Страница:
Вiльямса по землеробству знаєш?
- Знаю. Це унiверситет наш. Думок у цiй книзi, як насiння у добрiй
рослинi. I жодної череззерницi не знайдеш. Душевна книга, гарячим серцем
написана.
- Чи не здається, Дмитре Тимофiйовичу, що з тебе непоганий би голова
колгоспу вийшов?
- З мене? - з непiдробленим переляком поглянув на Кошового. - Нi, нi.
Який там з мене голова. Навiть смiшно. I страшно.
- Страшно?
- Еге. Не з лякливих я, але такого дiла не зумiю охопити. Не
органiзатор. З людьми не вмiю ладити.
- Це дiло нажитне, дiло росту.
- Нi, нi, Iване Васильовичу.
- Значить, не стiльки не вмiєш, скiльки не хочеш. Честi багато, а
мороки ще бiльше? - Насмiшкувато поглянув на Дмитра. - Ланкова Опанасенко
вже бригадиром стала. Гляди, головою на осiнь виберуть. А ти, боюсь, у
дiвках засидишся. Тобi ще раз подяку за насiння передає Опанасепко.
- В хорошi руки попало зерно. Не жаль...
- Переможе вона тебе у змаганнi.
- Навряд. Ми у грунтi бiльше вологи зберегли. I бджоли нашi проворнiшi
за багринiвських.
- I до цього додивився?.. - розсмiявся.
- Бригадир. Це як музика звучить, - i собi усмiхнувся. - Може до моєї
хати заїдемо?
- Можна. Ти, Дмитре Тимофiйовичу, може iще наперсток гречки вдiлиш? У
тебе, здається, то найбiльша мiрка для зерна?
Дмитро розсмiявся легким, радiсним смiхом, вивчаючи кожну рису дорогого
i по-простому людяного обличчя. Щось хороше i значиме хотiлося сказати
Кошовому, але надiйшла якась внутрiшня напруженiсть, незручнiсть: а що
коли подумає чоловiк - пiддобрююсь до нього? Немало ж усяких увивається
бiля начальства, медом розливаються, щоб собi якусь вигоду дiстати.
- Як бригада працює?
- Нiчого. Поки нiхто нас не переганяє.
- А газети людям читаєш? Книги читаєш?
- Книги?.. - i вже Дмитро не знає, куди подiтись вiд допитливого ока.
Нi, вiн бiльше про роботу думає...
- Це дуже недобре, коли чоловiк свiй шматок поля бiльше знає i любить,
анiж колгоспникiв, що працюють iз ним. Бригадир не лише ниву, а людей,
людей повинен вирощувати. Вiн не тiльки господар, а й вчитель. Ти не прав,
Дмитре Тимофiйовичу, коли говориш, що для високого врожаю потрiбно лише
сонце, вода i добриво. Саме головне - бiльшовицька пристрасть потрiбна. I
глибоку помилку робить той, хто дивиться на бригаду як на групу людей,
яким за роботу пишуться трудоднi. Це сiм'я - дружня, вольова, творча,
збратана в трудi, як розвiдники на фронтi. Гаразд, що ти сам учишся, але й
своїх колгоспникiв учи, прищепи усiм любов i до наукової книги i до
гарячого бiльшовицького слова, яке змiнює наше життя i землю. Люди, кадри
вирiшують все.
Пам'ятаєш цi слова?
- Пам'ятаю, - трепетно вiдповiв, все. глибше вiдчуваючи, скiльки в
нього дiла не зроблено. Болiсне i честолюбне вiдчуття (Дмитро хотiв кращим
бути в очах Кошового) почало вiдпливати, як хмара; прояснювались новi
обрiї, ще ледве вловимi, але вже вони до краю переповнювали схвильоване
серце.
- Розумiєш, Дмитре Тимофiйовичу, бригадир - це одночасово i батько, i
командир. Та ще який командир! Вiн не перед боєм отримує поповнення, а
роками знає, вирощує людей. А зможеш ти зараз на кожного члена бригади
довiритись так, як на самого себе? Знаю, що Варивон Очерет великий твiй
друг, - усмiхнувся Iван Васильович. - Такими твоїми друзями -
справедливими, мiцними, гордими, роботящими, розумними - повинна бути вся
бригада, увесь колгосп. Наскiльки це змiцнить нас, наскiльки стане кращим
життя. Розумiєш, Дмитре Тимофiйовичу?
- Розумiю. Спасибi за науку. Я її за вiтром не пущу. - Гордовито
випростався i ясно поглянув у задумливi очi Iвана Васильовича.
Другого дня Крупяк прийшов у райпартком з перспективним планом, Iван
Васильович уважно прочитав його, щось довго обраховував на аркушi паперу,
а потiм тихим голосом, що виключає усякi заперечення, сказав:
- Тепер ми вам, товаришу Моторний, вiдрiжемо сорок сiм гектарiв лугу -
рiвно стiльки, скiльки ви зможете освоїти.
- Сорок сiм? Це насмiшка!? - вражено вигукнув Крупяк i пiднявся iз
стiльця.
- Сорок сiм - i нi сотої бiльше. Ми не маємо права так господарювати,
як Охрiм бiля своєї свити. Коли ж збiльшаться вашi можливостi - може ще
щось додамо. Їдьте завтра на свою дiлянку з завiдувачем земельного
управлiння i приступайте до роботи. Бажаю успiху.
- Так я напишу...
- Пишiть. Це ваша особиста справа. Паперу можете в друкарки взяти, -
рiзко перебив, збираючи зморшки на високому чолi, напiвзакритому кучерявим
чубом.
XXVII
Тепер Григорiй зачастив до Крупяка. Спочатку з великим довiр'ям ловив
кожне слово директора, а потiм iнколи почали з'являтися сумнiви. Одначе
Крупяк розбивав їх легко i впевнено, вмiло орудуючи цитатами,
порiвняннями, аналогiями i фактами з наукової дiяльностi великих вчених.
- Наука - не битий шлях, де все ясно i один рецепт. Ось послухай, - i
заливав Григорiя новими доводами.
Одначе один неприємний випадок охолодив повагу Григорiя до Крупяка i
навiть породив пiдозру - можливо, тому, що болiсно сприйняв до серця те,
що було таким дорогим.
Коли буйнi жита на дослiднiй дiлянцi пiшли в трубку, Григорiй
завагався: чи варто їх пiдживлювати азотистим добривом i калiйною сiллю.
За порадою звернувся до Крупяка. Той уважно вислухав його, замотав
головою.
- Нi в якому разi, нi в якому разi. Виляже ваше жито i не пiдведеться.
Тодi будете косити на пашу свою працю.
Григорiй послухався i обсiяв дiлянку тiльки суперфосфатом. Через кiлька
днiв, у недiлю, вiн знову заглянув на станцiю, але Крупяка не було дома.
- Ну, як дiла, товаришу начальник? - весело зустрiв його на стежцi
дослiдник флори високий смаглявий Якiв Романенко. - Може, в шахи загуляєм?
- Нема часу, - завагався Григорiй.
- Боїшся мата одержати? - засмiявся задиристо. Якось особливо умiв
смiятися чоловiк: кожна риса жадiбно допитливого обличчя сповнювалась
зверхньою розумiючою насмiшкою.
- Винось шахи, товаришу флора.
- Оце iнша справа, товаришу начальник.
Полягали на травi бiля Бугу, беззлобно пересварюючись, вткнулися в
лаковану дошку. Перемiг, правда, не без труднощiв, Романенко, i знову
почав насмiхатися:
- Це тобi, товаришу начальник над рослинами, не дiлянки доглядати.
Проморгав свою королеву. Гляди, щоб iще чогось не проморгав. Ну як,
пiдживлював своє жито?
- Пiдживлював. Тiльки селiтри i калiю не внiс.
- Чому?
- Щоб не вилягло.
- Який ти обережний став! - здивовано засвистав Романенко. - У шахах в
тебе бiльший розгiн... Це добриво якраз пiшло б на утворення зерна, а не
листя i стебла.
- Невже?
- От тобi й невже, я ж тобi говорив: ти не тiльки королеву проморгаєш.
