Страница:
- Не можна зараз, товаришу Дуденко.
- Чому?
- Важливiшi є дiла, - пiшов з партизаном в глибiнь лiсу. - Знаю, що
тяжко, дуже тяжко тобi... Ну, розгромимо полiцiю. Помстишся ти. А тимчасом
по залiзницях безкарно проходитимуть поїзди iз свiжими фашистськими
дивiзiями, танками. Один ешелон пустити пiд укiс - це вартнiше розгрому
усiх полiцейських кущiв у нашому районi. Стерпи свої муки для бiльшого
дiла.
- Коли ж не стерплюється, товаришу командире?
- Не стерплюється? Думаєш, у тебе одного лихо. Чи є тепер хоч один
чоловiк, щоб не мав рани, як не на тiлi, так на душi?
- I свої рани найболючiшi, товаришу командире,
- Свої?.. Це я чув, коли одноосiбником був. Не партизанську ти мiрку
взяв, Кирило. Це куца мiрка. Пiд неї навряд хто з нас пiдiйде... Чим,
думаєш, дрiбна людина вiдрiзняється вiд справжньої?
- Дрiбна людина зараз не в лiсах душу студить, а теплої печi шукає.
Дрiбна людина, товаришу командире, коли життя веселе, перша буде кричати
ура, перша буде чарку пiдiймати, жерти хлiб, вона ж першою i напаскудить,
наригає в чистiй хатi. А вдарить грiм - заниє, мов комар на болотi. Бо
вона думає, що її паршива шкура дорожча всього життя, разом взятого. Вона
цiни своїй шкурi не складе! - зло i схвильовано вiдкушував кожне слово. -
Я колись читав у книжцi про одного римлянина. Вогнем його пекли, спекли
руку, а вiн нi слова не промовив... Не подумайте, що вихваляюсь, товаришу
командире: коли б прийшлося, увiйшов би в огонь, згорiв би полум'ям ясним
за свою Батькiвщину, за оцю землю, що виростила мене i помiж людьми
людиною зробила... Я буду мучитись, горiти - i смiятимуся з ворогiв, а
черваком, рабом не стану. Ви бачили, коли рятували мене перед шибеницею,
що я чогось вартий. До вiйни я ще не знав своєї сили, а тепер почув, що
така вона у мене - аж тiло розриває... Пустiть, товаришу командире!
- Що ж, iди, Кирило. Я хотiв тебе послати на станцiю. Хотiв, щоб на
твоєму рахунку десятки фрицiв було; вони ось зараз, коли ми про життя
говоримо, везуть по шпалах смерть тим людям, без яких i ми б не жили. Що
ж, пропустимо зайвi ешелони до нашого серця. Немало вже пропустили. А
завтра новi матерi залишаться без дiтей, новi удови заголосять. Бо нам
свої рани найбiльше болять. Нам своя сорочка найближча до тiла... А потiм
хтось iз тих, у кого своє найбiльше болить, попадеться гiтлерiвцю в лапи i
своїх друзiв викаже, бо шкура в нього тендiтна дуже, до неї за всi роки
радянської влади нiхто пальцем не приторкнувся... Iди, Кирило...
I зупинився партизан, охопивши рукою гаряче чоло.
- Я на шосе, на залiзницю пiду, товаришу командире... Ох, i буду ж
рвати гадiв! Так буду рвати, щоб аж у Берлiнi їхнiй стогiн обзивався.
- От за це спасибi! Це слово не одноосiбника, а народного месника, - i
зупинився Дмитро, обняв Дуденка В того червоним сяйвом блиснули поширенi
наболiлi очi, i вiн, кусаючи губи, швидко побiг до своїх пiдривникiв.
А до Дмитра вдруге пiдiйшов Микола Остапець, гарячковитий i до
безрозсудностi смiливий в боях воїн. У нього полiцiя всю сiм'ю спровадила
в гестапо.
- Я поки загiн розпускати не збираюсь, - коротко вiдрiзав йому Дмитро.
Цього ж дня Тур, пiсля розмови з потерпiлими, скликав усiх партизанiв
на збори. Спираючись на зброю, посiдали воїни бiля вогнища, суворо
слухаючи неквапнi слова свого комiсара.
Дмитро iз Созiновим саме у цей час захопились планом нападу на
пересувну танкоремонтну майстерню. I незчулися обоє, як синiй вечiр
заглянув у землянку, як прийшов iз розвiдки Симон Гоглiдзе i нечутно
засвiтив свiтло, змайстроване iз гiльзи 45 -мiлiметрового снаряду, як
заскрипiли пiдводи до далекої посадочної площадки.
Пiдходячи до партизанiв, Дмитро почув гарячковитий голос Остапця:
- Що ж тепер, виходить, менi робити? I в своїх захисникiв нема захисту?
- обвiв очима партизанiв, шукаючи в них спiвчуття. - Тодi я сам пiду бити
чортiв! Сам пiду, товаришу комiсаре!
- Да, не мiшало б провчити, - обiзвався хтось позаду. - Така наука
правильно заганяє щурiв у нори. I мозки у них розрiджуються, не такими
охочими стають до кровi.
Микола заговорив голоснiше:
- Товаришу комiсаре, ми гранатами отi поганськi душi на такi деталi
розчехвостимо, що їх навiть Геббельс в iнформацiї не позбирає докупи.
- Товаришу Остапець, треба перше подумати, про що говорити. А ти завжди
так, i в бою - спочатку робиш, а потiм думаєш, - рiвним голосом промовив
Тур.
- Я вже подумав! Не маленький! - ще бiльше загарячився той, рухаючись
всiм тiлом i вiдчуваючи нiме спiвчуття частини партизанiв його смаглявi
щоки, глибоко пiдсiченi двома зморшками, тепер посiрiли, ще бiльше
загострився кирпатий нiс, а очi перекочували двi смужки злого свiтла.
- Нi, не подумав, як i в бою за залiзничний мiст. I тодi твоя
гарячкуватiсть ледве не зiрвала операцiї.
- То дiло давнє було i кiнчилося як по-писаному.
I тодi голос Тура прозвучав рiзко i владно:
- Ти хочеш робити, що тобi захочеться? Тобi своє дорожче народного? Для
тебе партизанська дисциплiна - не закон? Добре! Iди i бiльше не повертайся
в загiн. Нам анархiстiв не потрiбно. Iди!.. Вважаю, - вiдрубуючи кожне
слово, стишив голос, - що Микола Остапець вибув iз нашого загону. Сьогоднi
ж це проведемо по наказу...
- Як вибув? Хiба ж я хотiв вибути? Я хотiв недолюдкiв бити, а не
вибути, - зразу ж охолов i аж обм'як з переляку Остапець.
- Ох, i перелякався ж! - нане хвиля перекотилася над всiма партизанами.
- А ти думаєш! Що чоловiк без загону вартий? Все 'дно, що сухий штурпак
у зимовому полi.
Просись, Миколо, в комiсара, зараз же просись, - пошепки порадив
Жолудь.
- Товаришу комiсаре, не виключайте. За що ж? I куди менi дiтись? Без
загону я пропащий чоловiк Знову закипiло все на серцi, i шумовиння в
голову вдарило.
Всi притихли, уважно слiдкуючи за обличчям Тура. I той, розумiючи думки
партизанiв, одповiв:
- Гаразд, товаришу Остапець. Ще раз прощаємо... А до полiцiї в твоєму
селi дiйде черга. Там кущова нарада має бути. Тодi й проявиш себе.
- Добре, товаришу комiсаре. Постараюсь! - з готовнiстю вiдповiв
партизан i осмiхнувся так, як полегшено всмiхаються люди пiсля великого
переляку, коли минає небезпека.
- Оце вiрно, - обiзвалося кiлька голосiв.
- Ще б, - хотiв, щоб наш комiсар невiрно на життя дивився. Ти ще не
знаєш його, - гордовито пояснив Жолудь молодому партизану Янчику
Димницькому, якого швидко всi в загонi любовно прозвали
Янчиком-Подолянчиком.
