Страница:
Чокнулись i мовчки випили. За третьою чаркою Шенкель став iще
балакучiшим i, ляскаючи Варчука по плечу, прискорено заговорив:
- Ти хороший хазяїн. Я їду додому, i ти їдь зi мною.
У мене будеш жити, господарювати.
- Це добре, - посвiтлiшав Варчук. - Тiльки як я кiньми поспiю за
машиною?
- Як? - задумався на хвильку, зупинився бiг мiнливих краплин, очi стали
жорстокими i жовтими. Потiм витягнув iз бокової кишенi блокнота i швидко
написав адресу.
- Спасибi, - вклоняючись, щиро дякує i заховує папiрець у бумажник.
Пiсля третiх пiвнiв, щоб нiхто не бачив, Варчук, нагрузивши двi пiдводи
добра, виїхав за ворота. Недовiрливо i похапцем попрощався iз жiнкою, що
навiдрiз вiдмовилась їхати в чужу сторону, перехрестився на всi сторони i
важкою ходою пiшов за першим возом.
Чвакало пiд ногами болото. Непроглядний туман окутав поля i лiси, в
обличчя сiкла їдка холодна мряка. Вбираючи голову в синю старосвiтську
бекешу, поволi мiсив грязюку i, неначе злодiй, оглядався по боках - боязко
було стрiти когось iз односельчан.
Коли колеса загуркотiли по шосе, острах iще бiльше вчепився в його
згорблене тiло, неначеб той гуркiт мiг розбудити село, що залишалося уже
осторонь. Аж затремтiв, коли на шляху окреслилась темна постать. Перейшов
на праву сторону i злiсно сплюнув - замiсть людини над кюветом стояв голий
кущ калини.
Пропливали розрiзненi i розрiдженi шматки його життя; намагався кудись
подалi заховати їх, намагався утiшити себе якимись марними сподiванками,
хоча уже давно зрозумiв: його зв'язує iз цим свiтом тiльки великий страх,
що жене iз насидженого гнiзда, i награбоване добро, що розмiстилося на
пiдводах, лягло на грудях i животi, одночасно холодячи i грiючи все
по-старечому лякливе тiло. Еге ж, вiд одного дотику до золотих мiсткiв, що
були захованi пiд його одежею, ставало трохи легше, немовби вони були тими
човнами, що перевезуть до такого берега, де не досягне його тривога,
острах i кара.
Лiси залили шлях таким туманом, що навiть не можна було розiбрати мастi
коней. Позаду загурчала машина, плавно пiд'їхала i зупинилась бiля
заднього воза.
- Пане обер-лейтенант! - радiсно подався назустрiч Альфредовi Шенкелю.
I раптом знiтився: яке похмуре i зосереджене обличчя у нiмця, яким холодом
вiють його очi!
- Век! - офiцер рiзким помахом руки наказав йому зiйти з дороги.
- Як век? - подивився в невблаганнi очi.
- Додому повертайся, - загрозливо ступив крок наперед, i Варчук,
обливаючись потом, раптом зрозумiв усе, але, роблячи вигляд, що слухається
фашиста, через силу улесливо посмiхнувся.
- Добре, пане обер-лейтенант. Повертаю назад, - i, до болю вхопившися
обома руками за повiд пiдручного коня, почав повертати воза.
Офiцер лiктем вiдштовхнув його i направив конi, як вони i йшли.
- Не пущу! - голосно крикнув Сафрон, заточуючись, але не випускаючи
повода з рук. - Не пущу! - iще голоснiше закричав. I вже не тiльки острах,
а й рiшучiсть була в його надломленому голосi, та хвилинна рiшучiсть, що й
боягуза робить смiливим. Вiн не мiг втратити свого добра: без нього
залишився б на самотi тiльки з одним страхом, а з таким єдиним супутником
довго не проживеш. I це теж розумiв Сафрон.
Шенкель ударив його в груди, а потiм ногою копнув по стегну.
Вiдступивши назад, Варчук у дикiй рiшучостi сунув руку до кишенi, де лежав
парабелум. Але офiцер випередив його. Перед Сафроном у страшнiй i холоднiй
круговертi майнуло перекошене злобою обличчя обер-лейтенанта, шматок воза,
навантаженого скарбами, i кiнська, здиблена вгору голова. Знову душа
боягуза скувала всi його рухи, i рука не пiдняла зброї.
I, уже мертвий вiд розриву серця, вiн дiстає щедрий свинцевий подарунок
- всю обойму свого браунiнга вгатив фашист, вибиваючи злiсть i острах iз
неживого тiла. Одначе не вибив - вони потворною маскою скривили старе
пожмаковане обличчя, брудними сльозами налили рiдкi i спорожненi очi...
XLI
Незабутнi березневi ночi тисяча дев'ятсот сорок четвертого року. Мокрий
снiг, дощi i тумани, тумани. Вiдступає ворог. Ворог вiдступає.
Вивозить награбоване добро, грунтовими дорогами жене людей i худобу,
устеляє трупом заплакану землю. Запалали побузькi села, огрiваючи холодне
сiре небо, вистеляючи теплим попелом розбухлий чорнозем.
Димом, i кров'ю, i полум'ям, i урожаєм пахла земля.
Дмитро, вдихаючи гiркуватий i прiсноп'яний дух безмежних ланiв,
настоєних вогким полином, щоночi водив у бої своїх партизанiв. Одного
свiтанку, повертаючись у лiси, вiн раптом зупинився серед поля, радiсно
застиг, а потiм скинув шапку i притис до грудей.
- Дмитре Тимофiйовичу, що з тобою? - пiдiйшов Тур.
- Чуєш, брате? Далечiнь заговорила. Орли у рiднi краї летять, - охопив
дужою рукою вузькi плечi комiсара, i той скам'янiв бiля командира, потiм
витягнувся, ступив крок уперед i знову, немов не довiряючи собi, завмер на
мiсцi. Заволожились обiдки його очей, i коли вiн глянув на Дмитра, iз
здивованням помiтив, що очi командира просвiтились сльозами.
- Нашi наближаються, Дмитре Тимофiйовичу! Нашi наближаються! - обняв
свого старшого друга.
- Нашi! - нахилився до комiсара, тричi поцiлувалися i знову застигли
серед поля.
Весняними ярими громами озивалася далина.
Ось воно, довгождане, владно постукало у брами подiльського привiлля. I
вiрилось i не вiрилось. I прислухались партизани до першого грому, боячись
дихнути, слово промовити.
- Товаришi партизани! В честь славетної Червоної Армiї трикратний
салют! - . радiсно скомандував Тур.
Пострiли змiшалися iз дзвiнким "ура". Чубатi голови припадали до голiв,
в могутнiх партизанських обiймах трiщали костi.
- Пантелiю, хоч не задуши, бо менi ще своїх побачити хочеться, -
виривався з ведмежих обiймiв Микола Остапець.
Дмитро пiсля хвилинного забуття вiдшукав очима Андрiя i пiдiйшов до
нього. Глибокi темнi очi хлопця сяяли таким захопленням, яке буває тiльки
у дiтей i закоханих юнакiв. Не спускаючи погляду з сина, Дмитро сьогоднi
по-новому пережив батькiвське почуття любовi. Вiн побачив у цьому
стрункому пiдлiтковi не тiльки свою дитину, свою кров, а й свого товариша,
захисника рiдної землi, землi, що уже прокидається, чуючи справжню весну.
