Страница:
цiкавiше буде.
- Та покинь ти лепетати, - вступилася Югина. Промита крем'яниста
мозаїка дороги попливла в м'якi тони блакитносизої долини. Збiльшувалися
постатi хлопцiв. Ось вони, обвiтренi, налитi незатвердiлою силою, легкi в
ходi, порiвнялися з дiвчатами.
- Добрий вечiр, красунi! - поздоровкався високий смуглявий юнак у
голубiй безрукавцi. На його руках тремтiли й набухали рухливi м'язи.
- Добрий вечiр, або що? - задиркувато обiзвалася Софiя.
- Ти, дiвчино, гостра нiвроку.
- А ви притупились? Це пiсля роботи буває. Хлопцi засмiялися. Василина
обурено смикнула Софiю за блузку.
- Люблю таких, - блиснув яструбиним поглядом смуглявий, пiдiйшов ближче
до Софiї.
- Спасибi за любов. Вона у вас рання, як жайворонок. Глядiть, не
сполохайте або оскому не набийте. Шкода буде, - з удаваною зажуренiстю
вклонилася Софiя. - Ви не з Комсомольського?
- З Комсомольського, з Комсомольського, - зразу розцвiли обличчя
хлопцiв. - А ви звiдки?
- Не скажемо, щоб стежки не протоптали.
- Тодi ми трактором приїдемо.
- То друге дiло.
- Про вас i сьогоднi в райкомi згадували. Хвалили, - обiзвалася Югина,
з подивом i захопленням слiдкуючи за хлопцями, бiля яких уже стояла горда
слава. "Славнi, i простi, простi... наче брати".
- Ви з райкому? Комсомолки? Друзi нашi! - зрадiли хлопцi й почали
знайомитись.
- Марко Лебедев. З Поволжя.
- Давно у нас живете?
- З двадцять першого року. Пiд час голоду привезли сюди.
- Левко Орленко. В минулому наймит, тепер голова комсомольського
колективу, - подав руку Софiї смуглявий юнак.
- Софiя Кушнiр, наймичка в минулому й тепер.
- Зате в майбутньому не будеш.
- Вже заглянули в мою судьбу?
- Заглянув, Софiє, - твердо промовив Орленко. - Згадаєш моє слово через
пару рокiв.
- Згадаю, - зiтхнула дiвчина. - 3 роботи йдете?
- З роботи. Болото в порядок приводимо. Хочемо, щоб не вовчою ягодою, а
садами шумiло воно, полуницею червонiло... То комсомольський квиток у
руцi?
- Комсомольський. Сьогоднi отримали, - вiдповiла з хвилюванням.
- Так загубити можна.
- Не загублю. А ви де свiй носите?
- Бiля серця.
- I ми покладемо бiля серця, - вiдповiла Софiя за всiх дiвчат.
Пiд'їхав трактор. Софiя, тягнучи за руку Василину, кинулася до нього.
Закурений чубатий тракторист скочив на землю i наче прирiс до неї.
- Ох, i машина! - захоплено вирвалося в Софiї. - До неї можна
приторкнутися?
- Можна, - великодушно промовив тракторист, так, начеб вiн щонайменше
дарував усi багатства дiвчинi.
- Тепла, як людина, - уже кругом оглядувала машину. - Василино,
порухай... Вона прямо умирає за трактором, - пояснила хлопцевi.
- Софiє...
- Справдi? - зацiкавився тракторист. Василина горiла рум'янцем, вже не
можучи й слова промовити.
- Справдi, справдi! - вiдповiла за неї Софiя. - От поговорiть iз нею.
Вона вже знає, що таке радiатор ї з чим його їдять. - Метнулася до Югини,
красномовно показуючи їй поглядом на оторопiлу Василику й тракториста.
- Дiвчата, вам не боязко iти додому?
- Анi чуть. А вам не страшно в лiсi жити?
- Звикли.
- Вовки не нападають?
- Буває. Коли чотириногi, а коли й двоногi.
- Як живеться вам?
- Добре, дiвчино. Краще за всiх.
- I завжди так було?
- Спочатку тяжко доводилося, коли в лiсах не було нi кола, нi двора. На
землi спали, небом вкривалися, вогнем од вовкiв огороджувалися... Держава
нас на мiцних долонях пiдняла. Приходьте в колектив, подивитесь, що
зроблено нашими руками.
- Спасибi, прийдемо.
- Привiт Самiйлу Полiщуковi. Ми зробимо рейд до вас, - перевiримо, як
працюєте.
- Прилiтайте.
- По хлiбозаготiвлi ваше село не перше.
- Зате й не останнє.
- Достойними будьте, - щиро прощається Левко Орленко, i хвилююче тепло
наливає Югину: велика батькiвська турбота ожила в словах молодого голови.
- Василина й досi з трактористом воркує. Навiть бiля керма умостилася.
От тобi й тиха вода, - пошепки повiдомляє Софiя.
По теплих дорогах розходиться юнiсть, несучи в чистих переповнених
серцях молоду музику надiй.
Мiсяць натягує над колисками долин золотi вервечки, пересновує кроснами
лiси, i дорога вже рiчкою тече мiж рухливими тiнями.
- Якi вони хорошi, хлопцi нашi, - задумливо говорить Югина, по вiнця
налита ще нерозгаданою силою почуттiв.
- Справдi, Югино, - пiдтримує її Василина.
- Особливо тракторист, - з перебiльшеною згодою киває головою Софiя. -
Такий хороший... i зразу кермо довiряє.
- Софiє...
- Життя нове будують, - продовжує Югина. - Вiдстали ми вiд них.
Наздоганяти треба.
- Югинко, чим же ми наздоженемо їх? - довiрливо тягнеться Василина до
подруги.
- Усiм, чим зможемо. Нам тепер очi вiдкрили, скiльки ми можемо зробити.
Я в созi буду працювати, невтомно...
- А я з татом слiдкуватиму, щоб нiяка погань нашi лiси не обкрадала. I
посадку сама засаджу... найкращими деревами... Югино, це теж комсомольська
робота?
- Тодi я за Варчуком прослiдкую. Дiзнаюся, куди вiн хлiб заховав.
Пам'ятаєте, дiвчата, слова Ленiна: "Боротьба за хлiб - боротьба за
соцiалiзм..." Кiнчиться мiй строк у Варчука, теж у соз запишуся. Приймете,
Югино? - присмирiла Софiя.
На дорозi забовванiв вiз. Дiвчата притихли, пильно дивлячись уперед.
Незабаром пiд'їхала пiдвода, i подруги зрадiли, побачивши Мiрошниченка i
Бондаря, з гомоном i смiхом кинулися до них.
- Вiтаю вас, наша змiна, - сердечно поздоровив їх Свирид Яковлевич. -
Достойними будьте високого звання... Ростiть великими, мужнiми,
правдивими, красивими.
- Спасибi, Свириде Яковлевичу. Куди ви проти ночi?
- За вами, опiвночницi, - усмiхнувся.
- Свирид Яковлевич затурбувався: де нашi дiти забарилися? От i виїхали
зустрiчати вас, - пояснює Iван Тимофiйович Югинi.
Дiвчина ласкавим i вдячним поглядом дивиться то на батька, то на
Мiрошниченка.
Вiз покотився сухою коренистою дорогою, заворушилися лiси, перемiщуючи
тiнi й промiння.
- Заспiваємо, дiти? - примружився Мiрошниченко.
- Заспiваємо, Свириде Яковлевичу, - зразу ж, не соромлячись, обiзвалася
Василина. її дiвчата за голос дивовижної краси прозвали лiсовим
соловейком. Вона перша сколихнула ясну вечiрню прохолоду, молодий порив
пiдхопив пiсню на крила i покотив у лiси, i, наче луна, її почали
наздоганяти мужнi затвердiлi голоси.
XXV
- За Iвана Тимофiйовича! За Iвана Тимофiйовича голосую! - прямо ще з
дверей, входячи до сельбуду, гукнув невисокий ширококостий Степан Кушнiр.
