Страница:
- Все готово?
- Все. Тiльки пiдпалити. Не побоїшся у воду лiзти?
- Чого там боятися? Не тiльки у воду не побоявся б полiзти...
- А й куди? - примружився Степан.
Навiть у вогонь, - вiдповiв ухильно, але багатозначно.
Хороший ти, Андрiю, хлопець. Шкода, що занадто малий. Проте це з роками
пройде. Побiгли.
Андрiй найшов очима в просiцi коня i кинувся наздоганяти Степана. За
останнiй час пiдпарубок був чогось посмутнiв i одночасно подобрiшав. Щось
трапилося з ним. Не знав Андрiй, що i Степан мучився: Дмитро Тимофiйович
поки що не брав його до загону.
Неначе лебiдь, купалося сонце в лiсовому озерi, воно вiд краю заросло
чубатим очеретом i широкою рогозою. На щастя Андрiй помiтив у заростях
старий довбаний човник, витяг його на берег, дiстав -тичку замiсть весла.
- Кидаю! - пiдпалив Степан бiкфордiв шнур, кинув тол у воду, а сам
притулився до верби.
Нескiнченно довго тягнувся час. Нарештi почувся вибух, i райдужне
склепiння пiдвелося посеред озера, заграло сяйвом.
Хлопцi кинулись до човна. На зелених сплесках ряботiли оглушенi щуки,
плiтки, бiлiло i розтiкалося шумовиння малька.
- Хватить на вечерю! - захоплено вигукнув Степан. Вiн iще хотiв кидати
тол, але Андрiй розрадив:
- Може якийсь нiмець чи полiцай почує, тодi не оберешся лиха.
Швидко рибу уклали в торбинки, затягнули човен у очерет, а самi побiгли
до лiсу на старе мiсце.
- Коли б це так фашиста глушити, як рибу, - прикриваючи травою торбину,
промовив Андрiй.
- Не побоявся б?
- Не побоявся б, - огрiвся поглядом з жадiбними очима.
- Андрiю, - пiдсунувся Степан до хлопчика. - Давай на пару будемо
германа бити. Шляхи мiнувати. Диверсiйною групою станемо. Розумiєш -
диверсiйною групою. Згода?
- Скiльки я вже про це думав! Звiсно, згода. А ти вмiєш мiнувати?
- Умiю. Я на маневрах бачив практику. Жаль, що в нас залiзниця близько
не проходить - доведеться на дорозi встановляти.
- Тол у тебе є?
- Все є. Тiльки поклянiмось, що нiколи не видамо один одного, в яке б
лихо не попали. Клянiмося, що вiрно, як дорослi, будемо захищати свою
Батькiвщину.
- Клянуся! - пiдвiвся з землi Андрiй, блiдий i гордовитий.
- Клянуся! - повторив Степан, i потиснув руку своєму меншому друговi.
- Завтра вранцi скрiпимо свою клятву дiлом.
- Нi, тiльки пiслязавтра можна, бо треба скриньку зробити так, щоб
нiхто не бачив...
Туманного свiтанку, коли волога дорога перекочувала через себе клуби
їдкої холодної пари, Степан заклав саморобну мiну в неглибоку ямку i
обережно засипав її щебенем.
- Зрозумiв усе, старий?
- Зрозумiв, - прошепотiв Андрiй, i обоє обережно кинулись у лiс. - Хоч
би хто з наших людей не пiдiрвався.
- Не пiдiрветься. Фашисти так рано не пускають, - заспокоїв Степан. - Я
все врахував, дєтко.
Через пiвгодини вдалинi загула машина, i хлопцi ще далi подалися в
гущавiнь.
- От вона тiльки колесом наскоче, паличка переломиться, бойок ударить у
капсуль - i полетить машина в безвiсть i трiстя.
Припавши до дерев, здригались од кожного звуку. Але бурчання машини вже
розсочилося в туманнiй тишi. Згодом iще проїхало кiлька машин. На сходi
невидиме сонце накидало на зеленаву голубiнь нерiвне пiвколо блiдосвiтлих
покручених мазкiв, а вибуху й досi не було.
- Що воно таке? - хвилювався Степан. - Може капсуль негодящий? А може
помiтили фрици? Так нi, - маскували добре, - заспокоював себе i здвигав
плечима.
