Страница:
постать. До неї наближався мерехтливий тривожний багрець переплавленого
небосхилу. Цей багрець уже розповзався не по небу, а по тiлу Дмитра;
висушуючи кров, наливав лютим болем та ненавистю обважнiле серце i кожну
прожилку.
Це горiла його земля.
Великий життєвий шлях в тяжкiй крутизнi пiднiмався перед ним. Руками,
очима, розумом охоплював цей шлях, бо на ньому вiн, Дмитро, буде
порядкувати.
Нi одно полохливе, нi одно половинчасте, нi одно обережне зiтхання не
ворухнулось в хмурих думках, якi тягнулися до наступних днiв боротьби. За
свою Батькiвщину в нього вистачить сили увiйти в огонь, мовчазним каменем
i гордим воїном згорiти в ньому. Ще його руки i пожнуть, i покосять в
кривавi жнива.
До останнього подиху вiн буде нищити нечисть, що ступила на землю його
батькiв i дiтей. Не схибне око, не затремтить рука, не здригнеться серце.
I дивно, що тепер, вiддаляючись од села, вiд людської течiї, вiн не чув
себе самотнiм. Iз ним поруч стояли найкращi його вчителi i друзi, його
невелика сiм'я i його велика рiдня. Бачив у боях i Маркова, i Кошового, i
Мiрошниченка, i Кушнiра, i Очерета; не вiддалявся, а наближався до них, -
сподiваннями i вiдчуттями нової роботи, що завтра її робитиме. Без клятви
клявся усiм найдорожчим, що мав i матиме в життi: вiн не змiлiє в ту
годину, коли мiлiють рiки, вiн не стане скорботним мостом над висохлим
мертвим руслом.
I для чого б йому, Дмитровi, було життя, для чого б йому була
немеркнуча краса рiдної землi i неба, коли б вiн хоч на хвилину забувся,
що його дороги, живi i болючi, лежать тут, на тривожнiм привiллi, що вiн є
часткою своєї Вiтчизни!
Насторожено тривожно гудуть лiси. Чорнолiсся зведеною банею прикриває
темноблакитну рiку, тремтить поодинокими зорями, немов сльозами.
Раптом конi сполохались чогось, шарпнулися вбiк i, задираючи високо
голови, полетiли лiсом. Сторожким поглядом побачив якусь постать пiд
деревом. Щось було знайоме й неприємне в тiй прищуленiй тiнi.
"Неначе Созоненко", - стукнула здогадка.
I в ту ж хвилину злiсно ахнув, прикусивши нижню губу. Заднє колесо з
розгону наскочило на пень, звело наниз воза i так брязнулось в землю, що
все тiло занило в Дмитра, наче хто всерединi провiв терпугом. Крiпко, до
болю в м'язах, натягнув вiжки i знову виїхав на дорогу, сторожко
вдивляючись у темряву. Нестерпно крутила нога. Чув, як рана засочилася
теплим струмком. Коли торкнувся рукою до болючого мiсця, сукровиця обпекла
його пальцi.
- Приїхав дiдьковi в зуби, - вилаявся про себе. Помiркувавши, вирiшив
заїхати на пасiку до Марка Григоровича, перебути трохи в лiсi, поки
сукровиця не перестане прихиляти його до землi. Доїхав до огорожi i
незчувся, як пiдiйшов старий пасiчник.
- Це ти, Дмитре?
- Я, дiду. Не спиться?
- Ет, хiба тепер заснеш? Безталання наше та й годi. Сидиш, як пень
старий. Думаєш та думаєш, аж мозок тобi за череп задiває. Вiриш, Дмитре,
праве моє слово, що так i чую, як обертається, ворушиться вiн у головi.
- Соломiя ж де?
- Соломiя? - схрестив руки на палицi. - Пiшла свiй iнститут доганяти.
Хто його зна, чи дожене? Ох, врем'ячко. Чи думали до такого дожити? Тiльки
на людське життя розпогодилось, аж на тобi гусiнь фашистську.
Спираючись на костур, Дмитро ледве дiйшов до хати. Вона вiяла медом,
воском i тими чистими чарами юностi, що бувають лише у пiвденних лiсах,
якi стрiчають сонце з степу, а спати вкладають його в чебрецевi прогалини.
- Поживеш зi мною, може не так тяжко буде старому. А як що до чого - я
тебе в таку схованку впакую, що нiхто не знайде.
- Не про схованку думаю, Марку Григоровичу.
- Знаю, вiрю, Дмитре... Це поки кров угамується. Де ж моя маленька
теперички в свiтi?
- Тiльки, Марку Григоровичу, щоб нiкому-нiкому нi слова. Воза ж i конi
треба в яру залишити.
- Нiби я не знаю, що робити. Не вчора на свiт народився. Я тебе своїми
лiками полiкую. Куди там твої фершала виспiли.
XV
Село з тривогою, ховаючись у ямах, огородах, в лiсах i болотах,
прислухалося до тяжкого подиху вiйни, що вже налягав чорною хмарою на
хлiборобськi оселi i життя. Неначе чума пройшла широкими вулицями - нiде
нi живої людини, нi худоби. У вогкiй землi знаходили притулок люди,
сповненi лихим передчуттям, невгамовним болем.
А чутки проте i в землi знаходили колгоспникiв, передавалися пiд
гарматний грiм i квакання мiнометiв. Було вiдомо, що фашисти вже були в
Кривому хуторi i на Гавришiвцi. На Гавришiвцi вони розташувались обiдати,
дiтям дали по цукерцi, а пiсля обiду повиганяли всю худобу i погнали
шляхом. Людей не зачепили, тiльки побили кiлькох жiнок - тi просили, щоб
худобу повернули.
В Кривий хутiр до вдовицi Фросини Дерев'янко заїхала машина з офiцером
i двома солдатами. Лейтенант зразу ж пiшов до хати, а солдати метнулися
виводити тiльну корову. Кинулася Фросина до корови, обнiмаючи i обливаючи
її слiзьми. Водночас, мов два каменi, гупнули по обличчi два кулаки.
Захлинаючися вiд плачу, вибiгла жiнка з подвiр'я. За нею по зачерствiлiй
дорозi потягнулася кривава стрiчка. В цей час вулицею проходив дiд Хмара,
кремезний гордовитий чолов'яга, вiн сам колись пiднiмав млинове жорно, а з
японської вiйни принiс .двох "Георгiїв". Увiйшов дiд у хату, пiдiйшов до
офiцера, який саме поспiшно порався бiля шафи, заговорив.
- Не жалiй, дiду, корови. Ми вам культуру несем, - кинув з-за плеча
фашист i засмiявся.
- Нехай ваша культура вам, а корова - господинi.
- Нi, так не мошна, - похмурнiв офiцер, сiдаючи за стiл.
- Ага! - вийшов Хмара з хати, як огонь. А фашисти вже в коморi зерно в
мiшки загрiбають. Схилився дiд над ними сивою чуприною, схопив одного й
другого за шию та як вдарить їх головами, раз i вдруге, так i не писнули
вони. Дiд у хату, спокiйно так, наче нiчого i не трапилося.
- Може повернете жiнцi корову?
- Нi, не мошна. Вона великiй Германiї потрiбна.
- Увесь свiт вам потрiбний, та не з'їсте! - i Хмаравтовк голову офiцера
в стiну, аж закривавлена глина обвалилась. Потiм вiн сказав молодицi, що
їй треба робити, попрощався зi своєю жiнкою, почепив на груди георгiївськi
хрести, завiв машину - i подався в лiс. Як вiн не розбився - диво:
крутилася машина вулицями прямо як звiр. Тiльки й науки шоферської було в
дiда, що придивлявся, як його менший син їздив на полуторцi...
Зранку небо обступили хмари, закипали брудночорним мiсивом. Зашумiв,
застугонiв Великий шлях, а потiм раптом затих, наче припав вухом до землi,
прислухаючись до грому. А далi буря круто вдарила курним валом. Загупав
яблуками сад, вистеляючи землю плодами i ламаючи гiлля.
