Страница:
- А моя мама казала, що я гарний! - кинувсь навздогiн за Соломiєю i,
наздогнавши, охопив руками її плечi.
- Ану, без рук! - нагримала на нього, коли хотiв щiльнiше пригорнути до
себе.
Вдалинi заскрипiли колеса, i Тур, притуляючись до дiвочого плеча,
неквапною ходою пiшов по дорозi, не спускаючи очей з дорогого обличчя. На
розстаннi зупинився, поглянув на притихлу дiвчину, торкнувся її плеча i,
за гулом серця не чуючи свого голосу, заговорив:
- Соломiє, люблю тебе. Коли б ти так за мною, як я за тобою...
I пригадалася пiсня, що бентежила його, коли жив ще у своєму селi над
Десною, пiсня, повна того чистого сподiвання свiтлої любовi, коли не
тiльки полюбити, а навiть i в думцi подумати побоїться дiвчина про когось
iншого: є ж у неї сужений... Як тодi спiвала вечорина:
Коли б ти за мною,
Як я за тобою,
А я за тобою,
Як вiтер з горою,
Як сонце з землею,
Як мiсяць з зорею,
Як берег з водою,
Козак з дiвчиною.
I, не дочекавшися вiдповiдi, пригорнув до себе, поцiлував у очi й уста.
Неначе од сну прокидаючись, подивилась на нього Соломiя, зiтхнула, i
великi сльози покотились по її обличчi.
- Що з тобою, дорога? - неумiло почав заспокоювати, дивуючись i боячись
такого переходу настрою - вiд щасливого смiху до плачу. - Ну, не треба. Що
згадалось тобi?
- Нiчого, - одними устами вiдповiла, сама не знаючи, що робиться з нею.
Чогось, що безслiдно вiдходило од неї, було жаль, i радiсно i лячно було
перед новим, що нестримно напливало на неї. Як її не може зрозумiти Сава?
- вперше по iменi назвала його.
- Може в тебе що болить? Нездужається?..
- Нi... Саво, ти нiкого не любив?
- Нi, не любив, - здивовано поглянув у її великi просвiтленi щастям i
сльозами очi.
- I я нiколи... Може ти тiльки поважаєш мене?
- Нi, Соломiє... Коли б ти знала... Як побачив тебе... Та хiба ти сама
не бачиш, як я за тобою? - поцiлував у вогку од слiз щоку.
- Бачу, - тихо вiдповiла, не знаючи, чи прихилитись до милого, чи
скорiше, скорiше пiти, побiгти лiсом од нього, задихаючися в повенi
незнаного дiвочого щастя. I те i друге бажання з однаковою силою
коливалися в душi Соломiї.
Мовчки пiшли поруч, схвильованi i проясненi, побравшись, як дiти, за
руки. I не помiтили, як пiдiйшов до них Михайло Созiнов i перелякано,
обережно почав одступати назад, а потiм тихо заспiвав, щоб дати знак про
себе. Тiльки чого та пiсня такою невеселою була?
IV
Тепер Михайло збагнув всю силу свого чуття до Соломiї. Досi воно
заповняло його мiнливими хвилями, де перемежовувались надiя i тривога.
Надiя збiльшилась минулого року, коли Соломiя, схопивши його за руку,
повела до хати. I тiльки пiзнiше почав догадуватися, що та радiсть нiчого
не вiщувала йому: просто дiвчина була надмiрно схвильована зустрiччю з
батьком. Та й годi. I хоча, болiючи, бачив: Соломiя уникає зустрiчi з ним,
сподiвання не вмирали, як не вмирає непокiрний корiнь, пробиваючись крiзь
пiщаний грунт. Iнодi старався забути дiвчину, i це на деякий час
вдавалося, правда, не повнiстю, бо досить було побачити її ласкаву
усмiшку, почути м'який голос, i те, що туго затягалося, покривалося
крихким льодком, виходило з берегiв, а потiм знову, смокчучи серце,
влягалося тяжко i насторожено.
I раптом усе, усе безповоротно обiрвалося. I зараз його думи, бiль,
чуття здибились, неначе крига у перший день льодоходу. I холодно було, i
болiсно, i противно. Вiн сам собi надокучив, як надокучає людина, коли
вчинила щось непоправне.
Чого було сподiватися? Хiба вiн не бачив, якими очима стрiчає i
проводжає дiвчина Тура?
I не розумiв, що був правий лише наполовину: кохання, справжнє кохання,
схоже на сонце, - воно ширшим робить наш духовний зiр, просвiтлює глибину,
воно й притемняє те, що лежить поблизу. Тому тiльки тепер на пам'ять
прийшли i стали водно тi десятки притьмарених здогадiв, що говорили про
любов Соломiї до Тура. А перше коли i помiчались вони, зразу ж забувались,
як окремi розсипанi при дорозi зернини, над якими не замислюємося, що вони
всерединi мають живий росток, мають цiле життя.
Так само i Тур нi разу не подумав, що Соломiю мiг кохати його друг.
Налитий по вiнця тими могутнiми хвилями, що пiдносять до розквiту усiх
сил, вiн не бачив, що Михайло став якось уникати його, менш розмовляти,
ввiходити в себе. Пiсля перших неповторних зустрiчей з Соломiєю вiн не
витримав, щоб не похвалитися своєю радiстю.
Морозним надвечiр'ям вони поверталися до табору. На прогалинах пухкi
снiги ще не встигли змiнити рожеву сорочку на блакитну, ще не встигли
дерева ввiбрати в себе подовженi тiнi, ще високi шапки на пнях
переливалися денним сяйвом, а на небi вже пiд червоною хмариною
стрепенулась вечiрня зоря. З берез осипались переспiлi сережки, i
здавалося - тисячi крихiтних рожевих ластiвок лежали в ледве вигнутих
снiгових тарiлках.
- Михайле, тебе тiльки за твiй винахiд я б орденом нагородив, -
потираючи промерзлi руки, промовив Тур.
- За який винахiд? - одiрвався од своїх невеселих думок.
- Ще й скромничає. Чи, може, iще раз хочеться повторити? Приємне завжди
хороше по кiлька разiв чути, - засмiявся, згадуючи в цей час Соломiю i тi
слова, що тисячi тисяч разiв будуть говоритися i хвилювати серця. - Просто
генiально: дiйти до думки, щоб iз авiабомб витоплювати тол. Наскiльки це
збiльшить нашi сили!
- Ти скоро дiйдеш до того, що навiть цей снiг назвеш генiальним, бо вiн
холодний, а не теплий.
- Не задавайсь, Михайле. Скiльки я зривав бомбами, а от не догадався.
Не доведеться тепер зайву вагу таскати на собi. I коли тобi ця думка
прийшла?
- Коли? - пересмикнулось обличчя Созiнова. I похапцем додав: - Пiсля
того, як зiрвали бронепоїзд
I це була правда.
Iдучи позаду партизанiв, вiн тяжко поринав у розвихренi болючi думки;
хотiв утiшити, що нiчого не сталось, заспокоїти себе - i не мiг. Яскраво
бачив дiвчину од першої зустрiчi в лiсi i до сьогоднiшньої сцени. Тяжкий
бiль i глуха досада ворушилися проти неї i Тура, що забрав його щастя.
Розумом вiн розумiв, що це не так, але ж чи завжди розум може заказати
замовкнути серцевi?..
Почалася та напружена боротьба, коли треба було приглушити роз'ятрену
рану, дати iнший напрям чуттям, перемогти себе. Немов за галуззя, почав
хапатися за iншi образи i картини, перевертати давнину рокiв, потiм знову
iз споминiв, як iз глибини, випливав на болюче плесо i знову утiкав од
нього. I все згадувалося з такою яскравiстю, неначеб в першому звучаннi
ставало перед очима. Якщо бачив дiвчину iз батьком, перекидав думки на
старого пасiчника, затiняючи ним коханий образ. Коли потiм уявив, як вона
повзе до залiзницi, зриває рейки, почав думати про руїни, авiабомби i все
iнше, обминаючи образ Соломiї, хоча й не можна було вiдiйти од нього, як
вiд тiнi. Тодi, хоч i не раз думалось про це, несподiвана думка прийшла,
про яку нагадав товариш.
