Страница:
перекривленi болем i злобою, впиваються в Дмитра. Голова вiдомого
продовгувата; пiдборiддя рiзко випнуте, клинцювате i заляпане болотом;
уста стиснутi в тонку бiлу смужку.
3 полегшенням зiтхнув Дмитро, вдивляючись в злобно пересмикнуте
обличчя: розвiявся сумнiв, що кiлька разiв холодив його - а може даремне
пролилася кров.
- Бiжи, Андрiю, до Марка Григоровича. Хай запрягає коня i приїжджає
сюди. Не заблудиш?
- Нi. А як же ви? Дайте я вам ногу перев'яжу.
- Я сам. Бiжи скорiше. Бiжи, сину!
- Стогнучи, звивається на землi невiдомий.
- Нiчого, не здохнеш, - злiсно слiдкує за побiлiлим обличчям, на яке
спадає рiденький, пiтний чуб кольору перегнилого лика.
Дмитро ножем розрiзує штанину бiля рани i починає перев'язувати її.
* * *
Хтось схиляється до нього. Вiн вiдчуває це, не розплющуючи очей, -
тiльки по тому, як згустилась темiнь над ним.
Куди ж вiн пливе? Щемить серце, млосний перестук перекочується в
головi, i все тiло аж пашить вогнем, наче на ньому перекручують розпеченi
обручi. Ще неясно вiє над ним широкими крилами свiт, i в ньому Дмитро
ловить то до болю знайоме курликання журавлiв, то якесь слово, значиме i
таємниче, то признаний форкiт коня, то змiну теплих струмкiв, то повiв
розпареного чебрецю. Все це знову розходиться, неначе вiтер в привiллi, i
щось нове випливає - тiльки напружити пам'ять i вловиш його.
I раптом високо-високо над ним розкинулась темносиня рiчка. Вона
звивається в темних берегах, невеличкими озерцями просвiчується осторонь,
переливається м'яким сяйвом великих зiрок. То Чумацький Шлях пливе над
ним, роздiляючись на двi дороги.
Тихo шумлять розлогi дерева. Часом на чорному тлi рiзне око тендiтний
стовбур берези, i знову перехитується рiчка, глибинна, спокiйна. Курличуть
колеса. Ось шина ударила в корiнь, забряжчали орчики, бiль терпко
обiзвався в нозi. Двi голови нахиляються до нього, i вiн скорiше вiдчуває
нiж пiзнає Андрiя i Соломiю.
- Дмитре Тимофiйовичу, ми вас на нiч в нашiй хатi залишимо, -
торкається дiвоча рука його руки.
I вiн заплющує очi, сповнений якимсь новим почуттям, почуттям, що в
його життi трапилось щось значиме. А що. воно? Ага, вiн житиме! Нi, не те,
не те. Вiн добре дiло зробив. А люди, якi ж люди з ним... Соломiя, Марко
Григорович, Андрiй... Все стає незвично хорошим, i чуже життя
розстеляється так само близько, як i своє. Вiн хоче навпомацки найти руку
Андрiя i не знаходить. Син! Дванадцять рокiв, а вiн бiжить на помiч. I
пострiли не спинили.
- Андрiю!
- Що, тату? - нахиляється до нього, обдаючи переривчастим подихом.
- У село поїдеш, тiльки маму, бабу не перелякай. То у мене кровi багато
витекло.
- Гаразд, тату. Довеземо до Марка Григоровича i я - верхи додому.
Болить у вас?..
Широкий гул м'яко сповиває Дмитра. У його життi сталися новi подiї. Хай
нiхто не знає про них, тiльки його серце - i це вже добре. I поки що
сильне почуття, що радiсно зв'язує його з усiєю країною, з усiма рiдними
людьми, перемагає чуття болю. Проте згодом воно знову пiдкрадається,
вогнем наливає тiло, стискує серце; тяжко вiддаляється небесна рiка,
плямами розтiкається, тiльки шум, невловимий, тривожний, все плеще i
плеще, неначе невсипущий колос...
У хатi бiля нього сидить Соломiя, але Дмитро настороженим слухом
вiдчуває присутнiсть ще якоїсь людини.
- Тут хтось є?
- Це Степанида Сергiєнко, моя подруга.
- Ми будемо доглядати вас, Дмитре Тимофiйовичу, - з просвiтку
напiвпрочинених дверей насувається чорна брила i зупиняється бiля Соломiї.
- Завдав людям клопоту, - щиро жалкує i виразно пригадує завзяту
Степаниду, студентку унiверситету.
Млосно шумить в головi, така слабiсть у всьому тiлi, що навiть дивитися
тяжко на блищик зорi, яка тремтить i тремтить у невеличкому шматку неба.
- Що ви, Дмитре Тимофiйовичу! Таке скажете. Ви для нас, можна сказати,
життя не шкодували, - гаряче заговорила Степанида. - Коли б я Могла вам
чим пособити, коли б я могла ваш бiль перетерпiти...
I добре Дмитровi слухати схвильоване слово дiвчини, хоча не забуває з
насмiшкуватим спiвчуттям вiдмiтити: м'яко говорiть, а характеру твердого -
не в батька вдалася.
Свiтанком приїхали Югина, мати, Андрiй i лiкар.
- Дмитре! - припала жiнка до чоловiка i не могла одiрватись, обдаючи
його сльозами i гарячим диханням.
- Хоч би людей постидалась, - спробував оджартуватись. - I не вмивай
мене сльозами. Ну, не треба, Югино.
- Через мiсяць брикатиме ваш вояка, - вiдповiв пiсля перев'язки лiкар
на нiме запитання Докiї. - Кiсть не зачеплена.
- I то вже гаразд, - зiтхнула мати, її запалi очi просвiтилися вогким
блиском.
I знову гойдалась перед ним просвiтлена рiка, а потiм рознилась вона
безмежним морем; росистий житнiй та пшеничний колос перехитувалися з ниви
до нього, шукали рук його, i невимовно добре було їхати своїми рiдними
полями, де кожен пагорбок, де кожна долинка порiднена якоюсь згадкою чи то
дитинства, чи то юностi, чи уже середнiх рокiв, коли на скронях починають
срiблитися першi ниточки.
I нi разу Дмитровi не подумалось про недалеке майбутнє, що тепер
пiдiйшло впритул до нього, нi разу не подумалось про той лихий дикий
корiнь, що викинув свою ядучу ворсину в несходимий яр, нi разу не
подумалось, що цим пострiлом обривалось його мирне хлiборобське життя.
Нове почуття полонило його, давало яснiсть думкам, як сонце дає тепло
багатiй нивi. I як нiколи, тягнуло тепер Дмитра в поля, до людей, до
працi. Тому й лежали поруч iз лiками безостi й остистi колоски,
розповiдаючи про тi дива, що робились без нього на ланах.
Третього дня, коли вiн лежав пiсля перев'язки на високому лiжку, в хату
вбiгла Ольга:
- Таточку, до нас дядя Iван Васильович на машинi приїхав i знову менi
книгу привiз. Дивiться!
Пригинаючись у дверях, увiйшов Кошовий.
- Добридень, бригадире. Як здоров'я? - пiдiйшов до лiжка i поцiлував
Дмитра. - Велику птицю спiймав, Дмитре Тимофiйовичу. За її польотом давно
слiдкували. Бiльшовицька подяка тобi. Одужуй скорiше. Що колоски
розповiдають? - усмiхнувся i присiв у головах.
- Рiзнi новини розповiдають. Перехресний спосiб сiвби порадує нас,
Iване Васильовичу.
- Марiя Опанасенко тобi привiт i найкращi побажання Передавала, а в
Навроцького, як почув, аж сльози заблищали.
- Що вiн тепер робить?
- Новi гатунки жита виводить. Захопив собi таку площу, що на нiй i
дослiдна станцiя вмiстилася б.
- Цей захопить. На рибалку не їздили?
- Нiяк не зберусь. З тобою хотiлося...
- Поїдемо, Iване Васильовичу. Одне мiсце я таке намiтив.
