Стельмах М.. Велика рiдня

Вона не знала, чи Гриць її зовсiм покинув, чи, може, пересердиться i
знову привернеться до неї. Вiд одної згадки про нього ще бiльше нило
серце, вогнем пекли в'їдливi слова.
"Так у тебе для мене i слова не знайдеться? З Дмитром краще воркувати?"
Ще тiснiше притискала руку до обличчя, бо здавалось, що сiнешнi дверi,
летячи за парубком, можуть зачепити її, i навiть чула, як шматочки глини
обсипають їй голову, пил порошить очi.
- Найшла собi щастя яке. У Шевчика на все обiйстя один хвiст ледве
тримається, хата не сьогоднi, так завтра розвалиться - iди тодi,
господине, в комiрне капарити вiк.
З кожним новим словом Марiйка все бiльш гарячилась, сердилась i уже не
слухала слiв дочки, даючи волю своєму болю, що зiбрався за багато рокiв
трудного життя.
- Як прийдеться за чужою пряжею пучки протирати, мандебуркою давитися,
за снiп жати, тодi не раз матiр згадаєш. А за Дмитром будеш жити
господинею! Господинею, а не наймичкою, не поденщицею! Якiй хоч дiвцi
слово скаже - з вискоком побiжить за ним! Найкраща побiжить.
- Мамо, чого ви до мене присiкались? Не пiду я нi за Грицька, нi за
Дмитра.
- Туди к бiсовому батьковi. Може, за дурного Власа пiдеш? Як
розпаскудились тепер! Жди вiд такої утiхи батько-мати на старостi лiт. У
ванькир як сучку кину, поки не передумаєш.
- Тодi я утечу од вас, - одрiзала Югина.
- Як утечеш? Куди? - оторопiла жiнка. Вона тiльки тепер, холодiючи,
зрозумiла, що в Югини є її, Марiйчина, упертiсть. I це не порадувало
Бондариху. - Куди ж утечеш? - запитала так, щоб i не дуже грiзно було, але
й не подати виду, що вона надає уваги словам дочки.
- В Комсомольське! - До найменших подробиць пригадала зустрiч з
комсомольцями, i такою принадою повiяло з вечiрньої долини, що мовчазнi
сльози мимоволi закапали на долiвку. - В колектив пiду!
- В колектив? Це комсомольський соз? - перелякалася Марiйка й
безпорадно замовкла, не знаючи, що сказати дочцi.
З Бондарихою таке не часто трапляється.
За цi днi обличчя Югини витягнулось, стало таким прозорим, що аж
одсвiчувалось синiми жилками, побiльшали очi, здавалось, що голубе свiтло
переливалося через перенiсся, пiд очима двома темносинiми обiдками
вляглися тiнi, усiянi дрiбними, мов макове зерно, крапками.
Iван спробував закинути дочцi слово про Дмитра, то вона i на нього
нагнiвалась, тому й вирiшив не мiшатись в бабськi справи.
- Хе! Хай собi робить, як сама знає, - сказав Марiйцi, - бо потiм, якщо
до чого, увесь вiк буде на нас нарiкати.
- Увесь вiк буде дякувати. Спом'янеш моє слово! - насiлась жiнка на
нього, i мусив вiдступитися чоловiк.
- Сам дiдько у ваших дiлах шию скрутить. Я вам i не суддя,i не
порадник.
- Що ти за батько! Пригрозити не можеш їй? - напосiдала Марiйка.
- Коли б вона лежала поперек лави - мiг би, а тепер, коли i повздовж
ледве вмiстиш, - не присилуєш. I дай їй спокiй.
- Поки не побачу за Дмитром - поїдом їстиму.
- Гляди, щоб не подавилась. Вона тиха, тиха, а кiсточка твоя сидить. -
I йшов до своїх созовцiв. В гуртовiй роботi вiн потроху забував за домашнi
чвари i не розумiв, скiльки можна товктися над вибором i чому Югина не
хоче пiти за Дмитра.
З роками, коли забудеться давно прохолола любов i тiльки iнколи дасть
про себе знати неясними клаптями спогадiв, лiтнi люди не розумiють молодi.
