Страница:
моторiв, довго скреготав у iмлистому повiтрi.
В управi хтось перекинув лампу i зразу зайнялися на пiдлозi розкиненi
папери. Пантелiй ускочив у будинок. Вище нього в одвiрок цокнула куля, i
в'юнкий невеличкий солдат, з силою вдаривши дверима, зник у другiй
кiмнатi.
Прикладом вiдчинив дверi Пантелiй, але карателя нiде не було. Страшним
поглядом обвiв усю кiмнату i кинувся назад в примiщення, що вже
заповнялося вогнем та димом. Але по дорозi осiнила догадка. Знову
повернувся назад. Обома руками схопив великий диван i так труснув ним, що
вiн зразу ж розвалився, а куций фашист, обвiшаний залiзними хрестами,
вивалився на середину кiмнати. Тут же i пришив його. Знову-таки
бронебiйно-запальною кулею. Назад вiн уже бiг через огонь, i тiльки на
майданi трохи прийшов до пам'ятi, обтираючи пiт i сажу з високого чола...
На вулицi чорними купинами, в безладдi, валялися карателi. Стрiлянина
тепер двома хвилями вiдкочувалася вiд майдану на городи, куди кинулись
тiкати фашисти. Незабаром партизани почали повертатися до машин. Пантелiй,
наче крiзь сон, почув стогiн. При хисткому свiтлi пожарища пораненому
партизановi перев'язали груди i обережно понесли вперед.
Пантелiй на машинi, обережно, немовби боячись подушити вiчний покiй
повiшених, пiд'їхав до шибеницi. Сам перерiзав мотузки, сам поклав у кузов
матiр i сестру, а потiм знову сiв у кабiну i поволi повiв авто в
партизанськi лiси, над якими обважнiло котився мiсяць. Коли наблизились до
лiсової дороги, порiзаної вузлуватим корiнням дерев, Жолудь зупинив машину
i попрохав товаришiв:
- Лазорко, Максиме, притримайте моїх, щоб не болiло їм. I Лазорко в
напiвтемрявi вперше побачив прозорi краплини на очах Пантелiя.
- Притримаємо, їдь спокiйно, - поклав собi на руки негнучке i холодне
тiло дiвчинки. Її невеличке обличчя з здивовано-страдними очима все
взялося воском, як береться воском достигле яблуко, тiльки шия була
перехоплена темною, глибоко втиснутою смугою.
"Це тi, що iще не жили", - в скорботi нахилився над дiвчинкою Лазорко,
i бiльше вiн нiчого не бачив, аж поки не приїхали до Городища...
Пантелiй сам викопав простору яму, сам положив матiр поруч Iз сестрою,
а закопати не змiг - кусаючи губи, востаннє " поцiлував своїх кревних, уже
в ямi, вискочив на поверхню i, нiби п'яний, заточуючись, пiшов до озера.
Пiзнiше на свiжо висипанiй могилi його знайшли Лазорко i Олекса.
Нетямущими очима глянув на друзiв i знову обличчям притулився до землi.
Вiтер поволi перебирав його довгий чуб.
- Пантелiю, брате Пантелiю, - торкнувся його руки Лазорко - Випий
трохи. Воно в горi пособляє, - подав баклажку з горiлкою.
Пантелiй взяв баклажку, пiдвiвся, одiйшов трохи вiд могили i вилив усю
горiлку собi пiд ноги.
- Не треба, Лазорко. Впився я вже. Горем впився. Поки не кiнчиться
вiйна - уст не вмочу, - поправив обважнiлою рукою чуба, що впав на
стемнiлi очi. - Ну от... пiшли, хлопцi.
I, обнявшись, товаришi строго i мiцно попрямували до табору.
XXXVIII
Вони обоє поволi iдуть до озера. Григорiй пристосовується до кроку
товариша, Дмитро спирається на палицю, а тому його лiве плече здається
вигнутим i нижчим, нiж праве. Чисто виголене обличчя Григорiя заклопотане,
до прямої зморшки, що надвоє розсiкає лоб, наближаються iще двi, тiльки не
так, як в бiльшостi людей - навскiс до брiв, а навскiс до перенiсся,
неповно охоплюючи лiнiї брiв.
- Не турбуйся, Пантелiй iз самого пекла вирветься, - втiшає його
Дмитро.
- На вiйнi, як на вiйнi - все може бути.
- Одна прикмета, що скрiзь по дорогах нишпорять фашисти та полiцаї,
говорить: утекли хлопцi, - наполегливо запевняє Дмитро. Вiн упевнений, що
з Пантелiєм нiчого лихого не трапиться - обмане ворогiв.
Безтурботно щебечуть щиглики, блискавицями з дерева на дерево
перелiтають жовни, їхнi спiвучi переливчастi флейти ллють над озером
мелодiйнi струмки, i тому тривожнiше стає на серцi, коли несподiвано
короткими окриками затужить сумовита чайка.
- От як ти розрубав би це подвiйне кiльце? - продовжує Григорiй
незакiнчену розмову.
Дмитро лягає бiля озера, палицею малює на пiску два кола, що стиснули
загiн, з'єднує їх ходами сполучення, посерединi паличками позначає
партизанськi гармати.
- Я наказав би артилерiї бити по переднiй лiнiї, а пiхотинцям пiд
захистом артвогню просуватися вперед.
В цей час вони чують рев машин i зриваються на ноги.
- Пантелiй їде! - впевнено каже Дмитро. Але про всякий випадок здiймає
з шиї автомата i поволi прямує на зростаючий рокiт.
Незабаром бiля табору затихають машини, лунають радiснi голоси, а потiм
усе вiдбувається так швидко, що довго не мiг зрозумiти: сниться чи не
сниться. Тiльки знав, що все почалося з несподiваного оклику:
- Товаришу командире, прибув у ваше розпорядження. Легкової машини не
дiстав, але дiстав вашу рiдню, - незвичним голосом говорить Пантелiй, i
обличчя його теж незвично сумовите i стомлене. I раптом Дмитро побачив
Югину, Андрiя, Ольгу.
- Таточку! - скрикнула дiвчинка i метнулась до нього.
- Дмитре! - зойком вирвалось у дружини. Дмитро кинув палицю, розкрив
обiйми i, накульгуючи, пiшов назустрiч дочцi. Але раптом схопився за
дерево, щоб не упасти - нога сильно вiддала назад i вже зараз не можна
було спертися на неї. Тримаючись однiєю рукою за стовбур, вiн другою
пiдхопив дочку i, цiлуючи її, з здивованням помiтив, як тепер вона стала
схожа на Югину, коли та була дiвчиною.
"Тiльки нiс горицвiтiвський, з горбинкою", - ласкаво випустив дiвчинку
на землю i почав цiлуватися з Югиною, Андрiєм, Туром. Григорiй Шевчик
хотiв непомiтно пiти до табору, але Дмитро зупинив його.
- Югино, дiти! Григорiй Вiкторович врятував менi i моїм партизанам
життя.
На мить у ваганнi зупинилась Югина, глянула на Дмитра i рiшуче пiдiйшла
до Григорiя, поцiлувала його. Григорiй приголубив Андрiя i Ольгу i,
несподiвано швидко повернувшись, пiшов до табору.
- Сiм'ю свою згадав, - тихо промовив Дмитро. I якось незручно стало за
своє щастя, начеб вiн спричинив яке горе Шевчику.
Притишенi, обважнiлi од радостi, переживань i дум, посiдали на високiй
травi, прислухаючись до зеленого шуму, власного стукоту сердець,
невиказаних слiв i почуттiв.
Увечерi домовились, що Григорiй приведе у з'єднання свiй загiн, i
другого дня Горицвiт вирушив до старого гнiзда.
Свiт, величний i радiсний, оповивав Дмитра, -хай на коротку годину,
своїми добрими i цiлющими крилами, i тому ще бiльше хотiлося жити,
боротися за своє i людське щастя, за скривджену спалену землю, що берегла
його, Дмитра, а тому i вiн повинен берегти її до останнього свого подиху.
