Стельмах М.. Велика рiдня

солодкуватого борошна.
- Так ото недавно я вам дав книжку, де писалось про штучне заплiднення
худоби.
- Еге ж, не без iнтересу книжечка.
- А ще iнтереснiше в одному закордонному, значить, журналi писалось.
- В закордонному? Ти сам вичитав? - покосився на Варивона, знаючи його
вдачу.
- Нi, переклали менi.
- Переклали. Ну, ну, - присунувся ближче Василь Денисович, аж накрив
крислатим брилем Варивонiв картуз.
- Я вам краще завтра докажу. На посвiт запiзнюся.
- Успiєш з козами на торг. Ну, так що в тому журналi?
- Розмiркувала одна вчена голова, що дуже рiдко, значить, жеребляться
матки - жди того приплоду аж одинадцять мiсяцiв.
- I нiяк не менше. Так уже природа створила, що кiнь - не кролик.
- I вирiшив вiн як-небудь скоротити строки.
- Скоротити? - недовiрливо поглянув у звуженi очi Варивона, але той
вчасно вiями погасив лукавi вогники в янтарних очах.
- Скоротити. Що ж зробиш - наука, - розвiв руками Варивон.
- Наука - таке дiло, - з легким зiтханням погоджується Карпець.
- Ну й вигадав цей учений такий iнкубатор.
- Iнкубатор? - насторожується старший конюх.
- Не зовсiм iнкубатор, правда, а щось подiбне до того. Велике страхiття
збудував, - i для переконливостi навiть широко в повiтрi руками окреслив
коло. - Приспособив цей кiнський iнкубатор i, дивись тобi, через три тижнi
висиджуються лошата, i то - всяких мастей. Прямо, як в банку йдуть.
- Чи то й вони з яєць, як курчата, вилуплюються? - уже в'їдливо
допитується Василь Денисович.
- От цього вже не знаю, а чого не знаю, так i говорити не буду. А що
лошат виводять в таких iнкубаторах - це так.
- Може й так, - похитуючи головою, згоджується Карпець. - Тiльки от,
подумати, брехунiв i в iнкубатор не закладають, а вони самi вилуплюються.
- Чого б це я нападався, - ледве здушує смiх. - Я ж вам зразу сказав,
що це в закордонному журналi писалось. Так що ж ви звiдти, з-за кордону,
правду вичитаєте? Там ще не таке пишеться.
- Це ти вiрно кажеш. Там понаписують... А що-небудь у тебе з наших
журналiв є?
- Завтра вам принесу нову книгу. Ще й сам прочитати не встиг.
- Гляди ж. А то до стайнi на гарматний пострiл не допущу. Драпаком
нажену з двору. Про що ж там пишеться?
- Про досвiд кращих конюхiв України.
- О, це дуже пiдходяща книга для мене.
З остям, веслом i лiхтарем до них пiдходить Дмитро, i Варивон швидко
прощається iз старшим конюхом.
- Нi пуху вам, нi пера. Рибки ж принеси, iнкубаторнику.
Обидва бригадири виходять в синє поле, а Василь Денисович прямує до
стайнi, що наскрiзь пропахла мiцним амонiєм i потом.
Полiкарп Сергiєнко засвiчує лiхтарi, i тiнi тихо перегойдуються в
довгiй i широкiй стайнi.
- Оце книжку сьогоднi прочитав, - зупиняється Карпець бiля Сергiєнка. -
Про досвiд кращих конюхiв пишеться. Iнтересна.
- Розкажи, Василю.
- Нема часу сьогоднi розказувати. Треба додому йти, - заклопотано
прямує до брами, але на дворi бiля ворiт сердито зупиняється: пiд ногами
лежить недбало кимсь кинута оброть. Розгнiваний, швидко повертається до
стайнi i вражено зупиняється, почувши, як Полiкарп повчає молодшого
конюха, який нещодавно прийшов на нiчну змiну:
- Вiд лiтератури тобi, хлопче, не треба вiдставати. Що б то за якоюсь
книгою просидiти. А то тiльки бiля дiвчат штанцi протираєш та всякi
вiршики їм нашiптуєш. Ось сьогоднi я i Василь Денисович прочитали, як
кращi конюхи доглядають худобу. Повчальна книга.