- Знову цiлу нiч протримаєш на водi?
- Цiлу нiч, - i захоплюючись розмовою, планами, Дмитро забуває за рану.
III
- Ти чого?
Вiн прокидається вiд знайомого ласкавого дотику невеликих пальцiв, вiд
повiву гарячих краплин, що падають йому на щоки. I раптом з острахом
пiдводиться з постелi.
Очi в Югини, як два озеречка, переповнилися сльозами; позлипались мокрi
вiї, тремтять нервово, швидко; здригаються щоки, нерiвно перекочується
пiдборiддя. Вона мовчазно охопила руками його шию i обличчям притулилась
до шорсткої, зарослої щоки. Сльозина падає Дмитровi в очну западину. I
куточок його ока починає часто пересмикуватися.
- Ти чого? - перепитує, i самому стає моторошно вiд власного голосу.
Бiль починає пiдбирати ногу, пiдводити вгору.
Тиша.
На вiкнах погасло сонячне промiння. I настороженими .тiнями наливається
хата, немов перед бурею.
Зашумiв надворi вишняк, i вже не було у вiкнах зеленого i блакитного
свiту - тiльки сиза мла звужувала день. Дмитро вiдчуває, як на його грудях
швидко б'ється серце дружини, i терпляче жде, поки вона заспокоїться.
В просвiтку мiж двома вишнями бачить: вулицею поволi iдуть жiнки та
чоловiки; споважнiли зразу дiти, i по ходi, по обрису людей, чiткому i
незвичному, вiн розумiє, що трапилося щось неповторне, страшне.
- Вiйна? - впивається в голубi блискучi озерця.
- Вiйна! Фашист напав. - Ще мiцнiше припадає до нього, ще мiцнiше
затискає його шию теплими руками.
Бiльше не треба слiв, бiльше не бачить вiн нi блакитного погляду, нi
самої Югини. Може вона тепер вiдiйшла вiд нього? Нi, певне злилася з ним в
єдиному подиху. Отi радiснi, невловимi хвилi, що цими днями переповнили
його душу, раптом обриваються, i холод просочується аж до мозку.
"Вiйна! Яка ж вона?" - уявляє розпливчастi тьмянi картини, що
заворушилися десь бiля обрiю.
Бачить їх по-своєму, як бачить хлiбороб, що викохав щедру ниву не на
радiсть, а може на поталу.
Який урожай у цьому роцi! Найстарiшi люди не пам'ятають такого.
Оновлена земля, наче з глибин своїх, пiдняла могутню сiлу, i закрасувалися
жита, вищi росту людського; в садах дерева ломилися вiд буйного плоду,
пасiчники нiколи не брали таких узяткiв. I цю землю, родючу i добру,
пригасить, запечалить повiв вiйни...
Бачив на полi бою, як злобне залiзо розорювало ниви; не сонячнi вiнки,
а пожежi клубилися в небi, i не радiсним перепочинком чи турботою, а
кривавим трудом i вiчним спочинком вiяло з нахмурених ланiв.
Як багато того дня промайнуло картин - одна сумнiша за другу. I хiба
вiн мiг знати, що ця вiйна буде страшнiша за всяку картину, яку може
породити людська уява.
- Дмитре, що ж ми будемо робити?
- Що? Воювати будемо з фашистами, Батькiвщину боронити. До останнього
подиху захищати, Югино.
- Правда, мiй любий... А як же ти?
- Вилiкуюсь - i на фронт. Не буду коло твоєї спiдницi сидiти. - I зразу
ж подумав, що дружина може його гiркий жарт прийняти за докiр; та вона,
видно, так i зрозумiла, бо, приглушивши зiтхання, мовчки з жалем
подивилась на нього; незаслужена образа просковзнула по обличчю. Вiн довго
вiдшукував потрiбне слово, щоб зм'якшити свiй докiр, та не змiг вiдшукати
i, непомiтно, забуваючи за дружину, знову перенiсся думками в оту невiдому
далечiнь, що i йому десь готувала своє мiсце i долю.
У хату увiйшли Докiя i Андрiй. Обличчя матерi було чорне, як нiч -
глибокою темiнню вiяли запалi скорботнi очi, ряснi зморшки, уста.
"Як може зразу змiнитись людина", - перевiв погляд на Андрiя, що стояв
бiля дверей, стрункий, задуманий, бiлявий, ще бiльше вiдтiняючи згорьоване
обличчя Докiї.
- Де Ольга? - йому хотiлося в цю хвилину бачити всю сiм'ю. Югина вийшла
з хати i незабаром повернулася з дочкою. Тихо пiдiйшла дiвчина до батька i
стала, похнюпившись, коло лiжка.
- Ти чого, донечко?
Двi волошки глянули на нього i знову сховались пiд темними вiями.
Мовчки зiйшлась вся родина бiля свого господаря, неначе прощаючись з
ним. Дмитро довгим-довгим поглядом обвiв усiх i тихо промовив:
- Журбою бiдi не пособиш i голови теряти не треба. Не за нами одними
прийшло горе. Тримайтеся ж одне одного, яка б лиха година не бушувала над
вами. Ми сильнiшi всякого лихолiття. - I замовк - нехватило слiв. Щось
стиснуло йому горло i, охоплений думками, згадками, не мiг умiстити в
серцi усього життя, що прорвалося густо i боляче.
IV
Похмурнiло навколо в цi днi.
Проводжали жiнки чоловiкiв, матерi - синiв, виряджали рiдних та
кревних; дитячими ручками, дiвочими устами прощалось село зi своїми
синами. I нiхто в селi не сiдав у машини. Йшли пiшки аж до чорнолiсся,
глибинним зором оглядали тi простори, що лягли з роками як найдорожчi
скарби. Прямували завтрашнi солдати у невiдоме - битись за цi простори,
життям обстоювати тi свiти, без яких не можна прожити людям, як серцю без
кровi.
Не одної вдачi, не одної волi та сили були. Та буйна молодiсть, як
яблуневий цвiт, першою прощалась з рiднею. Пройшли довгими вулицями,
завзято, гордовито спiваючи похiдних пiсень. Навколо з заздрiстю крутилися
виводки малечi. Вони бiльше за всiх вболiвали, що не їм iти на вiйну, вони
ж найбiльше розхвалювали своїх братiв та родичiв.
За селом, як по командi, юнаки вскочили на машини, обнялись,
переплелись руками, i пiсня, що тiльки раз так спiвається у життi, широко
розляглась над безмежними мiнливими плесами поля. Могутнiй у своїй силi i
принадно сумовитий по звучанню тенор, обриваючи душу, пiдводився до самого
неба. Ще не встигли молодi баси грiзно повторити приспiв, як знову
заспiвувач наповнював поля неповторним трепетом.
I довго не розходились жiнки, чоловiки, дiвчата з шляху, схвильованi
прощанням, пiснею i думами про завтрашнiй день. Старшi роками були бiльш
задуманими, суворими. А тут ще як почнуть жiнки печалитися, то iнший
чоловiк i не витримає - сам хмарою насупиться, гладячи рукою дитячу
голiвку. А Варивон зразу ж нагримав на свою рiдню:
- Чого ви менi, значить, похорон справляєте? Не дадуть чоловiку
спокiйно чарку випити. От ускочив у сльози, як у росу. I де їх ото
набралося? Ану, хай чорти Гiтлера у смолi кип'ятять, випиймо за нашу
удачу. Пий, стара, - звернувся до Василини, - бо скоро горiлка вiд твоїх
зiтхань прокисне.
З Дмитром прощався спокiйно, тiльки очима косував на Василину, що й на
людях не витримала, плакала.
- Жаль, Дмитре, що не разом iдемо. З таким, як ти, гори б ворочали. З
тобою i працювати гаразд, i горiлку пити, i чортiв бити. Коли б, значить,
стали плече в плече, - нiхто б нас i залiзом не сколупнув.
Спасибi за добре слово, - розчуливсь Дмитро. - Справно воювали за свою
землю. Ще може стрiнемось.
