Страница:
везуть молоду Бондарiвну.
- Що ж, приходь до мене, помiркуємо з матiр'ю - можливо, допоможемо
якою копiйчиною, - поволi витискає з себе, не дивлячись на Григорiя.
Дмитровi не варто було б говорити про грошi: вiн весь час вбирається
купити коня. Але наперекiр своїм намiрам, наперекiр пiдсвiдомiй
настороженостi, що породжується супроти Григорiя, твердо вирiшує допомогти
йому.
- Спасибi на доброму словi.
- Приходь завтра увечерi, бо сьогоднi поночi з поля приїду. - Прямує до
матерi понад кучерявою рiчкою, що лягла мiж ним i Грицьком.
Докiя умiло й обережно, сповивши перевеслом тугий снiп, випростала
гнучкий незiгнутий стан, подивилась на сина.
- Може, поснiдаємо? Час уже.
- Можна. Мамо, Григорiй просив, щоб йому трохи грошей позичили.
- З радою душею, коли б наш Карий на загинув... Хай Григорiй багатiших
пошукає.
- Я пообiцяв йому.
- Ще чого бракувало! Сам казав, що коня пiсля жнив купуватимемо.
Хватить на Данька спину гнути.
- Пiзнiше, мамо, купимо. Зимою. Тодi й конi повиннi дешевшими бути.
- Дивись сам. Ще з озиминою припiзнишся.
- Не припiзнюсь. Данько сказав, що коли менi тiльки треба буде волiв -
зразу ж дасть. Не одна ж пара в нього. Оце два днi будуть воли в мене.
Дуже хоче для своєї старшої дочки добру мебель мати. Як я накреслив, яку
маю зробити йому, то аж пiдскочив чортiв хапун. Пiддобрюється тепер.
Навiть не лаявся, коли раз побачив, що бiльше копи на хуру врублив.
- То до пори, до часу. Нема краще, як свою худобину мати. Не варто було
б зараз Григорiєвi позичати. Шкода хлопця, та коли вiн тi грошi
вiддасть...
XXII
Зайшло сонце, зiтхнули, ожили хмари i червоною рiчкою попливли вище
далекого лiсу, нижче вечiрньої зiрки.
Плюскотiла в темрявi доспiла ярина, i на високiй могилi, як побратими,
урочисто застигли два полукiпки. Далеко проскрипiли запiзнiлi пiдводи, i
настояна тиша нечутно йшла полями, густа i пахуча.
Опустив ноги з полудрабка, задумавсь. Теплим пилом дихнула дорога,
неохоче зiтхнула, зашарудiла пiд колесами. Натомлене тiло просило
вiдпочинку, тим-то в уявi ближчало село, домiвка; бачив у подвiр'ї матiр з
дiйницею i чулось, що з напiврозчинених дверей от-от вийде ще жiноча
постать, сподiвана, рiдна. Навiть угадував, що зап'ята бiлою хусткою,
заклопотана чимсь, тiльки рис обличчя нiяк не мiг уловити.
Шумить широкий шлях, i в голубому прорiзi вiт гойднувся тонкий серп
мiсяця, пiдпливаючи до мерехтливої зорi. Старi, садженi в два ряди
крислатi липи з'єднуються мережаними брамами i повiвають медом, наче повнi
теплi дуплянки. Пливуть вони в саме село, натомленi, величнi, братаються з
молодими садами i знову прямують просторами повз оселi трудiвникiв, їхнi
ниви, пливуть, як саме життя невмируще.
На перехрестi забовванiв пам'ятник котовцям.
Срiбна жмурка загойдалась у повнiй косарськiй криничцi. Трохи притримав
налигач, i воли зупинились понад шляхом, розводячи в сторону два осiннi
кущi круторогих голiв.
Невелика косарська криниця, а вмiстилися в нiй i придорожнi дерева, i
високе, коване небо з серпом мiсяця, хмаринами, i дрiмають в її глибинi
осипанi стрiли грiмниць, i самому сонцю не розминутися з нею. I вода тут
крiпка, на коренi настояна, - споконвiку хвалить трудiвник.
Мiцними .руками вперся у вогкий дерн i припав шерхлими устами до
срiбного леза молодика. Врозтiч кинулись наляканi зорi, заховались пiд
берегами, а коли пiдвiвся, знову почали випливати. З глибини виринали
темнi обриси будiвель, а його хата, єдина з усiх, бiлiла. I ждав у нiй
хтось косаря, виглядав у вiкна, тiльки шибки чорнi - не побачиш нiчого
крiзь них.
- Добрий вечiр, Дмитре... Тимофiйовичу.
Аж здригнувся з несподiванки. Одначе вiдчув вагання у дiвочому голосi:
видно, не знала, як назвати його...
На дорозi освiтлена блiдозеленавим вечоровим сяйвом, з граблями на
плечi стояла Югина.
- Здрастуй, дiвчино. Забарилася ж ти.
- Забарилася, Дмитре Тимофiйовичу. Хотiлося дов'язати ячмiнь - латка ще
зосталася, а вже вечiр прихопив, - усмiхнулася лагiдно i так, наче трохи
глузувала з себе. Хвилястi кучерi затемняли дiвоче обличчя, робили його
блiдiшим i старшим. - В'яжу i страх як боюся - не близький свiт додому
iти. Склала полукiпки, а вже й нiч. Духу людського нiде! - Тiнню пробiг
переляк по осмiхненому чолi, i хороше стало на душi парубка. Крадькома
оглядав вiд голови до нiг, в думцi пестив рукою важку дiвочу косу,
заглядав у великi довгастi очi, i здавалося, що так само колись ввечерi у
жнива вiн стояв з нею в широкому полi.
- Боязко стало?
- Ще й як. Дорогами бiгти далеко. Дай, - думаю, - полями. Дременула
навпростець та й ногу стернею пробила. Недарма кажуть: хто пражкує, той
дома не ночує; от i шкандибаю теперечки.
- Бiдолаха, дуже пробила? - щиро пожалував.
- Загоїться! - I, спинаючись лiвою ногою на пальцi, пiшла поруч з
Дмитром до волiв.
- Сiдай на воза, - зручнiше поправив снiп.
- Не хочу.
- Я тобi "не хочу". Зараз же вилазь!
- Еге, зараз же вилазь, а як побачить хто, що тодi люди скажуть?
- Нiби що?
- Наче не знаєте. Попаду якомусь насмiшниковi на зуби, то й будуть люди
цвiкати: "Дмитро Югину на посаг повiз". Знаю я їх, - подивилась правдивими
очима.
- Так я йому за це ребра полiчу, - вiдповiв строго.
- Ну, добре, тiльки селом їхати не буду.
- Про мене.
Югина поклала граблi на вiз i руками вхопилась за полудрабок i люшню.
Приємно було майже непомiтним помахом рук пiдсадити дiвчину, чуючи крiзь
сорочку легкий повiв тепла. Югина, опираючись руками у восковий луб
полудрабка, сiла на гузир снопа.
"Щоб колос не вимолочувався. Хазяйська дочка", - усмiхнувся, йдучи бiля
воза.
Ступав по вузькiй мiсячнiй дорозi, а вiз то впливав у сяйво, то поринав
у мереживо, виплетене тiнями розлогих дерев. Темiнь i свiтло
перекочувались по дiвочому обличчю, примхливо мiнили його. Хотiлося сiсти
поруч, отак, щоб плечем приторкнутись плеча, почути на щоцi дотик м'яких
кучерiв.
"Де там - сполохається..."
Отак пiд'їдуть додому, вiдкриє навстiж ворота i вiз покотиться по
росистiй муравi, i затемнiють позаду двi колiї, осипавши роси.
"Ану, злазь, господине, та вечерю готуй. Еге, та ти вже й заснула на
возi..."
Оглянувся. Вiз, пiдминаючи колесами верхiв'я дерев, покотився з
пiскуватого горбка на морiг, i дiвчина, злегка похитуючись, всмiхалась
чисто, лагiдно, так, як умiє всмiхатися тiльки незiгнута турботами юнiсть.
- А тепер не страшно?