"Як неправду чоловiк чеше. I стиду нема нiякого.", - дивується Карпець,
зовсiм забувши свої слова.
- Так я цю книжку теж сьогоднi прочитав, її аж три примiрники привезли
в нашу бiблiотеку.
- Ага. Молодчина. Люблю за це. Виходить, будуть iз тебе люди, -
похвалив Полiкарп.
- Там i про нашого Василя Денисовича згадується.
- Та ну!? - майже водночас скрикують Сергiєнко i Карпець. I хлопець
здивовано дивиться на обох конюхiв.
- Як же це ви так читали? - незрозумiле стискує плечима.
- Я тiльки кiлька сторiнок розiбрав. Що ж там про мене пишуть?
- Якраз на перших сторiнках i згадують про вас, - уже догадується про
все хлопець i в очi смiється конюхам.
- Так що там пишуть? - знову перепитує Карпець.
- Давню iсторiю. Як ви поставили на ноги напiвживе тягло...



VI

Дмитро i Варивон вогкими лугами пiдiйшли до напiвсонної рiки. Хвиля
тихо лащилась до молодих пагiнцiв, гребенi її були червонi, а западини -
темносинi, тiльки бистрiнь iще й досi притишено переливалась кiлькома
барвами. Берег тонко пахнув прiсним, нагрiтим за день пiском i
солодкувато-гiрким плавом. З легким свистом над головою пролетiло кiлька
чирят, в плавнях обiзвалося господаровите простуджене кахикання крижня.
Посеред рiчки плеснула риба, i кола, розкручуючись, уткнулись у самий
берег.
Вiд невеликого острова вiддiлилась плоскодонка. Дмитро пiзнав на нiй
Григорiя Шевчика.
Варивон вiдiмкнув прип'ятий до старого вузлатого пня човен. Над водою
тихо заколивалося свiтло лiхтаря, i весло лунко бухикнуло за кормою.
Вечiр з кожною хвилиною густiшав, налягав на рiку, i човен уже розбивав
хмари i зорi, а за веслом довго перегойдувалися червонi нитки пряжi.
Виїхали в старе русло i довго вибиралися з гомiнкої заростi
напiвзатоплених верб. Тут, над самою шелюгою, стiною перехилився лiс i
вода бiля берега зачорнiла, як смола.
- Дмитре, ти думаєш тепер в лiсах для себе яку латку посiяти? - слова
Варивона, пiдсиленi рiкою, здалися несподiвано голосними i аж луною
вiддалися в лiсi.
- Нi, не думаю, - пiсля мовчанки поволi вiдповiв Дмитро, глянув у
обличчя Варивона, тьмяно освiтлене сяйвом зорi i блищиком цигарки.
- Заради обережностi не завадило б, - сказав з перебiльшеною
серйознiстю. Але Дмитро зрозумiв уїдливий натяк i так подивився на
Варивона, що той зразу ж примирливо заговорив: - Може ж бути, що в цьому
роцi менше перепаде на трудодень.
- Ат, покинь свої витребеньки. Бачу тебе наскрiзь... Знаєш добре:
заробимо i на хлiб, i до хлiба, тому i не треба кланятись лiсовикам,
ходити по їхнiх п'ятах, пiдмогоричувати... Мало радостi в такому заняттi:
i перед собою, i перед всiма якусь провину чуєш. Везеш той снiп i очi
перед зустрiчними опускаєш, неначе з краденим їдеш... А тепер, подивись,
як виросли ми! Сила колгоспна вивела нашу долю на берег щастя.
- Вiрно, Дмитре! - аж зупинився Варивон. - Без колгоспу розтеклося б
наше життя по чужих руках. Це на власнiй шкурi вiдчув, коли наймитував...
Вибились тепер в люди... Ти знову, кажуть, iз Крамовим зчепився?
- Ну його... чорта кислоокого! - раптом розсердився Дмитро i для чогось
взявся за остя, хоча iще не випливли на плесо.
