Страница:
печi.
"Не буду жити iз ним, не буду, - рiшуче пiдводиться з лiжка - Вiзьму
Нiну, в комiрне пiду". Виходить з своєї кiмнати Все життя отруять, -
неспокiйно ворушиться думка, - дитину вiдберуть, по судах її, Марту,
почнуть таскати.
Хтось вiдчинив дверi свiтлицi, i загримiв бас Ларiона:
- Мульку їм в бiк, а не землеустрiй. Бондар... - дзвякнула клямка i
гамiр затих.
Тiльки тепер Марта почала догадуватися, що в свiтлицi говорили про соз,
якому, ходили чутки, вiдрiжуть найкращу землю на горбку, землю Варчука,
Денисенка та iнших куркулiв. Та це так далеко було вiд неї. Окремi шматки
розмови надокучливо вплiтались в її думи, як сплески дощових крапель в
негоду.
Знову увiйшла Горпина i тихо поклала руки на плечi Мартi.
- Не смiй i думати про таке - зженуть з свiту i тебе, i мене, -
зашепотiла, садовлячи Марту з собою на лавi.
- I хай. Краще менi в домовинi гнити, анiж з ним увесь вiк мучитись! -
Знову згадала до найменшої дрiбницi зустрiч з Дмитром, i давнi спогади
прокинулись у серцi.
Засяяли зорi в осиланiй цвiтом похилiй дубiвцi, запахли роси в молодих
травах, огорнули її дужi любi руки, притулили до широких грудей... I
раптом, наче гадюка проповзла мiж ними, побачила круглi, недовiрливо
допитливi очi Лiфера i всю його вузьку довгу поставу. До болю заплющила
повiки, щоб не бачити чоловiка, та вiн тiльки темнiшав, але не зникав Тихо
ридаючи, забилась головою в кружок столу i не чула болю, i не розбирала
наляканого голосу Горпини. Було байдуже до всього.
- Горенько моє, старий сюди йде! - метнулася Горпина в другу кiмнату.
- Чи та мене, стара, осоромити перед людьми хочеш? - загримiв з порога
Сафрон. - Гостi вже в порожнi миски заглядають Тiльки до млинцiв сметани
не внось - iз колотухою поїдять. Ниньки невеликi пани зiбралися, - стишив
голос до шепоту.
- Сафроне! А, Сафроне, так ми на Бондаря, коли вiн не теє, їй-бо, обруч
наб'ємо, - п'яно зареготав, просуваючи голову в 'дверi, Ларiон Денисенко.
- Поки хвалько нахвалиться, будько набудеться, - ляснув Ларiона по
плечу.
- Так ти менi, Ларiоновi, не вiриш? Менi, козаковi...
- Сумнiваюсь, чи ти козак, чи кизяк, - засмiявся, задоволений своїм
жартом, Варчук. - Конєшно, Бондар нам чоловiк без дiла, а серед своїх вiн
силу має.
- Не в тiм сила, що кобила сива, а в тiм, що не везе.
- Нi, цей i повезти може. Мужик крiпкий i, на лихо, норовистий.
- Розвалимо йому голову, то й соз розвалиться.
XXXV
Обабiч Великого шляху на чорних полях рiвно тягнулись iще незаплесканi
дощами слiди борiн, мiж якими тремтiли зеленi стрiлки озимини. На рову
рясно пломенiв кущ шипшини, затягнутий прозорою хусткою павутиння, липи
накрапали теплим восковим листям. В дубинi стало темнiше, i в глибоких
колiях, притрушених листом, м'яко зашарудiли колеса, часом пiдскакуючи на
вузлатих пучках прив'яленого корiння. Сонце, пробиваючись крiзь верховiття
дерев, примхливими кружалками лоснилось на широких спинах коней, i окремi
волосинки горiли, як золото.
"Добрi конi, роботящi. Чого доброго, в шестерику риссю цiлий день
будуть ходити", - вже в який раз сам до себе говорив Iван Тимофiйович i
любовно цмокав губами - не так для того, щоб пiдiгнати худобу, як почути
свою повну владу над буланими. На його голос, iще незвичний, конi пряли
ушима, притискали їх насторожено до шиї i, витягуючись довгими тiлами,
спiрно, не напираючи на дишель, бiгли помiж деревами; пiд копитами злiтало
наполоханим табунцем листя.
"Еге ж, завтра i сiяти виїду".
I вже бачив себе дома; розповiдав Марiйцi, як вiн знову вибрав в
райземвiддiлi найкращу пару для свого созу i як її в нього ледве з рук не
вiдбили багрiї. Та хiба ж вiн сплошає, дарма що супротивники його на
худобi зуби з'їли i бiгали разiв з десять до начальства, а потiм всiляко
ганчували буланих: мовляв, i тельбатi, i пахи в них грають, i спини довгi
- значить, сили тої наче кiт наплакав. А вiн уперся на своєму:
"У мене гiльки булана масть ведеться, i хай гiрше буде, а не
вiдступлюся вiд першого вибору".
Коли запрiг буланих у воза на залiзному ходу, Иона Чабану усмiхнувся:
- Таки перехитрив созiвцiв з Багрина. Знаєш, Iване Тимофiйовичу, толк у
конях. Чи, може, тiльки така масть у тебе водиться? - весело примружився.
Тямущий чоловiк. Такого круг пальця не обведеш.
- Бувайте здоровi, - насмiшкувато вклонився багрiям, якi збилися бiля
ганку.
- Iч, бiсiв син, з-пiд носа добро вихопив! - з жалем похитав головою
найстарший мiж ними сухопарий дядько. - Доглядай же за ними, ромадянине.
- Постараюсь, ромадяни. - Скочив на вiз, ледве приховуючи усмiшку:
завжди його село смiялося з багринських селян, якi в розмовi, i особливо
перед лiтерою "р", випускали "г". Не раз ущипливе пародiювали своїх
сусiдiв: "Ми з Рицьком сидiли пiд рушею i лiчили рошi. А рiм рушу pax, а
рушки - ра-рах!.."
"Заживемо тепер - це не наспiл орати та сiяти. Кожну грудочку своїми
пальцями перетру. А ще як землеустрiй пройде i нам вiдрiжуть землю на
горбку - загосподарюємо по-справжньому".
Гiркувато-солодка прiлiсть осiнньої пори нагадала йому, як пахне
неперелопачене зерно у повних засiках. I насмiшкувато, в думках, стежив за
Марiйкою, яка присипала пшеницю в кадубах золотою половою, щоб не заздрили
люди, що. стiльки вродило в них. I чув, як радiли руки, натягаючи вiжки,
солодко тремтiли мiцнi вузлуватi пальцi, що стiльки рокiв скучали не за
чужими чепiгами. I хай косують, бiсяться Сафрон Варчук, Денисенки,
Созоненки. Почекайте, почекайте, ще не такий переполох закачаєте, коли
землемiр по горбку пройдеться. З насолодою скрутив цигарку i сильно
затягнувся їдким димом.
Мiж деревами засинiли, замерехтiли просвiтки, i конi незабаром вибiгли
з лiсу. Коли пiд'їздив до села, побачив, що з поля на шлях звернула
парубоча постать i пiшла помiж двома рядами лип. Щось знайоме здалося у
неквапнiй, впевненiй ходi, високому станi, наопашки накинутому пiджаку.
"Та це ж Дмитро Горицвiт!" - стрiпнув вiжками, i вiз заторохкотiв по
дорозi.
- Сiдай, парубче, пiдвезу, - осадив конi бiля хлопця.
- Могорич iз вас, дядьку Iване, - схвально оглянув конi Дмитро,
вискочив на воза i зручно спустив ноги з полудрабка.
- Скiльки того дiла, - могорич мiй, а горiлка твоя. Звiдки прямуєш?
- На озимий клин довiдувався.
- Як воно?
- Мов барвiнок зiйшло.
- Та воно в тебе чи не завжди так? Земля - мов каша: дитину посади -
виросте.
- Так вже воно дано, що мед солодкий.
Усмiхнувся Iван Тимофiйович: "Бач, прибiднюється, наче i не вiн грунт
виробив. Славний парубок. Цей дурно-пусто патякати язиком не стане".
