Страница:
щоб могутнi руки перехопили його навколо стану, пiднесли вгору i брязнули
об землю. Але як на пружинах пiдхопився Варчук з землi i знову упав
обличчям униз - кулак в Дмитра був важкий, мов довбня. Карпо, чорний,
увесь вмазаний землею, шулiкою вигнувся над рiллею, вiдскочив убик i, не
чуючи вдару батога, щосили метнувся до шляху.
Блiдий од лютi i втоми, Дмитро пiдiйшов до сiвалки, злiсно оцiдив крiзь
зуби:
- Берися, злодiю нещасний, за конi. Та швидко менi мотайся. До такого
сорому дожити! Я б з досади втопився, вдавився. Що то, коли людина нiякої
гордостi не має. Тьфу! За один день така гидь увесь колгосп розiкрала б.
За один день! Вороги ви заклятi.
Василенко з готовнiстю i вдячнiстю кинувся до коней, i Дмитро поволi
пiшов за сiвалкою.
"Жаль, що той утiк. Проворний. Та суд його провчить. - Кусав уста i
ненавидячим поглядом дивився на обм'яклу потать Василенка. - Це доведеться
тепер руками пiдсiвати той клин, де чорти переставили сiвалку".
Мовчки до пiзнього смерку працював Дмитро на спустiлому полi. До озерця
невеличким косячком прилетiло кiлька чирят i злякано метнулись назад.
Втихомирились чайки; далеко на пагорбку, як троянда, розквiтнув огник, а
над ним меншим вогником замерехтiла зоря. Нарештi запрягли коней у воза,
виїхали на дорогу.
- Дмитре Тимофiйовичу, прости нам, - попрохав Василенко. Дмитро довго
мовчав. Але коли знову занили зiтхання i прохання, суворо вiдрiзав:
- Якби ти у мене украв той мiшок, усю комору обчистив, обiбрав би мене
до нитки - мiг би простити. А це державне добро. Розумiєш? I такi дiла
тiльки держава розсудить.
- Прости, Дмитре Тимофiйовичу. На весь вiк зарiкаюся навiть до чужої
соломинки приторкнутися. Ну, схибнув чоловiк. Так не добивай обухом його.
Дай виправитись.
- I чого б я дурно-пусто язика трудив? - ще бiльше нахмурився Дмитро.
- Невже в тебе жалю нема? Невже в тебе серця нема? - потягнувся до рук
бригадира. Той рiзко вiдсунувся вбiк.
- По якому праву ти до мого серця полiз? Ти б його теж, коли б твоя
воля, як той мiшок, у землю б зарив, за карбованця продав би, за чарку з
пiдкуркульниками пропив би... До злодiїв, розкрадачiв громадської
власностi серце моє каменем, залiзом розпеченим стає, - загарячився. - Ми
за бiльшовицькi колгоспи, за заможне життя, за соцiалiзм боремось, ночей
недосипаємо, а ви теж, як убивцi, ночей недосипаєте, щоб обiкрасти нашi
найдорожчi надiї. За паршивого пiвлiтра i нас, i дiтей наших з торбами по
свiту пустили б, усе добро спекулянтам запродали б, бо душа у вас у
спекулянтському брудi розкисла... Скiльки ви копиць сiна продали?
- Був грiх, - покiрно хитнув головою Василенко.
- От про це й скажiть на зборах. Попросiться у людей.
- Боюсь, Дмитре Тимофiйовичу... Прости.
- Не ний, бо не розжалобиш!.. Мене сам товариш Сталiн учить чесно
виконувати завдання нашої держави i викидати з колгоспу куркулiв та
пiдкуркульникiв. А ти хочеш, щоб я у вашi бруднi дiла свої руки умочив. Як
я тодi на портрет товариша Сталiна подивлюсь?
- Дмитре Тимофiйовичу! Вiрно це все. Каюсь. Один раз прости. Не скажи
людям, - зовсiм розкис Василенко.
- Не те що розкажу, а й у газету подам матерiал.
- Та що ти, Дмитре Тимофiйовичу! Що хочеш роби - в суд подавай, тiльки
не пиши до газети. Це ж увесь район знатиме про мiй сором. Увесь район!
Прости! Вiк дякуватиму.
I Дмитро з здивованням побачив сльози в неоднаково розширених з
переляку очах.
Бiля самого села, горблячись, одчайдушне вилетiв на велосипедi Карпо
Варчук. Вiн поспiшав за порадою i захистом до Крамового. З лютою ненавистю
глянув на Дмитра i ще мiцнiше натиснув на педалi. В головi його важко
гупали кров i думки. Не сумнiвався, що Крамовий допоможе, але поки що вiн,
Карпо, не дурний з'являтися на очi колгоспникам. Як-небудь перекрутиться,
поки не проясниться хоч трохи його дiло...
X
В селi Дмитра чекала неприємна звiстка. Коли вiн увiйшов у простору
стельмашню, що була завалена шпонами, обiддям, колодками, шпицями i
пахтiла солодкуватим дерев'яним пилком, назустрiч йому вийшов посивiлий i
поповнiлий Iван Тимофiйович Бондар. Недовго вiн проголовував: пiсля
тяжкого поранення перейшов на спокiйну роботу - працював завiдувачем
стельмашнi; збудував прекрасну парню на триста ободiв, майстрував добротнi
вози i брички для свого колгоспу та й навколишнiм селам допомагав. За
колесами до них приїздили навiть iз iнших районiв.
- Чого такий сердитий, Дмитре?
- Та нiчого, - не сказав навiть слова тестевi про випадок на полi. -
Полагодили менi васаг?
- Полагодив. Покрив таким лубом, що кожною клiтиною, неначе вощина,
сяє... Тобi по телефону передавав привiт секретар райпарткому Марков.
- Спасибi. Питався щось? - з приязню уявив собi бiлявого, середнiх лiт
чоловiка з смiхотливими iскорками в очах кольору осiнньої води на пiщаних
перемiлах.
- Нi. Сказав, що виїздить працювати в iншу область. На пiдвищення пiшов
чоловiк. Побажав тобi успiхiв у роботi.
- Це погано, - похмурнiшав i щиро запечалився Дмитро.
- Чого там погано? Чоловiк уже буде працювати секретарем обкому партiї.
- Для мене, тату, погано. То велика помiч була. Хороший чоловiк жив iз
нами, - мимоволi зiтхнув i сiв на березову напiвобтесану колоду.
- Да, дуже понiмающа була людина, - погодився Бондар. - Людей цiнувати
умiв. Вiзьму своїх стельмахiв - усiх наперечет знав. Це не такий, що за
цифрами та папiрцями свiту не бачить.
- Скiльки вiн iз нашим колгоспом попомарудився, коли ми вiдставали. Не
жалiв себе чоловiк. Коли б не вiн, я й досi не був би бригадиром. Вiн i
поговорить iз тобою по-справжньому, i в хату зайде, твоїм хлiбом-сiллю не
погребує. I навiть коли вiдчитає тебе за щось, не чуєш, що принизили,
втоптали в грязь, як в нас дехто робить. Умiв заглянути в душу людську. А
це найтруднiше, тату.
Тяжко задумавшись, вийшов на вулицю, перебираючи в пам'ятi давнi,
болючi й радiснi, спогади.
Хiба могли забутися тi роки, що яблуневим цвiтом обсiяли широкi дороги
i тепер не терпкою власницькою дичкою, а дорiдними гронами перевисли над
життям. Заглянемо в минулi роки...
То були незабутнi зимовi днi i ночi, коли снiги тисяча дев'ятсот
двадцять дев'ятого року зустрiчалися з метелицями i морозами тисяча
дев'ятсот тридцятого.