- Стрiнемось. Як не на вiйнi, то пiсля вiйни - я вмирати не збираюся, -
подивився на Дмитра з твердою надiєю. - Думаєш, сам себе потiшаю. Вiрю,
значить, що нiякий дiдько мене ї вiзьме. Дивлюсь на iншого i злюся - то
був чоловiк чоловiком, а це за день як тiсто розлазиться. Тьху на тебе,
окаянний, думаю. Чи ти, значить, коло дiжки согрiшений, чи яка тебе трясця
мiсить? Я такому i в пику затопив би.
Тричi поцiлувалися, мiцно, щиро. Варивон, перехопивши рукою жiнчину
шию, опустив долоню на блузку i вже з-за плеча усмiхнувся:
- От шкода - свою жiнку покидати. Вона як пiсня в мене: радiсть
посилить, а смуток розвiє. Тiльки в цi днi моя пiсня зажурилась. Пiшли,
дорога. - Так i вийшов iз хати i пiшов селом, пригортаючи молодицю.
"Такого бiда не скрутить. Воїн", - любовно провiв невисоку огрядну
постать Варивона i знову, кривлячись од болю, змислився над своєю долею.
Григорiй Шевчик в цi днi, до мобiлiзацiї його року, хотiв якнайбiльше
побути з дiтьми, з дружиною, бабою Ориною. Раптом усе домашнє стало
дорожчим, начебто вiн тепер бажав наверстати минуле, коли бiльше часу
проводив поза домом. Раз навiть майнула думка: "Певно, Дмитра завжди так
тягнуло до родини, як мене зараз".
Але невiдкладнi турботи вiд зорi й до зорi тримали Григорiя серед
людей. Вiн перший гостро розкритикував маршрут, по якому мали гнати в тил
колгоспну худобу. Од злостi голос у Шевчика став бiльш рiзким i книжним:
- Це план, можна сказати, канцеляриста Скоробреха, який все врахував,
крiм... вiйни. Прямо тобi стратег - гуртами захотiв осiдлати дороги
найбiльшого руху.
- Зате це найкоротший шлях, - спробував хтось оправдатися.
- До повної плутанини або й загибелi - ви хочете сказати? - вiдрiзав
Григорiй. - Худобу ми переправимо через Буг i поженемо польовими дорогами.
- Ех, скiльки пашнi витолочимо, - зiтхнув Олександр Пiдiпригора.
Григорiй з докором поглянув на гуртовщика i ледве сам не зiтхнув.
Одначе зразу ж нахмурився, щось пробурмотiв про мирнi настрої i заговорив
про новий маршрут. Другого дня Шевчик уже запасливо добував у районi
медикаменти для людей i худоби, а потiм в конторi колгоспу влаштував
"художню частину" канцеляристам, якi, старанно виготувавши списки худоби,
трохи припiзнилися з рiзними довiдками для гуртовщикiв i доярок.
- У нас же нема типографiй, - спробував захищатися бухгалтер.
- Скоро лiнотипа для лiнивих типiв пiдвезуть. Прямо на парашутi в
контору спустять, - похмуро пообiцяв Григорiй. - Жiнки як-небудь i сюди
вам зможуть обiд принести. Тепер не обов'язкова розкiш на всякi перерви
час убивать.
Додому Григорiй прибiгав зрiдка i вже дорогою добрiшав; якась тиха
задумана усмiшка опускала куточки його темних заокруглених уст.
Розважав, як мiг, Софiю, дiтей i часто замислювався, забувши скинути
руку з пухнатенького засмаглого плеча Люби. Було боляче. Ще тiльки на
життя починали слатися дороги, i так по-дурному вiйна обiрвала їх.
"Що ж, Григорiю, пора воювати, брати гвинтiвку до рук. Пора", -
згоджувався.
Неясно у маревi бачив вiйну. Iшов у думах насупроти неї i жалкував, що
невелику мав вiйськову спецiальнiсть: був рядовим зв'язкiвцем.
Надвечiр, перед самим його вiд'їздом, тихо пiдiйшла Катерина i припала
чорнокосою головою до його грудей, потiм вiдхилилась назад i попросила:
- Тату, ти нас не забувай. Листи частiше пиши. Ти перше дома мало був,
тепер поїдеш, а ми ж тебе любимо, тату, аби ти знав, як ми тебе всi
любимо, - обняла його тонкими ручками i притулилась головою до щоки
батька.
- Хто тебе, доню, навчив так говорити? - зразу майнула догадка, що
Софiя розмовляла з дочкою.
- Я сама, тату. Ти все думаєш, що я маленька... А скiльки я тебе,
бувало, дожидалась вечорами. Усi уроки вивчу, художнi книжки почитаю, а
тебе все нема. Ти ж так гарно спiвати умiєш, а нам рiдко-рiдко спiвав.
Блiднучи, Григорiй слухав мову дiвчини i тепер зрозумiв, що не зумiв
прихилити до себе дитячих сердець, що дiти розумiли бiльше, нiж вiн гадав.
I, жалкуючи, що не можна повернути минуле, заговорив тихо й гаряче, не
випускаючи з обiймiв Катерини:
- Так, дочко, твоєму батьковi треба було бути бiльш уважним. Тiльки ти
не думай, що вiн вечорами розгулював. Твiй батько робив буденну роботу,
робив, скiльки хватало сили, бо думалось не про себе одного, а щоб краще
було людям. Ти ще не знаєш, дочко, що таке село. У ньому багато хорошого,
але й корiнцi бур'яну залишилися, накип минулого де-не-де до нашого берега
прибивається. I твiй батько не проходив байдуже повз усе, аби, мовляв,
йому добре було. Вiн гнав у шию ледарiв, п'яниць, дряпiжок, прихованих
ворогiв; непокоївся серцем за новi зеленi паростки. Часом i помилявся, а
робив багато, як совiсть пiдказувала йому... Ти мене розумiєш? - раптом
подумав, що не треба було цього говорити дiвчинi.
- Розумiю, тату. Ти хороший у нас. Тiльки мати часто плакала, коли тебе
довго дома не було.
- Повернуся з вiйни - бiльше плакати не буде. Я маму дуже люблю.
З дитячою довiрою подивилась Катерина на батька, щось розмiрковуючи, а
потiм м'якими устами, перехиляючись, навскiс поцiлувала його.
- I ми всi тебе, татку, любимо. Так любимо... Мати нам що не почне
говорити, а тебе i спом'яне.
Схвильований Григорiй вийшов у другу половину хати. Так он яка його
Софiя. За отими жартами, часом ущипливими, надокучливими, ховалось велике
материнське серце. А вiн не змiг чи не хотiв розпiзнати його.
- Що ж, жiнко, - промовив, сiдаючи за стiл, - вип'ємо за твоє здоров'я,
за майбутнє наше життя, добре до самого вiку, - схилився над нею, цiлуючи
невеликi уста.
- Ой, Грицю. Що ти, Григорiю! - обвила його шию мiцними руками, i очi,
обличчя засяяли в неї такою радiстю, що йому було совiсно дивитись на неї.
- А другу чарку, щоб краса твоя не марнiла. Щоб все тобi було, чого
сама собi бажаєш.
I незчулись, як хату заповнили сутiнки, поприбiгали дiти, з дiйницею
увiйшла баба Орина.
Так, - думав Григорiй, - як буде ласкава доля до нього, битиметься за
трьох - удачу вiн мав не тiльки помiж людьми: своя сiм'я не чула в ньому
душi.
Далеко за пiвнiч тихо розмовляв з дружиною, так i заснув, притулившись
до її невеликих грудей. А Софiя лежала на правiй руцi чоловiка,
перебираючи рукою порiдiлi чорнi кучерi, дивилась i надивитись не могла на
такi рiднi риси дорогого обличчя. Так i свiтанок застав її, коли треба
було будити Григорiя в похiд.
V
Ревiли дороги.