- Поїдемо до мене? - запитав, повертаючи на свiй куток.
- Поїдемо, - стримано вiдповiв Дмитро.
По тому, як ледве вловимо здригнулись уста, зрозумiв, що парубковi
хотiлось побувати в нього.
"Оце зрадiє Марiйка. Не знатиме, як стати, де посадити гостя, а Югина,
либонь, сторониться його - Грицько їй голову закрутив. Теж парубок не з
останнiх. Хто ж iз них порiдниться з ним?.. Я вже як Марiйка - наперед
загадую".
На подвiр'ї розпрягли коней, занесли в клуню пiтну упряж i разом пiшли
до хати. I здавалося, що все наче туманом сповите; сухо клямцнула клямка,
i сильнiше забилося серце в парубка. З напiвпрочинених дверей побачив у
хатi Григорiя з шапкою в руцi. Назустрiч попливла, гасячи повiками
стриману радiсть, Марiйка. I не дивлячись, знав, шо в правiм кутку на лавi
бiля столу сидить Югина. Спiймав на собi здивовано насторожений погляд
Григорiя i зразу ж похмурнiшав, стискаючи зуби i вуста. Не чув, як
поздоровкався, тiльки сильно врiзалось голосне:
- От i приїхали ми. Добрий день у хату, дайте заглянути в пiч.
Надiйно торкнулась його долонi Марiйчина рука i допитливо округлими
очима глянули з кролевецького рушника хвостатi пiвнi, ладнi вчепитися один
одному в червонi гребенi.
"Як же ти попав сюди?" - здивовано i недовiрливо питав його, не мовлячи
слова, Григорiй, i руками неспокiйно бгав сивi кучерi високої шапки. Вiн
вiдповiв холодним поглядом, наче був чимсь заклопотаний, шорстко потиснув
вогкi пальцi i пiшов до столу, де злякано метнувся голубий сполох дiвочих
очей. Глуха мовчанка повиповзала з куткiв i затопила всю хату.
- Всього доброго вам, - нiяковiючи пролунав голос Грицька.
- Посидь iще, Грицю, - обiзвався Iван, сiдаючи на лаву.
- Спасибi, загулявся вже, - i очi знову запитливо пiдвелись на Дмитра.
А той стояв, наче й не бачив того погляду. I чуючи, що чимсь недобрим
повiяло вiд настороженої постатi Горицвiта, Григорiй вклонився i тихо
вийшов з хати, За ним нечутно майнула постать Югини.
В сiнях схопив її руки вище лiктiв, неспокiйно забiгали пальцi по
теплих червоних квiтах на широких рукавах.
- Чого це Дмитро прийшов? Давно вчащає?
Хоча й знала, про що буде питати Григорiй, проте не таких слiв хотiлося
б зараз почути їй. Нахилила голову до плеча, мовчала.
- Чому ж не говориш? - опустив її руки i з серцем торкнувся пальцями
клямки.
"Яке менi дiло до нього?" - хотiла вiдповiсти i боялась промовити
слово, бо вiдчувала в собi дрож i сльози. А Григорiй уже ледве стримував
злiсть i проти Дмитра, i проти Югини й її батькiв. Лють роз'їдала його,
рвалась наверх, слiпила розум.
- Так у тебе для мене i слова не знайдеться? З Дмитром краще воркувати?
- рвучко розчинив дверi i затулив собою просвiток.
- Грицю! - простягнулась за ним руками i невидющим зором. Але перед
самим обличчям з дзвоном хряпнули дверi i шматочки вiдбитої глини
посипались на її косу; їдкий пил запорошив очi, i вже за рогом хати глухо
загупали кроки.
"Григорiю", - наливалася єдиним стогоном i, не вiдриваючи рук вiд очей,
навпомацки ввiйшла в другу хату. Впала на лiжко i голова забилася на
подушцi, дрiбно затремтiли плечi, перекочуючи довгу пишну косу...
"Бач, яка тиха вода, хоч би тобi коли обмовилась, що Дмитро вчащає до
неї", - лютував Грицько, поспiшаючи додому. На поворотi спiткнувся.
Розмахуючи руками i вигинаючись плечима, ледве стримався, щоб не впасти, i
ще бiльше розлютувався...
"Може, на Дмитровi достатки позарилася. Всi ви одним миром мазанi. Хай
нога менi вiдсохне, коли бiльше ступлю до тебе на порiг".
"Невже не ступлю?" - торкнувся серця iнший струмiнь, i парубок тяжко
переконувався, що не сила йому забути дiвчину. Тодi ще з бiльшою злiстю
почав перебирати в пам'ятi її вади, щоб довести собi, що нема за чим
вболiвати. I чим їдкiше вiн нападався в думках на Бондарiвну, тим кращим
ставав її образ. Яснiше свiтилися очi, красивiшало невелике округле
обличчя. Тiльки тепер глибше почув Грицько, що без Югини вiн стане
порожнiм, наче пустотiл. Проте не хотiв признатися в цьому перед собою i
знаходив новi причiпки, якi б затьмарили його почуття.
"Подумаєш, тої краси. Тiльки й того добра, що коса груба, а так - нi
риба, нi м'ясо. Софiя куди краща за неї". I знову бачив, як наближається
до нього м'який голубий погляд, тремтiли двома метеликами на рум'янцевi
щiк невеличкi ямки.
"Будь ти неладна. I коли вспiла влiзти в душу!"
- Здоров, Грицю! - бiля перелазу з'явилась кряжиста постать Варивона з
надкушеним яблуком в руцi.
- Пiшов до дiдька!'
- Спасибi! I тобi цього самого бажаю! - серйозно, наче й справдi
дякував, одповiв Варивон i смачно надкусив яблуко, що аж пiнилось
холоднуватим соком.
В одсвiтi вечiрнього сонця заклiпала натомленими червоними очима його
згорблена хатина. Пучок оббитого вiтрами колосся перехилився через гребiнь
стрiхи, сухими пуп'янками темнiла перецвiла волошка. I тiльки Григорiй
тепер почув, як його ногу через полотно запекла калитка з Дмитровими
грошима. Вийняв її, зважив у руцi: "Пропадiть ви пропадом!" - зупинив
погляд на обтесаних, потемнiлих вiд негоди деревинах i знову, болiсно
кривлячись, перевiв на похилу хатину.
- Знову, шибенику непутящий, десь цiлий день вiявся. Навiть обiдати не
прийшов, - пiдходить до нього баба Орина. - Лiс оглядуєш? Вже з цiєї
недiлi можна зруб ставити - гаразд, що впорались з роботою.
- Можна, - не розумiючи, про що йде мова, погоджується Грицько. - Оцi
грошi занесете Дмитровi, скажете, що не потрiбнi вони менi, - простягає
калитку.
- Як не потрiбнi? А хату за якого дiдька збудуєш? - аж присiдає Орина.
- Чи, може, сьогоднi, напився, як чiп?
- В цьому роцi не будемо ставити, - тиче щось в жилаву чорну руку i
прямує до хати.
- Агий на тебе, навiжений! - розгублено стоїть посеред подвiр'я баба
Орина i пiдносить до очей чорну руку з напiврозкритою калиткою.
"Посварилися, видно, лобуряки, а ти, бабо, знову хтозна-скiльки гибни в
старiй хатi, вигрiвай жаром вогкi кутки та збирай плiсень зi стiнок.
Скiльки тої надiї було, а вiн тобi одним словом поховав усе. Сказано:
молоде - зелене. Тьху на вас. Вони сваряться, а ти, бабо, терпи за них...
Аби ж це ти меншим був, я б тебе провчила, як з людьми треба жити". - I
дрiбними кроками йде до дверей, вбираючи з вiкон згасаючi промiнцi
вишневого заходу.
"Отак несподiвано поховати надiї", - iще з сiней невдоволено бубонить:
- Що там накоїв? Нема дубця на твою спину!
* * *
Оцей зелений пожмаканий капшук iз грiшми, що поклала мати на стiл, до
огиди нагадував йому жабу.
