Страница:
рiднею. Одначе Карпо не помiчає настороженої тишi, продовжує скалити зуби:
- Медову дiвчину вибрав.
- Помовч! - застережливо кидає Гриць, i очi його недобре туманiють.
- Станочок...
- Зацiпило б тобi! - пiдводиться з землi Григорiй.
- Литки у неї... - смакує Карпо i радiє, що вивiв iз терпцю такого
спокiйного парубка.
- Замовчи, слинтяю, коли хочеш, щоб не задзвонили завтра по тобi! -
роз'ярено ступає вперед Грицько. - Коли купив руки, то вже думаєш, що в
серце можна плювати! - i насувається зi стиснутими кулаками на Карпа. Той
вiдскакує в овес, налякано i здивовано переводить погляд то на Грицька, то
на Варивона.
- Чого ти? Наче жартiв не знаєш.
- Пiшов ти, значить, пiд три чорти зi своїми жартами. Скажеш, як
совiстi хватить, батьковi, щоб скинули по десять копiйок з нас, бо до
самої ночi не косили. А то ще збiднiєте. Ходiмо, Грицю, - бере грабки
Варивон i обережно переступає через покоси, щоб не обмолотити ногами
колосся. Його велике обличчя аж пашить од обурення.
- Та що ви, хлопцi? Вернiться! - розгублено i здивовано говорить Карпо.
Григорiй тiльки губи закусує, а Варивон вiдповiдає за обох:
- Привик з кожного, як i батенько, варити воду, лазити чужу душу, ти в
свою полiзь... То-то й є, що обмажешся нiй, як свиня в калюжi.
- Злиднi проклятi! - тихо сичить Карпо i люто запускає грабки в овес.
Та чуткий Варивон спiймав слова i гукає вже другого поля:
- Мовчи, гнидо, бо тiльки свiту твого, що чуже поїдом їсти. Увiрветься
бас! Увiрветься.
Карпо замовкає. Перехиляючись всiм тiлом, люто шархає грабками. Вiн
знає, що тепер у нього хватить терпцю косити до самого вечора - в хвилини
злостi завжди прибувала вперта сила i вiдлiтала втома, як легкий димок.
"Бач, якi тендiтнi стали. Голяки з голякiв, а комизяться, мов щось
путяще".
I хоча всiляко заспокоює себе, але неприємне чуття розвiтлено
ворушиться всерединi, а з нього виколисується тривога. Iч, якi тонкошкурi
поставали, велике цабе їхня Югинка. Всi вони одним миром мазанi. Хiба
кiлька рокiв назад з ним так би посмiли поденщики говорити? Не гне їх
копiйка тепер у дугу, не гне, бо дешевше дiстати її: чи у мiстi, чи в
радгоспi, чи в Шляхобудi - всюди знайдуть собi притулок. Пропастi на вас
нема. А батьковi скажу, щоб вищитали. Про совiсть, сукин син, заговорив.
Роби по совiстi - очi вилiзуть; тiльки й говорить про неї, хто за душею нi
алтина не має, а в самого в калитцi забряжчало б - iншої заспiвав би...
Добре було б вiдбити Югину, а потiм пiти до iншої дiвчини. Криво починає
посмiхатися, бачачи в думках, як вiн уже насолив Грицьковi. Ти ще
потягаєшся зi мною...
...Тепле, м'яке надвечiр'я, далека дiвоча пiсня i думки, що сьогоднi
увечерi вiн, Григорiй, пiде до дiвчини, присiвали образу, заколисували
обурення. Варивон пiшов у село фiльварком, а вiн перескочив темний од
чорнобилю насип i вузенькою вогкою стежкою вийшов на леваду.
Стиснута жовтою рогозою, ситняком i осокою, несмiливо засвiтилась
рiчечка, зелена понад берегами, з червоними прошвами посерединi. Низькi,
обсипанi дрiбним сухостоєм береги єднала своїм покалiченим тiлом розбита
громовицею стара верба. Зубцюватий присмалений корiнь був тiльки одним
вузлом зв'язаний з глухим дупластим стовбуром, одначе на тому березi з
втиснутого в землю вигнутого погруддя пiдiймалась розкiшна зелена корона;
дарма що нижнi гiлки мусили лежати на землi, на цьому ж березi, бiля
окоренка, сплiталась вiнком рiвна памолодь.
Коли Грицько пiдiйшов до рiчечки, з того боку проворно скочила на вербу
невисока дiвоча постать i, похитуючи гнучким станом та руками,
розставленими коромислом, пiшла над водою.
- От i впаде! - засмiявся.
- Ой! - скрикнула дiвчина з несподiванки i швидко-швидко замахала
руками, щоб стримати рiвновагу. I тiльки тепер вiн пiзнав, що йому
назустрiч iшла Софiя Кушнiр.
- Iч, якi добрi. Ледь у воду не влетiла. Було б вам, - засвiтила весело
карими очима на Грицька. Дрiбне обличчя було подовжене, як у вивiрки,
цiкавiсть i настороженiсть проглядали в кожному русi, починаючи з
темносмаглявого обличчя i кiнчаючи точеними, пританцьовуючими ногами.
- То й що б менi було? - став бiля кореня, щоб не пустити дiвчину на
берег.
- Побачили б тодi, - задиркувато покосилась i блимнула пiввiнчиком
дрiбних густих зубiв. А в душi зiтхнула: болiло її серце за цим спокiйним
яснооким хлопцем, заздрила Югинi, дарма що та була найкращою подругою.
- Отак наловила б риби в приполу i понесла б Сафроновi на вечерю.
- Хай вiн дiдька з'їсть, а не рибу. Пустiть!
- Не пущу!
Софiя стоїть бiля самого берега, неначе невдоволено мружиться, та нiяк
не може заховати трепетної усмiшки. По блискучих, змовницьких вогниках,
пригашених довгими вiями, вiн уже догадується, про що думає i зараз має
сказати дiвчина; навiть приємно, що наперед взнав її помисли.
- От чекайте, скажу я Югинi, що ви такий безсовiсний.
- А що менi Югина?
- Коли обiрве чуба, будете знати що.
- I привик же ваш брат до чуба.
- А ваш - до спiдниць, - зiскакує з верби i з тихим скриком попадає в
обiйми Грицька.
- Чекай! Коли так - зараз у воду кину! - Схоплює дiвчину, але та
гнучка, мов лозина. Перегнулась i миттю вихоплюється з парубочих рук i
вже, поправляючи хустану, оддалiк стоїть на стежцi.
- Коли не покличете на весiлля, в недiлю розкажу Югинi, який ви дiвчур.
- Не сумнiвайся - безпремiнно покличу, тiльки щоб уста менi на колодку.
- Глядiть же, - смiється дiвчина, легко перекручується i, пострибуючи,
мов козеня, бiжить по хвилястiй стежцi, накриваючи отаву двома крилами
спiдницi.
"Чортiв Сафрон - знає, кого собi пiдiбрати. Така наймичка всяку роботу
жартуючи переробить. Хороша дiвчина!" - Дивиться вслiд Софiї, що все
глибше вбiгає в сутiнки, пiдiймається на високий насип, майнувши руками,
стрибає на дорогу й зникає у вибалку. Однак через хвилину мовчазний
вибалок починає спiвати, i дерева слухають пiсню про дiвчину, що запрошує
хлопця прийти до неї босонiж темної ночi, щоб не забряжчали пiдкови, не
загарчали собаки, не заскрипiла долiвка, не почули парубочої ходи нi
батько, нi мати.
"Тiльки батька-матерi нема в тебе, бiдолаха", - Проходить обережно по
вербi.
XXVIII
Югина прибиралась до сельбуду на виставу i нiяк прибратись не могла. То
хусткою запнеться, то вiнок на коси накладе, то червону спiдницю надiне, а
вже здається, що в голубiй буде краще - i знов переодягається, бiжить вiд
скринi до стiни подивитися хтозна який раз в дзеркало. Поглянуть на неї
веселi очi, обведенi двома вузькими дугами брiв, кругле рожеве лице,
обрамлене кучерявим волоссям, невеличкий прямий нiс.