В цю пору новi обрiї оновлювали серце i життя селянина. I знову потекла
i запарувала на снiгах вiрна кров, височена куркульською кулею, ножем
запроданця-лиходiя, злостивого безбатченка, що, продавши свою дрiбненьку
трухляву душу, без торгiв закладав мiжнародним палiям долю нашої землi,
долю наших батькiв та дiтей. Злобливi недобитки, вигадюченi куркульськими
хуторами i затхлими нацiоналiстичними багновищами, продажними повiями
троцькiзму i мстивими рештками бухарiнцiв, вилазили iз шкури, щоб
повернути назад вiтрила iсторiї, щоб кинути наше життя пiд чужi ноги.
Пiдлий i ниций ворог не гребував нiякими засобами, намагаючись збити село
з єдино вiрного шляху. Вiд отруйної брехнi i до пострiлу в вiкно
активiста, вiд лiвої фрази i перекручення директив партiї та уряду до
куркульських повстань кидалася тьма минулого, що й досi де-не-де
чiпляється до наших нiг смердючим болотом...
Дмитро не належав до тих активiстiв, що без вiдпочинку працювали по
селу, ходили з хати в хату, агiтували людей до вступу в колгосп. I заяву
понiс не зразу. Уважно читав i перечитував газету, прислухався до розмов у
сельбудi i думав, думав до глухого болю в головi. Виходило: попрощатись iз
усiм устоєним, одноманiтним, але звичним життям було важче на дiлi, анiж у
мислях. Часто, коли слухав запальнi промови двадцятап'ятитисячникiв,
радянських та партiйних працiвникiв, думка злiтала до хвилюючих верховин,
розкривала з завiси прийдешнього яснi картини людської долi. Але коли
залишався на самотi, обступали сумнiви, сiрi, немов осiння негода, i
цiпкi, неначе корiння. Вiн розумiв, що колективне життя має бути багато
кращим од теперiшнього, але й передбачав: нелегко, ой, нелегко буде зразу
перевернути такi гори. Скiльки на це часу пiде, поки призвичаїться селянин
до великої справи! I в дрiбному господарствi ледве раду даси. А це ж
тисячi людей! Та кожен зi своїм характером, зi своїми особливостями, та
кожен привик не до гурту, а все до себе таскати, про своє гнiздо
пiклуватися. Роки на це пiдуть.
Нiколи думки не були такими рiзнобiйними i непостiйними, нiколи так не
мiнялися настрої, вiд радiсного хвилювання до болючих обривiв серця. I
Дмитро з дня на день вiдкладав вступ до колгоспу.
А одного вечора, коли Iван Тимофiйович, уже сердячись, почав говорити з
ним про те саме, Дмитро звернувся до своєї сiм'ї:
- Мамо, Югино, як ви думаєте - пора нам записуватись?
Докiя покинула прясти, склала руки на колiнах, потiм промовила тихо i
без запинки - видно, не раз думала про це:
- Ми не кращi за людей i не гiршi. Куди громада йде, туди й наша
дорога. Сам будяком при дорозi не проживеш. А втiм, голова всьому тепер
ти, - мiркуй. - I знову почала прясти, але веретено не так проворно
крутилось в її руках i частiше обривалася нитка.
- Пора вже занести заяву, - погодилась Югина, колихаючи Андрiйка.
Дмитро повеселiшав, зрадiв, що в його сiм'ї нема того надриву i
розгубленостi, як у багатьох родинах середнякiв.
"Коли щось i негаразд напочатку буде в колгоспi - не лаятимуть мене", -
ворухнулася обережна думка i сам поглузував iз себе: нелегко викорчовувати
усе старе. Багато правди було в словах Свирида Яковлевича i Снiженка.
Прояснюючись, iз трепетом сiв писати заяву. Вiн чув на зборах, як треба
писати цей документ, але ж хiба все запам'ятаєш? Про бiльшi дiла тодi
думалось.
За вiкном стояла мiсячна нiч. Дужi вiтри кришили на шмаття бiлi хмари,
i пересохле дерево хати обзивалося низьким мелодiйним рокотанням.
"Заява", - великими лiтерами вивiв Дмитро i задумався.
Чого не згадалось тепер? Усi дороги i стежки його життя,
переплiтаючись, звiдусiль поспiшали до сьогоднiшньої днини, як поспiшає
гаряча кров до серця. Течiї думок перехрещувались одна з однiєю, наливали
тiло хвилюванням, розстеляли картини минулого i прийдешнього. Вдалинi
побачив обрис свого батька i аж здригнувся.
"Яке б то щастя було, коли б вiн дожив до цих днiв... Вiн мiг би i
головою бути... Це прийшов би до матерi... Або пiшли б удвох, батько i
син, по новому полю помiж золотими пшеницями. Самi ж з людьми виростили
їх, щоб достаток, а не злиднi ходили по селу, щоб зерном наскрiзь пропахли
повнi засiки"...
"Дорогi товаришi колгоспники. Прошу вас, приймiть мене у свою нову
сiм'ю. Хочу жити й працювати з вами, як учить нас товариш Сталiн. Буду
працювати так, щоб не совiсно було глянути в очi своїм рiдним радянським
людям".
Одiрвав подобрiлi очi вiд аркуша i побачив: за ним, покинувши роботу,
уважними поглядами стежили дружина i мати. I знову згадав батька. Тепер
йому замiсть батька буде Свирид Яковлевич... I невимовно теплi почуття
ожили до свого найкращого порадника i старшого друга...
"Дурний я, дурний, чому ранiше не увiйшов у велику родину?"
Хвилюючись пiдiйшов до дружини i мовчки сiв бiля неї... На другий день
розгулялась така лапата вiхола, що за кiлька крокiв нiчого не було видно.
I Дмитро, часто закриваючи очi рукавом критого кожушка, попрямував до
сiльради. Незвична тривога i радiсть мiнливими хвилями боролися в його
душi. Було то хороше, то боязно, неначе щось вiдривалося безповоротно i
назавжди, але й прибувало нове, добре чуття. Так у нього на душi було
колись в далеку давнину, коли вперше з острахом почав перепливати Буг. I
знову хвилювало i тривожило майбутнє, нерозгадане, неясне, в яке хотiлося
заглянути хоча б краєчком ока.
Роздумуючи, мало не збив з нiг господаровитого Олександра Пiдiпригору,
рiдного дядька Василини.
- Дмитро? Здоров, здоров! - зрадiв чоловiк i довго, якось питальне i
непевно тримав у своїй руцi Дмитрову руку. - Ну й мете! Свiту ясного не
видно. Куди поспiшаєш? Не в сiльраду?
- Туди ж.
- I я туди, - зiтхнув.
- Викликають?
- Та нi, сам iду. Iду й не знаю, як його правильно пiти по шляху: чи
вперед, чи затриматись трохи. Ех ти, чортова задача, - вдарив рукою по
шапцi, скидаючи пухке гнiздо снiгу. - Загальмувати себе - послухай людей -
якось не виходить, незручно, а вперед рушиш - страшнувато. Ти думаєш: це
перший раз зриваюся нести заяву? Вона в мене на складках уже аж
просвiчується. От дiйду до середини дороги, та й назад - додому. А дiйду
до хати - знову до сiльради, до людей тягне. Бо й дома тепер такi порядки
- краще не згадуй. Баба почула: будуть жiнок усуспiльнювати. Ну й поїдо'м
їсть - не записуйся та й не записуйся, бо й утоплюся, i рогачi на твоїй
головi потрощу. Бо, каже, у колгоспi все усуспiльнять i всiх пiд одну
ковдру поволочать спати. I так цiєю куркульською видумкою в'їлася в
печiнки, що не витримав я:
"Який тебе дiдько, таку стару, пiд ковдру поволоче. Було б кого. Бачила
ж - соз у нас був i не усуспiльнював вашого брата". А вона менi: "Що ти
тямиш, луб'я мочене, - не я ж вигадала - люди говорять. Воно соз созом, а
це друге дiло. Щоб я твого духу в тому колгоспi i не чула i не бачила...".
А син iз дочкою, комсомольцi, на своєму вперлися; "Без тебе запишемося,
батьку, як не пiдеш за людьми". I запишуться, холерячi дiти. Знаю їхнiй
характер. От задача! Коли б мiг, заховався б на цей час у якусь дiру, щоб,
як заєць пiд корчем, пересидiти, поки воно розвидниться.