- Передумав Григорiй будуватись. Видно, не сила хлопцевi спинатися на
ноги. Знову десь на зиму на наймитський кандьор пiде. Злиднi та й годi, -
зiтхнула i питально поглянула на сина: чи догадається сам заговорити про
конi? Але в Дмитра зараз було так противно на душi, наче його прилюдно
осоромили, кинули болотом на його честь.
"Завзятий, завзятий! Цього бiда не зв'яже вузлом", - подумав про
Григорiя, поклав фуганок на лавку i вже взявся за картуз.
- Ти куди, Дмитре? Постривай, - зупинила його мати i сiла на новому
стiльцi, який iще свiжо i тоскно пахнув осiннiм лiсом.
По виразу її обличчя, по голосу вiн зразу ж зрозумiв, про що має йти
мова.
- Це, Дмитре, Заятчук свої конята продає - другу пару. Замиршавiли вони
в нього, закоростявились. Ти б їх одходив... Знаєш як. А вони, коненята, i
не поганi та й цiна така, що нам можна прицiнитись. Овес продали, -
сказала так, начеб Дмитро й не знав про свої господарськi справи.
- Скiльки ж вiн править? - запитав понуро, i мати здивувалась: не
побачила на обличчi сина тої радостi, як перше, коли заходила розмова за
худобу. - - Та не так-то й дорого, - зам'ялась. - Але...
- В позичку тра влазити, - докiнчив Дмитро.
- Ну, а як же думав? Не такi господарi, як ти, а й то стягнутися зразу
на конi не можуть, - потвердiшала мова.
- Так то ж не конi, а коростявi шкапи.
- Вони через який мiсяць виходяться. В тебе легка рука, удачлива. А
Данько, певне, нам позичить грошей. Я вже за кидала йому.
- Ну й що вiн?
- А що ж вiн може сказати? Дай добрий процент, то й розв'яже калитку.
Хто ж тобi даремно позичить? Це ти мiг би кому пособити, а тобi хто й
захотiв би з своїх людей, так сам копiйки за душею не має. Пiди до Данька.
Тiльки не заїдайся iз ними. Менi за тi мощi Лисавета ледве очi не виїла.
Знаєш, яка вона в'їдлива... А кiньми ти скорiше яку копiйчину заробиш. В
Шляхбуд можна камiнь возити, в фурманку поїдеш коли - i, гляди, потроху
вилiзеш з боргiв.
- Скоро казка мовиться.
- I дiло буде робиться, як прикладеш рук та спину попогнеш. Трапився
випадок - купляй, Дмитре, коненята. Бо цi нашi карбованцi гiркi
розтечуться, мов заяче сало. На один виробiток землi розтечуться... Та
хiба менi тебе учити. Сам бачиш, не маленький.
- Та бачу ж. Пiду до Данька, - i тiльки тепер почув, як застугонiло
серце: побачив перед собою конi, i то не чужi, а свої, побачив, як вiн
.вимивав їх у Бузi, i аж повiяло їдким креолiном. "А може щось гiрше, нiж
короста?" - охолодила твереза думка.
Поволi вийшов iз хати, а мати ще довго стояла в сiнях на порозi,
проводжаючи задуманим зором рослу i дужу постать сина.
В хатi Данька з мiцними загратованими вiкнами настоялась темiнь. В
кутку перед суворим, з косими довгастими очима образом жеврiє лампадка,
ворушить важкими незграбними тiнями. I коли трохи пiдпилий Данько
пiдводиться з-за столу, його власна тiнь навпiл переломлюється в кутку.
- Сутуж у мене, Дмитре, зараз з грiшми. Сутуж. Налогiв понакладали.
Душать прямо совєти, без ножа рiжуть, - довго, манiвцями петляє Данько,
щоб не продешевити.
- Да, - розгадує немудру гру. - Тодi доведеться в когось iншого
позичити, - рiшуче пiдводиться з лави. Данько невдоволено морщиться,
зупиняє Дмитра.
- Та нi, тобi вже, так i бути, останнє позичу. Треба ж пособити
чоловiковi; проценту великого не хочу, тiльки поробиш моїм дочкам скринi,
кованi, з квiтками, такi, як ти умiєш. От i розiйдемося по-божому.
- Усiм дочкам?
- Усiм, - зiтхає Данько i на його вилицюватому обличчi розпливається
вираз непiдробленої досади: "Зародило їх у мене, як на ярмарку. А дочки,
сказано, залишать без сорочки. Кожнiй наготуй, наготуй i з двору збудь.
Дочки - препаскудний товар".
- Це на вашi скринi доведеться цiлу зиму робити.
- Яку там зиму? Ти ж майстер хоч куди. Золотi руки маєш, - починає
завзято пiдхвалювати Дмитра. - В тебе скринi прямо самi родяться.
- Нi, Якове Пилиповичу, не буде дiла.
- Е, який ти впертий. Зате ж конi матимеш. Господарем станеш. Ну,
добре, мiзинчик мiй поки й без скринi обiйдеться. Де вже моє не пропадало.
Прiсько! - гукає голосно. - Кидай там свою науку та ходи сюди.
З другої кiмнати входить присадкувата, широка в плечах i станi дiвчина,
вся в лапатому вишиттi i коралях.
- Пиши, Прiсько, розписку. Вона в мене всю бухгалтерiю веде влiтку, -
хвалиться Дмитровi. - Так пише, так пише, що й волосний писар так не утнув
би, i вчиться добре в цьому, як його... технiкумi.
- Тату! - перебиває його Прiська, i застережливо, строго впивається в
зразу ж присмирiле обличчя Данька.
"Боїться, щоб не довiдався, де вчиться", - догадується Дмитро.
- Та мовчу вже... Так от пиши, дочко.
Почерк у Прiськи справдi красивий, округлий, з мудрими завитками.
Розписку вона пише швидко - лише запитала в батька однi цифри: видно, не
раз доводилося працювати над такими творами.
- Розписуйсь, Дмитре, - з радiстю говорить Данько, розглядаючи
непросохлий папiр. - Бач, як ловко начиркано. Наука!
- Да, да, наука, - охоче й насмiшкувато погоджується Дмитро. - До
всього потрiбна наука.
- Еге ж. До всього, - стверджувально хитає головою Данько, а Прiська не
витримує глузливого погляду Дмитра: червонiє i, подзвонюючи коралями,
сердито виходить iз хати.
- Розсердилась чогось дiвка, - засмiявся Данько. - Норовиста, не по
теперiшнiх порядках. От жаль, що не чув ти, як читає вона. Ну, нiтрохи не
гiрше тої артистки, що колись з просвiти приїжджала. Тепер моя десь
iнтересну книжку доп'яла. Про нас, господарiв, пишеться. Та як пишеться -
ральцi оближеш! - сказав гордовито, розминаючи вислi плечi.
- Про яких господарiв?
- Про крепких, про "культурних орендарiв", як Троцький казав. В цiй
книзi портрети з нас малюють. Пишаються нами. От якi є письменники.
- Та в сiм'ї не без виродка...
XXXVI
По пiдпухлих западинах пiд очима, злиплих вiях, неспокiйнiй ходанинi
Марiйки з хати в хату Дмитро зрозумiв, що Югина плакала Навiть тепер пiд
правим оком дiвчини зрiдка тiпалась голуба жилка.
"Яка в неї краса мiнлива", - поглянув пильно на дiвчину.
За пiвгодини обличчя посiрiло, подовжилось. Менш привабливими стали
зм'якшенi риси, нижче ямок окреслились борозенки, i до прорiзу в мiжбрiв'ї
навскiсне потягнулись, мало не з'єднуючись, двi тонкi зморшки.
"Такою вона буде рокiв через вiсiм-десять", - визначила здогадка. I
неприємно стало, що саме обличчя наперед показувало, як його будуть
змiнювати невблаганнi лiта.
"Шанувати її треба, щоб не марнiла пусто... Буду, коли вiзьму за себе",
- дививсь на зосереджено нахмурене обличчя дiвчини.
- Чогось нездужає. Чи не пiдвiй напав - учора так крутило в полi, -
виправдуючи дочку, заговорила до нього Марiйка. I бачачи, що Югина знову
може розплакатись, звернулась до неї. - Може, доню, пiдеш в другу хату,
вiдпочинеш? Пробачте вже нам. Плоха вона сьогоднi весь день.