I вперше за весь цей час йому захотiлося взяти сина на руки, почути
бiля своїх грудей, понести, як колись нiс його у негоду. I, певне, син
тiєю пiдсвiдомою течiєю, яка завжди наперед розкриває почуття рiдних по
одному блисковi очей, руховi обличчя, недосказаному слову, зрозумiв свого
батька, пiдiйшов до нього, простягаючи невеликi червонi руки. I Дмитровi
здалося, що то не синовi руки вiн бере у свої, а охоплює саме щастя, щоб
нiколи-нiколи не випустити його.
- Iз святом вас, тату.
- Iз святом, сину...
I пiшли поруч до почорнiлого лiсу, торкаючись плечем плеча, охопленi
мовчазною радiстю i любов'ю до всього дивного свiту, до тiєї чистої
таємницi, що твориться навколо, наближається до них.
- Тату, подивiться сюди, - трохи вiдiйшов од дороги Андрiй i показав
пальцем на маленьку прогалинку, прикриту тонкою ковдрою зернистого вогкого
снiгу. Посерединi прогалинки, навколо почорнiлого пня, кружатком пробилася
земля, i па нiй закрасувалися першi, iще з заплющеними очима, пролiски,
пiдходячи до самої лiнiї снiгу.
- Життя починається, - тихо промовив Дмитро, i цi слова легко i велично
перенесли його у рiднi простори, що захлюпотiли пiд iскристим пiвднем
пшеницями, i дiвочими пiснями, i солодкою тугою, од якої серце не
завмирає, а збирається ширше охопити життя.
Опiвднi Дмитра i Тура викликали у штаб партизанського з'єднання.
- Ось вони, герої нашi, - привiтав їх Кошовий. - Вирушати на з'єднання
з Червоною Армiєю готовi?
- Завжди готовi, Iване Васильовичу!
- Радянськi вiйська пiдходять до лiвого берега Бугу. Фашисти
закрiплюються на правому. Нам треба скинути їх у воду, дати дорогу нашим
танкiстам i пiхотi.
* * *
Палала, двигтiла i гримiла страшними громами березнева нiч. I коли
ущухли на лiвому березi гармати, на правому, вздовж хвилястої лiнiї Бугу
знялися угору червонi ракети.
Дзвiнкий холодок i напруга пробiгли по тiлу, коли Дмитро пiдняв в атаку
свiй загiн. Заборсалась, задвигтiла навколо темрява, неначеб зводила i
перекочувала густi м'язистi вiтри. Охкало i зiтхало пiд ногами п'янке
бездорiжжя, чорне i крупчасте, немов розбухла гречана каша. Парувала
земля, парували луги, i лiнiя Бугу вгадувалася по хвилястiй непохитнiй
смузi туману, по блiдих сполохах ворожого вогню, по гуркоту розривiв.
Вiрилось i не вiрилось! Невже ця тумання стiна - остання" перепона?
Невже Велика земля от-от з'єднається iз ними i огорне своїми дужими
крильми замучений край, проллється живою водою над попелищами, приголубить
материнською рукою своїх дiтей?
Вiрив Дмитро i вiрити боявся, стримуючи серце i думи. бо вони раз од
разу починали забiгати вперед, так неждано освiтлюючи якусь милу картину,
що починало щемiти в очах од фiзичного наближення усього, про що думалось
i мрiялось. I аж до самих нiг котився холод, коли врiзалась несподiвана
думка: а що коли щось трапиться на порозi щастя?.. Дурниця. Не трапиться.
Злiсно вiдкидав її, i розум починав працювати тверезiше, входячи у звужене
коло своїх обов'язкiв.
Пролунали першi пострiли партизанської артилерiї, i вогники розривiв,
неначе багрянi гнiзда, вирiзьблялись аж за обрiєм, де була рiка.
Тисячне "ура!" грозою сколихнуло податливi набряклi луги. Задудонiли
кулемети, глухо у вогкому надбережжi затрiщали автомати, рушницi.
В страшному, неспинному поривi вривалися партизани в траншеї, доти, i
темiнь наповнялася синюватим мигтiнням пострiлiв, i намистами трасуючих
куль, одчайдушною метушнею боротьби, передсмертними криками i хрипом.
Запахло димом, прiсною кров'ю i солодкуватим пiдiпрiлим плавом.
Рукопашний бiй то вибухав iз новою силою в якiйсь мiцно укрiпленiй
складцi берега, то завмирав, придушений багнетом i кулею. Уже надходив
ранок, i поблiдли гнiзда розривiв, коли, кидаючи зброю, шинелi, усе добро,
метнулись рештки очманiлого ворога бiгти в сiре бездорiжжя, попадаючи пiд
кулi та на багнети резервних взводiв,
Пiдмиваючи хвилею ворожi трупи, тихо i спокiйно хлюпав бiля
схвильованих од напруги i радостi бiйцiв зеленуватий Буг...
I тодi на лiвому березi загудiли, заспiвали невидимi мотори. Згодом у
неясному свiтанку окреслились обриси танкiв.
- Нашi танки гудуть! Нашi! Нашi! - радiсно вигукнув Пантелiй Жолудь.
Глянув на свого улюбленця Дмитро, i здивовання з острахом мiнились в
його очах: Пантелiй був без кожушка i босий.
- Ти що собi думаєш? Що наробив?! - напав на нього.
- Така бiда трапилась, товаришу командире, - винувато наблизився до
нього Жолудь. - Скорiше хотiлося до траншей добiгти, от i кинув кожушок. А
потiм правий чобiт розвалився. Скинув його... не побiжиш же в одному... А
тепер i сам не знаю, як такому наших братiв зустрiчати.
Дмитро, обводячи очима партизанiв, побачив, що чи не половина з них
лишилась без кожушкiв i пiджакiв, а тi, що мали повстяники, теж були
босими.
Пiдкликав до себе Гаценка:
- Начальнику, де хочеш, з-пiд землi викопай, з колiна виколупай, в селi
дiстань, а хлопцiв одягни. Така радiсть, а вони можуть... Поганяй!
- Слухаю, товаришу командире!
Танки наблизилися до самої води, i Пантелiй Жолудь кинувсь на човнi
перепливати Буг. Через кiлька хвилин з того берега почувся його мiцний
схвильований голос:
- Хлопцi! Цiлую наших танкiстiв! Червоним танкiстам слава!
I на мить настала така тиша, що здалося - не хвиля ударила в берег, а
розiрвався снаряд. А потiм сколихнулася жива партизанська хвиля. Полетiли
угору шапки, пролунали пострiли, зi сльозами на очах бiгли партизани до
рiчки, входили у воду, щоб краще побачити героїв-визволителiв.
I раптом ахнули всi: iз щiльно прикритими люками, розколихуючись,
неначе велетенськi човни, машини на повнiм ходу кинулись в рiку.
Роздалися, закипiли сiрозеленi хвилi, i танки, то зникаючи, то знову
з'являючись з води, все ближче i ближче пiдпливали до партизанiв.