I вдивовижу стає їм густий рум'янець вiд одного погляду i сором од
звичного слова, що для закоханих здається грубим, огидним, як дотик жаби;
i нетерпеливе чекання недiлi з танцями i жаданими зустрiчами; i
хвилювання, i вибiр милого, який всiм, видно, поступається перед iншими. I
тодi старiсть знизує плечима, киває головою, бубонить розумнi настанови,
вважаючи, що тiльки вона знається на життi. А запитайте, що вона кiлька
десяткiв рокiв тому робила. I чи все тодi зважувалося досвiдом i розумом?
Справдi, юнiсть що та рiчка у повiдь - розiллється на чотири броди,
кiнця-краю не видно, промиває добiрнi зорi, мiсячним мiстком перевисає вiд
берега до берега; чия то пiсня над нею пливе, i чи не скиби срiбла
розрiзає весло в молодих руках, ще й накрапає iскристим разком на спiвучий
плес... А там, гляди, ковзнуться по золотому мостi хмари, розрiжуть його,
затьмарять, в береги увiйдуть води - i де тi гнiзда зiрок подiваються; i
по чорнiй рiцi мовчки пропливе зiгнутий рибалка, а тумани, сивi, як борода
його, зiйдуться безшумно за човном, тiльки десь далеко-далеко заскрипить
весло, як давня згадка.

* * *

З полудня сипнув дрiбний холодний дощик.
Руки Югини задубiли i ледве ворушились в доспiлому просi. Поле
затягнулось сiрою безвiдрадною сiткою. Сизою темiнню заклубився Великий
шлях, та вiтер швидко розметав димчастi хмари, i обпатране, без промiння
сонце злякано вискочило на брудносиню прогалину, покотилось ночувати у
лiс.
Таки не дожала постатi; поскладала снопи в полукiпок i тихо пiшла у
село. Вечiр мiнив обриси ланiв, шляху, i дивно змiнювався захiд; ось вiн
став зеленястоголубим, далi чиїсь руки почали засновувати синь огнистими
нитками i незабаром золотi архiпелаги попливли над потемнiлими лiсами.
Помiж липами стало темнiше. Мокре листя прилипало до босих нiг i спросоння
шелестiло щось таке знайоме i тоскне.
Зiтхнула - нелегко було повертатись додому в докори i гризню. I хай що
хоче робить мати - не буде по її. А Гриць теж добрий - наговорив,
роз'ятрив серце - i на очi не з'являється. Така твоя любов невiрна. Що ж,
вона все, усе перетерпить, в дiвках посивiє, та, наперекiр матерi,
доможеться свого. Одначе гiркий жаль охопив її, вiдчула, як млосно
запарувало тiло... Не того, що Дмитро поганий, нi, тiльки наперекiр матерi
нiзащо не пiде за нього.
- Югино!
Радiсний переляк, наче порив вiтру, охоплює дiвчину з нiг до голови. А
вже назустрiч їй наближається i затьмарює свiт таке дороге обличчя, чорний
чуб, пахучi губи; руки торкаються її плечей, обвиваються навколо гнучкого
стану, i поцiлунок закриває її уста.
- Чи ти з глузду з'їхав? - нерiшуче вiдпихає вiд себе i злякано
оглядається навколо. - Ще люди побачать.
- I хай бачать, - тягнеться Гриць до неї. їхнi очi стрiчаються в однiй
щасливiй усмiшцi.
- Уже думала, що забув за мене.
- I не говори, - пригортає до себе Югину, спираючись спиною на
гудзкувату розлогу липу. - Тiльки тепер взнав, як я люблю тебе, - i аж
почервонiв од сорому, згадавши Федору.
- Е?
- Пiсля тої суперечки мiсця собi не мiг знайти. То ранiше все було
простим i зрозумiлим: є в Бондарiв дочка Югина, вона мене любить, я - її,
взимку одружимось... I враз наче обiрвалось щось. Сяду їсти - хлiб з рук
падає, стану робити - в очах ти стоїш, увечерi пiдiйду до твого вiкна -
сам себе проклинаю, i знову повертаюсь додому, розбитий, наче двi копи
змолотив.
