - пожартував матрос...
Другого дня до Бондаря прийшов тверезий i засоромлений Полiкарп
Сергiєнко.
- Кликали, Iване Тимофiйовичу?.. Недавно я, кажись, наговорив не того -
усякого такого...
- Полiкарпе, ти вже свою чортову машинерiю спалив i утопив?
- Не вдалося, Iване Тимофiйовичу. Поки я у вас нахвалявся, баба її
кумовi позичила. Сьогоднi заберу в нього i вже ^на найдрiбнiшi цурпалки
потрощу.
- Це зробиш трохи пiзнiше.
- Пiзнiше? - здивувався Полiкарп i насторожився: чи не пiдготував знову
чогось проти нього Iван Тимофiйович?
- Пiзнiше. А зараз менi виженеш з четверть такого первака, щоб вiн
синiми цвiтами горiв!
- Усякими горiтиме, Iване Тимофiйовичу, - повеселiшав Полiкарп, -
чистий ратифiкатор вижену. Вiп'єш моєї бурякiвки - i на головi гичка
виросте... Це вам для апетиту треба?
- I для апетиту, i рани лiкувати.
- От воно що! - Сухе обличчя Полiкарпа стає зворушливо жалiсливим, як у
скорботної жiнки.
XXVI
У глибинi несходимого лiсового яру, бiля струмка, що тут у
продовгуватiй улоговинi утворював невеличкий ставок, будували велику, "на
вирiст" землянку. Замiсть дощок пiдлогу вимостили розколеними надвоє
кряжами, замiсть лiжок збудували довгий, од дверей i до протилежної стiни,
кленовий пiл. Невеликi вiкна попробивали в усiх стiнах, а дах покрили
широкою дранкою, яку майстерно драв Федiр Черевик. Парубок зразу
прив'язався до лейтенанта i кожне його слово перехоплював на льоту.
- Буде толк iз нього? - питався Дмитро в Тура.
- Дiло покаже. Людину тiльки дiя i возвеличує, i кидає вниз головою, -
ухильно вiдповiдав лейтенант, спльовуючи чорними згустками кровi.
Кiлька разiв брався Тур допомагати будiвникам, проте швидко пiтнiв,
задихався, i в нього щось починало хрипiти всерединi.
- Вiдiйди подалi, хлопче, вiд грiха. На тебе дивитися совiсно, а вiн i
собi до деревини тягнеться. Ти ранiше середину вiд кровi очисть, на ясному
сонцi вигрiйся... Лягай на мою кожушанку. Не бiйся, вона чиста, - морщився
вiд жалостi дiд Хмара i рiшуче не допускав командира до роботи.
- Що ж менi накажете: тiльки дивитися на вас? - хмурився той.
- Нащо тобi на нас дивитися? Не бачиш, яка краса навкруги. Дихай
широко, то й очуняєш хутше.
- Саво Iвановичу, ми i без вас упораємося, - приносив Федiр в козубенцi
димчастої ожини i сiдав бiля лейтенанта, слiдкуючи за кожним його рухом.
Вiд погляду Дмитра дiвоче обличчя Федора блiдло так, що навiть повнi
рожевi уста шерхли, наче хто їх присипав сiллю. А в широко розплющених
зеленуватосiрих очах трiпотiв острах - парубок знов пригадував свою ганьбу
в лiсах.
Тур iшов оглядати лiс або простягався горiлиць на дiдовiй кожушанцi,
прислухаючись до лункого перестуку сокири, м'якого шипiння пилки,
передзвону струмка i лiсового подиху, хмiльного i нестихаючого.
Нелегко було на душi молодому командировi батареї, що поховав своїх
бойових товаришiв у лiсових просторах Подiлля. Тим-то й сивина повила
нитками павутиння його буйний чорний чуб, тим-то й зморшки рiзко окреслили
худорляве нервове обличчя, i сухi м'язи висiклись пiд шкiрою. I засне
чоловiк, а сняться його хлопцi, i не вбитi, а живi, мiцнi, напористi, з
якими йому бити б та бити ворога, славою застеляти рiдну землю, а потiм
прощатися зi своїми орлами, вiдпускати їх, героїв, у яснi простори... Не
судилося... I сльози не очi, а душу обливали Туровi. Чи то вiд туги, чи то
вiд перевтоми, пробираючись до своїх, не вберiгся вiд облави. Вистрiляв до
останнього всi набої i попав у руки полiцiї. I хоч як його не били,
фанатично вiрив, що середини не вiдбили, що скоро вiн одужає.
