Страница:
пiти за куркульнею, залюбки всадити дуплет зi свого дробовика...".
"Брехня, - обзивалась друга думка. - Бачив ти в нього що-небудь вороже? То
твоя власна злiсть говорить".
Вийшов надвiр. Снiг вдарив у гаряче чоло i почав розтавати.
Низько i глухо стугонiли обмерзлi дерева, тоскно петляла i кружляла
темносива метелиця, як петляли i кружляли тепер думки в наболiлому мозку.
Не швидко Григорiй зайшов у тепле примiщення. Спiймав на собi рiзкий
погляд Крамового i знiтився. Бридко стало на душi, аж замлостило
всерединi...
Головував Iван Тимофiйович Бондар, який, передбачалось, мав бути
головою колгоспу, але верховодив на зборах Крамовий. Говорив довго i
гаряче про колективiзацiю, розкуркулення, часто вмiло на прикладах
пiдрiзав тi корiнцi, якi могли стати йому на завадi.
Першим у списку стояв Денисенко Ларiон. Висловилося кiлька
колгоспникiв. Думка була одностайна.
- Хто за те, щоб розкуркулити його? - поставив на голосування Бондар.
Дружно пiднялися над головами руки i з шелестом опустились вниз...
- Данило Заятчук! - читає iз списку Петро Крамовий. Синi жили поопухали
i тремтять на його лобi.
Знову високо пiднятi руки закривають обличчя людей.
- Горицвiт Дмитро! - глухо кидає Крамовий. I раптом мертва тиша. Потiм
заремствували голоси позаду, незрозумiле подивився Iван Тимофiйович на
Крамового i почав наливатися жаром.
Спереду пiдвiвся Варивон Очерет - невеликий, кремезний i впертий. Для
чогось оглянувся назад. Всiєю рукою зiрвав шапку з голови.
- Не погоджуюсь, значить, - обвiв очима президiю. I Крамовий зразу ж
скипiв:
- Не погоджуєшся? Це тобi, думаєш, польський сейм? Там один шляхтич мiг
сказати: "Не позвалям" - i зiрвати роботу сейму. Ти - не шляхтич, а збори
- не сейм. Тут воля народу дiє. Люди знають, хто їхнiй ворог, їх за чарку
не купиш, як тебе купує i продає Горицвiт.
- Я не повiя, щоб продаватися! - поблiд Варивон. - Де, я питаю, у
списках Варчук, Данько? Хто це починає середнякiв розкуркулювати?! -
загарячився Варивон, пiдступаючи ближче до сцени.
- Середнякiв? - примружився Крамовий, втискаючи в кожне слово лиху
значимiсть. - Середняки наймитiв не наймали. Товаришу Шевчик, роз'ясни
громадяниновi Очерету, як ти спину гнув на Горицвiта.
I зразу притих сельбуд, шукаючи очима Шевчика. Крамовий аж перехилився
зi сцени, вiдшукуючи знайому постать. Але Григорiя в сельбудi не було.
"Злякався", - злiсть пересмикнула огрядну постать Крамового, але вiн зразу
ж усмiхнувся i удавано веселим голосом заговорив:
- Я й забувся, що послав товариша Шевчика по особливо важливiй справi.
Але перед цим вiн менi сам розповiдав, як наймитував у Горицвiта,
столярував, i той йому замiсть плати дав двi поганенькi стамески. На,
мовляв, тобi, небоже, що менi негоже. Зробив, як типовий експлуататор...
Чуєш, який це середняк? Експлуататор! - перекошуючи уста, звернувся до
Очерета. - Класову пильнiсть загубили ви, громадянине. Став на
голосування, - звернувся до Бондаря.
- Не ставитиму. Зi мною нiхто не радився про доповнення списку.
- А чому б ми мали радитися з родичем куркуля? Щоб йому до вечора
переказали, як сплавити добро? Розумiли, що у вас погана закваска.
- Менi слово можна? - обiзвався ззаду Марко Григорович.
- Прошу, прошу, - приязно, пiддобрюючись, розплився в усмiшцi Крамовий.
- У вас, думаю, нема родинних почуттiв до куркульнi.
- Чого нема, так нема, - погодився старий пасiчник, труснувши широкою
бородою.
- Татку, не чiпай, - спросоння обiзвалась Соломiя. Легкий смiшок
задзвенiв у напруженiй важкiй тишi.
- Я думаю, - заговорив пасiчник, - з Дмитра такий куркуль, як iз мене
турецький султан.
I полегшений смiх сколихнув людьми. Одначе його зразу ж обрiзав
Крамовий:
- З чого ви смiєтесь? З вiдсталостi своєї? Я поважаю, шаную чесного
трудiвника Марка Григоровича. Але, увесь час живучи в лiсах, вiн, як
самотнiй камiнь, обрiс мохом, повз нього проходило життя i не в усьому
може розiбратися чоловiк. Нам треба допомогти йому по-новому осмислити
сучаснi подiї. Куркуль - це не такий, як ви його звикли бачити на
плакатах, - з ножем, обрiзо'м... зубастий, окатий...
Говорив довго i переконливо, знову наводив приклади i знову нападав на
родиннi зв'язки, вiдсталiсть, притуплення класової пильностi. Нарештi,
саркастично усмiхнувшися, з притиском закiнчив:
- Через те, що голова зборiв вiдмовився вiд своїх обов'язкiв, - про це
ми iншим разом бiльш грунтовно поговоримо, - ставлю на голосування.
Вiн знав, вiдчував, що, незважаючи на всю його красномовнiсть, мало рук
пiдiйметься на притихлих зборах. Тому повернув справу iнакше:
- Хто проти розкуркулення Дмитра Горицвiта?.. Раз, два, три, чотири...
словом меншiсть... Пiшли далi...
XI
Варивон зразу, ще не закiнчились збори, прибiг до Дмитра. Заснiжений,
став на порозi, люто затупав ногами i зосереджено пiдiйшов до Дмитра, що
саме пiдшивав шлею.
- Ходiмо в ту хату, - кивнув головою. - Дiло є. I Дмитро почув:
трапилось щось незвичайне. Мовчки вислухав товариша, побiлiв, розширились
очi, але першi слова здивували Варивона:
- Вип'єм зi мною, чи побоїшся тепер?
- Чого б це менi боятися? Тiльки не до цього зараз.
- Нiчого, - заспокоїв i дiстав iз шафи горiлку. Випили по чарцi,
Варивон з опаскою дивився на пополотнiле обличчя товариша, знав, що той
кипить усерединi i досить жодного слова, щоб вийшов iз себе. "Чого
доброго, пiде сочити за Крамовим. I того - окастого - не пожалiє, i собi
життя занапастить. Дурна кров тече в жилах чоловiка".
- Дмитре, що ти думаєш робити?
- Що? - наче вiд сну прокинувся. - Зараз запряжу коней - i в саму
столицю майну.
- Так уже i в столицю?
- А що ж - в того Крамового буду правди шукати? То ворог наш. Ну,
вип'ємо ще на дорогу! - Вже навстоячки перехилив чарку, i скло зацокотiло
по зубах, краплини горiлки потекли по сорочцi - тремтiла рука.
Коли запрягав конi, до нього вийшла мати:
- Дмитре, куди ти? - з тривогою запитала, бачачи, що недобре робиться з
сином.
- За своєю долею, мамо, - невесело посмiхнувся i, захлинаючись,
розказав усе. - Найшлася каїнова душа, що позаздрила на нашу кривавицю,
Сафрона Варчука, Данька не розкуркулює, а взявся за мене.
- То дурне, не буде так, як хоче наш ворог, - спокiйно вiдповiла, що аж
здивувався Дмитро. - Правда на нашому боцi. Тебе наша власть не
скривдить... А Крамовий - то пройдисвiт. Їдь, сину, - поцiлувала його в
лоб i зiтхнула. - Поспiшай...
Дмитро пiдiйшов до лiжка, де спокiйно, усмiхаючись, спала Югина.
