Стельмах М.. Велика рiдня

- Як воно, Полiкарпе? - кивнув головою i примружився, надiючись почути
якусь неждану побрехеньку.
- Добре, Iване, скажу тобi. Ще не запам'ятаю, коли так i рукам i
серцевi хороше було, - пiдвiв на нього прояснений погляд.
- То-то й є, Полiкарпе, - подав трохи гаття пiдручного i пiшов широкими
кроками вперед.
Сумовитою сурмою заграло небо - над хутором нижче хмарки рiвним i
навскiсним шнуром летiли журавлi; коли крила опускалися вниз, косяк
темнiшав i меншав; i перлово просвiтлювався, коли ширшав його хвилястий
трепет, прощаючись з осiнньою задуманою землею. Щось невимовне вразливе
було в тому печальному переливi, в прощальному маяннi крил i змiнi свiтла
i тiней над все дрiбнiшим i дрiбнiшим ключем.
- Облiт роблять. Скоро вiдлiтатимуть од нас, - пiдняв голову Варивон.
- Еге-ге, Iване. Уже посланцi метляють спiдницями до нас, - обiзвався
ззаду Василь Карпець.
Левадою поспiшав розтягнутий гурт жiнок; за ними, з заростей
вiльшаника, з'явилися першi чоловiчi постатi з кийками i дрючками в руках.
- Не наступай, не наступай, враже, бо буде битва, - пiддашком приклав
до чола куцу широку долоню Степан Кушнiр.
- Невже до бiйки дiйде? - насторожено витягнув шию Полiкарп.
- Може дiйде, а може й нi, - не обертаючись i не вiдводячи долонi,
поволi вiдказав Кушнiр. - Проте iстика тримай мiцно в руках, мiцно тримай,
бережливого i доля береже.
Бiля теодолiта неспокiйно заметушився землемiр, кинувсь був для чогось
до воза, але на пiвдорозi роздумав i знову повернувся до тринога,
торкнувся пальцями свинчатої дзиги.
- Оремо, хлопцi, а то справдi подумають, що перелякались їх. Вйо, конi!
- стрельнув батогом Iван Бондар i за його плугом потягнулись iншi.
Першою на горбок вилетiла, приминаючи чобiтьми свiжу рiллю, висока худа
Настя Денисенко i зразу ж наскочила на Степана Кушнiра.
- Трясця казила, дубила, вашу ма... Хто вас, босяцюги, на чужу землю
просив? Забирайтесь к чортовiй матерi, поки ребра цiлi, поки голова на
в'язах стирчить. Забирайтеся, злиднi чортовi!
- Чекай, чекай, жiнко добра. Хiба ж так з людьми говорять? Де ж твiй
добрий день? Адже ж ми з тобою, можна вказати, рiдня якась.
Настя спочатку оторопiла вiд несподiвано спокiйного голосу, лупнула
очима, але зразу ж опам'яталась i верескливо закричала:
- Чого ти менi баки забиваєш? Забирайся, щоб твоя нога тут не була.
Бач, яку рiдню знайшов! Якi ми з тобою родичi?
- От тобi й маєш, - розвiв руками Степан. - Вже й забула: твiй же
батько i мiй батько на одному сонцi онучi сушили. Ще тобi мало? Ще тобi
мало?
- Бий, кумо, його, чорта окаянного, по макiтрi, бо вiн тобi зуби
заговорює, - озвався захеканий голос iз гурту.
- А-а-а, це ти, моя ясочко, ангельським голоском обiзвалась? - став
навшпиньки Степан. - А я тебе колись сватати хотiв. I добре, що не
оженився - десь трiснула б досi з великої любовi моя макiтра. Трiснула б.
Хтось навiть засмiявся в гуртi, але знову гамiр покрив поле.
- Цитьте, баби, дайте поговорити з людьми. - Наперед поважно виступив
Сафрон Варчук. За ним вийшли з гурту Ларiон Денисенко з двома синами,
Лiфер i Митрофан Созоненки, Якiв Данько, старий Заятчук i ще кiлька
чоловiк. Осторонь стояв iз замашним кийком рожевощокий, з пухнастим чубом
Карпо Варчук, з цiкавiстю поглядаючи на землемiра.
