Страница:
допитливо оглядав огрядну постать. I раптом повеселiшав: "Значить, то
тiльки гра у сварку"...
Все було так, як i думав вiн.
* * *
На другий день, тiльки почало свiтати, Сафрон Варчук запрiг вороних i,
вибираючи таку хвилину, щоб його не бачила жiнка, понiс поперед себе до
брички дiжку з медом. Одначе не встерiгся: тiльки вхопився за залiзне
бильце, як з порогу непривiтно обiзвалася Горпина:
- Куди ж ти мед повiз? Знову пиячити? Розпаскудився гiрше всякого...
- Цить! Не твоє бабське дiло! Бо я тобi так розпаскуджусь, аби до
вечора вижила! - страшно завертiв очима i стьобнув конi батогом. "Iч,
проклята баба, все тобi до крихiтки побачить. I видумав бог таке
вiдьомське зiлля. Тьфу!" - скосив очима i похапцем, наче кидаючи хлiб до
рота, перехрестився.
Сутулячись, увалився до Марка Григоровича в хату.
- Раненько ти, Сафроне, притаскався, - здивувався пасiчник.
- Якого ти менi меду всучив? - не привiтавшись, зупинився посеред хати
з дiжею, неначе весiльний староста з хлiбом.
- Як якого? - обурився старий пасiчник. - Самого справжнього. Липового.
- Липового? А моя баба чогось розбалакалася, що всяким бур'яном
смердить.
- Тямить твоя баба! Що ж, я не розбираюся, виходить, на медовi?
- Та баби вони такi, - примирливо погодився. - То щоб не було гризнi
вдома - перемiни його. Знаєш, баба - бабою. Хiба з ними кашi навариш?
Упнеться тобi, як норовиста коняка - нi тпру, нi но.
- Ет, морочиш тiльки голову...
Коли Марко Григорович унiс нову дiжку крупкуватого меду, Варчук
допитливо подивився на нього. Але обличчя у того було заклопотане, руки не
тремтiли, i на душi Сафрона трохи вiдлягло.
- Ану, покуштуй, який вiн!
- Перший сорт, - з ножа з'їв грудочку пасiчник, i Сафрон зовсiм
прояснився, лаючи себе за дурнi сумнiви.
Проте дорогою знову завагався: трошки, може, i не пошкодить, а коли
бiльше з'їсти?..
XLV
Вранцi Дмитро i Созiнов об-ходили свої володiння, установлюючи головнi
позицiї оборони. Карту одноверстку начальник штабу розбив на сектори i
тепер старанно наводив складну, добре продуману схему заслонiв, секретiв,
постiв.
Там, де Городище прикривалось болотами, вiн думав виставити лише
рiденький ланцюг партизанiв, а основнi сили скупчити на сухих лiсових
спусках у яр.
З приходом Созiнова звiдкись непомiтно з'явилася вiйськова лiтература,
особливо з тактикою лiсового бою, карта, де червонi смуги накреслили
становище на фронтах, бiноклi, i новозбудована штабна землянка почала
нагадувати Туровi штаб першого дивiзiону.
Дмитро вiд палiтурки до палiтурки прочитав усi книги, якi дiстав
Созiнов, але за поясненням незрозумiлих мiсць звертався тiльки до Тура. У
вiльнi години довго засиджувався над теоретичними матерiалами, почуваючи
нову насолоду i мiцнiшу впевненiсть у своїх силах. Те, що здавалось
темним, вiдштовхувало своєю невiдомiстю, ставало простим, ближчим i
рiднiшим.
- Не подобається менi, Дмитре Тимофiйовичу, оборонний бiй. Тяжкий вiн
для нас - резервiв нема, боєприпасiв нема...
- Партизанам вiн не пiдходить, - погодився Дмитро. - Наше основне
завдання: наробити шелесту, посiяти панiку, грозою врiзатись у ворога,
розметати, а потiм - лови вiтра в полi. Та що зробиш? Треба до оборони
готуватись. Не сьогоднi - завтра можуть наскочити черепопогонники. Шпигуни
вже нишпорять по лiсах.
- А тут ще й зима на носi. Пiдморозить болота, оголить нас.
Обходячи лiси, вибираючи найзручнiше мiсце для кругової оборони, вони з
подивом побачили, як несподiвано осiнь зустрiлася з зимою.
Вiтер повернув зi сходу. Раптово потемнiло, i невидимий мiрошник сипнув
таким лапатим снiгом, що чорнотiла земля за кiлька хвилин одягнула .бiлу
сорочку, немовби готуючись до лихої години. Потiм потеплiло, закапало з
дерев i з iмли виглянув жовтий диск сонця, кутаючись у блiде хутро.
Зблизу, на вiдсоннi, рожевiли хвилястi тумани, мов спiнене вино; далi -
голубiли, сизiли, а в затiнку чорнiли, як нiч. Пополуднi сонце знову
зникло, i всi лiси i небо потонули в червоному тривожному мороку. I цей
густий кривавий туман, який колись би порадував око Дмитра, тепер болюче
стиснув його серце: вiн ще раз нагадав про те горе i страхiття, що налягло
над всiєю землею.
- Товаришу командире! - з червоного мороку вiн чує голос Пантелiя
Жолудя i в душi осмiхається, як осмiхаються зверхньою усмiшкою батьки,
дивлячись на своїх любимих дiтей, добре розумiючи їхнi прекраснi риси i
хиби.
Розводячи туман, у просiцi з'являється високий кремезний партизан з
жiночою постаттю на руках. Не доходячи до них, спустив простоволосу
дiвчину на землю; вона похитнулась, обперлася спиною об дерево. Пантелiй
пiдтримав її.
Дмитро скаменiв, дивлячись широко розплющеними очима на смертельно
блiде обличчя, покрите напiвзасохлою кров'ю.
Свiжа рана почорнiла i скривавила обличчя дiвчини вiд вуха до
перенiсся. А замiсть ока горiла роз'ятрена яма.
- Звiдки ти, дiвчино?
- З Лисогiрки, - опустилась i сiла бiля дерева на землю.
Краплина сукровицi скотилась iз ока i зiрчастим кружечком розiйшлася на
нiздрюватiм снiгу.
- Неси її, Пантелiю, до фельдшера.
- Нi, - подивилась єдиним округлим i глибоко запалим оком на командира.
- Я розкажу вам...
- Не треба, дiвчино. Потiм розкажеш.
- Тiльки зараз! - Тихим, але на диво твердим голосом
почала розповiдати:
- Вчора з гебiта приїхав прочiсувати село начальник СД iз своїм
загоном... Що вони робили! Що вони тiльки робили! - закрила обличчя
червоними руками. - Цiлий день роздягнуту протримали на дощi i холодi...
Косами закрила вуха, щоб не застудити... А увечерi почали нас убивати...
Зав'яжуть позаду руки вузлом, до шиї прив'яжуть брусок толу, пiдпалять
бiкфордiв шнур, - i на шматки розлiтається людина, Плачемо, трусимось ми,
а нiмцi й начальник смiються. Сам сатана таким смiхом, певно, не
смiявся... Над нами, дiвчатами i жiнками, змилостивились: не розривали, а
повели розстрiлювати в яр. Обступили нас охоронцi, iдуть з лiхтарями,
останню путь освiтлюють. Пiдiйшли ми до яру, а вiн iще стогне. Глянула я:
земля мокра вiд кровi. Посковзнулась, i в цей час ударили пострiли. Ще
пам'ятаю, впала в калюжу кровi, схопилась за око. Бiля мене так страшно
закричала дитина: "Мамо! Мамочка!" Вилiзла на спину матерi, шукала обличчя
i не знаходила, бо чийсь труп прикрив його... Як воно, бiдне, жити хотiло.
