Стельмах М.. Велика рiдня

хочеш сказати? Людей баламутиш! Я тебе зараз же до суду передам. З
колгоспу вижену, куркульський поплiчнику.
- Я, я - куркульський поплiчник? - смертельно поблiднув Дмитро.
- Ти! Ти!-театрально ткнув пальцем Крамовий, не помiчаючи, що перехопив
цю манеру в Омеляна Круп'яка, i знову злостива усмiшка освiтила м'ясисте
обличчя.
- Я? - аж вигнувся Дмитро. - Геть менi звiдси, враже, бо зараз батiг
посiчу на тобi i пужак поламаю на тобi! Геть! - уже не володiючи собою,
ступнув крок уперед, i важка рука з затисненим батогом розмашисте одвелася
в сторону. Цьвохнув ремiнець, обкрутився навколо пужака i швидко почав
розкручуватись.
Вигляд Дмитра був, очевидно, такий страшний, що Крамовий зразу ж
прийшов до пам'ятi. Переляк опустив щоки його донизу, здмухнув усмiшку, i
лише уста затрiпотiли нервово, часто. Прожогом скочив у кабiну i звiдти
вигукнув:
- Сьогоднi ж, сьогоднi ж виключу з колгоспу! Бандит!
Машина загурчала, заколивалась i незабаром зникла з очей. Дмитро люто
перерiзав батогом молоде стебло полину i швидко пiшов до плуга. Вiн так
затис у руках чепiги, що зразу ж зламався болт.
"Невже викине з колгоспу? Яке вiн має право? Яке вiн має право?" -
поринув у роздуми, не помiчаючи, як спiвчутливо стежила за ним уся бригада
i радiсно, насмiшкувато - Карпо Варчук та Кузьма Василенко.
Смерком Дмитро важко попрямував до села. Бiля мосту порiвнявся з
Прокопом Денисенком i Василснком. Плескате й округле, неначе мiсяць,
обличчя комiрника аж свiтилося радiстю, i Василенко кривився злобливою
усмiшкою.
Хотiв мовчки обiйти їх, але Прокiп нахабно заступив дорогу:
- Вислужився, товаришу агроном? Давно вже пора тобi, Дмитре, вошi в
тюрмi погодувати, щоб не був таким розумним.
- Хто на кого яму копає, сам з головою скочить у неї,- аж заледенiли од
злоби очi Василенка.
"Яка страшна нiкчемнiсть, коли впивається своєю перемогою". - I Дмитро
тiльки тепер зрозумiв, наскiльки неправильне було його уявлення про
Василенка. Це був не тихий, безвольний п'яничка, яким вiн завжди
прикидався. Перед ним стояв перекошений лихою радiстю ворог, що кинувся б
на нього з ножем, вчепився б у горло закостенiлими брудними пазурами.
Дмитро, вирiвнюючись, тiльки руку одвiв назад - i обидвi постатi
проворно одскочили вiд нього.
- Тю-тю! Дурний! - вилаявся Прокiп i знизив голос:-Ми i добром до
нього, а вiн... Ех ти, кров баламутська... Дмитре, - оглянувся навколо, -
давай дiло одне обкрутимо. Ну, не бiсись. Послухай ранiше. Сам знаєш -
влип у нелегке дiло. Тут не крадiжка - полiтикою пахне. А полiтика - дiло
нешутєйне.
- Еге ж, полiтика, - похитав головою Василенко.
- Ну, i чого од мене хочеш? - вiдчув, як пересохли вуста i в горлi.
- Найменшого, - наблизився Прокiп, неспокiйно вертячи очима. - Ми
Крамового уламаємо, щоб не дуже того... розправлявся з тобою. Ну, винесуть
якусь поганеньку догану, чорт з нею. Не вхопи гь тебе. А ти прокуроровi
переiнакшиш свої слова про ячмiнь... Iнтересно, можна сказати... I кози
будуть ситi, i сiно цiле... Що? Непогано придумано? - i засмiявся.
- Я тобi як скажу, так зразу вас ухватить... В яку компанiю мене
посадовив! - аж затуманилося в очах.