Нiяково усмiхаючись, вивела з хати дочку, i Дмитро почув, як в сiнях
злiсно щось зашипiло.
"Ат, не треба", - скривився i подивився на Iвана Тимофiйовича, чи не
зрозумiв той його думки. Поважне, з розумною хитриною обличчя Iвана тiльки
на мить насторожилося i знов уже всмiхалось йому приязно i тепло.
- Да, Дмитре, дивлюсь я на тебе i думаю: наче вилитий Тимофiй передо
мною сидить. Такий самий мовчазний, такий самий затятий, коли виведеш iз
себе, i добрий мiж своїми. Немало ми з ним того свiту сходили: де Київ
золотий, де Таврiя пшенична, де Крим за горами - всюди ту копiйчину
добували. От i радий, що ти не бiдуєш, не давишся заробiтчанським
кандьором з мишиним послiдом. А я крiпко за своїх созiвцiв вiзьмусь.
Помагає держава - значить роби вкупi, дружньо роби. Вироби землю, як пух,
щоб був i хлiб i до хлiба. Чи так я кажу?
- Так, дядьку Iване. Наша дорога одна: тримайся землi, ставай на неї
двома ногами, Щоб не вона тобою коверзувала та родила сурiпку з вiвсюгом,
а ти нею командував. Другий, дивись, до сивого волосу доживе, худобу має,
та землi не розумiє. Її треба чути, як серце своє, знати, як мати дитину
знає, щодня вивчати, як школяр книжку, i в книжки заглядати, що мудрi
голови пишуть.
- Їй-право - викопаний Тимофiй. Тiльки вiн до книг не дiйшов. Дай я
тебе поцiлую, - потягнувсь Iван Тимофiйович до Дмитра.
Так їх i застала Марiйка, переступаючи з свiтлом через порiг. I забула
мовчазне нарiкання i сльози Югини. Що сльози дiвочi? Як ота роса на травi.
Зiйде сонце - i слiду не залишиться.
- Чи бач, як зрiднилися, - поставила на стiл лампу.
- Мовчи, стара. Знаю, куди закидаєш, - розiбрав її натяк Iван. - Просто
до душi припав менi парубок.
- А я ж про що говорю? - почала виправдуватися. - Славна людина, куди
не пiде - всiм до серця припаде. - Пiдсiла до парубка. - Така в мене Югина
тендiтна. Провiяло вчора, вже й кволиться. Ти не зважай на неї.
- Говори, говори, - насмiшкувато перебив Iван.
- А ти не мiшайся в бабськi справи, коли не тямиш, - обiрвала чоловiка
i всмiхнулась Дмитровi.
- Бач, який командир. Ще, чого доброго, смалюхом по плечах потягнеш.
- Жаль, що Югина нездужає. Всiєю душею хотiв би, щоб не хворiла, щоб в
щастi прожила свiй вiк, - хвилюючись, сказав несподiвано для себе Дмитро.
- Спасибi тобi, дорога дитино, - розчулилась Марiйка. - Дай i я тебе
поцiлую, - торкнулась високого лоба шерхлими сухими губами.
"От де твоє щастя, дочко!"
I таким рiдним здався їй Дмитро, що хотiлось притулитись до нього, як
до сина, назвати своєю дитиною, своїм зятем. Знала, що найкраще зараз,
наче мимохiть, запитати парубка, чого вiн до них навiдується, та спиняв її
глузливий погляд Iвана. Тому, зiтхаючи, повела мову такими далекими
обхiдними стежками - i про цьогорiчний урожай, i про соз, i про те, яка
тепер молодь пiшла неслухняна, - що навiть Iван ловив-ловив нитку, куди
гне жiнка, та зрештою знизав плечима i звернувся до Дмитра.
- Вона тобi наговорить сiм мiшкiв гречаної вовни, та всi неповнi.
Але Дмитро не випускав кiнця з заплутаної розмови. Поставив себе на
мiсце Марiйки i незабаром розбирався в усiх її ходах, як у своїх думках, а
коли дiйшла мова, що вiд малих дiтей болить голова, а вiд великих - серце,
i яке горе матерям, що мають дочок, та не знають, в якi вони руки
попадуться, - вiн уже знав приблизно, що пiде за цими словами, тiльки не
мiг визначити гранi бесiди: чи знову заплутає кiнцi, чи обережно почне
випитувати його. Радiючи, розумiв, що Марiйка тягне руку за -нього, i
бажав, щоб вона сьогоднi взнала його мислi - хай тiльки сама дiйде до
межi.
За вiкном коливались сутiнки, через плетенi мережки фiранок мiсяць
цiдив жовтаве яблучне вино i рiзко пахла городина осiнньою годиною. I не
хочеться Дмитровi йти додому вiд Бондарiв, бо тут усе дихає його коханням,
i тоскно стає, що дiвчина сидить не поруч з ним, а може плаче в тiй хатi,
називає його осоружним i кличе в думках до себе Григорiя. Нахмурився i
ледве не випустив слiв Марiйки:
- От i Шевчик почав навiдуватись до нас, та чогось не лежить моє серце
до нього, хоч, може, вiн i хороший хлопець.
- Таки не витримала. Сказано: баба - бабою, - глузує Iван. - Ти ще
що-небудь скажи!
- I скажу, - розсердилась на чоловiка. - От я мало Дмитра знаю, а в
мене - тiльки вiн до хати увiйшов, i не знаю, що вiн про нас думає, -
зразу ж до нього довiра вродилась.
- Спасибi на доброму словi, - пiдвiвся високий, кремезний; мовчки
пройшовся по хатi i зупинився мiж Iваном i Марiйкою. Спiймав на собi;
стурбовано-радiсний усмiх жiнки i спокiйний погляд Iвана. Знав, як чекає
Марiйка його слiв, i тихо-тихо промовив: - Мудро говорити не вмiю.
Сподобались ви менi, полюбив я вашу Югину. Славна дiвчина Про таку тiльки
й думав за цi роки, - запнувся, бо не хотiлось згадувати про Марту нi
словами, нi в гадках. - Коли вийде Югина за мене - нiчого кращого й бажати
не хочу. Робити за трьох буду, аби тiльки жилося щасно.
- За трьох не треба - за одного, та доброго, - обiзвався Iван.
- А не вийде, - будемо знайомими, та й годi, - закiнчив свою мову
парубок i сiв на лаву, де перше Югина сидiла.
- От кого я зятем назову, - оповила його руками Марiйка. - Югина твоєю
буде. Тiльки шануй її, Дмитре, бо вона ж одиниця в мене, як серце в
грудях.
- Да, воно б i добре було б, - протягнув Iван.
Дмитро гаряче поцiлував Марiйку i ледве встиг стримати зiтхання. Вiн
чув, як розтає в його серцi роками накипiлий лiд. Хотiлось, як до рiдних,
пригорнутися до цих простих трудiвникiв, вiдчути теплий дотик дiвчини,
вiдчути, що те щастя, про яке стiльки думалось, завiтало до нього. Та i в
хвилину забуття холодив гострий струм, нагадуючи, що надiя його як осiннє
небо - здається, зовсiм близько, а водночас так далеко-далеко.
XXXVII
Пiсля того вечора дома таке робилося, що хоч хати вiдцурайся. Мати
вперлась на своєму, а дочка на своєму i одна одну не могли переважити.
Ранок починався з настороженої мовчанки. Навiть вогонь у печi,
здається, горiв тихiше, а Югина поралась бiля банякiв i горнят наче тiнь.
Входила Марiйка з дiйницею, здiймала цiдилок з стiни, i тоненькi струмки
молока спiвали червоним глекам: цить-цитьте, цить-цитьте. Снiдали так,
нiби хтось у хатi лежав при смертi. Раптом жiнка строго зверталась до
дiвчини.
- Надумалась вже?
Югина здригалась i забивалась в куток.
- Чи чуєш, що я тобi кажу?
- Чого ви вiд мене хочете?
- Чого я вiд тебе хочу? Вибий з голови дурощi. Викинь Шевчика з голови.
- Мамо, не говорiть менi про нього, - тремтiв благальне голос.