Не просячи слова, пiдiйшов до столу i, не звертаючи нiякої уваги на
президiю, заговорив голосно i впевнено:
- Хто з нас товариша Бондаря не знає? I ми знаємо, i комсомолята
знають, - пiдвiвся навшпиньки i обвiв зором всю молодь, що сидiла в
глибинi сельбуду. - В iмперiалiстичну Бондар нiмцiв бив, у громадянську -
з контрреволюцiйними гадами боровся, вiн i життя по-новому, по-новому
розумiє. От вiзьму я просте дiло - образи. Яка Марiйка не завзята баба, та
в свiтлицi вже нема нi одної, нi одної iкони.
Правда, - очi в Кушнiра бризнули смiхом, - тут i я допомiг Iвану
Тимофiйовичу. Приходжу якось до нього перед святами, а в них дома, а в них
дома...
- Степане, досить! - попросив Iван Тимофiйович з президiї.
- Дали чоловiковi слово - хай говорить, - озвався чийсь жартiвливий
голос.
- Правильно, товаришi. Бондар нiколи менi висказатись не дає. Привик,
що ми тепер друзi з ним. Iнiцiативу вбиває.
- Якими слiвцями кидає!
- Аякже. Газету я спочатку читаю, а потiм курю. А ти, Полiкарпе,
спочатку куриш, а потiм... Да. Так дома в них таке робиться, що хоч хати
вiдцурайся. "Я тобi їсти не дам, я тобi жити не дам, безбожнику!" -
кричить Марiйка i вибiгає з свiтлицi.
- Та покинь, Степане.
- Еге, так i покину. Товаришу голово, призвiть до порядку
недисциплiнованого члена президiї товариша Бондаря... Дiло ж виходить
таке: перед святами Марiйка познiмала образи, вимастила стiни i, поки
зiбралася знову вiшати своїх бороданiв, Iван Тимофiйович вльот
приспособився оздобити свiтлицю портретами i картинами. От i почалась мiж
хазяїном i хазяйкою дискусiя. Коли б не я, воно б i до рогачiв дiйшло...
Вибiгла Марiйка, а Iван Тимофiйович вiдкрив вiкно, пiдiйшов до образiв, що
один на одному стосом лежали, i каже: "Все'дно скоро свою бабу не
втихомирю, то давай повикидаємо це луб'я надвiр. Заодно вже хай
вiдлементує". Дурний, - кажу я йому...
- Степане, - аж застогнав Бондар.
- Та чого ти мордуєшся? - обурився Кушнiр. - Усi ж знають, що не дурний
ти, але тодi був такий випадок... Чудак ти, - кажу я йому. - Треба ранiше
вийняти скло - воно в господарствi пригодиться, а потiм картинками i
рамками яєшню спряжити, бо, знаю, Марiйка тобi таки їсти не дала.
- А ти думаєш - дала?
- Так ми i зробили... Шкварчить яєшня, а тут Марiйка до хати бурею
летить... Iван ледве пiд лаву не лiзе, а я зразу догадався, що треба
видумати: прикинувся таким п'яним, таким п'яним i лихим, що й справдi
жiнка подумала - з сулiю, певне, випили. Тiльки застогнала, вхопилась за
голову та й ходу од нас. I яєшнi не попробувала.
- Ти б iще про чорногузiв розказав, - сердито кинув Iван Тимофiйович.
- Та це вже всi знають, - незадоволено промовив Кушнiр i махнув рукою.
Ця реплiка, видно, збентежила чоловiка, i вiн неждано швидко, уже рiвним
голосом, закiнчив свою промову: - Кращого нам голови созу, чим Iван
Тимофiйович, не Вiдшукати. За нашу бiдняцьку правду стоїть чоловiк. На
цьому я й кiнчаю.
Кушнiр втиснувся у першому ряду; рухливий i чуткий, вiн зразу ж почув,
що хтось позаду, попирхуючи, говорив про чорногузiв. Обернувся i хмурим
поглядом почав вiдшукувати винуватця.
Люблячи веселе слово i сам умiючи щось не без гумору розповiсти, Степан
терпiти не мiг, коли хтось нагадував йому про одну iсторiю ще дитячих лiт.
Тодi Кушнiр наймитував у Пилипа Данька, до неймовiрностi богомiльного i
спритного куркуля. Весною в голодний рiк Данько помiтив, що хлопець свою
скибку хлiба дiлить надвоє i одну половину ховає в кишеню.
- Ти, байструченя, для кого хлiб засунув?
- Матерi.
- Матерi? А хто таке право тобi давав?
- Вони опухли у мене.
- їж зараз же! - розлютувався Данько, вивертаючи хлiб iз кишенi
хлопчика. - Я собi голови не прикладу, чого вiн ноги, як здохляк, ледве
волочить за кiньми, - звернувся до своєї родини. - А воно, стерво мале,
iще когось моїми харчами пiдгодовує.
Пiсля того Данько вже садовив хлопчика не бiля порога, а за столом,
слiдкуючи, щоб той з'їдав свiй шматок.
Мати ж Степана, хвороблива жiнка, з страдними i свiтлими, як жмурки на
рiчцi, очима, тихо догоряла в убогiй вдовинiй хатi. I як не старався
меткий Степан, але нiчого не мiг їй добути. Зрештою його осiнила одна
ризикована думка.
Данько щовесни пiдсипав багато гусок. Старий любив лiтнiми ранками
виходити на Буг i, погладжуючи розкiшну бороду, дивитись, як табуни його
гусей гомiнкими бiлими островами пливли по рiчцi. Восени вiн вiдгодовував
птицю кашею та волоськими горiхами i тiльки перед рiздвяними святами, коли
пiдiймалась цiна, возив у мiсто на продаж.
Степан, щоб хоч як-небудь пособити матерi, надумавсь гусинi крашанки
пiдмiнити крашанками чорногузiв. Так i зробив. Нiхто цього в хазяйствi не
помiтив.
I яке ж було здивовання Данька, коли раз, сидячи перед пiдсипаними
решетами i радiсно прислухаючись до потрiскування та писку ожилої
шкарлупи, вiн побачив, що, замiсть нiжної жовтої кульки гусеняти, над
гускою високо пiдвелося дзьобасте чорногузеня. Викидаючи ногу, воно, мокре
i худюще, дибнуло перед занепокоєною гускою i невпевнено замарширувало по
хатi.
Розлютований Данько швидко зрозумiв, чия це витiвка. З ломакою кинувся
шукати наймита, але нiде не знайшов його: Степан подався на заробiтки у
друге село.
Потiм, у революцiю, коли Степан прийшов вiдрiзати землю в Данька, той
мало не пiд ноги кинувся йому:
- Степане, невже в тебе пiдiйметься рука на моє добро? Я ж твою матiр
од смертi крашанками врятував...
Закривав збори Свирид Яковлевич. Говорячи про нове життя, вiн, сам того
не помiчаючи, розхвилювався, i голос його щирим вiдгуко'м забринiв у
селянських серцях, особливо в серцях молодi.
- В чому наше майбутнє, товаришi? Тiльки в колективi. Це єдино вiрний
шлях, накреслений великими нашими вчителями - Ленiним i Сталiним. Хай
кожен з вас назавжди запам'ятає цi слова Володимира Iллiча: "Якщо ми
будемо сидiти по-старому в дрiбних господарствах, хоча i вiльними
громадянами на вiльнiй землi, нам все одно загрожує неминуча загибель..."
А ми ж не тi кволi дiти, що загибати хочуть. Ми ростемо так, що аж
кiсточки похрускують. Ростемо на злiсть ворогам. От вiзьму я комсомолку
Софiю Кушнiр. Запитайте її, чи захоче вона увесь свiй вiк, усе своє
здоров'я Варчуковi продати, як продала дитинство i першi лiта молодостi?..