Машини до самого неба пiдiймали сiрi незграбнi стовбури пилу, i вiн
осiдав на закуренi обличчя червоноармiйцiв, на обважнiлi хлiба, на
покалiченi придорожнi липи i верби. Часом десь iз-за лiсу або з-пiд хмари
вилiтало кiлька самольотiв; вiд них, блискучо коливаючись, вiдривались
продовгувастi бомби, i земля, ахкаючи, пiдiймалася вгору чорносизими
стовпами. На обочинах шляху вже лежали обгорiлi залiзнi кiстяки, а
невпинний потiк прямував далi i далi. Назустрiч iшли порожнi машини за
боєприпасами. Часом вискакували - з пораненими, в очi кидались шкарубкi
рудi плями на бiлизнi та бинтах.
Дуже непокоїлося серце в Григорiя. Найбiльш гнiтило не наближення
фронту, а чуття невiдомостi: як вiн зустрiне ворога, як вступить у бiй, як
буде воювати.
Оте "як", нерозгадане, важке, давило тягарем, навiть часом зупиняло
подих. Нi, вiн не боягуз, за чужою спиною не ховатиметься - битися буде не
гiрше за iнших. Бомбардування не лякало його; не лякав i обстрiл з
кулеметiв - лежав на землi коло сорокоп'ятчикiв i вперто стрiляв у небо, в
якому i зараз сновигали кощавi злобнi "мессери". Але як вiн вперше
стрiнеться вiч-на-вiч з отим фашистом, що схотiв затиснути очi всьому
свiту?
Григорiй попав зв'язкiвцем у гаубично-артилерiйський полк.
Начальник штабу, широкочолий, уже в лiтах, капiтан Железняков направив
його з наводчиком Петром Федоренком у третю батарею першого дивiзiону.
Петляючи лiсом, помiж щiлинами i дзотами, прислухаючись до трiскотнi
мiнометiв, вони довго розшукували район огневих позицiй третьої батареї.
Дорогою Григорiй встиг узнати вiд балакучого Федоренка найцiкавiшi подiї
його життя i погляди на вiйну.
- Чоловiк тодi правильний, коли своє мiсце знаходить на землi. Дивись,
iнший i не дурний, i учений, а все в нього через пень-колоду виходить, бо
свого не найшов. А моя точка - машини всякi. Люблю їх, як душу. Привозять
тобi мертве залiзо, а ти бiля нього покрутишся, замурзаєшся, як чорт у
пеклi, вилаєшся не раз, а потiм i любуєшся - пiшла твоя машина на люди, як
молодиця на весiлля, тiльки покручує собi, - i Федоренко добавив таке
порiвняння, що Григорiй довго беззвучно смiявся, зупинившись посеред лiсу.
- Ти, видно, бабiй добрий. У тебе й слiвця такi.
- Нi, жiнки мене не люблять, - серйозно вiдповiв. - Бо i я, правда,
бiльше машинами, чим їхнiм братом, iнтересуюсь, - i чогось зiтхнув. - Да,
а воювати нам з тобою крiпко доведеться. Ти щось коло своїх телефонiв
тямиш, чи який там бiс?
- Тямлю.
- Це добре, - похвалив Федоренко. - Кожен чоловiк небагато, а двi
професiї повинен знати: вiйськову i невiйськову.
А то iнше боже теля i стрельнути з гвинтiвки по-людськи не вмiє. Чи,
може, i ти не вмiєш?
- Нi, трохи умiю.
- Це добре. Ордена за що отримав?
- За урожай.
- Хай не останнiй буде.
- Спасибi.
- I я за машини теж такий, як у тебе, заробив.
- Чому ж не носиш?
- Нi, є при собi. В кишенi. Не хочу, щоб усi бачили - полегкiсть
почнуть всяку давати. - I не можна розiбрати, чи серйозно, чи насмiшкувато
вiн говорить.
- Да, - не знає, що вiдповiсти Григорiй, дивлячись-на ширококосте
обличчя Федоренка з лукавими блищиками в карих очах.
- Так от, давай будемо дружити, - простягає рубцювату, чорну вiд залiза
I мазуту, руку. - На вiйнi дружба - запорука перемоги, - вже говорить
цiлком серйозно.
Нарештi вони знаходять свого командира батареї, молодого невеличкого
лейтенанта Тура, який щойно повернувся з спостережного пункту.
- Навiдник? - зрадiв Тур. - Це у нас дефiцитна спецiальнiсть. Свою
справу знаєш?
- Знаю, товаришу лейтенанте. На Халкiн-голi лупив чортiв, аж чорти
сипались.
- Повоюєм! - щиро тисне руку лейтенант, - Сержанте Лавриненко!
Проворний сержант пiдбiгає до лейтенанта. Велика, прим'ята осколками
каска перегойдується на його головi. I Шевчик зразу ж з великою повагою
слiдкує за кожним рухом сержанта.
- Це командир першої гармати. Будеш у нього навiдником.
Федоренко молодцювате вiддає честь, i Григорiй помiчає, як втомлене
обличчя лейтенанта освiтлюється схвальною усмiшкою.
- Григорiй Шевчик? Знаю такого! В одному Указi з моїм батьком
нагороджений. Що, в помiчники старшини призначити?
- Нi, - пригадуючи слова Федоренка, рiшуче закрутив головою. - Хочу
бути зв'язкiвцем.
- Он як? Це добре, - тисне руку Григорiєвi. - Старшино! Невеликий
бiлявий сержант пiдходить до них.
- Нагодуйте хлопця i передайте сержантовi Нiгматi.
VI
Нерозгадане, тривожне "як" розвiялося скорiше i легше, нiж думалося
спочатку.
Того ж вечора, пiсля прив'язки батареї, Григорiй з зв'язкiвцем
Рязановим, русявим горьковчанином, топчучи важкими чобiтьми недоспiлу
ниву, проводив кабель до нового НП командира батареї. Попереду, десь бiля
острiвця лiсу, противно крякали мiномети, а потiм осторонь вибухали мiни;
над восковими нивами метлялись червонi фонтани.
- Дряк! Тряк! - викрикували мiномети. I цi звуки нагадували чи швидкий
сухий перестук терницi, чи наполохане крякання качок.
- Шлiссс! Шлiссс! - мелодiйно пролiтали з нашого боку невидимi снаряди,
i лiс ахкав тривожно i глухо.
Поспiшаючи розмотувати кабель, Григорiй тепер бажав тiльки одного:
скорiше, скорiше б дотягнути провiд до спостережного пункту.
"Коли б хоч не заблудитись", - думав з тривогою. Невдалий початок мiг
би зразу викликати недоброзичливе ставлення до нього
артилеристiв-кадровикiв.
Котушка все тоншала, оголяючи нерiвнi кулаки моткiв; кабель з сумовитим
зiтханням, обрушуючись, падав на задуманi колоски, ставав липким од
вичавленого пшеничного молока. В Григорiя уже притупився жаль до стоптаної
ниви, до стогону недоспiлого колосу, - бiльшi турботи хвилювали його. I
вже сiрий кабель з липкими вузлами паросткiв, що обпiкали пальцi, був не
кабелем, а стежкою, яка єднала його життя з життям великої армiї. I вже не
мiг уявити свого життя без цiєї найпотрiбнiшої роботи, без старенького
"унаефа", що коливався i коливався бiля боку, вириваючи стебла з
зачерствiлої землi.
I коли на схилi невеличкого пагорбка вiн побачив лейтенанта Тура, -
усмiхнувся i полегшено зiтхнув.
- Скорiше зв'язуйтесь з вогневою, - заклопотано кинув лейтенант,
вдивляючись в темiнь, що плюскотiла над житами, неначе прогрiте зоряне
озеро.
- Днiпро, Днiпро! - глибоко увiгнавши заземлення, присiв у окопi
Григорiй.
- Днепр слушает! - обiзвався чiткий гортанний голос з грузинським
акцентом.
I цi слова були для Григорiя солодшими за музику. Тепер можна було i
пiт обтерти з чола, i амунiцiю поправити, i цигарку закурити.
- Зв'язок налагоджено, товаришу лейтенанте!
- Добре. Трубку не випускати з рук. Нi в якому разi не зумерити.
- Є, не зумерити.
