Страница:
ягодами роси. I раптом:
- Стiй!
Двi постатi з рушницями перегородили тiсну кривобоку дорогу. Iван
Васильович вискакує з кабiни.
- Товариш Новиков тут?
- Тут, наш комiсар.
- Машини приїжджали?
- Приїжджали, i Генадiй Павлович, хоч скiльки було роботи, не пустив їх
у лiси - на узлiссi розвантажували.
Один партизан веде Iвана Васильовича в глибiнь лiсу. їх ще раз
перепиняють, потiм на стежцi з'являється постать Генадiя Павловича
Новикова, його смагляве обличчя усiяне краплинами поту, чорний чуб крилом
нависає на вперто пiдiбрану брову.
- Чаклують полуночники? - вiтається Iван Васильович
- Чаклуємо i, здається, непогано.
- Побачимо.
- Це як сказати...
- Сумнiваєшся? Бачу, хвалитися умiєте.
Iван Васильович упевнено йде до того мiсця, де було закладено додаткову
матерiальну базу. Ось i граб, присадкуватий, який, здається, не росте, а
вростає в землю: ось i зарiсть вовчого лика; ось i чарiвна завiса берiз,
яка зупиняє чорнолiсся перед низиною. Але де ж база? Iван Васильович
нахиляється, проводить рукою по травi. Навiть грудочок землi нема. За ним
пильно стежать очi кiлькох партизанiв господарського взводу.
- Мiсце бази не змiнили?
- Такого розпорядження не було.
- Справдi, начаклували, - Iван Васильович ще раз кружляє навколо
невеличкої дiлянки, зупиняється, безпорадно розводячи руками.
- На конi їду i коня шукаю, - не приховує радостi Новиков. - На самiй
базi грибом стоїш, Iване Васильовичу.
- Ну, от бачиш, а казав - не вiдшукаю, - виправдовується, i короткий
смiх викочується на галявину. Навздогiн за ним прямують Новиков i Кошовий.
- Обласне аптекоуправлiння пiдводить нас.
- Завтра неодмiнно прибудуть медикаменти. Сам Павло Михайлович Савченко
розмовляв з управлiнцями.
- Вiн теж на пiдпiльнiй роботi залишається? - прошепотiв Новиков, начеб
хтось мiг почути.
- Так.
- Багатющий досвiд має людина.
- В нього на що не кинь - має досвiд.
- Книги б чоловiковi писати.
- I що його останнiм часом, перед самою вiйною, зацiкавило - це
проблема огрiвання Сибiру внутрiшнiм теплом самої землi "Пiвнiч бiльшовики
гак укриють велетенськими теплицями, як наш лiсостеп укрито лiсами".
- Пiдривники повернулися з мiста?
- Прибули.
На деревi спросоння тьохнула пташка, обриваючись з гiлки, зашарудiла
листям, знову знайшла гнiздо i втихомирилась.
- Толу привезли?
- Дуже мало. Сьогоднi, Генадiю Павловичу, не приїжджай провадити
полiтiнформацiю. I так роботи в тебе хватає, поки малярiя трясе нашого
господарника.
- Нi, приїду. Нiч яка... Наче пiсня. I на фронт тягне.
- Так i мене тягнуло. А тепер - нова робота, новi турботи Всiєю душею
входиш у неї, i вже так здається, що ти сам її вибирав, як в молодостi
вибирають життьовий шлях.
- Пiзнаю тебе, Iване Васильовичу, - коротко засмiявся Новиков. - Дорога
ця риса в людинi. Пiдiйшли до машини.
- Їхати по азимуту шiстдесят градусiв? - вiддiлився вiд дерева
Олексiєнко.
- Вiрно, Сергiю.
- Привiт Недремному i Снiженковi.
Машина пiшла до мiсця дислокацiї партизанського загону. З низини
повiяло прохолодою. Збоку обiзвалися пострiли.
- Близько стрiляють.
- Нi, далеченько, Сергiю. Луна пiдманула тебе.
- I це треба врахувати.
Партизанський загiн не спав. Штаб схвалив пропозицiю Олекси Дмитровича
Недремного: щоночi провадити заняття по тактицi партизанської боротьби.
Швидкiсть маршi, потайнiсть зосередження, несподiванiсть нападу,
особливостi нiчної взаємодiї, зв'язку, стрiльби, орiєнтування, - все це
розроблялося за строго продуманим i схваленим райкомом планом та
ущiльненим розписом. Найтяжчими для партизанiв були першi ночi навчання: i
командир загону Недремний, i начальник штабу Снiженко нiкому не давали
угрiти мiсця на слизькiй вiд роси травi.
Спочатку машину оточують снайпери. Вони щойно закiнчили заняття по
стрiльбi. Потiм пiдходять Недремний i Сергiєнко.
- Як учоба, Олексо Дмитровичу?
- Втягуємося.
- Котра зараз година? - запитує Iван Васильович мовчазного снайпера, у
якого на грудях висить карабiн.
- У мене годинника нема.
- Визначайте по мiсяцю.
- Не точно?
- Краще точно, - всмiхається Iван Васильович. Снайпер прикидає вiддаль
повнолицого мiсяця вiд землi.
- Повинно б, Iване Васильовичу, на пiв четвертої натягнути.
- Рiвно три години, - дивиться на годинник Сергiй Олексiєнко.
Розмовляючи, Iван Васильович обходить табiр, придивляється до кожної
дрiбницi, начеб вiн вперше прибув сюди.
В затiнку блищать цятки цигарок, низом стелиться гомiн.
- Петре, тобi не холодно?
- Менi на нашiй землi нiколи не холодно.
- Вiн мiнеральним добривом пiдвищує пiд собою температуру грунту, -
безапеляцiйно пояснює переливчастий тенорок.
- Обiзвалася хата-лабораторiя.
- О Петре, Петре, - з перебiльшеним трагiчним докором дзвенить тенорок,
декламуючи вiдомi слова Наталки Полтавки, i смiх розбризкується аж до
вартового.
- Спiть менi тамечки! - м'яко звучить подiльська говiрка.
- Аби не тутечки, - невинно кидає тенорок. - Зараз буду спав.
На крихiтнiй галявинцi в рамцi тiней колишеться озеречко мiсячного
сяйва. Тут командири i Кошовий схиляються над каргою-п'ятиверсткою,
розбираючи докладну записку Снiженка про розгорнення диверсiйної роботи на
залiзницi. Вгорi, задихаючись, пропливають на схiд бомбардувальники.
- Понесло заразу! - обiзвався сердитий голос iз глибини табору.
- Високо лiтає.
- Та низько буде сiдати.
- Це вiрно, братцi.
- Може б ви вже спали були?
- А ми ще до дiвчат не ходили! - I знову смiх.
Потiм якась хвилина абсолютної тишi. I враз:
Взвейтесь, соколы, орлами,
Полно горе горевать.
Переливчастий тенорок, неголосно, трiпочучи, зразу ж бере за душу.
Кiлька голосiв,, оберiгаючи, наздоганяють його i разом, до ладу,
пiдiймаються над переснованим промiнням лiсом.
То ли дело под шатрами
В поле лагерем стоять.
- Молодiсть! - Iван Васильович потеплiлим поглядом дивиться на Снiженка
i Недремного. Високе чоло Снiженка нахмурене, оповите невiдкладними
турботами. На блiдому сухорлявому обличчi робiтника рiзкою тiнню чорнiє
шрам - слiд громадянської вiйни, на темних устах - батькiвська усмiшка.
"Свою молодiсть згадав", - одгадує Iван Васильович. Вiн дуже зрадiв,
коли обком КП(б)У порекомендував командиром загону Олексу Недремного, який
до двадцятого року воював на Подiллi, а в тридцятих роках працював
двадцятип'ятитисячником i чи не найкраще знав усi дороги i стежки їхнього
району.
- Взривчатки, взривчатки обмаль, Iване Васильовичу, - Снiженко освiтлює
електричним лiхтариком на картi вузлик дорiг.
- Щоденне зустрiчаннячко i прощаннячко.