- Як же так можна начальство крити? - начеб заступився за Крамового.
- Свинячий хвiст вiн менi, а не начальство. Я б таке начальство у три
шиї гнав од колгоспу, щоб людей не баламутив. Ох, уївся ж вiн менi в
печiнки. Вiн тiльки що-небудь почне казати, а менi уся середина, як
панчоха, вивертається.
- Чого ж, вiн непогано вмiє говорити.
- Насобачився. Та що б вiн не базiкав, я знаю одне: в нього янгольська
розмова, та чортова думка. То чоловiк не наш.
- Це ти вже, значить, перебiльшуєш. Насолив вiн i тобi, i селу немало,
але, подивишся, наче старається, в усе заглядає. На зборах завжди
виступає.
- Хитрий лис. Умiє в очi оману пустити i словом, i видимiстю дiла. Ти
не помiтив, що цей крамар тримається серед людей, як справжнiй пан. Яка
бундючнiсть, пиха. Вiн ще й досi думає, що навколо нього самi дурнi,
затурканi, скрученi злиднями дядьки, а вiн велике цабе.
- Така жилка є. Що ж - начальство.
- Та не це мене найбiльше обурює. Обурює те, що нiчого нема в нього
святого. I коли вiн на зборах починає говорити про любов до своєї землi,
Батькiвщини - це для мене такою образою вiє, що кулею вилiтаю з колбуду.
Вiн так говорить цi слова, наче насмiхається з усього найдорожчого нам. А
от по формi все правильно, всi слова рiвно лягають. Гучним реченням вiн
таку порожнечу прикриває, що аж ножем тебе в грудях рiже. Тут тiльки душею
фальш можна почути.
- Може й так, - погодився Варивон. - Я теж не раз почував, що так
говорити про найдорожче не можна. Це насмiшкою звучить... За що ж вiн
напав на тебе?
- За гречку. Захотiв, щоб я насiння своєї бригади змiняв на сортове. От
i тут у нього все витримано по формi: мовляв, за пiдвищення врожаю, за
гатункову гречку борюсь. А насправдi це одна досада нам. Я по зернинi
вiдiбрав мiсцевi сорти, якi у нас найкраще родять. Ну й пiшла колотнеча...
От дурний, що погодився бригадиром стати. Будь воно, те бригадирство,
тричi неладне. Печiнки не гриз би собi, менше було б клопоту. Робив би
потроху, та й годi.
- Хм. Некрасиво це в тебе виходить. Вiдсидiтись за чиїмись плечима
легше всього. А тобi за корою грiх заховуватися: землю знаєш як свої
пальцi. Колгоспники поважають тебе. Тiльки мовчазний ти на людях страшно.
Вовкуватий.
- Покинь ти менi проповiдь читати. I без тебе на душi оскомина ходить.
Тут чоловiк до радостi, як пагонець до сонця, тягнеться, а йому очi
приском печуть... Ти знаєш, як почав менi Крамовий мораль вичитувати,
ледве витримав, щоб не потягнути його iстиком.
- Iще чого бракувало. Тримай себе, Дмитре, в руках, бо за дурну вдачу
чорт зна куди можеш попасти.
Вiн менi наукою почав на людях очi пекти, а сам в тiй науцi як баран в
книзi розбирається. Тiльки й щастя того, що добре говорити умiє, пiд усе
пiдведе хитророзумнi висновки, заб'є баки розумними цитатами, що й
справдi, подивишся збоку, наче правильно чоловiк говорить.
- Чим же воно кiнчилось?
- "Я, - каже Крамовий, - викличу нашого зава хати-лабораторiї, i вiн
тобi доведе, якi сорти треба сiяти". Найшли кого викликати, вiдповiдаю.
Шевчик з якого часу на мене зуби точить. Ви контрольно-насiнньову
лабораторiю запитайте...
- Викликали Григорiя? - зацiкавлено запитав Варивон i аж гребти
перестав, щiльно притискаючи весло до обшивки.