"Кирпата ж, кирпата. I що тiльки Гриць в менi знайшов?" - i сама до
себе засмiється, добре знаючи, що не кирпата вона.
Грицю, Грицю до телят -
В Гриця нiженьки болять.
Грицю, Грицю, до волiв -
В Гриця нема постолiв.
Постоли-то є, тiльки волiв нема. Дарма! I радiсним стуком вiддається в
серцi слово "Гриць". Коли приходить парубок до неї в хату, ще соромиться
дiвчина, а на самотi розмовляє досхочу, смiється й тривожиться.
Якi тепер хвилюючi днi настали. Буває, не виходиш з чужої роботи - чи
то в полi жнеш, в'яжеш, чи на городi пораєшся, - втомишся, перепечешся на
сонцi та поденщинi, а побачиш його, милого свого, уся прояснишся, в думках
розмовляєш iз ним. Iдеш - спiваєш з дiвчатами i чуєш, як легко твiй спiв
котиться над ланами, подає голос косарям, i в далекому полi зараз чує
Гриць її. А дiвчата такi добрi стали - кращих у свiтi не знайти. I
хвилюючий острах охоплює Югину, коли згадає, що в цьому роцi попрощається
iз своїми подругами, i вже без неї будуть спiватися веснянки, i хтось
замiсть неї буде виглядати своє дiвоче щастя.
Навiки покладе вона свiй вiнок у скриню, заховає коси пiд кичкою.
Широко запнеться хусткою, як молодицi запинаються.
"Яка ж з мене молодиця буде?" - задиркувато блиснули очi, i знову
бiжить до дзеркала з хусткою в кожнiй руцi. Одну обережно скручує i
зав'язує замiсть кички навколо голови, другу похапцем накидає поверх.
Голова бiльшає i незвично, i смiшно, i радiсно бачити себе такою.
- Ти ще довго будеш прибиратися менi? - стає на порозi Марiйка. - А все
зле на тебе! Чи це вiтер в твоїй головi ходить? Рано, рано пов'язуватись
починаєш, - з докором похитує головою.
- Мамо, - червонiючи, зриває хустку, кидається до матерi, мiцно охоплює
руками її шию i крiпко-крiпко припадає до грудей.
- Годi, годi! Ледве з нiг не збила. Нема доброго патика пiд рукою.
- I ви б мене били? - тiснiш притуляється, заглядаючи знизу в вiчi
матерi.
- А то б нi! - раптом зiтхає.
- Чого ви, мамо?
- Нiчого.
- Скажiть, скажiть! - не випускає матерi з рук.
- Кажу ж тобi - нiчого. Збирайся в сельбуд.
- А скажiть! - цiлує в уста i допитливо дивиться на сухе, в зморшках
обличчя.
- Дивлюсь я на тебе, нiколи молодiсть не думає наперед, - поправляє на
дочцi спiдницю. - I хлопець вiн розумний i красивий, тiльки ж бiдний.
Нелегко житиметься тобi, як вийдеш за нього.
- Ви знову, мамо, своє.
- Не про себе, - про твоє щастя думаю. Вийти замiж - не дощову годину
пересидiти, i любощi погiркнуть, коли в сирiй холоднiй хатi перегибнеш,
коли пучки на чужiй пряжi протреш до м'яса, коли на поденщинi памороки
заб'ються. Нiчого ти не знаєш, за батьковою спиною сидячи, а я наробилася
на своєму вiку. Поки на цю хату стягнулися... Нiкому того добра не зичу...
Хоча б вiн хату мав. Розвалиться стара - узнаєш, як солодко в комiрному
жити; не проживеш, тiльки вiк прокапариш. Коли б трохи багатший засватався
- зразу вiддала б.
- А я не пiшла б.
- Пiшла. Присилувала б! Думаєш, мало переболiла за тебе? Ходiмо ж поїмо
трохи та й пiдемо.
- Добре, мамо, я зараз.
Марiйка виходить в другу хату. Югина наспiх складає в скриню вбрання i
пiдходить до стiни, поправляючи волосся.
Щось темне майнуло в дзеркалi - це вона хутчiй вiдчуває, нiж бачить, її
вуха повнi невколисаних материних слiв, задума облягає дiвоче серце i вона
не чує, як уста шепчуть: "Грицю".
3 темносинього неба покотилася зiрка, приснула трьома промiнцями i бiля
самої землi погасла золотисто-зеленавою дугою.
XXIX
Визорiло.
Навiть листком не поколихне глибокий передосiннiй вечiр, i теплi
яблуневi пахощi хвилями з двох бокiв ллються на дорогу.
Село засвiтилось розкиданими вогниками. Зрiдка перемовляються скрипучi
журавлi, дзвякне об цямрину порожнє вiдро, i пролита на траву вода
заспокоїть землю.
Дмитро, оповитий темрявою, поволi роздумливо прямував до сельбуду.
Праворуч сильно грюкнули дверi у Федори, i два парубки загорлали на
подвiр'ї протяжливу пiсню.
- Тихiше, соколики, - попросив з порога жiночий голос.
Дмитро посторонився, даючи дорогу хлопцям, що вже не бачили, куди
йдуть. Гидливо поморщився вiд мiцного горiлчаного духу, що неприємно
вирвався в пахучий спокiй вечора.
"Хоч би дома жлуктали, чорти окаяннi!"
З-за рогу вулицi блиснув освiтленими вiкнами сельбуд, бiля дверей не
стихав парубочий гамiр, блищали цятки цигарок, проскакували клаптики
жартiвливих пiсень i тонули в гомонi. Свiтло рiзко вдарило в очi - аж
примружився спочатку.
Неясно переливалися фарбами портрети й картини, попереду червонiла
широка завiса, яснiше освiтлена посерединi, в глибинi сцени постукували
молотки. В перших рядах помiтив Григорiя, той вклонився i усмiхнувся йому
довiрливою усмiшкою.
Пробиваючись на своє мiсце, побачив: бiля Григорiя сидiла Югина з
Марiйкою, i глухе невдоволення уперто заворушилося й не хотiло влягтися на
своє мiсце, хоча й намагався поглузувати сам iз себе: "Завидки беруть.
Добрий товариш iз тебе, що найкращому друговi позавидував... Над серцем
своїм я господар. Захочу, так стисну, що не здригнеться. Чуєш, мовчи й
годi!"
Пiшов уперед, не зводячи погляду з хустки, накинутої на плечi Югини.
- Добрий вечiр, тiтко Марiє, Югино, - вклонився жiнкам. йому випало
сидiти поруч з Марiйкою.
- Вечiр добрий, Дмитре, - всмiхнулась одними устами Марiйка. -
Заставила дочка на старiсть по сельбудах на вистави ходити, - пробачливо
глянула на Югину.
- Чого ж? Дiло добре. Пiсля працi праведної й вiдпочити треба, - сiв
бiля молодицi.
- Це воно вам, молодшим, а нам... - та й не доказала, тiльки головою
хитнула. Була рада, що сидить бiля хазяйновитої дитини, тому зразу ж i
почала про господарство говорити. Вiн вiдповiдав поважно, не дивлячись у
бiк Югини, однак вiдчував кожен її рух i усмiх.
- Озимину посiяв уже.
- А ми коли б через пiвмiсяця вспiли. Правда, на тому тижнi Iван має в
район за кiньми i реманентом для созу їхати. Не знаю, чи й дадуть? - i
водночас хотiла вивiдати, чи не осудить парубок, бодай хоч змiною голосу,
затiї чоловiка. Нi, так само рiвно i спокiйно заговорив:
- Дадуть. Держава тепер крiпко безкiнним помагає. Сказано - своя
власть. Хоче, щоб кожен спинався на ноги.
- Еге ж, еге ж, - з задоволенням подивилась на парубка. I все
подобалось у ньому: спокiйна мова, гордовитий з горбинкою нiс, брунатне
довгасте обличчя, темнорусий чуб над невеликим пругким вухом i великi
темнi руки на колiнах, що стiльки пересiяли зерна, стiльки потримали
чепiги, стiльки меблi зробили. Поглянула молодиця на Грицька, Югину i
зiтхнула.