Дмитро з подивом помiчає, що i в його душi є багато тих самих
хвилювань, сумнiвiв, що зараз прорвалися в завжди стриманого Олександра
Петровича. Але водночас почуває i якусь перевагу над ним. Коли б запитали
Дмитра, в чому корениться ця перевага, вiн не знав би, що й вiдповiсти,
але вона дзвенiла зараз в його кровi, як отi невколисанi живучi слова
Свирида Яковлевича, двадцятип'ятитисячникiв, як слова дорогих книг вождя,
до яких завжди торкався з глибоким внутрiшнiм трепетом, бо, привикши
образно мислити, вiн нiколи не роз'єднував творiв од образу великого
творця.
- Та й за добро, коли подумаєш, опаска бере, - продовжував Олександр
Петрович. - Скажемо, у мене ж сякi-такi конячата, як не є, а хвостами
крутять. А в другого тiльки й худоби, що куцихвоста курка гребе на
смiтнику. Та й у тебе ж коненята є...
Цi слова за живе задiвають Дмитра; вiн, щоб заглушити якийсь внутрiшнiй
щем, швидше звичайного починає говорити:
- Що там конi, Олександре Петровичу. Конi - .дiло нажите...
- Нажите то нажите, але нажив їх власним горбом. У мене, повiр, з
десять шкур злiзло, поки я стягнувся на худобу. Коли заробляв ту
копiйчину, то мозолями, як п'ятаками, обрiс. Зрiжеш їх, а в ямках - води
налий - втримається.
- Це ви правду кажете. Так i я на свої стягався. I от, скажемо, пошесть
- пропали вашi конi. Що тодi робити?
- I не кажи такого. Не кажи. Тодi спускайтесь, куме, на дно i не
тратьте сили. Бо стiльки менi не жити, скiльки лiт стягався на своїх
дерешiв.
- А коли в колективi загине пара коней, прожити можна? - впевненiше
звучить слово в Дмитра.
- Та можна. Це вiрне слово, - задумується Олександр Петрович. - Однак i
страшно стає: як це я розлучуся iз ними? Привик прямо як до людини.
- А я без жалю розлучаюся зi своїми, - ледве не зiтхнув Дмитро.
- Е-е, ти молодший, Дмитре, тобi все легше робиться... Як подумаю:
хтось iнший на моїх конях робитиме... та хiба ж вiн їх так пожалує? Я в
негоду з себе свитку скину, а коня накрию. Бо ж то худобина. Вона тобi не
скаже, що в неї болить. Тiльки заплаче iнодi, та й то не всякий господар
побачить... Її крiпко жалiти треба, як дитину.
- Та що ви, Олександре Петровичу, все одне й одне затвердили, начеб
здаєте конi не своїм людям, а баришникам. Послухай вас, то вийде: колгосп
тiльки для того й органiзувався, щоб ваших коней угробити, - вже починає
пiднiмати голос Дмитро, - Самих найкращих людей поставимо доглядати за
ними. Вас поставимо.
- Нi, я конюхом, мабуть, не пiду, - завагався Олександр Петрович.
- Пiдете, тiльки вам треба за худобою доглядати, - почав гаряче
переконувати.
- Нi, конюхом я таки не стану. I не вмовляй, - рiшуче кивнув головою
Пiдiпригора, начебто його вибирали на цю посаду. - Це я тодi зразу своє
серце згризу з усякими такими, - показав пальцями, - що тiльки батогом
умiють поцьвохкувати, переганяти худобу та вiд дiвчат очей не вiдривати. Я
їх сам, сукиних синiв, батогом буду вчити, - i, вже уявляючи "всяких
таких", розсердився чоловiк, обличчя стало напруженим i недобрим.
- Що ж, не захочете, iнша робота знайдеться. Вас на яку роботу не
постав - любо подивитися, - так сказав Дмитро, начеб питання про вступ до
колгоспу було давно i безповоротно вирiшене.
- А воно так! Бо в роботi вирiс, - повеселiшав Олександр Петрович, i в
очах блиснув завзятий вогник. - Ти не дивись, що я в лiтах, а як поставлю
свого старшого перед себе косити, то й вiн зиркає назад, щоб батько йому,
часом, п'яти не пiдкосив. А син же мiй робiтник, куди твоє дiло! В нього
коса як скрипка грає.
- У батька пiшов.
- Авжеж, авжеж, роботяща дитина, - прояснився чоловiк, i знову хмарка
набiгла на його чоло. - Дмитре, а коли я попрошу, щоб мої конi нiкому не
давали - сам доглядатиму i сам на них робитиму. Уважать менi по старостi
лiт?
- А чому ж не уважать? Свої ж люди керуватимуть, такi, як Свирид
Яковлевич Мiрошниченко... так робитимуть, як партiя учить. Щоб народу
краще було.
З кожним новим словом Дмитро почуває, як вiн пiдiймається над своїми
сумнiвами, уже бачачи себе членом нової сiм'ї.
Бiля майдану їх наздогнала гомiнка бригада агiтаторiв, яким народ дав
на Подiллi своєрiдну назву - "червонi старости".
Варивон Очерет, побачивши Дмитра, вискочив iз саней, пiдбiг до нього.
На рукавi Варивона красувалась широка червона пов'язка.
- Дмитре, тебе можна привiтати? Вступаєш, нарештi? Давно пора.
- Вступаю, Варивоне.
- Ну, й молодчина, - мiцно-мiцно потиснув руку. - Разом будемо
працювати. Якi ми, Дмитре, кручi з тобою розворочаємо. Стiльки ж дiла жде
нас! Да якого дiла! - Широке розрум'янене обличчя Варивона горiло захватом
i силою. - Ти швидше оформляйся i приходь "червоним старостою" в мою
бригаду. Ми тебе навчимо говорити, щоб не хмурився, як сич, - i
розсмiявся.
Дмитровi навiть завидно стало, що так усе ясно i легко йдеться в
товариша.
- Куди вже менi агiтувати. Я бiльше слухати вмiю. А тебе, кажуть,
навiть самi найвреднiшi тiтки поважають.
- Всього буває, Дмитре. Iнодi й рогачами зустрiчають, а випроваджують,
значить, чаркою Ти ж знаєш: говорити я полюбляю, - янтарнi очi Варивона
бризнули смiхом. - I тiтки i люблять поговорити. От, бува, як почнемо
розмову, так пiвдня . й проговоримо. Про всяку-всячину. Пiдучився в
Свирида Яковлевича, як тримати себе, що розповiдати. Тепер сам бригадою
керую. Коли чогось не можу пояснити - знову таки до Свирида Яковлевича
шпарю. Захворiв вiн, бiдолаха. Третiй день у лiкарнi лежить. От i
приходиться менi самому викручуватися, бо товариш Говоров,
двадцятип'ятитисячник, виїхав у друге село. Переходь, Дмитре, до мене.
Югина тебе ще ; мiцнiше полюбить. Моя Василина взнала, що баби в менi душi
: не чують, то тепер, значить, i ревнує, i очей з мене не спускає, i ледве
не за кожним словом про своє кохання до мене говорить.
- Ой, хвалько!
- Думаєш - хвалюсь? Я тепер серед бабiв свого села найвищий авторитет.
- Мели, мели.
- Нi, ти послухай або краще сам поспитайся в жiнок, кого вони найбiльше
люблять. I всi в один голос скажуть - Варивона Очерета. Не думай, що за
красу закохалися в мене. Дiло, значить, так було. Приїжджає з областi
якийсь пiдпарщик Крамового i об'являє, що треба негайно усуспiльнювати
корови. Ну, ти сам знаєш, яка тодi завiрюха пiднялась на селi. Баби нас,
активiстiв, ледве по шматочках не розтаскали. Степан Кушнiр аж за Буг
мусив утiкати. А куркулям ця агiтацiя солодша меду, пiдтримка їм повна.