Ось уже над шумовинням в обведених кругах засiяли червонi зорi, на
бронi закрасувалися хвилюючi слова: "За Батькiвщину!", "За Сталiна!".
На березi, стiкаючи струмками, машини зупинились, i з люкiв виглянули
усмiхненi, засмаглi хлопцi в шоломах, молодi, здоровi, сiяючи оповитими
славою i подвигами орденами та медалями.
Кинувсь Дмитро до танкiста i, вже стискаючи його в обiймах, неначе
крiзь сон, почув вiд Бугу на диво знайомий голос:
- Зустрiчаються, значить, з партизанами нашi. I я не проти чмокнутись
iз ким, потримати, значить, якогось землячка у обiймах.
Проясненими очима глянув Дмитро на рiку. На човнах наближались до
берега пiхотинцi. I вiн безпомилково пiзнав у невисокiй кремезнiй постатi
з командирськими погонами свого товариша.
- Варивоне! Чи не ти спiшиш свого земляка обняти?!
Попрощався iз танкiстами.
- Дмитре! Брате!.. А щоб тебе чорти вхопили! - Варивон для чогось
махнув рукою, прямо вскочив у воду i, обганяючи човен, кинувся вперед.
На березi рiдної рiки обнялися друзi, засмiялись, зiтхнули,
просльозились i знову засмiялись.
- Топаєш, значить, Дмитре, по бiлому свiту?
- Топаю, товаришу лейтенанте. Нiчого не зробиш - така наша доля:
фашиста бити, а самим жити.
- Це ти добре сказав. Ну й молодчина ж ти, Дмитре! Мiцний, як броня!
Орденами сiяєш. Певне, добре партизанив?
- Та нiби нiчого.
- Тiльки посивiв трохи, - ударив рукою по плечу i раптом споважнiв, в
голосi почулась тривога i хвилювання:
- Не знаєш, домашнi мої живi? Василина, дiти?..
- Живi, Варивоне. У моєму загонi знаходяться. Забiжиш, може, до них. Це
тридцять кiлометрiв звiдси.
- Нi, зараз нема часу. Я в першому ешелонi. Треба ворога добивати.
Передаси їм мiй низький гвардiйський уклiн. Поцiлуєш за мене. Скажеш одно:
"Даремно солдатського хлiба Варивон не їв. Фашиста добре бив. Недарма
зовуть мене офiцером прориву. Ще скажеш, - усмiхнувся, - заробив два
ордени i неодмiнно думаю повернутися додому..." Може пiзнiше й заскочу на
денькiв пару...
- Наших людей не доводилося стрiчати? З села?
- Нi. В газетi читав про Свирида Яковлевича Мiрошниченка. Великi дiла
робив чоловiк! Був комiсаром вiдомого партизанського з'єднання. Аж у
Брянщинi довелося воювати, Герой Радянського Союзу.
- Оце радiсть! Певне, скоро i до нас Свирид Яковлевич приїде, - зрадiв
Дмитро.
- Напевне. I про Леонiда Сергiєнка трохи знаю. Статтю про нього читав.
Обранець Москви!
- Бойовий хлопець.
I зав'язалась та переривчаста розмова, коли розумiєш один одного з
пiвслова, хочеш довiдатись про все, перескакуючи з п'ятого на десяте,
почуваючи не тiльки насолоду, радiсть зустрiчi, а й значущу певнiсть свого
чесного, недаремно прожитого життя, що опромiнює душу, як сонце опромiнює
глибокi рiки.
XLII
Квiтневого ранку паром перевiз їхню машину на Другий берег Бугу. Тихо
спiвала пiд просмоленою обшивкою вода; зелена спiнена хвиля з шипiнням
розсипалась на пiску, глухо билась у зведенi i переплетенi корiнням
виступи, що вже просвiчувалися першими прозорими вогниками трав. Тут
колись Дмитро весною тисяча дев'ятсот сорок другого року уперше почув плач
полонянок. Розгромив, розiгнав карателiв, i знову розiйшлися дiвчата по
зчорнiлих од горя селах, а дехто - до загону пiшов. А он на пагорбах помiж
деревами забiлiли хати. В цьому селi його партизани знищили каральну групу
СД. Дмитро, охопивши рукою Андрiя, за звичкою стримував усмiшку.
По небу паслися пухнастi отари, їхнi хвилястi окрайцi були налитi
сяйвом, рельєфно видiлялися на голубих прогалинах. Зеленою притьмареною
смугою вiддалявся Буг i, коли машина пiднялась вгору, далечiнь могутнiми
руками почала пiдiймати лiловосизi лiси. Орлино клекотала по яругах
весiння вода, била гарматними вибухами, спадаючи згори вниз.
Високо-високо, ледве не торкаючись хмарок, спiвали жайворонки; легко i
гордовито пролетiв тугий кобець; бiлокрилий бусел ходив по жовтозеленiй
долинi так поволi, неначе статечний господар за плугом. Хвилястими
розрiзненими димками парували поля, чекаючи колгоспника i плуга. I цi
весiннi шуми, i повiви, i барви, i картини не раз хвилювали i
заспокоювали. Дмитра. Але тепер усе вiдчувалось зовсiм по-новому, щось
дивовижне сталося в свiтах: вони не тiльки пропливали перед очима,
веселили, втихомирювали, а входили в серце, живi, неповторнi, як навiки
входять пiсня коханої, народження довгожданої Дитини, прощання iз дорогою
людиною. I погляд, { чуття його ширше охоплювали цi свiти, вони стали
стократ дорожчими, зрозумiлiшими, красивiшими i ближчими. Чому? I та
неясна розгадка, що часто пробивалась за останнi часи, зараз прийшла
несподiвано легко, як i здебiльша приходить пiсля довгих, не доведених до
кiнця роздумiв.
То ранiше вiн шукав у свiтлому привiллi розради, душевної рiвноваги i
захисту. А в годину лихолiття цього всього зажадала од нього його земля i
його велика рiдня. I вiн не залишився в боргу перед ними. Сповна життям
платив за те, що породило життя. I тепер Дмитро розумiв, що не тiльки
прямує до свого щастя, своєї любовi, своєї землi, а й вона наближається до
нього, доступна i радiсна, втираючи сльози скорботи i болю. I не пройшли
марно його роки, бо довiку будуть жити в пам'ятi тi села, лiси, долини
Побужжя, де вiн за свою землю рiзав, i бив, i топив скверну, що хотiла
гадючою слиззю отруїти весь свiт, виссати розум, ослiпити натхненний зiр,
усю величну прекрасну красу нового творця, затиснути все iржавим колючим
дротом.
Напливали подiї i згадки. Згадувались живi i мертвi, i радiсть
притьмарювала печалi, як отi хмарини притьмарюють сонце. I знову одходила
скорбота пережитого, бо не на нiй тримається життя.
Проминув незабутнiй партизанський парад 25 березня в напiвзруйнованiй,
обгорiлiй Вiнницi, оформлення документiв у селi Сокоринцях, прощання з
друзями, з Iваном Васильовичем, що переходив на керiвну партiйну роботу. I
все те огорталось такою душевною теплiнню, як весняна земля огортається
першим паром.