В окопi спостережного пункту, тихо розмовляючи, сидiли бiйцi iз взводу
продовгувата; пiдборiддя рiзко випнуте, клинцювате i заляпане болотом;
уста стиснутi в тонку бiлу смужку.
3 полегшенням зiтхнув Дмитро, вдивляючись в злобно пересмикнуте
обличчя: розвiявся сумнiв, що кiлька разiв холодив його - а може даремне
пролилася кров.
- Бiжи, Андрiю, до Марка Григоровича. Хай запрягає коня i приїжджає
сюди. Не заблудиш?
- Нi. А як же ви? Дайте я вам ногу перев'яжу.
- Я сам. Бiжи скорiше. Бiжи, сину!
- Стогнучи, звивається на землi невiдомий.
- Нiчого, не здохнеш, - злiсно слiдкує за побiлiлим обличчям, на яке
спадає рiденький, пiтний чуб кольору перегнилого лика.
Дмитро ножем розрiзує штанину бiля рани i починає перев'язувати її.
* * *
Хтось схиляється до нього. Вiн вiдчуває це, не розплющуючи очей, -
тiльки по тому, як згустилась темiнь над ним.
Куди ж вiн пливе? Щемить серце, млосний перестук перекочується в
головi, i все тiло аж пашить вогнем, наче на ньому перекручують розпеченi
обручi. Ще неясно вiє над ним широкими крилами свiт, i в ньому Дмитро
ловить то до болю знайоме курликання журавлiв, то якесь слово, значиме i
таємниче, то признаний форкiт коня, то змiну теплих струмкiв, то повiв
розпареного чебрецю. Все це знову розходиться, неначе вiтер в привiллi, i
щось нове випливає - тiльки напружити пам'ять i вловиш його.
I раптом високо-високо над ним розкинулась темносиня рiчка. Вона
звивається в темних берегах, невеличкими озерцями просвiчується осторонь,
переливається м'яким сяйвом великих зiрок. То Чумацький Шлях пливе над
ним, роздiляючись на двi дороги.
Тихo шумлять розлогi дерева. Часом на чорному тлi рiзне око тендiтний
стовбур берези, i знову перехитується рiчка, глибинна, спокiйна. Курличуть
колеса. Ось шина ударила в корiнь, забряжчали орчики, бiль терпко
обiзвався в нозi. Двi голови нахиляються до нього, i вiн скорiше вiдчуває
нiж пiзнає Андрiя i Соломiю.
- Дмитре Тимофiйовичу, ми вас на нiч в нашiй хатi залишимо, -
торкається дiвоча рука його руки.
I вiн заплющує очi, сповнений якимсь новим почуттям, почуттям, що в
його життi трапилось щось значиме. А що. воно? Ага, вiн житиме! Нi, не те,
не те. Вiн добре дiло зробив. А люди, якi ж люди з ним... Соломiя, Марко
Григорович, Андрiй... Все стає незвично хорошим, i чуже життя
розстеляється так само близько, як i своє. Вiн хоче навпомацки найти руку
Андрiя i не знаходить. Син! Дванадцять рокiв, а вiн бiжить на помiч. I
пострiли не спинили.
- Андрiю!
- Що, тату? - нахиляється до нього, обдаючи переривчастим подихом.
- У село поїдеш, тiльки маму, бабу не перелякай. То у мене кровi багато
витекло.
- Гаразд, тату. Довеземо до Марка Григоровича i я - верхи додому.
Болить у вас?..
Широкий гул м'яко сповиває Дмитра. У його життi сталися новi подiї. Хай
нiхто не знає про них, тiльки його серце - i це вже добре. I поки що
сильне почуття, що радiсно зв'язує його з усiєю країною, з усiма рiдними
людьми, перемагає чуття болю. Проте згодом воно знову пiдкрадається,
вогнем наливає тiло, стискує серце; тяжко вiддаляється небесна рiка,
плямами розтiкається, тiльки шум, невловимий, тривожний, все плеще i
плеще, неначе невсипущий колос...
У хатi бiля нього сидить Соломiя, але Дмитро настороженим слухом
вiдчуває присутнiсть ще якоїсь людини.
- Тут хтось є?
- Це Степанида Сергiєнко, моя подруга.
- Ми будемо доглядати вас, Дмитре Тимофiйовичу, - з просвiтку
напiвпрочинених дверей насувається чорна брила i зупиняється бiля Соломiї.
- Завдав людям клопоту, - щиро жалкує i виразно пригадує завзяту
Степаниду, студентку унiверситету.
Млосно шумить в головi, така слабiсть у всьому тiлi, що навiть дивитися
тяжко на блищик зорi, яка тремтить i тремтить у невеличкому шматку неба.
- Що ви, Дмитре Тимофiйовичу! Таке скажете. Ви для нас, можна сказати,
життя не шкодували, - гаряче заговорила Степанида. - Коли б я Могла вам
чим пособити, коли б я могла ваш бiль перетерпiти...
I добре Дмитровi слухати схвильоване слово дiвчини, хоча не забуває з
насмiшкуватим спiвчуттям вiдмiтити: м'яко говорiть, а характеру твердого -
не в батька вдалася.
Свiтанком приїхали Югина, мати, Андрiй i лiкар.
- Дмитре! - припала жiнка до чоловiка i не могла одiрватись, обдаючи
його сльозами i гарячим диханням.
- Хоч би людей постидалась, - спробував оджартуватись. - I не вмивай
мене сльозами. Ну, не треба, Югино.
- Через мiсяць брикатиме ваш вояка, - вiдповiв пiсля перев'язки лiкар
на нiме запитання Докiї. - Кiсть не зачеплена.
- I то вже гаразд, - зiтхнула мати, її запалi очi просвiтилися вогким
блиском.
I знову гойдалась перед ним просвiтлена рiка, а потiм рознилась вона
безмежним морем; росистий житнiй та пшеничний колос перехитувалися з ниви
до нього, шукали рук його, i невимовно добре було їхати своїми рiдними
полями, де кожен пагорбок, де кожна долинка порiднена якоюсь згадкою чи то
дитинства, чи то юностi, чи уже середнiх рокiв, коли на скронях починають
срiблитися першi ниточки.
I нi разу Дмитровi не подумалось про недалеке майбутнє, що тепер
пiдiйшло впритул до нього, нi разу не подумалось про той лихий дикий
корiнь, що викинув свою ядучу ворсину в несходимий яр, нi разу не
подумалось, що цим пострiлом обривалось його мирне хлiборобське життя.
Нове почуття полонило його, давало яснiсть думкам, як сонце дає тепло
багатiй нивi. I як нiколи, тягнуло тепер Дмитра в поля, до людей, до
працi. Тому й лежали поруч iз лiками безостi й остистi колоски,
розповiдаючи про тi дива, що робились без нього на ланах.
Третього дня, коли вiн лежав пiсля перев'язки на високому лiжку, в хату
вбiгла Ольга:
- Таточку, до нас дядя Iван Васильович на машинi приїхав i знову менi
книгу привiз. Дивiться!
Пригинаючись у дверях, увiйшов Кошовий.
- Добридень, бригадире. Як здоров'я? - пiдiйшов до лiжка i поцiлував
Дмитра. - Велику птицю спiймав, Дмитре Тимофiйовичу. За її польотом давно
слiдкували. Бiльшовицька подяка тобi. Одужуй скорiше. Що колоски
розповiдають? - усмiхнувся i присiв у головах.
- Рiзнi новини розповiдають. Перехресний спосiб сiвби порадує нас,
Iване Васильовичу.
- Марiя Опанасенко тобi привiт i найкращi побажання Передавала, а в
Навроцького, як почув, аж сльози заблищали.
- Що вiн тепер робить?
- Новi гатунки жита виводить. Захопив собi таку площу, що на нiй i
дослiдна станцiя вмiстилася б.
- Цей захопить. На рибалку не їздили?
- Нiяк не зберусь. З тобою хотiлося...
- Поїдемо, Iване Васильовичу. Одне мiсце я таке намiтив.
- Знову цiлу нiч протримаєш на водi?