- Мусить бути щоденним, - ще бiльше хмурнiє Снiженко. - Гарбуза пiд цей
вузлик не пiдкладеш.
- Завтра, вiрнiше - сьогоднi, трохи поправимо нашi дiла.
- Як, Iване Васильовичу? - надiя, радiсть i недовiра переплiтаються в
голосi Снiженка.
- Учора був у штабi стрiлкової дивiзiї. Начальник полiтвiддiлу взявся
нам допомогти.
- Малигiн?
- Малигiн.
- Тодi буде дiло, - веселiє Снiженко. - Як би це ще до артилерiйської
бригади добратися? Ех, якби це мене хоч на один день начальником
артпостачання назначили.
- Тодi артилеристи навiть без НЗ залишилися б, - кидає Недремний.
- Вiкторе Iвановичу, коли до тебе звернеться Дмитро Горицвiт, приймай
його до загону.
- З радiстю. Завзятий чолов'яга. Снайпер i шаблею напрочуд дiє. Як
здоров'я?
- Iще тижнiв два поваляється в постелi.
Здалеку заклепали пiдкови, прокинулася луна, все голоснiше випробовуючи
свiй непритомлений голос. Потiм чийсь окрик зупиняє гомiн коня i луни.
- Iване Васильовичу, вас розшукують. Посильний! - обiзвався з-за дерев
голос вартового.
- Корнiєнко?
- Корнiєнко.
- Пропускай! - наказав Недремний.
Наступаючи на тiнь, з'явився посильний.
- Iване Васильовичу, увесь дитбудинок до останньої людини посаджено в
ешелон. - В одинадцять п'ятнадцять ешелон вiдправився згiдно з маршрутом.
- От i гаразд. Бомбардування станцiї було?
- Було. Розкришили лiве крило вокзалу. Ще вам є телеграма вiд замiсника
директора МТС, - подав учетверо складений папiрець.
Кошовий голосно прочитав: "Успiшно рухаємося власним ходом тчк
запропонований маршрут оправдав сподiвання привiт Кабиш".
- Що в райкомi?
- Працюють, Iване Васильовичу.
- До мене є люди?
- Є. З самих найдальших сiл поприходили. Мороз та Кириченко. Мороз таку
бучу вчинив, аж слухати паскудно: чом йому не дають худобу для виїзду.
Хоче з собою забрати усе господарство, усi бебехи й пашню. Ранiше наче
нiчого чоловiк був, а тепер проявив себе всяким таким елементом.
Iван Васильович з задоволенням поглядав на обурене обличчя посильного.
Колгоспникiв Мороза i Кириченка, розумних, вiдданих i працьовитих, райком
залишив для пiдпiльної роботи - зв'язкiвцями. От вони тепер i почали грати
"всяких таких елементiв з одноосiбницькими пережитками". Особливо
в'їдливим показав себе Мороз.
- Ще даси менi конi i воли, - люто погрожував своєму головi колгоспу.
- Дочекаєшся!
- I таки дочекаюся!
- Як рак свисне, - презирливо вiдповiдав той, одвертаючись од Мороза.
- Я тебе свисну, так свисну, що й в областi будуть знати. Неодмiнно в
райпартком пiду! Там знайдуть на деяких голiв управу... Свистун!
I Мороз у вiдповiдний час таки пiшов у райком, щоб, звичайно,
зустрiтися з Iваном Васильовичем.
Починало розвиднятися. Ширшав, свiтлiшав i рожевiв лiс. Iван
Васильович, iдучи назустрiч зорi, попрямував до машини. Новий день, нова
робота чекали його, i найбiльша - по перевiрцi та вiдбору кадрiв для
пiдпiлля.
XIII
Просторий строгий кабiнет, портрети вождiв, двi карти i стоси книг. На
облiплених паперовими смугами вiкнах золотиться сонячний пилок, за вiкнами
вiтер наганяє на вигорiлий обрiй неповороткi плоти бiлих хмарин.
Перед Павлом Михайловичем Савченком нема нi одного з щоденних донесень
райкому. Є лише невеликий шматок паперу з куцими рядками якихось
iєроглiфiв. Але Павло Михайлович не обминає жодного питання пiдготовки
пiдпiлля в районi.
Говорить тихо, не кваплячися, з-пiд припухлих од безсоння повiк пильно
дивляться гарячi iскристi очi. Згадується робота пiдпiльних органiзацiй в
царськiй Росiї i пiд час громадянської вiйни, наводяться приклади,
прiзвища i нi згадки про себе.
- Бюро обкому в основному задоволене вашою роботою. Пiдготовлятися
довелося швидко, але це не внесло розгубленостi в стиль вашої роботи.
Добре, що не минали навiть питань побуту. Нам здається: ви менше подумали
над тим, як має працювати бiльшовицька преса... Чомусь всiх найкращих
робiтникiв друкарнi забираєте до партизанського загону. Неодмiнно треба
одного-двох спiвробiтникiв залишити для пiдпiльної роботи в мiстi. Може їм
доведеться працювати в фашистськiй друкарнi... Як Тодось Опанасенко?
- Хороша кандидатура, - здивовано глянув Iван Васильович на Савченка.
- В обкомi теж так думають. Попрацюй з ним. Зв'язкiвця пiдбери... А от
художника ви даремне не взяли до загону.
- Кволий вiн дуже.
- В боротьбi змiцнiє. Порадь фiзкультурою займатися. Ми з тобою також
не Геркулеси. Може доведеться зробити його фахiвцем по пiдробленню
документiв. Бачив, якi вiн клiше i портрети вирiзує з лiнолеуму?
- Бачив, Павле Михайловичу.
Знову дзвонять.
- Савченко слухає... Приїжджайте о четвертiй годинi... Звичайно, ранку.
- Павло Михайлович кладе трубку i продовжує: - Не радимо членам
пiдпiльного райкому мати по кiлька зв'язкiвцiв. Небезпечно проводити зайвi
слiди. Ця помилка допомогла гестапiвцям напасти на слiд i вже в лютому
цього року заарештувати увесь склад першого пiдпiльного ЦК Чеської
компартiї.
В Iвана Васильовича уста мимоволi стиснулись в одну смужку
- Варто також подумати, щоб на явочних квартирах були для пiдпiльникiв
харчi, одежа, взуття. Оце поки i все.
- Спасибi, Павле Михайловичу.
- Спасибi не вiдбудеш, - складаються в приязну усмiшку прив'ялi уста
Павла Михайловича.
- Роботою буду вiдбувати. I як це я допустився такої помилки з
друкарями?
Савченко поправив рукою сивий чуб.
- Напевне, тому, Iване Васильовичу, що твоєму поколiнню не доводилося,
неначе кореню, входити в грунт. Ви буйним зелом на вiльнiй землi
виростали, вiльним повiтрям дихали, вiльно творили. А про пiдпiлля тiльки
в книжках читали. I то як iсторiю або захоплюючий твiр...
Над мiстом пронизливо завила сирена. Савченко i Кошовий поволi вийшли
на завмерлу вулицю. Навколо затрiщали зенiтки, над самою головою тiсним
строєм пройшло кiлька бомбардувальникiв i недалеко вiд них почали
розпухати рожевi берети розривiв.
- Знову на залiзницю.
В повiтрi заколивалося ряботиння недбало скинутих бомб. Тяжко загудiла,
здригнулася земля i пiдкинула вгору сiру завiсу розвержених будинкiв.
Тривожна завiса зразу злилася з громiздкими покалiченими будiвлями хмар.
Над цим безладдям чорним хрестом застиг самотнiй самольот, затрепетав,
тягнучись жалом угору, i, незграбно перекрутившись, пiшов донизу, волочачи
за собою чадний хвiст.
- Туди тобi й дорога! - вирвалося у Iвана Васильовича.
- Ще один заходить.
Цей спiкiрував на центр мiста. В'їдливо наростало вищання бомб.
Оглушливi розриви. Темне кипiння землi. I зразу ж, мов смолоскипи, у саду
запалали ряснi яблунi. Вогонь хижим звiром побiг по стовбурах, рвав i
розщеплював їх, кружляв у верховiттi, вистеляючи землю червонобокими i
почорнiлими плодами.
