Страница:
думки Свирида Яковлевича так, як читав їх по обличчi матерi.
На крем'янистiм перехрестi з-пiд пiдкiв посипалися iскри, i далi земля
охоче зачадила димом. Пiд притуманеним небосхилом пiдростали лiси. На
їхнiх верхiв'ях схрещувались i широко розкочувалися тiнi та промiння, а
низом уже сочилося надвечiрнє марево. Сонце, огрiваючи дальнi липи, як
птиця, мостилося на нiч i обривалося з одної гiлки на другу. В очах
Свирида Яковлевича мерехтiв сонячний дощ. Неждано чоловiк рiзко повернувся
до Дмитра, широким рухом руки показав на поля, що, стиснувшися, тихо
кружляли в простенькому буденному вбраннi.
- Розiрвана земля наша, на безприданськi биндочки розiрвана. Боляче їй,
i людинi боляче. Як оце перехрестя шрамiв старить i мучить її. Не чуєш?..
Ми по зерну в одно знесемо нашу землю, розгладимо скорботнi зморшки. Так
нам батькiвщина сказала. А це слово - великий закон нашого життя... А
хороше б оце, Дмитре, роззутися i босонiж пiти сiячем, не по смужцi пiти,
- по всiй рiднiй землi, i не сльози сирiтськi збирати її - щастям засiвати
її... Ти чого так подивився на мене? - засмiявся. - В лiсах, думаєш, може
смерть причаїлась, а вiн про таке думає. Вгадав?
- Вгадали, Свириде Яковлевичу, - здивовано промовив Дмитро.
- А тепер подумаєм i про нечисть, - обережно витягнув мисливську
рушницю.
В'їжджали в лiси. Верховiття зрушувало темiнь на дорогу, i вона вже
текла, як вечiрня рiка. Таємничiсть дерев i шерехiв лякала коней - вони
раз од разу пряли вухами. Налiтаю-чи на пiвживе корiння, голоснiше
загомонiли колеса, обiрваними струнами брязкали орчики. В лiси вкладалися
на нiч хмари, i струмочки зiрок замерехтiли по чорнiй зяблi
непошматованого, необмiреного неба.
Зараз Свирид Яковлевич i про небо подумав, наче про землю, побачив її у
вiнках i потоках нових сузiр.
Велика любов до свого краю, до людей сповивала його теплими хвилями; з
далини наближалося прийдешнє, а поруч з усiх усюд збиралися молодi й
посивiлi друзi, як горде вiйсько перед маком червоних знамен. Серед друзiв
були тi, що виховували його, i тi, яких виховував вiн; були солдати
революцiї i такi юнаки, як Левко Орленко. Це був цвiт землi, що кров'ю i
трудом боронив i звеличував Вiтчизну. Це були вiрнi солдати великої
партiї.
Чогось захвилювалася, затужила лiсова музика, i вiти частiше почали
накрапати холодною сльозою.
Раптом помiж деревами заворушилися короткi чiткi тiнi. Ось одна,
пригинаючись, вискочила на обочину. Iван Тимофiйович сильно ошпарив конi
батагом, i вони, присiдаючи на заднi ноги, так полетiли, наче от-от мали
пiднятися вище лiсу.
- Стiй! Стiй!
Злякано заметлялась луна i розкришилася пострiлом на тисячi скалок.
Дмитро, кам'янiючи од напруги, зразу ж розрядив рушницю. I в цей час куля
сумовитою пташкою витягнула бiля його щоки свою немудру пiсню. Навiть
вiдчув її дихання. Зацiпивши зуби, шаленiючи од лютi, з пiдкладкою вирвав
мiднi патрони.
Вiйнула вогнем рушниця Свирида Яковлевича, i один пострiл схрестився iз
другим. Спантеличена луна збивалася з нiг.
Григорiй перший побачив, що на обочинах шляху бiля дубiв також
заворушилися постатi. Нахилився до Iвана Тимофiйовича, i той з розгону
увiгнав конi в темiнь лiсу. З неперевершеною майстернiстю правив чоловiк,
i кований вiз, звиваючись гнучкою лозиною, гуркотiв по пеньках та корiннi,
калiчив молодняк i трощив сухостiй. Вилетiли на просiку, i лiси,
побратавшися з зорями, опоясалися червоними смугами, закружляли в
розвихренiм танку. Одначе пострiли не вiдставали од пiдводи.
- Зупинись, Iване, - владно промовив Свирид Яковлевич. Навколо стало
тихше.
- Ми їх зараз провчимо, - важко скочив iз воза. - Дмитре, до мене... А
ви - гайда в Комсомольське.
- Свириде Яковлевичу, я з вами залишусь, - затремтiв голос у Шевчика.
- Дрючком будеш воювати? їдь...
- Не поїду, - ламався од безсилля голос Григорiя. - Руками, зубами буду
битися з гадами.
I в цей час пролунали пострiли з сторони Комсомольського.
- Напевне Орленко спiшить на пiдмогу, - сторожко ступив уперед,
напохватi тримаючи рушницю.
Через кiлька хвилин, хвилюючись, зустрiлися з комсомольцями. I зразу ж
затихла, наче й не було її, стрiлянина. Веселi голоси затокували на
просiцi.
- Свириде Яковлевичу, просимо до нас, - запрошував Орленко. -
Переночуєте, а вранцi - в район.
- Гаразд.
Дмитро, подякувавши комсомольцям за допомогу i гостиннiсть, почав
збиратися додому.
- Переночував би в комсомольцiв. Подивився б, як живуть вони. Та й не
зовсiм безпечно зараз iти, - порадив Свирид Яковлевич.
- З охотою залишився б, та знаєте, що буде дома творитися. Я матерi
нiчого не сказав, - вiдповiв заклопотано i, пригинаючись, розгонисте
увiйшов в гомiнке склепiння дiброви. Усе тiло парубка спiвало гордим
завзяттям.
Ця нiч була для Григорiя чарiвним сном. Ще не встигло заспокоїтися
серце пiсля пережитого, як знову затремтiло, коли в лiсi засяяли вогнi.
Посеред невеликого майдану стояв розлогий дуб, на його гiлках
перегойдувалось яскраве сузiр'я, розсiваючи потоки свiтла. Невеликi
красивi будинки розкинулися навколо майдану, над ними сплiталися спiви
лiсу й ставкiв, якi мелодiйно переливали пахучу воду з одного водосховища
в друге.
Повечерявши в заквiтчанiй громадськiй їдальнi, Григорiй лiг вiдпочивати
на вузькiй залiзнiй койцi, поруч з трактористом Леськом Безхлiбним.
Розмова затягнулася далеко за пiвнiч, вона розпрямляла Григорiєвi плечi й
думки. Нове життя, без наймитського приниження, без злиднiв i переднiвкiв,
розкривалося в усiй суворiй красi становлення й зросту. Перед свiтанком на
пiвсловi замовк утомлений тракторист, а Григорiй тихо вийшов з будинку -
пильно почав оглядати колективне господарство. I тепер кожна деталь так
радувала, начеб була зроблена його руками. Не вiрилося, що кiлька рокiв
назад тут, на безлюднiм мiсцi, лише пiднiмалися першi землянки з
нетривкими торфовими покрiвлями.
Дослухаючися до струнного перебору лiсiв, Григорiй уже почував, що сам
стає часткою нової надiйної працi.
Вiн незчувсь, як почали роздаватися приполи ночi, як зацвiли барвiнком
крутi поля небосхилу, як святково затрiпотiв схiд червоними стягами.
Стрiмкими золотими потоками помчало промiння по землi, зганяючи в яруги
наполоханi сiрi отари тiней.
Осторонь почувся молодечий безтурботний гомiн. На невеликому,
огородженому дубняком спортмайданчику заряснiли голубi майки. Смуглявий,
увесь облiплений м'язами, Левко Орленко розкручував "сонце" на турнiку, а
справжнє сонце спалахувало ясними прожилками в розкiшному чубi хлопця.
Ось iще ритмiчний рух молодих колгоспникiв, i вони стрiмголов летять до
ставу. Грона юних тiл у красивiй напрузi злiтають у плесо, i вода закипає
в'яззю шумовиння, до самого дна переповнюється смiхом.