Ще прогуркотiла машина. I неждано розрив приголомшив їх. Аж поприсiдали
хлопцi, а потiм полетiли до коней, щоб скорiше переїхати в iншу дiброву.
- Одна машина є на нашому рахунку. Чуєш, на нашому! - сяючи усмiшкою та
бiлими пiдкiвками дрiбних зубiв, пригинаючись до коня, повернув Степан
голову до Андрiя.
- Менi аж не вiриться, - стримано вiдповiв Андрiй. I в цей час йому так
захотiлося побачити батька, приторкнутися до його мiцної руки, що вiн
мимоволi, схиляючись на гриву коня, примружив очi, щоб яснiше уявити свого
рiдного тата.
- Приїхали! - гукає Степан i по-змовницькому, однiєю бровою, пiдморгує
Андрiєвi.
- Приїхали!.. - Чуючи бурхливий приплив сили, Андрiй на всьому скаку
зсковзає з шиї коня на траву i легко бiжить I уперед, щоб не впасти на
розколихану землю. З-пiд його нiг двома райдужними струмками бризкає i
летить наполохане листя. Степан стає в гордовиту позу, ще раз пiдморгує
Андрiєвi, мовляв: ну, як дiла, малеча, - i, збивши картуз на саму макiвку,
починає завзято спiвати:
Тобi, фрицю, в землi гнити,
Менi молодому мед-горiлку пити...
Увечерi хлопцi дiзналися, що на шосе пiдiрвалась машина з фашистами.
Вбито шофера i чотирьох солдатiв.
- На мiй рахунок запишемо трьох фрицiв, а на твiй - двох, - твердо
вирiшує Степан. - Тобi, може, шкода половину фриця? - говорить таким
тоном, що виключає всякi заперечення.
- Нi, не шкода.
- Отож бо i є. Старшинство треба понiмати!
XLIII
Поспiшала Соломiя i дух затаювала. Не чула, як били по головi, в
обличчя вогкi вiд туману кущi, безлиста рокита, гiлки дерев. Чи то лiсовi
шуми, чи кров так гудiла в головi? I думала, i думати боялась про свого
рiдного батька.
"А що як нема? - аж вiдкидало назад. - Нi, нi! Є мiй тато!" - бачила в
уявi його бiля вуликiв, самотнього, запечаленого.
Пiт великими краплинами виступав на обличчя, посолив зашерхлi губи i
теплою росою падав на землю. А всерединi то спалахував жар, то розтiкався
холод.
Вона зараз забула за все, тiльки iнстинктивно вiдчула, що хтось iде за
нею, бо в уявi, блискавично змiнюючи одна одну, проносились картини
дитинства, юностi - все, зв'язане з образом батька. Вона навiть чула, як
пахнуть пергою його шершавi, почорнiлi пальцi, як вiє тютюном од сивої, аж
позеленiлої бороди.
Мало не вдарилась грудьми об ворини, що огороджували лiсовий сад, i
зупинилась, щоб хоч перевести подих. Хiба ж не вона приїжджала сюди по
яблука, грушi? Хiба не тут її першi дослiди налилися теплим соком i
закрасувались плодами, наче новорiчна ялинка? Ось i черешня темнiє, з якої
колись падала на росисту траву. Ще трохи пробiгти по стежцi, i роздасться
лiс, огинаючи широкими крилами прогалину. I пiдсвiдомий острах враз сипнув
шматочками льоду за спину. Бiгцем уперед.
- Ой, - опускає хустку на плечi i, чуючи приплив недоброї млостi,
обважнiлою рукою невмiло розстiбає блузку. А пальцi мимохiть ударили по
вогкому дерев'яному даху вулика. Стривожений бджолиний гул обрадував її.
Прожогом кинулась до хати, що ледве обрисовувалась помiж деревами. Кiлька
разiв натиснула на клямку, i залiзо гулко задзвенiло в сiнях - видно, там
стояли порожнi кадуби.
Як довго тягнеться час! Її серце мало не вискочить з грудей, а обличчя
раптом починає стягуватися. Ще раз бряжчить клямкою, i в цей час
вiдкриваються хатнi дверi.
- Хто там?
Чує такий знайомий голос i, захлинаючись од хвилювання, ледве
промовляє:
- Це я, тату. Соломiя ваша. Ой, таточку!