Шляхом пролетiло кiлька автомашин, протитанкових гармат на кiнному
ходу, знову одна за одною проскочило кiлька машин, i на дорозi, бiля
вигону, пiднялися прошитi вогнями стовпи землi.
- Фашисти вповзли! - звiдкись прибiг задиханий та блiдий Андрiй.
- Фашисти? - заточилась Югина i, низько нагинаючи голову, неслухняними
ногами пiшла до ями.
Пiд обвислим небом промчало дорогою кiлька рябих забруднених
мотоциклiв; звиваючись, почали розповзатися вуличками; а потiм загудiли
машини, набитi сiрозеленими настовбурченими постатями. Над селом останнi
просвiтки затягувалися хмарами.
Незабаром у їхнiй двiр в'їхала легкова машина. Шофер знайшов всю сiм'ю
в ямi i повiв Югину до хати.
- Господине, приготуй поїсти пановi офiцеру, - показав на високого
худого нiмця, подзьобаного сiрим ластовинням.
Молодиця застигла бiля одвiрка, не зводячи широкого погляду з
твердоокого, по-пташиному кощавого обличчя.
Офiцер гордовито посмiхнувся, зацiкавлено нишпорячи очима по стiнах.
Потiм скинув чоботи i щось зашкваркотiв до неї, тикаючи пальцем в
розiпрiлi смердючi ноги.
- Пан офiцер каже, щоб ти йому ноги вимила теплою водою, - шанобливо
промовив шофер i поморщив носа.
- А не дiжде вiн! - сльози образи, безсилля i злоби облили молодицю, i
вона вибiгла в садок, а далi городами, припадаючи до високої кукурудзи,
подалася на леваду.
Позад неї заахкали пострiли.
XVI
Найтяжчi хвилини в життi.
Так, це були найтяжчi хвилини в життi Генадiя Новикова. Дев'ять днiв
нiмцi всiма силами ломили i корчували немудру лiнiю оборони, яку на ходу
спорудили вчорашнi донбасiвськi шахтарi, прямо з маршу втягуючись у бiй.
Спочатку це була навiть не лiнiя оборони, а покривлена в'язь наспiх
викопаних незамаскованих окопiв i щiлин. На неї розмашисте i щiльно ринула
ворожа мотопiхота. Ринула, заметалась у власнiй плутанинi трасуючих куль i
вiдкотилася, залишаючи на полi бруднозеленi купини убитих та безпомiчнi
мотоцикли, якi, слiпо описавши круг чи дугу, неприродно скручувались i
здригаючись, верещали незаглушеними моторами.
За мотопiхотою посунули танки.
На допомогу шахтарям вчасно пiдоспiв артилерiйський дивiзiон, командир
якого вже на практицi успiшно показав, що може зробити взаємодiя артилерiї
й пiхоти.
Кiлька танкiв, стрiляючи з гармат, таки прорвалися до окопiв, круто
розвернулися, щоб випрасувати їх. З щiлин полетiли пляшки з сумiшшю КС.
Жалiбно задзвенiло скло по бронi, i найближчi машини викинули над собою
мерехтливi полотнища вогню.
Останнi танки ще розвернулись на тридцять градусiв i, петляючи,
метнулися назад. Поперед них, на синьому тлi смеркання, почали виростати
чорнi алеї здибленої землi.
Пiсля цього бою змiцнiла сила бiйцiв, змiцнiла i лiнiя оборони. Тепер
щоранку над нею почав уїдливо, з старечим придиханням, бурчати
"фокке-вульф". Покружлявши, вiн лiниво тягнув свою драбину на захiд,
звiдки незабаром напливали одутлi бомбардувальники.
Сьогоднi ж над покалiченим полем не з'явився нi "фокке-вульф", нi
бомбардувальники. Вночi на переполовиненi сили шахтарiв кинулася свiжа
танкова частина, прикриваючи навалу вiдбiрних померанських стрiльцiв, що з
боями пройшли Польщу, Бельгiю i Францiю. Танки прорвалися i чорними
вогнедишними вежами посунули до невеличкого бiленького мiста - тактичної
глибини оборони.
Партизанський загiн iменi Сталiна залишився в тилу у ворога.
Пiсля останнього донесення втомлених i нахмурених розвiдникiв Генадiй
Новиков тихо виходить на узлiсся. В iмлистому вогкому свiтаннi лежить
прим'ята, розвержена i мовчазна земля. Над лiнiєю окопiв - туманний вiдпар
i незвичний спокiй. Але цей спокiй тяжчий, нiж гуркiт бою з химерним
перехрестям трасуючих куль, з пурпуровими сполохами мiн, з фурчанням
перегрiтих осколкiв i клубами перемеленої коренистої землi.
Смутний напружений погляд шукає будь-якої ознаки життя, а серце так
щемить, як може щемiти тiльки раз на вiку.
"Нема наших", - виривається зiтхання, а зiр ще марно вiдшукує в полi
найдорожчi сподiвання.
- Пiшли, Генадiю Павловичу! - Невелика мiцна рука Недремного лягає на
плече Новикова.
- Пiшли, - труснув головою, наче струшуючи тяжкий сон, i командир
загону бачить, що золотистi обiдки очей комiсара стали червоними.
- Гостей непроханих треба сподiватися. Наближається наш перший бiй. -
Недремний говорить неквапно. Провiвши свою юнiсть в боротьбi, вiн добре
знає вагу слова "бiй": воно вiдриває смiливу людину вiд найтяжчих
переживань, повертає її до строгого кола конкретних обов'язкiв.
- Мiнувати дорогу ще рано? - Новиков насуплює чоло, щоб краще
зосередитися.
- Ранувато. Ще можуть десь нашi прорватися.
- Коли б то.
Над головою, захекавшись, летять сiрi обважнiлi "хейнкелi", потiм,
обганяючи бомбардувальникiв, прозудiли два "мессери", i їхнi поламанi тiнi
замерехтiли по стовбурах дерев.
- Пора на полiтiнформацiю, - хмурим поглядом проводить Новиков
знахабнiлi самольоти.
- Яка тема сьогоднi?
- Народна вiдповiдь на промову товариша Сталiна.
- Тема всiєї нашої боротьби, - задумливо говорить Недремний, i на його
свiжовиголенiй щоцi ледь помiтно ворушиться задавнений шрам.
- Всiєї.
- Хороше б було пiсля такої полiтiнформацiї негайно дати наочний урок
ворогам. Сьогоднi ж.
- Поєднати теорiю з практикою, - спалахнули очi комiсара. - Треба щось
придумати партизанське. - Враз вираз його обличчя стає спокiйнiшим:
попереду стоять партизани.
Опiвднi розвiдка загону зустрiлася з головними дозорами нашої
вiйськової частини, яка вирвалася з оточення. Скоро на лiсовiй дорозi
з'явилась i сама частина. Попереду йшли пiхотинцi, сапери i кiлька
пiлотiв, далi на пiдводах їхали пораненi, а прикривали колону артилеристи,
виставивши позаду рябу трофейну гармату.
Партизанський штаб нашвидку познайомився з армiйськими командирами.
Молодцюватий капiтан з акуратно нашитими гарматами на петлицях, не
кваплячись, пiдiйшов до партизанiв.
- Загiн iменi Сталiна?
- Загiн iменi Сталiна.
- Самоперевiримося? - вийняв з гiмнастьорки посвiдчення. Уважно
переглянув документи Снiженка. - Вахту приймаєте?
- Приймаємо.
- В добрий час. Дивуєтесь? - показав на колону. - Тепер ми стали
"загальновiйськовою" частиною - приєдналися до нас iз рiзних родiв вiйськ.
Хлопцi бойовi! Одне озброєння про щось говорить, - з неприхованим
задоволенням глянув на своїх бiйцiв.