"Як же можна не одужати, коли стiльки роботи жде тебе. Армiю треба
збирати в тилу. Коли б це хоч сорокап'ятимiлiметрових гармат дiстати. Для
партизанiв - самi найкращi". - I знову, пiрнаючи в задуму, бачив себе
серед своїх гармашiв на тiй дорозi, де довелося йому зупиняти прорив.
В його серцi вмiстилося багато людей i болючої гiркоти. Удень вiн у
думках розмовляв зi своїми гармашами, спiвчував батькам, що вже бiльше не
побачать своїх соколiв, а вночi знову жили з ним його воїни, i Дмитро,
прокидаючись, часто чув хриплуватий, з болiсним клекотом, голос командира:
- По батареї! Заряд повний!.. Вогонь!.. По фашистськiй сволотi!..
Добре, хлопцi!
У мiсячнiм сяйвi до жовтизни блiде обличчя Тура з рiзко окресленими
тiнями ставало натхненним i таким вольовим, що Дмитро довго придивлявся до
нього, бажаючи збагнути частину того свiту, що вмiстився в молодiй
скривавленiй душi командира.
"Такi воїнами народились", - задумувавсь, уявляючи, яким мусив бути Тур
у бою.
Дмитро трудно привикав до людей, а з Туром зiйшовся легко, без
внутрiшньої напруги i незручностi. Може тому, що . й Тур був не з
балакучих, може й тому, що його полонили скромнiсть i дiловитiсть молодого
командира. Тур нiколи не -казав: "так треба", а тiльки - "я думаю". Але
оте "я думаю" так обгрунтовувалося, що воно незмiнно ставало - "так
треба". Якось, повернувшися з лiсу, Тур радiсно звернувся до Дмитра:
- Обiйшов сьогоднi всi нашi володiння... Одужую!.. Дмитре Тимофiйовичу,
ти стратег!
- Теж менi стратега знайшов, - покосився на Тура, вичiкуючи, що той
скаже.
- Прибiднюєшся, Дмитре Тимофiйовичу, а сам так i норовиш щось випитати?
- розсмiявся командир. - Скажи: чому тут, а не в iншому мiсцi отаборився?
- I сам не знаю. Якось з переляку навмання попав, - жартiвливо розвiв
руками.
- А все-таки? - поглянув допитливо. Дмитро зразу споважнiв;
- Думка така була: лiс тут путящий, здоровенний, з трьох бокiв болотами
i низиною оточений. Танки навiть зимою не проскочать, бо твань тiльки
зверху шкарубне. Значить, для оборони важне мiсце. Далi, - навкруги мало
сiл. Це теж непогано. Ну, й Великий шлях при добрiй нагодi може бути пiд
нашим наглядом. А це стратегiчна дорога. Машин ми можемо на нiй, як
дичини, набити. Жаль, що залiзниця далекувато... Буде з нас пiт потоками
ллятися. Та до цього нам не звикати.
I, поринаючи в свої мiркування, Дмитро не помiтив, як змiнився Тур, як
радiсно заiскрилися його очi, забилися у дрожi уста.
- Дмитре Тимофiйовичу, ти... ти молодець, - схвильовано пiдiйшов до
нього i мiцно потиснув руку. - Ти справжнiй солдат.
I цi простi слова надовго запам'ятав Дмитро. Радiстю i печаллю дихнули
вони: повiяло тими далекими i живими споминами, тою суворою i щирою
людянiстю, тим хвилюючим теплом, яке завжди було в мовi Свирида
Яковлевича, Маркова, Кошового... Де вони воюють тепер?
Нiчого не мiг вiдповiсти Туровi, але цей день ще бiльше зблизив його з
молодим комiсаром, до слова якого завжди прислухався вдумливо, уважно,
Раз Дмитра особливо схвилювала сувора логiка i поетичнiсть командира.