- А в мене, Михайле, радiсть, - поглянув на нього Тур.
Здогадався, що зараз почує про Соломiю. "Ну й нехай".
- Яка? - стримуючи себе, запитав нiби байдуже. Тур наблизився до
товариша, охопив його шию правою рукою i ясним поглядом знайшов чорнi,
напруженi очi.
- Закохався, Михайле. Ти iще не знаєш, яка це дiвчина Соломiя. Про
таких тiльки в пiснях спiвають. I любить вона мене, як... крiпко любить.
- Це добре, - твердо промовив. - Щасливий ти?
- Щасливий, друже.
Смерканням прийшли у табiр. Созiнов пропустив у землянку Тура, а сам
залишився надворi. Зняв шапку i мовчки рукою витер гарячий пiт з чола.
Знову болем кричало все тiло, i, щоб трохи забутися, пiшов до пiдривникiв.
Мiж деревами майнула тiнь, i дозорець з гвинтiвкою напоготовi став
напроти нього. Тьмяно блиснув гранчастий мадьярський багнет, освiтлений
дальнiм виблиском багаття.
- Добрий вечiр, - привiтався iз партизаном, i той, випростовуючись,
вiдступив крок назад, зливаючись iз гiллястим розлогим в'язом.
В долинцi бiля багаття пiд шатром потемнiлих дерев сидiли пiдривники,
тихо розмовляючи мiж собою, їхнi постатi так стиснули вогонь, що здавалось
- вiн пробивався з велетенського зубчастого свiчника. На вогнищi
розпухлими сомами лежали три авiабомби з виверченими взривачами.
I хоча Созiнов уже двiчi бачив, як пiдривники з перегрiтих бомб
вибирають дорогоцiнну вощину толу, проте й досi ця подiя не втратила своєї
першої свiжостi, хвилюючого пiднесення. Стоячи на пагорбку в тiнi, вiн
добре бачив усе багаття, бомби, що чорними ротами загрозливо наставились
на живе партизанське коло.
- Лазорко, розкажи що-небудь про життя Ти ж так ловко i добре умiєш
говорити! - звертається до Iванця Свириденко. I всi партизани вибухають
реготом, крiм мовчазного спокiйного лiсовика Iванця. Умiє ж чоловiк iнодi
й за день навiть слова не промовити, тiльки, знай, люльку посмоктує та гак
дивиться великими очима, немов розв'язує споконвiчну загадку.
- Мовчун, мовчун, а жiнку яку вибрав: i говорить, i смiється, i щебече,
i спiває, i на виду - води напийся, i розуму - хоч позичай без вiддання.
Нiяк не доберу, як вiн їй у коханнi признався, - притворно дивується i
зiтхає Олекса Слюсар, завзятий спiвака i хитрун. Навiть один вираз його
скуластого обличчя з лукавими темними очима говорить, що цей хлопець не з
тих, якi киснуть у всяку погоду.
- Та вона йому сама призналась, - безапеляцiйно вставляє Пантелiй
Жолудь i, косуючи оком на Iванця, починає розповiдати: - Три роки походив
Лазорко до Марiї, три пари чобiт стоптав, вже й на четвертi набрав юхти, а
Марусi i трьох слiв не сказав, тiльки парубкiв од дiвчини вiдбив: силища ж
у нього, як у ведмедя, - кому охота без половини ребер залишатися. Бачить
Маруся, що меду iз жука не їсти, то й сама одного вечора iде в атаку:
"Лазорко, любий мiй, голубе сивий, пташко лiсова". А вiн мовчить. "Люблю
тебе, моє щастя". Хоч би бровою парубок повiв. "Чи ти дурно до мене ходиш,
чи сватати думаєш?" Анi слова Лазорко, тiльки слухає, що далi буде. "Як не
думаєш брати, я за другого пiду". Хоч би тобi повернувся. Розсердилась
Маруся, i вже iз серцем:
"Чого ти мовчиш, нудьго i болiсть моя? Чи ти жених менi, чи через
пень-колоду сусiдiв стовпець?" - "Еге, стовпець, - нарештi обiзвався
Лазорко. - Вдягайся - i пiшли до Загсу". - "Так зараз же нiч". - "Ну, тодi
не пори гарячки - не вмреш до ранку".
Смiються партизани.
- Добре бреше. I язик не заболить, - виймає люльку iз рота Лазорко i
знову спокiйно починає смоктати чорний пожмакований чубук.
- Лазорко, Лазорко, скоро ти Марiї автомата дiстанеш? Бо так їй,
маленькiй, тяжко з рушницею, - уже з спiвчуттям питається Слюсар.
Загрубiле обличчя Iванця стає по-дитячи зворушливим:
- Стараюся, брате. Англiйського "Скотта" дiстав їй, а на автомаг не
фортунить.
- I чого воно, братцi, англiйський "Скотт" опиняється у
нiмецько-фашистського скота? Другий фронт? - серйозно питається Пантелiй
Жолудь.
- Другий фронт! - вiдповiдають партизани, однi з серцем, iншi з їдкою
насмiшкою.
- Чого ви кривитесь? - утiшає їх Жолудь. - Уже другий фронт був би як
миленький, але мiстер Черчiлль ну нiяк не може дiждатися комбiнованої
погоди.
- Що воно за штука?
- А звiдки ж я, братцi, знаю, коли сама природа не додумалася до тiєї
погоди, якої забажалося мiстеру Черчiллю. Але менi одно ясно: коли над
Ламаншем ясно, тодi мiстер Черчiлль боїться пускати кораблi - запримiтять
їх фашисти. Коли ж над Ламаншем туманно, мiстер Черчiлль спасається
пливти, щоб не збитися з дороги. Це ж яких-небудь тридцять кiлометрiв
перепливати, усi прибори на кораблях можуть попсуватися.
- Може б їм наш компас пiдкинути?
- О, коли б вони мали наш компас! - несподiвано багатозначно пiдводить
руку вгору мовчун Iванець.
- Що б тодi мiстер Черчiлль робив?
- Тодi б мiстеру Черчiллю нiчого не залишилось би робити, - твердо
вирiшує Лазорко, i смiх кружляє навколо багаття.
Созiнов пiдходить до воїнiв, i всi встають, вiтаючи його. Саме став
топитися тол. Партизани залiзними невеличкими кочергами почали вибирати
його в дерев'янi скриньки.
Неквапнi розмови, бурхливi жарти i гострi дотепи потроху втихомирювали,
приглушували болючий сердечний щем. Легше стало помiж цими обвiтреними
завзятими бiйцями, що вмiли найбiльшi болi заховати вiд людського ока,
нелюдську вагу пiдняти натрудженим вiрним плечем i, як дiти, веселитися
пiсля вдалого нападу на ворога.
На вогонь поклали новi авiабомби, закурили.
- Кирило, проспiвай-но пiсню свою, - звернувся Олекса Слюсар до
Дуденка.
- Та нема нiчого нового, - i зiтхнув.
- Нема? Цiлу торбу носить.
- Так хай хтось за гармонiєю збiгає, - полiз Дуденко в свою ремiнну
сумку, де лежали гранати, тютюн i великий, розпухлий од негоди й часу
зошит iз вiршами.
Незабаром, прихилившись чубатою головою до трьохрядки, обережно розвiв
мiхи, легко кинув пальцями по запiтнiлому перламутру, наче сам до себе
промовив: "Партизанськi ночi".
У вечiрнiй тишi душевно забринiв його мiцний, трохи застуджений голос:
Зима. Холоднеча. Заснiжений лiс.
На небi, як сльози, печаляться зорi.
Опiвночi друга змiняю в дозорi,
Що вiрну гранату, як серце, затис.
В промерзлих чоботях, в кожусi старiм
Снiгами iде партизан у землянку,
I сни гостюватимуть в нього до ранку,
I мати, i дiти зустрiнуться з ним.