- Це менi ваш директор товариш Моторний порадив.
- Ну, я не директор, - загарячився Романенко, - але такої дурницi
нiколи б не городив. - Як вiтром здуло його хитрувату насмiшкуватiсть.
Обличчя стало зосередженим i впертим.
- Невже товариш Моторний мiг помилитися?
- Помилитись? - для чогось перепитав Романенко, скубучи рукою молоду
травицю. - Може, тут щось i бiльше є, нiж помилка...
На стежцi з'явилася невисока постать Крупяка. Вiн пiдозрiло i
насмiшкувато оглянув Шевчика та Романенка. Така дружба найменше подобалася
йому.
"З цього молодого шпака не можна очей спускати. Усе йому не
подобається. До всього йому справа є. Теж менi науковець. Тiльки з вишу
вискочив, оперитися не встиг, а вже на захiднi науковi свiтила починає
тiнь наводити. Лисенковець жовторотий. Якось треба непомiтно сплавити його
зi станцiї, бо це iз тих раннiх, що до самого корiнця докопуються".
- Ну, чемпiони, хто iз вас перемагає? - невимушене засмiявся, пiдходячи
до шахiстiв. - Може, зi мною хтось позмагається?
- Можна, - вiдповiв Романенко. - Яка рука?
- Права... Знову менi чорнi!
- Ви завжди чорними граєте, - покосився Романенко на Крупяка.
- Бо мої науковцi об'їжджають мене, - вiджартовується, не випускаючи
жодної iнтонацiї Романенка.
- Нi, в роз'їздах бiльше директор буває... Шах вашому королю. Нехай
пiдiймає поли.
- Вiдступаю назад.
- А як же iнакше!
- Помилку зробив.
- Це не помилка, а щось бiльше.
- Один хiд був невiрний.
- На мою думку - усi. Iще шах.
Крупяк почав нервуватися.
- Програю.
- Що й треба було довести!
"Нi, таки тол необхiдно десь подiти, не тримати тут, - твердо вирiшує
Крупяк. - Цей жовторотий насмiшник до всiх потайникiв добереться".
З тяжким серцем повертався Григорiй додому, хоча й не знав, кому
вiрити: чи Романенку, чи Моторному Одначе сумнiв не давав спокою, почала
закрадатись пiдозра, шо неспроста Моторний порадив йому не висiвати
мiнеральнi добрива. Згодом Григорiй напав у обласнiй бiблiотецi на
потрiбну лiтературу i, сердячись на себе i особливо на свого порадника,
вичитав, що мiнеральне добриво тiльки збiльшило б урожай. Пiсля того його
цiлу нiч мучили турботи, а ранок стривожив i налякав до пiвсмертi.
З заходу небо почало закипати брудножовтими хмарами. Свiтлiючи, вони
все вище пiднiмались угору, i раптом сипнув град. Холоднi, завбiльшки як
лiсовий горiх градини, просвiчуючись двома темними колами, були на диво
схожi на мертвi риб'ячi очi. Земля вкривалася бiлою рухливою пеленою, i
Григорiй, сповнений внутрiшнього болю, нашвидку одягнувся, схопив у руки
шапку i кинувся в поле, ледве вiдчуваючи дошкульнi удари градин. I чим
далi вiн бiг омертвiлими вулицями, тим мiцнiше перемежовувались почуття
страху i надiї: здавалось йому - град зменшувався або рiдше йшов з правого
крила хмари.
На перехрестi Григорiй побачив невелику, очевидно, жiночу постать,
незграбно запнуту великим брезентовим плащем. Щось знайоме було в
прискоренiй ходi, в характерному поворотi голови. "Василина!" -
здогадався, вже наздоганяючи молодицю.
- Ти куди, жiнко добра?
- На поле, - сумовито глянули на нього потемнiлi виразнi очi. Усе
обличчя молодицi було мокре. Пасмо густого волосся прилипло до чола. - Що
буде iз нашим житом? Стiльки працювали...
- Не знаю. Здається, зменшився град... Зменшується!
Поки вони добiгли до своєї дiлянки, небо прояснилось, засинiло льодком,
i сонце раптом обсiяло всю долину перебивчастим негустим сяйвом.
- Вилягло! Усе вилягло! - з болем вигукнула Василина i для чогось
почала вигрiбати з поля на дорогу добiрнi градини. Холоднi мармуровi
грудки вогнем обпiкали руки, затискали подих у грудях.
Григорiй зупинився серед поля, почуваючи, як боляче каменiє його тiло.
Жита, - неначе хто велетенським котком проїхався по них, - лежали на
землi. Важко нахилився до ниви, перебираючи пальцями свою невсипущу працю.
Стебла були перегнутi, але не переламанi. I зразу ж зажеврiла надiя. Тихо
пiдiйшов до Василини, заспокоїв:
- Ще пiдiйметься наше жито.
- Пiдiйметься? - аж пiдвелася i поглянула заплаканими очима на
Григорiя...
- Неодмiнно. Стебло мiцне i нiде не перебите. Ось перевiримо всюди.
Обходячи ниву, додивлявся мало не до кожної стеблини. А сонце уже дужче
пригрiвало; запарувала земля, потiм прокинувсь, дмухнув вiтер, i все поле
почало ворушитись, пiднiматись зеленим огнем.
- Григорiю, ви бачите? - захоплено вигукнула Василина, I знову очi її
просвiтились сльозами.
- Дивлюсь, - радiсно вiдповiв, прислухаючись до такого рiдного i
дорогого шереху i шуму. I не витримав Григорiй, щоб не похвалитись:
- Василино, ти бачила коли-небудь таке поле?
- Не бачила. Батько мiй приходив позавчора з лiсу. Подивився на нашу
дiлянку й тiльки головою похитав. "Немало, - сказав, - прожив я, дочко, на
землi, а такого дива не стрiчав. Тепер i лаяти не буду, що цiлiсiнькi днi
пропадаєш на полi. Заслуга вам вiд людей велика буде. А держава, гляди, ще
й медалями нагородить".
- Ну, то вiн уже хватив через верх, - злякано замахав руками Григорiй,
чуючи, як аж холодiє всерединi вiд незвичного хвилювання. - Перехвалив нас
твiй батько.
- Перехвалив, - охоче погодилась молодиця, але вираз її обличчя говорив
зовсiм iнше, нiж слова, говорив те, що було душевно зрозумiлим i їй, i
Григорiєвi.
Пiсля пережитого страху вона тiльки тепер вiдчула глибоку втому, але
додому не йшла: хотiла побачити, коли пiдiймуться останнi прим'ятi гнiзда
буйного жита. Незабаром прийшов на поле Варивон. Ще здалеку гукнув:
- Воркуєте, вражi дiти! Я зразу догадався, що ти, жiнко, на побачення
спiшила. Гляди, щоб гарапник не погуляв по тобi.
- Гарапник два кiнцi має, - уся зарошена i щаслива, пiдiйшла до свого
чоловiка. - Подивись, яке жито у нас!
- З кожного колоска буде жменька. А чи скоро ти навчишся готовi
пампушки збирати? В Ободiвському колгоспi, кажуть, уже на плодових
дiлянках четвертушки вина родять, а скоро й пiвлiтри почнуть.
- Цить уже, - засмiялась i вогкою рукою затулила уста чоловiковi.
- Навiть i висловитись не дасть. Що то, значить, дай жiнцi рiвноправiє,
- з удаваною скорботою похитав головою Варивон. - Ну, пора уже додому...
Григорiю, а ти не думав над таким дiлом: чи не можна стебло пругкiшим
зробити? Щоб, як лозина, було: куди хоч погнеться, а встане.
- Думаю, Варивоне, - коротко вiдповiв, слiдкуючи, як перекочуються
полем обважнiлi жита, пересипанi янтарними, наче ягоди, краплинами.
Неквапною ходою, торкаючись один одного руками, Варивон i Василина
пiшли у село, а Григорiй ще довго ходив полями, що прiсно пахнули молодим
вiдпаром.
Увечерi зайшов на конюшню, оглянув коней, поговорив з конюхами i
подався на короварню.