В Григорiя окрилювалась душа. Вiн також побiг до ставу, але в цей час
почув бурчання трактора i повернув назад.
- Лесько! - схвильований, пiдiйшов до тракториста. - Скажи: де ви
навчилися цьому? Це ж справжню юнiсть побачив у вас. Робота дає радiсть,
щастя, а не люте отупiння i злиднi... Хто вас так навчив жити?
Тракторист, ще обсипаний краплинками води, пильно подивився на
Григорiя.
- Партiя, Ленiн, Сталiн дали нам життя, - вiдповiв тихо i його не
по-юнацьки строгi очi пом'якшали, потеплiли. - Ти не журися: скоро всюди
справжнi дiла почнуться. Чув, що товариш Сталiн на п'ятнадцятому з'їздi
партiї про колективiзацiю говорив? А слова товариша Сталiна - це саме
життя, що вперед поспiшає. На машинi!
Коли трактор, звиваючись, рушив по лiсовiй дорозi, Григорiй рiшуче
пiшов розшукувати Бондаря.
- Iване Тимофiйовичу, приймете мене до созу? - зустрiв Бондаря бiля
гамазею.
- Пiднялася душа? - засмiявся чоловiк, запрягаючи конi.
- Пiднялася. За одну нiч себе iншою людиною вiдчув. В райкомi Павла
Михайловича не застали: виїхав до фрунзiвцiв. Техсекретар, довiдавшися, що
Свирид Яковлевич має намiр поїхати в комуну, аж на вулицю вийшов:
- Свириде Яковлевичу, ви ж накажiть товаришу Савченковi, щоб негайно
приїжджав. Негайно.
- Чого ти так хвилюєшся?
- Як же не хвилюватися? Павлу Михайловичу треба здавати справи.
- Що!? - вражено глянув на секретаря i зупинився.
- На нову роботу перекидають Павла Михайловича. В окружком.
- В наш?
- Нi. Кудись ближче до столицi. I приємно, Свириде Яковлевичу, i
великий жаль. Працювати з Павлом Михайловичем було все одно, що кожного
дня на новий щабель пiднiматися. В Йони Чабану мало сльози не котяться, а
про його Iляну й не питайте.
- Прекрасний чоловiк жив iз нами, - задумливо хитнув головою Свирид
Яковлевич.
Знову дорога закурилася пилом, знову заспiвала вода пiд мостами,
закружляли нивки i стрункiсть лiсiв пiдтримувала голубу покрiвлю неба. I
ось обабiч дороги розкинулось неполатане, не роз'їдене межами привiлля
ланiв.
- Фрунзiвськi поля! - Свиридов! Яковлевичу навiть дихати стало легше.
- Обсiялися вже, - захоплено промовив Iван Тимофiйович. Все чiткiше
напливало коло молодого саду, зсередини якого проглянули камiннi будiвлi
фрунзiвцiв. А далi над ярами мальовничо розкинувся Майдан Соболiвський,
знаменитий першою в районi школою колгоспної молодi. Сюди з усiх сiл
з'їжджалася юнь набиратися знань, вивчати агрономiю, правила рiльництва.
На чималому спадистому полi школа запровадила правильну сiвозмiну, а на
дослiдних дiлянках вирощувала новi культури.
Павла Михайловича застали у школi, де вiдбувалися комсомольськi збори.
Вiн зрадiв, побачивши Свирида Яковлевича i Iвана Тимофiйовича, кивнув
головою, щоб сiдали поруч iз юнiстю.
Пiсля зборiв Савченко уважно вислухав Мiрошниченка i Бондаря.
- Класи без боротьби не зникають, - коротко вiдповiв. - Куркулiв
приборкаємо... А тепер поїдемо до фрунзiвцiв. Потiм заглянемо ще в один
колектив. Набирайтеся досвiду. Це здасться i для господарювання i для
агiтацiї.
- Павле Михайловичу, - захвилювався Бондар, - а як же бути, що
виїжджаєте ви?.. Знову комусь дiло в ненадiйнi руки може попасти.
- Спокiйнiше, Iване Тимофiйовичу. Сказано: куркульню буде приборкано...
Бiльшовики не розкидаються словами. Це тобi особливо треба запам'ятати -
для дальшої роботи пригодиться.
- Запам'ятаю, - зрозумiв натяк Павла Михайловича i з вдячнiстю
подивився на по-юнацькому впевненi i свiтлi очi.
XLVI
Досить було Дмитровi тiльки побачити хату Бондарiв - i вже серце його
починало тоскно стискатися, непокоїтися. З тягучим, неприємним почуттям
вiн переступав високий порiг, знаючи, що знову стрiне наполоханий погляд
дiвчини, а потiм вона буде мовчати до самого його вiдходу. Проте впертiсть
i iскорка вiри, що вiн-таки доб'ється свого, тепер щосвята звали парубка
до Бондарiв. Вiн мучився, мовчазно сидячи на лавi, чув, як переїдалась
його середина, часом самому на себе хотiлося плюнути з досади, проте
висиджував до вечора i лихий повертався додому.
Сьогоднi ж найтяжче було йти. Думав, що пiсля бiйки з Григорiєм дiвчина
стрiне його з ненавистю i бiльше нiколи не промовить навiть слова.
На подвiр'ї, бiля квiтника, де тепер пишно цвiли гордовитi жоржини,
його зустрiла Марiйка гарячим потиском руки i веселим усмiхом.
- Сину мiй, Дмитре, дiло тепер, здається, на твоє повертає, -
прошепотiла й оглянулась навкруги.
- Та невже? - чогось похололо всерединi. Недовiрливо подивився в
жовтувате, окреслене дрiбними зморшками обличчя Марiйки; рiзнули свiтом
блискучi зуби в прив'ялому обiдку побiлiлих уст, i зупинив погляд на
журавлi, що скрипуче вклонявся землi, подзвонюючи баддею.
- Правду кажу, - iдучи до хати, притулилась до парубочого рукава. -
Сама наказала менi, щоб Гриця i на порiг не пускала. Що й казать, горобець
який маленький, - i то серце має. А вона пам'ятлива. Iди ж до неї, а я
пiзнiше навiдаюсь. Бо ще по господарству треба поратись.
"Невже з Грицем порвалося все? - ще не вiрив словам Марiйки. - А хоч i
порвалось, може, своїм приходом ще гiрше вражу її?"
Несмiливо увiйшов у хату.
Голубий засмучений погляд тихо зустрiв його i зразу ж погас. Голова
похилилась на груди, хвилясте волосся прикривало тiнями помарнiле обличчя.
"Яка ж ти запечалена", - тiльки тепер вiн зрозумiв, як нелегко було
Югинi на душi, пожалiв її. I захотiлося знайти таке слово, щоб можна було
втiшити дiвчину i не осквернити її почуття, невмiло зачепивши за болючу
струну.
Чи не завжди щире вболiвання якимось невiдомим шляхом передається
молодим серцям.
- Добрий вечiр, Югино, - пiдiйшов ближче.
- Добрий вечiр, Дмитре Тимофiйовичу, - кивнула злегка головою i подала
парубковi теплу руку, темнiшу до зап'ястка. Вiн тепер бачив її страждання,
наче в душу заглянув, i таке почуття охопило парубка, що скажи вона:
"Iдiть, Дмитре Тимофiйовичу, вiд мене, шукайте собi iншу дiвчину", - вiн
би - нi пари з уст - вийшов би з хати, бережучи в собi її образ, сумовитий
i тихий, як затуманена осiння даль. Забуваючи, що любить її, забуваючи її
слова вiдмовлення, вiн великою рукою, як брат до сестри, торкається її
плеча.
- Як же ти помарнiла, Югино, за цей тиждень, - пошепки говорить,
помiчаючи набряклi червонi повiки, перетканi тонесенькими голубими
жилками. Густосинi тiнi пiд очима поширшали, пiдрiзуючи побляклi щоки.
