Страница:
Заспокоювала впевненiсть. Одначе тiло мiж лопатками неприємно
стискалось. I, притиснувши руки до грудей, нахиливши голову вперед, вiн
так летить полем, неначе хоче перегнати посвист куль, що супроводжує i
обсновує його.
Росте в очах, немов сама бiжить до нього, груша-дичка. Рвонув за повiд,
i вже наступної хвилини, пригинаючись до шиї буланого, вiн мчить у нiч,
залишаючи позад себе пострiли.
Вiн летить у майданську дiброву, а потiм, давши коням перепочинок,
перескакує на карого i мчить, спочатку дорогою, а потiм полями, в iнший
лiс: не-сумнiвається, що завтра його шукатимуть у майданськiй, а вiн буде
в дубинi...
Не путаючи, пускає конi в гущавiнь, а сам лягає пiд дубом, поклавши в
узголов'я автомат.
На свiтанку випала роса, i вiн, їжачись, прокидається вiд голоду i
вiльгостi.
Густа, немов молозиво, розсип колихалася на деревах i травi. В
округлому листi невисоких колючих кущiв синiють дрiбнi тернини, оповитi
темносизим пилком. Пахне почорнiлий висохлий глiд i, як дятел, тукають,
зриваючись з замшiлих дерев, тугi, з краплинками ледве помiтного
ластовиння, Кислицi. Хруснув пiд ногою жолудь - рясно лежали вони пiд
дубом, продовгуватi i вiдточенi, на диво схожi на набої до автомата.
"Понадився глек воду носити, - насмiхався з себе Дмитро, згадуючи
вчорашнє. - Думалось, що фашист настiльки дурний, що десь щастя
завалялось, що не лежиш без заднiх нiг на холоднiй рiллi. Думав, думав,
мудрував, мудрував - i вимудрував... Нi, коли хочеш боротися з ворогом -
ширший захоплюй покiс, поле захоплюй..."
Далеко, далеко заскрипiла пiдвода. Вздовж дубини на Beликому шляху з
липами перемежовуються старi велетнi-дуби; на ровах зеленими човниками
поблискують листи конвалiї; темнiють круги чебрецю, парасольки
переквiтлого тмину.
За деревами пробурчала машина, приглушила скрип колiс, i знову
курликання колiс вплiтається в насторожену тишу лiсового супокою. На
парокiнному возi сидять двоє полiцаїв, а бiля них лежить нерухома постать
в зеленому.
Ой, го-оп, Ти-итяна,
Пи-ироги, сми-итана,
А за ту-ую сми-итану,
Цi-iлував я Ти-итяну.
Iкає, похитуючись на возi, розiмлiлий вiд горiлки полiцай i б'є себе
пiдборiддям по запалих кiстлявих грудях.
- Демиде, в тебе горiлки нема?
- Пiшов ти к чорту, - огризається Демид, тримаючи гвинтiвку в руках. -
Ти за лiсом краще дивися.
- Чого менi за лiсом дивитися? Чого я в лiсi не бачив? А в тебе,
Федько, нiчого нема? - звертається до фурмана, молодого парубка.
- Нема, - понуро обертається той i важко зiтхає, його юне обличчя аж
посiрiло вiд внутрiшнього болю i жалю.
- Ну i чорт з вами. Приїду в крайс - там загуляю...
Ой, го-оп, Ти-итяна,
Пи-ироги, сми-итана...
- Руки вгору, чорти! - вискакує на рiв, нацiляючись автоматом на
Демида.
Той кидає гвинтiвку на землю i, блiднучи, наче крейда, високо пiдiймає
руки, долонями всередину. П'яний, поглянувши з-за плеча, ще нiчого не може
второпати. Вiзник кинув вiжки пiд ноги коням i теж витягає руки, великi,
чорнi.
- Я кому сказав руки вгору?! - скаженiє Дмитро. - Ставайте рядом! Кого
везете?
З воза пiдводиться закривавлене, вкрите синцями обличчя з розпухлими
губами. Невiдомий з стогоном падає обличчям на солому.
- Ану прав, хлопче, в лiс. Та швидко крутись менi. А ви за возом, -
звертається до полiцаїв, косуючи очима по шляху.
Федiр метушиться мiж кiньми, що заступили вiжки, потiм прямує в дубину;
мовчки за возом з пiднятими руками iдуть полiцаї, i знову над полудрабком
пiдводиться закривавлена голова.
"Молодi, здоровi, бикам в'язи скрутили б, а вони - в полiцiю служити!
Корiнцi куркульськi! Запроданцi!" - ледве стримує себе, щоб не випустити
чергу.
- Кого везете?
- Лейтенанта, - тверезiє п'яний полiцай, i його чорнi очi рiзко
видiляються на сiрому обличчi з тонким загостреним носом.
- Розв'яжи, хлопче, командира.
Федiр кидається до воза, i через хвилину, болiсно кривлячись, невисокий
чоловiк пiдходить до Дмитра.
- Хто вас бив? Обоє?
- Обоє, - не дивлячись на полiцаїв, вiдповiдає лейтенант. Дмитро
пiдкинув автомат.
- Дядьку, за що ж мене? Я ж... Я... - судорога перекривлює тонкi риси
протвереженого обличчя, що з бiлого стає жовтим i починає парувати.
- За те падлюко, що в полiцiю пiшов, за те, що руку на радянських людей
пiдняв, - кривлячи рота, рубає Дмитро.
- Не вбивайте їх, - благає вiзник.
- Чому?
- Тодi мене полiцiя закатує, життя не буде.
- Я ще подумаю, чи буде тобi життя, чи нi, - загрозливо блиснув очима.
- За скiльки найнявся людей на той свiт перевозити? Помiчником смертi
хочеш бути?
- Мене ж заставили.
- Не вiрю. Молодого, такого бугаюгу, щоб заставили... Хлiб ти чий до
цього часу їв? Нiмецький? - нацiлюється на полiцаїв.
- Дядьку! Не губiть мене. Я ж українець, - заклацали зуби в Демида.
- Ти українець!? Ти українець!?. Ти слизняк! Перевертень! Приймак
нiмецької повiї! Ти!.. - i люто розряджує автомат.
Iз хрипом падає незграбна довга постать у вогку лiсову тiнь, а її
наздоганяє друга, менша... Мертвi сльози боягуза бризнули з побiлiлих очей
Демида i розтiклись по жовтозеленiй обм'якшенiй шкурi, не торкнувшись нi
однiєю краплиною ранкової землi.
Злякано застиг бiля коней молодий вiзник.
- Скидай штани, песький син! Швидко менi! - звертається до Федора,
витираючи долонею стягнуте, туге чоло.
- Дядьку!.. - благає хлопець.
- Нiчого, нiчого! I голий додому зайдеш. Хай полюбується тобою,
красунем, дiвчина, почервонiє за тебе - i в очi плюне.
- Хоч труси оставте! - навертаються сльози.
- Я тебе оставлю. Не боявся грiшну душу показувати, так тепер грiшним
тiлом посвiти.
- Нi, не буду скидати! - раптом рiшуче хлопець застiбає гудзики. - Як
хочете - вбийте або до себе приймiть. Вiрою служитиму. Хiба я не шукав
партизанiв?
- Менi таких перевозчикiв не треба.
- Дядьку, вiзьмiть, не помилитесь. Я кулеметником буду.
- Товаришу, а може з хлопця щось вийде? - торкається його руки
лейтенант.
Задумавсь на хвилину, не спускаючи погляду з обличчя Федора, що
покривалось потом i рухливими округлими плямами.
- Дякуй червоному командировi. Вiн тебе, поганця, пожалiв.
Федiр знiяковiло кланяється лейтенантовi.
- Будемо знайомi. Бригадир Дмитро Горицвiт, - впритул пiдходить до
лейтенанта.
- Лейтенант Сава Тур.
- Куди ж тепер думаєш?
- До вас партизанити. Куди ж iнакше.
- Член партiї?
- Комунiст.
- Гаразд, - повеселiшав Дмитро. - Будеш у нашому загонi комiсаром. Тобi
командиром годилося б, так я непартiйний.
- А де ж ваш загiн?