Розсердився тодi я - праця ж наша уся к бiсу нанiвець пiде. От i мотнувся
в район до секретаря райпарткому за поясненнями. Прийняв мене перший
секретар, товариш Марков, - вiн недавно приїхав до нас. Пояснив усе про
лiвацькi закрути, розпитався про мою роботу, про настрої на селi. Довго
гомонiли. Ну, наче крила дав менi. Не прийшов, а прибiг я ввечерi в село.
А тут - збори такi бурхливi, що мало сельбуд на трiски не рознесуть. Як
передав тiткам слова партiї, то вони мене ледве на руках не понесли. От з
цього часу i любов до мене почалася. З якою тiткою не поговорю - в колгосп
вступає... Прощавай, Дмитре, бо далеко мої поїхали. Щоб без бригадира
чого-небудь не зробили не такого...
Дмитро i Олександр Петрович увiйшли до сiльради, наповненої людьми i
повiнню тютюнового диму. Жiнки чогось обсiли Крамового, i той, пiдвищуючи
голос, вiдсварювався з ними теж по-жiночому, верескливо та високо.
"Не так треба з жiнками говорити. Ти на неї пiдiймеш голос, то вона ще
в бiльшу сварку полiзе". Дмитро обтрусив снiг з одежi, вийняв з кишенi
вчетверо складений папiрець, пiдiйшов до столу.
- Що, заяву принiс? В колгосп пролiзти хочеш? - немов облив його цебром
холодної води Петро Крамовий. - Ну, що ж, подивимося. Можеш iти додому.
Коли треба буде - викличемо.
I зразу ж неначе увесь свiт потьмарився в очах Дмитрових. Одним помахом
спливли, мов i не було їх, хвилi прояснення i радостi. Один бiль i люта
туга засмоктали всерединi. Спiймав на собi спiвчутливий, тривожний i
здивований погляд Пiдiпригори. Аж заточився.
Неначе обпльований, вийшов iз сiльради i пiшов у чисте поле. А смерком
попрямував до Варивона.
- О, Дмитре! В таку негоду прикатав! - радiсно зустрiв товариш.
Василина соромливо защiбнула блузку - саме сина годувала - i поволi
пiдiйшла до Дмитра, осмiхнена, налита спокiйною лiсовою красою, що
особливо вигiдно визначалась зимою, коли снiги вибiлювали темiнь з її
смаглявого лиця.
- Де правда, Варивоне? - важко перевiв подих, i пiд чубом заворушилось
ряботиння зморщок.
- Що з тобою, друже? - здивовано i з тривогою поглянув у чорнi очi, у
яких тепер за темiнню не можна було побачити чоловiчкiв.
- Нiчого, Варивоне, сiдай...
- Тяжко тобi, Дмитре? - присiв бiля нього Варивон, торкаючись мiцним
плечем плеча.
- Нi, легко. Щоб моїм ворогам було усе життя так легко! Розказав
Варивоновi про зустрiч з Крамовим.
- За старе мститься. В'їдливий, поганий чоловiк, - уважно вислухав
Варивон товариша. - Ну, нема тобi чого печалитися. Подумаєш, велике цабе
отой Крамовий. Тiльки дереться, мов жаба, на корч.
- Ти знаєш, у мене так на душi стало, начебто я жабу проковтнув. Це вiн
менi, як якомусь сукиновi синовi, говорить: "В колгосп пролiзти хочеш?"
Так що це я, виходить, на однiй гiлляцi з Барчуком, Даньком верчуся. Але ж
їх вiн захищає, культурними господарями зове. А ми, виходить, некультурнi,
мужики репанi. Де тодi правда? Скажи менi. I це вiн неспроста кинув. Чує
серце моє - неспроста!
- Ну, i хай кидає. Що вiн тобi зможе зробити? На хвiст, значить, солi
насипати?..
Одначе помилявся Варивон - Крамовий мiг дещо зробити. Увечерi на
закритому пленумi сiльради та iнiцiативної групи колгоспу мало розбиратись
питання про розкуркулення. Петро Крамовий явно нервувався цiлий день. Уже
смерком вiн пiдiйшов до Григорiя Шевчика, одвiв його вбiк.
- Дмитра Горицвiта добре знаєш? - запитав пошепки.
- Чого ж не знати? - здивовано вiдповiв Григорiй i нахмурився:
заговорили давня злiсть i образа.
- Його треба також у список ввести.
- Дмитра Горицвiта? - здивувався Шевчик. - Вiн же середняк, - i почуття
злостi чомусь почало осiдати, коли перед очима побачив Докiю, Югину i
темну тiнь Дмитра.
- Який там в чорта середняк! - скривився Крамовий. - Нема чого тобi
захищати куркулiв. Справжнiх своїх ворогiв не бачите, а на чесних
культурних радянських господарiв нападаєте.
- Так Дмитро ж не був нi твердоздаточником, нi...
- Ну, так що iз того? Багато чого було не так. Ти в нього ж наймитував?
- гостро подивився крiзь запiтнiлi окуляри.
- Нi.
- Як нi! - скипiв Крамовий. - Сам починаєш куркулiв захищати, у
прихвоснi лiзеш! А коли Дмитра були побили - робив ти в нього?!
- Помагав трохи по господарству... Столярувати вчився...
- Столярувати? Заплатив тобi що?
- Я ж учився. Дав менi столярського начиння...
- А говориш - не наймитував! Сьогоднi, коли хтось буде захищати Дмитра,
виступи зi своїм словом, - уже наказав Крамовий. - Нема чого панькатися з
ворогами. Ти його жалiєш, а вiн тебе чуть не зарубав. Прийде час - i
зарубає. Це такий... Тiльки без дрiбновласницьких переживань. Виступай
прямо, рубай з плеча, по-бiльшовицьки. Не будь лемiшкою. - Швидко пiшов
назустрiч бородатому, всьому в порошi, Марковi Григоровичу Синицi.
Старий пасiчник розкрив поли великого добрячого кожуха i обережно
спустив на пiдлогу свого мiзинчика - семилiтню дочку Соломiю.
Дiвчинка смiливими очима оглянулась навколо i пiшла до Iвана
Тимофiйовича Бондаря.
- Ти чого сюди прийшла? - жартiвливо почав гримати на неї.
- Батько мене саму в лiсi боїться залишити, хоча менi й не страшно.
- А як вовки нападуть?
- Я на пiч заховаюсь i кожушиною накриюсь.
- А коли вони на пiч полiзуть?
- Тодi я iз рушницi буду стрiляти, - промовила вже несмiливо й пошепки,
щоб не почув неправди батько.
Старий пасiчник жив далеко вiд села у лiсi. Коло дому був невеликий
городець i чималий сад, затиснутий з усiх сторiн обважнiлим, могучим
чорнолiссям. I хоча не близький свiт було тьопати до села, одначе пасiчник
тепер справно приходив на збори, прикриваючи кожухом i бородою свою
Соломiю. Пiсля смертi жiнки вiн, куди б не йшов, не розлучався iз дочкою.
I не раз бувало - на зборах, коли хтось виступав з помосту, обзивався
дитячий голос:
- Татку, я спати хочу.
I смiх котився вiд заднiх лав до самого промовця...
- Ти чого, Григорiю, задумався? - пiдiйшов до Шевчика пасiчник.
- Та нiчого, - роздратовано махнув рукою.
- Хтось у душу з чобiтьми залiз? Бачу, бачу. Принiс менi нову книжку
про бджiльництво?
- Забувся. Завтра принесу, - пiшов до дверей. Хоч Григорiй i досi мав
злобу на Дмитра, але виступати на зборах йому не хотiлося. Намагався
розiбратися в плутанинi думок, аж голова почала стугонiти. Нервувався i
злостився на себе. Чув, що трапилось щось невiрне, i довго одне рiшення не
могло переважити друге. Iнодi злiсть рiзко пiдiймалася вгору, i мстива
думка забивала подих: "Позбудуся свого ворога. Що ж, Дмитро й справдi може
об землю. Але як на пружинах пiдхопився Варчук з землi i знову упав
обличчям униз - кулак в Дмитра був важкий, мов довбня. Карпо, чорний,
увесь вмазаний землею, шулiкою вигнувся над рiллею, вiдскочив убик i, не
чуючи вдару батога, щосили метнувся до шляху.