У вiльнi години Пантелiй Жолудь, стрiчаючися з безвусим, тендiтним
зовнi партизаном, завжди пiдморгував йому i джмелем гудiв над вухом:
"Янчику-Подолянчику, поплинь, поплинь по Дунайчику".
- I попливемо! Гей, як попливемо! I по Вiслi, i по Дунаю, i по iнших
широких рiках, - задиркувато i впевнено вiдповiдав бiлолиций Янчик. -
Пантелiю, чого так гудеш?
- Моторку заводжу - i на Вiслу, i на Дунай.
- Заведемо, брати-слов'яни!
II
З нев'їжджених дорiг поверталися заснiженi i постарiлi зв'язкiвцi. I
лише в партизанському лiсi молодшали їхнi обличчя, вирiвнювалися плечi, а
хода ставала пружною, легкою. Одначе, навiть стоючи перед командиром, вони
iнодi забувалися, i клаптi нещодавно зiграних ролей мимохiть доповнювали
картину обставин i повiдомлень. Найпiзнiше повернувся iз кобзою за плечима
пiдстаркуватий Матвiй Остапович Мандриченко, якого поза очi бiйцi i
командири звали артистом. Фрезерувальник за спецiальнiстю, вiн мав
абсолютний музикальний слух, грав майже на всiх iнструментах, скрашуючи
партизанськi буднi музикою i художнiм словом. I зв'язкiвець з нього вийшов
хоч куди. Тiльки почувши дорогу, вiн якось осiдав, старiшав, а обличчя й
очi на диво ставали безбарвними, начебто нiчого в життi, крiм їжi й сну,
не цiкавило чоловiка. Далекий, нiби порожнiй погляд, обвислi, як у моржа,
вуса, мугикання якихось давно-давно забутих мелодiй - все це зарання
говорило, що незабаром у таборi не стане Матвiя Мандриченка. Вiн i
струшував свою роль пiзнiше за iнших, не раз викликаючи цим добродушнi
насмiшки i смiх. Ось вiн зараз, обшарпаний, байдужий, стоїть у штабнiй
землянцi i, розмiрковуючи, якось неохоче вiдповiдає на запитання
командирiв.
- Знову партизани зобидили есесiвцiв: на шосе двi машини пiдiрвали.
- Що ж тепер гiтлерiвцi роблять?
- Та мерзнуть на холодi, нiякого вiдпочинку їм нема, - говорить, наче з
спiвчуттям, i в землянцi вибухає регiт.
- Ви що, Матвiю Остаповичу, заклопотанi їхнiм горем?
- Та нi... Забувся, що не в селi, - i собi смiється Мандриченко, а його
вогкi очi зразу ж стають виразними, наповнюються розумом.
- Iвана Тимофiйовича бачили? - з тривогою запитує Горицвiт.
- Аякже, - знову, забуваючись, буденно вiдповiдає Мандриченко. - Мало
на повишення не пiшов чоловiк.
- На яке?
- Ще б трохи - був би старостою села.
- Старостою?! А Варчук?
- В'ївся вiн на Iвана Тимофiйовича i ще на деяких людей. А пiдпiльний
райком так повернув справу, що Варчук за свої донесення нахватався вiд
жандармерiї гумових палиць. Пiдпiльники пiдiрвали йому авторитет.
Обережнiшим став, та свого не кидає.
- Прийде час - навiки покине.
- Югину Iванiвну бачив. З Василиною Очерет до своїх батькiв заходила.
- Дiти, мати живi?
- Живi. Андрiй з якимсь чорнявим парубчаком товаришує. Прямо не розлий
вода стали.
- З Синицею?
- Здається. Степаном його звати?
- Перепитуєте, начебто самi не довiдались, - махнув рукою Горицвiт.
- Та не все ж, - оправдується Мандриченко. - Цi хлопчаки теж, думаю,
якiсь дiла крутять.
- Якi?
- Антидержавнi... тобто...
- Фашистiв б'ють?
- Напевне б'ють. Такий незалежний вигляд мають, ну як нашi пiдривники.
- То вже перебiльшення.
- Хай буде так, а потiм побачимо, - бiля очей Мандриченка весело
збирається кросно зморщок.
- Як же Генадiя Павловича розшукати?
- Труднувато, Дмитре Тимофiйовичу. Слiд його в усьому районi бачиш, i
разом - невидимий вiн. Конспiрацiя правильна. Вiдпустiть мене ще побродити
по лiсових хуторах. Хоча, знаючи вдачу Генадiя Павловича, думаю, вiн уже
зацiкавився нами не менше, анiж ми ним.
- Думка вiрна. Спасибi, Матвiю Остаповичу, iдiть, вiдпочиньте з дороги.
- Пограю трохи хлопцям, щоб краще на завданнях гралося. Ось вам деякi
документи, - почав виймати з кобзи листiвки i звернення пiдпiльного
райкому та рiзнi оголошення окупантiв.
Надворi вже вiдкружляв своє лапатий снiг; на чистому полотнi неба
колючими остистими колосками пшеницi загойдалися зорi; мiсяць
тiльки-тiльки заворушив тiнями - в лiсi зразу стало якось тiснiше; з-пiд
вогкого снiгу пробивалися приємнi гiркуватi пахощi влежаного листу; на
узлiссях, пiд парашутами дерев стояли невтомнi дозорцi. Все було таким
простим i дорогим, як i тодi, в тяжких рейдах, коли iнодi щемiло серце,
вириваючи з далини тi шматки просторiв, якi нiякими словами не вiдобразиш,
нiякими барвами не змалюєш.
Обтрушуючи вiти шапками, Горицвiт i Гоглiдзе мовчки обходять лiс.
Гостре око начальника розвiдки здалека помiчає, що на заставi людей бiльше
звичайного.
- Перепинили когось?
- Побачимо. Смiються чогось хлопцi.
Вийшли на просiку. I враз спокiйний чiткий голос:
- Дмитре Тимофiйовичу, здоров! .
- Генадiю Павловичу?! - не то питання, не то вигук вирвався, i Дмитро
зупинився посеред завiяної дороги; в його скронях застугонiла кров; над
просiкою, в рамцi гiлок, яснiше замигтiли зорi, подовжуючи свої промiнцi.
Наче в снi бачить, як наближаються Новиков i Олексiєнко. Їхнi обличчя,
помережанi свiтлом i тiнями, яснiють стриманими усмiшками. Ось, мов по
командi, розкрилюються руки, голови припадають до голiв.
- Генадiю Павловичу... Генадiю Павловичу!
- Сподобалось повторяти? - радiсно i трохи насмiшкувато обзивається
Новиков.
- Сподобалось, - усмiхається Дмитро. - А ми вас розшукували.
- Знаю.
- Звiдки?
- По докладних записках... на шосе...
- Не докладних, а коротких, - дiловито поправляє Гоглiдзе.
- Тодi навантажимо вас довшими.
- Не суперечимо. Пiшли до нас.
- Пiшли. Як Тур, Созiнов?
- Живi-здоровi, чого фашистам не бажають.
- Видно. - Обличчя Генадiя Павловича, вибiлене першими холодами, майже
не змiнилося з часу останньої зустрiчi, лише двi коротенькi рисочки
пiдрiзали знизу його уста. - Ольга Вiкторiвна з вами?
- З нами. Сестрою стала, а зовуть її всi матiр'ю. Скiльки нашого брата
од смертi вiдтягнула!
- Як Соломiя?
- Воює! - вiдповiв Дмитро.
- А як Марко Григорович? - запитав Гоглiдзе.
- Теж воює...
В штабнiй землянцi пiсля перших привiтань i схвильованого гомону всi
схилилися над помережаною картою Генадiя Павловича; зосередженi погляди
спочатку зупиняються на в'юнкiй лiнiї залiзницi.
- Тут справжнiй ребус намальовано, - похитав головою Созiнов, налягаючи
обома руками на карту.
- Ребус вже розгаданий, залишилось тiльки розмiнувати його, -
нахиляється над столом секретар райкому,
- Розмiнуємо, Генадiю Павловичу, - невеличкий Тур уже примостився боком
на краю широкого саморобного стола, щоб зручнiше вивчати поле всього
району.