Зiтхнувши, поправив розкиданi коси дружини, ледве чутно доторкнувся устами
до її чола, потiм низько нахилився над колискою i, випрямляючись, вийшов
iз хати.
Докiя сама навстiж вiдкрила ворота, ще раз обома руками охопила шию
сина, притулилась щокою до нього, трепетна, як струна.
Кинув у легкi, на пiдрiзах, санки рушницю, торбу з їжею i поїхав у
холодну заметiль. I тiльки тепер його охопила така гнiтюча туга, такий
бiль, що хотiлося упасти в високi оплени, уткнутися головою в солому i
заплакати, заридати, заголосити. Здавалося, що ось небавом має обiрватися
його життя. I санки, iдучи затоки, везли його не до темної стiни лiсу, а
на той свiт. Здавалось, пiдрiзи скрипiли не на мерзлому снiговi, а на його
болючому тiлi. Похололою рукою витер пiт iз чола, зiтхнув, стрепенувся
важко, беручи в руки, неначе обмерзлi вiжки, свої почуття i турботи. Вони
опирались, крутили його, як негода крутить деревину, гнули додолу,
розпеченим свинцем наливали голову. Але той критичний момент, коли
хотiлося важко заголосити, той бiль, що плугом проходить по нашому
корiннi, уже почав чоловiк переборювати. Мiцнiли опiр i напiвслiпа злiсть,
прояснювався напiвзатуманений розум. Велика кричуща несправедливiсть
заставила Дмитра оглянутись на все своє життя, побачити те, що було
непомiтним, просто спливало, як прибутня вода, мiцнiше пiзнати цiну життя,
як ми в голодну годину мiцнiше пiзнаємо смак чорного загорьованого хлiба.
Вузьким було його минуле. Не вмiв i досi виплисти на широку течiю, але
вiн любив i життя, i людей, i природу. Усе хороше радувало його, печалили
чужi печалi, виводила з себе несправедливiсть. Вiн не був спокiйним,
холодним спостерiгачем, який i пальцем не поворухне, щоб пособити комусь в
тяжкому горi... Коли на його полi з'являвся новий сорт насiння - нарiк
його вже мали сусiди. Коли вiн мiг комусь допомогти - допомагав без
корисних вимог i думок. А хто так любив щиру працю, що повiває i потом, i
тихим колосом, i живим зерном? Коли б односельцi заглянули в його душу,
вони зрозумiли б одне: вiн добра хотiв людям.
Але вдача його була замкнена, не з тих, що легко розкривається,
подобається людям. Повернути б її? Запiзно уже... А що Крамовий ворог -
голову б поклав пiд сокиру.
В лiсi стало затишвiше i наче на серцi трохи полегшало. Пiсля роздумiв
бiльше почалось вiрити, що напасть його хоча й важка, але скороминуща.
Дорогою вирiшив, що нiчого йому поки гнати конi аж за сотнi верст, коли
можна заїхати до секретаря райпарткому. Казали, що путящий чоловiк.
Побачимо. Може, теж такий завзятий, як Крамовий.
Зубами прикусив нижню губу i вiдчув, як накипає льодок на холодних
устах.
Запорошений, потемнiлий од холоду, з якимсь внутрiшнiм холодком i
жагучим сподiванням, зайшов у райпартком.
- Секретар не має часу. Нарада! - перегородила йому шлях висока худа
друкарка.
- Ага! - зупинився бiля дверей. - Коли звiльниться?
- Не знаю, - з недовiрою оглянула заснiженого понурого дядька з батогом
у червонiй, перепеченiй руцi. - Ви в яких справах? Особистих?.. Сьогоднi
немає прийому в особистих.
- Я здалеку приїхав.
- Це не вiдiграє нiякої ролi. Прийому сьогоднi нема.
- Ну, коли нема прийому, то я й так зайду, - презирливо змiряв її з нiг
до голови i ступив уперед.
- Не пущу! Я своїм мiсцем вiдповiдаю - верескнула та.
- Жiнко добра! Вiдiйди вiд грiха. Тепер нема такої сили в свiтi, щоб не
пустила мене, - так поглянув, що та сторопiла, вiдступила назад, i Дмитро
мiцно рвонув на себе ручку дверей.
Справдi, в закуреному кабiнетi сидiло кiлька людей. З-за столу спокiйно
пiдвiвся невисокий бiлявий чоловiк. Вiн, очевидно, чув розмову за дверима,
але в його темнозелених з янтарним вiдливом очах щось блиснуло - не
роздратовання, а iскорки смiху.
- Не пускають до вас, - спустив донизу батiг, сподiваючись, що зараз на
нього почнуть сердитись цi заклопотанi люди, пожмакованi безсонням i
турботами... Хто може полiчити, скiльки в отi бурхливi неповторнi часи
середнiй районний працiвник провiв безсонних ночей, витратив своєї сили,
згубив здоров'я!
I тiльки тепер Дмитро побачив бiля вiкна розумно-насторожене обличчя
Вiктора Снiженка.
- Добрий день. Марков. - Секретар райпарткому вийшов з-за стола i подав
руку Дмитровi. - Сiдайте.
- Доброго здоров'я, товаришу, - зразу осiла злiсть в чоловiка, i вiн з
глибокою вдячнiстю i хвилюванням подивився в натомленi, але веселi очi
Маркова.
- Сiдайте, товаришу, - вдруге показав на вiльний стiлець. - Здалеку
приїхали? Мете ж надворi. Напевне, забило всi дороги?
- Занесло, - вiдповiв стримано, прикидаючи в головi, чи в нього хочуть
щось випитати, чи таки насправдi дуже людяний їхнiй секретар. "Навряд, щоб
спроста можна було питати про таке, коли його люди ждуть", - примiряв по
своїй вдачi.
А потiм, коли зрозумiв, що помилився, легко стало на душi: єсть же такi
хорошi люди на свiтi.
Марков, зрiдка постукуючи пальцями по столi, дуже уважно слухав Дмитра,
зрiдка запитував i знову слухав, вивчаючи мужню, мiцну постать простого
трудiвника, що зараз всю свою душу, радощi i болi викладав важким,
незграбним, та щирим словом.
- Гарнi урожаї збирали на своїй землi? Як ваше прiзвище?
- Горицвiт.
- Горицвiт? - вголос задумався Марков. Щось знайоме i далеке-далеке
забринiло в його душi од цього слова. Але що?.. Нiяк не мiг пригадати,
пiрнаючи в згадки i прислухаючись до вузлуватої, невмiлої мови Дмитра. I з
кожним новим словом Горицвiта, i з кожною новою згадкою давнини, якi
перебирав допитливий розум, Марков почував усе бiльшу i бiльшу довiру i
приязнь до Дмитра.
- Гарнi урожаї збирали? - знову повторив, почуваючи, що от-от щось
знайоме легко i радiсно розкриється з глибини рокiв. Але воно знову почало
невловиме вiдходити вдаль.
- Хорошi. Кращi, нiж усi мої вуличани. В селi мене агрономом в насмiшку
прозвали. Люблю я землю, i в книгу заглядаю, - подобрiшало обличчя Дмитра:
вiдчував, як дедалi щiльнiше щось з'єднує його з тим невисоким бiлявим
чоловiком.
- А ще бiльше можна зiбрати?
- Чому нi? Не можна тiльки на небо вилiзти, - i вчасно зупинився: ледве
не вирвалась груба, як йому здавалось серед цих людей, приказка.
- От ви й будете, товаришу Горицвiт, в колгоспi вирощувати високi
врожаї. Вiрю, що тiльки правду чув од вас. Будете в колгоспi людей вчити,
як бiля землi ходити. I самi вчитиметесь в агрономiв наших, у професорiв,
в академiкiв. Це добре ви сказали, що людина до щастя прямує. Всi вiки
людство мрiє про радiсне життя, а ми його будуватимемо з вами. Отим
урожаєм, що добуватимемо на колгоспному полi, ви будете виходити на ширшу
дорогу, будете виводити в люди своїх дiтей, змiцнювати свою державу,
зерном добиватимете своїх ворогiв.
