Страница:
густого сливняку, щипне шматок хлiба, i знову очi розбiгаються по
сторiнках книги.
- Це тiльки подумати! - з подивом, з захватом i зiтханням вириваються
слова про гiбридну пшеницю. - Багатолiтня! Багатолiтня, товаришi!
- Як людина, - пiддакує Варивон.
- Ну, то вже ти занадто, Варивоне Iвановичу, - обережно поправляє
Навроцький i, знову косуючи оком на книгу, вигукує: - Скiльки простору
перед нами, аж рукам i серцю радiсно! Що з природою робиться.
- Радянська наука робить, - делiкатно поправляє Варивон.
- Радянська! Сталiнська! Бач, що товариш Сталiн сказав:
"Смiливiше експериментуйте, ми вас пiдтримаємо..." Це, думаєш, одному
вченому сказано? Це менi, тобi i... - поглянув на Дмитра, - нам усiм
сказано. Що б ми не робили, треба робити смiливо, з радiсною душею. Ех,
скорiше б весни дочекатися... Зробиш щось путяще - i iдеш своєю землею
такий щасливий... як у першi днi кохання. Навiть сонця не помiчаєш.
- Сказився старий, - презирливо зiбрала бляклi уста дружина.
Данило Петрович поглянув на неї i знову звернувся до
Варивона:
- Ох, i порадував ти мене... Вiддалена гiбридизацiя. У мене тут є свої
мiркування. Вiд практики домисли йдуть... - набiгла свiжа думка... - А
скажи: звiдки ти дiзнався, що менi саме такої книги бракує?
- На ярмарку з вашими колгоспниками гомонiв... Навiть знаю, що вас
чорнокнижником називали.
- То дiло давнє було, - обiзвався з неохотою i раптом Пожвавiшав: -
Давайте разом напишемо Трохиму Денисовичу задушевного листа i попросимо,
щоб вiн надiслав нам трошки свого чудодiйного зерна...
Дмитро, примружившись, лукаво подивився на Данила .Петровича. Той
зрозумiв його погляд i осiкся.
- Багато до нього таких листiв надходить, - завагався Варивон.
- Багато?.. А ми вiд iменi двох колгоспiв пошлемо. Вiд Вашого i нашого.
З усiма пiдписами i печатками. Неодмiнно уважить нам Трохим Денисович.
Варивоне Iвановичу, ти легку до письма руку маєш?
- Аякже! - вiдповiв завзято i з надiєю глянув на Дмитра. Той схвально
кивнув головою i витер з чола краплини млосного поту.
- Та ти хоч людям поїсти дай. Одна нетерплячка, а не чоловiк, -
втрутилася дружина...
Уже довгi тiнi повибiгали з усiх закуткiв, коли Варивон, Дмитро i
Сергiй розпрощалися з Данилом Петровичем.
- Варивоне Iвановичу, ти ж пiдписи пiслязавтра притаскай, щоб дiло
скорiше проростало.
Тiльки рушила машина, Варивон зразу ж обуренням накинувся на Дмитра:
- Якi тебе чорти з лiкарнi погнали? А тепер уже гориш увесь!
- Щось трохи гуде, - погодився. - Може вiд сливняку?
- Вiд великого розуму. Теж менi оратор знайшовся! Ледве всiєї справи не
зiпсував. I чого я зв'язався з тобою, ведмедю нещасний. Сам дивуюся! Ти,
видно, сам собi не подобаєшся!
- То, Варивоне, дуже погано, коли хтось сам собi подобається.
- О, вже мислитель знайшов зачiпку. Ну. та дiдько з тобою - бери! -
обережно витягнув загорнутi в хустину зерна. - Щастя вирощуй. Усi колгоспи
порадуй ним.
- Варивоне!.. Дружок! Спасибi, Варивоне, - обома руками вхопився Дмитро
за хустину i засмiявся: - це зерно не дасть менi захворiти!
- Коли б то так, - пробурмотiв Варивон. - Привiз би його декому без
твоїх роз'їздiв.
- Варивоне, i ти думав про мене?
- А про кого ж! Не бачив, якi бiсiвськi вогники загорiлися в тебе, коли
в лiкарнi сказав про жито. Тодi й подумав я: дiстану зерна для друга -
звеселю його... А вiн старими словами Навроцького на переляк бере. Словом
ти... вульгарний механiст!
I всi троє весело розсмiялися.
IV
В здибленому рухливому небi проривалися блакитнi рiки, i журавлина
пiсня, пролiтаючи над селом, торкалася серця.
Надвечiрня година втихомирила вiтри. На греблi прозоро-жовтi,
по-весняному димчастi дерева живими верхами врiзались в голубiнь, в
червоний одсвiт заходу, i свiжi барви мiж ними струмували, мiнились, як на
бистрi.
Протоптаною, ще податливою стежкою поверталася Докiя з невiсткою з
широкого обвiтреного поля. Весняна смага обпалила i налила жаром обличчя
Югини. Тому стали непомiтними рожевi веснянки бiля перенiсся, а привiтний
блиск її очей здавався темним, як в утомлених людей. Одначе нi утоми, нi
тiєї доброї млосностi, що навеснi обтяжує ноги, мiцнiше притискає їх до
землi, не чула молодиця. Iшлося легко, начебто нi роки, нi дiти, нi
щоденнi турботи не торкнулися її невисокої постатi, проясненого чола.
На Великому шляху, тепер вкритому лиснючим синюватим асфальтом,
зацокали копита, i згодом мiцний гуртовий спiв, зближаючись, перехлюпнувся
через греблю, залив широку вулицю, почав з долини розтiкатись селом, як
розтiкається тихими вiтрами пахучий березневий вiдпар.
Ой, сяду я край вiконця
Виглядати чорноморця.
Чорноморець їде, їде...
- Орачi повертаються.
- Як славно спiвають, - оглянулася назад Докiя, i її строго окреслене,
темне обличчя подобрiшало, м'яка тiнь перебiгла по зморшках. Неквапним
помахом руки поправила чорне, заткане сивиною пасмо волосся, i тiльки одна
незахована павутинка тремтiла над чолом, неначе нескошена стеблина пiд
вiтром.
А вулиця дедалi сильнiше шумувала, розгулювалась, подавалася вшир, i
високi паркани почали потрiскувати, як тiснувата сорочка на кремезних
парубочих плечах.
А вiн їде аж до гаю,
Аж до тихого Дунаю, гей...
...I хто б мiг подумати, що й справдi через роки не один орач грозовими
дорогами доїде, пiшки дiйде, на танках примчить до того оспiваного, та не
тихого Дунаю...
В зеленоблакитному серпанку верхи поверталися з поля колгоспники. Пiсня
задумою оповила їхнi смаглявi обличчя. Вершники, здавалось, зрослися з
пiдiбраними грудастими кiньми. А над орачами недовершеним склепiнням
нахилились розлогi велетенськi дерева, що входили в небо, i тому рiзко
окресленi обриси людей та коней видавались масивними i збiльшеними, як в
картинi.
Сумовитим плеском обiрвалася пiсня. Iще хвилинка тишi - i рiзнобiйний
гамiр, жарти, смiх вдарились у паркани, вилясками обiзвались за городами.
- Петре, киває!
- Хто?
- Гнiдий обрiзаним хвостом.
- Тебе пiзнав. Нащо худоба i та знає, хто найбiльше огрiхiв робить. Мiй
гнiдий, як iнспектор якостi, все помiчає.
- А до якої ти дiвчини ходиш теж помiчає?
- Добрий вечiр, Докiє Петрiвно, Югино Iванiвно! Суперфосфат уже
привезли?
- Привезли. Машиною до Вiнницi на завод їздили.
- Будуть буряки?
- Побачимо. Кажуть люди, як посiєш - щось буде, а на несiяному навряд
чи вродить.
Позаду сильно зацокотiли пiдкови. Стоячи на весь зрiст на конi,
заплiвши в повiд лiву руку, галопом мчав невисокий бiлявий Леонiд
Сергiєнко. Русявий чуб двома крильми пiдiймався над його головою, потiм
опускався донизу, обмiтав понад самими бровами високе чоло i знову злiтав
вгору. В невеликих очах Леонiда свiтилась насолода i радiсна упертiсть, а
сатинова синя сорочка розгойданим дзвоном коливалась за парубком.