Справдi, бiльшiсть воїнiв були озброєнi автоматами, радянськими i
нiмецькими, та ручними кулеметами.
Новиков виразно подивився на партизанiв.
- В бою добули?
- В бою.
- Мiни у вас є? - з надiєю поглянув Снiженко на капiтана.
- Веземо. Небагато.
- Нам би хоч трохи.
- Протитанкових, протипiхотних?
- I тих i iнших.
- Вахту приймаєте по всiх правилах, - засмiявся капiтан.
Снiженко полегшено перевiв подих: значить, щось таки перепаде.
- Старшина Кузнецов! - гукнув капiтан.
- Старшина Кузнецов! - пiшло по колонi. Незабаром до обочини пiдбiг
бiлявий вилицюватий боєць. Нижнiй пружок його пiлотки темнiв од поту.
- Товаришу капiтане, старшина Кузнецов за вашим наказом з'явився! -
умiло козиряє i хвацько пристукує закаблуками.
- Подiлися мiнами з партизанами.
- Мало їх у нас, товаришу капiтане, - незадоволено витягується обличчя
Кузнецова, i Снiженко в нiмому проханнi не спускає очей з командира.
- Я знаю. Подiлись по-братському.
- Це наполовину? - жахається старшина.
- Наполовину.
- Слухаюсь, товаришу капiтане! - В голосi проривається явне
незадоволення.
Снiженковi чогось здається, що Кузнецов неодмiнно поскупиться, тому й
пропонує свою допомогу старшинi.
- Ходiмо, - буркоче той, i вони через якусь хвилину починають на ходу
розвантажувати вiз.
Чорнi, як черепахи, протитанковi мiни зразу ж пiднiмають настрiй
начальниковi штабу. Вивантажує їх з любов'ю, промовляючи нiжнi слова.
Кузнецов спочатку дивується, потiм смiється i добрiє.
- Бери! Грабуй! - в поривi щедроти вiн дає начальниковi штабу три зайвi
протитанковi мiни. - Закладемо їх зараз? - по-змовницькому пiдморгує
бiлою, надломленою посерединi бровою.
- Закладемо, - в тон вiдповiдає зворушений Снiженко i кличе до себе
пiдривникiв. Вони старанно викопують ямки, а старшина закладає, умiло
опоряджує i маскує мiни. За кожним його впевненим рухом, нiби зачарованi,
затаївши подих, слiдкують партизани.
- Товаришок, а на твоїх мiнах пiдривалися фашисти? - таємничим шепотом
запитує старшину молодий пiдривник Вадим Перепелюк.
- Пiдривалися. Я легкий на руку, - вiдповiдає, не кидаючи роботи.
- То i на цих пiдiрвуться? - довiрливо питає Перепелюк.
- Неодмiнно, - серйозно i пошепки запевняє Кузнецов. - Летiтимуть, як з
пушки.
- Вваак! - iмiтує вибух мiни молодий пiдривник, i обличчя партизанiв
прояснюються.
- Противно ж вони крякають.
- Це дивлячись коли, - не погоджується старшина.
Його думка не доходить до партизанiв.
- Прийомо-здаточнi документи в порядку! - легко пiднiмається з землi
Кузнецов, сердечно тисне руку Снiженковi i кидається наздоганяти колону.
Партизани проводжають його вдячними очима.
- Разом посадили капусту, - з задоволенням крутить цигарку Перепелюк. -
Передали нам вахту, значить - i мiсто, i села, i лiси, i орну землю. А
кому будемо ми передавати?
- Народовi, - коротко вiдповiдає Генадiй Новиков, не спускаючи погляду
з мiцної постатi старшини. Все рiдше i рiдше з'являється вона помiж
деревами i незабаром зливається з чорнолiссям.
Командир загону залишає бiля замiнованого поля на всякий випадок двох
розвiдникiв i хоче вiдвести загiн у лiси.
- Може побудемо трохи тут? - зупиняє його Новиков. - Зовсiм добре було
б, щоб фашисти напоролися на мiни. А вони, фашисти, неодмiнно повиннi
з'явитися.
- Гаразд, почекаємо, - згоджується Недремний, виставляє дозорцiв, а
загiн розташовує в гущавинi обабiч дороги. На Снiженка знову нападає
приступ скупостi.
- Три мiни закопали. Хватило б i двох, - говорить наче сам до себе i
непомiтно стежить за командиром та комiсаром.
- Жалiєш, Вiкторе Iвановичу? - смiється Недремний.
Я ж не начальник боєпостачання, щоб не жалiти.
- Не скупися, Вiкторе Iвановичу. Коли на цих мiнах щось пiдiрветься -
вони велику бойову роль вiдiграють для цого загону, - Новиков заспокоює
Снiженка.
- Тiльки це й спиняє мене.
Повiльно, сумовито сочиться час. Здається, сонце навiки застигло в
полинялому, полатаному бiлими хмарами небi, вiдається, небо те й робить,
що розкружляє противне деренчання одутлих, з павучими хрестами самольотiв.
I раптом земля озивається неясним гулом. Новиков щiльно прикладає вухо. до
присушеної трави. Нiколи таким хвилюванням не наростав гул автомашини.
"А може нашi?" - аж у холод кинуло.
З-за дерев з'являється розвiдник...
- Їдуть! - повiдомляє Недремний.
- Хто?
- Двi п'ятитонки з фашистами.
- З фашистами, - зашипiло навколо.
Партизани ще раз перевiряють зброю. Хтось iз нетерплячих виривається
вперед, але його повертає назад слово командира.
Гул наростає. Вiн озивається в долинцi i в серцi. Щось замерехтiло, i
на дорозi з'являються землистi трьохосьовi машини. Тепер у рев моторiв
вплiтаються автоматнi черги - фашисти, приклавши автомати до животiв,
навмання поливають свинцем мовчазний лiс.
I враз вибух, огонь, розпухла темiнь, неймовiрнi крики, скрегiт
тормозiв, дружне "ура" i сумiш пострiлiв.
Новиков не пам'ятає, як вiн кидається за рослим солдатом i з усього
розмаху б'є прикладом рушницi по головi. Фашист падає в один бiк, а його
автомат - в другий. Хтось бiжить до зброї.
- Не чiпай!
- Це ж я для вас, товаришу комiсаре! У мене є. Роздобув.
- Все одно не чiпай.
- I не буду...
- Таки вислизнула жменька.
- Краще рисакiв поперли...
- Генадiю Павловичу, з перемогою! - пiдбiгає Снiженко.
- А ти мiни шкодував!
- Моя залишилася, - i усмiшка самозадоволення грає на тонких устах
начальника штабу.
- Нiколи, братцi, не думав, що мiни можуть грати! - захоплено пояснює
комусь Перепелюк. - То так противно грюкали...
- А це кларнетами обiзвалися? - дивується голос другого пiдривника. -
Iще й краще.
- Правду старшина говорив.
Новикову хочеться пiдбiгти, обняти всiх пiдривникiв... I найтяжчу
годину життя освiтлюють, огрiвають немеркнучi просвiтки.
XVII
Через кiлька днiв пiсля вступу нiмцiв у село з полiцаями прибув Карпо
Варчук.
- Навоювався? - розгладжуючи для поцiлунку чорнi, уже посоленi сивиною
вуса, задоволеним усмiхом стрiв його Сафрон.
- За совєти навоювався. А тепер за свою сорочку треба подумати.
- Ти б краще за шкуру свою думав. Погане, виходить, дiло, - похмурнiв
старий.
- Чому? - здивовано поглянув на батька.
- Чому, чому! Залiзяку на пузяку, - ткнув пальцем на автомат, -
надокучить прикладати. Ще добре, коли б так обiйшлося, а то покладеш
голову десь, що й ворон костi не знайде.
- Чого це ви, батьку, по живому за упокой правите?
- Знаю чого. Бач, Лiфер Созоненко дурний, дурний, а хитрий - розумнiший
за тебе викрутився: вернувся додому i вже рознюхує, чи не можна якоїсь
комерцiї вiдкрити.
