Страница:
спiвучому чистому повiтрi.
- До побачення, Йоно.
- Ремний сенатос, фрате[9].
- Салут Iлянi[10].
- Спасибi.
Новий ранок розкрилювався над прояснiлою картою мiста.
XXXII
На дерева i трави випала роса. Згасаючи, червоний вогник погойдує
лiсовi тiнi, вихоплює з темряви два сплетенi стрункi дубки, освiтлює
задумане обличчя парубка, що простягнувся на травi обличчям до багаття.
Спокiйно в обважнiлiй вогкiй дiбровi. Бiля прогалини коротко заспiвав
молодий соловей, нагадуючи, що вже десь босими ногами йде туманна осiнь i
час лiту збиратись в далеку путь.
Не спиться парубковi.
Рясно обсiли думки, як восени птиця горобину. Одна перед одною
вихоплюються, непокоять розбуджене серце, i ладу не знайдеш у їхнiй
тискотнi. Пiдкинув хмизу, i роз'ятрене, затягнене сизою плiвкою вогненне
око, невдоволено потрiскуючи, охопило димком тонкий сухостiй, потемнiло...
Учора вiн знову бачив Югину. I чув, що позаду, на прогалинi, мов тiнь,
стоїть Марта з дитиною, i нiяк не мiг вiдмахнутися вiд неї - затьмарить
iншим образом, а вона через хвилину дасть знати про себе...
Еге ж, учора вузькою дорогою помiж високими стернями вiн їхав до
вiтряка.
Назустрiч, з клуночками на плечах, iшли з мливом чоловiки, жiнки.
- Пiзно, парубче, їдеш. Пiдвiз би мене, - обминає пiдводу з пошивкою на
плечах тiтка Дарка, сухорлява вдовиця з запалими щоками та на диво
молодими темними очима.
- Коли б знаття, що ви тут, ранiше б приїхав.
З-пiд крил вiтряка птицями звивався вiтер i могутнiми помахами шугав
угорi. Грали снастi, м'яко постукував камiнь в розпаренiм зернi, дрiбно
стугонiв невсипущий кiш.
Завiзно у вiтряку. На мiшках сидять люди, попихкують цигарками; бiлий з
нiг до голови, бородатий мiрошник перетирає пальцями гаряче борошно.
- Наче петлює, - задоволене говорить сам до себе i кричить угору: -
Югино, засипай!
Бiля коша дiвчина, стискаючи в зубах зав'язку, пiдносить поперед себе
чималий клунок. Швидко пiдвiвся по драбинi вгору, легко вихопив з її рук
мiшок, i зерно вдарило в покатi дерев'янi стiни: шшивч.
- Перелякали ж мене! - розгублено подивилась, засмiялась Югина i збiгла
до скринi вигрiбати борошно.
Згори бачив її нахилену голову, пругкий стан, русу косу, що впала
навскiс на плече.
- Скажете ж, коли вийде моє, - довiрливими очима глянула на нього, i
здригнулись куточки вуст у легкiй, напiвдитячiй усмiшцi.
"I таку дiвчину хватило совiстi обдурити. - Глухе обурення охопило
його. - Е, Грицю, коли ти тепер її так легко помiняв на iншу, що далi
буде?"
Спахнуло багаття, i тiнi заворушились, кинулись осторонь; наче
наблизились обважнiлi дуби, спокiйнi, величнi, як сама осiнь.
"Чого ж я тiльки й думаю про неї? Невже люблю тебе, дiвчино?"
Пiдводиться з землi i, прислухаючись, як тривожиться серце в грудях, йде
на узлiсся.
Мiж деревами виснуть великi вистоянi зорi, усе небо наближається до
нього, пливуть по голубому плесу назустрiч одне одному Орел i Лебiдь, а
гостра Стрiла мiж ними то спахне, то згасне розвоєним пером.
Все ближче пiдпливає до нього небо, так шедро пахне узлiсся туманом i
осiнню. Далеко-далеко у полi спахнув i згас вогник. Невже згас? Нi. Ось
вiн знову червоною жоржиною блиснув i наче вбiк подався. Згас i знову
розквiтнув. Хтось iз ночлiжан запалив той вогник; тремтить вiн у чистому
полi помiж стернями, наче далека надiя. I хлопець бачить, як од вогника
вiддiляється дiвоча постать, легко, наче не торкаючись землi, прямує до
дiброви, зникає в туманi, i знову виринає, осмiхнена, з ямками на щоках, з
трьома веселими iскорками в кожному оцi.
"Югино!"
I раптом Дмитро, як у пiвснi, чує, що непокiрна i владна сила охоплює
все його тiло, стрiмко зносить якiсь останнi перепони, i вiн не може
зупинити її, як не може дощана загата перепинити повiнь.
Не чуючи пiд ногами кущiв, вiн прямує узлiссям до зрубу, не спускає
очей з мерехтливого кущика далекого вогню.
"Еге ж, дiвчино, не розминутись з тобою, - самi шепочуть уста, шорсткi
i пересохлi. - Не розминутись".
Обтяжений упертiстю i тою шаленою силою, що спиняє подих i серце, вiн
ще робить останнє зусилля опанувати себе, але вже ясно вiдчуває, розумiє,
що не може перебороти рiшучого i важкого чуття,
* * *
Пiсля тої незабутньої ночi усе навколишнє вiдiйшло од нього. Обважнiлий
i тривожний, з кожною годиною мiцнiше чув, як його тягне пiти прямо до
Бондарiвни.
Нi, вiн не стане поперек дороги своєму друговi! Та й хiба не видно, що
дiвчина любить Григорiя. А другий голос впевнено твердив: "Пiдеш. Тепер
маєш право".
У свята нiкуди не виходив, лежав горiлиць в саду або намагався читати
книгу i з незадоволенням ловив на собi допитливi, неспокiйнi погляди
матерi. Одним порухом брiв, стиснутими губами давав розумiти, щоб його нi
про що не питала, i вона мовчала, задумана, запечалена,
В недiлю прибiг Варивон, i хата враз ожила, загула, наче в неї весiлля
увалилось.
- Чи живi, чи здоровi? Тiтко Докiє, чого це Дмитро як сич нагогошився?
На дощ може? Ох, i треба дощу! Хмурся, хмурся, Дмитре, може що й вийде.
Вже наш соз i пшеницi трохи посiяв. А тут суша така.
Невдоволено вiдiрвався вiд газети.
- Горе моє! - сплеснув руками Варивон. - Подивився - наче золотого
подарував. Вiд такого погляду боюсь, щоб пристрiт не напав.
Коли Докiя вийшла на подвiр'я, вiн почав витанцьовувати якогось
чудернацького танця, намагаючись щоразу зачепити лiктем Дмитра,
перекривляючи знайомих парубкiв i дiвчат, як вони поважно тримаються при
батьках, смiливiшають на танцях i найкраще почувають себе увечерi, коли
мiсяць за хмари заходить.
- Де це ти Григорiя подiв сьогоднi? - подивився у янтарнi очi
Варивоновi.
- З Грицем у мене надтрiснувся глек, - раптом споважнiв.
- Чому?
- Чому? - Сiв на рiжок тапчана i закинутi руки сплiв на шиї. Раптом
сердито вiдрiзав: - Зв'язався чорт з Федорою. Вiд Югини йде, а до неї
заходить. Ну його к бiсовiй матерi! Я думаю так: нема любовi - ходи хоч до
пенька, є любов - тримайся по честi. Так я кажу? - Вилицювате обличчя
парубка стало суворiшим, покращало наче, зникли насмiшкуватi жмурки в
очах.
- Може, то брехня? - нетерпляче чекав вiдповiдi.
- Де там! Сам бачив. Тепер з ним i через порiг до Бондарiв не ступлю. Я
в Рябка очей не позичав.
- А зi мною пiдеш? - рiшуче пiдiйшов до Варивона. I поклав руку на його
широкi округлi плечi.
- 3 тобою? - здивувався парубок. - Ти не теє сьогоднi? - ударив себе
середнiм пальцем по шиї.
- Нi, не теє! Поведеш? - натиснув рукою на плечi.
