Страница:
й незграбнiсть подiлась, коли й вспiв парубочу гордовиту похiдку
перейняти...
"Який же вiн славний! Вилитий Тимофiй, - за кожним рухом слiдкувала
мати, i те, що було звичним - другий не помiтить, - їй здавалося
найкращим, дарованим тiльки синовi її. - Вилитий Тимофiй. Мовчазним лише
вдався, радощiв мало. Нiчого, мiж людьми обiтреться - тямовитий!" -
заспокоїла сама себе...
Б'є сапка приплесканий темний корж землi, дзвенить на груддi,
огортається сухим сiрим димом, пiдтинає хопту[3], i щетинистий осот не
годен проколоти огрубiлих темнозелених пальцiв. Спочатку вогником пробiгає
бiль по зiгнутiй спинi, та незабаром розтає, i криця проворно зрiзує
зеленi, з рожевими квiтами, мережки покрученої березки, крапчасте плетиво
мокрецю, рiвнi стрiли мишiю.
"Коли б це невiстку Дмитро до хати привiв, веселiше було б, жалувала б
її. Та де там - хоч не говори з ним про це. На пiвсловi обiрве,
нахмуриться, весь у себе ввiйде".
- Коли помiч в гарячу пору потрiбна - покину свою роботу i з вами буду
полоти.
- Я й сама впораюсь.
- Тодi й говорити нема про що, - i, розгнiваний, вийде з хати.
...Припортили, видно, хлопця, навiк припортили. Щоб тебе, Сафроне, i
твого Карпа лиха година не минула, як ти збавив менi сина. Хоч би до
доктора поїхав Дмитро, та як йому про це сказати... Щоб тебе, Сафроне,
нагла смерть на дорозi прибила, - поринає в згадки Докiя...
III
...Село купається у теплi, сонцi та веселому спiвi веснянок. Вулицями,
городами на великий майдан сипнула спочатку малеча, потiм парубоцтво,
дiвчата, а пiзнiше, поважно мiркуючи про се, про те, - господарi й
господинi.
Великий на пагорбi майдан зацвiтає широкими кольоровими спiдницями, i
дiвчата в них, здається, не йдуть, а пливуть. В руках тримають хусточки:
подарунок тим хлопцям, що узимку до них додому iз чаркою приходили.
Парубки стоять гордовитi - знають: має їх дiвчина сама вiдшукати. Так уже
на Подiллi заведено - дiвчина, знайшовши хлопця, що приходив до неї взимку
в гостi, прилюдно цiлує його тричi, дарує хустинку - i нiчого дивного нема
в цьому.
На пагорбi молодь уже рихтується танок вести, береться за руки або за
кiнцi хустини, щоб не розiрватись; живе коло, як перстень-самоцвiт,
сколихнулось, i сильний високий голос покриває низький гул:
Чого рано спустошано,
Ромен-зiлля iскошано.
Молодими голосами славить пiсня невсипущу працю й любов. А з усiх
вулиць валить молодь. То тут, то там дiвчата, соромлячись, пiдступають до
хлопцiв.
"Тiльки до мого нiхто не пiдходить, - з заздрiстю дивиться Докiя на
iнших, стоячи мiж молодицями свого кутка. - Хiба вiн пiде до кого?"
Ось пропливає в широкiй голубiй, на зборах, спiдницi дорiдна висока
Марта, прийомна донька сiльського багатiя Сафрона Варчука. Колись давно у
тяжкий рiк вимерла на хуторi з голоду сiм'я бiдняка Сафрона Горенка.
Залишилася тiльки дiвчинка-немовля, її i взяв за дочку Варчук, надiючись,
що запухле дитинча недовго поживе, а йому весь грунт Горенка не завадить.
Одначе дiвчина вижила. До неї, як до дочки, прив'язалась Горпина Варчук,
та й Сафрон хоч i косував на Марту, одначе нагнати з двору не наважувався:
не тi часи. Нiхто дiвчинi не нагадував про її батькiв, i довго Марта не
знала, що вона лише приймачка Варчукiв.
Зараз обiч Марти iде Карпо Варчук, сяє хромовими чобiтьми i рудою
пухнастою чуприною. Ось вiн нахиляється до Марти, аж чуб вогником
займається на терновiй хустцi. Парубок щось шепоче дiвчинi. Та вiдпихає
його i затискає вуста, щоб не розсмiятись. Карпо начебто ображено,
заплiтаючи вигнуту ногу за ногу, iде лiворуч, а Марта пливе до невеличкого
гуртка парубкiв, де стоїть Дмитро.
"До кого ж це вона пiдiйде? Десь до Лiфера - лавушника Созоненка".
I сама собi не вiрить, коли Марта спиняється бiля її сина.
- Ви ж казали, що нiкуди не ходив Дмитро, - штовхає її лiктем пiд бiк
дальня родичка Дарка. - Бач, до якої завiтав.
"Потайний же який", - не спускає очей з пари. Марта кланяється
Дмитровi, i пругкi дiвочi груди вiдхиляють червону матроску[4].
"Чи ж годен ти, сину, дiвчину поцiлувати?" - радiє в душi, вбираючи
очима молоду пару, а вухо ловить буйну, молодечу веснянку, що розгулялася,
як вiтер.
Дмитро нiяково пiдходить до Марти - соромиться, видно, кладе смагляву
руку на плече дiвчини i в цей час помiчає матiр, що аж голову витягнула,
стежачи за ним. Скам'янiв хлопець, не одводячи руки з дiвочого плеча.
Зиркнула i Марта в її бiк i швидко обернулась, зрозумiвши все. Як би воно
вийшло - не знає; та в цей час з-за дерев вилетiв невпинний бистрий танок,
хтось схопив Марту за рукав, i Дмитро, невiрно ступивши три кроки, попадає
в ритм короголю i вже впевнено веде за собою високу дiвчину.
- Iч, злидень. Куди полiз! - в'їдливо хтось обiзвався з тiсної купки
розодягнених багачок.
- А Марта далеко вiд злиднiв вiдскочила?
- Е, не кажiть. Через неї Варчуки з Созоненками породичаються...
Все швидше крутиться танок, i райдугою мерехтять голубi, червонi,
рожевi, синi спiдницi i матроски.
"I чого вiн до Марти пiшов?" - бачить перед очима високу чорну постать
Сафрона. I досадно i неприємно стає на душi...
IV
Ранки випадали росянi; вийде вона з дiйницею на подвiр'я, а на морiжку
краплинки срiбляться перлинами; потiм заiскряться, почервонiють, наче
кетяшини доспiлих порiчок.
За селом на пагорбi м'яко вляглася не висушена сонцем весняна синь, в
долинi димiли широченнi три ставки, впираючись греблею у Великий шлях. Не
встигнуть задзвенiти в денце першi струмки молока, Дмитро скрипне
сiнешними дверима: як тихо не виходить вона з хати, щоб не збудити сина,
все одно почує; починає з засiку зерно виносити, воза коломаззю змазувати.
Побачить її i почне дорiкати:
- Чи ж так добрi господинi роблять? Самi встають, а сiяча не будять:
хай поспить собi, а просо само посiється. Вiд сну кiнську голову виспати
можна.
- Хiба ж такий, як ти, проспить грушку в попелi. Ходiм, молока вип'єш.
- I чого б це я до хати ходив, коли дiйниця передi мною.
- Люди ж смiятимуться. - Нiчого, скажу, що за їхнє здоров'я п'ю...
Весна принесла чималi одмiни в її серце - найбiльш за Дмитра радiла. То
ранiш, за якимись думами, рiдко i на неї подивиться. В чорних очах було
багато поваги, та мало тепла. Почне говорити з нею, розмiрковує все до
ладу, по-господарському, а не зогрiє слова усмiшкою. I боляче було матерi,
що є в її дитини нерозтоплений упертий сум; вiн якось зразу ж пiсля смертi
Тимофiя зробив хлопця похмурим i старшим.
А тепер посвiтлiшав Дмитро, в очах заграли блищики, подобрiли вони.