- Чого б це було страшно з таким, як ви? "З яким це таким, як я?" -
хотiлося запитати. Однак промовчав, тiльки руку поклав бiля люшнi, поруч з
дiвочою.
I добре було йти по мiсячнiй дорiжцi, бачити в просвiтках дерев золоте
добiрне волоття проса i серп, загублений жницею на голубому полi... Чув,
як стихав, влягався неспокiй i розвiвався тяжкий сердечний щем.
- Що зараз тато роблять?
- В лiсництво пiшля вiдробляти.
I цi простi слова вистукували йому срiбними дзвiночками.
- Це правда, що соз в куркулiв вiдбере горбок?
- Правда, - допитливо глянула на хлопця.
- Дуже добре, - ворухнула усмiшка устами. - Худобу скоро отримаєте?
- Надiйсь, скоро... Вам не перепало вiд Данька?.. За те, що нам жито
привезли?
- Оскаженiв був... шулiкою напав.
- А ви що? - i подих затаїла.
- Так змiряв його очима вздовж i впоперек, що вiн губи прикусив i
вiдступився назад.
- О, ви можете! - свально вихопилося в дiвчини: пригадала, що говорили
на селi про парубка.
Але Дмитро не зрозумiв iнтонацiї i похмурнiв: осуджує.
- I чим же закiнчилося, Дмитре Тимофiйовичу? - не вгледiла перемiни.
- Даньковi я просто вiдрiзав: заробив худобу на якусь годину, то вже
моє дiло, кому я снопи привiз. Не бiйтесь - вашим пiдголоскам не привезу.
- Невже так сказали? - приязно подивилась на строге, гордовите обличчя.
- Думаєш, хвалюсь перед тобою?
- Ой, нi! - замахала руками.
- Розсердився тодi я, брязнув ворiтьми й додому. Так Данько лисом
закрутився, перепрошувати почав: в нього столярської роботи багато, от i
потрiбнi мої руки. Перепрошує, а в самого злiсть усерединi клубками
ворушиться...
Ось i село вiйнуло двома крилами, засинiли хати; у темних вiкнах
мигтiли скалки срiбла. Дiвчина пiдвелась з воза i раптом злякано
гойднулась - видно, ноги затерпли. Незчуюсь Дмитро, як пiдхопив її обома
руками, бережно поставив на землю.
За коротку хвилину, коли перед очима пропливло зблiдле вiд переляку i
несподiванки її обличчя, хутчiй вiдчув, нiж побачив, наскiльки дiвчина
краща, чим йому здавалося ранiш. I найбiльше подобалися глибокi правдивi
очi, не затiненi двома виразами, як буває в нещирих людей, чи якi за одною
думкою приховують кiлька iнших.
"Такi очi не пiдманять. Словом схоче затаїтися, а вони викажуть
правду", - ожили теплi почуття, як у брата до сестри пiсля довгої розлуки.
- Ледве з воза не злетiла - ноги пересидiла. Iч, як голками коле. - Ще
переляк не зiйшов з дiвочого обличчя, а вже в голосi тремтiла насмiшка з
себе. - Спасибi, Дмитре Тимофiйовичу, що пiдвезли калiчку.
- Коли ще маєш пробити ногу - наперед скажи, я небезпремiнно виїду в
поле, - усмiхнувся.
- Авжеж, було б за ким... На добранiч! Хай все добре сниться вам.
- Все добре i ти.
- Таке ви скажете.
Похилила голову i простягнула назустрiч парубковi руку, майнула
кучерями i пiшла самотньою вулицею. Тiнь вiд валка граблiв вiдбилась на
дiвочiй блузцi, коливалась, наче зубцями розчiсувала коси.
I довго на своїй руцi Дмитро чув дотик несмiливих пучок i хвилююче
тепло.
...Данько непривiтно зустрiв Дмитра.
- Чого б це я так пiзно валандався? Ти скоро менi худобу на однi
кiсточки засушиш.
- Тодi їхнi мощi в Києво-Печерську лавру здасте. Читали: на судовому
процесi призналися отцi, що мощi святих з кiсток худоби майструвались?
Данько аж пiдскочив на мiсцi, наче хто його швайкою кольнув:
- Брехня! Ще менi одне слово скажи - i трясцю, а не воли получиш!
- Мене трясця не бере. Скiльки коло Бугу в долинках не ночував, i хоч
би раз трiпонуло. - Вийшов на вулицю легкою пружною ходою. Байдуже було,
що позаду лаявся розлютований Данько, а його жiнка теж щось образливе
кинула навздогiн. Пiсля зустрiчi з Югиною все здавалось незрiвняно
хорошим, i на душi був такий спокiй, як в тi хвилини, коли з радiстю
закiнчуєш любу роботу.
Мати ждала його, дiждатись не могла.
- Та й припiзнився ж ти, Дмитре.
- Припiзнився? А я й не помiтив, - усмiхнувся, тiльки так, що
здригнулась складка бiля уст на правiй щоцi, навiть нижню губу пiдiбрав
тугiше до верхньої, щоб не помiтила стриманого хвилювання. Та хiба ж
заховаєшся вiд всевидючого ока, утаїш що? Вже коли вiн увiходив у двiр i
подивився на неї, - вiдчула, що легше стало на його серцi, i скупа
радiсть, перемежована з невсипущою турботою, заколихалась у грудях.
- Ходи, сину, вечеряти.
Дмитро пiшов до хати, а вона, освiтлена мiсячним сяйвом, стояла посеред
подвiр'я, невисока, пругка, з незiгнутим станом. З-пiд кички пробивалося
два пасма волосся i тiнями облягало високе чоло, заскороджене боронами
рокiв. Крiзь посноване тонке кросно зморщок ще тихо проглядала прив'ядаюча
краса, як в осiннiй день крiзь сiтку павутиння проглядає в затiнку
калинове гроно.
XXIII
Вогонь погасав, i чорнi челюстi печi, неначе розкрита паща, свiтилися
червоними зубами жарин. Часом синiй зубцюватий гребiнь полум'я,
пробиваючись знизу, проскочить по сизо-гарячому вугiллi, i тодi на стiнах
розгойдувались три тiнi. Югина проворно бiгала по хатi, рихтуючи на стiл
миски i вечерю. На покутi сидiв Iван, бiля нього Марiйка, натомлена денною
працею i рада, що, нарештi, чоловiк привiз у клуню ярину.
- Оце в мене вже й серце стало на мiсце - нi дощ не намочить полукiпки,
нi худоба не розмервить.
- В тебе воно, серце, таке: п'ятдесят один раз стає на мiсце i стiльки
ж зiскакує, - студить юшку в ложцi Iван; i витягнутi трубкою губи ворушать
цурпалками коротких вусiв.
Та Марiйка сьогоднi розм'якла, як вiск, i навiть гадки не має
пiдштрикнути словом чоловiка. Аякже, врожай лежить в засторонку, на галявi
просо (сьогоднi надвечiр ходили дивитись), хоч i рiдке, однак без головнi
i волотки має великi. До того ж завтра недiля, можна встати пiзнiше, бо,
казав же ж той, є за ким вiдпочити: викохала дочку проворну, роботящу.
- Сiдай вечеряти, - лагiдно освiтила зором всю постать своєї одиначки.
Югина примощується бiля матерi.
- Це б коли худоба, щоб озимину пiсля жнив кинута в землю. Бач, на
ранньому в цьому роцi вродило, а на пiзньому - голою косою тнуть. Всяка
билинка, наче чоловiк, тепло любить, - обережно несе з полумиска ложку
Марiйка.
- Хе. Навiть баба може дiло сказати, - прислухається Iван.
- Може, неправду кажу?
- Хто ж каже? От нашi з созу мають скоро дiстати худобу, реманент.
- То що з того?
- Як що? I ми в пору засiєм.
- Таки не виписався? Обманув мене. Скiльки тобi казала!.. - здiймає
голос.
- I не випишуся. Ти менi цi теревенi не торочи. От настренчили
куркульськi пiдголоски... Досить щоднини кланятись в ноги за свою
кривавицю: зореш поле - вiдробляй, привезеш яку там копу - вiдробляй. З
лiсу ломаку притягнеш - вiдробляй, - увесь вiк вiдробiтки з'їли. З старцiв
хочеться вибитись. Не кривись, Марiйко, бо не пособиться.