Одного вечора дiд Хмара, тяжко переживаючи втрату своєї дружини,
поринув у наївнi мiркування про iсторичну минувшину країни.
- Нема, нема таких козакiв, як колись були. Ото були герої, - закiнчив
старий, звертаючись до Федора.
Тур пiдвiвся з землi. Очi його в темрявi засвiтилися сухими вогниками.
- Є, дiду, - тихо промовив, - i значно бiльше є тепер у нашiй країнi
героїв, анiж за всю iсторiю було. Та не про це я хочу зараз сказати. Ви,
дiду, партизан, i менi хочеться, щоб вас не збивала з толку однобiчнiсть.
В усьому яснiсть потрiбна. Ми дуже шануємо героїчну минувшину, своїх
достойних предкiв, але живемо не минувшиною, а сучасним i майбутнiм. Ще
тридцять п'ять рокiв тому Фелiкс Дзержинський, свiтлий лицар революцiї,
сказав: "Не варто було б жити, коли б людство не освiтлювалося зорею
соцiалiзму". А нас ця зоря i освiтила, i виростила. Тому всi народи з
надiєю дивляться на нас... - Тур, захопившись, почав говорити складнiше. -
Тi ж держави, що не мають вiрного дороговказу, що розбризкали життєвi соки
на мертвий пiсок, що погрязнули в торгаському брудi, - свою грязь
прикривають намiткою минулого, живуть спогадами i лицемiрними жалями. Вони
за сорок днiв народ вiддають у полон, а скарби минувшини пливуть у
фашистськi лапища або продаються з торгiв. Ми не належимо до таких держав.
Ми множимо славу минувшини сьогоднiшнiм днем. I ви самi, дiду, недаремно
прийшли у цi лiси. Бо нiчого нам дорожчого нема за свою Вiтчизну.
- Правду кажеш, командире.
А Тур, помовчавши, зайшовся рiзким кашлем, потiм ще тихiше звернувся до
Черевика:
- Ти поезiю любиш. Чиї це слова?
Лiси прапрадiдiв i гори зникли в сумi,
I осипаються притертим пiр'ям думи.
В домашнiй затишок пiсень спадає квiт,
I лютня у руках слабких стиха поволi,
I зa плачем рiднi моєї у неволi
Часом не чую дум, пiсень минулих лiт,
Та iскри юностi, як райдуга травнева,
У глибинi грудей, проте, не раз спахнуть,
I пам'ять освiжать, простелять добру путь
I пам'ять в час такий, мов лампа кришталева,
На диво, прочуд всiм, оздоблена митцем,
Хоча i пил її охмарив давнiм днем,
Але у серце їй свiчник поставиш ясний -
I сяйвом свiтлих барв спахнуть минулi днi,
I розiв'ється знов у замку на стiнi
Килим прадавнiх лiт, притьмарений, прекрасний
- Мiцкєвич?
- Мiцкєвич. Великий художник. Та занадто iдеалiзував минувшину... От
переможемо, Федоре, фашистiв, i такi ми твори побачимо, самi створимо про
своїх героїв, про свою Батькiвщину, що й в свiтi таких не було Бо живе наш
народ не килимом прадавнiх лiт, а уверх пiдведеним крилом...
- Топковий хлопець, ой, голковий, - говорив про нього Хмара. - Коли б
тiльки вичуняв. Як почне вiн кров'ю плюватися, мене наче хто шилом у мозок
шпигає. От падлюки! Калiчать людей, немовби то не живая плоть. З таких
треба жили вимотувати, щоб у кожного, хто хоч у зародку має
людиноненависть, шкура вiд ляку вiдвалювалась, щоб вiн у душi поганiй
зарiкся пальцем зачепити людину. Ти не думай, що любить дiд карати. Я в
молодостi як весняний грiм був - найсильнiшим парубком на нашi села. Та в
дурощi, в бiйки не лiз. А тепер сам по шматках рiзав би всякого ворога,
свого чи чужого. Думаєш, легко менi? Аби ти знав, яка дружина в мене була.