Стриманий усмiх на вустах i розмови стали довшими, веселiшими. То бувало
вiдрiже коротко на ходу: "У кадiбцi посiяв. На помiрках земля ще не
протряхла". Та й годi. А тепер не раз i сяде бiля неї, порадиться,
помiркують, що думає робити. Говорить про одне, а раптово усмiшка i
затремтить на вустах - щось iнше думає.
- Оце ж, мамо, просо в нас з головнею. В минулiм роцi як молотив - три
днi, наче комин, сажею плювався. В однiй книжцi вичитав: таке просо на
вогнику легкому пропустити добре.
- На вогнику? Луска вiдскочить.
- Коли через солом'яний вiхоть струмок пропустим - тiльки головня
згорить. Про це й в сiльрадi гомонiли. Агроном з району приїжджав. Ох, i
тямущий чоловiк. Аж завидки беруть. Землю знає, як добра мати дитину.
Наука!
- Смiятимуться сусiди.
- Сьогоднi посмiються, а завтра самi так зроблять. Як ви думаєте?
- Та коли в книжках голови пишуть, то за щось вже їм грошi платять.
- I я так думаю, - подивився насмiшкувато i прикусив губу.
"Вилюднюється хлопець, вилюднюється", - радiла всiєю душею.
"I коли воно почалося в нього?" - перебирала в пам'ятi першi прояви
одмiни. I зовсiм несподiвано взнала, що син її вмiє не тiльки мугикати, а
й спiвати неабияк.
В недiлю, спровадивши Дмитра на ярмарок у сусiднє селище, пiшла
оглядати поля.
Вогкий i теплий день затуманив сонце, i обриси дальнього лiсу, хат були
чiткими, наче свiжа рiзьба.
Сизим переливом колихалась озимина, важкi жита потемнiшали, погрубiшали
стрiлами, i в них уже дрiмав сповитий зеленим шовком колос. Усi свої
чотири десятини, розкиданi у, п'яти руках, обiйшла до смеркання. Ледве вже
чапала додому, стомлена i радiсна. Бiля повiтки стояв вiз, в оборi
занепокоївся карий.
"Приїхав Дмитро з ярмарку". - I в цей час почула, як тихо забринiло
причiлкове вiкно, мiцним обвiтреним голосом заспiвала неосвiтлена хата:
На добранiч та всiм на нiч
А я чи не пiду та вже спати.
За ворiтьми зелен явiр,
Там я тебе та буду ждати.
Здригнулася i прихилилась до одвiрка.
З-за Великого шляху випливав мiсяць; вечiр розколював i устеляв синiми
стежками горбовини неспокiйних хмарин, i дерева в садку розтрушували
промiння та роси.
"Цю ж пiсню спiвав Тимофiй таким самим грудним сильним голосом,
виглядаючи її увечерi. Вiдходив, дружино моя, по зеленiй землi... Тiльки й
живеш у серцi моєму".
Ой чи явiр, чи не явiр,
Чи зелена яворина,
Помiж всiма дiвоньками,
Тiльки ти менi одна та мила.
Бринять мелодiйно шибки.
"Може, десь i виглядає тебе твоя яворина, а може, i росте тiльки
Сказано: хлопець на конi, а дiвка в колисцi". Увiйшла тихо в хату.
- Як ярмаркувалося, Дмитре? - засвiтила каганець.
- Коли б грошi, увесь би ярмарок закупив. Жаль, що трохи нехватило.
- Тiльки трохи? - весело усмiхається. - Що ж ти придбав?
- Це, мамо, вам, може, i не подобається, бо у ваших убраннях мало
тямлю. Привiз ластику на сачок, - недбало подає, а сам пильно дивиться на
неї - чи вгодив?
- Спасибi тобi, сину, - аж затремтiла вона. "Нiчого ж не казала - сам
догадався. Син. Не так дорогий набiр, як увага твоя".
I той вечiр ше бiльше зблизив матiр i сина чи то недоказаними словами,
чи то дорогою щасливою краплинкою, що замиготiла на першому дарунку А сина
заспокоїла.
- Це я батька нашого згадала. Такий був мовчазний, хмурий на виду, як
осiння година. А серце мав людське.
V
Спокiйно й широко тече дорога в iскристий пiвдень. За селом, неначе в
один день садженi, звелися могутньою брамою два дуби, на плечi лягла
кована блакить неба; темне узорчасте листя заховало в собi скарби, одначе
досить вiтерцю пробитися крiзь живi кучерi, як цiлi потоки сонця
спалахнуть i бризнуть в усi сторони й знiжу пригасяться клубками
пальчатого зеленого шумовиння.
Навколо, скiльки оком окинеш, плюскотять на вузьких нивах остистi i
безостi пшеницi, перехитується довгими вусами ячмiнь, курiпкою щулиться по
борозенках несмiлий наут, усмiхається темноблакитними очима зелена вика,
ряснiють краплинки кровi на кучерях гороху.
Край дороги гаряче спахнув снiп мерехтливого промiння - з серпом у
зiгнутiй руцi випросталась молода жниця, рукавом полотняної сорочки
витерла пiт з чола... Срiбний молодик гребiнцем оповив її коси, обвiянi
степовим пилом. На хвилинку застигла бiля снопа, немов коло дитини.
"Сафронова наймичка Софiя, - пiзнає Дмитро. - Iч, сама горює на чужому
полi. А жне - як вогонь. Золотi руки у дiвчини. От i заробляє за сочевичну
юшку золото тому... дiдьковi чорному", - з злiстю подумав про Сафрона
Барчука, i аж пересмикнулось обличчя.
Жовтогаряче поле загордилося полукiпками, спiває косами, срiблиться
серпами, цвiте жiночими спiдницями.
З широкого шляху Дмитро звернув на гони, i зразу ж поля стали не тими
полями, якими здавались на вiддалi. То тут, то там пiснi нивки заряботiли
лисинами, сиротливий колос злякано щулився помiж шорсткими бур'янами,
колючий осот густо лущився бруднобiлим пухом i рудi спеченi межi
ворушилися крапчастою гусiнню.
Заплющити б очi i не дивитися на той убогий колос, що сухотними
дитячими рученятами вигрiбається з пирiю, скаржиться своєму господаревi:
"Що ж ти забувся за нас? I нас скривдив, i себе скривдив..." То дуже часто
довелося б заплющувати очi.
На бурому, навпiл з пашею снопi полуднує Мокрина Карпець. У чорнiй руцi
чорнiв, як камiнь, шматок черствого хлiба. Закушує молодиця огiрком i не
зводить стомлених, задуманих очей з двох поставлених пiддашком снопiв, пiд
якими раз од разу подає упертий голос немовля. Не плаче воно: здається,
взялося за якусь надсильну роботу i аж крекче в напрузi, та дiла не кидає.
- Добрий день, тiтко Мокрино. Де дядько Василь?
- Занедужав, Дмитре. Чи то на холоднiй землi слабостi дiстав, чи вода
застудила. Накосився на болотах, заробляючи нещасну копiйчину в куркульнi.
Так останнє тепер збуваю на лiкарство та натiрки. Горе, та й годi! -
Жилавою натрудженою рукою бере з стернi серп, i вiн гасне в рiдкiй
миршавiй пшеницi.
"Наїсися хлiба з такої ниви. Як стане до рiздва, то й добре. А потiм на
морозi поденщиною хворобу заробиш - задумується Дмитро над чужою долею. -
От двоє дiтей у Мокрини, а бачили вони ложку молока? Аж непритомнiють,
смокчучи кислу ганчiрку з м'якишем. I землю май, а без худоби..."
Недалеко вiд дороги грабкує ячмiнь молодий косар. Наскрiзь пропiтнiла
сорочка туго охопила парубочий стан, та косар знає своє - махає грабками.
- Е-е, Грицю! Який же ти рiдкий. Сорочку хоч викрути. Гов, гов, бики! -
зiскакує поволi з полудрабка й пiдходить до Гриця Шевчика. Той обтирає пiт
рукавом, але зразу свiжi краплини заливають чорнi щоки й лоб. - Зовсiм
рiдкий, мов панич.