- А ти що? Кращий за нас? - засичав Василенко, вiдскакуючи назад. I
знову його обличчя застрибало вiд злостi.
- I ти, гнидо, себе з чоловiком рiвняєш? - неждано позаду озвався голос
Олександра Пiдiпригори. - Так ми тебе завтра, як блекоту, як дурман,
вирвемо з колгоспу. А за тобою, - звернувся до Прокопа, - аж плаче передня
лавка в судi.
- Тут уже один нахвалявся, та й сам на цю лавку гепне, - через плече
презирливо кинув Прокiп.
- Ходiмо, Дмитре, до мене. Саме синок з Ленiнграда приїхав. Порадував
батька. Буде тобi з ким про життя поговорити. Ти знаєш, що вiн каже? У
всесоюзному iнститутi, який рослинами iнтересується, однiєї пшеницi
зiбрано аж тридцять тисяч зразкiв. Ну, а всього iншого i не полiчиш. От
куди б нам з тобою восени поїхати. Тiльки бабу свою треба загiтувати... А
ти не дуже журися. На зборах захистимо тебе. Захистимо. А Прокiп погорить,
- як умiє, заспокоює похмурнiлого, задуманого чоловiка.
I в Дмитра затiпались повiки. Попрощався i попрямував не додому, а в
поле...
Увечерi на правлiннi колгоспу пiсля звiту Степана Кушнiра про хiд сiвби
стояло питання про Дмитра Горицвiта.
- Хулiган i рвач, якщо не прихований ворог. Що означає, товаришi, в
таку пору на очах усього колгоспу, районної партiйної органiзацiї зiрвати
посiв гречки? Це означає - дати привiд усiм робити, як хочеш, що хочеш i
коли хочеш; ввести анархiю, знищити плановiсть роботи. Перед нами одверта
вилазка класового ворога. Правлiння не може покласти край ворожiй
дiяльностi деяких випадкових бригадирiв. Про цей обурливий випадок я
сьогоднi ж сповiщу в райгазету i прокурору. Тепер по мiстах он як хапають
ворогiв. Треба придивитись, чому цей Горицвiт так густо начинений
анархiзмом, вiд кого вiн iде i чим це пахне? Коли рентген нашої
прокуратури просвiтить його середину, то, надiюсь, тюрма затемнить її.
Правлiння притихло, не стiльки уже думаючи про Дмитра, як про тi арешти
в мiстах, про якi щойно говорив Крамовий.
Кушнiр, приголомшений погрозами i гучними фразами, не заступився за
Горицвiта, хоча й знав, що той був неоцiненним працiвником. "Хай сам потiм
стукає далi, - вирiшив. - I треба було йому вв'язуватися в бучу. Помовчав
би собi без меншого лиха. А то теж - батогом замiряється. Вояка".
I несподiвано рiзко виступив проти Крамового Шевчик.
- Не знаю про хулiганство товариша Горицвiта, але те, що вiн не сiяв
гречку, - зробив цiлком правильно.
- Цiлком? - єхидно перепитав Крамовий.
- Так, так! - загарячився Григорiй. - Пора вже за справжнiй врожай
боротися. Гречка - це не овес...
- Самоуправщикiв i рвачiв захищаєте! - Крамовий ударив кулаком по
столу. - Бачу: все ваше правлiння гнилизною роз'їдене. Один Очерет, дружок
Горицвiта, чого варт. Ану, пиши про виключення Горицвiта з колгоспу! -
наказав принишклому секретарю.
Той розгублено присунув до себе папiр, заскрипiв пером...
Пiзно, нездоволений собою i засiданням, пiшов додому Кушнiр, а
Крамовий, постукуючи олiвцем по столу, iще передавав у редакцiю про
обурливi дiї Горицвiта.
Варивон пiсля правлiння зайшов до Дмитра. Розповiв усе, зм'якшуючи тони
i запевняючи свого друга, що ця загроза не страшна.
- Вiн таки хоче, щоб я його навiки провчив, - похмуро вислухав Дмитро
Варивона.