- Так то природний спекулянт, а ми за самостiйну соборну Україну i
iндивiдуальну землю стоїмо.
- Ат, покинь менi про Химинi кури торочити. I в своїх мiсцях при
батьковi тобi хватило б самогону, землi та баб. Знаю твою вдачу.
- Ну, ну, так уже й знаєте, - примирливо посмiхнувся Карпо: "Старого
дiдька не проведеш нiякими iдеями, зразу в корiнь дивиться".
- Що, воювати будеш?
- Нi, думаю в полiцiю пiти.
- Це другий вопрос, - повеселiшав Сафрон. З городу прибiгла мати, потiм
прийшли родичi i кiлька в опереткових жупанах, з нагаями нацiоналiстiв.
Почалася метушня, перебивчаста розмова, перепити - увесь той безлад, що
буває при несподiваних зустрiчах i п'янках.
Батько i старий Созоненко сiли поруч на однiй колодi, простоволосi i
сутулi.
"Неначе коршаки", - не втримавсь вiд насмiшкуватого порiвняння Карпо,
повертаючись iз саду з начальником районної допомiжної української полiцiї
Омеляном Крупяком. : За цi днi надокучив йому балакучий начальник, як
парена редька. Своїми широкими планами вiн просто замучив Карпа. . Молодий
Варчук на своє служiння в полiцiї дивився просто, ясно: тепер настав його
час пожити. Над Бугом вiн з м'ясом одiрве з колгоспних масивiв найкращi
лани, захопить луги i млини. I, будьте певнi, не один активiст згорбиться
вiд роботи на його землi i млинах...
Ох, тi млини двоповерховi, тi питлi на димчастих, iз сльозою, гранiтних
пiдмурках, тi колеса у зеленаво-синьому зiтханнi спiненої води! Вони i
заколисували i в снах шумiли Карповi. I прокидаючись, ще довго наяву бачив
чудеснi видiння; м'яким гулом одзиваються важкi крупчастi жорна,
струмками, потоками пливе ядерна пшениця, а помiж тими потоками зерна, як
живi, проскакують, двоячись в очах, веселi червiнцi. Вiн, Карпо, не дурний
у великi чини лiзти - досить iз нього i начальника кущової полiцiї.
Непевне багатство, що тече невидимими каналами чи лежить за його зором,
не приваблювало молодого Варчука. Вiн хотiв такого, щоб його можна було
побачити оком, потримати в руках, стати на нього обома ногами. А таким
багатством для Карпа були земля, млини, а не гонитва за чинами. То Крупяк
- iнша рiч. Той тiльки про своє пiдвищення думав i весь час нарiкав на
якогось дурнуватого полковника, що, на жаль, був радником у
нацiоналiстичного "провода". Крупяк в товариствi групи нацiоналiстiв якось
їдко висмiяв полковника, а хтось з послужливих донiс про це. I "блискуча"
кар'єра Крупяка затьмарилась новою хмарою: замiсть начальника окружної
допомiжної полiцiї його посадили тiльки на район.
Раз навiть вирвалося в нього:
- Дурний, що не з того кiнця вчепився за свою долю. Треба iншого було
"батька" пiдшукати... Проторгувався. - Але вчасно спохватився: - Ти,
Карпе, забудь цi слова. А то ще якась свиня прийме це всерйоз. I так у нас
чого-чого, а гризнi вистачає. Мало того, що "батьки" не миряться, так ще
пiшла колотнеча мiж нами i тими, що на заходi вiдсиджувалися. Цi
захiдники, повiр i помовч, справжнi єзуїти, вони тiльки язиками таляпали,
а тепер починають вiдтирати нас вiд влади.
Карпо ще одне помiтив i в Крупяка, i в усiх нацiоналiстiв: були вони
всi на один кшталт начиненi однаковою начинкою.
"Не люди, а прямо тобi ковбаси одного заводу", - слухаючи рiзних
ватажкiв "з проводу" та "батькiв", насмiхався в душi.
В першi днi не мiг зрозумiти, чи то вони лукавлять, чи просто
по-дурному вiрять, що й справдi фашист дасть їм самостiйну державу. Не
треба було i великого розуму мати, щоб зрозумiти, що їм тiєї
самостiйностi, як слiпому свiту, не побачити. А от трублять про неї без
угаву.
"Держи кишеню ширше. Такий уже нiмець дурний, щоб вiд такого багатства
вiдмовитися. Краще б уже не крилися, що зв'язав чорт їх iз Гiтлером одним
мотузочком". Але своїми думками нi з ким не дiлився: на рiзнi доноси
нацiоналiсти були чималими майстрами.
"Поживемо - розкусимо, що й до чого", - думалось. Навiть самому
Крупяковi не довiрявся.
Другого дня з дозволу нiмецького коменданта села до школи повиганяли на
збори селян. Прочитали кiлька наказiв, i кожен iз них закiнчувався одним -
смертю. Потiм довго i красномовно говорив Крупяк про "новi порядки", якi
заводять вони, нацiоналiсти, при допомозi нiмцiв на Українi.
- Слава тобi, боже, слава тобi, боже. Недаремно двадцять рокiв ждали, -
похитував головою Созоненко.
- А землю нам, хазяїнам, скоро будуть надiляти?
- Скоро, скоро, - усмiхнувся Крупяк. - Будете жити, як i жили колись.
- Ура! - не витримав Созоненко. Але перестарався - не догодив. Крупяк
поморщив тонкого носа i строго обiрвав:
- Не "ура", а "слава Українi, бо..."
- А вже тепер можна свою землю орати? - перебив хтось, i Крупяк знову
поморщив носа i скривив губи: яка, мовляв, невдячнiсть...
- Нi, панове, не можна.
- Чому?
- Iще не розроблена нова земельна реформа. На це буде наказ нашого
друга - нiмецької держави.
- А-а-а... - протягнув хтось злорадно позаду.
- Зараз увесь грунт належатиме громадському господарству. Воно його
оброблятиме, даватиме державi податки... Попереджаю, це тимчасове
необхiдне явище, а далi земля перейде до своїх господарiв.
Але i цим Крупяк не втiшив навiть завзятих прихильникiв, що двадцять
рокiв виглядали нiмця.
- Назвали б панщиною, а то "громадське господарство", - заремствували
позаду голоси.
- Нiмецькою панщиною. А фашист обдирати умiє. Цей умiє.
- Та вже з першого дня показав свою науку.
- Цитьте, бо почує хто з їхньої братiї, тодi i не вiдхрестишся i не
вiдмолишся.
Наприкiнцi обирали старосту села.
- Панове! На нашу думку, i це погоджено з комендантом села, - найкраще
обрати старостою розумного господаря Сафрона Варчука.
- Варчука! - гукнуло кiлька голосiв спереду, i сход боязливо почав
розходитися по домiвках, залишаючи бiля школи споважнiлих Крупяка, Варчука
i Созоненка.
* * *
Поважно i шанобливо вони входять до хати Супруненка,. де тепер
розмiстився комендант села лейтенант Альфред Шенкель. В сiнях на них
налiтає заплакана i перелякана Супруниха. Побачивши Варчука i Созоненка,
вiдскочила назад, нi слова не вiдповiдає на запитання, мов прокажених,
обминає їх, рвучко вибiгає на двiр.
- Напевне, комендант приставав, - по-змовницькому подивився Созоненко
на Варчука, i його червоне обличчя, пересипане потом i добiрним
ластовинням, розтягнулося в стриманiй усмiшцi.
- Нi, - заперечливо крутнув головою. - Не таке лице у бабiв, коли до
них пристає мужчина. Ну, пiшли з -богом.
Знову натягнули на обличчя статечно шанобливi маски i, згинаючись ще на
порозi, увiйшли до хати.
З другої кiмнати чулось занепокоєне, часте кудкудакання квочки,
жалiбний писк курчат i шаркання пiдошов по пiдлозi.
