Страница:
дотик.
Щоб трохи отямитись, сiдає на перелазi. А рука Федори вже м'яко
перебирає його кучерi.
- Ходiм - почастую.
"Нiкуди не пiду", - хоче вiдповiсти злiсно i кривиться вiд свого
безсилля. Не може вiдкинути рук, що прихиляють його.
"Ех, i молодиця ж, сам чорт ложку меду вложив у неї", - пригадує слова
Варивона.
- Що ж, можна. - Зачiплюючись ногою за дерево, переступає перелаз, ще
раз оглядається невидющими очима i йде до вишняку, де причаїлась хатина.
Якби Григорiй не сп'янiв тої хвилини, може, побачив би, коли б
оглянувся, що посеред вулицi, проти перелазу застигла висока постать.
"Е-е, Грицю, нетверда твоя любов, не вмiєш свого щастя шанувати. Чи,
може, вiн по горiлку пiшов? - ще сам собi не вiрить Дмитро. - Якраз по
горiлку. Видно, не раз заходив сюди". Сильне здивовання змiнюється
прихованою радiстю i наче тягар спадає з його плечей.
"Не вмiєш свого щастя шанувати, - повторює вiн, стулює уста, щоб не
всмiхнутися, i зразу ж хмарнiє. - А що менi з того? Як любила його
дiвчина, так i любити буде, може й до кiнця вiку не взнає, що зв'язався
хлопець з безпутною бабою". Проте не може заховати, що попри неспокiй
серце його має полегкiсть.
XXXI
У сiтцi Чумацького шляху вже трiпотiли пiзнi сузiр'я, коли Павло
Михайлович повертався з комуни iменi Фрунзе.
Сьогоднi в життi району неабиякий день - оформився перший кущ
колгоспiв. Вiн справдi веселим зеленим кущем розрiсся навколо комуни,
роз'їдаючи, вiдтискаючи ряботиння латаних полiв. Живий приклад нового
господарювання, повсякденна праця активу, рядових комунiстiв, районних
працiвникiв увiнчалася успiхом. I провадити кущову нараду в новому клубi
була сама приємнiсть. Крiм того, з Москви прийшло сповiщення, що на
Всесоюзнiй конференцiї комун фрунзiвцi отримали премiю. Район явно ламав
рамки пересiчної серединки, .яку так недолюблював i зло висмiював секретар
окружкому. Уже не самотнiй острiвець, а невеликий архiпелаг гордовито
пiднiмався над хвилями вузьких зачучверiлих нивок. Уже обережний селянин,
вздовж i впоперек обмiрявши комуну i заглянувши в усi щiлини, здивовано
розводив руками:
- I що воно за знак? Скажи: своїми ж очима бачив, як кiлька рокiв назад
у двох землянках вмiщалася вся комуна. На цiлий гурт три пари чобiт було.
По снiгу босими ходили. А тепер у хоромах живуть! А пшеницю яку викохали.
I назва пiдходяща - "Трiумф Подiлля". По сто двадцять три пуди з десятини
вкругову дала. Прямо казка! Не побачив би сам - не повiрив би. I знову ж
таки трактор не отруює землю, а таку скибу верне, що зразу ж свiжим хлiбом
пахне.
Ще дослухався до розмов, у серцi неквапно, ретельно зважував кожне
слово i факт, а потiм рiшуче, на очах всього села, писався в колектив.
Правда, iнодi забувався привезти нову шлею або колесо. Одначе сусiди, якi
навiть знали, що жiнка думає зготувати на обiд, нагадували про це, i
господаревi доводилося щиро дивуватися:
- Ти диви! Справдi забувся. То баба менi голову задурманила своїми
балачками. Як почне торохкотiти - очманiєш.
Сувора жива дiйснiсть, насичена героїкою боротьби, переснована
трагiчними ситуацiями, завзяттям здвигу, невсипущою працею, побутовим
комiзмом, - все це в усiй складностi перехресних дорiг i стежок поставало
перед Савченком, як постає широке свiтання на пересiченiй мiсцевостi...
Бричка кулеметною скоромовкою загуркотiла по мосту. Пiд мiстком у
потоках шумiла вода; в пiвснi зiтхало млинове колесо; оббризкане сяйвом
сузiр'їв, воно подзвонювало пругкими малиновими потоками. Усе величезне
плесо ставу урочисто ворушило зоряну карту. Iнодi риба розбивала гiлку
сузiр'я, i воно довго не могло зiбрати докупи обтрушенi плоди.
Тиха усмiшка затрепетала на сухорлявому обличчi Павла Михайловича. Вiн
бачив, як прибережнi зорi, видовжуючись, падали в новi потоки i зацвiтали
свiтлим цвiтом в повеселiлих хатах.
"Як електрична лампочка розгинає, змiнює життя. Люди iншими стають.
Недарма її прозвали лампочкою Iллiча".
Ясний повiв комуни i повiв безсмертного передбачення сяяв над ним
широким крилом. В цьому повiвi вставав ясний завтрашнiй день.
Недалеко вiд берега захлюпотiли весла. Сильний дiвочий голос сколихнув
настояну тишу. Потiм з ним побратався задуманий тенор, i пiсня в широкому
звучаннi почала розтiкатися над водою. Легко м'айнув човен; темнi, наче
вирiзанi з дерева, силуети хлопця й дiвчини затремтiли на зорянiй дорiжцi.
- Спiвають! - Так сказав, наче новину вiдкрив, спокiйний вiзник. - I
хороше спiвають. Не так, як ми колись...
- Як це зрозумiти, Панасе Яковлевичу?
- Чуєте: сумна пiсня. I голоси звучать сумно. Однак вслухайтесь, на
душi в спiвакiв нема печалi. А коли ми цю пiсню в економiї спiвали - кожне
слово, як вдова, голосило. Лiта не тi, Павле Михайловичу. За цiєю пiснею
моя молодiсть, мов безплiдна камiнна гора, устає, а для моїх дiтей - там
тiльки голуби лiтають.
- Бо молодiсть лише на нашiй землi почалася, - задумався Савченко,
пригадуючи свою передчасно посивiлу юнiсть. - Що Павло пише?
- Скоро електротехнiком приїде. О, чуєте, люди гомонять. Саме з
сiльради розходяться. Певне, теж про хлiбозаготiвлю говорили чи про соз
або колектив.
Бiля плоту в чиїйсь руцi крихiтним прапорцем замерехтiв огник, на мить
освiтив голови двох селян. Грубувата мова чiтко повисла над притихлим
ставом.
- Погода ж стоїть як золото.
- Зерно в землю само проситься.
- Значить, наш соз худобу днiв через десять отримає?
- Так Иона Чабану передавав. Вiн не обмане. Авторитетний чоловiк.
- Кажуть, жiнка його захворiла.
- Хiба на болотi не схопиш гарячки? Комарнi ж там - чорнi хмари. Жiнка
його, чував, у бригадi Котовського сестрою була.
- Бойова. По всьому видать.
Цi слова, наче пiсня, схвилювали Павла Михайловича. В них невидимою
iнтонацiєю бринiла мова, вчувалася впевнена рука старого бiльшовика
Мар'яненка, якого нещодавно райком послав у село на постiйну роботу.
Пiд'їхавши до райпарткому, Савченко зразу ж викликав начальника
райземвiддiлу. Високий ставний бессарабець Иона Чабану незабаром безшумно
ввiйшов до кабiнету секретаря...
Трьох синiв мав Сирдiй Чабану i всiм трьом надiлив одну, вужчу за
бiдняцький надiл, наймитську долю. Не шовковою травицею - колючою стернею
слалося їхнє дитинство. Похмурий боєр Андронакi Тодiка вiд материних
грудей одного за одним одривав його дiтей, i вони, маленькi й кучерявi,
наче ягнятка, котилися в степи до чужих отар. Сонце навiки чорнило їх,
вiтри мелодiйним дзвоном наливали голоси, а дощi гiнко пiднiмали угору.