Менi один бiй з петлюрiвцями згадується... Ранньої зими нам треба було
форсувати Буг, щоб несподiвано напасти на ворогiв. Рiчка тiльки-тiльки
кригою взялася - ще молода вона, гнеться, неначе папiр. Не те що пройти -
проповзти не можна. От ми i змовились: хто завалиться - хай мовчки тоне,
бо все одно не зможемо врятувати. Вночi поповзли до того берега. I от, з
бiллю в грудях, чуєш - то там, то тут лiд трiсне, забулькотить вода... I
хоч би тобi слово вирвалось. Мовчки йшли на дно нашi брати. Ну, пiсля того
ми вiд петлюрiвцiв i мокрого мiсця не залишили... Так невже найкращi сини
батькiвщини загибали для того, щоб тепер їхнi дiти у куркулiв своє життя
занапастили? Не для цього, товаришi. А для того, щоб над Бугом, щоб усюди
наше щастя ходило. Щоб усюди новi будiвлi в молодих садах закрасувалися,
щоб вечори нашi електрикою переливалися, щоб дiти нашi в унiверситетах
училися, ставали вченими i командирами, щоб ось такий парубiйко, як
Варивон Очерет, не для куркулiв, а для себе вирощував золотий хлiб,
державою керував. А до нашого щастя тiльки колективна праця приведе.
Пiсля зборiв молодь сипнула на майдан; десь, наче з землi, вродилися
музики, i скрипка першою, розгонисте i весело, покликала юнiсть у танець.
Подививсь Мiрошниченко на молодiсть кучеряву i зiтхнув: згадав своїх
дiтей, посiчених бандитами.
"Вже i моя Оленка була б такою, як Югина".
Пiдiйшов до Бондаря:
- Iване, чи не пройтись би нам в Iвчанку? Варто подивитись, як їхнiй
соз працює. Це пригодиться в роботi.
- А чого ж, пiдемо.
Мiрошниченко ще раз оглянув задуманим поглядом майдан, по-батькiвському
примруживсь до Софiї Кушнiр, що легко пропливала в танцi, i пiшов поруч з
Бондарем.
Просмолений човен стрiлою перетнув луку Бугу i прямо врiзавсь у вогку
дорогу. З шелюги саме виїхала пiдвода, навантажена обкорованим
червонолозом.
- Чоловiче добрий, - привiтався Бондар з вiзником. - Де живе голова
вашого созу?
Вiзник, лiтнiй чоловiк, видно, схильний до уважного аналiзу i роздуму,
спочатку пильно оглянув зустрiчних, потiм поправив в'язку червонолозу,
по-хазяйськи замотав вiжки на люшню i собi запитав:
- Голова? А якого вам голову треба?
- Товариства спiльного обробiтку землi.
- Товариства-то товариства, але якого? Тепер їх у нас аж троє.
- Аж троє? - здивувався Бондар.
- А що ж, арифметика проста: три сози i троє голiв. На кожен соз голова
призначається. Оце я цими днями з району привiз статут свого созу.
Затвердили. Уже й коней отримали. Добрячi конi. Так до якого ви голови
хочете заїхати?
- А хто ж у вас тепер?
- Петро Савченко, Василь Iщук i Данило Самойлюк.
- Данило Самойлюк? - зрадiв Мiрошниченко. - Партизан?
- Аякже, партизан, - зразу ж перемiнився голос у вiзника.
- От ми до нього й пiдемо.
- Д-да, - непевно протягнув вiзник i демонстративно повернувся спиною
до Бондаря та Мiрошниченка. Тi переглянулись, мовчки пiшли за возом.
- Не ходiть ви до того Самойлюка, - нарештi обiзвався чоловiк. - Вiн
такого натворив, такого наробив нам... Навiть
у сiмейство моє залiз.
- Що ж вiн мiг зробити? - занепокоївся Мiрошниченко. Вiн здав Самойлюка
як доброго партизана, бiльшовика.
- Що мiг зробити? З-пiд самого нашого носа трактора собi поцупив.
- Собi?
- Звiсно, не нам, а своєму созовi. Менi ж з того дiла одна досада. Син
мiй, Микола, на тракториста вивчився. От я тепер в одному созi, а син,
виходить, у другому. Я йому кажу:
"Сину, переходь у наш соз, бо що то за робота одному сiмейству в двох
органiзацiях бути". А син каже менi: "Як же я, тату, перейду, коли у вас
навiть трактора нема. А я ж тепер технiчна iнтелiгенцiя. Переходьте ви до
нас". А як менi переходити, коли наш соз на одному краю села, а Самойлюка
- на другому. Це за одними походеньками нiчого не зробиш. Тiльки чоботи
переведеш. Так для чого ж було Самойлюку небезпремiнно собi трактора
потягнути i розлад у сiмейство вносити? Що вона, машина, завадила б нам,
та ще й коли тракторист у нас...
- А де ж вiн живе? - засмiявся Мiрошниченко.
- Микола мiй? - чоловiк добре знав, що питають про Самойлюка, але хотiв
як-небудь збити людей з пуття, - Це недалечке. Тiльки дома його не
застанете. Все вiн з машинами та з машинами: то оре, то молотить, то кiно
пускає, то iще щось вигадує...
- Нi, де живе Самойлюк?
- Самойлюк? - знизав плечима. - Спочатку це треба пiти Вишневою
вулицею, потiм пройти бiля голови нашого созу, далi звернути до рiвчака,
перейти мiсток... - так почав пояснювати, що Бондар i Мiрошниченко
зрозумiли: прийдеться їм тiльки в селi розпитати дорогу до голови, який
порушив родинну рiвновагу вiзника.
XXVI
Югина прочинила дверi ванькирчика, щоб повiсити ще теплу хустку, i
застигла бiля високого кадуба: за стiною глухо бубонiв батько, розмовляючи
з матiр'ю.
- Ге-ге-ге! Щось часто... воду... - почула насмiшкуватий голос.
Догадка пiдказала, що мова йде про Грицька i, чуючи, як червонiє, вона
тихо побiгла до невеликого прорiзу мiж двома деревинами. Посеред вулицi
прямо до її хати йшов Григорiй.
- Хороший... бiдний... Коли б... - докотилося материне зiтхання.
"То хiба що, як бiдний? Чи то в нас багатство те залежалося?" -
вiдказала в думцi, не спускаючи очей з парубка. Невисокий, мiцний,
красивою, неквапливою ходою iшов мiж двома колiями, трошечки погойдуючи
округлими плечима.
З-пiд шапки чорним крилом упав на смагляве чоло хвилястий чуб, бiла
сорочка була вбрана в синє галiфе.
- Падку мiй, а одежа так i лежить неприбрана на скринi! - Кинулась в
хату наводити порядок. I хоч всюди було прибрано, чисто - заглянула в
кожен куток, iще раз тирса вiника захвилювалася i сiрою журавкою
витягнулась бiля припiчка. На подвiр'ї загупали кроки, кучерява хмарина
шапки пропливла попiдвiконням, i лячно забилося серце у дiвчини, наче
взимку спiймана пташина, затиснута в задубiлих руках. Що робити їй?
Незручно ж вставитись у дверi, а почни книжку читати, догадається, що
бачила його, i подумає: хвалиться... А чиїсь задубiлi руки дрiбно i швидко
трясуться i пташеня тривожиться i тремтить, нiяк не можучи вирватись з
полону. Ось уже вiн у сiнях, Югина застигає серед хати, з острахом
дивлячись на дверi, що от-от розчиняться. Та Грицько пiшов у другу
половину, до батькiв, i дiвчина полегшено зiтхає. Iще глухiше бубонять
стiни, нескiнченно довго пливе час.
Густiли далекi простори за вiкном. Витягувались полохливi тiнi. I
незчулась, як у хату ввiйшли батьки з Григорiєм. Мати зразу метнулась у
ванькир за стравою, батько принiс вишняк. Гриць непомiтно поставив бiля
полумиска пляшку i пiд столом потер руку, чуючи на нiй липкий дотик
пальцiв Федори. У сiнях, вiдчиняючи дверi, тремтливими персами торкнулась
його плеча, наче окропом ошпарила: "Приходь же, Грицю".
Сама на шию кидається. Одначе славна. I непримiтне оглядає Югину.
Дiвчина не дивиться на нього. Але чує на собi погляд i рукою вiдводить
хвилястi пасма за вухо, паленiє.