- Тпррру! - владно зупинив конi Сафрон, рiвняючись iз Бондарем. -
Здоров, Iване.
- Ну, чого тобi?
- Погане дiло затiяв, Iване. По-доброму говорили тобi - не зазiхай на
нашу землю, не сiй колотнечi мiж людьми. I ви, добрi люди, орiть, сiйте на
своїх нивках. Бо з чужої руки хлiба не наїсися. - Здригається обвислий
тонкий нiс, ворушаться пiд очима круто вигнутi синi мiшечки i вся висока
постать розмiрено погойдується. - Так що запрягайте конi - i подалi вiд
лиха.
- Подалi вiд грiха, - трясе колесом оброслої голови Денисенко.
- Чого їх умовляти? В дрючки займайте, щоб... - високо дзвенить жiночий
голос.
- Чуєш, Iване, кров'ю пахне земелька, їдь, не муляй очей, - широко
розставляє ноги Данько, перехопивши пальцями по половинi обтесаний дрючок.
Його вилицювате обличчя багрянiє, темнiє i неспокiйно мiниться свiтло в
зеленаво-сiрих очах, а на скронях ворушаться тонкi кiнчики каштанових
брiв. I голос напружено тремтить - от-от зiрветься з спокiйної ноти, сипне
лайкою, а руки пiднесуть над головою ломаку.
- Ви ж в обмiн за свою землю нашу берете, - з-за спини Степана
показався Полiкарп i знову непомiтно зашився за широкi плечi.
- Кобилi пiд хвiст вткни свою. Злиднi зеленi, - насiвся на нього
Денисенко I Полiкарп зразу ж мигнув зiгнутою спиною за кiньми. Бабський
галас знову пiднявся. Над головами закрутились кулаки i кiлля, ззаду жiнки
напирали на чоловiкiв, штовхаючи їх на невеликий гурток созiвцiв.
- Чого ви їм в зуби заглядаєте? - непокоїлась дебела Лисавета, Данькова
жiнка.
- Цитьте ви, сороки! - незадоволено скривилось чорне клинцювате обличчя
Сафрона. - їдь, Iване, додому. Раз ми живемо на свiтi. Для чого один
одному вiку вкорочати? Бач, який свiт широкий, - простягнув руку вперед. -
А ти його в домовину хочеш затиснути.
- Слухав я тебе, Сафроне, - очi Iвана уперто блиснули, - i думав: не
мало тебе життя учило, чоловiк ти не дурний, а ще й досi в чудеса вiриш.
Невже не зарубав собi на носi: минулося ваше, наше наступило. От i живи
собi, як жук за корою, а пiдiймеш на мене руку - з корнем вирвуть тобi. Бо
держава за мною стоїть.
- Бабоньки! Та вiн, злидень .. ще лякати нас буде! - фуркнула в повiтрi
ломака. Як хвиля, гойднулась юрба, i зразу ж в кiлькох мiсцях трiснуло
дерево об дерево, i хтось пронизливо, по-поросячому, закричав:
- Ой, боженьку, мiй боже!..
З храпом шарпнулись конi, вирвали з борозни плуг i помчали полем,
залишаючи на землi подертi чорнi рани
По-гусячому пригинаючись, з теодолiтом пiд боком, побiг у село
землемiр, за ним дав дьору Полiкарп, але на рiллi спiткнувся, розтягнувся
на весь зрiст i зразу ж злякано схопив руками голову, зовсiм вростаючи в
землю
I коли чийсь дрючок перетягнув плечi i удар глухою вiддачею обiзвався
всерединi, Iван так гахнув iстиком Прокопа Денисенка, що кров зразу ж
бризнула Iвановi на пiджак i об'юшила водночас плескате обличчя i катанку
парубка
Жiнки з лементом пiдхопили пiд руки знепритомнiлого, з широко розкритим
ротом куркуленка, подалися назад, голосячи.