- Дитино моя! - забилося в сiнях. Вiдчиняються дверi, i вона млiє на
батькових грудях, вiдчуваючи, як на неї пахучим дощем посипалась борода.
- Соломiє! Доню! Жива? Здорова? - тягне її до хати i знову цiлує,
по-старечому м'якими губами.
- Жива! Здорова! - i сльози зриваються з її очей, як перше зривався пiт
з обличчя.
- А я вже тебе, доню, був поховав, як довiдався через Дмитра
Тимофiйовича, що фашисти перерiзали шлях. За журбою мiсця не мiг собi
знайти.
- Де тепер Дмитро Тимофiйович?.. Ой, таточку, рiдний! Чи скучили так за
мною, як я за вами?
- Ще й питає! - I вона вперше бачить сльози на його очах, зморшках,
бородi. - А Дмитро Тимофiйович у партизанах. Ранiше був бригадиром, а став
командиром, - промовив пошепки, прихиляючись до неї.
- От молодчина! - захоплено вигукує. - I вже що-небудь зробив його
загiн?
- Куди твоє дiло! Ворочають свiтом хлопцi, аж земля гуде. Побачишся з
ним.
I Соломiя тiльки тепер згадує за Михайла, б'є себе рукою по головi:
- Тату, в нас нiкого нема?
- А хто ж має бути?
- Так ждiть зараз гостя! - i прожогом вибiгає з хати, бiжить до вуликiв
i попадає просто в обiйми командира.
- Ой! Це ви, Михаиле Васильовичу!.. Просимо до хатi!. Пробачте менi.
Тато живий!.. Ой, яка я дурна стала... Голова обертом iде.
"Яка вона хороша!" - Мiцно вбирає у себе медовий повiз, що ллється iз
сiней в осiнню нiч. Притримуючи Соломiю за руки, Созiнов тихо ступає на
порiг.
Вiд хвилювання дiвчина навiть не помiчає, що її пальцi стискають пальцi
командира
- Просимо до хати, - наближається до нього Марко Григорович. -
Притомилися, в лiсах блукаючи?
- Не мандрiвка, а бездiяльнiсть притомила, - Михайло обережно i
шанобливо здоровкається з пасiчником.
- То для вас знайдеться у нас робота!
- Пасiку стерегти?
- Нi, трутнiв викурювати.
- Щось у вас є на прикметi? - радiсно схоплює натяк.
- Аякже. А поки по невеличкiй i вiдпочивати... Ще крiзь сон вiн чує
метушню Соломiї бiля печi, i смiх, i щасливий голос Марка Григоровича.
- Вставай, хлопче, гарячi млинцi їсти, - вiдхиляє половинку дверей
старий пасiчник.
- Єсть вставати! - широко осмiхається i мружиться вiд сонця, що
бризками обмивало шибки. - То коли почнемо трутнiв викурювати?
- Не терпиться?
- Не терпиться.
- Почекай трохи... Деньок який сьогоднi ловкий. Чи не ви його з собою
принесли?
- Соломiя вам його приставила.
- А вона може, ~ смiється Марко Григорович. - Вона у мене як веснянка.
Пiсля снiданку, коли Марко Григорович вийшов з хати, Соломiя
повiдомила:
- Везе нам поки що, Михаиле Васильовичу. Командиром партизанського
загону в цих лiсах бригадир нашого колгоспу. Завзятий чоловiк.
- Невже? - радiсно подивився на дiвчину.
- Так батько сказав. Пiдемо в партизани?
- I ти пiдеш?
- А як же може бути iнакше? Чи, по-вашому, буду вулики стерегти? -
здивувалась i образилась.
- Нi, трутнiв викурювати, - згадав слова пасiчника, засмiявся.
* * *
Темнi, шелестливi i таємничi осiннi ночi в лiсi. Тривожно спiває над
тобою розгойдане верховiття, а земля озивається сонним зiтханням опалого
листя. Страшно тюгикне сова, м'яко, як тiнь, зашелестить оксамитними
крилами, i смертельний крик зайця, схожий на плач немовляти, вiйне над
землею. Крiзь волокнистi хмари проб'ється молодик i знову, темнiючи,
загорнеться в чорне шмаття. Часом вiтер iз лiсового озера донесе пiвсонний
качиний крякiт та сумовитий кергикет бiлогрудих кажар.