"Чого ж ти червонiєш? Нiчого поганого не хочу зробити тобi, сама бачиш,
що подобаєшся менi", - вимовляє погляд парубка, i навiть в цю хвилину вiн
не знає, чи любить дiвчину. Одначе радiсно бачити її голубий погляд,
розрум'янений вид, нiяково похилену голову. I здається, що вся вона вiє
яблуневим повiвом, як антонiвка в серпнi.
Ось дiвчина несмiливо поглянула на парубка, а очi наче самi
промовляють: "Я й сама не знаю, що зi мною робиться. Не дивися ж так, бо
мати за кожним порухом слiдкують, вiд них нi з чим не заховаєшся".
"Добре, добре", - розумiє її i, усмiхаючись, починає розмовляти з
Iваном Тимофiйовичем, не забуваючи й господиню, що таку смачну страву
приготувала.
- На цей раз i не вгадав - Югина готувала, - пiдбирає губи Марiйка.
- То вона навiть i борщ умiє зварити? - смiється Гриць i поглядає на
дiвчину.
- Ще й який, аби приправа, - пiдхвалює Марiйка.
- Мамо! - благає дочка. Враз двi iскорки здмухнули в поглядi несмiливий
вираз, i вона, вже лукаво примружуючись, додає: - Не слухайте, у нас пiч
така, що сама пече i варить, тiльки скорiш горнятка вставляй.
- От аби менi така пiч, цiлий день не вiдходив би вiд неї!
- Цiлий день в печi варив би, цiлу нiч на печi спав би i був би
господарем на всю губу, - ворушить Iван цурпалками рудих вусiв, i
розгонистий смiх розсипається по хатi.
- Хоч би ти, старий, посоромився таке верзти, - розважливо, стискаючи
губи, похитує головою Марiйка. А глибоко засiла думка довбає своє:
"Гарний, гарний, нiчого долю гнiвити, тiльки бiдний, аж синiй. Коли б за
багатшого зятя видати втiху невсипущу", - i зупиняє заволоженi очi на
посмiлiлому обличчi Югини, пригадує своє дiвування, сльози в економiї
Колчака. "Та коли вже судилося, щоб поєдналися їхнi серця - нехай буде
так... небагато ж поля того, худоби бiс має..."
Вони обоє залишаються в сутiнках. Гриць довго не може знайти шапки,
потiм жмакає її в руках, знову кладе на лавi i рiшуче наближається до
Югини, кладе руку на її плече. Хвилюючись, пригорнув до себе, охоплюючи
другою рукою пружний стан. Не пручалась, тiльки не дивилась на нього -
стояла наче в глибокiй задумi, мовчазна й покiрна. Не знав, що сказати i
зопалу промовив, що першим спало на думку:
- Югино, поцiлую тебе на прощання.
- Для чого?.. - затуманено глянула на нього i знову похилила голову.
I цi слова, зовсiм несподiванi, збентежили парубка. Коли б вона сказала
"не треба", "не хочу", вiдхилила його руки - це все було б так, як i
годиться робити в таких випадках. А це - на тобi - "для чого?" Мовчанка,
наче непроханий подорожнiй пройшов по хатi, лягла бiля них; до болю
напружував пам'ять, щоб якось осторонити несподiвану тишу. I раптом чує,
що якийсь перестук стугонить у його руцi, просучується в долонi i котиться
до передплiччя. "Так це ж серце Югини", - раптово догадується Григорiй, i
таке незнайоме, добре почуття напливає на нього (це ж вперше в життi
тремтить дiвоче серце в його руцi), що, i сам не пам'ятаючи, як воно
сталось, легко вплiв руку в довгу косу, нахилився над здивованим обличчям
i пересохлими устами, якось навскiс, незграбно торкнувся нижньої губи i
вигибу на пiдборiддi молодої Бондарiвни. Дiвчина висковзнула з його
обiймiв, i вiн з розведеними руками на мить застиг посеред хати.
Заскрипiли в сiнях дверi, Григорiй одягнув шапку i несмiливо пiдiйшов до
Югини.
- На добранiч!
- Всього доброго вам, - промовила тихо i тоскно.
- Югино, можна буде в ту недiлю прийти? - захвилювався i знову скинув
шапку.
- Приходьте, - ледве ворухнула губами i подала тиху руку.
XXVII
Полуднували на ходу. Старий Варчук поспiшав скосити перестиглий овес i
пiдганяв Карпа, Варивона та Грицька, з побоюванням поглядаючи на сонце -
чи впораються до вечора?
- Натиснiть, натиснiть, хлопцi, - загаялися. А тепер не косовиця - одна
мука, - хмуриться на косарiв i злiсно, аж бренчить коса, в другий раз
збиває вузеньку нескошену смужку. Карпо, махаючи грабками, перекривляє
батька: люто витрiщує очi й вiдстовбурчує губи, але зразу ж прибирає
покiрного виразу, коли батько зупиняється посеред покосу.
Молодий Варчук лише вчора повернувся з примусової роботи - попався на
злiсному здираннi лика - i тепер не дуже спiшив махати грабками: хай
наймити стараються, з них вiн очей не спустить.
"Сварився" перестояний овес - вдариш косою i тiльки пiднiмеш грабки, а
з землi, обрушуючись, пiдскочить пiдкошений з двох бокiв загривок i
насмiшкувато "свариться" на косаря - достеменно як людина пальцем. Такий
овес косити загайно: не втиснеш грабки в глибину, бо тiльки зерно обiб'єш
i гриву зробиш. От i стружи його по вершечку та лови на косу по кiлька
стеблин, що раз по раз припадають до стернi, як горобцi в поросi, i,
пiдводячись, насмiшкувато похитують сивими кучерявими дзвониками.
Надвечiр, бачачи, що не скосити всього, Сафрон люто плюнув на покiс,
перекинув грабки на плече i буркнув наймитам:
- Ви ж iще з росою покосiть, не лiнуйтесь тiльки! - та й пiшов,
сутулячись, по межi, високий, цибатий, за ним покiрним псом брела тiнь i
здавалось, що кiнець коси ось-ось уп'ється в її потворно вузькi плечi.
- Або ти, сину, коси, а я пiду додому, або я пiду додому, а ти, сину,
коси, - проводжає Карпо батька хитрими сiрими очима. Варивон пирхає, i
старий Варчук, видко догадуючись, що говорять про нього, погрозливо
повертається до косарiв. Та вже три коси водночас шаржахають, i водночас
три човники скидають на покоси бiлi паруси, а на обличчi Карпа така
хазяйська ретельнiсть i так старанно рухається циркуль його вигнутих нiг,
що Сафрон завагався: чи не почувся йому парубочий смiх. Коли постать
батька спустилась в долину, Карпо кинув грабки, трусонув пухнатим вогником
чуба i пробасив:
- Закуримо, щоб тещина рiдня почманiла, - i вже звичним голосом, наче
остерiгаючись, додав: - Ох, не так сказав, їй-право, забув, що й серед нас
є такi, що тещу придбали.
- Це хто такий, значить? - дивується Варивон.
- Як хто? - аж присiдає Карпо i з перебiльшеним здивованням б'є себе
долонями по колiнах.
Грицько лежить на покосi i недовiрливо мружиться на Карпа.
- Чого ж ти, невинна душа, лежиш i мовчиш, мов i не до тебе чарка
п'ється? Надибав собi вже тещу? - впивається Карпо холодними очима в
Грицька. Той, натомлений, не хоче задиратися з уїдливим багатирем i
примирливо вiдповiдає:
- Надибав.
- Аз Югинкою вже зорював?.. Вона, здається... - багатозначно пiдморгує,
i рожевi пухкi щоки починають легко коливатися.
Обурення пересмикує Григорiя, набухає всерединi, але вiн уперто
мовчить, тiльки швидше на зубах перетирає солодку стеблинку вiвса.
