Страница:
кохаю, тчк, умираю, сос!"
Тiсно притулившись один до одного, вони пiдходять до нової машини.
- Струнко! - стримуючи громовий голос, напiвжартiвливо командує Василь.
- Товариш академiк, увiнчаний перемогою, повернулись з академiчних боїв в
розташовання наших вiйськ. Нiяких, крiм сердечних, утрат у товариша
академiка нема.
Комсомольцi радiсно кидаються до Леонiда, i вiн, як млинок, завертiвся
у дужих обiймах, ледве встигаючи вiдповiдати на щирi вiтання, запитання.
Його хочуть посадити в кабiнку, але хлопець одним помахом дужого тiла
вискакує на кузов.
Молодi, роботящi веселi руки мiцно переплiтаються з руками, i машина,
розколихуючи пiсню, везе юнацьке коло в широкий свiт.
* * *
Свiжозоранi ниви обсiвалися великими вечiрнiми зорями. В садах нiжно
бринiли обволоженi яблука i вiд легкого приторку вiтру, злiтаючи з дерев,
щебетала роса.
По вiнця налитий радiстю, надiями, Леонiд тихою ходою описував
прощальний круг навколо села. Попрощавшись iз комсомольцями, вiн схотiв
обiйти тi простори, де його невтомна праця i юнацькi мрiї аж в небо
врiзалися золотим колоссям, в браталися з широкими полями, дзвенiли рiками
зерна. Новi почування, новi дороги пiдiйшли до його серця, i якось
по-iншому, виразнiше, освiтлювали пройдешнi роки, що, наче добрий посiв,
упали в теплу, живу землю.
Трепетний, весь у думах, вiн фiзично чув, як проростають ниви,
окорiняються, з розгону вбiгають у синi дощовi хмари i, перемитi, пахучi,
неначе; дiвочi коси, спiшать на сонячнi причали.
- В Очерета i просо наче очерет.
- Земля тепер iншими законами живе. Бiльшовицькими...
- Як дорога пiд зорями, просвiтлiла.
Музикою з долини долетiли голоси i попрямували до села.
Хвилюючись, Леонiд пiдходить до подвiр'я Кушнiра, перелазить через
свiтлий березовий паркан i стає пiд яблунею, де не раз зустрiчав свою
Надiю.
"Де б нам не прийшлося бути, ми завжди разом", - зiтхаючи, пригадує
вiрну клятву.
Спинаючись на нiски, вiн бачить, що в хатi, схилившись над столом,
сидить Кушнiр. Широке чоло його взялося зморшками, а руки обережно
тримають великий лист паперу. Леонiд з нежданою любов'ю помiчає, вiрнiше -
вiдгадує тi дорогi риси, що подiбним вiдбитком окреслились на обличчi
дiвчини.
"Вiн же менi батько", - вперше у всiй глибинi розкривається перед ним
нове почуття.
"Зайти б до старого. Так хiба ж зрозумiє, що в мене на серцi? Ще з хати
нажене. Згадає усi мої слова. Гарячковитий... А його ж сьогоднi в партiю
прийняли! Свято в чоловiка!" - згадує i рiшуче прямує до хати.
Коли рипнули дверi, Кушнiр навiть не одiрвався од столу, зосереджено
розглядаючи розкладенi папери.
На чималому письмовому столi пiдносилися двi високi вази - одна з
букетом червоних жоржин, а друга... з електричною лампочкою. '
- Дозвольте вас привiтати з великим днем, - натягується голос у хлопця.
- А-а, це ти, Льоню, - пiдводиться з-за столу ширококостий голова. На
хвилину здивовання ворухнуло його бровами, дрогнули уста. - Спасибi,
Льоню. I тебе вiтаю. Сiдай, сiдай, будь гостем... А Надiйки нема, - сказав
iз тихим жалем.
- Знаю. Я до вас зайшов.
- Машина потрiбна? Вже дав розпорядження. Знаю твою гордiсть - сам не
пiдiйдеш. Все думаєш, що вредний голова. А голова не для себе старається.
Поїдеш, Льоню, грузовою, а нарiк, дивись, легковою привеземо.
- Я не за машиною. Прийшов попрощатися.
- Попрощатись? Згадав таки й мене, - здивувався i щиро зрадiв Кушнiр. -
Оце добре. Зараз гукну стару, щоб щось видумала.
Вiн побiг у другу хату, швидко повернувся, задоволене показав рукою на
стiл:
- Бачиш, якi проекти садиб? В Київськiй мiськрадi дiстав, бо наша туго
обертається. I вже нiяк не можу лягти, щоб перед сном знову не розглянути
їх. Навiть стара гарикатись почала. Та позавчора i її спiймав бiля планiв.
Мусить помовкувати тепер... Хорошi є будиночки на три-чотири кiмнати.
Тiльки такi будемо будувати. Завтра на президiї круту заборону винесемо:
без проекту не дозволимо навiть хлiва поставити. Годi пiдривати авторитет
колгоспного села. Воно як лялечка повинне бути. Для вас, шибеникiв,
стадiон збудуємо; ганяйте свiй футбол. Тiльки глядiть, щоб iз своєї сiтки
м'ячi не таскали... Подивись на цей план. Не хата - картина. - Вiдбiг на
вiддаль i залюбувався. - Тiльки тинiв ми не будемо городити - обсадимо
будiвлi бузком або жовтою акацiєю. Це Марта Сафронiвна до такого
додумалась.
- Поправка iнтересна. Поетична.
- Ми таким будiвництвом розмахнемося. Є чим розмахнутися. Цегельню
побудуємо. Глина ж у нас як масло, - i зразу осiкся, згадавши, що про
цегельню йому вже давно говорив Леонiд. Косуючи, поглянув на хлопця, але в
того очi свiтилися не насмiшкою, а здивованням i задоволенням.
Степанова дружина, струнка чорноока молодиця, внесла вечерю i вино.
- Ти б, може, кудись свої плани забрав звiдси? - звернулась Ольга
Вiкторiвна до Степана. - Нiякого їм вiдпочинку нема.
- Нема, нема, - погодився чоловiк. - Тiльки я з хати, так жiнка коло
них, як бiля дзеркала, вертиться i свої доповнення видумує, їй, Льоню, в
цьому проектi вiкна не подобаються. "Малi, - каже. - Хочу таких, щоб
половина землi та три чвертi неба вмiщалися в них". На менше нiяк не
погоджується.
- Послухай його. Вiн ще не такого наговорить про все. Бачиш, - показала
на лампочку, - ще коли електрика буде, а в нього цей букет стоїть. Каже -
ця лампочка щодня йому, старому, зарядку дає. - Ольга Вiкторiвна сiла бiля
Леонiда. її виразнi очi з материнською любов'ю дивилися на хлопця.
- За нашу партiю, за нашого вождя, - пiднiс угору чарку Кушнiр.
Випивши, уже не мiг всидiти за столом. Хотiлося багато-багато розказати
цьому завзятому хлопчиськовi, що, як думалося, мало його розумiв, мало
оцiнював господарськi турботи. Але строгi погляди владної дружини трохи
зупиняли його. Тому про себе, хоча й на прощання, не доводилося говорити.
- А тепер, Льоню, вип'ємо за сибiрякiв. Хороших вони урожаїв домоглися.
Позавидувати можна. Будемо змагатися з ними... Ех, Льоню, яке у нас життя
настає. Та що ти розумiєш у життi, коли тобi тiльки двадцять рокiв. Ти
вже, вважай, мало не на готовенькому вирiс... Слухав учора лекцiю
астронома? Здивував вiн людей: свiтло зорi, каже, п'ятдесят рокiв iде до
землi. Ну й що ж iз того? Нам легше вiд цього було? А от свiтло з Кремля
двадцять рокiв ллється - i наша земля на всi вiки ожила. Оце тобi
астрономiя. Нам вона все життя освiтила. Стара, ти ще коло планiв
крутишся?
- А знаєш, Степане, воно зовсiм було б не погано, аби дахи нових хат
фарбувати тiльки блакитною фарбою або толем крити.