- От шибеник. Упаде - розтовчеться, мов крашанка, - сплеснула руками
Докiя, не зводячи очей з туго збитої, трохи нахиленої вперед постатi
Леонiда.
- Не шибеник, а ворошиловський вершник, - обiзвався позаду Степан
Кушнiр. - I не впаде - такi не падають. Ви ще не бачили, що вiн на
змаганнях виробляв. Вечiр добрий, Докiє Петрiвно.
- Добрий вечiр, Степане, - неприязно поглянула на голову колгоспу, що
порiвнявся iз нею i поволi пiшов поруч, скоса поглядаючи то на Югину, то
на Докiю. Чула на собi допитливий погляд, але рiвно i гордовито несла
голову, не обертаючись на Кушнiра.
- Ще й досi на мене сердитесь, Докiє Петрiвно? Сердитесь?
- Серджусь, Степане.
- Да, - нiяково протягнув, збираючи зморшки бiля очей. - Бiда з вами -
не догодиш усiм. Не догодиш. Таке дiло.
- А для чого тобi всiм годити? Надiйсь, не нянька, а господар. Тому i
робити по-хазяйськи повинен.
- Стараюсь, Докiє Петрiвно. Стараюсь.
- Та вже видно це старання. Тобi людей, передових людей, пiднiмати
треба, а ти їх назад за полу смикаєш: не випинайтесь, мовляв. Ти скажи:
коли у тебе помiж щеп одна-двi зацвiтуть ранiше - радiєш чи нi?
- Аякже. Аякже! Не раз любовним оком оглянеш, жiнцi, дiтям покажеш.
- Отож бо й є. А як у тебе вийшло? Тiльки ланки моєї Югини i Софiї
Шевчик вискочили на перше мiсце - ти зараз їм тицьнув гiршу землю! Тепер
хочеш, щоб ми ласкаво усмiхались тобi? Не за те досадно, що менше перепаде
нам, а за те, що всi у нас хочуть тепер мiж людьми бути людьми i з кращими
за одним столом сидiти, а не тулитись десь бiдними родичами. Не гiршi ми
за iнших. Ти гордостi людської не втямив собi. Поганий з тебе хазяїн,
Степане. За худобою бiльше трясешся, чим за людиною. От i все моє слово,
i, хоч сердься, хоч нi, про це я сказала твоїй Ользi, - незадоволено
поглянула на свого голову колгоспу, якого останнi слова явно збентежили.
В Степана Кушнiра, коли вiн став головою колгоспу, з великою силою
проявилась господарська дiловитiсть i неймовiрна скареднiсть. В правлiннi
колгоспу його можна було найти тiльки вранцi i пiзнього вечора: цiлi днi
пропадав чоловiк на полi, в лiсi, на фермах, в млинi, навiть по ночах
обходив свої володiння, перевiряв, сторожiв, конюхiв, воловикiв. I горе
було тому недбайлицi, що попадав на в'їдливий язик голови колгоспу - умiв
з примовками i приказками, начебто незлостивими, так вiдчитати пiд
загальний регiт на зборах, що хоч крiзь землю провалися. I дивнiше всього
було, що й сам Кушнiр найбiльше боявся осудливої мови начальства, завжди
слухався його без заперечень, хоча в думцi мiг i не з усiм погоджуватися.
Побоюючись начальства, вiн терпiти не мiг працiвникiв редакцiї i завжди,
розпливаючись в усмiшцi, стрiчав їх з глибоко прихованою
недоброзичливiстю.
- От, розумiєш, непогано тепер дiла йдуть. Непогано. А серед цих
перешкрябiв почуваєш, наче тебе догола роздягають серед бiлого дня.
Догола! Вони тобi вiд короварнi зразу ж в душу вскочать i такого там
понаходять, що сам себе не пiзнаєш. I то, все вони дуже швидко, швидко
хочуть знати, щоб за годину їм i конi були готовi.
Проте навiть i кореспондентам важко було випросити в Кушнiра коней:
завжди виїзнi на той час чогось хворiли або були в роз'їздi.
Любов до коней, а пiзнiше до машин, в нього була надзвичайна, i добре
перепало Полiкарпу Сергiєнковi, що раз осмiлився назвати по-своєму лоша,
коли голова колгоспу був у областi на нарадi. Приїхавши в село, Кушнiр
зразу ж напався на конюха:
- Видумав, видумав! Не iм'я, а якийсь приший кобилi хвiст. Ти почуваєш,
що таке кiнь? Це сила, краса, це хлiб наш. Ти подивись, як вiн голову
тримає! Ти знаєш, що про коня товариш Ворошилов i товариш Будьонний
писали?.. Тому колгоспнi конi завжди носили гучнi i спiвучi клички.
А машини сяяли кожною деталлю.
Свинарки й собi, знаючи слабiсть свого голови, раз звернулися до нього,
щоб дав кiлька кличок поросятам. Але Кушнiр чомусь зрозумiв, що з нього
вирiшили насмiятися, i не в жарт розсердився:
- Придумали мудриголови чорт батька знає що. Це буду я всяким
добчинським-бобчинським назвиська пiдшукувати. Бач, як розледащiлись на
фермi. Я вам так пiдкручу всi гвинтики i гайки, що швидко насмiшки
витрусяться з голови. З своїх женишкiв, чортовi кукли, насмiхайтесь.
Свинарки так з нiчим i пiшли, але збiрне назвисько
добчинськi-бобчинськi блискавично прилипло до поросят i пiшло гуляти по
всьому селi. Навiть i в колгоспi, коли хтось що не так зробив, можна було
почути: - Ех ти, Добчинський-Бобчинський. - I це вважалося одною з
найпаскуднiших лайок.
Вирвати ж зайву копiйку в Кушнiра - це була марна i непосильна праця.
- Я не банк i не фiлiя банку. Не фiлiя. Грошi в мене державнi, а вони
не люблять недержавного пiдходу. Так не люблять, як нива бур'янiв.
I Кушнiр при гарячiй пiдтримцi Григорiя Шевчика швидко розправився з
усiма так званими активiстами, що крутилися бiля колгоспу в гонитвi за
легкою копiйкою i доброю чаркою.
- Це не актив, а лежнi чортовi, ненаситна утроба. I поки вони будуть
вертiтися i обжиратися бiля колгоспу - добра не жди. Роз'їдять, проп'ють,
розкрадуть, згноять нашу кривавицю.
Одначе, пильно дбаючи за колгоспне господарство, не раз допускався i
помилок. Так i зараз; вiн дав розпорядження вiддати краще виробленi землi
передовикiв вiдсталим ланкам. Думалось - передовики i гiршу землю доведуть
до пуття. Це розпорядження обурило кращi ланки, i Кушнiревi немало
коштувало сил, щоб втихомирити незадоволення...
- А ти що скажеш? - роздумливо похитав головою пiсля непривiтної мови
Докiї.
- Самi знаєте, Степане Михайловичу, - захвилювалась Югина, аж краска
зiйшла з лиця i на ньому затремтiли вигнутi сердечком ямки. - Нелегко, та
радiсно високi врожаї дiстаються. Добираєшся до них, як до найдорожчого
скарбу. Мозолем i потом, i серцем пiдiймаєш той буряк. Цiле лiто кланяєшся
сапцi, сонце опереджуєш в полi. I коли пiдтримують, допомагають,
цiкавляться тобою - ще краще хочеться зробити. От вiзьму я колишнє - своє
господарство. Добре ми всi працювали, а такої вiдради, як тепер, нiколи не
знала: про тебе заговорили, твоя праця в кiнокартинах людей веселить i
життя веселить. Хай iще ми небагато того дiла зробили, але вже i нам щасно
на душi. Ранiше одна радiсть була: ти зiбрав гарний врожай. А тепер до неї
ще й ширша добавилась: увесь народ тебе, як мати дитину, прямо на руках
пiдносить, любить, допомагає та й твоєї поради дослухається. I треба бути
пiчкурем чи безпросвiтним сиднем, щоб не зрозумiти цього...