- Оце так! - зовсiм розгубився Варивон, вiдводячи важкi руки Дмитра з
плечей. - Ти скажи, який тебе гедзь укусив ниньки?
- Скажу, - зупинився, трудно пiдбираючи слова. - Придивлявся до Югини,
сподобалась крiпко. Коли вона така, як здається менi, - зразу б старостiв
послав. Тiльки тобi таке кажу, матiр нiчого не знає. Десь заїкнешся -
голову зiрву.
- Ну, ну, полегше трохи, - охопив шию руками. - Без голови, значить,
менi кашкет неспiдручно буде носити.
- Чи спiдручно, чи нi - мене не обходить. Так що тримай язик за зубами.
- Щоб не їсти борщ з грибами, - доказав Варивон, швидко розмiрковуючи,
що Дмитро неабиякий жених та й не одна чарка перепаде вiд нього. Проте ще
вiрив i не вiрив. Тiльки подумати: за кiлька рокiв нi однiй дiвцi слова не
сказав, а тепер ринувся, мов ведмiдь на пасiку.
"Всi вони такi чорти потайнi. Мовчить, мовчить, а потiм зразу ж у пекло
полiзе. Славний женишок". - Задивився на збудоражене обличчя Дмитра,
- Поведеш?
- Та дорога далека. Чогось, значить, ноги болять, - удавано зiтхнув
Варивон.
- Знаю, чого вони в тебе болять, п'яничка нещасний. - Усмiхаючись,
дiстав з мисника пляшку.
- Прямо тобi, Дмитре, тiльки фершалом бути. Зразу чую, як рукою бiль
вiдняло, - поморщився, нюхаючи шкоринку хлiба. - I що воно за знак? Начеб
вода - i бiльш нiчого, а всяку болiсть з тiла зганяє. Здається, на днi у
пляшцi блищить трохи?
- Iди к бiсу! Гляди, щоб твої ноги онишником не полiкував - давно вiн
ревма реве по тобi.
- А знаєш, Дмитре, - раптом споважнiв парубок. - Вибiр твiй, хвалити не
хочу, ой, важний, хороший вибiр. Югина - це, значить дiвчина, - пiдняв
угору палець.
- Так i менi здається, - похмурнiв Дмитро. - Тiльки чи вийде що з
цього?
- Повинно вийти! - впевнено сказав Варивон. - А втiм, як говорять:
догнав не догнав, а погнатись можна.
- Славна приказка, тiльки не на мене краяна. - Рвучко вiдкрив скриню i
почав убиратися в святковий одяг.
- Куди ви зiбралися? - стала на порозi мати.
- Вашого красеня сватати веду, - посмiхнувся Варивон i спiймав на собi
такий погляд Дмитра, що зразу знiтився i пояснив матерi: - Пройдемося
трохи по селу.
- Давно б вже час, - погодилася. Вона бачила незвичну поквапливiсть в
синових рухах i очима хотiла спитати про це Варивона. Але той, вiдчуваючи
її нiме запитання, тiльки застережливо покосився на Дмитра i з
перебiльшеним завзяттям почав говорити про рiзнi новини.
- Оце Созоненко повернувся iз мiста i аж чуба на собi рве. Пропав його
пай на чинбарнi. Думав, значить, крамар увесь вiк на гниленькому шкурлатi
розростатися, мiркував, що непу переводу не буде. Аж i трiснула торба з
гендлярськими червiнцями. Держава закрила їхню гнилу крамничку. Значить,
ще на один лишай внутрiшнього капiталiзму поменшало.
- Так їм i треба, - обiзвалась Докiя. - Людей обманювали - одне, а
друге - усе мiсто тяжким духом отруїли. Прямо бiля рiчки пройти не можна
було.
- Тепер там завод мають будувати.
- Чинбарний?
- Чинбарний. За останнiм словом технiки. А поруч нова електростанцiя
пiдводиться, бiла-бiла, мов яблуня в цвiту, i потужна, куди там старiй
бухикалцi до неї. От забувся, на кiлька тисяч кiловат. Усi пiдприємства i
околишнi села освiтить. Словом, невеликий наш Днiпрельстан. На очах
мiняється мiсто. Камiнь кругом у руках робiтникiв прямо вiд зорi i до
зорi, як жайворонок, спiває.
- Надивився?
- Надивився, возячи хлiбозаготiвлю за Варчука. Гадав старий лис
обманути державу. Хитро задумав заховати хлiб, та комсомольцi
прослiдкували за ним. Не вдалося вiкрутитися вiд завдання. Тепер темнiший
хмари ходить. Якось я засмiявся до Софiї - хлiб саме насипали, - так
вовком визвiрився:
"Радий, що кривавицю мою возиш, погибелi на вас нема". А я йому так, з
притиском: "Не на нашу погибель йдеться, дядьку Сафроне. На життя наше
йдеться". - Так ледве гарапником не оперiщив. Од злостi в один момент
зморшки потом понабрякали. Злує, як пес. Раз навiть якогось гостя зразу,
значить i не поздоровкавшись, ошпарив: "I в лiвих i правих ухилах
бовтається, а нiчого путнього зробити не може". Потiм покосився на мене,
затих.
- Я, Варивоне, ледве на гарячому у лiсах Созоненка не спiймав. Треба
прослiдкувати. Десь коло пасiки хлiб ховає...
XXXIII
М'який вересневий день неводом затягував сонце в сизуватi крила, i
тiльки iнодi воно, сковзнувши над рваною, клубчастою прорiхою, майне
золотим плавником, i просвiток заграє в темних водах трьох ставкiв, i все
село, неначе iз хвиль, пiдiймається вгору; новi землi, затемненi досi,
побiжать, тiнями затрiпочуть за дорогами.
Не чув Дмитро, що торохкотiв Варивон. Тугим клубком збивались думи,
надiї.
- Грицько пiшов кудись, - торкнув рукою за плече Варивона.
На далекiй стежцi, що вела до лiсу, з'явилась невисока постать
Григорiя. Мiж ним i парубками широко лягли задуманi городи; зелену рiку
матiрки освiтив просвiток i погас бiля купки дiдуганiв-соняшникiв, що
радили якусь раду, торкаючись один одного потемнiлими фарами.
Коли з-за дерев побачив хату Бондарiв, завагався: може, вернутися...
Але, спiймавши на собi насмiшкуватий, допитливий погляд Варивона,
нахмурився i рiшуче попрямував до ворiт.
Бондарi саме обiдали i зовсiм не сподiвалися на таких гостей.
Заметушилась Марiйка по хатi, Югина вся знiяковiла i поклала ложку на
стiл. Тiльки Iван поважно пiдвiвся з-за столу, поздоровкався i звернувся
до жiнки:
- Марiйко, чи в нас найдеться де гостей посадити?
Марiйка принесла з другої хати стiльцi.
- Сiдайте, сiдайте i вибачайте, що таке в хатi застали: гостi
несподiванi, хазяїни неприбранi, - запрошувала за стiл Марiйка.
- А непроханий гiсть що побачить, те й поїсть, - пiдморгнув Югинi
Варивон.
Та, червонiючи, всмiхнулась, i Дмитро вiдчув такий спокiй, наче не раз
уже був у Бондарiв. Здивувався, що зразу ж зав'язалась розмова, проста,
невимушена, про всякi господарськi справи.
Пiсля обiду Марiйка присiла ближче до Дмитра. I з кожною хвилиною чув,
як невидимими нитками засновувалась мiж ними приязнь, кожне слово його не
слухала, а, здається, пила Бондариха. Тiльки Югина мовчала, i часто по
задуманому обличчю пробiгали тiнi. Дмитро вгадував, що зараз дiвчина думає
про Гриця, може догадується про причину їхнього приходу, але вiрить i не
вiрить, непокоїться i здивовано поглядає на Варивона. Видно, що й Iван був
радий парубкам, хоча й зводив насмiшкувато очi на жiнку, що танула, наче
вiск, вiд поважних Дмитрових речей. Попрощались аж смерком.
- Не обминайте ж нашої хати, - подала суху жовту руку Марiйка i приязно
глянула на Дмитра.
