Стельмах М.. Велика рiдня

людському оку. Годi тепер було думати стати паном на всю губу: землi не
прикупиш, маєткiв не поставиш, дворянства - про що стiльки думалось - не
доб'єшся.
Тiльки й залишилась єдина вiдрада - збивати грошi. I вiн збивав їх з
усiєю куркульською хитрiстю, винахiдливiстю i скареднiстю. Один лiс
золотими листками осипався в тонкi, але цупкi пальцi Сафрона. Мало не
щоночi вiн з Карпом на двох пiдводах виїжджали у чорнолiсся, i найкращi
гордовитi ясени зi стогоном, востаннє бризкаючи росою, падали на холодну
землю. З їхнього ще живого тiла вiдрiзувались чотирьох-аршиннi шпони. I
пливли вони лiсовими дорогами до великої парнi сутулого i завжди покритого
сирим, як переваренi ясеновi штуки, рум'янцем Iвана Сiчкаря. Той пильно
оглядав кряжi, бракував за найменший сучок, а потiм середнiм, туго налитим
жиром пальцем, нiби граючись, ловко викидав з заяложеної калитки золотi
п'ятiрки чи срiбнi карбованцi - Сафрон папiрцiв нiколи не брав.
- Ти скоро, Сафроне, за один лiс срiбний будинок збудуєш, - усмiхався
Сiчкар одвислою нижньою частиною обличчя.
- Золотий! - сердився Сафрон.
- Може, на золотий i невистачить матерiалу, а на срiбний повинно
хватити. Може, брешу? - i дрiбнi зiницi Сiчкаря, як двi краплини олiї,
задиркувато грали на сiрих, наче притрушених попелом бiлках. - Свинi ж i
гуси вагонами возив в Одесу?
- А скiльки за тi вагони злупили? А скiльки на могоричi пiшло? -
гарячився Сафрон. - А як податками душать тебе?!
- Душать, що спасу нема, - погоджувався Сiчкар. - I нема тобi у цiй
властi нiякої пiдтримки. В революцiю Вiйськово-революцiйний комiтет за
торгiвлю до стiнки ставив, а тепер патентами обдирають до останньої нитки.
Все властi i властi, а коли ж собi що в калитку покласти? - i вогкi,
блискучi, наче намазанi смальцем губи Сiчкаря вже не вiдстовбурчувались в
усмiшку, а злiсно вигинались униз. - Хiба б так жити нам...
- Да, живеш, аби свiт не без тебе... Забрали землю, щоб вас лиха година
ще до вечора забрала...
Проходили лiта, з подiленої землi покуштували хлiба злидарi, заросла
стара межа, та злiсть Сафронова змогла тiльки з ним зотлiти. Як хвороба
рук, вчепилась вона в його сухе тiло i поїдом їла.
"Дочекатися б того дня, коли злидням животи не хлiбом, а цiєю землею
напхають. I бiльше нiчого менi не треба", - говорив Сафрон куркулям i жив
цiєю сподiванкою та спогадами минулого...
- Ну, як мої новi? - осадив Карпо бiля брами вороних.
- В борозного копита нiкудишнi, шльопає, наче пiдпалками. А так, збоку,
показують нiчого. Стрiлки треба розчистити.
- От чорт, успiв уже придивитися, - скочив Карпо з брички. - Циганом би
тобi бути.
- I то хлiб.
Клацнула клямка, i в голубому просвiтi, мiж напiвпрочиненою хвiрткою i
тесаним стовпом, застигла, вся в червоному, здивована Марта. Паленiло
округле лице, трiпнулись пелюстками рожевi нiздрi прямого, красиво
закругленого носа; сiрi виразнi очi свiтились цiкавiстю i щастям.
Притримуючи рукою хвiртку, другою перебирала русу косу, що впала на груди.
Аж цебенiла вся молодим здоров'ям, пишною дорiднiстю.
Глянув Дмитро на дiвчину, застиг, занiмiв, тiльки очi заяснiли чи вiд
подиву, чи вiд радостi.
- Чаго очi витрiщила, як теля на новi ворота? - замахнувся гарапником
Карпо. - Вiдчиняй браму! Де-легатко! Це тобi не на зборах гораторствувати.