небосхилу. Цей багрець уже розповзався не по небу, а по тiлу Дмитра;
висушуючи кров, наливав лютим болем та ненавистю обважнiле серце i кожну
прожилку.
Це горiла його земля.
Великий життєвий шлях в тяжкiй крутизнi пiднiмався перед ним. Руками,
очима, розумом охоплював цей шлях, бо на ньому вiн, Дмитро, буде
порядкувати.
Нi одно полохливе, нi одно половинчасте, нi одно обережне зiтхання не
ворухнулось в хмурих думках, якi тягнулися до наступних днiв боротьби. За
свою Батькiвщину в нього вистачить сили увiйти в огонь, мовчазним каменем
i гордим воїном згорiти в ньому. Ще його руки i пожнуть, i покосять в
кривавi жнива.
До останнього подиху вiн буде нищити нечисть, що ступила на землю його
батькiв i дiтей. Не схибне око, не затремтить рука, не здригнеться серце.
I дивно, що тепер, вiддаляючись од села, вiд людської течiї, вiн не чув
себе самотнiм. Iз ним поруч стояли найкращi його вчителi i друзi, його
невелика сiм'я i його велика рiдня. Бачив у боях i Маркова, i Кошового, i
Мiрошниченка, i Кушнiра, i Очерета; не вiддалявся, а наближався до них, -
сподiваннями i вiдчуттями нової роботи, що завтра її робитиме. Без клятви
клявся усiм найдорожчим, що мав i матиме в життi: вiн не змiлiє в ту
годину, коли мiлiють рiки, вiн не стане скорботним мостом над висохлим
мертвим руслом.
I для чого б йому, Дмитровi, було життя, для чого б йому була
немеркнуча краса рiдної землi i неба, коли б вiн хоч на хвилину забувся,
що його дороги, живi i болючi, лежать тут, на тривожнiм привiллi, що вiн є
часткою своєї Вiтчизни!
Насторожено тривожно гудуть лiси. Чорнолiсся зведеною банею прикриває
темноблакитну рiку, тремтить поодинокими зорями, немов сльозами.
Раптом конi сполохались чогось, шарпнулися вбiк i, задираючи високо
голови, полетiли лiсом. Сторожким поглядом побачив якусь постать пiд
деревом. Щось було знайоме й неприємне в тiй прищуленiй тiнi.
"Неначе Созоненко", - стукнула здогадка.
I в ту ж хвилину злiсно ахнув, прикусивши нижню губу. Заднє колесо з
розгону наскочило на пень, звело наниз воза i так брязнулось в землю, що
все тiло занило в Дмитра, наче хто всерединi провiв терпугом. Крiпко, до
болю в м'язах, натягнув вiжки i знову виїхав на дорогу, сторожко
вдивляючись у темряву. Нестерпно крутила нога. Чув, як рана засочилася
теплим струмком. Коли торкнувся рукою до болючого мiсця, сукровиця обпекла
його пальцi.
- Приїхав дiдьковi в зуби, - вилаявся про себе. Помiркувавши, вирiшив
заїхати на пасiку до Марка Григоровича, перебути трохи в лiсi, поки
сукровиця не перестане прихиляти його до землi. Доїхав до огорожi i
незчувся, як пiдiйшов старий пасiчник.
- Це ти, Дмитре?
- Я, дiду. Не спиться?
- Ет, хiба тепер заснеш? Безталання наше та й годi. Сидиш, як пень
старий. Думаєш та думаєш, аж мозок тобi за череп задiває. Вiриш, Дмитре,
праве моє слово, що так i чую, як обертається, ворушиться вiн у головi.
- Соломiя ж де?
- Соломiя? - схрестив руки на палицi. - Пiшла свiй iнститут доганяти.
Хто його зна, чи дожене? Ох, врем'ячко. Чи думали до такого дожити? Тiльки
на людське життя розпогодилось, аж на тобi гусiнь фашистську.
Спираючись на костур, Дмитро ледве дiйшов до хати. Вона вiяла медом,
воском i тими чистими чарами юностi, що бувають лише у пiвденних лiсах,
якi стрiчають сонце з степу, а спати вкладають його в чебрецевi прогалини.
- Поживеш зi мною, може не так тяжко буде старому. А як що до чого - я
тебе в таку схованку впакую, що нiхто не знайде.
- Не про схованку думаю, Марку Григоровичу.
- Знаю, вiрю, Дмитре... Це поки кров угамується. Де ж моя маленька
теперички в свiтi?
- Тiльки, Марку Григоровичу, щоб нiкому-нiкому нi слова. Воза ж i конi
треба в яру залишити.
- Нiби я не знаю, що робити. Не вчора на свiт народився. Я тебе своїми
лiками полiкую. Куди там твої фершала виспiли.
XV
Село з тривогою, ховаючись у ямах, огородах, в лiсах i болотах,
прислухалося до тяжкого подиху вiйни, що вже налягав чорною хмарою на
хлiборобськi оселi i життя. Неначе чума пройшла широкими вулицями - нiде
нi живої людини, нi худоби. У вогкiй землi знаходили притулок люди,
сповненi лихим передчуттям, невгамовним болем.
А чутки проте i в землi знаходили колгоспникiв, передавалися пiд
гарматний грiм i квакання мiнометiв. Було вiдомо, що фашисти вже були в
Кривому хуторi i на Гавришiвцi. На Гавришiвцi вони розташувались обiдати,
дiтям дали по цукерцi, а пiсля обiду повиганяли всю худобу i погнали
шляхом. Людей не зачепили, тiльки побили кiлькох жiнок - тi просили, щоб
худобу повернули.
В Кривий хутiр до вдовицi Фросини Дерев'янко заїхала машина з офiцером
i двома солдатами. Лейтенант зразу ж пiшов до хати, а солдати метнулися
виводити тiльну корову. Кинулася Фросина до корови, обнiмаючи i обливаючи
її слiзьми. Водночас, мов два каменi, гупнули по обличчi два кулаки.
Захлинаючися вiд плачу, вибiгла жiнка з подвiр'я. За нею по зачерствiлiй
дорозi потягнулася кривава стрiчка. В цей час вулицею проходив дiд Хмара,
кремезний гордовитий чолов'яга, вiн сам колись пiднiмав млинове жорно, а з
японської вiйни принiс .двох "Георгiїв". Увiйшов дiд у хату, пiдiйшов до
офiцера, який саме поспiшно порався бiля шафи, заговорив.
- Не жалiй, дiду, корови. Ми вам культуру несем, - кинув з-за плеча
фашист i засмiявся.
- Нехай ваша культура вам, а корова - господинi.
- Нi, так не мошна, - похмурнiв офiцер, сiдаючи за стiл.
- Ага! - вийшов Хмара з хати, як огонь. А фашисти вже в коморi зерно в
мiшки загрiбають. Схилився дiд над ними сивою чуприною, схопив одного й
другого за шию та як вдарить їх головами, раз i вдруге, так i не писнули
вони. Дiд у хату, спокiйно так, наче нiчого i не трапилося.
- Може повернете жiнцi корову?
- Нi, не мошна. Вона великiй Германiї потрiбна.
- Увесь свiт вам потрiбний, та не з'їсте! - i Хмаравтовк голову офiцера
в стiну, аж закривавлена глина обвалилась. Потiм вiн сказав молодицi, що
їй треба робити, попрощався зi своєю жiнкою, почепив на груди георгiївськi
хрести, завiв машину - i подався в лiс. Як вiн не розбився - диво:
крутилася машина вулицями прямо як звiр. Тiльки й науки шоферської було в
дiда, що придивлявся, як його менший син їздив на полуторцi...
Зранку небо обступили хмари, закипали брудночорним мiсивом. Зашумiв,
застугонiв Великий шлях, а потiм раптом затих, наче припав вухом до землi,
прислухаючись до грому. А далi буря круто вдарила курним валом. Загупав
яблуками сад, вистеляючи землю плодами i ламаючи гiлля.