- Викликали, - несподiвано усмiхнувся Дмитро. - Вислухав вiн Крамового,
подивився поверх мене на стiну i почав тобi вичитувати, прямо наче iз
книги: "У наших краях є кiлька мiсцевих популяцiй, що дають кращi врожаї,
нiж вiдомi гатунки. Iз них ми будемо створювати високоврожайнi новi сорти.
Товариш Горицвiт стоїть на вiрному шляху", - знову подивився поверх
мене... Не сподiвався на такий захист... Тихше пiд'їжджай до берега. Ат,
чортi Повiльнiше греби.
Пiсля необережного плеску весла попереду лунко вдарила щука, i
розколихана вода загойдалась в хисткому жовтуватому вiдсвiтi лiхтаря.
Дмитро, перехопивши обома руками остя, напружено вдивляється в прибережну
смугу води. Ось мiж чорним покрученим корiнням вiн помiчає витягнутий
навскiс, грубим кiнцем до поверхнi, темний штурпак. Вiдчуваючи, як холоне
всерединi, Дмитро трохи подається вперед, на мить застигає i раптом
блискавичним ударом вганяє остя в глибiнь.
- Поов! - злякано i неголосно обiзвалась рiка. Варивон закам'янiв на
кормi, до болю стискаючи вiдполiроване руками весло. Здається,
поволi-поволi товариш пiдiймає довге держало. Звиваючись, по водi лунко
вдарив темний хвiст, i Дмитро кидає в човен остя з нахромленою щукою.
- Єсть! - схоплює рибину обома руками Варивон i здiймає її з гострих
крицевих стрiлок. - Добрий щупачок попався. Поплюй, Дмитре, щоб удача
була.
- Не треба, - всмiхається Дмитро i стирає з чола холоднi бризки, що
злилися з дрiбними краплинами поту.
Знову ледве чутно плюснуло весло, i човен безшумно, як тiнь, поплив
понад берегом. Блiдувате сяйво колишеться по водi, зрiдка освiтлюючи
вербовi котики i пучки трави. Не скоро Дмитро помiтив темний навскiсний
обрис i легким та сильним ударом пустив остя помiж плетиво прибережних
корчiв. Мiцно забилася риба в глибинi, метнулась од берега, аж потягнула
чоловiка за собою. Гойднувся човен, i хвиля хлюпнула через верх.
- Чорт! - вилаявся Дмитро i з напругою потягнув до себе остя.
- Оце так щука! - в захопленнi вигукнув Варивон, коли велика риба,
напiвпересiчена остям, почала дужими ударами хвоста, неначе коряком,
вихлюпувати воду з човна. - Дмитре, погреби ти. Хочеться i собi
попробувати рибальського щастя.
- Не витримав? - обережно переходить на середину. Захитався човен, i
Варивон, тримаючись руками за борти, перелiз на мiсце Дмитра. I коли
Дмитро кiлька разiв безшумно провiв веслом, побачив як пiд човен почав
пiдпливати чорний обапол. Варивон, також думаючи, що це дерево, недбало
опустив у воду остя, i враз сильний удар перехилив човна. Глухо i мiцно
вистрiлила рiка, i величезна щука прожогом метнулась на бистрiнь.
- Ах ти, дiдько лисий! Ну хто б мiг подумати? - вилаявся Варивон. - Ох,
i щука ж була! Ну деревина-деревиною. От жаль. Аж серце, значить, пiд
горло пiдкотилось. Ах ти, чортова вiра. Ну що було б догадатися! Прямо не
риба, значить, а брус.
I Дмитровi було шкода, що втекла така здобич, проте почав заспокоювати
друга:
- Дарма. Така щука могла б i нас, i човен перекинути. Навряд чи
витягнули б її. Хватить для нас ще цього добра.
- На таку рибину рiдко коли нападеш. Ох, i щука! Всiм щукам щука. Прямо
як пiдвалина! - нiяк не мiг заспокоїтися Варивон.
- Скоро ти вже скажеш, що вона як хата була.
- Добрi тобi смiшки з чужої лемiшки... Ех, i щука... За лiском човен
пiшов по зелених затоплених лугах, i кучерявi завитки трави, широколистi
пучки кваску, освiтленi хистким сяйвом, здавалось, ворушились i
пiдiймались вгору. Тут Варивон убив кiлькох окунiв i двi щучки.