Уже кiлька ночей з тривогою i надiєю прислухається Созiнов до лiсових
перегукiв. Тiльки не вплiтається в них чоловiчий голос, хода. Пообiцяв же
командир Марку Григоровичу, що пришле свого чоловiка, а не присилає.
Вбираючи в себе неясне сплетiння лiсових звукiв, Созiнов у думках
переносився в тi мiсця, де почнеться нова сторiнка його бойового життя...
I чим бiльше думав про Соломiю, тим бiльше вона вiддалялась вiд нього.
Тiльки найяскравiше вирiзьблявся образ командира партизанського загону,
про якого чимало розповiдав Марко Григорович...
- Пора спати, Михаиле, - наче здалека долiтає глухуватий голос. - Не
бiйся, прийдуть за тобою. Певне, хлопцi на роботi були. Роботящi вони.
Кiлька груп карателiв у дим розметали. Ну й на залiзницi порядки наводять.
Лежить там обгорiлого залiзяччя, як смiття. З остраху фашисти почали
навколо залiзницi вирубувати лiси. Воно таке дiло. Фашист лютує, а
партизанський загiн росте. Дуже тямущий комiсар у загонi. До роботи
пожадливий i слово сердечне має. Поговорить iз людьми - свiт у очах
мiняється. Ти теж комунiст?
- Комунiст.
Коли б уже скорiше приступати до дiла! Пiрнає у плани партизанських
операцiй, наче й справдi вже перебуває в загонi Горицвiта...
Далеко за пiвнiч, коли вже осiння вогкiсть добирається до кiсток,
заходить у хату i, втомлений сподiванням, лягає на топ-чан, а думки
кружляють i кружляють, просячи дiла, широкого i завзятого...
I знову сниться йому штаб першого дивiзiону в напiвтемнiй землянцi. Вiн
готує данi артпiдготовки, а над картою сидить начальник розвiдки старший
лейтенант Зуєв.
- Звони Туру, - наказує зв'язкiвцевi i в той же час чує, що з Туром
щось сталось.
"Як же йому дзвонити, коли третя батарея загинула", - пригадує, проте
пильно дослухається до голосу зв'язкiвця.
- Буг! У телефона Буг! Товаришу лейтенанте, - передає трубку боєць.
- Це Буг? - з тривогою вслухається у вiдповiдь, мiцно притискуючи
трубку до вуха.
- Буг слухає, - чує чiткий спокiйний голос Тура.
- Тур? Це ти? - дивуючись, радiсно запитує. I чує ще чиюсь мову i
здивований плескiт жiночого голосу... Неначе Соломiя? Що воно таке?
- Созiнов!.. Мiша! Дружок! - вигукує Тур.
I командир розплющує очi, здивовано пiдводиться на лiжку i нiчого не
може зрозумiти. Чи це сон, чи марево? Його охоплюють чиїсь проворнi, мiцнi
руки, i знову лунає щасливий схвильований голос Тура:
- Мiша! Михайло Созiнов! Живий! Яким же побитом, дружище!? Та невже це
ти?
Вiн зiскакує з лiжка, незрозумiле i здивовано водить очима. Потiм
догадується про все i охоплює руками невисокого, тонкого Тура.
- Сава! Тур! Сниться чи не сниться!? А щоб тобi всячина! Як же ти мене
пiзнав?
- Ще й питає! Я тебе й на тому свiтi впiзнав би! - смiється Тур,
звiльняючись з -мiцних обiймiв товариша. - Почекай, бо костi розтрощиш,
хай йому дiдько. Полiцаї не додушили, а тепер товариш додушить.
П'янiючи вiд радостi, вiн забуває про все. I тiльки згодом помiчає, що
в хатi стоїть iще високий ставний чоловiк середнiх рокiв з невеликою
кучерявою бородою, а бiля нього в шинелi, з двома гранатами за поясом,
молодцюватий парубок.
- Знайомся з командиром партизанського загону.
- Дуже приємно. Лейтенант Созiнов. Чув про вас багато, - стискає мiцну
руку.
- I про вас чув, - примружується Дмитро.
- Вiд кого? - дивується.
- Комiсар не раз розповiдав.
