Стельмах М.. Велика рiдня

неохоче збирався йти на збори: не хотiлося покидати молодої дружини, з
якою не встиг не то що порозумiтися, а й наговоритися.
Не стала Югина за цi днi пiсля одруження нi веселiшою, нi ближчою до
нього. I вже отой притишений холодок починав сердити Дмитра. Ревнуючи
дружину до Григорiя, вiн iнодi мимоволi обпiкав її таким поглядом, що та
злякано вiдхилялась од нього, спiшила пiд захист матерi.
Половинчасте щастя вже не заспокоювало його. Хотiлося зустрiти не
сумовитий блиск голубих очей, а налитий щасним сяйвом; хотiлось почути
добрий смiх i дотик милих рук i вуст, що самi шукають i знаходять його
руки й вуста. Та все це було далеко вiд нього. Осiннiм приморозком вiяло
вiд дружини i, пильнiше придивляючись до неї, не помiчав теплої години, що
могла б розтопити цей приморозок. Вона поважала його, була навiть вдячна,
що так шанує її, та й, здається, бiльш нiчого.
Вдосвiта Варивон, розвихрений, веселий, влетiв у хату.
- Господарi вже повставали? Добрий ранок, значить. Ну, що ж, Дмитре, по
чарцi та в дорогу. Югино, .чому ж ти не плачеш? Люблю, коли, значить, баби
починають плакати: хата реве, сльози по долiвцi рiкою течуть, очi
спухають, мов хто цибулиною понатирав. А ти себе, значить, героєм почуваєш
- за тобою ж голосять, за тобою сльози ллють, за тобою очi пухнуть. I
ходиш важно, мов iндик, та потiшаєш: "Та не вбивайтесь, та не печальтесь,
нема чого, нема за ким, та я скоро прибуду", - i пiд шумок, значить,
горiлочку цмулиш.
- Наговорив повну хату. Коли вже за тобою твоя буде плакати? -
усмiхнулася Докiя, ставлячи миски на стiл.
- Скоро, тiточко. Коли б ви знали, яка в мене дiвчина. Усе вiддай i
мало... Ну, за те, щоб усе було гоже. Югино, до дна тягни. На сльози не
лишай.
- Яка дiвчина? - поцiкавилася Докiя.
- Скажу, тiльки глядiть, значить, нiкому: Василина Приваривона, чи то,
пак, Пiдiпригора.
... Всi засмiялися.
- А щоб тебе, лепетуне, - сiла Докiя помiж сином i невiсткою.
- Дiвчину я, тiтко Докiє, вибрав - кращої не треба. Усiх красунь
позбирайте до однiєї - не вiддам за неї. Iду, значить, до неї як на свято,
а вона мене стрiчає як празника.
- Святого Варивона? - покосився Дмитро i поглянув на Югину. Та,
очевидно зрозумiвши його погляд, зарум'янилась небагатим рум'янцем.
- Iще краще. Одне тiльки погано: не дасть менi слова промовити -
верховодить. Ну, я їй на першiй порi, значить, пiддаюсь, а потiм побачимо,
чия буде зверху. Прощаючись, Дмитро мiцно поцiлував дружину i вперше з
подивом i хвилюванням почув одвiтний поцiлунок. Аж просiяв i до самого
перелазу не випускав дорогої руки iз своїх пальцiв.

* * *

Недалеко вiд старовинної, напiврозваленої фортецi, збудованої ще за
часiв татарської навали, кiннотники i пiхота провадили учобу. На зеленiй
толоцi бiлiли березовi бар'єри, чорнiли неглибокi та широкi рови,
тягнулися переплетенi лiнiї Чорного телефонного кабелю. Поперед
кiннотникiв простягнулася неширока вулиця свiжо виструганих стовпчикiв, на
яких злегка похитувались довгi прутики жовтої лози.
Вiддiлившись од взводу, Дмитро мiцно пружинить ногами слiпучi стремена
i дивиться на взводного командира, що, примружившись, неначе прирiс до
рослого жеребця.
- Риссю марш! - махнув рукою командир.