- Загiн? Я, та ти, та цього безштанька захопимо. Бач, якими овечими
очима дивиться...
- I це всi?
- Усi.
- Он як, - беззвучно смiється Тур, i його пiдбите око нервово
здригається.
- Нiчого, одна зернина дає жменю зерна, - впевнено говорить Дмитро i
собi посмiхається. - Серед людей не залишимось без людей, - хай лише
почують про добрi дiла.
Другої ночi, залишивши на Городищi Тура i Федора Черевика, вiн поскакав
на пасiку, щоб дiстати харчiв i всякого iнструменту. Втома хилила до
гриви, валила з коня.
Пустив буланого на галяву, а сам швидко i тихо пiшов на пасiку.
Блiде мiсячне сяйво освiтило довгi ряди вуликiв; м'яким синюватим
свiтлом переливалися стiни старої хати. Бiля дуплянки пiд грушею щось
заворушилось, i Дмитро сторожко вiдскочив у тiнь, схопившись за автомат.
- Дмитре Тимофiйовичу, це ти? - вийшов назустрiч Марко Григорович.
Тiльки тепер помiтив Дмитро, як за останнiй час подався старий
пасiчник. Глибокими тiнями залягла в очах мовчазна печаль, опустились
прямi плечi, тремтливою стала хода.
- Надокучив я вам, Марку Григоровичу.
- I не смiй такого казати. Щоб i словом не обмовився менi, - постукав
палицею по землi. - Чи ти думаєш - менi два вiки жити треба?.. Находився
по зеленiй землi, пожив мiж людьми, дiтей виростив - пора i честь знати. А
спом'яне хто з людей пiсля смертi добрим словом - для старого й це добре.
Ми люди простi, - i зiтхнув. - За дочкою нудьгую. Усе бачу її: то
маленькою дiвчинкою, то вже студенткою. Вона у мене без матерi росла - сам
доглядав, тому й найбiльше впам'ятку.
- Славна дiвчина.
- Славна, - зрадiв Марко Григорович, що хоч розмовою можна було одвести
душу. - Вiсiм рокiв їй було, а вона вже по господарству, як господиня,
порається. Горщик не пiдiйме до припiчка, так приставляє ослiнчика, потiм
вилазить сама на ослiнчик i ставить у пiч. I уроки, бувало, виучить, i
їсти наварить, i менi на пасiцi помагає. Проворна дiвчина була.
Сiли на колодi, помовчали. Знову десь у кущах заспiвав молодий соловей.
"Осiнь надходить. Треба запастися мукою, збудувати землянку в
Городищi".
Хитнувся мiсяць над деревами, мальками скинулись роси.
- Засну, i зразу ж прокинусь, - здається, iде моя Соломiя до мене.
Вийду їй назустрiч, а нiде нiкого, тiльки дерево шумить i печалиться.
"Чому ж дерево печалиться?.. Осiнь, вiйна. Людям i лiсам тепер
найбiльше дiсталося... Хто ж то чорнiє на дорозi? Їй-право, Соломiя", -
пiдсвiдомий поштовх виводить його з напiвсну, i Дмитро довго не може
зрозумiти, де вiн i що з ним.
- Ходiмо, Дмитре Тимофiйовичу, до хати. Заснеш часину, другу.
- Ходiмо. Так спати хочеться, - признався, позiхаючи. - За двi ночi
може години три вiдпочив.
- Хоч вдалось що-небудь зробити?
- Не без того.
- От дурна голова! - вдарив себе рукою по лобi Марко Григорович. - Я й
забувся, що приходив до мене на пасiку мiй однолiток - дiд Хмара, Денис
Вiкторович. Ти ж знаєш його?
- Пригадую трохи. Це той, що колись замолоду, розсердившись на кiлькох
парубкiв, поздiймав з них кашкети, руками пiдняв бiля острiшкiв верх
чиєїсь хати i вклав їх в замок.
- Вiн самий, вiн самий. Бити парубкiв не хотiв - одним кулаком убив би,
то так позбиткувавсь над ними. Вiн трьох фашистiв убив, а тепер партизанiв
шукає. Бабу його, все господарство - вогнем пустили. Спалили. Прийми його,
Дмитре Тимофiйовичу, до себе. Крiпко лютий чоловiк став. Битиме ворога, як
траву коситиме.
- Чого ж, хай приходить, нам такi потрiбнi, - погодився Дмитро,
зачиняючи сiнешнi дверi i широко вбираючи грудьми медовий настiй лiсових
яблук.
- Оце й добре, - закивав головою Марко Григорович, - я йому сказав, щоб
до мене ще прийшов, а сам потерпав, чи згодишся ти. Може що перекусиш?
- Спасибi. От харчiв у вас трохи вiзьму. Розживемося - вiддам. Сокиру,
пилку треба нам.
- Що, будуватись думаєш?
- Еiе.
- Муки вам треба?
- Аякже.
- В Майданi Петрикiвському вже млин працює, нiмцям пшеницю меле, а
дядькам мельник хiба що крадькома який пуд передере. Чоловiк вiн хороший.
Поїдь туди й набери кiлька мiшкiв.
Дмитро засовується у ванькирчику, набитому вуликами, дiжками, рамами, i
зразу засинає нервовим чутким сном. Прокидається вiд скрипу дверей,
голосiв Марка Григоровича i невiдомого. Руки мимохiть знаходять зброю.
- Дмитре Тимофiйовичу, пусти. Гiсть прийшов. Вiдчиняє дверi; у ванькир
входить з автоматом високий огрядний дiд з невеликою бородою.
- I поспати не дадуть. Денис Вiкторович дуже нетерплячий чоловiк, -
посмiхаючись, iде в хату Марко Григорович.
- Спиш, значить? - оглядає Хмара недобрим i недовiрливим оком Дмитра.
- Сплю, дiду, - з цiкавiстю вивчає правильне, строге, неначе з дерева
вирiзане обличчя.
- Крiпко спиш?
- Крiпко сплю.
- I на перинах любиш поспати? - вже єхидним i злим голосом допитується
Хмара.
- I на перинах люблю, - Дмитро ледве стримує усмiх, бачачи, як його
слова дратують дiда. - Особливо, коли перини пуховi. А ще як з гусячого
пуху - луччих у свiтi нема. Ну, я вже не кажу про лебединий.
- Розпросукин же ти син пiсля цього! - наливається буряковим соком дiд.
- Зашився на пасiцi, як трутень, а тебе ще й за партизана вважають. Ох,
субчик ти, субчик, як подивлюсь я на тебе. Такi пики невмиванi,
подiставали бронь, а коли нашi вiдступили, то вони або додому до бабиної
спiдницi повернулись, або в лiсах агiтацiю про пуховi подушки розводять.
Шукав чого-небудь кращого, нiж отi жевжики, i вимiняв шило на швайку.
- Якi жевжики? - насторожився Дмитро.
- Такi ж, як i ти - одним миром мазанi. Шукав я орлiв, а на свинячi
хвости напав.
- На кого ж ви напали?
- Та на кiлькох чортiв, що крутяться, наче кiзяк в ополонцi, а людям i
воду гидко брати... Що ж ви робите? - питаю їх.
- Книжечки читаємо.
- А ще що?
- Героїчно ждемо Червону Армiю.
- А ще що?
- З нас i цього досить.
- Чуєш, якi? Вони героїчно вiдсиджуються i харчi переводять. Це, прямо
тобi виходить, як у ледачого молотника: млинцi з'їв, вареники з'їв, а вже
третя робота - цiпом крутити - йому не пiд силу... I твоя програма,
значить, спати на перинах i героїчно ждати наших? А радянську владу хай
твої товаришi захищають? Бо тобi вилежуватись треба?
- Нi, дiду, - вперше за весь час вiйни смiється Дмитро.
- А яка ж твоя програма? Книжечки читати?
- Фашиста бити, дiду, моя програма. Бити, доки нi одного не залишиться
на нашiй землi.
- А ти не брешеш?
- Нi, дiду, старий вже брехати.
- Така програма менi по душi. Ну, й обманщик ти, Дмитре Тимофiйовичу.
Хiба ж я твого батька не знав? Славний чолов'яга. А як почув твої
теревенi, то й думаю: "Лев був Тимофiй, а зайця виплодив". Так де ж ти
фашиста б'єш? На перехрестi не твоя робота?