- А хто ж тобi винен? - одхилилась назад, поглянула на шлях i на
парубка. Красиве, заспокоєне обличчя, освiтлене вечiрнiм сяйвом, було
золотисто-смаглявим, одначе сутiнки мiнили небо i такi знайомi риси почали
вкриватися тiнями, чорнiти.
- Дмитро заходив пiсля того? - пригорнув дiвчину i допитливо глянув у
очi.
- Приходив.
- Чи вiн так, чи насправдi?
- Хто його знає, - зiтхнула i зразу зiв'яла, згадавши, що її жде дома.
- Боюсь, Грицю, що не жартома приходив, хоч i не говорив зi мною вiн. - Не
хотiла зразу виказувати всього, щоб не завдавати жалю i собi, i коханому.
- Коли насправдi, - погане наше дiло. Знаю, його спроста не спихнеш з
дороги, - задумався Григорiй i наче забув за дiвчину. Опустив голову, i
буйний чуб закрив увесь вид. Вiтер свиснув у порiдженому гiллi, поворушив
пiд ногами листву i покотився ровом у холодну безвiсть. Низько гудiв шлях,
а трухлявi дупла старих дерев дихали прiллю i затхлим п'янким теплом, до
якого вже починала добиратися осiнь.
-Що ж, Дмитре, - одiрвав Григорiй руку вiд чола, i Югина не могла у
темрявi розiбрати рис його обличчя, - були ми найкращими друзями. Коли ж
став на дорозi - гнiвайся на себе.
- Страшно менi, Грицю. Ходiм додому, - пригорнулась дiвчина до нього. I
Грицько поцiлунком заспокоїв її.



XXXVIII

Хвилюючись, Дмитро сперся лiктями на ворота, голову повернув до
освiтленого, завiшаного фiранкою вiкна. Тяжко було йти до хати: знав, що,
тiльки вiдчинить дверi, стрiне сумовито-наляканий погляд i потiм увесь
вечiр Югина буде ховати обличчя вiд нього, мовчати, байдуже вiдповiдати на
запитання Марiйки. Як нiколи, страждала його непокiрна гордiсть. Iнодi
ставав сам собi огидний, проте не мiг i не хотiв зломити себе - вiдiйти з
тої важкої дороги. Упертiсть глушила доводи розуму. Хмуро просиджував
вечiр у Бондарiв i без слiв прощався з дiвчиною, коли та, за звичаєм i з
нiмого велiння матерi, мусила виходити за ним у сiни.
Хтось, окутаний темрявою, повернув у вуличку до нього, i Дмитро, щоб нi
з ким не стрiчатись, тихо причинив ворота. Напомацки в сiнях знайшов
клямку i, пригинаючись, увiйшов у свiтлицю. Вiд скринi метнулася дiвчина i
наполохано глянула на нього.
- Вечiр добрий, Югино, - став посеред хати напроти дiвчини.
- Добрий вечiр, - ледве чутно прошепотiла i забилася в куток мiж лiжком
i скринею.
- Де ж батьки?
- Що?.. Батьки? Тато на зборах созу, а мати, напевне, зараз прийдуть, -
болiсно здригнулись уста. Догадався, що неприємно було згадувати за матiр.
- Ага, - сiв на лавi, не спускаючи важкого погляду з Бондарiвни. Бачив,
як мiнилось її обличчя, краска почала заливати його: здригались вiдточенi
крильця нiздрiв, i в очах сколихнулась упертiсть: "Зараз почне вона
вичитувати менi те, що я вже давно знаю", - здогадався по її рiшучому
обличчю.
"Може, якимсь питанням збити її з пантелику, не дати першiй
заговорити... Нi, хай говорить", - виповзає зла упертiсть. Вiн стискує
уста, примружується, дає очима зрозумiти, що ладен вислухати її, навiть
бiльше того - знає, що почує вiд неї.
I дiвчина насторожується пiд його шаленим слiпучим поглядом, проте
рiшуче встає i кулак правої руки кладе на залiзну квiтку укованої ляди.