Пiзньої ночi поверталися друзi додому. За човном бiгли темнi береги,
тихо зiтхала i охкала вода, врозтiч кидалися зорi. I увесь свiт, притихлий
та багатий, доброю задумою сповивав натомлене тiло Дмитра, заспокоював
натривожене серце, розганяв докучливi думи i невдачi. I уже пересварка з
Крамовим вiдпливала в далеку далечiнь, як отой пiдгнилий, похилений
стовпець на загатi. I не буденний дрiб'язок, а ширший i вiдрадний свiт
входив у мiцнi груди чоловiка.
- Про що думаєш, Дмитре?
- Як тобi сказати? I нi про що, i про все. Бувають такi хвилини. Не
помiчав?
- Бувають. Як визорiло, - поглянув Варивон на небо. - I година тиха,
хоч мак сiй.
- Свiтанок скоро. Це ми вже в село не пiдемо. Заночуємо в колгоспному
дворi, щоб завтра не припiзнитися на сiвбу.
- I я так було подумав... Переганяєш мене, Дмитре, в посiвi!
- Мало на що перегнав. От з сiвбою гречки боюся, щоб не запарився.
Вередлива рослина, як перебiрлива дiвчина. Трохи знаю, як бiля неї
ходити...
- Бiля дiвчини. Так, ця наука складна, особливо коли бiля вередливої...
- Помовч, бо зараз хвостом рибини по твоїх пащекуватих губах звезу...
Одна досада - наперед знаю: не дасть менi Крамовий до пуття гречку
посiяти, - знову похмурнiв.
- Чому так думаєш?
- Вiн буде гнатись за виконанням графiка посiву, натискати, аби скорiше
зерно в землю кинути. А гречку треба сiяти, сам знаєш, в таку годину, щоб
вона пiд "запал" не попала, бо iнакше всю твою роботу як корова язиком
злиже. Ну i почнеться тяганина. Крамовий очi виїсть, що треба було не тi
гатунки сiяти. I вийдеш винен кругом. Ех, коли б забрали вiд нас того
чортового свистуна.
- Ти вже все, значить, наперед продумав, - здивувався Варивон. - Це
вже, напевне, не в одну книжку заглянув, з усiма гречкосiями порадився?
- А як же iнакше може бути? Занапастити посiв - це, виходить, i державу
пiдведеш, i себе обдiлиш. Та як потiм i в очi людям подивитися, коли
знаєш, що сам колгоспне добро не зумiв вiдстояти. От прийдуть, скажiмо, до
нас шефи з заводу. Розкажуть про свої досягнення, про новi плани, а потiм
товариш Недремний покладе менi руку на плече, як це вiн робить, вiрячи
моїм словам i дiлу, та й запитає: "Яких успiхiв добився, Дмитре
Тимофiйовичу, чим порадуєш нас?" Що ж менi прийдеться говорити? "Угробив
колгоспний посiв, товаришу Недремний. Гiрше одноосiбника угробив". -
"Добре ви нам помагаєте", - вiдповiсть i обернеться.
- I дуже просто таке може бути. Вiн усюди загляне, все його цiкавить.
Ну, i клiпай очима перед народом, - погодився Варивон.
- От i думаю не тiльки про графiк, а про врожай про бiльшовицький. Бо я
не дощову годину в колгоспi, як отой Василенко - душа спекулянтська -
пересиджую. То життя наше i наших дiтей. Отож i хочу робити, щоб не
так-сяк день до вечора дотягнути, аби трудодень записали. Чи як ти думаєш?
Крамовому треба, щоб усе в правильнi строки виконувалось. Мене ж найбiльше
цiкавить, щоб правильно вродило...
- Разом будемо, Дмитре, вiдстоювати це дiло. Тiльки щось Кушнiр пасує
перед Крамовим.
- Пасує. I чоловiк хороший, а заїдатися з отим начальством не хоче..