А другої ночi пiдем у село,
Будемо з другом громити нiмоту,
Гвинтiвка, граната пiдуть у роботу,
Щоб щастя над нами, як сонце, зiйшло.
Ми клятву дали Українi, Москвi,
Що ворог на нашiм Подiллi загине...
Ночами не сплять партизани Вкраїни,
Щоб мати i дiти остались живi...
Вiд пiдривникiв Созiнов попрямував до обозникiв. Сюди попадали або
старi люди, або тi партизани, що чимсь провинилися. Найбiльш хоробрi з них
недовго засиджувалися в обозi: пiсля якогось одчайдушного вчинку їм знову
повертали вiдiбрану зброю i посилали на важкi, але милi серцю завдання.
Зараз бiля вогнища верховодив завзятий кулеметник Василь Мель, в
минулому ретельний i до справ i до випивки секретар сiльського виконкому.
Вiн лише вчора попав до обозу, i його новi товаришi весь час приставали:
розкажи i розкажи, як дiйшов до такого життя. Василь вiдкручувався жартами
i примовками, нападався на найбiльш в'їдливих, але нарештi почав
признаватися у своїх грiхах:
- Порядок, братцi, погубив мене, на кiлька днiв розлучив iз кулеметом.
- Може на бiльше?
- Як на бiльше?! - обурився Мель i напався на худого чорного обозника.
- Тiпун тобi на язик. Я ж не такий, як ти: комахи iз кулею не переплутаю.
- А вiн переплутав?
- Аякже! - рiшуче ствердив Мель. - Сам розповiдав менi: стою раз на
вартi, зиркає навколо - нiде нiкого. Аж чую - летить, посвистує i гуде
розривна куля. Я сюди - гуде. Я туди - гуде. Я назад - вона за мною. Падаю
в кущ - вона менi в чуб. Я рукою хап - аж це хрущ!
- Якове, було таке? - регочуть партизани.
- Придумає ж чортiв Василь, - i собi смiється Якiв. - Ну, розповiдай
уже, як тебе порядок до обозу привiв.
- Пiсля однiєї розвiдки поколошкав я, братцi, в Медведiвцi полiцейську
погань. Ну, думаю, пiсля роботи i погрiтися не завадило б. Зайшов до
старости, положив на стiл гранату - i зразу ж на столi з'явилося i печене,
i варене, i у пляшцi каламутне. Словом, чудесна у мене граната. Випив
чарку, випив другу, i як мене розiбрало - досi не розумiю. Вирiшив я трохи
прикурнути. А щоб усе було в порядку, як у мене колись у сiльрадi,
заставив старосгу писати розписку. От i написав вiн на моє лихо документ:
"Дана ця розписка партизановi Василю Марковичу Мелю в тому, що я,
староста села Медведiвки Петро Iванович Веремiй, в суворiй тайнi буду
зберiгати мiсце перебування партизана Меля, вiдповiдаючи за його
сохраннiсть своїм життям. В чому i розписуюся власноручно".
Склав я цей папiрець учетверо, поклав у бумажник i полiз на лежанку. В
узголiв'ї поклав полуавтомат, гранату i спокiйно заснув, знаючи, що все в
порядку: лежить же розписка в кишенi. А староста тимчасом одягнувся,
кинувся до стайнi, запрiг конi, винiс мене з жiнкою на санчата, притрусив
сiном i помчав... у наш загiн до Дмитра Тимофiйовича. На щастя, правильний
староста попався, наш, тiльки жаль, що не здогадався на заставi скинути
свого пасажира, а привiз до командира. Ну, й чехвостив же мене Дмитро
Тимофiйович. Пiт з мене, братцi, наче квасоля, сипався. Отак до вас у
гостi попадаєш.
- Ненадовго, кажеш?
- Ненадовго. Щось за цi днi видумаємо партизанське... Ну, Iване, читай
Горького, - пiдняв руку, щоб втихомирити смiх.
Созiнов, який добре знав, чому насправдi попав кулеметник в обоз,
вийшов з-за дерева i насварився пальцем на знiяковiлого оповiдача.
V
Цi днi Микола Остапець дубiв у напiвобваленому забутому окопi, з якого
покалiченими жмутками стирчало промерзле корiння. В окопi Микола
розташувався так, начеб мав тут зимувати. В земляних закапелках i на
розлапистiй хвої акуратно лежали гранати, торбинка з набоями, промерзлий
хлiб i "гаряча сумiш" - баклага з самогонкою; нею рятувався партизан од
холоду.
З облюбованого мiсця рельєфно видiлялося в долинi заснiжене село; в
мiсячнi ночi воно, наче колиска, погойдувалося на плетивi дорiг, що
стрiмко збiгали з пагорбiв униз.
Кущова нарада полiцiї чогось запiзнювалася, i Микола лаяв її за
неакуратнiсть усякими пiдходящими для такого випадку словами. "Бiгаєте
навколо лiсiв солоними зайцями, висолопивши язики, бiгаєте, партизанська
куля вам в рот... На наради запiзнюєтеся, а менi за вас, чортiв,
страждати? Порядку, порядку не бачу, пани полiцаї..."
Але сьогоднi пiсля полудня "порядок" почав установлюватися: в село, як
мухи в полумисок, почали чорними краплинами злiтатися озброєнi служаки.
Микола пильно стежив за ними до того часу, поки на оголену вечiрню дорогу
з села не вийшла варта Уже хотiв бiгти до загону, коли позаду почув
обережний скрип. Схопився за гвинтiвку, та його попередив умовний свист.
Обвалюючи снiг i землю, в окоп ведмедем радiсно скотився Пантелiй
Жолудь, мiцно охопив Миколу.
- Пантелiю, зруйнуєш мiй передовий НП i мене разом придушиш, - запищав,
заборсався в мiцних руках.
- Зате розiгрiєшся, - заспокоїв Пантелiй, розпатлуючи Миколi чуба. - Як
твоя полiцейська хунта поживає? Ще в розбродi?
- З'їхалась.
- Невже?
- Назбиралося їх, наче на парастас.
- Наче на похорон, - поправив Пантелiй i раптом змовницьки пiдморгнув
Остапцевi. - Давай ми iз твого НП рванемо на зближення з оцими
парастасниками.
- А потiм в обоз?
- Це вже залежатиме вiд успiху операцiї.
- Та хоч i в обоз, а провчимо гадiв, - рiшуче мотнув головою Остапець.
- Як твiй полуавтомат?
- Давно на автоматичний стрiй наладив.
- Який у тебе план, Пантелiю?
- Дуже простий: вночi непомiтно проскочим у село. А якщо напоремось на
кого - граємо полiцаїв, якi запiзнилися на нараду. Орудувати в полiцiї
буду я, а ти пiд вiкнами стеж. Плигне яка жаба на запасну позицiю, то й
пускай її у пекло.
- Генiально! - захопився гарячковитий Микола.
- Живцем у генiї попав, - запишався Пантелiй. - Буває, хоча й рiдко. -
З-пiд навскiсних, зведених угору брiв завзято, весело дивляться
сизодимчастi очi. Високий лоб, що пiддашком входить у каштанове волосся,
прямий, трохи роздвоєний на кiнцi нiс, упертi губи - усе надає Пантелiєвi
якогось стрiмкого, невпинного розгону.
- Скорiше б нiч наступила... - уже мучить нетерплячка Миколу. - Як твоя
Марiя поживає?
- Утричi бiльше мене тепер любить.
- Аж утричi? - засумнiвався Микола,
- Тiльки утричi Раз - за те, що я, Пантелiй, непоганий хлопець. Два -
за те, що показав клас шоферської науки, коли фашистiв побив, а сам з
кабiни вискочив. Три - що партизаном став...
Морозної зоряної ночi, обережно петляючи помiж одягненими в паморозь
садами, друзi добралися до полiцiї.
- Стiй! Хто йде? - гукнув бiля дверей полiцай, коли Пантелiй i Микола
з'явилися на вулицi.