Закривавлений Степан Кушнiр вiдбивався вiд обох Созоненкiв, кряжистий
Варивон стявся з ведмедистим старим Денйсенком i Дмитром Заятчуком, що
тепер всiляко норовив збити його з нiг. Данькове кодло до притиснуло до
рiллi напiвхворого Карпця i Пiвторацького. Воно зiм'яло б їх, але бiля
нахрапистого гнiзда куркульнi завзято кружляв Захар Побережний. Невiдомо
звiдки вiн дiстав весло i в самi найтяжчi хвилини люто розривав ним
одичале кiльце i знову вчасно з'являвся в другому мiсцi, не втискаючись у
небезпечне коло.
Тiльки один Сафрон Варчук, кам'янiючи на горбку, не встрягав у бiйку.
Помертвiлi, без блиску очi не ворушилися в обважнiлiй сiтцi мiшечкiв;
холодний туман налягав на них, i в ньому ворушилась не стiльки сама бiйка,
як її нерадiснi жнива.
"Ну, що ж, в крайньому разi вiн до бiйки непричетний. Навiть хотiв
охолодити мужикiв... Треба, щоб Карпо не перестарався. I прикрутило ж
серед бiлого дня заварювати бучу, начеб нема ночi у бога".
Непереливки приходилося созiвцям. Впав уже на спину Карпець, i Данько
кинувся на Варивона. Над Кушнiром загойдалось кiлька дрючкiв, i збоку, до
Бондаря, почав пiдкрадатись Карпо. Та в цей час Варивон радiсно крикнув:
- Держiмося! Нашi бiжать! Тримайтесь, дядьку Iване! - i так оперiщив
Данька по шиї, що той дзигою широко завертiвся на полi.
З дороги, пригинаючись, з кiлком бiг Дмитро Горицвiт. За ним,
розмахуючи iстиком, ледве встигав Полiкарп, а позаду бовванiли ще двi
чоловiчi постатi. Коли Дмитро, їдучи на своє поле, тiльки побачив, як
загойдались дрючки на горбку, зразу ж зрозумiв, що напали на Бондаря. Ось
коли вiн добре дiло зробить: всiєю душею допоможе созiвцям, Iвана
Тимофiйовича з бiди виручить. "Iч, куркульня клята, усьому новому життя б
вкоротила".
Знайшов дрючок посеред дороги i так побiг, що вiтер почав обпалювати
вуха. З розгону налетiв на Полiкарпа - i мало не розтягнувся на рiллi.
Полiкарп злякано скочив, хотiв дати дьору, та, побачивши, що перед ним
Дмитро, почав для чогось обтрушувати землю з катанки.
- Чого ж не помагаєте своїм? Бачите, созiвцi зараз в бiдi. Чи тiльки за
свою шкуру труситесь?
- Та вони прогнали мене: слабосилий, кажуть. От їм тепер i покажу, який
я слабосилий, - розхрабрився Полiкарп.
Коли Дмитро побачив Карпа, затремтiв кожним м'язом, прикидаючи в
головi, куди буде найзручнiше ударити: то найспритнiший ворог.
"Приб'ю, я "гадюку", - твердо вирiшив, напружуючись до дрижання.
Та Карпо зразу ж, тiльки глянув на перекошене обличчя Дмитра, зрозумiв,
куди йдеться його дiло. Далеко вiд себе кинув дрючка i мiцно крикнув:
- Хто жити хоче - в село тiкай. Чортiв Горицвiт бiжить! - i перший,
широкими i легкими стрибками, кинувся на леваду. За ним побiг Данько, а
далi в одну мить, мовби бiйки не було, на горбку залишились тiльки созiвцi
i пополотнiлий вiд злостi Дмитро.
- Ох, i тiкають. Я як потягнув Денисенка своїм iстиком, то вiн прямо
тобi як вуж скрутився, - вихваляється Полiкарп.
- Спасибi, Дмитре. Думав, доконає куркульня, - потиснув руку Iван
Тимофiйович. - Приходь, не забувай нас, - стишує голос.
- У суд їх, дукачiв! - спираючись на дрючок, пiдходить Карпець, блiдий,
у хворобливому крапнистому потi.
- Тiльки у суд, - пiддакує Дмитро, ще лихий i гостроокий вiд хвилювання
та напруги.
- А он землемiр наш спiшить, - примружився Бондар. I справдi: з
вiльшаника тюпцем бiг до них Мокроус, i скельця теодолiта поблискували на
сонцi ярким свiтлом.