- Бачите, як навчили партизани фашистiв, - завзято мерехтять темнi очi
Генадiя Павловича. - Лiс навколо залiзницi вирубують, проїзди огороджують
їжаками, обочини мiнують, скрiзь виставляють варту - словом, трудяться
вдень i вночi.
- Ми їм дамо спочинок! - пообiцяв Горицвiт.
- Чого ж, можна, - погодився Генадiй Павлович. - Зараз наша основна
робота повинна зосередитися на комунiкацiях. Починати треба з мостiв, бо
потiм, як опам'ятаються гiтлерiвцi, - за мости зубами вчепляться. Що
начальник штабу скаже?
- Зараз же засяду за вироблення плану.
- Засiдай. Виробляй такi плани, щоб панiка увесь час трусила фашистiв.
Тодi їх i шарпати зручнiше - то з одного, то з другого боку.
Розкрилися дверi, в землянку, радiсно вiтаючись, почали сходитися на
збори комунiсти i комсомольцi. Зброя їхня зразу ж почала пiтнiти, як i
свiжi стiни немудрої будови.
III
Стривожене навальними диверсiями, нiмецьке командування пустило по
залiзницi два бронепоїзди, що тепер курсували всю нiч на улюбленiй
партизанами дiльницi, освiтлюючи прожекторами широку смугу небезпечної
землi.
Вперше прийшли воїни з нiчим, вдруге привезли трьох поранених i одного
вбитого.
- Коли не знищимо бронепоїзди, то вони нас знищать. Така невесела
дiалектика. - Тур, що повернувся од поранених в штабну землянку, сiв поруч
з Созiновим, люто тручи задубiлi руки.
- Попробуєм, - вiдповiв Созiнов.
- Нема чого пробувати. Це тобi не борщ. Треба дiяти, дiяти i ще раз
дiяти. Сповна вiдплатити за партизанську кров. - Тур, що натомився,
намучився, переболiв душею за цi днi невдалих наскокiв, був сердитий, як
огонь. Аж позеленiло його бiле обличчя, окреслене тонкими рисами, а
округлi куточки тонких вуст пересмикувались дрiбно i часто. На щоках
перекочувались м'язистi жовна. Дмитро вперше бачив його таким сердитим i
роздратованим.
- Сердишся, Туре? Це добре. Чим злiший будеш, тим бiльш гiтлерiвцям
перепаде, - засмiявся Созiнов.
- Не розумiю, чого тут смiятися. Ти хоч i начальник штабу...
- А смiятись не смiй, бо Тур сердиться, - невинно додав начальник
розвiдки Симон Гоглiдзе, слiдкуючи чорними iскристими очима за комiсаром.
Тур нiчого не вiдповiв, тiльки незадоволено повiв чубатою головою.
- Так, може, вiдкладемо операцiю на деякий час? - запитав Дмитро,
бажаючи вивiдати настрiй товаришiв.
- Як вiдкладемо? Так це, виходить, ми даремно чотири ночi мучилися!
Чотири ночi пропало!..
- У природi за вiчним законом зберiгання матерiї нiчого не пропадає, -
примружився Созiнов.
- Помовч, Михайло, бо я, здається, твої науковi доводи разом iз тобою
викину iз землянки... Неодмiнно треба зiрвати бронепоїзди i пустити пiд
укiс iще з пару ешелонiв, бо як випаде великий снiг - нелегко буде до тiєї
залiзницi добиратись.
- Це правда, - погодився Дмитро. - Так, кажеш, бронепоїзди не жалiють
набоїв?
- Чого їм жалiти? Що їм - з бою, як нам, доводиться добувати? -
простягнув Тур червонi руки до вогню. - Заливають землю свинцем.
- Ну, а коли нiкого не бачать - теж стрiляють? - допитується Дмитро.
- Сиплять i наобум. Але зрiдка.
Созiнов пильно з доброю усмiшкою стежить за Горицвiтом:
"Випитує, значить, уже щось придумав. От колгоспне село".
- Зрiдка, говориш? Ну, це вже краще. Доведеться завтра всiм пiдривникам
запастися ряднами i халатами для маскування.
Тур аж пiдскочив:
- Iдея, Дмитре Тимофiйовичу!
- Яка там iдея, - незадоволено махнув рукою. - Прогавили не один
фрицятник. Зараз же ходiм до пiдривникiв. Розкажемо, як треба робити, щоб
якась гарячковита натура не задумала заради смiливостi голову на свiт
висунути, коли пiде бронепоїзд. Ти, Михайле, якесь душевне слово знайди.
Так, щоб i зборiв не було, а дух в усiх пiднявся. А Тур сьогоднi хай
спочине.
- Нi. Iду з вами! - пiдвiвся Тур од грубки.
На операцiю пiшли наступної ночi.
Холодна, трохи просвiтлена, темрява сiкла обличчя пекучою крупою.
Тоскно свистiв пiвнiчний вiтер. На одежi шепотiли бiлi шротинки; сухо
передзвонювали промерзлi гiлки дерев, осипаючи на землю дрiбнi крижинки.
- Я, неначе циган, двi зими за одне лiто вiддав би, - затупотiв важкими
чобiтьми дiд Хмара.
- А я на вашому мiсцi, дiду, сидiв би в землянцi i не рипався у таку
далечiнь, - проворно, перехиляючись з одного боку на другий, витанцьовував
Олекса Слюсар.
- Оце вiрно, - погодився Пантелiй Жолудь, - сидiли б, дiду, бiля
вогнища та й майстрували б щось собi.
- А я таким хитрим, як ти, барило заткнув би. Ото був би чiп - i на
людей горiлкою не дихав би, - добродушно вiдповiв Хмара Пантелiю. - Ти б
краще Соломiю не пускав у таку дорогу.
- Дiду, за що така немилiсть? Хiба я вам не вгодила, - промовила
нарочито зобидженим голосом Соломiя.
На станцiї прогудiв паровоз, i з пiвночi неначе пожежа пiднялась. Ось
вона, прориваючи небо, почала напливати на гайок; димчасте сяйво
прожекторiв заколивалося хистким шатром, з кожною хвилиною наближаючись i
збiльшуючись. З темряви двома розплавленими стрiлами чiтко зметнулися
рейки, настирливий перестук уже будив луну. Незабаром затанцювали,
закружляли в лiсi переплетенi тiнi, i партизани попадали на землю. Кiлька
кулеметних черг вдарило по лiсковi, i кулi, просвистiвши, як дятли,
застукали по стовбурах дерев.
Коли бронепоїзд пройшов, Кирило Дуденко зскочив з землi i, ставши бiля
авiабомби, для чогось пригрозив йому кулаком. Потiм звернувся до Дмитра:
- Товаришу командире, пустiть мене! Я зараз проголосую йому авiабомбою.
- Почекай. Не гарячись. - Дмитро пильно вдивлявся в далечiнь. Вiн
перший побачив, як з пiвдня блиснув синiм лезом другий вогонь. Незабаром
два сяйва на мить злилися в одно, роз'єдналися велетенською вiсiмкою, i
знову по рейках пiшов ритмiчний перестук.
- Жаль, але за двома зайцями нема чого гнатись. Зараз треба вiдрiзати
один бронепоїзд вiд другого i приступити до дiла, - зосереджено промовив
Тур до Дмитра.
- Ти наче у моїх думках побував, Туре... Пантелiю, чи не можеш зi своїм
пiдсвинком пробiгти до самого роз'їзду? - напiвжартома звернувся до
Жолудя: полюбив цього дужого хлопця i за неперевершену смiливiсть i за
веселу вдачу, що чимсь нагадувала Варивона Очерета. I ваду мав ту саму, що
й Варивон, - любив випити.
- Єсть пробiгти до самого роз'їзду! - з готовнiстю вiдповiв Пантелiй,
витягуючись перед командиром. - Це що - треба шелесту наробити?
- Не догадався?.. Бери Дуденка, Слюсаря.
- Бiжу, бiжу! Це так перепитав, а догадався зразу. Ви ще не знаєте
мене! - I, пiдхопивши на плечi мiшок з п'ятдесят кiлограмовою бомбою,
швидко мчить на пiвнiч. За ним з автоматами напоготовi бiжать Слюсар i
Дуденко.