Бач, - звернувся тихо до Дмитра, - на посиденьки в сельбуд потягнулась.
Ну, батько їй приписав такi збори, що й сiсти на лавi деякий час
неспiдручно дiвцi було... Та швидше там! - гостро зиркнув на Марту.
"Розкричався лупатий, - сковзнув очима по спинi Карпа, - крiзь вигнутi
ноги хоч свиней проганяй".
Широке подвiр'я було завалене деревиною, тесом, в'язками дубової кори.
Як цяцька, красувався на цегляному пiдмурку будинок з ганком, оторочений
навкруг дерев'яною рiзьбою. Бiля причiлкового вiкна розрiсся волоський
горiх.
З баняком до сажа пробiгла Софiя Кушнiр, лукаво блиснувши очима на
Дмитра, i зразу ж її обличчя набрало виразу перебiльшеної скромностi, за
якою приховалась значуща усмiшка.
Коли вiдкрили дверi, з свiтлицi вдарило мiцним самосадом, самогоном,
яблуками i розпареним їдким потом.
Гостi щiльно затиснули три столи. Вiд божницi через двi стiни потекло
потемнiле золото i срiбло образiв, пiд образами у великих рамках тиснули
одна одну старi фотографiї, на коминi витрiшкувато дивились червонi голуби
з пiдведеними бiлою глиною ногами.
- Наче Дмитро прийшов, - пiдвiвся з покуття господар i схвально
подивився на Карпа.
- Добрий день! - зупинився Дмитро, розглядаючи Барчука. Бiла,
пiдперезана тонким плетеним поясом сорочка облягала худе, костисте тiло
Сафрона. На чорному клинцюватому обличчi гостро горбився, зразу ж бiля
надбрiв'я, великий нiс i обвислим тонким косяком вростав у смолистi
хвилястi вуса. Пiд чорними, без блиску очима двома круто вигнутими
циганськими сережками витягнулися фiолетовi пiдтьоки.
- Знав я твого батька покiйника Тимофiя. Топковий хазяїн був. Правда,
революцiя видiлила йому помiщицької земельки, - стишив голос. - Але чого ж
не брать, коли дають. Правду я кажу? - звернувся до гостей, а рука чогось
затремтiла i пальцi неспокiйно, павуком, забiгали по скатертинi.
- Коли помiщицьку - можна, а коли нашу, то другий вопрос, - запустив
покритi топленим салом довгi пальцi в буйний каштановий чуб Якiв Данько. -
Вiд помiщицької i я б не вiдмовився.
- Чому не так, - засмiявся хтось з гостей.
- Сiдай, Дмитре, гостем будь, - запрошувала Горпина Варчук, пишнотiла,
бiлява молодиця, розгойдуючи широкий дзвiн тютюнової спiдницi.
Сидiти випало насупроти Карпа i щасливої, розчервонiлої Марти. Почував
себе нiяково, бо чомусь здавалось - всi дивились на нього. Був важким i
незграбним та, випивши двi чарки, посмiлiшав i знову перелякався, почувши
пiд столом приторк дiвочої ноги.
- Марто, чи це "гусак, чи гуска? - строго допитувався Карпо, роздираючи
руками тлусту гусятину.
- Сам ти гусак, - пирхала Марта, поглядаючи на Дмитра. Самогону було
досить, i стриманий вулик загудiв сильнiше i знову притих, коли господар з
чаркою обiйшов усi столи. Iшов поважно, заховавши пiд чорними вусами
владну усмiшку.
- Пий, Сафроне. Хазяїн як п'є - про нове дбає, харпак - останню сорочку
пропиває, - дзенькнув чаркою в чарку сп'янiлий Данько, i самогон плеснув
на домоткану, з червоними пружками скатертину.
- Не галасуй, Якове, - поморщився Сафрон. - П'єш ти, як... Половина
витече. Бочку випий, а краплi не пролий. Так господарi п'ють. I не базiкай
лишнього, - заокруглив тонкими губами всю чарку i так рiзко вiдкинув
голову назад, що вуса, надламанi над куточками вуст, охопили вилками
загострений клин пiдборiддя.