Виросли дiти в Сирдiя Чабану як чорнi орли, красивi, гордовитi, роботящi й
дружнi. Не розлучалися нi на роботi, нi на гулянках. Не розлучилися i в
революцiю: взимку 1918 року осiдлали найкращих, ще невкованих коней
Андронакi Тодiка i помчали до Григорiя Котовського. Тiльки бiлий веселий
снiжок закурився за ними.
З-пiд грозових хмар, iз синiх дощiв, iз колючих снiгiв виглядав Сирдiй
воїнiв. I не дочекався: старший, уже командиром ескадрону, полiг на
подiльському полi, прорiс пшеницями i червоним маком i знову ожив у
безсмертному каменi. Навiть пiсля смертi не важкою була йому камiнна
шабля, по якiй не кров, а дощовi потоки сiялись на звiльнену землю.
Молодший син упав у лiсах Тамбовської губернiї, а з середульшим - Ионою -
розлучила боярська Романiя. Вона ж, як злодiя, за синiв закувала в залiзо
старого наймита, кинула в бруд прокислої в'язницi, а примарiя вiддала його
город i халупу Андронакi Тодiку.
З в'язницi Сирдiй вийшов напiвслiпим i зовсiм сивим. За дiла синiв йому
вже не було газде[6] в своєму селi. Пiшов старий шляхом, по якому промчали
його дiти на схiд. Бiлий снiжок так само курився, як i в 1918 роцi, та не
грiв вiн тепер старого наймита. Бо над шляхом зараз не спiвали, а
бездомними старцями трусилися заграблi дерева, iз вiт обмерзлими сльозами
кришилися крижанi зерна i в небi ослiпле сонце надовго провалювалося в
бруднi мiшки хмар. Велика безнадiя охопила старого Сирдiя, i снiг почорнiв
йому в очах.
- Батьку, не падай! - пiдхопили його юнацькi руки.
В болгарському селi його прихистили чужi дiти - друзi його синiв,
прихистили як свого тата, вселили надiю, що вiн побачить свою кров молоду,
побачить щастя людське.
I старий терпеливо чекав зi Сходу великого дня...
- Буна сара, приєтене![7] - щиро привiтався Павло Михайлович з йоною
Чабану.
- Буна сара, фрате![8] - Чорнявий тридцятип'ятилiтнiй красень, граючи
блискучими виразними очима, легкими, розвiдницькими кроками пiдiйшов до
свого секретаря.
- Як здоров'я Iляни?
- Спасибi. Iлянуца одужує, - промовив спiвуче i нiжно.
- Тепер повiк на болота не поїде?
- Поїде! Тiльки про це й розмови. Лiтературою обклалася, їсть, а не
читає. Боюсь, що болотяна гарячка на книжкову обернеться.
- Слiдкуй за нею. Хай не переобтяжує себе.
- Услiдкуєш! - Без тiнi огуди, навiть з прихованою гордiстю промовив
Иона. - Почав я виносити книги з хати, так вона додумалася їх замiсть
грiлок прикладати. Не знаєш мою Iлянуцу!
- Знаю. Бережи її.
- З громадянської бережу. Ранiше беззаперечно слухалася. Правда, тодi я
парубком був, - засмiявся, блиснувши слiпучими високими зубами. - Сьогоднi
вона мене вже зовсiм переконала, що прибузькi плавнi усiм схожi на
придунайськi. - Сiв, схрестивши руки на рiжку стола, так, як кладуть їх на
ефес шаблi.
- I висновок який?
- Не маловажний: мелiорацiя прибузьких плавнiв - це прекрчсна
пiдготовка для майбутнiх робiт в Бессарабiї. А потiм на мене напалася -
мало уваги болотам придiляю. Бюром райкому пригрозила. I знаєш, Павле
Михайловичу, може осоромити на весь район.
- А це вже вiд тебе, вiд твоєї роботи залежить.
- Вона б хотiла, щоб увесь час на болотах киснув. А тут, як на зло,
вранцi приїхали мелiоратори. Насилу втихомирив свою: хотiла з ними на
Кругляк майнути.
- Повернулися з болота? - зацiкавлено запитав Павло Михайлович.
- На жаль, повернулися. Це iз дуже швидких, - осудливо промовив Иона. -
В Будинку селянина вiдпочивають.
- Зараз викличемо, - поспiшно вийшов у коридор. Звiдти задзвонив
молодечий голос:
- Я одним льотом. Кур'єрським!
Проворнi кроки загупотiли на ганку i затихли в темрявi.
- Иона, ти вже дiстав худобу й реманент для созу "Серп i молот"? - став
на порiг Павло Михайлович.
- Не дiстав Не допомiг навiть кавалерiйський натиск, - набiгла тiнь на
високе чоло, обсипане чорними кульчиками кучерiв
- Погано. Це тяжке село. Бондаревi в першу чергу треба допомогти. Як
квалiфiкуєш затримку?
- Квалiфiкацiя така, що й сердитися не маєш права: рiст созiв.
- Затримка приємна. Але все ж таки затримка. На коли пообiцяли
допомогти?
- Днiв через десять. Ми не першими стоїмо у списку.
- Зовсiм погано. Треба, щоб созiвцi ранiше за всiх засiвали поля. Це
наочна агiтацiя Бондаря не зобидь. В його селi знаєш, яка куркульня.
- Що можна буде зробити - зробимо. Себе не пожалiю. Для Iвана
Тимофiйовича дiстав трохи пшеницi з учбово-дослiдних дiлянок
сiльськогосподарського iнституту. Зрадiє чоловiк Подивися, що за зерна! Iз
бронзи литi, - висипав з пакуночка на вузьку долоню червону розсип.
Павло Михайлович, стримуючи дихання, нахилився над нею.
- Хороше, хороше зерно. Ось чим наше поле снить... Вдовам i сиротам
закiнчили хлiб збирати?
- Закiнчили. Комсомолiя за це всiма силами взялася. Особливо
вiдзначилися дiвчата з Новобугiвки: Югина Бондар, Софiя Кушнiр i Василина
Пiдiпригора.
- Славнi дiвчата. Бачив їх у райкомi при врученнi комсомольських
квиткiв. Йона, можу тебе порадувати: фiльм "Бессарабська комуна" будемо
демонструвати в кожному селi. Знаєш, скiльки вiн думок викликає в селян?
Вчора спецiально сидiв у iвчанському клубi. Захват увесь зал охопив.
- Шматок життя, Павле Михайловичу.
- Вiрно, це шматок життя. Пiсля сеансу пiдiйшла до мене цiла делегацiя
селян. Виступив один наперед, сам увесь у зморшках, руки чорнi, мiцнi, мов
корiння, груди як у молотобiйця, а очi надiєю палахкотять.
- Дорогий товаришу, i це не туман ми бачили? Не пiдкрасили картину? -
питає.
- Правду не треба пiдкрашувати, - вiдповiдаю.
- Ех, i життя у людей... наче свято. А може все-таки в картину
пiдпустили трохи туману?
- Поїдьте - побачите. Це ж недалеко; од Крижополя яких-небудь двадцять
кiлометрiв.
- А таки поїду, - рiшуче махнув головою. - Коли хоча половина правди
живе в картинi - зразу ж пишуся в колектив.
- Значить, запишеться i других за собою потягне. Як його прiзвище? -
витягнув Йона з гiмнастьорки невеличкий блокнот. - Денис Хоменко? Знаю,
знаю. Велика сiм'я у чоловiка, жiнка нещодавно померла. Я вже з нього очей
не спущу.
- Не спускай. Толковий селянин.
На вулицi загомонiли голоси.
- Iдуть мелiоратори.
- Як вони тобi? - запитав, знаючи товариську вдачу Йони: легко
знайомитися, здружуватися й вiрно оцiнювати людей. Не було нi одного села,
нi одного хутора в районi, де б Йона не мав приятелiв, де б вiн не був
жаданим гостем i порадником.
Коли ж наставала осiнь i перехреснi голоси дiвчат засипали весiльними
пiснями усi вулицi, Йона мусив мало не кожної недiлi виїжджати у села,
iнакше кревно зобидiв би своїх Друзiв.