Мовляв, так спокiйнiше буде. А той спокiй боком вилiзає... Раннi я надiюсь
посiяти швидше за всi бригади. А от з гречкою - труднiша задача.
- В скiльки строкiв думаєш сiяти?
- В скiльки? - перепитав Дмитро i ще бiльше нахмурився. - Не в два i не
в три.
- У чотири? - здивувався Варивон.
- В один.
- Ти що? - аж вражено зупинився. - Де це чуване, Дмитре? Тодi увесь
масив може пiд "запал" попасти.
- Ех, Варивоне, думка одна мене увесь час непокоїть, - аж зiтхнув. -
Непокоїть, що ляжеш спати - не спиться. I в снi це саме приходить. Ти
кажеш - у три строки. Цю веремiю добре я знаю. Схожа вона на байку про
цигана, який мав трьох синiв, i всi три були угадайлами: хтось iз них
неодмiнно угадає чи дощ сипне, чи снiг потрусить, чи погода буде. Так i
гречка: один iз трьох посiвiв щось i вродить. Але це слiпе щастя, слiпе,
як зiнське щеня. Так мiй дiд i прадiд сiяли, б'ючи поклони до самої землi:
не окривдь нас. Та ще й ми пам'ятаємо, як старi люди, скидаючи штани,
сiяли просо в мiсячнi ночi: щоб вродило воно i горобцi зерна не
визбирали...
Варивон розреготався:
- Пригадуєш, як раз у Карпця, коли вiн в однiй сорочцi такою
агротехнiкою займався, хтось штани украв? Потiм проходу чоловiковi не
було.
- Ось така агротехнiка давно вже спорохнявiла, - усмiхнувся Дмитро. - А
чого ж ми повиннi сiяти гречку в три строки, кидати в пiзнiй, закам'янiлий
грунт, коли там уже паразити висмоктали вiльгiсть i добриво? Я хочу в
один, в найкращий строк посiяти I зiбрати високий врожай. Тут менi наука
повинна пособити, а метеорологiя - пiдказати, яка буде погода. Колгоспники
ми!
- Це ти здорово! - схвально кивнув головою Варивон. - Тут є над чим
подумати. Жива думка!..
На лузi з-пiд нiг з фуркотом зiрвалося кiлька крижнiв i, важко
розбиваючи крильми ледве просвiтлену передсвiтанкову темряву, полетiли до
рiки. Потiм зигзагами злетiли вгору двоє бекасiв, i знову зоряна тиша
вгнiздилась над вогким незатуманеним привiллям.
- Чуєш, як трава росте? - зупинив Дмитро Варивона бiля щебетливого
рiвчака.
Вода дiвочими вiнками кружляла помiж берегами i мелодiйно поспiшала до
широкого Бугу.
Пригнувшись до самої землi, друзi яснiше побачили обриси двох дорiг, що
збiгали i переливалися попелястими смужками через пагорбок, самотнiй
мовчазний вiтряк i темний обрис хати мельника. I небо од землi вже
починало братися присiлком, а в ньому iскорками жеврiли низькi зорi.
В слизькiй торбинi важко схлипнула рибина, i знову тиша така густа, хоч
ножем край. Та чутке вухо i в нiй вловить, як ворушиться i розводить
луговину непокiрне корiння.
Тихо, спокiйно i мiцно проростає земля. Так i дитина першi мiсяцi росте
в материнiм лонi.
- Луги в цьому роцi треба по-хазяйськи допильнувати.
Поле вже навчились доглядати, а за сiнокiс забуваємо. Однi клаптi сiна
перепало на трудоднi. Мусив у тестя позичати, щоб дозимувати корову. А вже
якось тепер i позичати, i купувати не подобає - гордiсть появилася: хiба
ми старцi? Хватило, значить, розуму добитись доброго врожаю, хватить,
думаю, i траву доглянути.
- Тепер я чую голос мужа - не дитини, - вiршем вiдповiв Дмитро. - За
луги чи не нам з тобою прийдеться взятись, бо не подобається щось менi наш
луговик Кузьма Василенко. Вiн би щодня тiльки в чарку заглядав. Кажуть, не
одну копицю сiна за могоричi в iншi села сплавив.