"З тобою i ми будемо щасливi", - звертався в думах до свого привiлля,
оглядаючи його люблячим оком. I передчуття радостi, надiї, добра, що
наближається до рiдного Подiлля, не покидало пiд час всiєї дороги.
Пiзно увечерi пiд'їздили вони до свого табору. Проїхали повз вартових,
i враз на прогалинi блиснули вогнi, пролунали гарматнi пострiли - раз,
удруге i втретє. Схопились за зброю партизани, повискакували iз машин.
- Дмитре Тимофiйовичу! Добрий вечiр! - з теменi вибiг Степан Синиця i
захоплено промовив до командира загону. - Iз празником вас!
- З яким?
- Нашi вiйська оволодiли Харковом. Наказ товариша Сталiна чули! В честь
взяття Харкова даємо свiй партизанський салют. Прямо так само, як Москва.
Правда, там трохи бiльше гармат. На те вона й Москва!
- Спасибi, Степане, що порадував! - потиснув руку парубчаковi.
- То Червонiй Армiї спасибi! Вона ще нас не так порадуєi Ого! Будьте
певнi!
- Порадує, Степане. Що, думаєш скоро зустрiчати визволителiв?
- Думаю, товаришу командире. Все життя мрiю командиром стати.
- Життя ж у тебе скiльки! - беззвучно засмiявся.
- Як не є - шiстнадцять рокiв! Це щось значить! До Дмитра уже пiдходили
Созiнов, Гоглiдзе, Гаценко, Ольга Вiкторiвна й iншi партизани.
- Тату, - Андрiй твердо одвiв батька вбiк, - ви обiцяли, що пiсля
прориву з оточення приймете мене в партизани. То треба дотримати слово...
- Приймаю. Нiчого з тобою не зробиш. Вредний хлопчисько... На, сину,
батькiвську зброю i навчися нею так володiти, щоб кожним набоєм убивав
ворога, - вiдстебнув тупорилий "фрамер" i обома руками подав його
Андрiєвi.
- Спасибi, тату! - враз споважнiв хлопець. Уся його постать стала
мужнiшою, гордовитою. - Велике спасибi!
- Iще тобi доручаю до кiнця вiйни зберiгати записки i поезiї нашого
Кирила Дуденка, - передав синовi тугий планшет.
Андрiй бережно надiв його через плече i пiшов до Степана Синицi.
- Хороша штучка! - похвалив Степан, оглядаючи зброю. - Давай попробуєм,
як вона б'є.
- Так зараз же темно.
- Ми по гнилому пеньку вдаримо - вiн свiтиться. А потiм нас Пантелiй
Жолудь так навчить стрiляти, що i в теменi, по звуку, вiдшукаємо цiль.
Слух у тебе музикальний?.. Ну, тодi все гаразд.
XXXIX
Казковi вересневi ночi, коли над задуманими лiсами ходять мiсяць i
зорепад i небо до самого ранку горить розсипчастими райдугами...
Безшумно, пiсля недовгих проводiв, на три сторони розходяться пiдривнi
групи, навантаженi бомбами i толом. Одну групу проводить Дмитро, другу -
Тур, а третю - Созiнов. Тихо поскрипують по лiсовiй дорозi колеса, на
возах чорнiють тiла авiабомб.
Михайло мовчки пiдходить до Нiни, тiсно притуляється плечем до її
плеча, i так iдуть по вузькому трав'янистому мiждорiжжi, обрiзаному з двох
бокiв глибоко втиснутими колiями. Вiн чує, як б'ється i його, i дiвоче
серце, i в одсвiтi падучої зорi бачить, як рожевiє блiде миле обличчя.
Щокою притуляється до її щоки, i дiвчина не одхиляється од нього. Його
милує приторк шовкової коси, невеличкого вуха i, враз зупиняючись посеред
дороги, Михайло кiльцем рук легко охоплює гнучкий стан.
- Нiно! - його руки поволi пiдiймаються до дiвочих плеч.
Раптово пiдводиться сумовите дiвоче обличчя, прекрасне в своїй
непiдкресленiй чистiй строгостi, правдиве у своїй задумi. Три ледь
помiтних складки в мiжбрiв'ї, твердо окресленi лiнiї рота i прихована за
теплим одливом внутрiшня строгiсть очей роблять її старшою за свої роки
Лiсовим зiллям i дорогими хвилюючими споминами вiє од всiєї її постатi, од
пругких нецiлованих уст.
Вiн до того любить її, що совiсно тiснiше стиснути руки навколо
гнучкого стану, щоб необережним рухом не образити коханої. Задихаючись,
бiльше не може говорити, немов ото єдине слово "Нiно" сказало все те, що
ми почуваємо i так неумiло говоримо в хвилину признання.
Те, про що мрiялось, стояло перед ним.
А колеса все далi i далi печаляться. Вiддаляються партизани. I не можна
постояти зайвої хвилини, бо десь у долинi над рiкою одним кiльцем ланцюга,
що перерiзає їхнє щастя, пiдводиться залiзничний мiст. Зiрвеш його - i
поменшає на одне кiльце страшний ланцюг, що до самого серця в'їдається в
груди болючої землi. I не може Михайло похапцем сказати усього, про що
думалось i мрiялось.
- Нiно, бережи себе, - легко стискає отвердiлу руку i рвучко
повертається назад.
Схвильована i незвично напружена вiд ще не збагненого чекання, дiвчина
легко бiжить по росистому мiждорiжжi, i в очах її перемежовується то образ
Михайла, то неясний обрис мосту, то випливає дорога постать матерi, не
мертвої - живої.
Мовчазним поглядом її зустрiчає Соломiя. Вона так хоче побачити на
обличчi молодшої подруги вираз дiвочого щастя, але помiчає тiльки мiнливi
тiнi i не може збагнути, зрозумiти, що сказав Михайло, як Нiна прийняла
його мову, а запитати незручно. Сама щаслива у коханнi, хотiла, щоб i
iншим всмiхнулось те немiнливе, неоманне щастя. А своїй подрузi бажалося
того, про що сама думала, мрiяла i вiдчула.
Розступились лiси, i дрiбнолiсся почало опускатись на луг. Повiяло
вогкiстю, прохолодою i гiркуватою, розпареною за день вербовою корою.
Темносиня лискуча рiка виїмчастими шматками проглянула з-за кущiв, у
пiвснi сколихнувся очерет, затривожилась птиця.
Пантелiй Жолудь розтанув у темрявi Тихо плеснула хвиля, i незабаром,
розводячи траву, зашелестiв дощаний човен, забряжчав залiзний ланцюг.
Мовчки позносили бомби i мотузки в човен.
Охнула, хлюпнула вода. По зiрках безшумно черкнуло смiльне дно, i за
веслом довго не влягалися здовженi хвилястi вiдсвiти. Пантелiй i Нiна
перепливли на той бiк, де ширше розкинулись плавнi, де бiльшою смугою
чорнiли заростi очерету i рiзаку.
Здавалось, що так само колись вересневої ночi вона пливла по притишенiй
рiчцi, зустрiчалася у лiсi з Михайлом, знала про його приязнь до себе i
так само стримувала свої почуття, як отой плескiт, що ледве-ледве,
зiтханням, обзивається за веслом, яким вона править на човнi. Чи надовго
стримувала? Бо вся вона зсередини наливалася чеканням, як наливається
дерево соком, i те чекання уже зiткнулося iз печаллю, почало пiдмивати її.
Сьогоднi вона впросила Жолудя, щоб узяв її на завдання, i, червонiючи
сама перед собою, вiдмiтила в душi: нею володiла не тiльки сила мужностi,
а й приховане бажання чимсь вiдзначитись перед Михайлом. От i зараз думає
про нього. I тихим, сумовитим неспокоєм обгортається її серце, прибите, та
живе.