Спасибi, що так свого голову возвеличила, - усмiхнувся Кушнiр, хоча й
добре розумiв, що останнi слова не його стосуються.
- Ой, нi! Це не про вас таке говориться. Хто ж не знає, що ви день i
нiч працюєте в колгоспi, справно працюєте. Тiльки те, що нашим ланкам
надiлили не ту землю, зобидили нас. Ну, а. досада не проходить зразу,
особливо у нас, у жiнок, - всмiхнулась так, як часто умiла: неначе
зверхньо глузувала сама iз себе.
I цi слова розвеселили Кушнiра.
- Так. Винен я, - погодився. - Тепер усiм, чим зможу, пособлятиму вам.
Добрива трохи бiльше вiдпущу, не постидаюсь передати... Дуже вiрно ти,
Югино, про людську радiсть сказала. Це таке дiло. Коли били мене за
вiдставання колгоспу, ну, сидiв, прямо тобi, як у дерево защемлений.
Голову в плечi вбереш, таким маленьким-маленьким, як горобеня, хочеш
зробитися, щоб зовсiм не бачили тебе. Не бачили. А тепер, коли почали
спинатись на ноги, по-iнакшому, веселiше на свiт, на людей дивишся. I
голос в тебе впевненiшим стає, наче в диктора, що першим день починає. I
хода твердiша. Вже й посмiятись з когось iз легкою душею можеш, i гримнути
на когось не побоїшся... Що вам зараз потрiбно? Що?
- Треба завтра чи пiслязавтра на торiшнi бурячища вивезти курей.
- Хто так порадив?
- Їздила до старшого агронома.
- До Васильєва? - зразу прояснiв Степан Кушнiр. - Хороший агроном.
Душа-чоловiк.
- Дуже порядна людина, - кивнула головою Югина. - Все мiркує, як би
йому лише в одному колгоспi працювати. "Квiтучий сад тодi з села зробив
би" - каже. Вам привiт передавав i лаявся, що з шлейфуванням спiзнюєтесь.
- Шарпають його на всi боки. Напевне, i тепер очi од безсоння розпухли
i стали червоними, як у кролика. Нелегкий хлiб у чоловiка, - розважливо
промовила Докiя. - Це тiльки об'їздити всi колгоспи, та й то скiльки днiв
потратиш. А вiн не : такий, що лише з брички на поля поглядає та в
правлiння телефоном дзенькає, зведення вичитує... Роботяща людина.
- Чому ж вiн радить так рано вивозити курей?
- Каже, що це поможе знищити розсадники довгоносика, i потiм кури вже
не будуть зривати молодих листкiв буряка, а лише шукати шкiдникiв.
- Добре. Завтра ж пошлю майстрiв полагодити торiшнi курники, а
пiслязавтра вивозьте птицю на поле. Для вас, як добрий зять тещi, на всi
поступки пiду. На всi!
- Теж менi добрий зять, - усмiхнулась Докiя, знаючи скупiсть Кушнiра.
- Тiльки годi вже сердитися. Годi. Об'являю перемир'я. Не так-то легко
менi за всiм допильнувати. А ще коли свої починають довбати, зобижатись...
Всього доброго вам, - попрощався з жiнками i пiшов до правлiння колгоспу.
- Чи не наш Андрiй городами чеше? - зупинилась Докiя. - Так i є. От
шалений хлопчисько. Знову, певне, до батька бiгав. - Покрученою стежкою,
помiж високо зжатим бадиллям кукурудзи, швидко бiг невеликий проворний
хлопчик, i Югина радiсно пiшла назустрiч своїй дитинi.
- Мамо! Наш тато не скоро повернеться додому. З дядьком Варивоном
пiдуть на Буг бити остями рибу.
- От невгомоннi. I не вiдпочинуть пiсля роботи. Яка там тепер у повiдь
риба?
- Її багато в цьому роцi рибалки б'ють, - довгасте, бiляве, уже
пропечене сонцем i вiтрами обличчя хлопчика було зосереджене, i в чорних
очах, так само як у Дмитра, приховувалась стримана радiсть, а батькiвський
з горбинкою нiс трепетав рожевими, трохи пiдрiзаними посерединi нiздрями.
- Як тобi не совiсно, Андрiю. Це ти цiлий день по полях гасав!
Помовчав хлопець. Обличчя стало ще бiльш зосередженим.
- Нi, мамо, я тiльки пiсля пiзнього обiду пiшов, - поглянув на матiр. I
в очах погасли свiтлi горошинки.
- А за Ольгу забув?
- Нi, не забув. Якого свистуна iз верболозу вирiзав, - усмiхнувся
хлопець, виймаючи з кишенi двобiчного свистка. - Тепер повна хата в нас
музики буде. От жаль, що мене тато на рибалку не взяли.
- Ех ти, рибалко. З миски тобi ще рибу ловити, - любовно охопила мати
рукою сина, i той поважно вiдхилився назад, оглянувся, чи не побачив хто -
пригортають, наче маленького.
А шо вiн уже був не маленьким, а поважним i шануючим себе господарем -
це, крiм матерi, знали усi: i школярi, i вчителi, i рибалки, i, особливо,
шофери. Пiдсвiдоме наслiдуючи батька, вiн мiг з таким гордовитим виглядом
пройти по селу, що й найзапеклiшi забiяки не наважувалися зчепитися з ним.
Андрiй навiть з батьком часто говорив незалежним, розсудливим тоном.
Помiтивши пристрасть сина до машин, Дмитро зайшов у школу, запитав
учителя, як учиться його школяр.
- Прекрасно, Дмитре Тимофiйовичу. Блискуча пам'ять у хлопця. Тiльки
зосереджений не по роках. Що гасає по машинах - не бiда. Йому це навiть у
користь: мiж людьми може говiркiшим ставатиме, - i розсмiявся. - Пригадав
я, Дмитре Тимофiйовичу, одну пригоду в себе в класi. Пояснив якось новий
урок i питаюся:
- Дiти, зрозумiло?
- Зрозумiло, - веселим хором вiдповiдає моя малеча.
- А хто перекаже?
I раптом тиша в класi. Завмерло все.
- Так хто ж розкаже урок?
- Я! - швидко пiднiмає руку синок Варивона Очерета. - Дивлюсь на нього,
а на обличчi хлопця стiльки дитячої радостi, смiхотливої хитростi i якоїсь
непевностi, що нiякий артист цього не передасть. I раптом мiй школяр,
лукаво блиснувши очима, замiсть уроку випалює: "А мої мама сьогоднi пекли
пирiжки з ожиною. Смачнi, смачнi" - i швидко сiдає на мiсце. Ця вiдповiдь
була такою несподiванкою для мене, що я ледве не покотився зi смiху. Та й
в класi аж шибки затряслися. Пересмiялись усi. Бачу, Андрiйко пiдiймає
руку, нахмуривсь i каже серйозним-пресерйозним голосом: "Василь Очерет
трохи неточно вiдповiдав". I розповiв увесь урок. Та як розповiв! З такими
доповненнями, про якi я нi словом не обiзвався.
- Ти ж звiдки це знаєш?
- В мого тата книжки є...
Раз пiсля закiнчення учбового кварталу Андрiй принiс кулька з цукерками
i печивом. Усе розподiлив на п'ять частин i почав дiловито обдiляти
домашнiх.
- Андрiю, якi в тебе одмiтки? - поцiкавився Дмитро.
- Одноманiтнi.
- Як це так?
- Усi - вiдмiнно.
* * *
Поспiшаючи до правлiння колгоспу, Степан Кушнiр побачив, як з бiчної
вулицi вийшла його дружина; зробивши вигляд, що не помiтив її, заклопотано
попрямував у протилежний бiк: зараз нарватися "на домашнiй контроль"
найменше, що бажалось. Може вiн i проскочив би в зелену, обсаджену
тополями вуличку, але в цей час її затопив табун молодняка: телята, з
по-осiнньому вогкими очима, погойдуючись, пливли i пливли нiжними
золотистими хвилями.