- Моя.
- Ну, приймай i мене до себе. Одному, як вовковi, блудити нiяк не
випадає. А перини в тебе навряд чи з гусячого пуху, - великою рукою
торкнувся лiжка, застеленого рядном з валу. I на суворому обличчi
з'являється щось подiбне до j, усмiшки, ворушачи кострубатi брови i
розгладжуючи глибокi зморшки надбрiв'я.
XXV
На згорбленому, подiрявленому напiвзаплилими вирвами полi зустрiлися
згорбленi дiди.
- Ех, хлопцi, хлопцi... Що воно робиться тепер? - замiсть вiтання,
якось безнадiйно махнув рукою Семен Побережний, i його в твердих прожилках
повiки забилися чорними тiнями. Невеличке, сухе, як волоський горiх,
обличчя старого пiсля смертi наймолодшого сина ще бiльше зсохлося, ще
бiльше потрiскалося кривизною переплетених зморщок.
- Да-а... Тепер i поля - не поля, i життя - не життя, - нi до кого не
звертаючись, зiтхнув Кирило Iванишин. - Живеш наче не на землi, а на
хмарi: от-от у безодню провалишся. Краще було б i не доживати до такої
години... Як святу ниву спаскудив фашист. Стебло на триня перемолов, колос
у грязь утоптав, а ще лютiше топче людську долю, життя в могили вганяє.
- Хто сам довго не збирається жити, той усе живе зi свiту зводить, -
двома обледенiлими росинками блиснули червонi очi Йосипа Киринюка.
- Ех, хлопцi, хлопцi... - клаптиком туману гойднулася рiденька, з
просвiтами борода Побережного. Думки, спогади, туга так налягли на нього,
що вiн бiльше нiчого не може сказати i повертається до рiки: хай не бачать
люди вологи на запечалених очах.
Над самим Бугом iз мороку пароплавом окреслюється його нова осиротiла
хата. Як вона ще недавно радувала зiр старого, бо тiльки щасливi дороги
сходились i розходились од неї. Знатнi хлiбороби приходили до Захара i
Семена, приїжджали робiтники з суперфосфатного заводу, не минали їхньої
домiвки i Iван Васильович i Генадiй Павлович. Тут гомонiли, як краще
засiяти поле, i вболiвали над долею Абiссiнiї; тут дитячi ноженята вперше
ставали на землю батькiв, i сюди приходили листи од воїнiв, що бiля самого
кордону оберiгали Батькiвщину; тут захоплювались мужнiм словом Iбарурi i
плювалися при однiй згадцi про зрадникiв Мюнхена та бажали їм не менше
сотнi болячок у печiнки.
- Пам'ятаєте, як ми цю ниву з Iваном Васильовичем оглядали? - згадує
Киринюк. - Увiйшов вiн у жито, колос лице йому обвiває, а вiн навiть очей
не заплющує: така була дорога Iвану Васильовичу наша мужицька робота.
- Бо партiйний вiн чоловiк, серце людське мав.
- Мав i має, - тихо поправляє Побережного Киринюк.
- Вiрно, вiрно, - швидко схоплюється Побережний. - Тiльки де вiн тепер?
Хоч би одне слово почуть вiд нього, чи довго таке безголов'я буде... Ти,
Йосипе, не чув, як здоров'я Iвана Тимофiйовича?
- Та яке там здоров'я! Лежить. Тяжко осколки його порешетили. З ногою
погано.
- А з серцем, надiйсь, гiрше, - у зморшках Киринюка скупими сльозами
блищать їдкi крапельки мряки.
- Воно так у кожної порядної людини,
- У кожної...
I не змовляючись, дiди побрели туманом до Iвана Тимофiйовича.
Марiйка стрiла старих на подвiр'ї, охнула, заметушилась, жалiсно
всмiхнулась i, звичним рухом поправляючи хустку, повела гостей до хати.
Iван Тимофiйович, пожовтiлий i змарнiлий, високо лежав на широкому
лiжку.
I тiльки тепер дiди побачили, що його голова зовсiм побiлiла, а вiд
втомлених очей безлiччю промiнцiв розходилися м'якi старечi зморшки.
"Еге, та вже й Бондарю шостий десяток стукає", - вперше подумав
Киринюк, обережно сiдаючи коло лiжка, йому, як i всiм у селi, знаючи вдачу
Iвана Тимофiйовича, нiколи навiть на думку не спадало, що Бондар не
молодий вже чоловiк.
- Спасибi, добрi люди, що прийшли, - тихо звучить голос Iвана
Тимофiйовича. А Киринюковi все не вiриться, що Бондар лежить у постелi.
Нi, то вiн говорить зi сцени великого залу, i слова його, мов голуби,
пурхають до крайнiх дверей, де завжди любив мовчазно сидiти серед молодi
старий коваль.
- Ех, Iване, Iване, як тебе горе побiлило, - хитає головою Iванишин. -
А колись я тебе на руках носив. Давно то було... Вмирати б пора менi.
- А не рано? - так само тихо запитує Iван Тимофiйович.
- Чого там рано. Тепер життя, повiр, не варт щербатої копiйки, -
прибiднюється Iванишин, як прибiднюються старi люди, знаючи, що їхню мову
приймуть з спiвчуттям.
- I ви так думаєте? - звернувся Iван Тимофiйович до Побережного та
Киринюка, i на його устах ворухнулася така знайома хитрувата усмiшка, що
навiть Марiйка повеселiшала.
На неї недобре покосився Побережний.
- Ти б, жiнко добра, метнулася собi по господарству, абощо.
Марiйка скипiла i, червонiючи, вилетiла на двiр.
- Бомбою метнулася, - повiдомив Побережний, заглянув в усi кутки, сiв
бiля хворого i гаряче заговорив:
- Думай не думай, Iване Тимофiйовичу, а просвiтку ну нiякого i на
макове зерно нема. Усе найкраще поїхало, вiдiйшло вiд нас. Сини, наче лiта
молодi, вiдiйшли. Де вони тепер? I чи цвiтом цвiтуть, чи бiлим снiжком
обмерзають? А що ми, старi, без молодої сили? Стерня порожня... От хоч би
крихiтку правди почути... Щоб наша партiя обiзвалася до нас, то ми б уже
знали, як життя цiнити. А як же iнакше? Бо партiя - це наш великий шлях i
сини нашi... Найкращi, як зерно наливне.
Затихло в хатi. Всi з напруженням чекали, що скаже Iван Тимофiйович. I
вiн, витерши рукавом липкий хворобливий пiт, зосереджено поволi заговорив.
- Ви, люди добрi, прибiднюватися почали, по-одноосiбницьки
прибiднюватися. I це погано. Цiнуйте життя своє, воно ще пригодиться! А
життя фашистiв, полiцаїв, старост справдi щербатої копiйки не варт. З
грязi воно виплодилося i сконає в грязi.
- Це так, це так, - закивав головою Киринюк.
- А слово партiї, - захвилювався Iван Тимофiйович, - ви щодня почуєте,
тiльки вмiйте прислухатися до нього. Про вибух на залiзницi знаєте?
- Чули... Кажуть люди: два санiтарних поїзди вивозили побитих i
покалiчених "цюрюкiв".
- Ось вам перше слово партiї: так треба робити з фашистами .. Про
знищення полiцаїв i старости в Iвчанцi знаєте?
- Чому нi... Туди їм i дорога.
- Це друге слово партiї: так треба розправлятися з зрадниками,
перевертнями i рiзними недоносками... Жданiвський тартак знаєте?
- Чому не знати. В тридцятому роцi вирiс, щоб скорiше будувалися ми.
- I стояв вiн до того дня, поки не захотiли вороги хазяйнувати на
ньому. Тiльки встигли вони розпустити першi колоди, аж вночi тартак ясним
вогнем пiднявся угору Це третє слово партiї: нiчого, крiм смертi, не
давати ворогам.
- Правду говориш, Iване Тимофiйовичу.
- Iскру побачили.
- Значить, i тепер, як завжди, партiя з нами.