Блiдий од лютi i втоми, Дмитро пiдiйшов до сiвалки, злiсно оцiдив крiзь
зуби:
- Берися, злодiю нещасний, за конi. Та швидко менi мотайся. До такого
сорому дожити! Я б з досади втопився, вдавився. Що то, коли людина нiякої
гордостi не має. Тьфу! За один день така гидь увесь колгосп розiкрала б.
За один день! Вороги ви заклятi.
Василенко з готовнiстю i вдячнiстю кинувся до коней, i Дмитро поволi
пiшов за сiвалкою.
"Жаль, що той утiк. Проворний. Та суд його провчить. - Кусав уста i
ненавидячим поглядом дивився на обм'яклу потать Василенка. - Це доведеться
тепер руками пiдсiвати той клин, де чорти переставили сiвалку".
Мовчки до пiзнього смерку працював Дмитро на спустiлому полi. До озерця
невеличким косячком прилетiло кiлька чирят i злякано метнулись назад.
Втихомирились чайки; далеко на пагорбку, як троянда, розквiтнув огник, а
над ним меншим вогником замерехтiла зоря. Нарештi запрягли коней у воза,
виїхали на дорогу.
- Дмитре Тимофiйовичу, прости нам, - попрохав Василенко. Дмитро довго
мовчав. Але коли знову занили зiтхання i прохання, суворо вiдрiзав:
- Якби ти у мене украв той мiшок, усю комору обчистив, обiбрав би мене
до нитки - мiг би простити. А це державне добро. Розумiєш? I такi дiла
тiльки держава розсудить.
- Прости, Дмитре Тимофiйовичу. На весь вiк зарiкаюся навiть до чужої
соломинки приторкнутися. Ну, схибнув чоловiк. Так не добивай обухом його.
Дай виправитись.
- I чого б я дурно-пусто язика трудив? - ще бiльше нахмурився Дмитро.
- Невже в тебе жалю нема? Невже в тебе серця нема? - потягнувся до рук
бригадира. Той рiзко вiдсунувся вбiк.
- По якому праву ти до мого серця полiз? Ти б його теж, коли б твоя
воля, як той мiшок, у землю б зарив, за карбованця продав би, за чарку з
пiдкуркульниками пропив би... До злодiїв, розкрадачiв громадської
власностi серце моє каменем, залiзом розпеченим стає, - загарячився. - Ми
за бiльшовицькi колгоспи, за заможне життя, за соцiалiзм боремось, ночей
недосипаємо, а ви теж, як убивцi, ночей недосипаєте, щоб обiкрасти нашi
найдорожчi надiї. За паршивого пiвлiтра i нас, i дiтей наших з торбами по
свiту пустили б, усе добро спекулянтам запродали б, бо душа у вас у
спекулянтському брудi розкисла... Скiльки ви копиць сiна продали?
- Був грiх, - покiрно хитнув головою Василенко.
- От про це й скажiть на зборах. Попросiться у людей.
- Боюсь, Дмитре Тимофiйовичу... Прости.
- Не ний, бо не розжалобиш!.. Мене сам товариш Сталiн учить чесно
виконувати завдання нашої держави i викидати з колгоспу куркулiв та
пiдкуркульникiв. А ти хочеш, щоб я у вашi бруднi дiла свої руки умочив. Як
я тодi на портрет товариша Сталiна подивлюсь?
- Дмитре Тимофiйовичу! Вiрно це все. Каюсь. Один раз прости. Не скажи
людям, - зовсiм розкис Василенко.
- Не те що розкажу, а й у газету подам матерiал.
- Та що ти, Дмитре Тимофiйовичу! Що хочеш роби - в суд подавай, тiльки
не пиши до газети. Це ж увесь район знатиме про мiй сором. Увесь район!
Прости! Вiк дякуватиму.
I Дмитро з здивованням побачив сльози в неоднаково розширених з
переляку очах.
Бiля самого села, горблячись, одчайдушне вилетiв на велосипедi Карпо
Варчук. Вiн поспiшав за порадою i захистом до Крамового. З лютою ненавистю
глянув на Дмитра i ще мiцнiше натиснув на педалi. В головi його важко
гупали кров i думки. Не сумнiвався, що Крамовий допоможе, але поки що вiн,
Карпо, не дурний з'являтися на очi колгоспникам. Як-небудь перекрутиться,
поки не проясниться хоч трохи його дiло...
X
В селi Дмитра чекала неприємна звiстка. Коли вiн увiйшов у простору
стельмашню, що була завалена шпонами, обiддям, колодками, шпицями i
пахтiла солодкуватим дерев'яним пилком, назустрiч йому вийшов посивiлий i
поповнiлий Iван Тимофiйович Бондар. Недовго вiн проголовував: пiсля
тяжкого поранення перейшов на спокiйну роботу - працював завiдувачем
стельмашнi; збудував прекрасну парню на триста ободiв, майстрував добротнi
вози i брички для свого колгоспу та й навколишнiм селам допомагав. За
колесами до них приїздили навiть iз iнших районiв.
- Чого такий сердитий, Дмитре?
- Та нiчого, - не сказав навiть слова тестевi про випадок на полi. -
Полагодили менi васаг?
- Полагодив. Покрив таким лубом, що кожною клiтиною, неначе вощина,
сяє... Тобi по телефону передавав привiт секретар райпарткому Марков.
- Спасибi. Питався щось? - з приязню уявив собi бiлявого, середнiх лiт
чоловiка з смiхотливими iскорками в очах кольору осiнньої води на пiщаних
перемiлах.
- Нi. Сказав, що виїздить працювати в iншу область. На пiдвищення пiшов
чоловiк. Побажав тобi успiхiв у роботi.
- Це погано, - похмурнiшав i щиро запечалився Дмитро.
- Чого там погано? Чоловiк уже буде працювати секретарем обкому партiї.
- Для мене, тату, погано. То велика помiч була. Хороший чоловiк жив iз
нами, - мимоволi зiтхнув i сiв на березову напiвобтесану колоду.
- Да, дуже понiмающа була людина, - погодився Бондар. - Людей цiнувати
умiв. Вiзьму своїх стельмахiв - усiх наперечет знав. Це не такий, що за
цифрами та папiрцями свiту не бачить.
- Скiльки вiн iз нашим колгоспом попомарудився, коли ми вiдставали. Не
жалiв себе чоловiк. Коли б не вiн, я й досi не був би бригадиром. Вiн i
поговорить iз тобою по-справжньому, i в хату зайде, твоїм хлiбом-сiллю не
погребує. I навiть коли вiдчитає тебе за щось, не чуєш, що принизили,
втоптали в грязь, як в нас дехто робить. Умiв заглянути в душу людську. А
це найтруднiше, тату.
Тяжко задумавшись, вийшов на вулицю, перебираючи в пам'ятi давнi,
болючi й радiснi, спогади.
Хiба могли забутися тi роки, що яблуневим цвiтом обсiяли широкi дороги
i тепер не терпкою власницькою дичкою, а дорiдними гронами перевисли над
життям. Заглянемо в минулi роки...
То були незабутнi зимовi днi i ночi, коли снiги тисяча дев'ятсот
двадцять дев'ятого року зустрiчалися з метелицями i морозами тисяча
дев'ятсот тридцятого.
В цю пору новi обрiї оновлювали серце i життя селянина. I знову потекла
i запарувала на снiгах вiрна кров, височена куркульською кулею, ножем
запроданця-лиходiя, злостивого безбатченка, що, продавши свою дрiбненьку
трухляву душу, без торгiв закладав мiжнародним палiям долю нашої землi,
долю наших батькiв та дiтей. Злобливi недобитки, вигадюченi куркульськими
хуторами i затхлими нацiоналiстичними багновищами, продажними повiями
троцькiзму i мстивими рештками бухарiнцiв, вилазили iз шкури, щоб
повернути назад вiтрила iсторiї, щоб кинути наше життя пiд чужi ноги.