Дмитро, забуваючи за все, одним рухом нiг пускає коня уперед, а сам не
вiдриває погляду од неширокої вулицi. Розгарячений кiнь уже бере галопом,
i Дмитро з неприємнiстю вiдчуває, як у чистий дзвiн копит зрiдка
вплiтається металевий перестук, начеб коваль вiдривчасто б'є молотком по
ковадлу: заднi пiдкови досягають переднiх.
Наближаючись до бiлих стовпчикiв, Дмитро легко випростується i звичним
рухом вихоплює з пiхов гостру шаблю.
Тонко свиснувши, криця заслiплює очi голубою блискавицею i, легко
скоряючись непомiтному руховi зап'ястка, навскiс пiдтинає першу лозинку.
Рiвно поруч iз стовпчиком гостро зрубаним кiнцем упав прутик, завмер на
мить i похиливсь до сухої землi.
Примруженi очi швидко i гостро косують на двi сторони, i шабля,
наздоганяючи зiр, легко стинає негустi ряди верболозу. З кожним ударом
шаленiючи, вiдчуває, як солодко оздоблюється серце, неначе не лозу, а
справжнього ворога рубає чоловiк.
Коли кiнь вискакує на широкий простiр, шабля сама красиво виривається з
руки i летить у пiхви, гасячи слiпуче сяйво, що переливається i ломиться
на вирiзаних долах. Пружне тiло з насолодою пiдводиться i опускається на
сiдло в ритм галопу. Наближаючись до взводу, чує заздрiсний шепiт:
- Рубає ж чортяка, як ложкою орудує.
- Попадись такому, довiку макiтра не зростеться. Пiсля денних занять,
викупавшись в неширокiй рiчцi з кам'янистим дном, Дмитро поспiшає до
просторої ленiнської кiмнати вивчати пiдривну справу.
- О, за тобою i тут, значить, мiсця не захопиш, - пiдiйшов Варивон,
тримаючи в руцi згорнений трубкою школярський зошит.
- Ледачий може й не захопити, - серйозно вiдповiдає, сiдаючи на
сосновий ослiн, що iще вiяв бором i живицею. - Недарма ж прийшов
червоноармiйський хлiб їсти. Чи як ти думаєш?
- Що правда, то не грiх, - погодився Варивон. - Вояцьке дiло треба,
значить, як рiпу гризти. Без цього нам не обiйтися. Тiльки зобижаються на
тебе кiннотники.
- На мене? - здивувався, насупився, пригадуючи i не можучи пригадати,
чим би вiн мiг досадити своїм хлопцям.
- Авжеж не на мене, - звузив лукаво очi Варивон, i по виразу його
обличчя Дмитро здогадався, що жартує хлопець.
- Знову щось вигадав?
- Яке там вигадав. Усi iз вашого ескадрону вогнем, значить, дихають на
тебе, а особливо Вiктор Снiженко, - кiннотник теж не з останнiх i до того
ж голова супрунiвського созу.
- Рубака добрий. На конi сидить як вилитий i чоловiк хороший, -
погодився Дмитро, пригадуючи розумне, насторожено нервове, з товстими, як
лiпленими, бровами обличчя завжди зiбраного i тугого Снiженка.
- Ну от бачиш. Чоловiк хоч куди, а ти йому свиню, значить, пiдкладаєш.
- Мели, мели, може до чогось домелешся, - уже почав здогадуватися, про
що має йти мова.
- От тобi й мели. З-пiд самого носа у чоловiка приза витаскав, а ще й
каже, що не винний. Знаємо вас, значить, тихих та божих, на чортiв
похожих.
- Ну, коли б не спiткнувся кiнь пiд Снiженком, може б i вiн одержав
приз. Вояка - кругом шiстнадцять, - великодушно заступився за свого
супротивника.
- За тобою похопишся. Руки в тебе самого мiсяця з неба б дiстали.
- Чи мiсяця дiстануть, чи нi - не знаю, а чуба твого обскубуть до
волосинки.
- Еге, цього вже я не хочу: Василина ж мене, лисого, значить, i на
подвiр'я не пустить, - i при згадцi про дiвчину Варивон подобрiв,
просвiтлiв, усмiхнувся.