- Чого розкричався, як на батька!? Не бачиш хiба?! - вийшов наперед
Пантелiй.
I хоча полiцай нiчого не побачив, але повiрив, що йде хтось iз своїх.
Наблизившися до вгодованої постатi служаки, Пантелiй блискавичним ривком
перехопив обома рукама його шию i зразу ж кинув помертвiлий лантух у сiни,
а сам став на порозi полiцiї, блiдий i грiзний.
Iще не встигли оторопiлi полiцаї схопитися за зброю, як вдарили
пострiли i хата почала заповнюватися перегаром пороху.
- Ось вам, сукини сини, полiцiя, ось вам фашист, ось вам людська
кривавиця! - одним рухом втиснув другий касет в полуавтомат i застрочив у
куток.
Тепер на обличчi Пантелiя i слiду не залишилося вiд виразу
безтурботного веселого гуляки. Страшний вiд напруги i лютi, вiн,
здавалося, кресав iскри вузько примруженими очима, слiдкуючи за кожним
рухом переляканої, напiвмертвої отари. Буйний чуб вибився з-пiд шапки,
затулив праве око, але поправляти волосся не було часу, бо вже у чиїсь
руцi тьмяно блиснув парабелум, i чорний отвiр наче наблизився до самих
очей Пантелiя. Перезарядити полуавтомат також не встиг, i легким стрибком
кинувся вперед. Ударив прикладом по напруженiй руцi. Хруснула кiстка, пiд
ногами закрутився i захрипiв недобитий ворог. Тимчасом решта полiцаїв,
розбиваючи вiкна, кинулася врозтiч. Iще трьох iз них перепинили кулi
Остапця.
В будинок полiцiї iз вiкон бiлими хмарами почав увалюватися мороз i
повзти до теплої лежанки.
- Бач, як нечисть почистили, - усмiхаючись страшною блiдою посмiшкою,
промовив Пантелiй, коли Микола, важко дихаючи, пiдiйшов до нього.
- Упоралися. Утiкаймо скорiш.
- Чого утiкати? - здивувався Жолудь, витираючи паперами чужу кров, що
об'юшила його чоботи.
- Як чого? Спiймати можуть.
- Еге-ге! Так вони i спiймають. Ото позашиваються, наче щури, по норах,
будуть трястися i радiти, що ми їх не розшукуємо. Доброго їм переляку
всипали. Пользiтельна нарада.
Вийшли на вулицю. У високому безхмарному небi мигтiли зорi, i Чумацький
Шлях розстеляв свої синi полотна аж до самого обрiю.
- Пiшли, Пантелiю, - квапив його товариш.
- Пiшли, - зiтхнув Пантелiй, - прямо в обоз... А був би автомат -
жодного перевертня не випустили б.
Вранцi в командирськiй землянцi Пантелiй Жолудь горiв "напiвсвiтовим
пожаром". А Микола Остапець, хоч i каявся на словах, проте в душi був
безмiрно радий, що розправився з полiцiєю. "Повйокаю трохи в обозi, а
потiм знову вискочу на сухе", - потiшав себе i перебiльшено зiтхав,
признаючи свою помилку.
Миколу вiдпустили першим, а Пантелiя за "iнiцiативу" ще довго розпiкав
Дмитро Горицвiт.
- Ну, от, товаришу Жолудь, поклади свою зброю в куток, - упали найтяжчi
слова...
- Товаришу командире... - задихаючись, Пантелiй так хруснув пальцями,
що здалося - вони поламалися, - Я провину свою...
- Вiзьмеш дробовик у Самедова i пiдеш в обоз, воловиком пiдеш.
- Товаришу командире! - в тяжкiй муцi поширилися очi партизана i
перекосилися побляклi уста. - Дайте найтяжче завдання, тiльки... тiльки...
воловиком не посилайте. Все зроблю. Я хотiв у взвод штабної охорони.
Простiть... - натягнувся хлопець, мов струна, i димчастi очi заблищали
м'яким одливом.
- Гаразд, - пом'якшав Дмитро. - Проявиш себе - простимо. Полуавтомат не
забираю в тебе.
- Спасибi, товаришу командире. Щось уже придумаюi - i Пантелiй кулею
вилетiв iз землянки, на ходу обмiрковуючи найнеймовiрнiшi плани. А серце
розривалося при однiй згадцi, що вiн обозник, воловик. Усi пiдривники
засмiють його, проходу не дадуть.
- Ну, як? Минула гроза? - перепинили його Микола Остапець i Кирило
Дуденко.
Зупинився Пантелiй. Надлюдським зусиллям примусив себе весело
усмiхнутися, хоча i хотiлося зiгнати злiсть на товаришевi.
- Усе добре на землi! На пiдвищення пiшов. Роздобрився Дмитро
Тимофiйович i назначив мене заступником начальника обозу, бо чорт його
знає, якi там безпорядки завелися. Нема твердої руки! Треба негайно
трофейним одягом i продуктами забезпечити увесь загiн. Виконаю завдання i
знову до вас. Прощавайте, нема часу. Роботи - цiла гора. Це тобi прямо
ворочати наркоматом легкої промисловостi на чужiй сировинi.
VI
В штабну землянку ввалився схвильований Симон Гоглiдзе.
- Товаришу командире! Важлива новина єсть. Недалеко вiд райцентра
спустилися парашутисти. Скiльки їх було - невiдомо. Вiдомо, що двох
спiймала жандармерiя. Треба напасти на жандармерiю, вiдбити своїх людей.
- Коли спустилися? - одiрвався вiд топографiчної карти Созiнов.
- Учора вночi. Понiмаєш, їх iще не розстрiляли i не вивезли в гебiт.
Спiшити треба! - твердiють темнi очi Гоглiдзе, сiяючи синiми бiлками.
Дмитро бачить, як несподiвана новина обезкровлює обличчя Тура, нервово
перекочує пiд тонкою шкурою сухi жовна i пересмикує куточки уст. Не
спускаючи очей iз комiсара, вiн уже в думцi розробляє план нападу, щоб
визволити посланцiв Великої землi.
- Що скаже товариш комiсар? - порушив хвилинну тишу.
- Негайно нападати. Правда, в районi тепер є багато жандармерiї i
полiцiї, будинок обнесений дзотами, замiнований, але треба спробувати
щастя.
- Неодмiнно захопити гармати, - додав Созiнов. Загiн роздiлили на двi
половини, i в морозну нiч, тихо знявши варту, вступили у мiсто, прямуючи з
двох бокiв до великої старовинної школи, де тепер розмiстилися жандармерiя
i полiцiя. I як тiльки городами почали добиратись до широкої приземкуватої
будiвлi, iз двох бокових дзотiв застрочили кулемети.
Партизани пiд керiвництвом Тура викотили гармати i з прямої наводки
вдарили по дзотах, що скоро замовкли. Потiм взяли пiд обстрiл школу.
Одначе 47-мiлiметровi снаряди тiльки вибивали гнiзда в товстому каменi, а
пробити стiн не змогли. Iти на штурм не виходило - можна було уложити бiля
школи половину загону i не добитися нiяких наслiдкiв. Пiшли на переговори.
- Пани жандарми! - лунко в сухому повiтрi прозвучав в'їдливий голос
Олекси Слюсаря.
- Чого, товаришi партизани? - насмiшкувато пролунало з вiкна,
заставленого мiшками з пiском.
- Видайте нам парашутистiв. Iнакше зiрвемо вас iз усiм гамузом.
- Духу невистачить.
- А ми толом. Вiдпустiть, бо горе вам буде.
- На шворцi вже вони висять!
Пiсля цього сердитий голос нiмця пронизливо подав команду.
Гримнув залп. Але всi партизани вчасно припали до землi, заховались за
будiвлями, i кулi даремно зашипiли, здиблюючи шкоринку примерзлого снiгу.
Розлютований Дмитро дав наказ вiдступити. Порiвнявшись iз Гоглiдзе,
коротко кинув:
- Треба буде спiймати когось iз цього будинку, узнати пароль, зняти
вартових i пiдривнiй групi зiрвати цей гадючник, - махнув рукою на
наздогнавши, охопив руками її плечi.