- Втомився, нехай йому бiс. На обiд не ходив - добити хочеться. А
косар, сам знаєш, не поїсть туго - ребро за ребро заходить. - Вiн кладе
грабки, просуваючи косу пiд покiс. - Ви вже ячмiнь кiнчили?
- Який швидкий. З недiлi почну - мiй в долинцi.
- Чи не Марiйка Бондариха з Югиною iде в село? - Григорiй переводить
погляд на дорогу.
- Може й вони, - байдуже вiдповiдає Дмитро. Вiн живе далеко вiд
Бондарiв, мало знає їх. От тiльки недавно загомонiло все село про Iвана
Бондаря: надумався чоловiк з купкою бiднякiв органiзувати соз. I якi
тiльки поголоски не полетiли з хати в хату про товариство спiльного
обробiтку землi. I про ковдру на всю хату, i про усуспiльнення жiнок, i
про печать анцихриста. Налякана Марiйка тепер життя не давала чоловiковi:
випишись i випишись з того гурту.
Коли мати з дочкою, обминаючи вiз, обертаються до парубкiв, Дмитро
стрiчає їх швидким поглядом.
- Добрий день, хлопцi, вiдпочиваєте? - вiтається, не спиняючись,
Марiйка Бондар, сухорлява, засмалена сонцем, з навислим кiбцюватим носом.
На хвилину iз-за плеча Марiйки виглянула Югина i знову заховалась за
матiр'ю. Вона бiлява, середнього зросту, з цiкавими i ясними очима, з
напiвдитячою радiсною усмiшкою.
"Любить попустувати, а коли смiється, на щоках, певно, пiдстрибують
ямки", - помiчає мимохiть Дмитро i починає дивитись у далечiнь.
- Славну дочку Бондарi викохали. - Грицько проводжає жниць довгим
поглядом.
- Здається, славну, - вiдповiдає Дмитро, вiдновлюючи в пам'ятi образ
дiвчини. - Всього доброго, Грицю.
- Всього доброго, - з чуттям стискає руку мiцними пальцями. Вiн знає,
що Дмитро поважає його бiльш, нiж кого з парубкiв, i дружбу старшого
парубка приймає за честь.
Поважно поскрипують колеса i чадять клубами теплого золотистого пилу.
Далеко на шляху замаячили постатi Марiйки й Югини. Вiддаль зменшила їх,
зробила темнiшими.
"Справдi славна дiвчина. Очi аж свiтяться. Правдивi". Хлопець поринає у
спогади i не помiчає, як пiдручний Ласiй, збиваючи борозного Рябого,
потягнув ярмо до себе, замахав головою i швидко кинувся вперед.
- А щоб вiн тобi здох ще до вечора. Мало не запоров рогами!
Недалеко вiд дороги по пояс у вiвсi стоїть Сафрон Варчук i розмахує
грабками, вiдганяючись вiд розлюченого Ласiя.
Подивився Дмитро на округленi вiд несподiваного страху i злоби очi
Сафрона, на неспокiйнi помахи важкої, наче вилитої, голови вола - i все
зрозумiв.
- Таких, як ви, ревучих навiть тварина терпiти не може, - . злiсно
вiдкусив слово за словом, устав з воза, повернув худобу на дорогу.
- Щоб тебе трясця вхопила, дiдькового сина! Щоб тебе!.. - стихав позаду
охриплий голос Сафрона.
Дмитро погладив пiдгарля Ласiя, i той глянув на нього затуманеним
кров'ю зором; велике око швидко, до мигтiння, розводило рожеву роздвоєну
пелену, з-пiд якої ворушився синiй димчастий, бiлок.
"Шкода, що не випустив рогом кишки гаду солоному", - криво усмiхнувся
Дмитро, сiдаючи на полудрабок, його спокiйне обличчя стало злостивим,
недобре засвiтилися темнi очi.
"Випустив би кишки - i господаревi вини не пришиєш - хай остерiгається.
I худоба розбирається, де погань, а де порядна людина".
Пливе обабiч шляху жовта i червона пшениця i аж на горбку зупиняється
бiля озерця рожевого маку. Тiльки спогади-думи не спиняються, входячи в
минувшину, як дiтвора у високi жита.
VI
...Розлилися три ставки, у один з'єдналися, гомонить вода бiля греблi,
навколо торiшнiй очерет шумить сухими стрiлами, а з-пiд корiння
пробивається свiжа зелень; одцвiтає лiщина, рясно повикидала червонi
кетяги гiрка осичина. I серцю без причини радiсно стає - чи то вiд того,
що вода подзвонює, чи тому, що на лiщинi не тихне соловей, чи тому, що
зорi прихиляються зовсiм низько, плещуть пiд ногами, i людина йде по
стежцi у зоряному колi. Натомились руки, натомились ноги, а серцю
привiльне i тоскно трохи - чогось воно жде. Якоїсь iще невiдчутої великої
радостi, що десь наче поблизу ходить, та не вмiтиш її.
Бiжить стежка понад ставом, пахне смiльними молодими бруньками. Перейти
рiвчак i тут двi стежки перетнуться - одна в село, друга на хутiр.
Скинувши з плеча габлi, хитаючись, хлопець обережно переходить довгу,
на двох пiдпорках посерединi кладку.
"Впаду чи не впаду?"
- А я думала - шубовснеш у воду. Iшов, наче глек з сметаною нiс! -
смiється дiвчина на березi.
- Марта!
- - Нарештi побачив. Спасибi i за це.
Перетнулись двi стежки - одна в село, друга на хутiр. "Куди ж пiти?"
Воркує голубом рiвчак, усмiхається Марта, i незвично хороше i
неспокiйно стає хлопцевi. Переминається з ноги на ногу, габлi то на плече
положить, то зубцями в землю зажене.
В одсвiтi зорi пролетiв селезень i незабаром упав на воду, де лунко
кахкала дика качка.
"Ну його к бiсу, - нарештi сердиться сам на себе, похапцем прощається i
йде в село, а Марта - на хутiр.
- Дмитре, ти нiчого не чув? - озивається невидюща - темiнь.
- Нi.
- Вовки в лiсi з'явилися. Не чув? Думаєш, менi тепер не страшно на
хутiр iти? Зуб на зуб не попадає!
- А коли не попадає, то друге дiло, - не знає, що вiдповiсти, i прямує
на стриманий насмiшкуватий голос...
Не легкою була їхня любов. Ховались од людей з нею. Найбiльше боялись
Сафрона Варчука. Стрiчались бiля хутора в Дмитровому садку з
старими-престарими яблунями, посадженими ще Тимофiйовим дiдом. Всихаючи,
вони розчахалися на вiтрах, трухлявiли, запалими гнiздами сумовито
дивились на свiт, дотлiвали iржавим огнем. Пiсля осiннiх робiт Дмитро
повикорчовував найстарiшi дерева, а навеснi половину землi засадив
щепами... Як поснуть всi дома, крадеться Марта мiж деревами i дух затаїть.
Розстелить вiн пiджак на травi, посiдають бiля старої, навскiс перевислої
дубiвки. I мовчить Дмитро, хоч би слово тобi. Знала, всiм дiвочим серцем
розумiла, що добре хлопцевi з нею, то й не набивалась на розмову. Вплете
руку в русявий чуб парубка i дивиться, дивиться, очей не зводить з милого.
А коли згадає: якось похвалився старий, що думає вiддати за пихатого
Лiфера Созоненка, який у крамницi людей обважує, - аж здригнеться.
Де такого Дмитра пошукати! Бодай запалось те багатство, коли проклятий
нелюб жабою перетне життя. А може, змилосердиться старий? Тiльки
позаряться усi домашнi на Созоненка: в нього грошей кури не клюють.
- Що будем робити, Дмитре?
- Я знаю?.. Коли твiй хапун з глузду не з'їхав, вiддасть за мене. Хiба
ж то жених - пеньок гнилий, всякому видно.
- Коли б то так. Чого ж ти мовчиш?
- Про що говорити? Добре менi, Марто, з тобою. Коли б одружився - жили
б... По-справжньому жили б, - так усмiхнеться, що i гадки сумнi вiдляжуть
вiд дiвчини.