- Спасибi за добре слово. Тiльки з мене такий учитель... Не дуже вмiю я
з людьми обходитись, як iншi. Говорити не умiю.
- Навчитесь. Коли ви справжня людина - навчитесь. Вам ширше треба
дивитись на свiт - ви вже колгоспник... Довго тут пробудете? Через години
двi я б змiг з вами поїхати у ваше село.
- Оце було б добре. Я почекаю вас, - зрадiв Дмитро, засмiявся.
XII
- Мамо, який менi сон приснився, - усмiхаючись, Югина легко скочила з
лiжка i метнулась до колиски. Бiлоголовий Андрiйко - її безкрає щастя -
стиснувши крихiтнi кулачки, здається, не спав, а щось обмiрковував,
напружено, зосереджено. Югина з потайним хвилюванням i радiстю помiтила,
що зараз вiн був найбiльше схожий на Дмитра. Ще кiлька днiв назад уся
рiдня говорила: її син удався в Докiю, а ще ранiше вiдмiчала дивовижну
подiбнiсть Андрiйка до Югини. I тiльки вона, мати, з кожним днем помiчала,
як поволi пробивались батькiвськi риси на округлому лобастому личку
дитини, як все бiльше горбатився нiс i темнiшали великi чоловiчки очей, за
якими навiть бiлкiв не видно. I вже забуваючи за сон, вона нахиляється до
колиски, щасливим поглядом вивчає навiть подих своєї дитини, наперед
вiдгадуючи, як лягатимуть на миле обличчя новi риси, що тiльки-тiльки
несмiливо стрепенулись, мов перша прозелень на чистому полi.
Через якусь хвилину, хвилюючись i радiючи, вже бачила перед собою
Андрiя таким, яким був Дмитро, коли стрiла його лiтньої ночi в полi. Та
незабутня нiч, розводячи завiсу рокiв, випливала з давнини, мов рiка iз
туману, подзвонювала молодим мiсяцем, який так щедро розсiвав зiрки, що їм
уже замало ставало мiсця на небi, - тому й падали на землю, на дальнi
дороги i. темнi полукiпки озимини. Навiть цiлющий липовий настiй почула
над собою молодиця.
- Мамо, подивiться, як зараз Андрiйко на Дмитра схожий, - одiрвалась од
колиски.
Напiвтемне у хатi. На узорчастих вiкнах тремтять блищики зiрок, i
срiбло квiток зсередини наливається нiжним цитриново-рожевим сяйвом. Од
печi одривається Докiя, i Югина раптом бачить: в очах її матерi теж
коливаються блищики, як двi iскорки на шибках.
Югина ще нiколи не бачила, щоб сухi зiницi Докiї обтяжувались сльозами.
- Мамо, що з вами? - кидається вперед i своїми теплими руками охоплює
негнучкi пальцi Докiї.
- Горе, дочко. Горе навалило на нас...
- А де ж Дмитро? - скрикнула, не дослухавши матерi.
- За правдою поїхав. У саму столицю поїхав... До нашого уряду
попрямував.
- Як же так? I менi слова не сказав... Мамо, чого вiн, цей крамар, хоче
од нас? - тремтить голос молодицi, i вона поспiхом одягається, а потiм
починає вкутувати сина.
- Ти куди, доню?
Але Югина вже не чує слiв Докiї. Пригорнувши до себе дитину, рiшуче
прямує до дверей.
- Югино, куди ти?
- Куди? В район. В партiйний комiтет, мамо... Чого ж ви не сказали,
коли Дмитро виїжджав? Кинулась би його здоганяти - не здожену. Прощавайте,
мамо.
- Ти Андрiйка залиш. Куди тобi з ним у таке бездорiжжя йти?
- Iтиму. На край свiту iз сином своїм пройду, - поцiлувала Докiю в
уста, вибiгла з хати.
- Югино...
Але навiть не оглянулась молодиця.
Мороз рухливими клубками кинувся з сiней, i незабаром Докiя, застигши
посеред хати, стояла в холодному, сивому туманi, що погасив на вiкнах
веселi блищики свiтанку.
"Дмитро в столицю подався, Югина до партiї пiшла, а куди ж менi
подiтись?"...
Зразу ж за ворiтьми Югина по колiна вгрузає в снiг i до самого шляху
залишає за собою мережу глибоко втиснутих слiдiв.
Снiги i снiги. Легкi, пухнастi. Вони оживають iз свiтанком вбирають у
свою голубiнь зеленорожевi струмки, то починають пробиватися з-за дерев
Великого шляху.
Напiвзасипанi колiї дороги.
Дмитро останнiй проїхав по них.
I вона обережно ступає по цiй дорозi, по тому слiду, начеб боячись йому
зробити боляче.
Прокинулась дитина, заплакала. Заспокоювала її i словами, i сльозами, i
болючим серцем. Втихомирила. Витерла з свого чола холодну накип i знову
попливла по колiї, нахилена i самотня, як дерево в полi.
"Прийду я до них, - бачила себе в райпарткомi. - Усе чисто розкажу.
Руки свої покажу. Дитину свою покажу. I хто не повiрить, що чеснi руки в
мене, чеснi очi мої, хто не повiрить, що дитина тим молоком вигодувана, в
якому нема людської кривавицi? Усi, сину, повiрять, - нахилилась до
дитини, скорботна усмiшка затрепетала на устах Югини. - Своя влада не
окривдить нас. Не окривдять свої люди тебе, Андрiйку, не зобидять твого
батька, непосидющого i роботящого, як сама весна. Чуєш ти, маленький мiй,
радiсть моя".
Андрiйко, що пильно прислухався до материної мови, раптом усмiхнувся,
заворушився, бажаючи простягнути ручата до неї, розкрив рожевi пелюстки
уст, i хмаринка пари обдала теплом стужавiле обличчя молодицi. I враз
такий спокiй охопив Югину, що скорбота поволi зникла з її уст, очей, i
тiльки одна замерзла сльозина рожевiла на кiнчику хустини.
Утомлена, увiйшла в лiси, знову ж таки думаючи про те саме.
Бiля повороту сiла на снiг, i вмить солодка млость розлилась по всьому
тiлi, далекими крильми вiйнула думка про сон. Молодиця зразу скочила на
ноги.
"Не можна спочивати!" - напружилась, ледве втримуючи дитину зомлiлими
руками. Од болю вони набрякали i розтягувалися. Мороз уже зайшов у пучки i
колов їх тупими голками. Ще пройшла з версту i присiла на пеньок,
розтираючи стужевiле обличчя i пальцi.
Вдалинi зафоркали конi. Югина швидко пiдвелася. Назустрiч їй мчали
легенькi крильчастi саночки. Вiзник круто зупинив коней, i сани пiшли
затоки, перегородивши дорогу.
- Ти куди, жiнко добра? - здивовано запитав Вiктор Снiженко, стираючи
пухнасту паморозь з вислих, лiплених брiв. Гострим оком вiн здалеку
помiтив, що втомлена жiнка спочивала на обочинi.
"Отак i до смертi недалеко".
Югина пильно поглянула на сухорляве рухливе обличчя невiдомого
чоловiка. Помiтивши спiвчуття в розумних очах, раптом зашарiлась, чогось
вище пiднесла Андрiйка.
- За правдою йду, - тихо вiдповiла.
- Тодi сiдай до нас, - засмiявся вусатий червонолиций вiзник. - Товариш
Снiженко завезе тебе у наш колгосп. Там наша правда починається. Це треба
розумiти! Поїдемо, молодичко? В один льот домчимо. Дитину, дитину краще
закутуй. Ну, по руках? їдемо?
- Нi, менi в район треба.
- В район? До кого? - вискочив iз саней Снiженко. - Куди тобi по такiй
дорозi! Бач, з коней пара, як туман, iде. Потомилися. А ти ще з дитиною.
- Дiйду.
- Нiкуди ми тебе не пустимо.
- Так i не пустите.
- Ти що, дитину заморозити хочеш? Не бачу, як втомилась? Не пустимо - i
край.