- Як завжди! - мiцнiє голос Iвана Тимофiйовича Уже не витираючи поту з
обличчя, вiн звiдкись дiстає невеличкий аркуш клiтчатого паперу i майже
напам'ять читає:
"Народе України!
Пiднiмайтеся всi на допомогу Червонiй Армiї. Наближайте день
визволення!
В кожному селi, в кожному мiстi органiзуйте партизанськi загони!
Всi до партизанських загонiв, всi на розгром ворога!
Смерть нiмецьким окупантам!"
- Друкована! - багатозначно повiдомляє Побережний. - Хто пiдписався?
- Пiдпiльний обком КП(б)У.
- Ну, тодi дiло на твердому грунтi стоїть, на твердому... Iване
Тимофiйовичу, дай нам цей документ. Ми його в кожнiй хатi, в кожнiй
надiйнiй хатi, як закон, прочитаємо.
- Берiть! - i Iван Тимофiйович подав здивованим дiдам не одну, а три
листiвки.
- Спасибi, Iване Тимофiйовичу, - дякує Побережний i строго звертається
до старих: - А вскоче, хлопцi, хто в бiду, кажiть - найшов на полi,
аероплан скинув... Хай йому всякi недоноски на хвiст солi насиплять...
В цей час заскрипiла хвiртка, на подвiр'ї спiвуче заляскотiв чоловiчий
голос, забиваючи слова Марiйки. Дiди почали подалi заховувати листiвки.
Незабаром у хату, чiпляючись за одвiрки, ввалився пiдпилий Полiкарп
Сергiєнко.
- Iване Тимофiйовичу, голубе сивий, кликали? Ось я i з'явився, як часи,
а часи, як трамвай. Подаруночок вам, - вийняв з кишенi пляшку. - Первак!
Горить, аж гай шумить, та все синiми цвiтами. Як синє море, котре
неглибоке i в котрому нема дна.
- А клепки в тебе є? - рiзко обриває його Iван Тимофiйович.
- Клепки? - незрозумiле вiдхиляється Полiкарп. - Де? В бочках з
закваскою? Усi, як з пушки! I холодильник є. От холодильник - усiм
холодильникам холодильник.
- Устану, Полiкарпе, - на твоїх плечах поб'ю його, - так говорить Iван
Тимофiйович, що Сергiєнко починає щось думати.
- Не штука побити - зробити дорожче коштує. За що такий гнiв? Хiба я
що?
- Нiщо! Обмий зараз же голову холодною водою.
- Це я вльот зроблю, як часи! - наспiвуючи, кидається Сергiєнко на
кухню, невпопад бряжчить вiдром, квартою, i незабаром, розкуйовджений та
притихлий, рiвнiше входить у кiмнату.
- Ти серйозно задумав стати самогонщиком? - допитується Iван
Тимофiйович, стискуючи зашерхлi уста.
- Люди женуть - i я жену. Горе залити хочеться, бо на тiнi з'їдає воно
душу. Хоч сивухою душиш бiду.
- Значить, душу колгоспника ти хочеш смердючою самогонкою залити... Щоб
я вiд тебе цих слiв нiколи не чув!
- Нiколи не почуєте, - з готовнiстю заспiвав Сергiєнко.
- Вона йому синiми цвiтами горить, - не може заспокоїтися Iван
Тимофiйович.
- Бiльше повiк не горiтиме синiми цвiтами.
- Водичкою будеш розбавляти? - з'єхидничав Побережний.
- Водичкою, - твердо погодився Полiкарп i зразу ж розсердився: - От i
збили чоловiка. Не збивайте мене, я й сам якось зiб'юся.
- Щоб менi завтра своє пiдприємство у печi спалив або в Бузi потопив.
- I спалю i втоплю чортову машинерiю.
- Ех, безсовiсний ти чоловiк! - напавсь Побережний. - В таку годину
самогонкою промишляти. Чи ти подумав над цим своєю дурною головою?
- Не подумав, - оглянувся Полiкарп. Перед ним суддями сидiли дiди. I
раптом тверезi сльози затрiпотiли на вiях чоловiка. - Будь вона проклята,
ця самогонка, щоб я бiльше ляпався з нею.
- Бережи кожну зернину...
- Так я ж з бурякiв гнав, нех вона горить... Чому я не послухався
Степаниди...
- Як вона? - добрiє голос Iвана Тимофiйовича.
- Увесь час зi мною воювала. Самогонка - це розслаблення душi - каже...
Дiди прощаються з Iваном Тимофiйовичем i обережно розходяться вулицями,
несучи, як скарби, першi листiвки.
На краю села Побережного вигуком зупиняє полiцай:
- Ти чого, дiду, пiзно шляєшся?
Старий прикидається глухим i дiловито прямує до Бугу.
- Зацiпило тобi? Чого увечерi ходиш?
- Га?.. Добрий вечiр.
- Чи добрий - не знаю, не куштував... Чого пiзно лазиш?
- Парубкувати надумавсь, - сердито випалює старий. - Розкричався, мов
на батька. Де ти рiс, такий горлопан...
- Значить, парубкувати задумав, дiду? Саме пора! - полiцай регоче i
пропускає Побережного.
- Тьху на тебе, рiпиця паскудна, хвiст свинячий, - спльовує старий.
* * *
Марта вибирала на городi матiрку, коли з-за кущiв бузку з гiднiстю
висунувся довгов'язий Лiфер Созоненко. На ньому чорнi штани i
багатокишенний френч, пошитий на зразок нiмецького, пiд носом смужка
вусiв, на рукавi пов'язка. В одяг i картуз понатикано гудзикiв
катафалкового кольору. Женучи перед собою худющу тiнь, вiн самозадоволено
пiдходить до молодицi.
- Працюєш, товаришко бригадирша?
- Працюю, пане полiцаю, - процiдила крiзь уперто стисненi уста.
- Пане старший полiцаю, - поправляє i смiється. - Не все ж вам старшими
бути. Перемололося ваше, половою за вiтром пiшло, костями на полях жовтiє.
А наше, слава богу, панiкадилом засiяло.
- Зачадило, а не засiяло, трясця твоїй матерi! - несподiвано позаду
озивається лютий голос тiтки Дарки.
- Ти менi, бабо, агiтацiєю не занiмайся. За цi штучки тепер i на шворцi
можна культурно подригати ногами - заняття не з дуже веселих, но
пользiтельно для декого, - не сердячись, зверхньо роз'яснює Созоненко.
Самозадоволення Прямо сочиться з його широких очей, виблискує на вузькому
обличчi. Вiн зараз упивається своєю владою i закругленою, перетиканою
колючками лихих натякiв мовою. - Ну, что ти розприндилась? За вчорашнiм
днем жалкуєш? Не совiтую. Краще мотнись до хати i видумай що-небудь
чоловiковi. I то - обертайсь пропелером.
- Дуже просимо, пане полiцаю, до хати, - уїдливо запрошує Дарка.
- Пане старший полiцаю, - методично пояснює, копiюючи свого шефа,
- Просимо, просимо, пане старший полiцаю. Може побудете в нас, то й
сипнячок на своє щастя, мовляли люди, захопите.
- Як сипнячок? - вражено насторожується.
- Отак саме: Нiна хвора лежить. Пiдете?
- Сказилася стара! - сповзає самозадоволення з вузького обличчя
полiцая, на ньому ворушаться тiнi остраху i гидливостi. Созоненко обережно
задкує вiд жiнок. - Так що, баби, не будемо сьогоднi ми сватами... А менi,
Марто, пiзнiше, коли Нiна одужає, треба сурйозно поговорити з тобою.
- Наше давно вiдговорилося.
- Гляди, чи все? - в голосi Лiфера натягуються ноти погрози.
- Усе!
- Я не такий злопам'ятний, як ти. Можу пособити тобi, а можу в такий
вузол скрутити, що кожна кiсточка мотузочком тринадцять разiв скрутиться,
а потiм трiсне. - Злоба спустошує очi Созоненка.
- Щезни з пам'ятi, - з такою тугою i ненавистю говорить, що полiцай
обертається i скорiше прямує на вулицю. За ним покiрно волочиться ще
худiша тiнь.