Коли бронепоїзд почав наближатися до невеликої групи партизанiв, вони
попадали на землю, прикрилися бiлими ряднами, а потiм щодуху метнулись до
залiзницi. Саперна лопатка, дзвякнувши, вдарилась в промерзлий пiсок; вiн
закурився, швидко розлiтаючись в усi сторони.
З Пантелiя струмками полився пiт i аж шкварчав, втискаючись густими
вiспинками в матовий снiг.
Приблизно в чотирьох кiлометрах вiд роз'їзду партизани пiд
командуванням Тура вкопали пiд рейки три авiабомби, приладнали дошки i
вiдiйшли у лiсок. Незабаром на пiвночi окреслились снопи прожекторiв,
прогримiв вибух бiля самого роз'їзду, i через кiлька хвилин на пiвднi
затремтiло полохливе сяйво. Бронепоїзд летiв прямо на мiни. Уже в мiцному
мертвому свiтлi окреслились його приземлистi масивнi контури. Паровоз iз
двох бокiв був стиснутий бронiйованими вагонами i звичайними площадками.
Ось вiн уже, розсiваючи свинець, вилiтає до замiнованого поля.
Чуючи, як стугонять прожилки на лобi, стукає в голову кров, дебелий
Iванець смикнув за шнур i зiщулився у рiвчаку.
Величезним зубцюватим сяйвом, якраз посерединi, освiтився увесь
бронепоїзд. Пiсля вибуху затряслася земля, неначе її хтось за груди
затрусив, i заскреготало, задзвякало залiзо, а в небо з труби сiйнулись
мiльйони дрiбних iскор. Розлетiвся паровоз, а вагони i площадки перелякано
метнулися бiгти в протилежнi кiнцi. У вагонi, що був попереду паровоза,
вибухова хвиля вирвала бронiйовану передню стiнку, повбивала всiх
фашистiв, а з площадки все розметала i порозносила. Пiсля короткого бою з
фашистами партизани кинулись до вагонiв, що були позаду паровоза.
Переступаючи через трупи, освiтили електричним лiхтариком вагон, i Соломiя
радiсно вигукнула:
- Гармати стоять! - i метнулась по схiдцях до Тура, що зупинився бiля
розверженого паровоза.
Справдi, у вагонi було двi 47-мiлiметрових гармати на резиновiм ходу. I
очi Тура зайнялися радiсним блиском.
- Буде у нас своя партизанська артилерiя. Ану, хлопцi, витягайте цих
дiвчат на бiлий свiт, - з хвилюванням i любов'ю вiдкрив замок гармати. -
Тебе, Соломiє, розцiлувати мало за таку знахiдку, - любовним усмiхом i
потайним запитанням вiйнуло в його очах.
I, червонiючи, одвернулася Соломiя. Не вперше зустрiчала на собi цей
допитливий погляд; вiн бентежив i зiгрiвав її; острах i теплу хвилю
вчувала в ньому, неначе влiтку перед глибокою рiкою, в яку i радiсно i
боязко кинутись. Було до болю шкода, по-материнськи жалiла Михайла
Созiнова, що теж слiдкував за кожним її кроком. Проте в уявi бiля себе
вона бачила тiльки Тура, намагалася скорiше прогнати "дурнi" думки, але
вони знову негадано приходили, i дiвоче серце тугiше стискалося в грудях.
"Це ж злочин, щоб в таку пору думати це", - картала себе, вважала
легкодухою i намагалася по кiлька день не дивитися нi на Тура, якого
стрiчала з радiстю, нi на Созiнова, перед яким чула якусь незручну,
нерозгадану провину
Партизани швидко i до ладу уклали на вози гармати; понакладали в сiно,
в мiшки i навiть насували за пояси снарядiв i поспiшно подалися до табору,
бо вдалинi уже закипав огнями другий бронепоїзд. Правда, вiн був не
страшний, бо тепер на покалiченiм роз'їздi валялися покрученi рейки, але,
чого доброго, фашисти могли кинути навздогiн пiший десант.
За колесами партизанських возiв вибивався снiг, вузькими смугами
проглядала земля. Сухо шарудiло обабiч дороги кучеряве колюче терно; не
виполене людськими дбайливими руками, воно тепер буйно розрослося,
покриваючи лишаями осиротiлi поля; його дрiбнi i колючi чотирикутнi засiки
свiтилися м'якими голубуватими зернами паморозi. Журливо, неначе журавлi,
курликали колеса, та на серцi Соломiї було прозоро i легко.
Це ж вона нарiвнi з усiма брала участь в диверсiї. Хай небагато
зроблено того дiла, та якось стало вiдраднiше, що умiє не тiльки пекти
хлiб, варити їжу партизанам, прати i латати шмаття.
В простих юхтових чоботях, в ватянцi i солдатськiй шапцi, з гвинтiвкою
за плечима, з холодною, покритою памороззю гранатою бiля пояса,
пригинаючись, сторожко iшла мiж деревами, чуючи, як в кожну її клiтину
просочується свiтла значимiсть життя, що найповнiше сповиває тебе в молодi
роки своїми надiйними хвилями i зримо наближає береги щастя.
В чому ж тепер, у тяжку годину, передчувалось iще нерозгадане щастя?
Може його принесло пiдсвiдоме чуття любовi, в якiй сама собi боялася
признатися, пiзнаючи його то в болючiм стисковi серця, то в свiтлому
поглядi парубочих допитливих очей, то в легкому, немов ненарочитому,
дотику тонкої, але твердої руки, то в доброму недоказаному словi, що
приховує iнше, значнiше i глибше? А може то повно пiдiймалась та
вселюбляча сила, що красить наше життя дiлами i подвигами, як густий
дивовижний цвiт, що всипає незрiвнянною красою скромне i ще зовсiм
безлисте дерево? I те, i друге чуття тепер зiйшлися у Соломiї, як
сходяться рiки, як сходяться над водою весiннього вечора у щирiм звучаннi
два голоси - дiвочий i парубочий, коли не тiльки спiв, а й луна, i
зiтхання берегiв зливаються в єдину гармонiю.
Бiля лiсового болота партизани з пiдводами пiшли в обхiд, а вона,
сповнена пругкою задиркуватою силою, вирiшила взяти навпростець. Легко
перестрибувала з однiєї чуть пiдмерзлої купини на другу. Вгинався грунт
пiд ногами, з глибини шипiла, пiдскакувала вода, i снiг зразу ж ржавiв,
осiдав.
На гарячий невисокий лоб дiвчини упало з кущiв кiлька снiжинок i почали
розтавати. Проте не стерла їх: незручний рух мiг нарушити хитку рiвновагу,
i тодi, затримавшись на щетинистих болотяних шапках, могла б зав'язнути у
тванi. Завзято вискочила на берег, мiцно затупотiла ногами, щоб оббити
налиплий снiг. Чутким вухом здалеку вловила рух партизанiв, i очi її
щасливо глянули на величне високе верховiття.
- Вибити б тебе, Соломiє, та нiкому, - вiддiлився од дерева Тур i
впритул пiдiйшов до неї.
- Ой! - злякалась i зразу ж засмiялась дiвчина, а потiм притихла, з
хвилюванням i острахом помiчаючи, як блiдне його обличчя, тремтять куточки
уст, а очi горять такою ласкою, що не вiдiрватися од них, не заховатись.
Вона навiть не знала, що в суворого, пiдiбраного Тура може бути такий
довiрливий i нiжний погляд.
Навпомацки узяв її руки в свої, очима наблизився до її очей.
Вiдхилилась назад, i вiн потягнувся за нею.
- Невже я тобi такий поганий? - подивився з докором i нiяковим усмiхом.
I цi слова виводять Соломiю з оцiпенiння. Вона стрепенулась,
вiдхилилась убiк i кинулась бiгти дорогою.
- Отакий ви i є поганий, - засмiялася дзвiнко, по-дитячи, i побiгла, не
чуючи землi пiд собою.
Зразу ж полегшало. Зникла ота натягнутiсть, що так мучила його:
зрозумiв - дiвчинi не байдуже до нього.