XL

Прислухаючись з-за тонкої стiнки до стривоженого гамору, Марта чує про
Дмитра i жалкує, що той не почастував дрючком її чоловiка. "Як ти менi
остогид, вивернув душу, окаянний", - шепоче сухими губами. Вiд напруги
дудонять у вухах дзвоники, в затерплi ноги хтось вбиває цвяшки, i серце
частiше тiсно коливається у грудях.
Сафрон лає всiх, що погарячилися, i схиляє для так годиться перепросити
созiвцiв, бо дiло судом i допром зможе запахнути.
- Таких, як Полiкарп, яким пудом муки можна задобрити, з iншим - чарку
випити. Найтруднiше Бондаря зломити. Тут через жiнку треба дiяти - з
Марiйкою кашу скорiше звариш.
- Я б їм червоним пiвнем кашi наварив, - вихоплюється у Лiфера, i вона
морщиться вiд огиди, уявляючи високу, худу постать чоловiка, затягнуту в
чорний пiджак та вузькi штани i схожого на засмоктаного писаря, що раз на
рiк бачить сонце. Тихенько скрипнули дверi в кiмнату, перекочуючись через
порiг, вбiгла в квiтчастому платтячку круглолиця Нiна - її єдина радiсть.
Марта тiсно пригортає до грудей свою одиначку i, не осмiхаючись, обсипає
цiлунками пухнастi щiчки i ручки з ямками, де мають бути суглоби.
- Ти знову плакала? - строго дивиться на неї дочка. - Ти ж казала, що
бiльше не будеш.
- У мене очi болiли.
- У Нiни теж болiли, а Нiна не плакала. I ти не плач.
- Не буду, не буду.
- Дай поцiлую очi. Хай не болять, - м'якi уста дитини ледве чутно
торкаються її перенiсся. - Баба менi цяцю принесла, - хвалиться блискучим
корабликом i заховує його пiд скриню.
За вiкном у закучерявленому жовтому колi сяє мiсяць, одна за одною
набiгають на нього хмарки i зникають, без слiду, без гадки. Тоскно
поскрипує бiля самого кореня натомлена яблуня, тихо вiттям б'є по вiконнiй
рамi, мов проситься в кiмнату; далеко холодне небо ллється на хати, сумне
i нерозгадане, як її невеселi, незогрiтi радiстю роки. Усмiхнулось трохи
те крадене щастя пiд зоряними ночами, пролетiло, як сон. 'Може, коли б не
воно, то спокiйнiше тепер жилося: звикла б за нелюбом та й тягнула б те
життя, як вiл тягне гарбу.
Поскрипуючи схiдцями на ганку, почали розходитись остогидлi багатiї.
Забрехав, задзвенiв ланцюгом собака i заспокоївся, почувши знайомий свист.
Лiферова тiнь тонко промайнула по шибках i пiдлозi, застигла бiля
ворiт. Марта швиденько роззулась i лягла бiля Нiни. Ще чула, як бряжчав за
перегородкою посуд, глухо перемовлялися свекор з свекрухою, i вже крiзь
сон донеслося тихе рипiння дверей. Ледве розплющила злиплi очi. На
лiжковi, затуливши спиною мiсячне сяйво, сидiв Лiфер. Крекчучи, наче дiд,
скинув з нiг тiснi чоботи.
- Ти спиш, Марто? - торкнувся рукою її плеча. Само по собi зщулилось
тiло молодицi, проте не ворухнулась - вдавала, що заснула. Та коли Лiфер
взяв на руки Нiну - хотiв перенести на канапу - обiзвалась:
- Не чiпай дитини.
- Iч, яка витребенька, - усмiхнувся примирливо. Проте в голосi бринiла
непевнiсть, а усмiшка була прохальна, жалюгiдна, як i завжди, коли хотiв
пiсля сварки примиритися з нею; обережно, щоб не збудити, поцiлував Нiну в
лоб, вiднiс на канапу; позiхаючи, потягнувся посеред хати, затуляючи собою
вiкно.