Насуплюється i Варивон. Позлословити i вiн умiє й любить. Але ж на таку
дiвчину, як Югина, бридко наводити тiнь, хоча б вона й не доводилась
- Та покинь ти лепетати, - вступилася Югина. Промита крем'яниста
мозаїка дороги попливла в м'якi тони блакитносизої долини. Збiльшувалися
постатi хлопцiв. Ось вони, обвiтренi, налитi незатвердiлою силою, легкi в
ходi, порiвнялися з дiвчатами.
- Добрий вечiр, красунi! - поздоровкався високий смуглявий юнак у
голубiй безрукавцi. На його руках тремтiли й набухали рухливi м'язи.
- Добрий вечiр, або що? - задиркувато обiзвалася Софiя.
- Ти, дiвчино, гостра нiвроку.
- А ви притупились? Це пiсля роботи буває. Хлопцi засмiялися. Василина
обурено смикнула Софiю за блузку.
- Люблю таких, - блиснув яструбиним поглядом смуглявий, пiдiйшов ближче
до Софiї.
- Спасибi за любов. Вона у вас рання, як жайворонок. Глядiть, не
сполохайте або оскому не набийте. Шкода буде, - з удаваною зажуренiстю
вклонилася Софiя. - Ви не з Комсомольського?
- З Комсомольського, з Комсомольського, - зразу розцвiли обличчя
хлопцiв. - А ви звiдки?
- Не скажемо, щоб стежки не протоптали.
- Тодi ми трактором приїдемо.
- То друге дiло.
- Про вас i сьогоднi в райкомi згадували. Хвалили, - обiзвалася Югина,
з подивом i захопленням слiдкуючи за хлопцями, бiля яких уже стояла горда
слава. "Славнi, i простi, простi... наче брати".
- Ви з райкому? Комсомолки? Друзi нашi! - зрадiли хлопцi й почали
знайомитись.
- Марко Лебедев. З Поволжя.
- Давно у нас живете?
- З двадцять першого року. Пiд час голоду привезли сюди.
- Левко Орленко. В минулому наймит, тепер голова комсомольського
колективу, - подав руку Софiї смуглявий юнак.
- Софiя Кушнiр, наймичка в минулому й тепер.
- Зате в майбутньому не будеш.
- Вже заглянули в мою судьбу?
- Заглянув, Софiє, - твердо промовив Орленко. - Згадаєш моє слово через
пару рокiв.
- Згадаю, - зiтхнула дiвчина. - 3 роботи йдете?
- З роботи. Болото в порядок приводимо. Хочемо, щоб не вовчою ягодою, а
садами шумiло воно, полуницею червонiло... То комсомольський квиток у
руцi?
- Комсомольський. Сьогоднi отримали, - вiдповiла з хвилюванням.
- Так загубити можна.
- Не загублю. А ви де свiй носите?
- Бiля серця.
- I ми покладемо бiля серця, - вiдповiла Софiя за всiх дiвчат.
Пiд'їхав трактор. Софiя, тягнучи за руку Василину, кинулася до нього.
Закурений чубатий тракторист скочив на землю i наче прирiс до неї.
- Ох, i машина! - захоплено вирвалося в Софiї. - До неї можна
приторкнутися?
- Можна, - великодушно промовив тракторист, так, начеб вiн щонайменше
дарував усi багатства дiвчинi.
- Тепла, як людина, - уже кругом оглядувала машину. - Василино,
порухай... Вона прямо умирає за трактором, - пояснила хлопцевi.
- Софiє...
- Справдi? - зацiкавився тракторист. Василина горiла рум'янцем, вже не
можучи й слова промовити.
- Справдi, справдi! - вiдповiла за неї Софiя. - От поговорiть iз нею.
Вона вже знає, що таке радiатор ї з чим його їдять. - Метнулася до Югини,
красномовно показуючи їй поглядом на оторопiлу Василику й тракториста.
- Дiвчата, вам не боязко iти додому?
- Анi чуть. А вам не страшно в лiсi жити?
- Звикли.
- Вовки не нападають?
- Буває. Коли чотириногi, а коли й двоногi.
- Як живеться вам?
- Добре, дiвчино. Краще за всiх.
- I завжди так було?
- Спочатку тяжко доводилося, коли в лiсах не було нi кола, нi двора. На
землi спали, небом вкривалися, вогнем од вовкiв огороджувалися... Держава
нас на мiцних долонях пiдняла. Приходьте в колектив, подивитесь, що
зроблено нашими руками.
- Спасибi, прийдемо.
- Привiт Самiйлу Полiщуковi. Ми зробимо рейд до вас, - перевiримо, як
працюєте.
- Прилiтайте.
- По хлiбозаготiвлi ваше село не перше.
- Зате й не останнє.
- Достойними будьте, - щиро прощається Левко Орленко, i хвилююче тепло
наливає Югину: велика батькiвська турбота ожила в словах молодого голови.
- Василина й досi з трактористом воркує. Навiть бiля керма умостилася.
От тобi й тиха вода, - пошепки повiдомляє Софiя.
По теплих дорогах розходиться юнiсть, несучи в чистих переповнених
серцях молоду музику надiй.
Мiсяць натягує над колисками долин золотi вервечки, пересновує кроснами
лiси, i дорога вже рiчкою тече мiж рухливими тiнями.
- Якi вони хорошi, хлопцi нашi, - задумливо говорить Югина, по вiнця
налита ще нерозгаданою силою почуттiв.
- Справдi, Югино, - пiдтримує її Василина.
- Особливо тракторист, - з перебiльшеною згодою киває головою Софiя. -
Такий хороший... i зразу кермо довiряє.
- Софiє...
- Життя нове будують, - продовжує Югина. - Вiдстали ми вiд них.
Наздоганяти треба.
- Югинко, чим же ми наздоженемо їх? - довiрливо тягнеться Василина до
подруги.
- Усiм, чим зможемо. Нам тепер очi вiдкрили, скiльки ми можемо зробити.
Я в созi буду працювати, невтомно...
- А я з татом слiдкуватиму, щоб нiяка погань нашi лiси не обкрадала. I
посадку сама засаджу... найкращими деревами... Югино, це теж комсомольська
робота?
- Тодi я за Варчуком прослiдкую. Дiзнаюся, куди вiн хлiб заховав.
Пам'ятаєте, дiвчата, слова Ленiна: "Боротьба за хлiб - боротьба за
соцiалiзм..." Кiнчиться мiй строк у Варчука, теж у соз запишуся. Приймете,
Югино? - присмирiла Софiя.
На дорозi забовванiв вiз. Дiвчата притихли, пильно дивлячись уперед.
Незабаром пiд'їхала пiдвода, i подруги зрадiли, побачивши Мiрошниченка i
Бондаря, з гомоном i смiхом кинулися до них.
- Вiтаю вас, наша змiна, - сердечно поздоровив їх Свирид Яковлевич. -
Достойними будьте високого звання... Ростiть великими, мужнiми,
правдивими, красивими.
- Спасибi, Свириде Яковлевичу. Куди ви проти ночi?
- За вами, опiвночницi, - усмiхнувся.
- Свирид Яковлевич затурбувався: де нашi дiти забарилися? От i виїхали
зустрiчати вас, - пояснює Iван Тимофiйович Югинi.
Дiвчина ласкавим i вдячним поглядом дивиться то на батька, то на
Мiрошниченка.
Вiз покотився сухою коренистою дорогою, заворушилися лiси, перемiщуючи
тiнi й промiння.
- Заспiваємо, дiти? - примружився Мiрошниченко.
- Заспiваємо, Свириде Яковлевичу, - зразу ж, не соромлячись, обiзвалася
Василина. її дiвчата за голос дивовижної краси прозвали лiсовим
соловейком. Вона перша сколихнула ясну вечiрню прохолоду, молодий порив
пiдхопив пiсню на крила i покотив у лiси, i, наче луна, її почали
наздоганяти мужнi затвердiлi голоси.
XXV
- За Iвана Тимофiйовича! За Iвана Тимофiйовича голосую! - прямо ще з
дверей, входячи до сельбуду, гукнув невисокий ширококостий Степан Кушнiр.