- Якiв свого не проллє, то вiн чуже тiльки може.
- Не пащекуй! - гаркнув Данько на Денисенка. - Не раз тебе з бiди
вивозив. - I його вилицювате обличчя налилося кров'ю.
- Ти i добро помiщицьке вивозив, аж конi з шкури вилазили, - невгавав
пiдпилий Денисенко.
Данько сердито подивився в куток, швидко провiв пальцями по довгих
бровах. Лайка ледве не зiрвалася з уст, але зразу ж, передумавши,
розсмiявся i очi налились самозадоволеною втiхою:
- Навiть пiанiну вивiз. Курям за сiдало стало. I такою в мене одна
курка, рябенька, була iнтересанкою, ще тiльки їсти злазила з клавишiв -
грала все. Тiатр та й годi. Ну, потiм чортiв сельбуд таки забрав пiанiну в
мене... А хто в тi часи не вивозив? Не зiвай, кажуть, Хомка. Жаль, що
скоро тодi комiтетчики почали свої порядки встановлювати, щоб наш брат не
дуже старався. Так я червоний прапорець приладнав на возi - i, скажи, в
усi економiї i панськi маєтки почали пропускати без слова. Хоч цiлий
будинок вивозь...
- Цить, старий. Не мели лишнього. Начальство з округи сидить!
- Начальство?.. Для кого начальство, а для нас Петро Крановий. Своя
людина!..
- Сiльрада наша... Мiрошниченко, значить, страшнiший за це начальство,
- заспокоїв жiнку Данька пiдпилий Сiчкар.
- Цей Мiрошниченко домiрошникується, - похмуро пообiцяв Данько.
- А мене не зобидили? Душа перетлiла. Найкращу земельку як язиком
корова злизала. - Рудi вуса високого Данила Заятчука вскочили в чиюсь
чорну бороду, здавалось - пiдпалили її, голосно чмокнулись уста.
- Не треба тривожитись. Гуляти ж прийшли, - спинив їх Сафрон. Вiн пив i
не впивався. Великi очi насторожено i зверхньо оглядали гостей.
- Таку скриню своїй дочцi приготувала, що парою коней з мiсця не
зрушиш. Одних кожухiв... I червоний романiвський, i бiлий, i чорний, i
критий...
- I я по саму ляду забила. Хай не ремствує на батькiв.
- Купував мiй старий коня, i купив, приїхав додому - аж це кобила.
- Га-га-га!
- Цить, стара, не страми серед людей. То кiнь новомодний.
- За твоє здоров'я, Дмитре, - зупинився Сафрон бiля їхнього столу. -
Чував, чував, що у батька весь пiшов. Господарюй, корiнням в землю вростай
- це сила наша, - i чокнувся чаркою.
Марта ледве не вискочила з-за столу i, приховуючи радiсть, подала
голос:
- А зi мною?
- Можна й з тобою, мазухо, - звузились очi Сафрона. - Щоб щасливою
була.
- У ваших руках моє щастя, - встала i вдавано зiтхнула.
- У господнiх, - пiдвiв угору чорний вказiвний палець. - Я не ворог
тобi - I знову голос став розважливим i строгим, немовби ставлячи
перегородку. Але Марта вже не помiтила цього.
"Чуєш, любий мiй?" - говорив погляд дiвчини.
- Чого ж ти запишалась, як порося на орчику? - пiдштовхнув її трьома
пальцями Карпо.
- Подивись, як Ларiон Денисенко "вiсiмки" пише. Широкоплечий, увесь
зарослий скуйовдженим колесом волосся, обважнiлий чолов'яга пильно
цiлиться очима в дверi, але, зробивши два кроки вперед, невiдомою силою
вiдштовхнувся до лави.
- Ух, ти, холеро, - насторожено дивувався Ларiон i знов пильно цiлився
на клямку.
У сiнях Марта обвила руками Дмитра:
- Чув, чув, що сказано?
- Та чув же. Побачать iще, - одхилив дiвчину вiд себе. Над ганком
висiли важкi кетяги пов'язаної в пучки калини. Неяркий надвечiрнiй промiнь
сонця з вiдчиненої хвiрiки освiтив Марту, Дмитра i погас - хтось з вулицi
зачинив хвiртку.