- Дiди нашi жили - созу не знали, батьки нашi жили - созу не знали, i
ми без нього проживемо! - як завчене вичитує Марiйка i вже почина
постукувати держаком ложки по столi.
- Ми й без панської землi в комiрному жили, та не схотiли ж так
вiкувати.
- Земля - одне дiло, а соз - iнше дiло. На трясця вiн менi здався. Бач,
як люди визвiрились на тебе. Нiхто худоби не дає.
- Хiба то люди? То куркульня.
- Куркульня - не куркульня, а виписуйся.
- Нагадай козi смерть. Тобi непотрiбний соз, так Югинi потрiбний. I її
згноїти на чужiй роботi хочеш? Пустиш на заробiтки, як сама колись
чманiла? Коли ми i середину, i жили пообривали на чужому, так хай хоч дiти
не обривають. Хватить вiчними наймитами бути.
Знає Iван, чим вразити жiнку, i Марiйка осiкається, з зiтханням
поглядаючи на дочку.
- Дивися ж, якщо не теє, то виписуйся скорiше.
- Iще що скажеш?
- Ви не бiйтесь, мамо, спiльний обробiток землi - тiльки полегкiсть для
нас. Це на комсомольських зборах доповiдач з областi казав! - обзивається
Югина i червонiє, що так невмiло, непереконливо сказала. Нiяково поглянула
на батька, а той, пiдбадьорюючи її, кивнув головою. - В Iвчанцi добре
працюють гуртом люди. Дуже добре. Не нахваляться своїм життям.
- Розумна не на свої роки стала. Вийдеш замiж, тодi хоч в комунiю
записуйся. - Сердито йде у другу хату.
- Хе! Значить, разом будемо, дочко, матiр лякати, -усмiхається Iван
Тимофiйович. - Тiльки не з дуже лякливих вона в нас. Драгун та й годi. А
про Iвчанку ти вiрно сказала, По-новому люди почали жити. Дружньо. Агроном
помагає. Куди нашим врожаям до їхнiх.
Потягнувся до свiжої газети. Загрубiлi пальцi обережно, з приємнiстю
розгорнули пахучий папiр, уже покритий ворсинками пилу. Газета для Iвана
Тимофiйовича була завжди ясним святом. Вона не тiльки єднала його з усiм
свiтом, а пiднiмала над буденними турботами; не говорила, - виспiвувала
найдорожчi слова, розкривала тi дороги, до яких тягнувся всiєю душею. В
його очах не збiднювалися навiть прочитанi газети - до них вiдносився
любовно i обережно ховав кудись подалi вiд цупких Марiйчиних рук.
- Чого Софiя до тебе прибiгала? - ворухнулась запiзяiла догадка, коли
побачив молодiжну сторiнку.
- В райком з нею пiдемо.
- В райком?
- Комсомольскi квитки нам вручатимуть, - вiдповiла з гордiстю i
хвилюванням.
- В добру путь, Югино. - Пiдвiвся з-за столу, кремезний i урочистий. -
Достойною будь, дочко. Щоб не тiльки батьки гордилися тобою. - Нахилився
над дiвчиною, поцiлував у голову мiцними, перепеченими устами.
- Спасибi, тату, - вдячним i сяючим зором поглянула на нього i мiцно
притиснула до грудей важку напрацьовану руку батька; була вона зараз темна
i тепла, як прогрiта вечiрня нива. Нiжним повiвом доспiлого хлiба вiяло од
неї. Югина навiть крiзь блузку, бiля самого серця вчувала тверду рiзьбу
роботящих надiйних жил. - Я так i знала: порадуєтесь ви. Душа у вас
така... чиста, лагiдна...
- Нi дочко, - промовив задумливо. - Не лагiдний твiй батько. I не хоче
таким бути. Не до цього нам тепер. Залишимо лагiднiсть старим бабусям, що
зiбралися iти в далеку путь. А нам ще до кровi треба битися за справжнє
життя. З куркульнею битися... Душа у мене, щоб ти знала, шершава, мов
полотно те, що болючими пальцями випрядалося i ткалося в безсоннi
злидарськi ночi. I ясна моя душа, мов полотно, вибiлене весняним сонцем.
Наша держава з сiмнадцятого року бiлить її своїм промiнням.
Югина здивовано широким поглядом дивилась на батька.
- Чого дивуєшся? Не сподiвалася таке почути? Це, Югино, не я, а правда
наша говорить. Гляди, щоб правдивою менi була в усьому, такою, як комсомол
тебе вчить. Бо хiба то людина, коли все у нiй сiре: i душа, i думки, i
погляд. Коли перепiлка сiра - це красиво, а коли людина така, то... Ну,
iди вже спочивати...
- Тату, значить, ви тепер зi Свиридом Яковлевичем зовсiм заодно?
- Ми завжди з ним заодно, - перебив, хоча й знав, про що запитала
Югина. I, вже помовчавши, додав: - Вгадала ти. Думаю, дочко, в партiю
вступати, - вперше виказав найпотаємнiшi мрiї. - Тiльки поставимо соз на
ноги... так, щоб ясно можна було людям глянути в очi... i поїду з Свиридом
Яковлевичем до райпарткому...
- Куди ж ми тодi нашу маму подiнемо? - весело звузила очi.
Iван Тимофiйович засмiявся:
- Це не мала загадка. Неодмiнно з жiнделегатками порадьмося... її треба
до якогось ледащого начальства приставити: вона його або робити заставить,
або навiки виживе, сточить своїм язичком...
До шибок припала темносиня нiч, ворушачи перетертими крижинами хмарин.
Рiвно задихав Iван, i Марiйка з острахом побачила, що його руки
схрещенi на грудях. Похапцем роз'єднала їх i довго не могла зупинити в
грудях болючого стукоту.
Мiсяць нечутно сiйнув у хату блiдого сяйва, i на долiвцi заколивались
чорнi перехрестя рам. З тривогою дивилась на таке рiдне, навiть увi снi
насмiшкувате обличчя чоловiка, який i парубкуючи не раз своїми кпинами,
упертiстю доводив її до слiз, та й тепер не змiнився. Навiть оте незмiнне
"хе" не вiдходило з лiтами, а ще бiльше вкоренялося, стаючи i радiсним, i
роздумливим, i сумовитим, i злостивим окликом.
У сiнях загримiв засув, забряжчали вiдра - Югина принесла води,
зачиняла дверi. I знала мати, що зараз дочка буде лугом змивати коси,
розчеше кучерi i, не заплiтаючи їх, перев'яже на нiч биндою.
"Неспроста приходив Гриць у недiлю, ой, неспроста".
Було радiсно. Чи не найкращий парубок задивився на Югину! I тривожно,
бо красу на тарiлку не положиш, а вiн же бiдний, бiдний, аж синiй, навiть
хати не має. Вийдеш замiж за такого - не намилуєшся, а нагорюєшся по
зарiбках. Хотiлося, щоб зять багатший був, щоб дочка її не наймичкою чи
поденницею стала, а зразу господинею. Гарна молодиця з моєї Югини буде...
- Гарна, гарна, - загримiв бас на подвiр'ї.
- Славна, славна, - обiзвалася скрипка...
- Що це?
Майнули чорнi обриси будiвель, огорненi синiм полотном. Прозору хмарину
надрiзав гострий срiбний лемiш, пересунулось навскiс перехрести рам, на
сiдалi загорлав, забив крильми пiвень.
"Невже свiтанок скоро?"
I знову загримiв бас, але вже на вулицi бiля приданочок: "Гарна,
гарна". А вона удавала, нiби п'яна, i мусив таки зять брати її пiд руки i
вести гамiрливими вулицями до своєї хати.
- Горе моє, а хто ж мiй зять? - От тобi й маєш! Навiть i роздивитись не
встигла, а вiн хитрун! Тiльки подивиться вона - одвертається вбiк i
смiється, смiється з неї...
I Югина довго не могла заснути цiєї ночi. Теплi, мокрi коси розсипались
по плечах, лащились вогким дотиком, неначе рiй несподiваних думок.