- Цiлу нiч, - i захоплюючись розмовою, планами, Дмитро забуває за рану.
III
- Ти чого?
Вiн прокидається вiд знайомого ласкавого дотику невеликих пальцiв, вiд
повiву гарячих краплин, що падають йому на щоки. I раптом з острахом
пiдводиться з постелi.
Очi в Югини, як два озеречка, переповнилися сльозами; позлипались мокрi
вiї, тремтять нервово, швидко; здригаються щоки, нерiвно перекочується
пiдборiддя. Вона мовчазно охопила руками його шию i обличчям притулилась
до шорсткої, зарослої щоки. Сльозина падає Дмитровi в очну западину. I
куточок його ока починає часто пересмикуватися.
- Ти чого? - перепитує, i самому стає моторошно вiд власного голосу.
Бiль починає пiдбирати ногу, пiдводити вгору.
Тиша.
На вiкнах погасло сонячне промiння. I настороженими .тiнями наливається
хата, немов перед бурею.
Зашумiв надворi вишняк, i вже не було у вiкнах зеленого i блакитного
свiту - тiльки сиза мла звужувала день. Дмитро вiдчуває, як на його грудях
швидко б'ється серце дружини, i терпляче жде, поки вона заспокоїться.
В просвiтку мiж двома вишнями бачить: вулицею поволi iдуть жiнки та
чоловiки; споважнiли зразу дiти, i по ходi, по обрису людей, чiткому i
незвичному, вiн розумiє, що трапилося щось неповторне, страшне.
- Вiйна? - впивається в голубi блискучi озерця.
- Вiйна! Фашист напав. - Ще мiцнiше припадає до нього, ще мiцнiше
затискає його шию теплими руками.
Бiльше не треба слiв, бiльше не бачить вiн нi блакитного погляду, нi
самої Югини. Може вона тепер вiдiйшла вiд нього? Нi, певне злилася з ним в
єдиному подиху. Отi радiснi, невловимi хвилi, що цими днями переповнили
його душу, раптом обриваються, i холод просочується аж до мозку.
"Вiйна! Яка ж вона?" - уявляє розпливчастi тьмянi картини, що
заворушилися десь бiля обрiю.
Бачить їх по-своєму, як бачить хлiбороб, що викохав щедру ниву не на
радiсть, а може на поталу.
Який урожай у цьому роцi! Найстарiшi люди не пам'ятають такого.
Оновлена земля, наче з глибин своїх, пiдняла могутню сiлу, i закрасувалися
жита, вищi росту людського; в садах дерева ломилися вiд буйного плоду,
пасiчники нiколи не брали таких узяткiв. I цю землю, родючу i добру,
пригасить, запечалить повiв вiйни...
Бачив на полi бою, як злобне залiзо розорювало ниви; не сонячнi вiнки,
а пожежi клубилися в небi, i не радiсним перепочинком чи турботою, а
кривавим трудом i вiчним спочинком вiяло з нахмурених ланiв.
Як багато того дня промайнуло картин - одна сумнiша за другу. I хiба
вiн мiг знати, що ця вiйна буде страшнiша за всяку картину, яку може
породити людська уява.
- Дмитре, що ж ми будемо робити?
- Що? Воювати будемо з фашистами, Батькiвщину боронити. До останнього
подиху захищати, Югино.
- Правда, мiй любий... А як же ти?
- Вилiкуюсь - i на фронт. Не буду коло твоєї спiдницi сидiти. - I зразу
ж подумав, що дружина може його гiркий жарт прийняти за докiр; та вона,
видно, так i зрозумiла, бо, приглушивши зiтхання, мовчки з жалем
подивилась на нього; незаслужена образа просковзнула по обличчю. Вiн довго
вiдшукував потрiбне слово, щоб зм'якшити свiй докiр, та не змiг вiдшукати
i, непомiтно, забуваючи за дружину, знову перенiсся думками в оту невiдому
далечiнь, що i йому десь готувала своє мiсце i долю.
У хату увiйшли Докiя i Андрiй. Обличчя матерi було чорне, як нiч -
глибокою темiнню вiяли запалi скорботнi очi, ряснi зморшки, уста.
"Як може зразу змiнитись людина", - перевiв погляд на Андрiя, що стояв
бiля дверей, стрункий, задуманий, бiлявий, ще бiльше вiдтiняючи згорьоване
обличчя Докiї.
- Де Ольга? - йому хотiлося в цю хвилину бачити всю сiм'ю. Югина вийшла
з хати i незабаром повернулася з дочкою. Тихо пiдiйшла дiвчина до батька i
стала, похнюпившись, коло лiжка.
- Ти чого, донечко?
Двi волошки глянули на нього i знову сховались пiд темними вiями.
Мовчки зiйшлась вся родина бiля свого господаря, неначе прощаючись з
ним. Дмитро довгим-довгим поглядом обвiв усiх i тихо промовив:
- Журбою бiдi не пособиш i голови теряти не треба. Не за нами одними
прийшло горе. Тримайтеся ж одне одного, яка б лиха година не бушувала над
вами. Ми сильнiшi всякого лихолiття. - I замовк - нехватило слiв. Щось
стиснуло йому горло i, охоплений думками, згадками, не мiг умiстити в
серцi усього життя, що прорвалося густо i боляче.
IV
Похмурнiло навколо в цi днi.
Проводжали жiнки чоловiкiв, матерi - синiв, виряджали рiдних та
кревних; дитячими ручками, дiвочими устами прощалось село зi своїми
синами. I нiхто в селi не сiдав у машини. Йшли пiшки аж до чорнолiсся,
глибинним зором оглядали тi простори, що лягли з роками як найдорожчi
скарби. Прямували завтрашнi солдати у невiдоме - битись за цi простори,
життям обстоювати тi свiти, без яких не можна прожити людям, як серцю без
кровi.
Не одної вдачi, не одної волi та сили були. Та буйна молодiсть, як
яблуневий цвiт, першою прощалась з рiднею. Пройшли довгими вулицями,
завзято, гордовито спiваючи похiдних пiсень. Навколо з заздрiстю крутилися
виводки малечi. Вони бiльше за всiх вболiвали, що не їм iти на вiйну, вони
ж найбiльше розхвалювали своїх братiв та родичiв.
За селом, як по командi, юнаки вскочили на машини, обнялись,
переплелись руками, i пiсня, що тiльки раз так спiвається у життi, широко
розляглась над безмежними мiнливими плесами поля. Могутнiй у своїй силi i
принадно сумовитий по звучанню тенор, обриваючи душу, пiдводився до самого
неба. Ще не встигли молодi баси грiзно повторити приспiв, як знову
заспiвувач наповнював поля неповторним трепетом.
I довго не розходились жiнки, чоловiки, дiвчата з шляху, схвильованi
прощанням, пiснею i думами про завтрашнiй день. Старшi роками були бiльш
задуманими, суворими. А тут ще як почнуть жiнки печалитися, то iнший
чоловiк i не витримає - сам хмарою насупиться, гладячи рукою дитячу
голiвку. А Варивон зразу ж нагримав на свою рiдню:
- Чого ви менi, значить, похорон справляєте? Не дадуть чоловiку
спокiйно чарку випити. От ускочив у сльози, як у росу. I де їх ото
набралося? Ану, хай чорти Гiтлера у смолi кип'ятять, випиймо за нашу
удачу. Пий, стара, - звернувся до Василини, - бо скоро горiлка вiд твоїх
зiтхань прокисне.
З Дмитром прощався спокiйно, тiльки очима косував на Василину, що й на
людях не витримала, плакала.
- Жаль, Дмитре, що не разом iдемо. З таким, як ти, гори б ворочали. З
тобою i працювати гаразд, i горiлку пити, i чортiв бити. Коли б, значить,
стали плече в плече, - нiхто б нас i залiзом не сколупнув.
Спасибi за добре слово, - розчуливсь Дмитро. - Справно воювали за свою
землю. Ще може стрiнемось.