- Любий мiй, пора бiгти, - пiдводиться на ноги. Згинаючись, спiшить по
холоднiй травi, i темiнь поволi сходиться, замикається за дiвчиною,
мовчазна, нерозгадана...
VII
Низько покотився долиною туман, з лiсу повiяло прохолодою, вогкими
пахощами грибiв.
Давно вже погас останнiй вогник у Сафроновому домi, а Марта не
виходила. Сердився i тривожився: чи не довiдались батьки або Карпо? А й
справдi. В ту недiлю на гулянцi Карпо пильно-пильно подивився на нього
сiрими великими очима, розумiюче пiдморгнув, вишкiрився усмiшкою i пiшов
до музик. Танцював завзято, вибиваючи долонями по халявах i губах,
червоний чуб вогником пiдсмалював стрибаючу пухку щоку, а потiм,
наливаючись потом, почав темнiти. Захеканий, розпарений, вийшов Карпо з
тiсного кола i знову зупинив погляд на ньому.
- Здоров, Дмитре! I чого це я так погано тебе бачу? - похитнувся назад.
- Щось у мене з очима робиться, - стиснув руку в кулак i довго вперто
протирав очi. Вiн iще щось хотiв сказати, навiть посмiхнувся, наперед
смакуючи, яке враження справляють його слова, але пiдiйшов довгий, як
мотузок, Созоненко i повiв Карпа з гулянки.
- Тiльки як не поставиш пiвока, душа твоя лавушницька, - душу витрясу.
"Мабуть, Карпо не дуже шанує його! - подумав тодi. - Чого ж Марта не
виходить?"
З туману чути, як зiтхає дiброва.
Солодким хлiбом пахнуть вiдсирiлi стернi; над сивою пряжею туману
коливаються лише верхiв'я дерев, наче вiдрiзанi вони вiд стовбурiв.
Постелив пiджак i лiг бiля дубiвки. Важко гупнуло на землю яблуко - i
тиша... Навiть чути, як пливе в далечiнь невтомна земля.
"Це треба, щоб завтра мати прийшли - яблука позбирали пiд старими
деревами. А на рiк, певне, зацвiте молодий садок. Спочатку з зелених
коронок рожевi пуп'янки проглянуть..." Карий устав, покрутив шиєю, вдихнув
нiчну прохолоду i до яблунi йде. Бач, зразу почув, де господар лежить.
Зупинився перед ним, обдав теплою парою.
- Но, Карий!
- Кому що, а курцi просо.
Розплющує очi. Над ним схилилося усмiхнене, щасливе обличчя Марти.
- Вставай, лежню, ранок недалеко, - смiється дiвчина, тягнучи його за
руку. - Горенько менi з тобою. Та хоч посунься. Увесь пiджак зайняв, i
клаптика жалiє.
- Я - увесь пiджак? Та як же це увесь? Та я тобi увесь, - не знає
спросоння, що сказати.
- Лихо моє, що вiн меле! Ах ти ж, сплюх нещасний! - обвиває руками
пругку парубочу шию.
- Хоч не задуши, - хто тобi так гарно i багато про все буде
розповiдати! - нарештi зовсiм прокидається.
- А у мене радiсть яка. Зроду-вiку не здогадаєшся.
- Яка?
- Вiдгадай.
- Созоненко, може, впав з воза i в'язи скрутив?
- Мало не вгадав, - щасливо пирхає в руку. - Старий посварився з
Созоненком. Це вони повезли в Одесу картоплю продавати. Добре продали, а
зиск подiлити не змогли - Созоненко крутити почав. Тодi Сафрон
розсердився, почервонiв та як стукне кулаком по столi: "Щоб я твого
клятого духу на своєму подвiр'ї не чув, душа твоя тринадцята!"
- Так i сказав?
- Так i сказав.
- А Созоненко що?
- Перелякався, грошi в капшук з стола i позадкував до дверей, наче рак.
Тiльки вже надворi зiтхнув: "Напрасно ви, Сафроне Андрiйовичу, зобижаєте
мене. Дружба дружбою, а комерцiя комерцiєю. Коли б не я - дулю б ви мали,
а не зиск. Продали б картоплю за безцiнь А я настояв, я, щоб почекати
деяке врем'я, поки пiдвозу не буде. За це i пай повинен бiльший получити
на законнiй комерчеськiй основi", - перекривила Созоненка.
- А Сафрон що?
- Схопив бучок з дровiтнi, вилаявся та бучком на Созоненка.
- Попав? - смiється Дмитро.
- Жаль, що не влучив, - щиро жалкує дiвчина. - Ох же й дременув
лавушник! А калитку обома руками на животi затис.
От i поменшало у мене на одного женишка. Добре, що глек мiж собою
розбили.
- Гляди, чи ворон ворону око виклює... Не вiриться щось.
- Який ти Хома невiрний! Мiй старий норовистий. Як пiдскочить що - за
найбiднiшого вiддасть... Бiжу, бiжу, бо скоро вже свiтатиме. Кинуться мене
шукати...
Мiцно пригортає парубка, ще мiцнiше цiлує в уста i бiжить по росi,
шарудячи широкою спiдницею.
- Почекай, Марто.
- Потiм, у суботу дожидайся.
Клубляться тумани в долинi i непроглядною пеленою закривають дiвчину
вiд хлопця...
VIII
Надвечiр, стримуючи запiнених вороних, прямо з ярмарку, пiдкотив до
його ворiт Карпо. Натягнувши вiжки, мiцно стояв на бричцi, вигнутi дужкою
ноги вище кiсточок вгрузли в сiно:
- Дмитре, чорти б тебе брали! - i зразу ж змiнив голос, побачивши
матiр.
- Добрий день, тiточко Докiє, з празником вас. - Низько вклонився,
схрестивши руки на животi.
- I тебе з празником, - строго подивилась на парубка. - Катаєшся?
- Як сир у маслi, - вiджартувався. - Катався б ще краще, та совiтська
власть тпрру каже. Навiть права голосу позбавила. Доведеться либонь пiвнем
кукурiкати. Пустiть Дмитра зi мною.
- Не знаю, вiн, здається, мав до вчителя iти, - завагалася. "Хай
побачить Марту. Чи к добру це тiльки?"
- Успiє. Менi саме головне, щоб Дмитро конi оглянув - вiн у них лучче
доктора розбирається.
- Як має час, хай подивиться.
- Сiдай, Дмитре! - крикнув, не питаючи згоди, блиснув сiрими очима, i
рiзкi пiвкола вiй пурхнули вгору, аж торкнувшись широких, з прогалинками,
наче проточених чимсь брiв.
Не вспiв ухопитись парубок за залiзнi бильця брички, а Карпо гикнув,
свиснув, стрельнув гарапником, i воронi, розкидаючи стужавiле болото,
витягнулися в шаленому галопi.
Порiзана на пасма закружляла земля. Наче живi, чудно вiдскакували
осторонь хати, клунi; сильний вiтер гостро врiзався в лице.
- Вйо, конi, матерi ковiнька! - шаленiв Карпо. Коливалися повнi рожевi
щоки, пухнастий чуб пiдсмалював вiдстовбурчене вухо, неспокiйна кров
заливала тугу шию. В кожному русi Карпа чулась невироблена сила, зла,
напiвдика завзятiсть. У великiй руцi гадюкою звивався i вiдскакував назад
ремiнний нагай.
Бричка, перехиляючись з боку на бiк i якимсь чудом ще не перекинувши
їх, влетiла на вуличку, обсаджену вишняками. Крiзь голе галуззя вдалинi
рiзнув очi свiжою синню великий, пiд бляхою, дiм Варчукiв, неначе
втиснутий у вигнуте пiвколо лiсу.
Конi пiдлетiли до будинку.
Привiльне живеться Сафроновi, хоч i вiдрiзав комнезам у нього в 1920
роцi тридцять десятин бiля Бугу.
Коли ранiше висока постать Сафрона чорною тiнню нависала над селом, з
м'ясом вириваючи бiдняцькi четвертинки i десятинки, то зараз вiн причаївся
в лiсах, багатiв i розростався, мов корiнь, - так, щоб менше було видно
перейняти...