"Хоч би дитини не вiдсудили", - уперто думала свою думу, бачила себе з
Нiною в невеличкiй убогiй хатинi за чужою роботою - вишиттям чи пряжею.
Тiнь гойднулась їй назустрiч, заскрипiло лiжко, кiстлявi i холоднi, як
лiд, руки, обвились навколо її шиї.
- Не лiзь, - одвернулась вiд нього.
- Ну, давай забудем. Винюсь перед тобою - погарячився. Але ж i ти мене
з себе виводиш, - хотiв обняти.
З злiстю вiдкидається вiд нього, лягає обличчям до подушки.
- Що ти за жiнка менi? Чи ти хочеш, щоб я по других ходив? - рипить
зубами Лiфер.
- Iди хоч у безвiсть!..
Який вiн противний, який вiн противний! Холодний, ненависний, як
гадюка. Чи то своїми руками вона не заробить шматок хлiба?..
"Забирайсь пiд три чорти. Сам - доведеш мене - як сучку прожену, а щеня
при собi залишу!" - пригадує слова свекра i ще тiснiше припадає до
постелi.
- Ти довго будеш єрепенитись, змiя пiдколодна? Iще Дмитро тобi, чи який
другий на думцi! - починає липкими пальцями крутити їй праву руку...
Нарештi Марта виривається з його рук i босонiж бiжить на подвiр'я;
давлячись сльозами, входить в теплу вiд пiдопрiлої отави клуню. Усе тiло
пашить вiд побоїв, сльози палять щоки. Небавом осiннiй холод кидає її в
дрож. Марта пiднiмає корж злежаної отави, по шию закривається ним.
"Дочко моя, коли б не ти - одного б дня не жила отут", - в уявi
притискує до грудей тiльце Нiни.
Вiд щiлин брами до молодицi тягнуться жовтi струмки мiсячного сяйва i
не можуть дотягнутися. У вузькому просвiтку затрепетала зiрка i зникла;
тяжко, як людина, зiтхнула в оборi корова; клуня, ледве чутно шарудячи
обмолоченими снопами, починає потихеньку ворушитись, наче пароплав на
хвилi...
- Мамо, - кличе її заплаканий голос... Чи довго вона проспала?
Обдираючи ноги штурпаками сухого кiнського щавлю, летить з засторонка
на тiк. Надворi пiд ногами шарудить i зразу ж розтає паморозь, на темних
вiкнах горять, переливаються вiнки жовтого, як латаття, свiтла. Спираючись
руками в стiну, обличчям припала до перехрестя рами. На канапi з
розкинутими ручками спокiйно спить її дочка. З-пiд усмiхнених уст
ледь-ледь поблискують дрiбнi чистi зуби. I мати заспокоєно вiдхиляється
вiд шибки.
I знову згадки налягають на неї, як хмари на небо, в серцi глухо
здригається злостивий i непокiрний грiм.



XLI

Нiяк не виходила з голови розмова iз батьком.
Почувши про бiйку на горбку, Югина кинулась на поле простоволоса,
притискуючи блузку рукою, i чула, як стугонiло серце. Бiля греблi побачила
на шляху три пiдводи, на першiй пiзнала Степана Кушнiра i догадалаяя, що
позаду їде її батько.
- Таточку мiй! - скрикнула, побачивши веселий рiдний усмiх, цурпалки
пiдрiзаних вусiв, темночервонi, мiцно натягнутi щоки. Дужими руками пiдняв
дочку пiд пахви i посадив поруч з собою. Тiсно-тiсно притулила голову до
його плеча, а потiм заглянула в очi правдивим голубим поглядом. Усмiхався
Бондар, розумiв, як перехвилювалась Югина, i був радий, що дочекався такої
дочки, проворної, красивої, люблячої. I добре було чути, як пашiло через
сорочку тепло її руки, огрiваючи його плече.
- Нiде вас, тату, не задiло?
- Нi, трохи перепало. Та до твого весiлля минеться. Як мама?
- Вони ще, десь, не знають - дома не були.
- Так ти, гляди, нiчого й не говори, бо почнуться охи, зiтхання, та й
очi в нашої матерi на мокрому мiсцi.