- Виберу пору, коли старий роздобриться, i скажу йому про нашу любов.
Чув, що про тебе говорив...
- Хто його знає. Старого твого не розкусиш спроста. Його слово слухай i
дослухайся. Почуєш одне, а в ньому ще друге є, як горiх у шкаралупi, -
сперся рукою на волоський горiх.
I раптом здригнулася дiвчина, обернулась до ворiт: з вулицi розгонисте
задзеленчав балагульський дзвоник.
- Невже до нас? Невже до нас? - скривилась од болю.
Розчинилась брама.
Закосиченi кольоровими биндами, пiдлетiли пiд ганок задимленi шпаки, i
Митрофан Созоненко в шапцi-макiтрi пiдвiвся з воза, за ним потягнувся
високий, вищий на цiлу голову за батька Лiфер. Вiн зразу ж злiсно заклiпав
на Дмитра.
- Марто, батьки дома? - витираючи пiт з рудого обличчя, усiяного
великими коноплинами ластовиння, старий Созоненко подав дiвчинi ржаву
руку.
- Дома, - обернулась, здригнулось плече i, похиливши голову, дiвчина
повела гостей до хати. Гусаком проплив весь у чорному Лiфер, дивлячись
згори вниз.
"Ворон ворону око не виклює. От i просись тепер", - засмоктало
всерединi Дмитра. Зiйшов з ганку i важко опустився на невелику вогкувату
лавку, затiнену вишняком.
Вiд болючих думок щось обривалось у ньому i здавалося - вечiр ставав
невидющим i важким, неначе хмара. Самотня зоря метеликом двоїлась в очах.
На мить розчинились хатнi дверi, i жмут п'яних голосiв долетiв до Дмитра.
З сiней вийшов Сафрон, попрямував до ворiт i довго, як пляма старого
портрета, чорнiв у рамцi розчиненої хвiртки. Навколо нього все бiльше
густiла синь, i нарештi темiнь проглинула неясний високий контур. Ще хтось
переступив через порiг.
"Неначе окружне начальство... Як його?.. Чого ж Марта не виходить? Десь
Лiфер причепився, як реп'ях. Гниляк трухлявий. Ще побачимо, чия вiзьме.
Брешеш, щоб я дiвчину в баришницькi руки вiддав..."
- Кого виглядаєте; Сафроне Андрiйовичу?
- Та...одного гостя, - тихо з паузами озвався голос Варчука.
- Видно, важливого? Бачу: кiлька разiв виходили. А ви спроста не
будете... - заклекотав смiшок, i Дмитро недочув останнiх слiв.
- Гiсть порядний.
- Чи не Омелян Крупяк?
- Вiн. А ти звiдки знаєш?
- Ще б не знати.
- Вiн на Покрову iнодi заскакує до мене. Це дорогий для нього день.
- Ще б не дорогим був. Врятували тодi Омеляна. В двадцять першому дiло
було... Навряд, щоб вiн сьогоднi прибув.
- Щось трапилось? - глухiше забринiли тривожнi нотки.
- Нi... Омелян, здається, на повишення пiшов, - i в отих останнiх "ш"
зашипiла погано прихована заздрiсть.
- Хлопець меткий.
- Який там меткий! Безрозсудний! Хiба вiн має право приїжджати сюди на
Покрову? Щоб люди бачили? Дитяче хизування. Мiрошниченко як пронюхає...
Теж менi завзяття.
- Ну, ти цього не говори. Смiливий! А коли до мене приїжджає, то нiяке
погане око не побачить.
- Тепер не смiливiсть, а обережнiсть бiльшу вагу має. Не тi часи.
- Так що ж з Омеляном?
- Прочував краєчком вуха: у Вiнницю послали його гостювати. Там у
вiддiлi Академiї наук Отаманiвський сидить - чоловiк не без iнтересу.
Прямо на виду ожив, вiдколи Грушевський з-за кордону повернувся.
- Щось холоднувато, ходiмо до господи.