- Ану, без рук! - нагримала на нього, коли хотiв щiльнiше пригорнути до
себе.
Вдалинi заскрипiли колеса, i Тур, притуляючись до дiвочого плеча,
неквапною ходою пiшов по дорозi, не спускаючи очей з дорогого обличчя. На
розстаннi зупинився, поглянув на притихлу дiвчину, торкнувся її плеча i,
за гулом серця не чуючи свого голосу, заговорив:
- Соломiє, люблю тебе. Коли б ти так за мною, як я за тобою...
I пригадалася пiсня, що бентежила його, коли жив ще у своєму селi над
Десною, пiсня, повна того чистого сподiвання свiтлої любовi, коли не
тiльки полюбити, а навiть i в думцi подумати побоїться дiвчина про когось
iншого: є ж у неї сужений... Як тодi спiвала вечорина:
Коли б ти за мною,
Як я за тобою,
А я за тобою,
Як вiтер з горою,
Як сонце з землею,
Як мiсяць з зорею,
Як берег з водою,
Козак з дiвчиною.
I, не дочекавшися вiдповiдi, пригорнув до себе, поцiлував у очi й уста.
Неначе од сну прокидаючись, подивилась на нього Соломiя, зiтхнула, i
великi сльози покотились по її обличчi.
- Що з тобою, дорога? - неумiло почав заспокоювати, дивуючись i боячись
такого переходу настрою - вiд щасливого смiху до плачу. - Ну, не треба. Що
згадалось тобi?
- Нiчого, - одними устами вiдповiла, сама не знаючи, що робиться з нею.
Чогось, що безслiдно вiдходило од неї, було жаль, i радiсно i лячно було
перед новим, що нестримно напливало на неї. Як її не може зрозумiти Сава?
- вперше по iменi назвала його.
- Може в тебе що болить? Нездужається?..
- Нi... Саво, ти нiкого не любив?
- Нi, не любив, - здивовано поглянув у її великi просвiтленi щастям i
сльозами очi.
- I я нiколи... Може ти тiльки поважаєш мене?
- Нi, Соломiє... Коли б ти знала... Як побачив тебе... Та хiба ти сама
не бачиш, як я за тобою? - поцiлував у вогку од слiз щоку.
- Бачу, - тихо вiдповiла, не знаючи, чи прихилитись до милого, чи
скорiше, скорiше пiти, побiгти лiсом од нього, задихаючися в повенi
незнаного дiвочого щастя. I те i друге бажання з однаковою силою
коливалися в душi Соломiї.
Мовчки пiшли поруч, схвильованi i проясненi, побравшись, як дiти, за
руки. I не помiтили, як пiдiйшов до них Михайло Созiнов i перелякано,
обережно почав одступати назад, а потiм тихо заспiвав, щоб дати знак про
себе. Тiльки чого та пiсня такою невеселою була?
IV
Тепер Михайло збагнув всю силу свого чуття до Соломiї. Досi воно
заповняло його мiнливими хвилями, де перемежовувались надiя i тривога.
Надiя збiльшилась минулого року, коли Соломiя, схопивши його за руку,
повела до хати. I тiльки пiзнiше почав догадуватися, що та радiсть нiчого
не вiщувала йому: просто дiвчина була надмiрно схвильована зустрiччю з
батьком. Та й годi. I хоча, болiючи, бачив: Соломiя уникає зустрiчi з ним,
сподiвання не вмирали, як не вмирає непокiрний корiнь, пробиваючись крiзь
пiщаний грунт. Iнодi старався забути дiвчину, i це на деякий час
вдавалося, правда, не повнiстю, бо досить було побачити її ласкаву
усмiшку, почути м'який голос, i те, що туго затягалося, покривалося
крихким льодком, виходило з берегiв, а потiм знову, смокчучи серце,
влягалося тяжко i насторожено.
I раптом усе, усе безповоротно обiрвалося. I зараз його думи, бiль,
чуття здибились, неначе крига у перший день льодоходу. I холодно було, i
болiсно, i противно. Вiн сам собi надокучив, як надокучає людина, коли
вчинила щось непоправне.
Чого було сподiватися? Хiба вiн не бачив, якими очима стрiчає i
проводжає дiвчина Тура?
I не розумiв, що був правий лише наполовину: кохання, справжнє кохання,
схоже на сонце, - воно ширшим робить наш духовний зiр, просвiтлює глибину,
воно й притемняє те, що лежить поблизу. Тому тiльки тепер на пам'ять
прийшли i стали водно тi десятки притьмарених здогадiв, що говорили про
любов Соломiї до Тура. А перше коли i помiчались вони, зразу ж забувались,
як окремi розсипанi при дорозi зернини, над якими не замислюємося, що вони
всерединi мають живий росток, мають цiле життя.
Так само i Тур нi разу не подумав, що Соломiю мiг кохати його друг.
Налитий по вiнця тими могутнiми хвилями, що пiдносять до розквiту усiх
сил, вiн не бачив, що Михайло став якось уникати його, менш розмовляти,
ввiходити в себе. Пiсля перших неповторних зустрiчей з Соломiєю вiн не
витримав, щоб не похвалитися своєю радiстю.
Морозним надвечiр'ям вони поверталися до табору. На прогалинах пухкi
снiги ще не встигли змiнити рожеву сорочку на блакитну, ще не встигли
дерева ввiбрати в себе подовженi тiнi, ще високi шапки на пнях
переливалися денним сяйвом, а на небi вже пiд червоною хмариною
стрепенулась вечiрня зоря. З берез осипались переспiлi сережки, i
здавалося - тисячi крихiтних рожевих ластiвок лежали в ледве вигнутих
снiгових тарiлках.
- Михайле, тебе тiльки за твiй винахiд я б орденом нагородив, -
потираючи промерзлi руки, промовив Тур.
- За який винахiд? - одiрвався од своїх невеселих думок.
- Ще й скромничає. Чи, може, iще раз хочеться повторити? Приємне завжди
хороше по кiлька разiв чути, - засмiявся, згадуючи в цей час Соломiю i тi
слова, що тисячi тисяч разiв будуть говоритися i хвилювати серця. - Просто
генiально: дiйти до думки, щоб iз авiабомб витоплювати тол. Наскiльки це
збiльшить нашi сили!
- Ти скоро дiйдеш до того, що навiть цей снiг назвеш генiальним, бо вiн
холодний, а не теплий.
- Не задавайсь, Михайле. Скiльки я зривав бомбами, а от не догадався.
Не доведеться тепер зайву вагу таскати на собi. I коли тобi ця думка
прийшла?
- Коли? - пересмикнулось обличчя Созiнова. I похапцем додав: - Пiсля
того, як зiрвали бронепоїзд
I це була правда.
Iдучи позаду партизанiв, вiн тяжко поринав у розвихренi болючi думки;
хотiв утiшити, що нiчого не сталось, заспокоїти себе - i не мiг. Яскраво
бачив дiвчину од першої зустрiчi в лiсi i до сьогоднiшньої сцени. Тяжкий
бiль i глуха досада ворушилися проти неї i Тура, що забрав його щастя.
Розумом вiн розумiв, що це не так, але ж чи завжди розум може заказати
замовкнути серцевi?..
Почалася та напружена боротьба, коли треба було приглушити роз'ятрену
рану, дати iнший напрям чуттям, перемогти себе. Немов за галуззя, почав
хапатися за iншi образи i картини, перевертати давнину рокiв, потiм знову
iз споминiв, як iз глибини, випливав на болюче плесо i знову утiкав од
нього. I все згадувалося з такою яскравiстю, неначеб в першому звучаннi
ставало перед очима. Якщо бачив дiвчину iз батьком, перекидав думки на
старого пасiчника, затiняючи ним коханий образ. Коли потiм уявив, як вона
повзе до залiзницi, зриває рейки, почав думати про руїни, авiабомби i все
iнше, обминаючи образ Соломiї, хоча й не можна було вiдiйти од нього, як
вiд тiнi. Тодi, хоч i не раз думалось про це, несподiвана думка прийшла,
про яку нагадав товариш.