- Любить вона тебе?
- Я тобi й сказати не можу. Сам знаю, що не з красивих, та й бiдний, а
вона... От, Дмитре, на дiвчину напав, без неї, значить, i життя не життям
було б. Для неї б душу вийняв i на тарiлку положив би, бо є за що. - I чим
довше Варивон розповiдав про Василину, тим бiльше хмурнiв i супився
Дмитро, перебираючи своє неповне щастя.
- В недiлю до перемiнникiв почали приходити i з'їжджатися жiнки, батьки
та рiдня.
Дмитро i Варивон знали, що до них нiхто не прибуде. Забравшись у
розкiшний липовий парк, що розташувався недалеко вiд дороги, полягали на
сонцi, поговорили трохи, а потiм Дмитро вийняв топографiчну карту,
розгорнув на травi i обоє з цiкавiстю почали вивчати "легенду" та
розшифровувати мiсцевiсть рiдного Подiлля.
- Дмитре, ну, а ти по картi дорогу б знайшов, не заблудився б? Чи який
там бiс? - з прихованою повагою i недовiрою подивився на товариша, що на
кожному кроцi виправляв його.
- З картою - i заблудить? Куди воно таке дiло годиться!
- Ну, а якби тебе, значить, з зав'язаними очима?..
- З зав'язаними очима не знайшов би, - перебив Варивона, - а без
зав'язаних - дiло наше. Помiж деревами з'явився вiстовий.
- Варивоне Очерет, до тебе жiнка приїхала, - гукнув здалека, витираючи
рясний пiт з веселого, перепеченого сонцем чола.
- Нас не купиш, не на таких, значить, напали, - насмiшкувато вiдповiв
Варивон. - Тютюнець у тебе є? - Я йому про ремiнь, а вiн менi про луб'я.
Кажу, жiнка приїхала - значить, приїхала.
Варивон насторожено подивився на вiстового: чи не перекривлює його,
вставивши слово "значить". Але той, опускаючись на траву, усмiхається
повною соковитою усмiшкою, лукаво натякаючи "на жiноче питання", пiдморгує
широкими - в сосонку - бровами.
- Яка ж вона iз себе? - обережно запитує, боячись потрапити на вудочку.
- Невелика, чорнява. Коса - як праник, а губи - що вишнi, хоч їж, хоч
цiлуй... Тiльки гляди, щоб оскома не напала, - добродушно смiється
вiстовий.
- їй-право, напевне, Василина приїхала... От дiвчина. А ти не брешеш?
Бо тодi в'язи скручу, - люто накидається на вiстового.
- Оце так дякують, що по всьому табору його розшукував. Бiжи, невiро,
скорiше, та Сидором не забудь подiлитись. Жде тебе бiля прохiдної будки i
соромиться страх як.
Варивон зривається з землi i бiжить в глибину парку, а Дмитро, кусаючи
губи, низько схиляється над картою. "Привалило щастя чоловiковi. Як
зрадiв", - мимоволi ворушиться заздрiсна думка.
Не скоро на стежцi з'являється Варивон iз невеличкою торбиною в руках.
- Значить, моя приїжджала. Це тiльки подумать треба, їж, Дмитре,
пирiжки, - моя пекла, - розв'язує торбину. - А смачнi, ну зроду не їв
таких. Може, неправду кажу?
- Та правду.
- Ото ж бо i є. Знаєш, провiв я її, а бiля яру й питаю: "Ну за що ти
мене, Василино, полюбила?" Подивилась так, як вона тiльки умiє, i як
рiзоне менi: "За те, Варивоне, що ти такий вредний i пащекуватий".
Засмiявся я, потiм вона, а потiм обоє разом... Нi, ти що менi не говори, а
полюбиться правдиво - велике дiло. Це, значить, треба понiмати. Я сам до
цього часу понятiя не мав. А тепер наче свiт в очах перемiнився -
покращав. I сам, значить, кращим стаю... Ех, аби тiльки з своїх злиднiв
вилiзти. Це щоб вродило на горбку. Зимою ж у фурманку треба втягтися.