Вогник сiрника пташиною забився в лiхтарi складених просвiтлених
долонь, на мить вирвав з пiтьми половину нахмуреного обличчя Варчука i
погас. Тихо, наче од вiтру, скрипнула хвiртка.
Сафрон зупинився.
- Хто там?
- Це я, - озвався старечий жiночий голос.
"Матiр Варчука", - пiзнає Дмитро. I мов крiзь туман в уявi побачив
згорблену, засушену бабусю, яку, обiбравши до нитки, Варчук прогнав iз
дому. Тiльки дякуючи Горпинi найняв комiрне, i то подалi вiд свого
будинку: все менше ходитиме.
- Iди, Петре, до хати. Я через хвилину зайду. Пiд шелест крокiв
невпевнено, немов обмацує землю, постукує палиця.
- Добрий вечiр, сину. З празником тебе, - тремтить сумовите несмiле
слово. Так, мовби воно когось просить i боїться, боїться.
- З празником, мамо, - металево натягується голос. - Ви не могли
кращого часу вибрати, тiльки тепер, коли гостi?
- Я думала, сину, в свято...
- Мало чого думали. Не посаджу ж я вас за стiл разом iз людьми.
- А чого менi за стiл... Вiдсидiлось моє. Я до челядi пiду. Холодно в
мене в хатi. Вогкiсть у костi заходить. Згадала, як ми разом жили, як я
тебе доглядала... Ти не сердься. Я до челядi пiду. Софiя мене не зобидить.
- Ще чого бракувало! Побачить хто з гостей, то й патякатиме поза очима.
I так менi з вами... Доки ви вже будете мої пороги оббивати? За комiрне ж
плачу. Катанку купив. Так ви забрали собi в голову, що грошi в мене як
полова - лопатою гребу.
- Сину, я ж тобi усе, усе вiддала.
- Вiддали! - перекривив. - Заберiть собi те, що вiддали. Наче не
знаєте, що ваш грунт злиднi вiдрiзали. Хватить пекти менi очi своїм
добром. Було, та загуло.
- Сину! - Дмитро почув таке тоскне зiтхання, що мимоволi й сам зiтхнув.
- Я ж мати тобi, а ти до мене гiрше, чим до худоби. Непотрiбною стала. Я i
сама б хотiла скорiше померти. Так живою не увiйдеш у землю. Я ж тебе
своїм молоком годувала...
- Гаразд! - скипiв Сафрон. - Хай у вас я вiдро молока випив. Завтра вам
Софiя принесе повнiсiньке вiдро. Хватить? Iдiть! - I швидкi кроки сердито
загупали по ганковi.
"Яке страхiття, яке страхiття цей Сафрон!" - охопив голову обома руками
Дмитро. Вiн навiть не мiг подумати, що можуть бути у свiтi такi безсоромнi
слова до матерi, до жiнки. "Треба буде чимсь допомогти старiй... А Марта
не виходить... Нiколи вiн по-доброму не вiддасть за мене. Це не
чоловiк..." - i не знайшов потрiбного визначення Варчуковi.
Коли увiйшов у хату, сп'янiлий Сафрон сидiв бiля Созоненка i гарячився,
посмикуючи вуса.
- Не признаю такого права. Землi господаря, а не харпака потрiбно. Та я
її, земельку, як гречану кашу, ложкою б їв. Та я б за неї свою душу на
шматки порiзав. - П'яна сльоза заволожила рiдкi вiї.
"Свою порiзав би чи нi, а чужу не пожалував би", - подумав тодi.
- А ти не по правдi зробив. Не грошей менi жаль... Созоненко стер
рясний пiт з червоного обличчя i хрипло розсмiявся:
- Роби по правдi - очi вилiзуть. Не наше це дiло, не доходне.
Не соромлячись людей, до Дмитра пiдiйшла Марта, блiда i зiв'яла. За
кожним її рухом слiдкував голодними очима Лiфер Созоненко. Дмитро
перехопив цей жорстокий 'погляд з втиснутими в зiницi червоними
вiдблисками ламп i так зирнув на крамаря, що той дрiбно заклiпав вiями i
обернувся.