"Важний молодняк", - посторонившись на обочину, пильно слiдкував за
живим коловоротом.
- Любуєшся, Степане? - пiдiйшла до нього Ольга Вiкторiвна, струнка
чорноока молодиця. Важкi воронi коси вiдхиляли її голову трохи назад, i
тому похiдка Ольги Вiкторiвни здавалась гордовитою, мiцною.
- Любуюсь, жiнко... Гляди, рокiв через два у нас молочнi рiки
попливуть. Молочнi.
- Тiльки якi то будуть береги? - так сказала, що чоловiк зразу ж
посторонивсь i заспiшив на ферму.
- Ти, Ольго, йди додому, а я ще перевiрю одне дiло. Скоро повернуся.
- Може, разом пiдемо?
- Чого там разом? Якось i без головихи сьогоднi обiйдеться. Ти за цiлий
день натомилася на буряках. Вiдпочинь, - великодушно пожалував.
- Спасибi, чоловiче. Як ти менi даси кращу землю якоїсь ланки -
бiльшого вiдпочинку й не попрошу, - промовила з насмiшкою i строго
поглянула на Степана виразними заволоженими очима.
- Та коли ви вже менi спокiй дасте? I дома нема тобi нiякої пiдтримки,
- загорячився Степан. - От нехай тебе оберуть головою, побачимо, як ти
працюватимеш, якої заспiваєш!
- Та вже якоїсь заспiваю. Нi голосу, нi розуму, мабуть, не втеряю. А
тебе тодi поставлю на ланку, на саму пирiїсту землю поставлю.
- Зроби милiсть. Як будуть перевибори, сам твою кандидатуру виставлю.
Сам виставлю.
- Що ж, рекомендацiя не з кращих, але спасибi й за це - все-таки рiдня
заступиться за рiдню, - усмiхнулась i притулилась до руки чоловiка. -
Степане, прослiдкуй за одним трактористом, що бiля Бугу працює. Дуже хитро
оре чоловiк: умiє мiлку оранку заличкувати для людського ока кiлькома
глибокими скибами.
- Це я зараз зроблю! - повеселiшало слово Степана: не сподiвався, що
владна дружина так швидко закiнчить неприємну розмову.
- А я на ферму загляну. Яке там у тебе важливе дiло було?
- Та... - зам'явся Степан.
- Тепер розумiю: ти просто тiкав од мене. Правда, Степане?
- Правда, Ольго! - весело погодився, i обоє засмiялися.
V
Дмитро, дарма що став ширшим у плечах i наче побiльшав на зрiст, легко
зiскочив на ще пругку землю i поклав руку на коротко обстрижену гриву.
Кiнь, махнувши головою, вткнувся губами в плече бригадира i застиг на
мiсцi, трохи пiднявши передню, в бiлiй панчосi, ногу. На розумне синє око
золотою сiткою впала тiнь довгої вiї.
Дмитро, примружуючись, любовно оглянув коня, i той легко вдарив його
м'якими, темного оксамиту губами в ямку мiж плечем i грудьми.
- Як грається з тобою, Дмитре Тимофiйовичу, а iншого й не пiдпустить до
себе, - пiдiйшов вусатий старший конюх Василь Денисович Карпець.
- Бо Дмитро Тимофiйович любить i шанує худобину.
Його по голосу конi за кiлометр пiзнають, - вийшов зi стайнi Варивон
Очерет. - Вони музикальний слух мають.
- Знаю, знаю, - замахав руками Василь Денисович. - Ти б що-небудь
новiше сказав.
- Новiше? - з удаваною образою промовив Варивон. - Воно б i можна, та,
значить, часу нема - на рибалку їдемо.
- Так ти коротко обрисуй картину... Може, мого закупиш? У мене тютюнець
як саме здоров'я, - пiддобрюючись, вийняв з кишенi новий портсигар. В очах
зник хитруватий блиск, i все обличчя стало однiєю настороженою увагою.
Василь Денисович був поганим грамотiєм: ледве сяк-так читав газету, але
всiма новинами крiпко цiкавився. Чiпкий практичний розум швидко схоплював
усе, як вiн казав, iз розумної науки про найрозумнiших тварин. В тяжкi
часи, коли ворожа рука потруїла бiльшу половину колгоспних коней, Василь
Денисович вперше виступив на колгоспних зборах. Скинув свою кудлату та
велику, як стiжок, шапку i, важко переминаючись з ноги на ногу, сказав:
- В життi не доводилося ту копiйчину в людей просити, а тепер не
постидаюсь. Не постидаюсь, - повторив, начеб хто йому вже дорiкав. - Хто
скiльки зможе - кидайте сюди.... Купцем стану. Конi куплятиму.
Мовчки переглянулись колгоспники. Хто мав при собi грошi - кинув у
пропахлу потом шапку, а бiльшiсть сказала, щоб прийшов завтра. I пiшов
другого дня Василь Денисович з хати у хату, збираючи ту копiйчину, яка
справжнього господаря тiльки могла навести на невеселi роздуми. Тодi ж
куркульня i пустила їдку насмiшку: "Карпець останнi копiйки : з злиднiв
видряпує. Якраз на батiжок хватить".
I от почав Василь Денисович ходити по ярмарках та скуповувати за
безцiнь коростявих, шолудивих i запущених коней. Щоранку водив їх купати
до трьох ставкiв, вимивав зеленим милом, мазав креолiном i якимись мазями
iз трав. I через деякий час виходив коней, як виходжує мати хворих дiтей.
Колгосп дiстав добре тягло, а Василь Денисович за один вечiр прогуляв iз
конюхами i друзями свою премiю i мало не побив жiнку, коли та почала
вичитувати йому.
- Дурна ти баба. Що менi .грошi? То дiло нажитне. Ти сюди поглянь:
твого чоловiка в газетi пропечатали. Дивись, яким героєм твiй чоловiк
стоїть на картинi. А можуть його i в московських газетах нарисувати. Ти
розумiєш, про мене пишуть тепер, як перше про всяких царiв i мiнiстрiв. Ще
й краще. Стiльки рокiв на свiтi прожила, а не понiмаєш, що таке життя. Як
можна було на радощах не випити. Ти знаєш, що до мене сам наркомзем має
приїхати, - в запалi перехвалив себе. - Думаєш, брешу? Дурна ти баба.
Гляди, щоб не розiйшовся з тобою на старостi лiт...
Василь Денисович тепер пiдiйшов ближче до Варивона:
- Ну, так розказуй.
- Пояснюй вам, а хто за мене риби наб'є? I за що, не розумiю, вам
стiльки трудоднiв записують? Ще й на зборах хвалять. Книг не читаєте,
новинками не iнтересуєтесь, - скоса поглянув на Карпця, знаючи, чим можна
досадити чоловiковi.
- Так уже i не цiкавимось, - не витримав, зачеплений за живе.
- А на вашому фронтi, брат ти не мiй, що дiється. Наука.
- Да, наука не йде без дрюка. Наука - велике дiло, - погодився Василь
Денисович i значущо покрутив цупкого, наче з мiдного дроту сплетеного
вуса. - От i в тебе ця научна жилка пре, як дим iз комина. Тямовитий ти
чоловiк. Жаль, що не конюхом у мене. Я б тобi навiть стригунцiв довiрив
доглядати. Ти б справився, - дипломатично похвалив Варивона, щоб вивiдати
яку новинку i потiм, уже з незалежним виглядом, поважно повчати своїх
конюхiв.
Але Варивон таку похвалу взяв за насмiшку.
- Так що ти вичитав, Варивоне?
- Кому б iншому - словом, значить, не обмовився б. А вам, так вже й
бути, розкажу. Дмитре, пiди здiйми з повiтки нашi рибальськi причандали.
- Авжеж, кому i розказати, як не менi, - сiв Василь Денисович на
оббiленiй колодцi.
Iз заливних лугiв стiною насувались вечiрнi сутiнки, затемнюючи дальнiй
лiс. На подвiр'я колгоспу в'їхала машина, навантажена бiлими мiшками, i в
пахощi розбухлих свiжих бруньок нiжно вплiвся повiв ще теплого,
сторiнках книги.