- Дмитре Тимофiйовичу, Великий шлях пiдiймається, - нахилився до нього
Григорiй Шевчик, що стояв бiля кабiни.
Все бiльше розколювались хмари, i в небi вже струмували чистi голубi
рiки, i сонце то, неначе лебiдь, випливало на глибокi ополонки, то знову
заховувалось в просвiтленому об'ємистому бескеттi.
Дмитро легко скочив на ноги, а за ним почали пiдводитися з брезенту
Тур, Созiнов, Андрiй, Соломiя, Нiна i Ольга Вiкторiвна.
Голубою хвилею пiднiмалася над теплими нивами i вигиналася, немов
наближаючись до своїх захисникiв, споконвiчна дорога. Полудневе небо
раптом, розганяючи навкруги тiнi, сiйнуло срiбним зерном, i Великий шлях
ожив, зашумував, неначе рiка. Край неба пiднiмалась стара могила i, немов
побратим, пiдходила до братньої, партизанської, що iще не встигла нi
обвiтритись, нi зарости степовим духмяним зiллям.
Шляхом їхали, йшли натомленi, схудлi, але веселi люди, що поверталися з
неводi. У невеликий двоколiсний вiзок упрягся лiтнiй чорнобородий селянин,
позаду йшла жiнка, пiдпихаючи руками цю немудру споруду, а у виплетенiй з
лози люльцi, тiсно притулившись одне до одного, немов пташенята у гнiздi,
сидiло тройко, одно в одно чорнявеньких дiтей.
- Найдорожчий скарб везуть, - глянув Созiнов на Нiну i посмiхнувся.
- Найдорожчий, - повторила вона.
Ось уже промайнули напiвзруйновану топографiчну вишку, i попереду
могутньо звелися два дуби-однолiтки. На плечi їм небо поклало бескеття
хмар, що хотiло i не могло придавити своєю вагою мужньої гордовитої сили,
яка й досi не поскидала торiшнього листу.
Прискорено дихаючи вiд щемливого хвилювання, Дмитро, неначе вино, пив
iще розрiджене квiтневе повiтря, любувавсь i вбирав очима i поля, i чорнi
дороги, i дальню луку лiсу, i столiтнi розлогi липи; вони уже вiяли тим
прiснуватим глеєм, що сповиває кожен листок у набряклiй брунцi. Вдалинi по
неясних обрисах кущiв вiн пiзнав примхливi обриси трьох ставкiв, i
молодiсть на мить вiйнула над ним сумовито-радiсними згадками i знову
вiдплила, як човник до другого берега.
Наближалися сади його села, переполовиненого, знiвеченого, спаленого.
Наближався той свiт, з яким вiн нiколи не розлучався, навiть у снах, в
якому вiн родився, жив i помре, в якому родилися його дiти i родяться його
внуки. I вiн з людьми буде оновлювати, загрунтовувати рани, переорювати
рудi пожарища, зводити новi хати, обсiвати добром свою землю, виходити в
молочно-голубi свiтанки з сiячами, добрiючи серцем, будувати щастя. Для
цього варто було жити i боротися, за це з легкою душею можна було i
померти.
На високiй обочинi Великого шляху вiн побачив жiнку iз дiвчиною. I
скорiше чуттям, нiж розумом чи очима, пiзнав свою дружину.
"Видно, не вперше виходить зустрiчати", - прискорено забилося серце, i
вiн кулаком ударив по кабiнi.
- Югина Iванiвна стрiчає вас, - вiдчинив дверцi Пантелiй Жолудь.
- Югина Iванiвна. Ти жени машину в село. Пiшки пройдемо! - зiскочив з
Андрiєм на землю. Почув знайомий, здивований i радiсний вигук, на ходу
поправив кобуру парабелума i кинувсь назустрiч дружинi. Привiтний голубий
погляд так само чисто вiйнув, як в давнi лiта. Тiльки в куточках очей та
пiд очима уже виткалося тонке плетиво зморщок, в густому пасмi волосся
де-не-де срiблилось павутиння та рiзкiше окреслились лiнiї бiля рота.
- Прибув, Дмитре мiй! - задихаючись, поцiлувала його й Андрiя. Потiм
витерла очi хустиною, осмiхнулася i ще раз припала устами до Андрiя i до
Дмитра.
- Тату, покинь! - смiючись, закричала Ольга, коли вiт пiдняв її аж до
гiлля розлогої липи.
- От i не покину! - гойднув дочку влiво, вправо, а потiм, розчервонiлу
i радiсну, обережно опустив на землю. - Ростеш нiвроку. Видно,
партизанський хлiб у користь пiшов!
- А ви ж думали! Не тiльки вам пiшов у користь, а й нам усiм... Андрiю,
це правда, що тебе ще й партизанською срiбною медаллю нагородили?
- Правда.
- Це коло тебе менi буде боязко навiть сiсти.
- Авжеж, боязко. Як почнеш витребеньками сипати, то перепаде, -
жартiвливо замахнувся рукою на сестру.
- Ой, не буду! - так само жартома одхилилась од брата i пiшла поруч з
ним попереду батькiв.
- Що тепер будеш робити, Дмитре?
- Завтра ж починаємо господарювати з Григорiєм у колгоспi.
- Хоч би вiдпочив трохи... Можна було б за три роки.
- Нi, не можна. Давали на мiсяць вiдпустку - вiдмовився.
- Чому? - здивовано поглянула на чоловiка, а той, поволi iдучи по
протряхлiй, iще податливiй землi, розважно почав розповiдати:
- Роботи стiльки тепер, що грiх забути про це. Ще фронт жде нашої
пiдмоги... А потiм, коли почну спочивати, - захворiю. За цей час у напрузi
тримав себе. А чуть попущу попруги - з нiг слабiсть звалить. Так, щоб не
хворiти, треба зразу десятим потом омити себе, простуду розiгрiти,
розiгнати... Он якi дiла. Ну, а ти ж як? - подивився примруженим ласкавим
поглядом на дружину.
- Я? - притиснулася ближче до чоловiка. - Радiю, печалюсь i знов радiю
- усе разом напливає, Дмитре, - усмiхнулась, зiтхнула i знов усмiхнулась.
За деревами коливались обриси обвугленого села, чорни ми озерцями
плямились руїни дворiв. Та, одначе, десь у долинцi бринiла дiвоча пiсня, а
з другого боку рiвномiрним цокотом вiдповiдала сокира i м'яко шерехтiла
поздовжня пила по деревинi.
I шумiв весняним шумом широкий шлях, велично i легко здiймаючись над
притихлим перед пробудженням безмежним привiллям.
[1] Кам'янець-Подiльської областi
[2] Тепер Майдан Курилiвський, Лiтинського району. Вiнницької областi.
[3] Бур'ян.
[4] Блузка.
[5] Передня частина човна.
[6] Притулку.
[7] Добрий вечiр, друже!
[8] Добрий вечiр, брате!
[9] Оставайся здоровий, брате.
[10] Привiт Iлянi.
[11] Яка диявольська робота!
[12] Тризубцем.
[13] Гестапо.
[14] Усi iменники в оголошеннях друкувалися за нiмецьким правописом з
великої лiтери.
[15] Ми кинули воювати (по-мадьярськи).
[16] Наймит.