Дмитро допитливо подивився на блiдожовтий, посiчений зморшками,
присушений вид жiнки i задумавсь. Бувають такi хвилини, коли людина майже
точно довiдується, про що думає iнша, i в Дмитра сильнiше забилося серце,
коли вiдчув, що не Григорiй, а вiн подобався Марiйцi.
- Великий начальник iде - Петро Крамовий, заступник голови
райвиконкому, - перехилився до Дмитра Григорiй.
- Отой, що за троцькiзм каявся в газетi?
- Вiн самий, - прошепотiв Григорiй. - 3 областi на район перевели.
Проштрафився. Напетляв, накрутив усякого чортовиння.
- Вiн може, - з неприємнiстю згадав давнину, коли вперше побачив
Крамового у Варчука.
Огрядний бiлявий чоловiк з портфелем пiд рукою, поблискуючи скельцями
окулярiв, недбало просунувся тiсним рядом i сiв перед ними. М'яке тiло,
обтягнуте чорним пiджаком, глибоко втиснулося в крiсло i охопило складкою
вигнуте бильце. Шия, червона i пiтна, також нависала над бiлим комiрцем.
На сцену вийшов кремезний, широкоплечий голова сiльради Свирид
Яковлевич Мiрошниченко. Вiн сильно вдихнув повiтря, бо округлилась складка
пiд нижньою губою, окреслюючи вперте, пряме, ледь надкраяне посерединi
пiдборiддя. Поволi пiднiс угору велику руку, провiв очима по рядках, на
мить зупинив погляд на Дмитровi, видно, щось мiркуючи. Гомiн стихав.
- Товаришi! - i глухим баритоном озвався дальнiй куток. - Шоб полегшити
селянам вивiз хлiбоздачi, райвиконком дозволив хлiб вiдправляти не на
станцiю, а в район. Також хто має сортовий овес "золотий дощ" - може
обмiняти в райземвiддiлi: за один пуд одержить два пуди простого. А тепер
драмгурток почне виставу.
"Це добре". - Дмитро прикидав у пам'ятi, скiльки зможе вивезти вiвса на
обмiн. До нього нахилився Григорiй.
- Везе тобi, Дмитре, з усiх бокiв щастя пливе, тiльки прихиляйся.
- Звiдки ти взяв?.. - "Свого щастя наче й не бачить", - спiймав
правдивий погляд Югини.
- Хоча б i овес - мало не десятина у тебе, та який овес. А тепер
виходить, що свiй урожай подвоїш.
- Еге ж, це менi велика пiдтримка.
- Тепер i про худобу легше подумати.
- Легше, - поморщився: не хотiлось при дiвчинi говорити про
господарськi справи.
В залi погасло свiтло, заколивалася завiса, i на сценi, наче в туманi,
для чогось заворушились постатi, вони розкривали роти, трясли бородами,
але про що говорили - нiяк не мiг второпати, бо стало не по собi, коли
вiдчув, що до дiвчини, неначе ненароком, притулилось плече Григорiя.
Досадно було на себе, дивився в куток сцени, щоб не бачити Шевчика i
Бондарiвни, але коли вiдчув, що Григорiй почав заслоняти дiвчину,
обернувся. Нi, то тiльки здалося. I Григорiй, i Югина зацiкавлено дивились
на сцену, сидiли, не торкаючись одне одного. Три мерехтливi жмурки свiтла
нерiвною дугою заiскрилися в правому оцi дiвчини, а лiве було затiнене.
Пiсля вистави до нього пiдiйшов Свирид Яковлевич, глухо поздоровкався.
- Як живеться, Дмитре?
- Як? Наше дiло, казав циган, просiє: ори, мели, їж.
- Ходiмо, Свириде. - Крамовий вдарив пухкою рукою Мiрошниченка по плечу
i позiхнув, широко кривлячи рот.
- Зараз пiдемо. Знайомтесь з сином Тимофiя Горицвiта.
- Приємно, приємно, - байдуже, ледве стулюючи щелепи, промовив Крамовий
i сунув пухку рожеву руку Дмитровi. Той обережно потримав i випустив її, з
неприємнiстю чуючи, як липкий пiт зволожив його долоню.
Вийшли на вулицю.
Над сонним селом розляглася парубоча пiсня, шляхом, свiтячи фарами,
проскочила машина, з левади доносилось тремтливе iржання лошака, спросоння
десь у клунi забився пiвень, охрипло заспiвав i знов, уже тихше, вдарив
крилами. Все було таким простим, звичним i близьким.
- Хороша нiч, - пiдвiв голову Свирид Яковлевич. - У таку б пору тiльки
в млинi сидiти. Тремтять, поскрипують снастi, шумить вода бiля загати,
зiтхає колесо, рожеве борошно труситься з лоточка, гаряче, розпарене, а
люди - звiдусiль поз'їжджались - говорять до самого ранку про всякi
новини. Там трактора придбали, там кiно вiдкрили, там у созi працюють.
Новин тепер привезуть за одну нiч бiльше, анiж колись за рiк... Добре
зараз у млинi.
Крамовий штучно засмiявся.
- Чортзна, якi селянськi натури iдилiчнi - партизан колишнiй, партiєць,
голова сiльради, член райвиконкому, а нiяк не звикне до широких масштабiв.
Нi, село, скiльки його не переробляй, селом i залишиться. Це розсадник
божкiв, межi, реакцiйних iдей.
Слово у Крамового впевнене, зважене. "Умiє говорити", - з неприязню
подумав Дмитро i з надiєю подивився на Свирида Яковлевича.
- Пiшла писати губернiя, - не пiдводячи голови, щось роздумуючи, поволi
говорить Мiрошниченко.
- От тобi й пiшла писати губернiя, - зверхньо посмiхається Крамовий. -
Ти скинь свої рожевi окуляри i подивися на село. Що це? Стихiя!
Дрiбнобуржуазна стихiя, i її нiчим не пiдважиш.
- Це не визначення сучасного села, а високомiрний плювок на нього, -
почав злитись Мiрошниченко.
- Юпiтер, ти сердишся? Значить, ти не прав.
- Отож i є, що i ти з своїм Юпiтером заодно.
- Може, неправду кажу?
- Таку саму правду i меншовики перед тисяча дев'ятсот п'ятим роком
говорили, - коротко рiзонув Мiрошниченко i їдко додав: - Може, неправду
кажу?
Дмитро усмiхнувся i здивувався: умiє чоловiк одною точною думкою
розбити чиїсь погляди. Треба прочитати про це... Неодмiнно.
- Ну, знаєш, - ображено загарячився Крамовий, i слова його стали
м'якшими, обережнiшими. - Я на твоєму мiсцi не пускався б в аналогiї.
Аналогiя - сумнiвна рiч.
- Да, да, - погодився Мiрошниченко. - Особливо, коли вони невигiднi
декому.
Крамовий ображено замовк.
В цей час недалеко вiд кооперацiї загалакали голоси, зафоркали конi i
темною плямою забовванiв скрипучий вiз.
- Ох, i вреднi ж ви, дядьку. В таких вредних печiнка скоро спухає, - з
притиском, давлячись словами, наче кiсткою, говорить Карпо Варчук.
- Гляди, щоб у. тебе не спухла. В багача вона завжди, як сома,
розбухає. Не насититесь нiяк.
Дмитро пiзнає мову старого пасiчника Марка Григоровича Синицi, що
самотньо живе в лiсах бiля несходимого Городища. Пiдiйшли до воза,
навантаженого рiвними ясеновими шпонами.
- Спiймався нарештi? - зупинив коней Свирид Яковлевич.
- Спiймався нарештi! - Карпо зразу змiнив тон i засмiявся. - Без надiї
попавсь. Не думав, що в старого чоловiка така ловкiсть може бути.
Ак-ти-вiст. Лiсники не могли Мовити, а це...
- Знаємо, чого не могли. Пiдкупив їх твiй старий. - В темрявi
просвiчується борода Марка Григоровича.
- А ви бачили, що батько пiдкупав? Я чесно крав, - i штучний смiх сухо
i вiдривчасто розсипається бiля воза. - Складайте акта i штрахуйте. Тепер
воля ваша, а спина наша. - I вiн пригнувся, начеб мав покласти на плечi
мiшок iз зерном.