- А в мене, Михайле, радiсть, - поглянув на нього Тур.
Здогадався, що зараз почує про Соломiю. "Ну й нехай".
- Яка? - стримуючи себе, запитав нiби байдуже. Тур наблизився до
товариша, охопив його шию правою рукою i ясним поглядом знайшов чорнi,
напруженi очi.
- Закохався, Михайле. Ти iще не знаєш, яка це дiвчина Соломiя. Про
таких тiльки в пiснях спiвають. I любить вона мене, як... крiпко любить.
- Це добре, - твердо промовив. - Щасливий ти?
- Щасливий, друже.
Смерканням прийшли у табiр. Созiнов пропустив у землянку Тура, а сам
залишився надворi. Зняв шапку i мовчки рукою витер гарячий пiт з чола.
Знову болем кричало все тiло, i, щоб трохи забутися, пiшов до пiдривникiв.
Мiж деревами майнула тiнь, i дозорець з гвинтiвкою напоготовi став
напроти нього. Тьмяно блиснув гранчастий мадьярський багнет, освiтлений
дальнiм виблиском багаття.
- Добрий вечiр, - привiтався iз партизаном, i той, випростовуючись,
вiдступив крок назад, зливаючись iз гiллястим розлогим в'язом.
В долинцi бiля багаття пiд шатром потемнiлих дерев сидiли пiдривники,
тихо розмовляючи мiж собою, їхнi постатi так стиснули вогонь, що здавалось
- вiн пробивався з велетенського зубчастого свiчника. На вогнищi
розпухлими сомами лежали три авiабомби з виверченими взривачами.
I хоча Созiнов уже двiчi бачив, як пiдривники з перегрiтих бомб
вибирають дорогоцiнну вощину толу, проте й досi ця подiя не втратила своєї
першої свiжостi, хвилюючого пiднесення. Стоячи на пагорбку в тiнi, вiн
добре бачив усе багаття, бомби, що чорними ротами загрозливо наставились
на живе партизанське коло.
- Лазорко, розкажи що-небудь про життя Ти ж так ловко i добре умiєш
говорити! - звертається до Iванця Свириденко. I всi партизани вибухають
реготом, крiм мовчазного спокiйного лiсовика Iванця. Умiє ж чоловiк iнодi
й за день навiть слова не промовити, тiльки, знай, люльку посмоктує та гак
дивиться великими очима, немов розв'язує споконвiчну загадку.
- Мовчун, мовчун, а жiнку яку вибрав: i говорить, i смiється, i щебече,
i спiває, i на виду - води напийся, i розуму - хоч позичай без вiддання.
Нiяк не доберу, як вiн їй у коханнi признався, - притворно дивується i
зiтхає Олекса Слюсар, завзятий спiвака i хитрун. Навiть один вираз його
скуластого обличчя з лукавими темними очима говорить, що цей хлопець не з
тих, якi киснуть у всяку погоду.
- Та вона йому сама призналась, - безапеляцiйно вставляє Пантелiй
Жолудь i, косуючи оком на Iванця, починає розповiдати: - Три роки походив
Лазорко до Марiї, три пари чобiт стоптав, вже й на четвертi набрав юхти, а
Марусi i трьох слiв не сказав, тiльки парубкiв од дiвчини вiдбив: силища ж
у нього, як у ведмедя, - кому охота без половини ребер залишатися. Бачить
Маруся, що меду iз жука не їсти, то й сама одного вечора iде в атаку:
"Лазорко, любий мiй, голубе сивий, пташко лiсова". А вiн мовчить. "Люблю
тебе, моє щастя". Хоч би бровою парубок повiв. "Чи ти дурно до мене ходиш,
чи сватати думаєш?" Анi слова Лазорко, тiльки слухає, що далi буде. "Як не
думаєш брати, я за другого пiду". Хоч би тобi повернувся. Розсердилась
Маруся, i вже iз серцем:
"Чого ти мовчиш, нудьго i болiсть моя? Чи ти жених менi, чи через
пень-колоду сусiдiв стовпець?" - "Еге, стовпець, - нарештi обiзвався
Лазорко. - Вдягайся - i пiшли до Загсу". - "Так зараз же нiч". - "Ну, тодi
не пори гарячки - не вмреш до ранку".
Смiються партизани.
- Добре бреше. I язик не заболить, - виймає люльку iз рота Лазорко i
знову спокiйно починає смоктати чорний пожмакований чубук.
- Лазорко, Лазорко, скоро ти Марiї автомата дiстанеш? Бо так їй,
маленькiй, тяжко з рушницею, - уже з спiвчуттям питається Слюсар.
Загрубiле обличчя Iванця стає по-дитячи зворушливим:
- Стараюся, брате. Англiйського "Скотта" дiстав їй, а на автомаг не
фортунить.
- I чого воно, братцi, англiйський "Скотт" опиняється у
нiмецько-фашистського скота? Другий фронт? - серйозно питається Пантелiй
Жолудь.
- Другий фронт! - вiдповiдають партизани, однi з серцем, iншi з їдкою
насмiшкою.
- Чого ви кривитесь? - утiшає їх Жолудь. - Уже другий фронт був би як
миленький, але мiстер Черчiлль ну нiяк не може дiждатися комбiнованої
погоди.
- Що воно за штука?
- А звiдки ж я, братцi, знаю, коли сама природа не додумалася до тiєї
погоди, якої забажалося мiстеру Черчiллю. Але менi одно ясно: коли над
Ламаншем ясно, тодi мiстер Черчiлль боїться пускати кораблi - запримiтять
їх фашисти. Коли ж над Ламаншем туманно, мiстер Черчiлль спасається
пливти, щоб не збитися з дороги. Це ж яких-небудь тридцять кiлометрiв
перепливати, усi прибори на кораблях можуть попсуватися.
- Може б їм наш компас пiдкинути?
- О, коли б вони мали наш компас! - несподiвано багатозначно пiдводить
руку вгору мовчун Iванець.
- Що б тодi мiстер Черчiлль робив?
- Тодi б мiстеру Черчiллю нiчого не залишилось би робити, - твердо
вирiшує Лазорко, i смiх кружляє навколо багаття.
Созiнов пiдходить до воїнiв, i всi встають, вiтаючи його. Саме став
топитися тол. Партизани залiзними невеличкими кочергами почали вибирати
його в дерев'янi скриньки.
Неквапнi розмови, бурхливi жарти i гострi дотепи потроху втихомирювали,
приглушували болючий сердечний щем. Легше стало помiж цими обвiтреними
завзятими бiйцями, що вмiли найбiльшi болi заховати вiд людського ока,
нелюдську вагу пiдняти натрудженим вiрним плечем i, як дiти, веселитися
пiсля вдалого нападу на ворога.
На вогонь поклали новi авiабомби, закурили.
- Кирило, проспiвай-но пiсню свою, - звернувся Олекса Слюсар до
Дуденка.
- Та нема нiчого нового, - i зiтхнув.
- Нема? Цiлу торбу носить.
- Так хай хтось за гармонiєю збiгає, - полiз Дуденко в свою ремiнну
сумку, де лежали гранати, тютюн i великий, розпухлий од негоди й часу
зошит iз вiршами.
Незабаром, прихилившись чубатою головою до трьохрядки, обережно розвiв
мiхи, легко кинув пальцями по запiтнiлому перламутру, наче сам до себе
промовив: "Партизанськi ночi".
У вечiрнiй тишi душевно забринiв його мiцний, трохи застуджений голос:
Зима. Холоднеча. Заснiжений лiс.
На небi, як сльози, печаляться зорi.
Опiвночi друга змiняю в дозорi,
Що вiрну гранату, як серце, затис.
В промерзлих чоботях, в кожусi старiм
Снiгами iде партизан у землянку,
I сни гостюватимуть в нього до ранку,
I мати, i дiти зустрiнуться з ним.