Дiвчина здригається, закриває очi рукою i, теж забуваючи, що перед нею
стоїть Дмитро, не приймає од нього руку, не вiдчуваючи, що грубi пальцi
втiшають її як можуть. Коли вона вiдривається вiд нього, їм обом стає
незручно, тiльки тепер починають випливати забутi межi, але вже якась
хвиля перехлюпнулась через них, як влiтку перехлюпується колосся з одної
ниви на другу.
I Дмитро боїться хоча одним необачним словом порушити ту химерно
виткану, невiдчутну основу, що тремтить, як сонячне кросно: на широчинi
зовсiм непомiтно, а в душi, як у лiсi мiж зеленим галуззям, зазолотиться
нiжним усмiхом - i знову нема. Схвильований, вiн пiдводиться з лави i
прощається з Бондарiвною, не помiчаючи, як її сум незвично починає бринiти
в його словах:
- Всього доброго тобi, дiвчино, - навiть руку боїться зайву хвильку
затримати в своїх пальцях, щоб не погасло те чарiвне кросно, що так
неждано-негадано виткалось iз дiвочих слiз.
- Всього доброго i вам, Дмитре Тимофiйовичу, - тихо проводить його.
- Не печалься, Югино, не треба, - разом виходять У дверi.
У сiнях темно, i вiн, ще раз торкнувшись її руки, прямує в сутiнки.
За яблунею пливе серп молодика, невдалiк од нього, як сльоза, тремтить
синювата зiрка; над криницею лунко дзвенить баддя срiбними сережками, з-за
садiв пiднiмається молочний туман, обпинаючи ноги деревам.
Ну от i стоїш ти, Дмитре, на порозi i не знаєш, куди завтра схитнешся -
чи по той, чи по другий бiк. Задумавсь i не почув, як з ним поздоровкалась
тiтка Дарка, прямуючи до Бондарiв.
- Все зле на вас. Наче свiт клином на однiй дiвцi зiйшовся, - похитує
головою вдовиця. - Є цього щастя, мовляли люди, хоч греблю гати. Так нi
тобi: будуть один одному голову ламати. А якi ж друзяки вiрнi були. Бач,
цей у дiвки сидить, а другий посилає Дарку: викличте хоч на хвильку Югину.
На старiсть, мовляли люди, зводницею хочуть зробити. Щоб вам пусто було.
В сутiнках насилу помiчає дiвочу постать бiля лiжка.
- Сама у хатi?
- Сама.
- Так оце Грицько, бач, послав стару до тебе. Викличте, каже, Югину,
щоб хоч слово промовити. Чи пiдеш, дiвко? У мене вiн чекає.
- Що? - спочатку не розумiє дiвчина.
- Так оце Грицько послав, бач, меншу не знайшов, мене до тебе, -
намарне повторює Дарка, бо, поки, вона зiбралася говорити, Югина вже
вловила всi попереднi слова. I такими далекими їй здалися i Дарка, i її
хата, i Григорiй, наче їх роз'єднали довгi роки i вже встигли влягтися в
душi усi Страждання.
- Так ходiмо, чи що?
- Нi, тiтко, нiкуди я не пiду, - хитає головою.
- От i маєш тобi. То така була любов, мовляли люди, до гробової
дошки... Що ж йому сказати?
- Скажiть, - тихо, але твердо бринить голос дiвчини, - не насмiятись
йому над моєю честю. Хай собi шукає дорогу до Федори чи до кого захоче. А
у нас йому нiчого робити, - зупинилась i, чуючи, як голова йде обертом,
сперлась руками на бильця i ще твердiше вiдказала: - Можете сказати - хай
забуде i не тривожить мене. Так i накажiть йому.
- Он воно що, - здивовано повертає голову Дарка.
- Тiльки попрошу вас, - пiдходить дiвчина до вдовицi i бере її кiстлявi
пальцi в свої, - не обмовтесь нiде, що вам сказала. Нi словом, нi
пiвсловом. Хай воно травою поросте, щоб не перемивали по кутках моїх
кiсточок, не плескали дурно-пусто язиками.
- Та хiба ж я, мовляли люди, сама не знаю В свiтi для дiвки немає
гiршого за отi поговори. Зi мною i зiтлiє, - нахиляючи голову, поспiшає до
хати i строго вiдчитує Григорiя.
- Спасибi й за це, - чужим, одерев'янiлим голосом вiдповiдає Шевчик,
береться за шапку i виходить на подвiр'я.
Все його тiло ниє, наче цiлий день крутив цiпом. Вiн ще не вiрить, що
Югина розлюбила його, поривається йти до Бондарiв, та бiля ворiт, повертає
додому i згодом чвалає на вуличку, до болю знайбму, сторониться в затiнку
вiд людей. А думка весь час повторює одне i те ж:
- Це ти, враже, наговорив на мене i батькам i дiвчинi. Ще стануть твої
поговори поперек горла тобi.
Як злодiй, крадеться до завiтної хати, але на нього хмурими мовчазними
очима дивляться чорнi вiкна. I парубок, здригаючись вiд кожного звуку,
стоїть бiля плота на подвiр'ї, надiючись, - може, Югина вийде у двiр. Яким
бридким здається вiн сам собi. Без болю не може згадати iм'я Федори. Вiн
вперше так гостро вiдчув непоправимо горе, вiдчув, наскiльки вспiв
зрiднитися з Югиною, i тремтить вiд кожного подиху вiтру. Здається, хтось
ходить за його спиною?.. Нi, нiкого.
За яблуневим садом вище дерев пiднiмається туман, i молодик самотньо
дзвенить по загрубiлому небесному льоду. А потiм закочується за хмару.
XLVII
- Чого ти ляскаєш зубами? Ще той чорт почує, - штирхає Карпо пiд бiк
Лiфера.
- Змерз, - їжачись, скоцюрблюється пiд Бондаревою клунею Лiфер.
- Баба, - презирливо кидає Карпо. - I наднiс чорт Шевчика. Чи вiн тут
нiч думає простояти? А втiм, хай стоїть, - кидає злорадо, прикидаючи в
головi, чи не можна буде якось обплутати Григорiя.
- Пiшов, - виглядає з-за рогу Лiфер.
- Саме пора.
- Почекай ще, - смикає за полу Карпа. - Може, вернеться.
- Не вернеться.
- Я не пiду зараз.
- Ох ти, страхопуд. Дивись навкруги. I тiльки ж упаси тебе господь
городами бiгти. З стежки нi кроку не схибни. Щоб знаку не було. - Легко
пригинаючись, бiжить Карпо на подвiр'я Бондаря. На мить тiнню прикипiв до
стрiхи i через одну хвилину вискочив на вулицю. Звернув на стежку i
стрибками побiг на хутiр, чуючи на обличчi i пiд серцем холодний вiтрець.
Додому вiн добiг вiд лiсу i побачив бiля хвiртки високу постать батька.
"Ото б зараз налетiти i гукнути щось над самим вухом. До смертi
перелякав би старого". Ледве стримує смiх i тихо прокашлюється, щоб
справдi не налякати насторожену зiгнуту постать з втягнутою в плечi
головою.
- Ну як? - стискує зап'ясток синової руки. Очi в Сафрона напруженi, пiд
ними часто здригаються фiолетовi капшуки.
- Наче нiчого, - вiдповiдає Карпо i витирає пiт iз чола.
- Чого так довго барився?
- Шевчик увесь час пiд вiкнами стирчав. Сафрон, як нiчна птиця,
впивається очима в холодну осiнню нiч.
Над селом здiймається червоно-сизувата хмара. Вона розбухає i з неї
небавом виривається покручений трилисник вогню. Велетенською червоною
лiлеєю розпускається, тремтить хмарина i потiм раптом високо пiднiмається
вгору, зразу ж загострюючись, мов верховiття ялини.
- Славно горить, - любується Варчук, позiхає i лiниво хрестить рот.
- Славно, - пирхає в руку Карпо, уявляючи перелякано-розгублений вираз
батька, коли б вiн несподiвано оглушив його криком. "А потiм заматюкався б
i битись полiз".