- Стрiнемось. Як не на вiйнi, то пiсля вiйни - я вмирати не збираюся, -
подивився на Дмитра з твердою надiєю. - Думаєш, сам себе потiшаю. Вiрю,
значить, що нiякий дiдько мене ї вiзьме. Дивлюсь на iншого i злюся - то
був чоловiк чоловiком, а це за день як тiсто розлазиться. Тьху на тебе,
окаянний, думаю. Чи ти, значить, коло дiжки согрiшений, чи яка тебе трясця
мiсить? Я такому i в пику затопив би.
Тричi поцiлувалися, мiцно, щиро. Варивон, перехопивши рукою жiнчину
шию, опустив долоню на блузку i вже з-за плеча усмiхнувся:
- От шкода - свою жiнку покидати. Вона як пiсня в мене: радiсть
посилить, а смуток розвiє. Тiльки в цi днi моя пiсня зажурилась. Пiшли,
дорога. - Так i вийшов iз хати i пiшов селом, пригортаючи молодицю.
"Такого бiда не скрутить. Воїн", - любовно провiв невисоку огрядну
постать Варивона i знову, кривлячись од болю, змислився над своєю долею.
Григорiй Шевчик в цi днi, до мобiлiзацiї його року, хотiв якнайбiльше
побути з дiтьми, з дружиною, бабою Ориною. Раптом усе домашнє стало
дорожчим, начебто вiн тепер бажав наверстати минуле, коли бiльше часу
проводив поза домом. Раз навiть майнула думка: "Певно, Дмитра завжди так
тягнуло до родини, як мене зараз".
Але невiдкладнi турботи вiд зорi й до зорi тримали Григорiя серед
людей. Вiн перший гостро розкритикував маршрут, по якому мали гнати в тил
колгоспну худобу. Од злостi голос у Шевчика став бiльш рiзким i книжним:
- Це план, можна сказати, канцеляриста Скоробреха, який все врахував,
крiм... вiйни. Прямо тобi стратег - гуртами захотiв осiдлати дороги
найбiльшого руху.
- Зате це найкоротший шлях, - спробував хтось оправдатися.
- До повної плутанини або й загибелi - ви хочете сказати? - вiдрiзав
Григорiй. - Худобу ми переправимо через Буг i поженемо польовими дорогами.
- Ех, скiльки пашнi витолочимо, - зiтхнув Олександр Пiдiпригора.
Григорiй з докором поглянув на гуртовщика i ледве сам не зiтхнув.
Одначе зразу ж нахмурився, щось пробурмотiв про мирнi настрої i заговорив
про новий маршрут. Другого дня Шевчик уже запасливо добував у районi
медикаменти для людей i худоби, а потiм в конторi колгоспу влаштував
"художню частину" канцеляристам, якi, старанно виготувавши списки худоби,
трохи припiзнилися з рiзними довiдками для гуртовщикiв i доярок.
- У нас же нема типографiй, - спробував захищатися бухгалтер.
- Скоро лiнотипа для лiнивих типiв пiдвезуть. Прямо на парашутi в
контору спустять, - похмуро пообiцяв Григорiй. - Жiнки як-небудь i сюди
вам зможуть обiд принести. Тепер не обов'язкова розкiш на всякi перерви
час убивать.
Додому Григорiй прибiгав зрiдка i вже дорогою добрiшав; якась тиха
задумана усмiшка опускала куточки його темних заокруглених уст.
Розважав, як мiг, Софiю, дiтей i часто замислювався, забувши скинути
руку з пухнатенького засмаглого плеча Люби. Було боляче. Ще тiльки на
життя починали слатися дороги, i так по-дурному вiйна обiрвала їх.
"Що ж, Григорiю, пора воювати, брати гвинтiвку до рук. Пора", -
згоджувався.
Неясно у маревi бачив вiйну. Iшов у думах насупроти неї i жалкував, що
невелику мав вiйськову спецiальнiсть: був рядовим зв'язкiвцем.
Надвечiр, перед самим його вiд'їздом, тихо пiдiйшла Катерина i припала
чорнокосою головою до його грудей, потiм вiдхилилась назад i попросила:
- Тату, ти нас не забувай. Листи частiше пиши. Ти перше дома мало був,
тепер поїдеш, а ми ж тебе любимо, тату, аби ти знав, як ми тебе всi
любимо, - обняла його тонкими ручками i притулилась головою до щоки
батька.
- Хто тебе, доню, навчив так говорити? - зразу майнула догадка, що
Софiя розмовляла з дочкою.
- Я сама, тату. Ти все думаєш, що я маленька... А скiльки я тебе,
бувало, дожидалась вечорами. Усi уроки вивчу, художнi книжки почитаю, а
тебе все нема. Ти ж так гарно спiвати умiєш, а нам рiдко-рiдко спiвав.
Блiднучи, Григорiй слухав мову дiвчини i тепер зрозумiв, що не зумiв
прихилити до себе дитячих сердець, що дiти розумiли бiльше, нiж вiн гадав.
I, жалкуючи, що не можна повернути минуле, заговорив тихо й гаряче, не
випускаючи з обiймiв Катерини:
- Так, дочко, твоєму батьковi треба було бути бiльш уважним. Тiльки ти
не думай, що вiн вечорами розгулював. Твiй батько робив буденну роботу,
робив, скiльки хватало сили, бо думалось не про себе одного, а щоб краще
було людям. Ти ще не знаєш, дочко, що таке село. У ньому багато хорошого,
але й корiнцi бур'яну залишилися, накип минулого де-не-де до нашого берега
прибивається. I твiй батько не проходив байдуже повз усе, аби, мовляв,
йому добре було. Вiн гнав у шию ледарiв, п'яниць, дряпiжок, прихованих
ворогiв; непокоївся серцем за новi зеленi паростки. Часом i помилявся, а
робив багато, як совiсть пiдказувала йому... Ти мене розумiєш? - раптом
подумав, що не треба було цього говорити дiвчинi.
- Розумiю, тату. Ти хороший у нас. Тiльки мати часто плакала, коли тебе
довго дома не було.
- Повернуся з вiйни - бiльше плакати не буде. Я маму дуже люблю.
З дитячою довiрою подивилась Катерина на батька, щось розмiрковуючи, а
потiм м'якими устами, перехиляючись, навскiс поцiлувала його.
- I ми всi тебе, татку, любимо. Так любимо... Мати нам що не почне
говорити, а тебе i спом'яне.
Схвильований Григорiй вийшов у другу половину хати. Так он яка його
Софiя. За отими жартами, часом ущипливими, надокучливими, ховалось велике
материнське серце. А вiн не змiг чи не хотiв розпiзнати його.
- Що ж, жiнко, - промовив, сiдаючи за стiл, - вип'ємо за твоє здоров'я,
за майбутнє наше життя, добре до самого вiку, - схилився над нею, цiлуючи
невеликi уста.
- Ой, Грицю. Що ти, Григорiю! - обвила його шию мiцними руками, i очi,
обличчя засяяли в неї такою радiстю, що йому було совiсно дивитись на неї.
- А другу чарку, щоб краса твоя не марнiла. Щоб все тобi було, чого
сама собi бажаєш.
I незчулись, як хату заповнили сутiнки, поприбiгали дiти, з дiйницею
увiйшла баба Орина.
Так, - думав Григорiй, - як буде ласкава доля до нього, битиметься за
трьох - удачу вiн мав не тiльки помiж людьми: своя сiм'я не чула в ньому
душi.
Далеко за пiвнiч тихо розмовляв з дружиною, так i заснув, притулившись
до її невеликих грудей. А Софiя лежала на правiй руцi чоловiка,
перебираючи рукою порiдiлi чорнi кучерi, дивилась i надивитись не могла на
такi рiднi риси дорогого обличчя. Так i свiтанок застав її, коли треба
було будити Григорiя в похiд.
V
Ревiли дороги.