Дали по нiй чергу - i осiла дитина... Знепритомнiла я... Земля була дуже
холодною - от i прийшла до пам'ятi. Кругом вже нiкого. Нi брязкоту зброї,
нi стогону, нi плачу... Тiльки щось знизу пiд трупами ворушилось та поверх
матерi, як жива, сидiла дитина. Вибралась я з яру, вся в чужiй i в своїй
кровi. А як добралась до вас, вже добре й не знаю... Сьогоднi мають
"прочищати" Костянтинiвку. Коли можете - врятуйте людей... - i похилилась
обличчям у снiг... Пантелiй Жолудь понiс її до табору. - Товаришу
командире! - прибiг з застави скуластий темноокий Олекса Слюсар. - Якогось
пiдозрiлого молочаря перепинили. Каже, до нас приїхав, а до молока навiть
не пiдпускає. Чи то скупiсть, чи пiдступ? Коли з одного боку подумати -
може хитрує дядько, а коли передумати - може дядько фашистiв обхитрив i
вдарив до нас з кiньми, возом та безалкогольними напоями.
- А ти як думаєш?
- Я? Думаю, дядько правильний, але страшенно скупий, - i хитрюще
обличчя Слюсаря береться такою далекою усмiшкою, наче вiн крiзь лiс бачить
молочаря.
Пiшли на заставу. Ще не доходячи до березняка, Дмитро почув завзяту
пересварку.
- Обманути нас, старий, дiдько, захотiв? Ми тебе провчимо, що повiк
заречешся обманювати.
- Обережнiше менi! Ой, просипали! Я не подивлюся, що ви вояки - зараз
на вас увесь пужак поламаю, - лементував розлютований голос.
- Ми тебе поламаємо... Молочарем прикинувся.
- Лиха година прикинула. Ой, обережнiше менi... Це ж народне добро.
Бiля воза поралися партизани, вони глибоко засовували руки в бiдони, i
кожного разу крiзь огрубiлi пальцi стiкало зерно. А на возi, охаючи i
лаючись, метушився низкорослий чоловiк, люто поблискуючи упертими карими
очима.
- Дмитре Тимофiйовичу! - раптом вiн пiзнав Горицвiта, зiскочив з
драбиняка i, якось по-дитячому схлипнувши, кинувся до нього. - Дмитре
Тимофiйовичу... дорогий...
- Даниле Петровичу! - мiцно обняв Горицвiт Навроцького.
Партизани, нiяковiючи, застигли бiля воза з повними жменями зерна.
- Дмитре Тимофiйовичу... Приїхав до вас. Прийми. Не згадуй колишнього.
Приймеш? - жалiсно дивиться у вiчi командира.
- Прийму.
- От i спасибi тобi! - Мiцно потис руку i зразу ж владно крикнув на
партизанiв: - Зсипайте менi зерно в тi самi бiлони, звiдки взяли. Це таке
зерно, хлопцi, що потiм по пучцi будете просити у дiда на розвiд... Куди,
куди намiрився - це ж не таращанське! - А Дмитровi пояснив: - Шiсть рокiв
бився над ним. I добився - не вилягає й грибка не боїться.
- Хоч одним оком можна поглянуть на нього? - з приязною насмiшкою
промовив Дмитро, згадавши давню зустрiч iз Навроцьким.
Але старий не зрозумiв iронiї:
- Дивись хоч обома, - розщедрився i зiтхнув.
* * *
Над притихлою рiкою сiяє мiсяць i горять Стожари. Тихо подзвонюють на
водi першi крижанi голки, шарудять i зiтхають, торкаючись берегiв, що
бiлiють першим снiгом, майстерно насiченим дрiбною i примхливою рiзьбою.
Здавалось, що й вся земля була вкрита дивовижними хвилястими, синiшими в
глибинi, вигибами з найкрихiтнiших перлин.
Мовчить, неначе вимерло, село над Бугом. Не обiзветься пiснею радiо з
майдану, не промчаться легкi крильчастi сани, не розсиплять по вулицi
веселого смiху дiвчата.
Тiльки на перехрестi, неначе сич, стовбичить дозорець та грають в
пiдкидного дурня вартовi громадського господарства. Зрiдка загорлає нiмець
iз каральної групи.
Або заскрипить посеред майдану шибениця, здригнеться на шворцi
простоволосий чоловiк, i з схиленої набiк голови упаде легенька грудочка
снiгу.
Лише коло лiсу ворушаться тiнi; там сильнiше горять - палахкотять
снiги, бо перемiщується темiнь i сяйво, iскристе, живе. Часом гра свiтла i
затiнку наполохає пильного служаку, прикладе вiн гвинтiвку до плеча, а
потiм знов опустить, затупає задерев'янiлими ногами.
I раптом пострiли. Прямо в полiцiї, де ночує сам помiчник смертi -
начальник СД.
I вiрний служака, пригинаючись, тiкає подалi вiд стрiлянини, вскакує в
чиюсь клуню i залазить на засторонок. О, вiн прекрасно розумiє, що
означають цi рiзнобiйнi пострiли з автоматiв, мисливських рушниць,
обрiзiв.
Потiм вулицю розбивають несамовитi крики i з щiлини видно, як "сам" в
однiй бiлизнi зi зв'язаними назад руками бiжить вулицею. Щось у нього
метляється на шиї, перехитуючись вузькою цiвкою вогнику.
Вибух! I чорнi шматки м'яса розлiтаються по бiлому снiгу.
Полiцай з жахом вiдскакує вiд щiлини...
Як реготав оцей вигадливий начальник СД зi своїми зелено-мундирними
посiпаками ще сьогоднi вдень, коли бруски толу на шматки розривали людей.
А вночi нiхто не реготав, тiльки Дмитро, шаленiючи, процiдив:
- Нехай свiй винахiд на собi спробує... Це для здоров'я не пошкодить! -
так глянув на ката, що той i проситися забув.
- Не варто з ним возитися. Розстрiляти! - сказав Тур.
- Нi, комiсаре, що заготував, хай те й споживає. Катюзi по заслузi! -
наказав вивести фашиста на вулицю. - I хай люди подивляться, яким стане
цей виродок перед ними...
Партизанськi заслони, виставленi навколо села, привели ще кiлькох
фашистiв.
- На майдан їх, - коротко сказав Дмитро.
А потiм селом ударила партизанська пiсня. Скiльки сили i величi,
скiльки людяної любовi вкладено було в слова:
Нас по iменi Сталiн не знає,
Та про кожного з нас пам'ята.
Вiдчиняються дверi, скриплять ворота. I смiючись, i плачучи, вибiгають
напiвроздягненi жiнки, лiнi чоловiки, босонога дiтвора, щоб хоч одним оком
побачити Сталiнових хлопцiв.
Iз затiнку виступає постать:
- Товаришi партизани, приймiть до себе.
- А ти хто будеш?
- Iз таборiв утiк.
- Зброя є?
- Нема.
- У нас без тебе є кому сало їсти, - вiдповiдає Пантелiй Жолудь. I
Дмитро усмiхається, почувши тi слова, якими колись зустрiчали партизанiв.
- Дiстану. Приймiть.
- Тодi приймемо. Як прiзвище?
- Мель Василь.
- Так от, Василю. Таких, як ти, скоро приїде ловити Остап
Душогубець[13], щоб iз вас формувати вiйсько, - пiдiйшов Дмитро.
- Утечу.
- Нi, не тiкай. Добровiльно пiди на призовний пункт. Узнай, скiльки в
районi жандармерiї, полiцаїв, де вогневi точки. А тодi утiкай до нас.
Зброю ж захвати з собою.
- Добре. Захвачу. Кулеметник я.
I Дмитро в супроводi Жолудя поспiшає за партизанами, що спускаються до
Бугу. Вода тихо колише зоряний посiв.
Коли вже вигрiблись до лiсу, позаду них, на тiм березi, обiзвався
рiзкий гортанний голос:
- Товаришi партизани! Перевозу давай!
Але в цей час з пагорбiв застрочили автомати, i чорна постать кинулась
у воду.
Кирило Дуденко, що останнiй виходив на берег, вскочив у човен i сильно
гребнув обома веслами. За кормою простяглась наполохана мiсячна дорiжка,
застрибали, видовжуючись, гнiзда зiрок, i хвиля незадоволено, перелякано
захлюпотiла, розсипаючись шипучим мереживом на пiску.