- Авжеж, заходьте, - погодився Iван. Дiвчина ж за звичаєм мусила
провести парубка з хати. Варивон зразу ж вислизнув на подвiр'я, а вiн
опинився з Югиною в темних сiнях.
Ось воно, його довгождане щастя, стоїть перед ним. Вiн тiльки бачить
гнучкий стан, пишний закучерявлений волос та вiдчуває її ясний погляд,
соромливе лице, тремтливi ямки на шоках, тепло чистого дiвочого тiла.
- Югино! - задихаючись, дивиться на задумане обличчя i нiчого вiд
хвилювання не може сказати. Двома руками бере її руку, чує тонкий дотик
нiгтiв i легко стискає її пальцi своїми шорсткими, великими i незвично
обважнiлими. - Всього доброго тобi, Югино.
- Всього доброго i вам, - ледве чує її шепiт i виходить у двiр.
Темрява зразу ж оповиває його.
Схвильовано обертається i бачить, як широкий бiлий рукав зникає у
сiнях.
"Ех, дiвчино люба! Якого ще щастя на свiтi шукати? З тобою б найбiльше
горе у легкiсть здалося. Ю-ги-на!" - по складах шепоче дороге iм'я i чує,
як добра теплiнь заколисує його.
Бiля ворiт пихкає цигаркою Варивон. Хороший парубок - жартiвник i
мастак на всi вигадки. Одна кров тече у жилах його й Югини. I Дмитро
мовчки, з подякою, стискає Варивоновi руку.
- Що? Клює? - усмiхається парубок. йому б неприємно було iншим разом
чути такi слова, але тепер...
- Хорошi люди Бондарi, i в хатi в них так гарне...
- Порядок тут всi люблять. По вуха, значить, вскочив? - пiдсмiюється
Варивон.
I хоча його всерединi муляє вiд цих слiв, проте вiдповiдає лагiдно:
- З головою, Варивоне. Знаєш, менi так хороше стало в твоєї рiднi, що я
й подумав собi: вийде за мене Югина чи нi, а вже й те добре, що в них
побував.
- То, може, ти просто в хату влюбився? Вона в них добра, вся, значить,
з дуба ставлена, - попихкує цигаркою Варивон. - Як це ти iще про солов'їв
i всякi квiточки не говориш - вашому братовi до лиця така мова. Спочатку
тiльки й почуєш про дiвчатко-янголятко, а ожениться - зразу про вiдьму
заговорить. Такий свiт чудернацький.
- Жаль, що насправдi так часто виходить, - погодився Дмитро i
задумався: що вийде з його кохання? Зараз дiвчина не про нього думає. Чи ж
пересилить вiн Григорiя? "Може, справжня любов ще не пiдiйшла до неї? -
заворушилась надiя. - А хоч i пiдiйшла - мушу переважити", - нахмурив
брови...
В ту нiч Марiйка довго не могла заснути, переверталась з боку на бiк,
задумано .дивилась у вiкна, зiтхала.
- Чого не спиш, стара? Молодiсть згадала?
- Ет, помовч собi. I досi не засне, - незадоволено вiдмахнулася.
- Чи, може, про Дмитра думаєш? - пробубонiв примирливо.
- Про Дмитра, - призналася тихо, наче Югина могла почути з другої хати.
- Думай, думай, а я посплю за тебе.
- Iване, як ти гадаєш, спроста Дмитро приходив?
- От дурна баба, чи я в його головi побував? I скаже таке.
- По ньому бачу - до Югини приходив.
- Авжеж не до тебе.
Марiйка замовкла, а потiм торкнула рукою плече чоловiка.
- Iване, а коли вiн справдi схоче старостiв заслати?
- I чого ти причепилася? Коли, коли... Маєш собi Гриця, ще й Дмитра
захотiла? Чи не тлусто буде?
- Вiдчепись зi своїм Грицем! Що ти за чоловiк - слова тобi не скажи.
Батько ти своїй дитинi, чи нi? Я всiєю душею чую, що недарма Дмитро
прийшов - такий спроста через порiг не переступить.
- Це ти правду кажеш. Породу їхню, горицвiтiвську, знаю. Таким i
небiжчик Тимофiй був.
- Господар! Справжнiй господар. Ремесло в руках має. Життя мозолем
своїм добився. Земля вироблена. За таким жiнка добряче проживе. I собою
вдався - чим не орел? Так i стоїть менi в очах.
- Гляди, ще не влюбися в нього замiсть Югини... Довго ще Марiйка не
спала, i коли заснула, увi снi бачила - побивались за її дочкою i Дмитро,
i Григорiй.
XXXIV
Вiтер, неначе пiдбита птиця, прошумiв спросоння в листвi вишнякiв,
здригаючись, вдарив крильми по вузенькiй стежцi i вiдповз у рiв.
Вечiр наливав колиски долин парним молоком, тихо гомонiв у пересохлому
бадиллi високої кукурудзи, ледве чутно, звиваючись, переходив з поля на
поле. На темнопопелястому небi бродили димчастi пошматованi хмари, i
повiтря тремтiло набряклим вишневим глеєм.
В селi, за городами, водночас спалахнули два вогники, i коли Дмитро
вiдiрвав погляд од них, стежка стала ще чорнiшою, обриваючись зразу бiля
нiг. Заглиблений в свої думи, вiн не чув, як навколо нього сумовито
гомонiли сплетенi гiлки дерев, тихо роняючи листя, не чув, як било по
руках важким волоттям просо, i тiльки iнколи, наче спросоння, долiтав з
лiсу передосiннiй гомiн неспокiйної птицi.
Як вiн любив би свою Югину! Як вiн любив би її...
Не пожалує нiчого для неї, аби життя було, як у пiснi спiвається.
I з далекої давнини, пiд тихий бiг думок, низько обзивався чийсь
грудний голос, що запам'ятавсь, як запам'ятовується навiки клаптик
дитинства, огорнений сердечним теплом i свiтлом:
Як з тобою ми кохались -
Сухi дуби розвивались,
Як любитись перестали -
Однолiтки повсихали.
Тiльки про таку, нiчим не затiнену любов думав Дмитро, уявляючи
дiвчину, яку назве своєю нареченою. I завжди з прихованим презирством вiн
дивився на чоловiкiв, що ходили по чужих молодицях, а таких жiнок бачити
не мiг.
"З жиру казиться. Заставить би її робити, щоб кожну ледащу кiсточку в
тiлi почула, тодi б перестала дурiти". I хмурячись, мовчки проходив, мов
то було порожнє мiсце, повз жiнку, про яку йшла недобра слава.
Суворi погляди на честь увiйшли з материним молоком в його душу; не
порушила їх перша зелена юнiсть, i тому надалi вони ще бiльше змiцнiли.
"Одружитись - не перекрутитись. Отож таку пару вибирай собi, щоб потiм
не було тяжко нi на душi, нi на людях".
...Як вiн любив би свою Югину... Чому ж свою?.. Попадеться щастя
Грицьковi. Нi, не попадеться. Вiн силомiць його розiрве. Хiба Шевчик зумiє
пошанувати її? Вiн ще не знає до пуття, що таке кохання. Зустрiнеться iнша
хороша дiвчина - за нею хвостиком потягнеться... Були ми друзями, а тепер
вiд дiвчини не вiдступлюсь.
Вiн рiшуче i зло ступає в темряву i ледве не налiтає грудьми на жiночу
постать.
- Дмитре! - i чиїсь теплi огрубiлi пальцi нiжно пробiгають по його
правiй руцi.
- Марто, - пiзнає по голосу i, примружившись, поволi оглядається
навколо. Мовчки вiдiйшли вiд стежки, стали пiд старою розлогою черешнею i
зiтхнули водночас.
- Разом про одне подумали, - невесело всмiхнулась Марта.
Не знав, що вiдповiсти, i тiльки рукою перебирав її пальцi, дивився в
тьмяно окреслене обличчя, дорисовуючи в пам'ятi такi знайомi i дорогi
колись риси.
- Як живеться, Марто? - аж сiпнуло всерединi вiд такого буденного
запитання. Знав, що не так треба було починати розмову, краще б зовсiм не
говорити, анiж чути самому вiд себе неприємний i ниючий докiр.