Шляхом пролетiло кiлька автомашин, протитанкових гармат на кiнному
ходу, знову одна за одною проскочило кiлька машин, i на дорозi, бiля
вигону, пiднялися прошитi вогнями стовпи землi.
- Фашисти вповзли! - звiдкись прибiг задиханий та блiдий Андрiй.
- Фашисти? - заточилась Югина i, низько нагинаючи голову, неслухняними
ногами пiшла до ями.
Пiд обвислим небом промчало дорогою кiлька рябих забруднених
мотоциклiв; звиваючись, почали розповзатися вуличками; а потiм загудiли
машини, набитi сiрозеленими настовбурченими постатями. Над селом останнi
просвiтки затягувалися хмарами.
Незабаром у їхнiй двiр в'їхала легкова машина. Шофер знайшов всю сiм'ю
в ямi i повiв Югину до хати.
- Господине, приготуй поїсти пановi офiцеру, - показав на високого
худого нiмця, подзьобаного сiрим ластовинням.
Молодиця застигла бiля одвiрка, не зводячи широкого погляду з
твердоокого, по-пташиному кощавого обличчя.
Офiцер гордовито посмiхнувся, зацiкавлено нишпорячи очима по стiнах.
Потiм скинув чоботи i щось зашкваркотiв до неї, тикаючи пальцем в
розiпрiлi смердючi ноги.
- Пан офiцер каже, щоб ти йому ноги вимила теплою водою, - шанобливо
промовив шофер i поморщив носа.
- А не дiжде вiн! - сльози образи, безсилля i злоби облили молодицю, i
вона вибiгла в садок, а далi городами, припадаючи до високої кукурудзи,
подалася на леваду.
Позад неї заахкали пострiли.
XVI
Найтяжчi хвилини в життi.
Так, це були найтяжчi хвилини в життi Генадiя Новикова. Дев'ять днiв
нiмцi всiма силами ломили i корчували немудру лiнiю оборони, яку на ходу
спорудили вчорашнi донбасiвськi шахтарi, прямо з маршу втягуючись у бiй.
Спочатку це була навiть не лiнiя оборони, а покривлена в'язь наспiх
викопаних незамаскованих окопiв i щiлин. На неї розмашисте i щiльно ринула
ворожа мотопiхота. Ринула, заметалась у власнiй плутанинi трасуючих куль i
вiдкотилася, залишаючи на полi бруднозеленi купини убитих та безпомiчнi
мотоцикли, якi, слiпо описавши круг чи дугу, неприродно скручувались i
здригаючись, верещали незаглушеними моторами.
За мотопiхотою посунули танки.
На допомогу шахтарям вчасно пiдоспiв артилерiйський дивiзiон, командир
якого вже на практицi успiшно показав, що може зробити взаємодiя артилерiї
й пiхоти.
Кiлька танкiв, стрiляючи з гармат, таки прорвалися до окопiв, круто
розвернулися, щоб випрасувати їх. З щiлин полетiли пляшки з сумiшшю КС.
Жалiбно задзвенiло скло по бронi, i найближчi машини викинули над собою
мерехтливi полотнища вогню.
Останнi танки ще розвернулись на тридцять градусiв i, петляючи,
метнулися назад. Поперед них, на синьому тлi смеркання, почали виростати
чорнi алеї здибленої землi.
Пiсля цього бою змiцнiла сила бiйцiв, змiцнiла i лiнiя оборони. Тепер
щоранку над нею почав уїдливо, з старечим придиханням, бурчати
"фокке-вульф". Покружлявши, вiн лiниво тягнув свою драбину на захiд,
звiдки незабаром напливали одутлi бомбардувальники.
Сьогоднi ж над покалiченим полем не з'явився нi "фокке-вульф", нi
бомбардувальники. Вночi на переполовиненi сили шахтарiв кинулася свiжа
танкова частина, прикриваючи навалу вiдбiрних померанських стрiльцiв, що з
боями пройшли Польщу, Бельгiю i Францiю. Танки прорвалися i чорними
вогнедишними вежами посунули до невеличкого бiленького мiста - тактичної
глибини оборони.
Партизанський загiн iменi Сталiна залишився в тилу у ворога.
Пiсля останнього донесення втомлених i нахмурених розвiдникiв Генадiй
Новиков тихо виходить на узлiсся. В iмлистому вогкому свiтаннi лежить
прим'ята, розвержена i мовчазна земля. Над лiнiєю окопiв - туманний вiдпар
i незвичний спокiй. Але цей спокiй тяжчий, нiж гуркiт бою з химерним
перехрестям трасуючих куль, з пурпуровими сполохами мiн, з фурчанням
перегрiтих осколкiв i клубами перемеленої коренистої землi.
Смутний напружений погляд шукає будь-якої ознаки життя, а серце так
щемить, як може щемiти тiльки раз на вiку.
"Нема наших", - виривається зiтхання, а зiр ще марно вiдшукує в полi
найдорожчi сподiвання.
- Пiшли, Генадiю Павловичу! - Невелика мiцна рука Недремного лягає на
плече Новикова.
- Пiшли, - труснув головою, наче струшуючи тяжкий сон, i командир
загону бачить, що золотистi обiдки очей комiсара стали червоними.
- Гостей непроханих треба сподiватися. Наближається наш перший бiй. -
Недремний говорить неквапно. Провiвши свою юнiсть в боротьбi, вiн добре
знає вагу слова "бiй": воно вiдриває смiливу людину вiд найтяжчих
переживань, повертає її до строгого кола конкретних обов'язкiв.
- Мiнувати дорогу ще рано? - Новиков насуплює чоло, щоб краще
зосередитися.
- Ранувато. Ще можуть десь нашi прорватися.
- Коли б то.
Над головою, захекавшись, летять сiрi обважнiлi "хейнкелi", потiм,
обганяючи бомбардувальникiв, прозудiли два "мессери", i їхнi поламанi тiнi
замерехтiли по стовбурах дерев.
- Пора на полiтiнформацiю, - хмурим поглядом проводить Новиков
знахабнiлi самольоти.
- Яка тема сьогоднi?
- Народна вiдповiдь на промову товариша Сталiна.
- Тема всiєї нашої боротьби, - задумливо говорить Недремний, i на його
свiжовиголенiй щоцi ледь помiтно ворушиться задавнений шрам.
- Всiєї.
- Хороше б було пiсля такої полiтiнформацiї негайно дати наочний урок
ворогам. Сьогоднi ж.
- Поєднати теорiю з практикою, - спалахнули очi комiсара. - Треба щось
придумати партизанське. - Враз вираз його обличчя стає спокiйнiшим:
попереду стоять партизани.
Опiвднi розвiдка загону зустрiлася з головними дозорами нашої
вiйськової частини, яка вирвалася з оточення. Скоро на лiсовiй дорозi
з'явилась i сама частина. Попереду йшли пiхотинцi, сапери i кiлька
пiлотiв, далi на пiдводах їхали пораненi, а прикривали колону артилеристи,
виставивши позаду рябу трофейну гармату.
Партизанський штаб нашвидку познайомився з армiйськими командирами.
Молодцюватий капiтан з акуратно нашитими гарматами на петлицях, не
кваплячись, пiдiйшов до партизанiв.
- Загiн iменi Сталiна?
- Загiн iменi Сталiна.
- Самоперевiримося? - вийняв з гiмнастьорки посвiдчення. Уважно
переглянув документи Снiженка. - Вахту приймаєте?
- Приймаємо.
- В добрий час. Дивуєтесь? - показав на колону. - Тепер ми стали
"загальновiйськовою" частиною - приєдналися до нас iз рiзних родiв вiйськ.
Хлопцi бойовi! Одне озброєння про щось говорить, - з неприхованим
задоволенням глянув на своїх бiйцiв.
Справдi, бiльшiсть воїнiв були озброєнi автоматами, радянськими i
нiмецькими, та ручними кулеметами.