- Ну, i що ти цим докажеш? Нi чорта не докажеш. На дiдька, значить, вiн
тобi, така погань, здався? I не подумай паскудити руки об нього. Я знаю:
збори не затвердять постанови правлiння. У кого з наших бригад пiднiметься
рука проти тебе?
- Чому нi? У Варчука, Василенка...
- Ну, про тих не будемо говорити. То грязь, що прилипла до наших колiс.
Все перемелеться, Дмитре, i мука буде. Ще й яка мука!
- Нi, Варивоне, не для мене така приказка. Вiн, Крамовий, мою, нашу
гордiсть хоче переламати, ногами розтоптати. Ось ми пiдводимося з землi,
злиднiв, з темряви, а вiн назад хоче нас у багно затоптати, принизити. Ти
вiдчуваєш це?
- Бiс його знає, що вiн за чоловiк.
- Вiн хоче, щоб я йому в ноги поклонився, шапку перед ним скинув. А я,
будь вiн бог, не поклонився б, коли що не так. 11 То ж це за життя
виходить? Ми працюємо з усiєю душею, а нас якийсь зайда може з колгоспу
викидати. Це не з колгоспу вiн мене вириває, а з самого життя. Куди я
тепер без людей? I що я без людей? Ех... - i затулив обома руками
натомлене i почорнiле обличчя.
- Це ти правду, значить, кажеш. Досадно, коли за кривавицю якесь
одоробло плює тобi в обличчя. Та дарма, люди знають тебе, не викинуть iз
своєї сiм'ї. А ти завтра в район поїдь.
- Завтра недiля... Жаль, що товариша Маркова нема. Той би одразу
розiбрався, хто з нас правду шукає.
- Вiн при Марковi тебе не зачепив би. Момент вибрав. Прощавай, Дмитре.
Приходь до мене завтра з жiнкою в гостi. Вже Василина скучила за вами,
кiлька разiв переказувала, щоб прийшли, - довго не випускав Дмитрової
руки.- Ну, не треба, дорогий... Не Крамовий нашою долею править. От що ти
батогом намiрявся - це погано: ти прямо як сiрник - зразу спалахуєш.
Мовчиш, а потiм...
- Не вскочив би в машину, я вибив би з нього трохи бундючностi.
- Говориш казна-що. Словом, приходь завтра до мене. Подумаємо, що
робити, по чарцi, значить, вип'ємо. Не зiйшовся свiт клином на Крамовому.
- Ще б чого бракувало! Тодi зразу кидайся в воду. Ех, боюсь, щоб у
газетi не надрукували, - згадав, як блищало сльозами перелякане, скривлене
обличчя Василенка, i ще тоскнiше стиснулося серце. Невдоволення, обурення,
злiсть лихоманили мiцне тiло Дмитра i так важко, туго, збиваючись в один
тоскний клубок, ворушилися в грудях, начебто хто їх викорчовував з болючої
плотi.
Вiн буде добиватися i доб'ється свого. Але хiба такої подяки чекав за
свiй чесний труд! I коли вже навчаться такi керiвники, як Кушнiр, не
тiльки на словах, але й на дiлi пiдтримувати своїх передовикiв? Ти ж
обраний батьком для своїх колгоспникiв. А вiдмовиться батько вiд своєї
дитини, коли та навiть щось не так зробила, помилилась? Повилазило, що я
тiльки добро робив для свого колгоспу? Нi, тепер не буду таким дурним:
поновлять у колгоспi - бригадиром i за золотi гори не стану... Це я,
виходить, зривник! Коли б усi так уболiвали за роботу, у зернi по колiна
ходили б... А добре це пiти полем, коли гречка в цвiту. Закипить рожевими
хвилями, а над нею небо тремтить, подзвонює дзвониками.
I дивно: чим бiльше тривожився Дмитро, тим глибше входив у дороге
привiлля своїх ланiв. I хоча знав, що вiн з сьогоднiшнього вечора уже
напiводрiзана скибка, але це почуття, коли думав про поле, роботу, йшло
десь позаду, як докучлива тiнь, бо вiн усiма своїми думками, почуттями,
роботою був навiк зв'язаний з людьми. Те, що кiлька рокiв тому було ще
вiддаленим, тепер стало кревним i рiдним. I при однiй думцi, що йому
доведеться працювати самому, окремо вiд усього села, аж у дрож кинуло.