Серце її увесь свiт жалувало, скiльки вона дiлечка переробила, скiльки
хлiба нажала. Малу медаль, золоту, одержала в Москвi. Думаєш, легко її
кiсткам перегорiлим лежати в землi? Усе перше просила, щоб заховав її на
кладовищi бiля дочки - вишняк там розрiсся, тополя стоїть... А я позбирав
уночi її кiсточки, замотав у шматок полотна i закопав пiд яблунею. Може
пiсля вiйни її просьбу уволю...
Тремтять пiд очима сiтки зморщок, i, не в силi стримати напливу
спогадiв, Хмара якось жалiсливо махав рукою i вiдходив вiд Дмитра.
* * *
В понедiлок надвечiр поїхали до млина. В землянцi залишили одного Тура.
Хмара умостився вiзником, а Федiр, надiвши жовтоблакитну пов'язку,
виконував роль полiцая.
Тихий погожий вечiр iще не погасив самородкiв золота, розкиданих над
обрiєм, а вже небо розливалось, як повiнь, заливало сизозеленавою водою
луги, i хмари, гаснучи, пливли тим безкраєм, як острови. Потiм iз-за лiсу
виплив мiсяць, на отавi замерехтiли роси, засвiтились на червоному вбраннi
кiнського щавлю. У плавнях затривожилась дика птиця i довго, сумовито
крякаючи, не могла заспокоїтись.
Проїжджаючи м'якою луговою дорогою мiж рядами округлих верб, Хмара
батогом торкнувся гiлки, i зiв'яле листя з тихим шепотом, перекручуючись,
поволi посипалось на спини коней, на вiз i додолу.
Усе: i небо, i перемелене на труху в глибоких колiях дороги сiно, i
вогкий гнилуватий повiв рiки, i тривожний крик птицi, i невисока росиста
отава - сповiщало, що лiто вже здає ключi сумовитiй осенi.
Не раз чуваний розмiрений перестук млина нагадав Дмитровi щось до болю
близьке, неповторне, вiд чого защемiло i скорiше забилося серце. Не мав
часу розбиратися в плутанинi спогадiв, бо вже чорнiв дощаний млин i
зiтхало, розсипаючи синюватосрiбнi краплини, велике колесо. Федiр зiскочив
з воза i перший зайшов у млин. З нього швидко майнули двi чи три жiночi
постатi i зникли, спускаючись до води.
- Добрий вечiр, господарю! - поздоровкався Дмитро з мельником,
пристаркуватим чоловiком. Уся одежа на ньому, борода, брови, обличчя були
покритi солодкуватим димчастим борошном.
Бiлий пил тремтiв у млинi, оповивши i обплiвши нитками убогi стiни i
снастi.
- Доброго здоров'я.
- Кому зерно мелеш?
- Звiсно кому - допомiчнiй полiцiї.
- А людям?
- Не велено.
- Вiзьмем ми в тебе, господарю, кiлька мiшкiв муки.
- Бумажка є?
- Аж три бумажки. Бачиш, якi? - злегка рукою торкнувся Федiр рушницi. -
Хорошi?
- Документи справнi, - нiяково усмiхнувся мельник. - Виходить, ви не з
полiцiї?
- Виходить.
- То ви, хлопцi, забирайте муку хоч усю, тiльки мене зв'яжiть i
покладiть у куток.
- Це можна, - охоче погодився Федiр. - Ми люди не гордi.
Коли зв'язували мельника, той пошепки запитав у Дмитра:
- Чи не вiйськовий секрет, щоб дорогу до вас узнати... Ви мене не
опасайтесь. Нiмецька власть десь менi держиться. А багато людей тиняється
тепер. З радiстю пристали б до вас.
Дмитро допитливо поглянув на мельника:
- Хто вони? Добре знаєш їх?
- Чому не знати. Радянськi люди.
- Комунiсти є мiж ними?
- Є. Мiй зять. Поранений ледве добрався додому, а тепер всихає чоловiк
без живого дiла.
- Ким до вiйни був?
- Механiком.
- Де живе?