Новиков виразно подивився на партизанiв.
- В бою добули?
- В бою.
- Мiни у вас є? - з надiєю поглянув Снiженко на капiтана.
- Веземо. Небагато.
- Нам би хоч трохи.
- Протитанкових, протипiхотних?
- I тих i iнших.
- Вахту приймаєте по всiх правилах, - засмiявся капiтан.
Снiженко полегшено перевiв подих: значить, щось таки перепаде.
- Старшина Кузнецов! - гукнув капiтан.
- Старшина Кузнецов! - пiшло по колонi. Незабаром до обочини пiдбiг
бiлявий вилицюватий боєць. Нижнiй пружок його пiлотки темнiв од поту.
- Товаришу капiтане, старшина Кузнецов за вашим наказом з'явився! -
умiло козиряє i хвацько пристукує закаблуками.
- Подiлися мiнами з партизанами.
- Мало їх у нас, товаришу капiтане, - незадоволено витягується обличчя
Кузнецова, i Снiженко в нiмому проханнi не спускає очей з командира.
- Я знаю. Подiлись по-братському.
- Це наполовину? - жахається старшина.
- Наполовину.
- Слухаюсь, товаришу капiтане! - В голосi проривається явне
незадоволення.
Снiженковi чогось здається, що Кузнецов неодмiнно поскупиться, тому й
пропонує свою допомогу старшинi.
- Ходiмо, - буркоче той, i вони через якусь хвилину починають на ходу
розвантажувати вiз.
Чорнi, як черепахи, протитанковi мiни зразу ж пiднiмають настрiй
начальниковi штабу. Вивантажує їх з любов'ю, промовляючи нiжнi слова.
Кузнецов спочатку дивується, потiм смiється i добрiє.
- Бери! Грабуй! - в поривi щедроти вiн дає начальниковi штабу три зайвi
протитанковi мiни. - Закладемо їх зараз? - по-змовницькому пiдморгує
бiлою, надломленою посерединi бровою.
- Закладемо, - в тон вiдповiдає зворушений Снiженко i кличе до себе
пiдривникiв. Вони старанно викопують ямки, а старшина закладає, умiло
опоряджує i маскує мiни. За кожним його впевненим рухом, нiби зачарованi,
затаївши подих, слiдкують партизани.
- Товаришок, а на твоїх мiнах пiдривалися фашисти? - таємничим шепотом
запитує старшину молодий пiдривник Вадим Перепелюк.
- Пiдривалися. Я легкий на руку, - вiдповiдає, не кидаючи роботи.
- То i на цих пiдiрвуться? - довiрливо питає Перепелюк.
- Неодмiнно, - серйозно i пошепки запевняє Кузнецов. - Летiтимуть, як з
пушки.
- Вваак! - iмiтує вибух мiни молодий пiдривник, i обличчя партизанiв
прояснюються.
- Противно ж вони крякають.
- Це дивлячись коли, - не погоджується старшина.
Його думка не доходить до партизанiв.
- Прийомо-здаточнi документи в порядку! - легко пiднiмається з землi
Кузнецов, сердечно тисне руку Снiженковi i кидається наздоганяти колону.
Партизани проводжають його вдячними очима.
- Разом посадили капусту, - з задоволенням крутить цигарку Перепелюк. -
Передали нам вахту, значить - i мiсто, i села, i лiси, i орну землю. А
кому будемо ми передавати?
- Народовi, - коротко вiдповiдає Генадiй Новиков, не спускаючи погляду
з мiцної постатi старшини. Все рiдше i рiдше з'являється вона помiж
деревами i незабаром зливається з чорнолiссям.
Командир загону залишає бiля замiнованого поля на всякий випадок двох
розвiдникiв i хоче вiдвести загiн у лiси.
- Може побудемо трохи тут? - зупиняє його Новиков. - Зовсiм добре було
б, щоб фашисти напоролися на мiни. А вони, фашисти, неодмiнно повиннi
з'явитися.
- Гаразд, почекаємо, - згоджується Недремний, виставляє дозорцiв, а
загiн розташовує в гущавинi обабiч дороги. На Снiженка знову нападає
приступ скупостi.
- Три мiни закопали. Хватило б i двох, - говорить наче сам до себе i
непомiтно стежить за командиром та комiсаром.
- Жалiєш, Вiкторе Iвановичу? - смiється Недремний.
Я ж не начальник боєпостачання, щоб не жалiти.
- Не скупися, Вiкторе Iвановичу. Коли на цих мiнах щось пiдiрветься -
вони велику бойову роль вiдiграють для цого загону, - Новиков заспокоює
Снiженка.
- Тiльки це й спиняє мене.
Повiльно, сумовито сочиться час. Здається, сонце навiки застигло в
полинялому, полатаному бiлими хмарами небi, вiдається, небо те й робить,
що розкружляє противне деренчання одутлих, з павучими хрестами самольотiв.
I раптом земля озивається неясним гулом. Новиков щiльно прикладає вухо. до
присушеної трави. Нiколи таким хвилюванням не наростав гул автомашини.
"А може нашi?" - аж у холод кинуло.
З-за дерев з'являється розвiдник...
- Їдуть! - повiдомляє Недремний.
- Хто?
- Двi п'ятитонки з фашистами.
- З фашистами, - зашипiло навколо.
Партизани ще раз перевiряють зброю. Хтось iз нетерплячих виривається
вперед, але його повертає назад слово командира.
Гул наростає. Вiн озивається в долинцi i в серцi. Щось замерехтiло, i
на дорозi з'являються землистi трьохосьовi машини. Тепер у рев моторiв
вплiтаються автоматнi черги - фашисти, приклавши автомати до животiв,
навмання поливають свинцем мовчазний лiс.
I враз вибух, огонь, розпухла темiнь, неймовiрнi крики, скрегiт
тормозiв, дружне "ура" i сумiш пострiлiв.
Новиков не пам'ятає, як вiн кидається за рослим солдатом i з усього
розмаху б'є прикладом рушницi по головi. Фашист падає в один бiк, а його
автомат - в другий. Хтось бiжить до зброї.
- Не чiпай!
- Це ж я для вас, товаришу комiсаре! У мене є. Роздобув.
- Все одно не чiпай.
- I не буду...
- Таки вислизнула жменька.
- Краще рисакiв поперли...
- Генадiю Павловичу, з перемогою! - пiдбiгає Снiженко.
- А ти мiни шкодував!
- Моя залишилася, - i усмiшка самозадоволення грає на тонких устах
начальника штабу.
- Нiколи, братцi, не думав, що мiни можуть грати! - захоплено пояснює
комусь Перепелюк. - То так противно грюкали...
- А це кларнетами обiзвалися? - дивується голос другого пiдривника. -
Iще й краще.
- Правду старшина говорив.
Новикову хочеться пiдбiгти, обняти всiх пiдривникiв... I найтяжчу
годину життя освiтлюють, огрiвають немеркнучi просвiтки.
XVII
Через кiлька днiв пiсля вступу нiмцiв у село з полiцаями прибув Карпо
Варчук.
- Навоювався? - розгладжуючи для поцiлунку чорнi, уже посоленi сивиною
вуса, задоволеним усмiхом стрiв його Сафрон.
- За совєти навоювався. А тепер за свою сорочку треба подумати.
- Ти б краще за шкуру свою думав. Погане, виходить, дiло, - похмурнiв
старий.
- Чому? - здивовано поглянув на батька.
- Чому, чому! Залiзяку на пузяку, - ткнув пальцем на автомат, -
надокучить прикладати. Ще добре, коли б так обiйшлося, а то покладеш
голову десь, що й ворон костi не знайде.
- Чого це ви, батьку, по живому за упокой правите?
- Знаю чого. Бач, Лiфер Созоненко дурний, дурний, а хитрий - розумнiший
за тебе викрутився: вернувся додому i вже рознюхує, чи не можна якоїсь
комерцiї вiдкрити.