- Ще щось видумала?
- Нiчого не видумала. Треба, щоб i оковi було радiсно дивитися на новi
будiвлi. Оцi чорнi, як хрести, стрiхи, або ржавчина черепицi тiльки сум на
душу наганяють.
- Ти бачиш, що заговорила, - звернувся Кушнiр до Леонiда. - Я думаю,
чого це вона так пильно до книжок про мистецтво припала?
- Тiльки для цього й припала, - насмiшкувато поглянула на чоловiка. - А
чим погано, коли тобi в садках, неначе в зелених берегах, голубими
озеречками розiллються покрiвлi?
- Так, наче льон зацвiте, - зразу знайшов своє визначення
господаровитий Степан. - Нi, Льоню, з твоєї тещi толк буде, - i зразу ж
осiкся пiд суворим поглядом Ольги Вiкторiвни...
Леонiд пiзно повернувся додому i вiдразу заснув. Вiн не чув, як над ним
нахилилось материне обличчя, як за вiкном важко гупали доспiлi яблука i
спiвали дiвочi голоси про кохання.
Молодий сон десь аж над обрiєм розвiшував контури далекого i рiдного
мiста. I Леонiд прямував до столицi широкими вулицями нового села.
Великi вiкна, що половину землi вбирають, переливалися зорею, рiвнi
асфальтованi шляхи летiли в простори i пахли свiжозораною рiллею.
Увесь вчорашнiй передосiннiй вечiр на полi промайнув над хлопцем.
Навiть голоси з долини ожили...
А потiм, перегойдуючись, над полями завихрив блакитний снiг, i все
побiлiло, заiскрилося, притихло...
Ось вiн виходить зi своїми друзями до рiки. А снiжок пахне березневими
приморозками i березневим вiдсонням.
- Хлопцi, уже пора сонце неводом витягати, - промовив, пiдходячи з
друзями до самої кайми небосхилу.
I сонце, почувши молодi голоси, велично виплило на круту луку голубого
шляху, розлилося золотою повiнню. Пiд снiгом враз затокували струмки,
потiм на раннiй зеленi блакитними блискавцями затрепетали потоки, i всi
шляхи, усi села бризнули рясним теплим цвiтом.
На широкi поля, гордовито i радiсно, поспiшала його велика рiдня.
Заметiль спiвучого цвiту устеляла її дороги, i дiвочi коси грали промiнням
та яблуневими пелюстками. Потiм з-пiд цвiту, як табуни снiгурiв,
заколивались червонобокi яблука, i синiми дощами пролилися сливи... А
самого ж дощу нема!! Сонце переплавило всi хмари, i колос, задихаючись од
спеки, простягав до людей свої теплi дитячi ручата, просив захисту i
порятунку.
- Господарi, повертайте рiку на поля! - звiдкись долiтає владний i
стурбований голос Степана Кушнiра.
Внизу загудiли мотори, i вода схвильованим контральто почала
пiдiйматись по нагрiтих трубах, перехлюпнулась на ниви i зашумiла зеленими
подолками по усьому полi, не оминаючи нi одної стеблини... I щасливий
колос на всi боки поклонився людинi...
- Вставай, Льоню. Свiтає!
XXXIV
Осiнь. Золота осiнь.
В ясному, чутливому небi бiлоснiжними айстрами пропливають хмари; на
деревах чiткiшає рiзьба пурпурових узорiв, а всi дороги дивовижно пахнуть
свiжим зерном i яблуневим повiвом. Ранки стоять наче вино. I Кушнiревi
приємно бачити, як на шляху, з-пiд самого сонця, чорними веселими
краплинами одриваються машини i, збiльшуючись, летять живим пунктиром до
села.
Давно вже виконано першу заповiдь перед державою; уже гарячi трудоднi
повновiсно вляглись в засiках колгоспника червленою пшеницею, самоцвiтами
гречки, сипким бiсером проса. I Кушнiр тепер з хвилюванням стрiчає машини;
на них похитуються усипанi живицею сосновi дошки, сiрiє згустками туману
цемент i червонiє полуницею дзвiнка цегла.
Молодi бiлозубi шофери, смiючись, молодцювате пролiтають бiля свого
голови i повертають до просвiтленого Бугу.
"Орли", - любовно проводжає очима Кушнiр своїх комсомолят i довго
вагається: чи пiти на будiвництво електростанцiї, чи до сiячiв. Воно i
незручно знов повертатися до рiчки, але ж при розвантаженнi ще може щось
трапитись. Кушнiр явно обманює себе: знає - все без нього буде гаразд,
але, надавши обличчю заклопотаного виразу, круто повертає до Бугу. I хай
тепер попробує який-небудь скалозуб пирхнути, що голова днює i ночує на
будiвництвi! Чортовi непосиди. Знайдуть яку-небудь слабiсть у чоловiка i
вже будуть переморгуватися i непомiтно кривитися при ньому, поки щось нове
не вiдшукають. А про лампочку у вазi вже навiть в районi знають. Певне
Борис Зарудний роздзвонив по усiх усюдах. Вертун нещасний. Та премiю
доведеться видати хлопцевi: не працює, а творить.
Здалеку чути, як бринять сокири, гупають молоти, щебече камiнь. В цi
радiснi звуки вплiтається шум машин, спiв течiї, плескiт весел, мелодiйна
мова, i з обличчя Кушнiра змивається заклопотаний вираз. Вiн уже не
помiчає, як будiвники, зиркаючи на голову, доброзичливо пересмiхуються мiж
собою, говорять про якiсь магнiтнi хвилi, що впливають на декого з
начальства.
- Борисе, про який ти там магнетизм розбалакався? - крiзь задуму
схоплює заплутану нитку жарту.
- Про який там магнетизм? - . спочатку нiяковiє Борис Зарудний i зразу
ж веселiє: - Ми говорили, Степане Михайловичу, про ту властивiсть
намагнiчення, яку має вся земна куля,
- I твiй язик, - серйозно додає Кушнiр.
Навколо вибухає неймовiрний регiт. Одначе Борис не розгублюється - вiн
знає, чим можна вразити Кушнiра.
- Степане Михайловичу, через шiсть днiв ми з деривацiйним каналом
покiнчимо.
- Як через шiсть днiв!? - радiє i робить вигляд, наче нiчого не знає
про новi намiри молодi.
- Покiнчимо, Степане Михайловичу. В нас уже все розраховано!
- Так нещодавно ж були iншi розрахунки?
- То нещодавно. А це сьогоднi! В соцзмаганнi ми ростемо по геометричнiй
прогресiї.
- Ну, спасибi, молодята. Порадували старого. Будiвники з Багрина
здорово обiгнали нас?
- Нi, майже рiвно iдемо.
- Майже рiвно? Це добре. А от коли б нашу рiвну лiнiю вище, вище,
соколом пустити? Стрiлою!
- Тяжкувате буде, - завагався Прокопчук, - там ранiше почали роботу.
- Знаю, знаю, що тяжкувате. Проте честь яка! - поспiшно говорить
Кушнiр.
- В Багринi бiльшi можливостi мають. У графiку вище нас стоять.
- Сонце має бiльшi можливостi, анiж мiсяць. А восени, дивись, мiсяць
вище сонця пiдiймається! - згарячу хапається Степан Михайлович за перший,
що надбiг, образ.
Навкруги заряснiли усмiшки.
- Подумаємо, - рiшуче говорить Зарудний.
- Варто, варто подумати, - прямує до мулярiв. В цiй роботi Кушнiр знає
толк; мiцнi пальцi його так бережно й умiло ходять бiля камiння, наче це
не брили, а теплi клубки сiрих ягнят.
Високий день стоїть над зарiччям, i гомiн будiвництва котиться аж до
окрайцiв бузкового небосхилу.