Пiдлий i ниций ворог не гребував нiякими засобами, намагаючись збити село
з єдино вiрного шляху. Вiд отруйної брехнi i до пострiлу в вiкно
активiста, вiд лiвої фрази i перекручення директив партiї та уряду до
куркульських повстань кидалася тьма минулого, що й досi де-не-де
чiпляється до наших нiг смердючим болотом...
Дмитро не належав до тих активiстiв, що без вiдпочинку працювали по
селу, ходили з хати в хату, агiтували людей до вступу в колгосп. I заяву
понiс не зразу. Уважно читав i перечитував газету, прислухався до розмов у
сельбудi i думав, думав до глухого болю в головi. Виходило: попрощатись iз
усiм устоєним, одноманiтним, але звичним життям було важче на дiлi, анiж у
мислях. Часто, коли слухав запальнi промови двадцятап'ятитисячникiв,
радянських та партiйних працiвникiв, думка злiтала до хвилюючих верховин,
розкривала з завiси прийдешнього яснi картини людської долi. Але коли
залишався на самотi, обступали сумнiви, сiрi, немов осiння негода, i
цiпкi, неначе корiння. Вiн розумiв, що колективне життя має бути багато
кращим од теперiшнього, але й передбачав: нелегко, ой, нелегко буде зразу
перевернути такi гори. Скiльки на це часу пiде, поки призвичаїться селянин
до великої справи! I в дрiбному господарствi ледве раду даси. А це ж
тисячi людей! Та кожен зi своїм характером, зi своїми особливостями, та
кожен привик не до гурту, а все до себе таскати, про своє гнiздо
пiклуватися. Роки на це пiдуть.
Нiколи думки не були такими рiзнобiйними i непостiйними, нiколи так не
мiнялися настрої, вiд радiсного хвилювання до болючих обривiв серця. I
Дмитро з дня на день вiдкладав вступ до колгоспу.
А одного вечора, коли Iван Тимофiйович, уже сердячись, почав говорити з
ним про те саме, Дмитро звернувся до своєї сiм'ї:
- Мамо, Югино, як ви думаєте - пора нам записуватись?
Докiя покинула прясти, склала руки на колiнах, потiм промовила тихо i
без запинки - видно, не раз думала про це:
- Ми не кращi за людей i не гiршi. Куди громада йде, туди й наша
дорога. Сам будяком при дорозi не проживеш. А втiм, голова всьому тепер
ти, - мiркуй. - I знову почала прясти, але веретено не так проворно
крутилось в її руках i частiше обривалася нитка.
- Пора вже занести заяву, - погодилась Югина, колихаючи Андрiйка.
Дмитро повеселiшав, зрадiв, що в його сiм'ї нема того надриву i
розгубленостi, як у багатьох родинах середнякiв.
"Коли щось i негаразд напочатку буде в колгоспi - не лаятимуть мене", -
ворухнулася обережна думка i сам поглузував iз себе: нелегко викорчовувати
усе старе. Багато правди було в словах Свирида Яковлевича i Снiженка.
Прояснюючись, iз трепетом сiв писати заяву. Вiн чув на зборах, як треба
писати цей документ, але ж хiба все запам'ятаєш? Про бiльшi дiла тодi
думалось.
За вiкном стояла мiсячна нiч. Дужi вiтри кришили на шмаття бiлi хмари,
i пересохле дерево хати обзивалося низьким мелодiйним рокотанням.
"Заява", - великими лiтерами вивiв Дмитро i задумався.
Чого не згадалось тепер? Усi дороги i стежки його життя,
переплiтаючись, звiдусiль поспiшали до сьогоднiшньої днини, як поспiшає
гаряча кров до серця. Течiї думок перехрещувались одна з однiєю, наливали
тiло хвилюванням, розстеляли картини минулого i прийдешнього. Вдалинi
побачив обрис свого батька i аж здригнувся.
"Яке б то щастя було, коли б вiн дожив до цих днiв... Вiн мiг би i
головою бути... Це прийшов би до матерi... Або пiшли б удвох, батько i
син, по новому полю помiж золотими пшеницями. Самi ж з людьми виростили
їх, щоб достаток, а не злиднi ходили по селу, щоб зерном наскрiзь пропахли
повнi засiки"...
"Дорогi товаришi колгоспники. Прошу вас, приймiть мене у свою нову
сiм'ю. Хочу жити й працювати з вами, як учить нас товариш Сталiн. Буду
працювати так, щоб не совiсно було глянути в очi своїм рiдним радянським
людям".
Одiрвав подобрiлi очi вiд аркуша i побачив: за ним, покинувши роботу,
уважними поглядами стежили дружина i мати. I знову згадав батька. Тепер
йому замiсть батька буде Свирид Яковлевич... I невимовно теплi почуття
ожили до свого найкращого порадника i старшого друга...
"Дурний я, дурний, чому ранiше не увiйшов у велику родину?"
Хвилюючись пiдiйшов до дружини i мовчки сiв бiля неї... На другий день
розгулялась така лапата вiхола, що за кiлька крокiв нiчого не було видно.
I Дмитро, часто закриваючи очi рукавом критого кожушка, попрямував до
сiльради. Незвична тривога i радiсть мiнливими хвилями боролися в його
душi. Було то хороше, то боязно, неначе щось вiдривалося безповоротно i
назавжди, але й прибувало нове, добре чуття. Так у нього на душi було
колись в далеку давнину, коли вперше з острахом почав перепливати Буг. I
знову хвилювало i тривожило майбутнє, нерозгадане, неясне, в яке хотiлося
заглянути хоча б краєчком ока.
Роздумуючи, мало не збив з нiг господаровитого Олександра Пiдiпригору,
рiдного дядька Василини.
- Дмитро? Здоров, здоров! - зрадiв чоловiк i довго, якось питальне i
непевно тримав у своїй руцi Дмитрову руку. - Ну й мете! Свiту ясного не
видно. Куди поспiшаєш? Не в сiльраду?
- Туди ж.
- I я туди, - зiтхнув.
- Викликають?
- Та нi, сам iду. Iду й не знаю, як його правильно пiти по шляху: чи
вперед, чи затриматись трохи. Ех ти, чортова задача, - вдарив рукою по
шапцi, скидаючи пухке гнiздо снiгу. - Загальмувати себе - послухай людей -
якось не виходить, незручно, а вперед рушиш - страшнувато. Ти думаєш: це
перший раз зриваюся нести заяву? Вона в мене на складках уже аж
просвiчується. От дiйду до середини дороги, та й назад - додому. А дiйду
до хати - знову до сiльради, до людей тягне. Бо й дома тепер такi порядки
- краще не згадуй. Баба почула: будуть жiнок усуспiльнювати. Ну й поїдо'м
їсть - не записуйся та й не записуйся, бо й утоплюся, i рогачi на твоїй
головi потрощу. Бо, каже, у колгоспi все усуспiльнять i всiх пiд одну
ковдру поволочать спати. I так цiєю куркульською видумкою в'їлася в
печiнки, що не витримав я:
"Який тебе дiдько, таку стару, пiд ковдру поволоче. Було б кого. Бачила
ж - соз у нас був i не усуспiльнював вашого брата". А вона менi: "Що ти
тямиш, луб'я мочене, - не я ж вигадала - люди говорять. Воно соз созом, а
це друге дiло. Щоб я твого духу в тому колгоспi i не чула i не бачила...".
А син iз дочкою, комсомольцi, на своєму вперлися; "Без тебе запишемося,
батьку, як не пiдеш за людьми". I запишуться, холерячi дiти. Знаю їхнiй
характер. От задача! Коли б мiг, заховався б на цей час у якусь дiру, щоб,
як заєць пiд корчем, пересидiти, поки воно розвидниться.