Добро, що нашому созу ще справнi конi дали - зароблю свiжу копiйчину... А
ти знаєш, яка новина: куркулiв судили!
- За бiйку на горбку?
- Еге. Однi попали в допр, а iншi вiдбуватимуть примусовi... Лише
Варчуки викрутились.
- Жаль.
- Жаль. Чорнi вони, як грязь.
I Варивон так уминав пирiжки, що торба на очах меншала i меншала, а
потiм зовсiм безсило опустився на траву.
- Да, Дмитре, - раптом спохватився. - Там, на селi, побрехеньку
пустили, так ти не дуже, того, вiр. Чого язики не виляпають...
- Яку побрехеньку? - насторожився.
- О, в тебе вже зразу змiна клiмату. Кажу ж тобi, що нашi деякi людцi
вмiють так махати язиком, як собака хвостом. Значить, говорять, що
Григорiй був до Югини увечерi зайшов... Ну, може й зайшов. Та Югина ж
знаєш яка... - I осiкся, поглянувши на товариша. Дмитро зразу увесь
побiлiв, як крейда, тiльки чорнi очi засвiтились двома лихими вугликами;
пересмикувались уста, трiпотiли поширенi пелюстки нiздрiв. Кудлатi брови
докупи зiбрала сiтка поперечних зморщок. На мить, наче заслiплений, закрив
усе обличчя великою рукою, потiм одним швидким ривком пiдвiвся з землi, i
безкровнi уста, опускаючись куточками донизу, прошепотiли єдине слово:
- Уб'ю.
- Кого ти вб'єш? - хотiв заспокоїти Варивон товариша, але мимоволi
здригнувся, побачивши, яка сила i ненависть заклекотiла в тому єдиному
словi.
- Обох, - слiпими очима глянув поверх Варивона.
- Чого ти розгадючився? Якийсь собака ляпнув, а вiн уже розбух од
злостi. Ти сiльських брехунiв не знаєш? Про щось добре тобi або крiзь зуби
процiдять, або зовсiм промовчать. А чуть що-небудь - так роздзвонять по
всiх кутках. Людина ще не подумає, а вони такого приточать, як отой
нiмецький барон-брехун, про якого ти казку читав...
- Вiдiйди. Не мозоль менi душу, бо й тобi перепаде.
- Тю на тебе, божевiльний!
- Я як дам тобi "божевiльний!" - рубнув рукою, наче шаблею. Але Варивон
вчасно вiдскочив назад i, лаючись, пiшов до табору. Кiлька крокiв, нiчого
не бачачи перед собою, пройшов Дмитро i похитнувся.
"От як воно буває. Обох уб'ю. Хай тодi хоч чорту в зуби. А щоб хтось
насмiявся з мене, з моєї честi, з моєї любовi - а не дiжде".
I швидко почав розшукувати командира ескадрону - хотiв попросити, щоб
вiдпустили його додому. Але командир кудись виїхав, а на завтра мали
початися маневри, i пiти в село не вдалося...
Заслiплений злiстю, вiн раптом похудiв, почорнiв, а очi, увалившись в
глибину, втратили свiтлi iскорки: були або зовсiм непрозорi, або
загорялись лихими кружельцями.



LVI

В долинi созiвцi орали на зяб.
Коли Григорiй узявся руками за чепiги i з-пiд натертої до блиску полицi
з смачним хрускотом i шипiнням почала одвалюватися лискуча шоколадна
скиба, вiн почув незвичне хвилювання i мiнливу розмивчасту радiсть, що
наповнювала все його тiло то добрим спокоєм, то тривогою. Приблизно таке
почуття переживав у дитинствi, коли вперше батько пiдпустив його до плуга,
а сам почав поганяти конi... I боязко було, що не втримає плуга, зробить
огрiха, i веселилося серце, очi, коли тьмяним срiблом заблищала свiжа
борозна.