- Григорiю! У нас сьогоднi радiсть. Принцеса двох теляток привела! -
вибiгла йому назустрiч мiцнотiла завзята Катерина Прокопчук.
- Це добре. А чого у вас гнiй не вивезений подалi од короварнi? Всяку
нечисть, мух бiля молока розводите.
- Вже двiчi казала конюхам. Не слухають мене.
- А головi казала?.. Якi телята славнi, - пiдiйшов до породистої
корови, що саме умивала язиком своє дитя. Доторкнувся до телички, i
Принцеса жалiбно замукала, вивертаючи назовнi вогкi, сумовитi очi. - Не
плач, не плач...
Це були дрiбнi краплини на зелених листках буднiв, одначе Григорiй не
мiг обiйтися без них, як не обходиться людина без хлiба чи води. З
проникнення в найдрiбнiшi турботи дня складалося тверезе вiдношення до
працi та людей, приходили новi роботящi задуми, i вони, мов надвечiрнє
сонце, єднали сьогоднiшнє з прийдешнiм.
Над сизою вiд роси долиною все нижче опускався вечiр, пригинаючи
молодика до неясних обрисiв хатiв. Бiля рiвчака Григорiй наздогнав Софiю.
Задуманими очима подивилася на нього дружина i мовчки пiшла по кладцi, що,
вигинаючися, розбудила занепокоєний плескiт.
Софiє, чого ти така? - охопив на тому березi тонкi плечi дружини.
- Сьогоднi, Григорiю, вiд мене двох найкращих дiвчат забрали, - тихо
промовила, тiснiше притуляючись до чоловiка.
- Як забрали?! - аж зупинився, обурений i лихий,
- Ти не кричи. Ланковими їх поставили. Сказали, що виросли в мене
дiвчата. Хай бiльше дiло пiднiмають.
- Он воно що, - заспокоївся Григорiй. - I ти боїшся, що не впораєшся зi
своєю роботою?
- Нi, з роботою впораємося. От тiльки на душi у мене так, як у матерi,
що вiддає своїх дочок: i радiсно i тривожно... Вiдлетiли вiд мене мої
горлицi... Завтра новi прилетять...
I навiть голос у Софiї став на диво схожий на материний, переснований
втiхою i тихою печаллю.
XXVIII
Свирид Яковлевич, не заховуючи свого задоволення, слухав чiткi
вiдповiдi Леонiда Сергiєнка. А той, i сам почуваючи свою силу, так
"рiзав", начеб строєвим кроком карбував гомiнку землю. Навiть звiдкись у
голосi знайшлися солiднi басовi струни, i Леонiд особливо натискав на них,
коли громив троцькiстiв, бухарiнцiв, зiнов'ївцiв та iншу погань.
- Досить, Льоню. Коли так на iспитах будеш вiдповiдати, то п'ятiрка
тобi по iсторiї ВКП(б) забезпечена. Порадував старого, - схвально промовив
Мiрошниченко, пiдводячись з-за столу. - В добру путь, Льоню. Будь
достойним командиром. Пильнуй, щоб нiяка гадина не пiдповзла до нашого
серця.
- Постараюсь, Свириде Яковлевичу!
- Знаєш, як неспокiйно тепер у свiтi...
- Знаю, Свириде Яковлевичу...
Помовчали.
- Кажеш, алгебра тебе непокоїть?
- Тiльки вона. - Леонiд глянув у вiкно i здивовано вигукнув: - Ой,
Свириде Яковлевичу! Пропав ваш вiдпочинок: свiтає!
- Невже розвидняється? От тобi й маєш! I не помiтили, коли нiч пройшла.
Ти чого з Кушнiрем нiяк не помиришся?
- Скупий вiн рицар. Поговорiть ви iз ним, щоб не притискав копiйку там,
де не треба. Ми, комсомольцi, краще хотiли зробити: збудували б пару
дубкiв i сiно зразу б пiдвозили на заготовчий пункт. Не прийшлося б конi
перед жнивами морити чи горюче витрачати. Економiя - економiєю, а розмах
треба ширший мати.
- Вiрно, комсомольське плем'я. Тiльки, гляди, не вiддасть вiн за тебе
дочки, - засмiявся Мiрошниченко.
- Це ми ще побачимо! - рубанув зопалу i почервонiв.
- Ну, Льоню, я в МТС їду, а ти прямуй додому - вiдпочинь.
- Нi, я в колгосп. Сьогоднi возовиця починається.
- Зараз же менi додому! Чуєш?
- Слухаюсь! - витягнувся по-вiйськовому i через хвилину невинним
голосом запитав: - Свириде Яковлевичу, от ви приїдете в МТС, то
вiдпочиватимете?
- Саме тепер завалюсь спати! Що видумав!
- А як же я можу завалитися спати. У вас же школу проходжу!
- Не люблю неслухняних учнiв. Тебе куди пiдвезти?
- На поле. До стайнi.
Машина, розводячи зелений свiт, легко пiшла по вогких од туману i роси
колiях. Свiтання мiнилося з кожною хвилиною, широкими повiвами
перемiщувало барви i тiнi, потiм враз бризнуло промiнням, i над обрiєм на
золотих вервечках загойдалися парашути хмарин. Дiвочою рукою кликала до
себе просвiтлена налита нива, мерехтiла сережками i тихо спiвала землi
колискову.
Та вже прокидалася земля.
За житами басовито обiзвався трактор i розбудив перепiлку. Перебравши
ногами теплi крапчастi крашанки, вона комусь проспiвала: "спать пiдем" i
здивовано повела сiрою голiвкою в бiк дороги.
В червонiй хусточцi, як саме свiтання, iшла на поле молода ланкова, i
вслiд за нею пухнастий шлях обсiвався квiтами невеличких дiвочих слiдiв.
Два вже лiтнiх бригадири, сперечаючись i розмахуючи руками, пiдiйшли до
зеленої повенi жита i - наче в рiку пiрнули - зрiдка над колоссям зачорнiє
картуз, та й знову нема. Бiля Бугу незадоволеним киргикан-ням кажар
обiзвалися сiножатки, а потiм застрочили рiвно, ритмiчно, вiдганяючи од
берега табунець червонооких ниркiв. До лугу, мов квiтник, помчала машина з
дiвчатами, i широка пiсня довго розтiкалася над блискавицями дорiг.
"Припiзнився трохи", - оглянувши поле, Леонiд сiв на воза, розкрив
алгебру.
Добрi лискучi конi побiгли пружною луговою дорогою.
- Корiнь зведеного квадратного рiвняння дорiвнює половинi другого
коефiцiєнта, взятого з супротивним знаком, плюс - мiнус корень квадратний
з квадрата цiєї половини -без вiльного числа... Це ми знаємо, - косуючи,
як птах, одним оком у книгу, перевiряв себе хлопець... - Корiнь повного
квадратного рiвняння дорiвнює дробовi... дорiвнює дробовi. дробовi... - I
вже забувши про все, не бачить, як назустрiч йому випливають першi фури iз
сiном, як весело переморгується i пирхає молодь, спостерiгаючи за своїм
товаришем.
- Льоню! А плюс Б - скiльки буде? - переливається здоровим смiхом
басовитий голос двадцятилiтнього велетня Прокопчука.
- А-а-а! Це ти, подвiйний знак! Бiднi, бiднi коненята - аж з шкури
вилазять, такi центнери везучи, - зразу ж вiдповiдає Леонiд.
- Товаришу "академiк", А плюс Б - скiльки буде? - обзивається
задьористий тенорок невеличкого смаглявого Бориса Зарудного, i всi хлопцi
разом з Леонiдом вибухають смiхом.
- А я вже нову формулу чув, - невгаває Прокопчук. - Леонiд плюс Надiйка
дорiвнює опануванню всiєї алгебри.
- А ти скажи: чому дорiвнює Леонiд плюс Степан Кушнiр?
- Ха-ха-ха!
- Ей ви, многочлени, хоч iз хур кубом не позлiтайте, бо розпадетесь на
первiснi чинники, - весело обзивається "академiк".