Видно, холод обпiк руку, бо зараз вiдсовує її i, в забуттi, знову кладе на
тьмяну пелюстку.
- Дмитре Тимофiйовичу, - збирає всю рiшучiсть дiвчина, проте, може
мимоволi, благання тремтить в її голосi, i погляд насторожено зупиняється
на дверях. - Дмитре Тимофiйовичу, я нiчого злого, тiльки добра хочу вам.
Розгубилася, побачивши його напружену, злу посмiшку.
- Їй-право, тiльки добра, - переконує його. - Але ж що менi робити,
коли з Грицьком ранiше взналася. Вiн мене полюбив, i я... Вiк буду
дякувати вам... Що я зроблю... Не ходiть до мене... Що воно iз того? I
вам, бачу, нелегко, i менi несолодко.
I певне, зараз би сльози наповнили її повiки, та вiн спiшить запобiгти
цьому - рвучко кидає через стiл шапку на покуть, ступає крок вперед,
високий i розгнiваний, так впирається руками в ляду, що аж скриня трiщить
до самих колiщат. I Югина не може одвести погляду вiд його чорних звужених
очей з лихими, як вогонь, блищиками.
- Гарна твоя казка-байка, та не тобi її розказувати, не менi слухати.
Дуже просто сказати: вiдступiться. Може, я сам себе ламав не день i не
нiч; тебе iз серця виривав, та не мiг вирвати. А що менi тепер робити? -
вiн наближається до дiвчини, вона хоче вiдступити назад та впирається
спиною в бильце лiжка i з острахом i здивованням дивиться на нього.
- Коли ти менi добра бажаєш, у мене є одне щастя - ти. Пiдеш за мене -
нiчого бiльше в свiтi не треба... Добре комусь щастя бажати - iз свого
багатства пощерблений грiш кинути... Коли б я вiрив, що кохання Гриця
таке, як моє, може ще здолав би себе. Та йому я не вiрю i ти не дуже
пишайся ним. Подивися краще, коли твоя любов очi загубила. I своїм
казанням не вiдвернеш мене.
"Горе моє, який же вiн лихий i... хороший. Невже вiн так любить мене? -
вперше якесь тепле почуття, перемежоване з острахом, ворухнулось до
парубка. - Що ж вiн на Гриця наговорює". Хоче запитати Дмитра, та в цей
час у свiтлицю входять мати з Шевчиком...
В мовчаннi проходить вечiр. Парубки косують один на одного, i даремнi
намагання Марiйки як-небудь пiдтримати розмову; не допомагають насiння i
яблука, не допомагають розпити про здоров'я домашнiх, а коли спитала в
Грицька про будiвлю нової хати, аж закрутився хлопець на мiсцi i злiсно
подивився на Дмитра.
Водночас взялись за шапки i вийшли з хати.
В блiдоголубiй димчастiй ополонцi, обведенiй хмаринами, то свiтлiшав,
то темнiшав ущерблений мiсяць i довгi тiнi то пробiгали через дорогу на
город, то злякано кидались назад, нечутно ворушачись пiд ногами. Iшли,
шелестячи листям, - Дмитро по один бiк глибоко витисненої колесами вузької
колiї, Грицько - по другий.
На перехрестi бiля Дарчиної хати, що задрiмала в молодому сливняку,
Грицько зупинився, заходячи вперед. Вся його невисока, мiцна постать
напружилась, пiд шкiрою на щоках подвоєними бугорками заворушились
округленi м'язи - видно, сильно зцiпив зуби.
- Дмитре, як воно виходить?
- Хiба що? - незрозумiле знизав плечима, з цiкавiстю розглядаючи
насторожену сильну постать парубка. "Проворний, крiпкий".
Грицько, чуючи таке питання, полегшено зiтхнув, мабуть, повiрив, що
нiчого не трапилось, та знову пальцi до болю втиснулись в долонi, рiзко
випнулись вузлуватi суглоби.
- Чи ти так до Бондарiв заходиш, чи вiд мене хочеш дiвчину вiдбити?