По рiллi, вишукуючи борознякiв, статечно ходили ворони; крутi, навсторч
поставленi скиби (щоб вiльгостi бiльше приховати), курилися легким димком
i, вiдполiрованi синюватою крицею, сiяли негустим розсипчастим сяйвом.
Оралася найкраща земля, що споконвiку належала багатiям.
Омрiяне добро пiдiйшло до порога бiдняцької хати i за цими чорними
скибами вгадувалось нерозкуштоване щастя.
Григорiй недавно записався в соз. На тому тижнi дряпакував, сiяв, а
сьогоднi вперше вийшов орати на зяб. Цiлоденна праця i новизна гуртового
дiла втихомирили його сердечний щем, одначе вiн не забувався, мов глибока
рана, що iще не загоїлась i нагадує про себе якимсь одерев'янiнням. До
того ж майже в усiх думках iз ним була Софiя.
Чи любив її? Може, тiльки поважав? Нi, дiвчина подобалась йому. З
радiстю стрiчався iз нею, але прощався рiвно, спокiйно. А може просто його
серце негодне полюбити на всю силу. Що ж, повага переросте в кохання.
Доброю дружиною буде. Така, що знає цiну шматковi хлiба, i чоловiка бiльше
шануватиме, любитиме.
Золотим колесом закотилося сонце за лiс; опустiло, нiмуючи, поле, i в
долинi зiтхнув старий i недужий туман.
Созiвцi поскладали на вози плуги i тихою ходою поїхали на горбок. Iван
Тимофiйович скочив на землю i пiдiйшов до широколистої пшеницi, що жадiбно
вбирала з надвечiр'я сизозеленi барви. Кущуватi, окрiплi посiви порадували
серце хлiбороба.
- Як посходило. Неначе барвiнок, - простягнув руку вдалину.
- Гарна пшениця, гарна, - нахилився до землi Степан Кушнiр, рiдний
дядько Софiї. - Коли б дiждатися хлiба iз неї.
- Дiждемося, - упевнено мотнув висушеною головою Полiкарп Сергiєнко. -
Земля ж яка. Яка пшениця! - Вiн зiрвав одну зiлинку, вогку, в краплинах
роси, поклав на суху кiстляву долоню i довго роздивлявся на неї, мов на
найдорожчий скарб.
- Це настануть жнива. Заскриплять пiдводи шляхами... I не
голодуватимуть бiльше дiти, не сушитиме голову почорнiла жiнка, -
пiдiйшовши до Полiкарпа, тихо промовив Iван Тимофiйович.
- Iване, - з подивом поглянув на нього Полiкарп. - Як ти всi мої думки,
всю душу взнав? Тiльки що думав про це... i про жiнку, i про дiтей
подумав, i про жнива, i про пiдводи... Справедливий ти чоловiк, Iване...
Без насмiшки людей узнаєш... - I Бондар побачив перед собою не того
затурканого, прибитого злиднями, недоїданням Полiкарпа, що був
посмiховищем усього села i в хвилини забуття скрашував побрехеньками своє
безвiдрадне життя.
Налитi вагою цiлоденної працi i спокiйною радiстю, запалюють цигарки i
мовчки йдуть в село. Натомленi, спiтнiлi конi, чуючи домiвку, веселiше
помахують хвостами i самi беруть риссю по неширокiй 'польовiй дорозi, до
якої, темнiючи на вiтрах, пiдбiгає широке плесо гуртової працi.
- Чого задумався, Грицю? - тихо питає Iван Тимофiйович, i в його голосi
нема тої байдужостi, з якою ми часто кидаємо першi слова. Вiн, певне,
помiчає, що нелегко хлопцю на душi, але не надокучає зайвими балачками i
не сторониться свого невдалого зятя. - Тобi худоби треба буде чи город
зорати, чи дров привезти?
- Треба буде, Iване Тимофiйовичу, - i в задумi, принесенiй осiнньою
вечориною, знов починає ворушитися той самий неспокiй.