- Нема такої сили в свiтi, щоб мене не пустила, - гордовито
випросталась Югина i, обходячи дорогу, рiшуче ступила в снiг.
- Чи ти не жiнка Горицвiта? - пильно поглянув Снiженко на Югину,
пригадуючи слова Дмитра в райпарткомi.
- А ви звiдки знаєте? - зупинилася.
- Знаю, знаю! - весело розсмiявся. - Бачив твого вояку. От що значить
кохання! - звернувся до вiзника. - Не встиг чоловiк виїхати з дому, а
жiнка за ним навздогiн.
- Напевне, ревнива. Як зразу розсердилася.
- Що Дмитровi сказали? - застигла, загрузнувши на обочинi.
- Щоб ти додому повернулася. Сiдай у сани, бо нi слова не почуєш од
мене.
I Югина покiрно попрямувала до саней, не зводячи погляду з високочолого
Снiженка. Той допомiг їй сiсти, пильно поглянув на Андрiйка, примруживсь:
- Викапаний батенько... Ти не журись, - звернувся до Югини. - Приїде
твiй милий через пару годин. Усе добре! Тiльки жени його на люди. Ломакою
жени, щоб не закисав бiля горшкiв. I розумний чоловiк, а обгородився своїм
господарством, наче в клiтцi сидить.
- Розгородиться, - радiсно вiдповiла. - Ви ще не знаєте його.
- Знаю, знаю. На терзборах добре вивчив.
- Мало вивчили.
- Словом, кругова порука. Це треба розумiти, - обiзвався вiзник i
пiдморгнув сивою од паморозi бровою.
На полi стало холоднiше. Заснiженi проводи кидали на срiбну скатерть
кiлькаметровi бинди, а телеграфнi стовпи гудiли низько i тривожно, як
середина пiанiно. Бiля розстаннi Снiженко притримав конi, скинув кожух i
наказав молодицi:
- Закутай краще свого синка. Василю Калiстратовичу, - звернувся до
вiзника, - скорiше мчи її додому. - I пружно скочив на дорогу, що вела до
його села. На мить скинув шапку, обтрушуючи з неї паморозь, i вiтер пiдняв
угору веселi струмки хвилястого русого волосся.
- Я пiшки дiйду. Що ви, люди добрi, - розхвилювалась Югина, пiдводячись
з саней. - Не калiка ж я, заради мене i людей, i худобу морити... - рукою
вплелась у вiжки.
- Сiдай, молодичко, i помовкуй менi. Наш голова знає, що робить, i ти
його не переможеш. Не такi проворнi старалися... Да, молодичко, голова у
нас - правильний чоловiк. Справжнiй партiєць! Це треба розумiти.
Югина вдячним поглядом довго проводить невисоку, зiбрану постать
Снiженка, що, лише в одному пiджаку, легко поспiшає напiвзабитою дорогою.
Проїхавши кiлометри два, вiзник обернувся до Югини i показав пужалном
вперед:
- Знову якась баба, певно, за правдою йде. Уже i в лiтах, а тьопає
такою дорогою.
Югина пiдвелась.
- Та це ж моя мати! - скрикнула радiсно i здивовано.
- От сiмейка, так сiмейка. Тримаються одне за одного, як у казцi про
рiпку.
Назустрiч їм з невеличкою торбинкою в руцi рiвно прямувала Докiя.
Порiвнялись.
- Мамо! - вискочила з саней Югина. - Повертайте назад. Усе добре, мамо.
Скоре й Дмитро прибуде, - поцiлувала Докiю, начеб кiлька рокiв не бачилась
з нею.
- Я ж казала йому: правди нашої у землю не втопчеш, - прояснилась
Докiя, нахиляючись до Андрiйка.
- Та сiдайте менi, бiсовi баби. А то ще вони й на дорозi мiтинг
вiдкриють i почнуть доказувати, чи усуспiльнювати худобу, чи нi! - гримнув
Василь Калiстратович.
- Сiдайте, мамо.
- Нi, дочко, їдь сама.
- А ви ж чому?
- Зайду в лiкарню. Свирида Яковлевича провiдаю. Це й пирiжкiв йому
трохи зготувала. Хтозна, як там харчують. Домашнє - не завадить. А хто ж
спече йому?.. Правда, буде смiятися, вилає, що стiльки тьопала, а потiм i
подобрiє. Хоч би не погiршало чоловiковi.
- Вiд нас низький поклiн передайте. Скажiть, щоб видужував скорiше.
- Рiдня ваша в лiкарнi? - спiвчутливо запитав Василь Калiстратович.
- Рiдня, - водночас вiдповiли жiнки.
* * *
- I ви до Мiрошниченка? Це просто наказанiє господнє! Ваш Мiрошниченко
скоро лiкарню в МТС перетворить i увесь медперсонал викурить звiдси на
трiскучий мороз, - невелика й кругла санiтарка, наче в розпачi, сплеснула
руками i з удаваним жахом пiдкотила очi пiд лоба. Тепер вона на диво була
схожа на пухнасту коротеньку перину, з-пiд якої ненароком проглянуло
по-дитячому рум'яне i життєрадiсне обличчя.
- Яку МТС? - здвигнула плечима Докiя, слiдкуючи, як блискавично
змiнюється обличчя санiтарки - вiд крайнього розпачу до добродушного
усмiху.
- Яку! Нашу, районну! Чоловiк у лiкарнi лежить, а його начальником МТС
назначили. I тепер ще нi свiт, нi зоря, а до нього цiле стовковисько в
палату збирається. Наш головний аж в райпартком дзвонив, щоб менше
пацiєнтiв до Мiрошниченка ходило. I що ж, пособилося? Аякже! Анi чутiньку.
Як причепиться, як причепиться, яка сльота - з ума можна зiйти, нащо я
покладиста натура. То папку тобi з важними дiлами, то папiрець, то
командировку, то чеки тичуть - i мусиш пропустити. Часто крадькома уводиш,
щоб головний не побачив, бо такий тобi компрес поставить... А це тiльки що
приходить один лiсоруб i так проситься, i так проситься, щоб впустити
його. Серце ж у мене як вiск - пропускаю. Бачу: лiсоруб чогось зам'явся i
боком, боком, як горобець, старається непомiтно вскочити в палату.
Придивляюсь до нього, а вiн до спини приклав пилку i норовить з нею
вскочити до хворого.
- Громадянине, що це iще за винахiд у медицинi? Залишiть свiй
iнструмент у вестибюлi, - гримаю на нього. Зупинився сердега. Аж у жар
його кинуло, очима винувато клiпає. "Не можна, - каже, - Свирид Яковлевич
наказали, щоб я з пилкою прийшов". I знову починає проситися. Побiгла я до
вашого Мiрошниченка, а в нього вже й звернення заготовлене, щоб
розжалобити мене: "Марiєчко, душа моя, радiсть моя, пропусти його з
iнструментом. Нову практику хочемо спробувати". - "А як мене головний за
цю практику з лiкарнi нажене?" - "Тодi будеш у мене в МТС працювати.
Найкращого трактора тобi дамо", - смiється. Ще й тракторiв тих нема i не
знати, коли прийдуть, а вiн уже найкращого дає. Пропустила я лiсоруба, а
сама й потерпаю: як наскочить головний на ту практику - пропала моя
медицинська кар'єра, навiки пропала. Головний менi всю голову скрутить.
Одягнувши бiлоснiжного халата, Докiя в супроводi метушливої, балакучої
Марiєчки увiйшла в невелику палату.
- Ну, от бачите! - знову сплеснула руками санiтарка. - Товариш хворий,
хто вам дозволив нарушати медицинський режим?
- Марiєчко, пташко, не сердься... О, добридень, Докiє... - Свирид
Яковлевич, не випускаючи з рук гранчастого терпуга, весело й змовницьки
подивився на жiнок. На його незвично пожовтiлому чолi виступили дрiбнi
краплини поту, а густа небрита щетина тепер просвiчувалася iскорками
сивини. Бiля лiжка стояв уже лiтнiй лiсоруб i молодий чорнявий хлопець. На
"Брехня, - обзивалась друга думка. - Бачив ти в нього що-небудь вороже? То
твоя власна злiсть говорить".