- Як живеться? - наче крiзь сон перепитала, i ще гiрше стало парубковi
на душi. Потiм пригорнулась до нього i жагуче, не поспiшаючи заговорила: -
Погано, Дмитре, страх, як погано. Не судила доля жити нам разом, так за
ким того щастя шукати. Хiба ж то люди? То лавушники. Рiдного батька,
прибав копiйку, продасть. Тiльки й слова в них: сотня, десятка, п'ятьорка,
продав, купив, обкузьмив, об'їхав, спустив. На Великдень обнову купить i
спершу скаже: п'ятдесят карбованцiв злупили! - а потiм покаже. Не менi
жити мiж ними. Щодень як у пеклi товчешся. Тiльки й полегкостi тої, коли
сама собi на городi чи в полi пораюсь. Пропадом пропади таке життя!
- А дитина ж як?
- Нiна? - i голос молодицi здригнувся, подобрiшав, заглушив недобру
злiсть. - Нiна вся в мене i лицем, i вдачею вдалась. Нема лавушницької
кровi у неї. - I знову жагуче зашепотiла: - Коли носила пiд серцем її -
сама себе проклинала, що не маю сили в ополонцi втопитись. Коли б це твоя
була дитина...
- Не треба, Марто, - заспокоював, поклав руку на плече. - Не судилось,
то й серця не ятри.
- Не судилось, - зiтхнула, немов схлипуючи. Насторожена мовчанка лягла
мiж ними. I коли заговорив, почув не свiй, а чужий, приглушений голос:
- Марто, порадитись хочу з тобою. Ти була менi коханою, коханою i
залишишся до кiнця вiку. Тiльки так у нас вже дороги пiшли. Не стала
дружиною - порадницею стань. - I зупинився.
Та вiдчула Марта, про що має мова йти.
- Говори, Дмитре... Про одруження своє десь маєш сказати?
- Про одруження. Ти не гнiвайся на мене.
- Хiба ж я не розумiю, Дмитре? Все розумiю. Говори, - тихим, надломаним
голосом промовила, i чув, як затремтiла її рука на його грудях i впала
донизу.
- Сподобалась менi ("покохав" було незручно сказати Мартi) Югина
Бондарiвна. З Григорiєм Шевчиком на однiй дiвчинi зiйшлись... Як ти
думаєш?..
Як довго вона мовчить. З-пiд чорної хустки клинцювате окреслюється
високий лоб, темрява закрила очi, i тiльки чути, як в очних западинах
неспокiйно ворушаться повiки.
I для чого було говорити? I без цього несолодко їй. А тут ще бiльше
жалю завдав. I тiльки тепер розумiє, як тяжко Мартi. Завжди бiльше про
себе думаєш, а про чуже горе...
Другу руку опускає на стан молодицi. I чудно навiть у думцi назвати
Марту "молодицею".
- Щасти тобi, доле. Що й казати - дiвчину хорошу вибрав. Коли не дурна
буде, за тебе пiде, - тремтячи вiд хвилювання, зiтхнула i зразу ж
заспiшила, наче боялась, що не так зрозумiє її зiтхання: - Хай усе краще
до тебе пiде, Дмитре. Буде тобi добре - за мене забудеш, погано буде -
згадаєш мене. - її голос переривався, тремтiли уста, неспокiйнi груди,
пiдiймаючись, торкались його i знову опускались.
- Нащо так говорити? Сама знаєш: першу любов не забудеш, - пригорнув до
себе i тричi поцiлував, мовби матiр свою.
Хоч одна людина, крiм матерi, є, що любить його...
Сама сказала, щоб до хутора не проводжав. Отак i пiшла, згинаючи плечi.
Вiтер здмухнув з черешнi краплину роси, i холодний дотик її ковзнувся
по гарячiй щоцi парубка. За всю дорогу не мiг збагнути: чи пригнулася
Марта, щоб гiлка не вдарила в обличчя, чи стриманий плач нахилив її.
"Яка вона..."
Жаль було молодицi, хотiлось догнати, щось добре сказати, утiшити її. I
не мiг тепер уявити, як вiн жив би з нею. Не холодна, нi - спокiйна
дорiжка лягла мiж ними, як осiннiй промiнь. Шанував Марту дуже, жалував,
розумiв, що вона його кохає. I було тяжко i радiсно вiд цього на душi.
* * *
Йшла - дороги не чула пiд собою. Наче дитина, билась пiд серцем
мiнливими перебоями млость i голова крутилась, як вiд довгої їзди на
човнi, коли починають ворушитись береги, погойдуючись, вiдпливають
удалину, i вода плямами кидається в очi.
Не раз їй здавалось, що вона примирилась зi своїм життям. Спочатку жила
як у снi - аби день до вечора, а потiм час зарубцював бiль, знайшлася
дитина - вивела її з забуття; i Дмитро, коли з'являвся в думках, був наче
подорожнiй на дальньому пагорбi, що от-от увiйде у хмари, i замкнеться за
ним обтяжена голубiнь. Та досить було десь неждано стрiнутися - i весь
свiт хуртовиною налiтав на неї, зразу кидав у безвiсть, i знову болiло
серце, як тiльки в молодостi болить.
Не раз, притискаючи дитину до серця, хотiла втекти вiд згадок i
витирала свої сльози на рожевому личку дiвчини...
Вечiр тiсним кiльцем стискував поля. Вiтер iшов густий, немов хвиля у
повiнь, прориваючись у вузький просвiток за поворотом
Якоїсь недiлi заграють музики на все село, закрутиться в танцi весiльне
подвiр'я, i її Дмитро, осипаний зерном, поважно пропливе з Бондарiвною.
Бачила незатьмарене чуже щастя, i до слiз було жаль самої себе, своєї
молодостi, що хтозна-як промайнула, осквернена нелюбом, вiд одної згадки
про якого проймала дрож.
Усе село пiде на весiлля, однiй їй - сиди каменем у хатi, бо ж не
пустить чоловiк, свекруха, а хоч би й пустили - усi б оглядались на неї i
за спиною кивали головами, показували б пальцями:
"Марта прийшла. Дивiться, дивiться, як вболiває вона. Живої кровинки на
лицях нема".
I чи витримала б вона, на чуже щастя дивлячись?
"Чому з мого серця не виходиш?" - зверталась до Дмитра. А той мовчав,
вiдходячи вдалину.
Бiля хутора забовванiли скирти сiна, перемолоченої озимини. Варчук де
мiг загарбував землю, брав у оренду, сiяв бiднякам наспiл, крутив дiла з
лiсничими в лiсах, захоплюючи родючi дiлянки зрубу i лiсовi галявини з
травою.
На хуторi забрехала Лиска i кинулась, звизгуючи, на груди. По тiнях на
фiранках i брязкоту посуду Марта догадалась, що в хатi сидять гостi. Тому
й вирiшила не йти в свiтлицю.
- Що там Бондар? - забринiв бас Ларiона Денисенка, аж шибки
задеренчали. Здригнулась молодиця. "I тут про Бондарiв, наче наврочив хто,
згадують".
- Еге, Бондаря з дороги, - донiсся обережний голос старого Варчука.
Як п'яна, пiднялась на ганок. З сiней назустрiч вибiгла Софiя.
- Марто! Добрий вечiр... На комсомольськi збори спiшу. Ти чого наче у
воду опущена? Та я б на твоєму мiсцi... Прощавай, серце! - на ходу обвила
руками, поцiлувала поперек губ i кинулась, пiдстрибуючи, до хвiртки.
Темно на другiй половинi хати. Впала на лiжко в своїй колишнiй дiвочiй
кiмнатi, затулила обличчя руками, i приду- ^" шене ридання вирвалося з
грудей. Навiть не почула, як Гор-пина торкнулась плеча. Обережно
вiдслонила руки вiд очей i, не мовлячи слова, кiлька разiв поцiлувала
мокрi щоки Марти.
- Не плач, моє безталання, - приголубила Горпина молодицю.
- Не буду з ним жити. Покину, - припала головою до грудей лiтньої
жiнки.
- Горпино! Де ти в бiсової матерi? - гримить в свiтлицi хрипкий голос
Варчука, вривається приглушений гамiр гостей. I жiнка злякано кидається до
- До побачення, Йоно.