I зразу ж Дмитро вiдчув на собi перехрестя допитливих, насторожених i
лихих поглядiв багатiїв. Вiдкидаючись назад могутнiм, ще не затвердiлим
станом, вiн з ненавистю окинув гострим зором усю свiтлицю. Здавалось:
кiлька пар очей, то випираючи, то вивiрчуючись iз очниць, от-от репнуть
вiд натуги i злоби.
"Ану хто перший пiдведе голос i руку", - без остраху пружинилось
мускулисте тiло. Тодi вiн не пожалiв би потрощити дебелi дубовi стiльцi на
куркульських головах. Але Дмитрову силу знали в селi i зараз нiхто не
наважився зчепитись iз ним. Не прощаючись нi з ким, поволi i гордовито
вийшов iз хати. Його на ганку наздогнала Марта. Охопила руками за плечi i,
нахилившись, повисла на шиї, всiм тiлом притулилась до парубка.
- Дмитре, доле моя! Ой, Дмитре! Я думала: щастя на все життя освiтило
мене. А воно вже за хмарами.
- За якими там хмарами. Ну, не плач. Скорiше цього Созоненка, як
трiску, на колiнi переломлю, чим тебе упущу.
I Марта з острахом вiдхилилась назад: вона нiколи не думала, що у її
коханого може бути такий страшний погляд i така ненависть.
- Без тебе, Дмитре, нема життя менi... Ти сам не знаєш, який ти
найдорожчий, найкращий на всьому свiтi...
- Марто! - загрозливо озвався з порога Варчук. I дiвчина злякано
метнулась убiк.
В цей час заскрипiла хвiртка, i Сафрон, обганяючи Дмитра, кинувся до
ворiт.
- Вечiр добрий, Сафроне Андрiйовичу! - почувся веселий голос.
- Тихiше, тихiше, Омеляне, - застережливо зашелестiла темiнь...



IX

Як у холодне, покинуте птицею гнiздо повергався Дмитро додому.
Твердою рукою торкнувся ворiт, i крихiтний iскристий бiсер паморозi
почав розтавати на пальцях. Приторкнувся мокрою долонею до лоба - вiн аж
пашiв од жару.
Зiтхнувши, з ясена упало пiдрiзане осiннiм холодком сузiр'я листкiв, i
зразу ж дерево зашелестiло, затужило, обсiваючи землю своєю неприв'ялою
красою.
"До ранку зовсiм осипеться ясен", - подумав з жалем i вiдчув, збагнув,
що зараз навколо мiниться й обновляється природа, що це остання цьогорiчна
осiння нiч: завтра випаде снiг, i на вiдсоннi тонкими струмками будуть
пробиватися крiзь нього пахощi стужавiлої землi та виновий дух опалого
листу.
"Про що я думаю", - скривився вiд внутрiшнього болю. Прислухався до
сумовитого шарудiння, а все здавалось: от-от вийде з темряви Марта,
кинеться до нього, як колись у садку.
В хатi за столом сидiв Мiрошниченко, уважно переглядав купку книжок.
Дмитра зустрiв насмiшкуватим поглядом.
- Що, добрi конi у Варчука?
- Путящi, - вiдповiв стримано, вловивши глузливi нотки в голосi Свирида
Яковлевича.
- Iду я, Докiє, вулицею, - звернувся до вдовицi, - i сам своїм очам не
вiрю: на Варчуковiй бричцi сидить Дмитро. Розчервонiвся, вид радiсний.
Порiвнявся зi мною - навiть не поздоровкався.
- Я вас не бачив, Свириде Яковлевичу.
- Де там було побачити! Дрiбний в очах став. Голова закрутилась: адже
на бричцi самого Варчука удостоївся прокататися. Це ж честь яка! А потiм
ще й гуляти прийшлося з куркулями. Хоч дулю, хоч пiвдулi вiд них
удостоївся получити. Чи, може, вихваляли, пiддобрювались?
- Свириде Яковлевичу, попросив мене Карпо...
- Попросив, попросив! - нетерпляче перебив Мiрошниченко, i в його
великих очах двома дугами спалахнули жаркi краплинки. - А ти й зрадiв?