- Це тiльки подумати! - з подивом, з захватом i зiтханням вириваються
слова про гiбридну пшеницю. - Багатолiтня! Багатолiтня, товаришi!
- Як людина, - пiддакує Варивон.
- Ну, то вже ти занадто, Варивоне Iвановичу, - обережно поправляє
Навроцький i, знову косуючи оком на книгу, вигукує: - Скiльки простору
перед нами, аж рукам i серцю радiсно! Що з природою робиться.
- Радянська наука робить, - делiкатно поправляє Варивон.
- Радянська! Сталiнська! Бач, що товариш Сталiн сказав:
"Смiливiше експериментуйте, ми вас пiдтримаємо..." Це, думаєш, одному
вченому сказано? Це менi, тобi i... - поглянув на Дмитра, - нам усiм
сказано. Що б ми не робили, треба робити смiливо, з радiсною душею. Ех,
скорiше б весни дочекатися... Зробиш щось путяще - i iдеш своєю землею
такий щасливий... як у першi днi кохання. Навiть сонця не помiчаєш.
- Сказився старий, - презирливо зiбрала бляклi уста дружина.
Данило Петрович поглянув на неї i знову звернувся до
Варивона:
- Ох, i порадував ти мене... Вiддалена гiбридизацiя. У мене тут є свої
мiркування. Вiд практики домисли йдуть... - набiгла свiжа думка... - А
скажи: звiдки ти дiзнався, що менi саме такої книги бракує?
- На ярмарку з вашими колгоспниками гомонiв... Навiть знаю, що вас
чорнокнижником називали.
- То дiло давнє було, - обiзвався з неохотою i раптом Пожвавiшав: -
Давайте разом напишемо Трохиму Денисовичу задушевного листа i попросимо,
щоб вiн надiслав нам трошки свого чудодiйного зерна...
Дмитро, примружившись, лукаво подивився на Данила .Петровича. Той
зрозумiв його погляд i осiкся.
- Багато до нього таких листiв надходить, - завагався Варивон.
- Багато?.. А ми вiд iменi двох колгоспiв пошлемо. Вiд Вашого i нашого.
З усiма пiдписами i печатками. Неодмiнно уважить нам Трохим Денисович.
Варивоне Iвановичу, ти легку до письма руку маєш?
- Аякже! - вiдповiв завзято i з надiєю глянув на Дмитра. Той схвально
кивнув головою i витер з чола краплини млосного поту.
- Та ти хоч людям поїсти дай. Одна нетерплячка, а не чоловiк, -
втрутилася дружина...
Уже довгi тiнi повибiгали з усiх закуткiв, коли Варивон, Дмитро i
Сергiй розпрощалися з Данилом Петровичем.
- Варивоне Iвановичу, ти ж пiдписи пiслязавтра притаскай, щоб дiло
скорiше проростало.
Тiльки рушила машина, Варивон зразу ж обуренням накинувся на Дмитра:
- Якi тебе чорти з лiкарнi погнали? А тепер уже гориш увесь!
- Щось трохи гуде, - погодився. - Може вiд сливняку?
- Вiд великого розуму. Теж менi оратор знайшовся! Ледве всiєї справи не
зiпсував. I чого я зв'язався з тобою, ведмедю нещасний. Сам дивуюся! Ти,
видно, сам собi не подобаєшся!
- То, Варивоне, дуже погано, коли хтось сам собi подобається.
- О, вже мислитель знайшов зачiпку. Ну. та дiдько з тобою - бери! -
обережно витягнув загорнутi в хустину зерна. - Щастя вирощуй. Усi колгоспи
порадуй ним.
- Варивоне!.. Дружок! Спасибi, Варивоне, - обома руками вхопився Дмитро
за хустину i засмiявся: - це зерно не дасть менi захворiти!
- Коли б то так, - пробурмотiв Варивон. - Привiз би його декому без
твоїх роз'їздiв.
- Варивоне, i ти думав про мене?
- А про кого ж! Не бачив, якi бiсiвськi вогники загорiлися в тебе, коли
в лiкарнi сказав про жито. Тодi й подумав я: дiстану зерна для друга -
звеселю його... А вiн старими словами Навроцького на переляк бере. Словом
ти... вульгарний механiст!
I всi троє весело розсмiялися.
IV
В здибленому рухливому небi проривалися блакитнi рiки, i журавлина
пiсня, пролiтаючи над селом, торкалася серця.
Надвечiрня година втихомирила вiтри. На греблi прозоро-жовтi,
по-весняному димчастi дерева живими верхами врiзались в голубiнь, в
червоний одсвiт заходу, i свiжi барви мiж ними струмували, мiнились, як на
бистрi.
Протоптаною, ще податливою стежкою поверталася Докiя з невiсткою з
широкого обвiтреного поля. Весняна смага обпалила i налила жаром обличчя
Югини. Тому стали непомiтними рожевi веснянки бiля перенiсся, а привiтний
блиск її очей здавався темним, як в утомлених людей. Одначе нi утоми, нi
тiєї доброї млосностi, що навеснi обтяжує ноги, мiцнiше притискає їх до
землi, не чула молодиця. Iшлося легко, начебто нi роки, нi дiти, нi
щоденнi турботи не торкнулися її невисокої постатi, проясненого чола.
На Великому шляху, тепер вкритому лиснючим синюватим асфальтом,
зацокали копита, i згодом мiцний гуртовий спiв, зближаючись, перехлюпнувся
через греблю, залив широку вулицю, почав з долини розтiкатись селом, як
розтiкається тихими вiтрами пахучий березневий вiдпар.
Ой, сяду я край вiконця
Виглядати чорноморця.
Чорноморець їде, їде...
- Орачi повертаються.
- Як славно спiвають, - оглянулася назад Докiя, i її строго окреслене,
темне обличчя подобрiшало, м'яка тiнь перебiгла по зморшках. Неквапним
помахом руки поправила чорне, заткане сивиною пасмо волосся, i тiльки одна
незахована павутинка тремтiла над чолом, неначе нескошена стеблина пiд
вiтром.
А вулиця дедалi сильнiше шумувала, розгулювалась, подавалася вшир, i
високi паркани почали потрiскувати, як тiснувата сорочка на кремезних
парубочих плечах.
А вiн їде аж до гаю,
Аж до тихого Дунаю, гей...
...I хто б мiг подумати, що й справдi через роки не один орач грозовими
дорогами доїде, пiшки дiйде, на танках примчить до того оспiваного, та не
тихого Дунаю...
В зеленоблакитному серпанку верхи поверталися з поля колгоспники. Пiсня
задумою оповила їхнi смаглявi обличчя. Вершники, здавалось, зрослися з
пiдiбраними грудастими кiньми. А над орачами недовершеним склепiнням
нахилились розлогi велетенськi дерева, що входили в небо, i тому рiзко
окресленi обриси людей та коней видавались масивними i збiльшеними, як в
картинi.
Сумовитим плеском обiрвалася пiсня. Iще хвилинка тишi - i рiзнобiйний
гамiр, жарти, смiх вдарились у паркани, вилясками обiзвались за городами.
- Петре, киває!
- Хто?
- Гнiдий обрiзаним хвостом.
- Тебе пiзнав. Нащо худоба i та знає, хто найбiльше огрiхiв робить. Мiй
гнiдий, як iнспектор якостi, все помiчає.
- А до якої ти дiвчини ходиш теж помiчає?
- Добрий вечiр, Докiє Петрiвно, Югино Iванiвно! Суперфосфат уже
привезли?
- Привезли. Машиною до Вiнницi на завод їздили.
- Будуть буряки?
- Побачимо. Кажуть люди, як посiєш - щось буде, а на несiяному навряд
чи вродить.
Позаду сильно зацокотiли пiдкови. Стоячи на весь зрiст на конi,
заплiвши в повiд лiву руку, галопом мчав невисокий бiлявий Леонiд
Сергiєнко. Русявий чуб двома крильми пiдiймався над його головою, потiм
опускався донизу, обмiтав понад самими бровами високе чоло i знову злiтав
вгору. В невеликих очах Леонiда свiтилась насолода i радiсна упертiсть, а
сатинова синя сорочка розгойданим дзвоном коливалась за парубком.