- Мало сподобалися. Вузенько дивляться на свiт. Доведеться пощипати їх.
Особливо старого, - це, здається, спецзадавака. Вiн i землю i науку може,
мов глечики, прикрити папiрцями. До того ще якiсь сумнiви гризуть старого.
А якi - не вхопив, - неохоче вiдповiв Йона. Неприємнi згадки пересмикнули
йому рухливе обличчя. - Молодий - нiчого хлопець, тiльки несмiливий,
очевидно за авторитети обома руками тримається.
Мелiоратори увiйшли до кабiнету.
- Олег Фадейович Чепуренко, - гордовито вiдрекомендувався немолодий
огрядний чоловiк. Масивна лобаста голова його звужувалася донизу i
закiнчувалася конусом бляклої трав'янистої борiдки.
- Володимир Слободенюк, - поклонився худорлявий юнак з великими
задуманими очима.
- Просимо, сiдайте. Як вам їздилося?
- Даремно вбили час. Ваш заврайземвiддiлу великий оптимiст, -
заколивалася на бiлiй сорочцi борiдка Олега Фадейовича.
- А ви великi песимiсти?
- Нi, ми люди реальностi i точностi.
- Так це зовсiм добре.
- Непогано, - зверхньо погодився Чепуренко. - Наука любить точнiсть, а
не всякi поетичнi потоки.
Слободенюк поморщився. Йонi здалося, що молодому спецiалiстовi не раз
доводилося чути цю менторську сентенцiю з уст старшого колеги.
- Всяка наука, коли вона наука, поетична, - обережно поправив Павло
Михайлович.
- Ну, це видумки спритних поетикiв i фантазерiв, якi примазувалися до
науки, - беззаперечно i впевнено вiдрубав Чепуренко.
- Я з бiльшою повагою ставився б, наприклад, до Ломоносова, Менделєєва,
Лобачевського.
Тiнь борiдки Чепуренка дзигою закрутилася на його широких грудях, а
погляд здивовано i водночас iз прихованою недовiрою вперся в секретаря
райпарткому. Павло Михайлович спокiйно перехопив це роздвоєння в очах
немолодого чоловiка.
- А Вiльямс, Мiчурiн, по-вашому, не поети? Вони в гiрку оспiвану землю
не стогiн, не безнадiйнiсть пiснi, а серце своє, як найдорожче зерно,
вклали. I свiт побачив iншою землю, якою вона стане завтра для нас, для
всього людства. Так це, по-вашому, не поезiя? Учений, що не має поетичної
фантазiї, - це торба старця, натоптана куснями фактiв. А творець - завжди
поет... Ви знаєте, що Ленiн на одинадцятому з'їздi партiї про фантазiю
говорив?
- Нi, не знаю, - щиро признався Чепуренко. - Невже Ленiн про фантазiю
на з'їздi говорив? - глибоке здивовання пом'якшило неприємну
самовпевненiсть.
Павло Михайлович пiдiйшов до шафи з книгами, дiстав том в червонiй
обкладинцi, швидко знайшов потрiбне мiсце i неголосно, чiтко видiлив кожне
слово:
- "...Навiть вiдкриття диференцiального й iнтегрального обчислень
неможливе було б без фантазiї. Фантазiя є якiсть найбiльшої цiнностi..."
- Здаюсь, здаюсь! - пiдвiв угору обидвi руки Чепуренко.
Чабану й Слободенюк засмiялися.
- Ви, Павле Михайловичу, серйозний опонент, - уже з повагою промовив
Чепуренко. Голос його пом'якшав. - 3 вами нелегко сперечатися. Пам'яттю,
пам'яттю берете...
- Павло Михайлович правдою бере, iстиною. Пам'ять трохи нижче стоїть, -
поправив Йона, який терпiти не мiг неточностi у визначеннях.
- Це само собою, - великодушно погодився Чепуренко.
- Ви, може, познайомите мене зi своїми планами? - звернувся Павло
Михайлович до мелiоратора, намагаючись зменшити тертя мiж ним i Йоною.
- Мiсiя наша дуже скромна: мелiоративне товариство послало нас вiдкрити
нову землю.
- Колумби! - не витримав Чабану, i складки насмiшкувато затремтiли бiля
рота.
- Зараз наше мелiоративне товариство, - незворушно продовжував
Чепуренко, - не має вiдповiдних коштiв i воно хоче, щоб ми у вас провели
одну операцiю так, як у п'єсi сказано: хитро, мудро i недорогим коштом.
- Державi дорога кожна копiйка. I коли мудрiсть допоможе заощадити
кошти - це хороша мудрiсть. Що ж ви придумали?
- Є у вас така кругла площа - чотири квадратних кiлометри. Її найлегше
осушити.
- Щось не пригадую такого болота чи заплави, - пiдiйшов Павло
Михайлович до великої карти району.
- Це не болото, а... став.
- Ви що?.. Жартуєте? - Павло Михайлович обернувся вiд карти, застиг на
мiсцi, зiбраний i суворий.
- Чого нам жалiти цю незмiнну окрасу дворянсько-помiщицького пейзажу?
Ми швидко виточимо... - але, поглянувши на Павла Михайловича, осiкся i,
вже нiяковiючи, додав: - Про це i в товариствi говорилося.
- Фахiвцями?
- Фахiвцями.
- I серце ваше тодi рiвно билося? - металево падає схвильоване й
обурене слово. - Ви в майбутнє чи в чорне минуле заглянули тодi?
- Я не розумiю, до чого це...
- Так ми розумiємо, до чого, - вставив Йона.
Чепуренко нервово стиснув борiдку в кулак; на обличчi його, наче
вiтрянi лишаї, виступили кружелятка плям.
- Я чесно служу в своїй установi.
- Не бачимо. Ви знаєте, що означає спустити стави? Це означає на нашiй
мовi - шкiдництво. Ви з цим згоднi? - звернувся Павло Михайлович до
Слободенюка.
- Згоден, Павле Михайловичу, - захвилювався юнак. Рум'янець
перехлюпнувся через усе його обличчя.
- Ви член партiї?
- Комсомолець.
- За чим же ви в своїй установi дивитеся?
- Я тiльки цього року закiнчив гiдромелiоративний iнститут. Нещодавно
поступив на роботу.
- Ви теж недавно працюєте? - хмурячись, звернувся до Чепуренка.
- Нi, у мене стаж.
- I солiдний?
- Солiдний, - мимовiльне зiтхання вирвалося з грудей Чепуренка. Тепер
уся його самовпевнена зверхнiсть розбризкалася до останньої краплини
Обличчя стало задуманим i кращим. - За ваш став я пробував сперечатися,
але...
- Побоялися пiти на конфлiкт? - Павло Михайлович довше зупинив погляд
на масивнiй головi Чепуренка Ворухнулось порiвняння: "У нього й дiла
побудованi як обличчя - спочатку широко розмахнеться, а потiм звузиться,
наче клинчик борiдки".
- Побоявся, - щиросерде признався. - Я чоловiк не молодий, родиною
обтяжений. Мiсце не дуже хочеться мiняти.
- Значить, закон вашого життя - тепле мiсце, мир i гниленька тишина?
- Не зовсiм так, але грiшки є.
- I це зветься чесною службою?
Чепуренко тiльки зiтхнув, а Павло Михайлович видiлив кожне слово:
- Закон життя нашого один: вiрно служити партiї Ленiна - Сталiна, вiрно
служити своїй державi. Iншого закону для нашого сумлiння нема.
- Це велика правда, Павле Михайловичу, - обм'яклий Чепуренко встав iз
стiльця.
- Ви учена людина, яка усе своє знання має вiддати народовi! А ви
замiсть гарячого серця привозите нам холодну жабу. Невже усi мрiї, усi
свої сили ви розтрусили, засушили в мертвих кабiнетах? Якi ж у вас можуть
бути логiчнi узагальнення, вiдчуття реальностi, коли така грiховна ваша
практика?