На серединi рiки Дуденко схопив за руку чорноголового, горбоносого
чолов'ягу. Вiн мiцно затиснув зубами парабелум так, що кров сочилась iз
перекривленого рота i червоною пiною текла на мокру сталь.
"Це справжнiй чоловiк", - подумав, коли задерев'янiле тiло стукнулось
на днi човна.
Завеслував до берега. Навкруги зачмокали кулi, пiднiмаючи над водою то
мирнi синюватi сполохи, то iскристi пунктири дуг. Але вiрилось, як в
бiльшостi вiрять мiцнi натури, що нiчого лихого не трапиться й на цей раз.
Бiля самого берега куля вдарила в обшивку, i вода, ввiрчуючись вузьким
буравчиком, полилася в човен.
- Вискакуй, хлопче. Чи вже задубiв? - Човен сильно врiзався носом у
шершавий берег.
Заточуючись, увесь стiкаючи темними i прозорими струмками, плавець,
трудно попрямував за партизанським поетом. Втома й крижана купiль сп'янили
чоловiка, пекучим павутинням заснували широко вiдкритi очi. Ще раз
похитнувся i мiцно втиснув ноги в крихкий пiсок. Задубiлою, наче
перепеченою рукою потягнувся до пазухи; пальцi незграбно й уперто
заворушилися бiля серця. Не скоро витягнув невеличку, в цератовiй оправi
книжечку.
- Партквиток? - нахилився Дмитро до невiдомого.
- Партквиток. Скiльки пережито з ним, - пройшло занепокоєння, коли
побачив, що вода не пройшла крiзь церату. - Крiзь вогонь i свинець
прямували...
Червона книжечка, мов зоря, лежала на руцi, що вже бралася льодком. Та,
видно, плавець зараз не чув, як бiля його нiг виграють струмки, як прозора
накип стягує тiло. Завзята, молодеча гордiсть грала на його темному,
натхненному обличчi. I Дмитро зараз з новою мiццю, майже фiзично, вiдчув,
якою силою наснажує партiя своїх синiв. I знову ворухнулись затаєнi
пристраснi надiї:
"Поговорити б з Туром про це. Так ще ранувато... В дiлах треба вище
пiднятися".
Пантелiй Жолудь з повагою подав невiдомому незмiнну баклагу з перваком,
i той, перехиляючи голову, висушив її до дна.
- Ого! Це якраз напарник менi! - здивувався Пантелiй. - Як тебе звати?
- Симон Гоглiдзе, - цокаючи зубами, вiдповiв i почав скидати з себе
чорну вiд води одежу.
- Ти часом не в спиртотрестi працював?
- Нi, - незрозумiле подивився на Пантелiя. - Iнженером був. А у вiйну
розвiдником штабної батареї.
- А талант у тебе пити горiлку пiдходящий. Це вiд природи! - Накинув
свою шинель на плечi напiвроздягнутого розвiдника. - В мої чоботи взуйся,
- пританцьовуючи на однiй нозi, наспiх почав роззуватися.
- А ти ж як?
- Перешнурую онучi i так дiйду до нашого дому. Це недалеко - кiлометрiв
з десять, так що не журися.
- Спасибi, - щиро подякував Гоглiдзе.
"Хлопець, видать, путящий", - вирiшив Дмитро.
Повернувшись до Городища, зразу ж зайшов до фельдшера Рунова. В
просторiй, оббитiй перкалем землянцi лежала I дiвчина з Лисогiрки.
Снотворне заспокоїло її, пом'якшило на обличчi риси болю, тiльки рудi
плями на свiжому бинтовi говорили про страшне калiцтво.
- Як здоров'я її? - тихо запитав, присiвши на березовий обземок.
- Житиме дiвчина, - хмуро вiдповiв Рунов. - Тiльки назавжди скалiчили
людолови таку красу. - Поправив гнiт у приплющенiй гiльзi; яснiше
освiтилася землянка, загойдалися тiнi i знову заховалися по закутках.
Тiльки тепер Дмитро побачив: безкровне обличчя дiвчини було такого
дивовижного рисунка, що вiд нього не можна було вiдвести погляду. Чомусь
аж очi заплющив.
Посидiли, помовчали, кожен думаючи про своє.
I неждано нiжний рум'янець, як легка тiнь, сколихнувся на щоках
пораненої. Ледь помiтна усмiшка ворухнула її перепеченими округлими
устами, i в землянку мелодiйно упало незвичне тут слово:
- Мамо...
Потiм, якось враз, неначе сонний голос розбудив пам'ять, обличчя
дiвчини почало мiнитись, морщитись, мов брижi на водi. З страшним криком:
"Мамочко, вас же убили! Навiки убили!" - вона зiрвалася з лiжка,
напiвроздягнута й страшна в своєму вiдчаї, калiцтвi й красi. Одночасно з
живого ока бризнули сльози, а з рани - кров, густа i повiльна.
Дмитро якось незграбно схопився з обземка i, сутулячись, вибiг надвiр.
"Ще зовсiм дитина... Ще зовсiм дитина. I таке горе..." - як обухом била
одноманiтна тяжка думка.
Не роздягаючись, мовчки лiг у командирськiй землянцi i не скоро, не
скоро охопив його болючий сон.
Тур, перевiривши й Созiновим патрулiв, пiзно повернувся до себе i довго
не лягав спати: готувався до виступу на вiдкритих партзборах. Над ним
угорi тривожились вiтри i дерева; льодовим накипом потрiскували гiлки i
обтрушували на землю прозорий дзвiн.
I раптом Тур почув схлипування. Сам собi не вiрячи, пройшовся по
землянцi, пiдiйшов до широко й незручно розкинутого Горицвiта, застиг на
мiсцi.
Гордовите обличчя Дмитра зараз було викривлене внутрiшнiм болем.
Комiсар аж вiдсахнувся: важкi повiки Дмитра трiпотiли, пiддавалися вгору i
розбухали, аж поки на вiях не застигли сльози. "I хто б мiг подумати?.. Що
так пiдкосило його? Цей тiльки у снi може заплакати".
Тур, чомусь поточившись, ступив крок уперед, потрусив Дмитра за плече.
Той зразу ж прокинувся, пiдвiвся, хапаючися рукою за зброю, другою
механiчно протер очi i, не вiдчуваючи вологостi на долонi, полегшено
промовив до Тура:
- Що, Саво, нове дiло чекає?
- Та... хотiв порадитися з тобою.
- От i добре, що збудив. Такий, Саво, сон тяжкий приснився... Все дiти
з пам'ятi не виходять...
- Свої?
- Та нi. Людськi... I свої теж За них, Туре, так повиннi фашистський
корiнь чавити, щоб нiде гадючої ворсинки i на розплiд не залишилося... Ти
даремне дорiкнув менi за той тол на шиї в начальника СД. Пiди до Рунова -
побачиш, як нашi дiти кров'ю плачуть.
Обличчя в Дмитра зараз було таким рiшучим, упертим, що Тур завагався,
чи справдi вiн бачив сльози на очах командира.
XLVI
За нiч у таборi замерзло п'ятдесят два червоноармiйцi. Зондеркоманда
старанно пороздягала i пороззувала трупи. З кого взуття не скидалося -
полосували ножами. Замерзлих поскладали в два штабелi. Незабаром пiд'їхала
пiдвода i задубiлi одерев'янiло загупали по деренчливих дошках
полудрабкiв. Коненята, помахуючи пiдв'язаними хвостами, поволi потюпали
повз колючу огорожу до долини смертi:
"Не втечеш, так сам, значить, не сьогоднi - завтра витягнеш ноги", -
тоскно i злiсно подумав Варивон, копаючи яму для замерзлих. Напевно й сама
дружина не пiзнала б свого чоловiка у цiй схудлiй, бородатiй, з глибоко
запалими очима постатi
Пробираючись на схiд, двiчi попадав у концентрацiйнi табори i двiчi
втiкав, та не везло в життi - недалеко вiд фронту втретє пiймали.
- Iще одна затримка, - невесело обiзвався до свого товариша по бiдi,
сержанта Мамедова Алi-Ага Огли.