I Карпа зовсiм не цiкавить пожежа - така вже вдача була у куркуленка:
як мав що зробити - то всю силу, хитрiсть, почуття вкладе; зробив - зразу
ж i забув, наче за плiт черепок викинув...
Вискочивши на двiр, Дмитро вiдразу ж зрозумiв, що горить хата Iвана
Тимофiйовича.
"Пустили пiвня, виродки".
В один момент запрiг свої ще не виходженi конi i погнав до Бондарiв.
Рiвно, як свiча, пiдiймалось полум'я, широко освiтлюючи густим червоним
сяйвом городи i будiвлi. Потрiскувало сухе дерево, i снiпки високо злiтали
угору, розсипаючись жарким мерехтливим зерном.
Вулицями й городами бiгли люди з вiдрами, лопатами, а то й просто без
нiчого.
Бондарi, видно, довго не знали про пожежу, бо тiльки тепер почали люди
iз хати викидати добро. Почув голосiння Марiйки, хрипкий голос Iвана
Тимофiйовича. Коли пiд'їжджав до ворiт, назустрiч йому виринула кряжиста
постать Варивона з Югиною на руках. Дiвочi коси звисали до самої землi,
з-пiд напiврозстебнутої почервонiлої сорочки темною смугою видiлялась шия.
Догадавшись, що зомлiла, зiскочив на землю, допомiг укласти дiвчину на вiз
i наказав Варивоновi:
- Прямо до мене катай! Мати зустрiне її, як дочку.
- Зрозумiло, - пiдморгнув Варивон, i на його обличчi крiзь похмуру
зосередженiсть пробилась змовницька значимiсть. Скочив на полудрабок i
риссю погнав переляканих коней. А Дмитро кинувсь у хату, що вже iз
середини вiяла вогнем.
Приїхала пожежна команда. Iскристою дугою вдарив мiцний струм води з
брандспойта, i вогонь засичав, огортаючись клубчастими гарячими хмарами.
Урятувати вдалось тiльки частину обвугленого зрубу.
Добро перевезли i перенесли до сусiдiв, а Марiйку i Iвана Тимофiйовича
Дмитро умовив поїхати до нього.
- Зятю мiй дорогий, синочку вiрний, - плачучи, нахилилась Марiйка до
Дмитра. - Погорiли ж ми, погорiли... Коли б не твої сози, жили б досi у
своїй хатi, - нетвердою похiдкою пiдiйшла до чоловiка.
- Цить, стара. А ти ж думала в свiтi жити без печалi: поле перейти i
нiг не поколоти.
- Щоб ти менi зараз же виписався. Зараз же! - округлими болючими очима
впилась в Iвана.
- Ат, не мороч менi голови. Нiзвiдки я не випишуся.
- Нi, випишешся.
- Тепер ще крiпче за дiло вiзьмусь. Недовго радiтиме куркульня. На свою
голову пустила пiвня.
- Не на свою, а на нашу. Уже без хати залишились, а там, дивись, i
життя позбудешся.
Бондариха затряслася од холоду, пережитого i злостi:
- Що ти за чоловiк, - пiднiмається тремтливий голос.
- Чоловiк, як дуб, - враз усе обличчя Iвана Тимофiйовича подобрiло в
хорошiй усмiшцi. - Все життя пиляєш мене, а перепиляти не можеш.
I цi слова, i ця усмiшка обеззброюють жiнку.
- Ой, Iване, Iване, - тихо шепочуть її потрiсканi, почорнiлi губи, а
голова докiрливо похитується на по-дiвочому гордовитiй шиї.
Докiя, краще, нiж яка мати до рiдної дочки, припала до Югини. I зразу ж
дiвчина вiдчула непiдроблену щирiсть i ласку невисокої чорнявої жiнки.
Трохи заспокоївшись, хотiла бiгти на пожарище, але Докiя не пустила:
- Без тебе, дочко, впораються. Побачиш - скоро всi до нас прибудуть.
I те "дочко", сказане з такою материнською любов'ю, зворушило дiвчину
до слiз.
"Це ж я її дочкою маю бути, - хороше було, i водночас жаль до себе
пробивався крiзь хвилю нерозгаданого нового почуття. - Це ж тепер усе село
загомонить, що до свекрухи приїхала, - i закрила пальцями обличчя.
- Не треба печалитись, доню. Ти ще не знаєш, який вiн добрий, - наче
угадала її думки Докiя, прихиляючи дiвочу голову до своїх грудей. Не
почули обидвi, як в хату увiйшов Дмитро з Бондарями.
Аж затремтiв парубок, помiтивши стомлений голубий погляд, що тихо
зупинився на ньому, i ледь-ледь скорботно усмiхнулася Югина.
- Моя, - обiзвалось все тiло, i вiн швидко вийшов iз хати, щоб не
виказати свого хвилювання...
* * *
Чуткий сон Марти розбудили першi удари дзвону. В однiй сорочцi скочила
з лiжка i кинулась на двiр, ледве не збивши з нiг Лiфера, що, увесь
спiтнiлий i захеканий, саме пiднявся на ганок. Висока постать полохливо
метнулась назад i зупинилась на схiдцях.
- Звiдки це? - неласкаве запитала, ще не зовсiм опам'ятавшись пiсля
сну.
- Звiдки, - невиразно i налякано промимрив, покрутивши для чогось рукою
перед собою. Мартi зовсiм було байдуже, звiдки прийшов чоловiк. Але
непевна мова, острах в голосi i рухах запам'ятались гостро i надовго
- Бондарi горять, - з вулицi почула вигуки i брязкiт вiдер.
I раптом усi клаптi мимохiдь пiдслуханої розмови яскраво зливаються в
єдине цiле; здогад освiтлює її думки, i вона круто обертається до Лiфера.
- Що ж, чоловiче, уже почав червоним пiвнем кашу варити?
- Цить, дурна! - накидається на неї.
- Ходiм, подивимося на твою роботу, - вона блiдне вiд хвилювання i
злоби.
- Замовч ти, ради бога! Ходи до хати! - Як онуча, повисає на її руцi, а
очi його, широкi i безпораднi, благають мовчати.
- Зараз же пiду розкажу людям. Хай в'яжуть, хай самосудом карають
палiя, - з насолодою дивиться на перекошене безсиллям, злобою i страхом
обличчя.
- Марто, - огидно клацають зуби.
- Боїшся? - мстивими i радiсними очима дивиться на обм'яклу ненависну
постать.
- Мовчи, дурепо... Чуєш, ти що собi затiяла, - вiдхиляється Лiфер,
немов захищаючись вiд удару.
- Так слухай, чоловiче, що я тобi скажу: ми розводимось з тобою. Я iду
з Нiною жити до тiтки Дарки... Цить. Коли ж їй хоч словом заїкнешся, все
викажу. Згода?
- Згода, - пошепки i хрипко, немов крiзь сон, вiдповiдає.
- Сьогоднi ж пiдемо до сiльради, - владно наказує вона i почуває, як
уся оживає, неначе виходить з землi. Пропадем пропади цей чорний свiт
злоби й карбованця. Вона повертається до своїх людей.
- Сьогоднi, - безнадiйно махнув рукою i, заточуючись, увiйшов у сiни. -
А скажеш пiсля розводу слово - не жити нi тобi, нi дитинi, - засичав на
порозi.
ХLVIII
Марiйка тепер переривалася вiд роботи. Iще де тi вишневi смуги
свiтанку, а вона, зготувавши на попелищi снiданок, будила дочку й обоє
ледве не бiгли вулицями на поле.