- Чому?
- Важливiшi є дiла, - пiшов з партизаном в глибiнь лiсу. - Знаю, що
тяжко, дуже тяжко тобi... Ну, розгромимо полiцiю. Помстишся ти. А тимчасом
по залiзницях безкарно проходитимуть поїзди iз свiжими фашистськими
дивiзiями, танками. Один ешелон пустити пiд укiс - це вартнiше розгрому
усiх полiцейських кущiв у нашому районi. Стерпи свої муки для бiльшого
дiла.
- Коли ж не стерплюється, товаришу командире?
- Не стерплюється? Думаєш, у тебе одного лихо. Чи є тепер хоч один
чоловiк, щоб не мав рани, як не на тiлi, так на душi?
- I свої рани найболючiшi, товаришу командире,
- Свої?.. Це я чув, коли одноосiбником був. Не партизанську ти мiрку
взяв, Кирило. Це куца мiрка. Пiд неї навряд хто з нас пiдiйде... Чим,
думаєш, дрiбна людина вiдрiзняється вiд справжньої?
- Дрiбна людина зараз не в лiсах душу студить, а теплої печi шукає.
Дрiбна людина, товаришу командире, коли життя веселе, перша буде кричати
ура, перша буде чарку пiдiймати, жерти хлiб, вона ж першою i напаскудить,
наригає в чистiй хатi. А вдарить грiм - заниє, мов комар на болотi. Бо
вона думає, що її паршива шкура дорожча всього життя, разом взятого. Вона
цiни своїй шкурi не складе! - зло i схвильовано вiдкушував кожне слово. -
Я колись читав у книжцi про одного римлянина. Вогнем його пекли, спекли
руку, а вiн нi слова не промовив... Не подумайте, що вихваляюсь, товаришу
командире: коли б прийшлося, увiйшов би в огонь, згорiв би полум'ям ясним
за свою Батькiвщину, за оцю землю, що виростила мене i помiж людьми
людиною зробила... Я буду мучитись, горiти - i смiятимуся з ворогiв, а
черваком, рабом не стану. Ви бачили, коли рятували мене перед шибеницею,
що я чогось вартий. До вiйни я ще не знав своєї сили, а тепер почув, що
така вона у мене - аж тiло розриває... Пустiть, товаришу командире!
- Що ж, iди, Кирило. Я хотiв тебе послати на станцiю. Хотiв, щоб на
твоєму рахунку десятки фрицiв було; вони ось зараз, коли ми про життя
говоримо, везуть по шпалах смерть тим людям, без яких i ми б не жили. Що
ж, пропустимо зайвi ешелони до нашого серця. Немало вже пропустили. А
завтра новi матерi залишаться без дiтей, новi удови заголосять. Бо нам
свої рани найбiльше болять. Нам своя сорочка найближча до тiла... А потiм
хтось iз тих, у кого своє найбiльше болить, попадеться гiтлерiвцю в лапи i
своїх друзiв викаже, бо шкура в нього тендiтна дуже, до неї за всi роки
радянської влади нiхто пальцем не приторкнувся... Iди, Кирило...
I зупинився партизан, охопивши рукою гаряче чоло.
- Я на шосе, на залiзницю пiду, товаришу командире... Ох, i буду ж
рвати гадiв! Так буду рвати, щоб аж у Берлiнi їхнiй стогiн обзивався.
- От за це спасибi! Це слово не одноосiбника, а народного месника, - i
зупинився Дмитро, обняв Дуденка В того червоним сяйвом блиснули поширенi
наболiлi очi, i вiн, кусаючи губи, швидко побiг до своїх пiдривникiв.
А до Дмитра вдруге пiдiйшов Микола Остапець, гарячковитий i до
безрозсудностi смiливий в боях воїн. У нього полiцiя всю сiм'ю спровадила
в гестапо.
- Я поки загiн розпускати не збираюсь, - коротко вiдрiзав йому Дмитро.
Цього ж дня Тур, пiсля розмови з потерпiлими, скликав усiх партизанiв
на збори. Спираючись на зброю, посiдали воїни бiля вогнища, суворо
слухаючи неквапнi слова свого комiсара.
Дмитро iз Созiновим саме у цей час захопились планом нападу на
пересувну танкоремонтну майстерню. I незчулися обоє, як синiй вечiр
заглянув у землянку, як прийшов iз розвiдки Симон Гоглiдзе i нечутно
засвiтив свiтло, змайстроване iз гiльзи 45 -мiлiметрового снаряду, як
заскрипiли пiдводи до далекої посадочної площадки.
Пiдходячи до партизанiв, Дмитро почув гарячковитий голос Остапця:
- Що ж тепер, виходить, менi робити? I в своїх захисникiв нема захисту?
- обвiв очима партизанiв, шукаючи в них спiвчуття. - Тодi я сам пiду бити
чортiв! Сам пiду, товаришу комiсаре!
- Да, не мiшало б провчити, - обiзвався хтось позаду. - Така наука
правильно заганяє щурiв у нори. I мозки у них розрiджуються, не такими
охочими стають до кровi.
Микола заговорив голоснiше:
- Товаришу комiсаре, ми гранатами отi поганськi душi на такi деталi
розчехвостимо, що їх навiть Геббельс в iнформацiї не позбирає докупи.
- Товаришу Остапець, треба перше подумати, про що говорити. А ти завжди
так, i в бою - спочатку робиш, а потiм думаєш, - рiвним голосом промовив
Тур.
- Я вже подумав! Не маленький! - ще бiльше загарячився той, рухаючись
всiм тiлом i вiдчуваючи нiме спiвчуття частини партизанiв його смаглявi
щоки, глибоко пiдсiченi двома зморшками, тепер посiрiли, ще бiльше
загострився кирпатий нiс, а очi перекочували двi смужки злого свiтла.
- Нi, не подумав, як i в бою за залiзничний мiст. I тодi твоя
гарячкуватiсть ледве не зiрвала операцiї.
- То дiло давнє було i кiнчилося як по-писаному.
I тодi голос Тура прозвучав рiзко i владно:
- Ти хочеш робити, що тобi захочеться? Тобi своє дорожче народного? Для
тебе партизанська дисциплiна - не закон? Добре! Iди i бiльше не повертайся
в загiн. Нам анархiстiв не потрiбно. Iди!.. Вважаю, - вiдрубуючи кожне
слово, стишив голос, - що Микола Остапець вибув iз нашого загону. Сьогоднi
ж це проведемо по наказу...
- Як вибув? Хiба ж я хотiв вибути? Я хотiв недолюдкiв бити, а не
вибути, - зразу ж охолов i аж обм'як з переляку Остапець.
- Ох, i перелякався ж! - нане хвиля перекотилася над всiма партизанами.
- А ти думаєш! Що чоловiк без загону вартий? Все 'дно, що сухий штурпак
у зимовому полi.
Просись, Миколо, в комiсара, зараз же просись, - пошепки порадив
Жолудь.
- Товаришу комiсаре, не виключайте. За що ж? I куди менi дiтись? Без
загону я пропащий чоловiк Знову закипiло все на серцi, i шумовиння в
голову вдарило.
Всi притихли, уважно слiдкуючи за обличчям Тура. I той, розумiючи думки
партизанiв, одповiв:
- Гаразд, товаришу Остапець. Ще раз прощаємо... А до полiцiї в твоєму
селi дiйде черга. Там кущова нарада має бути. Тодi й проявиш себе.
- Добре, товаришу комiсаре. Постараюсь! - з готовнiстю вiдповiв
партизан i осмiхнувся так, як полегшено всмiхаються люди пiсля великого
переляку, коли минає небезпека.
- Оце вiрно, - обiзвалося кiлька голосiв.
- Ще б, - хотiв, щоб наш комiсар невiрно на життя дивився. Ти ще не
знаєш його, - гордовито пояснив Жолудь молодому партизану Янчику
Димницькому, якого швидко всi в загонi любовно прозвали
Янчиком-Подолянчиком.