"Не буду жити iз ним, не буду, - рiшуче пiдводиться з лiжка - Вiзьму
Нiну, в комiрне пiду". Виходить з своєї кiмнати Все життя отруять, -
неспокiйно ворушиться думка, - дитину вiдберуть, по судах її, Марту,
почнуть таскати.
Хтось вiдчинив дверi свiтлицi, i загримiв бас Ларiона:
- Мульку їм в бiк, а не землеустрiй. Бондар... - дзвякнула клямка i
гамiр затих.
Тiльки тепер Марта почала догадуватися, що в свiтлицi говорили про соз,
якому, ходили чутки, вiдрiжуть найкращу землю на горбку, землю Варчука,
Денисенка та iнших куркулiв. Та це так далеко було вiд неї. Окремi шматки
розмови надокучливо вплiтались в її думи, як сплески дощових крапель в
негоду.
Знову увiйшла Горпина i тихо поклала руки на плечi Мартi.
- Не смiй i думати про таке - зженуть з свiту i тебе, i мене, -
зашепотiла, садовлячи Марту з собою на лавi.
- I хай. Краще менi в домовинi гнити, анiж з ним увесь вiк мучитись! -
Знову згадала до найменшої дрiбницi зустрiч з Дмитром, i давнi спогади
прокинулись у серцi.
Засяяли зорi в осиланiй цвiтом похилiй дубiвцi, запахли роси в молодих
травах, огорнули її дужi любi руки, притулили до широких грудей... I
раптом, наче гадюка проповзла мiж ними, побачила круглi, недовiрливо
допитливi очi Лiфера i всю його вузьку довгу поставу. До болю заплющила
повiки, щоб не бачити чоловiка, та вiн тiльки темнiшав, але не зникав Тихо
ридаючи, забилась головою в кружок столу i не чула болю, i не розбирала
наляканого голосу Горпини. Було байдуже до всього.
- Горенько моє, старий сюди йде! - метнулася Горпина в другу кiмнату.
- Чи та мене, стара, осоромити перед людьми хочеш? - загримiв з порога
Сафрон. - Гостi вже в порожнi миски заглядають Тiльки до млинцiв сметани
не внось - iз колотухою поїдять. Ниньки невеликi пани зiбралися, - стишив
голос до шепоту.
- Сафроне! А, Сафроне, так ми на Бондаря, коли вiн не теє, їй-бо, обруч
наб'ємо, - п'яно зареготав, просуваючи голову в 'дверi, Ларiон Денисенко.
- Поки хвалько нахвалиться, будько набудеться, - ляснув Ларiона по
плечу.
- Так ти менi, Ларiоновi, не вiриш? Менi, козаковi...
- Сумнiваюсь, чи ти козак, чи кизяк, - засмiявся, задоволений своїм
жартом, Варчук. - Конєшно, Бондар нам чоловiк без дiла, а серед своїх вiн
силу має.
- Не в тiм сила, що кобила сива, а в тiм, що не везе.
- Нi, цей i повезти може. Мужик крiпкий i, на лихо, норовистий.
- Розвалимо йому голову, то й соз розвалиться.
XXXV
Обабiч Великого шляху на чорних полях рiвно тягнулись iще незаплесканi
дощами слiди борiн, мiж якими тремтiли зеленi стрiлки озимини. На рову
рясно пломенiв кущ шипшини, затягнутий прозорою хусткою павутиння, липи
накрапали теплим восковим листям. В дубинi стало темнiше, i в глибоких
колiях, притрушених листом, м'яко зашарудiли колеса, часом пiдскакуючи на
вузлатих пучках прив'яленого корiння. Сонце, пробиваючись крiзь верховiття
дерев, примхливими кружалками лоснилось на широких спинах коней, i окремi
волосинки горiли, як золото.
"Добрi конi, роботящi. Чого доброго, в шестерику риссю цiлий день
будуть ходити", - вже в який раз сам до себе говорив Iван Тимофiйович i
любовно цмокав губами - не так для того, щоб пiдiгнати худобу, як почути
свою повну владу над буланими. На його голос, iще незвичний, конi пряли
ушима, притискали їх насторожено до шиї i, витягуючись довгими тiлами,
спiрно, не напираючи на дишель, бiгли помiж деревами; пiд копитами злiтало
наполоханим табунцем листя.
"Еге ж, завтра i сiяти виїду".
I вже бачив себе дома; розповiдав Марiйцi, як вiн знову вибрав в
райземвiддiлi найкращу пару для свого созу i як її в нього ледве з рук не
вiдбили багрiї. Та хiба ж вiн сплошає, дарма що супротивники його на
худобi зуби з'їли i бiгали разiв з десять до начальства, а потiм всiляко
ганчували буланих: мовляв, i тельбатi, i пахи в них грають, i спини довгi
- значить, сили тої наче кiт наплакав. А вiн уперся на своєму:
"У мене гiльки булана масть ведеться, i хай гiрше буде, а не
вiдступлюся вiд першого вибору".
Коли запрiг буланих у воза на залiзному ходу, Иона Чабану усмiхнувся:
- Таки перехитрив созiвцiв з Багрина. Знаєш, Iване Тимофiйовичу, толк у
конях. Чи, може, тiльки така масть у тебе водиться? - весело примружився.
Тямущий чоловiк. Такого круг пальця не обведеш.
- Бувайте здоровi, - насмiшкувато вклонився багрiям, якi збилися бiля
ганку.
- Iч, бiсiв син, з-пiд носа добро вихопив! - з жалем похитав головою
найстарший мiж ними сухопарий дядько. - Доглядай же за ними, ромадянине.
- Постараюсь, ромадяни. - Скочив на вiз, ледве приховуючи усмiшку:
завжди його село смiялося з багринських селян, якi в розмовi, i особливо
перед лiтерою "р", випускали "г". Не раз ущипливе пародiювали своїх
сусiдiв: "Ми з Рицьком сидiли пiд рушею i лiчили рошi. А рiм рушу pax, а
рушки - ра-рах!.."
"Заживемо тепер - це не наспiл орати та сiяти. Кожну грудочку своїми
пальцями перетру. А ще як землеустрiй пройде i нам вiдрiжуть землю на
горбку - загосподарюємо по-справжньому".
Гiркувато-солодка прiлiсть осiнньої пори нагадала йому, як пахне
неперелопачене зерно у повних засiках. I насмiшкувато, в думках, стежив за
Марiйкою, яка присипала пшеницю в кадубах золотою половою, щоб не заздрили
люди, що. стiльки вродило в них. I чув, як радiли руки, натягаючи вiжки,
солодко тремтiли мiцнi вузлуватi пальцi, що стiльки рокiв скучали не за
чужими чепiгами. I хай косують, бiсяться Сафрон Варчук, Денисенки,
Созоненки. Почекайте, почекайте, ще не такий переполох закачаєте, коли
землемiр по горбку пройдеться. З насолодою скрутив цигарку i сильно
затягнувся їдким димом.
Мiж деревами засинiли, замерехтiли просвiтки, i конi незабаром вибiгли
з лiсу. Коли пiд'їздив до села, побачив, що з поля на шлях звернула
парубоча постать i пiшла помiж двома рядами лип. Щось знайоме здалося у
неквапнiй, впевненiй ходi, високому станi, наопашки накинутому пiджаку.
"Та це ж Дмитро Горицвiт!" - стрiпнув вiжками, i вiз заторохкотiв по
дорозi.
- Сiдай, парубче, пiдвезу, - осадив конi бiля хлопця.
- Могорич iз вас, дядьку Iване, - схвально оглянув конi Дмитро,
вискочив на воза i зручно спустив ноги з полудрабка.
- Скiльки того дiла, - могорич мiй, а горiлка твоя. Звiдки прямуєш?
- На озимий клин довiдувався.
- Як воно?
- Мов барвiнок зiйшло.
- Та воно в тебе чи не завжди так? Земля - мов каша: дитину посади -
виросте.
- Так вже воно дано, що мед солодкий.
Усмiхнувся Iван Тимофiйович: "Бач, прибiднюється, наче i не вiн грунт
виробив. Славний парубок. Цей дурно-пусто патякати язиком не стане".