Леонiд набирає сiно аж бiля електростанцiї. Один вигляд нової будови,
що пароплавом зупинилась на живiй сiтцi опромiнених хвиль, знову викликає
недобре почуття до Степана Кушнiра. "Проморгав, проморгав", - перекривляє
про себе iнтонацiю голови. - А послухався б нас, молодих, i не проморгав
би. Який ти тепер план покажеш..."
- Дядю Льоню, вiзьмiть мене iз собою, - пiдбiгає до високої хури Андрiй
Горицвiт.
- Отакої! - не стiльки здивований проханням, як тим, що його вперше
назвали дядею, протягає Леонiд. - Чому ж ти, одночлен, не бiля машини?
- Вони ще удосвiта на завод поїхали. Вiзьмете?
- Чого ж? Врублимо i вилiзем на хуру. Помагай, Андрiю!
Хлопчак, хоча й чує приховану насмiшку в голосi Леонiда, але обома
руками вчеплюється в мотуз, повисає на ньому i, в ритм рухам парубка, усiм
тiлом тягне вiрьовку донизу.
- А ти мастак до роботи, - хвалить Леонiд. - По конях! Андрiй проворно
вибирається на хуру. Звiдси перед ним розкидається, неначе казка, усе
Забужжя.
- Дядю Льоню, так ви дубки i не побудували?
- Не побудував, пiонерiя, - хмурнiє. - Але ось катер швидко закiнчимо.
Вже моторчика дiстали, прочистили...
- Я знаю. З автомашини. А мене навчите коло катера ходити?
- Аякже! - говорить таким тоном, що не розбереш, чи смiється, чи
погоджується.
- Спасибi, дядю Льоню. - Хлопець замовкає, а потiм, запинаючись,
нiяково повiдомляє: - Вiд Надiйки Кушнiр є телеграма Пiслязавтра приїде.
Це Iвась менi похвалився. - Найтяжче було сказане, i хлопчак, не дивлячись
на Леонiда, стає на весь зрiст, оглядаючи навколо спiвуче привiлля.
- Андрiю, провiр мене по алгебрi. Ось за цими правилами прослiдкуй, -
смiючись, притягує його до себе Леонiд. Вони щiльно обоє умощуються на
передковi, i їхнi обличчя стають поважними, зосередженими.
* * *
Степан Кушнiр пiзно повернувся з сельбуду, задоволений i зборами, i
самим собою.
- Свiти, стара, гас, - розсипав копiйку! А скоро електрику засвiтим, -
зi смiхом звернувся до дружини. - Жаль, що ти сьогоднi на зборах не змогла
бути. Розумiєш, розумiєш, план мiй прийняли одноголосно. Навiть Льонька
Сергiєнко виступив "за". З нього мiг би колись господар вийти, аби не так
зi своїми проектами, розмахами носився... Ну, i тут я вигоду для свого
колгоспу вирвав, - завзятим вогником блиснули очi Кушнiра. - Стовпи нам
вивезе квiтчанський колгосп. От ми свiй лiс i збережемо для нових
будiвель. Котеджами їх називають, Що нам шкода буде квiтчанам трохи току
вдiлити? Ну й в область я недаремно змотався: з енергетиками в мене дружба
- водою не розiллєш. От i вирвав обладнання з-пiд самого носа в багрiїв.
- Похвалився чим добрим, - несхвальне похитала головою дружина.
- Сам знаю, сам знаю, що цим не похвалишся, - загарячився Кушнiр. - Але
двадцять п'ять разiв їздили за обладнанням, та ще перед жнивами, нема в
мене нiякої сили. Нiякої! Я не винен, що багрiї тугiше нас обертаються.
- Так уже й тугiше, - недовiрливо поглянула на чоловiка. - Який сад у
людей! На п'ятдесят гектарiв. А ставки! А ферми!
- Зате в нас конi на весь район. I побачимо, в кого вищий врожай
буде... На тебе твiй чоловiк нiчим не вгодить. Прямо не жiнка, а типовий
голова ревiзiйної комiсiї. З твоєї ланки я хочу забрати Людмилу Чебрик.
- Це для чого? - занепокоїлася Ольга Вiкторiвна.
- На птахоферму поставимо її, - взяв на переляк дружину.
- На птахоферму ми Людмилу не вiддамо, - рiшуче промовила Ольга
Вiкторiвна. - 3 неї зразковий буряковод росте. Нарiк така ланкова буде - з
доски пошани не сходитиме.
- Ну, в тебе, послухай, усi одна другої кращi.
- Таки усi! Погано, коли голова не помiтив цього.
- Нi, дещо помiтив.
Розмова iз жiнкою трохи понизила настрiй Кушнiревi, але, пiшовши
вiдпочивати у другу кiмнату, вiн швидко з задоволенням поринув у новi
господарчi турботи, почуваючи пiд собою мiцну базу: адже електрообладнання
значилось не в якихось планах, а, любовно перевiрене руками, ждало бiля
рiчки свого часу. Тепер можна мрiяти на всю широчiнь. Вiн не такий
хлопчисько, як Леонiд, щоб на голому мiсцi... "Бач, почав поступатись
сьогоднi, зрозумiв, що то значить правильно вести господарство" - а в
глибинi душi Кушнiр розумiв, що й вiн дечим поступився перед Леонiдом.
- Чекай, чекай, що це таке?
В саду зашерехтiли обережнi кроки, потiм двi тiнi нахилились до яблунi.
- Льоню, уже пора додому.
- Пожди трошки. Я, Надiйко, ще i надивитись на тебе не встиг. Знаєш,
чудно якось: здається, що навiть за все життя не надивлюсь на тебе.
- I менi так здається.
- Ти, Надiє, наче з картини зiйшла...
"Хто б подумав, що цей шибеник на такi нiжностi здатний!" - Кушнiр
вiдiйшов од вiкна. Слова забубонiли глухiше, нерiвним сiвом дощопаду. Та
вже вони порушили рiвний i радiсний бiг думок, звiдкись хмарами нагнали
почуття здивовання, жалю i пiдсвiдомої тривоги... Невже це його дитина уже
стрiчає молодiсть i любов?
Через якийсь промiжок часу голоснiше задзвенiв голос Надiйки:
- Льоню, iди. Скоро батько прокинеться. Вiн удосвiта, до сонця, з дому
виходить.
- Ну й що?
- Як то що?
- Чого ти мене батьком лякаєш? Не раз ми вже посварилися iз ним. I це
на користь пiшло. Чудесний був би з твого батька господар, аби тiльки з
бiльшим розмахом робив.
I цi слова зразу руйнують лiричний настрiй Кушнiра. "Iще мене повчати
буде. Який господар!"
- Та сьогоднiшнiй план побудови електростанцiї дуже iнтересний. Тiльки
недобре, що таки не витримав - вирвав у квiтчан бiльше лiсу, анiж треба.
Хоч в чому-небудь, а проявить скупiсть. Хитрий, хитрий, - розсмiявся
Леонiд, не почуваючи, що копiює iнтонацiю Кушнiра.
I в цей час iз вiкна пролунав уїдливий голос голови:
- Леонiде Полiкарповичу, Леонiде Полiкарповичу, чи не час вам
вiдпочивати? Про розмахи всякi i вдень менi розповiсте...
XXIX
Похмурим повертався Крупяк iз мiста. Президiя райвиконкому визнала його
роботу незадовiльною, i в строгому рiшеннi вiн не тiльки вiдчував
свiдчення Романенка, а й початок кiнця своєї дiяльностi на
науково-дослiднiй станцiї. Це зараз не вiдповiдало його планам. Знову
згадав про тол i вирiшив якнайскорше позбутися його.
"Хай Карпо десь приховає".
Надвечiрнi тiнi уже покривали луги, коли вiн побачив у долинi високу
постать Сафрона. Горблячись, Варчук швидко громадив пахуче сiно i зносив у
валки.
"Скiльки накосив, - з подивом оглянув покоси, якi начебто хтось засiвав
рухливими кониками. - Перерветься вiд зажерливостi".
- Добрий день, - радiсно привiтався з ним Сафрон, витираючи з лоба
кетяшину поту.
- Доброго здоров'я. Ви, я бачу, щось можете нажити вiд такої спiшки.