Тепер недiлю вона стрiчала радiсним передчуттям. В уявi бачила, як,
зготувавши снiдання i обiд, прибирається бiля скринi, заглядає у маленьке
дзеркало i вiкно - чи не йдуть подруги за нею. Навiть чула, як грала
музика на майданi коло сельбуду i шелестiли вулицями дiвочi спiдницi.
Закрутить її Гриць в швидкому танцi на заздрiсть старшим дiвчатам.
"Хiба ж вона винна, що краще танцює за них?" - Усмiхнулась i
застилалась, що лукавить сама з собою.
Не тiльки тому Шевчик платить музикам, що легко танцює вона.
Ой так-так, ой так-так!
Шевчик дратву сучить.
Пригадала дитячу пiсеньку i беззвучно розсмiялась, бачачи, як Гриць у
хвартусi з десятки сидить на шевському довбаному стiльцi i смолистими
руками, оперезаними слiдами дратви, люто вкручує в нитку тверду щетину, а
щетина гнила - рветься, i вiн мало кулакiв з злостi не сучить. А музика
грає, i Гриць вже з колодками в руцi, дратвою в зубах сам пускається в
танець, сердито наспiвуючи: "Ой так-так, ой так-так, Шевчик дратву
сучить".
"I чого вiн в недiлю приходив? Чого? Захотiлося чарку випити, от i
зайшли".
I знає, що обманює себе, але настирливу догадку хоче прикидати iншим,
заховати глибоко-глибоко, щоб радiснiше i довше було їй пробиватись
наверх. Ось вона пiдiймається, струшує з себе накиданi думки, як трава
росу, i подає свiй голос:
"А я знаю, чого вiн приходив".
"Нiчого ти не знаєш, - сердиться дiвчина, - хiба мало кращих дiвчат у
селi є", - i починає перебирати їх у пам'ятi.
"От подруга - Софiя Кушнiр чим не красуня? Тiльки дрiбна трохи i надто
вже смаглява. Або Людя Вiтренко. Чорнява, синьоока, ставна. Одначе занадто
гордовита, та й ходить, наче за кожний ступiнь золотий бере. Або Катерина
Прокопчук..." - I незручно стає перед собою, що почала судити, хай хоч в
думках, своїх подруг. "Наче вже я найкраща за всiх. Як це недобре", - аж
почервонiла.
Все ж було приємно згадувати пiдслуханий шепiт молодиць: "Гарна дочка в
Марiйки Бондарихи".
Нiч м'яка i ласкава, як у дитинствi доторк материної руки. Вона
пригадує вчорашню нiч на шляху i високу мужню постать Дмитра. Як вiн
подивився тодi на неї. I гаряча хвиля заливає дiвчину, коли знову вiдчуває
на тiлi дотик його мiцних шершавих рук. I зовсiм вiн не такий гордий, як
люди говорять.
Згадує розповiдь, як Варчуки побили Дмитра. Тiтка Докiя раз на годенках
у Шулякiв якось обмовилась: "Думала, що навiк приморозив хлопець ноги. Аж
нi. Саме напровеснi почав вже ходити. А раз прийшов увечерi, роззувся,
походив по хатi та як метнеться до печi лампу свiтити. По тому як забiгав,
почула щось недобре. Скочила з лiжка. Стоїть мiй парубок посеред хати
блiдий-блiдий i губи кусає.
- Що з тобою, Дмитре?
- I сам не доберу. Скинув чоботи, онучi, а це чую, що знову наче онучi
до нiг поприставали. Чи не мара? - Присвiтила я низом, а в нього шкiра до
самих щиколоток вiдстала. По землi волочиться, мов папiр. - Останнiй
гостинець з тiла сходить, тiльки з серця навряд чи так скоро зiйде, - i
почав вiдривати шматки бiлого побабченого полотна, а з-пiд нього
проглянуло молоде рожеве тiло, як у немовляти..."
I дiвчинi здається, що над нею нависають тiнi од рослої постатi
Дмитра... А очi в нього чорнi-чорнi - в душу заглядають так допитливо i
строго, мов хочуть вивiрити: хто ти така? Гриць лагiднiший, все в нього
простiше, а танцюєш з ним - землi пiд собою не чуєш...
"Ой так-так, ой так-так, Шевчик дратву сучить..." "Забарилася ж ти,
дiвчино..." I лячно було навiть стрiнутися з ним, i як назвати не знала -
чи Дмитром, чи Дмитром Тимофiйовичем. Хорошi вони парубки - i Дмитро, i
Грицько, i Варивон. Варивон тiльки на язик дуже гострий... Вже крiзь сон
чула, що Грицько щось питається в неї, а вона червонiла i нiчого
вiдповiсти не могла.
XXIV
Дiвчата пiднялися на гору.
Перед ними зразу ж поширшала земля, розводячи тiсне коло небозводу;
там, де вона аж за обрiй втискалася крильми дiбров, надвечiр'я кресало
золотi сполохи. Вони розцвiтали дивовижними квiтниками, притрушували лiси,
i тi обзивалися мелодiйним малиновим дзвоном. Невидимi працьовитi ковалi
поспiшали iз сонячних злиткiв викувати розсип зiрок, загартувати хлiбину
мiсяця i прогнути той шлях, що несхибно з зенiту проллється на пiвдень.
- Дiвчата, дiвчата, подивiться, як славно навкруги! - зупинилась Югина,
наче вперше побачила в усiй красi велику землю. Дiвчинi навiть здалося, що
усе привiлля: i вигини долин, i просвiченi лiси, i гора, на якiй вони
стояли, погойдуючись, пливуть у далечiнь. I це було зрозумiлим вiдкриттям:
пiсля сьогоднiшнього дня свiт збiльшувався, кращав.
- Так i в наших дiбровах славно, тiльки над ними ближче спускається
небо, - тихо промовила невисока задумана Василина, дочка полiсовщика.
Вона, як i Югина, захоплено дивилася на щедроти надвечiр'я, сповнена
хвилюванням, почуттям нової вiдповiдальностi i силою правди, що
розкривалася в нових словах її новими товаришами.
- Дiвчата, ви чим любуєтеся? Кого перед очима бачите? - пiдбiгла
непосида Софiя Кушнiр. Тонкими смуглявими руками вона охопила плечi подруг
i, пiдiбравши ноги, почала розгойдуватися вперед i назад. - О, якi ви
вреднi: женишкiв побачили i мовчать!
Гострим поглядом вона перша вгледiла, що в долинi польовою дорогою йшло
кiлька хлопцiв з лопатами i сокирами. Позаду них, з-за горбка, пiднявся
трактор, i на його буркотiння тихим дрижанням обзивалася гора.
- Дiвчата, це ж, здається, комсомольцi з Комсомольського, - догадалася
Софiя. - Бiжiмо до них.
- Ти що, маленька? - зупинила її серйозним поглядом Василина.
- То-то й є, що не маленька, - одчайдушне випалила Софiя. Її невеличке
смугляве обличчя, оповите нiжним одсвiтом, аж мiнилося веселими
задиркуватими тiнями. Вона любила несподiваним словом налякати спокiйну,
занадто соромливу "мамину мазуху", хоча мати Василини давно спочивала на
крихiтному лiсовому кладовищi.
- Софiє, хоч би ти посоромилась...
- Почекай трошки, познайомлю тебе з трактористом, а коли вiн почне
зiтхати бiля свого кохання i про всякi зiрочки говорити, тодi вже
засоромлюся, мов пiонiя.
- Безстидниця.
- Ой, Василино, коли будеш такою тихою водою, - всяка вiдiб'є твого
милого, а про тракториста й не говори...
- Софiє, ну прямо не знаю... Як тобi не совiсно? - за-рожевiлася
Василина й безпомiчно заклiпала довгими чорними вiями.
- Василинко, не сердься. Це ж я люблячи тебе, - пригорнула дiвчину. -
Ну що ж iз того, коли ми познайомимося з хлопцями? Це ж перший
комсомольський колектив у районi. Про нього у газетах писали, про нього
сьогоднi в райкомi згадували. На голому мiсцi чудеса зробили. Орли! Невже
не цiкаво?.. От бачиш, цiкаво. А як вiддамо тебе за тракториста - ще
- Що ж, приходь до мене, помiркуємо з матiр'ю - можливо, допоможемо
якою копiйчиною, - поволi витискає з себе, не дивлячись на Григорiя.