Вузькою смугою невода виплiтається за веслом озоряна вода, зiтхають
береги. Неясним чорним склепiнням повис над рiчкою мiст. I не те, що
весло, а навiть дихання стримує дiвчина. Коли ж по рейках, високо над
водою, загуркотiв поїзд, сипнувши угору снiп iскор, партизани неймовiрно
швидким ривком просковзнули бистрiнь i причалили до рухливої, зарослої
осоконем купини, що прибилась до берега.
Олекса i Соломiя виходять у плавнi i лягають на сирiй землi, охороняючи
пiдривникiв.
На мосту гупають кроки вартових. Бiля бикiв сильнiше плюскотить вода.
Знову падає зоря, i в зеленкуватому вiдблиску вирiзьблюється напружене
обличчя Пантелiя; партизан саме приладнує тонкi мотузочки до колоди, якою
має вдарити по взривачу.
- Готово, Нiно, - весело i схвильовано шепче Пантелiй. - Бери вiжки в
руки i прав своє щастя на погибель фашисту.
Дiвчина бере двi мотузки, приладнанi до обшивок, пропускає поперед себе
Пантелiя i, правлячи, пускає човен за течiєю. Студена вода вже ллється
поверх халяв, але дiвчина тепер не почуває нi холоду, нi дрожi. Рiшучiсть,
напруга i навiть якийсь острах керують нею. Найбiльше боїться, що, може,
не зумiє направити смертоносний груз до передкрайнього бика.
- Досить. Не йди! Розмотуй мотузки.
Зупиняється бiля хлопця, i човен самотньою цяткою пливе до мосту.
Повернула вправо. Нарештi, уже не бачачи човна, чує нервовий перестук у
руках Так перестукує вночi перемет, коли на ньому б'ється втомлена риба.
- Зупинився! - тихо шепоче Пантелiєвi.
- Присiдай i вiдкривай рота, щоб не так оглушило, - як грiм, лунає
шепiт.
Присiдати треба прямо в студену воду, i вона завагалася, пильно
вдивляючись у даль. Iще раз туго колихнувся невидимий човен, натягнулись
мотузки. Сильно вiдхилився назад Пантелiй. I полум'я з чорними плямами
посерединi викинуло до самого неба червонi язики. В страшенному вибуховi
задвигтiла земля, загримотiв довгий обвал, заскреготiло залiзо, i сизий
стовп, поширюючись, пiднiмався i застеляв долину. Хвиля рiзко вдарила в
береги, обiзвалася криками темiнь, а потiм лiворуч застрочили кулемети.
Зачмокала вода, затрiщав очерет, i Пантелiй сердито зашипiв на дiвчину.
- Лежи i не пiдводь голови! Чуєш менi?!
Пiдпливаючи водою, притиснулася до зiлля. Тепер холод охоплює все тiло,
пробiгає од нiг до голови. Дубiють руки, туго натягується шкiра на лобi.
Кiлька пiдрiзаних стеблин падають бiля неї, i кулi з протягом шерехтять
i попискують в болотистому надбережжi. Берегами, перегукуючись та
стрiляючи, iде невидима їм варта. Луна посилює їхнi голоси, а в темрявi,
десь за мостом, не тихнуть зойки.
Уже iз сходу перейшли на захiд Стожари, високо пiднялися Косарi, до
самої землi спустив чумацьку вiйю Великий Вiз, а стрiлянина не вщухала.
- Коли дотримають нас до ранку - пропали, - клацаючи зубами, промовив
Пантелiй.
Вона нiчого не вiдповiла, бо вже навiть не ворушилися холоднi,
нечутливi уста, а всерединi почав палити жар.
"Хоч би не захворiти". Байдуже стало до пострiлiв, вони здавались не
такими страшними, як ця студена купiль, вiд якої набрякло i закам'янiло
все тiло, кололо у вухах i мозку.
- Пiдемо, Пантелiю, - промовила хрипко, не пiзнаючи свого голосу.
- Куди? Я по смерть iще не збираюсь ходити. Не нажився. А ти не
розкидайся дрижаками, бо й мене заморозиш. Привикай, дiвчино, до
пiдривницького хлiба...
Вдосвiта притихли береги i води. Як тяжко розминається задубiле колюче
тiло. Здається, переломлюються негнучкi ноги, але чiпка упертiсть
перемагає усi болi. Вони виповзають на сухе i уже на свiтанку йдуть в лiс.
Викручуючи сорочку, Пантелiй поглянув на Нiну i не пiзнав її обличчя: воно
пашiло жаром, зрiдка несподiвано швидко бiлiло i знову наливалось
рум'янцем.
- Еге, як тебе розiбрало! Розiтрись добре, - вийняв iз кишенi плескату
пляшечку зi спиртом, а сам пiшов у лiсову гущину.
Пiзнiм вечором на запаснiй лодцi перебралися на другий берег. Ледве
йшла. Уся горiла, а земля перед нею коливалась i розходилась кругами. В
головi iще й досi гуркотiв отой нiчний вибух. Туманилось в очах i, неначе
крiзь сон, почула знайомий схвильований голос:
- Пантелiю, Нiно, це ви?
- Та неначе ми... I ще голос:
- Прийшли! Нiно, що з тобою? - нахиляється над нею Созiнов.
- Нiчого, Михаиле, - уперше називає його по iменi, i все, усе кудись
вiддаляється вiд неї.
Прокидається од яскравого сонячного сяйва, радiсно примружується,
несподiвано зустрiчає погляд Михайла i червонiє. Вона добре знає: щось уже
трапилось, але що - не пригадує.
- Як тобi? Покращало?
I дивно, навiть смiшно бачити перед собою стурбоване, схвильоване
обличчя.
- Усе гаразд, - пiдводиться дiвчина. Якимсь незвично стужавiлим,
твердим стало її тiло, i в головi перегойдувався бiль. Але то лише на
хвильку.
- Нiно, ти не знаєш; як я переболiв за тобою. Коли б ти знала... - бере
її за руку.
I вона тепер пригадує: назвала його вголос по iменi i радiсний сором
заливає її блiде обличчя. Здається, так би все життя слухала його
перебивчасту, неквапну мову, усе життя не одводила б погляду од чорних
блискучих очей. Вони не огледiлись, як вийшли аж до лiсового озера.
- Нiно, люблю тебе...
I вона, забуваючи увесь тягар та бiль останнього часу, чисто подивилась
на свого коханого, притулилась i зразу ж злякано вiдхилилась од нього:
бiля дубiв загомонiли голоси.
- Олексо, що тобi для повного щастя треба?
- На сьогоднiшнiй день чи пiсля вiйни? - широко звучить завзятий голос
Слюсаря.
- Вiзьмемо хоча б сьогоднiшнiй день.
- Тодi костюм водолаза ощасливить мене.
- Костюм водолаза? - розчаровано тягне спантеличений партизан. - Навiщо
вiн тобi?
- Мости над рiками взривати.
- Ех, коли б я був доброю феєю...
- Тодi б я в спiдницi ходив, - закiнчує Слюсар. I розгонистий молодий
смiх котиться лiсом.
XL
Тепер не пiзнати Сафрона Варчука: постарiв, двома пожмаканими капшуками
обвисла шкiра на щоках, зiгнувся; хода стала розхитаною, а чорнi очi
почали пiдпливати каламутною водою. Iще восени грозився людям, стоячи на
помостi:
- Ми вiдступаємо тiльки до Днiпра. Нi одна бiльшовицька нога не стане
на правий берег.
I ось уже Червона Армiя могутньо постукала у брами Подiлля. Сафрон iще
владно гримав на людей, якi де-не-де жили у вогких холодних норах, але то
була зовнiшня видимiсть влади. Злий i спустошений, приходив додому, кидав
шапку в куток i зразу ж нападався на жiнку:
- Якого дiдька до свiтла тягнешся? Хочеш, щоб якась зараза у вiкно
стрельнула? Ти iз кожним днем дурнiєш, як пеньок трухлявий. - Мовчки
вечеряв i потiм, крекчучи, забирався на пiч - все-таки безпечнiше.