- Не наживу, - впевнено вiдповiв Варчук. - Я ще стiльки викосив би - i
- Знаю. Це унiверситет наш. Думок у цiй книзi, як насiння у добрiй
рослинi. I жодної череззерницi не знайдеш. Душевна книга, гарячим серцем
написана.
- Чи не здається, Дмитре Тимофiйовичу, що з тебе непоганий би голова
колгоспу вийшов?
- З мене? - з непiдробленим переляком поглянув на Кошового. - Нi, нi.
Який там з мене голова. Навiть смiшно. I страшно.
- Страшно?
- Еге. Не з лякливих я, але такого дiла не зумiю охопити. Не
органiзатор. З людьми не вмiю ладити.
- Це дiло нажитне, дiло росту.
- Нi, нi, Iване Васильовичу.
- Значить, не стiльки не вмiєш, скiльки не хочеш. Честi багато, а
мороки ще бiльше? - Насмiшкувато поглянув на Дмитра. - Ланкова Опанасенко
вже бригадиром стала. Гляди, головою на осiнь виберуть. А ти, боюсь, у
дiвках засидишся. Тобi ще раз подяку за насiння передає Опанасепко.
- В хорошi руки попало зерно. Не жаль...
- Переможе вона тебе у змаганнi.
- Навряд. Ми у грунтi бiльше вологи зберегли. I бджоли нашi проворнiшi
за багринiвських.
- I до цього додивився?.. - розсмiявся.
- Бригадир. Це як музика звучить, - i собi усмiхнувся. - Може до моєї
хати заїдемо?
- Можна. Ти, Дмитре Тимофiйовичу, може iще наперсток гречки вдiлиш? У
тебе, здається, то найбiльша мiрка для зерна?
Дмитро розсмiявся легким, радiсним смiхом, вивчаючи кожну рису дорогого
i по-простому людяного обличчя. Щось хороше i значиме хотiлося сказати
Кошовому, але надiйшла якась внутрiшня напруженiсть, незручнiсть: а що
коли подумає чоловiк - пiддобрююсь до нього? Немало ж усяких увивається
бiля начальства, медом розливаються, щоб собi якусь вигоду дiстати.
- Як бригада працює?
- Нiчого. Поки нiхто нас не переганяє.
- А газети людям читаєш? Книги читаєш?
- Книги?.. - i вже Дмитро не знає, куди подiтись вiд допитливого ока.
Нi, вiн бiльше про роботу думає...
- Це дуже недобре, коли чоловiк свiй шматок поля бiльше знає i любить,
анiж колгоспникiв, що працюють iз ним. Бригадир не лише ниву, а людей,
людей повинен вирощувати. Вiн не тiльки господар, а й вчитель. Ти не прав,
Дмитре Тимофiйовичу, коли говориш, що для високого врожаю потрiбно лише
сонце, вода i добриво. Саме головне - бiльшовицька пристрасть потрiбна. I
глибоку помилку робить той, хто дивиться на бригаду як на групу людей,
яким за роботу пишуться трудоднi. Це сiм'я - дружня, вольова, творча,
збратана в трудi, як розвiдники на фронтi. Гаразд, що ти сам учишся, але й
своїх колгоспникiв учи, прищепи усiм любов i до наукової книги i до
гарячого бiльшовицького слова, яке змiнює наше життя i землю. Люди, кадри
вирiшують все.
Пам'ятаєш цi слова?
- Пам'ятаю, - трепетно вiдповiв, все. глибше вiдчуваючи, скiльки в
нього дiла не зроблено. Болiсне i честолюбне вiдчуття (Дмитро хотiв кращим
бути в очах Кошового) почало вiдпливати, як хмара; прояснювались новi
обрiї, ще ледве вловимi, але вже вони до краю переповнювали схвильоване
серце.
- Розумiєш, Дмитре Тимофiйовичу, бригадир - це одночасово i батько, i
командир. Та ще який командир! Вiн не перед боєм отримує поповнення, а
роками знає, вирощує людей. А зможеш ти зараз на кожного члена бригади
довiритись так, як на самого себе? Знаю, що Варивон Очерет великий твiй
друг, - усмiхнувся Iван Васильович. - Такими твоїми друзями -
справедливими, мiцними, гордими, роботящими, розумними - повинна бути вся
бригада, увесь колгосп. Наскiльки це змiцнить нас, наскiльки стане кращим
життя. Розумiєш, Дмитре Тимофiйовичу?
- Розумiю. Спасибi за науку. Я її за вiтром не пущу. - Гордовито
випростався i ясно поглянув у задумливi очi Iвана Васильовича.
Другого дня Крупяк прийшов у райпартком з перспективним планом, Iван
Васильович уважно прочитав його, щось довго обраховував на аркушi паперу,
а потiм тихим голосом, що виключає усякi заперечення, сказав:
- Тепер ми вам, товаришу Моторний, вiдрiжемо сорок сiм гектарiв лугу -
рiвно стiльки, скiльки ви зможете освоїти.
- Сорок сiм? Це насмiшка!? - вражено вигукнув Крупяк i пiднявся iз
стiльця.
- Сорок сiм - i нi сотої бiльше. Ми не маємо права так господарювати,
як Охрiм бiля своєї свити. Коли ж збiльшаться вашi можливостi - може ще
щось додамо. Їдьте завтра на свою дiлянку з завiдувачем земельного
управлiння i приступайте до роботи. Бажаю успiху.
- Так я напишу...
- Пишiть. Це ваша особиста справа. Паперу можете в друкарки взяти, -
рiзко перебив, збираючи зморшки на високому чолi, напiвзакритому кучерявим
чубом.
XXVII
Тепер Григорiй зачастив до Крупяка. Спочатку з великим довiр'ям ловив
кожне слово директора, а потiм iнколи почали з'являтися сумнiви. Одначе
Крупяк розбивав їх легко i впевнено, вмiло орудуючи цитатами,
порiвняннями, аналогiями i фактами з наукової дiяльностi великих вчених.
- Наука - не битий шлях, де все ясно i один рецепт. Ось послухай, - i
заливав Григорiя новими доводами.
Одначе один неприємний випадок охолодив повагу Григорiя до Крупяка i
навiть породив пiдозру - можливо, тому, що болiсно сприйняв до серця те,
що було таким дорогим.
Коли буйнi жита на дослiднiй дiлянцi пiшли в трубку, Григорiй
завагався: чи варто їх пiдживлювати азотистим добривом i калiйною сiллю.
За порадою звернувся до Крупяка. Той уважно вислухав його, замотав
головою.
- Нi в якому разi, нi в якому разi. Виляже ваше жито i не пiдведеться.
Тодi будете косити на пашу свою працю.
Григорiй послухався i обсiяв дiлянку тiльки суперфосфатом. Через кiлька
днiв, у недiлю, вiн знову заглянув на станцiю, але Крупяка не було дома.
- Ну, як дiла, товаришу начальник? - весело зустрiв його на стежцi
дослiдник флори високий смаглявий Якiв Романенко. - Може, в шахи загуляєм?
- Нема часу, - завагався Григорiй.
- Боїшся мата одержати? - засмiявся задиристо. Якось особливо умiв
смiятися чоловiк: кожна риса жадiбно допитливого обличчя сповнювалась
зверхньою розумiючою насмiшкою.
- Винось шахи, товаришу флора.
- Оце iнша справа, товаришу начальник.
Полягали на травi бiля Бугу, беззлобно пересварюючись, вткнулися в
лаковану дошку. Перемiг, правда, не без труднощiв, Романенко, i знову
почав насмiхатися:
- Це тобi, товаришу начальник над рослинами, не дiлянки доглядати.
Проморгав свою королеву. Гляди, щоб iще чогось не проморгав. Ну як,
пiдживлював своє жито?
- Пiдживлював. Тiльки селiтри i калiю не внiс.
- Чому?
- Щоб не вилягло.
- Який ти обережний став! - здивовано засвистав Романенко. - У шахах в
тебе бiльший розгiн... Це добриво якраз пiшло б на утворення зерна, а не
листя i стебла.
- Невже?
- От тобi й невже, я ж тобi говорив: ти не тiльки королеву проморгаєш.
- Це менi ваш директор товариш Моторний порадив.