"Нi, не буде по-твоєму, враже. Не на тобi свiт клином зiйшовся".
Знову болiв i тривожився i знову непомiтно входив у свої бригадирськi
турботи: бачив себе на полi, з людьми, чув, як добiрне зерно гречки
рiвними разками лягало в теплу, крупчасту землю.
Другого дня Дмитро не пiшов до Варивона. Знав, що знову почне друг
розважати його i словами, i чаркою, i пiснею. А яке там в бiса може бути
заспокоєння, коли всерединi жили розриваються? Краще вже побути на самотi,
десь у лiсах чи на полi.
Перекинув через плече свою двостволку i левадами пiшов до лiсу.
Думалось пiти аж до старого городища в несходимому яру.
Луги, як червiнцями, горiли слiпучим квiтом латаття, зрiдка похитувавсь
червоними гордовитими голiвками коров'як i мерехтiв iскорками зелений
квасок. В лiсах уже прозорий огонь зеленi пiдiгрiвав чорнi столiтнi дуби.
Помiж молодою травою, наче хто росою бризнув, рясно цвiли бiлi квiти,
темнiли сердечка дикого часнику. Вiтри, струшуючись з верховiть, м'яко
йшли понад землею, кружляли в озеречках квiту i знову пiдiймались у
гомiнку напiвпрозору листву.
Спочатку затуманеним зором бачив Дмитро весняну красу, а потiм,
непомiтно для себе, мiцнiше почав вбирати i барви, i свiтло, i шуми, i
шерехи, i спiви.
Бiля полудня вийшов на пасiку, привiтався з Марком Григоровичем
Синицею.
- Може, медом тебе почастувати, бригадире? Ходiмо до хати.
- Я вже не бригадир, - затиснув уста.
- Як так? Вiдмовився? Це недобре на твої лiта, - несхвально похитав
головою.
- Вiдмовили, - i розказав усе Марковi Григоровичу. Але той тiльки
розсмiявся.
- Кажеш, чуть не побив Крамового? Варто було б батогом перехрестити.
Вiн i мене повчав: чого ви бджолам на зиму по шiстнадцять кiлограмiв меду
залишаєте? Менше треба.
- А що ви йому?
- Можна, кажу, i менше. Все можна. Навiть увесь мед можна вибрати.
Всякий господар по-своєму робить. Напишiть менi розписку, що берете всю
вiдповiдальнiсть на себе, прикладiть печатку i дайте менi на схованку... -
Тiльки носом покрутив. - Ну, ходiмо до хати. Нiчого тобi, Дмитре, не буде
до самiсiнької смертi. Нiякий дiдько з колгоспу не викине, - бережно
вийняв з густої сивої бороди бджолу. - Заплуталась. Ну, лети щасливо. I де
це я вже встиг подряпатись? - здивовано подивився на розiрваний палець. -
Треба прополiсом залiчити.
Уся хата Марка Григоровича пропахла медом, воском, пергою i
невивiтреним духом квашених яблук. На причiлковiй стiнi помiж вiкнами
красувалися у рушниках великi портрети Ленiна i Сталiна, їх подарував
Марковi Григоровичу вiдомий український художник, що минулого року
гостював у пасiчника, малюючи чудовi лiсовi пейзажi, глибокi яри i
городище.
- А ти бачив, як старого нарисували? - вийняв iз скринi шматок
полотна...
Сонце грало в зеленому од трави i синьому од цвiту фацелiї обважнiлому
саду. Бiля вулика стояв з янтарною рамою осмiхнений Марко Григорович. В
його сивiй бородi заплуталась бджола, а над великим крислатим брилем
нахилилося гроно червонобоких яблук.
- Чого ж ви не повiсите цю картину на стiнi?
- Що ти? Таке вигадаєш! - аж переляканим стало обличчя пасiчника. -
Хiба ж можна старого дiда втулити мiж такi люди? - показав на портрети. -
Треба трохи глузду мати в головi. Ось комусь iз знайомих похвалитися - це
можна.