Не минає i кiлькох днiв, щоб на будiвництво не заглянув Iван Васильович
Кошовий, i тодi Кушнiр розцвiтає усмiшкою, на диво схожою на усмiшку
деяких колгоспникiв, коли тi стрiчають голову бiля рiки. Iван Васильович
завжди приїжджає в обiдню перерву або надвечiр, перед закiнченням роботи.
Тiсним колом обступлять його колгоспники, жадiбно ловлять кожне слово i
про великого Сталiна, i про мiжнародне становище, i про електрифiкацiю, i
про стахановський рух, i про досвiд передовикiв, i про новинки в
лiтературi. Буває, вечiр прихилиться до селян, похолодiє камiнь,
всiваючись росою, а тепла задушевна розмова розкриває новi обрiї, сповнює
гордiстю серця i наснажує новою силою руки. Цi серця i руки не просто
орють поле, мурують камiнь - вони вкладають свiй труд, любов i надiї в
основу величної будови комунiзму.
Сьогоднi ж Iван Васильович забарився. Давно Полiкарп Сергiєнко
повiдомив Кушнiра, що машина секретаря райпарткому промчала шляхом до
села.
"Напевне, пiдманув, а тепер посмiхається собi в куцi вуса", - починає
сердитися голова на Полiкарпа, знаючи вдачу луговика.
Одначе Сергiєнковi й на думку не спадало посмiятися з Кушнiра. Iван
Васильович, проїхавши селом, повернув на колгоспну пасiку.
У тiнистих лiсах просiвався сонячний дощ; по його тремтливих,
золотистих струмках тихо опускалися на землю крихiтнi човники листу. З
дубiв та чагарникiв звисали грона дикого хмелю, нiжний аромат переснував
усе повiтря.
Марка Григоровича у хатi не було. Над вiкнами смiялися разки зубастої
кукурудзи, бiля призьби грiлися на сонцi мiшки з чорним дрiбним насiнням
синяка. Iван Васильович догадався, що старий пасiчник обсiває "ледащу
осичину" - пiскувату пiдлiсну дiлянку, де нiчого, крiм убогих кущикiв
осики, не росло. Садом попрямував до узлiсся. Незабаром до птичого
щебетання почав просочуватися вiдгомiн розмови. З-за дерев замаячiли
людськi постатi, конi, сiвалка.
- Марку Григоровичу, ти знову про пасiку думаєш? - розкочується густий
смiх. Бiля пасiчника стоїть кремезний Олександр Петрович Пiдiпригора.
- А чого ж? Про пасiку.
- I не надокучить про одне й те ж саме думати? , - Я ж кожен раз про
нове думаю.
- Оце до дiла сказав, - схвально промовив Пiдiпригора. - Так нас Iван
Васильович учить: кожен раз про нове думати, щось нове шукати i знаходити.
- Аякже. Сам помiркуй: ранiше увесь вiск церкви пожирали, повiтря
чадили ним. А тепер наша продукцiя сорокома течiями розтiкається в сорок
видiв народного господарства. Iнтересно? Значить, не обгородилося пасiкою
i лiсами моє життя, не чадить плаксивою свiчечкою. Та нащо тобi краще:
поглянеш у небо - летять самольоти, а в тебе серце спiває, бо твiй вiск i
авiацiї служить... Iван Васильович якось говорив: у нас в Радянському
Союзi бджiл бiльше, нiж у Сполучених Штатах Америки, Японiї i Нiмеччинi,
взятих разом.
Радiсно?
- Радiсно, - погоджується Пiдiпригора.
- А простий собi дiд Синиця хоче, щоб у нас було бджiл бiльше, анiж у
всьому свiтi... Оця казка, що про медовi рiки говорить, впритул пiдiйшла
до колгоспної пасiки. Звiдси вона справжнiми рiками потече. Є тут над чим
подумати?
- Є, Марку Григоровичу. Тому й синяк ciєтe?
- Тому й сiю Вiн на цьому пiщанику десять рокiв менi ростиме, фацелiю ж
щороку треба сiяти . Зруби ж ми липою засадимо Гектар липи шiстнадцять
центнерiв меду дає.
- Сто пудiв? - вражено вигукнув Олександр Петрович.
- Сто пудiв! От тобi й нова медова рiчка. А ти говориш, що я про одне й
те ж саме думаю Коли в чоловiка думки на одному мiсцi крутяться - це вже
не чоловiк, а карусель.
Смiх покотився узлiссям. Забряжчала штельвага, i сiвалка рiвно пiшла
понад лiсом.
Марко Григорович перший побачив Iвана Васильовича. Зрадiв, заметушився
i зразу ж повiв секретаря райпарткому до питомника. Молодi волоськi орiхи
рiвними зеленими рядками вiдбiгали од пожовтiлого саду. Осiнь не
торкнулася нi одного листка памолодi. Густий орiховий настiй пiднiмався
над теплою землею i з'єднувався з хвилями прив'ядаючих лiсових сокiв.
- Марку Григоровичу, тепер видно вам орiховi шляхи, рiвнi, широкi,
врожайнi? - ясно дивиться в бузкову даль Кошовий, наче там, розводячи
багрець i позолоту дiбров, поспiшають у поле духмянi дороги.
- Видно, Iване Васильовичу. I досi дякую за науку товаришу Маркову...
Поїхав чоловiк од нас, а слiди його живими дорогами пiдiймаються. Нiяким
вiтрам їх не здути, нiяким зливам не змить. От в чому сила чоловiка.
- Бiльшовика, - коротко промовив Iван Васильович.
- Бiльшовика... Орiховi шляхи! Не сiра осiння голизна, не плакучi
ниточки вербицi, а гiллястi врожайнi шляхи Яка то розкiш!
- Не розкiш - життя наше. Багате, красиве, радянське Дiвчата приносять
пiсню в лiсовий сад, i ласкава задумана осiнь стає молодшою. В плетенi з
червонолозу кошики влягається золотистий пармен, соковита з краплинками
ластовиння дубiвка.
Марта Сафронiвна, нiяковiючи i червонiючи, вiтається з секретарем
райпарткому. Вона й сама зараз рум'яна, дорiдна, мов погожа осiнь
- Що нового, Марто Сафронiвно?
- Урожай збираємо . Дiвчата мої на обiдню перерву ходили в лiс по
гриби.
- Назбирали?
- Багато. Може зготувати вам на багаттi? Щоб димом i лiсом пашiли?
- I щоб потiм губ-губ кричав? - згадав подiльську примовку про гриби
- Не кричатимете. Дiвчата мої почали у листi пекти гриби, а потiм,
дивiться, така догадка їм прийшла...
- Яка? - одночасово запитали Iван Васильович i Марко Григорович.
- Пiзньої осенi згромадити i спалити листя. Скiльки тодi попелу в нас
буде, та й шкiдникiв поменшає.
- З-пiд самого носа перехопили iдею. Форменi непосиди, - похитав
головою Марко Григорович.
- Молодцi вашi дiвчата, Марто Сафронiвно, - прямує до гомiнкої бригади
Кошовий. - Цю думку треба в широкий свiт пустити.
- Прямо з-пiд самого носа вихопили iнiцiативу, - нiяк не може
заспокоїтися пасiчник. - Бiльше думати почали люди про колгосп.
- I щоразу про нове думають.
Марко Григорович допитливо поглянув на Iвана Васильовича. Але той рiвно
закiнчує думку:
- Це тому, що колгоспне життя уже твердо увiйшло в наш побут.
Сонце сiдає в пурпуровi хвилi дiбров; долини дихнули туманом,
засмiялися синi дороги, кличучи колгоспникiв у село.
Пiзнiм смерком повертається додому Олександр Петрович Пiдiпригора. Усе
його тiло, мов теплим соком, переповнене розмивчастою, солодкою утомою.
Вiн таки засiяв ранiше строку усю осичину, i значимiсть зробленого дiла
хороше вляглася в його душi.
На подвiр'i стоїть безтарка, наповнена яблуками.
- Олександру Петровичу, привезли вам трудоднi! - гукає чубатий їздовий.
- Багата осiнь прийшла в цьому роцi.