- Хiба ж я не знаю? - пальцем вiддерла бiля вуса почорнiлу присохлу
краплину i тiльки тепер побачила, що на щоцi тонесеньким павутинням
крутився обкипiлий слiд стертої кровi. Дома злила на руки i смiялась, як
батько, нарочито фиркаючи, бризкав над цебром теплими краплинами. А потiм
сiв проти неї, задумався, дивлячись у вiкно.
- Чого ви, тату, мо', болить? - затурбувалася. - Лягли б вiдпочили.
- Знаєш, дочко, - взяв її за руки, посадив ближче до себе. - Прибили б
сьогоднi мене. От i не сидiли б так з тобою, - всмiхнувся i знову
задумався.
- Що ви кажете, таточку, - стиснула широкий костистий зап'ясток.
- А ти ж думаєш, пожалували б? В мене першого мiтили. Я куркульнi став
поперек дороги не на один день. Вони це добре знають. Дякуй Дмитровi -
коли б не вiн, як пить дати, привезли б твого батька на возi, наче в'ялену
рибину. Само щастя прислало його. I таке моє слово, Югино: коли крiпко
любиш нас, - вийди за Дмитра.
- Тату...
- Не перебаранчай. Коли б за другого - слова б не сказав тобi. Роби, як
серце велить. А Дмитра, от його ти не любиш зараз, так, вiр менi, потiм
покохаєш, як життя своє. Такого не можна не полюбити, хоч i хмурим вiн
здається, наче в хмару вступив. Грицьковi менше я вiрю, та й про нього
недобрi чутки пiшли, що з Федорою...
Пiдвiвся з лави i поволi пiшов у другу хату.
Як уперлась руками в колiна, так i сидiла, безпорадна, зiгнута, наче
закуняла на часинку над шиттям.
В напiвтемрявi поставав перед дiвчиною луг. Бачила, сизi води трьох
ставкiв i знала, що пагорками обiч заростей очерету йшли в рiзнi сторони
Грицько i Дмитро, неясно окресленi, заволоженi туманом. А потiм вiд берега
до берега сковзнув просвiток, i жаль стало минулих рокiв, коли вона, ще не
знаючи болiсно-солодкого чекання, хвилювань, зустрiчей, неясного суму
прощань, спiвала з дiвчатами тужливих пiсень про кохання. Тодi тривожилась
тiльки чужим горем, вилитим хтозна-якою безталанною, i не вiрилось, що
життя могло скривдити її, Югину, яка всiм хотiла добра, щиро брала до
серця печалi старших подруг. Хотiлося б їй знову стати малою пастушкою,
виспiвуючи у видолку; або пекти на полi в сивому приску картоплю, взимку
ковзатись на ковзанцi i по-хлоп'ячому викреслювати на ясенцю тонкi пружки
блискучими пiдковами. I знову думки перекидали хитку кладку до щойно
сказаного батьком...
Коли б це мати наказала - вона б i бровою не повела. Батька ж любила
сильнiше, знала, що пусто не кине вiн слiв на вiтер; i жаль було самої
себе, наче вже насправдi виходила замiж за Дмитра.
Вечерi i не покуштувала. Задумуючись, не до ладу вiдповiдала матерi. Та
затурбувалась:
- Що ти, дiвко, не захворiла часом?
А батько глянув на неї, нахмурився i мовчки вийшов iз хати.
Обережно винесла глечики з молоком до льоху, сiла на важкiй лядi, що
набрякла земляною вологiстю, скульчилась, опустивши голову на руки, i
такою здалася собi одинокою, забутою всiма, що незчулась, коли сльози
опекли долонi, покотились в рукави. I з острахом помiтила, що зараз не
стiльки за Грицем вболiває її серце, скiльки стискає його чуже втручання в
найпотаємнiшi кутки, куди сама хотiла i боялась заглянути, щоб не
наврочити свого щастя.
"А що ж то батько натякнув на Федору?.."
В недiлю, бувало, Югина стiльки того часу згайнує, прибираючись на
музики, а сьогоднi i не вдягалась; на здивований погляд Марiйки тихо
вiдповiла:
- Чогось нудить мене.