- От шибеник. Упаде - розтовчеться, мов крашанка, - сплеснула руками
Докiя, не зводячи очей з туго збитої, трохи нахиленої вперед постатi
Леонiда.
- Не шибеник, а ворошиловський вершник, - обiзвався позаду Степан
Кушнiр. - I не впаде - такi не падають. Ви ще не бачили, що вiн на
змаганнях виробляв. Вечiр добрий, Докiє Петрiвно.
- Добрий вечiр, Степане, - неприязно поглянула на голову колгоспу, що
порiвнявся iз нею i поволi пiшов поруч, скоса поглядаючи то на Югину, то
на Докiю. Чула на собi допитливий погляд, але рiвно i гордовито несла
голову, не обертаючись на Кушнiра.
- Ще й досi на мене сердитесь, Докiє Петрiвно? Сердитесь?
- Серджусь, Степане.
- Да, - нiяково протягнув, збираючи зморшки бiля очей. - Бiда з вами -
не догодиш усiм. Не догодиш. Таке дiло.
- А для чого тобi всiм годити? Надiйсь, не нянька, а господар. Тому i
робити по-хазяйськи повинен.
- Стараюсь, Докiє Петрiвно. Стараюсь.
- Та вже видно це старання. Тобi людей, передових людей, пiднiмати
треба, а ти їх назад за полу смикаєш: не випинайтесь, мовляв. Ти скажи:
коли у тебе помiж щеп одна-двi зацвiтуть ранiше - радiєш чи нi?
- Аякже. Аякже! Не раз любовним оком оглянеш, жiнцi, дiтям покажеш.
- Отож бо й є. А як у тебе вийшло? Тiльки ланки моєї Югини i Софiї
Шевчик вискочили на перше мiсце - ти зараз їм тицьнув гiршу землю! Тепер
хочеш, щоб ми ласкаво усмiхались тобi? Не за те досадно, що менше перепаде
нам, а за те, що всi у нас хочуть тепер мiж людьми бути людьми i з кращими
за одним столом сидiти, а не тулитись десь бiдними родичами. Не гiршi ми
за iнших. Ти гордостi людської не втямив собi. Поганий з тебе хазяїн,
Степане. За худобою бiльше трясешся, чим за людиною. От i все моє слово,
i, хоч сердься, хоч нi, про це я сказала твоїй Ользi, - незадоволено
поглянула на свого голову колгоспу, якого останнi слова явно збентежили.
В Степана Кушнiра, коли вiн став головою колгоспу, з великою силою
проявилась господарська дiловитiсть i неймовiрна скареднiсть. В правлiннi
колгоспу його можна було найти тiльки вранцi i пiзнього вечора: цiлi днi
пропадав чоловiк на полi, в лiсi, на фермах, в млинi, навiть по ночах
обходив свої володiння, перевiряв, сторожiв, конюхiв, воловикiв. I горе
було тому недбайлицi, що попадав на в'їдливий язик голови колгоспу - умiв
з примовками i приказками, начебто незлостивими, так вiдчитати пiд
загальний регiт на зборах, що хоч крiзь землю провалися. I дивнiше всього
було, що й сам Кушнiр найбiльше боявся осудливої мови начальства, завжди
слухався його без заперечень, хоча в думцi мiг i не з усiм погоджуватися.
Побоюючись начальства, вiн терпiти не мiг працiвникiв редакцiї i завжди,
розпливаючись в усмiшцi, стрiчав їх з глибоко прихованою
недоброзичливiстю.
- От, розумiєш, непогано тепер дiла йдуть. Непогано. А серед цих
перешкрябiв почуваєш, наче тебе догола роздягають серед бiлого дня.
Догола! Вони тобi вiд короварнi зразу ж в душу вскочать i такого там
понаходять, що сам себе не пiзнаєш. I то, все вони дуже швидко, швидко
хочуть знати, щоб за годину їм i конi були готовi.
Проте навiть i кореспондентам важко було випросити в Кушнiра коней:
завжди виїзнi на той час чогось хворiли або були в роз'їздi.
Любов до коней, а пiзнiше до машин, в нього була надзвичайна, i добре
перепало Полiкарпу Сергiєнковi, що раз осмiлився назвати по-своєму лоша,
коли голова колгоспу був у областi на нарадi. Приїхавши в село, Кушнiр
зразу ж напався на конюха:
- Видумав, видумав! Не iм'я, а якийсь приший кобилi хвiст. Ти почуваєш,
що таке кiнь? Це сила, краса, це хлiб наш. Ти подивись, як вiн голову
тримає! Ти знаєш, що про коня товариш Ворошилов i товариш Будьонний
писали?.. Тому колгоспнi конi завжди носили гучнi i спiвучi клички.
А машини сяяли кожною деталлю.
Свинарки й собi, знаючи слабiсть свого голови, раз звернулися до нього,
щоб дав кiлька кличок поросятам. Але Кушнiр чомусь зрозумiв, що з нього
вирiшили насмiятися, i не в жарт розсердився:
- Придумали мудриголови чорт батька знає що. Це буду я всяким
добчинським-бобчинським назвиська пiдшукувати. Бач, як розледащiлись на
фермi. Я вам так пiдкручу всi гвинтики i гайки, що швидко насмiшки
витрусяться з голови. З своїх женишкiв, чортовi кукли, насмiхайтесь.
Свинарки так з нiчим i пiшли, але збiрне назвисько
добчинськi-бобчинськi блискавично прилипло до поросят i пiшло гуляти по
всьому селi. Навiть i в колгоспi, коли хтось що не так зробив, можна було
почути: - Ех ти, Добчинський-Бобчинський. - I це вважалося одною з
найпаскуднiших лайок.
Вирвати ж зайву копiйку в Кушнiра - це була марна i непосильна праця.
- Я не банк i не фiлiя банку. Не фiлiя. Грошi в мене державнi, а вони
не люблять недержавного пiдходу. Так не люблять, як нива бур'янiв.
I Кушнiр при гарячiй пiдтримцi Григорiя Шевчика швидко розправився з
усiма так званими активiстами, що крутилися бiля колгоспу в гонитвi за
легкою копiйкою i доброю чаркою.
- Це не актив, а лежнi чортовi, ненаситна утроба. I поки вони будуть
вертiтися i обжиратися бiля колгоспу - добра не жди. Роз'їдять, проп'ють,
розкрадуть, згноять нашу кривавицю.
Одначе, пильно дбаючи за колгоспне господарство, не раз допускався i
помилок. Так i зараз; вiн дав розпорядження вiддати краще виробленi землi
передовикiв вiдсталим ланкам. Думалось - передовики i гiршу землю доведуть
до пуття. Це розпорядження обурило кращi ланки, i Кушнiревi немало
коштувало сил, щоб втихомирити незадоволення...
- А ти що скажеш? - роздумливо похитав головою пiсля непривiтної мови
Докiї.
- Самi знаєте, Степане Михайловичу, - захвилювалась Югина, аж краска
зiйшла з лиця i на ньому затремтiли вигнутi сердечком ямки. - Нелегко, та
радiсно високi врожаї дiстаються. Добираєшся до них, як до найдорожчого
скарбу. Мозолем i потом, i серцем пiдiймаєш той буряк. Цiле лiто кланяєшся
сапцi, сонце опереджуєш в полi. I коли пiдтримують, допомагають,
цiкавляться тобою - ще краще хочеться зробити. От вiзьму я колишнє - своє
господарство. Добре ми всi працювали, а такої вiдради, як тепер, нiколи не
знала: про тебе заговорили, твоя праця в кiнокартинах людей веселить i
життя веселить. Хай iще ми небагато того дiла зробили, але вже i нам щасно
на душi. Ранiше одна радiсть була: ти зiбрав гарний врожай. А тепер до неї
ще й ширша добавилась: увесь народ тебе, як мати дитину, прямо на руках
пiдносить, любить, допомагає та й твоєї поради дослухається. I треба бути
пiчкурем чи безпросвiтним сиднем, щоб не зрозумiти цього...