- Третя хата над рiчкою, коли за течiєю йти. На хатi гнiздо лелеки, -
повеселiшав мельник. - Може вас звести з ним? Я зараз збiгаю.
- Не треба. Самi познайомимося, - прикинув, що про таке дiло треба
порадитися з Туром.
- Та воно так, вам виднiше, як треба робити, - погодився мельник i
зашипiв на Федора:
- Не так здорово скручуй, не нiмець же ти. Попусти трохи мотузок.
- Це ж для вашої пользи, - заспокоїв Федiр.
- Найшов пользу. Вiд такої пользи дуба можна дати.
- Не дасте - баби зразу розв'яжуть. Це ви їм за могорич мелете?
- За який там могорич! - образився мельник. - Треба ж хоч чим-небудь
допомогти своїм людям... В'яжи ти, скорiше.
Коли Дмитро пiдхопив третiй мiшок на плечi, у дверях млина, наче в
рамi, стала ставна молодиця. Блискучi очi горiли на її блiдому обличчi.
- Дмитре! Дмитре Тимофiйовичу!.. - ступила крок уперед, простягла руки
i зразу ж безвiльно опустила їх.
- Марто! - не вiрячи собi, скидає мiшок iз плечей i випростується
рвучко, всiм тiлом.
Пам'ять в одну мить освiтила той затьмарений свiт, перенесла в таке
близьке й таке далеке рiдне село, в глибину минулих весен. Згадки, одна
одної дорожча, закружляли, немов крижини в льодохiд; проте i в наймилiших
споминах таїться пiдсвiдома тривога, як у пiвдень тiнь бiля корневища
дерева.
Хвилюючись, пiдходить до неї i простягає руку.
- Дмитре... Дмитре Тимофiйовичу, - якось несмiливо подає руку молодиця,
i нема в її пальцях колишньої сили i пругкостi.
- Чи думалось, сподiвалось? - легко охоплює її руки i виходить з млина.
- А я думала, сподiвалась, вiрила. Не мiг же ти поїхати кудись i не
попрощатись зi мною, - глянула на нього, вiдхиляючи голову назад. - Щоночi
став снитись. I коли я вже позбудусь тебе, коли ти моє серце покинеш? - i
не може одiрватись од свого першого кохання, такого близького i
недосяжного. - Як же ти зарiс! Я й не знала, що в тебе борода кучерява, -
торкається округлої густої бороди.
- Страшним став?
- Iще кращим, нiж був. Тiльки очi в тебе тепер як нiч.
- Коли переможемо - зорями засяють. Як у пiснi, - ласкаво примруживсь.
- Ой, коли б скорiше нашi повернулися, - взялася руками за серце.
- Ти куди думаєш? В млинi зостаєшся?
- Нi, додому йтиму.
- Провести тебе? Не побоїшся?
- Нiчого в свiтi з тобою не побоюся! Тiльки як тобi?.. - раптом
зiв'яла.
- Ти чого?
Зiтхнула молодиця i нiчого не вiдповiла, дивлячись затуманеним зором на
нього i вже нiчого не бачачи. Поволi пiдiйшов до воза:
- Денисе Вiкторовичу, ви з Федором рушайте додому ("землянку домом
назвав, привикаю", - вiдзначив) - а я подамся в село. Дiло є.
- Може помiч потрiбна?
- Нi. Пiзнiше побачимо. Якщо припiзнюсь - в Марка Григоровича перебуду.
- Остерiгайся ж.
- Дмитре Тимофiйовичу, тiльки сьогоднi приходьте. Ми всi турбуватись
будемо, - промовив Федiр i спалахнув, наче дiвчина.
- Добре, - примружуючись, глянув на парубка. - "А й справдi, хлопець,
здається, нiчого".
Вiз м'яко рушив луговою податливою дорогою. Дмитро поправив автомат,
пiдiйшов до Марта.
- Чого запечалилась? - охопив рукою плечi, i так пiшли обоє вузенькою
стежкою понад зубцюватою спiвучою лiнiєю Бугу.