А другої ночi пiдем у село,
Будемо з другом громити нiмоту,
Гвинтiвка, граната пiдуть у роботу,
Щоб щастя над нами, як сонце, зiйшло.
Ми клятву дали Українi, Москвi,
Що ворог на нашiм Подiллi загине...
Ночами не сплять партизани Вкраїни,
Щоб мати i дiти остались живi...
Вiд пiдривникiв Созiнов попрямував до обозникiв. Сюди попадали або
старi люди, або тi партизани, що чимсь провинилися. Найбiльш хоробрi з них
недовго засиджувалися в обозi: пiсля якогось одчайдушного вчинку їм знову
повертали вiдiбрану зброю i посилали на важкi, але милi серцю завдання.
Зараз бiля вогнища верховодив завзятий кулеметник Василь Мель, в
минулому ретельний i до справ i до випивки секретар сiльського виконкому.
Вiн лише вчора попав до обозу, i його новi товаришi весь час приставали:
розкажи i розкажи, як дiйшов до такого життя. Василь вiдкручувався жартами
i примовками, нападався на найбiльш в'їдливих, але нарештi почав
признаватися у своїх грiхах:
- Порядок, братцi, погубив мене, на кiлька днiв розлучив iз кулеметом.
- Може на бiльше?
- Як на бiльше?! - обурився Мель i напався на худого чорного обозника.
- Тiпун тобi на язик. Я ж не такий, як ти: комахи iз кулею не переплутаю.
- А вiн переплутав?
- Аякже! - рiшуче ствердив Мель. - Сам розповiдав менi: стою раз на
вартi, зиркає навколо - нiде нiкого. Аж чую - летить, посвистує i гуде
розривна куля. Я сюди - гуде. Я туди - гуде. Я назад - вона за мною. Падаю
в кущ - вона менi в чуб. Я рукою хап - аж це хрущ!
- Якове, було таке? - регочуть партизани.
- Придумає ж чортiв Василь, - i собi смiється Якiв. - Ну, розповiдай
уже, як тебе порядок до обозу привiв.
- Пiсля однiєї розвiдки поколошкав я, братцi, в Медведiвцi полiцейську
погань. Ну, думаю, пiсля роботи i погрiтися не завадило б. Зайшов до
старости, положив на стiл гранату - i зразу ж на столi з'явилося i печене,
i варене, i у пляшцi каламутне. Словом, чудесна у мене граната. Випив
чарку, випив другу, i як мене розiбрало - досi не розумiю. Вирiшив я трохи
прикурнути. А щоб усе було в порядку, як у мене колись у сiльрадi,
заставив старосгу писати розписку. От i написав вiн на моє лихо документ:
"Дана ця розписка партизановi Василю Марковичу Мелю в тому, що я,
староста села Медведiвки Петро Iванович Веремiй, в суворiй тайнi буду
зберiгати мiсце перебування партизана Меля, вiдповiдаючи за його
сохраннiсть своїм життям. В чому i розписуюся власноручно".
Склав я цей папiрець учетверо, поклав у бумажник i полiз на лежанку. В
узголiв'ї поклав полуавтомат, гранату i спокiйно заснув, знаючи, що все в
порядку: лежить же розписка в кишенi. А староста тимчасом одягнувся,
кинувся до стайнi, запрiг конi, винiс мене з жiнкою на санчата, притрусив
сiном i помчав... у наш загiн до Дмитра Тимофiйовича. На щастя, правильний
староста попався, наш, тiльки жаль, що не здогадався на заставi скинути
свого пасажира, а привiз до командира. Ну, й чехвостив же мене Дмитро
Тимофiйович. Пiт з мене, братцi, наче квасоля, сипався. Отак до вас у
гостi попадаєш.
- Ненадовго, кажеш?
- Ненадовго. Щось за цi днi видумаємо партизанське... Ну, Iване, читай
Горького, - пiдняв руку, щоб втихомирити смiх.
Созiнов, який добре знав, чому насправдi попав кулеметник в обоз,
вийшов з-за дерева i насварився пальцем на знiяковiлого оповiдача.
V
Цi днi Микола Остапець дубiв у напiвобваленому забутому окопi, з якого
покалiченими жмутками стирчало промерзле корiння. В окопi Микола
розташувався так, начеб мав тут зимувати. В земляних закапелках i на
розлапистiй хвої акуратно лежали гранати, торбинка з набоями, промерзлий
хлiб i "гаряча сумiш" - баклага з самогонкою; нею рятувався партизан од
холоду.
З облюбованого мiсця рельєфно видiлялося в долинi заснiжене село; в
мiсячнi ночi воно, наче колиска, погойдувалося на плетивi дорiг, що
стрiмко збiгали з пагорбiв униз.
Кущова нарада полiцiї чогось запiзнювалася, i Микола лаяв її за
неакуратнiсть усякими пiдходящими для такого випадку словами. "Бiгаєте
навколо лiсiв солоними зайцями, висолопивши язики, бiгаєте, партизанська
куля вам в рот... На наради запiзнюєтеся, а менi за вас, чортiв,
страждати? Порядку, порядку не бачу, пани полiцаї..."
Але сьогоднi пiсля полудня "порядок" почав установлюватися: в село, як
мухи в полумисок, почали чорними краплинами злiтатися озброєнi служаки.
Микола пильно стежив за ними до того часу, поки на оголену вечiрню дорогу
з села не вийшла варта Уже хотiв бiгти до загону, коли позаду почув
обережний скрип. Схопився за гвинтiвку, та його попередив умовний свист.
Обвалюючи снiг i землю, в окоп ведмедем радiсно скотився Пантелiй
Жолудь, мiцно охопив Миколу.
- Пантелiю, зруйнуєш мiй передовий НП i мене разом придушиш, - запищав,
заборсався в мiцних руках.
- Зате розiгрiєшся, - заспокоїв Пантелiй, розпатлуючи Миколi чуба. - Як
твоя полiцейська хунта поживає? Ще в розбродi?
- З'їхалась.
- Невже?
- Назбиралося їх, наче на парастас.
- Наче на похорон, - поправив Пантелiй i раптом змовницьки пiдморгнув
Остапцевi. - Давай ми iз твого НП рванемо на зближення з оцими
парастасниками.
- А потiм в обоз?
- Це вже залежатиме вiд успiху операцiї.
- Та хоч i в обоз, а провчимо гадiв, - рiшуче мотнув головою Остапець.
- Як твiй полуавтомат?
- Давно на автоматичний стрiй наладив.
- Який у тебе план, Пантелiю?
- Дуже простий: вночi непомiтно проскочим у село. А якщо напоремось на
кого - граємо полiцаїв, якi запiзнилися на нараду. Орудувати в полiцiї
буду я, а ти пiд вiкнами стеж. Плигне яка жаба на запасну позицiю, то й
пускай її у пекло.
- Генiально! - захопився гарячковитий Микола.
- Живцем у генiї попав, - запишався Пантелiй. - Буває, хоча й рiдко. -
З-пiд навскiсних, зведених угору брiв завзято, весело дивляться
сизодимчастi очi. Високий лоб, що пiддашком входить у каштанове волосся,
прямий, трохи роздвоєний на кiнцi нiс, упертi губи - усе надає Пантелiєвi
якогось стрiмкого, невпинного розгону.
- Скорiше б нiч наступила... - уже мучить нетерплячка Миколу. - Як твоя
Марiя поживає?
- Утричi бiльше мене тепер любить.
- Аж утричi? - засумнiвався Микола,
- Тiльки утричi Раз - за те, що я, Пантелiй, непоганий хлопець. Два -
за те, що показав клас шоферської науки, коли фашистiв побив, а сам з
кабiни вискочив. Три - що партизаном став...
Морозної зоряної ночi, обережно петляючи помiж одягненими в паморозь
садами, друзi добралися до полiцiї.
- Стiй! Хто йде? - гукнув бiля дверей полiцай, коли Пантелiй i Микола
з'явилися на вулицi.
- Чого розкричався, як на батька!? Не бачиш хiба?! - вийшов наперед
Пантелiй.