В дивно спустiлiй головi тепер мiцно гнiздився чiпкий страх i перед
теперiшнiм, i перед майбутнiм.
Туманної передвесiнньої ночi хтось постукав у вiкно, i Сафрон затремтiв
iз голови до п'ят. Холонучи, забився в куток, i тiльки тодi почала стихати
дрож, коли пальцi охолодила криця парабелума. Хотiв стрельнути у
перехрестя рам, але в цей час почув знайомий голос:
- Мамо, вiдчинiть.
У хату, важко дихаючи, увалився Карпо i зразу ж втомлено осiв на ослiн.
Коли Горпина засвiтила лампу, Карпо, мов сова, примружив очi й
одвернувся вiд свiтла.
- Не ждали гостя? - промовив хрипким голосом, облизуючи з губ їдкий
пiт.
- Здоров, здоров, синку, - не взуваючись, Сафрон пiдiйшов до Карпа,
охопив руками його шорстку i пiтну шию, схлипнув. - Звiдки ж ти?
- Iз лiсiв, - скривився i махнув рукою.
- Що, тут гуляєш зi своїми?
- Нагулявся. Ледве од смертi утiк. Розбили нас.
- Червонi? - вчепився в обм'якле тiло переляк, i очi стали зовсiм
круглими, коли майнула думка, що червонi вiйська прорвалися в тил.
- Нi, партизани.
- А, партизани, - трохи полегшало.
- I найголовнiше, - продовжував Карпо, - розгромив нас Григорiй Шевчик
та Дмитро Горицвiт. За мною гналися до самої Дубини.
- Дмитро Горицвiт? Це погано. Щоб сюди не заскочив.
- Боїтесь?
- Боюсь.
У вицвiлих очах Карпа майнуло щось, схоже на усмiшку.
- Тiкати, батьку, треба вам.
- Куди?
- Звiсно, не до червоних. А до тих, кому душу запродали.
- А може iще поправляться дiла? - з тривогою i прихованою надiєю
подивився на Карпа.
- Навряд. За гнилий мотузок ухопилися ми, - i, стишуючи голос, немовби
його хто мiг почути, додав: - Менi трохи золота приготуйте. Тiльки не
скупiться, як ви умiєте, бо вже бiльше, певне, не прийдеться просити у
вас.
- Куда ж ти думаєш?
- Знов у банду. Менi одна дорога лежить... Коли ж буде дiло швах,
зашиюсь десь у темний куток. Про всякий випадок уже й документи заготовив.
- Якi?
- Усякi. А вам утiкати треба. Iнакше, тату, на шворку пiдiймуть або
розстрiляють.
- Спасибi, утiшив на старiсть.
- Їжте на здоров'я. Не я ж вас учив, як треба жити на свiтi, а ви
навчали мене. Та що говорити про це - не пособить.
Злi самi на себе, на свою землю, на увесь свiт, мовчки посiдали за
стiл. Тяжко i довго їли, пили, неначе хотiли наїстись i напитись на все
життя.
Як у туманi, сидiли бiля Карпа Олена, Данилко. I не вiрилось, що то
було так, а не iнакше: здавалось - все розтане, зникне, як марево, i
кудись подасться у безвiсть. Напiвмертвi, поводянiлi очi батька ще бiльше
нагадували про небуття. Мотнув головою, щоб розвiяти лихi, надокучливi
думи, проте заглянути в майбутнє побоявся - нiчого там не лежало для
нього.
- Так, виходить, їхати? - важнiючи, нахилився до нього Сафрон.
- Їхати.
- Може разом?
- Поки не можна. Маю завдання оточених нiмцiв вивести iз лiсiв. Це до
них пробивались.
- Уже з нiмцями знову заодно?
- Увесь час заодно. То була лялькова гра у сварку.
- Чого тобi туди пертися?
- Одному богу, правда, рогатому, служу.
- Ну, а коли нiмцiв розiб'ють, кому служитимеш?
- Хто заплатить. Хто бiльше дасть. Хто грiхи нашi прикриє. А такi
знайдуться, ласi до чужої душi i шиї, - сказав загадково.
- А ти бiльш толково не можеш говорити?
- Розумним давно все ясно. У Черчiлля i iже з ним до червоних не
дружба, а нiж за пазухою. - Витер пальцi об штани i важкий, обрезклий,
поволi пiшов у свiтлицю.
Другого дня Карпо попрощався з сiм'єю i пiшов у лiси, а Сафрон почав
ретельно готуватися до втечi з села. Полагодив у кузнi обидва вови - зима
стояла безснiжна, пiдкував коней, упакував добро, забив дошками у кадубах
сало та м'ясо, з потайникiв подiставав паперовi грошi та золото. В управi
мало сидiв, а коли приводили до нього людей, кидав одно:
- Вiдправляйте в районну полiцiю.
Знав, що посилає на вiрну смерть i злiсно кривився:
- Не тiльки ж менi одному страждати.
Чуття зненавистi до всього живого переходило межi здорового глузду. Раз
привели в управу його далеку родичку Барланицьку, що учора прийшла iз
мiста i ще не встигла взятися на облiк.
- Ти чого прийшла сюди? Вiд вербовки втекла?
- Нi. Матiр провiдати. Захворiли вони, - вiдповiла молодиця, запнута
стареньким бiлим платком.
- А чому на облiк не взялася?
- Вчора пiзно було.
- Ага... Покажи документи. - Довго розглядав папiрцi. Усе було в
порядку. Але самий вигляд гарненької молодички дратував його, бо то було
життя. Життя, яке так чiпко трималось його спустошеного тiла. I та мстива
зненависть, що особливо у декого посилюється на старостi, оволодiває ним.
Вiн навiть не може спокiйно бачити голубi, з вогким блиском очi, червонi
непожмакованi уста, рожевий просвiт невеликого прямого носа.
"От вона зараз неначе збирається плакати, а в душi смiється з мене.
Коли ж прийдуть червонi, першою тикне пальцем на старосту".
- Порядку й досi не знаєш? Не навчили?
- Дядьку, вiдпустiть. Хiба ж у вас нема дiтей?
- Помовч менi. Розумна яка... Пiди узнай, чи мати її хвора, - пошепки
говорить до полiцая.
Служака згодом повертається i ще з порога повiдомляє:
- Лежить стара, простудилася.
"Прикидається, обоє, видать, хитрують", - недобрими очима дивиться на
молодицю.
- Що робити iз нею?
- А ти як думаєш?
- Дати з пару лящiв та з порога турнути, щоб носом землю поорала. Хай
знає порядок.
- А що, вона й досi не знає? В районну полiцiю вiдправити. Хай там
розбираються.
I виходить iз управи, щоб не чути голосiння i слiз.
* * *
Знову захряс Великий шлях машинами, рябими, як тигровi пiтони,
гарматами i забрудненим, обдертим вiйськом.
- Вiдступає фашист! - радiсними ластiвками розкрилювались звiстки, одна
одної надiйнiша.
- Вiдступає, - тоскно водянистими очима дивиться на безлад i товкотнечу
Сафрон Варчук. Чорним придорожнiм стовпом вiн стає на обочинi, наче
ввалюється в землю. Як тяжко стало вiдривати вiд неї обважнiлi, забризканi
болотом ноги i. не знати для чого плентатися в управу або на хутiр. Вiн би
тепер навiть Горпину вiдправив в тюрму, бо й вона вiдчуває, радiє, що
повернеться те, чого вiн найбiльше боявся.
Неждано-негадано до його дому пiд'їхала машина. I вiн зразу ж пiзнав,
що бiля шофера сидить Альфред Шенкель. Зустрiч була радiсна для обох;
балакучий обер-лейтенант довго не випускав зi своєї руки вогкої
Варчукової, а очi його розтiкались своїм мiнливим мерехтiнням.
"Поганi дiла, коли вже фашистський офiцер так здоровкається", - зробив
вiдповiдний висновок.
За столом похвалився, що думає виїхати iз села. Шенкель, поволi жуючи
курятину, задумавсь, а потiм схвально закивав головою:
- Гут, гут... треба їхати.