Саме копали картоплi. По шляхах тепер поскрипували обшитi лубом васаги,
наповненi шершавими землянистими плодами, а на полях курилися голубi
димки. Вони все крутiше i крутiше пiдiймались до Забужжя i десь над самим
скелястим берегом рiки зливалися з хмарами. Та не радували зараз Марiйку
нi пахучi димки, нi веселий скрип обважнiлих возiв. Найнявшись копати за
мiрку, вона так орудувала лопатою, наче хотiла всю землю пiдважити. Потiм,
перегинаючи стан, швидко вибирала чорними, зазiленими пальцями картоплю i
знову натискала на вiдполiроване руками держало. I їла не присiдаючи -
На крем'янистiм перехрестi з-пiд пiдкiв посипалися iскри, i далi земля
охоче зачадила димом. Пiд притуманеним небосхилом пiдростали лiси. На
їхнiх верхiв'ях схрещувались i широко розкочувалися тiнi та промiння, а
низом уже сочилося надвечiрнє марево. Сонце, огрiваючи дальнi липи, як
птиця, мостилося на нiч i обривалося з одної гiлки на другу. В очах
Свирида Яковлевича мерехтiв сонячний дощ. Неждано чоловiк рiзко повернувся
до Дмитра, широким рухом руки показав на поля, що, стиснувшися, тихо
кружляли в простенькому буденному вбраннi.
- Розiрвана земля наша, на безприданськi биндочки розiрвана. Боляче їй,
i людинi боляче. Як оце перехрестя шрамiв старить i мучить її. Не чуєш?..
Ми по зерну в одно знесемо нашу землю, розгладимо скорботнi зморшки. Так
нам батькiвщина сказала. А це слово - великий закон нашого життя... А
хороше б оце, Дмитре, роззутися i босонiж пiти сiячем, не по смужцi пiти,
- по всiй рiднiй землi, i не сльози сирiтськi збирати її - щастям засiвати
її... Ти чого так подивився на мене? - засмiявся. - В лiсах, думаєш, може
смерть причаїлась, а вiн про таке думає. Вгадав?
- Вгадали, Свириде Яковлевичу, - здивовано промовив Дмитро.
- А тепер подумаєм i про нечисть, - обережно витягнув мисливську
рушницю.
В'їжджали в лiси. Верховiття зрушувало темiнь на дорогу, i вона вже
текла, як вечiрня рiка. Таємничiсть дерев i шерехiв лякала коней - вони
раз од разу пряли вухами. Налiтаю-чи на пiвживе корiння, голоснiше
загомонiли колеса, обiрваними струнами брязкали орчики. В лiси вкладалися
на нiч хмари, i струмочки зiрок замерехтiли по чорнiй зяблi
непошматованого, необмiреного неба.
Зараз Свирид Яковлевич i про небо подумав, наче про землю, побачив її у
вiнках i потоках нових сузiр.
Велика любов до свого краю, до людей сповивала його теплими хвилями; з
далини наближалося прийдешнє, а поруч з усiх усюд збиралися молодi й
посивiлi друзi, як горде вiйсько перед маком червоних знамен. Серед друзiв
були тi, що виховували його, i тi, яких виховував вiн; були солдати
революцiї i такi юнаки, як Левко Орленко. Це був цвiт землi, що кров'ю i
трудом боронив i звеличував Вiтчизну. Це були вiрнi солдати великої
партiї.
Чогось захвилювалася, затужила лiсова музика, i вiти частiше почали
накрапати холодною сльозою.
Раптом помiж деревами заворушилися короткi чiткi тiнi. Ось одна,
пригинаючись, вискочила на обочину. Iван Тимофiйович сильно ошпарив конi
батагом, i вони, присiдаючи на заднi ноги, так полетiли, наче от-от мали
пiднятися вище лiсу.
- Стiй! Стiй!
Злякано заметлялась луна i розкришилася пострiлом на тисячi скалок.
Дмитро, кам'янiючи од напруги, зразу ж розрядив рушницю. I в цей час куля
сумовитою пташкою витягнула бiля його щоки свою немудру пiсню. Навiть
вiдчув її дихання. Зацiпивши зуби, шаленiючи од лютi, з пiдкладкою вирвав
мiднi патрони.
Вiйнула вогнем рушниця Свирида Яковлевича, i один пострiл схрестився iз
другим. Спантеличена луна збивалася з нiг.
Григорiй перший побачив, що на обочинах шляху бiля дубiв також
заворушилися постатi. Нахилився до Iвана Тимофiйовича, i той з розгону
увiгнав конi в темiнь лiсу. З неперевершеною майстернiстю правив чоловiк,
i кований вiз, звиваючись гнучкою лозиною, гуркотiв по пеньках та корiннi,
калiчив молодняк i трощив сухостiй. Вилетiли на просiку, i лiси,
побратавшися з зорями, опоясалися червоними смугами, закружляли в
розвихренiм танку. Одначе пострiли не вiдставали од пiдводи.
- Зупинись, Iване, - владно промовив Свирид Яковлевич. Навколо стало
тихше.
- Ми їх зараз провчимо, - важко скочив iз воза. - Дмитре, до мене... А
ви - гайда в Комсомольське.
- Свириде Яковлевичу, я з вами залишусь, - затремтiв голос у Шевчика.
- Дрючком будеш воювати? їдь...
- Не поїду, - ламався од безсилля голос Григорiя. - Руками, зубами буду
битися з гадами.
I в цей час пролунали пострiли з сторони Комсомольського.
- Напевне Орленко спiшить на пiдмогу, - сторожко ступив уперед,
напохватi тримаючи рушницю.
Через кiлька хвилин, хвилюючись, зустрiлися з комсомольцями. I зразу ж
затихла, наче й не було її, стрiлянина. Веселi голоси затокували на
просiцi.
- Свириде Яковлевичу, просимо до нас, - запрошував Орленко. -
Переночуєте, а вранцi - в район.
- Гаразд.
Дмитро, подякувавши комсомольцям за допомогу i гостиннiсть, почав
збиратися додому.
- Переночував би в комсомольцiв. Подивився б, як живуть вони. Та й не
зовсiм безпечно зараз iти, - порадив Свирид Яковлевич.
- З охотою залишився б, та знаєте, що буде дома творитися. Я матерi
нiчого не сказав, - вiдповiв заклопотано i, пригинаючись, розгонисте
увiйшов в гомiнке склепiння дiброви. Усе тiло парубка спiвало гордим
завзяттям.
Ця нiч була для Григорiя чарiвним сном. Ще не встигло заспокоїтися
серце пiсля пережитого, як знову затремтiло, коли в лiсi засяяли вогнi.
Посеред невеликого майдану стояв розлогий дуб, на його гiлках
перегойдувалось яскраве сузiр'я, розсiваючи потоки свiтла. Невеликi
красивi будинки розкинулися навколо майдану, над ними сплiталися спiви
лiсу й ставкiв, якi мелодiйно переливали пахучу воду з одного водосховища
в друге.
Повечерявши в заквiтчанiй громадськiй їдальнi, Григорiй лiг вiдпочивати
на вузькiй залiзнiй койцi, поруч з трактористом Леськом Безхлiбним.
Розмова затягнулася далеко за пiвнiч, вона розпрямляла Григорiєвi плечi й
думки. Нове життя, без наймитського приниження, без злиднiв i переднiвкiв,
розкривалося в усiй суворiй красi становлення й зросту. Перед свiтанком на
пiвсловi замовк утомлений тракторист, а Григорiй тихо вийшов з будинку -
пильно почав оглядати колективне господарство. I тепер кожна деталь так
радувала, начеб була зроблена його руками. Не вiрилося, що кiлька рокiв
назад тут, на безлюднiм мiсцi, лише пiднiмалися першi землянки з
нетривкими торфовими покрiвлями.
Дослухаючися до струнного перебору лiсiв, Григорiй уже почував, що сам
стає часткою нової надiйної працi.
Вiн незчувсь, як почали роздаватися приполи ночi, як зацвiли барвiнком
крутi поля небосхилу, як святково затрiпотiв схiд червоними стягами.
Стрiмкими золотими потоками помчало промiння по землi, зганяючи в яруги
наполоханi сiрi отари тiней.
Осторонь почувся молодечий безтурботний гомiн. На невеликому,
огородженому дубняком спортмайданчику заряснiли голубi майки. Смуглявий,
увесь облiплений м'язами, Левко Орленко розкручував "сонце" на турнiку, а
справжнє сонце спалахувало ясними прожилками в розкiшному чубi хлопця.
Ось iще ритмiчний рух молодих колгоспникiв, i вони стрiмголов летять до
ставу. Грона юних тiл у красивiй напрузi злiтають у плесо, i вода закипає
в'яззю шумовиння, до самого дна переповнюється смiхом.