Вийшов надвiр. Снiг вдарив у гаряче чоло i почав розтавати.
Низько i глухо стугонiли обмерзлi дерева, тоскно петляла i кружляла
темносива метелиця, як петляли i кружляли тепер думки в наболiлому мозку.
Не швидко Григорiй зайшов у тепле примiщення. Спiймав на собi рiзкий
погляд Крамового i знiтився. Бридко стало на душi, аж замлостило
всерединi...
Головував Iван Тимофiйович Бондар, який, передбачалось, мав бути
головою колгоспу, але верховодив на зборах Крамовий. Говорив довго i
гаряче про колективiзацiю, розкуркулення, часто вмiло на прикладах
пiдрiзав тi корiнцi, якi могли стати йому на завадi.
Першим у списку стояв Денисенко Ларiон. Висловилося кiлька
колгоспникiв. Думка була одностайна.
- Хто за те, щоб розкуркулити його? - поставив на голосування Бондар.
Дружно пiднялися над головами руки i з шелестом опустились вниз...
- Данило Заятчук! - читає iз списку Петро Крамовий. Синi жили поопухали
i тремтять на його лобi.
Знову високо пiднятi руки закривають обличчя людей.
- Горицвiт Дмитро! - глухо кидає Крамовий. I раптом мертва тиша. Потiм
заремствували голоси позаду, незрозумiле подивився Iван Тимофiйович на
Крамового i почав наливатися жаром.
Спереду пiдвiвся Варивон Очерет - невеликий, кремезний i впертий. Для
чогось оглянувся назад. Всiєю рукою зiрвав шапку з голови.
- Не погоджуюсь, значить, - обвiв очима президiю. I Крамовий зразу ж
скипiв:
- Не погоджуєшся? Це тобi, думаєш, польський сейм? Там один шляхтич мiг
сказати: "Не позвалям" - i зiрвати роботу сейму. Ти - не шляхтич, а збори
- не сейм. Тут воля народу дiє. Люди знають, хто їхнiй ворог, їх за чарку
не купиш, як тебе купує i продає Горицвiт.
- Я не повiя, щоб продаватися! - поблiд Варивон. - Де, я питаю, у
списках Варчук, Данько? Хто це починає середнякiв розкуркулювати?! -
загарячився Варивон, пiдступаючи ближче до сцени.
- Середнякiв? - примружився Крамовий, втискаючи в кожне слово лиху
значимiсть. - Середняки наймитiв не наймали. Товаришу Шевчик, роз'ясни
громадяниновi Очерету, як ти спину гнув на Горицвiта.
I зразу притих сельбуд, шукаючи очима Шевчика. Крамовий аж перехилився
зi сцени, вiдшукуючи знайому постать. Але Григорiя в сельбудi не було.
"Злякався", - злiсть пересмикнула огрядну постать Крамового, але вiн зразу
ж усмiхнувся i удавано веселим голосом заговорив:
- Я й забувся, що послав товариша Шевчика по особливо важливiй справi.
Але перед цим вiн менi сам розповiдав, як наймитував у Горицвiта,
столярував, i той йому замiсть плати дав двi поганенькi стамески. На,
мовляв, тобi, небоже, що менi негоже. Зробив, як типовий експлуататор...
Чуєш, який це середняк? Експлуататор! - перекошуючи уста, звернувся до
Очерета. - Класову пильнiсть загубили ви, громадянине. Став на
голосування, - звернувся до Бондаря.
- Не ставитиму. Зi мною нiхто не радився про доповнення списку.
- А чому б ми мали радитися з родичем куркуля? Щоб йому до вечора
переказали, як сплавити добро? Розумiли, що у вас погана закваска.
- Менi слово можна? - обiзвався ззаду Марко Григорович.
- Прошу, прошу, - приязно, пiддобрюючись, розплився в усмiшцi Крамовий.
- У вас, думаю, нема родинних почуттiв до куркульнi.
- Чого нема, так нема, - погодився старий пасiчник, труснувши широкою
бородою.
- Татку, не чiпай, - спросоння обiзвалась Соломiя. Легкий смiшок
задзвенiв у напруженiй важкiй тишi.
- Я думаю, - заговорив пасiчник, - з Дмитра такий куркуль, як iз мене
турецький султан.
I полегшений смiх сколихнув людьми. Одначе його зразу ж обрiзав
Крамовий:
- З чого ви смiєтесь? З вiдсталостi своєї? Я поважаю, шаную чесного
трудiвника Марка Григоровича. Але, увесь час живучи в лiсах, вiн, як
самотнiй камiнь, обрiс мохом, повз нього проходило життя i не в усьому
може розiбратися чоловiк. Нам треба допомогти йому по-новому осмислити
сучаснi подiї. Куркуль - це не такий, як ви його звикли бачити на
плакатах, - з ножем, обрiзо'м... зубастий, окатий...
Говорив довго i переконливо, знову наводив приклади i знову нападав на
родиннi зв'язки, вiдсталiсть, притуплення класової пильностi. Нарештi,
саркастично усмiхнувшися, з притиском закiнчив:
- Через те, що голова зборiв вiдмовився вiд своїх обов'язкiв, - про це
ми iншим разом бiльш грунтовно поговоримо, - ставлю на голосування.
Вiн знав, вiдчував, що, незважаючи на всю його красномовнiсть, мало рук
пiдiйметься на притихлих зборах. Тому повернув справу iнакше:
- Хто проти розкуркулення Дмитра Горицвiта?.. Раз, два, три, чотири...
словом меншiсть... Пiшли далi...
XI
Варивон зразу, ще не закiнчились збори, прибiг до Дмитра. Заснiжений,
став на порозi, люто затупав ногами i зосереджено пiдiйшов до Дмитра, що
саме пiдшивав шлею.
- Ходiмо в ту хату, - кивнув головою. - Дiло є. I Дмитро почув:
трапилось щось незвичайне. Мовчки вислухав товариша, побiлiв, розширились
очi, але першi слова здивували Варивона:
- Вип'єм зi мною, чи побоїшся тепер?
- Чого б це менi боятися? Тiльки не до цього зараз.
- Нiчого, - заспокоїв i дiстав iз шафи горiлку. Випили по чарцi,
Варивон з опаскою дивився на пополотнiле обличчя товариша, знав, що той
кипить усерединi i досить жодного слова, щоб вийшов iз себе. "Чого
доброго, пiде сочити за Крамовим. I того - окастого - не пожалiє, i собi
життя занапастить. Дурна кров тече в жилах чоловiка".
- Дмитре, що ти думаєш робити?
- Що? - наче вiд сну прокинувся. - Зараз запряжу коней - i в саму
столицю майну.
- Так уже i в столицю?
- А що ж - в того Крамового буду правди шукати? То ворог наш. Ну,
вип'ємо ще на дорогу! - Вже навстоячки перехилив чарку, i скло зацокотiло
по зубах, краплини горiлки потекли по сорочцi - тремтiла рука.
Коли запрягав конi, до нього вийшла мати:
- Дмитре, куди ти? - з тривогою запитала, бачачи, що недобре робиться з
сином.
- За своєю долею, мамо, - невесело посмiхнувся i, захлинаючись,
розказав усе. - Найшлася каїнова душа, що позаздрила на нашу кривавицю,
Сафрона Варчука, Данька не розкуркулює, а взявся за мене.
- То дурне, не буде так, як хоче наш ворог, - спокiйно вiдповiла, що аж
здивувався Дмитро. - Правда на нашому боцi. Тебе наша власть не
скривдить... А Крамовий - то пройдисвiт. Їдь, сину, - поцiлувала його в
лоб i зiтхнула. - Поспiшай...
Дмитро пiдiйшов до лiжка, де спокiйно, усмiхаючись, спала Югина.
Зiтхнувши, поправив розкиданi коси дружини, ледве чутно доторкнувся устами
до її чола, потiм низько нахилився над колискою i, випрямляючись, вийшов
iз хати.