- Який ти недогадливий, - похитав головою. - Хiба ж "так" до дiвчат
ходять? Да, Грицю, думаю вiдбити вiд тебе Бондарiвну.
Спочатку навiть недовiра ворухнула бровами Шевчика. "Чи не жартує?"
- Як же воно так? - для чогось оглянувся назад. - Дiвчина мене
любить...
- А я до Федори ходжу, - пiдказав уїдливо.
Якусь хвилину Григорiй стояв, мов скам'янiлий. Та ось подався назад i,
перехиляючись з розгону вперед, вдарив важким кулаком Дмитра в лице;
другий кулак уже марно розiтнув повiтря - Горицвiт вiдскочив назад, i
Григорiй потягнувся за ним.
- Е, та ти вже й б'єшся? - нi до чого вирвалось.
Шевчик знову наскочив на Дмитра, але його кулаки вже скрiзь зустрiчали
дуги великих рук.
- Геть, жабо зелена, поки не увiв у грiх, - просичав Дмитро. - Рiдкий
ти супроти мене, - i ледве встигав одводити коловорот розлючених рук.

* * *

- Дмитре, що з тобою? - застигла Докiя посеред хат, притискаючи
сплетенi руки до грудей.
- Ет, все вам треба знати... Ледача кров з носа пiшла... Злийте на
руки. - Вимився теплою водою i мусив таки стати коло стола, поки мати
рушником не витерла мiцно прилиплi чорнi грудочки кровi, не змастила губу
пожовтiлим несолоним салом.
- Розказуй тепер, хто тебе так розмалював, - сiла на ослiн супроти
сина, свiтячи сумовитими очима.
- Нiхто, - скривився. - Бiля перелазу спiткнувся i упав.
- Говори, бо я тiльки вчора на свiт появилася... Як тобi не совiсно
брехати? Не водилося за тобою такого перше. Що ж, на добру стежку прямуєш.
Тiльки знай моє слово: брехнею свiт обiйдеш, назад не повернешся. Добре
.вивчився в когось. - Устала i, не дивлячись на сина, стала слати постiль.
Болiло материне серце. Мучили здогади: чи не з Барчуком знову завiвся;
не могла заспокоїтися, що не схотiв сказати правди. Промiнцi свiтла пучком
золотих ниток снувались вiд лампи до очей, неправильно здовжувалось то
округлювалось обличчя сина, уперте, мовчазне, iз зведеними на перенiссi
навислими бровами. Ось вiн пiдвiвся, дмухнув на свiтло, i чорна велика
тiнь майнула по хатi.
Вночi Дмитро прокинувся вiд легкого дотику. Ще не розплющивши очей,
вiдчув, як свiтло червоними кружальцями пробилось крiзь повiки, i, певне
вiдгомiн вчорашнього, тривожна догадка шугнула - рвучко пiдвiвся,
захищаючи голову трохи вiдхиленою рукою.
- Що з тобою? Спи, спи... Непокоївся всю нiч. Чи не жар у тебе? -
прикладає шершаву землисту руку до високого смаглявого чола з вузькою
незагорiлою смужкою вздовж лiнiї чуба, а потiм витирає рушником з
пiдборiддя рожеву сукровицю.
- Мамо, це я з Грицьком побився.
- З Грицем? Яким?
- Шевчиком.
- Шевчиком? - перепитує. - Чи ти не спросоння верзеш?
- Нi. Сам ранiше нiколи б не подумав.
- Як же ж так можна? За що не помирились?
- За дiвчину. Югину Бондар.
- За дiвчину? - широко розплющує очi Докiя, i кiлька догадок так
тиснуть одна одну, що аж боляче стає в головi. - Вам обом приглянулась
одна дiвчина, чи як?
- Еге ж.
Вона ще не вiрить синовi i, вже чуючи, як хвилювання стукається,
нестримно прибуває в груди, удавано зiтхає i похитує головою:
- Як же ж так можна: за дiвчину один одного, десь, не повбивали. А
Бондарiвна славна... Дуже приглянулась тобi?