Замерз бiдолаха. Опух з голоду, ноги стали неначе колоди, обличчя
набрякло. I коли позавчора помiчник коменданта табору оберштурмфюрер
Райхард Шульц ударив нагаєм по щоцi, Варивон iз жахом помiтив, що з рани
потекла не кров, а вода. I щока сержанта почала стухати, обвисати
пожмаканою ганчiркою, що потворно пiдкреслювала другу, значно бiльшу
половину обличчя.
За останнiй час стiльки довелося побачити, пережити, що сама дiйснiсть
почала здаватися жахливим сном. Хiба мiг колись Варивон, слухаючи в
далекому дитинствi страхiтливi казки про лиходiїв, чортiв, вiдьом,
подумати, що цi страхiття в стократ перевершить вузлуватий фашист? Чи мiг
подумати, що бiлокура вiдьма, дружина коменданта табору унтерштурмфюрера
Вiльке Вiльгауза, на свої iменини, смiючись, застрелить трьох
червоноармiйцiв? Хiба мiг подумати, що оцей зарослий лiщиною яр, так
спокiйно присипаний тепер чистим снiжком, пiдiйме своє дно врiвень з
окрайцями, бо тисячi трупiв знайшли тут останнiй притулок ..
"Буду ж тебе, фашисте, бити, як сукиного сина, - не раз повторював свою
клятву: - аби тiльки добратись до своїх".
Пiд'їхала пiдвода, два охоронцi пригнулись, уперлись 'плечима пiд
полудрабок, i трупи безладно покотились на снiг. Безкровнi губи i
незаплющенi очi у декого були затягнутi крихким льодком - снiг, видно,
спочатку розтавав на теплому, вмираючому тiлi, а потiм зашерх.
Закидали, зрiвняли ями з землею i вузенькою суглинкуватою стежкою
вийшли на дорогу, що вела до табору. Попереду проїхала, пiдскакуючи на
мерзлому грунтi, пiдвода; догадливий фурман, побачивши полонених, скинув у
вибоїни пару десяткiв мерзлих бурякiв. Розхапали i жадiбно почали їсти,
незважаючи на окрики й удари охоронцiв. Варивоновi вдалося схопити аж три
буряки. I сьогоднi вiн добре поснiдав, проте потiм пожалкував, що нiчого
не залишив на вечерю.
В таборi, колишньому колгоспному дворi, тепер огородженому двома рядами
колючого дроту, йшла звичайна страшна гра полонених iз вартовим. Коло
огорожi стояли дерев'янi навiси. Щоб нагрiтися, найсмiливiшi в'язнi
кидались обламувати дахи. Нiмець методично робив пострiл, i, поки
перезаряджував гвинтiвку, в'язнi кидались на навiси, вiдривали дранки i
вiдбiгали назад. Потiм тiсно збивалися в коло i грiлися бiля заробленого
кров'ю багаття. Варивон сьогоднi грiвся з особливим задоволенням:
по-перше, вiн наївся, по-друге, уже вiдчував далеку дорогу. Iдучи копати
ями, з радiстю помiтив недалеко вiд рiжка табору, що виходив до долини
смертi, цементовий, притрушений снiгом рiвчак. Очевидно, ним колись
стiкала нечисть з коровнi або свинарнi. Огрiла надiя, що цим рiвчаком,
попiд дротом, можна буде вибратися на волю.
"Коли б утекти. Сама зима зiгрiла б мене, земля нагодувала б, а бив би
тебе, фашисте... - Аж дух спиняло в грудях, коли бачив себе на волi зi
зброєю в руках. - Я показав би, значить, себе..."
Темна безвiтряна нiч. Навiть снiг не мерехтить, тiльки ледве одсвiчує,
вiддiляючи темряву од землi. Варивон обережно обминув рiвчаком першу
огорожу колючого дроту, а друга несподiвано забряжчала.
З вишки сипнув вартовий з кулемета трасуючими кулями. Червоними
блищиками замигтiли снiги. Потiм над табором знялося кiлька ракет.
Щосили кинувся в село. Вибору не було: позаду ~ охорона, у селi -
полiцiя. I вiн вирiшив: чи пан, чи пропав. Постукав у першу хату.
- Хто там? - злякано озвався жiночий голос.
- Тiтонько, приймiть, бо фашисти уб'ють. З табору втiк.
- Ой!.. Зараз!
Тiльки увiйшов до хати, зразу ж попросив ножицi i швидко зрiзав свою
довгу рудувату бороду, а потiм з тремтливих рук жiнки взяв свiжу одежу,
переодягнувсь i залiз на пiч.
На вулицi уже гаркавили сердитi голоси i роз'ярено валували собаки.
- Ви ж не забудьте, як ваша фамiлiя: Василь Миронович Мирончук, а мене
звати Василиною, - злякано твердила бiлява гостроносенька жiнка,
задмухуючи слiпачок.
Згодом у хату юрбою ввалились охоронцi. Заглянули пiд лiжко, на пiч.
- Хто там?
- Чоловiк мiй, - заїкаючись, вiдповiла жiнка. - Нещодавно з дороги
повернувся: снiг розчищав.
Витягнули Варивона насеред хати i не пiзнали в заспаному здивованому
чолов'язi, що був одягнутий у чистий полотняний одяг, в'язня
концентрацiйного табору...
- Спасибi, дорога душа. Моя жiнка теж Василиною зветься, - щиро
подякував молодицю, коли фашисти вийшли з хати.
- Нiзащо... Налякалася я. Так страшно. Ворог вулицею iде, а менi в хатi
смердить, - посмiхнулася блiдою усмiшкою. - Тiльки ви довго не
затримуйтесь. - I зразу ж рум'янець залив, прикрасив її обличчя: мовляв,
не так зрозумiє її.
- Не хати менi шкода, - поспiшно додала, - а щоб хтось не пронюхав.
- Не затримаюсь. Моє дiло таке: скорiше до своїх, скорiше на ясний
схiд.
- I до нас скорiше повертайтеся. Що вам, Василю Мироновичу, зготувати в
дорогу? - i всмiхнулася нiяково й привiтно.
XLVII
Iван Тимофiйович чогось тривожився. Тiльки передвечiрнi тiнi
загойдалися на снiгах, як вiн, спираючись на палицю, раз по раз виходив у
двiр, не можучи знайти собi мiсця. То брався за сокиру, то надовго
застигав бiля хвiртки, наче виглядав когось, то йшов iз перевеслами до
молодих щеп, i за ним тягнулися нерiвнi мережки глибоко втиснутих слiдiв.
- Знову ноги розболiлися? - занепокоїлася Марiйка...
- Та ниють трохи, видно, на хуртовину.
- Може попарити їх?
- Нiчого не треба. Пройде, - нетерпляче вiдмахнувся i зашкандибав на
подвiр'я.
На нiжному ворсистому полотнi снiгiв розтiкався i снував свої дивовижнi
узори малиновий вiдсвiт, а у виямцi городу лiд був такої чистоти, що на
ньому трепетали блищики молодих зiрок. Мимоволi зiтхнулося, бо навiть
подумати важко було, що цей вечiр, i тиша, i золотi мости обрiю були
загратованi чужинськими багнетами. I серцем бачив не стiльки тi багнети,
як тi мiсця, де можна було розвести, обрубати кiгтi смертi.
- Де ж Олександр Петрович забарився? - в який раз питався сам себе,
хоча й розумiв, що ще зовсiм рано.
Пiсля поранення Iван Тимофiйович побратався з Олександром Петровичем.
Зблизило їх не тiльки поранення i скорбна вiдрiзана дорога, якою, наче на
пожарину, поверталися, зблизила їх єднiсть думок, переживань i любовi до
того, що найдорожче в нашому життi. Iван Тимофiйович спочатку давав
невеликi доручення Олександру Петровичу; той виконував їх ретельно,
неквапно i дiловито. Це була дiловитiсть i впевненiсть господаря землi.
Вiн не згинався в окупацiї, як гусеницю з дерев, зривав оголошення i
урядового радника, i генерального комiсара Волинi та Подiлля, i самого
тiльки гра у сварку"...