- Поїдемо до мене? - запитав, повертаючи на свiй куток.
- Поїдемо, - стримано вiдповiв Дмитро.
По тому, як ледве вловимо здригнулись уста, зрозумiв, що парубковi
хотiлось побувати в нього.
"Оце зрадiє Марiйка. Не знатиме, як стати, де посадити гостя, а Югина,
либонь, сторониться його - Грицько їй голову закрутив. Теж парубок не з
останнiх. Хто ж iз них порiдниться з ним?.. Я вже як Марiйка - наперед
загадую".
На подвiр'ї розпрягли коней, занесли в клуню пiтну упряж i разом пiшли
до хати. I здавалося, що все наче туманом сповите; сухо клямцнула клямка,
i сильнiше забилося серце в парубка. З напiвпрочинених дверей побачив у
хатi Григорiя з шапкою в руцi. Назустрiч попливла, гасячи повiками
стриману радiсть, Марiйка. I не дивлячись, знав, шо в правiм кутку на лавi
бiля столу сидить Югина. Спiймав на собi здивовано насторожений погляд
Григорiя i зразу ж похмурнiшав, стискаючи зуби i вуста. Не чув, як
поздоровкався, тiльки сильно врiзалось голосне:
- От i приїхали ми. Добрий день у хату, дайте заглянути в пiч.
Надiйно торкнулась його долонi Марiйчина рука i допитливо округлими
очима глянули з кролевецького рушника хвостатi пiвнi, ладнi вчепитися один
одному в червонi гребенi.
"Як же ти попав сюди?" - здивовано i недовiрливо питав його, не мовлячи
слова, Григорiй, i руками неспокiйно бгав сивi кучерi високої шапки. Вiн
вiдповiв холодним поглядом, наче був чимсь заклопотаний, шорстко потиснув
вогкi пальцi i пiшов до столу, де злякано метнувся голубий сполох дiвочих
очей. Глуха мовчанка повиповзала з куткiв i затопила всю хату.
- Всього доброго вам, - нiяковiючи пролунав голос Грицька.
- Посидь iще, Грицю, - обiзвався Iван, сiдаючи на лаву.
- Спасибi, загулявся вже, - i очi знову запитливо пiдвелись на Дмитра.
А той стояв, наче й не бачив того погляду. I чуючи, що чимсь недобрим
повiяло вiд настороженої постатi Горицвiта, Григорiй вклонився i тихо
вийшов з хати, За ним нечутно майнула постать Югини.
В сiнях схопив її руки вище лiктiв, неспокiйно забiгали пальцi по
теплих червоних квiтах на широких рукавах.
- Чого це Дмитро прийшов? Давно вчащає?
Хоча й знала, про що буде питати Григорiй, проте не таких слiв хотiлося
б зараз почути їй. Нахилила голову до плеча, мовчала.
- Чому ж не говориш? - опустив її руки i з серцем торкнувся пальцями
клямки.
"Яке менi дiло до нього?" - хотiла вiдповiсти i боялась промовити
слово, бо вiдчувала в собi дрож i сльози. А Григорiй уже ледве стримував
злiсть i проти Дмитра, i проти Югини й її батькiв. Лють роз'їдала його,
рвалась наверх, слiпила розум.
- Так у тебе для мене i слова не знайдеться? З Дмитром краще воркувати?
- рвучко розчинив дверi i затулив собою просвiток.
- Грицю! - простягнулась за ним руками i невидющим зором. Але перед
самим обличчям з дзвоном хряпнули дверi i шматочки вiдбитої глини
посипались на її косу; їдкий пил запорошив очi, i вже за рогом хати глухо
загупали кроки.
"Григорiю", - наливалася єдиним стогоном i, не вiдриваючи рук вiд очей,
навпомацки ввiйшла в другу хату. Впала на лiжко i голова забилася на
подушцi, дрiбно затремтiли плечi, перекочуючи довгу пишну косу...
"Бач, яка тиха вода, хоч би тобi коли обмовилась, що Дмитро вчащає до
неї", - лютував Грицько, поспiшаючи додому. На поворотi спiткнувся.
Розмахуючи руками i вигинаючись плечима, ледве стримався, щоб не впасти, i
ще бiльше розлютувався...
"Може, на Дмитровi достатки позарилася. Всi ви одним миром мазанi. Хай
нога менi вiдсохне, коли бiльше ступлю до тебе на порiг".
"Невже не ступлю?" - торкнувся серця iнший струмiнь, i парубок тяжко
переконувався, що не сила йому забути дiвчину. Тодi ще з бiльшою злiстю
почав перебирати в пам'ятi її вади, щоб довести собi, що нема за чим
вболiвати. I чим їдкiше вiн нападався в думках на Бондарiвну, тим кращим
ставав її образ. Яснiше свiтилися очi, красивiшало невелике округле
обличчя. Тiльки тепер глибше почув Грицько, що без Югини вiн стане
порожнiм, наче пустотiл. Проте не хотiв признатися в цьому перед собою i
знаходив новi причiпки, якi б затьмарили його почуття.
"Подумаєш, тої краси. Тiльки й того добра, що коса груба, а так - нi
риба, нi м'ясо. Софiя куди краща за неї". I знову бачив, як наближається
до нього м'який голубий погляд, тремтiли двома метеликами на рум'янцевi
щiк невеличкi ямки.
"Будь ти неладна. I коли вспiла влiзти в душу!"
- Здоров, Грицю! - бiля перелазу з'явилась кряжиста постать Варивона з
надкушеним яблуком в руцi.
- Пiшов до дiдька!'
- Спасибi! I тобi цього самого бажаю! - серйозно, наче й справдi
дякував, одповiв Варивон i смачно надкусив яблуко, що аж пiнилось
холоднуватим соком.
В одсвiтi вечiрнього сонця заклiпала натомленими червоними очима його
згорблена хатина. Пучок оббитого вiтрами колосся перехилився через гребiнь
стрiхи, сухими пуп'янками темнiла перецвiла волошка. I тiльки Григорiй
тепер почув, як його ногу через полотно запекла калитка з Дмитровими
грошима. Вийняв її, зважив у руцi: "Пропадiть ви пропадом!" - зупинив
погляд на обтесаних, потемнiлих вiд негоди деревинах i знову, болiсно
кривлячись, перевiв на похилу хатину.
- Знову, шибенику непутящий, десь цiлий день вiявся. Навiть обiдати не
прийшов, - пiдходить до нього баба Орина. - Лiс оглядуєш? Вже з цiєї
недiлi можна зруб ставити - гаразд, що впорались з роботою.
- Можна, - не розумiючи, про що йде мова, погоджується Грицько. - Оцi
грошi занесете Дмитровi, скажете, що не потрiбнi вони менi, - простягає
калитку.
- Як не потрiбнi? А хату за якого дiдька збудуєш? - аж присiдає Орина.
- Чи, може, сьогоднi, напився, як чiп?
- В цьому роцi не будемо ставити, - тиче щось в жилаву чорну руку i
прямує до хати.
- Агий на тебе, навiжений! - розгублено стоїть посеред подвiр'я баба
Орина i пiдносить до очей чорну руку з напiврозкритою калиткою.
"Посварилися, видно, лобуряки, а ти, бабо, знову хтозна-скiльки гибни в
старiй хатi, вигрiвай жаром вогкi кутки та збирай плiсень зi стiнок.
Скiльки тої надiї було, а вiн тобi одним словом поховав усе. Сказано:
молоде - зелене. Тьху на вас. Вони сваряться, а ти, бабо, терпи за них...
Аби ж це ти меншим був, я б тебе провчила, як з людьми треба жити". - I
дрiбними кроками йде до дверей, вбираючи з вiкон згасаючi промiнцi
вишневого заходу.
"Отак несподiвано поховати надiї", - iще з сiней невдоволено бубонить:
- Що там накоїв? Нема дубця на твою спину!
* * *
Оцей зелений пожмаканий капшук iз грiшми, що поклала мати на стiл, до
огиди нагадував йому жабу.