- Помилився, Павле Михайловичу. Семипал, наш начальник, прямо пхнув у
болото.
- Це вiн проповiдує осушувати стави?
- Вiн, вiн! Тiльки не передайте, що я казав...
- Не кидайте камiнь у наш тихий ставок, - зiрвала йону жалюгiднiсть
Чепуренка. - Нi, Олег Фадейович, прокисли ви фундаментально. Коли так
будете жити, не вам осушувати болота; зав'язнете в найстрашнiшому
багновищi.
Губи Чепуренка скривилися, бiля перенiсся заворушилася в'язь пiдсинених
мiшечкiв; здавалося, все його обличчя взялося павутинням Не ховаючи очей,
якось розгублено i благально подивився на Павла Михайловича.
- За тяжку науку дякую. Признаюсь: усi цi днi мене мучила поганенька
iнтелiгентська непевнiсть. Сам люблю стави, озера. А тут моднi слiвця
пiшли в нашiй установi: знищувати прикрасу дворянських гнiзд. Я пробував
свою думку вставити, але Семипал забив мене потоком зверхортодоксальних
слiв. "Може, я старий, не все уже розумiю", - подумав i, стиснувши серце,
поїхав до вас. Свою непевнiсть хотiв зухвалою самовпевненiстю заглушити.
Самому гидко за свiй тон. I перед вами, i перед молодим поколiнням, -
поклав зiв'ялу руку на плече Слободенюка. - Не знаю, що ви думаєте про
мене, але насправдi я не такий, яким увiйшов до вашого кабiнету... В дiлi
побачите мене.
- Ви серйозно думаєте у нас працювати? - зосереджено запитав Павло
Михайлович мелiораторiв.
- Серйозно, - вiдповiв Слободенюк.
- Я всiєю душею. Хай дозволить товариство...
- Дозволить. Тодi ви будете в першу чергу осушувати одне пiдлiсне
болото. Недалеко вiд нього працює молодий колектив. Члени його - усi до
одного комсомольцi.
- Комсомольцi!? - зрадiв Слободенюк. - Я завтра ж поїду до них.
- Варто. У них багато чого можна навчитися. Яснi уми i золотi руки в
нашої молодi... А ви знаєте, як наше Подiлля в старовину називалося? -
несподiвано запитав Павло Михайлович мелiораторiв, i обличчя його стало
зовсiм свiтлим.
- Не знаємо.
- Золотою землею. Дiйсно, розкiшна, золота тут земля, уславлена
героїчним народом i красою. Тiльки хто не грiв руки на пожарищах Подiлля,
хто не грабував його? Нiвечили - половецькi хани i венгерськi королевичi,
волоськi господарi i татарськi орди, великi князi i великi вiзирi, султани
i папи, баскаки i помiщики, капiталiсти i куркульня. Лише за одне
десятилiття сiмнадцятого вiку наш теперiшнiй районний центр був двiчi
зруйнований. Кривавi потоки текли по наших полях. Бур'янами кошлатились
понiвеченi мiста i села. Бiднiла земля, пересихали рiки й зникали лiси. I
лише наша держава припинила розбiй i грабiж землi. Ми перебудовуємо не
тiльки життя, а й природу. Для цiєї високої мети не жаль вiддати усе своє
серце... Незручно за вас, Олегу Фадейовичу, коли ви високе служiння
народовi пiдмiняєте дрiбненькими розрахунками дрiбненької вигоди. Ви
одчахнулись од народу, як пересохла гiлка. I це ваша страшна трагедiя. Ви
не почули за тишею кабiнетiв, що народ пiшов уперед. Щодо нього у вас
збереглися ще народницькi погляди. Повчитися треба в життя. Ось вiзьмiть
дружину нашого Йони Чабану. Вона проста селянка, з Бессарабiї сама, в
бригадi Котовського сестрою була, а тепер очолила групу активiстiв i
працює над осушенням болота. Поговорiть з нею, i ви побачите нове,
небувале досi село на Українi. Рiвнi голубi канали роздiлять на квадрати
широке поле, над рибними каналами перевиснуть мости; замiсть бiлокрильника
i стрiлолиста зашумлять пшеницi й озера проса; на багновищах, де лютували
ящур i малярiя, зацвiтуть долини квiтiв i пiд зоряним небом заколишеться
озорена щастям земля Ленiна, земля Сталiна - наша земля. I це не казка. Це
поезiя працi i життя...
Пiдбадьоренi, попрощалися мелiоратори з Савченком i Чабану.
- Ви менi перспективу дали, Павле Михайловичу, - розчулився Чепуренко.
- Намул, кинутий брудними руками, зiйшов iз душi. У вас я працюватиму, як
чорний вiл.
- Приказка не зовсiм на своєму мiсцi, - усмiхаючись, глянув на червоне
вiд напруги обличчя фахiвця.
- З поетичною фантазiєю працюватиму! - випалив Олег Фадейович, i смiх
задзвенiв у просторому кабiнетi.
Вiдгримiли кроки в коридорi. З вулицi до вiкна перехлюпнулися клаптi
схвильованої мови:
- Стьогав мене, як сукиного сина. А на душi просторнiше стало.
Перспектива прояснилася. Це головне!
- Розворушив молодi пориви?
- Iменно так, молодий колего... засучимо рукави.
А в райкомi ще не гасло свiтло. Над картою району нахилилися двi голови
- одна зовсiм сива, а друга зовсiм чорна. I карта, мiняючи свої обриси,
вставала в красi завтрашнього дня. Вона, як жива краплина, вливалася в
життя усiєї Батькiвщини, сяючи своєю неповторною красою руху.
Задзвонив дзвоник.
- Я слухаю! - пiдiйшов до телефону Савченко.
- Добрий ранок, Павле Михайловичу.
- Невже ранок?
- У нас уже свiтає, - заклекотiв тихим смiхом голос секретаря
окружкому. - Наше мiсто на верховинi стоїть, а ваше - в долинi.
- I ми до верховин прямуємо.
- Бачимо. Що нового, Павле Михайловичу?
- Райком послав на постiйну роботу в села випробуваних комунiстiв.
Наслiдки зримi. Сьогоднi провадили кущову нараду колгоспiв. Настрiй
бойовий.
- Гаразд, Павле Михайловичу. Колгоспам наша селекцiйно-дослiдна станцiя
кращим зерном допоможе. До тебе мелiоратори приїхали?
- Приїхали.
- Ще дров не нарубали? Не взялися за ставки?
- Їхнi пориви думаємо на кориснiшi дiла повернути... Що це за Самопал
засiв у мелiоративному товариствi?
- Не турбуйся. Йому вже бiльше не доведеться палити ставки. Того й
подзвонив... Нi, не ворог вiн, а пронозливий недоук, що випадково попав на
вiдповiдальну роботу й почав упиватися адмiнiструванням та сумнiвними
прожектами... Серед iнтелiгенцiї ми не досить працювали.
- Врахуємо це i в себе.
- Неодмiнно. На вчителiв звернiть особливу увагу. Як твiй
комсомольський колектив поживає?
- Герої. Сам молодiєш iз ними.
- Твоєї старостi не помiчав. Нових успiхiв.
- Служимо народу. Вiд Йони Чабану привiт.
- I вiн не спить? Над картою ворожите? Знаю вас. Передай Йонi, що вiд
його кавалерiйських наскокiв увесь облземвiддiл врозтiч кидається.
Терористом прозвали. Хай пiслязавтра приїжджає - уважили йому. Вiн з
головою "Серп i молот" не рiдня, що так побивався?
- Майже брат, бо голова созу "Серп i молот" учасник громадянської
вiйни.
Йона в захопленнi ледве не танцював по кабiнетi.
- Хоча i попадає менi за наскоки, а, гляди, не забувають Чабану.
Порадуєм, порадуєм Бондаря. За нього я вже всiм бюрократам до печiнок
добрався. Коли б тiльки хорошi конi дiстаги - таких собi я Iвановi
Тимофiйовичу не вручу...