Спасибi, що так свого голову возвеличила, - усмiхнувся Кушнiр, хоча й
добре розумiв, що останнi слова не його стосуються.
- Ой, нi! Це не про вас таке говориться. Хто ж не знає, що ви день i
нiч працюєте в колгоспi, справно працюєте. Тiльки те, що нашим ланкам
надiлили не ту землю, зобидили нас. Ну, а. досада не проходить зразу,
особливо у нас, у жiнок, - всмiхнулась так, як часто умiла: неначе
зверхньо глузувала сама iз себе.
I цi слова розвеселили Кушнiра.
- Так. Винен я, - погодився. - Тепер усiм, чим зможу, пособлятиму вам.
Добрива трохи бiльше вiдпущу, не постидаюсь передати... Дуже вiрно ти,
Югино, про людську радiсть сказала. Це таке дiло. Коли били мене за
вiдставання колгоспу, ну, сидiв, прямо тобi, як у дерево защемлений.
Голову в плечi вбереш, таким маленьким-маленьким, як горобеня, хочеш
зробитися, щоб зовсiм не бачили тебе. Не бачили. А тепер, коли почали
спинатись на ноги, по-iнакшому, веселiше на свiт, на людей дивишся. I
голос в тебе впевненiшим стає, наче в диктора, що першим день починає. I
хода твердiша. Вже й посмiятись з когось iз легкою душею можеш, i гримнути
на когось не побоїшся... Що вам зараз потрiбно? Що?
- Треба завтра чи пiслязавтра на торiшнi бурячища вивезти курей.
- Хто так порадив?
- Їздила до старшого агронома.
- До Васильєва? - зразу прояснiв Степан Кушнiр. - Хороший агроном.
Душа-чоловiк.
- Дуже порядна людина, - кивнула головою Югина. - Все мiркує, як би
йому лише в одному колгоспi працювати. "Квiтучий сад тодi з села зробив
би" - каже. Вам привiт передавав i лаявся, що з шлейфуванням спiзнюєтесь.
- Шарпають його на всi боки. Напевне, i тепер очi од безсоння розпухли
i стали червоними, як у кролика. Нелегкий хлiб у чоловiка, - розважливо
промовила Докiя. - Це тiльки об'їздити всi колгоспи, та й то скiльки днiв
потратиш. А вiн не : такий, що лише з брички на поля поглядає та в
правлiння телефоном дзенькає, зведення вичитує... Роботяща людина.
- Чому ж вiн радить так рано вивозити курей?
- Каже, що це поможе знищити розсадники довгоносика, i потiм кури вже
не будуть зривати молодих листкiв буряка, а лише шукати шкiдникiв.
- Добре. Завтра ж пошлю майстрiв полагодити торiшнi курники, а
пiслязавтра вивозьте птицю на поле. Для вас, як добрий зять тещi, на всi
поступки пiду. На всi!
- Теж менi добрий зять, - усмiхнулась Докiя, знаючи скупiсть Кушнiра.
- Тiльки годi вже сердитися. Годi. Об'являю перемир'я. Не так-то легко
менi за всiм допильнувати. А ще коли свої починають довбати, зобижатись...
Всього доброго вам, - попрощався з жiнками i пiшов до правлiння колгоспу.
- Чи не наш Андрiй городами чеше? - зупинилась Докiя. - Так i є. От
шалений хлопчисько. Знову, певне, до батька бiгав. - Покрученою стежкою,
помiж високо зжатим бадиллям кукурудзи, швидко бiг невеликий проворний
хлопчик, i Югина радiсно пiшла назустрiч своїй дитинi.
- Мамо! Наш тато не скоро повернеться додому. З дядьком Варивоном
пiдуть на Буг бити остями рибу.
- От невгомоннi. I не вiдпочинуть пiсля роботи. Яка там тепер у повiдь
риба?
- Її багато в цьому роцi рибалки б'ють, - довгасте, бiляве, уже
пропечене сонцем i вiтрами обличчя хлопчика було зосереджене, i в чорних
очах, так само як у Дмитра, приховувалась стримана радiсть, а батькiвський
з горбинкою нiс трепетав рожевими, трохи пiдрiзаними посерединi нiздрями.
- Як тобi не совiсно, Андрiю. Це ти цiлий день по полях гасав!
Помовчав хлопець. Обличчя стало ще бiльш зосередженим.
- Нi, мамо, я тiльки пiсля пiзнього обiду пiшов, - поглянув на матiр. I
в очах погасли свiтлi горошинки.
- А за Ольгу забув?
- Нi, не забув. Якого свистуна iз верболозу вирiзав, - усмiхнувся
хлопець, виймаючи з кишенi двобiчного свистка. - Тепер повна хата в нас
музики буде. От жаль, що мене тато на рибалку не взяли.
- Ех ти, рибалко. З миски тобi ще рибу ловити, - любовно охопила мати
рукою сина, i той поважно вiдхилився назад, оглянувся, чи не побачив хто -
пригортають, наче маленького.
А шо вiн уже був не маленьким, а поважним i шануючим себе господарем -
це, крiм матерi, знали усi: i школярi, i вчителi, i рибалки, i, особливо,
шофери. Пiдсвiдоме наслiдуючи батька, вiн мiг з таким гордовитим виглядом
пройти по селу, що й найзапеклiшi забiяки не наважувалися зчепитися з ним.
Андрiй навiть з батьком часто говорив незалежним, розсудливим тоном.
Помiтивши пристрасть сина до машин, Дмитро зайшов у школу, запитав
учителя, як учиться його школяр.
- Прекрасно, Дмитре Тимофiйовичу. Блискуча пам'ять у хлопця. Тiльки
зосереджений не по роках. Що гасає по машинах - не бiда. Йому це навiть у
користь: мiж людьми може говiркiшим ставатиме, - i розсмiявся. - Пригадав
я, Дмитре Тимофiйовичу, одну пригоду в себе в класi. Пояснив якось новий
урок i питаюся:
- Дiти, зрозумiло?
- Зрозумiло, - веселим хором вiдповiдає моя малеча.
- А хто перекаже?
I раптом тиша в класi. Завмерло все.
- Так хто ж розкаже урок?
- Я! - швидко пiднiмає руку синок Варивона Очерета. - Дивлюсь на нього,
а на обличчi хлопця стiльки дитячої радостi, смiхотливої хитростi i якоїсь
непевностi, що нiякий артист цього не передасть. I раптом мiй школяр,
лукаво блиснувши очима, замiсть уроку випалює: "А мої мама сьогоднi пекли
пирiжки з ожиною. Смачнi, смачнi" - i швидко сiдає на мiсце. Ця вiдповiдь
була такою несподiванкою для мене, що я ледве не покотився зi смiху. Та й
в класi аж шибки затряслися. Пересмiялись усi. Бачу, Андрiйко пiдiймає
руку, нахмуривсь i каже серйозним-пресерйозним голосом: "Василь Очерет
трохи неточно вiдповiдав". I розповiв увесь урок. Та як розповiв! З такими
доповненнями, про якi я нi словом не обiзвався.
- Ти ж звiдки це знаєш?
- В мого тата книжки є...
Раз пiсля закiнчення учбового кварталу Андрiй принiс кулька з цукерками
i печивом. Усе розподiлив на п'ять частин i почав дiловито обдiляти
домашнiх.
- Андрiю, якi в тебе одмiтки? - поцiкавився Дмитро.
- Одноманiтнi.
- Як це так?
- Усi - вiдмiнно.
* * *
Поспiшаючи до правлiння колгоспу, Степан Кушнiр побачив, як з бiчної
вулицi вийшла його дружина; зробивши вигляд, що не помiтив її, заклопотано
попрямував у протилежний бiк: зараз нарватися "на домашнiй контроль"
найменше, що бажалось. Може вiн i проскочив би в зелену, обсаджену
тополями вуличку, але в цей час її затопив табун молодняка: телята, з
по-осiнньому вогкими очима, погойдуючись, пливли i пливли нiжними
золотистими хвилями.