- Передумав Григорiй будуватись. Видно, не сила хлопцевi спинатися на
ноги. Знову десь на зиму на наймитський кандьор пiде. Злиднi та й годi, -
зiтхнула i питально поглянула на сина: чи догадається сам заговорити про
конi? Але в Дмитра зараз було так противно на душi, наче його прилюдно
осоромили, кинули болотом на його честь.
"Завзятий, завзятий! Цього бiда не зв'яже вузлом", - подумав про
Григорiя, поклав фуганок на лавку i вже взявся за картуз.
- Ти куди, Дмитре? Постривай, - зупинила його мати i сiла на новому
стiльцi, який iще свiжо i тоскно пахнув осiннiм лiсом.
По виразу її обличчя, по голосу вiн зразу ж зрозумiв, про що має йти
мова.
- Це, Дмитре, Заятчук свої конята продає - другу пару. Замиршавiли вони
в нього, закоростявились. Ти б їх одходив... Знаєш як. А вони, коненята, i
не поганi та й цiна така, що нам можна прицiнитись. Овес продали, -
сказала так, начеб Дмитро й не знав про свої господарськi справи.
- Скiльки ж вiн править? - запитав понуро, i мати здивувалась: не
побачила на обличчi сина тої радостi, як перше, коли заходила розмова за
худобу. - - Та не так-то й дорого, - зам'ялась. - Але...
- В позичку тра влазити, - докiнчив Дмитро.
- Ну, а як же думав? Не такi господарi, як ти, а й то стягнутися зразу
на конi не можуть, - потвердiшала мова.
- Так то ж не конi, а коростявi шкапи.
- Вони через який мiсяць виходяться. В тебе легка рука, удачлива. А
Данько, певне, нам позичить грошей. Я вже за кидала йому.
- Ну й що вiн?
- А що ж вiн може сказати? Дай добрий процент, то й розв'яже калитку.
Хто ж тобi даремно позичить? Це ти мiг би кому пособити, а тобi хто й
захотiв би з своїх людей, так сам копiйки за душею не має. Пiди до Данька.
Тiльки не заїдайся iз ними. Менi за тi мощi Лисавета ледве очi не виїла.
Знаєш, яка вона в'їдлива... А кiньми ти скорiше яку копiйчину заробиш. В
Шляхбуд можна камiнь возити, в фурманку поїдеш коли - i, гляди, потроху
вилiзеш з боргiв.
- Скоро казка мовиться.
- I дiло буде робиться, як прикладеш рук та спину попогнеш. Трапився
випадок - купляй, Дмитре, коненята. Бо цi нашi карбованцi гiркi
розтечуться, мов заяче сало. На один виробiток землi розтечуться... Та
хiба менi тебе учити. Сам бачиш, не маленький.
- Та бачу ж. Пiду до Данька, - i тiльки тепер почув, як застугонiло
серце: побачив перед собою конi, i то не чужi, а свої, побачив, як вiн
.вимивав їх у Бузi, i аж повiяло їдким креолiном. "А може щось гiрше, нiж
короста?" - охолодила твереза думка.
Поволi вийшов iз хати, а мати ще довго стояла в сiнях на порозi,
проводжаючи задуманим зором рослу i дужу постать сина.
В хатi Данька з мiцними загратованими вiкнами настоялась темiнь. В
кутку перед суворим, з косими довгастими очима образом жеврiє лампадка,
ворушить важкими незграбними тiнями. I коли трохи пiдпилий Данько
пiдводиться з-за столу, його власна тiнь навпiл переломлюється в кутку.
- Сутуж у мене, Дмитре, зараз з грiшми. Сутуж. Налогiв понакладали.
Душать прямо совєти, без ножа рiжуть, - довго, манiвцями петляє Данько,
щоб не продешевити.
- Да, - розгадує немудру гру. - Тодi доведеться в когось iншого
позичити, - рiшуче пiдводиться з лави. Данько невдоволено морщиться,
зупиняє Дмитра.
- Та нi, тобi вже, так i бути, останнє позичу. Треба ж пособити
чоловiковi; проценту великого не хочу, тiльки поробиш моїм дочкам скринi,
кованi, з квiтками, такi, як ти умiєш. От i розiйдемося по-божому.
- Усiм дочкам?
- Усiм, - зiтхає Данько i на його вилицюватому обличчi розпливається
вираз непiдробленої досади: "Зародило їх у мене, як на ярмарку. А дочки,
сказано, залишать без сорочки. Кожнiй наготуй, наготуй i з двору збудь.
Дочки - препаскудний товар".
- Це на вашi скринi доведеться цiлу зиму робити.
- Яку там зиму? Ти ж майстер хоч куди. Золотi руки маєш, - починає
завзято пiдхвалювати Дмитра. - В тебе скринi прямо самi родяться.
- Нi, Якове Пилиповичу, не буде дiла.
- Е, який ти впертий. Зате ж конi матимеш. Господарем станеш. Ну,
добре, мiзинчик мiй поки й без скринi обiйдеться. Де вже моє не пропадало.
Прiсько! - гукає голосно. - Кидай там свою науку та ходи сюди.
З другої кiмнати входить присадкувата, широка в плечах i станi дiвчина,
вся в лапатому вишиттi i коралях.
- Пиши, Прiсько, розписку. Вона в мене всю бухгалтерiю веде влiтку, -
хвалиться Дмитровi. - Так пише, так пише, що й волосний писар так не утнув
би, i вчиться добре в цьому, як його... технiкумi.
- Тату! - перебиває його Прiська, i застережливо, строго впивається в
зразу ж присмирiле обличчя Данька.
"Боїться, щоб не довiдався, де вчиться", - догадується Дмитро.
- Та мовчу вже... Так от пиши, дочко.
Почерк у Прiськи справдi красивий, округлий, з мудрими завитками.
Розписку вона пише швидко - лише запитала в батька однi цифри: видно, не
раз доводилося працювати над такими творами.
- Розписуйсь, Дмитре, - з радiстю говорить Данько, розглядаючи
непросохлий папiр. - Бач, як ловко начиркано. Наука!
- Да, да, наука, - охоче й насмiшкувато погоджується Дмитро. - До
всього потрiбна наука.
- Еге ж. До всього, - стверджувально хитає головою Данько, а Прiська не
витримує глузливого погляду Дмитра: червонiє i, подзвонюючи коралями,
сердито виходить iз хати.
- Розсердилась чогось дiвка, - засмiявся Данько. - Норовиста, не по
теперiшнiх порядках. От жаль, що не чув ти, як читає вона. Ну, нiтрохи не
гiрше тої артистки, що колись з просвiти приїжджала. Тепер моя десь
iнтересну книжку доп'яла. Про нас, господарiв, пишеться. Та як пишеться -
ральцi оближеш! - сказав гордовито, розминаючи вислi плечi.
- Про яких господарiв?
- Про крепких, про "культурних орендарiв", як Троцький казав. В цiй
книзi портрети з нас малюють. Пишаються нами. От якi є письменники.
- Та в сiм'ї не без виродка...
XXXVI
По пiдпухлих западинах пiд очима, злиплих вiях, неспокiйнiй ходанинi
Марiйки з хати в хату Дмитро зрозумiв, що Югина плакала Навiть тепер пiд
правим оком дiвчини зрiдка тiпалась голуба жилка.
"Яка в неї краса мiнлива", - поглянув пильно на дiвчину.
За пiвгодини обличчя посiрiло, подовжилось. Менш привабливими стали
зм'якшенi риси, нижче ямок окреслились борозенки, i до прорiзу в мiжбрiв'ї
навскiсне потягнулись, мало не з'єднуючись, двi тонкi зморшки.
"Такою вона буде рокiв через вiсiм-десять", - визначила здогадка. I
неприємно стало, що саме обличчя наперед показувало, як його будуть
змiнювати невблаганнi лiта.
"Шанувати її треба, щоб не марнiла пусто... Буду, коли вiзьму за себе",
- дививсь на зосереджено нахмурене обличчя дiвчини.
- Чогось нездужає. Чи не пiдвiй напав - учора так крутило в полi, -
виправдуючи дочку, заговорила до нього Марiйка. I бачачи, що Югина знову
може розплакатись, звернулась до неї. - Може, доню, пiдеш в другу хату,
вiдпочинеш? Пробачте вже нам. Плоха вона сьогоднi весь день.