В Григорiя окрилювалась душа. Вiн також побiг до ставу, але в цей час
почув бурчання трактора i повернув назад.
- Лесько! - схвильований, пiдiйшов до тракториста. - Скажи: де ви
навчилися цьому? Це ж справжню юнiсть побачив у вас. Робота дає радiсть,
щастя, а не люте отупiння i злиднi... Хто вас так навчив жити?
Тракторист, ще обсипаний краплинками води, пильно подивився на
Григорiя.
- Партiя, Ленiн, Сталiн дали нам життя, - вiдповiв тихо i його не
по-юнацьки строгi очi пом'якшали, потеплiли. - Ти не журися: скоро всюди
справжнi дiла почнуться. Чув, що товариш Сталiн на п'ятнадцятому з'їздi
партiї про колективiзацiю говорив? А слова товариша Сталiна - це саме
життя, що вперед поспiшає. На машинi!
Коли трактор, звиваючись, рушив по лiсовiй дорозi, Григорiй рiшуче
пiшов розшукувати Бондаря.
- Iване Тимофiйовичу, приймете мене до созу? - зустрiв Бондаря бiля
гамазею.
- Пiднялася душа? - засмiявся чоловiк, запрягаючи конi.
- Пiднялася. За одну нiч себе iншою людиною вiдчув. В райкомi Павла
Михайловича не застали: виїхав до фрунзiвцiв. Техсекретар, довiдавшися, що
Свирид Яковлевич має намiр поїхати в комуну, аж на вулицю вийшов:
- Свириде Яковлевичу, ви ж накажiть товаришу Савченковi, щоб негайно
приїжджав. Негайно.
- Чого ти так хвилюєшся?
- Як же не хвилюватися? Павлу Михайловичу треба здавати справи.
- Що!? - вражено глянув на секретаря i зупинився.
- На нову роботу перекидають Павла Михайловича. В окружком.
- В наш?
- Нi. Кудись ближче до столицi. I приємно, Свириде Яковлевичу, i
великий жаль. Працювати з Павлом Михайловичем було все одно, що кожного
дня на новий щабель пiднiматися. В Йони Чабану мало сльози не котяться, а
про його Iляну й не питайте.
- Прекрасний чоловiк жив iз нами, - задумливо хитнув головою Свирид
Яковлевич.
Знову дорога закурилася пилом, знову заспiвала вода пiд мостами,
закружляли нивки i стрункiсть лiсiв пiдтримувала голубу покрiвлю неба. I
ось обабiч дороги розкинулось неполатане, не роз'їдене межами привiлля
ланiв.
- Фрунзiвськi поля! - Свиридов! Яковлевичу навiть дихати стало легше.
- Обсiялися вже, - захоплено промовив Iван Тимофiйович. Все чiткiше
напливало коло молодого саду, зсередини якого проглянули камiннi будiвлi
фрунзiвцiв. А далi над ярами мальовничо розкинувся Майдан Соболiвський,
знаменитий першою в районi школою колгоспної молодi. Сюди з усiх сiл
з'їжджалася юнь набиратися знань, вивчати агрономiю, правила рiльництва.
На чималому спадистому полi школа запровадила правильну сiвозмiну, а на
дослiдних дiлянках вирощувала новi культури.
Павла Михайловича застали у школi, де вiдбувалися комсомольськi збори.
Вiн зрадiв, побачивши Свирида Яковлевича i Iвана Тимофiйовича, кивнув
головою, щоб сiдали поруч iз юнiстю.
Пiсля зборiв Савченко уважно вислухав Мiрошниченка i Бондаря.
- Класи без боротьби не зникають, - коротко вiдповiв. - Куркулiв
приборкаємо... А тепер поїдемо до фрунзiвцiв. Потiм заглянемо ще в один
колектив. Набирайтеся досвiду. Це здасться i для господарювання i для
агiтацiї.
- Павле Михайловичу, - захвилювався Бондар, - а як же бути, що
виїжджаєте ви?.. Знову комусь дiло в ненадiйнi руки може попасти.
- Спокiйнiше, Iване Тимофiйовичу. Сказано: куркульню буде приборкано...
Бiльшовики не розкидаються словами. Це тобi особливо треба запам'ятати -
для дальшої роботи пригодиться.
- Запам'ятаю, - зрозумiв натяк Павла Михайловича i з вдячнiстю
подивився на по-юнацькому впевненi i свiтлi очi.
XLVI
Досить було Дмитровi тiльки побачити хату Бондарiв - i вже серце його
починало тоскно стискатися, непокоїтися. З тягучим, неприємним почуттям
вiн переступав високий порiг, знаючи, що знову стрiне наполоханий погляд
дiвчини, а потiм вона буде мовчати до самого його вiдходу. Проте впертiсть
i iскорка вiри, що вiн-таки доб'ється свого, тепер щосвята звали парубка
до Бондарiв. Вiн мучився, мовчазно сидячи на лавi, чув, як переїдалась
його середина, часом самому на себе хотiлося плюнути з досади, проте
висиджував до вечора i лихий повертався додому.
Сьогоднi ж найтяжче було йти. Думав, що пiсля бiйки з Григорiєм дiвчина
стрiне його з ненавистю i бiльше нiколи не промовить навiть слова.
На подвiр'ї, бiля квiтника, де тепер пишно цвiли гордовитi жоржини,
його зустрiла Марiйка гарячим потиском руки i веселим усмiхом.
- Сину мiй, Дмитре, дiло тепер, здається, на твоє повертає, -
прошепотiла й оглянулась навкруги.
- Та невже? - чогось похололо всерединi. Недовiрливо подивився в
жовтувате, окреслене дрiбними зморшками обличчя Марiйки; рiзнули свiтом
блискучi зуби в прив'ялому обiдку побiлiлих уст, i зупинив погляд на
журавлi, що скрипуче вклонявся землi, подзвонюючи баддею.
- Правду кажу, - iдучи до хати, притулилась до парубочого рукава. -
Сама наказала менi, щоб Гриця i на порiг не пускала. Що й казать, горобець
який маленький, - i то серце має. А вона пам'ятлива. Iди ж до неї, а я
пiзнiше навiдаюсь. Бо ще по господарству треба поратись.
"Невже з Грицем порвалося все? - ще не вiрив словам Марiйки. - А хоч i
порвалось, може, своїм приходом ще гiрше вражу її?"
Несмiливо увiйшов у хату.
Голубий засмучений погляд тихо зустрiв його i зразу ж погас. Голова
похилилась на груди, хвилясте волосся прикривало тiнями помарнiле обличчя.
"Яка ж ти запечалена", - тiльки тепер вiн зрозумiв, як нелегко було
Югинi на душi, пожалiв її. I захотiлося знайти таке слово, щоб можна було
втiшити дiвчину i не осквернити її почуття, невмiло зачепивши за болючу
струну.
Чи не завжди щире вболiвання якимось невiдомим шляхом передається
молодим серцям.
- Добрий вечiр, Югино, - пiдiйшов ближче.
- Добрий вечiр, Дмитре Тимофiйовичу, - кивнула злегка головою i подала
парубковi теплу руку, темнiшу до зап'ястка. Вiн тепер бачив її страждання,
наче в душу заглянув, i таке почуття охопило парубка, що скажи вона:
"Iдiть, Дмитре Тимофiйовичу, вiд мене, шукайте собi iншу дiвчину", - вiн
би - нi пари з уст - вийшов би з хати, бережучи в собi її образ, сумовитий
i тихий, як затуманена осiння даль. Забуваючи, що любить її, забуваючи її
слова вiдмовлення, вiн великою рукою, як брат до сестри, торкається її
плеча.
- Як же ти помарнiла, Югино, за цей тиждень, - пошепки говорить,
помiчаючи набряклi червонi повiки, перетканi тонесенькими голубими
жилками. Густосинi тiнi пiд очима поширшали, пiдрiзуючи побляклi щоки.