- Так то природний спекулянт, а ми за самостiйну соборну Україну i
iндивiдуальну землю стоїмо.
- Ат, покинь менi про Химинi кури торочити. I в своїх мiсцях при
батьковi тобi хватило б самогону, землi та баб. Знаю твою вдачу.
- Ну, ну, так уже й знаєте, - примирливо посмiхнувся Карпо: "Старого
дiдька не проведеш нiякими iдеями, зразу в корiнь дивиться".
- Що, воювати будеш?
- Нi, думаю в полiцiю пiти.
- Це другий вопрос, - повеселiшав Сафрон. З городу прибiгла мати, потiм
прийшли родичi i кiлька в опереткових жупанах, з нагаями нацiоналiстiв.
Почалася метушня, перебивчаста розмова, перепити - увесь той безлад, що
буває при несподiваних зустрiчах i п'янках.
Батько i старий Созоненко сiли поруч на однiй колодi, простоволосi i
сутулi.
"Неначе коршаки", - не втримавсь вiд насмiшкуватого порiвняння Карпо,
повертаючись iз саду з начальником районної допомiжної української полiцiї
Омеляном Крупяком. : За цi днi надокучив йому балакучий начальник, як
парена редька. Своїми широкими планами вiн просто замучив Карпа. . Молодий
Варчук на своє служiння в полiцiї дивився просто, ясно: тепер настав його
час пожити. Над Бугом вiн з м'ясом одiрве з колгоспних масивiв найкращi
лани, захопить луги i млини. I, будьте певнi, не один активiст згорбиться
вiд роботи на його землi i млинах...
Ох, тi млини двоповерховi, тi питлi на димчастих, iз сльозою, гранiтних
пiдмурках, тi колеса у зеленаво-синьому зiтханнi спiненої води! Вони i
заколисували i в снах шумiли Карповi. I прокидаючись, ще довго наяву бачив
чудеснi видiння; м'яким гулом одзиваються важкi крупчастi жорна,
струмками, потоками пливе ядерна пшениця, а помiж тими потоками зерна, як
живi, проскакують, двоячись в очах, веселi червiнцi. Вiн, Карпо, не дурний
у великi чини лiзти - досить iз нього i начальника кущової полiцiї.
Непевне багатство, що тече невидимими каналами чи лежить за його зором,
не приваблювало молодого Варчука. Вiн хотiв такого, щоб його можна було
побачити оком, потримати в руках, стати на нього обома ногами. А таким
багатством для Карпа були земля, млини, а не гонитва за чинами. То Крупяк
- iнша рiч. Той тiльки про своє пiдвищення думав i весь час нарiкав на
якогось дурнуватого полковника, що, на жаль, був радником у
нацiоналiстичного "провода". Крупяк в товариствi групи нацiоналiстiв якось
їдко висмiяв полковника, а хтось з послужливих донiс про це. I "блискуча"
кар'єра Крупяка затьмарилась новою хмарою: замiсть начальника окружної
допомiжної полiцiї його посадили тiльки на район.
Раз навiть вирвалося в нього:
- Дурний, що не з того кiнця вчепився за свою долю. Треба iншого було
"батька" пiдшукати... Проторгувався. - Але вчасно спохватився: - Ти,
Карпе, забудь цi слова. А то ще якась свиня прийме це всерйоз. I так у нас
чого-чого, а гризнi вистачає. Мало того, що "батьки" не миряться, так ще
пiшла колотнеча мiж нами i тими, що на заходi вiдсиджувалися. Цi
захiдники, повiр i помовч, справжнi єзуїти, вони тiльки язиками таляпали,
а тепер починають вiдтирати нас вiд влади.
Карпо ще одне помiтив i в Крупяка, i в усiх нацiоналiстiв: були вони
всi на один кшталт начиненi однаковою начинкою.
"Не люди, а прямо тобi ковбаси одного заводу", - слухаючи рiзних
ватажкiв "з проводу" та "батькiв", насмiхався в душi.
В першi днi не мiг зрозумiти, чи то вони лукавлять, чи просто
по-дурному вiрять, що й справдi фашист дасть їм самостiйну державу. Не
треба було i великого розуму мати, щоб зрозумiти, що їм тiєї
самостiйностi, як слiпому свiту, не побачити. А от трублять про неї без
угаву.
"Держи кишеню ширше. Такий уже нiмець дурний, щоб вiд такого багатства
вiдмовитися. Краще б уже не крилися, що зв'язав чорт їх iз Гiтлером одним
мотузочком". Але своїми думками нi з ким не дiлився: на рiзнi доноси
нацiоналiсти були чималими майстрами.
"Поживемо - розкусимо, що й до чого", - думалось. Навiть самому
Крупяковi не довiрявся.
Другого дня з дозволу нiмецького коменданта села до школи повиганяли на
збори селян. Прочитали кiлька наказiв, i кожен iз них закiнчувався одним -
смертю. Потiм довго i красномовно говорив Крупяк про "новi порядки", якi
заводять вони, нацiоналiсти, при допомозi нiмцiв на Українi.
- Слава тобi, боже, слава тобi, боже. Недаремно двадцять рокiв ждали, -
похитував головою Созоненко.
- А землю нам, хазяїнам, скоро будуть надiляти?
- Скоро, скоро, - усмiхнувся Крупяк. - Будете жити, як i жили колись.
- Ура! - не витримав Созоненко. Але перестарався - не догодив. Крупяк
поморщив тонкого носа i строго обiрвав:
- Не "ура", а "слава Українi, бо..."
- А вже тепер можна свою землю орати? - перебив хтось, i Крупяк знову
поморщив носа i скривив губи: яка, мовляв, невдячнiсть...
- Нi, панове, не можна.
- Чому?
- Iще не розроблена нова земельна реформа. На це буде наказ нашого
друга - нiмецької держави.
- А-а-а... - протягнув хтось злорадно позаду.
- Зараз увесь грунт належатиме громадському господарству. Воно його
оброблятиме, даватиме державi податки... Попереджаю, це тимчасове
необхiдне явище, а далi земля перейде до своїх господарiв.
Але i цим Крупяк не втiшив навiть завзятих прихильникiв, що двадцять
рокiв виглядали нiмця.
- Назвали б панщиною, а то "громадське господарство", - заремствували
позаду голоси.
- Нiмецькою панщиною. А фашист обдирати умiє. Цей умiє.
- Та вже з першого дня показав свою науку.
- Цитьте, бо почує хто з їхньої братiї, тодi i не вiдхрестишся i не
вiдмолишся.
Наприкiнцi обирали старосту села.
- Панове! На нашу думку, i це погоджено з комендантом села, - найкраще
обрати старостою розумного господаря Сафрона Варчука.
- Варчука! - гукнуло кiлька голосiв спереду, i сход боязливо почав
розходитися по домiвках, залишаючи бiля школи споважнiлих Крупяка, Варчука
i Созоненка.
* * *
Поважно i шанобливо вони входять до хати Супруненка,. де тепер
розмiстився комендант села лейтенант Альфред Шенкель. В сiнях на них
налiтає заплакана i перелякана Супруниха. Побачивши Варчука i Созоненка,
вiдскочила назад, нi слова не вiдповiдає на запитання, мов прокажених,
обминає їх, рвучко вибiгає на двiр.
- Напевне, комендант приставав, - по-змовницькому подивився Созоненко
на Варчука, i його червоне обличчя, пересипане потом i добiрним
ластовинням, розтягнулося в стриманiй усмiшцi.
- Нi, - заперечливо крутнув головою. - Не таке лице у бабiв, коли до
них пристає мужчина. Ну, пiшли з -богом.
Знову натягнули на обличчя статечно шанобливi маски i, згинаючись ще на
порозi, увiйшли до хати.
З другої кiмнати чулось занепокоєне, часте кудкудакання квочки,
жалiбний писк курчат i шаркання пiдошов по пiдлозi.