- Ну, я не директор, - загарячився Романенко, - але такої дурницi
нiколи б не городив. - Як вiтром здуло його хитрувату насмiшкуватiсть.
Обличчя стало зосередженим i впертим.
- Невже товариш Моторний мiг помилитися?
- Помилитись? - для чогось перепитав Романенко, скубучи рукою молоду
травицю. - Може, тут щось i бiльше є, нiж помилка...
На стежцi з'явилася невисока постать Крупяка. Вiн пiдозрiло i
насмiшкувато оглянув Шевчика та Романенка. Така дружба найменше подобалася
йому.
"З цього молодого шпака не можна очей спускати. Усе йому не
подобається. До всього йому справа є. Теж менi науковець. Тiльки з вишу
вискочив, оперитися не встиг, а вже на захiднi науковi свiтила починає
тiнь наводити. Лисенковець жовторотий. Якось треба непомiтно сплавити його
зi станцiї, бо це iз тих раннiх, що до самого корiнця докопуються".
- Ну, чемпiони, хто iз вас перемагає? - невимушене засмiявся, пiдходячи
до шахiстiв. - Може, зi мною хтось позмагається?
- Можна, - вiдповiв Романенко. - Яка рука?
- Права... Знову менi чорнi!
- Ви завжди чорними граєте, - покосився Романенко на Крупяка.
- Бо мої науковцi об'їжджають мене, - вiджартовується, не випускаючи
жодної iнтонацiї Романенка.
- Нi, в роз'їздах бiльше директор буває... Шах вашому королю. Нехай
пiдiймає поли.
- Вiдступаю назад.
- А як же iнакше!
- Помилку зробив.
- Це не помилка, а щось бiльше.
- Один хiд був невiрний.
- На мою думку - усi. Iще шах.
Крупяк почав нервуватися.
- Програю.
- Що й треба було довести!
"Нi, таки тол необхiдно десь подiти, не тримати тут, - твердо вирiшує
Крупяк. - Цей жовторотий насмiшник до всiх потайникiв добереться".
З тяжким серцем повертався Григорiй додому, хоча й не знав, кому
вiрити: чи Романенку, чи Моторному Одначе сумнiв не давав спокою, почала
закрадатись пiдозра, шо неспроста Моторний порадив йому не висiвати
мiнеральнi добрива. Згодом Григорiй напав у обласнiй бiблiотецi на
потрiбну лiтературу i, сердячись на себе i особливо на свого порадника,
вичитав, що мiнеральне добриво тiльки збiльшило б урожай. Пiсля того його
цiлу нiч мучили турботи, а ранок стривожив i налякав до пiвсмертi.
З заходу небо почало закипати брудножовтими хмарами. Свiтлiючи, вони
все вище пiднiмались угору, i раптом сипнув град. Холоднi, завбiльшки як
лiсовий горiх градини, просвiчуючись двома темними колами, були на диво
схожi на мертвi риб'ячi очi. Земля вкривалася бiлою рухливою пеленою, i
Григорiй, сповнений внутрiшнього болю, нашвидку одягнувся, схопив у руки
шапку i кинувся в поле, ледве вiдчуваючи дошкульнi удари градин. I чим
далi вiн бiг омертвiлими вулицями, тим мiцнiше перемежовувались почуття
страху i надiї: здавалось йому - град зменшувався або рiдше йшов з правого
крила хмари.
На перехрестi Григорiй побачив невелику, очевидно, жiночу постать,
незграбно запнуту великим брезентовим плащем. Щось знайоме було в
прискоренiй ходi, в характерному поворотi голови. "Василина!" -
здогадався, вже наздоганяючи молодицю.
- Ти куди, жiнко добра?
- На поле, - сумовито глянули на нього потемнiлi виразнi очi. Усе
обличчя молодицi було мокре. Пасмо густого волосся прилипло до чола. - Що
буде iз нашим житом? Стiльки працювали...
- Не знаю. Здається, зменшився град... Зменшується!
Поки вони добiгли до своєї дiлянки, небо прояснилось, засинiло льодком,
i сонце раптом обсiяло всю долину перебивчастим негустим сяйвом.
- Вилягло! Усе вилягло! - з болем вигукнула Василина i для чогось
почала вигрiбати з поля на дорогу добiрнi градини. Холоднi мармуровi
грудки вогнем обпiкали руки, затискали подих у грудях.
Григорiй зупинився серед поля, почуваючи, як боляче каменiє його тiло.
Жита, - неначе хто велетенським котком проїхався по них, - лежали на
землi. Важко нахилився до ниви, перебираючи пальцями свою невсипущу працю.
Стебла були перегнутi, але не переламанi. I зразу ж зажеврiла надiя. Тихо
пiдiйшов до Василини, заспокоїв:
- Ще пiдiйметься наше жито.
- Пiдiйметься? - аж пiдвелася i поглянула заплаканими очима на
Григорiя...
- Неодмiнно. Стебло мiцне i нiде не перебите. Ось перевiримо всюди.
Обходячи ниву, додивлявся мало не до кожної стеблини. А сонце уже дужче
пригрiвало; запарувала земля, потiм прокинувсь, дмухнув вiтер, i все поле
почало ворушитись, пiднiматись зеленим огнем.
- Григорiю, ви бачите? - захоплено вигукнула Василина, I знову очi її
просвiтились сльозами.
- Дивлюсь, - радiсно вiдповiв, прислухаючись до такого рiдного i
дорогого шереху i шуму. I не витримав Григорiй, щоб не похвалитись:
- Василино, ти бачила коли-небудь таке поле?
- Не бачила. Батько мiй приходив позавчора з лiсу. Подивився на нашу
дiлянку й тiльки головою похитав. "Немало, - сказав, - прожив я, дочко, на
землi, а такого дива не стрiчав. Тепер i лаяти не буду, що цiлiсiнькi днi
пропадаєш на полi. Заслуга вам вiд людей велика буде. А держава, гляди, ще
й медалями нагородить".
- Ну, то вiн уже хватив через верх, - злякано замахав руками Григорiй,
чуючи, як аж холодiє всерединi вiд незвичного хвилювання. - Перехвалив нас
твiй батько.
- Перехвалив, - охоче погодилась молодиця, але вираз її обличчя говорив
зовсiм iнше, нiж слова, говорив те, що було душевно зрозумiлим i їй, i
Григорiєвi.
Пiсля пережитого страху вона тiльки тепер вiдчула глибоку втому, але
додому не йшла: хотiла побачити, коли пiдiймуться останнi прим'ятi гнiзда
буйного жита. Незабаром прийшов на поле Варивон. Ще здалеку гукнув:
- Воркуєте, вражi дiти! Я зразу догадався, що ти, жiнко, на побачення
спiшила. Гляди, щоб гарапник не погуляв по тобi.
- Гарапник два кiнцi має, - уся зарошена i щаслива, пiдiйшла до свого
чоловiка. - Подивись, яке жито у нас!
- З кожного колоска буде жменька. А чи скоро ти навчишся готовi
пампушки збирати? В Ободiвському колгоспi, кажуть, уже на плодових
дiлянках четвертушки вина родять, а скоро й пiвлiтри почнуть.
- Цить уже, - засмiялась i вогкою рукою затулила уста чоловiковi.
- Навiть i висловитись не дасть. Що то, значить, дай жiнцi рiвноправiє,
- з удаваною скорботою похитав головою Варивон. - Ну, пора уже додому...
Григорiю, а ти не думав над таким дiлом: чи не можна стебло пругкiшим
зробити? Щоб, як лозина, було: куди хоч погнеться, а встане.
- Думаю, Варивоне, - коротко вiдповiв, слiдкуючи, як перекочуються
полем обважнiлi жита, пересипанi янтарними, наче ягоди, краплинами.
Неквапною ходою, торкаючись один одного руками, Варивон i Василина
пiшли у село, а Григорiй ще довго ходив полями, що прiсно пахнули молодим
вiдпаром.
Увечерi зайшов на конюшню, оглянув коней, поговорив з конюхами i
подався на короварню.
- Григорiю! У нас сьогоднi радiсть. Принцеса двох теляток привела! -
вибiгла йому назустрiч мiцнотiла завзята Катерина Прокопчук.