- А, вiн може наговорити всього, - всмiхається i знову ближче пiдходить
до Тура.
Iще випробовують один одного руками, неначе сумнiваються, що дiйснiсть
- не сон.
- I як воно може бути в життi? - щиро дивується Созiнов.
- Усе в руцi господнiй, - робить удавано покiрний вираз Тур, i вся хата
вибухає смiхом. - Куди ж ви тепер, товаришу рудий пасiчнику, соiзволите?
Пасiки у нас нема, а штаб знаходиться пiд деревом - i дощ капає, i вiтер
продуває. А у вас органiзма тендiтна - на бiлих постелях спите,
- Товаришу комiсаре, хоч старшим помiчником молодшого куховара
приймiть. Уже як-небудь наваримо вам юшки, що в животi три днi бурчатиме,
а на четвертий дуба дасте.
- Коли зброя є, то може командир i прийме. Вiн у нас без зброї i
рiдного батька не взяв би.
- Та є така-сяка цяцька, тiльки не доберу, як вона стрiляє - чи дулом,
чи держалом, бо те i друге кругле.
I за тими словами, не удавано нiжними, а солонуватими, перемежованими i
згадками, i жартами, i просто, здавалось би, дрiбницями в таких випадках,
криється справжня дружба, любов.
Добре i щиро смiється Тур, як давним-давно не смiялось. Марко
Григорович дiстає лiтр самогонки, хвалить:
- Чорти б його батька вхопили. Таку iз слив женуть самогонку, що нащо
вже я чоловiк не питущий, а набираюсь, як чiп. Дмитре Тимофiйовичу, тобi
на покутi сiдати...
- Чому ж менi?
- Не за чин, а за роботу.
- Тодi Тура садовiть.
- Обох. Ви ж у нас отецькi дiти! Це саме головне.
- Оце коли б побiльше таких дiтей, то не переводився б свiжий фашист у
пеклi, - обзивається Пантелiй Жолудь.
"Он якi вони, народнi месники", - з захопленням i заздрiстю оглядає
Тура, Горицвiта i Жолудя. Хочеться сказати їм щось приємне, радiсне,
значуще, але, як i здебiльшого буває в таких випадках, не знаходиться
потрiбне слово, а те, що крутиться в головi, здається дрiбним i
неповноцiнним.
- На радiсть нам, на погибель ворогам i всiм сучим синам, що роблять
горе нам! - пiдiймає першу чарку Марко Григорович.
"Нема сюди Варивона. Вiн i випив би, i наговорив би, i дiла - гори
перевернув би", - згадує Дмитро, прислухаючись чуйним ухом до кожного
звуку знадвору, хоч i стоїть там на вартi Федiр Черевик.
- Дмитре Тимофiйовичу, приймай його, - любовно киває Тур головою на
Созiнова, - начальником штабу. От побачиш, i мiсяця не пройде, а вiн тебе
своїми паперами викурить iз теплої землянки на мороз.
- I мене приймайте, - пiдводиться Соломiя з-за столу.
- Навiть пару днiв не погостивши? - хитає головою Марко Григорович.
- Не до гостювання тепер. Приймете?
- У нас нема пасiки, - хоче вiджартуватися Дмитро.
- Я серйозно кажу, Дмитре Тимофiйовичу.
- Серйозно? Ми поки що жiнок у свiй загон не приймаємо.
- Чому? - натягується голос у дiвчини.
- Чому? Де ж з вами дiнешся? Живемо в однiй землянцi...
- Дмитро Тимофiйович хоче запорозькi звичаї встановити у загонi...
Справдi, ми жiнок поки не приймаємо, а дiвчат можемо, - Тур непомiтно
киває Дмитровi.
- Так, значить, приймете мене? - насiдає Соломiя.
- А ти ж хiба незамужня? - перебiльшено дивується Дмитро. - Ну, що ж,
тодi нiчого не зробиш - доведеться прийняти. Тiльки не думай, що тобi з
медом буде. Помiркуй краще, - i знову косує на Тура, чи не смiється той.
Але Тур, незвично почервонiлий i радiсний, гаряче розмовляє зi своїм
другом.