Дмитро з подивом помiчає, що i в його душi є багато тих самих
хвилювань, сумнiвiв, що зараз прорвалися в завжди стриманого Олександра
Петровича. Але водночас почуває i якусь перевагу над ним. Коли б запитали
Дмитра, в чому корениться ця перевага, вiн не знав би, що й вiдповiсти,
але вона дзвенiла зараз в його кровi, як отi невколисанi живучi слова
Свирида Яковлевича, двадцятип'ятитисячникiв, як слова дорогих книг вождя,
до яких завжди торкався з глибоким внутрiшнiм трепетом, бо, привикши
образно мислити, вiн нiколи не роз'єднував творiв од образу великого
творця.
- Та й за добро, коли подумаєш, опаска бере, - продовжував Олександр
Петрович. - Скажемо, у мене ж сякi-такi конячата, як не є, а хвостами
крутять. А в другого тiльки й худоби, що куцихвоста курка гребе на
смiтнику. Та й у тебе ж коненята є...
Цi слова за живе задiвають Дмитра; вiн, щоб заглушити якийсь внутрiшнiй
щем, швидше звичайного починає говорити:
- Що там конi, Олександре Петровичу. Конi - .дiло нажите...
- Нажите то нажите, але нажив їх власним горбом. У мене, повiр, з
десять шкур злiзло, поки я стягнувся на худобу. Коли заробляв ту
копiйчину, то мозолями, як п'ятаками, обрiс. Зрiжеш їх, а в ямках - води
налий - втримається.
- Це ви правду кажете. Так i я на свої стягався. I от, скажемо, пошесть
- пропали вашi конi. Що тодi робити?
- I не кажи такого. Не кажи. Тодi спускайтесь, куме, на дно i не
тратьте сили. Бо стiльки менi не жити, скiльки лiт стягався на своїх
дерешiв.
- А коли в колективi загине пара коней, прожити можна? - впевненiше
звучить слово в Дмитра.
- Та можна. Це вiрне слово, - задумується Олександр Петрович. - Однак i
страшно стає: як це я розлучуся iз ними? Привик прямо як до людини.
- А я без жалю розлучаюся зi своїми, - ледве не зiтхнув Дмитро.
- Е-е, ти молодший, Дмитре, тобi все легше робиться... Як подумаю:
хтось iнший на моїх конях робитиме... та хiба ж вiн їх так пожалує? Я в
негоду з себе свитку скину, а коня накрию. Бо ж то худобина. Вона тобi не
скаже, що в неї болить. Тiльки заплаче iнодi, та й то не всякий господар
побачить... Її крiпко жалiти треба, як дитину.
- Та що ви, Олександре Петровичу, все одне й одне затвердили, начеб
здаєте конi не своїм людям, а баришникам. Послухай вас, то вийде: колгосп
тiльки для того й органiзувався, щоб ваших коней угробити, - вже починає
пiднiмати голос Дмитро, - Самих найкращих людей поставимо доглядати за
ними. Вас поставимо.
- Нi, я конюхом, мабуть, не пiду, - завагався Олександр Петрович.
- Пiдете, тiльки вам треба за худобою доглядати, - почав гаряче
переконувати.
- Нi, конюхом я таки не стану. I не вмовляй, - рiшуче кивнув головою
Пiдiпригора, начебто його вибирали на цю посаду. - Це я тодi зразу своє
серце згризу з усякими такими, - показав пальцями, - що тiльки батогом
умiють поцьвохкувати, переганяти худобу та вiд дiвчат очей не вiдривати. Я
їх сам, сукиних синiв, батогом буду вчити, - i, вже уявляючи "всяких
таких", розсердився чоловiк, обличчя стало напруженим i недобрим.
- Що ж, не захочете, iнша робота знайдеться. Вас на яку роботу не
постав - любо подивитися, - так сказав Дмитро, начеб питання про вступ до
колгоспу було давно i безповоротно вирiшене.
- А воно так! Бо в роботi вирiс, - повеселiшав Олександр Петрович, i в
очах блиснув завзятий вогник. - Ти не дивись, що я в лiтах, а як поставлю
свого старшого перед себе косити, то й вiн зиркає назад, щоб батько йому,
часом, п'яти не пiдкосив. А син же мiй робiтник, куди твоє дiло! В нього
коса як скрипка грає.
- У батька пiшов.
- Авжеж, авжеж, роботяща дитина, - прояснився чоловiк, i знову хмарка
набiгла на його чоло. - Дмитре, а коли я попрошу, щоб мої конi нiкому не
давали - сам доглядатиму i сам на них робитиму. Уважать менi по старостi
лiт?
- А чому ж не уважать? Свої ж люди керуватимуть, такi, як Свирид
Яковлевич Мiрошниченко... так робитимуть, як партiя учить. Щоб народу
краще було.
З кожним новим словом Дмитро почуває, як вiн пiдiймається над своїми
сумнiвами, уже бачачи себе членом нової сiм'ї.
Бiля майдану їх наздогнала гомiнка бригада агiтаторiв, яким народ дав
на Подiллi своєрiдну назву - "червонi старости".
Варивон Очерет, побачивши Дмитра, вискочив iз саней, пiдбiг до нього.
На рукавi Варивона красувалась широка червона пов'язка.
- Дмитре, тебе можна привiтати? Вступаєш, нарештi? Давно пора.
- Вступаю, Варивоне.
- Ну, й молодчина, - мiцно-мiцно потиснув руку. - Разом будемо
працювати. Якi ми, Дмитре, кручi з тобою розворочаємо. Стiльки ж дiла жде
нас! Да якого дiла! - Широке розрум'янене обличчя Варивона горiло захватом
i силою. - Ти швидше оформляйся i приходь "червоним старостою" в мою
бригаду. Ми тебе навчимо говорити, щоб не хмурився, як сич, - i
розсмiявся.
Дмитровi навiть завидно стало, що так усе ясно i легко йдеться в
товариша.
- Куди вже менi агiтувати. Я бiльше слухати вмiю. А тебе, кажуть,
навiть самi найвреднiшi тiтки поважають.
- Всього буває, Дмитре. Iнодi й рогачами зустрiчають, а випроваджують,
значить, чаркою Ти ж знаєш: говорити я полюбляю, - янтарнi очi Варивона
бризнули смiхом. - I тiтки i люблять поговорити. От, бува, як почнемо
розмову, так пiвдня . й проговоримо. Про всяку-всячину. Пiдучився в
Свирида Яковлевича, як тримати себе, що розповiдати. Тепер сам бригадою
керую. Коли чогось не можу пояснити - знову таки до Свирида Яковлевича
шпарю. Захворiв вiн, бiдолаха. Третiй день у лiкарнi лежить. От i
приходиться менi самому викручуватися, бо товариш Говоров,
двадцятип'ятитисячник, виїхав у друге село. Переходь, Дмитре, до мене.
Югина тебе ще ; мiцнiше полюбить. Моя Василина взнала, що баби в менi душi
: не чують, то тепер, значить, i ревнує, i очей з мене не спускає, i ледве
не за кожним словом про своє кохання до мене говорить.
- Ой, хвалько!
- Думаєш - хвалюсь? Я тепер серед бабiв свого села найвищий авторитет.
- Мели, мели.
- Нi, ти послухай або краще сам поспитайся в жiнок, кого вони найбiльше
люблять. I всi в один голос скажуть - Варивона Очерета. Не думай, що за
красу закохалися в мене. Дiло, значить, так було. Приїжджає з областi
якийсь пiдпарщик Крамового i об'являє, що треба негайно усуспiльнювати
корови. Ну, ти сам знаєш, яка тодi завiрюха пiднялась на селi. Баби нас,
активiстiв, ледве по шматочках не розтаскали. Степан Кушнiр аж за Буг
мусив утiкати. А куркулям ця агiтацiя солодша меду, пiдтримка їм повна.