Передсвiтанок уже сiяв росу, i вiдгомiн невсипучої води висiв у
Щоб трохи отямитись, сiдає на перелазi. А рука Федори вже м'яко
перебирає його кучерi.
- Ходiм - почастую.
"Нiкуди не пiду", - хоче вiдповiсти злiсно i кривиться вiд свого
безсилля. Не може вiдкинути рук, що прихиляють його.
"Ех, i молодиця ж, сам чорт ложку меду вложив у неї", - пригадує слова
Варивона.
- Що ж, можна. - Зачiплюючись ногою за дерево, переступає перелаз, ще
раз оглядається невидющими очима i йде до вишняку, де причаїлась хатина.
Якби Григорiй не сп'янiв тої хвилини, може, побачив би, коли б
оглянувся, що посеред вулицi, проти перелазу застигла висока постать.
"Е-е, Грицю, нетверда твоя любов, не вмiєш свого щастя шанувати. Чи,
може, вiн по горiлку пiшов? - ще сам собi не вiрить Дмитро. - Якраз по
горiлку. Видно, не раз заходив сюди". Сильне здивовання змiнюється
прихованою радiстю i наче тягар спадає з його плечей.
"Не вмiєш свого щастя шанувати, - повторює вiн, стулює уста, щоб не
всмiхнутися, i зразу ж хмарнiє. - А що менi з того? Як любила його
дiвчина, так i любити буде, може й до кiнця вiку не взнає, що зв'язався
хлопець з безпутною бабою". Проте не може заховати, що попри неспокiй
серце його має полегкiсть.
XXXI
У сiтцi Чумацького шляху вже трiпотiли пiзнi сузiр'я, коли Павло
Михайлович повертався з комуни iменi Фрунзе.
Сьогоднi в життi району неабиякий день - оформився перший кущ
колгоспiв. Вiн справдi веселим зеленим кущем розрiсся навколо комуни,
роз'їдаючи, вiдтискаючи ряботиння латаних полiв. Живий приклад нового
господарювання, повсякденна праця активу, рядових комунiстiв, районних
працiвникiв увiнчалася успiхом. I провадити кущову нараду в новому клубi
була сама приємнiсть. Крiм того, з Москви прийшло сповiщення, що на
Всесоюзнiй конференцiї комун фрунзiвцi отримали премiю. Район явно ламав
рамки пересiчної серединки, .яку так недолюблював i зло висмiював секретар
окружкому. Уже не самотнiй острiвець, а невеликий архiпелаг гордовито
пiднiмався над хвилями вузьких зачучверiлих нивок. Уже обережний селянин,
вздовж i впоперек обмiрявши комуну i заглянувши в усi щiлини, здивовано
розводив руками:
- I що воно за знак? Скажи: своїми ж очима бачив, як кiлька рокiв назад
у двох землянках вмiщалася вся комуна. На цiлий гурт три пари чобiт було.
По снiгу босими ходили. А тепер у хоромах живуть! А пшеницю яку викохали.
I назва пiдходяща - "Трiумф Подiлля". По сто двадцять три пуди з десятини
вкругову дала. Прямо казка! Не побачив би сам - не повiрив би. I знову ж
таки трактор не отруює землю, а таку скибу верне, що зразу ж свiжим хлiбом
пахне.
Ще дослухався до розмов, у серцi неквапно, ретельно зважував кожне
слово i факт, а потiм рiшуче, на очах всього села, писався в колектив.
Правда, iнодi забувався привезти нову шлею або колесо. Одначе сусiди, якi
навiть знали, що жiнка думає зготувати на обiд, нагадували про це, i
господаревi доводилося щиро дивуватися:
- Ти диви! Справдi забувся. То баба менi голову задурманила своїми
балачками. Як почне торохкотiти - очманiєш.
Сувора жива дiйснiсть, насичена героїкою боротьби, переснована
трагiчними ситуацiями, завзяттям здвигу, невсипущою працею, побутовим
комiзмом, - все це в усiй складностi перехресних дорiг i стежок поставало
перед Савченком, як постає широке свiтання на пересiченiй мiсцевостi...
Бричка кулеметною скоромовкою загуркотiла по мосту. Пiд мiстком у
потоках шумiла вода; в пiвснi зiтхало млинове колесо; оббризкане сяйвом
сузiр'їв, воно подзвонювало пругкими малиновими потоками. Усе величезне
плесо ставу урочисто ворушило зоряну карту. Iнодi риба розбивала гiлку
сузiр'я, i воно довго не могло зiбрати докупи обтрушенi плоди.
Тиха усмiшка затрепетала на сухорлявому обличчi Павла Михайловича. Вiн
бачив, як прибережнi зорi, видовжуючись, падали в новi потоки i зацвiтали
свiтлим цвiтом в повеселiлих хатах.
"Як електрична лампочка розгинає, змiнює життя. Люди iншими стають.
Недарма її прозвали лампочкою Iллiча".
Ясний повiв комуни i повiв безсмертного передбачення сяяв над ним
широким крилом. В цьому повiвi вставав ясний завтрашнiй день.
Недалеко вiд берега захлюпотiли весла. Сильний дiвочий голос сколихнув
настояну тишу. Потiм з ним побратався задуманий тенор, i пiсня в широкому
звучаннi почала розтiкатися над водою. Легко м'айнув човен; темнi, наче
вирiзанi з дерева, силуети хлопця й дiвчини затремтiли на зорянiй дорiжцi.
- Спiвають! - Так сказав, наче новину вiдкрив, спокiйний вiзник. - I
хороше спiвають. Не так, як ми колись...
- Як це зрозумiти, Панасе Яковлевичу?
- Чуєте: сумна пiсня. I голоси звучать сумно. Однак вслухайтесь, на
душi в спiвакiв нема печалi. А коли ми цю пiсню в економiї спiвали - кожне
слово, як вдова, голосило. Лiта не тi, Павле Михайловичу. За цiєю пiснею
моя молодiсть, мов безплiдна камiнна гора, устає, а для моїх дiтей - там
тiльки голуби лiтають.
- Бо молодiсть лише на нашiй землi почалася, - задумався Савченко,
пригадуючи свою передчасно посивiлу юнiсть. - Що Павло пише?
- Скоро електротехнiком приїде. О, чуєте, люди гомонять. Саме з
сiльради розходяться. Певне, теж про хлiбозаготiвлю говорили чи про соз
або колектив.
Бiля плоту в чиїйсь руцi крихiтним прапорцем замерехтiв огник, на мить
освiтив голови двох селян. Грубувата мова чiтко повисла над притихлим
ставом.
- Погода ж стоїть як золото.
- Зерно в землю само проситься.
- Значить, наш соз худобу днiв через десять отримає?
- Так Иона Чабану передавав. Вiн не обмане. Авторитетний чоловiк.
- Кажуть, жiнка його захворiла.
- Хiба на болотi не схопиш гарячки? Комарнi ж там - чорнi хмари. Жiнка
його, чував, у бригадi Котовського сестрою була.
- Бойова. По всьому видать.
Цi слова, наче пiсня, схвилювали Павла Михайловича. В них невидимою
iнтонацiєю бринiла мова, вчувалася впевнена рука старого бiльшовика
Мар'яненка, якого нещодавно райком послав у село на постiйну роботу.
Пiд'їхавши до райпарткому, Савченко зразу ж викликав начальника
райземвiддiлу. Високий ставний бессарабець Иона Чабану незабаром безшумно
ввiйшов до кабiнету секретаря...
Трьох синiв мав Сирдiй Чабану i всiм трьом надiлив одну, вужчу за
бiдняцький надiл, наймитську долю. Не шовковою травицею - колючою стернею
слалося їхнє дитинство. Похмурий боєр Андронакi Тодiка вiд материних
грудей одного за одним одривав його дiтей, i вони, маленькi й кучерявi,
наче ягнятка, котилися в степи до чужих отар. Сонце навiки чорнило їх,
вiтри мелодiйним дзвоном наливали голоси, а дощi гiнко пiднiмали угору.