I не знав Марко Григорович, що iнша картина "На колгоспнiй пасiцi"
висiла на художнiй виставцi, приковувала до себе i ревнивих цiнителiв
мистецтва, i широкi кола глядачiв. А на тiй картинi радiсно живими очима
дивилися в свiт старий пасiчник i його дочка Соломiя.
Випили медку, звареного з шкоринок щiльникiв.
- Де ж Соломiя?
- Вчиться. Школу кiнчає. Розумне дiвчисько. Однi п'ятiрки показує. I
коло пасiки геть чисто усе тямить. Бачиш, якою бiблiотекою мене
премiювала? Це коли до Києва на екскурсiю їздила. Бiсова дiвчина аж до
одного професора пробралася; по бджiльництву з ним вчену раду вела. А
потiм ми обоє почали пасiку вдосконалювати. Реконструкцiю свого
господарства провели, i повiр, наче не тi бджоли стали: i меду бiльше
несуть, i воску побiльшало.
- Справдi? - зацiкавився Дмитро, забуваючи на хвилину про своє.
- Вiрне слово... Всi у минулому роцi дивувалися, що так у нашому саду
молодi гiбридизованi сливи зародили. Дерева неначе синi хмари стояли. Що ж
ми зробили? Як зацвiв молодняк, ми його побризкали цукровим сиропом, бо
так комаха на сливи неохоче сiдає. От бджоли тодi прямо дощем обсiяли
деревце... Словом, i сливи зародили на славу, i бджоли на ранньому цвiтi
окрiпли - в медозбiр такий взяток дали, як нi одного року... Пасiка -
велике дiло в колгоспному господарствi. До мене одного разу якась
безтолоч, iз заготовачiв з плодоовощу, за медом приїхала. Комiрник iз ним
- Денисенко Прокiп - приплiвся, потiм i Кушнiр з'явився: видно, побоявся,
щоб тому заготовачевi бiльше меду не передав. I от цей плодоовощник так
обидив мене, що ледве роя не напустив на нього. "Архаїчне ваше
виробництво, дiду, останнi днi вiдживає, - сiдаючи з довбанкою меду в
машину, почав повчати мене. - Уже штучний мед виробляють". А я тодi за
довбанку, з машини витягнув - i йому: "Коли вам наш мед не вгодив, то
доставайте собi штучний. Я прочитав би вам лекцiю, що вiск для самольотiв
потрiбний. Сам товариш Хрущов ним цiкавиться. Але у вас зараз голова
архаїчна. Хай протверезиться". Так i поїхав цей заготовач без власної
заготiвлi. А Кушнiр ледве зо смiху не помер. Знаю, що догодив йому: не
любить колгоспним добром розкидатися.
Дмитро аж прояснився, слухаючи немудру розповiдь завзятого дiда. А той
ще налив по чарцi:
- За твоє здоров'я. Ти побiльше роби, правильно думай, а поменше
журись. Нема чого голову вiшати. Ну, але тобi треба неодмiнно до
партiйного начальства в мiсто з'їздити. Розкажеш усе до ладу, поясниш, що
даси великий урожай гречки, i, повiр, усе буде добре! Менi теж довго
голову крутили з пасiкою. Нiяк не хотiли толком збiльшувати її, не хотiли
синяк пiдсiвати. А що я, дарма насiння його у лiсах збирав? Пiшов я до
партiйного керiвництва. Вислухали мене. Довго розмову вели, в усi справи
вникали. Потiм пiдкрутили гайки i хвости кому треба, помогли старому, ще й
на легковiй машинi додому привезли. Дехто з наших ледащиць лається:
непосидющий, неспокiйний дiд попався. А як живому чоловiковi спокiйному
бути? Прочитав я, що iншi пасiчники по шiсть пудiв меду з одного вулика
збирають, i увесь спокiй загубив. Невже, подумаю, в тебе, дiду, голова
дурнiша за iнших? Нi, передумаю, не може бути такого. Мене ж держава в
передовики висуває. От i доб'юся свого. А ти з гречкою добивайся. Тодi
життя правильно iтиме... Ще на городище пiдеш? Iди, а завтра в район
поїдь. Воно хоч i понедiлок, та то дарма.