Попрощавшись, вiн темними шелехливими городами йде додому, рiзкiше
вiдчуваючи приплив самотностi i невдоволення. I сам не помiчає, як
пiдходить до хати Дмитра Горицвiта, довго й нерiшуче стоїть недалеко вiд
шляху, вдивляючись у невелике вiкно, налите жовтим, неярким свiтлом. Вiн
знає, що Дмитро тепер на терзборах i пiсля вагання вирiшує провiдати
Югину. Пригинаючись, легко переступає перелаз. З вiкна видно, як Югина в
хатi сiче капусту. Ось вона поправила косу, що вибилась з-пiд хустки, i
знов узялася за нiж.
I пригадалось, як уперше вiн, нiяковiючи, незграбно поцiлував її,
пригорнув пругкий дiвочий стан i як випурхнула вона з його рук.
- Не чекала? - зачинивши дверi, зупиняється на порозi.
- Не чекала, - блiдне Югина. Нiж випадає з руки i глухо стукає ручкою у
вогку клепку.
- Скучив за тобою. Провiдати прийшов, - винувато посмiхаючись, порушує
насторожену i нiякову тишу.
- Спасибi, - одними устами промовляє, гiрка посмiшка освiтлює її
обличчя i сумовитi очi. I дивно: Григорiй, вдивляючись в побiлiле та
помарнiле обличчя молодицi, раптом пригадує Софiю i, захлинаючись од нових
почуттiв, безповоротно вирiшує, що цими днями одружиться з нею. Вiн уже
кається, що зайшов до Югини. Якийсь насторожений тяжкий мур невидимо лiг
мiж ними, i хлопець знає, що вже не переступити через нього, як не
повернути вчорашнього дня.
- Як живеш, Югино? - запитує, аби запитати.
- Добре, - коротко вiдповiдає.
- Шанує тебе чоловiк?
- Дуже.
- I я вирiшив одружитись. Не вдалось з тобою...
- Не треба про це, Григорiю... - просить тихо, спiвуче.
- Думаю, з Софiєю Кушнiр...
- Вона славна дiвчина. Будь щасливий iз нею, Григорiю. Iще
перекинувшись кiлькома реченнями, вони затихають, i довго обоє не можуть
порушити мовчанки.
- Пiду я, Югино. Пробач, що потривожив. Буває так на душi.
- Буває, Григорiю. Знаю.
I йому здалося, що сльози блиснули в її очах. А може то вiдблиск
свiтла? У сiнях вiн ловить її руку, але та зникає в темрявi, i тихий шепiт
обпалює його:
- Не треба, Григорiю. Будь хорошим. Шануй Софiю, вона - твоє щастя.
Дивуючись, звiдки у Югини взялася така розсудливiсть, вiн несподiвано
помiчає, що йому стало значно легше i свiтлiше на душi.
"А Югинi не так добре живеться... Щастя не розсудливiстю стелиться, а
само свiтиться. Ну от як ця зоря", - тихо повертає додому, i знов
прокидається дрож, як вередливе дитя.



LVII

Вiд криницi залишилось пiвдороги до лiсу, де, можливо, уже засiв
"ворог".
Погожий осiннiй ранок покотив над деревами вибiлене сонце, низько
полями розтiкався туман, наливаючи зiбраним молоком долини й яруги. На
потемнiлих стернях рожевiло вогке павутиння з нанизаними дрiбними ягiдками
роси. А над усiм привiллям жовтозеленою хвилею здiймався Великий шлях,
впливаючи високим гребенем у синiй лiс.
Конi дружно клепали суху дорогу, низькою октавою озивалися непєресохлi
видолки, залiзом передзвонювали пагорби, i на них залишалися синюватi
сережки пiдкiв.
Наближаючись до лiсу, Дмитро повернув коня на лiву, зарослу дерном
обочину i, немов крiзь нескiнченнi зеленi брами, поїхав помiж склепiнням
саджених в два ряди лип. Вiктор Снiженко зрозумiв, що дерева захищають їх
вiд "ворожої" розвiдки, i собi повернув на праву обочину Рiзьбленi тiнi,
плямисто перемежованi iз сонячним сяйвом, швидко мерехтiли. грали на мiцно
натягнутiй короткогривiй шиї коня, яскравим лiхтариком спалахували в
розумному синьому оцi.