Нахабний i впевнений тон молодого Варчука ледве не виводить iз себе
Мiрошниченка.
"Якого сина викохав старий вовк".
А Карпо продовжує далi:
- Скажiть, товаришу председатель, куди скинути шпони? Хай уже сiльрада
багатiє ними. Час пiзнiй - треба додому їхати.
- Додому не поїдеш, - тихо, але так говорить, що Карпо зразу ж
насторожується, не зводячи лихого погляду з голови сiльради.
- А чого вам держати мене до ранку? Дiло зрозумiле. Заплачу, що треба.
Спiймавсь - плати. Нiчого не попишеш.
- Переночуєш у сiльрадi, а завтра вранцi - хай люди побачать злодiя -
вiдправимо в мiлiцiю. Я доб'юся, -щоб тобi хоч iз мiсяць примусової працi
дали. Штрафом не вiдкупишся.
- Так i треба. Бо скоро дуки усю ясенину переведуть. В берестi вже нi
одного гарного ясена не залишилося, такi дерева були. На все небо!
Пiднiмались прямо горами зеленими. Аж душа болить, як згадаєш, - з жалем
говорить Марко Григорович.
- На бiса тобi з ним возитись, - звернувся Крамовий до Мiрошниченка. -
Вiдпусти. А штраф хай заплатить.
- Тепер жнива, Свириде Яковлевичу, кожна година дорога, - голос у Карпа
стає глухiшим.
- Попрацюєш i в жнива, щоб пам'ятка залишилась. Поганяй коней, - прямує
Свирид Яковлевич до сiльради.
- Та вiдпусти його, - знову заступається Крамовий.
- Не вiдпущу, - уперто мотнув головою Мiрошниченко. - З лiсокрадами
панькатись не буду. Ми ще собi не можемо уявити, скiльки вони зла принесли
народовi, радянськiй державi.
- Знову перебiльшення i перебiльшення, - махнув рукою Крамовий.
- Хотiв би, щоб так було. Та куркульського варварства не прикриєш
нiякими красивими слiвцями. Скажи, скiльки мiльйонiв десятин знищено лiсiв
за останнi роки? Ще недавно, беру приклад, село наше, як у вiнку, стояло в
лiсах, а тепер тiльки Городище не вирубане та трохи прорiдженого береста
залишилося. I от видимi наслiдки: рiчечка, що йшла з лiсiв, пересохла,
тому й висохли усi ставки на лугах Бувало, йдеш, а вони, як намисто, один
за одним нанизалися на рiчку. I оковi, i душi радiсно. Та що рiчечка - Буг
став замулюватись. На поля iз степiв тепер вiльно прориваються суховiї, а
дощу влiтку ждеш неначе щастя. А помнож цей приклад в широкому масштабi!
Поглянь на Полiсся! Тепер там, де лягли пiд сокирою бори, оживають,
починають текти пiсковi горби, засипають ниви i навiть селища. Через
куркульську жадобу знаєш, скiльки ми зерна недобираємо? Та цього i планова
комiсiя спроста не полiчить. Скiльки б ми за цей хлiб нових пiдприємств
збудували, скiльки б тракторiв на поля пустили, скiльки б учбових закладiв
вiдкрили! А ти говориш "перебiльшення". Воно набирає державного розмаху. I
цього злочинця, - показав рукою на Карпа, - не вiдпущу. Вiн не менше шкоди
зробив, нiж закоренiлий бандит. Жаль, що наше законодавство так м'яко
судить лiсокрадiв. їх нарiвнi з убивцями треба судити.
- Здаюсь. Переконав цiлком i повнiстю. Глуши лiсокрадiв, - напiвжартома
промовив Крамовий i звернув на зарiчку.
- Да, Свириде, це ти правильно про лiси сказав. Охорону треба б
посилити, - впритул пiдходить Марко Григорович. - Лiс - це багатство наше,
окраса наша, хлiб насущний.
- Посилимо. Комсомольцi допоможуть. А лiсничого треба зняти.
- Давно б пора. На хабарах розжирiв, як свиня. Аж очi позапухали. Та й
гостi в нього, коли подумати, непевнi бувають. Я в хащах живу, - менi
виднiше, що там робиться. Розумiєш, Свириде, хочеться, щоб i люди були
чистi, мов лiсове повiтря. Радянськi, а не погань, що вiд сонця ховається.
- Непевнi люди, кажеш? - насторожився Мiрошниченко. - Перевiримо,
неодмiнно перевiримо...
- Порiдiли нашi лiси, порiдiли, - продовжував уголос свою думку Марко
Григорович. - Мiсцями з краю в край наскрiзь просвiчуються. А стояли ж як
хмари грозовi. Що ж через кiлька рокiв буде?
- Через кiлька рокiв? Новi дiброви зашумлять, усi заруби i яри
найкращим деревом обсадимо: дубом, кленом, ясеном, а поля i шляхи садами
до самого неба зацвiтуть.
- Потiшаєш старого? - недовiрливо похитав головою.
- Вiрне слово кажу. Ми тiльки на справжнє життя повертаємо.
- Ну, чи доживу я до нього, чи нi, а вже й за добре слово спасибi. Ти
чоловiк партiйний - тобi усе яснiше видно... А як там Англiя? 1 досi
ескадру в Балтицi тримає?..
Хоч i пiзня була година, та Марко Григорович не мiг втриматися, щоб не
поговорити про полiтику.
XXX
Затихало село.
З-за хат високо пiднявся Вiзничий, помандрували тiсною купкою на захiд
Стожари, i Вiз опустив золоту вiйю над самою землею.
Наспiвуючи пiд нiс якусь пiсеньку, Григорiй прямував з вулички у
вуличку додому. Iшов спокiйно, бо тепер трохи прояснювалися його думки:
хату вiн закладе в цьому роцi - позичив грошей у Дмитра, взимку певне
одружиться з Югиною i заживе в злагодi i дружбi. Буде сiяти, орати,
косити, жати, ростити дiтей.
Чи любив крiпко вiн дiвчину? - не раз питався сам себе i твердо
вiдповiсти не мiг. Югина подобалась йому, була красива; правда, не
найкраща на все село, але щось у її рухах, поглядi, усмiшцi було таке, що
кожному припадало до вподоби. Одначе тої любовi, про яку стiльки
доводилося чути в розповiдях, не вiдчував i ще не розумiв. То тiльки
розповiдають та в пiснях спiвається.
Чого не наспiвають: з-за дiвчини хлопець i топиться, i труїться, i
голову розбиває об дуб, а дiвчина всi сто смертей приймає. Подивишся ж
насправдi - простiше i складнiше виходить в життi. Рiдко корiнь кохання
розрубується одним ударом...
З наближенням домiвки на серцi тяжче ставало вiд турбот. Там з усiх
куткiв чекали його рук i поту ненаситнi злиднi, оздоблювали його: "Воно ще
й ранувато одружуватись, та..."
Бiля перелазу з'явилася постать. З несподiванки здригнувся парубок,
завмерла пiсня на пiвсловi.
- Пiзно, пiзно вертаєшся, спiвуне, - почув смiшок Федори. - Чи добре ж
яка дiвчина приймала?
- Та... - зам'явся хлопець i озирнувся: чи нiкого нема на вулицi?
- Хто в такий час з'явиться? - вiдповiла, наче в його думках побувала,
Федора. - Це тiльки ти зорюєш до такої пори. - Гаряче, терпке дихання
обдало Григорiя. Зупинився, ледве переводячи дух, чув, як пашiли вогнем
щоки молодицi. Стояв, наче сп'янiлий. Хотiв опанувати себе - не мiг.
"Про що вона говорить?"
Напружує до болю мозок i нiчого не може зрозумiти. Тiльки смiх обдає
його, липкий, як осiннє павутиння на стернях. Голова шумить i здригається
вiд дзвону.
- Чи ти не напiдпитку? - смiючись, кладе йому долоню на лоб. - Так i є,
що випив.