- Самi зробили її багатою, - статечно вiдповiдає Олександр Петрович, -
постаралися i зробили.
Розвантаживши безтарку, вiн тихо входить у хату. З кiмнати чути
дзвiнкий голос його мiзинчика Лiди, ученицi сьомого класу. Батько спочатку
з приємнiстю дослухається до бiгу слiв, а потiм починає все бiльше
хмуритися. "Що вона таке страшне читає?" - уже сердиться Олександр
Петрович.
"Маленьке, сiре, заплакане вiконце. Крiзь нього видко обом - i
Андрiєвi, i Маланцi - як брудною розгрузлою дорогою йдуть заробiтчани.
Йдуть та й iдуть, чорнi, похиленi, мокрi, нещаснi, немов калiки-журавлi
вiдбились од свого ключа, немов осiннiй дощ. Йдуть i зникають у сiрiй
безвiстi..."
Олександр Петрович бiльше не може витримати.
- Лiдо, ти що це читаєш менi?
- Книгу.
- Сам знаю, що книгу. А що це за книга?
- Хрестоматiя. Урок по нiй задали.
- Як урок!? - обурюється батько.
- Просто урок. Напам'ять треба вивчити.
- I навiть напам'ять!? Про кого ж тут пишуть? I що це за осiнь така...
неправильна?
- Дореволюцiйна, - смiється Лiда.
- Дореволюцiйна. Так би ти й зразу сказала. Тодi все правильно, -
заспокоюється Олександр Петрович i трохи нiяковiє, що не знав такої книги.
- А про нашу колгоспну осiнь ви вчили урок?
- Нi.
- То вже зовсiм погано, - хитає головою батько. - Ти перекажи
вчительцi, щоб сперва про нашу осiнь уроки вивчали. Дореволюцiйна й
почекати може.
- Учителька нам сказала, щоб ми самi склали твiр про осiнь.
- От i напиши толково.
Олександр Петрович виходить з хати. До нього тягнуться освiтленi
мiсяцем пишнi червонi жоржини. По шляху поспiшають у вiнках ясного свiтла
машини, вулицями ще поскрипують наповненi яблуками безтарки, а з усiх
кiнцiв села розтiкаються свiжi, соковитi голоси:
До комунiзму ясних лiт
Високий гордий наш полiт.
До батька пiдбiгає Лiда, вiн пригортає її мiцною рукою, ! так вони
стоять обоє в прозорому сяйвi, неначе вилитi з бронзи. Бiля них,
розсипаючи смiх, легкими i радiсними кроками проходить молодь вечiрньої
школи. У їхнiх, так по-юнацьки впевнених, голосах широко розлилися
завзяття, пориви, надiї. Якими огнями горять їхнi розумнi очi, якою
любов'ю переповнено їхнi безкраї серця!
- Комсомольцi йдуть, - тихо шепче Лiда i поправляє на грудях пiонерську
краватку.
- Комсомольцi, їх по ходi пiзнаєш. Як весна прямують... Ось про яку
осiнь пиши, дочко.
Мiсяць пiдiймається вище. Все меншає тiней. Червонi жоржини сильнiше
мерехтять росами. Чiткiшають далi i спiви.
Осiнь.
Золота осiнь.
КНИГА ДРУГА. ВЕЛИКI ПЕРЕЛОГИ
Частина перша
I
Пiд iскристим пiвднем зелено шумить Великий шлях, упираючись широким,
туго натягнутим луком у високi жита, що вже заквiтували на все поле.
Сизуватий колос, затиснутий з двох бокiв списами остюкiв, перегойдує на
тонких бiлих ниточках жовто-зеленавi палички квiту.
Не жалкуючи, що вiдмовився поїхати на прогулянку до городищанських
лiсiв, Дмитро увiйшов у голубi жита, i вони прикрили його прогрiтими
хвилями Навiть не ворухнеться бiля кореня вузлувате, свiтлiше стебло, а
колос, викупаний сонцем, вклоняється нивi, то темнiючи, то просвiтлюючись.
Якi неповторнi шерехи випрядає нива; вона стрепене дужими i м'якими
крилами i до самого обрiю летить, то враз вiдкинеться назад, стихне, як
пiсня.
Дмитро уважним поглядом вдивляється в далечiнь, мов читає живу карту
ланiв; у плюскiт стебла непомiтно вплiтаються голоси його великої рiднi, i
кожне поле дивиться на нього допитливими очима його друзiв, що, мов казку,
пiдводили до сонця народне добро.
Нi, таки справдi щось казкове було в широкому привiллi, по вiнця
сповненому надiйними хвилями, видимими течiями вiтру, бризками промiння i
тим хвилюючим спiвом жайворонка, коли здається, що вiн сiє i сiє червонi
зерна пшеницi на невидимi чутливi струни.
- Любуєшся, Дмитре?
На стежцi несподiвано виростає Варивон з Василиною. Буйнi жита
схиляються над ними, обсипають обличчя жовтим крихiтним пилком, i тому
зараз янтарнi очi Варивона видiляються не так рiзко.
- Любуюся, - признався Дмитро.
- I є чим... - набiгла якась думка, i Варивон замислився. Мерехтлива
сiтка промiння, пробиваючись мiж колоссям, коливалася на його широкому
обличчi.
- Ти про що?
Вийшли на горбок. Тут поле закипiло справжнiм морем, помiж нестихаючими
хвилями заворушилися новi темнiшi плеса, побiгли з долинки в долинку,
обсiваючи їх колисковим спiвом.
- Ось про що, Дмитре: хорошими були нашi поля в минулому роцi. Дiди -
iнспектори якостi - ходили i сивими головами похитували: "Нiколи
зроду-вiку не було такого врожаю". I правду казали. А в цьому роцi знову
повторюється та сама картина - ходять дiди ланами, ще сивiшими головами
похитують: "Нiколи так нива не родила". I знов правду говорять.
- Треба, щоб на той рiк ще вiд сивiших дiдiв почули такi ж розмови, -
натискує Дмитро на останнi слова.
- Вiрно, Дмитре, - зрозумiв його Варивон з пiвслова, - людина старшає,
а дiла її наче молодшими стають. Сьогоднi на партзборах знаєш на що Кушнiр
зобиджався?.. Нiяк, значить, сторожiв не може втримати. Призначили були
дiда Iванишина, так вiн ледве костуром пiдлогу в кабiнетi голови не
пробив: "Ти, Степане Михайловичу, насмiшки видумав з моєї старостi
строїти? Не тi ще, можна сказати, мої лiта, щоб у консервативну роботу
втягатись. А здоров'я в мене i на свiже дiло годиться, не заплiснявiло.
Так що обтирати плечима стiни зерносховищ i не подумаю, хоч би ти якими
промовами не розсипався". Ну й посмiялись ми з цiєї "консервативної"
роботи, а Кушнiр гнiвається i думає, як би щось свiже внести в працю
сторожа... Да, тобi наша парторганiзацiя доручила виступити з
спiвдоповiддю про насiнництво жита. Доповiдь прочитає Григорiй Шевчик...
Пам'ятай, що на вiдкритих зборах буде й Iван Васильович, i агрономи, i
бригадири всього куща.
- Ну, який з мене доповiдач, - розвiв руками Дмитро, - по-писаному ще
можу прочитати, а так...
- То й напиши все - твердiше буде.
- Що ж його написати?
Очi Варивона звузились:
- Як що? - i голос його став глухiшим, схожим на голос Дмитра. - Суши
все цифрами i округлими словечками. Мовляв, пiд житом стiльки-то гектарiв,
засiяли наче гаразд, зiйшло - непогано, розкущувалось - нiчого собi,
зацвiло бiльш-менш, коли буде полiття, коли, значить, iтимуть дощi, таки
щось зберемо (тут ти прибiднишся i занизиш цифру), коли дощiв не буде, то
дiло таке: природа винувата, бо немає в нiй господарської постiйностi.
- Варивоне, покинь, - смiючись, смикнула Василина чоловiка за рукав.
- Ти думаєш, вiн колись Iвану Васильовичу не так про гречку говорив?