- З'їв! - злорадiсно кидає тiтка Дарка. - Слизняк, перевертень
паскудний... Я й налякала його - десятою дорогою, Мовляли люди, минатиме
стискалось. I, притиснувши руки до грудей, нахиливши голову вперед, вiн
так летить полем, неначе хоче перегнати посвист куль, що супроводжує i
обсновує його.
Росте в очах, немов сама бiжить до нього, груша-дичка. Рвонув за повiд,
i вже наступної хвилини, пригинаючись до шиї буланого, вiн мчить у нiч,
залишаючи позад себе пострiли.
Вiн летить у майданську дiброву, а потiм, давши коням перепочинок,
перескакує на карого i мчить, спочатку дорогою, а потiм полями, в iнший
лiс: не-сумнiвається, що завтра його шукатимуть у майданськiй, а вiн буде
в дубинi...
Не путаючи, пускає конi в гущавiнь, а сам лягає пiд дубом, поклавши в
узголов'я автомат.
На свiтанку випала роса, i вiн, їжачись, прокидається вiд голоду i
вiльгостi.
Густа, немов молозиво, розсип колихалася на деревах i травi. В
округлому листi невисоких колючих кущiв синiють дрiбнi тернини, оповитi
темносизим пилком. Пахне почорнiлий висохлий глiд i, як дятел, тукають,
зриваючись з замшiлих дерев, тугi, з краплинками ледве помiтного
ластовиння, Кислицi. Хруснув пiд ногою жолудь - рясно лежали вони пiд
дубом, продовгуватi i вiдточенi, на диво схожi на набої до автомата.
"Понадився глек воду носити, - насмiхався з себе Дмитро, згадуючи
вчорашнє. - Думалось, що фашист настiльки дурний, що десь щастя
завалялось, що не лежиш без заднiх нiг на холоднiй рiллi. Думав, думав,
мудрував, мудрував - i вимудрував... Нi, коли хочеш боротися з ворогом -
ширший захоплюй покiс, поле захоплюй..."
Далеко, далеко заскрипiла пiдвода. Вздовж дубини на Beликому шляху з
липами перемежовуються старi велетнi-дуби; на ровах зеленими човниками
поблискують листи конвалiї; темнiють круги чебрецю, парасольки
переквiтлого тмину.
За деревами пробурчала машина, приглушила скрип колiс, i знову
курликання колiс вплiтається в насторожену тишу лiсового супокою. На
парокiнному возi сидять двоє полiцаїв, а бiля них лежить нерухома постать
в зеленому.
Ой, го-оп, Ти-итяна,
Пи-ироги, сми-итана,
А за ту-ую сми-итану,
Цi-iлував я Ти-итяну.
Iкає, похитуючись на возi, розiмлiлий вiд горiлки полiцай i б'є себе
пiдборiддям по запалих кiстлявих грудях.
- Демиде, в тебе горiлки нема?
- Пiшов ти к чорту, - огризається Демид, тримаючи гвинтiвку в руках. -
Ти за лiсом краще дивися.
- Чого менi за лiсом дивитися? Чого я в лiсi не бачив? А в тебе,
Федько, нiчого нема? - звертається до фурмана, молодого парубка.
- Нема, - понуро обертається той i важко зiтхає, його юне обличчя аж
посiрiло вiд внутрiшнього болю i жалю.
- Ну i чорт з вами. Приїду в крайс - там загуляю...
Ой, го-оп, Ти-итяна,
Пи-ироги, сми-итана...
- Руки вгору, чорти! - вискакує на рiв, нацiляючись автоматом на
Демида.
Той кидає гвинтiвку на землю i, блiднучи, наче крейда, високо пiдiймає
руки, долонями всередину. П'яний, поглянувши з-за плеча, ще нiчого не може
второпати. Вiзник кинув вiжки пiд ноги коням i теж витягає руки, великi,
чорнi.
- Я кому сказав руки вгору?! - скаженiє Дмитро. - Ставайте рядом! Кого
везете?
З воза пiдводиться закривавлене, вкрите синцями обличчя з розпухлими
губами. Невiдомий з стогоном падає обличчям на солому.
- Ану прав, хлопче, в лiс. Та швидко крутись менi. А ви за возом, -
звертається до полiцаїв, косуючи очима по шляху.
Федiр метушиться мiж кiньми, що заступили вiжки, потiм прямує в дубину;
мовчки за возом з пiднятими руками iдуть полiцаї, i знову над полудрабком
пiдводиться закривавлена голова.
"Молодi, здоровi, бикам в'язи скрутили б, а вони - в полiцiю служити!
Корiнцi куркульськi! Запроданцi!" - ледве стримує себе, щоб не випустити
чергу.
- Кого везете?
- Лейтенанта, - тверезiє п'яний полiцай, i його чорнi очi рiзко
видiляються на сiрому обличчi з тонким загостреним носом.
- Розв'яжи, хлопче, командира.
Федiр кидається до воза, i через хвилину, болiсно кривлячись, невисокий
чоловiк пiдходить до Дмитра.
- Хто вас бив? Обоє?
- Обоє, - не дивлячись на полiцаїв, вiдповiдає лейтенант. Дмитро
пiдкинув автомат.
- Дядьку, за що ж мене? Я ж... Я... - судорога перекривлює тонкi риси
протвереженого обличчя, що з бiлого стає жовтим i починає парувати.
- За те падлюко, що в полiцiю пiшов, за те, що руку на радянських людей
пiдняв, - кривлячи рота, рубає Дмитро.
- Не вбивайте їх, - благає вiзник.
- Чому?
- Тодi мене полiцiя закатує, життя не буде.
- Я ще подумаю, чи буде тобi життя, чи нi, - загрозливо блиснув очима.
- За скiльки найнявся людей на той свiт перевозити? Помiчником смертi
хочеш бути?
- Мене ж заставили.
- Не вiрю. Молодого, такого бугаюгу, щоб заставили... Хлiб ти чий до
цього часу їв? Нiмецький? - нацiлюється на полiцаїв.
- Дядьку! Не губiть мене. Я ж українець, - заклацали зуби в Демида.
- Ти українець!? Ти українець!?. Ти слизняк! Перевертень! Приймак
нiмецької повiї! Ти!.. - i люто розряджує автомат.
Iз хрипом падає незграбна довга постать у вогку лiсову тiнь, а її
наздоганяє друга, менша... Мертвi сльози боягуза бризнули з побiлiлих очей
Демида i розтiклись по жовтозеленiй обм'якшенiй шкурi, не торкнувшись нi
однiєю краплиною ранкової землi.
Злякано застиг бiля коней молодий вiзник.
- Скидай штани, песький син! Швидко менi! - звертається до Федора,
витираючи долонею стягнуте, туге чоло.
- Дядьку!.. - благає хлопець.
- Нiчого, нiчого! I голий додому зайдеш. Хай полюбується тобою,
красунем, дiвчина, почервонiє за тебе - i в очi плюне.
- Хоч труси оставте! - навертаються сльози.
- Я тебе оставлю. Не боявся грiшну душу показувати, так тепер грiшним
тiлом посвiти.
- Нi, не буду скидати! - раптом рiшуче хлопець застiбає гудзики. - Як
хочете - вбийте або до себе приймiть. Вiрою служитиму. Хiба я не шукав
партизанiв?
- Менi таких перевозчикiв не треба.
- Дядьку, вiзьмiть, не помилитесь. Я кулеметником буду.
- Товаришу, а може з хлопця щось вийде? - торкається його руки
лейтенант.
Задумавсь на хвилину, не спускаючи погляду з обличчя Федора, що
покривалось потом i рухливими округлими плямами.
- Дякуй червоному командировi. Вiн тебе, поганця, пожалiв.
Федiр знiяковiло кланяється лейтенантовi.
- Будемо знайомi. Бригадир Дмитро Горицвiт, - впритул пiдходить до
лейтенанта.
- Лейтенант Сава Тур.
- Куди ж тепер думаєш?
- До вас партизанити. Куди ж iнакше.
- Член партiї?
- Комунiст.
- Гаразд, - повеселiшав Дмитро. - Будеш у нашому загонi комiсаром. Тобi
командиром годилося б, так я непартiйний.
- А де ж ваш загiн?
- Загiн? Я, та ти, та цього безштанька захопимо. Бач, якими овечими
очима дивиться...