Все було так, як i думав вiн.
* * *
На другий день, тiльки почало свiтати, Сафрон Варчук запрiг вороних i,
вибираючи таку хвилину, щоб його не бачила жiнка, понiс поперед себе до
брички дiжку з медом. Одначе не встерiгся: тiльки вхопився за залiзне
бильце, як з порогу непривiтно обiзвалася Горпина:
- Куди ж ти мед повiз? Знову пиячити? Розпаскудився гiрше всякого...
- Цить! Не твоє бабське дiло! Бо я тобi так розпаскуджусь, аби до
вечора вижила! - страшно завертiв очима i стьобнув конi батогом. "Iч,
проклята баба, все тобi до крихiтки побачить. I видумав бог таке
вiдьомське зiлля. Тьфу!" - скосив очима i похапцем, наче кидаючи хлiб до
рота, перехрестився.
Сутулячись, увалився до Марка Григоровича в хату.
- Раненько ти, Сафроне, притаскався, - здивувався пасiчник.
- Якого ти менi меду всучив? - не привiтавшись, зупинився посеред хати
з дiжею, неначе весiльний староста з хлiбом.
- Як якого? - обурився старий пасiчник. - Самого справжнього. Липового.
- Липового? А моя баба чогось розбалакалася, що всяким бур'яном
смердить.
- Тямить твоя баба! Що ж, я не розбираюся, виходить, на медовi?
- Та баби вони такi, - примирливо погодився. - То щоб не було гризнi
вдома - перемiни його. Знаєш, баба - бабою. Хiба з ними кашi навариш?
Упнеться тобi, як норовиста коняка - нi тпру, нi но.
- Ет, морочиш тiльки голову...
Коли Марко Григорович унiс нову дiжку крупкуватого меду, Варчук
допитливо подивився на нього. Але обличчя у того було заклопотане, руки не
тремтiли, i на душi Сафрона трохи вiдлягло.
- Ану, покуштуй, який вiн!
- Перший сорт, - з ножа з'їв грудочку пасiчник, i Сафрон зовсiм
прояснився, лаючи себе за дурнi сумнiви.
Проте дорогою знову завагався: трошки, може, i не пошкодить, а коли
бiльше з'їсти?..
XLV
Вранцi Дмитро i Созiнов об-ходили свої володiння, установлюючи головнi
позицiї оборони. Карту одноверстку начальник штабу розбив на сектори i
тепер старанно наводив складну, добре продуману схему заслонiв, секретiв,
постiв.
Там, де Городище прикривалось болотами, вiн думав виставити лише
рiденький ланцюг партизанiв, а основнi сили скупчити на сухих лiсових
спусках у яр.
З приходом Созiнова звiдкись непомiтно з'явилася вiйськова лiтература,
особливо з тактикою лiсового бою, карта, де червонi смуги накреслили
становище на фронтах, бiноклi, i новозбудована штабна землянка почала
нагадувати Туровi штаб першого дивiзiону.
Дмитро вiд палiтурки до палiтурки прочитав усi книги, якi дiстав
Созiнов, але за поясненням незрозумiлих мiсць звертався тiльки до Тура. У
вiльнi години довго засиджувався над теоретичними матерiалами, почуваючи
нову насолоду i мiцнiшу впевненiсть у своїх силах. Те, що здавалось
темним, вiдштовхувало своєю невiдомiстю, ставало простим, ближчим i
рiднiшим.
- Не подобається менi, Дмитре Тимофiйовичу, оборонний бiй. Тяжкий вiн
для нас - резервiв нема, боєприпасiв нема...
- Партизанам вiн не пiдходить, - погодився Дмитро. - Наше основне
завдання: наробити шелесту, посiяти панiку, грозою врiзатись у ворога,
розметати, а потiм - лови вiтра в полi. Та що зробиш? Треба до оборони
готуватись. Не сьогоднi - завтра можуть наскочити черепопогонники. Шпигуни
вже нишпорять по лiсах.
- А тут ще й зима на носi. Пiдморозить болота, оголить нас.
Обходячи лiси, вибираючи найзручнiше мiсце для кругової оборони, вони з
подивом побачили, як несподiвано осiнь зустрiлася з зимою.
Вiтер повернув зi сходу. Раптово потемнiло, i невидимий мiрошник сипнув
таким лапатим снiгом, що чорнотiла земля за кiлька хвилин одягнула .бiлу
сорочку, немовби готуючись до лихої години. Потiм потеплiло, закапало з
дерев i з iмли виглянув жовтий диск сонця, кутаючись у блiде хутро.
Зблизу, на вiдсоннi, рожевiли хвилястi тумани, мов спiнене вино; далi -
голубiли, сизiли, а в затiнку чорнiли, як нiч. Пополуднi сонце знову
зникло, i всi лiси i небо потонули в червоному тривожному мороку. I цей
густий кривавий туман, який колись би порадував око Дмитра, тепер болюче
стиснув його серце: вiн ще раз нагадав про те горе i страхiття, що налягло
над всiєю землею.
- Товаришу командире! - з червоного мороку вiн чує голос Пантелiя
Жолудя i в душi осмiхається, як осмiхаються зверхньою усмiшкою батьки,
дивлячись на своїх любимих дiтей, добре розумiючи їхнi прекраснi риси i
хиби.
Розводячи туман, у просiцi з'являється високий кремезний партизан з
жiночою постаттю на руках. Не доходячи до них, спустив простоволосу
дiвчину на землю; вона похитнулась, обперлася спиною об дерево. Пантелiй
пiдтримав її.
Дмитро скаменiв, дивлячись широко розплющеними очима на смертельно
блiде обличчя, покрите напiвзасохлою кров'ю.
Свiжа рана почорнiла i скривавила обличчя дiвчини вiд вуха до
перенiсся. А замiсть ока горiла роз'ятрена яма.
- Звiдки ти, дiвчино?
- З Лисогiрки, - опустилась i сiла бiля дерева на землю.
Краплина сукровицi скотилась iз ока i зiрчастим кружечком розiйшлася на
нiздрюватiм снiгу.
- Неси її, Пантелiю, до фельдшера.
- Нi, - подивилась єдиним округлим i глибоко запалим оком на командира.
- Я розкажу вам...
- Не треба, дiвчино. Потiм розкажеш.
- Тiльки зараз! - Тихим, але на диво твердим голосом
почала розповiдати:
- Вчора з гебiта приїхав прочiсувати село начальник СД iз своїм
загоном... Що вони робили! Що вони тiльки робили! - закрила обличчя
червоними руками. - Цiлий день роздягнуту протримали на дощi i холодi...
Косами закрила вуха, щоб не застудити... А увечерi почали нас убивати...
Зав'яжуть позаду руки вузлом, до шиї прив'яжуть брусок толу, пiдпалять
бiкфордiв шнур, - i на шматки розлiтається людина, Плачемо, трусимось ми,
а нiмцi й начальник смiються. Сам сатана таким смiхом, певно, не
смiявся... Над нами, дiвчатами i жiнками, змилостивились: не розривали, а
повели розстрiлювати в яр. Обступили нас охоронцi, iдуть з лiхтарями,
останню путь освiтлюють. Пiдiйшли ми до яру, а вiн iще стогне. Глянула я:
земля мокра вiд кровi. Посковзнулась, i в цей час ударили пострiли. Ще
пам'ятаю, впала в калюжу кровi, схопилась за око. Бiля мене так страшно
закричала дитина: "Мамо! Мамочка!" Вилiзла на спину матерi, шукала обличчя
i не знаходила, бо чийсь труп прикрив його... Як воно, бiдне, жити хотiло.