- Як працю людську нiвечать, - до Савченка i Кошового пiдiйшов з
карабiном в руках похмурий Олексiєнко. - Однак, скосили одного зенiтники.
- Ну, їдь, Iване Васильовичу. Бажаю успiху, - попрощався Павло
Михайлович i пiшов до обкому.
Машина, петляючи гарячими, задимленими вулицями, вилетiла на помережане
надвечiрнiми тiнями шосе. Не проїхали й десяти кiлометрiв, як Олексiєнко
круто загальмував, не доїжджаючи до роз'їзду.
- Iване Васильовичу, здається, десант! - з карабiном вискочив на
дорогу. Обличчя йому побiлiло, зморшки поповзли вгору.
З хмарного неба обтрушувалися хмарини парашутiв. Iван Васильович, на
ходу виймаючи пiстолет, кинувся до роз'їзду. Гнiв i лютiсть так
заклекотiли, що вiн спочатку нiчого не бачив, крiм натягнутих вiтром
шовкових парасольок; на них незграбно метлялись чорнi постатi диверсантiв.
- Сергiю, на весь дух до роз'їзду. Хай подзвонять у мiсто. Дай карабiн!
- Я зараз! - мiняються зброєю, i Сергiй великими стрибками летить до
казково крихiтного будиночка-грибка.
Iван Васильович уже не бачить парашутiв - перед ним тiльки чорнi плями.
Оце i є ворог.
"Коли б не промазати", - пiдводить карабiн, затаює подих, бачачи, як
бовтаються ноги диверсанта.
Невеличка вiддача в плече, дзвiн у вухах - i парашутист обм'як, немов
ганчiрка.
Тепер Iван Васильович спокiйнiшим зором бачить, як полем бiжать
колгоспники з дробовиками, берданками, а то й просто з сокирою, вилами чи
дрючком. З другого боку заходять бiйцi винищувального батальйону.
Ще навiв карабiн на горбатого - з рацiєю за плечима.
- По-снайперськи! - завзятий окрик Олексiєнка. - Дамо їм зараз жизнi! -
Вiн, примружуючись, пiдiймає пiстолет, i зразу ж пiсля пострiлу по пшеницi
забризкала кров.
Поле дедалi частiш обзивається стрiляниною, тiснiше змикається живе
коло. Але частина парашутистiв встигла спуститися на лан, i автоматнi
черги вже викошують похилене стебло.
Iван Васильович разом iз Олексiєнком кидається до грушi-дички,
стрiляючи в те мiсце, де хвилюється жниво. Рiзкий окрик зметнувся бiля
дерева. Над колоссям, немов над водою, пiднялися тремтливi руки з
автоматом, ще обiзвалася черга, завищали кулi, i Кошовий, хитнувшись,
похилився на Сергiя.
- Iване Васильовичу! Iване Васильовичу! - очi у хлопця наливаються
жахом, на скронi трiпоче розбухла вена.
- Чого ти? В серце ж не попала... Не дрейф, Сергiю... Обличчя Кошового
береться бiлими плямами, аж поки вони не зливаються водно. Стомлено
приплющуються обважнiлi повiки, а уста сохнуть на виду. Сергiй, беззвучно
плачучи, виносить на руках Iвана Васильовича з потолоченого поля.
Спустошений болем, з лiкарнi подзвонив вiн про нещастя Павлу
Михайловичу.
- Як?! - зiтханням вирвалося в секретаря обкому.
- Вiйна, Павле Михайловичу, - бiльше нiчого не може сказати Сергiй.
- Через двадцять хвилин буду в лiкарнi.
Павло Михайлович зразу ж подзвонив у райком Новикову.
- Генадiю Петровичу, негайно приїжджай.
- Вночi?
- Вночi.
- Матерiали якiсь потрiбнi?
- Нi.
XIV
Рана ще не загоїлась, коли вiддалений гарматний гуркiт почав
пробиватися тихими ночами до села. Накульгуючи, спираючись на палицю,
Дмитро виходив у двiр i довго не мiг одвести наболiлого погляду вiд
далекого обрiю.
Поспiшали на фронт машини, танки, їхало поповнення, а обабiч шосе їхали
i йшли на схiд намученi люди з убогими пожитками, з заплаканими дiтьми.
Гнали колгоспники великi табуни худоби; ревiли круторогi воли, жалiбно,
по-дитячому плакали вiвцi i падали на шлях, страдно дивлячись старечими
янтарними очима. Розчахались ноги i ратицi в корiв, i невпинний плач
стомлених отар, як тривожний сон, висiв над селом.
Одного надвечiр'я на заморений обоз налетiло два лiтаки; з-пiд їхнiх
крил злобно замигкотiли вогники; кулi, крешучи з асфальту iскри, потоками
промчалися над беззахисними людьми i худобою.
Дорога, наче осiннiм листом, заряснiла кривавими плямами. Дмитро
побачив, як мати, прикривши собою дитину, упала на землю i зразу ж бiля
них почала розповзатися паруюча стрiчка.
- Мамо, мамо, - плакало дитинча i здоровою ручкою тягнулось до мертвої
руки матерi.
Кiлька нових могил невiдомих бiженцiв виросло за селом, Кiлькох дiтей
взяли собi колгоспницi на виховання. I знову в пеленi сiрого диму
тягнулись табуни худоби i обози, попадаючи пiд негоду, обстрiли i
бомбардування.
- Що ви за виродки, фашисти, - темнiв од злостi та безсилля Дмитро. -
Хiба ж не видно, хто їде, хто йде по шляхах?
- Фашисти хочуть наш слов'янський корiнь висiкти. Тому всiх б'ють, -
пояснив старий учитель Микита Дем'янович, увесь облитий сивиною.
А з усяких темних куткiв i щiлин починали виповзати мокрицi,
безбатченки, у яких, крiм отруєного гнилого мозку i неситого шлунку,
нiчого не було. Якiсь пiдозрiлi ворожки i ворожбити гадали та розпускали
поголоски, одна одної потворнiшi. З'явився злодiй, що з тюрми не вилазив,
Олександр Кухня, покрутився, покрутився i десь зник, пообiцявши, що скоро
прибуде, i не сам; десь у лiсах переховувався Лiфер Созоненко,
переказавши, що незабаром вiн вiдкриє свою комерцiю.
Розповiдали жiнки: тепер у Варчука перед всiма iконами горять свiчки.
- Чекали своїх визволителiв - дочекатись не могли, i нарештi iдуть
вони, - радiв старий Созоненко, що звiдкись з'явився цими днями в селi.
Його сiре потрiскане обличчя лущилося брудною iржею ластовиння, а в очах
свiтилася люта рiшучiсть.
- Виповзають гади недобитi. Хоч би їх кудись погнали, - хмурячись,
казав Дмитро до Микити Дем'яновича.
- Закону нема такого.
- Так потiм вони людям дихнути не дадуть.
- Може ще вiдженуть ворога.
- Коли б так, - зiтхав i жадiбно ловив усяке слово надiї.
Тa наступний день не приносив утiхи. I коли у Майданах окопалися нашi
батареї, Горицвiт зiбрався в дорогу.
- Куди тобi такому їхати? - припала до нього Югина. I тодi зовсiм
несподiвано втрутилася мати, що досi мовчки стояла бiля столу, не зводячи
погляду з сина.
- Нехай, дочко, їде.
Здивовано поглянув Дмитро на матiр. А вона вийшла з сутiнкiв, невисока,
сухорлява, з страдно опущеними вниз зморшками бiля уст, вогко свiтячи
глибокими чорними очима. I така мука коливалася на її лицi, що мимоволi
Дмитро нахилив голову.
- Їдь, сину. Така тобi, видати, випала доля. А її не обскачеш конем.