Вiдхилити б руку, пiти, не оглядаючись, додому. Але так приємно чути її
- Медову дiвчину вибрав.
- Помовч! - застережливо кидає Гриць, i очi його недобре туманiють.
- Станочок...
- Зацiпило б тобi! - пiдводиться з землi Григорiй.
- Литки у неї... - смакує Карпо i радiє, що вивiв iз терпцю такого
спокiйного парубка.
- Замовчи, слинтяю, коли хочеш, щоб не задзвонили завтра по тобi! -
роз'ярено ступає вперед Грицько. - Коли купив руки, то вже думаєш, що в
серце можна плювати! - i насувається зi стиснутими кулаками на Карпа. Той
вiдскакує в овес, налякано i здивовано переводить погляд то на Грицька, то
на Варивона.
- Чого ти? Наче жартiв не знаєш.
- Пiшов ти, значить, пiд три чорти зi своїми жартами. Скажеш, як
совiстi хватить, батьковi, щоб скинули по десять копiйок з нас, бо до
самої ночi не косили. А то ще збiднiєте. Ходiмо, Грицю, - бере грабки
Варивон i обережно переступає через покоси, щоб не обмолотити ногами
колосся. Його велике обличчя аж пашить од обурення.
- Та що ви, хлопцi? Вернiться! - розгублено i здивовано говорить Карпо.
Григорiй тiльки губи закусує, а Варивон вiдповiдає за обох:
- Привик з кожного, як i батенько, варити воду, лазити чужу душу, ти в
свою полiзь... То-то й є, що обмажешся нiй, як свиня в калюжi.
- Злиднi проклятi! - тихо сичить Карпо i люто запускає грабки в овес.
Та чуткий Варивон спiймав слова i гукає вже другого поля:
- Мовчи, гнидо, бо тiльки свiту твого, що чуже поїдом їсти. Увiрветься
бас! Увiрветься.
Карпо замовкає. Перехиляючись всiм тiлом, люто шархає грабками. Вiн
знає, що тепер у нього хватить терпцю косити до самого вечора - в хвилини
злостi завжди прибувала вперта сила i вiдлiтала втома, як легкий димок.
"Бач, якi тендiтнi стали. Голяки з голякiв, а комизяться, мов щось
путяще".
I хоча всiляко заспокоює себе, але неприємне чуття розвiтлено
ворушиться всерединi, а з нього виколисується тривога. Iч, якi тонкошкурi
поставали, велике цабе їхня Югинка. Всi вони одним миром мазанi. Хiба
кiлька рокiв назад з ним так би посмiли поденщики говорити? Не гне їх
копiйка тепер у дугу, не гне, бо дешевше дiстати її: чи у мiстi, чи в
радгоспi, чи в Шляхобудi - всюди знайдуть собi притулок. Пропастi на вас
нема. А батьковi скажу, щоб вищитали. Про совiсть, сукин син, заговорив.
Роби по совiстi - очi вилiзуть; тiльки й говорить про неї, хто за душею нi
алтина не має, а в самого в калитцi забряжчало б - iншої заспiвав би...
Добре було б вiдбити Югину, а потiм пiти до iншої дiвчини. Криво починає
посмiхатися, бачачи в думках, як вiн уже насолив Грицьковi. Ти ще
потягаєшся зi мною...
...Тепле, м'яке надвечiр'я, далека дiвоча пiсня i думки, що сьогоднi
увечерi вiн, Григорiй, пiде до дiвчини, присiвали образу, заколисували
обурення. Варивон пiшов у село фiльварком, а вiн перескочив темний од
чорнобилю насип i вузенькою вогкою стежкою вийшов на леваду.
Стиснута жовтою рогозою, ситняком i осокою, несмiливо засвiтилась
рiчечка, зелена понад берегами, з червоними прошвами посерединi. Низькi,
обсипанi дрiбним сухостоєм береги єднала своїм покалiченим тiлом розбита
громовицею стара верба. Зубцюватий присмалений корiнь був тiльки одним
вузлом зв'язаний з глухим дупластим стовбуром, одначе на тому березi з
втиснутого в землю вигнутого погруддя пiдiймалась розкiшна зелена корона;
дарма що нижнi гiлки мусили лежати на землi, на цьому ж березi, бiля
окоренка, сплiталась вiнком рiвна памолодь.
Коли Грицько пiдiйшов до рiчечки, з того боку проворно скочила на вербу
невисока дiвоча постать i, похитуючи гнучким станом та руками,
розставленими коромислом, пiшла над водою.
- От i впаде! - засмiявся.
- Ой! - скрикнула дiвчина з несподiванки i швидко-швидко замахала
руками, щоб стримати рiвновагу. I тiльки тепер вiн пiзнав, що йому
назустрiч iшла Софiя Кушнiр.
- Iч, якi добрi. Ледь у воду не влетiла. Було б вам, - засвiтила весело
карими очима на Грицька. Дрiбне обличчя було подовжене, як у вивiрки,
цiкавiсть i настороженiсть проглядали в кожному русi, починаючи з
темносмаглявого обличчя i кiнчаючи точеними, пританцьовуючими ногами.
- То й що б менi було? - став бiля кореня, щоб не пустити дiвчину на
берег.
- Побачили б тодi, - задиркувато покосилась i блимнула пiввiнчиком
дрiбних густих зубiв. А в душi зiтхнула: болiло її серце за цим спокiйним
яснооким хлопцем, заздрила Югинi, дарма що та була найкращою подругою.
- Отак наловила б риби в приполу i понесла б Сафроновi на вечерю.
- Хай вiн дiдька з'їсть, а не рибу. Пустiть!
- Не пущу!
Софiя стоїть бiля самого берега, неначе невдоволено мружиться, та нiяк
не може заховати трепетної усмiшки. По блискучих, змовницьких вогниках,
пригашених довгими вiями, вiн уже догадується, про що думає i зараз має
сказати дiвчина; навiть приємно, що наперед взнав її помисли.
- От чекайте, скажу я Югинi, що ви такий безсовiсний.
- А що менi Югина?
- Коли обiрве чуба, будете знати що.
- I привик же ваш брат до чуба.
- А ваш - до спiдниць, - зiскакує з верби i з тихим скриком попадає в
обiйми Грицька.
- Чекай! Коли так - зараз у воду кину! - Схоплює дiвчину, але та
гнучка, мов лозина. Перегнулась i миттю вихоплюється з парубочих рук i
вже, поправляючи хустану, оддалiк стоїть на стежцi.
- Коли не покличете на весiлля, в недiлю розкажу Югинi, який ви дiвчур.
- Не сумнiвайся - безпремiнно покличу, тiльки щоб уста менi на колодку.
- Глядiть же, - смiється дiвчина, легко перекручується i, пострибуючи,
мов козеня, бiжить по хвилястiй стежцi, накриваючи отаву двома крилами
спiдницi.
"Чортiв Сафрон - знає, кого собi пiдiбрати. Така наймичка всяку роботу
жартуючи переробить. Хороша дiвчина!" - Дивиться вслiд Софiї, що все
глибше вбiгає в сутiнки, пiдiймається на високий насип, майнувши руками,
стрибає на дорогу й зникає у вибалку. Однак через хвилину мовчазний
вибалок починає спiвати, i дерева слухають пiсню про дiвчину, що запрошує
хлопця прийти до неї босонiж темної ночi, щоб не забряжчали пiдкови, не
загарчали собаки, не заскрипiла долiвка, не почули парубочої ходи нi
батько, нi мати.
"Тiльки батька-матерi нема в тебе, бiдолаха", - Проходить обережно по
вербi.
XXVIII
Югина прибиралась до сельбуду на виставу i нiяк прибратись не могла. То
хусткою запнеться, то вiнок на коси накладе, то червону спiдницю надiне, а
вже здається, що в голубiй буде краще - i знов переодягається, бiжить вiд
скринi до стiни подивитися хтозна який раз в дзеркало. Поглянуть на неї
веселi очi, обведенi двома вузькими дугами брiв, кругле рожеве лице,
обрамлене кучерявим волоссям, невеличкий прямий нiс.