Дiвчина здригається, закриває очi рукою i, теж забуваючи, що перед нею
стоїть Дмитро, не приймає од нього руку, не вiдчуваючи, що грубi пальцi
втiшають її як можуть. Коли вона вiдривається вiд нього, їм обом стає
незручно, тiльки тепер починають випливати забутi межi, але вже якась
хвиля перехлюпнулась через них, як влiтку перехлюпується колосся з одної
ниви на другу.
I Дмитро боїться хоча одним необачним словом порушити ту химерно
виткану, невiдчутну основу, що тремтить, як сонячне кросно: на широчинi
зовсiм непомiтно, а в душi, як у лiсi мiж зеленим галуззям, зазолотиться
нiжним усмiхом - i знову нема. Схвильований, вiн пiдводиться з лави i
прощається з Бондарiвною, не помiчаючи, як її сум незвично починає бринiти
в його словах:
- Всього доброго тобi, дiвчино, - навiть руку боїться зайву хвильку
затримати в своїх пальцях, щоб не погасло те чарiвне кросно, що так
неждано-негадано виткалось iз дiвочих слiз.
- Всього доброго i вам, Дмитре Тимофiйовичу, - тихо проводить його.
- Не печалься, Югино, не треба, - разом виходять У дверi.
У сiнях темно, i вiн, ще раз торкнувшись її руки, прямує в сутiнки.
За яблунею пливе серп молодика, невдалiк од нього, як сльоза, тремтить
синювата зiрка; над криницею лунко дзвенить баддя срiбними сережками, з-за
садiв пiднiмається молочний туман, обпинаючи ноги деревам.
Ну от i стоїш ти, Дмитре, на порозi i не знаєш, куди завтра схитнешся -
чи по той, чи по другий бiк. Задумавсь i не почув, як з ним поздоровкалась
тiтка Дарка, прямуючи до Бондарiв.
- Все зле на вас. Наче свiт клином на однiй дiвцi зiйшовся, - похитує
головою вдовиця. - Є цього щастя, мовляли люди, хоч греблю гати. Так нi
тобi: будуть один одному голову ламати. А якi ж друзяки вiрнi були. Бач,
цей у дiвки сидить, а другий посилає Дарку: викличте хоч на хвильку Югину.
На старiсть, мовляли люди, зводницею хочуть зробити. Щоб вам пусто було.
В сутiнках насилу помiчає дiвочу постать бiля лiжка.
- Сама у хатi?
- Сама.
- Так оце Грицько, бач, послав стару до тебе. Викличте, каже, Югину,
щоб хоч слово промовити. Чи пiдеш, дiвко? У мене вiн чекає.
- Що? - спочатку не розумiє дiвчина.
- Так оце Грицько послав, бач, меншу не знайшов, мене до тебе, -
намарне повторює Дарка, бо, поки, вона зiбралася говорити, Югина вже
вловила всi попереднi слова. I такими далекими їй здалися i Дарка, i її
хата, i Григорiй, наче їх роз'єднали довгi роки i вже встигли влягтися в
душi усi Страждання.
- Так ходiмо, чи що?
- Нi, тiтко, нiкуди я не пiду, - хитає головою.
- От i маєш тобi. То така була любов, мовляли люди, до гробової
дошки... Що ж йому сказати?
- Скажiть, - тихо, але твердо бринить голос дiвчини, - не насмiятись
йому над моєю честю. Хай собi шукає дорогу до Федори чи до кого захоче. А
у нас йому нiчого робити, - зупинилась i, чуючи, як голова йде обертом,
сперлась руками на бильця i ще твердiше вiдказала: - Можете сказати - хай
забуде i не тривожить мене. Так i накажiть йому.
- Он воно що, - здивовано повертає голову Дарка.
- Тiльки попрошу вас, - пiдходить дiвчина до вдовицi i бере її кiстлявi
пальцi в свої, - не обмовтесь нiде, що вам сказала. Нi словом, нi
пiвсловом. Хай воно травою поросте, щоб не перемивали по кутках моїх
кiсточок, не плескали дурно-пусто язиками.
- Та хiба ж я, мовляли люди, сама не знаю В свiтi для дiвки немає
гiршого за отi поговори. Зi мною i зiтлiє, - нахиляючи голову, поспiшає до
хати i строго вiдчитує Григорiя.
- Спасибi й за це, - чужим, одерев'янiлим голосом вiдповiдає Шевчик,
береться за шапку i виходить на подвiр'я.
Все його тiло ниє, наче цiлий день крутив цiпом. Вiн ще не вiрить, що
Югина розлюбила його, поривається йти до Бондарiв, та бiля ворiт, повертає
додому i згодом чвалає на вуличку, до болю знайбму, сторониться в затiнку
вiд людей. А думка весь час повторює одне i те ж:
- Це ти, враже, наговорив на мене i батькам i дiвчинi. Ще стануть твої
поговори поперек горла тобi.
Як злодiй, крадеться до завiтної хати, але на нього хмурими мовчазними
очима дивляться чорнi вiкна. I парубок, здригаючись вiд кожного звуку,
стоїть бiля плота на подвiр'ї, надiючись, - може, Югина вийде у двiр. Яким
бридким здається вiн сам собi. Без болю не може згадати iм'я Федори. Вiн
вперше так гостро вiдчув непоправимо горе, вiдчув, наскiльки вспiв
зрiднитися з Югиною, i тремтить вiд кожного подиху вiтру. Здається, хтось
ходить за його спиною?.. Нi, нiкого.
За яблуневим садом вище дерев пiднiмається туман, i молодик самотньо
дзвенить по загрубiлому небесному льоду. А потiм закочується за хмару.
XLVII
- Чого ти ляскаєш зубами? Ще той чорт почує, - штирхає Карпо пiд бiк
Лiфера.
- Змерз, - їжачись, скоцюрблюється пiд Бондаревою клунею Лiфер.
- Баба, - презирливо кидає Карпо. - I наднiс чорт Шевчика. Чи вiн тут
нiч думає простояти? А втiм, хай стоїть, - кидає злорадо, прикидаючи в
головi, чи не можна буде якось обплутати Григорiя.
- Пiшов, - виглядає з-за рогу Лiфер.
- Саме пора.
- Почекай ще, - смикає за полу Карпа. - Може, вернеться.
- Не вернеться.
- Я не пiду зараз.
- Ох ти, страхопуд. Дивись навкруги. I тiльки ж упаси тебе господь
городами бiгти. З стежки нi кроку не схибни. Щоб знаку не було. - Легко
пригинаючись, бiжить Карпо на подвiр'я Бондаря. На мить тiнню прикипiв до
стрiхи i через одну хвилину вискочив на вулицю. Звернув на стежку i
стрибками побiг на хутiр, чуючи на обличчi i пiд серцем холодний вiтрець.
Додому вiн добiг вiд лiсу i побачив бiля хвiртки високу постать батька.
"Ото б зараз налетiти i гукнути щось над самим вухом. До смертi
перелякав би старого". Ледве стримує смiх i тихо прокашлюється, щоб
справдi не налякати насторожену зiгнуту постать з втягнутою в плечi
головою.
- Ну як? - стискує зап'ясток синової руки. Очi в Сафрона напруженi, пiд
ними часто здригаються фiолетовi капшуки.
- Наче нiчого, - вiдповiдає Карпо i витирає пiт iз чола.
- Чого так довго барився?
- Шевчик увесь час пiд вiкнами стирчав. Сафрон, як нiчна птиця,
впивається очима в холодну осiнню нiч.
Над селом здiймається червоно-сизувата хмара. Вона розбухає i з неї
небавом виривається покручений трилисник вогню. Велетенською червоною
лiлеєю розпускається, тремтить хмарина i потiм раптом високо пiднiмається
вгору, зразу ж загострюючись, мов верховiття ялини.
- Славно горить, - любується Варчук, позiхає i лiниво хрестить рот.
- Славно, - пирхає в руку Карпо, уявляючи перелякано-розгублений вираз
батька, коли б вiн несподiвано оглушив його криком. "А потiм заматюкався б
i битись полiз".
I Карпа зовсiм не цiкавить пожежа - така вже вдача була у куркуленка:
як мав що зробити - то всю силу, хитрiсть, почуття вкладе; зробив - зразу
ж i забув, наче за плiт черепок викинув...