Дмитровi не варто було б говорити про грошi: вiн весь час вбирається
купити коня. Але наперекiр своїм намiрам, наперекiр пiдсвiдомiй
настороженостi, що породжується супроти Григорiя, твердо вирiшує допомогти
йому.
- Спасибi на доброму словi.
- Приходь завтра увечерi, бо сьогоднi поночi з поля приїду. - Прямує до
матерi понад кучерявою рiчкою, що лягла мiж ним i Грицьком.
Докiя умiло й обережно, сповивши перевеслом тугий снiп, випростала
гнучкий незiгнутий стан, подивилась на сина.
- Може, поснiдаємо? Час уже.
- Можна. Мамо, Григорiй просив, щоб йому трохи грошей позичили.
- З радою душею, коли б наш Карий на загинув... Хай Григорiй багатiших
пошукає.
- Я пообiцяв йому.
- Ще чого бракувало! Сам казав, що коня пiсля жнив купуватимемо.
Хватить на Данька спину гнути.
- Пiзнiше, мамо, купимо. Зимою. Тодi й конi повиннi дешевшими бути.
- Дивись сам. Ще з озиминою припiзнишся.
- Не припiзнюсь. Данько сказав, що коли менi тiльки треба буде волiв -
зразу ж дасть. Не одна ж пара в нього. Оце два днi будуть воли в мене.
Дуже хоче для своєї старшої дочки добру мебель мати. Як я накреслив, яку
маю зробити йому, то аж пiдскочив чортiв хапун. Пiддобрюється тепер.
Навiть не лаявся, коли раз побачив, що бiльше копи на хуру врублив.
- То до пори, до часу. Нема краще, як свою худобину мати. Не варто було
б зараз Григорiєвi позичати. Шкода хлопця, та коли вiн тi грошi
вiддасть...
XXII
Зайшло сонце, зiтхнули, ожили хмари i червоною рiчкою попливли вище
далекого лiсу, нижче вечiрньої зiрки.
Плюскотiла в темрявi доспiла ярина, i на високiй могилi, як побратими,
урочисто застигли два полукiпки. Далеко проскрипiли запiзнiлi пiдводи, i
настояна тиша нечутно йшла полями, густа i пахуча.
Опустив ноги з полудрабка, задумавсь. Теплим пилом дихнула дорога,
неохоче зiтхнула, зашарудiла пiд колесами. Натомлене тiло просило
вiдпочинку, тим-то в уявi ближчало село, домiвка; бачив у подвiр'ї матiр з
дiйницею i чулось, що з напiврозчинених дверей от-от вийде ще жiноча
постать, сподiвана, рiдна. Навiть угадував, що зап'ята бiлою хусткою,
заклопотана чимсь, тiльки рис обличчя нiяк не мiг уловити.
Шумить широкий шлях, i в голубому прорiзi вiт гойднувся тонкий серп
мiсяця, пiдпливаючи до мерехтливої зорi. Старi, садженi в два ряди
крислатi липи з'єднуються мережаними брамами i повiвають медом, наче повнi
теплi дуплянки. Пливуть вони в саме село, натомленi, величнi, братаються з
молодими садами i знову прямують просторами повз оселi трудiвникiв, їхнi
ниви, пливуть, як саме життя невмируще.
На перехрестi забовванiв пам'ятник котовцям.
Срiбна жмурка загойдалась у повнiй косарськiй криничцi. Трохи притримав
налигач, i воли зупинились понад шляхом, розводячи в сторону два осiннi
кущi круторогих голiв.
Невелика косарська криниця, а вмiстилися в нiй i придорожнi дерева, i
високе, коване небо з серпом мiсяця, хмаринами, i дрiмають в її глибинi
осипанi стрiли грiмниць, i самому сонцю не розминутися з нею. I вода тут
крiпка, на коренi настояна, - споконвiку хвалить трудiвник.
Мiцними .руками вперся у вогкий дерн i припав шерхлими устами до
срiбного леза молодика. Врозтiч кинулись наляканi зорi, заховались пiд
берегами, а коли пiдвiвся, знову почали випливати. З глибини виринали
темнi обриси будiвель, а його хата, єдина з усiх, бiлiла. I ждав у нiй
хтось косаря, виглядав у вiкна, тiльки шибки чорнi - не побачиш нiчого
крiзь них.
- Добрий вечiр, Дмитре... Тимофiйовичу.
Аж здригнувся з несподiванки. Одначе вiдчув вагання у дiвочому голосi:
видно, не знала, як назвати його...
На дорозi освiтлена блiдозеленавим вечоровим сяйвом, з граблями на
плечi стояла Югина.
- Здрастуй, дiвчино. Забарилася ж ти.
- Забарилася, Дмитре Тимофiйовичу. Хотiлося дов'язати ячмiнь - латка ще
зосталася, а вже вечiр прихопив, - усмiхнулася лагiдно i так, наче трохи
глузувала з себе. Хвилястi кучерi затемняли дiвоче обличчя, робили його
блiдiшим i старшим. - В'яжу i страх як боюся - не близький свiт додому
iти. Склала полукiпки, а вже й нiч. Духу людського нiде! - Тiнню пробiг
переляк по осмiхненому чолi, i хороше стало на душi парубка. Крадькома
оглядав вiд голови до нiг, в думцi пестив рукою важку дiвочу косу,
заглядав у великi довгастi очi, i здавалося, що так само колись ввечерi у
жнива вiн стояв з нею в широкому полi.
- Боязко стало?
- Ще й як. Дорогами бiгти далеко. Дай, - думаю, - полями. Дременула
навпростець та й ногу стернею пробила. Недарма кажуть: хто пражкує, той
дома не ночує; от i шкандибаю теперечки.
- Бiдолаха, дуже пробила? - щиро пожалував.
- Загоїться! - I, спинаючись лiвою ногою на пальцi, пiшла поруч з
Дмитром до волiв.
- Сiдай на воза, - зручнiше поправив снiп.
- Не хочу.
- Я тобi "не хочу". Зараз же вилазь!
- Еге, зараз же вилазь, а як побачить хто, що тодi люди скажуть?
- Нiби що?
- Наче не знаєте. Попаду якомусь насмiшниковi на зуби, то й будуть люди
цвiкати: "Дмитро Югину на посаг повiз". Знаю я їх, - подивилась правдивими
очима.
- Так я йому за це ребра полiчу, - вiдповiв строго.
- Ну, добре, тiльки селом їхати не буду.
- Про мене.
Югина поклала граблi на вiз i руками вхопилась за полудрабок i люшню.
Приємно було майже непомiтним помахом рук пiдсадити дiвчину, чуючи крiзь
сорочку легкий повiв тепла. Югина, опираючись руками у восковий луб
полудрабка, сiла на гузир снопа.
"Щоб колос не вимолочувався. Хазяйська дочка", - усмiхнувся, йдучи бiля
воза.
Ступав по вузькiй мiсячнiй дорозi, а вiз то впливав у сяйво, то поринав
у мереживо, виплетене тiнями розлогих дерев. Темiнь i свiтло
перекочувались по дiвочому обличчю, примхливо мiнили його. Хотiлося сiсти
поруч, отак, щоб плечем приторкнутись плеча, почути на щоцi дотик м'яких
кучерiв.
"Де там - сполохається..."
Отак пiд'їдуть додому, вiдкриє навстiж ворота i вiз покотиться по
росистiй муравi, i затемнiють позаду двi колiї, осипавши роси.
"Ану, злазь, господине, та вечерю готуй. Еге, та ти вже й заснула на
возi..."
Оглянувся. Вiз, пiдминаючи колесами верхiв'я дерев, покотився з
пiскуватого горбка на морiг, i дiвчина, злегка похитуючись, всмiхалась
чисто, лагiдно, так, як умiє всмiхатися тiльки незiгнута турботами юнiсть.
- А тепер не страшно?
- Чого б це було страшно з таким, як ви? "З яким це таким, як я?" -
хотiлося запитати. Однак промовчав, тiльки руку поклав бiля люшнi, поруч з
дiвочою.