- Так ти б, може, чогось кислого з'їла, - похитала головою, дивлячись
на змарнiлий вид: наче в недузi лежала. I вже навiть словом не заїкнулась
про своє.
Пiсля полудня прибiгла до Югини Софiя Кушнiр Забiгала, закрутилась по
хатi, наповнюючи її дзвiнким щебетанням i смiхом.
- Ти чого це, дiвко, на вулицю носа не показуєш? Хочеш, щоб нашi
парубки слабостi подоставали? Ой, рятуйте мою душу, а чого ти так
змарнiла? Чи хлiба не їси? Чого ж зiтхнула, як останнє спекла? - Бистрi
карi очi аж палахкотiли, непосидющi босi ноги тупали по долiвцi; на
довгастому чорному обличчi блискавично мiнялись вирази то запитання, то
ляку, то здивовання. Подивись на таку - достеменно молодий живкун на
дорозi.
- Чогось нездужається.
- А-а-а, - протягнула Софiя i здогадливо стукнула долонею по лобi. -
Знаю тепер, де собаку зарито. Довiдалась, що Гриць до другої ходить? Еге
ж, так? - i обличчя її стало жалiсливим i спiвчутливим.
Холонучи вся, Югина сперлась на косяк скринi, пальцi вп'ялись у
випаленi пелюстки квiток, скам'янiли, серце, забиваючи подих, пiдкотилося
до самого горла.
Невже її Гриць ходить до другої? Його брехливi уста шепчуть їй слова
любовi, а потiм цiлують другу. Може, обоє вони згадують її, роблять з неї
посмiховище... Он який ти! Ненависть поривом пiдiймається в грудях
дiвчини, гiркi сльози образи i злоби печуть щоки, неначе шершнi, i дiвчина
закриває голову широкими рукавами сорочки, навiть не в силi розпитати
Софiю, на кого промiняв її Шевчик.
- Та цур йому, оглашенному, - обвиває її Софiя руками - Я б на твоєму
мiсцi i дивитися на нього, бабiя, не схотiла б. - А сама бачить зустрiч на
левадi бiля верби i хоч як намагається осудити Григорiя, проте не може i,
забувши, що вона втiшає Югину, усмiхається собi, пригадуючи, як попала в
парубочi руки. Проте зразу ж схоплюється i знову починає вичитувати:
- Чортiв лобуряка. Хоч би до дiвчини пiшов, а то до Федори. Теж радiсть
пеську знайшов. Та ти не плач - нема за ким побиватись. Ти на Дмитра
подивись - орел, а не парубок. Ще багато кашi Грицьковi треба з'їсти, щоб
зрiвнятися з ним. Я б на твоєму мiсцi зараз же пiшла на вулицю i, на
збитки, з Дмитром до вечора б простояла. От i дурна, шо не покажешся на
люди - нiхто б язика не точив, не перемивав твоїх кiсточок, що побиваєшся
за ним. По-моєму так: яке лихо не спiткнеться - не потурай йому, топчи
ногами, смiйся, словом не дай знати про нього. Як менi в того Сафрона
гiрко буває - одна тiльки я знаю, а проте i бровою не поведу. Насядеться
вiн на мене i почне, i почне вичитувати, прямо тобi як псалтир читає.
Слухаю, слухаю його, а потiм i вiдповiм, так смирненько: "Чи ви все
сказали, чи ще будете? Тодi я корови подою i дослухувати прийду Дуже
iнтересно говорите. Напевне ви на якихось курсах були". Плюне той
спересердя i пiде. Такую б, як ти, мов iржа, за мiсяць заїв би, а на менi
кутнi обломить.
Потiшала, як могла, i втихомирила Югину. Тiльки вряди-годи здригнеться
дiвчина, i схлипування з самої середини прорветься.
Прощаючись, наказувала Софiя:
- Оце вмийся менi гарненько i шпар на музики. Такого краков'яка
жиганемо з тобою. I з танцю вручу тебе Дмитровi. Побачиш, як запишається
вiн, i з радостi слова не промовить, тiльки очима лупатиме. - Поставила
сторчма очi i вибiгла з хати.
Аж легше стало Югинi, що нiхто не слiдкує за нею, не бачить її горя.