- Це добре. А чого у вас гнiй не вивезений подалi од короварнi? Всяку
нечисть, мух бiля молока розводите.
- Вже двiчi казала конюхам. Не слухають мене.
- А головi казала?.. Якi телята славнi, - пiдiйшов до породистої
корови, що саме умивала язиком своє дитя. Доторкнувся до телички, i
Принцеса жалiбно замукала, вивертаючи назовнi вогкi, сумовитi очi. - Не
плач, не плач...
Це були дрiбнi краплини на зелених листках буднiв, одначе Григорiй не
мiг обiйтися без них, як не обходиться людина без хлiба чи води. З
проникнення в найдрiбнiшi турботи дня складалося тверезе вiдношення до
працi та людей, приходили новi роботящi задуми, i вони, мов надвечiрнє
сонце, єднали сьогоднiшнє з прийдешнiм.
Над сизою вiд роси долиною все нижче опускався вечiр, пригинаючи
молодика до неясних обрисiв хатiв. Бiля рiвчака Григорiй наздогнав Софiю.
Задуманими очима подивилася на нього дружина i мовчки пiшла по кладцi, що,
вигинаючися, розбудила занепокоєний плескiт.
Софiє, чого ти така? - охопив на тому березi тонкi плечi дружини.
- Сьогоднi, Григорiю, вiд мене двох найкращих дiвчат забрали, - тихо
промовила, тiснiше притуляючись до чоловiка.
- Як забрали?! - аж зупинився, обурений i лихий,
- Ти не кричи. Ланковими їх поставили. Сказали, що виросли в мене
дiвчата. Хай бiльше дiло пiднiмають.
- Он воно що, - заспокоївся Григорiй. - I ти боїшся, що не впораєшся зi
своєю роботою?
- Нi, з роботою впораємося. От тiльки на душi у мене так, як у матерi,
що вiддає своїх дочок: i радiсно i тривожно... Вiдлетiли вiд мене мої
горлицi... Завтра новi прилетять...
I навiть голос у Софiї став на диво схожий на материний, переснований
втiхою i тихою печаллю.
XXVIII
Свирид Яковлевич, не заховуючи свого задоволення, слухав чiткi
вiдповiдi Леонiда Сергiєнка. А той, i сам почуваючи свою силу, так
"рiзав", начеб строєвим кроком карбував гомiнку землю. Навiть звiдкись у
голосi знайшлися солiднi басовi струни, i Леонiд особливо натискав на них,
коли громив троцькiстiв, бухарiнцiв, зiнов'ївцiв та iншу погань.
- Досить, Льоню. Коли так на iспитах будеш вiдповiдати, то п'ятiрка
тобi по iсторiї ВКП(б) забезпечена. Порадував старого, - схвально промовив
Мiрошниченко, пiдводячись з-за столу. - В добру путь, Льоню. Будь
достойним командиром. Пильнуй, щоб нiяка гадина не пiдповзла до нашого
серця.
- Постараюсь, Свириде Яковлевичу!
- Знаєш, як неспокiйно тепер у свiтi...
- Знаю, Свириде Яковлевичу...
Помовчали.
- Кажеш, алгебра тебе непокоїть?
- Тiльки вона. - Леонiд глянув у вiкно i здивовано вигукнув: - Ой,
Свириде Яковлевичу! Пропав ваш вiдпочинок: свiтає!
- Невже розвидняється? От тобi й маєш! I не помiтили, коли нiч пройшла.
Ти чого з Кушнiрем нiяк не помиришся?
- Скупий вiн рицар. Поговорiть ви iз ним, щоб не притискав копiйку там,
де не треба. Ми, комсомольцi, краще хотiли зробити: збудували б пару
дубкiв i сiно зразу б пiдвозили на заготовчий пункт. Не прийшлося б конi
перед жнивами морити чи горюче витрачати. Економiя - економiєю, а розмах
треба ширший мати.
- Вiрно, комсомольське плем'я. Тiльки, гляди, не вiддасть вiн за тебе
дочки, - засмiявся Мiрошниченко.
- Це ми ще побачимо! - рубанув зопалу i почервонiв.
- Ну, Льоню, я в МТС їду, а ти прямуй додому - вiдпочинь.
- Нi, я в колгосп. Сьогоднi возовиця починається.
- Зараз же менi додому! Чуєш?
- Слухаюсь! - витягнувся по-вiйськовому i через хвилину невинним
голосом запитав: - Свириде Яковлевичу, от ви приїдете в МТС, то
вiдпочиватимете?
- Саме тепер завалюсь спати! Що видумав!
- А як же я можу завалитися спати. У вас же школу проходжу!
- Не люблю неслухняних учнiв. Тебе куди пiдвезти?
- На поле. До стайнi.
Машина, розводячи зелений свiт, легко пiшла по вогких од туману i роси
колiях. Свiтання мiнилося з кожною хвилиною, широкими повiвами
перемiщувало барви i тiнi, потiм враз бризнуло промiнням, i над обрiєм на
золотих вервечках загойдалися парашути хмарин. Дiвочою рукою кликала до
себе просвiтлена налита нива, мерехтiла сережками i тихо спiвала землi
колискову.
Та вже прокидалася земля.
За житами басовито обiзвався трактор i розбудив перепiлку. Перебравши
ногами теплi крапчастi крашанки, вона комусь проспiвала: "спать пiдем" i
здивовано повела сiрою голiвкою в бiк дороги.
В червонiй хусточцi, як саме свiтання, iшла на поле молода ланкова, i
вслiд за нею пухнастий шлях обсiвався квiтами невеличких дiвочих слiдiв.
Два вже лiтнiх бригадири, сперечаючись i розмахуючи руками, пiдiйшли до
зеленої повенi жита i - наче в рiку пiрнули - зрiдка над колоссям зачорнiє
картуз, та й знову нема. Бiля Бугу незадоволеним киргикан-ням кажар
обiзвалися сiножатки, а потiм застрочили рiвно, ритмiчно, вiдганяючи од
берега табунець червонооких ниркiв. До лугу, мов квiтник, помчала машина з
дiвчатами, i широка пiсня довго розтiкалася над блискавицями дорiг.
"Припiзнився трохи", - оглянувши поле, Леонiд сiв на воза, розкрив
алгебру.
Добрi лискучi конi побiгли пружною луговою дорогою.
- Корiнь зведеного квадратного рiвняння дорiвнює половинi другого
коефiцiєнта, взятого з супротивним знаком, плюс - мiнус корень квадратний
з квадрата цiєї половини -без вiльного числа... Це ми знаємо, - косуючи,
як птах, одним оком у книгу, перевiряв себе хлопець... - Корiнь повного
квадратного рiвняння дорiвнює дробовi... дорiвнює дробовi. дробовi... - I
вже забувши про все, не бачить, як назустрiч йому випливають першi фури iз
сiном, як весело переморгується i пирхає молодь, спостерiгаючи за своїм
товаришем.
- Льоню! А плюс Б - скiльки буде? - переливається здоровим смiхом
басовитий голос двадцятилiтнього велетня Прокопчука.
- А-а-а! Це ти, подвiйний знак! Бiднi, бiднi коненята - аж з шкури
вилазять, такi центнери везучи, - зразу ж вiдповiдає Леонiд.
- Товаришу "академiк", А плюс Б - скiльки буде? - обзивається
задьористий тенорок невеличкого смаглявого Бориса Зарудного, i всi хлопцi
разом з Леонiдом вибухають смiхом.
- А я вже нову формулу чув, - невгаває Прокопчук. - Леонiд плюс Надiйка
дорiвнює опануванню всiєї алгебри.
- А ти скажи: чому дорiвнює Леонiд плюс Степан Кушнiр?
- Ха-ха-ха!
- Ей ви, многочлени, хоч iз хур кубом не позлiтайте, бо розпадетесь на
первiснi чинники, - весело обзивається "академiк".