"Кирпата ж, кирпата. I що тiльки Гриць в менi знайшов?" - i сама до
себе засмiється, добре знаючи, що не кирпата вона.
Грицю, Грицю до телят -
В Гриця нiженьки болять.
Грицю, Грицю, до волiв -
В Гриця нема постолiв.
Постоли-то є, тiльки волiв нема. Дарма! I радiсним стуком вiддається в
серцi слово "Гриць". Коли приходить парубок до неї в хату, ще соромиться
дiвчина, а на самотi розмовляє досхочу, смiється й тривожиться.
Якi тепер хвилюючi днi настали. Буває, не виходиш з чужої роботи - чи
то в полi жнеш, в'яжеш, чи на городi пораєшся, - втомишся, перепечешся на
сонцi та поденщинi, а побачиш його, милого свого, уся прояснишся, в думках
розмовляєш iз ним. Iдеш - спiваєш з дiвчатами i чуєш, як легко твiй спiв
котиться над ланами, подає голос косарям, i в далекому полi зараз чує
Гриць її. А дiвчата такi добрi стали - кращих у свiтi не знайти. I
хвилюючий острах охоплює Югину, коли згадає, що в цьому роцi попрощається
iз своїми подругами, i вже без неї будуть спiватися веснянки, i хтось
замiсть неї буде виглядати своє дiвоче щастя.
Навiки покладе вона свiй вiнок у скриню, заховає коси пiд кичкою.
Широко запнеться хусткою, як молодицi запинаються.
"Яка ж з мене молодиця буде?" - задиркувато блиснули очi, i знову
бiжить до дзеркала з хусткою в кожнiй руцi. Одну обережно скручує i
зав'язує замiсть кички навколо голови, другу похапцем накидає поверх.
Голова бiльшає i незвично, i смiшно, i радiсно бачити себе такою.
- Ти ще довго будеш прибиратися менi? - стає на порозi Марiйка. - А все
зле на тебе! Чи це вiтер в твоїй головi ходить? Рано, рано пов'язуватись
починаєш, - з докором похитує головою.
- Мамо, - червонiючи, зриває хустку, кидається до матерi, мiцно охоплює
руками її шию i крiпко-крiпко припадає до грудей.
- Годi, годi! Ледве з нiг не збила. Нема доброго патика пiд рукою.
- I ви б мене били? - тiснiш притуляється, заглядаючи знизу в вiчi
матерi.
- А то б нi! - раптом зiтхає.
- Чого ви, мамо?
- Нiчого.
- Скажiть, скажiть! - не випускає матерi з рук.
- Кажу ж тобi - нiчого. Збирайся в сельбуд.
- А скажiть! - цiлує в уста i допитливо дивиться на сухе, в зморшках
обличчя.
- Дивлюсь я на тебе, нiколи молодiсть не думає наперед, - поправляє на
дочцi спiдницю. - I хлопець вiн розумний i красивий, тiльки ж бiдний.
Нелегко житиметься тобi, як вийдеш за нього.
- Ви знову, мамо, своє.
- Не про себе, - про твоє щастя думаю. Вийти замiж - не дощову годину
пересидiти, i любощi погiркнуть, коли в сирiй холоднiй хатi перегибнеш,
коли пучки на чужiй пряжi протреш до м'яса, коли на поденщинi памороки
заб'ються. Нiчого ти не знаєш, за батьковою спиною сидячи, а я наробилася
на своєму вiку. Поки на цю хату стягнулися... Нiкому того добра не зичу...
Хоча б вiн хату мав. Розвалиться стара - узнаєш, як солодко в комiрному
жити; не проживеш, тiльки вiк прокапариш. Коли б трохи багатший засватався
- зразу вiддала б.
- А я не пiшла б.
- Пiшла. Присилувала б! Думаєш, мало переболiла за тебе? Ходiмо ж поїмо
трохи та й пiдемо.
- Добре, мамо, я зараз.
Марiйка виходить в другу хату. Югина наспiх складає в скриню вбрання i
пiдходить до стiни, поправляючи волосся.
Щось темне майнуло в дзеркалi - це вона хутчiй вiдчуває, нiж бачить, її
вуха повнi невколисаних материних слiв, задума облягає дiвоче серце i вона
не чує, як уста шепчуть: "Грицю".
3 темносинього неба покотилася зiрка, приснула трьома промiнцями i бiля
самої землi погасла золотисто-зеленавою дугою.
XXIX
Визорiло.
Навiть листком не поколихне глибокий передосiннiй вечiр, i теплi
яблуневi пахощi хвилями з двох бокiв ллються на дорогу.
Село засвiтилось розкиданими вогниками. Зрiдка перемовляються скрипучi
журавлi, дзвякне об цямрину порожнє вiдро, i пролита на траву вода
заспокоїть землю.
Дмитро, оповитий темрявою, поволi роздумливо прямував до сельбуду.
Праворуч сильно грюкнули дверi у Федори, i два парубки загорлали на
подвiр'ї протяжливу пiсню.
- Тихiше, соколики, - попросив з порога жiночий голос.
Дмитро посторонився, даючи дорогу хлопцям, що вже не бачили, куди
йдуть. Гидливо поморщився вiд мiцного горiлчаного духу, що неприємно
вирвався в пахучий спокiй вечора.
"Хоч би дома жлуктали, чорти окаяннi!"
З-за рогу вулицi блиснув освiтленими вiкнами сельбуд, бiля дверей не
стихав парубочий гамiр, блищали цятки цигарок, проскакували клаптики
жартiвливих пiсень i тонули в гомонi. Свiтло рiзко вдарило в очi - аж
примружився спочатку.
Неясно переливалися фарбами портрети й картини, попереду червонiла
широка завiса, яснiше освiтлена посерединi, в глибинi сцени постукували
молотки. В перших рядах помiтив Григорiя, той вклонився i усмiхнувся йому
довiрливою усмiшкою.
Пробиваючись на своє мiсце, побачив: бiля Григорiя сидiла Югина з
Марiйкою, i глухе невдоволення уперто заворушилося й не хотiло влягтися на
своє мiсце, хоча й намагався поглузувати сам iз себе: "Завидки беруть.
Добрий товариш iз тебе, що найкращому друговi позавидував... Над серцем
своїм я господар. Захочу, так стисну, що не здригнеться. Чуєш, мовчи й
годi!"
Пiшов уперед, не зводячи погляду з хустки, накинутої на плечi Югини.
- Добрий вечiр, тiтко Марiє, Югино, - вклонився жiнкам. йому випало
сидiти поруч з Марiйкою.
- Вечiр добрий, Дмитре, - всмiхнулась одними устами Марiйка. -
Заставила дочка на старiсть по сельбудах на вистави ходити, - пробачливо
глянула на Югину.
- Чого ж? Дiло добре. Пiсля працi праведної й вiдпочити треба, - сiв
бiля молодицi.
- Це воно вам, молодшим, а нам... - та й не доказала, тiльки головою
хитнула. Була рада, що сидить бiля хазяйновитої дитини, тому зразу ж i
почала про господарство говорити. Вiн вiдповiдав поважно, не дивлячись у
бiк Югини, однак вiдчував кожен її рух i усмiх.
- Озимину посiяв уже.
- А ми коли б через пiвмiсяця вспiли. Правда, на тому тижнi Iван має в
район за кiньми i реманентом для созу їхати. Не знаю, чи й дадуть? - i
водночас хотiла вивiдати, чи не осудить парубок, бодай хоч змiною голосу,
затiї чоловiка. Нi, так само рiвно i спокiйно заговорив:
- Дадуть. Держава тепер крiпко безкiнним помагає. Сказано - своя
власть. Хоче, щоб кожен спинався на ноги.
- Еге ж, еге ж, - з задоволенням подивилась на парубка. I все
подобалось у ньому: спокiйна мова, гордовитий з горбинкою нiс, брунатне
довгасте обличчя, темнорусий чуб над невеликим пругким вухом i великi
темнi руки на колiнах, що стiльки пересiяли зерна, стiльки потримали
чепiги, стiльки меблi зробили. Поглянула молодиця на Грицька, Югину i
зiтхнула.