Пильно вдивляючись у далечiнь, Дмитро не забував про своє горе, що
обплутало його, як павутиння стерню.
"Бути посмiховищем села, половинити свою душу. I за кого?" - їжаком
ворушилася всерединi злiсть. Пiдпирало серце до горла. Коли б йому
сказали, що згорiло усе його добpo, померла дружина, - вiн не так би
уболiвав, як тепер. Зараз була кинута грязь на його iм'я, честь, гордiсть,
любов. I тому Дмитро не мiг опанувати свiй розум.
Шляхом пройшло кiлька подорожан, прогуркотiли двi пiдводи, а потiм,
бiля самого лiсу, забовванiла самотня постать. I враз Дмитро гострим оком
упiзнав Григорiя Шевчика. Владним рухом повернув коня на шлях i галопом
рвонувся наперед.
Сколихнулась улiво, вправо дорога, немов береги, а потiм, прискорюючи
бiг, почала креслити плямистi кола. Гудуть i дзвенять копита, поскрипує
нове пахуче сiдло. А неспокiйне серце вершника розпирає стiни грудної
клiтини.
Григорiй на момент зупинився, i його очi заслiпились голубим сяйвом
вихопленої з пiхов гострої шаблi. Наближається перекошене злобою обличчя
Дмитра. Шевчик зразу здогадується про все. Змахнувши руками, як птах
крильми, легко повертає назад i стрiмголов летить по лiсу. Дмитровi добре
видно чорнi кульчики, що густо перехитуються на парубочiй потилицi, мiцну
шию, заокругленi лопатки, i першi кiльця хребта, що рiзко виступають з-пiд
сорочки.
На спинi Григорiя виступає пiт, i сорочка темнiє великою плямою.
"Рiдкий же ти, рiдкий". Наближається до ненависної постатi. Пружно
пiднiмається Дмитро на стременах, готуючись до вдару. I в цей час чує
клекiт копит i голос Снiженка:
- Горицвiте, чи ти не сказився?
"Нi, не сказився", - чує як владнi слова охолоджують його, проте
повертає коня лiворуч вiд Григорiя, щоб вдарити правою рукою, не через
шию, а вiд шиї коня. Григорiй чує на собi важкий i вогкий подих.
Розумiючи, що не встигне добiгти до лiсу - вiн уже простягнув до нього
свої обiйми, - раптово круто звертає праворуч до високої обочини, з якої
висунулось потрiскане, покалiчене корiння лип. Схопившись обома руками за
напiвживе плетиво, вiн злiтає до дуплавого дерева i кидається в лiс. Кiнь
Дмитра, свiчкою звившись на диби, не вискочив на насип i зупинився на
окрайцi шляху.
В цей час гнучкi й мiцнi руки перехопили Дмитра. Шарпнувся вiн, але
вирватися не змiг.
- Ти чого розвоювався? - рiзко дивиться блiдий од хвилювання Вiктор
Снiженко. На його високому лобi спухає i тремтить продовжня прожилка.
Дмитро, стихаючи, нiчого не вiдповiв; слiдкував за густолiссям, що
закривало Григорiя. Звiдти незабаром пролунав гнiвний голос:
- Iдоле ти! Розбiйник з великої дороги! Була б у мене зброя - тодi
помiрялись би, хто - кого. Послухав дурних язикiв i голову загубив. Не
твоя у мене вдача!
- Поговори менi ще, - злiсно засичав, але останнi слова Шевчика
зменшили його гнiв i ворухнули iскорку надiї, що i справдi, може, нiчого
особливого не трапилось.
- Ти чого розвоювався? - вдруге перепитав Снiженко.
- Одного земляка заманулося провчити.
- Так шаблею захотiв провчити?
- А чого ж... iнструмент пiдходящий, - перекривились уста.
- I зарубав би? - ще сильнiше обрушується на нього Снiженко.
- Навряд. Але помережити спину синцями - помережив би... Не дивися так.
Шабля ж i тупу сторону має.