Марко Григорович пильно дослухається до розмови Дмитра i Соломiї. Коли
ж усе пiшло на лад, вiн непомiтно вийшов з-за столу i попрямував у
ванькир. Через якусь хвилину у дверях поруч з пасiчником з'явилося
схвильоване, смагляве обличчя Ольги Вiкторiвни Кушнiр.
- Головиха прийшла до нас. I не пустив би, так начальство, - наче
розгублено повiдомив Марко Григорович i розвiв руками: що ж, мовляв,
зробиш з такими людьми.
- Ольго Вiкторiвно! - Горицвiт рвучко пiдвiвся з-за столу i пiшов
назустрiч молодицi.
- Дмитре Тимофiйовичу, рiдний... - мiцною рукою здоровкається з
командиром i зупиняється серед хати, по-дiвочому струнка, з гордовито
пiднесеною головою, а виразнi заволоженi очi з захопленням слiдкують за
кожним порухом мужньої постатi. - Чогось i в снах i наяву бачила тебе
тiльки партизаном. Завжди вiрила тобi, як своїй дитинi, як серцевi
своєму... Що ж, Дмитре Тимофiйовичу, була я в твоїй бригадi, а тепер
приймай до свого загону.
- Дмитро Тимофiйович жiнок не приймає, - весело обiзвалася з-за столу
Соломiя.
- Як не приймає? - нахмурилась Ольга Вiкторiвна. - Жартуєш, дiвчино.
- Звiсно, жартує, - спiдлоба глянув на Соломiю. - Чого розходилась? Що
ми, Ольги Вiкторiвни не знаємо?
- Та знаємо, - покiрно нахилила голову Соломiя i знову приснула. - Але
ж у вас тiльки одна землянка...
- Одна? - дивується Ольга Вiкторiвна. - То треба зараз же ще будувати.
А що коли, хай милує доля, хтось на сипняк захворiє?!
- Чуєш, як правильно сказано? - звертається Дмитро до Соломiї.
- Та чую. Але чи має Ольга Вiкторiвна зброю? В хатi заряснiли усмiшки.
Дмитро хотiв гримнути на Соломiю, але Ольга Вiкторiвна, метнувшись у
ванькир, принесла звiдти горбатого нiмецького автомата.
- Хiба ж не видно, кого приймаємо? - задоволене промовив Дмитро i почав
оглядати зброю.
XLIV
Похитуючись, Барчук увiйшов до хати i зразу ж зупинив погляд на
припухлому вiд слiз обличчi Горпини.
- Ти чого розрюмсалась? - кинув шапку на лаву, ретельно пригладжуючи
хвилястi вуса.
- Карпо покидає нас.
- Як покидає? Чи ти при своєму умi? Вночi прибув i вже покидає? Може з
п'яного розуму коники лiпить? - тверезiючи, гостро подивився на жiнку.
Горпина тiльки рукою безнадiйно махнула на дверi свiтлицi. Сафрон
поправив розкуйовджений чуб - i, молодцювате пiдiймаючи груди, посунув у
другу кiмнату.
Бiля столу стояв заклопотаний Карпо, змазуючи гасом автомат. Вогнистий
обвислий чуб закрив половину його обличчя, а на другу падала тiнь. Тому
лице його здавалося на диво чорним i чужим. Насупроти Карпа сидiла
мовчазна, iз мiцно зведеними у вузьку смужку губами, похмурена Олена. До
неї пташеням притулився Данилко.
- Слава Українi! - спробував пожартувати, але вiдразу почув, що його
слова упали, мов камiнь у воду.
Карпо пiдвiв похмуре обличчя вiд столу i стомлено, насмiшкувато
покосився на батька.
- Що? Хильнули? Веселi ви не по часу.
- П'ю, та розуму не пропиваю, - спробував бадьоритися, одначе вiд того
насмiшкуватого олив'яного погляду стало не по собi; крижаним струмком
почав просочуватися неспокiй, i знову заборсались думки, тривожнi, їдкi.
Не просвiтлювалось, як гадалось, його життя. Не було спокою в цьому
свiтi.
- Тiльки глядiть, щоб голови не пропили. Дуже швидко ви багатiти
почали. Пуповиною може вилiзти це багатство. Обережнiше, обережнiше треба
дiяти, - обвiв очима стiни, позавiшуванi найрiзноманiтнiшими килимами. -
Он у Балинi пiдсипали старостi трiйки у мед - здох, як пiвень од чемерицi.