- Вiн може. За чарку його, значить, всього купиш. Дуже дрiбненький
чоловiк. А сюди треба такого, щоб вiн любив сiнокiс, як скажiмо, ти любиш
поле. Може Полiкарпа Сергiєнка? Вiн i полювати на птицю буде, i за дiлом
догляне. А наговорить уже потiм всякої всячини, що й не переслухаєш, -
засмiявся Варивон.
- Думаю, що можна, - погодився Дмитро. - Совiсно працює людина. I тепер
вiн на чоловiка став схожий, хоча й не без того, щоб брехнути.
- Горе одного рака красить. От стало на добро вестися - i Полiкарп мiж
людьми чоловiком став. Сина якого викохав. Командиром хоче Льоня стати. До
вчителiв ходить, пiдучується. - Хлопець путящий. Вивчиться... Свiтає вже.
- Свiтає. Заспiваймо, Дмитре, - поклав куцу мiцну руку на плече Дмитра.
- Виводь ти.
Низько-низько над лугами, щоб не сполохати притихлу землю, в сердечнiй
задумi i здивованнi побраталися два голоси i неквапно попливли назустрiч
свiтанковi:
Ой ти, сад, ти мiй сад, сад зелененький,
Ой, чого ти цвiтеш...



VII

Крамовий поволi висунувся з легкової машини, обернувся до кабiни, i
сонячний промiнь двома пучками заграв на його окулярах.
- Крашанки не потовклися?
- Буде готова яєшня, - засмiявся шофер i подав Крамовому два загорнутих
у папiр пакунки та невелику, з залiзним бильцем довбанку. - Медом пахне, -
очима вказав на дерев'яний посуд.
Крамовий нiчого не вiдповiв. Узяв обидва пакунки пiд руки i, огрядний,
пухкий, розмахуючи довбанкою, наче пiп кадилом, попрямував до свого
невеликого, пiд гонтою, цегляного будинку, що мальовничо бiлим вiтрилом
випливав iз чорного молодого саду.
"Наiльнував. Куди б не поїхав, без здобичi не вернеться. Як ще це вiн
птицi не привiз сьогоднi? Всю машину запаскудить, аж їхати совiсно. От
перекупка скупа", - насмiшкувато провiв шофер гострим поглядом роздобрiлу
постать Крамового i повернув машину до гаражу райвиконкому.
А Крамовий тимчасом у доброму настрої, мугикаючи пiд нiс якусь
пiсеньку, проплив зеленою дорiжкою, пiднявся по камiнних схiдцях i
зупинився перед фарбованими дверима. Пакунки лягли на холодний запiтнiлий
камiнь. Крамовий, шукаючи в кишенях ключа, ще раз оглянув шматок саду i
всмiхнувся. Надвечiрнє повiтря, вологе i тепле, нiжно бринiло листяним
глеєм, прiсно пахнула молода напiвпрозора травиця i на клумбах уже
пробивались товстi зеленi чуби м'ясистих пiвникiв...
"Нi, таки не погане в мене кубельце. Архiтектура, правда, не в захiднiм
дусi, без викрутасiв, та жити можна", - з приємнiстю подумав, вiдмикаючи
дверi. Але, на диво, ключ не обернувся. Крамовий iще крутнув ним i
натиснув на дверi. Вони, вiйнувши холодом, подалися в глибину напiвтемного
коридора.
"Може, не помiтив, як вiдчинив", - поволi заспокоївся i пiдiйшов до
їдальнi. Ключ знову не обернувся в щiлинi, i Крамовий, холонучи, смикнув
до себе мiдну ручку, що зразу ж об-воложилась потом. Застигаючи на порозi,
вiн побачив за столом чоловiчу постать, окутану клубами синюватого диму.
- Хто ви!? Чого ви!? - iстерично вигукнув, сунувши руку в кишеню i
вiдступаючи назад.