В управi хтось перекинув лампу i зразу зайнялися на пiдлозi розкиненi
папери. Пантелiй ускочив у будинок. Вище нього в одвiрок цокнула куля, i
в'юнкий невеличкий солдат, з силою вдаривши дверима, зник у другiй
кiмнатi.
Прикладом вiдчинив дверi Пантелiй, але карателя нiде не було. Страшним
поглядом обвiв усю кiмнату i кинувся назад в примiщення, що вже
заповнялося вогнем та димом. Але по дорозi осiнила догадка. Знову
повернувся назад. Обома руками схопив великий диван i так труснув ним, що
вiн зразу ж розвалився, а куций фашист, обвiшаний залiзними хрестами,
вивалився на середину кiмнати. Тут же i пришив його. Знову-таки
бронебiйно-запальною кулею. Назад вiн уже бiг через огонь, i тiльки на
майданi трохи прийшов до пам'ятi, обтираючи пiт i сажу з високого чола...
На вулицi чорними купинами, в безладдi, валялися карателi. Стрiлянина
тепер двома хвилями вiдкочувалася вiд майдану на городи, куди кинулись
тiкати фашисти. Незабаром партизани почали повертатися до машин. Пантелiй,
наче крiзь сон, почув стогiн. При хисткому свiтлi пожарища пораненому
партизановi перев'язали груди i обережно понесли вперед.
Пантелiй на машинi, обережно, немовби боячись подушити вiчний покiй
повiшених, пiд'їхав до шибеницi. Сам перерiзав мотузки, сам поклав у кузов
матiр i сестру, а потiм знову сiв у кабiну i поволi повiв авто в
партизанськi лiси, над якими обважнiло котився мiсяць. Коли наблизились до
лiсової дороги, порiзаної вузлуватим корiнням дерев, Жолудь зупинив машину
i попрохав товаришiв:
- Лазорко, Максиме, притримайте моїх, щоб не болiло їм. I Лазорко в
напiвтемрявi вперше побачив прозорi краплини на очах Пантелiя.
- Притримаємо, їдь спокiйно, - поклав собi на руки негнучке i холодне
тiло дiвчинки. Її невеличке обличчя з здивовано-страдними очима все
взялося воском, як береться воском достигле яблуко, тiльки шия була
перехоплена темною, глибоко втиснутою смугою.
"Це тi, що iще не жили", - в скорботi нахилився над дiвчинкою Лазорко,
i бiльше вiн нiчого не бачив, аж поки не приїхали до Городища...
Пантелiй сам викопав простору яму, сам положив матiр поруч Iз сестрою,
а закопати не змiг - кусаючи губи, востаннє " поцiлував своїх кревних, уже
в ямi, вискочив на поверхню i, нiби п'яний, заточуючись, пiшов до озера.
Пiзнiше на свiжо висипанiй могилi його знайшли Лазорко i Олекса.
Нетямущими очима глянув на друзiв i знову обличчям притулився до землi.
Вiтер поволi перебирав його довгий чуб.
- Пантелiю, брате Пантелiю, - торкнувся його руки Лазорко - Випий
трохи. Воно в горi пособляє, - подав баклажку з горiлкою.
Пантелiй взяв баклажку, пiдвiвся, одiйшов трохи вiд могили i вилив усю
горiлку собi пiд ноги.
- Не треба, Лазорко. Впився я вже. Горем впився. Поки не кiнчиться
вiйна - уст не вмочу, - поправив обважнiлою рукою чуба, що впав на
стемнiлi очi. - Ну от... пiшли, хлопцi.
I, обнявшись, товаришi строго i мiцно попрямували до табору.
XXXVIII
Вони обоє поволi iдуть до озера. Григорiй пристосовується до кроку
товариша, Дмитро спирається на палицю, а тому його лiве плече здається
вигнутим i нижчим, нiж праве. Чисто виголене обличчя Григорiя заклопотане,
до прямої зморшки, що надвоє розсiкає лоб, наближаються iще двi, тiльки не
так, як в бiльшостi людей - навскiс до брiв, а навскiс до перенiсся,
неповно охоплюючи лiнiї брiв.
- Не турбуйся, Пантелiй iз самого пекла вирветься, - втiшає його
Дмитро.
- На вiйнi, як на вiйнi - все може бути.
- Одна прикмета, що скрiзь по дорогах нишпорять фашисти та полiцаї,
говорить: утекли хлопцi, - наполегливо запевняє Дмитро. Вiн упевнений, що
з Пантелiєм нiчого лихого не трапиться - обмане ворогiв.
Безтурботно щебечуть щиглики, блискавицями з дерева на дерево
перелiтають жовни, їхнi спiвучi переливчастi флейти ллють над озером
мелодiйнi струмки, i тому тривожнiше стає на серцi, коли несподiвано
короткими окриками затужить сумовита чайка.
- От як ти розрубав би це подвiйне кiльце? - продовжує Григорiй
незакiнчену розмову.
Дмитро лягає бiля озера, палицею малює на пiску два кола, що стиснули
загiн, з'єднує їх ходами сполучення, посерединi паличками позначає
партизанськi гармати.
- Я наказав би артилерiї бити по переднiй лiнiї, а пiхотинцям пiд
захистом артвогню просуватися вперед.
В цей час вони чують рев машин i зриваються на ноги.
- Пантелiй їде! - впевнено каже Дмитро. Але про всякий випадок здiймає
з шиї автомата i поволi прямує на зростаючий рокiт.
Незабаром бiля табору затихають машини, лунають радiснi голоси, а потiм
усе вiдбувається так швидко, що довго не мiг зрозумiти: сниться чи не
сниться. Тiльки знав, що все почалося з несподiваного оклику:
- Товаришу командире, прибув у ваше розпорядження. Легкової машини не
дiстав, але дiстав вашу рiдню, - незвичним голосом говорить Пантелiй, i
обличчя його теж незвично сумовите i стомлене. I раптом Дмитро побачив
Югину, Андрiя, Ольгу.
- Таточку! - скрикнула дiвчинка i метнулась до нього.
- Дмитре! - зойком вирвалось у дружини. Дмитро кинув палицю, розкрив
обiйми i, накульгуючи, пiшов назустрiч дочцi. Але раптом схопився за
дерево, щоб не упасти - нога сильно вiддала назад i вже зараз не можна
було спертися на неї. Тримаючись однiєю рукою за стовбур, вiн другою
пiдхопив дочку i, цiлуючи її, з здивованням помiтив, як тепер вона стала
схожа на Югину, коли та була дiвчиною.
"Тiльки нiс горицвiтiвський, з горбинкою", - ласкаво випустив дiвчинку
на землю i почав цiлуватися з Югиною, Андрiєм, Туром. Григорiй Шевчик
хотiв непомiтно пiти до табору, але Дмитро зупинив його.
- Югино, дiти! Григорiй Вiкторович врятував менi i моїм партизанам
життя.
На мить у ваганнi зупинилась Югина, глянула на Дмитра i рiшуче пiдiйшла
до Григорiя, поцiлувала його. Григорiй приголубив Андрiя i Ольгу i,
несподiвано швидко повернувшись, пiшов до табору.
- Сiм'ю свою згадав, - тихо промовив Дмитро. I якось незручно стало за
своє щастя, начеб вiн спричинив яке горе Шевчику.
Притишенi, обважнiлi од радостi, переживань i дум, посiдали на високiй
травi, прислухаючись до зеленого шуму, власного стукоту сердець,
невиказаних слiв i почуттiв.
Увечерi домовились, що Григорiй приведе у з'єднання свiй загiн, i
другого дня Горицвiт вирушив до старого гнiзда.
Свiт, величний i радiсний, оповивав Дмитра, -хай на коротку годину,
своїми добрими i цiлющими крилами, i тому ще бiльше хотiлося жити,
боротися за своє i людське щастя, за скривджену спалену землю, що берегла
його, Дмитра, а тому i вiн повинен берегти її до останнього свого подиху.