Незручно парубковi й говорити про свої потайнi думки, морщиться, мов
пiсля чарки, проте не може уникнути материного погляду i, вiдводячи очi
вбiк, глухо кидає:
- Еге ж, дуже... Тiльки...
- Що ж, кращої невiстки менi, либонь, i не вiдшукати... Тiльки бiйка,
Дмитре, пом'яни моє слово, до добра не доведе, - вiдчитує, гасячи свiтло i
ледве стримує радiсть: син її не хворий, не скалiчили Барчуки, не прибили,
не притовкли. Тiльки натура така трудна, камiнна - що в iншого за вiтром
через кiлька тижнiв пiде, в нього роками тримається. Ох, як воно все... -
Усмiхається в темрявi i зразу ж спокiйно засинає.



XXXIX

Землемiр, чiпкий дiдок, з зеленкуватим вузьким клином борiдки i
пiдстриженими прокуреними вусами, вткнувся короткозорими очима в кряжисту
постать Iвана, i його рука довгастим човником вскочила в мiцнi вузлуватi
пальцi.
- Так це ви, можна сказать, Iван Тимофiйович Бондар... Землемiр...
Кхи-кхи. Чортiв кашель. Тьху... Карпо Iванович Мокроус.
Ледве помiтно всмiхнувся Iван. Вийшло: "землемiр кхи-кхи, чортiв
кашель. Тьху". Так i запам'ятав чудернацьке прiзвище, шанобливо тиснучи
руки з колючими сивьми волосинками на пальцях. Обережно, поперед себе,
понiс до хати теодолiт, а Карпо Iванович пiдхопив з землi протертий
чемодан i задрiботiв тонкими ногами за Iваном. У хатi, витягуючи тонку
шию, швидко скинув пальто. Почав потирати руки i заходив з кутка в куток.
З-пiд чорного пiджака рiзко випирали трикутники лопаток, то наближаючись
до хребцiв, то рiзко вiдскакуючи вбiк.
- Можна сказать, вiдiб'ємо завтра вам благодатної земельки на горбку.
Знаю, знаю її. Це споконвiчне князiвство Варчукiв. Як вiн? Ще ворушить
ногами? - допитливо примружив праве око.
- Цього довбнею не доб'єш.
- А як ви думаєте, Iване Тимофiйовичу, чи вони нам побоїща не
закачають? - впритул пiдiйшов до Бондаря, поблискуючи по-дитячому
безпорадними короткозорими очима.
- Думаю, нi. А втiм, хто його знає. Опасаетесь?
- Це я, можна сказать? Самого чорта не боюсь, - вигнув сухi груди. -
Тiльки свого iнструмента жаль - дорога штучка, того й дивися, щоб не
потрощили, - погладив рукою лакованi нiжки теодолiта. I раптом, чогось
сердячись, вдарив кулаком в кулак: - Чортовi баби, так i норовлять
допастись до нього. I видумав бiс, можна сказать, таке зiлля. - Почав
виймати з чемодана карту села.
- Ви може до вечерi перекусите що?
- Не вiдмовлюсь, не вiдмовлюсь. Можна сказати: їж, поки рот свiж, а як
зiв'яне, то й сова не загляне, - задоволено i дрiбно засмiявся...
- Чи вам молока чи пряження зготувати?
- Можна, можна i пряження, i молока, а коли є борщ, та ще й з
квасолькою, - нiяк вiдмовитись не посмiю.
I згодом Iван не мiг вiдiрвати здивованого погляду вiд землемiра: такий
тобi миршавенький дiдок, однак, покашлюючи i пирхаючи, їв за трьох
молотникiв - наче за спину кидав. А в усiх урочищах розбирався так, нiби
вирiс у їхньому селi...
Ранок випав туманний; пiд копитами коней стрiляло стужавiле болото i
нависало розбухлою кашею над глибоко втиснутими слiдами.
Карпо Iванович Мокроус не схотiв їхати на возi: худобi тяжко. Доручив
доглядати теодолiт Варивоновi, а сам попрямував понад греблею,
по-пташиному скачучи з протоптаного ногами одного округлого гнiзда в
друге. Широкi, пiдкаченi холошi все густiше вкривалися бризками болота,
проте землемiр найменше турбувався такою халепою, навiть якусь пiсеньку
мугикав.