- Ну й штучка ж ти, скажу тобi. Я й не знав, що стiльки сiльського
iдiотизму напхнуто в твою розумну голову. Подивишся збоку - чоловiк -
чоловiком, а роздивишся - свистун - свистуном.
- Ти менi не дуже свисти, бо за це i з тобою можу шаблю схрестити.
- Невже схрестив би? - злостиво примружився. - Ну й характер у тебе,
скажу, як у норовистого коня. Куди там - ще гiрший.
- Добрий для мене буде.
- О, - насмiшкувато скривився Снiженко, - виплила поганенька власницька
закваска: "Аби менi було добре". З такого "аби менi" знаєш, що виростає?
Мовчиш?
- А що я тобi, зараз промову буду говорити? Тут серце мало на шматки не
розiрветься, а вiн...
- I хай порветься трохи, - промовив Снiженко. - Може, поганi корiнчики
полопають, отi, що заважають тобi яснiше на свiт дивитися.
- Ти про що це?
- А про те саме. Про тi ворсини, з яких "аби менi" виростає.
- Так ти до кого мене рiвняєш? - знову спахнув Дмитро. - Ти життя моє
знаєш? У мене кожна зернина мозолем зароблена, кожна билина моїм потом
зросилася. Хлiб менi поперек горла не стане, бо в ньому нема зерна
неправди.
- Хм. Я й не знав, що так умiєш говорити. Це ти красиво сказав, але
через власницький тин не перескочив.
Напiвослiплий Дмитро рвучко вiдкинувся назад i гостро поглянув на
Снiженка, який, збiльшуючись в очах, пружньо пiдводився на неспокiйному
конi.
- Не тiльки один ти можеш сказати: хлiб менi поперек горла не стане, бо
вiн потом пiдплив. Гляди, щоб цей пiт брудною калюжкою не став, коли
огородишся ним вiд великого життя. Тодi зачервiєш, наче бур'янина на
межi... Зараз ти вiдмахуєшся вiд мене своїми власними турботами, своєю
працею. Добре працювати - велике дiло. Але цього мало для тебе, для мене,
для Варивона, для нас, вихованих революцiєю, Жовтнем... От на змаганнях ти
перемiг мене. Думаєш, позаздрив тобi? Нi. Правда, оберiгайся, щоб позаду
не залишився. Кiнь мiй не завжди спотикатиметься.
- Постараюсь.
- Старайся, бо нелегко буде.
- Знаю.
- А коли побачив тебе, що почав пiдривне дiло вивчати - зрадiв. Чоловiк
iз толком, подумав. От скажи: чому ти так за вiйськове дiло взявся?
- Що ж я, думаєш, крiт незрячий? - сердито заговорив Дмитро. - Не бачу,
скiльки гадюк, i то не одноголових, сичать на нашу державу. Не один
Чемберлен виплодився на Заходi. Так що дати кiлька карбованцiв на
ескадрилью "Наша вiдповiдь" - це крапля у морi. Воювати за мене дядя не
буде. А я не той олов'яний .солдатик iз казки, якого рибина проковтнула -
i хоч би тобi що. Боюсь, що мною навiки можна подавитись. Не знаю, яким
був рубакою Богун, але покалiчать менi праву руку, то шаблю зумiю i в
лiвiй тримати. Менi своя влада дорожча руки, дорожча життя. Та чого я з
тобою зараз буду говорити, коли ти не розумiєш, що в мене ось на душi
робиться?
- Трохи розумiю, Дмитре. Це справжня мова. Таким тебе в усьому хочу
бачити. Ти розумiєш, як тобi зараз необхiдно ширше входити в життя, дiлами
ворочати...
- Ну, знаєш, я в чини лiзти не хочу. Моє дiло мале: ори та сiй. Я
тiльки трудiвник, справжнiй трудiвник.
- Довбня ти вперта, одноосiбник, - роздратовано вiдрiзав Снiженко. - А
ти стань господарем землi. Чуєш, господарем, почесною людиною, що своїй
рiднiй державi увесь талант, усю силу, усе серце вiддає. То коли вiйна
буде - одне дiло, а зараз теж вiйна iде за соцiалiстичну перебудову всього