- Чого? - I гiркота заклекотiла в її голосi. - Будь ти прокляте, таке
життя! Увесь свiй вiк мучилась i мучусь. Вже в останнi роки горе почало
забуватись. Мiж людьми i мене за людину вважали, а тепер соромно глянути у
вiчi всiм, тобi... Через Варчука та Созоненка проклятих. Вони тiнь на мене
кидають. Коли б цi лиходiї у безвiсть пiшли - легше б стало на душi. А
Лiфер ще нахваляється: прикладами впхаю Марту в свою хату. Або житиме зi
мною мов миленька, або на цвинтар в дерюзi винесуть. Сьогоднi з тобою
здоровкаюсь i тремчу душею, їй не дорiкнеш хоч поглядом.
- Не тривожся, Марто. Люди знають, яка ти. Живи чесно i нiхто не
дорiкне тобi.
- Я, Дмитре, поранених воїнiв лiкую. У себе на горищi. Найшли з Нiною
роботу.
- Знаю, Марто. Спасибi. Колись навiдаюсь до твого госпiталю. - Iшов,
охопивши рукою плечi Марта, а зарослою щокою притулившись до її щоки.
От i зникла Марта в коноплищi, а вiн стоїть у затiнку, вiдчуваючи, як
непокоїться серце. Пора б повертатись до нового дому. Нi, сьогоднi не в
силi вiн зараз iти в лiс. Його кличе до себе село, дивиться на нього очима
Андрiя, печалиться голубим сяйвом Югини i зiтхає тяжким сумом матерi.
"Там же нiмцi тепер. Ну й що?.."
Шелестить високе кукурудзиння, шамотять голiвки макiв, i серце його в
тишi так б'є, начебто на рiчцi гупає крига.
Пригинаючись по тiнях лип, проскакує шлях i вже рукою береться за свiй
перелаз; вже над ним низько нависають вогкi, росистi вiти розлогих яблунь;
трохи далi сумовито шумлять тополi. I от його хата. Надивляйся, Дмитре, на
своє мовчазне i печальне гнiздо.
Надивлявся Дмитро й надивитись не мiг...
Уже небо пiдпливало кров'ю, уже, прокидаючись, неначе море, глухо
стугонiли лiси, коли вiн легко, по-лiсовому, поспiшав до Городища.
З багряного, затопленого сходом перелiска, мов з пожежi, вийшли двi
постатi.
"Хто тут нишпорить?" - миттю залiг у засiдцi, приминаючи посивiлу вiд
роси траву.
I яке ж його було здивування, коли розпiзнав Тура i Черевика. Федiр,
побачивши Дмитра, зрадiв, а Тур стримано поздоровкався i несхвальне
похитав головою.
- Щось трапилося? - стурбовано запитав.
- Трапилось, - невдоволено промовив Тур. На вогких од роси щоках
затремтiли сухi м'язи.
- Що?.. Де дiд Хмара? - витягнулось обличчя вiд напруги.
- Теж пiшов свого командира шукати... Федоре, пiди назустрiч дiдовi.
- Що ж таке у вас? - полегшено зiтхнув.
- Як що? - несподiвано обурився Тур i перейшов на "ви". - Це вам,
Дмитре Тимофiйовичу, виднiше. Ви покидаєте загiн i навiть не говорите,
куди йдете. Я розумiю рицарськi подвиги - провести жiнку до села. Але цей
подвиг - кому вiн потрiбний? - цiлковите безглуздя, безрозсуднiсть. Ви пiд
паршиву полiцейську кулю пiдставляли i своє i тої жiнки життя. Подякували
б вам її дiти...
Дмитро мовчки вислухав схвильоване слово комiсара, а потiм тихо
промовив:
- То правда, Саво! Але коли б i ти мав дiтей, може по-iнакшому судив би
мене... Навiть звiр не має тої розлуки, якої нам завдав фашист.
- На почуття, Дмитре Тимофiйовичу, б'єш? - подобрiшав Тур. - Почуття
без розуму - це той хмiль, який i голову зiрве... Перепустки нам, справки
треба добути.
- Якi?
- Нiмецькi. Щоб вiльно тепер могли по дорогах ходити.
А за сьогоднiшнiй вчинок - i в щоденнику тебе лаю.