XXII

Немилосердно лаючись, увесь в пилу, посеред вулицi накульгує червоний
вiд натуги i гнiву Олександр Петрович Пiдiпригора; позад нього на поводу,
вивiрчуючи бiлки, танцює i норовиться рослий, мов з мiдi вилитий жереб.
Ось вiн, грацiйно осiдаючи назад, свiчкою зводиться вгору, i пiдкови на
його точених ногах мерехтять перегнутими шматками блискавиць.
- Ти довго менi будеш танцювати? Балерина нещасна! - сердиться
Олександр Петрович, ледве стримуючи натягнутий повiд, що гуде, як басова
струна.
I Варивон, стоячи бiля своєї хати, починає смiятись, хоч як невесело
йому на душi.
- Кардибалет! - широко вiдчиняє ворота.
- Варивоне, забери цього... - гукає Олександр Петрович, обтрушуючи
порох з одежi. - Завозився з ним, як чорт у попелi. Ух, ти! Як зуби
ошкiрив. Ледве менi в'язи не скрутив.
- Вiн може! - погоджується Варивон i кладе важку, мiцну руку на спину
коневi. Той, косуючи кривавим оком, заточується, вигинається дугою i
поволi стихає. - Пiзнав!
- Варивоне, що воно робиться? - зразу ж забуває про коня Олександр
Петрович. - Це так: сьогоднi Дмитра вирвали з колгоспу, завтра викинуть
тебе, а пiслязавтра, гляди, i мене за сиву чуприну, як цибулину з грядки,
висмичуть. Де вона, ця правда, лежить? Хто її ногами розчавлює? -
Олександр Петрович швидко, iз клекотом викидає слова, навiть не помiчаючи,
що його подряпанi руки покриваються краплинами кровi.
Варивон в подивi навiть дихання затаїв: нiколи ж не бачив такої
гарячковостi в спокiйного, врiвноваженого чоловiка.
- Це ви правду...
- Правду, правду! - перекривив. - Що ти на правлiннi робив!?
- Вiдстоював Дмитра, - похмурнiв Варивон.
- Бачу, що вiдстоював, - з'єхидничав старий. - Упаси мене, доле, повiк
вiд такого вiдстоювання.
- Що ж я мiг зробити?
- Все мiг зробити! Дертися до останнього! Що, говорити не вмiєш?
- Я й говорив.
- Говорив. А в протоколi що записали? Папiр усе витримає! Вiн сорому не
має. А як тобi в очi Дмитровi поглянути? Мiй синок, вiн саме з Ленiнграда
приїхав, чисту правду каже: по усяких уламках камiнчикiв можна точно
взнати, в яких краях вони жили, скiльки вiкували, навiть яка погода на них
дихала. А ми з тобою живого чоловiка маємо, Що вирiс iз нами, i не можемо
сказати, що вiн дихає i живе правильно. Коли ми так будемо розкидатися
людьми, то нас кури в смiтник вгребуть. Уже Прокiп Денисенко i Василенко
жбурнули гряззю на Дмитра. Зрадiли, сучi дiти!.. Ти як, у район не думаєш
мотнутись? Вiн льотом поламає усякi такi плани, що людей обпльовують! Чи
ти нiчого не думаєш?
- Думаю. Та от Дмитра чекаю. Домовились - зайде до мене.
- I чого б це я час гайнував? - незадоволено похитав розкуйовдженою
головою. - Скачи на коня - i гайда в МТС. Замiсть тебе я Дмитра почекаю.
Варивон аж назад вiдкинувся од здивовання i захоплення, потiм вбiг до
хати, щось сказав Василинi i, переганяючи її слова, опинився бiля ворiт;
одним помахом туго збитого тiла вилетiв на жеребця; той здибився,
витягнувся стрiлою, потiм круто метнувся вбiк i так помчав, що селезiнка
застогнала i загудiла, мов дуплове дерево в негоду.
Прикипiвши до коня, Варивон в захватi розсiкав струмки терпкого
весняного вiтру; нiжними зеленими полями заколивалась розмивчаста, жива,
як вода на бистрi, тiнь, наздоганяючи i не можучи наздогнати вершника.