Тiсно притулившись один до одного, вони пiдходять до нової машини.
- Струнко! - стримуючи громовий голос, напiвжартiвливо командує Василь.
- Товариш академiк, увiнчаний перемогою, повернулись з академiчних боїв в
розташовання наших вiйськ. Нiяких, крiм сердечних, утрат у товариша
академiка нема.
Комсомольцi радiсно кидаються до Леонiда, i вiн, як млинок, завертiвся
у дужих обiймах, ледве встигаючи вiдповiдати на щирi вiтання, запитання.
Його хочуть посадити в кабiнку, але хлопець одним помахом дужого тiла
вискакує на кузов.
Молодi, роботящi веселi руки мiцно переплiтаються з руками, i машина,
розколихуючи пiсню, везе юнацьке коло в широкий свiт.
* * *
Свiжозоранi ниви обсiвалися великими вечiрнiми зорями. В садах нiжно
бринiли обволоженi яблука i вiд легкого приторку вiтру, злiтаючи з дерев,
щебетала роса.
По вiнця налитий радiстю, надiями, Леонiд тихою ходою описував
прощальний круг навколо села. Попрощавшись iз комсомольцями, вiн схотiв
обiйти тi простори, де його невтомна праця i юнацькi мрiї аж в небо
врiзалися золотим колоссям, в браталися з широкими полями, дзвенiли рiками
зерна. Новi почування, новi дороги пiдiйшли до його серця, i якось
по-iншому, виразнiше, освiтлювали пройдешнi роки, що, наче добрий посiв,
упали в теплу, живу землю.
Трепетний, весь у думах, вiн фiзично чув, як проростають ниви,
окорiняються, з розгону вбiгають у синi дощовi хмари i, перемитi, пахучi,
неначе; дiвочi коси, спiшать на сонячнi причали.
- В Очерета i просо наче очерет.
- Земля тепер iншими законами живе. Бiльшовицькими...
- Як дорога пiд зорями, просвiтлiла.
Музикою з долини долетiли голоси i попрямували до села.
Хвилюючись, Леонiд пiдходить до подвiр'я Кушнiра, перелазить через
свiтлий березовий паркан i стає пiд яблунею, де не раз зустрiчав свою
Надiю.
"Де б нам не прийшлося бути, ми завжди разом", - зiтхаючи, пригадує
вiрну клятву.
Спинаючись на нiски, вiн бачить, що в хатi, схилившись над столом,
сидить Кушнiр. Широке чоло його взялося зморшками, а руки обережно
тримають великий лист паперу. Леонiд з нежданою любов'ю помiчає, вiрнiше -
вiдгадує тi дорогi риси, що подiбним вiдбитком окреслились на обличчi
дiвчини.
"Вiн же менi батько", - вперше у всiй глибинi розкривається перед ним
нове почуття.
"Зайти б до старого. Так хiба ж зрозумiє, що в мене на серцi? Ще з хати
нажене. Згадає усi мої слова. Гарячковитий... А його ж сьогоднi в партiю
прийняли! Свято в чоловiка!" - згадує i рiшуче прямує до хати.
Коли рипнули дверi, Кушнiр навiть не одiрвався од столу, зосереджено
розглядаючи розкладенi папери.
На чималому письмовому столi пiдносилися двi високi вази - одна з
букетом червоних жоржин, а друга... з електричною лампочкою. '
- Дозвольте вас привiтати з великим днем, - натягується голос у хлопця.
- А-а, це ти, Льоню, - пiдводиться з-за столу ширококостий голова. На
хвилину здивовання ворухнуло його бровами, дрогнули уста. - Спасибi,
Льоню. I тебе вiтаю. Сiдай, сiдай, будь гостем... А Надiйки нема, - сказав
iз тихим жалем.
- Знаю. Я до вас зайшов.
- Машина потрiбна? Вже дав розпорядження. Знаю твою гордiсть - сам не
пiдiйдеш. Все думаєш, що вредний голова. А голова не для себе старається.
Поїдеш, Льоню, грузовою, а нарiк, дивись, легковою привеземо.
- Я не за машиною. Прийшов попрощатися.
- Попрощатись? Згадав таки й мене, - здивувався i щиро зрадiв Кушнiр. -
Оце добре. Зараз гукну стару, щоб щось видумала.
Вiн побiг у другу хату, швидко повернувся, задоволене показав рукою на
стiл:
- Бачиш, якi проекти садиб? В Київськiй мiськрадi дiстав, бо наша туго
обертається. I вже нiяк не можу лягти, щоб перед сном знову не розглянути
їх. Навiть стара гарикатись почала. Та позавчора i її спiймав бiля планiв.
Мусить помовкувати тепер... Хорошi є будиночки на три-чотири кiмнати.
Тiльки такi будемо будувати. Завтра на президiї круту заборону винесемо:
без проекту не дозволимо навiть хлiва поставити. Годi пiдривати авторитет
колгоспного села. Воно як лялечка повинне бути. Для вас, шибеникiв,
стадiон збудуємо; ганяйте свiй футбол. Тiльки глядiть, щоб iз своєї сiтки
м'ячi не таскали... Подивись на цей план. Не хата - картина. - Вiдбiг на
вiддаль i залюбувався. - Тiльки тинiв ми не будемо городити - обсадимо
будiвлi бузком або жовтою акацiєю. Це Марта Сафронiвна до такого
додумалась.
- Поправка iнтересна. Поетична.
- Ми таким будiвництвом розмахнемося. Є чим розмахнутися. Цегельню
побудуємо. Глина ж у нас як масло, - i зразу осiкся, згадавши, що про
цегельню йому вже давно говорив Леонiд. Косуючи, поглянув на хлопця, але в
того очi свiтилися не насмiшкою, а здивованням i задоволенням.
Степанова дружина, струнка чорноока молодиця, внесла вечерю i вино.
- Ти б, може, кудись свої плани забрав звiдси? - звернулась Ольга
Вiкторiвна до Степана. - Нiякого їм вiдпочинку нема.
- Нема, нема, - погодився чоловiк. - Тiльки я з хати, так жiнка коло
них, як бiля дзеркала, вертиться i свої доповнення видумує, їй, Льоню, в
цьому проектi вiкна не подобаються. "Малi, - каже. - Хочу таких, щоб
половина землi та три чвертi неба вмiщалися в них". На менше нiяк не
погоджується.
- Послухай його. Вiн ще не такого наговорить про все. Бачиш, - показала
на лампочку, - ще коли електрика буде, а в нього цей букет стоїть. Каже -
ця лампочка щодня йому, старому, зарядку дає. - Ольга Вiкторiвна сiла бiля
Леонiда. її виразнi очi з материнською любов'ю дивилися на хлопця.
- За нашу партiю, за нашого вождя, - пiднiс угору чарку Кушнiр.
Випивши, уже не мiг всидiти за столом. Хотiлося багато-багато розказати
цьому завзятому хлопчиськовi, що, як думалося, мало його розумiв, мало
оцiнював господарськi турботи. Але строгi погляди владної дружини трохи
зупиняли його. Тому про себе, хоча й на прощання, не доводилося говорити.
- А тепер, Льоню, вип'ємо за сибiрякiв. Хороших вони урожаїв домоглися.
Позавидувати можна. Будемо змагатися з ними... Ех, Льоню, яке у нас життя
настає. Та що ти розумiєш у життi, коли тобi тiльки двадцять рокiв. Ти
вже, вважай, мало не на готовенькому вирiс... Слухав учора лекцiю
астронома? Здивував вiн людей: свiтло зорi, каже, п'ятдесят рокiв iде до
землi. Ну й що ж iз того? Нам легше вiд цього було? А от свiтло з Кремля
двадцять рокiв ллється - i наша земля на всi вiки ожила. Оце тобi
астрономiя. Нам вона все життя освiтила. Стара, ти ще коло планiв
крутишся?
- А знаєш, Степане, воно зовсiм було б не погано, аби дахи нових хат
фарбувати тiльки блакитною фарбою або толем крити.