Гордiсть свою трудiвничу на чарку промiняв. Ти знаєш, як твого батька
упрошував Сафрон у революцiю зайти до нього? Вiн не тiльки чарку поставив
би Тимофiєвi. I твiй батько, а мiй вiрний друг, сказав йому: "Зайду,
Сафроне, до тебе. Небезпремiнно зайду, коли твоє кодло буду iз коренем
виривати. А для панiбратства не переступить моя нога через твiй порiг".
Кров кинулась в обличчя Дмитровi, його аж перехитувало вiд пекучих
ударiв слiв. I тiльки один хисткий довiд мiг виставити проти них: я ж
заради дiвчини, заради свого щастя поїхав до Варчукiв. Але скажи це
Мiрошниченковi i вiн ще рiзкiше сiконе: "Що ж то за любов твоя, коли
заради неї вминаєш свою гордiсть, на поступки з совiстю iдеш. Дрiбна то
любов, заяча".
I то буде правда. Було соромно i боляче. Згадка про батька живим
докором в'їдалась в розрiзненi течiї думок.
- Що ж тебе потягнуло до них? - тепер росла постать Мiрошниченка,
неначе пiдносилась над Дмитром. - Може, хлiб там кращий, нiж твоя мати
випiкає напрацьованими руками? Бо вiн, той куркульський хлiб, на
бiдняцьких сльозах замiшаний. Чи, може, на таких коней позаздрив, у самого
душа потягнулась на легкi достатки? Науку почав у Варчукiв вивчати?
- Пiд три чорти ту науку! - i собi розсердився Дмитро. Поблiд, тiльки
вуха горiли, як жарини. - Чого ви менi очi печете? Ви знаєте, що в мене
зараз на душi робиться? Варчук менi як собацi "добридень" потрiбний.
I мати вже не пiзнавала свого Дмитра - таким вiн став лихим i впертим.
Це був не її син, а Тимофiй в годину бурхливого гнiву.
- А ти це чого голос пiдняв, начебто правда на твоєму боцi? Совiсть
заговорила? - видiлив кожне слово Мiрошниченко. - Мав смiливiсть з
куркулями гуляти, май тепер смiливiсть подивитись людям у вiчi. Гляди, щоб
потiм пiзно не було... Не те що за всяку пiдлiсть, - навiть за всякий
хиткий крок - прийде час - мусиш дати звiт... Знаю, на яку дорогу можуть
вивести такi прогулянки, А за тебе я вiдповiдаю. Перед пам'яттю Тимофiя
вiдповiдаю. Тому й зайшов. Обломлять хлопця, думаю, мов гороба восени,
здеруть шкуру як лико, а потiм, жалюгiдного i непотрiбного, викинуть на
людське посмiховище.
- Мене не обломлять. Руки короткi.
- Хто його зна. Такi слова я не раз чував. Не таких обламували.
Вiддасть Варчук за тебе Марту. Порiднишся з ним - i не оглянешся, як
станеш куркульським пiдголоском.
- Ат, нащо про це говорити, - боляче перекривилось обличчя Дмитра. Одна
згадка про Марту тяжким гулом озвалася в серцi i в головi.
Мiрошниченко пильно поглянув на Дмитра й замовк. Потiм присiв бiля
столу, де лежали двома купками книжки, уже рiвним голосом сказав:
- Цi книжки, Дмитре, закинь кудись подалi, в печi спали. Не брудни об
них рук, - показав на меншу купку.
- Чому? - пiдiйшов до Свирида Яковлевича, аж плечем торкнувся його
плеча.
- Ось з цих двох сiреньких, - показав на брошурки, - аж сиплеться
нацiоналiстична трухлятина, заяложеним кожухом смердить. А в цих, парубче,
людину обпльовують, дрiбненькою її роблять. Словом, не чоловiка показують,
а раба, без надiї, без дум i мрiї. Ти чув слова Горького про людину?.. От
пiдiйдеш до мене - я тобi пiдберу, що почитати. Губкам подарував хорошу
бiблiотеку. - I очi Свирида Яковлевича подобрiшали, риси на обличчi стали
м'якшими.
- I де ви, Свириде Яковлевичу, свої книжки дiватимете? Всю хату
загатили, - озвалася Докiя.