Бiля пам'ятника котовцям Варивон несподiвано налетiв на Степана
Кушнiра; хотiв круто завернути на польову дорогу, але голова пiзнав
бригадира, замахав рукою. Покусуючи нижню губу, Варивон на ходу зiскочив з
коня.
- Ти куди летиш? Куди? - якось питайно, з винуватою усмiшкою i надiєю
поглянув на бригадира.
- Та... жереба об'їжджаю, - зам'явся i зразу ж вирiвнявся Варивон. -
Недавно, бiсова сила, самого Олександра Петровича скинув. Мало не вбив
чоловiка. Громоход - не жереб. Я йому злiсть пережену на гаряче мило.
- Бiльше нiчого не думаєш робити? - недовiрливо покосився.
- Абсолютно нiчого, - промовив з готовнiстю i ясно поглянув на Кушнiра.
- Да... - ледве не зiтхнув. - Ну, коли таке дiло - заберу у тебе коня:
сам втихомирю його.
- Глядiть... скине вас, - розгубився Варивон, не пiдпускаючи Кушнiра до
повода. "I пiднесло ж в таку пору..."
- Мене скине? - здивувався.
- А чого ж! Кiнь - як змiй! Мною вже так брязнув об землю, аж дим
пiшов. Кiсточки i досi, як цимбали, стугонять, - морщачись i розтираючи
груди, обережно бере на переляк свого голову. Варивон так уходить в нову
роль, що й справдi починає вiдчувати, наче в нього поболюють костi. Кушнiр
пильно i недовiрливо слiдкує за ним, а потiм раптом веселiє:
- Брешеш ти, Варивоне, тебе сам грiм не сколупне з сiдла. Ти скажи по
совiстi: в район летиш?
- В район, - здивувався i зiтхнув.
- До Свирида Яковлевича? - уже широко усмiхається Кушнiр, i Варивон
дивиться на нього з настороженою опаскою.
- До Свирида Яковлевича.
- Ну, й молодець, Варивоне! Отак би й давно! А то почав петляти, мов
заєць на першiй порошi. Аж злiсть розбирає. Ти все чисто розкажи Свириду
Яковлевичу, бо я вже з цим Крамовим вимучився до сьомого поту. Вiн усю
менi голову, як шершень, продзижчав; вiн усю менi пасiку перекачає. А як
почне по телефону тарабанити, так навiть пластмаса не витримує.
Варивон з радiстю i вдячнiстю поглянув на Кушнiра.
- Геть усе чисто скажу! Ще й прибавити зможу... таку тiнь кинув на
Дмитра.
- Лишнього не тороч. Знаю тебе, - покивав пальцем i, зiтхнувши, додав:
- Знаєш, нiяк тiєї ночi заснути не мiг. Усе за Дмитра. Сам себе останнiми
словами за малодухкiсгь лаяв. Навiть жiнцi усе розказав.
- Ото був концерт, - засмiявся Варивон.
- Не без того, - спохмурнiв Кушнiр. - Саме головне, чого вiн, твiй
Дмитро, битися лiз... Свою постанову ми скасуємо, а от Крамового треба
позбутися. Ну, в добру путь, Варивоне!
- Спасибi, - захоплено потиснув йому руку i, наче молодий вiтер, помчав
по шляху.



ХХIII

В долинцi забурчала машина i, пiдмиваючи низькi хвилi просвiтленого
рожевого туману, з натугою пiднялась на шлях. Дмитро пiдняв руку, але
шофер тiльки головою замахав i поїхав далi. Потiм легко, як ластiвка,
вилетiла нова чорна "емка"; в її лакованому одсвiтi блискавично
перемiщались придорожнi дерева, мерехтiло потемнiле небо.
"Не вiзьме", - твердо вирiшив, але "проголосував".
Машина сплеском дощопаду зашелестiла по дрiбних камiнцях, зупинилася
бiля зеленої зернистої обочини. З кабiни розгонисто вискочив русявий
чолов'яга, вирiвняв в одну лiнiю широкi прямi плечi, з цiкавiстю поглянув
на Дмитра.