Бачиш, що робиться на свiтi: дiток убивають, старих убивають, а хто ж
оступиться за них... Такий нам час тяжкий випав... - От-от мала
заголосити, але перемогла себе i вже говорила повiльнiше, глухiше: - Їдь,
дитино моя, i повертайся скорiше. Зi своїми повертайся. А ми вже без тебе
горювати будемо. Кожної години виглядатимемо з шляху. Кожної хвилини тебе
споминатимемо.
- Куди ж вiн такий? Сам за собою не догляне... Може вiдженуть ворога...
- Хочеш, щоб Варчук за мною доглянув? - рiзко обiрвав дружину. - Ще
нiмцi в село не вступлять, а вiн по мою душу прийде.
- Що ж вiн, звiр який?
- Гiрше звiра! - почав лютувати, але зразу ж втихомирився. - Не час
чортзна про що говорити... Не побивайся, Югино ..
- Як не побиватися, коли так тяжко, так тяжко...
Дмитро пальцями торкнувся руки дружини i, хвилюючись, тихо сказав:
- Югино, а Сталiну зараз iще тяжче. Усi турботи налягли на нього. Усi!
За цiлий свiт вiн думає, i про нас з тобою. От i повиннi ми помагати йому,
чим зможемо. А сльози - не помiч. Чуєш?
- Чую, Дмитре. Хiба я не розумiю?.. Та вже наша така слабiсть жiноча.
- Поїду я, а ти справжнiх людей тримайся, як i завжди... В сутiнках
довго сидiла вся сiм'я коло нього, а вiн, спершись лiктем на стiл,
прислухався, яке слово хто скаже, i впiрнав у задуму. Тепер болюче серце
так билося, що аж у ребра товкло. Мовчки, припавши до його руки, дивився
на батька Андрiй, непорушний, задуманий. Ще вдень, приїхавши на добрих
конях, якi залишили для Дмитра, вiн, блiднучи, попрохав:
- Тату, вiзьмiть мене з собою.
- А коло мами хто буде?
- Коло мами! Бабуня є... Я за вами, тату, доглядати буду.
- Нi, я вже якось сам собi раду дам. Ти ж за всiєю сiм'єю турбуйся.
Прислухайся, що робиться в селi. Коли щось буде погане - кидайте все i
тiкайте до рiднi чи в Медведiвку, чи в Майдани, чи прямо в лiси.
- Добре, тату, - мiняючись в обличчi, рiшуче вiдповiв.
- Малий ти ще, сину. Не твоїм плечам такий тягар здержати. А
прийдеться, - приголубив i так, обвивши рукою русяву голову, увiйшов,
накульгуючи, з Андрiєм до хати.
"От уже i вiдiйшла найкраща частина твого життя... А не нажився.
Неначеб учора зустрiвся мiсячної ночi в жнива на Великому шляху з Югиною,
неначе вчора виглядав Марту бiля гаю... Жаль, що її не побачу перед
вiд'їздом. Коли б здоровий був, пiшов би попрощатися, а так... Хай не має
серця на мене".
Докiя повела спати Ольгу в другу хату, i гарячi руки Югини обвили його
шию, прихилили чубату голову до грудей
- Що ж я робитиму без тебе? - тремтiла всiм тiлом i ще тiснiше
притулялась до нього, стараючись не торкнутись болючої ноги.
- Не однiй тобi горювати прийдеться. Дiтей бережи, Югино... Ну, не
треба. Чуєш? Ти ж знаєш - не люблю я цього.
Але вона знову не змогла стриматись од плачу; трусились, аж пiдкидались
плечi, а руками, неначе слiпа, перебирала його руки, плечi, груди.
- Де не будеш, Дмитре, дай про себе знати. Будеш партизанити - i нас
забирай. Ми не гiршi вiд людей... Всiх забирай, - твердо глянула на нього.
- Добре. Тiльки не тужи менi. Сiм'ї не печаль.
От i пiшло його щастя, неначе вiнок за водою. Надивляйся, Дмитре, на
свою дружину, бо може й побачити бiльше не доведеться... Скiльки треба
сказати одне одному, а слова знаходились дрiбнiшi, не тi, тiльки дотик
рук, уст промовляв бiльше, мiцнiше. Так i просидiли, аж поки не пiднялось
високо в небi п'ятикутне сузiр'я Вiзничого...
Недовгi були збори. Вiн уже бiльше не мiг слухати приглушеного
зiтхання.
Андрiй торкнув коней, i рiднi голоси залишилися позаду. Лежачи на возi,
вiн бачив синюватий обрис своєї хати, гущавiнь саду i застиглi двi постатi
бiля тину.
Вдалинi гримiла нiч, сполохами пiдiймався розколотий вогнями обрiй, i
помiж чорними деревами текло криваве небо.
Чи ж думалось йому виїжджати такої ночi з свого села в тривожну
далечiнь? Ще недавно господарем проходив вiн цими просторами, орав їх,
засiвав, кохав, а тепер вiддаляються вони вiд нього, вiдходять, як життя з
покалiченого тiла. I невже вiн нiколи не повернеться в свої рiднi мiсця?
Нi, брешете, наперекiр усьому лихому вiн повернеться сюди. I не
бездомним заблудою, а господарем повернеться. Хай не пшеницею буде пахнути
його рука, хай кров'ю запахне, а вiн прийде сюди. I горе тому, хто стане
поперек його дороги. Тепер вiн почне косити свiй покiс на всю широчiнь, -
i Дмитро, хмурячись, непомiтно для себе весь час прикушує половину нижньої
губи.
Тихо шумить Великий шлях, мiцно пахне теплий липовий цвiт, купаючи
Дмитра в своїх хвилях, як i в давнину, коли його, ще немовлям, носила мати
на поле у жнива. Iз шляху звернули на луги.
Над мерклим скошеним лугом непорушними вартовими стояли гостроверхi
копицi. Чорнiло пiдгниле незiбране сiно, i серце Дмитра ще бiльше
защемiло.
- Досить, Андрiю. Попрощаємось - i йди додому.
- Я з вами хоч до лiсу доїду.
- Нi.
Андрiй притримав коней, i вiз зупинився бiля недовершеної скирти.
- Прощавай, сину. Нехай тебе доля боронить вiд лихого. Хай... - раптом
Дмитровi перехопило дух, вiн вже не мiг дивитися на блiде обличчя сина, що
стояв бiля батька в суворiй задумi, мовчазний i нерухомий. З зусиллям
ковтнув клубок, що пiдкотився до горла.
- Прощавай, сину.
- Тату, - поцiлував Андрiй батька. - Куди ж ви подастеся? Тепер i
дороги можуть перерiзати... Тепер...
- Куди? - не хотiлося говорити дитинi потайних думок: ще може не так
могло скластися його життя, та й не в його вдачi було ранiше хвалитися
тим, що ще не зроблено. Але син, стоячи на дорозi, ждав од нього
вiдповiдi, немов од неї залежало все на свiтi.
- Ти чув промову батька Сталiна? Читав?
- Чув, читав, - полегшено зiтхнув. - Я так i думав, тату, я так i знав:
ви в мене такий, - i очi хлопця заблищали гордiстю i вологiстю. - Тату,
коли ви буде в наших мiсцях - мене заберiть iз собою... Я, я... Ви ще не
знаєте мене, тату. Я все перенесу. Я хочу зробити щось для своєї
Батькiвщини, для нас. Ви не дивiться, що малий... - вiн задихався,
проковтував слова, побоюючись, що батько не зрозумiє його.
- Гаразд, сину.
I хлопець гостро подивився на батька: чи не пробилась десь ласкавою
насмiшкою, примруженим усмiхом якась рисочка на його чолi, бо ж батько
нерiдко зверхньо потакував йому. Це Андрiя образило б навiть в годину
прощання. I зразу ж вiдлягла настороженiсть, тривога: батько зрозумiв
його.
- Гляди ж, Андрiю, ти тепер голова у домi. Не прогав життя свого, нашої
родини.
- Добре, тату. - Тричi, як з дорослим, поцiлувався батько з сином i
хльоснув конi батогом, щоб скорiше заглушити нестримний бiль.
Проїхавши з гони, обернувся. На дорозi непорушне стояла чорна невеличка
- Стiй!