Нiяково усмiхаючись, вивела з хати дочку, i Дмитро почув, як в сiнях
злiсно щось зашипiло.
"Ат, не треба", - скривився i подивився на Iвана Тимофiйовича, чи не
зрозумiв той його думки. Поважне, з розумною хитриною обличчя Iвана тiльки
на мить насторожилося i знов уже всмiхалось йому приязно i тепло.
- Да, Дмитре, дивлюсь я на тебе i думаю: наче вилитий Тимофiй передо
мною сидить. Такий самий мовчазний, такий самий затятий, коли виведеш iз
себе, i добрий мiж своїми. Немало ми з ним того свiту сходили: де Київ
золотий, де Таврiя пшенична, де Крим за горами - всюди ту копiйчину
добували. От i радий, що ти не бiдуєш, не давишся заробiтчанським
кандьором з мишиним послiдом. А я крiпко за своїх созiвцiв вiзьмусь.
Помагає держава - значить роби вкупi, дружньо роби. Вироби землю, як пух,
щоб був i хлiб i до хлiба. Чи так я кажу?
- Так, дядьку Iване. Наша дорога одна: тримайся землi, ставай на неї
двома ногами, Щоб не вона тобою коверзувала та родила сурiпку з вiвсюгом,
а ти нею командував. Другий, дивись, до сивого волосу доживе, худобу має,
та землi не розумiє. Її треба чути, як серце своє, знати, як мати дитину
знає, щодня вивчати, як школяр книжку, i в книжки заглядати, що мудрi
голови пишуть.
- Їй-право - викопаний Тимофiй. Тiльки вiн до книг не дiйшов. Дай я
тебе поцiлую, - потягнувсь Iван Тимофiйович до Дмитра.
Так їх i застала Марiйка, переступаючи з свiтлом через порiг. I забула
мовчазне нарiкання i сльози Югини. Що сльози дiвочi? Як ота роса на травi.
Зiйде сонце - i слiду не залишиться.
- Чи бач, як зрiднилися, - поставила на стiл лампу.
- Мовчи, стара. Знаю, куди закидаєш, - розiбрав її натяк Iван. - Просто
до душi припав менi парубок.
- А я ж про що говорю? - почала виправдуватися. - Славна людина, куди
не пiде - всiм до серця припаде. - Пiдсiла до парубка. - Така в мене Югина
тендiтна. Провiяло вчора, вже й кволиться. Ти не зважай на неї.
- Говори, говори, - насмiшкувато перебив Iван.
- А ти не мiшайся в бабськi справи, коли не тямиш, - обiрвала чоловiка
i всмiхнулась Дмитровi.
- Бач, який командир. Ще, чого доброго, смалюхом по плечах потягнеш.
- Жаль, що Югина нездужає. Всiєю душею хотiв би, щоб не хворiла, щоб в
щастi прожила свiй вiк, - хвилюючись, сказав несподiвано для себе Дмитро.
- Спасибi тобi, дорога дитино, - розчулилась Марiйка. - Дай i я тебе
поцiлую, - торкнулась високого лоба шерхлими сухими губами.
"От де твоє щастя, дочко!"
I таким рiдним здався їй Дмитро, що хотiлось притулитись до нього, як
до сина, назвати своєю дитиною, своїм зятем. Знала, що найкраще зараз,
наче мимохiть, запитати парубка, чого вiн до них навiдується, та спиняв її
глузливий погляд Iвана. Тому, зiтхаючи, повела мову такими далекими
обхiдними стежками - i про цьогорiчний урожай, i про соз, i про те, яка
тепер молодь пiшла неслухняна, - що навiть Iван ловив-ловив нитку, куди
гне жiнка, та зрештою знизав плечима i звернувся до Дмитра.
- Вона тобi наговорить сiм мiшкiв гречаної вовни, та всi неповнi.
Але Дмитро не випускав кiнця з заплутаної розмови. Поставив себе на
мiсце Марiйки i незабаром розбирався в усiх її ходах, як у своїх думках, а
коли дiйшла мова, що вiд малих дiтей болить голова, а вiд великих - серце,
i яке горе матерям, що мають дочок, та не знають, в якi вони руки
попадуться, - вiн уже знав приблизно, що пiде за цими словами, тiльки не
мiг визначити гранi бесiди: чи знову заплутає кiнцi, чи обережно почне
випитувати його. Радiючи, розумiв, що Марiйка тягне руку за -нього, i
бажав, щоб вона сьогоднi взнала його мислi - хай тiльки сама дiйде до
межi.
За вiкном коливались сутiнки, через плетенi мережки фiранок мiсяць
цiдив жовтаве яблучне вино i рiзко пахла городина осiнньою годиною. I не
хочеться Дмитровi йти додому вiд Бондарiв, бо тут усе дихає його коханням,
i тоскно стає, що дiвчина сидить не поруч з ним, а може плаче в тiй хатi,
називає його осоружним i кличе в думках до себе Григорiя. Нахмурився i
ледве не випустив слiв Марiйки:
- От i Шевчик почав навiдуватись до нас, та чогось не лежить моє серце
до нього, хоч, може, вiн i хороший хлопець.
- Таки не витримала. Сказано: баба - бабою, - глузує Iван. - Ти ще
що-небудь скажи!
- I скажу, - розсердилась на чоловiка. - От я мало Дмитра знаю, а в
мене - тiльки вiн до хати увiйшов, i не знаю, що вiн про нас думає, -
зразу ж до нього довiра вродилась.
- Спасибi на доброму словi, - пiдвiвся високий, кремезний; мовчки
пройшовся по хатi i зупинився мiж Iваном i Марiйкою. Спiймав на собi;
стурбовано-радiсний усмiх жiнки i спокiйний погляд Iвана. Знав, як чекає
Марiйка його слiв, i тихо-тихо промовив: - Мудро говорити не вмiю.
Сподобались ви менi, полюбив я вашу Югину. Славна дiвчина Про таку тiльки
й думав за цi роки, - запнувся, бо не хотiлось згадувати про Марту нi
словами, нi в гадках. - Коли вийде Югина за мене - нiчого кращого й бажати
не хочу. Робити за трьох буду, аби тiльки жилося щасно.
- За трьох не треба - за одного, та доброго, - обiзвався Iван.
- А не вийде, - будемо знайомими, та й годi, - закiнчив свою мову
парубок i сiв на лаву, де перше Югина сидiла.
- От кого я зятем назову, - оповила його руками Марiйка. - Югина твоєю
буде. Тiльки шануй її, Дмитре, бо вона ж одиниця в мене, як серце в
грудях.
- Да, воно б i добре було б, - протягнув Iван.
Дмитро гаряче поцiлував Марiйку i ледве встиг стримати зiтхання. Вiн
чув, як розтає в його серцi роками накипiлий лiд. Хотiлось, як до рiдних,
пригорнутися до цих простих трудiвникiв, вiдчути теплий дотик дiвчини,
вiдчути, що те щастя, про яке стiльки думалось, завiтало до нього. Та i в
хвилину забуття холодив гострий струм, нагадуючи, що надiя його як осiннє
небо - здається, зовсiм близько, а водночас так далеко-далеко.
XXXVII
Пiсля того вечора дома таке робилося, що хоч хати вiдцурайся. Мати
вперлась на своєму, а дочка на своєму i одна одну не могли переважити.
Ранок починався з настороженої мовчанки. Навiть вогонь у печi,
здається, горiв тихiше, а Югина поралась бiля банякiв i горнят наче тiнь.
Входила Марiйка з дiйницею, здiймала цiдилок з стiни, i тоненькi струмки
молока спiвали червоним глекам: цить-цитьте, цить-цитьте. Снiдали так,
нiби хтось у хатi лежав при смертi. Раптом жiнка строго зверталась до
дiвчини.
- Надумалась вже?
Югина здригалась i забивалась в куток.
- Чи чуєш, що я тобi кажу?
- Чого ви вiд мене хочете?
- Чого я вiд тебе хочу? Вибий з голови дурощi. Викинь Шевчика з голови.
- Мамо, не говорiть менi про нього, - тремтiв благальне голос.