Дмитро допитливо подивився на блiдожовтий, посiчений зморшками,
присушений вид жiнки i задумавсь. Бувають такi хвилини, коли людина майже
точно довiдується, про що думає iнша, i в Дмитра сильнiше забилося серце,
коли вiдчув, що не Григорiй, а вiн подобався Марiйцi.
- Великий начальник iде - Петро Крамовий, заступник голови
райвиконкому, - перехилився до Дмитра Григорiй.
- Отой, що за троцькiзм каявся в газетi?
- Вiн самий, - прошепотiв Григорiй. - 3 областi на район перевели.
Проштрафився. Напетляв, накрутив усякого чортовиння.
- Вiн може, - з неприємнiстю згадав давнину, коли вперше побачив
Крамового у Варчука.
Огрядний бiлявий чоловiк з портфелем пiд рукою, поблискуючи скельцями
окулярiв, недбало просунувся тiсним рядом i сiв перед ними. М'яке тiло,
обтягнуте чорним пiджаком, глибоко втиснулося в крiсло i охопило складкою
вигнуте бильце. Шия, червона i пiтна, також нависала над бiлим комiрцем.
На сцену вийшов кремезний, широкоплечий голова сiльради Свирид
Яковлевич Мiрошниченко. Вiн сильно вдихнув повiтря, бо округлилась складка
пiд нижньою губою, окреслюючи вперте, пряме, ледь надкраяне посерединi
пiдборiддя. Поволi пiднiс угору велику руку, провiв очима по рядках, на
мить зупинив погляд на Дмитровi, видно, щось мiркуючи. Гомiн стихав.
- Товаришi! - i глухим баритоном озвався дальнiй куток. - Шоб полегшити
селянам вивiз хлiбоздачi, райвиконком дозволив хлiб вiдправляти не на
станцiю, а в район. Також хто має сортовий овес "золотий дощ" - може
обмiняти в райземвiддiлi: за один пуд одержить два пуди простого. А тепер
драмгурток почне виставу.
"Це добре". - Дмитро прикидав у пам'ятi, скiльки зможе вивезти вiвса на
обмiн. До нього нахилився Григорiй.
- Везе тобi, Дмитре, з усiх бокiв щастя пливе, тiльки прихиляйся.
- Звiдки ти взяв?.. - "Свого щастя наче й не бачить", - спiймав
правдивий погляд Югини.
- Хоча б i овес - мало не десятина у тебе, та який овес. А тепер
виходить, що свiй урожай подвоїш.
- Еге ж, це менi велика пiдтримка.
- Тепер i про худобу легше подумати.
- Легше, - поморщився: не хотiлось при дiвчинi говорити про
господарськi справи.
В залi погасло свiтло, заколивалася завiса, i на сценi, наче в туманi,
для чогось заворушились постатi, вони розкривали роти, трясли бородами,
але про що говорили - нiяк не мiг второпати, бо стало не по собi, коли
вiдчув, що до дiвчини, неначе ненароком, притулилось плече Григорiя.
Досадно було на себе, дивився в куток сцени, щоб не бачити Шевчика i
Бондарiвни, але коли вiдчув, що Григорiй почав заслоняти дiвчину,
обернувся. Нi, то тiльки здалося. I Григорiй, i Югина зацiкавлено дивились
на сцену, сидiли, не торкаючись одне одного. Три мерехтливi жмурки свiтла
нерiвною дугою заiскрилися в правому оцi дiвчини, а лiве було затiнене.
Пiсля вистави до нього пiдiйшов Свирид Яковлевич, глухо поздоровкався.
- Як живеться, Дмитре?
- Як? Наше дiло, казав циган, просiє: ори, мели, їж.
- Ходiмо, Свириде. - Крамовий вдарив пухкою рукою Мiрошниченка по плечу
i позiхнув, широко кривлячи рот.
- Зараз пiдемо. Знайомтесь з сином Тимофiя Горицвiта.
- Приємно, приємно, - байдуже, ледве стулюючи щелепи, промовив Крамовий
i сунув пухку рожеву руку Дмитровi. Той обережно потримав i випустив її, з
неприємнiстю чуючи, як липкий пiт зволожив його долоню.
Вийшли на вулицю.
Над сонним селом розляглася парубоча пiсня, шляхом, свiтячи фарами,
проскочила машина, з левади доносилось тремтливе iржання лошака, спросоння
десь у клунi забився пiвень, охрипло заспiвав i знов, уже тихше, вдарив
крилами. Все було таким простим, звичним i близьким.
- Хороша нiч, - пiдвiв голову Свирид Яковлевич. - У таку б пору тiльки
в млинi сидiти. Тремтять, поскрипують снастi, шумить вода бiля загати,
зiтхає колесо, рожеве борошно труситься з лоточка, гаряче, розпарене, а
люди - звiдусiль поз'їжджались - говорять до самого ранку про всякi
новини. Там трактора придбали, там кiно вiдкрили, там у созi працюють.
Новин тепер привезуть за одну нiч бiльше, анiж колись за рiк... Добре
зараз у млинi.
Крамовий штучно засмiявся.
- Чортзна, якi селянськi натури iдилiчнi - партизан колишнiй, партiєць,
голова сiльради, член райвиконкому, а нiяк не звикне до широких масштабiв.
Нi, село, скiльки його не переробляй, селом i залишиться. Це розсадник
божкiв, межi, реакцiйних iдей.
Слово у Крамового впевнене, зважене. "Умiє говорити", - з неприязню
подумав Дмитро i з надiєю подивився на Свирида Яковлевича.
- Пiшла писати губернiя, - не пiдводячи голови, щось роздумуючи, поволi
говорить Мiрошниченко.
- От тобi й пiшла писати губернiя, - зверхньо посмiхається Крамовий. -
Ти скинь свої рожевi окуляри i подивися на село. Що це? Стихiя!
Дрiбнобуржуазна стихiя, i її нiчим не пiдважиш.
- Це не визначення сучасного села, а високомiрний плювок на нього, -
почав злитись Мiрошниченко.
- Юпiтер, ти сердишся? Значить, ти не прав.
- Отож i є, що i ти з своїм Юпiтером заодно.
- Може, неправду кажу?
- Таку саму правду i меншовики перед тисяча дев'ятсот п'ятим роком
говорили, - коротко рiзонув Мiрошниченко i їдко додав: - Може, неправду
кажу?
Дмитро усмiхнувся i здивувався: умiє чоловiк одною точною думкою
розбити чиїсь погляди. Треба прочитати про це... Неодмiнно.
- Ну, знаєш, - ображено загарячився Крамовий, i слова його стали
м'якшими, обережнiшими. - Я на твоєму мiсцi не пускався б в аналогiї.
Аналогiя - сумнiвна рiч.
- Да, да, - погодився Мiрошниченко. - Особливо, коли вони невигiднi
декому.
Крамовий ображено замовк.
В цей час недалеко вiд кооперацiї загалакали голоси, зафоркали конi i
темною плямою забовванiв скрипучий вiз.
- Ох, i вреднi ж ви, дядьку. В таких вредних печiнка скоро спухає, - з
притиском, давлячись словами, наче кiсткою, говорить Карпо Варчук.
- Гляди, щоб у. тебе не спухла. В багача вона завжди, як сома,
розбухає. Не насититесь нiяк.
Дмитро пiзнає мову старого пасiчника Марка Григоровича Синицi, що
самотньо живе в лiсах бiля несходимого Городища. Пiдiйшли до воза,
навантаженого рiвними ясеновими шпонами.
- Спiймався нарештi? - зупинив коней Свирид Яковлевич.
- Спiймався нарештi! - Карпо зразу змiнив тон i засмiявся. - Без надiї
попавсь. Не думав, що в старого чоловiка така ловкiсть може бути.
Ак-ти-вiст. Лiсники не могли Мовити, а це...
- Знаємо, чого не могли. Пiдкупив їх твiй старий. - В темрявi
просвiчується борода Марка Григоровича.
- А ви бачили, що батько пiдкупав? Я чесно крав, - i штучний смiх сухо
i вiдривчасто розсипається бiля воза. - Складайте акта i штрахуйте. Тепер
воля ваша, а спина наша. - I вiн пригнувся, начеб мав покласти на плечi
мiшок iз зерном.