Дали по нiй чергу - i осiла дитина... Знепритомнiла я... Земля була дуже
холодною - от i прийшла до пам'ятi. Кругом вже нiкого. Нi брязкоту зброї,
нi стогону, нi плачу... Тiльки щось знизу пiд трупами ворушилось та поверх
матерi, як жива, сидiла дитина. Вибралась я з яру, вся в чужiй i в своїй
кровi. А як добралась до вас, вже добре й не знаю... Сьогоднi мають
"прочищати" Костянтинiвку. Коли можете - врятуйте людей... - i похилилась
обличчям у снiг... Пантелiй Жолудь понiс її до табору. - Товаришу
командире! - прибiг з застави скуластий темноокий Олекса Слюсар. - Якогось
пiдозрiлого молочаря перепинили. Каже, до нас приїхав, а до молока навiть
не пiдпускає. Чи то скупiсть, чи пiдступ? Коли з одного боку подумати -
може хитрує дядько, а коли передумати - може дядько фашистiв обхитрив i
вдарив до нас з кiньми, возом та безалкогольними напоями.
- А ти як думаєш?
- Я? Думаю, дядько правильний, але страшенно скупий, - i хитрюще
обличчя Слюсаря береться такою далекою усмiшкою, наче вiн крiзь лiс бачить
молочаря.
Пiшли на заставу. Ще не доходячи до березняка, Дмитро почув завзяту
пересварку.
- Обманути нас, старий, дiдько, захотiв? Ми тебе провчимо, що повiк
заречешся обманювати.
- Обережнiше менi! Ой, просипали! Я не подивлюся, що ви вояки - зараз
на вас увесь пужак поламаю, - лементував розлютований голос.
- Ми тебе поламаємо... Молочарем прикинувся.
- Лиха година прикинула. Ой, обережнiше менi... Це ж народне добро.
Бiля воза поралися партизани, вони глибоко засовували руки в бiдони, i
кожного разу крiзь огрубiлi пальцi стiкало зерно. А на возi, охаючи i
лаючись, метушився низкорослий чоловiк, люто поблискуючи упертими карими
очима.
- Дмитре Тимофiйовичу! - раптом вiн пiзнав Горицвiта, зiскочив з
драбиняка i, якось по-дитячому схлипнувши, кинувся до нього. - Дмитре
Тимофiйовичу... дорогий...
- Даниле Петровичу! - мiцно обняв Горицвiт Навроцького.
Партизани, нiяковiючи, застигли бiля воза з повними жменями зерна.
- Дмитре Тимофiйовичу... Приїхав до вас. Прийми. Не згадуй колишнього.
Приймеш? - жалiсно дивиться у вiчi командира.
- Прийму.
- От i спасибi тобi! - Мiцно потис руку i зразу ж владно крикнув на
партизанiв: - Зсипайте менi зерно в тi самi бiлони, звiдки взяли. Це таке
зерно, хлопцi, що потiм по пучцi будете просити у дiда на розвiд... Куди,
куди намiрився - це ж не таращанське! - А Дмитровi пояснив: - Шiсть рокiв
бився над ним. I добився - не вилягає й грибка не боїться.
- Хоч одним оком можна поглянуть на нього? - з приязною насмiшкою
промовив Дмитро, згадавши давню зустрiч iз Навроцьким.
Але старий не зрозумiв iронiї:
- Дивись хоч обома, - розщедрився i зiтхнув.
* * *
Над притихлою рiкою сiяє мiсяць i горять Стожари. Тихо подзвонюють на
водi першi крижанi голки, шарудять i зiтхають, торкаючись берегiв, що
бiлiють першим снiгом, майстерно насiченим дрiбною i примхливою рiзьбою.
Здавалось, що й вся земля була вкрита дивовижними хвилястими, синiшими в
глибинi, вигибами з найкрихiтнiших перлин.
Мовчить, неначе вимерло, село над Бугом. Не обiзветься пiснею радiо з
майдану, не промчаться легкi крильчастi сани, не розсиплять по вулицi
веселого смiху дiвчата.
Тiльки на перехрестi, неначе сич, стовбичить дозорець та грають в
пiдкидного дурня вартовi громадського господарства. Зрiдка загорлає нiмець
iз каральної групи.
Або заскрипить посеред майдану шибениця, здригнеться на шворцi
простоволосий чоловiк, i з схиленої набiк голови упаде легенька грудочка
снiгу.
Лише коло лiсу ворушаться тiнi; там сильнiше горять - палахкотять
снiги, бо перемiщується темiнь i сяйво, iскристе, живе. Часом гра свiтла i
затiнку наполохає пильного служаку, прикладе вiн гвинтiвку до плеча, а
потiм знов опустить, затупає задерев'янiлими ногами.
I раптом пострiли. Прямо в полiцiї, де ночує сам помiчник смертi -
начальник СД.
I вiрний служака, пригинаючись, тiкає подалi вiд стрiлянини, вскакує в
чиюсь клуню i залазить на засторонок. О, вiн прекрасно розумiє, що
означають цi рiзнобiйнi пострiли з автоматiв, мисливських рушниць,
обрiзiв.
Потiм вулицю розбивають несамовитi крики i з щiлини видно, як "сам" в
однiй бiлизнi зi зв'язаними назад руками бiжить вулицею. Щось у нього
метляється на шиї, перехитуючись вузькою цiвкою вогнику.
Вибух! I чорнi шматки м'яса розлiтаються по бiлому снiгу.
Полiцай з жахом вiдскакує вiд щiлини...
Як реготав оцей вигадливий начальник СД зi своїми зелено-мундирними
посiпаками ще сьогоднi вдень, коли бруски толу на шматки розривали людей.
А вночi нiхто не реготав, тiльки Дмитро, шаленiючи, процiдив:
- Нехай свiй винахiд на собi спробує... Це для здоров'я не пошкодить! -
так глянув на ката, що той i проситися забув.
- Не варто з ним возитися. Розстрiляти! - сказав Тур.
- Нi, комiсаре, що заготував, хай те й споживає. Катюзi по заслузi! -
наказав вивести фашиста на вулицю. - I хай люди подивляться, яким стане
цей виродок перед ними...
Партизанськi заслони, виставленi навколо села, привели ще кiлькох
фашистiв.
- На майдан їх, - коротко сказав Дмитро.
А потiм селом ударила партизанська пiсня. Скiльки сили i величi,
скiльки людяної любовi вкладено було в слова:
Нас по iменi Сталiн не знає,
Та про кожного з нас пам'ята.
Вiдчиняються дверi, скриплять ворота. I смiючись, i плачучи, вибiгають
напiвроздягненi жiнки, лiнi чоловiки, босонога дiтвора, щоб хоч одним оком
побачити Сталiнових хлопцiв.
Iз затiнку виступає постать:
- Товаришi партизани, приймiть до себе.
- А ти хто будеш?
- Iз таборiв утiк.
- Зброя є?
- Нема.
- У нас без тебе є кому сало їсти, - вiдповiдає Пантелiй Жолудь. I
Дмитро усмiхається, почувши тi слова, якими колись зустрiчали партизанiв.
- Дiстану. Приймiть.
- Тодi приймемо. Як прiзвище?
- Мель Василь.
- Так от, Василю. Таких, як ти, скоро приїде ловити Остап
Душогубець[13], щоб iз вас формувати вiйсько, - пiдiйшов Дмитро.
- Утечу.
- Нi, не тiкай. Добровiльно пiди на призовний пункт. Узнай, скiльки в
районi жандармерiї, полiцаїв, де вогневi точки. А тодi утiкай до нас.
Зброю ж захвати з собою.
- Добре. Захвачу. Кулеметник я.
I Дмитро в супроводi Жолудя поспiшає за партизанами, що спускаються до
Бугу. Вода тихо колише зоряний посiв.
Коли вже вигрiблись до лiсу, позаду них, на тiм березi, обiзвався
рiзкий гортанний голос:
- Товаришi партизани! Перевозу давай!
Але в цей час з пагорбiв застрочили автомати, i чорна постать кинулась
у воду.
Кирило Дуденко, що останнiй виходив на берег, вскочив у човен i сильно
гребнув обома веслами. За кормою простяглась наполохана мiсячна дорiжка,
застрибали, видовжуючись, гнiзда зiрок, i хвиля незадоволено, перелякано
захлюпотiла, розсипаючись шипучим мереживом на пiску.