"Який же вiн славний! Вилитий Тимофiй, - за кожним рухом слiдкувала
мати, i те, що було звичним - другий не помiтить, - їй здавалося
найкращим, дарованим тiльки синовi її. - Вилитий Тимофiй. Мовчазним лише
вдався, радощiв мало. Нiчого, мiж людьми обiтреться - тямовитий!" -
заспокоїла сама себе...
Б'є сапка приплесканий темний корж землi, дзвенить на груддi,
огортається сухим сiрим димом, пiдтинає хопту[3], i щетинистий осот не
годен проколоти огрубiлих темнозелених пальцiв. Спочатку вогником пробiгає
бiль по зiгнутiй спинi, та незабаром розтає, i криця проворно зрiзує
зеленi, з рожевими квiтами, мережки покрученої березки, крапчасте плетиво
мокрецю, рiвнi стрiли мишiю.
"Коли б це невiстку Дмитро до хати привiв, веселiше було б, жалувала б
її. Та де там - хоч не говори з ним про це. На пiвсловi обiрве,
нахмуриться, весь у себе ввiйде".
- Коли помiч в гарячу пору потрiбна - покину свою роботу i з вами буду
полоти.
- Я й сама впораюсь.
- Тодi й говорити нема про що, - i, розгнiваний, вийде з хати.
...Припортили, видно, хлопця, навiк припортили. Щоб тебе, Сафроне, i
твого Карпа лиха година не минула, як ти збавив менi сина. Хоч би до
доктора поїхав Дмитро, та як йому про це сказати... Щоб тебе, Сафроне,
нагла смерть на дорозi прибила, - поринає в згадки Докiя...
III
...Село купається у теплi, сонцi та веселому спiвi веснянок. Вулицями,
городами на великий майдан сипнула спочатку малеча, потiм парубоцтво,
дiвчата, а пiзнiше, поважно мiркуючи про се, про те, - господарi й
господинi.
Великий на пагорбi майдан зацвiтає широкими кольоровими спiдницями, i
дiвчата в них, здається, не йдуть, а пливуть. В руках тримають хусточки:
подарунок тим хлопцям, що узимку до них додому iз чаркою приходили.
Парубки стоять гордовитi - знають: має їх дiвчина сама вiдшукати. Так уже
на Подiллi заведено - дiвчина, знайшовши хлопця, що приходив до неї взимку
в гостi, прилюдно цiлує його тричi, дарує хустинку - i нiчого дивного нема
в цьому.
На пагорбi молодь уже рихтується танок вести, береться за руки або за
кiнцi хустини, щоб не розiрватись; живе коло, як перстень-самоцвiт,
сколихнулось, i сильний високий голос покриває низький гул:
Чого рано спустошано,
Ромен-зiлля iскошано.
Молодими голосами славить пiсня невсипущу працю й любов. А з усiх
вулиць валить молодь. То тут, то там дiвчата, соромлячись, пiдступають до
хлопцiв.
"Тiльки до мого нiхто не пiдходить, - з заздрiстю дивиться Докiя на
iнших, стоячи мiж молодицями свого кутка. - Хiба вiн пiде до кого?"
Ось пропливає в широкiй голубiй, на зборах, спiдницi дорiдна висока
Марта, прийомна донька сiльського багатiя Сафрона Варчука. Колись давно у
тяжкий рiк вимерла на хуторi з голоду сiм'я бiдняка Сафрона Горенка.
Залишилася тiльки дiвчинка-немовля, її i взяв за дочку Варчук, надiючись,
що запухле дитинча недовго поживе, а йому весь грунт Горенка не завадить.
Одначе дiвчина вижила. До неї, як до дочки, прив'язалась Горпина Варчук,
та й Сафрон хоч i косував на Марту, одначе нагнати з двору не наважувався:
не тi часи. Нiхто дiвчинi не нагадував про її батькiв, i довго Марта не
знала, що вона лише приймачка Варчукiв.
Зараз обiч Марти iде Карпо Варчук, сяє хромовими чобiтьми i рудою
пухнастою чуприною. Ось вiн нахиляється до Марти, аж чуб вогником
займається на терновiй хустцi. Парубок щось шепоче дiвчинi. Та вiдпихає
його i затискає вуста, щоб не розсмiятись. Карпо начебто ображено,
заплiтаючи вигнуту ногу за ногу, iде лiворуч, а Марта пливе до невеличкого
гуртка парубкiв, де стоїть Дмитро.
"До кого ж це вона пiдiйде? Десь до Лiфера - лавушника Созоненка".
I сама собi не вiрить, коли Марта спиняється бiля її сина.
- Ви ж казали, що нiкуди не ходив Дмитро, - штовхає її лiктем пiд бiк
дальня родичка Дарка. - Бач, до якої завiтав.
"Потайний же який", - не спускає очей з пари. Марта кланяється
Дмитровi, i пругкi дiвочi груди вiдхиляють червону матроску[4].
"Чи ж годен ти, сину, дiвчину поцiлувати?" - радiє в душi, вбираючи
очима молоду пару, а вухо ловить буйну, молодечу веснянку, що розгулялася,
як вiтер.
Дмитро нiяково пiдходить до Марти - соромиться, видно, кладе смагляву
руку на плече дiвчини i в цей час помiчає матiр, що аж голову витягнула,
стежачи за ним. Скам'янiв хлопець, не одводячи руки з дiвочого плеча.
Зиркнула i Марта в її бiк i швидко обернулась, зрозумiвши все. Як би воно
вийшло - не знає; та в цей час з-за дерев вилетiв невпинний бистрий танок,
хтось схопив Марту за рукав, i Дмитро, невiрно ступивши три кроки, попадає
в ритм короголю i вже впевнено веде за собою високу дiвчину.
- Iч, злидень. Куди полiз! - в'їдливо хтось обiзвався з тiсної купки
розодягнених багачок.
- А Марта далеко вiд злиднiв вiдскочила?
- Е, не кажiть. Через неї Варчуки з Созоненками породичаються...
Все швидше крутиться танок, i райдугою мерехтять голубi, червонi,
рожевi, синi спiдницi i матроски.
"I чого вiн до Марти пiшов?" - бачить перед очима високу чорну постать
Сафрона. I досадно i неприємно стає на душi...
IV
Ранки випадали росянi; вийде вона з дiйницею на подвiр'я, а на морiжку
краплинки срiбляться перлинами; потiм заiскряться, почервонiють, наче
кетяшини доспiлих порiчок.
За селом на пагорбi м'яко вляглася не висушена сонцем весняна синь, в
долинi димiли широченнi три ставки, впираючись греблею у Великий шлях. Не
встигнуть задзвенiти в денце першi струмки молока, Дмитро скрипне
сiнешними дверима: як тихо не виходить вона з хати, щоб не збудити сина,
все одно почує; починає з засiку зерно виносити, воза коломаззю змазувати.
Побачить її i почне дорiкати:
- Чи ж так добрi господинi роблять? Самi встають, а сiяча не будять:
хай поспить собi, а просо само посiється. Вiд сну кiнську голову виспати
можна.
- Хiба ж такий, як ти, проспить грушку в попелi. Ходiм, молока вип'єш.
- I чого б це я до хати ходив, коли дiйниця передi мною.
- Люди ж смiятимуться. - Нiчого, скажу, що за їхнє здоров'я п'ю...
Весна принесла чималi одмiни в її серце - найбiльш за Дмитра радiла. То
ранiш, за якимись думами, рiдко i на неї подивиться. В чорних очах було
багато поваги, та мало тепла. Почне говорити з нею, розмiрковує все до
ладу, по-господарському, а не зогрiє слова усмiшкою. I боляче було матерi,
що є в її дитини нерозтоплений упертий сум; вiн якось зразу ж пiсля смертi
Тимофiя зробив хлопця похмурим i старшим.
А тепер посвiтлiшав Дмитро, в очах заграли блищики, подобрiли вони.