Двi постатi з рушницями перегородили тiсну кривобоку дорогу. Iван
Васильович вискакує з кабiни.
- Товариш Новиков тут?
- Тут, наш комiсар.
- Машини приїжджали?
- Приїжджали, i Генадiй Павлович, хоч скiльки було роботи, не пустив їх
у лiси - на узлiссi розвантажували.
Один партизан веде Iвана Васильовича в глибiнь лiсу. їх ще раз
перепиняють, потiм на стежцi з'являється постать Генадiя Павловича
Новикова, його смагляве обличчя усiяне краплинами поту, чорний чуб крилом
нависає на вперто пiдiбрану брову.
- Чаклують полуночники? - вiтається Iван Васильович
- Чаклуємо i, здається, непогано.
- Побачимо.
- Це як сказати...
- Сумнiваєшся? Бачу, хвалитися умiєте.
Iван Васильович упевнено йде до того мiсця, де було закладено додаткову
матерiальну базу. Ось i граб, присадкуватий, який, здається, не росте, а
вростає в землю: ось i зарiсть вовчого лика; ось i чарiвна завiса берiз,
яка зупиняє чорнолiсся перед низиною. Але де ж база? Iван Васильович
нахиляється, проводить рукою по травi. Навiть грудочок землi нема. За ним
пильно стежать очi кiлькох партизанiв господарського взводу.
- Мiсце бази не змiнили?
- Такого розпорядження не було.
- Справдi, начаклували, - Iван Васильович ще раз кружляє навколо
невеличкої дiлянки, зупиняється, безпорадно розводячи руками.
- На конi їду i коня шукаю, - не приховує радостi Новиков. - На самiй
базi грибом стоїш, Iване Васильовичу.
- Ну, от бачиш, а казав - не вiдшукаю, - виправдовується, i короткий
смiх викочується на галявину. Навздогiн за ним прямують Новиков i Кошовий.
- Обласне аптекоуправлiння пiдводить нас.
- Завтра неодмiнно прибудуть медикаменти. Сам Павло Михайлович Савченко
розмовляв з управлiнцями.
- Вiн теж на пiдпiльнiй роботi залишається? - прошепотiв Новиков, начеб
хтось мiг почути.
- Так.
- Багатющий досвiд має людина.
- В нього на що не кинь - має досвiд.
- Книги б чоловiковi писати.
- I що його останнiм часом, перед самою вiйною, зацiкавило - це
проблема огрiвання Сибiру внутрiшнiм теплом самої землi "Пiвнiч бiльшовики
гак укриють велетенськими теплицями, як наш лiсостеп укрито лiсами".
- Пiдривники повернулися з мiста?
- Прибули.
На деревi спросоння тьохнула пташка, обриваючись з гiлки, зашарудiла
листям, знову знайшла гнiздо i втихомирилась.
- Толу привезли?
- Дуже мало. Сьогоднi, Генадiю Павловичу, не приїжджай провадити
полiтiнформацiю. I так роботи в тебе хватає, поки малярiя трясе нашого
господарника.
- Нi, приїду. Нiч яка... Наче пiсня. I на фронт тягне.
- Так i мене тягнуло. А тепер - нова робота, новi турботи Всiєю душею
входиш у неї, i вже так здається, що ти сам її вибирав, як в молодостi
вибирають життьовий шлях.
- Пiзнаю тебе, Iване Васильовичу, - коротко засмiявся Новиков. - Дорога
ця риса в людинi. Пiдiйшли до машини.
- Їхати по азимуту шiстдесят градусiв? - вiддiлився вiд дерева
Олексiєнко.
- Вiрно, Сергiю.
- Привiт Недремному i Снiженковi.
Машина пiшла до мiсця дислокацiї партизанського загону. З низини
повiяло прохолодою. Збоку обiзвалися пострiли.
- Близько стрiляють.
- Нi, далеченько, Сергiю. Луна пiдманула тебе.
- I це треба врахувати.
Партизанський загiн не спав. Штаб схвалив пропозицiю Олекси Дмитровича
Недремного: щоночi провадити заняття по тактицi партизанської боротьби.
Швидкiсть маршi, потайнiсть зосередження, несподiванiсть нападу,
особливостi нiчної взаємодiї, зв'язку, стрiльби, орiєнтування, - все це
розроблялося за строго продуманим i схваленим райкомом планом та
ущiльненим розписом. Найтяжчими для партизанiв були першi ночi навчання: i
командир загону Недремний, i начальник штабу Снiженко нiкому не давали
угрiти мiсця на слизькiй вiд роси травi.
Спочатку машину оточують снайпери. Вони щойно закiнчили заняття по
стрiльбi. Потiм пiдходять Недремний i Сергiєнко.
- Як учоба, Олексо Дмитровичу?
- Втягуємося.
- Котра зараз година? - запитує Iван Васильович мовчазного снайпера, у
якого на грудях висить карабiн.
- У мене годинника нема.
- Визначайте по мiсяцю.
- Не точно?
- Краще точно, - всмiхається Iван Васильович. Снайпер прикидає вiддаль
повнолицого мiсяця вiд землi.
- Повинно б, Iване Васильовичу, на пiв четвертої натягнути.
- Рiвно три години, - дивиться на годинник Сергiй Олексiєнко.
Розмовляючи, Iван Васильович обходить табiр, придивляється до кожної
дрiбницi, начеб вiн вперше прибув сюди.
В затiнку блищать цятки цигарок, низом стелиться гомiн.
- Петре, тобi не холодно?
- Менi на нашiй землi нiколи не холодно.
- Вiн мiнеральним добривом пiдвищує пiд собою температуру грунту, -
безапеляцiйно пояснює переливчастий тенорок.
- Обiзвалася хата-лабораторiя.
- О Петре, Петре, - з перебiльшеним трагiчним докором дзвенить тенорок,
декламуючи вiдомi слова Наталки Полтавки, i смiх розбризкується аж до
вартового.
- Спiть менi тамечки! - м'яко звучить подiльська говiрка.
- Аби не тутечки, - невинно кидає тенорок. - Зараз буду спав.
На крихiтнiй галявинцi в рамцi тiней колишеться озеречко мiсячного
сяйва. Тут командири i Кошовий схиляються над каргою-п'ятиверсткою,
розбираючи докладну записку Снiженка про розгорнення диверсiйної роботи на
залiзницi. Вгорi, задихаючись, пропливають на схiд бомбардувальники.
- Понесло заразу! - обiзвався сердитий голос iз глибини табору.
- Високо лiтає.
- Та низько буде сiдати.
- Це вiрно, братцi.
- Може б ви вже спали були?
- А ми ще до дiвчат не ходили! - I знову смiх.
Потiм якась хвилина абсолютної тишi. I враз:
Взвейтесь, соколы, орлами,
Полно горе горевать.
Переливчастий тенорок, неголосно, трiпочучи, зразу ж бере за душу.
Кiлька голосiв,, оберiгаючи, наздоганяють його i разом, до ладу,
пiдiймаються над переснованим промiнням лiсом.
То ли дело под шатрами
В поле лагерем стоять.
- Молодiсть! - Iван Васильович потеплiлим поглядом дивиться на Снiженка
i Недремного. Високе чоло Снiженка нахмурене, оповите невiдкладними
турботами. На блiдому сухорлявому обличчi робiтника рiзкою тiнню чорнiє
шрам - слiд громадянської вiйни, на темних устах - батькiвська усмiшка.
"Свою молодiсть згадав", - одгадує Iван Васильович. Вiн дуже зрадiв,
коли обком КП(б)У порекомендував командиром загону Олексу Недремного, який
до двадцятого року воював на Подiллi, а в тридцятих роках працював
двадцятип'ятитисячником i чи не найкраще знав усi дороги i стежки їхнього
району.
- Взривчатки, взривчатки обмаль, Iване Васильовичу, - Снiженко освiтлює
електричним лiхтариком на картi вузлик дорiг.
- Щоденне зустрiчаннячко i прощаннячко.