Не просячи слова, пiдiйшов до столу i, не звертаючи нiякої уваги на
президiю, заговорив голосно i впевнено:
- Хто з нас товариша Бондаря не знає? I ми знаємо, i комсомолята
знають, - пiдвiвся навшпиньки i обвiв зором всю молодь, що сидiла в
глибинi сельбуду. - В iмперiалiстичну Бондар нiмцiв бив, у громадянську -
з контрреволюцiйними гадами боровся, вiн i життя по-новому, по-новому
розумiє. От вiзьму я просте дiло - образи. Яка Марiйка не завзята баба, та
в свiтлицi вже нема нi одної, нi одної iкони.
Правда, - очi в Кушнiра бризнули смiхом, - тут i я допомiг Iвану
Тимофiйовичу. Приходжу якось до нього перед святами, а в них дома, а в них
дома...
- Степане, досить! - попросив Iван Тимофiйович з президiї.
- Дали чоловiковi слово - хай говорить, - озвався чийсь жартiвливий
голос.
- Правильно, товаришi. Бондар нiколи менi висказатись не дає. Привик,
що ми тепер друзi з ним. Iнiцiативу вбиває.
- Якими слiвцями кидає!
- Аякже. Газету я спочатку читаю, а потiм курю. А ти, Полiкарпе,
спочатку куриш, а потiм... Да. Так дома в них таке робиться, що хоч хати
вiдцурайся. "Я тобi їсти не дам, я тобi жити не дам, безбожнику!" -
кричить Марiйка i вибiгає з свiтлицi.
- Та покинь, Степане.
- Еге, так i покину. Товаришу голово, призвiть до порядку
недисциплiнованого члена президiї товариша Бондаря... Дiло ж виходить
таке: перед святами Марiйка познiмала образи, вимастила стiни i, поки
зiбралася знову вiшати своїх бороданiв, Iван Тимофiйович вльот
приспособився оздобити свiтлицю портретами i картинами. От i почалась мiж
хазяїном i хазяйкою дискусiя. Коли б не я, воно б i до рогачiв дiйшло...
Вибiгла Марiйка, а Iван Тимофiйович вiдкрив вiкно, пiдiйшов до образiв, що
один на одному стосом лежали, i каже: "Все'дно скоро свою бабу не
втихомирю, то давай повикидаємо це луб'я надвiр. Заодно вже хай
вiдлементує". Дурний, - кажу я йому...
- Степане, - аж застогнав Бондар.
- Та чого ти мордуєшся? - обурився Кушнiр. - Усi ж знають, що не дурний
ти, але тодi був такий випадок... Чудак ти, - кажу я йому. - Треба ранiше
вийняти скло - воно в господарствi пригодиться, а потiм картинками i
рамками яєшню спряжити, бо, знаю, Марiйка тобi таки їсти не дала.
- А ти думаєш - дала?
- Так ми i зробили... Шкварчить яєшня, а тут Марiйка до хати бурею
летить... Iван ледве пiд лаву не лiзе, а я зразу догадався, що треба
видумати: прикинувся таким п'яним, таким п'яним i лихим, що й справдi
жiнка подумала - з сулiю, певне, випили. Тiльки застогнала, вхопилась за
голову та й ходу од нас. I яєшнi не попробувала.
- Ти б iще про чорногузiв розказав, - сердито кинув Iван Тимофiйович.
- Та це вже всi знають, - незадоволено промовив Кушнiр i махнув рукою.
Ця реплiка, видно, збентежила чоловiка, i вiн неждано швидко, уже рiвним
голосом, закiнчив свою промову: - Кращого нам голови созу, чим Iван
Тимофiйович, не Вiдшукати. За нашу бiдняцьку правду стоїть чоловiк. На
цьому я й кiнчаю.
Кушнiр втиснувся у першому ряду; рухливий i чуткий, вiн зразу ж почув,
що хтось позаду, попирхуючи, говорив про чорногузiв. Обернувся i хмурим
поглядом почав вiдшукувати винуватця.
Люблячи веселе слово i сам умiючи щось не без гумору розповiсти, Степан
терпiти не мiг, коли хтось нагадував йому про одну iсторiю ще дитячих лiт.
Тодi Кушнiр наймитував у Пилипа Данька, до неймовiрностi богомiльного i
спритного куркуля. Весною в голодний рiк Данько помiтив, що хлопець свою
скибку хлiба дiлить надвоє i одну половину ховає в кишеню.
- Ти, байструченя, для кого хлiб засунув?
- Матерi.
- Матерi? А хто таке право тобi давав?
- Вони опухли у мене.
- їж зараз же! - розлютувався Данько, вивертаючи хлiб iз кишенi
хлопчика. - Я собi голови не прикладу, чого вiн ноги, як здохляк, ледве
волочить за кiньми, - звернувся до своєї родини. - А воно, стерво мале,
iще когось моїми харчами пiдгодовує.
Пiсля того Данько вже садовив хлопчика не бiля порога, а за столом,
слiдкуючи, щоб той з'їдав свiй шматок.
Мати ж Степана, хвороблива жiнка, з страдними i свiтлими, як жмурки на
рiчцi, очима, тихо догоряла в убогiй вдовинiй хатi. I як не старався
меткий Степан, але нiчого не мiг їй добути. Зрештою його осiнила одна
ризикована думка.
Данько щовесни пiдсипав багато гусок. Старий любив лiтнiми ранками
виходити на Буг i, погладжуючи розкiшну бороду, дивитись, як табуни його
гусей гомiнкими бiлими островами пливли по рiчцi. Восени вiн вiдгодовував
птицю кашею та волоськими горiхами i тiльки перед рiздвяними святами, коли
пiдiймалась цiна, возив у мiсто на продаж.
Степан, щоб хоч як-небудь пособити матерi, надумавсь гусинi крашанки
пiдмiнити крашанками чорногузiв. Так i зробив. Нiхто цього в хазяйствi не
помiтив.
I яке ж було здивовання Данька, коли раз, сидячи перед пiдсипаними
решетами i радiсно прислухаючись до потрiскування та писку ожилої
шкарлупи, вiн побачив, що, замiсть нiжної жовтої кульки гусеняти, над
гускою високо пiдвелося дзьобасте чорногузеня. Викидаючи ногу, воно, мокре
i худюще, дибнуло перед занепокоєною гускою i невпевнено замарширувало по
хатi.
Розлютований Данько швидко зрозумiв, чия це витiвка. З ломакою кинувся
шукати наймита, але нiде не знайшов його: Степан подався на заробiтки у
друге село.
Потiм, у революцiю, коли Степан прийшов вiдрiзати землю в Данька, той
мало не пiд ноги кинувся йому:
- Степане, невже в тебе пiдiйметься рука на моє добро? Я ж твою матiр
од смертi крашанками врятував...
Закривав збори Свирид Яковлевич. Говорячи про нове життя, вiн, сам того
не помiчаючи, розхвилювався, i голос його щирим вiдгуко'м забринiв у
селянських серцях, особливо в серцях молодi.
- В чому наше майбутнє, товаришi? Тiльки в колективi. Це єдино вiрний
шлях, накреслений великими нашими вчителями - Ленiним i Сталiним. Хай
кожен з вас назавжди запам'ятає цi слова Володимира Iллiча: "Якщо ми
будемо сидiти по-старому в дрiбних господарствах, хоча i вiльними
громадянами на вiльнiй землi, нам все одно загрожує неминуча загибель..."
А ми ж не тi кволi дiти, що загибати хочуть. Ми ростемо так, що аж
кiсточки похрускують. Ростемо на злiсть ворогам. От вiзьму я комсомолку
Софiю Кушнiр. Запитайте її, чи захоче вона увесь свiй вiк, усе своє
здоров'я Варчуковi продати, як продала дитинство i першi лiта молодостi?..