- Ремний сенатос, фрате[9].
- Салут Iлянi[10].
- Спасибi.
Новий ранок розкрилювався над прояснiлою картою мiста.
XXXII
На дерева i трави випала роса. Згасаючи, червоний вогник погойдує
лiсовi тiнi, вихоплює з темряви два сплетенi стрункi дубки, освiтлює
задумане обличчя парубка, що простягнувся на травi обличчям до багаття.
Спокiйно в обважнiлiй вогкiй дiбровi. Бiля прогалини коротко заспiвав
молодий соловей, нагадуючи, що вже десь босими ногами йде туманна осiнь i
час лiту збиратись в далеку путь.
Не спиться парубковi.
Рясно обсiли думки, як восени птиця горобину. Одна перед одною
вихоплюються, непокоять розбуджене серце, i ладу не знайдеш у їхнiй
тискотнi. Пiдкинув хмизу, i роз'ятрене, затягнене сизою плiвкою вогненне
око, невдоволено потрiскуючи, охопило димком тонкий сухостiй, потемнiло...
Учора вiн знову бачив Югину. I чув, що позаду, на прогалинi, мов тiнь,
стоїть Марта з дитиною, i нiяк не мiг вiдмахнутися вiд неї - затьмарить
iншим образом, а вона через хвилину дасть знати про себе...
Еге ж, учора вузькою дорогою помiж високими стернями вiн їхав до
вiтряка.
Назустрiч, з клуночками на плечах, iшли з мливом чоловiки, жiнки.
- Пiзно, парубче, їдеш. Пiдвiз би мене, - обминає пiдводу з пошивкою на
плечах тiтка Дарка, сухорлява вдовиця з запалими щоками та на диво
молодими темними очима.
- Коли б знаття, що ви тут, ранiше б приїхав.
З-пiд крил вiтряка птицями звивався вiтер i могутнiми помахами шугав
угорi. Грали снастi, м'яко постукував камiнь в розпаренiм зернi, дрiбно
стугонiв невсипущий кiш.
Завiзно у вiтряку. На мiшках сидять люди, попихкують цигарками; бiлий з
нiг до голови, бородатий мiрошник перетирає пальцями гаряче борошно.
- Наче петлює, - задоволене говорить сам до себе i кричить угору: -
Югино, засипай!
Бiля коша дiвчина, стискаючи в зубах зав'язку, пiдносить поперед себе
чималий клунок. Швидко пiдвiвся по драбинi вгору, легко вихопив з її рук
мiшок, i зерно вдарило в покатi дерев'янi стiни: шшивч.
- Перелякали ж мене! - розгублено подивилась, засмiялась Югина i збiгла
до скринi вигрiбати борошно.
Згори бачив її нахилену голову, пругкий стан, русу косу, що впала
навскiс на плече.
- Скажете ж, коли вийде моє, - довiрливими очима глянула на нього, i
здригнулись куточки вуст у легкiй, напiвдитячiй усмiшцi.
"I таку дiвчину хватило совiстi обдурити. - Глухе обурення охопило
його. - Е, Грицю, коли ти тепер її так легко помiняв на iншу, що далi
буде?"
Спахнуло багаття, i тiнi заворушились, кинулись осторонь; наче
наблизились обважнiлi дуби, спокiйнi, величнi, як сама осiнь.
"Чого ж я тiльки й думаю про неї? Невже люблю тебе, дiвчино?"
Пiдводиться з землi i, прислухаючись, як тривожиться серце в грудях, йде
на узлiсся.
Мiж деревами виснуть великi вистоянi зорi, усе небо наближається до
нього, пливуть по голубому плесу назустрiч одне одному Орел i Лебiдь, а
гостра Стрiла мiж ними то спахне, то згасне розвоєним пером.
Все ближче пiдпливає до нього небо, так шедро пахне узлiсся туманом i
осiнню. Далеко-далеко у полi спахнув i згас вогник. Невже згас? Нi. Ось
вiн знову червоною жоржиною блиснув i наче вбiк подався. Згас i знову
розквiтнув. Хтось iз ночлiжан запалив той вогник; тремтить вiн у чистому
полi помiж стернями, наче далека надiя. I хлопець бачить, як од вогника
вiддiляється дiвоча постать, легко, наче не торкаючись землi, прямує до
дiброви, зникає в туманi, i знову виринає, осмiхнена, з ямками на щоках, з
трьома веселими iскорками в кожному оцi.
"Югино!"
I раптом Дмитро, як у пiвснi, чує, що непокiрна i владна сила охоплює
все його тiло, стрiмко зносить якiсь останнi перепони, i вiн не може
зупинити її, як не може дощана загата перепинити повiнь.
Не чуючи пiд ногами кущiв, вiн прямує узлiссям до зрубу, не спускає
очей з мерехтливого кущика далекого вогню.
"Еге ж, дiвчино, не розминутись з тобою, - самi шепочуть уста, шорсткi
i пересохлi. - Не розминутись".
Обтяжений упертiстю i тою шаленою силою, що спиняє подих i серце, вiн
ще робить останнє зусилля опанувати себе, але вже ясно вiдчуває, розумiє,
що не може перебороти рiшучого i важкого чуття,
* * *
Пiсля тої незабутньої ночi усе навколишнє вiдiйшло од нього. Обважнiлий
i тривожний, з кожною годиною мiцнiше чув, як його тягне пiти прямо до
Бондарiвни.
Нi, вiн не стане поперек дороги своєму друговi! Та й хiба не видно, що
дiвчина любить Григорiя. А другий голос впевнено твердив: "Пiдеш. Тепер
маєш право".
У свята нiкуди не виходив, лежав горiлиць в саду або намагався читати
книгу i з незадоволенням ловив на собi допитливi, неспокiйнi погляди
матерi. Одним порухом брiв, стиснутими губами давав розумiти, щоб його нi
про що не питала, i вона мовчала, задумана, запечалена,
В недiлю прибiг Варивон, i хата враз ожила, загула, наче в неї весiлля
увалилось.
- Чи живi, чи здоровi? Тiтко Докiє, чого це Дмитро як сич нагогошився?
На дощ може? Ох, i треба дощу! Хмурся, хмурся, Дмитре, може що й вийде.
Вже наш соз i пшеницi трохи посiяв. А тут суша така.
Невдоволено вiдiрвався вiд газети.
- Горе моє! - сплеснув руками Варивон. - Подивився - наче золотого
подарував. Вiд такого погляду боюсь, щоб пристрiт не напав.
Коли Докiя вийшла на подвiр'я, вiн почав витанцьовувати якогось
чудернацького танця, намагаючись щоразу зачепити лiктем Дмитра,
перекривляючи знайомих парубкiв i дiвчат, як вони поважно тримаються при
батьках, смiливiшають на танцях i найкраще почувають себе увечерi, коли
мiсяць за хмари заходить.
- Де це ти Григорiя подiв сьогоднi? - подивився у янтарнi очi
Варивоновi.
- З Грицем у мене надтрiснувся глек, - раптом споважнiв.
- Чому?
- Чому? - Сiв на рiжок тапчана i закинутi руки сплiв на шиї. Раптом
сердито вiдрiзав: - Зв'язався чорт з Федорою. Вiд Югини йде, а до неї
заходить. Ну його к бiсовiй матерi! Я думаю так: нема любовi - ходи хоч до
пенька, є любов - тримайся по честi. Так я кажу? - Вилицювате обличчя
парубка стало суворiшим, покращало наче, зникли насмiшкуватi жмурки в
очах.
- Може, то брехня? - нетерпляче чекав вiдповiдi.
- Де там! Сам бачив. Тепер з ним i через порiг до Бондарiв не ступлю. Я
в Рябка очей не позичав.
- А зi мною пiдеш? - рiшуче пiдiйшов до Варивона. I поклав руку на його
широкi округлi плечi.
- 3 тобою? - здивувався парубок. - Ти не теє сьогоднi? - ударив себе
середнiм пальцем по шиї.
- Нi, не теє! Поведеш? - натиснув рукою на плечi.