[17] Мадьярськi партизани!
балакучiшим i, ляскаючи Варчука по плечу, прискорено заговорив:
- Ти хороший хазяїн. Я їду додому, i ти їдь зi мною.
У мене будеш жити, господарювати.
- Це добре, - посвiтлiшав Варчук. - Тiльки як я кiньми поспiю за
машиною?
- Як? - задумався на хвильку, зупинився бiг мiнливих краплин, очi стали
жорстокими i жовтими. Потiм витягнув iз бокової кишенi блокнота i швидко
написав адресу.
- Спасибi, - вклоняючись, щиро дякує i заховує папiрець у бумажник.
Пiсля третiх пiвнiв, щоб нiхто не бачив, Варчук, нагрузивши двi пiдводи
добра, виїхав за ворота. Недовiрливо i похапцем попрощався iз жiнкою, що
навiдрiз вiдмовилась їхати в чужу сторону, перехрестився на всi сторони i
важкою ходою пiшов за першим возом.
Чвакало пiд ногами болото. Непроглядний туман окутав поля i лiси, в
обличчя сiкла їдка холодна мряка. Вбираючи голову в синю старосвiтську
бекешу, поволi мiсив грязюку i, неначе злодiй, оглядався по боках - боязко
було стрiти когось iз односельчан.
Коли колеса загуркотiли по шосе, острах iще бiльше вчепився в його
згорблене тiло, неначеб той гуркiт мiг розбудити село, що залишалося уже
осторонь. Аж затремтiв, коли на шляху окреслилась темна постать. Перейшов
на праву сторону i злiсно сплюнув - замiсть людини над кюветом стояв голий
кущ калини.
Пропливали розрiзненi i розрiдженi шматки його життя; намагався кудись
подалi заховати їх, намагався утiшити себе якимись марними сподiванками,
хоча уже давно зрозумiв: його зв'язує iз цим свiтом тiльки великий страх,
що жене iз насидженого гнiзда, i награбоване добро, що розмiстилося на
пiдводах, лягло на грудях i животi, одночасно холодячи i грiючи все
по-старечому лякливе тiло. Еге ж, вiд одного дотику до золотих мiсткiв, що
були захованi пiд його одежею, ставало трохи легше, немовби вони були тими
човнами, що перевезуть до такого берега, де не досягне його тривога,
острах i кара.
Лiси залили шлях таким туманом, що навiть не можна було розiбрати мастi
коней. Позаду загурчала машина, плавно пiд'їхала i зупинилась бiля
заднього воза.
- Пане обер-лейтенант! - радiсно подався назустрiч Альфредовi Шенкелю.
I раптом знiтився: яке похмуре i зосереджене обличчя у нiмця, яким холодом
вiють його очi!
- Век! - офiцер рiзким помахом руки наказав йому зiйти з дороги.
- Як век? - подивився в невблаганнi очi.
- Додому повертайся, - загрозливо ступив крок наперед, i Варчук,
обливаючись потом, раптом зрозумiв усе, але, роблячи вигляд, що слухається
фашиста, через силу улесливо посмiхнувся.
- Добре, пане обер-лейтенант. Повертаю назад, - i, до болю вхопившися
обома руками за повiд пiдручного коня, почав повертати воза.
Офiцер лiктем вiдштовхнув його i направив конi, як вони i йшли.
- Не пущу! - голосно крикнув Сафрон, заточуючись, але не випускаючи
повода з рук. - Не пущу! - iще голоснiше закричав. I вже не тiльки острах,
а й рiшучiсть була в його надломленому голосi, та хвилинна рiшучiсть, що й
боягуза робить смiливим. Вiн не мiг втратити свого добра: без нього
залишився б на самотi тiльки з одним страхом, а з таким єдиним супутником
довго не проживеш. I це теж розумiв Сафрон.
Шенкель ударив його в груди, а потiм ногою копнув по стегну.
Вiдступивши назад, Варчук у дикiй рiшучостi сунув руку до кишенi, де лежав
парабелум. Але офiцер випередив його. Перед Сафроном у страшнiй i холоднiй
круговертi майнуло перекошене злобою обличчя обер-лейтенанта, шматок воза,
навантаженого скарбами, i кiнська, здиблена вгору голова. Знову душа
боягуза скувала всi його рухи, i рука не пiдняла зброї.
I, уже мертвий вiд розриву серця, вiн дiстає щедрий свинцевий подарунок
- всю обойму свого браунiнга вгатив фашист, вибиваючи злiсть i острах iз
неживого тiла. Одначе не вибив - вони потворною маскою скривили старе
пожмаковане обличчя, брудними сльозами налили рiдкi i спорожненi очi...
XLI
Незабутнi березневi ночi тисяча дев'ятсот сорок четвертого року. Мокрий
снiг, дощi i тумани, тумани. Вiдступає ворог. Ворог вiдступає.
Вивозить награбоване добро, грунтовими дорогами жене людей i худобу,
устеляє трупом заплакану землю. Запалали побузькi села, огрiваючи холодне
сiре небо, вистеляючи теплим попелом розбухлий чорнозем.
Димом, i кров'ю, i полум'ям, i урожаєм пахла земля.
Дмитро, вдихаючи гiркуватий i прiсноп'яний дух безмежних ланiв,
настоєних вогким полином, щоночi водив у бої своїх партизанiв. Одного
свiтанку, повертаючись у лiси, вiн раптом зупинився серед поля, радiсно
застиг, а потiм скинув шапку i притис до грудей.
- Дмитре Тимофiйовичу, що з тобою? - пiдiйшов Тур.
- Чуєш, брате? Далечiнь заговорила. Орли у рiднi краї летять, - охопив
дужою рукою вузькi плечi комiсара, i той скам'янiв бiля командира, потiм
витягнувся, ступив крок уперед i знову, немов не довiряючи собi, завмер на
мiсцi. Заволожились обiдки його очей, i коли вiн глянув на Дмитра, iз
здивованням помiтив, що очi командира просвiтились сльозами.
- Нашi наближаються, Дмитре Тимофiйовичу! Нашi наближаються! - обняв
свого старшого друга.
- Нашi! - нахилився до комiсара, тричi поцiлувалися i знову застигли
серед поля.
Весняними ярими громами озивалася далина.
Ось воно, довгождане, владно постукало у брами подiльського привiлля. I
вiрилось i не вiрилось. I прислухались партизани до першого грому, боячись
дихнути, слово промовити.
- Товаришi партизани! В честь славетної Червоної Армiї трикратний
салют! - . радiсно скомандував Тур.
Пострiли змiшалися iз дзвiнким "ура". Чубатi голови припадали до голiв,
в могутнiх партизанських обiймах трiщали костi.
- Пантелiю, хоч не задуши, бо менi ще своїх побачити хочеться, -
виривався з ведмежих обiймiв Микола Остапець.
Дмитро пiсля хвилинного забуття вiдшукав очима Андрiя i пiдiйшов до
нього. Глибокi темнi очi хлопця сяяли таким захопленням, яке буває тiльки
у дiтей i закоханих юнакiв. Не спускаючи погляду з сина, Дмитро сьогоднi
по-новому пережив батькiвське почуття любовi. Вiн побачив у цьому
стрункому пiдлiтковi не тiльки свою дитину, свою кров, а й свого товариша,
захисника рiдної землi, землi, що уже прокидається, чуючи справжню весну.