- I це всi?
- Усi.
- Он як, - беззвучно смiється Тур, i його пiдбите око нервово
здригається.
- Нiчого, одна зернина дає жменю зерна, - впевнено говорить Дмитро i
собi посмiхається. - Серед людей не залишимось без людей, - хай лише
почують про добрi дiла.
Другої ночi, залишивши на Городищi Тура i Федора Черевика, вiн поскакав
на пасiку, щоб дiстати харчiв i всякого iнструменту. Втома хилила до
гриви, валила з коня.
Пустив буланого на галяву, а сам швидко i тихо пiшов на пасiку.
Блiде мiсячне сяйво освiтило довгi ряди вуликiв; м'яким синюватим
свiтлом переливалися стiни старої хати. Бiля дуплянки пiд грушею щось
заворушилось, i Дмитро сторожко вiдскочив у тiнь, схопившись за автомат.
- Дмитре Тимофiйовичу, це ти? - вийшов назустрiч Марко Григорович.
Тiльки тепер помiтив Дмитро, як за останнiй час подався старий
пасiчник. Глибокими тiнями залягла в очах мовчазна печаль, опустились
прямi плечi, тремтливою стала хода.
- Надокучив я вам, Марку Григоровичу.
- I не смiй такого казати. Щоб i словом не обмовився менi, - постукав
палицею по землi. - Чи ти думаєш - менi два вiки жити треба?.. Находився
по зеленiй землi, пожив мiж людьми, дiтей виростив - пора i честь знати. А
спом'яне хто з людей пiсля смертi добрим словом - для старого й це добре.
Ми люди простi, - i зiтхнув. - За дочкою нудьгую. Усе бачу її: то
маленькою дiвчинкою, то вже студенткою. Вона у мене без матерi росла - сам
доглядав, тому й найбiльше впам'ятку.
- Славна дiвчина.
- Славна, - зрадiв Марко Григорович, що хоч розмовою можна було одвести
душу. - Вiсiм рокiв їй було, а вона вже по господарству, як господиня,
порається. Горщик не пiдiйме до припiчка, так приставляє ослiнчика, потiм
вилазить сама на ослiнчик i ставить у пiч. I уроки, бувало, виучить, i
їсти наварить, i менi на пасiцi помагає. Проворна дiвчина була.
Сiли на колодi, помовчали. Знову десь у кущах заспiвав молодий соловей.
"Осiнь надходить. Треба запастися мукою, збудувати землянку в
Городищi".
Хитнувся мiсяць над деревами, мальками скинулись роси.
- Засну, i зразу ж прокинусь, - здається, iде моя Соломiя до мене.
Вийду їй назустрiч, а нiде нiкого, тiльки дерево шумить i печалиться.
"Чому ж дерево печалиться?.. Осiнь, вiйна. Людям i лiсам тепер
найбiльше дiсталося... Хто ж то чорнiє на дорозi? Їй-право, Соломiя", -
пiдсвiдомий поштовх виводить його з напiвсну, i Дмитро довго не може
зрозумiти, де вiн i що з ним.
- Ходiмо, Дмитре Тимофiйовичу, до хати. Заснеш часину, другу.
- Ходiмо. Так спати хочеться, - признався, позiхаючи. - За двi ночi
може години три вiдпочив.
- Хоч вдалось що-небудь зробити?
- Не без того.
- От дурна голова! - вдарив себе рукою по лобi Марко Григорович. - Я й
забувся, що приходив до мене на пасiку мiй однолiток - дiд Хмара, Денис
Вiкторович. Ти ж знаєш його?
- Пригадую трохи. Це той, що колись замолоду, розсердившись на кiлькох
парубкiв, поздiймав з них кашкети, руками пiдняв бiля острiшкiв верх
чиєїсь хати i вклав їх в замок.
- Вiн самий, вiн самий. Бити парубкiв не хотiв - одним кулаком убив би,
то так позбиткувавсь над ними. Вiн трьох фашистiв убив, а тепер партизанiв
шукає. Бабу його, все господарство - вогнем пустили. Спалили. Прийми його,
Дмитре Тимофiйовичу, до себе. Крiпко лютий чоловiк став. Битиме ворога, як
траву коситиме.
- Чого ж, хай приходить, нам такi потрiбнi, - погодився Дмитро,
зачиняючи сiнешнi дверi i широко вбираючи грудьми медовий настiй лiсових
яблук.
- Оце й добре, - закивав головою Марко Григорович, - я йому сказав, щоб
до мене ще прийшов, а сам потерпав, чи згодишся ти. Може що перекусиш?
- Спасибi. От харчiв у вас трохи вiзьму. Розживемося - вiддам. Сокиру,
пилку треба нам.
- Що, будуватись думаєш?
- Еiе.
- Муки вам треба?
- Аякже.
- В Майданi Петрикiвському вже млин працює, нiмцям пшеницю меле, а
дядькам мельник хiба що крадькома який пуд передере. Чоловiк вiн хороший.
Поїдь туди й набери кiлька мiшкiв.
Дмитро засовується у ванькирчику, набитому вуликами, дiжками, рамами, i
зразу засинає нервовим чутким сном. Прокидається вiд скрипу дверей,
голосiв Марка Григоровича i невiдомого. Руки мимохiть знаходять зброю.
- Дмитре Тимофiйовичу, пусти. Гiсть прийшов. Вiдчиняє дверi; у ванькир
входить з автоматом високий огрядний дiд з невеликою бородою.
- I поспати не дадуть. Денис Вiкторович дуже нетерплячий чоловiк, -
посмiхаючись, iде в хату Марко Григорович.
- Спиш, значить? - оглядає Хмара недобрим i недовiрливим оком Дмитра.
- Сплю, дiду, - з цiкавiстю вивчає правильне, строге, неначе з дерева
вирiзане обличчя.
- Крiпко спиш?
- Крiпко сплю.
- I на перинах любиш поспати? - вже єхидним i злим голосом допитується
Хмара.
- I на перинах люблю, - Дмитро ледве стримує усмiх, бачачи, як його
слова дратують дiда. - Особливо, коли перини пуховi. А ще як з гусячого
пуху - луччих у свiтi нема. Ну, я вже не кажу про лебединий.
- Розпросукин же ти син пiсля цього! - наливається буряковим соком дiд.
- Зашився на пасiцi, як трутень, а тебе ще й за партизана вважають. Ох,
субчик ти, субчик, як подивлюсь я на тебе. Такi пики невмиванi,
подiставали бронь, а коли нашi вiдступили, то вони або додому до бабиної
спiдницi повернулись, або в лiсах агiтацiю про пуховi подушки розводять.
Шукав чого-небудь кращого, нiж отi жевжики, i вимiняв шило на швайку.
- Якi жевжики? - насторожився Дмитро.
- Такi ж, як i ти - одним миром мазанi. Шукав я орлiв, а на свинячi
хвости напав.
- На кого ж ви напали?
- Та на кiлькох чортiв, що крутяться, наче кiзяк в ополонцi, а людям i
воду гидко брати... Що ж ви робите? - питаю їх.
- Книжечки читаємо.
- А ще що?
- Героїчно ждемо Червону Армiю.
- А ще що?
- З нас i цього досить.
- Чуєш, якi? Вони героїчно вiдсиджуються i харчi переводять. Це, прямо
тобi виходить, як у ледачого молотника: млинцi з'їв, вареники з'їв, а вже
третя робота - цiпом крутити - йому не пiд силу... I твоя програма,
значить, спати на перинах i героїчно ждати наших? А радянську владу хай
твої товаришi захищають? Бо тобi вилежуватись треба?
- Нi, дiду, - вперше за весь час вiйни смiється Дмитро.
- А яка ж твоя програма? Книжечки читати?
- Фашиста бити, дiду, моя програма. Бити, доки нi одного не залишиться
на нашiй землi.
- А ти не брешеш?
- Нi, дiду, старий вже брехати.
- Така програма менi по душi. Ну, й обманщик ти, Дмитре Тимофiйовичу.
Хiба ж я твого батька не знав? Славний чолов'яга. А як почув твої
теревенi, то й думаю: "Лев був Тимофiй, а зайця виплодив". Так де ж ти
фашиста б'єш? На перехрестi не твоя робота?