Менi один бiй з петлюрiвцями згадується... Ранньої зими нам треба було
форсувати Буг, щоб несподiвано напасти на ворогiв. Рiчка тiльки-тiльки
кригою взялася - ще молода вона, гнеться, неначе папiр. Не те що пройти -
проповзти не можна. От ми i змовились: хто завалиться - хай мовчки тоне,
бо все одно не зможемо врятувати. Вночi поповзли до того берега. I от, з
бiллю в грудях, чуєш - то там, то тут лiд трiсне, забулькотить вода... I
хоч би тобi слово вирвалось. Мовчки йшли на дно нашi брати. Ну, пiсля того
ми вiд петлюрiвцiв i мокрого мiсця не залишили... Так невже найкращi сини
батькiвщини загибали для того, щоб тепер їхнi дiти у куркулiв своє життя
занапастили? Не для цього, товаришi. А для того, щоб над Бугом, щоб усюди
наше щастя ходило. Щоб усюди новi будiвлi в молодих садах закрасувалися,
щоб вечори нашi електрикою переливалися, щоб дiти нашi в унiверситетах
училися, ставали вченими i командирами, щоб ось такий парубiйко, як
Варивон Очерет, не для куркулiв, а для себе вирощував золотий хлiб,
державою керував. А до нашого щастя тiльки колективна праця приведе.
Пiсля зборiв молодь сипнула на майдан; десь, наче з землi, вродилися
музики, i скрипка першою, розгонисте i весело, покликала юнiсть у танець.
Подививсь Мiрошниченко на молодiсть кучеряву i зiтхнув: згадав своїх
дiтей, посiчених бандитами.
"Вже i моя Оленка була б такою, як Югина".
Пiдiйшов до Бондаря:
- Iване, чи не пройтись би нам в Iвчанку? Варто подивитись, як їхнiй
соз працює. Це пригодиться в роботi.
- А чого ж, пiдемо.
Мiрошниченко ще раз оглянув задуманим поглядом майдан, по-батькiвському
примруживсь до Софiї Кушнiр, що легко пропливала в танцi, i пiшов поруч з
Бондарем.
Просмолений човен стрiлою перетнув луку Бугу i прямо врiзавсь у вогку
дорогу. З шелюги саме виїхала пiдвода, навантажена обкорованим
червонолозом.
- Чоловiче добрий, - привiтався Бондар з вiзником. - Де живе голова
вашого созу?
Вiзник, лiтнiй чоловiк, видно, схильний до уважного аналiзу i роздуму,
спочатку пильно оглянув зустрiчних, потiм поправив в'язку червонолозу,
по-хазяйськи замотав вiжки на люшню i собi запитав:
- Голова? А якого вам голову треба?
- Товариства спiльного обробiтку землi.
- Товариства-то товариства, але якого? Тепер їх у нас аж троє.
- Аж троє? - здивувався Бондар.
- А що ж, арифметика проста: три сози i троє голiв. На кожен соз голова
призначається. Оце я цими днями з району привiз статут свого созу.
Затвердили. Уже й коней отримали. Добрячi конi. Так до якого ви голови
хочете заїхати?
- А хто ж у вас тепер?
- Петро Савченко, Василь Iщук i Данило Самойлюк.
- Данило Самойлюк? - зрадiв Мiрошниченко. - Партизан?
- Аякже, партизан, - зразу ж перемiнився голос у вiзника.
- От ми до нього й пiдемо.
- Д-да, - непевно протягнув вiзник i демонстративно повернувся спиною
до Бондаря та Мiрошниченка. Тi переглянулись, мовчки пiшли за возом.
- Не ходiть ви до того Самойлюка, - нарештi обiзвався чоловiк. - Вiн
такого натворив, такого наробив нам... Навiть
у сiмейство моє залiз.
- Що ж вiн мiг зробити? - занепокоївся Мiрошниченко. Вiн здав Самойлюка
як доброго партизана, бiльшовика.
- Що мiг зробити? З-пiд самого нашого носа трактора собi поцупив.
- Собi?
- Звiсно, не нам, а своєму созовi. Менi ж з того дiла одна досада. Син
мiй, Микола, на тракториста вивчився. От я тепер в одному созi, а син,
виходить, у другому. Я йому кажу:
"Сину, переходь у наш соз, бо що то за робота одному сiмейству в двох
органiзацiях бути". А син каже менi: "Як же я, тату, перейду, коли у вас
навiть трактора нема. А я ж тепер технiчна iнтелiгенцiя. Переходьте ви до
нас". А як менi переходити, коли наш соз на одному краю села, а Самойлюка
- на другому. Це за одними походеньками нiчого не зробиш. Тiльки чоботи
переведеш. Так для чого ж було Самойлюку небезпремiнно собi трактора
потягнути i розлад у сiмейство вносити? Що вона, машина, завадила б нам,
та ще й коли тракторист у нас...
- А де ж вiн живе? - засмiявся Мiрошниченко.
- Микола мiй? - чоловiк добре знав, що питають про Самойлюка, але хотiв
як-небудь збити людей з пуття, - Це недалечке. Тiльки дома його не
застанете. Все вiн з машинами та з машинами: то оре, то молотить, то кiно
пускає, то iще щось вигадує...
- Нi, де живе Самойлюк?
- Самойлюк? - знизав плечима. - Спочатку це треба пiти Вишневою
вулицею, потiм пройти бiля голови нашого созу, далi звернути до рiвчака,
перейти мiсток... - так почав пояснювати, що Бондар i Мiрошниченко
зрозумiли: прийдеться їм тiльки в селi розпитати дорогу до голови, який
порушив родинну рiвновагу вiзника.
XXVI
Югина прочинила дверi ванькирчика, щоб повiсити ще теплу хустку, i
застигла бiля високого кадуба: за стiною глухо бубонiв батько, розмовляючи
з матiр'ю.
- Ге-ге-ге! Щось часто... воду... - почула насмiшкуватий голос.
Догадка пiдказала, що мова йде про Грицька i, чуючи, як червонiє, вона
тихо побiгла до невеликого прорiзу мiж двома деревинами. Посеред вулицi
прямо до її хати йшов Григорiй.
- Хороший... бiдний... Коли б... - докотилося материне зiтхання.
"То хiба що, як бiдний? Чи то в нас багатство те залежалося?" -
вiдказала в думцi, не спускаючи очей з парубка. Невисокий, мiцний,
красивою, неквапливою ходою iшов мiж двома колiями, трошечки погойдуючи
округлими плечима.
З-пiд шапки чорним крилом упав на смагляве чоло хвилястий чуб, бiла
сорочка була вбрана в синє галiфе.
- Падку мiй, а одежа так i лежить неприбрана на скринi! - Кинулась в
хату наводити порядок. I хоч всюди було прибрано, чисто - заглянула в
кожен куток, iще раз тирса вiника захвилювалася i сiрою журавкою
витягнулась бiля припiчка. На подвiр'ї загупали кроки, кучерява хмарина
шапки пропливла попiдвiконням, i лячно забилося серце у дiвчини, наче
взимку спiймана пташина, затиснута в задубiлих руках. Що робити їй?
Незручно ж вставитись у дверi, а почни книжку читати, догадається, що
бачила його, i подумає: хвалиться... А чиїсь задубiлi руки дрiбно i швидко
трясуться i пташеня тривожиться i тремтить, нiяк не можучи вирватись з
полону. Ось уже вiн у сiнях, Югина застигає серед хати, з острахом
дивлячись на дверi, що от-от розчиняться. Та Грицько пiшов у другу
половину, до батькiв, i дiвчина полегшено зiтхає. Iще глухiше бубонять
стiни, нескiнченно довго пливе час.
Густiли далекi простори за вiкном. Витягувались полохливi тiнi. I
незчулась, як у хату ввiйшли батьки з Григорiєм. Мати зразу метнулась у
ванькир за стравою, батько принiс вишняк. Гриць непомiтно поставив бiля
полумиска пляшку i пiд столом потер руку, чуючи на нiй липкий дотик
пальцiв Федори. У сiнях, вiдчиняючи дверi, тремтливими персами торкнулась
його плеча, наче окропом ошпарила: "Приходь же, Грицю".
Сама на шию кидається. Одначе славна. I непримiтне оглядає Югину.
Дiвчина не дивиться на нього. Але чує на собi погляд i рукою вiдводить
хвилястi пасма за вухо, паленiє.