I вперше за весь цей час йому захотiлося взяти сина на руки, почути
бiля своїх грудей, понести, як колись нiс його у негоду. I, певне, син
тiєю пiдсвiдомою течiєю, яка завжди наперед розкриває почуття рiдних по
одному блисковi очей, руховi обличчя, недосказаному слову, зрозумiв свого
батька, пiдiйшов до нього, простягаючи невеликi червонi руки. I Дмитровi
здалося, що то не синовi руки вiн бере у свої, а охоплює саме щастя, щоб
нiколи-нiколи не випустити його.
- Iз святом вас, тату.
- Iз святом, сину...
I пiшли поруч до почорнiлого лiсу, торкаючись плечем плеча, охопленi
мовчазною радiстю i любов'ю до всього дивного свiту, до тiєї чистої
таємницi, що твориться навколо, наближається до них.
- Тату, подивiться сюди, - трохи вiдiйшов од дороги Андрiй i показав
пальцем на маленьку прогалинку, прикриту тонкою ковдрою зернистого вогкого
снiгу. Посерединi прогалинки, навколо почорнiлого пня, кружатком пробилася
земля, i па нiй закрасувалися першi, iще з заплющеними очима, пролiски,
пiдходячи до самої лiнiї снiгу.
- Життя починається, - тихо промовив Дмитро, i цi слова легко i велично
перенесли його у рiднi простори, що захлюпотiли пiд iскристим пiвднем
пшеницями, i дiвочими пiснями, i солодкою тугою, од якої серце не
завмирає, а збирається ширше охопити життя.
Опiвднi Дмитра i Тура викликали у штаб партизанського з'єднання.
- Ось вони, герої нашi, - привiтав їх Кошовий. - Вирушати на з'єднання
з Червоною Армiєю готовi?
- Завжди готовi, Iване Васильовичу!
- Радянськi вiйська пiдходять до лiвого берега Бугу. Фашисти
закрiплюються на правому. Нам треба скинути їх у воду, дати дорогу нашим
танкiстам i пiхотi.
* * *
Палала, двигтiла i гримiла страшними громами березнева нiч. I коли
ущухли на лiвому березi гармати, на правому, вздовж хвилястої лiнiї Бугу
знялися угору червонi ракети.
Дзвiнкий холодок i напруга пробiгли по тiлу, коли Дмитро пiдняв в атаку
свiй загiн. Заборсалась, задвигтiла навколо темрява, неначеб зводила i
перекочувала густi м'язистi вiтри. Охкало i зiтхало пiд ногами п'янке
бездорiжжя, чорне i крупчасте, немов розбухла гречана каша. Парувала
земля, парували луги, i лiнiя Бугу вгадувалася по хвилястiй непохитнiй
смузi туману, по блiдих сполохах ворожого вогню, по гуркоту розривiв.
Вiрилось i не вiрилось! Невже ця тумання стiна - остання" перепона?
Невже Велика земля от-от з'єднається iз ними i огорне своїми дужими
крильми замучений край, проллється живою водою над попелищами, приголубить
материнською рукою своїх дiтей?
Вiрив Дмитро i вiрити боявся, стримуючи серце i думи. бо вони раз од
разу починали забiгати вперед, так неждано освiтлюючи якусь милу картину,
що починало щемiти в очах од фiзичного наближення усього, про що думалось
i мрiялось. I аж до самих нiг котився холод, коли врiзалась несподiвана
думка: а що коли щось трапиться на порозi щастя?.. Дурниця. Не трапиться.
Злiсно вiдкидав її, i розум починав працювати тверезiше, входячи у звужене
коло своїх обов'язкiв.
Пролунали першi пострiли партизанської артилерiї, i вогники розривiв,
неначе багрянi гнiзда, вирiзьблялись аж за обрiєм, де була рiка.
Тисячне "ура!" грозою сколихнуло податливi набряклi луги. Задудонiли
кулемети, глухо у вогкому надбережжi затрiщали автомати, рушницi.
В страшному, неспинному поривi вривалися партизани в траншеї, доти, i
темiнь наповнялася синюватим мигтiнням пострiлiв, i намистами трасуючих
куль, одчайдушною метушнею боротьби, передсмертними криками i хрипом.
Запахло димом, прiсною кров'ю i солодкуватим пiдiпрiлим плавом.
Рукопашний бiй то вибухав iз новою силою в якiйсь мiцно укрiпленiй
складцi берега, то завмирав, придушений багнетом i кулею. Уже надходив
ранок, i поблiдли гнiзда розривiв, коли, кидаючи зброю, шинелi, усе добро,
метнулись рештки очманiлого ворога бiгти в сiре бездорiжжя, попадаючи пiд
кулi та на багнети резервних взводiв,
Пiдмиваючи хвилею ворожi трупи, тихо i спокiйно хлюпав бiля
схвильованих од напруги i радостi бiйцiв зеленуватий Буг...
I тодi на лiвому березi загудiли, заспiвали невидимi мотори. Згодом у
неясному свiтанку окреслились обриси танкiв.
- Нашi танки гудуть! Нашi! Нашi! - радiсно вигукнув Пантелiй Жолудь.
Глянув на свого улюбленця Дмитро, i здивовання з острахом мiнились в
його очах: Пантелiй був без кожушка i босий.
- Ти що собi думаєш? Що наробив?! - напав на нього.
- Така бiда трапилась, товаришу командире, - винувато наблизився до
нього Жолудь. - Скорiше хотiлося до траншей добiгти, от i кинув кожушок. А
потiм правий чобiт розвалився. Скинув його... не побiжиш же в одному... А
тепер i сам не знаю, як такому наших братiв зустрiчати.
Дмитро, обводячи очима партизанiв, побачив, що чи не половина з них
лишилась без кожушкiв i пiджакiв, а тi, що мали повстяники, теж були
босими.
Пiдкликав до себе Гаценка:
- Начальнику, де хочеш, з-пiд землi викопай, з колiна виколупай, в селi
дiстань, а хлопцiв одягни. Така радiсть, а вони можуть... Поганяй!
- Слухаю, товаришу командире!
Танки наблизилися до самої води, i Пантелiй Жолудь кинувсь на човнi
перепливати Буг. Через кiлька хвилин з того берега почувся його мiцний
схвильований голос:
- Хлопцi! Цiлую наших танкiстiв! Червоним танкiстам слава!
I на мить настала така тиша, що здалося - не хвиля ударила в берег, а
розiрвався снаряд. А потiм сколихнулася жива партизанська хвиля. Полетiли
угору шапки, пролунали пострiли, зi сльозами на очах бiгли партизани до
рiчки, входили у воду, щоб краще побачити героїв-визволителiв.
I раптом ахнули всi: iз щiльно прикритими люками, розколихуючись,
неначе велетенськi човни, машини на повнiм ходу кинулись в рiку.
Роздалися, закипiли сiрозеленi хвилi, i танки, то зникаючи, то знову
з'являючись з води, все ближче i ближче пiдпливали до партизанiв.