- Моя.
- Ну, приймай i мене до себе. Одному, як вовковi, блудити нiяк не
випадає. А перини в тебе навряд чи з гусячого пуху, - великою рукою
торкнувся лiжка, застеленого рядном з валу. I на суворому обличчi
з'являється щось подiбне до j, усмiшки, ворушачи кострубатi брови i
розгладжуючи глибокi зморшки надбрiв'я.
XXV
На згорбленому, подiрявленому напiвзаплилими вирвами полi зустрiлися
згорбленi дiди.
- Ех, хлопцi, хлопцi... Що воно робиться тепер? - замiсть вiтання,
якось безнадiйно махнув рукою Семен Побережний, i його в твердих прожилках
повiки забилися чорними тiнями. Невеличке, сухе, як волоський горiх,
обличчя старого пiсля смертi наймолодшого сина ще бiльше зсохлося, ще
бiльше потрiскалося кривизною переплетених зморщок.
- Да-а... Тепер i поля - не поля, i життя - не життя, - нi до кого не
звертаючись, зiтхнув Кирило Iванишин. - Живеш наче не на землi, а на
хмарi: от-от у безодню провалишся. Краще було б i не доживати до такої
години... Як святу ниву спаскудив фашист. Стебло на триня перемолов, колос
у грязь утоптав, а ще лютiше топче людську долю, життя в могили вганяє.
- Хто сам довго не збирається жити, той усе живе зi свiту зводить, -
двома обледенiлими росинками блиснули червонi очi Йосипа Киринюка.
- Ех, хлопцi, хлопцi... - клаптиком туману гойднулася рiденька, з
просвiтами борода Побережного. Думки, спогади, туга так налягли на нього,
що вiн бiльше нiчого не може сказати i повертається до рiки: хай не бачать
люди вологи на запечалених очах.
Над самим Бугом iз мороку пароплавом окреслюється його нова осиротiла
хата. Як вона ще недавно радувала зiр старого, бо тiльки щасливi дороги
сходились i розходились од неї. Знатнi хлiбороби приходили до Захара i
Семена, приїжджали робiтники з суперфосфатного заводу, не минали їхньої
домiвки i Iван Васильович i Генадiй Павлович. Тут гомонiли, як краще
засiяти поле, i вболiвали над долею Абiссiнiї; тут дитячi ноженята вперше
ставали на землю батькiв, i сюди приходили листи од воїнiв, що бiля самого
кордону оберiгали Батькiвщину; тут захоплювались мужнiм словом Iбарурi i
плювалися при однiй згадцi про зрадникiв Мюнхена та бажали їм не менше
сотнi болячок у печiнки.
- Пам'ятаєте, як ми цю ниву з Iваном Васильовичем оглядали? - згадує
Киринюк. - Увiйшов вiн у жито, колос лице йому обвiває, а вiн навiть очей
не заплющує: така була дорога Iвану Васильовичу наша мужицька робота.
- Бо партiйний вiн чоловiк, серце людське мав.
- Мав i має, - тихо поправляє Побережного Киринюк.
- Вiрно, вiрно, - швидко схоплюється Побережний. - Тiльки де вiн тепер?
Хоч би одне слово почуть вiд нього, чи довго таке безголов'я буде... Ти,
Йосипе, не чув, як здоров'я Iвана Тимофiйовича?
- Та яке там здоров'я! Лежить. Тяжко осколки його порешетили. З ногою
погано.
- А з серцем, надiйсь, гiрше, - у зморшках Киринюка скупими сльозами
блищать їдкi крапельки мряки.
- Воно так у кожної порядної людини,
- У кожної...
I не змовляючись, дiди побрели туманом до Iвана Тимофiйовича.
Марiйка стрiла старих на подвiр'ї, охнула, заметушилась, жалiсно
всмiхнулась i, звичним рухом поправляючи хустку, повела гостей до хати.
Iван Тимофiйович, пожовтiлий i змарнiлий, високо лежав на широкому
лiжку.
I тiльки тепер дiди побачили, що його голова зовсiм побiлiла, а вiд
втомлених очей безлiччю промiнцiв розходилися м'якi старечi зморшки.
"Еге, та вже й Бондарю шостий десяток стукає", - вперше подумав
Киринюк, обережно сiдаючи коло лiжка, йому, як i всiм у селi, знаючи вдачу
Iвана Тимофiйовича, нiколи навiть на думку не спадало, що Бондар не
молодий вже чоловiк.
- Спасибi, добрi люди, що прийшли, - тихо звучить голос Iвана
Тимофiйовича. А Киринюковi все не вiриться, що Бондар лежить у постелi.
Нi, то вiн говорить зi сцени великого залу, i слова його, мов голуби,
пурхають до крайнiх дверей, де завжди любив мовчазно сидiти серед молодi
старий коваль.
- Ех, Iване, Iване, як тебе горе побiлило, - хитає головою Iванишин. -
А колись я тебе на руках носив. Давно то було... Вмирати б пора менi.
- А не рано? - так само тихо запитує Iван Тимофiйович.
- Чого там рано. Тепер життя, повiр, не варт щербатої копiйки, -
прибiднюється Iванишин, як прибiднюються старi люди, знаючи, що їхню мову
приймуть з спiвчуттям.
- I ви так думаєте? - звернувся Iван Тимофiйович до Побережного та
Киринюка, i на його устах ворухнулася така знайома хитрувата усмiшка, що
навiть Марiйка повеселiшала.
На неї недобре покосився Побережний.
- Ти б, жiнко добра, метнулася собi по господарству, абощо.
Марiйка скипiла i, червонiючи, вилетiла на двiр.
- Бомбою метнулася, - повiдомив Побережний, заглянув в усi кутки, сiв
бiля хворого i гаряче заговорив:
- Думай не думай, Iване Тимофiйовичу, а просвiтку ну нiякого i на
макове зерно нема. Усе найкраще поїхало, вiдiйшло вiд нас. Сини, наче лiта
молодi, вiдiйшли. Де вони тепер? I чи цвiтом цвiтуть, чи бiлим снiжком
обмерзають? А що ми, старi, без молодої сили? Стерня порожня... От хоч би
крихiтку правди почути... Щоб наша партiя обiзвалася до нас, то ми б уже
знали, як життя цiнити. А як же iнакше? Бо партiя - це наш великий шлях i
сини нашi... Найкращi, як зерно наливне.
Затихло в хатi. Всi з напруженням чекали, що скаже Iван Тимофiйович. I
вiн, витерши рукавом липкий хворобливий пiт, зосереджено поволi заговорив.
- Ви, люди добрi, прибiднюватися почали, по-одноосiбницьки
прибiднюватися. I це погано. Цiнуйте життя своє, воно ще пригодиться! А
життя фашистiв, полiцаїв, старост справдi щербатої копiйки не варт. З
грязi воно виплодилося i сконає в грязi.
- Це так, це так, - закивав головою Киринюк.
- А слово партiї, - захвилювався Iван Тимофiйович, - ви щодня почуєте,
тiльки вмiйте прислухатися до нього. Про вибух на залiзницi знаєте?
- Чули... Кажуть люди: два санiтарних поїзди вивозили побитих i
покалiчених "цюрюкiв".
- Ось вам перше слово партiї: так треба робити з фашистами .. Про
знищення полiцаїв i старости в Iвчанцi знаєте?
- Чому нi... Туди їм i дорога.
- Це друге слово партiї: так треба розправлятися з зрадниками,
перевертнями i рiзними недоносками... Жданiвський тартак знаєте?
- Чому не знати. В тридцятому роцi вирiс, щоб скорiше будувалися ми.
- I стояв вiн до того дня, поки не захотiли вороги хазяйнувати на
ньому. Тiльки встигли вони розпустити першi колоди, аж вночi тартак ясним
вогнем пiднявся угору Це третє слово партiї: нiчого, крiм смертi, не
давати ворогам.
- Правду говориш, Iване Тимофiйовичу.
- Iскру побачили.
- Значить, i тепер, як завжди, партiя з нами.
- Як завжди! - мiцнiє голос Iвана Тимофiйовича Уже не витираючи поту з
обличчя, вiн звiдкись дiстає невеличкий аркуш клiтчатого паперу i майже
напам'ять читає:
"Народе України!