Виросли дiти в Сирдiя Чабану як чорнi орли, красивi, гордовитi, роботящi й
дружнi. Не розлучалися нi на роботi, нi на гулянках. Не розлучилися i в
революцiю: взимку 1918 року осiдлали найкращих, ще невкованих коней
Андронакi Тодiка i помчали до Григорiя Котовського. Тiльки бiлий веселий
снiжок закурився за ними.
З-пiд грозових хмар, iз синiх дощiв, iз колючих снiгiв виглядав Сирдiй
воїнiв. I не дочекався: старший, уже командиром ескадрону, полiг на
подiльському полi, прорiс пшеницями i червоним маком i знову ожив у
безсмертному каменi. Навiть пiсля смертi не важкою була йому камiнна
шабля, по якiй не кров, а дощовi потоки сiялись на звiльнену землю.
Молодший син упав у лiсах Тамбовської губернiї, а з середульшим - Ионою -
розлучила боярська Романiя. Вона ж, як злодiя, за синiв закувала в залiзо
старого наймита, кинула в бруд прокислої в'язницi, а примарiя вiддала його
город i халупу Андронакi Тодiку.
З в'язницi Сирдiй вийшов напiвслiпим i зовсiм сивим. За дiла синiв йому
вже не було газде[6] в своєму селi. Пiшов старий шляхом, по якому промчали
його дiти на схiд. Бiлий снiжок так само курився, як i в 1918 роцi, та не
грiв вiн тепер старого наймита. Бо над шляхом зараз не спiвали, а
бездомними старцями трусилися заграблi дерева, iз вiт обмерзлими сльозами
кришилися крижанi зерна i в небi ослiпле сонце надовго провалювалося в
бруднi мiшки хмар. Велика безнадiя охопила старого Сирдiя, i снiг почорнiв
йому в очах.
- Батьку, не падай! - пiдхопили його юнацькi руки.
В болгарському селi його прихистили чужi дiти - друзi його синiв,
прихистили як свого тата, вселили надiю, що вiн побачить свою кров молоду,
побачить щастя людське.
I старий терпеливо чекав зi Сходу великого дня...
- Буна сара, приєтене![7] - щиро привiтався Павло Михайлович з йоною
Чабану.
- Буна сара, фрате![8] - Чорнявий тридцятип'ятилiтнiй красень, граючи
блискучими виразними очима, легкими, розвiдницькими кроками пiдiйшов до
свого секретаря.
- Як здоров'я Iляни?
- Спасибi. Iлянуца одужує, - промовив спiвуче i нiжно.
- Тепер повiк на болота не поїде?
- Поїде! Тiльки про це й розмови. Лiтературою обклалася, їсть, а не
читає. Боюсь, що болотяна гарячка на книжкову обернеться.
- Слiдкуй за нею. Хай не переобтяжує себе.
- Услiдкуєш! - Без тiнi огуди, навiть з прихованою гордiстю промовив
Иона. - Почав я виносити книги з хати, так вона додумалася їх замiсть
грiлок прикладати. Не знаєш мою Iлянуцу!
- Знаю. Бережи її.
- З громадянської бережу. Ранiше беззаперечно слухалася. Правда, тодi я
парубком був, - засмiявся, блиснувши слiпучими високими зубами. - Сьогоднi
вона мене вже зовсiм переконала, що прибузькi плавнi усiм схожi на
придунайськi. - Сiв, схрестивши руки на рiжку стола, так, як кладуть їх на
ефес шаблi.
- I висновок який?
- Не маловажний: мелiорацiя прибузьких плавнiв - це прекрчсна
пiдготовка для майбутнiх робiт в Бессарабiї. А потiм на мене напалася -
мало уваги болотам придiляю. Бюром райкому пригрозила. I знаєш, Павле
Михайловичу, може осоромити на весь район.
- А це вже вiд тебе, вiд твоєї роботи залежить.
- Вона б хотiла, щоб увесь час на болотах киснув. А тут, як на зло,
вранцi приїхали мелiоратори. Насилу втихомирив свою: хотiла з ними на
Кругляк майнути.
- Повернулися з болота? - зацiкавлено запитав Павло Михайлович.
- На жаль, повернулися. Це iз дуже швидких, - осудливо промовив Иона. -
В Будинку селянина вiдпочивають.
- Зараз викличемо, - поспiшно вийшов у коридор. Звiдти задзвонив
молодечий голос:
- Я одним льотом. Кур'єрським!
Проворнi кроки загупотiли на ганку i затихли в темрявi.
- Иона, ти вже дiстав худобу й реманент для созу "Серп i молот"? - став
на порiг Павло Михайлович.
- Не дiстав Не допомiг навiть кавалерiйський натиск, - набiгла тiнь на
високе чоло, обсипане чорними кульчиками кучерiв
- Погано. Це тяжке село. Бондаревi в першу чергу треба допомогти. Як
квалiфiкуєш затримку?
- Квалiфiкацiя така, що й сердитися не маєш права: рiст созiв.
- Затримка приємна. Але все ж таки затримка. На коли пообiцяли
допомогти?
- Днiв через десять. Ми не першими стоїмо у списку.
- Зовсiм погано. Треба, щоб созiвцi ранiше за всiх засiвали поля. Це
наочна агiтацiя Бондаря не зобидь. В його селi знаєш, яка куркульня.
- Що можна буде зробити - зробимо. Себе не пожалiю. Для Iвана
Тимофiйовича дiстав трохи пшеницi з учбово-дослiдних дiлянок
сiльськогосподарського iнституту. Зрадiє чоловiк Подивися, що за зерна! Iз
бронзи литi, - висипав з пакуночка на вузьку долоню червону розсип.
Павло Михайлович, стримуючи дихання, нахилився над нею.
- Хороше, хороше зерно. Ось чим наше поле снить... Вдовам i сиротам
закiнчили хлiб збирати?
- Закiнчили. Комсомолiя за це всiма силами взялася. Особливо
вiдзначилися дiвчата з Новобугiвки: Югина Бондар, Софiя Кушнiр i Василина
Пiдiпригора.
- Славнi дiвчата. Бачив їх у райкомi при врученнi комсомольських
квиткiв. Йона, можу тебе порадувати: фiльм "Бессарабська комуна" будемо
демонструвати в кожному селi. Знаєш, скiльки вiн думок викликає в селян?
Вчора спецiально сидiв у iвчанському клубi. Захват увесь зал охопив.
- Шматок життя, Павле Михайловичу.
- Вiрно, це шматок життя. Пiсля сеансу пiдiйшла до мене цiла делегацiя
селян. Виступив один наперед, сам увесь у зморшках, руки чорнi, мiцнi, мов
корiння, груди як у молотобiйця, а очi надiєю палахкотять.
- Дорогий товаришу, i це не туман ми бачили? Не пiдкрасили картину? -
питає.
- Правду не треба пiдкрашувати, - вiдповiдаю.
- Ех, i життя у людей... наче свято. А може все-таки в картину
пiдпустили трохи туману?
- Поїдьте - побачите. Це ж недалеко; од Крижополя яких-небудь двадцять
кiлометрiв.
- А таки поїду, - рiшуче махнув головою. - Коли хоча половина правди
живе в картинi - зразу ж пишуся в колектив.
- Значить, запишеться i других за собою потягне. Як його прiзвище? -
витягнув Йона з гiмнастьорки невеличкий блокнот. - Денис Хоменко? Знаю,
знаю. Велика сiм'я у чоловiка, жiнка нещодавно померла. Я вже з нього очей
не спущу.
- Не спускай. Толковий селянин.
На вулицi загомонiли голоси.
- Iдуть мелiоратори.
- Як вони тобi? - запитав, знаючи товариську вдачу Йони: легко
знайомитися, здружуватися й вiрно оцiнювати людей. Не було нi одного села,
нi одного хутора в районi, де б Йона не мав приятелiв, де б вiн не був
жаданим гостем i порадником.
Коли ж наставала осiнь i перехреснi голоси дiвчат засипали весiльними
пiснями усi вулицi, Йона мусив мало не кожної недiлi виїжджати у села,
iнакше кревно зобидiв би своїх Друзiв.