У вiльнi години Пантелiй Жолудь, стрiчаючися з безвусим, тендiтним
зовнi партизаном, завжди пiдморгував йому i джмелем гудiв над вухом:
"Янчику-Подолянчику, поплинь, поплинь по Дунайчику".
- I попливемо! Гей, як попливемо! I по Вiслi, i по Дунаю, i по iнших
широких рiках, - задиркувато i впевнено вiдповiдав бiлолиций Янчик. -
Пантелiю, чого так гудеш?
- Моторку заводжу - i на Вiслу, i на Дунай.
- Заведемо, брати-слов'яни!
II
З нев'їжджених дорiг поверталися заснiженi i постарiлi зв'язкiвцi. I
лише в партизанському лiсi молодшали їхнi обличчя, вирiвнювалися плечi, а
хода ставала пружною, легкою. Одначе, навiть стоючи перед командиром, вони
iнодi забувалися, i клаптi нещодавно зiграних ролей мимохiть доповнювали
картину обставин i повiдомлень. Найпiзнiше повернувся iз кобзою за плечима
пiдстаркуватий Матвiй Остапович Мандриченко, якого поза очi бiйцi i
командири звали артистом. Фрезерувальник за спецiальнiстю, вiн мав
абсолютний музикальний слух, грав майже на всiх iнструментах, скрашуючи
партизанськi буднi музикою i художнiм словом. I зв'язкiвець з нього вийшов
хоч куди. Тiльки почувши дорогу, вiн якось осiдав, старiшав, а обличчя й
очi на диво ставали безбарвними, начебто нiчого в життi, крiм їжi й сну,
не цiкавило чоловiка. Далекий, нiби порожнiй погляд, обвислi, як у моржа,
вуса, мугикання якихось давно-давно забутих мелодiй - все це зарання
говорило, що незабаром у таборi не стане Матвiя Мандриченка. Вiн i
струшував свою роль пiзнiше за iнших, не раз викликаючи цим добродушнi
насмiшки i смiх. Ось вiн зараз, обшарпаний, байдужий, стоїть у штабнiй
землянцi i, розмiрковуючи, якось неохоче вiдповiдає на запитання
командирiв.
- Знову партизани зобидили есесiвцiв: на шосе двi машини пiдiрвали.
- Що ж тепер гiтлерiвцi роблять?
- Та мерзнуть на холодi, нiякого вiдпочинку їм нема, - говорить, наче з
спiвчуттям, i в землянцi вибухає регiт.
- Ви що, Матвiю Остаповичу, заклопотанi їхнiм горем?
- Та нi... Забувся, що не в селi, - i собi смiється Мандриченко, а його
вогкi очi зразу ж стають виразними, наповнюються розумом.
- Iвана Тимофiйовича бачили? - з тривогою запитує Горицвiт.
- Аякже, - знову, забуваючись, буденно вiдповiдає Мандриченко. - Мало
на повишення не пiшов чоловiк.
- На яке?
- Ще б трохи - був би старостою села.
- Старостою?! А Варчук?
- В'ївся вiн на Iвана Тимофiйовича i ще на деяких людей. А пiдпiльний
райком так повернув справу, що Варчук за свої донесення нахватався вiд
жандармерiї гумових палиць. Пiдпiльники пiдiрвали йому авторитет.
Обережнiшим став, та свого не кидає.
- Прийде час - навiки покине.
- Югину Iванiвну бачив. З Василиною Очерет до своїх батькiв заходила.
- Дiти, мати живi?
- Живi. Андрiй з якимсь чорнявим парубчаком товаришує. Прямо не розлий
вода стали.
- З Синицею?
- Здається. Степаном його звати?
- Перепитуєте, начебто самi не довiдались, - махнув рукою Горицвiт.
- Та не все ж, - оправдується Мандриченко. - Цi хлопчаки теж, думаю,
якiсь дiла крутять.
- Якi?
- Антидержавнi... тобто...
- Фашистiв б'ють?
- Напевне б'ють. Такий незалежний вигляд мають, ну як нашi пiдривники.
- То вже перебiльшення.
- Хай буде так, а потiм побачимо, - бiля очей Мандриченка весело
збирається кросно зморщок.
- Як же Генадiя Павловича розшукати?
- Труднувато, Дмитре Тимофiйовичу. Слiд його в усьому районi бачиш, i
разом - невидимий вiн. Конспiрацiя правильна. Вiдпустiть мене ще побродити
по лiсових хуторах. Хоча, знаючи вдачу Генадiя Павловича, думаю, вiн уже
зацiкавився нами не менше, анiж ми ним.
- Думка вiрна. Спасибi, Матвiю Остаповичу, iдiть, вiдпочиньте з дороги.
- Пограю трохи хлопцям, щоб краще на завданнях гралося. Ось вам деякi
документи, - почав виймати з кобзи листiвки i звернення пiдпiльного
райкому та рiзнi оголошення окупантiв.
Надворi вже вiдкружляв своє лапатий снiг; на чистому полотнi неба
колючими остистими колосками пшеницi загойдалися зорi; мiсяць
тiльки-тiльки заворушив тiнями - в лiсi зразу стало якось тiснiше; з-пiд
вогкого снiгу пробивалися приємнi гiркуватi пахощi влежаного листу; на
узлiссях, пiд парашутами дерев стояли невтомнi дозорцi. Все було таким
простим i дорогим, як i тодi, в тяжких рейдах, коли iнодi щемiло серце,
вириваючи з далини тi шматки просторiв, якi нiякими словами не вiдобразиш,
нiякими барвами не змалюєш.
Обтрушуючи вiти шапками, Горицвiт i Гоглiдзе мовчки обходять лiс.
Гостре око начальника розвiдки здалека помiчає, що на заставi людей бiльше
звичайного.
- Перепинили когось?
- Побачимо. Смiються чогось хлопцi.
Вийшли на просiку. I враз спокiйний чiткий голос:
- Дмитре Тимофiйовичу, здоров! .
- Генадiю Павловичу?! - не то питання, не то вигук вирвався, i Дмитро
зупинився посеред завiяної дороги; в його скронях застугонiла кров; над
просiкою, в рамцi гiлок, яснiше замигтiли зорi, подовжуючи свої промiнцi.
Наче в снi бачить, як наближаються Новиков i Олексiєнко. Їхнi обличчя,
помережанi свiтлом i тiнями, яснiють стриманими усмiшками. Ось, мов по
командi, розкрилюються руки, голови припадають до голiв.
- Генадiю Павловичу... Генадiю Павловичу!
- Сподобалось повторяти? - радiсно i трохи насмiшкувато обзивається
Новиков.
- Сподобалось, - усмiхається Дмитро. - А ми вас розшукували.
- Знаю.
- Звiдки?
- По докладних записках... на шосе...
- Не докладних, а коротких, - дiловито поправляє Гоглiдзе.
- Тодi навантажимо вас довшими.
- Не суперечимо. Пiшли до нас.
- Пiшли. Як Тур, Созiнов?
- Живi-здоровi, чого фашистам не бажають.
- Видно. - Обличчя Генадiя Павловича, вибiлене першими холодами, майже
не змiнилося з часу останньої зустрiчi, лише двi коротенькi рисочки
пiдрiзали знизу його уста. - Ольга Вiкторiвна з вами?
- З нами. Сестрою стала, а зовуть її всi матiр'ю. Скiльки нашого брата
од смертi вiдтягнула!
- Як Соломiя?
- Воює! - вiдповiв Дмитро.
- А як Марко Григорович? - запитав Гоглiдзе.
- Теж воює...
В штабнiй землянцi пiсля перших привiтань i схвильованого гомону всi
схилилися над помережаною картою Генадiя Павловича; зосередженi погляди
спочатку зупиняються на в'юнкiй лiнiї залiзницi.
- Тут справжнiй ребус намальовано, - похитав головою Созiнов, налягаючи
обома руками на карту.
- Ребус вже розгаданий, залишилось тiльки розмiнувати його, -
нахиляється над столом секретар райкому,
- Розмiнуємо, Генадiю Павловичу, - невеличкий Тур уже примостився боком
на краю широкого саморобного стола, щоб зручнiше вивчати поле всього
району.