Розсердився тодi я - праця ж наша уся к бiсу нанiвець пiде. От i мотнувся
в район до секретаря райпарткому за поясненнями. Прийняв мене перший
секретар, товариш Марков, - вiн недавно приїхав до нас. Пояснив усе про
лiвацькi закрути, розпитався про мою роботу, про настрої на селi. Довго
гомонiли. Ну, наче крила дав менi. Не прийшов, а прибiг я ввечерi в село.
А тут - збори такi бурхливi, що мало сельбуд на трiски не рознесуть. Як
передав тiткам слова партiї, то вони мене ледве на руках не понесли. От з
цього часу i любов до мене почалася. З якою тiткою не поговорю - в колгосп
вступає... Прощавай, Дмитре, бо далеко мої поїхали. Щоб без бригадира
чого-небудь не зробили не такого...
Дмитро i Олександр Петрович увiйшли до сiльради, наповненої людьми i
повiнню тютюнового диму. Жiнки чогось обсiли Крамового, i той, пiдвищуючи
голос, вiдсварювався з ними теж по-жiночому, верескливо та високо.
"Не так треба з жiнками говорити. Ти на неї пiдiймеш голос, то вона ще
в бiльшу сварку полiзе". Дмитро обтрусив снiг з одежi, вийняв з кишенi
вчетверо складений папiрець, пiдiйшов до столу.
- Що, заяву принiс? В колгосп пролiзти хочеш? - немов облив його цебром
холодної води Петро Крамовий. - Ну, що ж, подивимося. Можеш iти додому.
Коли треба буде - викличемо.
I зразу ж неначе увесь свiт потьмарився в очах Дмитрових. Одним помахом
спливли, мов i не було їх, хвилi прояснення i радостi. Один бiль i люта
туга засмоктали всерединi. Спiймав на собi спiвчутливий, тривожний i
здивований погляд Пiдiпригори. Аж заточився.
Неначе обпльований, вийшов iз сiльради i пiшов у чисте поле. А смерком
попрямував до Варивона.
- О, Дмитре! В таку негоду прикатав! - радiсно зустрiв товариш.
Василина соромливо защiбнула блузку - саме сина годувала - i поволi
пiдiйшла до Дмитра, осмiхнена, налита спокiйною лiсовою красою, що
особливо вигiдно визначалась зимою, коли снiги вибiлювали темiнь з її
смаглявого лиця.
- Де правда, Варивоне? - важко перевiв подих, i пiд чубом заворушилось
ряботиння зморщок.
- Що з тобою, друже? - здивовано i з тривогою поглянув у чорнi очi, у
яких тепер за темiнню не можна було побачити чоловiчкiв.
- Нiчого, Варивоне, сiдай...
- Тяжко тобi, Дмитре? - присiв бiля нього Варивон, торкаючись мiцним
плечем плеча.
- Нi, легко. Щоб моїм ворогам було усе життя так легко! Розказав
Варивоновi про зустрiч з Крамовим.
- За старе мститься. В'їдливий, поганий чоловiк, - уважно вислухав
Варивон товариша. - Ну, нема тобi чого печалитися. Подумаєш, велике цабе
отой Крамовий. Тiльки дереться, мов жаба, на корч.
- Ти знаєш, у мене так на душi стало, начебто я жабу проковтнув. Це вiн
менi, як якомусь сукиновi синовi, говорить: "В колгосп пролiзти хочеш?"
Так що це я, виходить, на однiй гiлляцi з Барчуком, Даньком верчуся. Але ж
їх вiн захищає, культурними господарями зове. А ми, виходить, некультурнi,
мужики репанi. Де тодi правда? Скажи менi. I це вiн неспроста кинув. Чує
серце моє - неспроста!
- Ну, i хай кидає. Що вiн тобi зможе зробити? На хвiст, значить, солi
насипати?..
Одначе помилявся Варивон - Крамовий мiг дещо зробити. Увечерi на
закритому пленумi сiльради та iнiцiативної групи колгоспу мало розбиратись
питання про розкуркулення. Петро Крамовий явно нервувався цiлий день. Уже
смерком вiн пiдiйшов до Григорiя Шевчика, одвiв його вбiк.
- Дмитра Горицвiта добре знаєш? - запитав пошепки.
- Чого ж не знати? - здивовано вiдповiв Григорiй i нахмурився:
заговорили давня злiсть i образа.
- Його треба також у список ввести.
- Дмитра Горицвiта? - здивувався Шевчик. - Вiн же середняк, - i почуття
злостi чомусь почало осiдати, коли перед очима побачив Докiю, Югину i
темну тiнь Дмитра.
- Який там в чорта середняк! - скривився Крамовий. - Нема чого тобi
захищати куркулiв. Справжнiх своїх ворогiв не бачите, а на чесних
культурних радянських господарiв нападаєте.
- Так Дмитро ж не був нi твердоздаточником, нi...
- Ну, так що iз того? Багато чого було не так. Ти в нього ж наймитував?
- гостро подивився крiзь запiтнiлi окуляри.
- Нi.
- Як нi! - скипiв Крамовий. - Сам починаєш куркулiв захищати, у
прихвоснi лiзеш! А коли Дмитра були побили - робив ти в нього?!
- Помагав трохи по господарству... Столярувати вчився...
- Столярувати? Заплатив тобi що?
- Я ж учився. Дав менi столярського начиння...
- А говориш - не наймитував! Сьогоднi, коли хтось буде захищати Дмитра,
виступи зi своїм словом, - уже наказав Крамовий. - Нема чого панькатися з
ворогами. Ти його жалiєш, а вiн тебе чуть не зарубав. Прийде час - i
зарубає. Це такий... Тiльки без дрiбновласницьких переживань. Виступай
прямо, рубай з плеча, по-бiльшовицьки. Не будь лемiшкою. - Швидко пiшов
назустрiч бородатому, всьому в порошi, Марковi Григоровичу Синицi.
Старий пасiчник розкрив поли великого добрячого кожуха i обережно
спустив на пiдлогу свого мiзинчика - семилiтню дочку Соломiю.
Дiвчинка смiливими очима оглянулась навколо i пiшла до Iвана
Тимофiйовича Бондаря.
- Ти чого сюди прийшла? - жартiвливо почав гримати на неї.
- Батько мене саму в лiсi боїться залишити, хоча менi й не страшно.
- А як вовки нападуть?
- Я на пiч заховаюсь i кожушиною накриюсь.
- А коли вони на пiч полiзуть?
- Тодi я iз рушницi буду стрiляти, - промовила вже несмiливо й пошепки,
щоб не почув неправди батько.
Старий пасiчник жив далеко вiд села у лiсi. Коло дому був невеликий
городець i чималий сад, затиснутий з усiх сторiн обважнiлим, могучим
чорнолiссям. I хоча не близький свiт було тьопати до села, одначе пасiчник
тепер справно приходив на збори, прикриваючи кожухом i бородою свою
Соломiю. Пiсля смертi жiнки вiн, куди б не йшов, не розлучався iз дочкою.
I не раз бувало - на зборах, коли хтось виступав з помосту, обзивався
дитячий голос:
- Татку, я спати хочу.
I смiх котився вiд заднiх лав до самого промовця...
- Ти чого, Григорiю, задумався? - пiдiйшов до Шевчика пасiчник.
- Та нiчого, - роздратовано махнув рукою.
- Хтось у душу з чобiтьми залiз? Бачу, бачу. Принiс менi нову книжку
про бджiльництво?
- Забувся. Завтра принесу, - пiшов до дверей. Хоч Григорiй i досi мав
злобу на Дмитра, але виступати на зборах йому не хотiлося. Намагався
розiбратися в плутанинi думок, аж голова почала стугонiти. Нервувався i
злостився на себе. Чув, що трапилось щось невiрне, i довго одне рiшення не
могло переважити друге. Iнодi злiсть рiзко пiдiймалася вгору, i мстива
думка забивала подих: "Позбудуся свого ворога. Що ж, Дмитро й справдi може