- Ще щось видумала?
- Нiчого не видумала. Треба, щоб i оковi було радiсно дивитися на новi
будiвлi. Оцi чорнi, як хрести, стрiхи, або ржавчина черепицi тiльки сум на
душу наганяють.
- Ти бачиш, що заговорила, - звернувся Кушнiр до Леонiда. - Я думаю,
чого це вона так пильно до книжок про мистецтво припала?
- Тiльки для цього й припала, - насмiшкувато поглянула на чоловiка. - А
чим погано, коли тобi в садках, неначе в зелених берегах, голубими
озеречками розiллються покрiвлi?
- Так, наче льон зацвiте, - зразу знайшов своє визначення
господаровитий Степан. - Нi, Льоню, з твоєї тещi толк буде, - i зразу ж
осiкся пiд суворим поглядом Ольги Вiкторiвни...
Леонiд пiзно повернувся додому i вiдразу заснув. Вiн не чув, як над ним
нахилилось материне обличчя, як за вiкном важко гупали доспiлi яблука i
спiвали дiвочi голоси про кохання.
Молодий сон десь аж над обрiєм розвiшував контури далекого i рiдного
мiста. I Леонiд прямував до столицi широкими вулицями нового села.
Великi вiкна, що половину землi вбирають, переливалися зорею, рiвнi
асфальтованi шляхи летiли в простори i пахли свiжозораною рiллею.
Увесь вчорашнiй передосiннiй вечiр на полi промайнув над хлопцем.
Навiть голоси з долини ожили...
А потiм, перегойдуючись, над полями завихрив блакитний снiг, i все
побiлiло, заiскрилося, притихло...
Ось вiн виходить зi своїми друзями до рiки. А снiжок пахне березневими
приморозками i березневим вiдсонням.
- Хлопцi, уже пора сонце неводом витягати, - промовив, пiдходячи з
друзями до самої кайми небосхилу.
I сонце, почувши молодi голоси, велично виплило на круту луку голубого
шляху, розлилося золотою повiнню. Пiд снiгом враз затокували струмки,
потiм на раннiй зеленi блакитними блискавцями затрепетали потоки, i всi
шляхи, усi села бризнули рясним теплим цвiтом.
На широкi поля, гордовито i радiсно, поспiшала його велика рiдня.
Заметiль спiвучого цвiту устеляла її дороги, i дiвочi коси грали промiнням
та яблуневими пелюстками. Потiм з-пiд цвiту, як табуни снiгурiв,
заколивались червонобокi яблука, i синiми дощами пролилися сливи... А
самого ж дощу нема!! Сонце переплавило всi хмари, i колос, задихаючись од
спеки, простягав до людей свої теплi дитячi ручата, просив захисту i
порятунку.
- Господарi, повертайте рiку на поля! - звiдкись долiтає владний i
стурбований голос Степана Кушнiра.
Внизу загудiли мотори, i вода схвильованим контральто почала
пiдiйматись по нагрiтих трубах, перехлюпнулась на ниви i зашумiла зеленими
подолками по усьому полi, не оминаючи нi одної стеблини... I щасливий
колос на всi боки поклонився людинi...
- Вставай, Льоню. Свiтає!
XXXIV
Осiнь. Золота осiнь.
В ясному, чутливому небi бiлоснiжними айстрами пропливають хмари; на
деревах чiткiшає рiзьба пурпурових узорiв, а всi дороги дивовижно пахнуть
свiжим зерном i яблуневим повiвом. Ранки стоять наче вино. I Кушнiревi
приємно бачити, як на шляху, з-пiд самого сонця, чорними веселими
краплинами одриваються машини i, збiльшуючись, летять живим пунктиром до
села.
Давно вже виконано першу заповiдь перед державою; уже гарячi трудоднi
повновiсно вляглись в засiках колгоспника червленою пшеницею, самоцвiтами
гречки, сипким бiсером проса. I Кушнiр тепер з хвилюванням стрiчає машини;
на них похитуються усипанi живицею сосновi дошки, сiрiє згустками туману
цемент i червонiє полуницею дзвiнка цегла.
Молодi бiлозубi шофери, смiючись, молодцювате пролiтають бiля свого
голови i повертають до просвiтленого Бугу.
"Орли", - любовно проводжає очима Кушнiр своїх комсомолят i довго
вагається: чи пiти на будiвництво електростанцiї, чи до сiячiв. Воно i
незручно знов повертатися до рiчки, але ж при розвантаженнi ще може щось
трапитись. Кушнiр явно обманює себе: знає - все без нього буде гаразд,
але, надавши обличчю заклопотаного виразу, круто повертає до Бугу. I хай
тепер попробує який-небудь скалозуб пирхнути, що голова днює i ночує на
будiвництвi! Чортовi непосиди. Знайдуть яку-небудь слабiсть у чоловiка i
вже будуть переморгуватися i непомiтно кривитися при ньому, поки щось нове
не вiдшукають. А про лампочку у вазi вже навiть в районi знають. Певне
Борис Зарудний роздзвонив по усiх усюдах. Вертун нещасний. Та премiю
доведеться видати хлопцевi: не працює, а творить.
Здалеку чути, як бринять сокири, гупають молоти, щебече камiнь. В цi
радiснi звуки вплiтається шум машин, спiв течiї, плескiт весел, мелодiйна
мова, i з обличчя Кушнiра змивається заклопотаний вираз. Вiн уже не
помiчає, як будiвники, зиркаючи на голову, доброзичливо пересмiхуються мiж
собою, говорять про якiсь магнiтнi хвилi, що впливають на декого з
начальства.
- Борисе, про який ти там магнетизм розбалакався? - крiзь задуму
схоплює заплутану нитку жарту.
- Про який там магнетизм? - . спочатку нiяковiє Борис Зарудний i зразу
ж веселiє: - Ми говорили, Степане Михайловичу, про ту властивiсть
намагнiчення, яку має вся земна куля,
- I твiй язик, - серйозно додає Кушнiр.
Навколо вибухає неймовiрний регiт. Одначе Борис не розгублюється - вiн
знає, чим можна вразити Кушнiра.
- Степане Михайловичу, через шiсть днiв ми з деривацiйним каналом
покiнчимо.
- Як через шiсть днiв!? - радiє i робить вигляд, наче нiчого не знає
про новi намiри молодi.
- Покiнчимо, Степане Михайловичу. В нас уже все розраховано!
- Так нещодавно ж були iншi розрахунки?
- То нещодавно. А це сьогоднi! В соцзмаганнi ми ростемо по геометричнiй
прогресiї.
- Ну, спасибi, молодята. Порадували старого. Будiвники з Багрина
здорово обiгнали нас?
- Нi, майже рiвно iдемо.
- Майже рiвно? Це добре. А от коли б нашу рiвну лiнiю вище, вище,
соколом пустити? Стрiлою!
- Тяжкувате буде, - завагався Прокопчук, - там ранiше почали роботу.
- Знаю, знаю, що тяжкувате. Проте честь яка! - поспiшно говорить
Кушнiр.
- В Багринi бiльшi можливостi мають. У графiку вище нас стоять.
- Сонце має бiльшi можливостi, анiж мiсяць. А восени, дивись, мiсяць
вище сонця пiдiймається! - згарячу хапається Степан Михайлович за перший,
що надбiг, образ.
Навкруги заряснiли усмiшки.
- Подумаємо, - рiшуче говорить Зарудний.
- Варто, варто подумати, - прямує до мулярiв. В цiй роботi Кушнiр знає
толк; мiцнi пальцi його так бережно й умiло ходять бiля камiння, наче це
не брили, а теплi клубки сiрих ягнят.
Високий день стоїть над зарiччям, i гомiн будiвництва котиться аж до
окрайцiв бузкового небосхилу.
Не минає i кiлькох днiв, щоб на будiвництво не заглянув Iван Васильович
Кошовий, i тодi Кушнiр розцвiтає усмiшкою, на диво схожою на усмiшку
деяких колгоспникiв, коли тi стрiчають голову бiля рiки. Iван Васильович
завжди приїжджає в обiдню перерву або надвечiр, перед закiнченням роботи.