- Оце так! - зовсiм розгубився Варивон, вiдводячи важкi руки Дмитра з
плечей. - Ти скажи, який тебе гедзь укусив ниньки?
- Скажу, - зупинився, трудно пiдбираючи слова. - Придивлявся до Югини,
сподобалась крiпко. Коли вона така, як здається менi, - зразу б старостiв
послав. Тiльки тобi таке кажу, матiр нiчого не знає. Десь заїкнешся -
голову зiрву.
- Ну, ну, полегше трохи, - охопив шию руками. - Без голови, значить,
менi кашкет неспiдручно буде носити.
- Чи спiдручно, чи нi - мене не обходить. Так що тримай язик за зубами.
- Щоб не їсти борщ з грибами, - доказав Варивон, швидко розмiрковуючи,
що Дмитро неабиякий жених та й не одна чарка перепаде вiд нього. Проте ще
вiрив i не вiрив. Тiльки подумати: за кiлька рокiв нi однiй дiвцi слова не
сказав, а тепер ринувся, мов ведмiдь на пасiку.
"Всi вони такi чорти потайнi. Мовчить, мовчить, а потiм зразу ж у пекло
полiзе. Славний женишок". - Задивився на збудоражене обличчя Дмитра,
- Поведеш?
- Та дорога далека. Чогось, значить, ноги болять, - удавано зiтхнув
Варивон.
- Знаю, чого вони в тебе болять, п'яничка нещасний. - Усмiхаючись,
дiстав з мисника пляшку.
- Прямо тобi, Дмитре, тiльки фершалом бути. Зразу чую, як рукою бiль
вiдняло, - поморщився, нюхаючи шкоринку хлiба. - I що воно за знак? Начеб
вода - i бiльш нiчого, а всяку болiсть з тiла зганяє. Здається, на днi у
пляшцi блищить трохи?
- Iди к бiсу! Гляди, щоб твої ноги онишником не полiкував - давно вiн
ревма реве по тобi.
- А знаєш, Дмитре, - раптом споважнiв парубок. - Вибiр твiй, хвалити не
хочу, ой, важний, хороший вибiр. Югина - це, значить дiвчина, - пiдняв
угору палець.
- Так i менi здається, - похмурнiв Дмитро. - Тiльки чи вийде що з
цього?
- Повинно вийти! - впевнено сказав Варивон. - А втiм, як говорять:
догнав не догнав, а погнатись можна.
- Славна приказка, тiльки не на мене краяна. - Рвучко вiдкрив скриню i
почав убиратися в святковий одяг.
- Куди ви зiбралися? - стала на порозi мати.
- Вашого красеня сватати веду, - посмiхнувся Варивон i спiймав на собi
такий погляд Дмитра, що зразу знiтився i пояснив матерi: - Пройдемося
трохи по селу.
- Давно б вже час, - погодилася. Вона бачила незвичну поквапливiсть в
синових рухах i очима хотiла спитати про це Варивона. Але той, вiдчуваючи
її нiме запитання, тiльки застережливо покосився на Дмитра i з
перебiльшеним завзяттям почав говорити про рiзнi новини.
- Оце Созоненко повернувся iз мiста i аж чуба на собi рве. Пропав його
пай на чинбарнi. Думав, значить, крамар увесь вiк на гниленькому шкурлатi
розростатися, мiркував, що непу переводу не буде. Аж i трiснула торба з
гендлярськими червiнцями. Держава закрила їхню гнилу крамничку. Значить,
ще на один лишай внутрiшнього капiталiзму поменшало.
- Так їм i треба, - обiзвалась Докiя. - Людей обманювали - одне, а
друге - усе мiсто тяжким духом отруїли. Прямо бiля рiчки пройти не можна
було.
- Тепер там завод мають будувати.
- Чинбарний?
- Чинбарний. За останнiм словом технiки. А поруч нова електростанцiя
пiдводиться, бiла-бiла, мов яблуня в цвiту, i потужна, куди там старiй
бухикалцi до неї. От забувся, на кiлька тисяч кiловат. Усi пiдприємства i
околишнi села освiтить. Словом, невеликий наш Днiпрельстан. На очах
мiняється мiсто. Камiнь кругом у руках робiтникiв прямо вiд зорi i до
зорi, як жайворонок, спiває.
- Надивився?
- Надивився, возячи хлiбозаготiвлю за Варчука. Гадав старий лис
обманути державу. Хитро задумав заховати хлiб, та комсомольцi
прослiдкували за ним. Не вдалося вiкрутитися вiд завдання. Тепер темнiший
хмари ходить. Якось я засмiявся до Софiї - хлiб саме насипали, - так
вовком визвiрився:
"Радий, що кривавицю мою возиш, погибелi на вас нема". А я йому так, з
притиском: "Не на нашу погибель йдеться, дядьку Сафроне. На життя наше
йдеться". - Так ледве гарапником не оперiщив. Од злостi в один момент
зморшки потом понабрякали. Злує, як пес. Раз навiть якогось гостя зразу,
значить i не поздоровкавшись, ошпарив: "I в лiвих i правих ухилах
бовтається, а нiчого путнього зробити не може". Потiм покосився на мене,
затих.
- Я, Варивоне, ледве на гарячому у лiсах Созоненка не спiймав. Треба
прослiдкувати. Десь коло пасiки хлiб ховає...
XXXIII
М'який вересневий день неводом затягував сонце в сизуватi крила, i
тiльки iнодi воно, сковзнувши над рваною, клубчастою прорiхою, майне
золотим плавником, i просвiток заграє в темних водах трьох ставкiв, i все
село, неначе iз хвиль, пiдiймається вгору; новi землi, затемненi досi,
побiжать, тiнями затрiпочуть за дорогами.
Не чув Дмитро, що торохкотiв Варивон. Тугим клубком збивались думи,
надiї.
- Грицько пiшов кудись, - торкнув рукою за плече Варивона.
На далекiй стежцi, що вела до лiсу, з'явилась невисока постать
Григорiя. Мiж ним i парубками широко лягли задуманi городи; зелену рiку
матiрки освiтив просвiток i погас бiля купки дiдуганiв-соняшникiв, що
радили якусь раду, торкаючись один одного потемнiлими фарами.
Коли з-за дерев побачив хату Бондарiв, завагався: може, вернутися...
Але, спiймавши на собi насмiшкуватий, допитливий погляд Варивона,
нахмурився i рiшуче попрямував до ворiт.
Бондарi саме обiдали i зовсiм не сподiвалися на таких гостей.
Заметушилась Марiйка по хатi, Югина вся знiяковiла i поклала ложку на
стiл. Тiльки Iван поважно пiдвiвся з-за столу, поздоровкався i звернувся
до жiнки:
- Марiйко, чи в нас найдеться де гостей посадити?
Марiйка принесла з другої хати стiльцi.
- Сiдайте, сiдайте i вибачайте, що таке в хатi застали: гостi
несподiванi, хазяїни неприбранi, - запрошувала за стiл Марiйка.
- А непроханий гiсть що побачить, те й поїсть, - пiдморгнув Югинi
Варивон.
Та, червонiючи, всмiхнулась, i Дмитро вiдчув такий спокiй, наче не раз
уже був у Бондарiв. Здивувався, що зразу ж зав'язалась розмова, проста,
невимушена, про всякi господарськi справи.
Пiсля обiду Марiйка присiла ближче до Дмитра. I з кожною хвилиною чув,
як невидимими нитками засновувалась мiж ними приязнь, кожне слово його не
слухала, а, здається, пила Бондариха. Тiльки Югина мовчала, i часто по
задуманому обличчю пробiгали тiнi. Дмитро вгадував, що зараз дiвчина думає
про Гриця, може догадується про причину їхнього приходу, але вiрить i не
вiрить, непокоїться i здивовано поглядає на Варивона. Видно, що й Iван був
радий парубкам, хоча й зводив насмiшкувато очi на жiнку, що танула, наче
вiск, вiд поважних Дмитрових речей. Попрощались аж смерком.
- Не обминайте ж нашої хати, - подала суху жовту руку Марiйка i приязно
глянула на Дмитра.
- Авжеж, заходьте, - погодився Iван. Дiвчина ж за звичаєм мусила
провести парубка з хати. Варивон зразу ж вислизнув на подвiр'я, а вiн
опинився з Югиною в темних сiнях.