Леонiд набирає сiно аж бiля електростанцiї. Один вигляд нової будови,
що пароплавом зупинилась на живiй сiтцi опромiнених хвиль, знову викликає
недобре почуття до Степана Кушнiра. "Проморгав, проморгав", - перекривляє
про себе iнтонацiю голови. - А послухався б нас, молодих, i не проморгав
би. Який ти тепер план покажеш..."
- Дядю Льоню, вiзьмiть мене iз собою, - пiдбiгає до високої хури Андрiй
Горицвiт.
- Отакої! - не стiльки здивований проханням, як тим, що його вперше
назвали дядею, протягає Леонiд. - Чому ж ти, одночлен, не бiля машини?
- Вони ще удосвiта на завод поїхали. Вiзьмете?
- Чого ж? Врублимо i вилiзем на хуру. Помагай, Андрiю!
Хлопчак, хоча й чує приховану насмiшку в голосi Леонiда, але обома
руками вчеплюється в мотуз, повисає на ньому i, в ритм рухам парубка, усiм
тiлом тягне вiрьовку донизу.
- А ти мастак до роботи, - хвалить Леонiд. - По конях! Андрiй проворно
вибирається на хуру. Звiдси перед ним розкидається, неначе казка, усе
Забужжя.
- Дядю Льоню, так ви дубки i не побудували?
- Не побудував, пiонерiя, - хмурнiє. - Але ось катер швидко закiнчимо.
Вже моторчика дiстали, прочистили...
- Я знаю. З автомашини. А мене навчите коло катера ходити?
- Аякже! - говорить таким тоном, що не розбереш, чи смiється, чи
погоджується.
- Спасибi, дядю Льоню. - Хлопець замовкає, а потiм, запинаючись,
нiяково повiдомляє: - Вiд Надiйки Кушнiр є телеграма Пiслязавтра приїде.
Це Iвась менi похвалився. - Найтяжче було сказане, i хлопчак, не дивлячись
на Леонiда, стає на весь зрiст, оглядаючи навколо спiвуче привiлля.
- Андрiю, провiр мене по алгебрi. Ось за цими правилами прослiдкуй, -
смiючись, притягує його до себе Леонiд. Вони щiльно обоє умощуються на
передковi, i їхнi обличчя стають поважними, зосередженими.
* * *
Степан Кушнiр пiзно повернувся з сельбуду, задоволений i зборами, i
самим собою.
- Свiти, стара, гас, - розсипав копiйку! А скоро електрику засвiтим, -
зi смiхом звернувся до дружини. - Жаль, що ти сьогоднi на зборах не змогла
бути. Розумiєш, розумiєш, план мiй прийняли одноголосно. Навiть Льонька
Сергiєнко виступив "за". З нього мiг би колись господар вийти, аби не так
зi своїми проектами, розмахами носився... Ну, i тут я вигоду для свого
колгоспу вирвав, - завзятим вогником блиснули очi Кушнiра. - Стовпи нам
вивезе квiтчанський колгосп. От ми свiй лiс i збережемо для нових
будiвель. Котеджами їх називають, Що нам шкода буде квiтчанам трохи току
вдiлити? Ну й в область я недаремно змотався: з енергетиками в мене дружба
- водою не розiллєш. От i вирвав обладнання з-пiд самого носа в багрiїв.
- Похвалився чим добрим, - несхвальне похитала головою дружина.
- Сам знаю, сам знаю, що цим не похвалишся, - загарячився Кушнiр. - Але
двадцять п'ять разiв їздили за обладнанням, та ще перед жнивами, нема в
мене нiякої сили. Нiякої! Я не винен, що багрiї тугiше нас обертаються.
- Так уже й тугiше, - недовiрливо поглянула на чоловiка. - Який сад у
людей! На п'ятдесят гектарiв. А ставки! А ферми!
- Зате в нас конi на весь район. I побачимо, в кого вищий врожай
буде... На тебе твiй чоловiк нiчим не вгодить. Прямо не жiнка, а типовий
голова ревiзiйної комiсiї. З твоєї ланки я хочу забрати Людмилу Чебрик.
- Це для чого? - занепокоїлася Ольга Вiкторiвна.
- На птахоферму поставимо її, - взяв на переляк дружину.
- На птахоферму ми Людмилу не вiддамо, - рiшуче промовила Ольга
Вiкторiвна. - 3 неї зразковий буряковод росте. Нарiк така ланкова буде - з
доски пошани не сходитиме.
- Ну, в тебе, послухай, усi одна другої кращi.
- Таки усi! Погано, коли голова не помiтив цього.
- Нi, дещо помiтив.
Розмова iз жiнкою трохи понизила настрiй Кушнiревi, але, пiшовши
вiдпочивати у другу кiмнату, вiн швидко з задоволенням поринув у новi
господарчi турботи, почуваючи пiд собою мiцну базу: адже електрообладнання
значилось не в якихось планах, а, любовно перевiрене руками, ждало бiля
рiчки свого часу. Тепер можна мрiяти на всю широчiнь. Вiн не такий
хлопчисько, як Леонiд, щоб на голому мiсцi... "Бач, почав поступатись
сьогоднi, зрозумiв, що то значить правильно вести господарство" - а в
глибинi душi Кушнiр розумiв, що й вiн дечим поступився перед Леонiдом.
- Чекай, чекай, що це таке?
В саду зашерехтiли обережнi кроки, потiм двi тiнi нахилились до яблунi.
- Льоню, уже пора додому.
- Пожди трошки. Я, Надiйко, ще i надивитись на тебе не встиг. Знаєш,
чудно якось: здається, що навiть за все життя не надивлюсь на тебе.
- I менi так здається.
- Ти, Надiє, наче з картини зiйшла...
"Хто б подумав, що цей шибеник на такi нiжностi здатний!" - Кушнiр
вiдiйшов од вiкна. Слова забубонiли глухiше, нерiвним сiвом дощопаду. Та
вже вони порушили рiвний i радiсний бiг думок, звiдкись хмарами нагнали
почуття здивовання, жалю i пiдсвiдомої тривоги... Невже це його дитина уже
стрiчає молодiсть i любов?
Через якийсь промiжок часу голоснiше задзвенiв голос Надiйки:
- Льоню, iди. Скоро батько прокинеться. Вiн удосвiта, до сонця, з дому
виходить.
- Ну й що?
- Як то що?
- Чого ти мене батьком лякаєш? Не раз ми вже посварилися iз ним. I це
на користь пiшло. Чудесний був би з твого батька господар, аби тiльки з
бiльшим розмахом робив.
I цi слова зразу руйнують лiричний настрiй Кушнiра. "Iще мене повчати
буде. Який господар!"
- Та сьогоднiшнiй план побудови електростанцiї дуже iнтересний. Тiльки
недобре, що таки не витримав - вирвав у квiтчан бiльше лiсу, анiж треба.
Хоч в чому-небудь, а проявить скупiсть. Хитрий, хитрий, - розсмiявся
Леонiд, не почуваючи, що копiює iнтонацiю Кушнiра.
I в цей час iз вiкна пролунав уїдливий голос голови:
- Леонiде Полiкарповичу, Леонiде Полiкарповичу, чи не час вам
вiдпочивати? Про розмахи всякi i вдень менi розповiсте...
XXIX
Похмурим повертався Крупяк iз мiста. Президiя райвиконкому визнала його
роботу незадовiльною, i в строгому рiшеннi вiн не тiльки вiдчував
свiдчення Романенка, а й початок кiнця своєї дiяльностi на
науково-дослiднiй станцiї. Це зараз не вiдповiдало його планам. Знову
згадав про тол i вирiшив якнайскорше позбутися його.
"Хай Карпо десь приховає".
Надвечiрнi тiнi уже покривали луги, коли вiн побачив у долинi високу
постать Сафрона. Горблячись, Варчук швидко громадив пахуче сiно i зносив у
валки.
"Скiльки накосив, - з подивом оглянув покоси, якi начебто хтось засiвав
рухливими кониками. - Перерветься вiд зажерливостi".
- Добрий день, - радiсно привiтався з ним Сафрон, витираючи з лоба
кетяшину поту.
- Доброго здоров'я. Ви, я бачу, щось можете нажити вiд такої спiшки.
- Не наживу, - впевнено вiдповiв Варчук. - Я ще стiльки викосив би - i