I добре було йти по мiсячнiй дорiжцi, бачити в просвiтках дерев золоте
добiрне волоття проса i серп, загублений жницею на голубому полi... Чув,
як стихав, влягався неспокiй i розвiвався тяжкий сердечний щем.
- Що зараз тато роблять?
- В лiсництво пiшля вiдробляти.
I цi простi слова вистукували йому срiбними дзвiночками.
- Це правда, що соз в куркулiв вiдбере горбок?
- Правда, - допитливо глянула на хлопця.
- Дуже добре, - ворухнула усмiшка устами. - Худобу скоро отримаєте?
- Надiйсь, скоро... Вам не перепало вiд Данька?.. За те, що нам жито
привезли?
- Оскаженiв був... шулiкою напав.
- А ви що? - i подих затаїла.
- Так змiряв його очима вздовж i впоперек, що вiн губи прикусив i
вiдступився назад.
- О, ви можете! - свально вихопилося в дiвчини: пригадала, що говорили
на селi про парубка.
Але Дмитро не зрозумiв iнтонацiї i похмурнiв: осуджує.
- I чим же закiнчилося, Дмитре Тимофiйовичу? - не вгледiла перемiни.
- Даньковi я просто вiдрiзав: заробив худобу на якусь годину, то вже
моє дiло, кому я снопи привiз. Не бiйтесь - вашим пiдголоскам не привезу.
- Невже так сказали? - приязно подивилась на строге, гордовите обличчя.
- Думаєш, хвалюсь перед тобою?
- Ой, нi! - замахала руками.
- Розсердився тодi я, брязнув ворiтьми й додому. Так Данько лисом
закрутився, перепрошувати почав: в нього столярської роботи багато, от i
потрiбнi мої руки. Перепрошує, а в самого злiсть усерединi клубками
ворушиться...
Ось i село вiйнуло двома крилами, засинiли хати; у темних вiкнах
мигтiли скалки срiбла. Дiвчина пiдвелась з воза i раптом злякано
гойднулась - видно, ноги затерпли. Незчуюсь Дмитро, як пiдхопив її обома
руками, бережно поставив на землю.
За коротку хвилину, коли перед очима пропливло зблiдле вiд переляку i
несподiванки її обличчя, хутчiй вiдчув, нiж побачив, наскiльки дiвчина
краща, чим йому здавалося ранiш. I найбiльше подобалися глибокi правдивi
очi, не затiненi двома виразами, як буває в нещирих людей, чи якi за одною
думкою приховують кiлька iнших.
"Такi очi не пiдманять. Словом схоче затаїтися, а вони викажуть
правду", - ожили теплi почуття, як у брата до сестри пiсля довгої розлуки.
- Ледве з воза не злетiла - ноги пересидiла. Iч, як голками коле. - Ще
переляк не зiйшов з дiвочого обличчя, а вже в голосi тремтiла насмiшка з
себе. - Спасибi, Дмитре Тимофiйовичу, що пiдвезли калiчку.
- Коли ще маєш пробити ногу - наперед скажи, я небезпремiнно виїду в
поле, - усмiхнувся.
- Авжеж, було б за ким... На добранiч! Хай все добре сниться вам.
- Все добре i ти.
- Таке ви скажете.
Похилила голову i простягнула назустрiч парубковi руку, майнула
кучерями i пiшла самотньою вулицею. Тiнь вiд валка граблiв вiдбилась на
дiвочiй блузцi, коливалась, наче зубцями розчiсувала коси.
I довго на своїй руцi Дмитро чув дотик несмiливих пучок i хвилююче
тепло.
...Данько непривiтно зустрiв Дмитра.
- Чого б це я так пiзно валандався? Ти скоро менi худобу на однi
кiсточки засушиш.
- Тодi їхнi мощi в Києво-Печерську лавру здасте. Читали: на судовому
процесi призналися отцi, що мощi святих з кiсток худоби майструвались?
Данько аж пiдскочив на мiсцi, наче хто його швайкою кольнув:
- Брехня! Ще менi одне слово скажи - i трясцю, а не воли получиш!
- Мене трясця не бере. Скiльки коло Бугу в долинках не ночував, i хоч
би раз трiпонуло. - Вийшов на вулицю легкою пружною ходою. Байдуже було,
що позаду лаявся розлютований Данько, а його жiнка теж щось образливе
кинула навздогiн. Пiсля зустрiчi з Югиною все здавалось незрiвняно
хорошим, i на душi був такий спокiй, як в тi хвилини, коли з радiстю
закiнчуєш любу роботу.
Мати ждала його, дiждатись не могла.
- Та й припiзнився ж ти, Дмитре.
- Припiзнився? А я й не помiтив, - усмiхнувся, тiльки так, що
здригнулась складка бiля уст на правiй щоцi, навiть нижню губу пiдiбрав
тугiше до верхньої, щоб не помiтила стриманого хвилювання. Та хiба ж
заховаєшся вiд всевидючого ока, утаїш що? Вже коли вiн увiходив у двiр i
подивився на неї, - вiдчула, що легше стало на його серцi, i скупа
радiсть, перемежована з невсипущою турботою, заколихалась у грудях.
- Ходи, сину, вечеряти.
Дмитро пiшов до хати, а вона, освiтлена мiсячним сяйвом, стояла посеред
подвiр'я, невисока, пругка, з незiгнутим станом. З-пiд кички пробивалося
два пасма волосся i тiнями облягало високе чоло, заскороджене боронами
рокiв. Крiзь посноване тонке кросно зморщок ще тихо проглядала прив'ядаюча
краса, як в осiннiй день крiзь сiтку павутиння проглядає в затiнку
калинове гроно.
XXIII
Вогонь погасав, i чорнi челюстi печi, неначе розкрита паща, свiтилися
червоними зубами жарин. Часом синiй зубцюватий гребiнь полум'я,
пробиваючись знизу, проскочить по сизо-гарячому вугiллi, i тодi на стiнах
розгойдувались три тiнi. Югина проворно бiгала по хатi, рихтуючи на стiл
миски i вечерю. На покутi сидiв Iван, бiля нього Марiйка, натомлена денною
працею i рада, що, нарештi, чоловiк привiз у клуню ярину.
- Оце в мене вже й серце стало на мiсце - нi дощ не намочить полукiпки,
нi худоба не розмервить.
- В тебе воно, серце, таке: п'ятдесят один раз стає на мiсце i стiльки
ж зiскакує, - студить юшку в ложцi Iван; i витягнутi трубкою губи ворушать
цурпалками коротких вусiв.
Та Марiйка сьогоднi розм'якла, як вiск, i навiть гадки не має
пiдштрикнути словом чоловiка. Аякже, врожай лежить в засторонку, на галявi
просо (сьогоднi надвечiр ходили дивитись), хоч i рiдке, однак без головнi
i волотки має великi. До того ж завтра недiля, можна встати пiзнiше, бо,
казав же ж той, є за ким вiдпочити: викохала дочку проворну, роботящу.
- Сiдай вечеряти, - лагiдно освiтила зором всю постать своєї одиначки.
Югина примощується бiля матерi.
- Це б коли худоба, щоб озимину пiсля жнив кинута в землю. Бач, на
ранньому в цьому роцi вродило, а на пiзньому - голою косою тнуть. Всяка
билинка, наче чоловiк, тепло любить, - обережно несе з полумиска ложку
Марiйка.
- Хе. Навiть баба може дiло сказати, - прислухається Iван.
- Може, неправду кажу?
- Хто ж каже? От нашi з созу мають скоро дiстати худобу, реманент.
- То що з того?
- Як що? I ми в пору засiєм.
- Таки не виписався? Обманув мене. Скiльки тобi казала!.. - здiймає
голос.
- I не випишуся. Ти менi цi теревенi не торочи. От настренчили
куркульськi пiдголоски... Досить щоднини кланятись в ноги за свою
кривавицю: зореш поле - вiдробляй, привезеш яку там копу - вiдробляй. З
лiсу ломаку притягнеш - вiдробляй, - увесь вiк вiдробiтки з'їли. З старцiв
хочеться вибитись. Не кривись, Марiйко, бо не пособиться.