- Бачите, як навчили партизани фашистiв, - завзято мерехтять темнi очi
Генадiя Павловича. - Лiс навколо залiзницi вирубують, проїзди огороджують
їжаками, обочини мiнують, скрiзь виставляють варту - словом, трудяться
вдень i вночi.
- Ми їм дамо спочинок! - пообiцяв Горицвiт.
- Чого ж, можна, - погодився Генадiй Павлович. - Зараз наша основна
робота повинна зосередитися на комунiкацiях. Починати треба з мостiв, бо
потiм, як опам'ятаються гiтлерiвцi, - за мости зубами вчепляться. Що
начальник штабу скаже?
- Зараз же засяду за вироблення плану.
- Засiдай. Виробляй такi плани, щоб панiка увесь час трусила фашистiв.
Тодi їх i шарпати зручнiше - то з одного, то з другого боку.
Розкрилися дверi, в землянку, радiсно вiтаючись, почали сходитися на
збори комунiсти i комсомольцi. Зброя їхня зразу ж почала пiтнiти, як i
свiжi стiни немудрої будови.
III
Стривожене навальними диверсiями, нiмецьке командування пустило по
залiзницi два бронепоїзди, що тепер курсували всю нiч на улюбленiй
партизанами дiльницi, освiтлюючи прожекторами широку смугу небезпечної
землi.
Вперше прийшли воїни з нiчим, вдруге привезли трьох поранених i одного
вбитого.
- Коли не знищимо бронепоїзди, то вони нас знищать. Така невесела
дiалектика. - Тур, що повернувся од поранених в штабну землянку, сiв поруч
з Созiновим, люто тручи задубiлi руки.
- Попробуєм, - вiдповiв Созiнов.
- Нема чого пробувати. Це тобi не борщ. Треба дiяти, дiяти i ще раз
дiяти. Сповна вiдплатити за партизанську кров. - Тур, що натомився,
намучився, переболiв душею за цi днi невдалих наскокiв, був сердитий, як
огонь. Аж позеленiло його бiле обличчя, окреслене тонкими рисами, а
округлi куточки тонких вуст пересмикувались дрiбно i часто. На щоках
перекочувались м'язистi жовна. Дмитро вперше бачив його таким сердитим i
роздратованим.
- Сердишся, Туре? Це добре. Чим злiший будеш, тим бiльш гiтлерiвцям
перепаде, - засмiявся Созiнов.
- Не розумiю, чого тут смiятися. Ти хоч i начальник штабу...
- А смiятись не смiй, бо Тур сердиться, - невинно додав начальник
розвiдки Симон Гоглiдзе, слiдкуючи чорними iскристими очима за комiсаром.
Тур нiчого не вiдповiв, тiльки незадоволено повiв чубатою головою.
- Так, може, вiдкладемо операцiю на деякий час? - запитав Дмитро,
бажаючи вивiдати настрiй товаришiв.
- Як вiдкладемо? Так це, виходить, ми даремно чотири ночi мучилися!
Чотири ночi пропало!..
- У природi за вiчним законом зберiгання матерiї нiчого не пропадає, -
примружився Созiнов.
- Помовч, Михайло, бо я, здається, твої науковi доводи разом iз тобою
викину iз землянки... Неодмiнно треба зiрвати бронепоїзди i пустити пiд
укiс iще з пару ешелонiв, бо як випаде великий снiг - нелегко буде до тiєї
залiзницi добиратись.
- Це правда, - погодився Дмитро. - Так, кажеш, бронепоїзди не жалiють
набоїв?
- Чого їм жалiти? Що їм - з бою, як нам, доводиться добувати? -
простягнув Тур червонi руки до вогню. - Заливають землю свинцем.
- Ну, а коли нiкого не бачать - теж стрiляють? - допитується Дмитро.
- Сиплять i наобум. Але зрiдка.
Созiнов пильно з доброю усмiшкою стежить за Горицвiтом:
"Випитує, значить, уже щось придумав. От колгоспне село".
- Зрiдка, говориш? Ну, це вже краще. Доведеться завтра всiм пiдривникам
запастися ряднами i халатами для маскування.
Тур аж пiдскочив:
- Iдея, Дмитре Тимофiйовичу!
- Яка там iдея, - незадоволено махнув рукою. - Прогавили не один
фрицятник. Зараз же ходiм до пiдривникiв. Розкажемо, як треба робити, щоб
якась гарячковита натура не задумала заради смiливостi голову на свiт
висунути, коли пiде бронепоїзд. Ти, Михайле, якесь душевне слово знайди.
Так, щоб i зборiв не було, а дух в усiх пiднявся. А Тур сьогоднi хай
спочине.
- Нi. Iду з вами! - пiдвiвся Тур од грубки.
На операцiю пiшли наступної ночi.
Холодна, трохи просвiтлена, темрява сiкла обличчя пекучою крупою.
Тоскно свистiв пiвнiчний вiтер. На одежi шепотiли бiлi шротинки; сухо
передзвонювали промерзлi гiлки дерев, осипаючи на землю дрiбнi крижинки.
- Я, неначе циган, двi зими за одне лiто вiддав би, - затупотiв важкими
чобiтьми дiд Хмара.
- А я на вашому мiсцi, дiду, сидiв би в землянцi i не рипався у таку
далечiнь, - проворно, перехиляючись з одного боку на другий, витанцьовував
Олекса Слюсар.
- Оце вiрно, - погодився Пантелiй Жолудь, - сидiли б, дiду, бiля
вогнища та й майстрували б щось собi.
- А я таким хитрим, як ти, барило заткнув би. Ото був би чiп - i на
людей горiлкою не дихав би, - добродушно вiдповiв Хмара Пантелiю. - Ти б
краще Соломiю не пускав у таку дорогу.
- Дiду, за що така немилiсть? Хiба я вам не вгодила, - промовила
нарочито зобидженим голосом Соломiя.
На станцiї прогудiв паровоз, i з пiвночi неначе пожежа пiднялась. Ось
вона, прориваючи небо, почала напливати на гайок; димчасте сяйво
прожекторiв заколивалося хистким шатром, з кожною хвилиною наближаючись i
збiльшуючись. З темряви двома розплавленими стрiлами чiтко зметнулися
рейки, настирливий перестук уже будив луну. Незабаром затанцювали,
закружляли в лiсi переплетенi тiнi, i партизани попадали на землю. Кiлька
кулеметних черг вдарило по лiсковi, i кулi, просвистiвши, як дятли,
застукали по стовбурах дерев.
Коли бронепоїзд пройшов, Кирило Дуденко зскочив з землi i, ставши бiля
авiабомби, для чогось пригрозив йому кулаком. Потiм звернувся до Дмитра:
- Товаришу командире, пустiть мене! Я зараз проголосую йому авiабомбою.
- Почекай. Не гарячись. - Дмитро пильно вдивлявся в далечiнь. Вiн
перший побачив, як з пiвдня блиснув синiм лезом другий вогонь. Незабаром
два сяйва на мить злилися в одно, роз'єдналися велетенською вiсiмкою, i
знову по рейках пiшов ритмiчний перестук.
- Жаль, але за двома зайцями нема чого гнатись. Зараз треба вiдрiзати
один бронепоїзд вiд другого i приступити до дiла, - зосереджено промовив
Тур до Дмитра.
- Ти наче у моїх думках побував, Туре... Пантелiю, чи не можеш зi своїм
пiдсвинком пробiгти до самого роз'їзду? - напiвжартома звернувся до
Жолудя: полюбив цього дужого хлопця i за неперевершену смiливiсть i за
веселу вдачу, що чимсь нагадувала Варивона Очерета. I ваду мав ту саму, що
й Варивон, - любив випити.
- Єсть пробiгти до самого роз'їзду! - з готовнiстю вiдповiв Пантелiй,
витягуючись перед командиром. - Це що - треба шелесту наробити?
- Не догадався?.. Бери Дуденка, Слюсаря.
- Бiжу, бiжу! Це так перепитав, а догадався зразу. Ви ще не знаєте
мене! - I, пiдхопивши на плечi мiшок з п'ятдесят кiлограмовою бомбою,
швидко мчить на пiвнiч. За ним з автоматами напоготовi бiжать Слюсар i
Дуденко.