I хоча полiцай нiчого не побачив, але повiрив, що йде хтось iз своїх.
Наблизившися до вгодованої постатi служаки, Пантелiй блискавичним ривком
перехопив обома рукама його шию i зразу ж кинув помертвiлий лантух у сiни,
а сам став на порозi полiцiї, блiдий i грiзний.
Iще не встигли оторопiлi полiцаї схопитися за зброю, як вдарили
пострiли i хата почала заповнюватися перегаром пороху.
- Ось вам, сукини сини, полiцiя, ось вам фашист, ось вам людська
кривавиця! - одним рухом втиснув другий касет в полуавтомат i застрочив у
куток.
Тепер на обличчi Пантелiя i слiду не залишилося вiд виразу
безтурботного веселого гуляки. Страшний вiд напруги i лютi, вiн,
здавалося, кресав iскри вузько примруженими очима, слiдкуючи за кожним
рухом переляканої, напiвмертвої отари. Буйний чуб вибився з-пiд шапки,
затулив праве око, але поправляти волосся не було часу, бо вже у чиїсь
руцi тьмяно блиснув парабелум, i чорний отвiр наче наблизився до самих
очей Пантелiя. Перезарядити полуавтомат також не встиг, i легким стрибком
кинувся вперед. Ударив прикладом по напруженiй руцi. Хруснула кiстка, пiд
ногами закрутився i захрипiв недобитий ворог. Тимчасом решта полiцаїв,
розбиваючи вiкна, кинулася врозтiч. Iще трьох iз них перепинили кулi
Остапця.
В будинок полiцiї iз вiкон бiлими хмарами почав увалюватися мороз i
повзти до теплої лежанки.
- Бач, як нечисть почистили, - усмiхаючись страшною блiдою посмiшкою,
промовив Пантелiй, коли Микола, важко дихаючи, пiдiйшов до нього.
- Упоралися. Утiкаймо скорiш.
- Чого утiкати? - здивувався Жолудь, витираючи паперами чужу кров, що
об'юшила його чоботи.
- Як чого? Спiймати можуть.
- Еге-ге! Так вони i спiймають. Ото позашиваються, наче щури, по норах,
будуть трястися i радiти, що ми їх не розшукуємо. Доброго їм переляку
всипали. Пользiтельна нарада.
Вийшли на вулицю. У високому безхмарному небi мигтiли зорi, i Чумацький
Шлях розстеляв свої синi полотна аж до самого обрiю.
- Пiшли, Пантелiю, - квапив його товариш.
- Пiшли, - зiтхнув Пантелiй, - прямо в обоз... А був би автомат -
жодного перевертня не випустили б.
Вранцi в командирськiй землянцi Пантелiй Жолудь горiв "напiвсвiтовим
пожаром". А Микола Остапець, хоч i каявся на словах, проте в душi був
безмiрно радий, що розправився з полiцiєю. "Повйокаю трохи в обозi, а
потiм знову вискочу на сухе", - потiшав себе i перебiльшено зiтхав,
признаючи свою помилку.
Миколу вiдпустили першим, а Пантелiя за "iнiцiативу" ще довго розпiкав
Дмитро Горицвiт.
- Ну, от, товаришу Жолудь, поклади свою зброю в куток, - упали найтяжчi
слова...
- Товаришу командире... - задихаючись, Пантелiй так хруснув пальцями,
що здалося - вони поламалися, - Я провину свою...
- Вiзьмеш дробовик у Самедова i пiдеш в обоз, воловиком пiдеш.
- Товаришу командире! - в тяжкiй муцi поширилися очi партизана i
перекосилися побляклi уста. - Дайте найтяжче завдання, тiльки... тiльки...
воловиком не посилайте. Все зроблю. Я хотiв у взвод штабної охорони.
Простiть... - натягнувся хлопець, мов струна, i димчастi очi заблищали
м'яким одливом.
- Гаразд, - пом'якшав Дмитро. - Проявиш себе - простимо. Полуавтомат не
забираю в тебе.
- Спасибi, товаришу командире. Щось уже придумаюi - i Пантелiй кулею
вилетiв iз землянки, на ходу обмiрковуючи найнеймовiрнiшi плани. А серце
розривалося при однiй згадцi, що вiн обозник, воловик. Усi пiдривники
засмiють його, проходу не дадуть.
- Ну, як? Минула гроза? - перепинили його Микола Остапець i Кирило
Дуденко.
Зупинився Пантелiй. Надлюдським зусиллям примусив себе весело
усмiхнутися, хоча i хотiлося зiгнати злiсть на товаришевi.
- Усе добре на землi! На пiдвищення пiшов. Роздобрився Дмитро
Тимофiйович i назначив мене заступником начальника обозу, бо чорт його
знає, якi там безпорядки завелися. Нема твердої руки! Треба негайно
трофейним одягом i продуктами забезпечити увесь загiн. Виконаю завдання i
знову до вас. Прощавайте, нема часу. Роботи - цiла гора. Це тобi прямо
ворочати наркоматом легкої промисловостi на чужiй сировинi.
VI
В штабну землянку ввалився схвильований Симон Гоглiдзе.
- Товаришу командире! Важлива новина єсть. Недалеко вiд райцентра
спустилися парашутисти. Скiльки їх було - невiдомо. Вiдомо, що двох
спiймала жандармерiя. Треба напасти на жандармерiю, вiдбити своїх людей.
- Коли спустилися? - одiрвався вiд топографiчної карти Созiнов.
- Учора вночi. Понiмаєш, їх iще не розстрiляли i не вивезли в гебiт.
Спiшити треба! - твердiють темнi очi Гоглiдзе, сiяючи синiми бiлками.
Дмитро бачить, як несподiвана новина обезкровлює обличчя Тура, нервово
перекочує пiд тонкою шкурою сухi жовна i пересмикує куточки уст. Не
спускаючи очей iз комiсара, вiн уже в думцi розробляє план нападу, щоб
визволити посланцiв Великої землi.
- Що скаже товариш комiсар? - порушив хвилинну тишу.
- Негайно нападати. Правда, в районi тепер є багато жандармерiї i
полiцiї, будинок обнесений дзотами, замiнований, але треба спробувати
щастя.
- Неодмiнно захопити гармати, - додав Созiнов. Загiн роздiлили на двi
половини, i в морозну нiч, тихо знявши варту, вступили у мiсто, прямуючи з
двох бокiв до великої старовинної школи, де тепер розмiстилися жандармерiя
i полiцiя. I як тiльки городами почали добиратись до широкої приземкуватої
будiвлi, iз двох бокових дзотiв застрочили кулемети.
Партизани пiд керiвництвом Тура викотили гармати i з прямої наводки
вдарили по дзотах, що скоро замовкли. Потiм взяли пiд обстрiл школу.
Одначе 47-мiлiметровi снаряди тiльки вибивали гнiзда в товстому каменi, а
пробити стiн не змогли. Iти на штурм не виходило - можна було уложити бiля
школи половину загону i не добитися нiяких наслiдкiв. Пiшли на переговори.
- Пани жандарми! - лунко в сухому повiтрi прозвучав в'їдливий голос
Олекси Слюсаря.
- Чого, товаришi партизани? - насмiшкувато пролунало з вiкна,
заставленого мiшками з пiском.
- Видайте нам парашутистiв. Iнакше зiрвемо вас iз усiм гамузом.
- Духу невистачить.
- А ми толом. Вiдпустiть, бо горе вам буде.
- На шворцi вже вони висять!
Пiсля цього сердитий голос нiмця пронизливо подав команду.
Гримнув залп. Але всi партизани вчасно припали до землi, заховались за
будiвлями, i кулi даремно зашипiли, здиблюючи шкоринку примерзлого снiгу.
Розлютований Дмитро дав наказ вiдступити. Порiвнявшись iз Гоглiдзе,
коротко кинув:
- Треба буде спiймати когось iз цього будинку, узнати пароль, зняти
вартових i пiдривнiй групi зiрвати цей гадючник, - махнув рукою на