"Важний молодняк", - посторонившись на обочину, пильно слiдкував за
живим коловоротом.
- Любуєшся, Степане? - пiдiйшла до нього Ольга Вiкторiвна, струнка
чорноока молодиця. Важкi воронi коси вiдхиляли її голову трохи назад, i
тому похiдка Ольги Вiкторiвни здавалась гордовитою, мiцною.
- Любуюсь, жiнко... Гляди, рокiв через два у нас молочнi рiки
попливуть. Молочнi.
- Тiльки якi то будуть береги? - так сказала, що чоловiк зразу ж
посторонивсь i заспiшив на ферму.
- Ти, Ольго, йди додому, а я ще перевiрю одне дiло. Скоро повернуся.
- Може, разом пiдемо?
- Чого там разом? Якось i без головихи сьогоднi обiйдеться. Ти за цiлий
день натомилася на буряках. Вiдпочинь, - великодушно пожалував.
- Спасибi, чоловiче. Як ти менi даси кращу землю якоїсь ланки -
бiльшого вiдпочинку й не попрошу, - промовила з насмiшкою i строго
поглянула на Степана виразними заволоженими очима.
- Та коли ви вже менi спокiй дасте? I дома нема тобi нiякої пiдтримки,
- загорячився Степан. - От нехай тебе оберуть головою, побачимо, як ти
працюватимеш, якої заспiваєш!
- Та вже якоїсь заспiваю. Нi голосу, нi розуму, мабуть, не втеряю. А
тебе тодi поставлю на ланку, на саму пирiїсту землю поставлю.
- Зроби милiсть. Як будуть перевибори, сам твою кандидатуру виставлю.
Сам виставлю.
- Що ж, рекомендацiя не з кращих, але спасибi й за це - все-таки рiдня
заступиться за рiдню, - усмiхнулась i притулилась до руки чоловiка. -
Степане, прослiдкуй за одним трактористом, що бiля Бугу працює. Дуже хитро
оре чоловiк: умiє мiлку оранку заличкувати для людського ока кiлькома
глибокими скибами.
- Це я зараз зроблю! - повеселiшало слово Степана: не сподiвався, що
владна дружина так швидко закiнчить неприємну розмову.
- А я на ферму загляну. Яке там у тебе важливе дiло було?
- Та... - зам'явся Степан.
- Тепер розумiю: ти просто тiкав од мене. Правда, Степане?
- Правда, Ольго! - весело погодився, i обоє засмiялися.
V
Дмитро, дарма що став ширшим у плечах i наче побiльшав на зрiст, легко
зiскочив на ще пругку землю i поклав руку на коротко обстрижену гриву.
Кiнь, махнувши головою, вткнувся губами в плече бригадира i застиг на
мiсцi, трохи пiднявши передню, в бiлiй панчосi, ногу. На розумне синє око
золотою сiткою впала тiнь довгої вiї.
Дмитро, примружуючись, любовно оглянув коня, i той легко вдарив його
м'якими, темного оксамиту губами в ямку мiж плечем i грудьми.
- Як грається з тобою, Дмитре Тимофiйовичу, а iншого й не пiдпустить до
себе, - пiдiйшов вусатий старший конюх Василь Денисович Карпець.
- Бо Дмитро Тимофiйович любить i шанує худобину.
Його по голосу конi за кiлометр пiзнають, - вийшов зi стайнi Варивон
Очерет. - Вони музикальний слух мають.
- Знаю, знаю, - замахав руками Василь Денисович. - Ти б що-небудь
новiше сказав.
- Новiше? - з удаваною образою промовив Варивон. - Воно б i можна, та,
значить, часу нема - на рибалку їдемо.
- Так ти коротко обрисуй картину... Може, мого закупиш? У мене тютюнець
як саме здоров'я, - пiддобрюючись, вийняв з кишенi новий портсигар. В очах
зник хитруватий блиск, i все обличчя стало однiєю настороженою увагою.
Василь Денисович був поганим грамотiєм: ледве сяк-так читав газету, але
всiма новинами крiпко цiкавився. Чiпкий практичний розум швидко схоплював
усе, як вiн казав, iз розумної науки про найрозумнiших тварин. В тяжкi
часи, коли ворожа рука потруїла бiльшу половину колгоспних коней, Василь
Денисович вперше виступив на колгоспних зборах. Скинув свою кудлату та
велику, як стiжок, шапку i, важко переминаючись з ноги на ногу, сказав:
- В життi не доводилося ту копiйчину в людей просити, а тепер не
постидаюсь. Не постидаюсь, - повторив, начеб хто йому вже дорiкав. - Хто
скiльки зможе - кидайте сюди.... Купцем стану. Конi куплятиму.
Мовчки переглянулись колгоспники. Хто мав при собi грошi - кинув у
пропахлу потом шапку, а бiльшiсть сказала, щоб прийшов завтра. I пiшов
другого дня Василь Денисович з хати у хату, збираючи ту копiйчину, яка
справжнього господаря тiльки могла навести на невеселi роздуми. Тодi ж
куркульня i пустила їдку насмiшку: "Карпець останнi копiйки : з злиднiв
видряпує. Якраз на батiжок хватить".
I от почав Василь Денисович ходити по ярмарках та скуповувати за
безцiнь коростявих, шолудивих i запущених коней. Щоранку водив їх купати
до трьох ставкiв, вимивав зеленим милом, мазав креолiном i якимись мазями
iз трав. I через деякий час виходив коней, як виходжує мати хворих дiтей.
Колгосп дiстав добре тягло, а Василь Денисович за один вечiр прогуляв iз
конюхами i друзями свою премiю i мало не побив жiнку, коли та почала
вичитувати йому.
- Дурна ти баба. Що менi .грошi? То дiло нажитне. Ти сюди поглянь:
твого чоловiка в газетi пропечатали. Дивись, яким героєм твiй чоловiк
стоїть на картинi. А можуть його i в московських газетах нарисувати. Ти
розумiєш, про мене пишуть тепер, як перше про всяких царiв i мiнiстрiв. Ще
й краще. Стiльки рокiв на свiтi прожила, а не понiмаєш, що таке життя. Як
можна було на радощах не випити. Ти знаєш, що до мене сам наркомзем має
приїхати, - в запалi перехвалив себе. - Думаєш, брешу? Дурна ти баба.
Гляди, щоб не розiйшовся з тобою на старостi лiт...
Василь Денисович тепер пiдiйшов ближче до Варивона:
- Ну, так розказуй.
- Пояснюй вам, а хто за мене риби наб'є? I за що, не розумiю, вам
стiльки трудоднiв записують? Ще й на зборах хвалять. Книг не читаєте,
новинками не iнтересуєтесь, - скоса поглянув на Карпця, знаючи, чим можна
досадити чоловiковi.
- Так уже i не цiкавимось, - не витримав, зачеплений за живе.
- А на вашому фронтi, брат ти не мiй, що дiється. Наука.
- Да, наука не йде без дрюка. Наука - велике дiло, - погодився Василь
Денисович i значущо покрутив цупкого, наче з мiдного дроту сплетеного
вуса. - От i в тебе ця научна жилка пре, як дим iз комина. Тямовитий ти
чоловiк. Жаль, що не конюхом у мене. Я б тобi навiть стригунцiв довiрив
доглядати. Ти б справився, - дипломатично похвалив Варивона, щоб вивiдати
яку новинку i потiм, уже з незалежним виглядом, поважно повчати своїх
конюхiв.
Але Варивон таку похвалу взяв за насмiшку.
- Так що ти вичитав, Варивоне?
- Кому б iншому - словом, значить, не обмовився б. А вам, так вже й
бути, розкажу. Дмитре, пiди здiйми з повiтки нашi рибальськi причандали.
- Авжеж, кому i розказати, як не менi, - сiв Василь Денисович на
оббiленiй колодцi.
Iз заливних лугiв стiною насувались вечiрнi сутiнки, затемнюючи дальнiй
лiс. На подвiр'я колгоспу в'їхала машина, навантажена бiлими мiшками, i в
пахощi розбухлих свiжих бруньок нiжно вплiвся повiв ще теплого,