Ось уже над шумовинням в обведених кругах засiяли червонi зорi, на
бронi закрасувалися хвилюючi слова: "За Батькiвщину!", "За Сталiна!".
На березi, стiкаючи струмками, машини зупинились, i з люкiв виглянули
усмiхненi, засмаглi хлопцi в шоломах, молодi, здоровi, сiяючи оповитими
славою i подвигами орденами та медалями.
Кинувсь Дмитро до танкiста i, вже стискаючи його в обiймах, неначе
крiзь сон, почув вiд Бугу на диво знайомий голос:
- Зустрiчаються, значить, з партизанами нашi. I я не проти чмокнутись
iз ким, потримати, значить, якогось землячка у обiймах.
Проясненими очима глянув Дмитро на рiку. На човнах наближались до
берега пiхотинцi. I вiн безпомилково пiзнав у невисокiй кремезнiй постатi
з командирськими погонами свого товариша.
- Варивоне! Чи не ти спiшиш свого земляка обняти?!
Попрощався iз танкiстами.
- Дмитре! Брате!.. А щоб тебе чорти вхопили! - Варивон для чогось
махнув рукою, прямо вскочив у воду i, обганяючи човен, кинувся вперед.
На березi рiдної рiки обнялися друзi, засмiялись, зiтхнули,
просльозились i знову засмiялись.
- Топаєш, значить, Дмитре, по бiлому свiту?
- Топаю, товаришу лейтенанте. Нiчого не зробиш - така наша доля:
фашиста бити, а самим жити.
- Це ти добре сказав. Ну й молодчина ж ти, Дмитре! Мiцний, як броня!
Орденами сiяєш. Певне, добре партизанив?
- Та нiби нiчого.
- Тiльки посивiв трохи, - ударив рукою по плечу i раптом споважнiв, в
голосi почулась тривога i хвилювання:
- Не знаєш, домашнi мої живi? Василина, дiти?..
- Живi, Варивоне. У моєму загонi знаходяться. Забiжиш, може, до них. Це
тридцять кiлометрiв звiдси.
- Нi, зараз нема часу. Я в першому ешелонi. Треба ворога добивати.
Передаси їм мiй низький гвардiйський уклiн. Поцiлуєш за мене. Скажеш одно:
"Даремно солдатського хлiба Варивон не їв. Фашиста добре бив. Недарма
зовуть мене офiцером прориву. Ще скажеш, - усмiхнувся, - заробив два
ордени i неодмiнно думаю повернутися додому..." Може пiзнiше й заскочу на
денькiв пару...
- Наших людей не доводилося стрiчати? З села?
- Нi. В газетi читав про Свирида Яковлевича Мiрошниченка. Великi дiла
робив чоловiк! Був комiсаром вiдомого партизанського з'єднання. Аж у
Брянщинi довелося воювати, Герой Радянського Союзу.
- Оце радiсть! Певне, скоро i до нас Свирид Яковлевич приїде, - зрадiв
Дмитро.
- Напевне. I про Леонiда Сергiєнка трохи знаю. Статтю про нього читав.
Обранець Москви!
- Бойовий хлопець.
I зав'язалась та переривчаста розмова, коли розумiєш один одного з
пiвслова, хочеш довiдатись про все, перескакуючи з п'ятого на десяте,
почуваючи не тiльки насолоду, радiсть зустрiчi, а й значущу певнiсть свого
чесного, недаремно прожитого життя, що опромiнює душу, як сонце опромiнює
глибокi рiки.
XLII
Квiтневого ранку паром перевiз їхню машину на Другий берег Бугу. Тихо
спiвала пiд просмоленою обшивкою вода; зелена спiнена хвиля з шипiнням
розсипалась на пiску, глухо билась у зведенi i переплетенi корiнням
виступи, що вже просвiчувалися першими прозорими вогниками трав. Тут
колись Дмитро весною тисяча дев'ятсот сорок другого року уперше почув плач
полонянок. Розгромив, розiгнав карателiв, i знову розiйшлися дiвчата по
зчорнiлих од горя селах, а дехто - до загону пiшов. А он на пагорбах помiж
деревами забiлiли хати. В цьому селi його партизани знищили каральну групу
СД. Дмитро, охопивши рукою Андрiя, за звичкою стримував усмiшку.
По небу паслися пухнастi отари, їхнi хвилястi окрайцi були налитi
сяйвом, рельєфно видiлялися на голубих прогалинах. Зеленою притьмареною
смугою вiддалявся Буг i, коли машина пiднялась вгору, далечiнь могутнiми
руками почала пiдiймати лiловосизi лiси. Орлино клекотала по яругах
весiння вода, била гарматними вибухами, спадаючи згори вниз.
Високо-високо, ледве не торкаючись хмарок, спiвали жайворонки; легко i
гордовито пролетiв тугий кобець; бiлокрилий бусел ходив по жовтозеленiй
долинi так поволi, неначе статечний господар за плугом. Хвилястими
розрiзненими димками парували поля, чекаючи колгоспника i плуга. I цi
весiннi шуми, i повiви, i барви, i картини не раз хвилювали i
заспокоювали. Дмитра. Але тепер усе вiдчувалось зовсiм по-новому, щось
дивовижне сталося в свiтах: вони не тiльки пропливали перед очима,
веселили, втихомирювали, а входили в серце, живi, неповторнi, як навiки
входять пiсня коханої, народження довгожданої Дитини, прощання iз дорогою
людиною. I погляд, { чуття його ширше охоплювали цi свiти, вони стали
стократ дорожчими, зрозумiлiшими, красивiшими i ближчими. Чому? I та
неясна розгадка, що часто пробивалась за останнi часи, зараз прийшла
несподiвано легко, як i здебiльша приходить пiсля довгих, не доведених до
кiнця роздумiв.
То ранiше вiн шукав у свiтлому привiллi розради, душевної рiвноваги i
захисту. А в годину лихолiття цього всього зажадала од нього його земля i
його велика рiдня. I вiн не залишився в боргу перед ними. Сповна життям
платив за те, що породило життя. I тепер Дмитро розумiв, що не тiльки
прямує до свого щастя, своєї любовi, своєї землi, а й вона наближається до
нього, доступна i радiсна, втираючи сльози скорботи i болю. I не пройшли
марно його роки, бо довiку будуть жити в пам'ятi тi села, лiси, долини
Побужжя, де вiн за свою землю рiзав, i бив, i топив скверну, що хотiла
гадючою слиззю отруїти весь свiт, виссати розум, ослiпити натхненний зiр,
усю величну прекрасну красу нового творця, затиснути все iржавим колючим
дротом.
Напливали подiї i згадки. Згадувались живi i мертвi, i радiсть
притьмарювала печалi, як отi хмарини притьмарюють сонце. I знову одходила
скорбота пережитого, бо не на нiй тримається життя.
Проминув незабутнiй партизанський парад 25 березня в напiвзруйнованiй,
обгорiлiй Вiнницi, оформлення документiв у селi Сокоринцях, прощання з
друзями, з Iваном Васильовичем, що переходив на керiвну партiйну роботу. I
все те огорталось такою душевною теплiнню, як весняна земля огортається
першим паром.
- Дмитре Тимофiйовичу, Великий шлях пiдiймається, - нахилився до нього
Григорiй Шевчик, що стояв бiля кабiни.