Вискочивши на двiр, Дмитро вiдразу ж зрозумiв, що горить хата Iвана
Тимофiйовича.
"Пустили пiвня, виродки".
В один момент запрiг свої ще не виходженi конi i погнав до Бондарiв.
Рiвно, як свiча, пiдiймалось полум'я, широко освiтлюючи густим червоним
сяйвом городи i будiвлi. Потрiскувало сухе дерево, i снiпки високо злiтали
угору, розсипаючись жарким мерехтливим зерном.
Вулицями й городами бiгли люди з вiдрами, лопатами, а то й просто без
нiчого.
Бондарi, видно, довго не знали про пожежу, бо тiльки тепер почали люди
iз хати викидати добро. Почув голосiння Марiйки, хрипкий голос Iвана
Тимофiйовича. Коли пiд'їжджав до ворiт, назустрiч йому виринула кряжиста
постать Варивона з Югиною на руках. Дiвочi коси звисали до самої землi,
з-пiд напiврозстебнутої почервонiлої сорочки темною смугою видiлялась шия.
Догадавшись, що зомлiла, зiскочив на землю, допомiг укласти дiвчину на вiз
i наказав Варивоновi:
- Прямо до мене катай! Мати зустрiне її, як дочку.
- Зрозумiло, - пiдморгнув Варивон, i на його обличчi крiзь похмуру
зосередженiсть пробилась змовницька значимiсть. Скочив на полудрабок i
риссю погнав переляканих коней. А Дмитро кинувсь у хату, що вже iз
середини вiяла вогнем.
Приїхала пожежна команда. Iскристою дугою вдарив мiцний струм води з
брандспойта, i вогонь засичав, огортаючись клубчастими гарячими хмарами.
Урятувати вдалось тiльки частину обвугленого зрубу.
Добро перевезли i перенесли до сусiдiв, а Марiйку i Iвана Тимофiйовича
Дмитро умовив поїхати до нього.
- Зятю мiй дорогий, синочку вiрний, - плачучи, нахилилась Марiйка до
Дмитра. - Погорiли ж ми, погорiли... Коли б не твої сози, жили б досi у
своїй хатi, - нетвердою похiдкою пiдiйшла до чоловiка.
- Цить, стара. А ти ж думала в свiтi жити без печалi: поле перейти i
нiг не поколоти.
- Щоб ти менi зараз же виписався. Зараз же! - округлими болючими очима
впилась в Iвана.
- Ат, не мороч менi голови. Нiзвiдки я не випишуся.
- Нi, випишешся.
- Тепер ще крiпче за дiло вiзьмусь. Недовго радiтиме куркульня. На свою
голову пустила пiвня.
- Не на свою, а на нашу. Уже без хати залишились, а там, дивись, i
життя позбудешся.
Бондариха затряслася од холоду, пережитого i злостi:
- Що ти за чоловiк, - пiднiмається тремтливий голос.
- Чоловiк, як дуб, - враз усе обличчя Iвана Тимофiйовича подобрiло в
хорошiй усмiшцi. - Все життя пиляєш мене, а перепиляти не можеш.
I цi слова, i ця усмiшка обеззброюють жiнку.
- Ой, Iване, Iване, - тихо шепочуть її потрiсканi, почорнiлi губи, а
голова докiрливо похитується на по-дiвочому гордовитiй шиї.
Докiя, краще, нiж яка мати до рiдної дочки, припала до Югини. I зразу ж
дiвчина вiдчула непiдроблену щирiсть i ласку невисокої чорнявої жiнки.
Трохи заспокоївшись, хотiла бiгти на пожарище, але Докiя не пустила:
- Без тебе, дочко, впораються. Побачиш - скоро всi до нас прибудуть.
I те "дочко", сказане з такою материнською любов'ю, зворушило дiвчину
до слiз.
"Це ж я її дочкою маю бути, - хороше було, i водночас жаль до себе
пробивався крiзь хвилю нерозгаданого нового почуття. - Це ж тепер усе село
загомонить, що до свекрухи приїхала, - i закрила пальцями обличчя.
- Не треба печалитись, доню. Ти ще не знаєш, який вiн добрий, - наче
угадала її думки Докiя, прихиляючи дiвочу голову до своїх грудей. Не
почули обидвi, як в хату увiйшов Дмитро з Бондарями.
Аж затремтiв парубок, помiтивши стомлений голубий погляд, що тихо
зупинився на ньому, i ледь-ледь скорботно усмiхнулася Югина.
- Моя, - обiзвалось все тiло, i вiн швидко вийшов iз хати, щоб не
виказати свого хвилювання...
* * *
Чуткий сон Марти розбудили першi удари дзвону. В однiй сорочцi скочила
з лiжка i кинулась на двiр, ледве не збивши з нiг Лiфера, що, увесь
спiтнiлий i захеканий, саме пiднявся на ганок. Висока постать полохливо
метнулась назад i зупинилась на схiдцях.
- Звiдки це? - неласкаве запитала, ще не зовсiм опам'ятавшись пiсля
сну.
- Звiдки, - невиразно i налякано промимрив, покрутивши для чогось рукою
перед собою. Мартi зовсiм було байдуже, звiдки прийшов чоловiк. Але
непевна мова, острах в голосi i рухах запам'ятались гостро i надовго
- Бондарi горять, - з вулицi почула вигуки i брязкiт вiдер.
I раптом усi клаптi мимохiдь пiдслуханої розмови яскраво зливаються в
єдине цiле; здогад освiтлює її думки, i вона круто обертається до Лiфера.
- Що ж, чоловiче, уже почав червоним пiвнем кашу варити?
- Цить, дурна! - накидається на неї.
- Ходiм, подивимося на твою роботу, - вона блiдне вiд хвилювання i
злоби.
- Замовч ти, ради бога! Ходи до хати! - Як онуча, повисає на її руцi, а
очi його, широкi i безпораднi, благають мовчати.
- Зараз же пiду розкажу людям. Хай в'яжуть, хай самосудом карають
палiя, - з насолодою дивиться на перекошене безсиллям, злобою i страхом
обличчя.
- Марто, - огидно клацають зуби.
- Боїшся? - мстивими i радiсними очима дивиться на обм'яклу ненависну
постать.
- Мовчи, дурепо... Чуєш, ти що собi затiяла, - вiдхиляється Лiфер,
немов захищаючись вiд удару.
- Так слухай, чоловiче, що я тобi скажу: ми розводимось з тобою. Я iду
з Нiною жити до тiтки Дарки... Цить. Коли ж їй хоч словом заїкнешся, все
викажу. Згода?
- Згода, - пошепки i хрипко, немов крiзь сон, вiдповiдає.
- Сьогоднi ж пiдемо до сiльради, - владно наказує вона i почуває, як
уся оживає, неначе виходить з землi. Пропадем пропади цей чорний свiт
злоби й карбованця. Вона повертається до своїх людей.
- Сьогоднi, - безнадiйно махнув рукою i, заточуючись, увiйшов у сiни. -
А скажеш пiсля розводу слово - не жити нi тобi, нi дитинi, - засичав на
порозi.
ХLVIII
Марiйка тепер переривалася вiд роботи. Iще де тi вишневi смуги
свiтанку, а вона, зготувавши на попелищi снiданок, будила дочку й обоє
ледве не бiгли вулицями на поле.
Саме копали картоплi. По шляхах тепер поскрипували обшитi лубом васаги,
наповненi шершавими землянистими плодами, а на полях курилися голубi
димки. Вони все крутiше i крутiше пiдiймались до Забужжя i десь над самим
скелястим берегом рiки зливалися з хмарами. Та не радували зараз Марiйку
нi пахучi димки, нi веселий скрип обважнiлих возiв. Найнявшись копати за
мiрку, вона так орудувала лопатою, наче хотiла всю землю пiдважити. Потiм,
перегинаючи стан, швидко вибирала чорними, зазiленими пальцями картоплю i
знову натискала на вiдполiроване руками держало. I їла не присiдаючи -