- Дiди нашi жили - созу не знали, батьки нашi жили - созу не знали, i
ми без нього проживемо! - як завчене вичитує Марiйка i вже почина
постукувати держаком ложки по столi.
- Ми й без панської землi в комiрному жили, та не схотiли ж так
вiкувати.
- Земля - одне дiло, а соз - iнше дiло. На трясця вiн менi здався. Бач,
як люди визвiрились на тебе. Нiхто худоби не дає.
- Хiба то люди? То куркульня.
- Куркульня - не куркульня, а виписуйся.
- Нагадай козi смерть. Тобi непотрiбний соз, так Югинi потрiбний. I її
згноїти на чужiй роботi хочеш? Пустиш на заробiтки, як сама колись
чманiла? Коли ми i середину, i жили пообривали на чужому, так хай хоч дiти
не обривають. Хватить вiчними наймитами бути.
Знає Iван, чим вразити жiнку, i Марiйка осiкається, з зiтханням
поглядаючи на дочку.
- Дивися ж, якщо не теє, то виписуйся скорiше.
- Iще що скажеш?
- Ви не бiйтесь, мамо, спiльний обробiток землi - тiльки полегкiсть для
нас. Це на комсомольських зборах доповiдач з областi казав! - обзивається
Югина i червонiє, що так невмiло, непереконливо сказала. Нiяково поглянула
на батька, а той, пiдбадьорюючи її, кивнув головою. - В Iвчанцi добре
працюють гуртом люди. Дуже добре. Не нахваляться своїм життям.
- Розумна не на свої роки стала. Вийдеш замiж, тодi хоч в комунiю
записуйся. - Сердито йде у другу хату.
- Хе! Значить, разом будемо, дочко, матiр лякати, -усмiхається Iван
Тимофiйович. - Тiльки не з дуже лякливих вона в нас. Драгун та й годi. А
про Iвчанку ти вiрно сказала, По-новому люди почали жити. Дружньо. Агроном
помагає. Куди нашим врожаям до їхнiх.
Потягнувся до свiжої газети. Загрубiлi пальцi обережно, з приємнiстю
розгорнули пахучий папiр, уже покритий ворсинками пилу. Газета для Iвана
Тимофiйовича була завжди ясним святом. Вона не тiльки єднала його з усiм
свiтом, а пiднiмала над буденними турботами; не говорила, - виспiвувала
найдорожчi слова, розкривала тi дороги, до яких тягнувся всiєю душею. В
його очах не збiднювалися навiть прочитанi газети - до них вiдносився
любовно i обережно ховав кудись подалi вiд цупких Марiйчиних рук.
- Чого Софiя до тебе прибiгала? - ворухнулась запiзяiла догадка, коли
побачив молодiжну сторiнку.
- В райком з нею пiдемо.
- В райком?
- Комсомольскi квитки нам вручатимуть, - вiдповiла з гордiстю i
хвилюванням.
- В добру путь, Югино. - Пiдвiвся з-за столу, кремезний i урочистий. -
Достойною будь, дочко. Щоб не тiльки батьки гордилися тобою. - Нахилився
над дiвчиною, поцiлував у голову мiцними, перепеченими устами.
- Спасибi, тату, - вдячним i сяючим зором поглянула на нього i мiцно
притиснула до грудей важку напрацьовану руку батька; була вона зараз темна
i тепла, як прогрiта вечiрня нива. Нiжним повiвом доспiлого хлiба вiяло од
неї. Югина навiть крiзь блузку, бiля самого серця вчувала тверду рiзьбу
роботящих надiйних жил. - Я так i знала: порадуєтесь ви. Душа у вас
така... чиста, лагiдна...
- Нi дочко, - промовив задумливо. - Не лагiдний твiй батько. I не хоче
таким бути. Не до цього нам тепер. Залишимо лагiднiсть старим бабусям, що
зiбралися iти в далеку путь. А нам ще до кровi треба битися за справжнє
життя. З куркульнею битися... Душа у мене, щоб ти знала, шершава, мов
полотно те, що болючими пальцями випрядалося i ткалося в безсоннi
злидарськi ночi. I ясна моя душа, мов полотно, вибiлене весняним сонцем.
Наша держава з сiмнадцятого року бiлить її своїм промiнням.
Югина здивовано широким поглядом дивилась на батька.
- Чого дивуєшся? Не сподiвалася таке почути? Це, Югино, не я, а правда
наша говорить. Гляди, щоб правдивою менi була в усьому, такою, як комсомол
тебе вчить. Бо хiба то людина, коли все у нiй сiре: i душа, i думки, i
погляд. Коли перепiлка сiра - це красиво, а коли людина така, то... Ну,
iди вже спочивати...
- Тату, значить, ви тепер зi Свиридом Яковлевичем зовсiм заодно?
- Ми завжди з ним заодно, - перебив, хоча й знав, про що запитала
Югина. I, вже помовчавши, додав: - Вгадала ти. Думаю, дочко, в партiю
вступати, - вперше виказав найпотаємнiшi мрiї. - Тiльки поставимо соз на
ноги... так, щоб ясно можна було людям глянути в очi... i поїду з Свиридом
Яковлевичем до райпарткому...
- Куди ж ми тодi нашу маму подiнемо? - весело звузила очi.
Iван Тимофiйович засмiявся:
- Це не мала загадка. Неодмiнно з жiнделегатками порадьмося... її треба
до якогось ледащого начальства приставити: вона його або робити заставить,
або навiки виживе, сточить своїм язичком...
До шибок припала темносиня нiч, ворушачи перетертими крижинами хмарин.
Рiвно задихав Iван, i Марiйка з острахом побачила, що його руки
схрещенi на грудях. Похапцем роз'єднала їх i довго не могла зупинити в
грудях болючого стукоту.
Мiсяць нечутно сiйнув у хату блiдого сяйва, i на долiвцi заколивались
чорнi перехрестя рам. З тривогою дивилась на таке рiдне, навiть увi снi
насмiшкувате обличчя чоловiка, який i парубкуючи не раз своїми кпинами,
упертiстю доводив її до слiз, та й тепер не змiнився. Навiть оте незмiнне
"хе" не вiдходило з лiтами, а ще бiльше вкоренялося, стаючи i радiсним, i
роздумливим, i сумовитим, i злостивим окликом.
У сiнях загримiв засув, забряжчали вiдра - Югина принесла води,
зачиняла дверi. I знала мати, що зараз дочка буде лугом змивати коси,
розчеше кучерi i, не заплiтаючи їх, перев'яже на нiч биндою.
"Неспроста приходив Гриць у недiлю, ой, неспроста".
Було радiсно. Чи не найкращий парубок задивився на Югину! I тривожно,
бо красу на тарiлку не положиш, а вiн же бiдний, бiдний, аж синiй, навiть
хати не має. Вийдеш замiж за такого - не намилуєшся, а нагорюєшся по
зарiбках. Хотiлося, щоб зять багатший був, щоб дочка її не наймичкою чи
поденницею стала, а зразу господинею. Гарна молодиця з моєї Югини буде...
- Гарна, гарна, - загримiв бас на подвiр'ї.
- Славна, славна, - обiзвалася скрипка...
- Що це?
Майнули чорнi обриси будiвель, огорненi синiм полотном. Прозору хмарину
надрiзав гострий срiбний лемiш, пересунулось навскiс перехрести рам, на
сiдалi загорлав, забив крильми пiвень.
"Невже свiтанок скоро?"
I знову загримiв бас, але вже на вулицi бiля приданочок: "Гарна,
гарна". А вона удавала, нiби п'яна, i мусив таки зять брати її пiд руки i
вести гамiрливими вулицями до своєї хати.
- Горе моє, а хто ж мiй зять? - От тобi й маєш! Навiть i роздивитись не
встигла, а вiн хитрун! Тiльки подивиться вона - одвертається вбiк i
смiється, смiється з неї...
I Югина довго не могла заснути цiєї ночi. Теплi, мокрi коси розсипались
по плечах, лащились вогким дотиком, неначе рiй несподiваних думок.