"Так ти до тої, до безпутної ходиш, з мене людську поговiрку робиш. А я
так тобi вiрила. Не дiждеш насмiятись..." I раптом, трусячись всiм тiлом,
вона бачить, як вулицею, помiж двома засипаними листям колiями, прямує
Григорiй.
Куди дiтись? Чи в клуню побiпи, чи забитись у ванькирi, щоб не бачити
осоружного лиця, не чути ненависного тихого голосу. Краще хай би Дмитро
прийшов. I для нього у неї найдеться i слово, i усмiх... "Чи знайшлися б?"
"Пiдеш за мене - нiчого бiльше в свiтi не треба", - горять чорнi очi на
поблiдлому лицi, тремтять нiздрi орлиного носа...
Який же вiн лихий i хороший. Тiльки, певне, страшно з таким на самотi
залишатися... Куди ж заховатись їй? На самому порозi ледве-не збила з нiг
Марiйку.
- Що з тобою? Лиця на тобi, дiвко, не видно.
- Мамо, до нас той... Шевчик iде. Скажiть, що мене дома нема. Не
пускайте сьогоднi... i зовсiм не пускайте. Хай собi другу попошукає.
Марiйка остовпiла, дивиться на Югину; потiм, щоб заховати усмiшку, що
скривлює її уста, обертається до дверей i швидко йде до ворiт. А Югина
кидається на лiжко i заплющенi повiки затискує пальцями.



XLII

Сафрон довiдався, що Мiрошниченко послав у район повiдомлення про бiйку
на горбку.
"Влипли по-дурному, як мухи в патоку". Розлючено ввiрвався до хати i
зразу ж накинувся на Карпа, який передражнював Софiю, що нещодавно розбила
тарiлку.
- Чого, сучий сину, ляси бiля наймитської спiдницi точиш! Запрягай
зараз же конi в бричку. Тiльки одним льотом менi!
- Я зараз, тату. - Вхопив шапку в руки, вилетiв у сiни, м'яко
перестрибнув через усi схiдцi ганку i через хвилину забряжчав упряжжю в
стайнi.
Коли воронi, кусаючи вудила, задзвонили кованими вiжками, Сафрон
перехилився над бричкою, гаряче зашепотiв У вухо синовi:
- Тiльки ж мотайся менi, як попiвна замiж. Не застанеш Крамового дома -
поїдь на пасiку. Ну, гайда. Коней тiльки це перегони.
- Зроблю, як звелiли. - Пiдвiвся на весь зрiст, махнув гарапником, i
конi з копита вдарили галопом Красиво вигинаючи шиї, птицями вилетiли з
подвiр'я, мигнули у брамi, замерехтiли в щiлинах паркана.
"Кожна кiсточка машталiрська", - залюбувався постаттю Карпа, але знову
згадав про свої турботи i пiшов до комори взяти горiлку.
"Злиднi чортовi, зв'язати б вас одним мотузком i в морi, як цуценят,
потопити, - витягнув з жита пляшку i попрямував у село.
Вiн уже розiслав до созiвцiв Созоненка, Данька, Денисенка. Сам же
вирiшив обламувати Бондаря, хоча гонор вивертав йому всю душу. Та кого ж
iншого пошле?
"Краще б мене по потилицi звезли, чим ото кривлятись, скидати шапку
перед бидлом. Чи давно само ноги ледь не лизало, просячи врятувати на
переднiвку, а тепер носа до самого неба дере. Де ж, цяця велика, горбка
захотiв! Щоб тобi той горбок на спинi до старостi сiв!"
На перехрестi вiн зупинився бiля плота: вибирав часину, щоб нiхто не
бачив, як iтиме до Бондаря.
Мiцнi пахощi влежаних яблук i сухого зiлля бринiли по всiй хатi. Над
картинами i портретами пишно розквiтли широкi рушники, свiжо пiдмазана
долiвка плеснулась з червоних глиняних берегiв потемнiлим озеречком.
"Порядок, порядок у хатi", - зразу ж помiтив i тричi перехрестився на
порожнiй, без iкон, куток.
- З святою недiлею, - вклонився Iвановi.
- Доброго дня, - статечно пiдвiвся з-за столу Бондар, пильно i недобре