- Мало сподобалися. Вузенько дивляться на свiт. Доведеться пощипати їх.
Особливо старого, - це, здається, спецзадавака. Вiн i землю i науку може,
мов глечики, прикрити папiрцями. До того ще якiсь сумнiви гризуть старого.
А якi - не вхопив, - неохоче вiдповiв Йона. Неприємнi згадки пересмикнули
йому рухливе обличчя. - Молодий - нiчого хлопець, тiльки несмiливий,
очевидно за авторитети обома руками тримається.
Мелiоратори увiйшли до кабiнету.
- Олег Фадейович Чепуренко, - гордовито вiдрекомендувався немолодий
огрядний чоловiк. Масивна лобаста голова його звужувалася донизу i
закiнчувалася конусом бляклої трав'янистої борiдки.
- Володимир Слободенюк, - поклонився худорлявий юнак з великими
задуманими очима.
- Просимо, сiдайте. Як вам їздилося?
- Даремно вбили час. Ваш заврайземвiддiлу великий оптимiст, -
заколивалася на бiлiй сорочцi борiдка Олега Фадейовича.
- А ви великi песимiсти?
- Нi, ми люди реальностi i точностi.
- Так це зовсiм добре.
- Непогано, - зверхньо погодився Чепуренко. - Наука любить точнiсть, а
не всякi поетичнi потоки.
Слободенюк поморщився. Йонi здалося, що молодому спецiалiстовi не раз
доводилося чути цю менторську сентенцiю з уст старшого колеги.
- Всяка наука, коли вона наука, поетична, - обережно поправив Павло
Михайлович.
- Ну, це видумки спритних поетикiв i фантазерiв, якi примазувалися до
науки, - беззаперечно i впевнено вiдрубав Чепуренко.
- Я з бiльшою повагою ставився б, наприклад, до Ломоносова, Менделєєва,
Лобачевського.
Тiнь борiдки Чепуренка дзигою закрутилася на його широких грудях, а
погляд здивовано i водночас iз прихованою недовiрою вперся в секретаря
райпарткому. Павло Михайлович спокiйно перехопив це роздвоєння в очах
немолодого чоловiка.
- А Вiльямс, Мiчурiн, по-вашому, не поети? Вони в гiрку оспiвану землю
не стогiн, не безнадiйнiсть пiснi, а серце своє, як найдорожче зерно,
вклали. I свiт побачив iншою землю, якою вона стане завтра для нас, для
всього людства. Так це, по-вашому, не поезiя? Учений, що не має поетичної
фантазiї, - це торба старця, натоптана куснями фактiв. А творець - завжди
поет... Ви знаєте, що Ленiн на одинадцятому з'їздi партiї про фантазiю
говорив?
- Нi, не знаю, - щиро признався Чепуренко. - Невже Ленiн про фантазiю
на з'їздi говорив? - глибоке здивовання пом'якшило неприємну
самовпевненiсть.
Павло Михайлович пiдiйшов до шафи з книгами, дiстав том в червонiй
обкладинцi, швидко знайшов потрiбне мiсце i неголосно, чiтко видiлив кожне
слово:
- "...Навiть вiдкриття диференцiального й iнтегрального обчислень
неможливе було б без фантазiї. Фантазiя є якiсть найбiльшої цiнностi..."
- Здаюсь, здаюсь! - пiдвiв угору обидвi руки Чепуренко.
Чабану й Слободенюк засмiялися.
- Ви, Павле Михайловичу, серйозний опонент, - уже з повагою промовив
Чепуренко. Голос його пом'якшав. - 3 вами нелегко сперечатися. Пам'яттю,
пам'яттю берете...
- Павло Михайлович правдою бере, iстиною. Пам'ять трохи нижче стоїть, -
поправив Йона, який терпiти не мiг неточностi у визначеннях.
- Це само собою, - великодушно погодився Чепуренко.
- Ви, може, познайомите мене зi своїми планами? - звернувся Павло
Михайлович до мелiоратора, намагаючись зменшити тертя мiж ним i Йоною.
- Мiсiя наша дуже скромна: мелiоративне товариство послало нас вiдкрити
нову землю.
- Колумби! - не витримав Чабану, i складки насмiшкувато затремтiли бiля
рота.
- Зараз наше мелiоративне товариство, - незворушно продовжував
Чепуренко, - не має вiдповiдних коштiв i воно хоче, щоб ми у вас провели
одну операцiю так, як у п'єсi сказано: хитро, мудро i недорогим коштом.
- Державi дорога кожна копiйка. I коли мудрiсть допоможе заощадити
кошти - це хороша мудрiсть. Що ж ви придумали?
- Є у вас така кругла площа - чотири квадратних кiлометри. Її найлегше
осушити.
- Щось не пригадую такого болота чи заплави, - пiдiйшов Павло
Михайлович до великої карти району.
- Це не болото, а... став.
- Ви що?.. Жартуєте? - Павло Михайлович обернувся вiд карти, застиг на
мiсцi, зiбраний i суворий.
- Чого нам жалiти цю незмiнну окрасу дворянсько-помiщицького пейзажу?
Ми швидко виточимо... - але, поглянувши на Павла Михайловича, осiкся i,
вже нiяковiючи, додав: - Про це i в товариствi говорилося.
- Фахiвцями?
- Фахiвцями.
- I серце ваше тодi рiвно билося? - металево падає схвильоване й
обурене слово. - Ви в майбутнє чи в чорне минуле заглянули тодi?
- Я не розумiю, до чого це...
- Так ми розумiємо, до чого, - вставив Йона.
Чепуренко нервово стиснув борiдку в кулак; на обличчi його, наче
вiтрянi лишаї, виступили кружелятка плям.
- Я чесно служу в своїй установi.
- Не бачимо. Ви знаєте, що означає спустити стави? Це означає на нашiй
мовi - шкiдництво. Ви з цим згоднi? - звернувся Павло Михайлович до
Слободенюка.
- Згоден, Павле Михайловичу, - захвилювався юнак. Рум'янець
перехлюпнувся через усе його обличчя.
- Ви член партiї?
- Комсомолець.
- За чим же ви в своїй установi дивитеся?
- Я тiльки цього року закiнчив гiдромелiоративний iнститут. Нещодавно
поступив на роботу.
- Ви теж недавно працюєте? - хмурячись, звернувся до Чепуренка.
- Нi, у мене стаж.
- I солiдний?
- Солiдний, - мимовiльне зiтхання вирвалося з грудей Чепуренка. Тепер
уся його самовпевнена зверхнiсть розбризкалася до останньої краплини
Обличчя стало задуманим i кращим. - За ваш став я пробував сперечатися,
але...
- Побоялися пiти на конфлiкт? - Павло Михайлович довше зупинив погляд
на масивнiй головi Чепуренка Ворухнулось порiвняння: "У нього й дiла
побудованi як обличчя - спочатку широко розмахнеться, а потiм звузиться,
наче клинчик борiдки".
- Побоявся, - щиросерде признався. - Я чоловiк не молодий, родиною
обтяжений. Мiсце не дуже хочеться мiняти.
- Значить, закон вашого життя - тепле мiсце, мир i гниленька тишина?
- Не зовсiм так, але грiшки є.
- I це зветься чесною службою?
Чепуренко тiльки зiтхнув, а Павло Михайлович видiлив кожне слово:
- Закон життя нашого один: вiрно служити партiї Ленiна - Сталiна, вiрно
служити своїй державi. Iншого закону для нашого сумлiння нема.
- Це велика правда, Павле Михайловичу, - обм'яклий Чепуренко встав iз
стiльця.
- Ви учена людина, яка усе своє знання має вiддати народовi! А ви
замiсть гарячого серця привозите нам холодну жабу. Невже усi мрiї, усi
свої сили ви розтрусили, засушили в мертвих кабiнетах? Якi ж у вас можуть
бути логiчнi узагальнення, вiдчуття реальностi, коли така грiховна ваша
практика?