"Чого ж ти червонiєш? Нiчого поганого не хочу зробити тобi, сама бачиш,
що подобаєшся менi", - вимовляє погляд парубка, i навiть в цю хвилину вiн
не знає, чи любить дiвчину. Одначе радiсно бачити її голубий погляд,
розрум'янений вид, нiяково похилену голову. I здається, що вся вона вiє
яблуневим повiвом, як антонiвка в серпнi.
Ось дiвчина несмiливо поглянула на парубка, а очi наче самi
промовляють: "Я й сама не знаю, що зi мною робиться. Не дивися ж так, бо
мати за кожним порухом слiдкують, вiд них нi з чим не заховаєшся".
"Добре, добре", - розумiє її i, усмiхаючись, починає розмовляти з
Iваном Тимофiйовичем, не забуваючи й господиню, що таку смачну страву
приготувала.
- На цей раз i не вгадав - Югина готувала, - пiдбирає губи Марiйка.
- То вона навiть i борщ умiє зварити? - смiється Гриць i поглядає на
дiвчину.
- Ще й який, аби приправа, - пiдхвалює Марiйка.
- Мамо! - благає дочка. Враз двi iскорки здмухнули в поглядi несмiливий
вираз, i вона, вже лукаво примружуючись, додає: - Не слухайте, у нас пiч
така, що сама пече i варить, тiльки скорiш горнятка вставляй.
- От аби менi така пiч, цiлий день не вiдходив би вiд неї!
- Цiлий день в печi варив би, цiлу нiч на печi спав би i був би
господарем на всю губу, - ворушить Iван цурпалками рудих вусiв, i
розгонистий смiх розсипається по хатi.
- Хоч би ти, старий, посоромився таке верзти, - розважливо, стискаючи
губи, похитує головою Марiйка. А глибоко засiла думка довбає своє:
"Гарний, гарний, нiчого долю гнiвити, тiльки бiдний, аж синiй. Коли б за
багатшого зятя видати втiху невсипущу", - i зупиняє заволоженi очi на
посмiлiлому обличчi Югини, пригадує своє дiвування, сльози в економiї
Колчака. "Та коли вже судилося, щоб поєдналися їхнi серця - нехай буде
так... небагато ж поля того, худоби бiс має..."
Вони обоє залишаються в сутiнках. Гриць довго не може знайти шапки,
потiм жмакає її в руках, знову кладе на лавi i рiшуче наближається до
Югини, кладе руку на її плече. Хвилюючись, пригорнув до себе, охоплюючи
другою рукою пружний стан. Не пручалась, тiльки не дивилась на нього -
стояла наче в глибокiй задумi, мовчазна й покiрна. Не знав, що сказати i
зопалу промовив, що першим спало на думку:
- Югино, поцiлую тебе на прощання.
- Для чого?.. - затуманено глянула на нього i знову похилила голову.
I цi слова, зовсiм несподiванi, збентежили парубка. Коли б вона сказала
"не треба", "не хочу", вiдхилила його руки - це все було б так, як i
годиться робити в таких випадках. А це - на тобi - "для чого?" Мовчанка,
наче непроханий подорожнiй пройшов по хатi, лягла бiля них; до болю
напружував пам'ять, щоб якось осторонити несподiвану тишу. I раптом чує,
що якийсь перестук стугонить у його руцi, просучується в долонi i котиться
до передплiччя. "Так це ж серце Югини", - раптово догадується Григорiй, i
таке незнайоме, добре почуття напливає на нього (це ж вперше в життi
тремтить дiвоче серце в його руцi), що, i сам не пам'ятаючи, як воно
сталось, легко вплiв руку в довгу косу, нахилився над здивованим обличчям
i пересохлими устами, якось навскiс, незграбно торкнувся нижньої губи i
вигибу на пiдборiддi молодої Бондарiвни. Дiвчина висковзнула з його
обiймiв, i вiн з розведеними руками на мить застиг посеред хати.
Заскрипiли в сiнях дверi, Григорiй одягнув шапку i несмiливо пiдiйшов до
Югини.
- На добранiч!
- Всього доброго вам, - промовила тихо i тоскно.
- Югино, можна буде в ту недiлю прийти? - захвилювався i знову скинув
шапку.
- Приходьте, - ледве ворухнула губами i подала тиху руку.
XXVII
Полуднували на ходу. Старий Варчук поспiшав скосити перестиглий овес i
пiдганяв Карпа, Варивона та Грицька, з побоюванням поглядаючи на сонце -
чи впораються до вечора?
- Натиснiть, натиснiть, хлопцi, - загаялися. А тепер не косовиця - одна
мука, - хмуриться на косарiв i злiсно, аж бренчить коса, в другий раз
збиває вузеньку нескошену смужку. Карпо, махаючи грабками, перекривляє
батька: люто витрiщує очi й вiдстовбурчує губи, але зразу ж прибирає
покiрного виразу, коли батько зупиняється посеред покосу.
Молодий Варчук лише вчора повернувся з примусової роботи - попався на
злiсному здираннi лика - i тепер не дуже спiшив махати грабками: хай
наймити стараються, з них вiн очей не спустить.
"Сварився" перестояний овес - вдариш косою i тiльки пiднiмеш грабки, а
з землi, обрушуючись, пiдскочить пiдкошений з двох бокiв загривок i
насмiшкувато "свариться" на косаря - достеменно як людина пальцем. Такий
овес косити загайно: не втиснеш грабки в глибину, бо тiльки зерно обiб'єш
i гриву зробиш. От i стружи його по вершечку та лови на косу по кiлька
стеблин, що раз по раз припадають до стернi, як горобцi в поросi, i,
пiдводячись, насмiшкувато похитують сивими кучерявими дзвониками.
Надвечiр, бачачи, що не скосити всього, Сафрон люто плюнув на покiс,
перекинув грабки на плече i буркнув наймитам:
- Ви ж iще з росою покосiть, не лiнуйтесь тiльки! - та й пiшов,
сутулячись, по межi, високий, цибатий, за ним покiрним псом брела тiнь i
здавалось, що кiнець коси ось-ось уп'ється в її потворно вузькi плечi.
- Або ти, сину, коси, а я пiду додому, або я пiду додому, а ти, сину,
коси, - проводжає Карпо батька хитрими сiрими очима. Варивон пирхає, i
старий Варчук, видко догадуючись, що говорять про нього, погрозливо
повертається до косарiв. Та вже три коси водночас шаржахають, i водночас
три човники скидають на покоси бiлi паруси, а на обличчi Карпа така
хазяйська ретельнiсть i так старанно рухається циркуль його вигнутих нiг,
що Сафрон завагався: чи не почувся йому парубочий смiх. Коли постать
батька спустилась в долину, Карпо кинув грабки, трусонув пухнатим вогником
чуба i пробасив:
- Закуримо, щоб тещина рiдня почманiла, - i вже звичним голосом, наче
остерiгаючись, додав: - Ох, не так сказав, їй-право, забув, що й серед нас
є такi, що тещу придбали.
- Це хто такий, значить? - дивується Варивон.
- Як хто? - аж присiдає Карпо i з перебiльшеним здивованням б'є себе
долонями по колiнах.
Грицько лежить на покосi i недовiрливо мружиться на Карпа.
- Чого ж ти, невинна душа, лежиш i мовчиш, мов i не до тебе чарка
п'ється? Надибав собi вже тещу? - впивається Карпо холодними очима в
Грицька. Той, натомлений, не хоче задиратися з уїдливим багатирем i
примирливо вiдповiдає:
- Надибав.
- Аз Югинкою вже зорював?.. Вона, здається... - багатозначно пiдморгує,
i рожевi пухкi щоки починають легко коливатися.
Обурення пересмикує Григорiя, набухає всерединi, але вiн уперто
мовчить, тiльки швидше на зубах перетирає солодку стеблинку вiвса.
Насуплюється i Варивон. Позлословити i вiн умiє й любить. Але ж на таку
дiвчину, як Югина, бридко наводити тiнь, хоча б вона й не доводилась