Тiсним колом обступлять його колгоспники, жадiбно ловлять кожне слово i
про великого Сталiна, i про мiжнародне становище, i про електрифiкацiю, i
про стахановський рух, i про досвiд передовикiв, i про новинки в
лiтературi. Буває, вечiр прихилиться до селян, похолодiє камiнь,
всiваючись росою, а тепла задушевна розмова розкриває новi обрiї, сповнює
гордiстю серця i наснажує новою силою руки. Цi серця i руки не просто
орють поле, мурують камiнь - вони вкладають свiй труд, любов i надiї в
основу величної будови комунiзму.
Сьогоднi ж Iван Васильович забарився. Давно Полiкарп Сергiєнко
повiдомив Кушнiра, що машина секретаря райпарткому промчала шляхом до
села.
"Напевне, пiдманув, а тепер посмiхається собi в куцi вуса", - починає
сердитися голова на Полiкарпа, знаючи вдачу луговика.
Одначе Сергiєнковi й на думку не спадало посмiятися з Кушнiра. Iван
Васильович, проїхавши селом, повернув на колгоспну пасiку.
У тiнистих лiсах просiвався сонячний дощ; по його тремтливих,
золотистих струмках тихо опускалися на землю крихiтнi човники листу. З
дубiв та чагарникiв звисали грона дикого хмелю, нiжний аромат переснував
усе повiтря.
Марка Григоровича у хатi не було. Над вiкнами смiялися разки зубастої
кукурудзи, бiля призьби грiлися на сонцi мiшки з чорним дрiбним насiнням
синяка. Iван Васильович догадався, що старий пасiчник обсiває "ледащу
осичину" - пiскувату пiдлiсну дiлянку, де нiчого, крiм убогих кущикiв
осики, не росло. Садом попрямував до узлiсся. Незабаром до птичого
щебетання почав просочуватися вiдгомiн розмови. З-за дерев замаячiли
людськi постатi, конi, сiвалка.
- Марку Григоровичу, ти знову про пасiку думаєш? - розкочується густий
смiх. Бiля пасiчника стоїть кремезний Олександр Петрович Пiдiпригора.
- А чого ж? Про пасiку.
- I не надокучить про одне й те ж саме думати? , - Я ж кожен раз про
нове думаю.
- Оце до дiла сказав, - схвально промовив Пiдiпригора. - Так нас Iван
Васильович учить: кожен раз про нове думати, щось нове шукати i знаходити.
- Аякже. Сам помiркуй: ранiше увесь вiск церкви пожирали, повiтря
чадили ним. А тепер наша продукцiя сорокома течiями розтiкається в сорок
видiв народного господарства. Iнтересно? Значить, не обгородилося пасiкою
i лiсами моє життя, не чадить плаксивою свiчечкою. Та нащо тобi краще:
поглянеш у небо - летять самольоти, а в тебе серце спiває, бо твiй вiск i
авiацiї служить... Iван Васильович якось говорив: у нас в Радянському
Союзi бджiл бiльше, нiж у Сполучених Штатах Америки, Японiї i Нiмеччинi,
взятих разом.
Радiсно?
- Радiсно, - погоджується Пiдiпригора.
- А простий собi дiд Синиця хоче, щоб у нас було бджiл бiльше, анiж у
всьому свiтi... Оця казка, що про медовi рiки говорить, впритул пiдiйшла
до колгоспної пасiки. Звiдси вона справжнiми рiками потече. Є тут над чим
подумати?
- Є, Марку Григоровичу. Тому й синяк ciєтe?
- Тому й сiю Вiн на цьому пiщанику десять рокiв менi ростиме, фацелiю ж
щороку треба сiяти . Зруби ж ми липою засадимо Гектар липи шiстнадцять
центнерiв меду дає.
- Сто пудiв? - вражено вигукнув Олександр Петрович.
- Сто пудiв! От тобi й нова медова рiчка. А ти говориш, що я про одне й
те ж саме думаю Коли в чоловiка думки на одному мiсцi крутяться - це вже
не чоловiк, а карусель.
Смiх покотився узлiссям. Забряжчала штельвага, i сiвалка рiвно пiшла
понад лiсом.
Марко Григорович перший побачив Iвана Васильовича. Зрадiв, заметушився
i зразу ж повiв секретаря райпарткому до питомника. Молодi волоськi орiхи
рiвними зеленими рядками вiдбiгали од пожовтiлого саду. Осiнь не
торкнулася нi одного листка памолодi. Густий орiховий настiй пiднiмався
над теплою землею i з'єднувався з хвилями прив'ядаючих лiсових сокiв.
- Марку Григоровичу, тепер видно вам орiховi шляхи, рiвнi, широкi,
врожайнi? - ясно дивиться в бузкову даль Кошовий, наче там, розводячи
багрець i позолоту дiбров, поспiшають у поле духмянi дороги.
- Видно, Iване Васильовичу. I досi дякую за науку товаришу Маркову...
Поїхав чоловiк од нас, а слiди його живими дорогами пiдiймаються. Нiяким
вiтрам їх не здути, нiяким зливам не змить. От в чому сила чоловiка.
- Бiльшовика, - коротко промовив Iван Васильович.
- Бiльшовика... Орiховi шляхи! Не сiра осiння голизна, не плакучi
ниточки вербицi, а гiллястi врожайнi шляхи Яка то розкiш!
- Не розкiш - життя наше. Багате, красиве, радянське Дiвчата приносять
пiсню в лiсовий сад, i ласкава задумана осiнь стає молодшою. В плетенi з
червонолозу кошики влягається золотистий пармен, соковита з краплинками
ластовиння дубiвка.
Марта Сафронiвна, нiяковiючи i червонiючи, вiтається з секретарем
райпарткому. Вона й сама зараз рум'яна, дорiдна, мов погожа осiнь
- Що нового, Марто Сафронiвно?
- Урожай збираємо . Дiвчата мої на обiдню перерву ходили в лiс по
гриби.
- Назбирали?
- Багато. Може зготувати вам на багаттi? Щоб димом i лiсом пашiли?
- I щоб потiм губ-губ кричав? - згадав подiльську примовку про гриби
- Не кричатимете. Дiвчата мої почали у листi пекти гриби, а потiм,
дивiться, така догадка їм прийшла...
- Яка? - одночасово запитали Iван Васильович i Марко Григорович.
- Пiзньої осенi згромадити i спалити листя. Скiльки тодi попелу в нас
буде, та й шкiдникiв поменшає.
- З-пiд самого носа перехопили iдею. Форменi непосиди, - похитав
головою Марко Григорович.
- Молодцi вашi дiвчата, Марто Сафронiвно, - прямує до гомiнкої бригади
Кошовий. - Цю думку треба в широкий свiт пустити.
- Прямо з-пiд самого носа вихопили iнiцiативу, - нiяк не може
заспокоїтися пасiчник. - Бiльше думати почали люди про колгосп.
- I щоразу про нове думають.
Марко Григорович допитливо поглянув на Iвана Васильовича. Але той рiвно
закiнчує думку:
- Це тому, що колгоспне життя уже твердо увiйшло в наш побут.
Сонце сiдає в пурпуровi хвилi дiбров; долини дихнули туманом,
засмiялися синi дороги, кличучи колгоспникiв у село.
Пiзнiм смерком повертається додому Олександр Петрович Пiдiпригора. Усе
його тiло, мов теплим соком, переповнене розмивчастою, солодкою утомою.
Вiн таки засiяв ранiше строку усю осичину, i значимiсть зробленого дiла
хороше вляглася в його душi.
На подвiр'i стоїть безтарка, наповнена яблуками.
- Олександру Петровичу, привезли вам трудоднi! - гукає чубатий їздовий.
- Багата осiнь прийшла в цьому роцi.
- Самi зробили її багатою, - статечно вiдповiдає Олександр Петрович, -
постаралися i зробили.