- Помилився, Павле Михайловичу. Семипал, наш начальник, прямо пхнув у
болото.
- Це вiн проповiдує осушувати стави?
- Вiн, вiн! Тiльки не передайте, що я казав...
- Не кидайте камiнь у наш тихий ставок, - зiрвала йону жалюгiднiсть
Чепуренка. - Нi, Олег Фадейович, прокисли ви фундаментально. Коли так
будете жити, не вам осушувати болота; зав'язнете в найстрашнiшому
багновищi.
Губи Чепуренка скривилися, бiля перенiсся заворушилася в'язь пiдсинених
мiшечкiв; здавалося, все його обличчя взялося павутинням Не ховаючи очей,
якось розгублено i благально подивився на Павла Михайловича.
- За тяжку науку дякую. Признаюсь: усi цi днi мене мучила поганенька
iнтелiгентська непевнiсть. Сам люблю стави, озера. А тут моднi слiвця
пiшли в нашiй установi: знищувати прикрасу дворянських гнiзд. Я пробував
свою думку вставити, але Семипал забив мене потоком зверхортодоксальних
слiв. "Може, я старий, не все уже розумiю", - подумав i, стиснувши серце,
поїхав до вас. Свою непевнiсть хотiв зухвалою самовпевненiстю заглушити.
Самому гидко за свiй тон. I перед вами, i перед молодим поколiнням, -
поклав зiв'ялу руку на плече Слободенюка. - Не знаю, що ви думаєте про
мене, але насправдi я не такий, яким увiйшов до вашого кабiнету... В дiлi
побачите мене.
- Ви серйозно думаєте у нас працювати? - зосереджено запитав Павло
Михайлович мелiораторiв.
- Серйозно, - вiдповiв Слободенюк.
- Я всiєю душею. Хай дозволить товариство...
- Дозволить. Тодi ви будете в першу чергу осушувати одне пiдлiсне
болото. Недалеко вiд нього працює молодий колектив. Члени його - усi до
одного комсомольцi.
- Комсомольцi!? - зрадiв Слободенюк. - Я завтра ж поїду до них.
- Варто. У них багато чого можна навчитися. Яснi уми i золотi руки в
нашої молодi... А ви знаєте, як наше Подiлля в старовину називалося? -
несподiвано запитав Павло Михайлович мелiораторiв, i обличчя його стало
зовсiм свiтлим.
- Не знаємо.
- Золотою землею. Дiйсно, розкiшна, золота тут земля, уславлена
героїчним народом i красою. Тiльки хто не грiв руки на пожарищах Подiлля,
хто не грабував його? Нiвечили - половецькi хани i венгерськi королевичi,
волоськi господарi i татарськi орди, великi князi i великi вiзирi, султани
i папи, баскаки i помiщики, капiталiсти i куркульня. Лише за одне
десятилiття сiмнадцятого вiку наш теперiшнiй районний центр був двiчi
зруйнований. Кривавi потоки текли по наших полях. Бур'янами кошлатились
понiвеченi мiста i села. Бiднiла земля, пересихали рiки й зникали лiси. I
лише наша держава припинила розбiй i грабiж землi. Ми перебудовуємо не
тiльки життя, а й природу. Для цiєї високої мети не жаль вiддати усе своє
серце... Незручно за вас, Олегу Фадейовичу, коли ви високе служiння
народовi пiдмiняєте дрiбненькими розрахунками дрiбненької вигоди. Ви
одчахнулись од народу, як пересохла гiлка. I це ваша страшна трагедiя. Ви
не почули за тишею кабiнетiв, що народ пiшов уперед. Щодо нього у вас
збереглися ще народницькi погляди. Повчитися треба в життя. Ось вiзьмiть
дружину нашого Йони Чабану. Вона проста селянка, з Бессарабiї сама, в
бригадi Котовського сестрою була, а тепер очолила групу активiстiв i
працює над осушенням болота. Поговорiть з нею, i ви побачите нове,
небувале досi село на Українi. Рiвнi голубi канали роздiлять на квадрати
широке поле, над рибними каналами перевиснуть мости; замiсть бiлокрильника
i стрiлолиста зашумлять пшеницi й озера проса; на багновищах, де лютували
ящур i малярiя, зацвiтуть долини квiтiв i пiд зоряним небом заколишеться
озорена щастям земля Ленiна, земля Сталiна - наша земля. I це не казка. Це
поезiя працi i життя...
Пiдбадьоренi, попрощалися мелiоратори з Савченком i Чабану.
- Ви менi перспективу дали, Павле Михайловичу, - розчулився Чепуренко.
- Намул, кинутий брудними руками, зiйшов iз душi. У вас я працюватиму, як
чорний вiл.
- Приказка не зовсiм на своєму мiсцi, - усмiхаючись, глянув на червоне
вiд напруги обличчя фахiвця.
- З поетичною фантазiєю працюватиму! - випалив Олег Фадейович, i смiх
задзвенiв у просторому кабiнетi.
Вiдгримiли кроки в коридорi. З вулицi до вiкна перехлюпнулися клаптi
схвильованої мови:
- Стьогав мене, як сукиного сина. А на душi просторнiше стало.
Перспектива прояснилася. Це головне!
- Розворушив молодi пориви?
- Iменно так, молодий колего... засучимо рукави.
А в райкомi ще не гасло свiтло. Над картою району нахилилися двi голови
- одна зовсiм сива, а друга зовсiм чорна. I карта, мiняючи свої обриси,
вставала в красi завтрашнього дня. Вона, як жива краплина, вливалася в
життя усiєї Батькiвщини, сяючи своєю неповторною красою руху.
Задзвонив дзвоник.
- Я слухаю! - пiдiйшов до телефону Савченко.
- Добрий ранок, Павле Михайловичу.
- Невже ранок?
- У нас уже свiтає, - заклекотiв тихим смiхом голос секретаря
окружкому. - Наше мiсто на верховинi стоїть, а ваше - в долинi.
- I ми до верховин прямуємо.
- Бачимо. Що нового, Павле Михайловичу?
- Райком послав на постiйну роботу в села випробуваних комунiстiв.
Наслiдки зримi. Сьогоднi провадили кущову нараду колгоспiв. Настрiй
бойовий.
- Гаразд, Павле Михайловичу. Колгоспам наша селекцiйно-дослiдна станцiя
кращим зерном допоможе. До тебе мелiоратори приїхали?
- Приїхали.
- Ще дров не нарубали? Не взялися за ставки?
- Їхнi пориви думаємо на кориснiшi дiла повернути... Що це за Самопал
засiв у мелiоративному товариствi?
- Не турбуйся. Йому вже бiльше не доведеться палити ставки. Того й
подзвонив... Нi, не ворог вiн, а пронозливий недоук, що випадково попав на
вiдповiдальну роботу й почав упиватися адмiнiструванням та сумнiвними
прожектами... Серед iнтелiгенцiї ми не досить працювали.
- Врахуємо це i в себе.
- Неодмiнно. На вчителiв звернiть особливу увагу. Як твiй
комсомольський колектив поживає?
- Герої. Сам молодiєш iз ними.
- Твоєї старостi не помiчав. Нових успiхiв.
- Служимо народу. Вiд Йони Чабану привiт.
- I вiн не спить? Над картою ворожите? Знаю вас. Передай Йонi, що вiд
його кавалерiйських наскокiв увесь облземвiддiл врозтiч кидається.
Терористом прозвали. Хай пiслязавтра приїжджає - уважили йому. Вiн з
головою "Серп i молот" не рiдня, що так побивався?
- Майже брат, бо голова созу "Серп i молот" учасник громадянської
вiйни.
Йона в захопленнi ледве не танцював по кабiнетi.
- Хоча i попадає менi за наскоки, а, гляди, не забувають Чабану.
Порадуєм, порадуєм Бондаря. За нього я вже всiм бюрократам до печiнок
добрався. Коли б тiльки хорошi конi дiстаги - таких собi я Iвановi
Тимофiйовичу не вручу...
Передсвiтанок уже сiяв росу, i вiдгомiн невсипучої води висiв у