"Побачимо, якої ти заспiваєш, коли на горбок Варчукове кодло
збiжиться", - усмiхнувся в цурпалки вусiв Iван Бондар, слiдкуючи за
вузькоплечою постаттю. Що на горбок збiжаться всi, кому тут належала
земля, вiн не сумнiвався, тiльки не знав, чи дiйде до бiйки, чи
закiнчиться погрозою i лайками. Пригадав побiлiле обличчя Марiйки, її
прохання, щоб коли що - гнав коней в село, не встрявав у бiйку. I вiдчув,
як весела дрож пробiгла тiлом, несучи за собою завзяту i насторожену силу.
"Шкода, що Мiрошниченка нема - в район викликали.
З ним безпечнiше".
На другому возi розгонисте смiявся Степан Кушнiр, i пужак дрiбно
тремтiв у червонiй руцi. Посмоктуючи цигарку, шекерявив якусь побрехеньку
Полiкарп Сергiєнко, по-вулишному "Побрехенька", незавидний сухорлявий
чоловiк з загостреним припушеним обличчям i довгими вусами. Невдача либонь
чи не з самого народження переслiдувала чоловiка. Родився вiн на полi пана
Колчака в родинi невилазних наймитiв. Його мати старалася за тринадцятий
снiп заробити трохи хлiба, щоб як-небудь прогодувати шестеро дiтей, що,
мов жорна, мололи всякий харч i свiтили чорним тiлом по всiх вулицях села,
басуючи на хворостинах. Не дуже, видно, зрадiв воловик Явдоким Сергiєнко,
коли до нього примчали на випас двоє старшеньких, i чорнява мазуха Оленка,
захекавшись, радiсно сповiстила:
- Татку, нашiй мамi бузько плинiс хлопчика на поле.
- Дурна, вона й досi не знає, що бузько тiльки жаб жере, - вiдштовхнув
її семилiтнiй Гнат i серйозно повiдомив: - Батьку, мама на полi хлопчика
родили.
Коли новонародженого хрестили, поповi треба було дати три карбованцi,
пiвкопи яєць i курку. Кума (породiлля ще хворiла) грошi i яйця вiддала, а
курки не було в наймитiв, i довго не могла заспокоїтись зобиджена матушка:
"Що це за господиня - навiть курки на обiйстi не має. Один розврат вiд
таких людей".
Всi дiти, як дiти, росли в Сергiєнкiв: плакали, їли, хворiли, кричали,
падали з колиски, об'їдалися всякою поганню, топились у ставку i
поволеньки спинались на ноги. А Полiкарповi одне горе: дуже миршавим
вдався i зовсiм не говорив, хоч яких уже шептух не приводили до нього, чим
не поїли i яким зiллям не обкурювали. Нарештi, коли нiмому хлопцевi минуло
чотири роки, люди пораяли батькам вiдвести його чим скорше до Києва.
Послухалась Орина людей i напровеснi, тримаючись гуртка прочан, пiшла iз
сином в далеку путь. Та недовго того шляху помiряла Орина. Другого ж дня
бiля Лiтина сипнув ядерний дощ i грiм струсонув усiм небом i землею. Люди
навпочiпки поприсiдали бiля лип, та дощ небавом вимочив їх до нитки. А
Полiкарп вiзьми й заговори:
"Глiм i капки".
Того ж дня вночi повернулася Орина додому i страх як потерпала: а що ж
як знову вiдбере мову Полiкарповi. Та по тому говiркiшого хлопця на все
село не знайдеш. Пiдрiсши, в розмовах забував всяку мiру, i потiм його
побрехеньки довго переходили з хати в хату, а до самого Полiкарпа навiк
причепилось прiзвисько "Побрехенька". На гульбищах усi з охотою слухали
Полiкарпа. Вiд душi пирхали i реготали, але нi дiвчата, нi хлопцi не
вважали його за парубка. I скiльки, дiйшовши рокiв, не сватався - тiльки
гарбузи хапав. Тому й знайшов собi дiвчину лише в сусiдньому селi,
пустивши в очi її батькам такого туману високими мисливськими чобiтьми i
берданкою, що тi по простотi своїй i повiрили: неабиякий зять трапився їм
- одним полюванням он як може прожити.