Коли бронепоїзд почав наближатися до невеликої групи партизанiв, вони
попадали на землю, прикрилися бiлими ряднами, а потiм щодуху метнулись до
залiзницi. Саперна лопатка, дзвякнувши, вдарилась в промерзлий пiсок; вiн
закурився, швидко розлiтаючись в усi сторони.
З Пантелiя струмками полився пiт i аж шкварчав, втискаючись густими
вiспинками в матовий снiг.
Приблизно в чотирьох кiлометрах вiд роз'їзду партизани пiд
командуванням Тура вкопали пiд рейки три авiабомби, приладнали дошки i
вiдiйшли у лiсок. Незабаром на пiвночi окреслились снопи прожекторiв,
прогримiв вибух бiля самого роз'їзду, i через кiлька хвилин на пiвднi
затремтiло полохливе сяйво. Бронепоїзд летiв прямо на мiни. Уже в мiцному
мертвому свiтлi окреслились його приземлистi масивнi контури. Паровоз iз
двох бокiв був стиснутий бронiйованими вагонами i звичайними площадками.
Ось вiн уже, розсiваючи свинець, вилiтає до замiнованого поля.
Чуючи, як стугонять прожилки на лобi, стукає в голову кров, дебелий
Iванець смикнув за шнур i зiщулився у рiвчаку.
Величезним зубцюватим сяйвом, якраз посерединi, освiтився увесь
бронепоїзд. Пiсля вибуху затряслася земля, неначе її хтось за груди
затрусив, i заскреготало, задзвякало залiзо, а в небо з труби сiйнулись
мiльйони дрiбних iскор. Розлетiвся паровоз, а вагони i площадки перелякано
метнулися бiгти в протилежнi кiнцi. У вагонi, що був попереду паровоза,
вибухова хвиля вирвала бронiйовану передню стiнку, повбивала всiх
фашистiв, а з площадки все розметала i порозносила. Пiсля короткого бою з
фашистами партизани кинулись до вагонiв, що були позаду паровоза.
Переступаючи через трупи, освiтили електричним лiхтариком вагон, i Соломiя
радiсно вигукнула:
- Гармати стоять! - i метнулась по схiдцях до Тура, що зупинився бiля
розверженого паровоза.
Справдi, у вагонi було двi 47-мiлiметрових гармати на резиновiм ходу. I
очi Тура зайнялися радiсним блиском.
- Буде у нас своя партизанська артилерiя. Ану, хлопцi, витягайте цих
дiвчат на бiлий свiт, - з хвилюванням i любов'ю вiдкрив замок гармати. -
Тебе, Соломiє, розцiлувати мало за таку знахiдку, - любовним усмiхом i
потайним запитанням вiйнуло в його очах.
I, червонiючи, одвернулася Соломiя. Не вперше зустрiчала на собi цей
допитливий погляд; вiн бентежив i зiгрiвав її; острах i теплу хвилю
вчувала в ньому, неначе влiтку перед глибокою рiкою, в яку i радiсно i
боязко кинутись. Було до болю шкода, по-материнськи жалiла Михайла
Созiнова, що теж слiдкував за кожним її кроком. Проте в уявi бiля себе
вона бачила тiльки Тура, намагалася скорiше прогнати "дурнi" думки, але
вони знову негадано приходили, i дiвоче серце тугiше стискалося в грудях.
"Це ж злочин, щоб в таку пору думати це", - картала себе, вважала
легкодухою i намагалася по кiлька день не дивитися нi на Тура, якого
стрiчала з радiстю, нi на Созiнова, перед яким чула якусь незручну,
нерозгадану провину
Партизани швидко i до ладу уклали на вози гармати; понакладали в сiно,
в мiшки i навiть насували за пояси снарядiв i поспiшно подалися до табору,
бо вдалинi уже закипав огнями другий бронепоїзд. Правда, вiн був не
страшний, бо тепер на покалiченiм роз'їздi валялися покрученi рейки, але,
чого доброго, фашисти могли кинути навздогiн пiший десант.
За колесами партизанських возiв вибивався снiг, вузькими смугами
проглядала земля. Сухо шарудiло обабiч дороги кучеряве колюче терно; не
виполене людськими дбайливими руками, воно тепер буйно розрослося,
покриваючи лишаями осиротiлi поля; його дрiбнi i колючi чотирикутнi засiки
свiтилися м'якими голубуватими зернами паморозi. Журливо, неначе журавлi,
курликали колеса, та на серцi Соломiї було прозоро i легко.
Це ж вона нарiвнi з усiма брала участь в диверсiї. Хай небагато
зроблено того дiла, та якось стало вiдраднiше, що умiє не тiльки пекти
хлiб, варити їжу партизанам, прати i латати шмаття.
В простих юхтових чоботях, в ватянцi i солдатськiй шапцi, з гвинтiвкою
за плечима, з холодною, покритою памороззю гранатою бiля пояса,
пригинаючись, сторожко iшла мiж деревами, чуючи, як в кожну її клiтину
просочується свiтла значимiсть життя, що найповнiше сповиває тебе в молодi
роки своїми надiйними хвилями i зримо наближає береги щастя.
В чому ж тепер, у тяжку годину, передчувалось iще нерозгадане щастя?
Може його принесло пiдсвiдоме чуття любовi, в якiй сама собi боялася
признатися, пiзнаючи його то в болючiм стисковi серця, то в свiтлому
поглядi парубочих допитливих очей, то в легкому, немов ненарочитому,
дотику тонкої, але твердої руки, то в доброму недоказаному словi, що
приховує iнше, значнiше i глибше? А може то повно пiдiймалась та
вселюбляча сила, що красить наше життя дiлами i подвигами, як густий
дивовижний цвiт, що всипає незрiвнянною красою скромне i ще зовсiм
безлисте дерево? I те, i друге чуття тепер зiйшлися у Соломiї, як
сходяться рiки, як сходяться над водою весiннього вечора у щирiм звучаннi
два голоси - дiвочий i парубочий, коли не тiльки спiв, а й луна, i
зiтхання берегiв зливаються в єдину гармонiю.
Бiля лiсового болота партизани з пiдводами пiшли в обхiд, а вона,
сповнена пругкою задиркуватою силою, вирiшила взяти навпростець. Легко
перестрибувала з однiєї чуть пiдмерзлої купини на другу. Вгинався грунт
пiд ногами, з глибини шипiла, пiдскакувала вода, i снiг зразу ж ржавiв,
осiдав.
На гарячий невисокий лоб дiвчини упало з кущiв кiлька снiжинок i почали
розтавати. Проте не стерла їх: незручний рух мiг нарушити хитку рiвновагу,
i тодi, затримавшись на щетинистих болотяних шапках, могла б зав'язнути у
тванi. Завзято вискочила на берег, мiцно затупотiла ногами, щоб оббити
налиплий снiг. Чутким вухом здалеку вловила рух партизанiв, i очi її
щасливо глянули на величне високе верховiття.
- Вибити б тебе, Соломiє, та нiкому, - вiддiлився од дерева Тур i
впритул пiдiйшов до неї.
- Ой! - злякалась i зразу ж засмiялась дiвчина, а потiм притихла, з
хвилюванням i острахом помiчаючи, як блiдне його обличчя, тремтять куточки
уст, а очi горять такою ласкою, що не вiдiрватися од них, не заховатись.
Вона навiть не знала, що в суворого, пiдiбраного Тура може бути такий
довiрливий i нiжний погляд.
Навпомацки узяв її руки в свої, очима наблизився до її очей.
Вiдхилилась назад, i вiн потягнувся за нею.
- Невже я тобi такий поганий? - подивився з докором i нiяковим усмiхом.
I цi слова виводять Соломiю з оцiпенiння. Вона стрепенулась,
вiдхилилась убiк i кинулась бiгти дорогою.
- Отакий ви i є поганий, - засмiялася дзвiнко, по-дитячи, i побiгла, не
чуючи землi пiд собою.
Зразу ж полегшало. Зникла ота натягнутiсть, що так мучила його:
зрозумiв - дiвчинi не байдуже до нього.