Нахабний i впевнений тон молодого Варчука ледве не виводить iз себе
Мiрошниченка.
"Якого сина викохав старий вовк".
А Карпо продовжує далi:
- Скажiть, товаришу председатель, куди скинути шпони? Хай уже сiльрада
багатiє ними. Час пiзнiй - треба додому їхати.
- Додому не поїдеш, - тихо, але так говорить, що Карпо зразу ж
насторожується, не зводячи лихого погляду з голови сiльради.
- А чого вам держати мене до ранку? Дiло зрозумiле. Заплачу, що треба.
Спiймавсь - плати. Нiчого не попишеш.
- Переночуєш у сiльрадi, а завтра вранцi - хай люди побачать злодiя -
вiдправимо в мiлiцiю. Я доб'юся, -щоб тобi хоч iз мiсяць примусової працi
дали. Штрафом не вiдкупишся.
- Так i треба. Бо скоро дуки усю ясенину переведуть. В берестi вже нi
одного гарного ясена не залишилося, такi дерева були. На все небо!
Пiднiмались прямо горами зеленими. Аж душа болить, як згадаєш, - з жалем
говорить Марко Григорович.
- На бiса тобi з ним возитись, - звернувся Крамовий до Мiрошниченка. -
Вiдпусти. А штраф хай заплатить.
- Тепер жнива, Свириде Яковлевичу, кожна година дорога, - голос у Карпа
стає глухiшим.
- Попрацюєш i в жнива, щоб пам'ятка залишилась. Поганяй коней, - прямує
Свирид Яковлевич до сiльради.
- Та вiдпусти його, - знову заступається Крамовий.
- Не вiдпущу, - уперто мотнув головою Мiрошниченко. - З лiсокрадами
панькатись не буду. Ми ще собi не можемо уявити, скiльки вони зла принесли
народовi, радянськiй державi.
- Знову перебiльшення i перебiльшення, - махнув рукою Крамовий.
- Хотiв би, щоб так було. Та куркульського варварства не прикриєш
нiякими красивими слiвцями. Скажи, скiльки мiльйонiв десятин знищено лiсiв
за останнi роки? Ще недавно, беру приклад, село наше, як у вiнку, стояло в
лiсах, а тепер тiльки Городище не вирубане та трохи прорiдженого береста
залишилося. I от видимi наслiдки: рiчечка, що йшла з лiсiв, пересохла,
тому й висохли усi ставки на лугах Бувало, йдеш, а вони, як намисто, один
за одним нанизалися на рiчку. I оковi, i душi радiсно. Та що рiчечка - Буг
став замулюватись. На поля iз степiв тепер вiльно прориваються суховiї, а
дощу влiтку ждеш неначе щастя. А помнож цей приклад в широкому масштабi!
Поглянь на Полiсся! Тепер там, де лягли пiд сокирою бори, оживають,
починають текти пiсковi горби, засипають ниви i навiть селища. Через
куркульську жадобу знаєш, скiльки ми зерна недобираємо? Та цього i планова
комiсiя спроста не полiчить. Скiльки б ми за цей хлiб нових пiдприємств
збудували, скiльки б тракторiв на поля пустили, скiльки б учбових закладiв
вiдкрили! А ти говориш "перебiльшення". Воно набирає державного розмаху. I
цього злочинця, - показав рукою на Карпа, - не вiдпущу. Вiн не менше шкоди
зробив, нiж закоренiлий бандит. Жаль, що наше законодавство так м'яко
судить лiсокрадiв. їх нарiвнi з убивцями треба судити.
- Здаюсь. Переконав цiлком i повнiстю. Глуши лiсокрадiв, - напiвжартома
промовив Крамовий i звернув на зарiчку.
- Да, Свириде, це ти правильно про лiси сказав. Охорону треба б
посилити, - впритул пiдходить Марко Григорович. - Лiс - це багатство наше,
окраса наша, хлiб насущний.
- Посилимо. Комсомольцi допоможуть. А лiсничого треба зняти.
- Давно б пора. На хабарах розжирiв, як свиня. Аж очi позапухали. Та й
гостi в нього, коли подумати, непевнi бувають. Я в хащах живу, - менi
виднiше, що там робиться. Розумiєш, Свириде, хочеться, щоб i люди були
чистi, мов лiсове повiтря. Радянськi, а не погань, що вiд сонця ховається.
- Непевнi люди, кажеш? - насторожився Мiрошниченко. - Перевiримо,
неодмiнно перевiримо...
- Порiдiли нашi лiси, порiдiли, - продовжував уголос свою думку Марко
Григорович. - Мiсцями з краю в край наскрiзь просвiчуються. А стояли ж як
хмари грозовi. Що ж через кiлька рокiв буде?
- Через кiлька рокiв? Новi дiброви зашумлять, усi заруби i яри
найкращим деревом обсадимо: дубом, кленом, ясеном, а поля i шляхи садами
до самого неба зацвiтуть.
- Потiшаєш старого? - недовiрливо похитав головою.
- Вiрне слово кажу. Ми тiльки на справжнє життя повертаємо.
- Ну, чи доживу я до нього, чи нi, а вже й за добре слово спасибi. Ти
чоловiк партiйний - тобi усе яснiше видно... А як там Англiя? 1 досi
ескадру в Балтицi тримає?..
Хоч i пiзня була година, та Марко Григорович не мiг втриматися, щоб не
поговорити про полiтику.
XXX
Затихало село.
З-за хат високо пiднявся Вiзничий, помандрували тiсною купкою на захiд
Стожари, i Вiз опустив золоту вiйю над самою землею.
Наспiвуючи пiд нiс якусь пiсеньку, Григорiй прямував з вулички у
вуличку додому. Iшов спокiйно, бо тепер трохи прояснювалися його думки:
хату вiн закладе в цьому роцi - позичив грошей у Дмитра, взимку певне
одружиться з Югиною i заживе в злагодi i дружбi. Буде сiяти, орати,
косити, жати, ростити дiтей.
Чи любив крiпко вiн дiвчину? - не раз питався сам себе i твердо
вiдповiсти не мiг. Югина подобалась йому, була красива; правда, не
найкраща на все село, але щось у її рухах, поглядi, усмiшцi було таке, що
кожному припадало до вподоби. Одначе тої любовi, про яку стiльки
доводилося чути в розповiдях, не вiдчував i ще не розумiв. То тiльки
розповiдають та в пiснях спiвається.
Чого не наспiвають: з-за дiвчини хлопець i топиться, i труїться, i
голову розбиває об дуб, а дiвчина всi сто смертей приймає. Подивишся ж
насправдi - простiше i складнiше виходить в життi. Рiдко корiнь кохання
розрубується одним ударом...
З наближенням домiвки на серцi тяжче ставало вiд турбот. Там з усiх
куткiв чекали його рук i поту ненаситнi злиднi, оздоблювали його: "Воно ще
й ранувато одружуватись, та..."
Бiля перелазу з'явилася постать. З несподiванки здригнувся парубок,
завмерла пiсня на пiвсловi.
- Пiзно, пiзно вертаєшся, спiвуне, - почув смiшок Федори. - Чи добре ж
яка дiвчина приймала?
- Та... - зам'явся хлопець i озирнувся: чи нiкого нема на вулицi?
- Хто в такий час з'явиться? - вiдповiла, наче в його думках побувала,
Федора. - Це тiльки ти зорюєш до такої пори. - Гаряче, терпке дихання
обдало Григорiя. Зупинився, ледве переводячи дух, чув, як пашiли вогнем
щоки молодицi. Стояв, наче сп'янiлий. Хотiв опанувати себе - не мiг.
"Про що вона говорить?"
Напружує до болю мозок i нiчого не може зрозумiти. Тiльки смiх обдає
його, липкий, як осiннє павутиння на стернях. Голова шумить i здригається
вiд дзвону.
- Чи ти не напiдпитку? - смiючись, кладе йому долоню на лоб. - Так i є,
що випив.
Вiдхилити б руку, пiти, не оглядаючись, додому. Але так приємно чути її