"З тобою i ми будемо щасливi", - звертався в думах до свого привiлля,
оглядаючи його люблячим оком. I передчуття радостi, надiї, добра, що
наближається до рiдного Подiлля, не покидало пiд час всiєї дороги.
Пiзно увечерi пiд'їздили вони до свого табору. Проїхали повз вартових,
i враз на прогалинi блиснули вогнi, пролунали гарматнi пострiли - раз,
удруге i втретє. Схопились за зброю партизани, повискакували iз машин.
- Дмитре Тимофiйовичу! Добрий вечiр! - з теменi вибiг Степан Синиця i
захоплено промовив до командира загону. - Iз празником вас!
- З яким?
- Нашi вiйська оволодiли Харковом. Наказ товариша Сталiна чули! В честь
взяття Харкова даємо свiй партизанський салют. Прямо так само, як Москва.
Правда, там трохи бiльше гармат. На те вона й Москва!
- Спасибi, Степане, що порадував! - потиснув руку парубчаковi.
- То Червонiй Армiї спасибi! Вона ще нас не так порадуєi Ого! Будьте
певнi!
- Порадує, Степане. Що, думаєш скоро зустрiчати визволителiв?
- Думаю, товаришу командире. Все життя мрiю командиром стати.
- Життя ж у тебе скiльки! - беззвучно засмiявся.
- Як не є - шiстнадцять рокiв! Це щось значить! До Дмитра уже пiдходили
Созiнов, Гоглiдзе, Гаценко, Ольга Вiкторiвна й iншi партизани.
- Тату, - Андрiй твердо одвiв батька вбiк, - ви обiцяли, що пiсля
прориву з оточення приймете мене в партизани. То треба дотримати слово...
- Приймаю. Нiчого з тобою не зробиш. Вредний хлопчисько... На, сину,
батькiвську зброю i навчися нею так володiти, щоб кожним набоєм убивав
ворога, - вiдстебнув тупорилий "фрамер" i обома руками подав його
Андрiєвi.
- Спасибi, тату! - враз споважнiв хлопець. Уся його постать стала
мужнiшою, гордовитою. - Велике спасибi!
- Iще тобi доручаю до кiнця вiйни зберiгати записки i поезiї нашого
Кирила Дуденка, - передав синовi тугий планшет.
Андрiй бережно надiв його через плече i пiшов до Степана Синицi.
- Хороша штучка! - похвалив Степан, оглядаючи зброю. - Давай попробуєм,
як вона б'є.
- Так зараз же темно.
- Ми по гнилому пеньку вдаримо - вiн свiтиться. А потiм нас Пантелiй
Жолудь так навчить стрiляти, що i в теменi, по звуку, вiдшукаємо цiль.
Слух у тебе музикальний?.. Ну, тодi все гаразд.
XXXIX
Казковi вересневi ночi, коли над задуманими лiсами ходять мiсяць i
зорепад i небо до самого ранку горить розсипчастими райдугами...
Безшумно, пiсля недовгих проводiв, на три сторони розходяться пiдривнi
групи, навантаженi бомбами i толом. Одну групу проводить Дмитро, другу -
Тур, а третю - Созiнов. Тихо поскрипують по лiсовiй дорозi колеса, на
возах чорнiють тiла авiабомб.
Михайло мовчки пiдходить до Нiни, тiсно притуляється плечем до її
плеча, i так iдуть по вузькому трав'янистому мiждорiжжi, обрiзаному з двох
бокiв глибоко втиснутими колiями. Вiн чує, як б'ється i його, i дiвоче
серце, i в одсвiтi падучої зорi бачить, як рожевiє блiде миле обличчя.
Щокою притуляється до її щоки, i дiвчина не одхиляється од нього. Його
милує приторк шовкової коси, невеличкого вуха i, враз зупиняючись посеред
дороги, Михайло кiльцем рук легко охоплює гнучкий стан.
- Нiно! - його руки поволi пiдiймаються до дiвочих плеч.
Раптово пiдводиться сумовите дiвоче обличчя, прекрасне в своїй
непiдкресленiй чистiй строгостi, правдиве у своїй задумi. Три ледь
помiтних складки в мiжбрiв'ї, твердо окресленi лiнiї рота i прихована за
теплим одливом внутрiшня строгiсть очей роблять її старшою за свої роки
Лiсовим зiллям i дорогими хвилюючими споминами вiє од всiєї її постатi, од
пругких нецiлованих уст.
Вiн до того любить її, що совiсно тiснiше стиснути руки навколо
гнучкого стану, щоб необережним рухом не образити коханої. Задихаючись,
бiльше не може говорити, немов ото єдине слово "Нiно" сказало все те, що
ми почуваємо i так неумiло говоримо в хвилину признання.
Те, про що мрiялось, стояло перед ним.
А колеса все далi i далi печаляться. Вiддаляються партизани. I не можна
постояти зайвої хвилини, бо десь у долинi над рiкою одним кiльцем ланцюга,
що перерiзає їхнє щастя, пiдводиться залiзничний мiст. Зiрвеш його - i
поменшає на одне кiльце страшний ланцюг, що до самого серця в'їдається в
груди болючої землi. I не може Михайло похапцем сказати усього, про що
думалось i мрiялось.
- Нiно, бережи себе, - легко стискає отвердiлу руку i рвучко
повертається назад.
Схвильована i незвично напружена вiд ще не збагненого чекання, дiвчина
легко бiжить по росистому мiждорiжжi, i в очах її перемежовується то образ
Михайла, то неясний обрис мосту, то випливає дорога постать матерi, не
мертвої - живої.
Мовчазним поглядом її зустрiчає Соломiя. Вона так хоче побачити на
обличчi молодшої подруги вираз дiвочого щастя, але помiчає тiльки мiнливi
тiнi i не може збагнути, зрозумiти, що сказав Михайло, як Нiна прийняла
його мову, а запитати незручно. Сама щаслива у коханнi, хотiла, щоб i
iншим всмiхнулось те немiнливе, неоманне щастя. А своїй подрузi бажалося
того, про що сама думала, мрiяла i вiдчула.
Розступились лiси, i дрiбнолiсся почало опускатись на луг. Повiяло
вогкiстю, прохолодою i гiркуватою, розпареною за день вербовою корою.
Темносиня лискуча рiка виїмчастими шматками проглянула з-за кущiв, у
пiвснi сколихнувся очерет, затривожилась птиця.
Пантелiй Жолудь розтанув у темрявi Тихо плеснула хвиля, i незабаром,
розводячи траву, зашелестiв дощаний човен, забряжчав залiзний ланцюг.
Мовчки позносили бомби i мотузки в човен.
Охнула, хлюпнула вода. По зiрках безшумно черкнуло смiльне дно, i за
веслом довго не влягалися здовженi хвилястi вiдсвiти. Пантелiй i Нiна
перепливли на той бiк, де ширше розкинулись плавнi, де бiльшою смугою
чорнiли заростi очерету i рiзаку.
Здавалось, що так само колись вересневої ночi вона пливла по притишенiй
рiчцi, зустрiчалася у лiсi з Михайлом, знала про його приязнь до себе i
так само стримувала свої почуття, як отой плескiт, що ледве-ледве,
зiтханням, обзивається за веслом, яким вона править на човнi. Чи надовго
стримувала? Бо вся вона зсередини наливалася чеканням, як наливається
дерево соком, i те чекання уже зiткнулося iз печаллю, почало пiдмивати її.
Сьогоднi вона впросила Жолудя, щоб узяв її на завдання, i, червонiючи
сама перед собою, вiдмiтила в душi: нею володiла не тiльки сила мужностi,
а й приховане бажання чимсь вiдзначитись перед Михайлом. От i зараз думає
про нього. I тихим, сумовитим неспокоєм обгортається її серце, прибите, та
живе.