А з того полювання було стiльки користi, як з цапа молока. Правда, чи
не єдиний раз, уже пiсля одруження, трапилось щастя Полiкарповi: застрелив
на болотi качку. I вже не городами, а вулицями попрямував додому, навiть
крюк наклав, щоб не минути кооперацiю, де в недiлю збирались погомонiти
дядьки.
- Несеш свiжину, Полiкарпе? - гукнув широкоплечий сусiд Василь
Коваленко, ледве стримуючи усмiшку.
- Та хiба ж тепер дичина? От колись дичини, мов гною, було, - став бiля
гурту селян. - Бувало, обвiшаєшся кругом, ледве додому, як пхир, тягнешся.
А тут ще й жiнка починає лаятися. "Доки вже ти будеш таскати - дiвати нема
куди".
- А вбив же що-небудь? - допитується коваль.
- Та якусь паршивеньку качечку.
- Качку? - дивується Василь. - Ану, покажи. Полiкарп, не кваплячись,
широко розкриває торбу i раптом качка з фуркотом, затуляючи його очi,
пiдноситься вгору, низько летить над будинком споживчого товариства i
зникає за садами.
- Ох, ти ж чолт. Полетiла. Чи ти ба... - розгублено повiдомляє
Полiкарп, i вiд смiху здригається увесь майдан...
Зараз Сергiєнко - чує Iван Тимофiйович - напався чогось на парубкiв:
- Хiба ж тепер парубки? От колись були парубки. Бувало, ми з Арсентiєм
вип'ємо по крючку, вiзьмемо шворiняки за халяви та як пiдемо до дiвок -
усi хлопцi, як шушвалки, тiкають вiд нас. А на весiллях завжди пiвока
поставлять, щоб не надавали головиць. Умiли ми в свою пору погуляти. На
теперiшнiх двох парубкiв ще б сили у мене вистачило, - вигинає колесом
суху спину.
I Степан Кушнiр, червонiючи, починає неймовiрно кашляти, щоб не
розсмiятися в очi Полiкарповi.
На горбку поля зовсiм протряхли, i за колесами побiгли неглибокi рiвнi
колiї, пiдрiзаючи слiди втиснутих копит. На сходi рожевiв i розвiвався
туман. Блiде сонце колiщам проскочило шматок роз'їденої просвiтками
хмарини, а свiжа земля запарувала i запахла трухлою стернею, кислуватим
хмелем.
Першу вiху Варивон поставив на межi з левадою, i Карпо Iванович Мокроус
ловко вставив примружене око в скельце теодолiта, окантоване блискучою
мiддю.
Iван Тимофiйович оглянувся навколо, i щасно запам'ятовувалось: i
Великий шлях, i димок на хвилястому гребенi горбка, зелена росиста паша
помiж чорними стернями, i хвилi свiтла, що переганяли у село тiнi, i дзвiн
штельваги, i призивне iржання коней.
"Еге ж, це тобi не наймитом, не поденщиком я ходжу, завидуючи багатiям,
а на своїй, законнiй - район затвердив нам горбок. I нiчого, Сафроне, не
допоможеться: болячка тебе i без горбка не вхопить - все одно не проживеш
всього добра за свiй вiк", - звертається у думцi до Варчука. А
хлiборобська надiя шугає далеко-далеко i спочиває на посивiлому вистиглому
полi, як спочиває перепiлка помiж хлiбами.
Вiн сам повiв конi на вiху, щоб вивести борозну якнайрiвнiше; i
солодко, i тривожно защемiло серце, коли почув, як пiд череслом хруснула
пiдрiзаним пирiєвим корiнням зелена межа.
За плугом, натискаючи на чепiги, горбився Полiкарп, i обличчя його
свiтилось радiсно здивованим усмiхом, який буває в щасливих дiтей.