Ось воно, його довгождане щастя, стоїть перед ним. Вiн тiльки бачить
гнучкий стан, пишний закучерявлений волос та вiдчуває її ясний погляд,
соромливе лице, тремтливi ямки на шоках, тепло чистого дiвочого тiла.
- Югино! - задихаючись, дивиться на задумане обличчя i нiчого вiд
хвилювання не може сказати. Двома руками бере її руку, чує тонкий дотик
нiгтiв i легко стискає її пальцi своїми шорсткими, великими i незвично
обважнiлими. - Всього доброго тобi, Югино.
- Всього доброго i вам, - ледве чує її шепiт i виходить у двiр.
Темрява зразу ж оповиває його.
Схвильовано обертається i бачить, як широкий бiлий рукав зникає у
сiнях.
"Ех, дiвчино люба! Якого ще щастя на свiтi шукати? З тобою б найбiльше
горе у легкiсть здалося. Ю-ги-на!" - по складах шепоче дороге iм'я i чує,
як добра теплiнь заколисує його.
Бiля ворiт пихкає цигаркою Варивон. Хороший парубок - жартiвник i
мастак на всi вигадки. Одна кров тече у жилах його й Югини. I Дмитро
мовчки, з подякою, стискає Варивоновi руку.
- Що? Клює? - усмiхається парубок. йому б неприємно було iншим разом
чути такi слова, але тепер...
- Хорошi люди Бондарi, i в хатi в них так гарне...
- Порядок тут всi люблять. По вуха, значить, вскочив? - пiдсмiюється
Варивон.
I хоча його всерединi муляє вiд цих слiв, проте вiдповiдає лагiдно:
- З головою, Варивоне. Знаєш, менi так хороше стало в твоєї рiднi, що я
й подумав собi: вийде за мене Югина чи нi, а вже й те добре, що в них
побував.
- То, може, ти просто в хату влюбився? Вона в них добра, вся, значить,
з дуба ставлена, - попихкує цигаркою Варивон. - Як це ти iще про солов'їв
i всякi квiточки не говориш - вашому братовi до лиця така мова. Спочатку
тiльки й почуєш про дiвчатко-янголятко, а ожениться - зразу про вiдьму
заговорить. Такий свiт чудернацький.
- Жаль, що насправдi так часто виходить, - погодився Дмитро i
задумався: що вийде з його кохання? Зараз дiвчина не про нього думає. Чи ж
пересилить вiн Григорiя? "Може, справжня любов ще не пiдiйшла до неї? -
заворушилась надiя. - А хоч i пiдiйшла - мушу переважити", - нахмурив
брови...
В ту нiч Марiйка довго не могла заснути, переверталась з боку на бiк,
задумано .дивилась у вiкна, зiтхала.
- Чого не спиш, стара? Молодiсть згадала?
- Ет, помовч собi. I досi не засне, - незадоволено вiдмахнулася.
- Чи, може, про Дмитра думаєш? - пробубонiв примирливо.
- Про Дмитра, - призналася тихо, наче Югина могла почути з другої хати.
- Думай, думай, а я посплю за тебе.
- Iване, як ти гадаєш, спроста Дмитро приходив?
- От дурна баба, чи я в його головi побував? I скаже таке.
- По ньому бачу - до Югини приходив.
- Авжеж не до тебе.
Марiйка замовкла, а потiм торкнула рукою плече чоловiка.
- Iване, а коли вiн справдi схоче старостiв заслати?
- I чого ти причепилася? Коли, коли... Маєш собi Гриця, ще й Дмитра
захотiла? Чи не тлусто буде?
- Вiдчепись зi своїм Грицем! Що ти за чоловiк - слова тобi не скажи.
Батько ти своїй дитинi, чи нi? Я всiєю душею чую, що недарма Дмитро
прийшов - такий спроста через порiг не переступить.
- Це ти правду кажеш. Породу їхню, горицвiтiвську, знаю. Таким i
небiжчик Тимофiй був.
- Господар! Справжнiй господар. Ремесло в руках має. Життя мозолем
своїм добився. Земля вироблена. За таким жiнка добряче проживе. I собою
вдався - чим не орел? Так i стоїть менi в очах.
- Гляди, ще не влюбися в нього замiсть Югини... Довго ще Марiйка не
спала, i коли заснула, увi снi бачила - побивались за її дочкою i Дмитро,
i Григорiй.
XXXIV
Вiтер, неначе пiдбита птиця, прошумiв спросоння в листвi вишнякiв,
здригаючись, вдарив крильми по вузенькiй стежцi i вiдповз у рiв.
Вечiр наливав колиски долин парним молоком, тихо гомонiв у пересохлому
бадиллi високої кукурудзи, ледве чутно, звиваючись, переходив з поля на
поле. На темнопопелястому небi бродили димчастi пошматованi хмари, i
повiтря тремтiло набряклим вишневим глеєм.
В селi, за городами, водночас спалахнули два вогники, i коли Дмитро
вiдiрвав погляд од них, стежка стала ще чорнiшою, обриваючись зразу бiля
нiг. Заглиблений в свої думи, вiн не чув, як навколо нього сумовито
гомонiли сплетенi гiлки дерев, тихо роняючи листя, не чув, як било по
руках важким волоттям просо, i тiльки iнколи, наче спросоння, долiтав з
лiсу передосiннiй гомiн неспокiйної птицi.
Як вiн любив би свою Югину! Як вiн любив би її...
Не пожалує нiчого для неї, аби життя було, як у пiснi спiвається.
I з далекої давнини, пiд тихий бiг думок, низько обзивався чийсь
грудний голос, що запам'ятавсь, як запам'ятовується навiки клаптик
дитинства, огорнений сердечним теплом i свiтлом:
Як з тобою ми кохались -
Сухi дуби розвивались,
Як любитись перестали -
Однолiтки повсихали.
Тiльки про таку, нiчим не затiнену любов думав Дмитро, уявляючи
дiвчину, яку назве своєю нареченою. I завжди з прихованим презирством вiн
дивився на чоловiкiв, що ходили по чужих молодицях, а таких жiнок бачити
не мiг.
"З жиру казиться. Заставить би її робити, щоб кожну ледащу кiсточку в
тiлi почула, тодi б перестала дурiти". I хмурячись, мовчки проходив, мов
то було порожнє мiсце, повз жiнку, про яку йшла недобра слава.
Суворi погляди на честь увiйшли з материним молоком в його душу; не
порушила їх перша зелена юнiсть, i тому надалi вони ще бiльше змiцнiли.
"Одружитись - не перекрутитись. Отож таку пару вибирай собi, щоб потiм
не було тяжко нi на душi, нi на людях".
...Як вiн любив би свою Югину... Чому ж свою?.. Попадеться щастя
Грицьковi. Нi, не попадеться. Вiн силомiць його розiрве. Хiба Шевчик зумiє
пошанувати її? Вiн ще не знає до пуття, що таке кохання. Зустрiнеться iнша
хороша дiвчина - за нею хвостиком потягнеться... Були ми друзями, а тепер
вiд дiвчини не вiдступлюсь.
Вiн рiшуче i зло ступає в темряву i ледве не налiтає грудьми на жiночу
постать.
- Дмитре! - i чиїсь теплi огрубiлi пальцi нiжно пробiгають по його
правiй руцi.
- Марто, - пiзнає по голосу i, примружившись, поволi оглядається
навколо. Мовчки вiдiйшли вiд стежки, стали пiд старою розлогою черешнею i
зiтхнули водночас.
- Разом про одне подумали, - невесело всмiхнулась Марта.
Не знав, що вiдповiсти, i тiльки рукою перебирав її пальцi, дивився в
тьмяно окреслене обличчя, дорисовуючи в пам'ятi такi знайомi i дорогi
колись риси.
- Як живеться, Марто? - аж сiпнуло всерединi вiд такого буденного
запитання. Знав, що не так треба було починати розмову, краще б зовсiм не
говорити, анiж чути самому вiд себе неприємний i ниючий докiр.