На серединi рiки Дуденко схопив за руку чорноголового, горбоносого
чолов'ягу. Вiн мiцно затиснув зубами парабелум так, що кров сочилась iз
перекривленого рота i червоною пiною текла на мокру сталь.
"Це справжнiй чоловiк", - подумав, коли задерев'янiле тiло стукнулось
на днi човна.
Завеслував до берега. Навкруги зачмокали кулi, пiднiмаючи над водою то
мирнi синюватi сполохи, то iскристi пунктири дуг. Але вiрилось, як в
бiльшостi вiрять мiцнi натури, що нiчого лихого не трапиться й на цей раз.
Бiля самого берега куля вдарила в обшивку, i вода, ввiрчуючись вузьким
буравчиком, полилася в човен.
- Вискакуй, хлопче. Чи вже задубiв? - Човен сильно врiзався носом у
шершавий берег.
Заточуючись, увесь стiкаючи темними i прозорими струмками, плавець,
трудно попрямував за партизанським поетом. Втома й крижана купiль сп'янили
чоловiка, пекучим павутинням заснували широко вiдкритi очi. Ще раз
похитнувся i мiцно втиснув ноги в крихкий пiсок. Задубiлою, наче
перепеченою рукою потягнувся до пазухи; пальцi незграбно й уперто
заворушилися бiля серця. Не скоро витягнув невеличку, в цератовiй оправi
книжечку.
- Партквиток? - нахилився Дмитро до невiдомого.
- Партквиток. Скiльки пережито з ним, - пройшло занепокоєння, коли
побачив, що вода не пройшла крiзь церату. - Крiзь вогонь i свинець
прямували...
Червона книжечка, мов зоря, лежала на руцi, що вже бралася льодком. Та,
видно, плавець зараз не чув, як бiля його нiг виграють струмки, як прозора
накип стягує тiло. Завзята, молодеча гордiсть грала на його темному,
натхненному обличчi. I Дмитро зараз з новою мiццю, майже фiзично, вiдчув,
якою силою наснажує партiя своїх синiв. I знову ворухнулись затаєнi
пристраснi надiї:
"Поговорити б з Туром про це. Так ще ранувато... В дiлах треба вище
пiднятися".
Пантелiй Жолудь з повагою подав невiдомому незмiнну баклагу з перваком,
i той, перехиляючи голову, висушив її до дна.
- Ого! Це якраз напарник менi! - здивувався Пантелiй. - Як тебе звати?
- Симон Гоглiдзе, - цокаючи зубами, вiдповiв i почав скидати з себе
чорну вiд води одежу.
- Ти часом не в спиртотрестi працював?
- Нi, - незрозумiле подивився на Пантелiя. - Iнженером був. А у вiйну
розвiдником штабної батареї.
- А талант у тебе пити горiлку пiдходящий. Це вiд природи! - Накинув
свою шинель на плечi напiвроздягнутого розвiдника. - В мої чоботи взуйся,
- пританцьовуючи на однiй нозi, наспiх почав роззуватися.
- А ти ж як?
- Перешнурую онучi i так дiйду до нашого дому. Це недалеко - кiлометрiв
з десять, так що не журися.
- Спасибi, - щиро подякував Гоглiдзе.
"Хлопець, видать, путящий", - вирiшив Дмитро.
Повернувшись до Городища, зразу ж зайшов до фельдшера Рунова. В
просторiй, оббитiй перкалем землянцi лежала I дiвчина з Лисогiрки.
Снотворне заспокоїло її, пом'якшило на обличчi риси болю, тiльки рудi
плями на свiжому бинтовi говорили про страшне калiцтво.
- Як здоров'я її? - тихо запитав, присiвши на березовий обземок.
- Житиме дiвчина, - хмуро вiдповiв Рунов. - Тiльки назавжди скалiчили
людолови таку красу. - Поправив гнiт у приплющенiй гiльзi; яснiше
освiтилася землянка, загойдалися тiнi i знову заховалися по закутках.
Тiльки тепер Дмитро побачив: безкровне обличчя дiвчини було такого
дивовижного рисунка, що вiд нього не можна було вiдвести погляду. Чомусь
аж очi заплющив.
Посидiли, помовчали, кожен думаючи про своє.
I неждано нiжний рум'янець, як легка тiнь, сколихнувся на щоках
пораненої. Ледь помiтна усмiшка ворухнула її перепеченими округлими
устами, i в землянку мелодiйно упало незвичне тут слово:
- Мамо...
Потiм, якось враз, неначе сонний голос розбудив пам'ять, обличчя
дiвчини почало мiнитись, морщитись, мов брижi на водi. З страшним криком:
"Мамочко, вас же убили! Навiки убили!" - вона зiрвалася з лiжка,
напiвроздягнута й страшна в своєму вiдчаї, калiцтвi й красi. Одночасно з
живого ока бризнули сльози, а з рани - кров, густа i повiльна.
Дмитро якось незграбно схопився з обземка i, сутулячись, вибiг надвiр.
"Ще зовсiм дитина... Ще зовсiм дитина. I таке горе..." - як обухом била
одноманiтна тяжка думка.
Не роздягаючись, мовчки лiг у командирськiй землянцi i не скоро, не
скоро охопив його болючий сон.
Тур, перевiривши й Созiновим патрулiв, пiзно повернувся до себе i довго
не лягав спати: готувався до виступу на вiдкритих партзборах. Над ним
угорi тривожились вiтри i дерева; льодовим накипом потрiскували гiлки i
обтрушували на землю прозорий дзвiн.
I раптом Тур почув схлипування. Сам собi не вiрячи, пройшовся по
землянцi, пiдiйшов до широко й незручно розкинутого Горицвiта, застиг на
мiсцi.
Гордовите обличчя Дмитра зараз було викривлене внутрiшнiм болем.
Комiсар аж вiдсахнувся: важкi повiки Дмитра трiпотiли, пiддавалися вгору i
розбухали, аж поки на вiях не застигли сльози. "I хто б мiг подумати?.. Що
так пiдкосило його? Цей тiльки у снi може заплакати".
Тур, чомусь поточившись, ступив крок уперед, потрусив Дмитра за плече.
Той зразу ж прокинувся, пiдвiвся, хапаючися рукою за зброю, другою
механiчно протер очi i, не вiдчуваючи вологостi на долонi, полегшено
промовив до Тура:
- Що, Саво, нове дiло чекає?
- Та... хотiв порадитися з тобою.
- От i добре, що збудив. Такий, Саво, сон тяжкий приснився... Все дiти
з пам'ятi не виходять...
- Свої?
- Та нi. Людськi... I свої теж За них, Туре, так повиннi фашистський
корiнь чавити, щоб нiде гадючої ворсинки i на розплiд не залишилося... Ти
даремне дорiкнув менi за той тол на шиї в начальника СД. Пiди до Рунова -
побачиш, як нашi дiти кров'ю плачуть.
Обличчя в Дмитра зараз було таким рiшучим, упертим, що Тур завагався,
чи справдi вiн бачив сльози на очах командира.
XLVI
За нiч у таборi замерзло п'ятдесят два червоноармiйцi. Зондеркоманда
старанно пороздягала i пороззувала трупи. З кого взуття не скидалося -
полосували ножами. Замерзлих поскладали в два штабелi. Незабаром пiд'їхала
пiдвода i задубiлi одерев'янiло загупали по деренчливих дошках
полудрабкiв. Коненята, помахуючи пiдв'язаними хвостами, поволi потюпали
повз колючу огорожу до долини смертi:
"Не втечеш, так сам, значить, не сьогоднi - завтра витягнеш ноги", -
тоскно i злiсно подумав Варивон, копаючи яму для замерзлих. Напевно й сама
дружина не пiзнала б свого чоловiка у цiй схудлiй, бородатiй, з глибоко
запалими очима постатi
Пробираючись на схiд, двiчi попадав у концентрацiйнi табори i двiчi
втiкав, та не везло в життi - недалеко вiд фронту втретє пiймали.
- Iще одна затримка, - невесело обiзвався до свого товариша по бiдi,
сержанта Мамедова Алi-Ага Огли.