Машини до самого неба пiдiймали сiрi незграбнi стовбури пилу, i вiн
осiдав на закуренi обличчя червоноармiйцiв, на обважнiлi хлiба, на
покалiченi придорожнi липи i верби. Часом десь iз-за лiсу або з-пiд хмари
вилiтало кiлька самольотiв; вiд них, блискучо коливаючись, вiдривались
продовгувастi бомби, i земля, ахкаючи, пiдiймалася вгору чорносизими
стовпами. На обочинах шляху вже лежали обгорiлi залiзнi кiстяки, а
невпинний потiк прямував далi i далi. Назустрiч iшли порожнi машини за
боєприпасами. Часом вискакували - з пораненими, в очi кидались шкарубкi
рудi плями на бiлизнi та бинтах.
Дуже непокоїлося серце в Григорiя. Найбiльш гнiтило не наближення
фронту, а чуття невiдомостi: як вiн зустрiне ворога, як вступить у бiй, як
буде воювати.
Оте "як", нерозгадане, важке, давило тягарем, навiть часом зупиняло
подих. Нi, вiн не боягуз, за чужою спиною не ховатиметься - битися буде не
гiрше за iнших. Бомбардування не лякало його; не лякав i обстрiл з
кулеметiв - лежав на землi коло сорокоп'ятчикiв i вперто стрiляв у небо, в
якому i зараз сновигали кощавi злобнi "мессери". Але як вiн вперше
стрiнеться вiч-на-вiч з отим фашистом, що схотiв затиснути очi всьому
свiту?
Григорiй попав зв'язкiвцем у гаубично-артилерiйський полк.
Начальник штабу, широкочолий, уже в лiтах, капiтан Железняков направив
його з наводчиком Петром Федоренком у третю батарею першого дивiзiону.
Петляючи лiсом, помiж щiлинами i дзотами, прислухаючись до трiскотнi
мiнометiв, вони довго розшукували район огневих позицiй третьої батареї.
Дорогою Григорiй встиг узнати вiд балакучого Федоренка найцiкавiшi подiї
його життя i погляди на вiйну.
- Чоловiк тодi правильний, коли своє мiсце знаходить на землi. Дивись,
iнший i не дурний, i учений, а все в нього через пень-колоду виходить, бо
свого не найшов. А моя точка - машини всякi. Люблю їх, як душу. Привозять
тобi мертве залiзо, а ти бiля нього покрутишся, замурзаєшся, як чорт у
пеклi, вилаєшся не раз, а потiм i любуєшся - пiшла твоя машина на люди, як
молодиця на весiлля, тiльки покручує собi, - i Федоренко добавив таке
порiвняння, що Григорiй довго беззвучно смiявся, зупинившись посеред лiсу.
- Ти, видно, бабiй добрий. У тебе й слiвця такi.
- Нi, жiнки мене не люблять, - серйозно вiдповiв. - Бо i я, правда,
бiльше машинами, чим їхнiм братом, iнтересуюсь, - i чогось зiтхнув. - Да,
а воювати нам з тобою крiпко доведеться. Ти щось коло своїх телефонiв
тямиш, чи який там бiс?
- Тямлю.
- Це добре, - похвалив Федоренко. - Кожен чоловiк небагато, а двi
професiї повинен знати: вiйськову i невiйськову.
А то iнше боже теля i стрельнути з гвинтiвки по-людськи не вмiє. Чи,
може, i ти не вмiєш?
- Нi, трохи умiю.
- Це добре. Ордена за що отримав?
- За урожай.
- Хай не останнiй буде.
- Спасибi.
- I я за машини теж такий, як у тебе, заробив.
- Чому ж не носиш?
- Нi, є при собi. В кишенi. Не хочу, щоб усi бачили - полегкiсть
почнуть всяку давати. - I не можна розiбрати, чи серйозно, чи насмiшкувато
вiн говорить.
- Да, - не знає, що вiдповiсти Григорiй, дивлячись-на ширококосте
обличчя Федоренка з лукавими блищиками в карих очах.
- Так от, давай будемо дружити, - простягає рубцювату, чорну вiд залiза
I мазуту, руку. - На вiйнi дружба - запорука перемоги, - вже говорить
цiлком серйозно.
Нарештi вони знаходять свого командира батареї, молодого невеличкого
лейтенанта Тура, який щойно повернувся з спостережного пункту.
- Навiдник? - зрадiв Тур. - Це у нас дефiцитна спецiальнiсть. Свою
справу знаєш?
- Знаю, товаришу лейтенанте. На Халкiн-голi лупив чортiв, аж чорти
сипались.
- Повоюєм! - щиро тисне руку лейтенант, - Сержанте Лавриненко!
Проворний сержант пiдбiгає до лейтенанта. Велика, прим'ята осколками
каска перегойдується на його головi. I Шевчик зразу ж з великою повагою
слiдкує за кожним рухом сержанта.
- Це командир першої гармати. Будеш у нього навiдником.
Федоренко молодцювате вiддає честь, i Григорiй помiчає, як втомлене
обличчя лейтенанта освiтлюється схвальною усмiшкою.
- Григорiй Шевчик? Знаю такого! В одному Указi з моїм батьком
нагороджений. Що, в помiчники старшини призначити?
- Нi, - пригадуючи слова Федоренка, рiшуче закрутив головою. - Хочу
бути зв'язкiвцем.
- Он як? Це добре, - тисне руку Григорiєвi. - Старшино! Невеликий
бiлявий сержант пiдходить до них.
- Нагодуйте хлопця i передайте сержантовi Нiгматi.
VI
Нерозгадане, тривожне "як" розвiялося скорiше i легше, нiж думалося
спочатку.
Того ж вечора, пiсля прив'язки батареї, Григорiй з зв'язкiвцем
Рязановим, русявим горьковчанином, топчучи важкими чобiтьми недоспiлу
ниву, проводив кабель до нового НП командира батареї. Попереду, десь бiля
острiвця лiсу, противно крякали мiномети, а потiм осторонь вибухали мiни;
над восковими нивами метлялись червонi фонтани.
- Дряк! Тряк! - викрикували мiномети. I цi звуки нагадували чи швидкий
сухий перестук терницi, чи наполохане крякання качок.
- Шлiссс! Шлiссс! - мелодiйно пролiтали з нашого боку невидимi снаряди,
i лiс ахкав тривожно i глухо.
Поспiшаючи розмотувати кабель, Григорiй тепер бажав тiльки одного:
скорiше, скорiше б дотягнути провiд до спостережного пункту.
"Коли б хоч не заблудитись", - думав з тривогою. Невдалий початок мiг
би зразу викликати недоброзичливе ставлення до нього
артилеристiв-кадровикiв.
Котушка все тоншала, оголяючи нерiвнi кулаки моткiв; кабель з сумовитим
зiтханням, обрушуючись, падав на задуманi колоски, ставав липким од
вичавленого пшеничного молока. В Григорiя уже притупився жаль до стоптаної
ниви, до стогону недоспiлого колосу, - бiльшi турботи хвилювали його. I
вже сiрий кабель з липкими вузлами паросткiв, що обпiкали пальцi, був не
кабелем, а стежкою, яка єднала його життя з життям великої армiї. I вже не
мiг уявити свого життя без цiєї найпотрiбнiшої роботи, без старенького
"унаефа", що коливався i коливався бiля боку, вириваючи стебла з
зачерствiлої землi.
I коли на схилi невеличкого пагорбка вiн побачив лейтенанта Тура, -
усмiхнувся i полегшено зiтхнув.
- Скорiше зв'язуйтесь з вогневою, - заклопотано кинув лейтенант,
вдивляючись в темiнь, що плюскотiла над житами, неначе прогрiте зоряне
озеро.
- Днiпро, Днiпро! - глибоко увiгнавши заземлення, присiв у окопi
Григорiй.
- Днепр слушает! - обiзвався чiткий гортанний голос з грузинським
акцентом.
I цi слова були для Григорiя солодшими за музику. Тепер можна було i
пiт обтерти з чола, i амунiцiю поправити, i цигарку закурити.
- Зв'язок налагоджено, товаришу лейтенанте!
- Добре. Трубку не випускати з рук. Нi в якому разi не зумерити.
- Є, не зумерити.
В окопi спостережного пункту, тихо розмовляючи, сидiли бiйцi iз взводу