- З Новобугiвки? - трiпнув кучерявим чубом; рухливi каштановi кiльця
зметнулися вгору i, пострибуючи, посипалися на надбрiв'я.
- З Новобугiвки, - пильно оглянув рослого, середнiх лiт чоловiка зi
спокiйним довгастим обличчям, де-не-де посiченим першими лiнiями зморщок.
Вони, немов живi прожилки, вигинаючись, рiзкiше лягли на високе чоло,
оповили його задумою. Дмитро якось пiдсвiдоме зрозумiв, що слова
незнайомого були веселiшi, анiж увесь його зовнiшнiй вираз.
"Напевне, учений", - подумав, додивляючись до невiдомого так, щоб той
не помiчав на собi пильного i одночасно сумовитого погляду.
- До мiста зiбрались?
- Еге. В район.
- Що ж, сiдайте - пiдвезу, - скочив у машину, поглянув на годинника i
нахмурився. - Вперед, повний. - промовив так, як оддають команду капiтани
пароплавiв.
Машина забринiла, i назустрiч їй, перехитуючись, почав напливати масив
лiсу, зрiдка просвiчуючись радiсними голубими стрiчками просiк. Помiж
деревами, неначе дитина на орелi, загойдалося раннє сонце.
- А це кому, шоферовi? - Дмитро, знижуючи голос, очима показав на
пляшку.
- Нiкому. Шофер у нас людина непитуща, - усмiхнувся i ясними
сiроголубими очима поглянув на невеличкого чорнявого парубка. Той тiлька
скорботно похитав головою i зiтхнув.
- Щось мало таких шоферiв зустрiчав.
- Як ярина зазеленiла. Барвiнок! - радiли очi невiдомого. - А ви чого в
район? Обсiялись уже?
- Де там.
- Дивно! - несхвальне похитав головою. - Не з канцеляристiв?
- Ще чого бракувало, - Дмитро аж закрутився на мiсцi. - В мене така
канцелярiя, що вiд зорi i до зорi не обiйдеш.
- Бригадир?
- Бригадир.
- Воно й видно.
- Ха-ха-ха! - не витерпiв шофер i провiв долонею по надбрiв'ю.
- Гляди не захлинись. Це по-малолiтству трапляється, - блiднучи,
пiдкусив Дмитро.
Шофер здивовано поглянув на нього, обернувся i, давлячись смiхом,
затрясся над стерном. Невiдомий допитливо покосився на Дмитра.
- У справах їдете? - приязнiше заговорив.
- Гiркi нашi справи.
- Гiркi?
- Як хлiб з полином. Їли коли?
- Зростав на ньому. Як звати вас?
- Дмитро Тимофiйович. А вас?
- Iван Васильович. I хто ж цi дiла розв'яже?
- Партiя.
- Що ж у вас таке?
- Ет, i говорити не хочеться.
- Тяжко? А ви скажiть. I в книгах пишуть: подiлена радiсть - подвiйна
радiсть, а подiлене горе - половина горя.
- Не менi його з вами дiлити, - вiдповiв з серцем, гостро вiдчуваючи,
як поколювали його недавно сказанi слова невiдомого.
- Справдi?
- А чого ж. Ви чоловiк на машинi. Сiли й поїхали. Полюбувались на поле,
зведення черкнули начальству. Коли задовiльний посiв - добрим поставите, а
на добрий - "вiдмiнно" натягнете. А нам дiло треба робити.
- Дмитре Тимофiйовичу, а не куценький твiй аршин? - не образився, а
розсмiявся. - Тип роботяги, що ти намалював, вiдомий менi. Але вiн останнi
днi доживає.
- Еге, коли б то так! - уже спокiйнiше промовив: сподобалось, що не
гарячковитий трапився чоловiк. "Видно не з тих, якi горюче дурно
переводять".
- А горе в тебе, дивлюсь, до живого пiдiйшло. - Голос у Iвана
Васильовича грудний, очi зосередженi i якось зразу то темнiшають, то
свiтлiшають, а чуб розкiшним гроном спадає на рiвну, стрiлкою, брову.