Вузькою смугою невода виплiтається за веслом озоряна вода, зiтхають
береги. Неясним чорним склепiнням повис над рiчкою мiст. I не те, що
весло, а навiть дихання стримує дiвчина. Коли ж по рейках, високо над
водою, загуркотiв поїзд, сипнувши угору снiп iскор, партизани неймовiрно
швидким ривком просковзнули бистрiнь i причалили до рухливої, зарослої
осоконем купини, що прибилась до берега.
Олекса i Соломiя виходять у плавнi i лягають на сирiй землi, охороняючи
пiдривникiв.
На мосту гупають кроки вартових. Бiля бикiв сильнiше плюскотить вода.
Знову падає зоря, i в зеленкуватому вiдблиску вирiзьблюється напружене
обличчя Пантелiя; партизан саме приладнує тонкi мотузочки до колоди, якою
має вдарити по взривачу.
- Готово, Нiно, - весело i схвильовано шепче Пантелiй. - Бери вiжки в
руки i прав своє щастя на погибель фашисту.
Дiвчина бере двi мотузки, приладнанi до обшивок, пропускає поперед себе
Пантелiя i, правлячи, пускає човен за течiєю. Студена вода вже ллється
поверх халяв, але дiвчина тепер не почуває нi холоду, нi дрожi. Рiшучiсть,
напруга i навiть якийсь острах керують нею. Найбiльше боїться, що, може,
не зумiє направити смертоносний груз до передкрайнього бика.
- Досить. Не йди! Розмотуй мотузки.
Зупиняється бiля хлопця, i човен самотньою цяткою пливе до мосту.
Повернула вправо. Нарештi, уже не бачачи човна, чує нервовий перестук у
руках Так перестукує вночi перемет, коли на ньому б'ється втомлена риба.
- Зупинився! - тихо шепоче Пантелiєвi.
- Присiдай i вiдкривай рота, щоб не так оглушило, - як грiм, лунає
шепiт.
Присiдати треба прямо в студену воду, i вона завагалася, пильно
вдивляючись у даль. Iще раз туго колихнувся невидимий човен, натягнулись
мотузки. Сильно вiдхилився назад Пантелiй. I полум'я з чорними плямами
посерединi викинуло до самого неба червонi язики. В страшенному вибуховi
задвигтiла земля, загримотiв довгий обвал, заскреготiло залiзо, i сизий
стовп, поширюючись, пiднiмався i застеляв долину. Хвиля рiзко вдарила в
береги, обiзвалася криками темiнь, а потiм лiворуч застрочили кулемети.
Зачмокала вода, затрiщав очерет, i Пантелiй сердито зашипiв на дiвчину.
- Лежи i не пiдводь голови! Чуєш менi?!
Пiдпливаючи водою, притиснулася до зiлля. Тепер холод охоплює все тiло,
пробiгає од нiг до голови. Дубiють руки, туго натягується шкiра на лобi.
Кiлька пiдрiзаних стеблин падають бiля неї, i кулi з протягом шерехтять
i попискують в болотистому надбережжi. Берегами, перегукуючись та
стрiляючи, iде невидима їм варта. Луна посилює їхнi голоси, а в темрявi,
десь за мостом, не тихнуть зойки.
Уже iз сходу перейшли на захiд Стожари, високо пiднялися Косарi, до
самої землi спустив чумацьку вiйю Великий Вiз, а стрiлянина не вщухала.
- Коли дотримають нас до ранку - пропали, - клацаючи зубами, промовив
Пантелiй.
Вона нiчого не вiдповiла, бо вже навiть не ворушилися холоднi,
нечутливi уста, а всерединi почав палити жар.
"Хоч би не захворiти". Байдуже стало до пострiлiв, вони здавались не
такими страшними, як ця студена купiль, вiд якої набрякло i закам'янiло
все тiло, кололо у вухах i мозку.
- Пiдемо, Пантелiю, - промовила хрипко, не пiзнаючи свого голосу.
- Куди? Я по смерть iще не збираюсь ходити. Не нажився. А ти не
розкидайся дрижаками, бо й мене заморозиш. Привикай, дiвчино, до
пiдривницького хлiба...
Вдосвiта притихли береги i води. Як тяжко розминається задубiле колюче
тiло. Здається, переломлюються негнучкi ноги, але чiпка упертiсть
перемагає усi болi. Вони виповзають на сухе i уже на свiтанку йдуть в лiс.
Викручуючи сорочку, Пантелiй поглянув на Нiну i не пiзнав її обличчя: воно
пашiло жаром, зрiдка несподiвано швидко бiлiло i знову наливалось
рум'янцем.
- Еге, як тебе розiбрало! Розiтрись добре, - вийняв iз кишенi плескату
пляшечку зi спиртом, а сам пiшов у лiсову гущину.
Пiзнiм вечором на запаснiй лодцi перебралися на другий берег. Ледве
йшла. Уся горiла, а земля перед нею коливалась i розходилась кругами. В
головi iще й досi гуркотiв отой нiчний вибух. Туманилось в очах i, неначе
крiзь сон, почула знайомий схвильований голос:
- Пантелiю, Нiно, це ви?
- Та неначе ми... I ще голос:
- Прийшли! Нiно, що з тобою? - нахиляється над нею Созiнов.
- Нiчого, Михаиле, - уперше називає його по iменi, i все, усе кудись
вiддаляється вiд неї.
Прокидається од яскравого сонячного сяйва, радiсно примружується,
несподiвано зустрiчає погляд Михайла i червонiє. Вона добре знає: щось уже
трапилось, але що - не пригадує.
- Як тобi? Покращало?
I дивно, навiть смiшно бачити перед собою стурбоване, схвильоване
обличчя.
- Усе гаразд, - пiдводиться дiвчина. Якимсь незвично стужавiлим,
твердим стало її тiло, i в головi перегойдувався бiль. Але то лише на
хвильку.
- Нiно, ти не знаєш; як я переболiв за тобою. Коли б ти знала... - бере
її за руку.
I вона тепер пригадує: назвала його вголос по iменi i радiсний сором
заливає її блiде обличчя. Здається, так би все життя слухала його
перебивчасту, неквапну мову, усе життя не одводила б погляду од чорних
блискучих очей. Вони не огледiлись, як вийшли аж до лiсового озера.
- Нiно, люблю тебе...
I вона, забуваючи увесь тягар та бiль останнього часу, чисто подивилась
на свого коханого, притулилась i зразу ж злякано вiдхилилась од нього:
бiля дубiв загомонiли голоси.
- Олексо, що тобi для повного щастя треба?
- На сьогоднiшнiй день чи пiсля вiйни? - широко звучить завзятий голос
Слюсаря.
- Вiзьмемо хоча б сьогоднiшнiй день.
- Тодi костюм водолаза ощасливить мене.
- Костюм водолаза? - розчаровано тягне спантеличений партизан. - Навiщо
вiн тобi?
- Мости над рiками взривати.
- Ех, коли б я був доброю феєю...
- Тодi б я в спiдницi ходив, - закiнчує Слюсар. I розгонистий молодий
смiх котиться лiсом.
XL
Тепер не пiзнати Сафрона Варчука: постарiв, двома пожмаканими капшуками
обвисла шкiра на щоках, зiгнувся; хода стала розхитаною, а чорнi очi
почали пiдпливати каламутною водою. Iще восени грозився людям, стоячи на
помостi:
- Ми вiдступаємо тiльки до Днiпра. Нi одна бiльшовицька нога не стане
на правий берег.
I ось уже Червона Армiя могутньо постукала у брами Подiлля. Сафрон iще
владно гримав на людей, якi де-не-де жили у вогких холодних норах, але то
була зовнiшня видимiсть влади. Злий i спустошений, приходив додому, кидав
шапку в куток i зразу ж нападався на жiнку:
- Якого дiдька до свiтла тягнешся? Хочеш, щоб якась зараза у вiкно
стрельнула? Ти iз кожним днем дурнiєш, як пеньок трухлявий. - Мовчки
вечеряв i потiм, крекчучи, забирався на пiч - все-таки безпечнiше.
В дивно спустiлiй головi тепер мiцно гнiздився чiпкий страх i перед
теперiшнiм, i перед майбутнiм.