Докiя сама навстiж вiдкрила ворота, ще раз обома руками охопила шию
сина, притулилась щокою до нього, трепетна, як струна.
Кинув у легкi, на пiдрiзах, санки рушницю, торбу з їжею i поїхав у
холодну заметiль. I тiльки тепер його охопила така гнiтюча туга, такий
бiль, що хотiлося упасти в високi оплени, уткнутися головою в солому i
заплакати, заридати, заголосити. Здавалося, що ось небавом має обiрватися
його життя. I санки, iдучи затоки, везли його не до темної стiни лiсу, а
на той свiт. Здавалось, пiдрiзи скрипiли не на мерзлому снiговi, а на його
болючому тiлi. Похололою рукою витер пiт iз чола, зiтхнув, стрепенувся
важко, беручи в руки, неначе обмерзлi вiжки, свої почуття i турботи. Вони
опирались, крутили його, як негода крутить деревину, гнули додолу,
розпеченим свинцем наливали голову. Але той критичний момент, коли
хотiлося важко заголосити, той бiль, що плугом проходить по нашому
корiннi, уже почав чоловiк переборювати. Мiцнiли опiр i напiвслiпа злiсть,
прояснювався напiвзатуманений розум. Велика кричуща несправедливiсть
заставила Дмитра оглянутись на все своє життя, побачити те, що було
непомiтним, просто спливало, як прибутня вода, мiцнiше пiзнати цiну життя,
як ми в голодну годину мiцнiше пiзнаємо смак чорного загорьованого хлiба.
Вузьким було його минуле. Не вмiв i досi виплисти на широку течiю, але
вiн любив i життя, i людей, i природу. Усе хороше радувало його, печалили
чужi печалi, виводила з себе несправедливiсть. Вiн не був спокiйним,
холодним спостерiгачем, який i пальцем не поворухне, щоб пособити комусь в
тяжкому горi... Коли на його полi з'являвся новий сорт насiння - нарiк
його вже мали сусiди. Коли вiн мiг комусь допомогти - допомагав без
корисних вимог i думок. А хто так любив щиру працю, що повiває i потом, i
тихим колосом, i живим зерном? Коли б односельцi заглянули в його душу,
вони зрозумiли б одне: вiн добра хотiв людям.
Але вдача його була замкнена, не з тих, що легко розкривається,
подобається людям. Повернути б її? Запiзно уже... А що Крамовий ворог -
голову б поклав пiд сокиру.
В лiсi стало затишвiше i наче на серцi трохи полегшало. Пiсля роздумiв
бiльше почалось вiрити, що напасть його хоча й важка, але скороминуща.
Дорогою вирiшив, що нiчого йому поки гнати конi аж за сотнi верст, коли
можна заїхати до секретаря райпарткому. Казали, що путящий чоловiк.
Побачимо. Може, теж такий завзятий, як Крамовий.
Зубами прикусив нижню губу i вiдчув, як накипає льодок на холодних
устах.
Запорошений, потемнiлий од холоду, з якимсь внутрiшнiм холодком i
жагучим сподiванням, зайшов у райпартком.
- Секретар не має часу. Нарада! - перегородила йому шлях висока худа
друкарка.
- Ага! - зупинився бiля дверей. - Коли звiльниться?
- Не знаю, - з недовiрою оглянула заснiженого понурого дядька з батогом
у червонiй, перепеченiй руцi. - Ви в яких справах? Особистих?.. Сьогоднi
немає прийому в особистих.
- Я здалеку приїхав.
- Це не вiдiграє нiякої ролi. Прийому сьогоднi нема.
- Ну, коли нема прийому, то я й так зайду, - презирливо змiряв її з нiг
до голови i ступив уперед.
- Не пущу! Я своїм мiсцем вiдповiдаю - верескнула та.
- Жiнко добра! Вiдiйди вiд грiха. Тепер нема такої сили в свiтi, щоб не
пустила мене, - так поглянув, що та сторопiла, вiдступила назад, i Дмитро
мiцно рвонув на себе ручку дверей.
Справдi, в закуреному кабiнетi сидiло кiлька людей. З-за столу спокiйно
пiдвiвся невисокий бiлявий чоловiк. Вiн, очевидно, чув розмову за дверима,
але в його темнозелених з янтарним вiдливом очах щось блиснуло - не
роздратовання, а iскорки смiху.
- Не пускають до вас, - спустив донизу батiг, сподiваючись, що зараз на
нього почнуть сердитись цi заклопотанi люди, пожмакованi безсонням i
турботами... Хто може полiчити, скiльки в отi бурхливi неповторнi часи
середнiй районний працiвник провiв безсонних ночей, витратив своєї сили,
згубив здоров'я!
I тiльки тепер Дмитро побачив бiля вiкна розумно-насторожене обличчя
Вiктора Снiженка.
- Добрий день. Марков. - Секретар райпарткому вийшов з-за стола i подав
руку Дмитровi. - Сiдайте.
- Доброго здоров'я, товаришу, - зразу осiла злiсть в чоловiка, i вiн з
глибокою вдячнiстю i хвилюванням подивився в натомленi, але веселi очi
Маркова.
- Сiдайте, товаришу, - вдруге показав на вiльний стiлець. - Здалеку
приїхали? Мете ж надворi. Напевне, забило всi дороги?
- Занесло, - вiдповiв стримано, прикидаючи в головi, чи в нього хочуть
щось випитати, чи таки насправдi дуже людяний їхнiй секретар. "Навряд, щоб
спроста можна було питати про таке, коли його люди ждуть", - примiряв по
своїй вдачi.
А потiм, коли зрозумiв, що помилився, легко стало на душi: єсть же такi
хорошi люди на свiтi.
Марков, зрiдка постукуючи пальцями по столi, дуже уважно слухав Дмитра,
зрiдка запитував i знову слухав, вивчаючи мужню, мiцну постать простого
трудiвника, що зараз всю свою душу, радощi i болi викладав важким,
незграбним, та щирим словом.
- Гарнi урожаї збирали на своїй землi? Як ваше прiзвище?
- Горицвiт.
- Горицвiт? - вголос задумався Марков. Щось знайоме i далеке-далеке
забринiло в його душi од цього слова. Але що?.. Нiяк не мiг пригадати,
пiрнаючи в згадки i прислухаючись до вузлуватої, невмiлої мови Дмитра. I з
кожним новим словом Горицвiта, i з кожною новою згадкою давнини, якi
перебирав допитливий розум, Марков почував усе бiльшу i бiльшу довiру i
приязнь до Дмитра.
- Гарнi урожаї збирали? - знову повторив, почуваючи, що от-от щось
знайоме легко i радiсно розкриється з глибини рокiв. Але воно знову почало
невловиме вiдходити вдаль.
- Хорошi. Кращi, нiж усi мої вуличани. В селi мене агрономом в насмiшку
прозвали. Люблю я землю, i в книгу заглядаю, - подобрiшало обличчя Дмитра:
вiдчував, як дедалi щiльнiше щось з'єднує його з тим невисоким бiлявим
чоловiком.
- А ще бiльше можна зiбрати?
- Чому нi? Не можна тiльки на небо вилiзти, - i вчасно зупинився: ледве
не вирвалась груба, як йому здавалось серед цих людей, приказка.
- От ви й будете, товаришу Горицвiт, в колгоспi вирощувати високi
врожаї. Вiрю, що тiльки правду чув од вас. Будете в колгоспi людей вчити,
як бiля землi ходити. I самi вчитиметесь в агрономiв наших, у професорiв,
в академiкiв. Це добре ви сказали, що людина до щастя прямує. Всi вiки
людство мрiє про радiсне життя, а ми його будуватимемо з вами. Отим
урожаєм, що добуватимемо на колгоспному полi, ви будете виходити на ширшу
дорогу, будете виводити в люди своїх дiтей, змiцнювати свою державу,
зерном добиватимете своїх ворогiв.