Стриманий усмiх на вустах i розмови стали довшими, веселiшими. То бувало
вiдрiже коротко на ходу: "У кадiбцi посiяв. На помiрках земля ще не
протряхла". Та й годi. А тепер не раз i сяде бiля неї, порадиться,
помiркують, що думає робити. Говорить про одне, а раптово усмiшка i
затремтить на вустах - щось iнше думає.
- Оце ж, мамо, просо в нас з головнею. В минулiм роцi як молотив - три
днi, наче комин, сажею плювався. В однiй книжцi вичитав: таке просо на
вогнику легкому пропустити добре.
- На вогнику? Луска вiдскочить.
- Коли через солом'яний вiхоть струмок пропустим - тiльки головня
згорить. Про це й в сiльрадi гомонiли. Агроном з району приїжджав. Ох, i
тямущий чоловiк. Аж завидки беруть. Землю знає, як добра мати дитину.
Наука!
- Смiятимуться сусiди.
- Сьогоднi посмiються, а завтра самi так зроблять. Як ви думаєте?
- Та коли в книжках голови пишуть, то за щось вже їм грошi платять.
- I я так думаю, - подивився насмiшкувато i прикусив губу.
"Вилюднюється хлопець, вилюднюється", - радiла всiєю душею.
"I коли воно почалося в нього?" - перебирала в пам'ятi першi прояви
одмiни. I зовсiм несподiвано взнала, що син її вмiє не тiльки мугикати, а
й спiвати неабияк.
В недiлю, спровадивши Дмитра на ярмарок у сусiднє селище, пiшла
оглядати поля.
Вогкий i теплий день затуманив сонце, i обриси дальнього лiсу, хат були
чiткими, наче свiжа рiзьба.
Сизим переливом колихалась озимина, важкi жита потемнiшали, погрубiшали
стрiлами, i в них уже дрiмав сповитий зеленим шовком колос. Усi свої
чотири десятини, розкиданi у, п'яти руках, обiйшла до смеркання. Ледве вже
чапала додому, стомлена i радiсна. Бiля повiтки стояв вiз, в оборi
занепокоївся карий.
"Приїхав Дмитро з ярмарку". - I в цей час почула, як тихо забринiло
причiлкове вiкно, мiцним обвiтреним голосом заспiвала неосвiтлена хата:
На добранiч та всiм на нiч
А я чи не пiду та вже спати.
За ворiтьми зелен явiр,
Там я тебе та буду ждати.
Здригнулася i прихилилась до одвiрка.
З-за Великого шляху випливав мiсяць; вечiр розколював i устеляв синiми
стежками горбовини неспокiйних хмарин, i дерева в садку розтрушували
промiння та роси.
"Цю ж пiсню спiвав Тимофiй таким самим грудним сильним голосом,
виглядаючи її увечерi. Вiдходив, дружино моя, по зеленiй землi... Тiльки й
живеш у серцi моєму".
Ой чи явiр, чи не явiр,
Чи зелена яворина,
Помiж всiма дiвоньками,
Тiльки ти менi одна та мила.
Бринять мелодiйно шибки.
"Може, десь i виглядає тебе твоя яворина, а може, i росте тiльки
Сказано: хлопець на конi, а дiвка в колисцi". Увiйшла тихо в хату.
- Як ярмаркувалося, Дмитре? - засвiтила каганець.
- Коли б грошi, увесь би ярмарок закупив. Жаль, що трохи нехватило.
- Тiльки трохи? - весело усмiхається. - Що ж ти придбав?
- Це, мамо, вам, може, i не подобається, бо у ваших убраннях мало
тямлю. Привiз ластику на сачок, - недбало подає, а сам пильно дивиться на
неї - чи вгодив?
- Спасибi тобi, сину, - аж затремтiла вона. "Нiчого ж не казала - сам
догадався. Син. Не так дорогий набiр, як увага твоя".
I той вечiр ше бiльше зблизив матiр i сина чи то недоказаними словами,
чи то дорогою щасливою краплинкою, що замиготiла на першому дарунку А сина
заспокоїла.
- Це я батька нашого згадала. Такий був мовчазний, хмурий на виду, як
осiння година. А серце мав людське.
V
Спокiйно й широко тече дорога в iскристий пiвдень. За селом, неначе в
один день садженi, звелися могутньою брамою два дуби, на плечi лягла
кована блакить неба; темне узорчасте листя заховало в собi скарби, одначе
досить вiтерцю пробитися крiзь живi кучерi, як цiлi потоки сонця
спалахнуть i бризнуть в усi сторони й знiжу пригасяться клубками
пальчатого зеленого шумовиння.
Навколо, скiльки оком окинеш, плюскотять на вузьких нивах остистi i
безостi пшеницi, перехитується довгими вусами ячмiнь, курiпкою щулиться по
борозенках несмiлий наут, усмiхається темноблакитними очима зелена вика,
ряснiють краплинки кровi на кучерях гороху.
Край дороги гаряче спахнув снiп мерехтливого промiння - з серпом у
зiгнутiй руцi випросталась молода жниця, рукавом полотняної сорочки
витерла пiт з чола... Срiбний молодик гребiнцем оповив її коси, обвiянi
степовим пилом. На хвилинку застигла бiля снопа, немов коло дитини.
"Сафронова наймичка Софiя, - пiзнає Дмитро. - Iч, сама горює на чужому
полi. А жне - як вогонь. Золотi руки у дiвчини. От i заробляє за сочевичну
юшку золото тому... дiдьковi чорному", - з злiстю подумав про Сафрона
Барчука, i аж пересмикнулось обличчя.
Жовтогаряче поле загордилося полукiпками, спiває косами, срiблиться
серпами, цвiте жiночими спiдницями.
З широкого шляху Дмитро звернув на гони, i зразу ж поля стали не тими
полями, якими здавались на вiддалi. То тут, то там пiснi нивки заряботiли
лисинами, сиротливий колос злякано щулився помiж шорсткими бур'янами,
колючий осот густо лущився бруднобiлим пухом i рудi спеченi межi
ворушилися крапчастою гусiнню.
Заплющити б очi i не дивитися на той убогий колос, що сухотними
дитячими рученятами вигрiбається з пирiю, скаржиться своєму господаревi:
"Що ж ти забувся за нас? I нас скривдив, i себе скривдив..." То дуже часто
довелося б заплющувати очi.
На бурому, навпiл з пашею снопi полуднує Мокрина Карпець. У чорнiй руцi
чорнiв, як камiнь, шматок черствого хлiба. Закушує молодиця огiрком i не
зводить стомлених, задуманих очей з двох поставлених пiддашком снопiв, пiд
якими раз од разу подає упертий голос немовля. Не плаче воно: здається,
взялося за якусь надсильну роботу i аж крекче в напрузi, та дiла не кидає.
- Добрий день, тiтко Мокрино. Де дядько Василь?
- Занедужав, Дмитре. Чи то на холоднiй землi слабостi дiстав, чи вода
застудила. Накосився на болотах, заробляючи нещасну копiйчину в куркульнi.
Так останнє тепер збуваю на лiкарство та натiрки. Горе, та й годi! -
Жилавою натрудженою рукою бере з стернi серп, i вiн гасне в рiдкiй
миршавiй пшеницi.
"Наїсися хлiба з такої ниви. Як стане до рiздва, то й добре. А потiм на
морозi поденщиною хворобу заробиш - задумується Дмитро над чужою долею. -
От двоє дiтей у Мокрини, а бачили вони ложку молока? Аж непритомнiють,
смокчучи кислу ганчiрку з м'якишем. I землю май, а без худоби..."
Недалеко вiд дороги грабкує ячмiнь молодий косар. Наскрiзь пропiтнiла
сорочка туго охопила парубочий стан, та косар знає своє - махає грабками.
- Е-е, Грицю! Який же ти рiдкий. Сорочку хоч викрути. Гов, гов, бики! -
зiскакує поволi з полудрабка й пiдходить до Гриця Шевчика. Той обтирає пiт
рукавом, але зразу свiжi краплини заливають чорнi щоки й лоб. - Зовсiм
рiдкий, мов панич.