- Як живеться? - наче крiзь сон перепитала, i ще гiрше стало парубковi
на душi. Потiм пригорнулась до нього i жагуче, не поспiшаючи заговорила: -
Погано, Дмитре, страх, як погано. Не судила доля жити нам разом, так за
ким того щастя шукати. Хiба ж то люди? То лавушники. Рiдного батька,
прибав копiйку, продасть. Тiльки й слова в них: сотня, десятка, п'ятьорка,
продав, купив, обкузьмив, об'їхав, спустив. На Великдень обнову купить i
спершу скаже: п'ятдесят карбованцiв злупили! - а потiм покаже. Не менi
жити мiж ними. Щодень як у пеклi товчешся. Тiльки й полегкостi тої, коли
сама собi на городi чи в полi пораюсь. Пропадом пропади таке життя!
- А дитина ж як?
- Нiна? - i голос молодицi здригнувся, подобрiшав, заглушив недобру
злiсть. - Нiна вся в мене i лицем, i вдачею вдалась. Нема лавушницької
кровi у неї. - I знову жагуче зашепотiла: - Коли носила пiд серцем її -
сама себе проклинала, що не маю сили в ополонцi втопитись. Коли б це твоя
була дитина...
- Не треба, Марто, - заспокоював, поклав руку на плече. - Не судилось,
то й серця не ятри.
- Не судилось, - зiтхнула, немов схлипуючи. Насторожена мовчанка лягла
мiж ними. I коли заговорив, почув не свiй, а чужий, приглушений голос:
- Марто, порадитись хочу з тобою. Ти була менi коханою, коханою i
залишишся до кiнця вiку. Тiльки так у нас вже дороги пiшли. Не стала
дружиною - порадницею стань. - I зупинився.
Та вiдчула Марта, про що має мова йти.
- Говори, Дмитре... Про одруження своє десь маєш сказати?
- Про одруження. Ти не гнiвайся на мене.
- Хiба ж я не розумiю, Дмитре? Все розумiю. Говори, - тихим, надломаним
голосом промовила, i чув, як затремтiла її рука на його грудях i впала
донизу.
- Сподобалась менi ("покохав" було незручно сказати Мартi) Югина
Бондарiвна. З Григорiєм Шевчиком на однiй дiвчинi зiйшлись... Як ти
думаєш?..
Як довго вона мовчить. З-пiд чорної хустки клинцювате окреслюється
високий лоб, темрява закрила очi, i тiльки чути, як в очних западинах
неспокiйно ворушаться повiки.
I для чого було говорити? I без цього несолодко їй. А тут ще бiльше
жалю завдав. I тiльки тепер розумiє, як тяжко Мартi. Завжди бiльше про
себе думаєш, а про чуже горе...
Другу руку опускає на стан молодицi. I чудно навiть у думцi назвати
Марту "молодицею".
- Щасти тобi, доле. Що й казати - дiвчину хорошу вибрав. Коли не дурна
буде, за тебе пiде, - тремтячи вiд хвилювання, зiтхнула i зразу ж
заспiшила, наче боялась, що не так зрозумiє її зiтхання: - Хай усе краще
до тебе пiде, Дмитре. Буде тобi добре - за мене забудеш, погано буде -
згадаєш мене. - її голос переривався, тремтiли уста, неспокiйнi груди,
пiдiймаючись, торкались його i знову опускались.
- Нащо так говорити? Сама знаєш: першу любов не забудеш, - пригорнув до
себе i тричi поцiлував, мовби матiр свою.
Хоч одна людина, крiм матерi, є, що любить його...
Сама сказала, щоб до хутора не проводжав. Отак i пiшла, згинаючи плечi.
Вiтер здмухнув з черешнi краплину роси, i холодний дотик її ковзнувся
по гарячiй щоцi парубка. За всю дорогу не мiг збагнути: чи пригнулася
Марта, щоб гiлка не вдарила в обличчя, чи стриманий плач нахилив її.
"Яка вона..."
Жаль було молодицi, хотiлось догнати, щось добре сказати, утiшити її. I
не мiг тепер уявити, як вiн жив би з нею. Не холодна, нi - спокiйна
дорiжка лягла мiж ними, як осiннiй промiнь. Шанував Марту дуже, жалував,
розумiв, що вона його кохає. I було тяжко i радiсно вiд цього на душi.
* * *
Йшла - дороги не чула пiд собою. Наче дитина, билась пiд серцем
мiнливими перебоями млость i голова крутилась, як вiд довгої їзди на
човнi, коли починають ворушитись береги, погойдуючись, вiдпливають
удалину, i вода плямами кидається в очi.
Не раз їй здавалось, що вона примирилась зi своїм життям. Спочатку жила
як у снi - аби день до вечора, а потiм час зарубцював бiль, знайшлася
дитина - вивела її з забуття; i Дмитро, коли з'являвся в думках, був наче
подорожнiй на дальньому пагорбi, що от-от увiйде у хмари, i замкнеться за
ним обтяжена голубiнь. Та досить було десь неждано стрiнутися - i весь
свiт хуртовиною налiтав на неї, зразу кидав у безвiсть, i знову болiло
серце, як тiльки в молодостi болить.
Не раз, притискаючи дитину до серця, хотiла втекти вiд згадок i
витирала свої сльози на рожевому личку дiвчини...
Вечiр тiсним кiльцем стискував поля. Вiтер iшов густий, немов хвиля у
повiнь, прориваючись у вузький просвiток за поворотом
Якоїсь недiлi заграють музики на все село, закрутиться в танцi весiльне
подвiр'я, i її Дмитро, осипаний зерном, поважно пропливе з Бондарiвною.
Бачила незатьмарене чуже щастя, i до слiз було жаль самої себе, своєї
молодостi, що хтозна-як промайнула, осквернена нелюбом, вiд одної згадки
про якого проймала дрож.
Усе село пiде на весiлля, однiй їй - сиди каменем у хатi, бо ж не
пустить чоловiк, свекруха, а хоч би й пустили - усi б оглядались на неї i
за спиною кивали головами, показували б пальцями:
"Марта прийшла. Дивiться, дивiться, як вболiває вона. Живої кровинки на
лицях нема".
I чи витримала б вона, на чуже щастя дивлячись?
"Чому з мого серця не виходиш?" - зверталась до Дмитра. А той мовчав,
вiдходячи вдалину.
Бiля хутора забовванiли скирти сiна, перемолоченої озимини. Варчук де
мiг загарбував землю, брав у оренду, сiяв бiднякам наспiл, крутив дiла з
лiсничими в лiсах, захоплюючи родючi дiлянки зрубу i лiсовi галявини з
травою.
На хуторi забрехала Лиска i кинулась, звизгуючи, на груди. По тiнях на
фiранках i брязкоту посуду Марта догадалась, що в хатi сидять гостi. Тому
й вирiшила не йти в свiтлицю.
- Що там Бондар? - забринiв бас Ларiона Денисенка, аж шибки
задеренчали. Здригнулась молодиця. "I тут про Бондарiв, наче наврочив хто,
згадують".
- Еге, Бондаря з дороги, - донiсся обережний голос старого Варчука.
Як п'яна, пiднялась на ганок. З сiней назустрiч вибiгла Софiя.
- Марто! Добрий вечiр... На комсомольськi збори спiшу. Ти чого наче у
воду опущена? Та я б на твоєму мiсцi... Прощавай, серце! - на ходу обвила
руками, поцiлувала поперек губ i кинулась, пiдстрибуючи, до хвiртки.
Темно на другiй половинi хати. Впала на лiжко в своїй колишнiй дiвочiй
кiмнатi, затулила обличчя руками, i приду- ^" шене ридання вирвалося з
грудей. Навiть не почула, як Гор-пина торкнулась плеча. Обережно
вiдслонила руки вiд очей i, не мовлячи слова, кiлька разiв поцiлувала
мокрi щоки Марти.
- Не плач, моє безталання, - приголубила Горпина молодицю.
- Не буду з ним жити. Покину, - припала головою до грудей лiтньої
жiнки.
- Горпино! Де ти в бiсової матерi? - гримить в свiтлицi хрипкий голос
Варчука, вривається приглушений гамiр гостей. I жiнка злякано кидається до