- Мусить бути щоденним, - ще бiльше хмурнiє Снiженко. - Гарбуза пiд цей
вузлик не пiдкладеш.
- Завтра, вiрнiше - сьогоднi, трохи поправимо нашi дiла.
- Як, Iване Васильовичу? - надiя, радiсть i недовiра переплiтаються в
голосi Снiженка.
- Учора був у штабi стрiлкової дивiзiї. Начальник полiтвiддiлу взявся
нам допомогти.
- Малигiн?
- Малигiн.
- Тодi буде дiло, - веселiє Снiженко. - Як би це ще до артилерiйської
бригади добратися? Ех, якби це мене хоч на один день начальником
артпостачання назначили.
- Тодi артилеристи навiть без НЗ залишилися б, - кидає Недремний.
- Вiкторе Iвановичу, коли до тебе звернеться Дмитро Горицвiт, приймай
його до загону.
- З радiстю. Завзятий чолов'яга. Снайпер i шаблею напрочуд дiє. Як
здоров'я?
- Iще тижнiв два поваляється в постелi.
Здалеку заклепали пiдкови, прокинулася луна, все голоснiше випробовуючи
свiй непритомлений голос. Потiм чийсь окрик зупиняє гомiн коня i луни.
- Iване Васильовичу, вас розшукують. Посильний! - обiзвався з-за дерев
голос вартового.
- Корнiєнко?
- Корнiєнко.
- Пропускай! - наказав Недремний.
Наступаючи на тiнь, з'явився посильний.
- Iване Васильовичу, увесь дитбудинок до останньої людини посаджено в
ешелон. - В одинадцять п'ятнадцять ешелон вiдправився згiдно з маршрутом.
- От i гаразд. Бомбардування станцiї було?
- Було. Розкришили лiве крило вокзалу. Ще вам є телеграма вiд замiсника
директора МТС, - подав учетверо складений папiрець.
Кошовий голосно прочитав: "Успiшно рухаємося власним ходом тчк
запропонований маршрут оправдав сподiвання привiт Кабиш".
- Що в райкомi?
- Працюють, Iване Васильовичу.
- До мене є люди?
- Є. З самих найдальших сiл поприходили. Мороз та Кириченко. Мороз таку
бучу вчинив, аж слухати паскудно: чом йому не дають худобу для виїзду.
Хоче з собою забрати усе господарство, усi бебехи й пашню. Ранiше наче
нiчого чоловiк був, а тепер проявив себе всяким таким елементом.
Iван Васильович з задоволенням поглядав на обурене обличчя посильного.
Колгоспникiв Мороза i Кириченка, розумних, вiдданих i працьовитих, райком
залишив для пiдпiльної роботи - зв'язкiвцями. От вони тепер i почали грати
"всяких таких елементiв з одноосiбницькими пережитками". Особливо
в'їдливим показав себе Мороз.
- Ще даси менi конi i воли, - люто погрожував своєму головi колгоспу.
- Дочекаєшся!
- I таки дочекаюся!
- Як рак свисне, - презирливо вiдповiдав той, одвертаючись од Мороза.
- Я тебе свисну, так свисну, що й в областi будуть знати. Неодмiнно в
райпартком пiду! Там знайдуть на деяких голiв управу... Свистун!
I Мороз у вiдповiдний час таки пiшов у райком, щоб, звичайно,
зустрiтися з Iваном Васильовичем.
Починало розвиднятися. Ширшав, свiтлiшав i рожевiв лiс. Iван
Васильович, iдучи назустрiч зорi, попрямував до машини. Новий день, нова
робота чекали його, i найбiльша - по перевiрцi та вiдбору кадрiв для
пiдпiлля.
XIII
Просторий строгий кабiнет, портрети вождiв, двi карти i стоси книг. На
облiплених паперовими смугами вiкнах золотиться сонячний пилок, за вiкнами
вiтер наганяє на вигорiлий обрiй неповороткi плоти бiлих хмарин.
Перед Павлом Михайловичем Савченком нема нi одного з щоденних донесень
райкому. Є лише невеликий шматок паперу з куцими рядками якихось
iєроглiфiв. Але Павло Михайлович не обминає жодного питання пiдготовки
пiдпiлля в районi.
Говорить тихо, не кваплячися, з-пiд припухлих од безсоння повiк пильно
дивляться гарячi iскристi очi. Згадується робота пiдпiльних органiзацiй в
царськiй Росiї i пiд час громадянської вiйни, наводяться приклади,
прiзвища i нi згадки про себе.
- Бюро обкому в основному задоволене вашою роботою. Пiдготовлятися
довелося швидко, але це не внесло розгубленостi в стиль вашої роботи.
Добре, що не минали навiть питань побуту. Нам здається: ви менше подумали
над тим, як має працювати бiльшовицька преса... Чомусь всiх найкращих
робiтникiв друкарнi забираєте до партизанського загону. Неодмiнно треба
одного-двох спiвробiтникiв залишити для пiдпiльної роботи в мiстi. Може їм
доведеться працювати в фашистськiй друкарнi... Як Тодось Опанасенко?
- Хороша кандидатура, - здивовано глянув Iван Васильович на Савченка.
- В обкомi теж так думають. Попрацюй з ним. Зв'язкiвця пiдбери... А от
художника ви даремне не взяли до загону.
- Кволий вiн дуже.
- В боротьбi змiцнiє. Порадь фiзкультурою займатися. Ми з тобою також
не Геркулеси. Може доведеться зробити його фахiвцем по пiдробленню
документiв. Бачив, якi вiн клiше i портрети вирiзує з лiнолеуму?
- Бачив, Павле Михайловичу.
Знову дзвонять.
- Савченко слухає... Приїжджайте о четвертiй годинi... Звичайно, ранку.
- Павло Михайлович кладе трубку i продовжує: - Не радимо членам
пiдпiльного райкому мати по кiлька зв'язкiвцiв. Небезпечно проводити зайвi
слiди. Ця помилка допомогла гестапiвцям напасти на слiд i вже в лютому
цього року заарештувати увесь склад першого пiдпiльного ЦК Чеської
компартiї.
В Iвана Васильовича уста мимоволi стиснулись в одну смужку
- Варто також подумати, щоб на явочних квартирах були для пiдпiльникiв
харчi, одежа, взуття. Оце поки i все.
- Спасибi, Павле Михайловичу.
- Спасибi не вiдбудеш, - складаються в приязну усмiшку прив'ялi уста
Павла Михайловича.
- Роботою буду вiдбувати. I як це я допустився такої помилки з
друкарями?
Савченко поправив рукою сивий чуб.
- Напевне, тому, Iване Васильовичу, що твоєму поколiнню не доводилося,
неначе кореню, входити в грунт. Ви буйним зелом на вiльнiй землi
виростали, вiльним повiтрям дихали, вiльно творили. А про пiдпiлля тiльки
в книжках читали. I то як iсторiю або захоплюючий твiр...
Над мiстом пронизливо завила сирена. Савченко i Кошовий поволi вийшли
на завмерлу вулицю. Навколо затрiщали зенiтки, над самою головою тiсним
строєм пройшло кiлька бомбардувальникiв i недалеко вiд них почали
розпухати рожевi берети розривiв.
- Знову на залiзницю.
В повiтрi заколивалося ряботиння недбало скинутих бомб. Тяжко загудiла,
здригнулася земля i пiдкинула вгору сiру завiсу розвержених будинкiв.
Тривожна завiса зразу злилася з громiздкими покалiченими будiвлями хмар.
Над цим безладдям чорним хрестом застиг самотнiй самольот, затрепетав,
тягнучись жалом угору, i, незграбно перекрутившись, пiшов донизу, волочачи
за собою чадний хвiст.
- Туди тобi й дорога! - вирвалося у Iвана Васильовича.
- Ще один заходить.
Цей спiкiрував на центр мiста. В'їдливо наростало вищання бомб.
Оглушливi розриви. Темне кипiння землi. I зразу ж, мов смолоскипи, у саду
запалали ряснi яблунi. Вогонь хижим звiром побiг по стовбурах, рвав i
розщеплював їх, кружляв у верховiттi, вистеляючи землю червонобокими i
почорнiлими плодами.