Пiднiмайтеся всi на допомогу Червонiй Армiї. Наближайте день
визволення!
В кожному селi, в кожному мiстi органiзуйте партизанськi загони!
Всi до партизанських загонiв, всi на розгром ворога!
Смерть нiмецьким окупантам!"
- Друкована! - багатозначно повiдомляє Побережний. - Хто пiдписався?
- Пiдпiльний обком КП(б)У.
- Ну, тодi дiло на твердому грунтi стоїть, на твердому... Iване
Тимофiйовичу, дай нам цей документ. Ми його в кожнiй хатi, в кожнiй
надiйнiй хатi, як закон, прочитаємо.
- Берiть! - i Iван Тимофiйович подав здивованим дiдам не одну, а три
листiвки.
- Спасибi, Iване Тимофiйовичу, - дякує Побережний i строго звертається
до старих: - А вскоче, хлопцi, хто в бiду, кажiть - найшов на полi,
аероплан скинув... Хай йому всякi недоноски на хвiст солi насиплять...
В цей час заскрипiла хвiртка, на подвiр'ї спiвуче заляскотiв чоловiчий
голос, забиваючи слова Марiйки. Дiди почали подалi заховувати листiвки.
Незабаром у хату, чiпляючись за одвiрки, ввалився пiдпилий Полiкарп
Сергiєнко.
- Iване Тимофiйовичу, голубе сивий, кликали? Ось я i з'явився, як часи,
а часи, як трамвай. Подаруночок вам, - вийняв з кишенi пляшку. - Первак!
Горить, аж гай шумить, та все синiми цвiтами. Як синє море, котре
неглибоке i в котрому нема дна.
- А клепки в тебе є? - рiзко обриває його Iван Тимофiйович.
- Клепки? - незрозумiле вiдхиляється Полiкарп. - Де? В бочках з
закваскою? Усi, як з пушки! I холодильник є. От холодильник - усiм
холодильникам холодильник.
- Устану, Полiкарпе, - на твоїх плечах поб'ю його, - так говорить Iван
Тимофiйович, що Сергiєнко починає щось думати.
- Не штука побити - зробити дорожче коштує. За що такий гнiв? Хiба я
що?
- Нiщо! Обмий зараз же голову холодною водою.
- Це я вльот зроблю, як часи! - наспiвуючи, кидається Сергiєнко на
кухню, невпопад бряжчить вiдром, квартою, i незабаром, розкуйовджений та
притихлий, рiвнiше входить у кiмнату.
- Ти серйозно задумав стати самогонщиком? - допитується Iван
Тимофiйович, стискуючи зашерхлi уста.
- Люди женуть - i я жену. Горе залити хочеться, бо на тiнi з'їдає воно
душу. Хоч сивухою душиш бiду.
- Значить, душу колгоспника ти хочеш смердючою самогонкою залити... Щоб
я вiд тебе цих слiв нiколи не чув!
- Нiколи не почуєте, - з готовнiстю заспiвав Сергiєнко.
- Вона йому синiми цвiтами горить, - не може заспокоїтися Iван
Тимофiйович.
- Бiльше повiк не горiтиме синiми цвiтами.
- Водичкою будеш розбавляти? - з'єхидничав Побережний.
- Водичкою, - твердо погодився Полiкарп i зразу ж розсердився: - От i
збили чоловiка. Не збивайте мене, я й сам якось зiб'юся.
- Щоб менi завтра своє пiдприємство у печi спалив або в Бузi потопив.
- I спалю i втоплю чортову машинерiю.
- Ех, безсовiсний ти чоловiк! - напавсь Побережний. - В таку годину
самогонкою промишляти. Чи ти подумав над цим своєю дурною головою?
- Не подумав, - оглянувся Полiкарп. Перед ним суддями сидiли дiди. I
раптом тверезi сльози затрiпотiли на вiях чоловiка. - Будь вона проклята,
ця самогонка, щоб я бiльше ляпався з нею.
- Бережи кожну зернину...
- Так я ж з бурякiв гнав, нех вона горить... Чому я не послухався
Степаниди...
- Як вона? - добрiє голос Iвана Тимофiйовича.
- Увесь час зi мною воювала. Самогонка - це розслаблення душi - каже...
Дiди прощаються з Iваном Тимофiйовичем i обережно розходяться вулицями,
несучи, як скарби, першi листiвки.
На краю села Побережного вигуком зупиняє полiцай:
- Ти чого, дiду, пiзно шляєшся?
Старий прикидається глухим i дiловито прямує до Бугу.
- Зацiпило тобi? Чого увечерi ходиш?
- Га?.. Добрий вечiр.
- Чи добрий - не знаю, не куштував... Чого пiзно лазиш?
- Парубкувати надумавсь, - сердито випалює старий. - Розкричався, мов
на батька. Де ти рiс, такий горлопан...
- Значить, парубкувати задумав, дiду? Саме пора! - полiцай регоче i
пропускає Побережного.
- Тьху на тебе, рiпиця паскудна, хвiст свинячий, - спльовує старий.
* * *
Марта вибирала на городi матiрку, коли з-за кущiв бузку з гiднiстю
висунувся довгов'язий Лiфер Созоненко. На ньому чорнi штани i
багатокишенний френч, пошитий на зразок нiмецького, пiд носом смужка
вусiв, на рукавi пов'язка. В одяг i картуз понатикано гудзикiв
катафалкового кольору. Женучи перед собою худющу тiнь, вiн самозадоволено
пiдходить до молодицi.
- Працюєш, товаришко бригадирша?
- Працюю, пане полiцаю, - процiдила крiзь уперто стисненi уста.
- Пане старший полiцаю, - поправляє i смiється. - Не все ж вам старшими
бути. Перемололося ваше, половою за вiтром пiшло, костями на полях жовтiє.
А наше, слава богу, панiкадилом засiяло.
- Зачадило, а не засiяло, трясця твоїй матерi! - несподiвано позаду
озивається лютий голос тiтки Дарки.
- Ти менi, бабо, агiтацiєю не занiмайся. За цi штучки тепер i на шворцi
можна культурно подригати ногами - заняття не з дуже веселих, но
пользiтельно для декого, - не сердячись, зверхньо роз'яснює Созоненко.
Самозадоволення Прямо сочиться з його широких очей, виблискує на вузькому
обличчi. Вiн зараз упивається своєю владою i закругленою, перетиканою
колючками лихих натякiв мовою. - Ну, что ти розприндилась? За вчорашнiм
днем жалкуєш? Не совiтую. Краще мотнись до хати i видумай що-небудь
чоловiковi. I то - обертайсь пропелером.
- Дуже просимо, пане полiцаю, до хати, - уїдливо запрошує Дарка.
- Пане старший полiцаю, - методично пояснює, копiюючи свого шефа,
- Просимо, просимо, пане старший полiцаю. Може побудете в нас, то й
сипнячок на своє щастя, мовляли люди, захопите.
- Як сипнячок? - вражено насторожується.
- Отак саме: Нiна хвора лежить. Пiдете?
- Сказилася стара! - сповзає самозадоволення з вузького обличчя
полiцая, на ньому ворушаться тiнi остраху i гидливостi. Созоненко обережно
задкує вiд жiнок. - Так що, баби, не будемо сьогоднi ми сватами... А менi,
Марто, пiзнiше, коли Нiна одужає, треба сурйозно поговорити з тобою.
- Наше давно вiдговорилося.
- Гляди, чи все? - в голосi Лiфера натягуються ноти погрози.
- Усе!
- Я не такий злопам'ятний, як ти. Можу пособити тобi, а можу в такий
вузол скрутити, що кожна кiсточка мотузочком тринадцять разiв скрутиться,
а потiм трiсне. - Злоба спустошує очi Созоненка.
- Щезни з пам'ятi, - з такою тугою i ненавистю говорить, що полiцай
обертається i скорiше прямує на вулицю. За ним покiрно волочиться ще
худiша тiнь.
- З'їв! - злорадiсно кидає тiтка Дарка. - Слизняк, перевертень
паскудний... Я й налякала його - десятою дорогою, Мовляли люди, минатиме