- Порозумнiшати, Докiє, на старiсть хочу. Замолоду не було як до
грамоти пiдiйти, а революцiя навчила. Сiдай, Дмитре. От скажи: що тобi ця
книжка дала?
- Дала?
- Еге ж, чим вона тебе обагатила, зробила кращим, чим твою душу
порадувала? Отож i є, що нiчим. А тимчасом примiть, як у нiй описується
попiвськi маєтки, куркульськi хутори усадках, бiленькi хати, затiненi
вишняками. Словом, рай. А для чого це? Щоб тобi здавалось: як гарно життя
текло, якими добрими були всякi батюшки та матушки, пани та куркулi i як
треба покiрно за сочевичну юшку гнути на них бiдняковi спину. Отак
непомiтними i хитрими стежечками введуть тебе в той свiт, якого нiколи не
було, у свiт, видуманий буржуазними нацiоналiстами, якi пiзнiше з Петлюрою
вiддiляли нам м'ясо од костi. Найвище щастя у цiй книжечцi - мати свiй
хутiр, свою пасiку, своїх наймитiв. Найвища ступiнь розумової дiяльностi -
послухати проповiдь попа i потiм ахкати бiля затурканої жiнки i голодних,
неписьменних дiтей: який у нас розумний батюшка... Що ж, ти такою людиною
хочеш бути?
- Нi, Свириде Яковлевичу, волом я нiколи не стану.
- Це ти сказав до пуття. Людина, що побачила революцiю, волом не стане.
А ти знаєш, що таке людина? - i на повних устах Мiрошниченка дрогнула
по-юнацьки хороша усмiшка. - Це великий талант, народжений тiльки раз,
неповторний талант. Той - агроном, той - iнженер, той - мореплавець, той -
полководець, той - полiтик, той - вiльний хлiбороб вiльної землi, яка аж
важкою стає вiд зерна добiрного, плоду червоного.
- Воно, Свириде Яковлевичу, послухай вас, то, вийде, що кожна людина -
талант, - вперше за весь вечiр усмiхнувся Дмитро.
- А ти думав як? Про що ж я толкую тодi? Звiсно, кожна людина - талант.
I то такий, що нiколи не повториться.
- Тодi виходить, що у нас сто сiмдесят мiльйонiв талантiв, - уже зовсiм
з недовiрою поглянув на Мiрошниченка, хоч слова, сказанi про землю,
солодким щемом вiддались у грудях, вiдтиснули сердечний бiль.
- Сто сiмдесят! I нi на одного чоловiка не менше. Ти бачив сад у
веснянiй напрузi? Тисячi пуп'янкiв укривають дерево, i кожний з них
розцвiтає в полiття. А що ж ти думаєш - людина гiрша дерева? Вона не може
розцвiсти найкращим квiтом? Ми - країна талантiв. Тiльки нас скручувало,
розламувало надвоє, висушувало i вганяло в могилу прокляте минуле. Коли
шкорина хлiба була варта бiльше, нiж життя, тодi мало пробивалася наша
найдорожча сила. На горючому пiску росли, панськими ногами витоптувались.
А тепер на нашiй землi життя наступає. Настала та пора, коли кожна людина
може засiяти, як веселка, всiєю красою своєю. Тiльки не лiнуйся, тiльки
працюй душею для народу, а не думай про своє малесеньке, як горобиний нiс,
мiзерне щастячко... Нелегко нам, дуже нелегко. Скiльки труднощiв чекає.
Але це такi труднощi, що не розломлюють, а пiдносять угору людину. Без
революцiї, без партiї згнив би ти по наймах. А тепер захочеш - знайдеш
свою дорогу. Правда, коли не кататимешся на куркульських бричках. Так-то,
парубоче. Ну, пiшов я. Прощавайте. - Тепер обличчя Мiрошниченка свiтилося
строгою, гордовитою впевненiстю. Прояснився трохи i Дмитро.
- Свириде Яковлевичу, я до вас завтра по книжки прийду. Про землю менi
пiдберiть.
- Пiдберу. Професора Вiльямса є у мене книга. Дуже путяща.
Дмитро провiв Мiрошниченка аж до розстаннi, що тьмяно просвiчувалася