- Як працю людську нiвечать, - до Савченка i Кошового пiдiйшов з
карабiном в руках похмурий Олексiєнко. - Однак, скосили одного зенiтники.
- Ну, їдь, Iване Васильовичу. Бажаю успiху, - попрощався Павло
Михайлович i пiшов до обкому.
Машина, петляючи гарячими, задимленими вулицями, вилетiла на помережане
надвечiрнiми тiнями шосе. Не проїхали й десяти кiлометрiв, як Олексiєнко
круто загальмував, не доїжджаючи до роз'їзду.
- Iване Васильовичу, здається, десант! - з карабiном вискочив на
дорогу. Обличчя йому побiлiло, зморшки поповзли вгору.
З хмарного неба обтрушувалися хмарини парашутiв. Iван Васильович, на
ходу виймаючи пiстолет, кинувся до роз'їзду. Гнiв i лютiсть так
заклекотiли, що вiн спочатку нiчого не бачив, крiм натягнутих вiтром
шовкових парасольок; на них незграбно метлялись чорнi постатi диверсантiв.
- Сергiю, на весь дух до роз'їзду. Хай подзвонять у мiсто. Дай карабiн!
- Я зараз! - мiняються зброєю, i Сергiй великими стрибками летить до
казково крихiтного будиночка-грибка.
Iван Васильович уже не бачить парашутiв - перед ним тiльки чорнi плями.
Оце i є ворог.
"Коли б не промазати", - пiдводить карабiн, затаює подих, бачачи, як
бовтаються ноги диверсанта.
Невеличка вiддача в плече, дзвiн у вухах - i парашутист обм'як, немов
ганчiрка.
Тепер Iван Васильович спокiйнiшим зором бачить, як полем бiжать
колгоспники з дробовиками, берданками, а то й просто з сокирою, вилами чи
дрючком. З другого боку заходять бiйцi винищувального батальйону.
Ще навiв карабiн на горбатого - з рацiєю за плечима.
- По-снайперськи! - завзятий окрик Олексiєнка. - Дамо їм зараз жизнi! -
Вiн, примружуючись, пiдiймає пiстолет, i зразу ж пiсля пострiлу по пшеницi
забризкала кров.
Поле дедалi частiш обзивається стрiляниною, тiснiше змикається живе
коло. Але частина парашутистiв встигла спуститися на лан, i автоматнi
черги вже викошують похилене стебло.
Iван Васильович разом iз Олексiєнком кидається до грушi-дички,
стрiляючи в те мiсце, де хвилюється жниво. Рiзкий окрик зметнувся бiля
дерева. Над колоссям, немов над водою, пiднялися тремтливi руки з
автоматом, ще обiзвалася черга, завищали кулi, i Кошовий, хитнувшись,
похилився на Сергiя.
- Iване Васильовичу! Iване Васильовичу! - очi у хлопця наливаються
жахом, на скронi трiпоче розбухла вена.
- Чого ти? В серце ж не попала... Не дрейф, Сергiю... Обличчя Кошового
береться бiлими плямами, аж поки вони не зливаються водно. Стомлено
приплющуються обважнiлi повiки, а уста сохнуть на виду. Сергiй, беззвучно
плачучи, виносить на руках Iвана Васильовича з потолоченого поля.
Спустошений болем, з лiкарнi подзвонив вiн про нещастя Павлу
Михайловичу.
- Як?! - зiтханням вирвалося в секретаря обкому.
- Вiйна, Павле Михайловичу, - бiльше нiчого не може сказати Сергiй.
- Через двадцять хвилин буду в лiкарнi.
Павло Михайлович зразу ж подзвонив у райком Новикову.
- Генадiю Петровичу, негайно приїжджай.
- Вночi?
- Вночi.
- Матерiали якiсь потрiбнi?
- Нi.
XIV
Рана ще не загоїлась, коли вiддалений гарматний гуркiт почав
пробиватися тихими ночами до села. Накульгуючи, спираючись на палицю,
Дмитро виходив у двiр i довго не мiг одвести наболiлого погляду вiд
далекого обрiю.
Поспiшали на фронт машини, танки, їхало поповнення, а обабiч шосе їхали
i йшли на схiд намученi люди з убогими пожитками, з заплаканими дiтьми.
Гнали колгоспники великi табуни худоби; ревiли круторогi воли, жалiбно,
по-дитячому плакали вiвцi i падали на шлях, страдно дивлячись старечими
янтарними очима. Розчахались ноги i ратицi в корiв, i невпинний плач
стомлених отар, як тривожний сон, висiв над селом.
Одного надвечiр'я на заморений обоз налетiло два лiтаки; з-пiд їхнiх
крил злобно замигкотiли вогники; кулi, крешучи з асфальту iскри, потоками
промчалися над беззахисними людьми i худобою.
Дорога, наче осiннiм листом, заряснiла кривавими плямами. Дмитро
побачив, як мати, прикривши собою дитину, упала на землю i зразу ж бiля
них почала розповзатися паруюча стрiчка.
- Мамо, мамо, - плакало дитинча i здоровою ручкою тягнулось до мертвої
руки матерi.
Кiлька нових могил невiдомих бiженцiв виросло за селом, Кiлькох дiтей
взяли собi колгоспницi на виховання. I знову в пеленi сiрого диму
тягнулись табуни худоби i обози, попадаючи пiд негоду, обстрiли i
бомбардування.
- Що ви за виродки, фашисти, - темнiв од злостi та безсилля Дмитро. -
Хiба ж не видно, хто їде, хто йде по шляхах?
- Фашисти хочуть наш слов'янський корiнь висiкти. Тому всiх б'ють, -
пояснив старий учитель Микита Дем'янович, увесь облитий сивиною.
А з усяких темних куткiв i щiлин починали виповзати мокрицi,
безбатченки, у яких, крiм отруєного гнилого мозку i неситого шлунку,
нiчого не було. Якiсь пiдозрiлi ворожки i ворожбити гадали та розпускали
поголоски, одна одної потворнiшi. З'явився злодiй, що з тюрми не вилазив,
Олександр Кухня, покрутився, покрутився i десь зник, пообiцявши, що скоро
прибуде, i не сам; десь у лiсах переховувався Лiфер Созоненко,
переказавши, що незабаром вiн вiдкриє свою комерцiю.
Розповiдали жiнки: тепер у Варчука перед всiма iконами горять свiчки.
- Чекали своїх визволителiв - дочекатись не могли, i нарештi iдуть
вони, - радiв старий Созоненко, що звiдкись з'явився цими днями в селi.
Його сiре потрiскане обличчя лущилося брудною iржею ластовиння, а в очах
свiтилася люта рiшучiсть.
- Виповзають гади недобитi. Хоч би їх кудись погнали, - хмурячись,
казав Дмитро до Микити Дем'яновича.
- Закону нема такого.
- Так потiм вони людям дихнути не дадуть.
- Може ще вiдженуть ворога.
- Коли б так, - зiтхав i жадiбно ловив усяке слово надiї.
Тa наступний день не приносив утiхи. I коли у Майданах окопалися нашi
батареї, Горицвiт зiбрався в дорогу.
- Куди тобi такому їхати? - припала до нього Югина. I тодi зовсiм
несподiвано втрутилася мати, що досi мовчки стояла бiля столу, не зводячи
погляду з сина.
- Нехай, дочко, їде.
Здивовано поглянув Дмитро на матiр. А вона вийшла з сутiнкiв, невисока,
сухорлява, з страдно опущеними вниз зморшками бiля уст, вогко свiтячи
глибокими чорними очима. I така мука коливалася на її лицi, що мимоволi
Дмитро нахилив голову.
- Їдь, сину. Така тобi, видати, випала доля. А її не обскачеш конем.