- Втомився, нехай йому бiс. На обiд не ходив - добити хочеться. А
косар, сам знаєш, не поїсть туго - ребро за ребро заходить. - Вiн кладе
грабки, просуваючи косу пiд покiс. - Ви вже ячмiнь кiнчили?
- Який швидкий. З недiлi почну - мiй в долинцi.
- Чи не Марiйка Бондариха з Югиною iде в село? - Григорiй переводить
погляд на дорогу.
- Може й вони, - байдуже вiдповiдає Дмитро. Вiн живе далеко вiд
Бондарiв, мало знає їх. От тiльки недавно загомонiло все село про Iвана
Бондаря: надумався чоловiк з купкою бiднякiв органiзувати соз. I якi
тiльки поголоски не полетiли з хати в хату про товариство спiльного
обробiтку землi. I про ковдру на всю хату, i про усуспiльнення жiнок, i
про печать анцихриста. Налякана Марiйка тепер життя не давала чоловiковi:
випишись i випишись з того гурту.
Коли мати з дочкою, обминаючи вiз, обертаються до парубкiв, Дмитро
стрiчає їх швидким поглядом.
- Добрий день, хлопцi, вiдпочиваєте? - вiтається, не спиняючись,
Марiйка Бондар, сухорлява, засмалена сонцем, з навислим кiбцюватим носом.
На хвилину iз-за плеча Марiйки виглянула Югина i знову заховалась за
матiр'ю. Вона бiлява, середнього зросту, з цiкавими i ясними очима, з
напiвдитячою радiсною усмiшкою.
"Любить попустувати, а коли смiється, на щоках, певно, пiдстрибують
ямки", - помiчає мимохiть Дмитро i починає дивитись у далечiнь.
- Славну дочку Бондарi викохали. - Грицько проводжає жниць довгим
поглядом.
- Здається, славну, - вiдповiдає Дмитро, вiдновлюючи в пам'ятi образ
дiвчини. - Всього доброго, Грицю.
- Всього доброго, - з чуттям стискає руку мiцними пальцями. Вiн знає,
що Дмитро поважає його бiльш, нiж кого з парубкiв, i дружбу старшого
парубка приймає за честь.
Поважно поскрипують колеса i чадять клубами теплого золотистого пилу.
Далеко на шляху замаячили постатi Марiйки й Югини. Вiддаль зменшила їх,
зробила темнiшими.
"Справдi славна дiвчина. Очi аж свiтяться. Правдивi". Хлопець поринає у
спогади i не помiчає, як пiдручний Ласiй, збиваючи борозного Рябого,
потягнув ярмо до себе, замахав головою i швидко кинувся вперед.
- А щоб вiн тобi здох ще до вечора. Мало не запоров рогами!
Недалеко вiд дороги по пояс у вiвсi стоїть Сафрон Варчук i розмахує
грабками, вiдганяючись вiд розлюченого Ласiя.
Подивився Дмитро на округленi вiд несподiваного страху i злоби очi
Сафрона, на неспокiйнi помахи важкої, наче вилитої, голови вола - i все
зрозумiв.
- Таких, як ви, ревучих навiть тварина терпiти не може, - . злiсно
вiдкусив слово за словом, устав з воза, повернув худобу на дорогу.
- Щоб тебе трясця вхопила, дiдькового сина! Щоб тебе!.. - стихав позаду
охриплий голос Сафрона.
Дмитро погладив пiдгарля Ласiя, i той глянув на нього затуманеним
кров'ю зором; велике око швидко, до мигтiння, розводило рожеву роздвоєну
пелену, з-пiд якої ворушився синiй димчастий, бiлок.
"Шкода, що не випустив рогом кишки гаду солоному", - криво усмiхнувся
Дмитро, сiдаючи на полудрабок, його спокiйне обличчя стало злостивим,
недобре засвiтилися темнi очi.
"Випустив би кишки - i господаревi вини не пришиєш - хай остерiгається.
I худоба розбирається, де погань, а де порядна людина".
Пливе обабiч шляху жовта i червона пшениця i аж на горбку зупиняється
бiля озерця рожевого маку. Тiльки спогади-думи не спиняються, входячи в
минувшину, як дiтвора у високi жита.
VI
...Розлилися три ставки, у один з'єдналися, гомонить вода бiля греблi,
навколо торiшнiй очерет шумить сухими стрiлами, а з-пiд корiння
пробивається свiжа зелень; одцвiтає лiщина, рясно повикидала червонi
кетяги гiрка осичина. I серцю без причини радiсно стає - чи то вiд того,
що вода подзвонює, чи тому, що на лiщинi не тихне соловей, чи тому, що
зорi прихиляються зовсiм низько, плещуть пiд ногами, i людина йде по
стежцi у зоряному колi. Натомились руки, натомились ноги, а серцю
привiльне i тоскно трохи - чогось воно жде. Якоїсь iще невiдчутої великої
радостi, що десь наче поблизу ходить, та не вмiтиш її.
Бiжить стежка понад ставом, пахне смiльними молодими бруньками. Перейти
рiвчак i тут двi стежки перетнуться - одна в село, друга на хутiр.
Скинувши з плеча габлi, хитаючись, хлопець обережно переходить довгу,
на двох пiдпорках посерединi кладку.
"Впаду чи не впаду?"
- А я думала - шубовснеш у воду. Iшов, наче глек з сметаною нiс! -
смiється дiвчина на березi.
- Марта!
- - Нарештi побачив. Спасибi i за це.
Перетнулись двi стежки - одна в село, друга на хутiр. "Куди ж пiти?"
Воркує голубом рiвчак, усмiхається Марта, i незвично хороше i
неспокiйно стає хлопцевi. Переминається з ноги на ногу, габлi то на плече
положить, то зубцями в землю зажене.
В одсвiтi зорi пролетiв селезень i незабаром упав на воду, де лунко
кахкала дика качка.
"Ну його к бiсу, - нарештi сердиться сам на себе, похапцем прощається i
йде в село, а Марта - на хутiр.
- Дмитре, ти нiчого не чув? - озивається невидюща - темiнь.
- Нi.
- Вовки в лiсi з'явилися. Не чув? Думаєш, менi тепер не страшно на
хутiр iти? Зуб на зуб не попадає!
- А коли не попадає, то друге дiло, - не знає, що вiдповiсти, i прямує
на стриманий насмiшкуватий голос...
Не легкою була їхня любов. Ховались од людей з нею. Найбiльше боялись
Сафрона Варчука. Стрiчались бiля хутора в Дмитровому садку з
старими-престарими яблунями, посадженими ще Тимофiйовим дiдом. Всихаючи,
вони розчахалися на вiтрах, трухлявiли, запалими гнiздами сумовито
дивились на свiт, дотлiвали iржавим огнем. Пiсля осiннiх робiт Дмитро
повикорчовував найстарiшi дерева, а навеснi половину землi засадив
щепами... Як поснуть всi дома, крадеться Марта мiж деревами i дух затаїть.
Розстелить вiн пiджак на травi, посiдають бiля старої, навскiс перевислої
дубiвки. I мовчить Дмитро, хоч би слово тобi. Знала, всiм дiвочим серцем
розумiла, що добре хлопцевi з нею, то й не набивалась на розмову. Вплете
руку в русявий чуб парубка i дивиться, дивиться, очей не зводить з милого.
А коли згадає: якось похвалився старий, що думає вiддати за пихатого
Лiфера Созоненка, який у крамницi людей обважує, - аж здригнеться.
Де такого Дмитра пошукати! Бодай запалось те багатство, коли проклятий
нелюб жабою перетне життя. А може, змилосердиться старий? Тiльки
позаряться усi домашнi на Созоненка: в нього грошей кури не клюють.
- Що будем робити, Дмитре?
- Я знаю?.. Коли твiй хапун з глузду не з'їхав, вiддасть за мене. Хiба
ж то жених - пеньок гнилий, всякому видно.
- Коли б то так. Чого ж ти мовчиш?
- Про що говорити? Добре менi, Марто, з тобою. Коли б одружився - жили
б... По-справжньому жили б, - так усмiхнеться, що i гадки сумнi вiдляжуть
вiд дiвчини.