Тепер недiлю вона стрiчала радiсним передчуттям. В уявi бачила, як,
зготувавши снiдання i обiд, прибирається бiля скринi, заглядає у маленьке
дзеркало i вiкно - чи не йдуть подруги за нею. Навiть чула, як грала
музика на майданi коло сельбуду i шелестiли вулицями дiвочi спiдницi.
Закрутить її Гриць в швидкому танцi на заздрiсть старшим дiвчатам.
"Хiба ж вона винна, що краще танцює за них?" - Усмiхнулась i
застилалась, що лукавить сама з собою.
Не тiльки тому Шевчик платить музикам, що легко танцює вона.
Ой так-так, ой так-так!
Шевчик дратву сучить.
Пригадала дитячу пiсеньку i беззвучно розсмiялась, бачачи, як Гриць у
хвартусi з десятки сидить на шевському довбаному стiльцi i смолистими
руками, оперезаними слiдами дратви, люто вкручує в нитку тверду щетину, а
щетина гнила - рветься, i вiн мало кулакiв з злостi не сучить. А музика
грає, i Гриць вже з колодками в руцi, дратвою в зубах сам пускається в
танець, сердито наспiвуючи: "Ой так-так, ой так-так, Шевчик дратву
сучить".
"I чого вiн в недiлю приходив? Чого? Захотiлося чарку випити, от i
зайшли".
I знає, що обманює себе, але настирливу догадку хоче прикидати iншим,
заховати глибоко-глибоко, щоб радiснiше i довше було їй пробиватись
наверх. Ось вона пiдiймається, струшує з себе накиданi думки, як трава
росу, i подає свiй голос:
"А я знаю, чого вiн приходив".
"Нiчого ти не знаєш, - сердиться дiвчина, - хiба мало кращих дiвчат у
селi є", - i починає перебирати їх у пам'ятi.
"От подруга - Софiя Кушнiр чим не красуня? Тiльки дрiбна трохи i надто
вже смаглява. Або Людя Вiтренко. Чорнява, синьоока, ставна. Одначе занадто
гордовита, та й ходить, наче за кожний ступiнь золотий бере. Або Катерина
Прокопчук..." - I незручно стає перед собою, що почала судити, хай хоч в
думках, своїх подруг. "Наче вже я найкраща за всiх. Як це недобре", - аж
почервонiла.
Все ж було приємно згадувати пiдслуханий шепiт молодиць: "Гарна дочка в
Марiйки Бондарихи".
Нiч м'яка i ласкава, як у дитинствi доторк материної руки. Вона
пригадує вчорашню нiч на шляху i високу мужню постать Дмитра. Як вiн
подивився тодi на неї. I гаряча хвиля заливає дiвчину, коли знову вiдчуває
на тiлi дотик його мiцних шершавих рук. I зовсiм вiн не такий гордий, як
люди говорять.
Згадує розповiдь, як Варчуки побили Дмитра. Тiтка Докiя раз на годенках
у Шулякiв якось обмовилась: "Думала, що навiк приморозив хлопець ноги. Аж
нi. Саме напровеснi почав вже ходити. А раз прийшов увечерi, роззувся,
походив по хатi та як метнеться до печi лампу свiтити. По тому як забiгав,
почула щось недобре. Скочила з лiжка. Стоїть мiй парубок посеред хати
блiдий-блiдий i губи кусає.
- Що з тобою, Дмитре?
- I сам не доберу. Скинув чоботи, онучi, а це чую, що знову наче онучi
до нiг поприставали. Чи не мара? - Присвiтила я низом, а в нього шкiра до
самих щиколоток вiдстала. По землi волочиться, мов папiр. - Останнiй
гостинець з тiла сходить, тiльки з серця навряд чи так скоро зiйде, - i
почав вiдривати шматки бiлого побабченого полотна, а з-пiд нього
проглянуло молоде рожеве тiло, як у немовляти..."
I дiвчинi здається, що над нею нависають тiнi од рослої постатi
Дмитра... А очi в нього чорнi-чорнi - в душу заглядають так допитливо i
строго, мов хочуть вивiрити: хто ти така? Гриць лагiднiший, все в нього
простiше, а танцюєш з ним - землi пiд собою не чуєш...
"Ой так-так, ой так-так, Шевчик дратву сучить..." "Забарилася ж ти,
дiвчино..." I лячно було навiть стрiнутися з ним, i як назвати не знала -
чи Дмитром, чи Дмитром Тимофiйовичем. Хорошi вони парубки - i Дмитро, i
Грицько, i Варивон. Варивон тiльки на язик дуже гострий... Вже крiзь сон
чула, що Грицько щось питається в неї, а вона червонiла i нiчого
вiдповiсти не могла.
XXIV
Дiвчата пiднялися на гору.
Перед ними зразу ж поширшала земля, розводячи тiсне коло небозводу;
там, де вона аж за обрiй втискалася крильми дiбров, надвечiр'я кресало
золотi сполохи. Вони розцвiтали дивовижними квiтниками, притрушували лiси,
i тi обзивалися мелодiйним малиновим дзвоном. Невидимi працьовитi ковалi
поспiшали iз сонячних злиткiв викувати розсип зiрок, загартувати хлiбину
мiсяця i прогнути той шлях, що несхибно з зенiту проллється на пiвдень.
- Дiвчата, дiвчата, подивiться, як славно навкруги! - зупинилась Югина,
наче вперше побачила в усiй красi велику землю. Дiвчинi навiть здалося, що
усе привiлля: i вигини долин, i просвiченi лiси, i гора, на якiй вони
стояли, погойдуючись, пливуть у далечiнь. I це було зрозумiлим вiдкриттям:
пiсля сьогоднiшнього дня свiт збiльшувався, кращав.
- Так i в наших дiбровах славно, тiльки над ними ближче спускається
небо, - тихо промовила невисока задумана Василина, дочка полiсовщика.
Вона, як i Югина, захоплено дивилася на щедроти надвечiр'я, сповнена
хвилюванням, почуттям нової вiдповiдальностi i силою правди, що
розкривалася в нових словах її новими товаришами.
- Дiвчата, ви чим любуєтеся? Кого перед очима бачите? - пiдбiгла
непосида Софiя Кушнiр. Тонкими смуглявими руками вона охопила плечi подруг
i, пiдiбравши ноги, почала розгойдуватися вперед i назад. - О, якi ви
вреднi: женишкiв побачили i мовчать!
Гострим поглядом вона перша вгледiла, що в долинi польовою дорогою йшло
кiлька хлопцiв з лопатами i сокирами. Позаду них, з-за горбка, пiднявся
трактор, i на його буркотiння тихим дрижанням обзивалася гора.
- Дiвчата, це ж, здається, комсомольцi з Комсомольського, - догадалася
Софiя. - Бiжiмо до них.
- Ти що, маленька? - зупинила її серйозним поглядом Василина.
- То-то й є, що не маленька, - одчайдушне випалила Софiя. Її невеличке
смугляве обличчя, оповите нiжним одсвiтом, аж мiнилося веселими
задиркуватими тiнями. Вона любила несподiваним словом налякати спокiйну,
занадто соромливу "мамину мазуху", хоча мати Василини давно спочивала на
крихiтному лiсовому кладовищi.
- Софiє, хоч би ти посоромилась...
- Почекай трошки, познайомлю тебе з трактористом, а коли вiн почне
зiтхати бiля свого кохання i про всякi зiрочки говорити, тодi вже
засоромлюся, мов пiонiя.
- Безстидниця.
- Ой, Василино, коли будеш такою тихою водою, - всяка вiдiб'є твого
милого, а про тракториста й не говори...
- Софiє, ну прямо не знаю... Як тобi не совiсно? - за-рожевiлася
Василина й безпомiчно заклiпала довгими чорними вiями.
- Василинко, не сердься. Це ж я люблячи тебе, - пригорнула дiвчину. -
Ну що ж iз того, коли ми познайомимося з хлопцями? Це ж перший
комсомольський колектив у районi. Про нього у газетах писали, про нього
сьогоднi в райкомi згадували. На голому мiсцi чудеса зробили. Орли! Невже
не цiкаво?.. От бачиш, цiкаво. А як вiддамо тебе за тракториста - ще