- Спасибi за добре слово. Тiльки з мене такий учитель... Не дуже вмiю я
з людьми обходитись, як iншi. Говорити не умiю.
- Навчитесь. Коли ви справжня людина - навчитесь. Вам ширше треба
дивитись на свiт - ви вже колгоспник... Довго тут пробудете? Через години
двi я б змiг з вами поїхати у ваше село.
- Оце було б добре. Я почекаю вас, - зрадiв Дмитро, засмiявся.
XII
- Мамо, який менi сон приснився, - усмiхаючись, Югина легко скочила з
лiжка i метнулась до колиски. Бiлоголовий Андрiйко - її безкрає щастя -
стиснувши крихiтнi кулачки, здається, не спав, а щось обмiрковував,
напружено, зосереджено. Югина з потайним хвилюванням i радiстю помiтила,
що зараз вiн був найбiльше схожий на Дмитра. Ще кiлька днiв назад уся
рiдня говорила: її син удався в Докiю, а ще ранiше вiдмiчала дивовижну
подiбнiсть Андрiйка до Югини. I тiльки вона, мати, з кожним днем помiчала,
як поволi пробивались батькiвськi риси на округлому лобастому личку
дитини, як все бiльше горбатився нiс i темнiшали великi чоловiчки очей, за
якими навiть бiлкiв не видно. I вже забуваючи за сон, вона нахиляється до
колиски, щасливим поглядом вивчає навiть подих своєї дитини, наперед
вiдгадуючи, як лягатимуть на миле обличчя новi риси, що тiльки-тiльки
несмiливо стрепенулись, мов перша прозелень на чистому полi.
Через якусь хвилину, хвилюючись i радiючи, вже бачила перед собою
Андрiя таким, яким був Дмитро, коли стрiла його лiтньої ночi в полi. Та
незабутня нiч, розводячи завiсу рокiв, випливала з давнини, мов рiка iз
туману, подзвонювала молодим мiсяцем, який так щедро розсiвав зiрки, що їм
уже замало ставало мiсця на небi, - тому й падали на землю, на дальнi
дороги i. темнi полукiпки озимини. Навiть цiлющий липовий настiй почула
над собою молодиця.
- Мамо, подивiться, як зараз Андрiйко на Дмитра схожий, - одiрвалась од
колиски.
Напiвтемне у хатi. На узорчастих вiкнах тремтять блищики зiрок, i
срiбло квiток зсередини наливається нiжним цитриново-рожевим сяйвом. Од
печi одривається Докiя, i Югина раптом бачить: в очах її матерi теж
коливаються блищики, як двi iскорки на шибках.
Югина ще нiколи не бачила, щоб сухi зiницi Докiї обтяжувались сльозами.
- Мамо, що з вами? - кидається вперед i своїми теплими руками охоплює
негнучкi пальцi Докiї.
- Горе, дочко. Горе навалило на нас...
- А де ж Дмитро? - скрикнула, не дослухавши матерi.
- За правдою поїхав. У саму столицю поїхав... До нашого уряду
попрямував.
- Як же так? I менi слова не сказав... Мамо, чого вiн, цей крамар, хоче
од нас? - тремтить голос молодицi, i вона поспiхом одягається, а потiм
починає вкутувати сина.
- Ти куди, доню?
Але Югина вже не чує слiв Докiї. Пригорнувши до себе дитину, рiшуче
прямує до дверей.
- Югино, куди ти?
- Куди? В район. В партiйний комiтет, мамо... Чого ж ви не сказали,
коли Дмитро виїжджав? Кинулась би його здоганяти - не здожену. Прощавайте,
мамо.
- Ти Андрiйка залиш. Куди тобi з ним у таке бездорiжжя йти?
- Iтиму. На край свiту iз сином своїм пройду, - поцiлувала Докiю в
уста, вибiгла з хати.
- Югино...
Але навiть не оглянулась молодиця.
Мороз рухливими клубками кинувся з сiней, i незабаром Докiя, застигши
посеред хати, стояла в холодному, сивому туманi, що погасив на вiкнах
веселi блищики свiтанку.
"Дмитро в столицю подався, Югина до партiї пiшла, а куди ж менi
подiтись?"...
Зразу ж за ворiтьми Югина по колiна вгрузає в снiг i до самого шляху
залишає за собою мережу глибоко втиснутих слiдiв.
Снiги i снiги. Легкi, пухнастi. Вони оживають iз свiтанком вбирають у
свою голубiнь зеленорожевi струмки, то починають пробиватися з-за дерев
Великого шляху.
Напiвзасипанi колiї дороги.
Дмитро останнiй проїхав по них.
I вона обережно ступає по цiй дорозi, по тому слiду, начеб боячись йому
зробити боляче.
Прокинулась дитина, заплакала. Заспокоювала її i словами, i сльозами, i
болючим серцем. Втихомирила. Витерла з свого чола холодну накип i знову
попливла по колiї, нахилена i самотня, як дерево в полi.
"Прийду я до них, - бачила себе в райпарткомi. - Усе чисто розкажу.
Руки свої покажу. Дитину свою покажу. I хто не повiрить, що чеснi руки в
мене, чеснi очi мої, хто не повiрить, що дитина тим молоком вигодувана, в
якому нема людської кривавицi? Усi, сину, повiрять, - нахилилась до
дитини, скорботна усмiшка затрепетала на устах Югини. - Своя влада не
окривдить нас. Не окривдять свої люди тебе, Андрiйку, не зобидять твого
батька, непосидющого i роботящого, як сама весна. Чуєш ти, маленький мiй,
радiсть моя".
Андрiйко, що пильно прислухався до материної мови, раптом усмiхнувся,
заворушився, бажаючи простягнути ручата до неї, розкрив рожевi пелюстки
уст, i хмаринка пари обдала теплом стужавiле обличчя молодицi. I враз
такий спокiй охопив Югину, що скорбота поволi зникла з її уст, очей, i
тiльки одна замерзла сльозина рожевiла на кiнчику хустини.
Утомлена, увiйшла в лiси, знову ж таки думаючи про те саме.
Бiля повороту сiла на снiг, i вмить солодка млость розлилась по всьому
тiлi, далекими крильми вiйнула думка про сон. Молодиця зразу скочила на
ноги.
"Не можна спочивати!" - напружилась, ледве втримуючи дитину зомлiлими
руками. Од болю вони набрякали i розтягувалися. Мороз уже зайшов у пучки i
колов їх тупими голками. Ще пройшла з версту i присiла на пеньок,
розтираючи стужевiле обличчя i пальцi.
Вдалинi зафоркали конi. Югина швидко пiдвелася. Назустрiч їй мчали
легенькi крильчастi саночки. Вiзник круто зупинив коней, i сани пiшли
затоки, перегородивши дорогу.
- Ти куди, жiнко добра? - здивовано запитав Вiктор Снiженко, стираючи
пухнасту паморозь з вислих, лiплених брiв. Гострим оком вiн здалеку
помiтив, що втомлена жiнка спочивала на обочинi.
"Отак i до смертi недалеко".
Югина пильно поглянула на сухорляве рухливе обличчя невiдомого
чоловiка. Помiтивши спiвчуття в розумних очах, раптом зашарiлась, чогось
вище пiднесла Андрiйка.
- За правдою йду, - тихо вiдповiла.
- Тодi сiдай до нас, - засмiявся вусатий червонолиций вiзник. - Товариш
Снiженко завезе тебе у наш колгосп. Там наша правда починається. Це треба
розумiти! Поїдемо, молодичко? В один льот домчимо. Дитину, дитину краще
закутуй. Ну, по руках? їдемо?
- Нi, менi в район треба.
- В район? До кого? - вискочив iз саней Снiженко. - Куди тобi по такiй
дорозi! Бач, з коней пара, як туман, iде. Потомилися. А ти ще з дитиною.
- Дiйду.
- Нiкуди ми тебе не пустимо.
- Так i не пустите.
- Ти що, дитину заморозити хочеш? Не бачу, як втомилась? Не пустимо - i
край.