Бачиш, що робиться на свiтi: дiток убивають, старих убивають, а хто ж
оступиться за них... Такий нам час тяжкий випав... - От-от мала
заголосити, але перемогла себе i вже говорила повiльнiше, глухiше: - Їдь,
дитино моя, i повертайся скорiше. Зi своїми повертайся. А ми вже без тебе
горювати будемо. Кожної години виглядатимемо з шляху. Кожної хвилини тебе
споминатимемо.
- Куди ж вiн такий? Сам за собою не догляне... Може вiдженуть ворога...
- Хочеш, щоб Варчук за мною доглянув? - рiзко обiрвав дружину. - Ще
нiмцi в село не вступлять, а вiн по мою душу прийде.
- Що ж вiн, звiр який?
- Гiрше звiра! - почав лютувати, але зразу ж втихомирився. - Не час
чортзна про що говорити... Не побивайся, Югино ..
- Як не побиватися, коли так тяжко, так тяжко...
Дмитро пальцями торкнувся руки дружини i, хвилюючись, тихо сказав:
- Югино, а Сталiну зараз iще тяжче. Усi турботи налягли на нього. Усi!
За цiлий свiт вiн думає, i про нас з тобою. От i повиннi ми помагати йому,
чим зможемо. А сльози - не помiч. Чуєш?
- Чую, Дмитре. Хiба я не розумiю?.. Та вже наша така слабiсть жiноча.
- Поїду я, а ти справжнiх людей тримайся, як i завжди... В сутiнках
довго сидiла вся сiм'я коло нього, а вiн, спершись лiктем на стiл,
прислухався, яке слово хто скаже, i впiрнав у задуму. Тепер болюче серце
так билося, що аж у ребра товкло. Мовчки, припавши до його руки, дивився
на батька Андрiй, непорушний, задуманий. Ще вдень, приїхавши на добрих
конях, якi залишили для Дмитра, вiн, блiднучи, попрохав:
- Тату, вiзьмiть мене з собою.
- А коло мами хто буде?
- Коло мами! Бабуня є... Я за вами, тату, доглядати буду.
- Нi, я вже якось сам собi раду дам. Ти ж за всiєю сiм'єю турбуйся.
Прислухайся, що робиться в селi. Коли щось буде погане - кидайте все i
тiкайте до рiднi чи в Медведiвку, чи в Майдани, чи прямо в лiси.
- Добре, тату, - мiняючись в обличчi, рiшуче вiдповiв.
- Малий ти ще, сину. Не твоїм плечам такий тягар здержати. А
прийдеться, - приголубив i так, обвивши рукою русяву голову, увiйшов,
накульгуючи, з Андрiєм до хати.
"От уже i вiдiйшла найкраща частина твого життя... А не нажився.
Неначеб учора зустрiвся мiсячної ночi в жнива на Великому шляху з Югиною,
неначе вчора виглядав Марту бiля гаю... Жаль, що її не побачу перед
вiд'їздом. Коли б здоровий був, пiшов би попрощатися, а так... Хай не має
серця на мене".
Докiя повела спати Ольгу в другу хату, i гарячi руки Югини обвили його
шию, прихилили чубату голову до грудей
- Що ж я робитиму без тебе? - тремтiла всiм тiлом i ще тiснiше
притулялась до нього, стараючись не торкнутись болючої ноги.
- Не однiй тобi горювати прийдеться. Дiтей бережи, Югино... Ну, не
треба. Чуєш? Ти ж знаєш - не люблю я цього.
Але вона знову не змогла стриматись од плачу; трусились, аж пiдкидались
плечi, а руками, неначе слiпа, перебирала його руки, плечi, груди.
- Де не будеш, Дмитре, дай про себе знати. Будеш партизанити - i нас
забирай. Ми не гiршi вiд людей... Всiх забирай, - твердо глянула на нього.
- Добре. Тiльки не тужи менi. Сiм'ї не печаль.
От i пiшло його щастя, неначе вiнок за водою. Надивляйся, Дмитре, на
свою дружину, бо може й побачити бiльше не доведеться... Скiльки треба
сказати одне одному, а слова знаходились дрiбнiшi, не тi, тiльки дотик
рук, уст промовляв бiльше, мiцнiше. Так i просидiли, аж поки не пiднялось
високо в небi п'ятикутне сузiр'я Вiзничого...
Недовгi були збори. Вiн уже бiльше не мiг слухати приглушеного
зiтхання.
Андрiй торкнув коней, i рiднi голоси залишилися позаду. Лежачи на возi,
вiн бачив синюватий обрис своєї хати, гущавiнь саду i застиглi двi постатi
бiля тину.
Вдалинi гримiла нiч, сполохами пiдiймався розколотий вогнями обрiй, i
помiж чорними деревами текло криваве небо.
Чи ж думалось йому виїжджати такої ночi з свого села в тривожну
далечiнь? Ще недавно господарем проходив вiн цими просторами, орав їх,
засiвав, кохав, а тепер вiддаляються вони вiд нього, вiдходять, як життя з
покалiченого тiла. I невже вiн нiколи не повернеться в свої рiднi мiсця?
Нi, брешете, наперекiр усьому лихому вiн повернеться сюди. I не
бездомним заблудою, а господарем повернеться. Хай не пшеницею буде пахнути
його рука, хай кров'ю запахне, а вiн прийде сюди. I горе тому, хто стане
поперек його дороги. Тепер вiн почне косити свiй покiс на всю широчiнь, -
i Дмитро, хмурячись, непомiтно для себе весь час прикушує половину нижньої
губи.
Тихо шумить Великий шлях, мiцно пахне теплий липовий цвiт, купаючи
Дмитра в своїх хвилях, як i в давнину, коли його, ще немовлям, носила мати
на поле у жнива. Iз шляху звернули на луги.
Над мерклим скошеним лугом непорушними вартовими стояли гостроверхi
копицi. Чорнiло пiдгниле незiбране сiно, i серце Дмитра ще бiльше
защемiло.
- Досить, Андрiю. Попрощаємось - i йди додому.
- Я з вами хоч до лiсу доїду.
- Нi.
Андрiй притримав коней, i вiз зупинився бiля недовершеної скирти.
- Прощавай, сину. Нехай тебе доля боронить вiд лихого. Хай... - раптом
Дмитровi перехопило дух, вiн вже не мiг дивитися на блiде обличчя сина, що
стояв бiля батька в суворiй задумi, мовчазний i нерухомий. З зусиллям
ковтнув клубок, що пiдкотився до горла.
- Прощавай, сину.
- Тату, - поцiлував Андрiй батька. - Куди ж ви подастеся? Тепер i
дороги можуть перерiзати... Тепер...
- Куди? - не хотiлося говорити дитинi потайних думок: ще може не так
могло скластися його життя, та й не в його вдачi було ранiше хвалитися
тим, що ще не зроблено. Але син, стоячи на дорозi, ждав од нього
вiдповiдi, немов од неї залежало все на свiтi.
- Ти чув промову батька Сталiна? Читав?
- Чув, читав, - полегшено зiтхнув. - Я так i думав, тату, я так i знав:
ви в мене такий, - i очi хлопця заблищали гордiстю i вологiстю. - Тату,
коли ви буде в наших мiсцях - мене заберiть iз собою... Я, я... Ви ще не
знаєте мене, тату. Я все перенесу. Я хочу зробити щось для своєї
Батькiвщини, для нас. Ви не дивiться, що малий... - вiн задихався,
проковтував слова, побоюючись, що батько не зрозумiє його.
- Гаразд, сину.
I хлопець гостро подивився на батька: чи не пробилась десь ласкавою
насмiшкою, примруженим усмiхом якась рисочка на його чолi, бо ж батько
нерiдко зверхньо потакував йому. Це Андрiя образило б навiть в годину
прощання. I зразу ж вiдлягла настороженiсть, тривога: батько зрозумiв
його.
- Гляди ж, Андрiю, ти тепер голова у домi. Не прогав життя свого, нашої
родини.
- Добре, тату. - Тричi, як з дорослим, поцiлувався батько з сином i
хльоснув конi батогом, щоб скорiше заглушити нестримний бiль.
Проїхавши з гони, обернувся. На дорозi непорушне стояла чорна невеличка