Замерз бiдолаха. Опух з голоду, ноги стали неначе колоди, обличчя
набрякло. I коли позавчора помiчник коменданта табору оберштурмфюрер
Райхард Шульц ударив нагаєм по щоцi, Варивон iз жахом помiтив, що з рани
потекла не кров, а вода. I щока сержанта почала стухати, обвисати
пожмаканою ганчiркою, що потворно пiдкреслювала другу, значно бiльшу
половину обличчя.
За останнiй час стiльки довелося побачити, пережити, що сама дiйснiсть
почала здаватися жахливим сном. Хiба мiг колись Варивон, слухаючи в
далекому дитинствi страхiтливi казки про лиходiїв, чортiв, вiдьом,
подумати, що цi страхiття в стократ перевершить вузлуватий фашист? Чи мiг
подумати, що бiлокура вiдьма, дружина коменданта табору унтерштурмфюрера
Вiльке Вiльгауза, на свої iменини, смiючись, застрелить трьох
червоноармiйцiв? Хiба мiг подумати, що оцей зарослий лiщиною яр, так
спокiйно присипаний тепер чистим снiжком, пiдiйме своє дно врiвень з
окрайцями, бо тисячi трупiв знайшли тут останнiй притулок ..
"Буду ж тебе, фашисте, бити, як сукиного сина, - не раз повторював свою
клятву: - аби тiльки добратись до своїх".
Пiд'їхала пiдвода, два охоронцi пригнулись, уперлись 'плечима пiд
полудрабок, i трупи безладно покотились на снiг. Безкровнi губи i
незаплющенi очi у декого були затягнутi крихким льодком - снiг, видно,
спочатку розтавав на теплому, вмираючому тiлi, а потiм зашерх.
Закидали, зрiвняли ями з землею i вузенькою суглинкуватою стежкою
вийшли на дорогу, що вела до табору. Попереду проїхала, пiдскакуючи на
мерзлому грунтi, пiдвода; догадливий фурман, побачивши полонених, скинув у
вибоїни пару десяткiв мерзлих бурякiв. Розхапали i жадiбно почали їсти,
незважаючи на окрики й удари охоронцiв. Варивоновi вдалося схопити аж три
буряки. I сьогоднi вiн добре поснiдав, проте потiм пожалкував, що нiчого
не залишив на вечерю.
В таборi, колишньому колгоспному дворi, тепер огородженому двома рядами
колючого дроту, йшла звичайна страшна гра полонених iз вартовим. Коло
огорожi стояли дерев'янi навiси. Щоб нагрiтися, найсмiливiшi в'язнi
кидались обламувати дахи. Нiмець методично робив пострiл, i, поки
перезаряджував гвинтiвку, в'язнi кидались на навiси, вiдривали дранки i
вiдбiгали назад. Потiм тiсно збивалися в коло i грiлися бiля заробленого
кров'ю багаття. Варивон сьогоднi грiвся з особливим задоволенням:
по-перше, вiн наївся, по-друге, уже вiдчував далеку дорогу. Iдучи копати
ями, з радiстю помiтив недалеко вiд рiжка табору, що виходив до долини
смертi, цементовий, притрушений снiгом рiвчак. Очевидно, ним колись
стiкала нечисть з коровнi або свинарнi. Огрiла надiя, що цим рiвчаком,
попiд дротом, можна буде вибратися на волю.
"Коли б утекти. Сама зима зiгрiла б мене, земля нагодувала б, а бив би
тебе, фашисте... - Аж дух спиняло в грудях, коли бачив себе на волi зi
зброєю в руках. - Я показав би, значить, себе..."
Темна безвiтряна нiч. Навiть снiг не мерехтить, тiльки ледве одсвiчує,
вiддiляючи темряву од землi. Варивон обережно обминув рiвчаком першу
огорожу колючого дроту, а друга несподiвано забряжчала.
З вишки сипнув вартовий з кулемета трасуючими кулями. Червоними
блищиками замигтiли снiги. Потiм над табором знялося кiлька ракет.
Щосили кинувся в село. Вибору не було: позаду ~ охорона, у селi -
полiцiя. I вiн вирiшив: чи пан, чи пропав. Постукав у першу хату.
- Хто там? - злякано озвався жiночий голос.
- Тiтонько, приймiть, бо фашисти уб'ють. З табору втiк.
- Ой!.. Зараз!
Тiльки увiйшов до хати, зразу ж попросив ножицi i швидко зрiзав свою
довгу рудувату бороду, а потiм з тремтливих рук жiнки взяв свiжу одежу,
переодягнувсь i залiз на пiч.
На вулицi уже гаркавили сердитi голоси i роз'ярено валували собаки.
- Ви ж не забудьте, як ваша фамiлiя: Василь Миронович Мирончук, а мене
звати Василиною, - злякано твердила бiлява гостроносенька жiнка,
задмухуючи слiпачок.
Згодом у хату юрбою ввалились охоронцi. Заглянули пiд лiжко, на пiч.
- Хто там?
- Чоловiк мiй, - заїкаючись, вiдповiла жiнка. - Нещодавно з дороги
повернувся: снiг розчищав.
Витягнули Варивона насеред хати i не пiзнали в заспаному здивованому
чолов'язi, що був одягнутий у чистий полотняний одяг, в'язня
концентрацiйного табору...
- Спасибi, дорога душа. Моя жiнка теж Василиною зветься, - щиро
подякував молодицю, коли фашисти вийшли з хати.
- Нiзащо... Налякалася я. Так страшно. Ворог вулицею iде, а менi в хатi
смердить, - посмiхнулася блiдою усмiшкою. - Тiльки ви довго не
затримуйтесь. - I зразу ж рум'янець залив, прикрасив її обличчя: мовляв,
не так зрозумiє її.
- Не хати менi шкода, - поспiшно додала, - а щоб хтось не пронюхав.
- Не затримаюсь. Моє дiло таке: скорiше до своїх, скорiше на ясний
схiд.
- I до нас скорiше повертайтеся. Що вам, Василю Мироновичу, зготувати в
дорогу? - i всмiхнулася нiяково й привiтно.
XLVII
Iван Тимофiйович чогось тривожився. Тiльки передвечiрнi тiнi
загойдалися на снiгах, як вiн, спираючись на палицю, раз по раз виходив у
двiр, не можучи знайти собi мiсця. То брався за сокиру, то надовго
застигав бiля хвiртки, наче виглядав когось, то йшов iз перевеслами до
молодих щеп, i за ним тягнулися нерiвнi мережки глибоко втиснутих слiдiв.
- Знову ноги розболiлися? - занепокоїлася Марiйка...
- Та ниють трохи, видно, на хуртовину.
- Може попарити їх?
- Нiчого не треба. Пройде, - нетерпляче вiдмахнувся i зашкандибав на
подвiр'я.
На нiжному ворсистому полотнi снiгiв розтiкався i снував свої дивовижнi
узори малиновий вiдсвiт, а у виямцi городу лiд був такої чистоти, що на
ньому трепетали блищики молодих зiрок. Мимоволi зiтхнулося, бо навiть
подумати важко було, що цей вечiр, i тиша, i золотi мости обрiю були
загратованi чужинськими багнетами. I серцем бачив не стiльки тi багнети,
як тi мiсця, де можна було розвести, обрубати кiгтi смертi.
- Де ж Олександр Петрович забарився? - в який раз питався сам себе,
хоча й розумiв, що ще зовсiм рано.
Пiсля поранення Iван Тимофiйович побратався з Олександром Петровичем.
Зблизило їх не тiльки поранення i скорбна вiдрiзана дорога, якою, наче на
пожарину, поверталися, зблизила їх єднiсть думок, переживань i любовi до
того, що найдорожче в нашому життi. Iван Тимофiйович спочатку давав
невеликi доручення Олександру Петровичу; той виконував їх ретельно,
неквапно i дiловито. Це була дiловитiсть i впевненiсть господаря землi.
Вiн не згинався в окупацiї, як гусеницю з дерев, зривав оголошення i
урядового радника, i генерального комiсара Волинi та Подiлля, i самого