Все бiльше розколювались хмари, i в небi вже струмували чистi голубi
рiки, i сонце то, неначе лебiдь, випливало на глибокi ополонки, то знову
заховувалось в просвiтленому об'ємистому бескеттi.
Дмитро легко скочив на ноги, а за ним почали пiдводитися з брезенту
Тур, Созiнов, Андрiй, Соломiя, Нiна i Ольга Вiкторiвна.
Голубою хвилею пiднiмалася над теплими нивами i вигиналася, немов
наближаючись до своїх захисникiв, споконвiчна дорога. Полудневе небо
раптом, розганяючи навкруги тiнi, сiйнуло срiбним зерном, i Великий шлях
ожив, зашумував, неначе рiка. Край неба пiднiмалась стара могила i, немов
побратим, пiдходила до братньої, партизанської, що iще не встигла нi
обвiтритись, нi зарости степовим духмяним зiллям.
Шляхом їхали, йшли натомленi, схудлi, але веселi люди, що поверталися з
неводi. У невеликий двоколiсний вiзок упрягся лiтнiй чорнобородий селянин,
позаду йшла жiнка, пiдпихаючи руками цю немудру споруду, а у виплетенiй з
лози люльцi, тiсно притулившись одне до одного, немов пташенята у гнiздi,
сидiло тройко, одно в одно чорнявеньких дiтей.
- Найдорожчий скарб везуть, - глянув Созiнов на Нiну i посмiхнувся.
- Найдорожчий, - повторила вона.
Ось уже промайнули напiвзруйновану топографiчну вишку, i попереду
могутньо звелися два дуби-однолiтки. На плечi їм небо поклало бескеття
хмар, що хотiло i не могло придавити своєю вагою мужньої гордовитої сили,
яка й досi не поскидала торiшнього листу.
Прискорено дихаючи вiд щемливого хвилювання, Дмитро, неначе вино, пив
iще розрiджене квiтневе повiтря, любувавсь i вбирав очима i поля, i чорнi
дороги, i дальню луку лiсу, i столiтнi розлогi липи; вони уже вiяли тим
прiснуватим глеєм, що сповиває кожен листок у набряклiй брунцi. Вдалинi по
неясних обрисах кущiв вiн пiзнав примхливi обриси трьох ставкiв, i
молодiсть на мить вiйнула над ним сумовито-радiсними згадками i знову
вiдплила, як човник до другого берега.
Наближалися сади його села, переполовиненого, знiвеченого, спаленого.
Наближався той свiт, з яким вiн нiколи не розлучався, навiть у снах, в
якому вiн родився, жив i помре, в якому родилися його дiти i родяться його
внуки. I вiн з людьми буде оновлювати, загрунтовувати рани, переорювати
рудi пожарища, зводити новi хати, обсiвати добром свою землю, виходити в
молочно-голубi свiтанки з сiячами, добрiючи серцем, будувати щастя. Для
цього варто було жити i боротися, за це з легкою душею можна було i
померти.
На високiй обочинi Великого шляху вiн побачив жiнку iз дiвчиною. I
скорiше чуттям, нiж розумом чи очима, пiзнав свою дружину.
"Видно, не вперше виходить зустрiчати", - прискорено забилося серце, i
вiн кулаком ударив по кабiнi.
- Югина Iванiвна стрiчає вас, - вiдчинив дверцi Пантелiй Жолудь.
- Югина Iванiвна. Ти жени машину в село. Пiшки пройдемо! - зiскочив з
Андрiєм на землю. Почув знайомий, здивований i радiсний вигук, на ходу
поправив кобуру парабелума i кинувсь назустрiч дружинi. Привiтний голубий
погляд так само чисто вiйнув, як в давнi лiта. Тiльки в куточках очей та
пiд очима уже виткалося тонке плетиво зморщок, в густому пасмi волосся
де-не-де срiблилось павутиння та рiзкiше окреслились лiнiї бiля рота.
- Прибув, Дмитре мiй! - задихаючись, поцiлувала його й Андрiя. Потiм
витерла очi хустиною, осмiхнулася i ще раз припала устами до Андрiя i до
Дмитра.
- Тату, покинь! - смiючись, закричала Ольга, коли вiт пiдняв її аж до
гiлля розлогої липи.
- От i не покину! - гойднув дочку влiво, вправо, а потiм, розчервонiлу
i радiсну, обережно опустив на землю. - Ростеш нiвроку. Видно,
партизанський хлiб у користь пiшов!
- А ви ж думали! Не тiльки вам пiшов у користь, а й нам усiм... Андрiю,
це правда, що тебе ще й партизанською срiбною медаллю нагородили?
- Правда.
- Це коло тебе менi буде боязко навiть сiсти.
- Авжеж, боязко. Як почнеш витребеньками сипати, то перепаде, -
жартiвливо замахнувся рукою на сестру.
- Ой, не буду! - так само жартома одхилилась од брата i пiшла поруч з
ним попереду батькiв.
- Що тепер будеш робити, Дмитре?
- Завтра ж починаємо господарювати з Григорiєм у колгоспi.
- Хоч би вiдпочив трохи... Можна було б за три роки.
- Нi, не можна. Давали на мiсяць вiдпустку - вiдмовився.
- Чому? - здивовано поглянула на чоловiка, а той, поволi iдучи по
протряхлiй, iще податливiй землi, розважно почав розповiдати:
- Роботи стiльки тепер, що грiх забути про це. Ще фронт жде нашої
пiдмоги... А потiм, коли почну спочивати, - захворiю. За цей час у напрузi
тримав себе. А чуть попущу попруги - з нiг слабiсть звалить. Так, щоб не
хворiти, треба зразу десятим потом омити себе, простуду розiгрiти,
розiгнати... Он якi дiла. Ну, а ти ж як? - подивився примруженим ласкавим
поглядом на дружину.
- Я? - притиснулася ближче до чоловiка. - Радiю, печалюсь i знов радiю
- усе разом напливає, Дмитре, - усмiхнулась, зiтхнула i знов усмiхнулась.
За деревами коливались обриси обвугленого села, чорни ми озерцями
плямились руїни дворiв. Та, одначе, десь у долинцi бринiла дiвоча пiсня, а
з другого боку рiвномiрним цокотом вiдповiдала сокира i м'яко шерехтiла
поздовжня пила по деревинi.
I шумiв весняним шумом широкий шлях, велично i легко здiймаючись над
притихлим перед пробудженням безмежним привiллям.
[1] Кам'янець-Подiльської областi
[2] Тепер Майдан Курилiвський, Лiтинського району. Вiнницької областi.
[3] Бур'ян.
[4] Блузка.
[5] Передня частина човна.
[6] Притулку.
[7] Добрий вечiр, друже!
[8] Добрий вечiр, брате!
[9] Оставайся здоровий, брате.
[10] Привiт Iлянi.
[11] Яка диявольська робота!
[12] Тризубцем.
[13] Гестапо.
[14] Усi iменники в оголошеннях друкувалися за нiмецьким правописом з
великої лiтери.
[15] Ми кинули воювати (по-мадьярськи).
[16] Наймит.
[17] Мадьярськi партизани!