- Погано, Петре, вiтаєш гостей. Чи так перелякався? Полохливий ти, як
шкiдливий кiт. Недарма говорять про це... Ну, здоров, здоров, - пiдвiвся
з-за столу невисокий, тонконосий середнiх лiт чоловiк. Сiрi, поставленi
навскiс очi так в'їдалися в перенiсся гострими кутами, наче бажали
роздовбати його. Проте блиск був насторожений, розумний i нечестивий.
- Омелян Крупяк! Як ти? - злякано вигукнув Крамовий i зразу ж притишив
голос: - А я думав, що тебе давно й на свiтi нема.
- Тепер не Омелян Крупяк, а Панас Моторний, кандидат
сiльськогосподарських наук, фахiвець по травах i директор вашої
науково-дослiдної станцiї. Прошу любить i шанувать, - пiдiйшоб до
Крамового, поздоровкався i поцiлувався. - Кажеш, думав, що кiсточки мої
позгнивали. Не такий я дурень, щоб, не поживши усмак, представлятися на
той свiт. Правда, пiд час колективiзацiї чуть не попав у руки деяких
органiв, не при хатi згадуючи, та вислизнув, як в'юн iз вiчка. Тьфу, аж
тепер гидко, коли згадаєш про той випадок. Спасибi, що у Карпа Варчука
знайшов порятунок. А старий Варчук ще не повернувся iз заслання?
- Нi.
- Нiчого. Скоро повернеться.
- Звiдки знаєш?
- Сорока на хвостi принесла, - загадково блиснув очима, так що здалося
- текуче свiтло перекотилося через тонке перенiсся, з'єднало навскiснi
очi.
- Як же ти успiв директором стати?
- В Наркомземi свої люди. Помогли пересидiти лиху годину. Словом, є ще
друзi, що i пiд час гетьманства i пiд час директорiї дiлами крутили.
Порiдiли, дуже порiдiли нашi сили. Через якi гребiнцi прочiсувалися, через
якi сита пересiвалися. Але тi, що втрималися, - путящi робiтнички. Один
десятьох вартий. Старi зубри. Пам'ятаєш наше мiнiстерство?
- Та пам'ятаю, - невдоволено махнув рукою. - Були грiхи молодостi.
- А тепер грiхи старостi? Менi бiльше молодостi подобаються, - чого не
було: шаровари, шлики, романтика, панянки, попiвни i грошi, грошi! Ох,
тодi ж i погуляли в свою волю! Чого не гребонули!.. Петлюра унiверсалом
об'явив, що золото не йтиме. Ну, i почали ми червiнцi на гривнi
вимiнювати. З одного Подiлля скiльки викачали. А з Катеринославщини! Прямо
тобi золотий дощ посипався, злива закрутилась. Да, справдi золотою наша
молодiсть була. Погуляв я тодi. На всю широчiнь. Конi, пам'ятаєш, якi
доп'яв? За Вiнницею, втiкаючи од червоних, угробив їх. Милом всю дорогу
встелили, а врятували мене. Ти тодi вже в Ровно дряпанув. Прибуваю в
Ровно, а мiй друг Петро Крамовий у Кам'янець-Подiльський пошпарив зi
своїми скарбами. Ти обережний був i скупий-скупий. Все на землю, на маєток
стягувався, - весело i зверхньо поглянув на Крайового. - Може й досi десь
лежить твiй золотий маєток в темненькому кубельчику, кращих днiв
дочiкується?
- Що ти, що ти! - замахав руками i сторожко пройшовся по хатi; вiдчинив
дверi, заглянув у двiр. Мимохiть зупинив уважний погляд на сухiй яблунi.
Дивно: тiльки вiн закопав свiй скарб пiд щепою, як чогось вона почала
засихати. "Золото ж не дьоготь. Чого ж це Крупяк про золото нагадав? Може
погорiв i без копiйки залишився? Хай так i знає: я йому не каса", - з
кожною новою думкою все бiльше сердився на Крупяка i переконувався, що
той-таки погорiв: женучись за високою кар'єрою, став тепер просто-напросто
дрiбною затичкою.
- Полохливий ти, ой, полохливий, - похитав головою Крупяк, коли
Крамовий зайшов до хати. - Значить, уже старiсть наближається до тебе. На