- Нема такої сили в свiтi, щоб мене не пустила, - гордовито
випросталась Югина i, обходячи дорогу, рiшуче ступила в снiг.
- Чи ти не жiнка Горицвiта? - пильно поглянув Снiженко на Югину,
пригадуючи слова Дмитра в райпарткомi.
- А ви звiдки знаєте? - зупинилася.
- Знаю, знаю! - весело розсмiявся. - Бачив твого вояку. От що значить
кохання! - звернувся до вiзника. - Не встиг чоловiк виїхати з дому, а
жiнка за ним навздогiн.
- Напевне, ревнива. Як зразу розсердилася.
- Що Дмитровi сказали? - застигла, загрузнувши на обочинi.
- Щоб ти додому повернулася. Сiдай у сани, бо нi слова не почуєш од
мене.
I Югина покiрно попрямувала до саней, не зводячи погляду з високочолого
Снiженка. Той допомiг їй сiсти, пильно поглянув на Андрiйка, примруживсь:
- Викапаний батенько... Ти не журись, - звернувся до Югини. - Приїде
твiй милий через пару годин. Усе добре! Тiльки жени його на люди. Ломакою
жени, щоб не закисав бiля горшкiв. I розумний чоловiк, а обгородився своїм
господарством, наче в клiтцi сидить.
- Розгородиться, - радiсно вiдповiла. - Ви ще не знаєте його.
- Знаю, знаю. На терзборах добре вивчив.
- Мало вивчили.
- Словом, кругова порука. Це треба розумiти, - обiзвався вiзник i
пiдморгнув сивою од паморозi бровою.
На полi стало холоднiше. Заснiженi проводи кидали на срiбну скатерть
кiлькаметровi бинди, а телеграфнi стовпи гудiли низько i тривожно, як
середина пiанiно. Бiля розстаннi Снiженко притримав конi, скинув кожух i
наказав молодицi:
- Закутай краще свого синка. Василю Калiстратовичу, - звернувся до
вiзника, - скорiше мчи її додому. - I пружно скочив на дорогу, що вела до
його села. На мить скинув шапку, обтрушуючи з неї паморозь, i вiтер пiдняв
угору веселi струмки хвилястого русого волосся.
- Я пiшки дiйду. Що ви, люди добрi, - розхвилювалась Югина, пiдводячись
з саней. - Не калiка ж я, заради мене i людей, i худобу морити... - рукою
вплелась у вiжки.
- Сiдай, молодичко, i помовкуй менi. Наш голова знає, що робить, i ти
його не переможеш. Не такi проворнi старалися... Да, молодичко, голова у
нас - правильний чоловiк. Справжнiй партiєць! Це треба розумiти.
Югина вдячним поглядом довго проводить невисоку, зiбрану постать
Снiженка, що, лише в одному пiджаку, легко поспiшає напiвзабитою дорогою.
Проїхавши кiлометри два, вiзник обернувся до Югини i показав пужалном
вперед:
- Знову якась баба, певно, за правдою йде. Уже i в лiтах, а тьопає
такою дорогою.
Югина пiдвелась.
- Та це ж моя мати! - скрикнула радiсно i здивовано.
- От сiмейка, так сiмейка. Тримаються одне за одного, як у казцi про
рiпку.
Назустрiч їм з невеличкою торбинкою в руцi рiвно прямувала Докiя.
Порiвнялись.
- Мамо! - вискочила з саней Югина. - Повертайте назад. Усе добре, мамо.
Скоре й Дмитро прибуде, - поцiлувала Докiю, начеб кiлька рокiв не бачилась
з нею.
- Я ж казала йому: правди нашої у землю не втопчеш, - прояснилась
Докiя, нахиляючись до Андрiйка.
- Та сiдайте менi, бiсовi баби. А то ще вони й на дорозi мiтинг
вiдкриють i почнуть доказувати, чи усуспiльнювати худобу, чи нi! - гримнув
Василь Калiстратович.
- Сiдайте, мамо.
- Нi, дочко, їдь сама.
- А ви ж чому?
- Зайду в лiкарню. Свирида Яковлевича провiдаю. Це й пирiжкiв йому
трохи зготувала. Хтозна, як там харчують. Домашнє - не завадить. А хто ж
спече йому?.. Правда, буде смiятися, вилає, що стiльки тьопала, а потiм i
подобрiє. Хоч би не погiршало чоловiковi.
- Вiд нас низький поклiн передайте. Скажiть, щоб видужував скорiше.
- Рiдня ваша в лiкарнi? - спiвчутливо запитав Василь Калiстратович.
- Рiдня, - водночас вiдповiли жiнки.
* * *
- I ви до Мiрошниченка? Це просто наказанiє господнє! Ваш Мiрошниченко
скоро лiкарню в МТС перетворить i увесь медперсонал викурить звiдси на
трiскучий мороз, - невелика й кругла санiтарка, наче в розпачi, сплеснула
руками i з удаваним жахом пiдкотила очi пiд лоба. Тепер вона на диво була
схожа на пухнасту коротеньку перину, з-пiд якої ненароком проглянуло
по-дитячому рум'яне i життєрадiсне обличчя.
- Яку МТС? - здвигнула плечима Докiя, слiдкуючи, як блискавично
змiнюється обличчя санiтарки - вiд крайнього розпачу до добродушного
усмiху.
- Яку! Нашу, районну! Чоловiк у лiкарнi лежить, а його начальником МТС
назначили. I тепер ще нi свiт, нi зоря, а до нього цiле стовковисько в
палату збирається. Наш головний аж в райпартком дзвонив, щоб менше
пацiєнтiв до Мiрошниченка ходило. I що ж, пособилося? Аякже! Анi чутiньку.
Як причепиться, як причепиться, яка сльота - з ума можна зiйти, нащо я
покладиста натура. То папку тобi з важними дiлами, то папiрець, то
командировку, то чеки тичуть - i мусиш пропустити. Часто крадькома уводиш,
щоб головний не побачив, бо такий тобi компрес поставить... А це тiльки що
приходить один лiсоруб i так проситься, i так проситься, щоб впустити
його. Серце ж у мене як вiск - пропускаю. Бачу: лiсоруб чогось зам'явся i
боком, боком, як горобець, старається непомiтно вскочити в палату.
Придивляюсь до нього, а вiн до спини приклав пилку i норовить з нею
вскочити до хворого.
- Громадянине, що це iще за винахiд у медицинi? Залишiть свiй
iнструмент у вестибюлi, - гримаю на нього. Зупинився сердега. Аж у жар
його кинуло, очима винувато клiпає. "Не можна, - каже, - Свирид Яковлевич
наказали, щоб я з пилкою прийшов". I знову починає проситися. Побiгла я до
вашого Мiрошниченка, а в нього вже й звернення заготовлене, щоб
розжалобити мене: "Марiєчко, душа моя, радiсть моя, пропусти його з
iнструментом. Нову практику хочемо спробувати". - "А як мене головний за
цю практику з лiкарнi нажене?" - "Тодi будеш у мене в МТС працювати.
Найкращого трактора тобi дамо", - смiється. Ще й тракторiв тих нема i не
знати, коли прийдуть, а вiн уже найкращого дає. Пропустила я лiсоруба, а
сама й потерпаю: як наскочить головний на ту практику - пропала моя
медицинська кар'єра, навiки пропала. Головний менi всю голову скрутить.
Одягнувши бiлоснiжного халата, Докiя в супроводi метушливої, балакучої
Марiєчки увiйшла в невелику палату.
- Ну, от бачите! - знову сплеснула руками санiтарка. - Товариш хворий,
хто вам дозволив нарушати медицинський режим?
- Марiєчко, пташко, не сердься... О, добридень, Докiє... - Свирид
Яковлевич, не випускаючи з рук гранчастого терпуга, весело й змовницьки
подивився на жiнок. На його незвично пожовтiлому чолi виступили дрiбнi
краплини поту, а густа небрита щетина тепер просвiчувалася iскорками
сивини. Бiля лiжка стояв уже лiтнiй лiсоруб i молодий чорнявий хлопець. На