- Уже записав?
- Записав i висновок зробив: командир, як черепок за тин, викинув цiлий
день зi свого життя.
- Висновок нелегкий.
- Тим гiрше для нас. Отже, Дмитре Тимофiйовичу, затвердимо зараз i до
кiнця вiйни основний розпорядок: кожного дня бойовими дiями допомагати
Батькiвщинi! Кожного дня! Так i запишемо в щоденнику?
- Так i запишемо! - мiцно стиснув руку комiсаровi. - Може з цього й
починати щоденник?
- Хочеш, щоб про твiй вчинок не згадувати?.. Не вийде, Дмитре
Тимофiйовичу... Що мельник тобi розповiв?.. Це добре, що нас розшукують
люди. Треба скорiше взнати, хто вони. Партiя завжди учить - тiснiше
тримати зв'язок з народом. От як тiльки нам зв'язатися з пiдпiльним
райкомом?
- Може його й нема тепер?
- Є, Дмитре Тимофiйовичу, - вiдповiв упевнено. - Про це говорять
останнi подiї в районi.
XXVII
Головна похiдна застава самоходок вилетiла на узлiсся i зупинилася,
огрiваючи вологу осiнню землю своїм теплом. Екiпажi повискакували з люкiв,
зосереджено, без команди, ще раз почали оглядати машини: перевiряли ходовi
частини, натяжку гусениць, пальцi ведучих колiс. Облущенi, проклепанi
снарядами самохiдки не раз уже бували в бувальцях, i хоч давно минув строк
гарантiйної норми - не вiдмовляли в боях.
Командир похiдної застави старший лейтенант Лукiн i командир самохiдки
лейтенант Сергiєнко мовчки вийшли на край узлiсся, уважно оглядаючи
незнайомi настороженi простори.
За покалiченими незiбраними полями, як велетенський хлiб, лежала
кругойдуча оболонь, навпiл розкраяна неширокою рiчкою; далi клубочилися
лiси, а в лiсах причаївся ворог.
Де розташувався вiн? Якi мав огневi сили? Де можна знайти переправу?
Про це треба було довiдатися Леонiдовi Сергiєнку.
- Мiсток бачиш? - одвiв Лукiн од очей бiнокль.
- Бачу. Для пiхоти.
- Чи замiнований? Ворог так знахабнiв...
- То до пори, - похмуро вiдповiв Леонiд. - Погано воюємо, танком за
танк вчеплюємося, а треба б хитрiше.
- Ну, рушай, Льоню. Ми будемо охороняти тебе, - так сказав, наче про це
ранiше не знав Сергiєнко.
Настала та незручна хвилина перед боєм, коли говорити про особисте
нiяково, коли в сухi важливi слова передбачень втискається дрiб'язковий i
самий буденний непотрiб, одноманiтнi частки. Напружений мозок зразу ж
пригашує, випускає їх зi оплетання гострих думок, якi навiть саму землю
пiднiмають. розводять лiси, вишукуючи ворожi кубла.
За одну хвилину екiпаж займає свої мiсця, i машина виривається в поле.
Леонiд Сергiєнко з вiдкритого люка пильно стежить за лiсом, який оживає
i високими розгойданими колонадами напливає вперед.
Враз помiж деревами замерехтiли вогнi i зразу ж затягнулися гнiздами
диму: по самохiдцi вдарили нiмецькi гармати.
"Батарея на узлiссi стоїть. Ми тебе ударимо", - натягується обличчя
Леонiда. Вiн гостро зиркає то на лiс, то на рiчку.
Зразу ж визрiває смiливе i рисковане рiшення. Пригнувшись, наказує
водiю Бойченковi зигзагами мчати до мiстка. На вищих передачах, петляючи,
полетiла машина вперед.
Уже м'яко вгинається луг, зметнувши вгору фонтани чорнозему; уже
благенький дерев'яний мiсток злякано згорбатився i не знає, де заховатися,
а самохiдка ще помовкуе.
- Товариш лейтенант, куди ж ми? - стурбовано запитав заряджаючий
- Куди? Через рiчку майнемо, - роздвоює зiр на два найважливiшi