Розвантаживши безтарку, вiн тихо входить у хату. З кiмнати чути
дзвiнкий голос його мiзинчика Лiди, ученицi сьомого класу. Батько спочатку
з приємнiстю дослухається до бiгу слiв, а потiм починає все бiльше
хмуритися. "Що вона таке страшне читає?" - уже сердиться Олександр
Петрович.
"Маленьке, сiре, заплакане вiконце. Крiзь нього видко обом - i
Андрiєвi, i Маланцi - як брудною розгрузлою дорогою йдуть заробiтчани.
Йдуть та й iдуть, чорнi, похиленi, мокрi, нещаснi, немов калiки-журавлi
вiдбились од свого ключа, немов осiннiй дощ. Йдуть i зникають у сiрiй
безвiстi..."
Олександр Петрович бiльше не може витримати.
- Лiдо, ти що це читаєш менi?
- Книгу.
- Сам знаю, що книгу. А що це за книга?
- Хрестоматiя. Урок по нiй задали.
- Як урок!? - обурюється батько.
- Просто урок. Напам'ять треба вивчити.
- I навiть напам'ять!? Про кого ж тут пишуть? I що це за осiнь така...
неправильна?
- Дореволюцiйна, - смiється Лiда.
- Дореволюцiйна. Так би ти й зразу сказала. Тодi все правильно, -
заспокоюється Олександр Петрович i трохи нiяковiє, що не знав такої книги.
- А про нашу колгоспну осiнь ви вчили урок?
- Нi.
- То вже зовсiм погано, - хитає головою батько. - Ти перекажи
вчительцi, щоб сперва про нашу осiнь уроки вивчали. Дореволюцiйна й
почекати може.
- Учителька нам сказала, щоб ми самi склали твiр про осiнь.
- От i напиши толково.
Олександр Петрович виходить з хати. До нього тягнуться освiтленi
мiсяцем пишнi червонi жоржини. По шляху поспiшають у вiнках ясного свiтла
машини, вулицями ще поскрипують наповненi яблуками безтарки, а з усiх
кiнцiв села розтiкаються свiжi, соковитi голоси:
До комунiзму ясних лiт
Високий гордий наш полiт.
До батька пiдбiгає Лiда, вiн пригортає її мiцною рукою, ! так вони
стоять обоє в прозорому сяйвi, неначе вилитi з бронзи. Бiля них,
розсипаючи смiх, легкими i радiсними кроками проходить молодь вечiрньої
школи. У їхнiх, так по-юнацьки впевнених, голосах широко розлилися
завзяття, пориви, надiї. Якими огнями горять їхнi розумнi очi, якою
любов'ю переповнено їхнi безкраї серця!
- Комсомольцi йдуть, - тихо шепче Лiда i поправляє на грудях пiонерську
краватку.
- Комсомольцi, їх по ходi пiзнаєш. Як весна прямують... Ось про яку
осiнь пиши, дочко.
Мiсяць пiдiймається вище. Все меншає тiней. Червонi жоржини сильнiше
мерехтять росами. Чiткiшають далi i спiви.
Осiнь.
Золота осiнь.
КНИГА ДРУГА. ВЕЛИКI ПЕРЕЛОГИ
Частина перша
I
Пiд iскристим пiвднем зелено шумить Великий шлях, упираючись широким,
туго натягнутим луком у високi жита, що вже заквiтували на все поле.
Сизуватий колос, затиснутий з двох бокiв списами остюкiв, перегойдує на
тонких бiлих ниточках жовто-зеленавi палички квiту.
Не жалкуючи, що вiдмовився поїхати на прогулянку до городищанських
лiсiв, Дмитро увiйшов у голубi жита, i вони прикрили його прогрiтими
хвилями Навiть не ворухнеться бiля кореня вузлувате, свiтлiше стебло, а
колос, викупаний сонцем, вклоняється нивi, то темнiючи, то просвiтлюючись.
Якi неповторнi шерехи випрядає нива; вона стрепене дужими i м'якими
крилами i до самого обрiю летить, то враз вiдкинеться назад, стихне, як
пiсня.
Дмитро уважним поглядом вдивляється в далечiнь, мов читає живу карту
ланiв; у плюскiт стебла непомiтно вплiтаються голоси його великої рiднi, i
кожне поле дивиться на нього допитливими очима його друзiв, що, мов казку,
пiдводили до сонця народне добро.
Нi, таки справдi щось казкове було в широкому привiллi, по вiнця
сповненому надiйними хвилями, видимими течiями вiтру, бризками промiння i
тим хвилюючим спiвом жайворонка, коли здається, що вiн сiє i сiє червонi
зерна пшеницi на невидимi чутливi струни.
- Любуєшся, Дмитре?
На стежцi несподiвано виростає Варивон з Василиною. Буйнi жита
схиляються над ними, обсипають обличчя жовтим крихiтним пилком, i тому
зараз янтарнi очi Варивона видiляються не так рiзко.
- Любуюся, - признався Дмитро.
- I є чим... - набiгла якась думка, i Варивон замислився. Мерехтлива
сiтка промiння, пробиваючись мiж колоссям, коливалася на його широкому
обличчi.
- Ти про що?
Вийшли на горбок. Тут поле закипiло справжнiм морем, помiж нестихаючими
хвилями заворушилися новi темнiшi плеса, побiгли з долинки в долинку,
обсiваючи їх колисковим спiвом.
- Ось про що, Дмитре: хорошими були нашi поля в минулому роцi. Дiди -
iнспектори якостi - ходили i сивими головами похитували: "Нiколи
зроду-вiку не було такого врожаю". I правду казали. А в цьому роцi знову
повторюється та сама картина - ходять дiди ланами, ще сивiшими головами
похитують: "Нiколи так нива не родила". I знов правду говорять.
- Треба, щоб на той рiк ще вiд сивiших дiдiв почули такi ж розмови, -
натискує Дмитро на останнi слова.
- Вiрно, Дмитре, - зрозумiв його Варивон з пiвслова, - людина старшає,
а дiла її наче молодшими стають. Сьогоднi на партзборах знаєш на що Кушнiр
зобиджався?.. Нiяк, значить, сторожiв не може втримати. Призначили були
дiда Iванишина, так вiн ледве костуром пiдлогу в кабiнетi голови не
пробив: "Ти, Степане Михайловичу, насмiшки видумав з моєї старостi
строїти? Не тi ще, можна сказати, мої лiта, щоб у консервативну роботу
втягатись. А здоров'я в мене i на свiже дiло годиться, не заплiснявiло.
Так що обтирати плечима стiни зерносховищ i не подумаю, хоч би ти якими
промовами не розсипався". Ну й посмiялись ми з цiєї "консервативної"
роботи, а Кушнiр гнiвається i думає, як би щось свiже внести в працю
сторожа... Да, тобi наша парторганiзацiя доручила виступити з
спiвдоповiддю про насiнництво жита. Доповiдь прочитає Григорiй Шевчик...
Пам'ятай, що на вiдкритих зборах буде й Iван Васильович, i агрономи, i
бригадири всього куща.
- Ну, який з мене доповiдач, - розвiв руками Дмитро, - по-писаному ще
можу прочитати, а так...
- То й напиши все - твердiше буде.
- Що ж його написати?
Очi Варивона звузились:
- Як що? - i голос його став глухiшим, схожим на голос Дмитра. - Суши
все цифрами i округлими словечками. Мовляв, пiд житом стiльки-то гектарiв,
засiяли наче гаразд, зiйшло - непогано, розкущувалось - нiчого собi,
зацвiло бiльш-менш, коли буде полiття, коли, значить, iтимуть дощi, таки
щось зберемо (тут ти прибiднишся i занизиш цифру), коли дощiв не буде, то
дiло таке: природа винувата, бо немає в нiй господарської постiйностi.
- Варивоне, покинь, - смiючись, смикнула Василина чоловiка за рукав.
- Ти думаєш, вiн колись Iвану Васильовичу не так про гречку говорив?