Туманної передвесiнньої ночi хтось постукав у вiкно, i Сафрон затремтiв
iз голови до п'ят. Холонучи, забився в куток, i тiльки тодi почала стихати
дрож, коли пальцi охолодила криця парабелума. Хотiв стрельнути у
перехрестя рам, але в цей час почув знайомий голос:
- Мамо, вiдчинiть.
У хату, важко дихаючи, увалився Карпо i зразу ж втомлено осiв на ослiн.
Коли Горпина засвiтила лампу, Карпо, мов сова, примружив очi й
одвернувся вiд свiтла.
- Не ждали гостя? - промовив хрипким голосом, облизуючи з губ їдкий
пiт.
- Здоров, здоров, синку, - не взуваючись, Сафрон пiдiйшов до Карпа,
охопив руками його шорстку i пiтну шию, схлипнув. - Звiдки ж ти?
- Iз лiсiв, - скривився i махнув рукою.
- Що, тут гуляєш зi своїми?
- Нагулявся. Ледве од смертi утiк. Розбили нас.
- Червонi? - вчепився в обм'якле тiло переляк, i очi стали зовсiм
круглими, коли майнула думка, що червонi вiйська прорвалися в тил.
- Нi, партизани.
- А, партизани, - трохи полегшало.
- I найголовнiше, - продовжував Карпо, - розгромив нас Григорiй Шевчик
та Дмитро Горицвiт. За мною гналися до самої Дубини.
- Дмитро Горицвiт? Це погано. Щоб сюди не заскочив.
- Боїтесь?
- Боюсь.
У вицвiлих очах Карпа майнуло щось, схоже на усмiшку.
- Тiкати, батьку, треба вам.
- Куди?
- Звiсно, не до червоних. А до тих, кому душу запродали.
- А може iще поправляться дiла? - з тривогою i прихованою надiєю
подивився на Карпа.
- Навряд. За гнилий мотузок ухопилися ми, - i, стишуючи голос, немовби
його хто мiг почути, додав: - Менi трохи золота приготуйте. Тiльки не
скупiться, як ви умiєте, бо вже бiльше, певне, не прийдеться просити у
вас.
- Куда ж ти думаєш?
- Знов у банду. Менi одна дорога лежить... Коли ж буде дiло швах,
зашиюсь десь у темний куток. Про всякий випадок уже й документи заготовив.
- Якi?
- Усякi. А вам утiкати треба. Iнакше, тату, на шворку пiдiймуть або
розстрiляють.
- Спасибi, утiшив на старiсть.
- Їжте на здоров'я. Не я ж вас учив, як треба жити на свiтi, а ви
навчали мене. Та що говорити про це - не пособить.
Злi самi на себе, на свою землю, на увесь свiт, мовчки посiдали за
стiл. Тяжко i довго їли, пили, неначе хотiли наїстись i напитись на все
життя.
Як у туманi, сидiли бiля Карпа Олена, Данилко. I не вiрилось, що то
було так, а не iнакше: здавалось - все розтане, зникне, як марево, i
кудись подасться у безвiсть. Напiвмертвi, поводянiлi очi батька ще бiльше
нагадували про небуття. Мотнув головою, щоб розвiяти лихi, надокучливi
думи, проте заглянути в майбутнє побоявся - нiчого там не лежало для
нього.
- Так, виходить, їхати? - важнiючи, нахилився до нього Сафрон.
- Їхати.
- Може разом?
- Поки не можна. Маю завдання оточених нiмцiв вивести iз лiсiв. Це до
них пробивались.
- Уже з нiмцями знову заодно?
- Увесь час заодно. То була лялькова гра у сварку.
- Чого тобi туди пертися?
- Одному богу, правда, рогатому, служу.
- Ну, а коли нiмцiв розiб'ють, кому служитимеш?
- Хто заплатить. Хто бiльше дасть. Хто грiхи нашi прикриє. А такi
знайдуться, ласi до чужої душi i шиї, - сказав загадково.
- А ти бiльш толково не можеш говорити?
- Розумним давно все ясно. У Черчiлля i iже з ним до червоних не
дружба, а нiж за пазухою. - Витер пальцi об штани i важкий, обрезклий,
поволi пiшов у свiтлицю.
Другого дня Карпо попрощався з сiм'єю i пiшов у лiси, а Сафрон почав
ретельно готуватися до втечi з села. Полагодив у кузнi обидва вови - зима
стояла безснiжна, пiдкував коней, упакував добро, забив дошками у кадубах
сало та м'ясо, з потайникiв подiставав паперовi грошi та золото. В управi
мало сидiв, а коли приводили до нього людей, кидав одно:
- Вiдправляйте в районну полiцiю.
Знав, що посилає на вiрну смерть i злiсно кривився:
- Не тiльки ж менi одному страждати.
Чуття зненавистi до всього живого переходило межi здорового глузду. Раз
привели в управу його далеку родичку Барланицьку, що учора прийшла iз
мiста i ще не встигла взятися на облiк.
- Ти чого прийшла сюди? Вiд вербовки втекла?
- Нi. Матiр провiдати. Захворiли вони, - вiдповiла молодиця, запнута
стареньким бiлим платком.
- А чому на облiк не взялася?
- Вчора пiзно було.
- Ага... Покажи документи. - Довго розглядав папiрцi. Усе було в
порядку. Але самий вигляд гарненької молодички дратував його, бо то було
життя. Життя, яке так чiпко трималось його спустошеного тiла. I та мстива
зненависть, що особливо у декого посилюється на старостi, оволодiває ним.
Вiн навiть не може спокiйно бачити голубi, з вогким блиском очi, червонi
непожмакованi уста, рожевий просвiт невеликого прямого носа.
"От вона зараз неначе збирається плакати, а в душi смiється з мене.
Коли ж прийдуть червонi, першою тикне пальцем на старосту".
- Порядку й досi не знаєш? Не навчили?
- Дядьку, вiдпустiть. Хiба ж у вас нема дiтей?
- Помовч менi. Розумна яка... Пiди узнай, чи мати її хвора, - пошепки
говорить до полiцая.
Служака згодом повертається i ще з порога повiдомляє:
- Лежить стара, простудилася.
"Прикидається, обоє, видать, хитрують", - недобрими очима дивиться на
молодицю.
- Що робити iз нею?
- А ти як думаєш?
- Дати з пару лящiв та з порога турнути, щоб носом землю поорала. Хай
знає порядок.
- А що, вона й досi не знає? В районну полiцiю вiдправити. Хай там
розбираються.
I виходить iз управи, щоб не чути голосiння i слiз.
* * *
Знову захряс Великий шлях машинами, рябими, як тигровi пiтони,
гарматами i забрудненим, обдертим вiйськом.
- Вiдступає фашист! - радiсними ластiвками розкрилювались звiстки, одна
одної надiйнiша.
- Вiдступає, - тоскно водянистими очима дивиться на безлад i товкотнечу
Сафрон Варчук. Чорним придорожнiм стовпом вiн стає на обочинi, наче
ввалюється в землю. Як тяжко стало вiдривати вiд неї обважнiлi, забризканi
болотом ноги i. не знати для чого плентатися в управу або на хутiр. Вiн би
тепер навiть Горпину вiдправив в тюрму, бо й вона вiдчуває, радiє, що
повернеться те, чого вiн найбiльше боявся.
Неждано-негадано до його дому пiд'їхала машина. I вiн зразу ж пiзнав,
що бiля шофера сидить Альфред Шенкель. Зустрiч була радiсна для обох;
балакучий обер-лейтенант довго не випускав зi своєї руки вогкої
Варчукової, а очi його розтiкались своїм мiнливим мерехтiнням.
"Поганi дiла, коли вже фашистський офiцер так здоровкається", - зробив
вiдповiдний висновок.
За столом похвалився, що думає виїхати iз села. Шенкель, поволi жуючи
курятину, задумавсь, а потiм схвально закивав головою:
- Гут, гут... треба їхати.