- Любий мiй, пора бiгти, - пiдводиться на ноги. Згинаючись, спiшить по
холоднiй травi, i темiнь поволi сходиться, замикається за дiвчиною,
мовчазна, нерозгадана...
VII
Низько покотився долиною туман, з лiсу повiяло прохолодою, вогкими
пахощами грибiв.
Давно вже погас останнiй вогник у Сафроновому домi, а Марта не
виходила. Сердився i тривожився: чи не довiдались батьки або Карпо? А й
справдi. В ту недiлю на гулянцi Карпо пильно-пильно подивився на нього
сiрими великими очима, розумiюче пiдморгнув, вишкiрився усмiшкою i пiшов
до музик. Танцював завзято, вибиваючи долонями по халявах i губах,
червоний чуб вогником пiдсмалював стрибаючу пухку щоку, а потiм,
наливаючись потом, почав темнiти. Захеканий, розпарений, вийшов Карпо з
тiсного кола i знову зупинив погляд на ньому.
- Здоров, Дмитре! I чого це я так погано тебе бачу? - похитнувся назад.
- Щось у мене з очима робиться, - стиснув руку в кулак i довго вперто
протирав очi. Вiн iще щось хотiв сказати, навiть посмiхнувся, наперед
смакуючи, яке враження справляють його слова, але пiдiйшов довгий, як
мотузок, Созоненко i повiв Карпа з гулянки.
- Тiльки як не поставиш пiвока, душа твоя лавушницька, - душу витрясу.
"Мабуть, Карпо не дуже шанує його! - подумав тодi. - Чого ж Марта не
виходить?"
З туману чути, як зiтхає дiброва.
Солодким хлiбом пахнуть вiдсирiлi стернi; над сивою пряжею туману
коливаються лише верхiв'я дерев, наче вiдрiзанi вони вiд стовбурiв.
Постелив пiджак i лiг бiля дубiвки. Важко гупнуло на землю яблуко - i
тиша... Навiть чути, як пливе в далечiнь невтомна земля.
"Це треба, щоб завтра мати прийшли - яблука позбирали пiд старими
деревами. А на рiк, певне, зацвiте молодий садок. Спочатку з зелених
коронок рожевi пуп'янки проглянуть..." Карий устав, покрутив шиєю, вдихнув
нiчну прохолоду i до яблунi йде. Бач, зразу почув, де господар лежить.
Зупинився перед ним, обдав теплою парою.
- Но, Карий!
- Кому що, а курцi просо.
Розплющує очi. Над ним схилилося усмiхнене, щасливе обличчя Марти.
- Вставай, лежню, ранок недалеко, - смiється дiвчина, тягнучи його за
руку. - Горенько менi з тобою. Та хоч посунься. Увесь пiджак зайняв, i
клаптика жалiє.
- Я - увесь пiджак? Та як же це увесь? Та я тобi увесь, - не знає
спросоння, що сказати.
- Лихо моє, що вiн меле! Ах ти ж, сплюх нещасний! - обвиває руками
пругку парубочу шию.
- Хоч не задуши, - хто тобi так гарно i багато про все буде
розповiдати! - нарештi зовсiм прокидається.
- А у мене радiсть яка. Зроду-вiку не здогадаєшся.
- Яка?
- Вiдгадай.
- Созоненко, може, впав з воза i в'язи скрутив?
- Мало не вгадав, - щасливо пирхає в руку. - Старий посварився з
Созоненком. Це вони повезли в Одесу картоплю продавати. Добре продали, а
зиск подiлити не змогли - Созоненко крутити почав. Тодi Сафрон
розсердився, почервонiв та як стукне кулаком по столi: "Щоб я твого
клятого духу на своєму подвiр'ї не чув, душа твоя тринадцята!"
- Так i сказав?
- Так i сказав.
- А Созоненко що?
- Перелякався, грошi в капшук з стола i позадкував до дверей, наче рак.
Тiльки вже надворi зiтхнув: "Напрасно ви, Сафроне Андрiйовичу, зобижаєте
мене. Дружба дружбою, а комерцiя комерцiєю. Коли б не я - дулю б ви мали,
а не зиск. Продали б картоплю за безцiнь А я настояв, я, щоб почекати
деяке врем'я, поки пiдвозу не буде. За це i пай повинен бiльший получити
на законнiй комерчеськiй основi", - перекривила Созоненка.
- А Сафрон що?
- Схопив бучок з дровiтнi, вилаявся та бучком на Созоненка.
- Попав? - смiється Дмитро.
- Жаль, що не влучив, - щиро жалкує дiвчина. - Ох же й дременув
лавушник! А калитку обома руками на животi затис.
От i поменшало у мене на одного женишка. Добре, що глек мiж собою
розбили.
- Гляди, чи ворон ворону око виклює... Не вiриться щось.
- Який ти Хома невiрний! Мiй старий норовистий. Як пiдскочить що - за
найбiднiшого вiддасть... Бiжу, бiжу, бо скоро вже свiтатиме. Кинуться мене
шукати...
Мiцно пригортає парубка, ще мiцнiше цiлує в уста i бiжить по росi,
шарудячи широкою спiдницею.
- Почекай, Марто.
- Потiм, у суботу дожидайся.
Клубляться тумани в долинi i непроглядною пеленою закривають дiвчину
вiд хлопця...
VIII
Надвечiр, стримуючи запiнених вороних, прямо з ярмарку, пiдкотив до
його ворiт Карпо. Натягнувши вiжки, мiцно стояв на бричцi, вигнутi дужкою
ноги вище кiсточок вгрузли в сiно:
- Дмитре, чорти б тебе брали! - i зразу ж змiнив голос, побачивши
матiр.
- Добрий день, тiточко Докiє, з празником вас. - Низько вклонився,
схрестивши руки на животi.
- I тебе з празником, - строго подивилась на парубка. - Катаєшся?
- Як сир у маслi, - вiджартувався. - Катався б ще краще, та совiтська
власть тпрру каже. Навiть права голосу позбавила. Доведеться либонь пiвнем
кукурiкати. Пустiть Дмитра зi мною.
- Не знаю, вiн, здається, мав до вчителя iти, - завагалася. "Хай
побачить Марту. Чи к добру це тiльки?"
- Успiє. Менi саме головне, щоб Дмитро конi оглянув - вiн у них лучче
доктора розбирається.
- Як має час, хай подивиться.
- Сiдай, Дмитре! - крикнув, не питаючи згоди, блиснув сiрими очима, i
рiзкi пiвкола вiй пурхнули вгору, аж торкнувшись широких, з прогалинками,
наче проточених чимсь брiв.
Не вспiв ухопитись парубок за залiзнi бильця брички, а Карпо гикнув,
свиснув, стрельнув гарапником, i воронi, розкидаючи стужавiле болото,
витягнулися в шаленому галопi.
Порiзана на пасма закружляла земля. Наче живi, чудно вiдскакували
осторонь хати, клунi; сильний вiтер гостро врiзався в лице.
- Вйо, конi, матерi ковiнька! - шаленiв Карпо. Коливалися повнi рожевi
щоки, пухнастий чуб пiдсмалював вiдстовбурчене вухо, неспокiйна кров
заливала тугу шию. В кожному русi Карпа чулась невироблена сила, зла,
напiвдика завзятiсть. У великiй руцi гадюкою звивався i вiдскакував назад
ремiнний нагай.
Бричка, перехиляючись з боку на бiк i якимсь чудом ще не перекинувши
їх, влетiла на вуличку, обсаджену вишняками. Крiзь голе галуззя вдалинi
рiзнув очi свiжою синню великий, пiд бляхою, дiм Варчукiв, неначе
втиснутий у вигнуте пiвколо лiсу.
Конi пiдлетiли до будинку.
Привiльне живеться Сафроновi, хоч i вiдрiзав комнезам у нього в 1920
роцi тридцять десятин бiля Бугу.
Коли ранiше висока постать Сафрона чорною тiнню нависала над селом, з
м'ясом вириваючи бiдняцькi четвертинки i десятинки, то зараз вiн причаївся
в лiсах, багатiв i розростався, мов корiнь, - так, щоб менше було видно