- У мед? - насторожився, пригадуючи, що тiльки вчора вiн привiз вiд
Синицi дiжку з медом.
- У мед. А в Погорiлiй автоматом старосту вздовж плечей пересiкли.
- Партизани, значить?
- Авжеж, не нiмцi.
- Чорти його батька знають, що робиться на свiтi. Не можуть з купкою
головорiзiв ради дати! Одна розпуста тiльки кругом. Про Бондаря не раз
говорив, а з ним i досi панькаються. Чує моя душа, що є їхня рука у всяких
мiсцях. Коли б ото менi повна власть, я скоро дав би раду усяким таким...
- Пiшла писать губернiя! - криво посмiхнувся Карпо. - Є у вас первак?
Вип'ємо, чи що, на дорогу?
- Щось недобре надумався робити.
- Та наше дiло таке: побiгав за возом, побiжиш i за саньми. А не
побiжиш - голову, як курчатi, скрутять. - Повiсив автомат на стiнi i сiв
бiля дружини. Погладив куцими пальцями бiляве волосся Данилка, i хлопчик
перелякано заклiпав очима на батька.
"Син, а батька сторониться", - задумавсь Карпо, вдивляючись у сутiнки,
що наливали шибки холодною, прополiсканою вiтрами блакиттю.
За Олену навiть не подумав: усюди хватить такого зiлля - як не Галя, то
буде другая. Безпутнi жiнки, падкi на чуже добро i любов, стомлювали його,
наповняли все тiло чадною утомою й гулом, спустошували неряснi, але
допитливi думки, мiцну пружнiсть i силу, як серп спустошує зiлля.
Випили, помовчали. Настала та незручна тиша, коли самому не хочеться
випитувати, а спiвбесiдник уперто мовчить.
- Що воно в тебе трапилось? - нарештi присунувся ближче до окна Сафрон.
- П'ятки смальцем мажемо, батьку.
- Як? Вiдступає нiмець? - округлились очi у Варчука.
- Нi. Нам наказали у пiдпiлля йти.
- В яке пiдпiлля?
- Сам не доберу, в яке. I що воно, i до чого воно?..
- Смiєшся?
- Еге ж, на кутнi починаю смiятися.
- Що ж у тому пiдпiллi будете робити?
- Чорт його знає. Говорять одно, а, як подивлюся, на дiлi чи не iнше
вийде. Наше дiло теляче - крутять мозки, як хочуть.
- Остався б ти, Карпе, вдома. Брався б за господарство, - тихо
попросила Олена.
- Пiзно, жiнко, за господарство братися. Грiхiв плугом не переореш.
Доведеться служити менi, як мiдному котелковi з цiєю цяцькою, - хмуро,
проте театрально, взяв у руки автомат.
- Да, поганi дiла, - протягнув Сафрон. - Крутися ж, Карпе, щоб на добре
викрутити.
- За тим добром, надiйсь, не вгонишся. Зараз таке життя: їж, пий,
гуляй, рiж, бий. Прожив день - i те добре. Чорт його знає, не доберу свого
начальства: одним мотузочком крутилися з фашистом, на всiх перехрестях
кричали, що нiмець - щастя. А тепер - в пiдпiлля iди.
- А яка ваша полiтика до партизанiв?
- Бити їх.
- Ага! - багатозначно протягнув. - Це добра полiтика.
I з цього "ага" Карпо почав ухоплювати нитку розв'язки. Iще трохи - i
може догадка стала б оголеною iстиною, але всi цi думки приглушив склянкою
самогону: однаково, як плисти. В нього є тiльки один хиткий берег,
запаскуджений, брудний, а на другому мiсця нема.
Похрустуючи кiстками, устав iз-за столу. Вогненний чуб упав на лоба,
притьмарюючи блиск вицвiлих i спустошених очей.
I дивився вже на сина Сафрон, як на вiдрiзану скибку. I не батькiвська
бiль, а острах перед невiдомим ворушився в його душi.
- Коли ж думаєш iти?
- Сьогоднi вночi.
- А Крупяк тiкає?
- Нi.
- Вiн же теж... головорiз, ще який. Чого ж тодi не йде в пiдпiлля? Це,
сину, якась нова гра у пiжмурки.
- Напевно так.
- Може б до нього пiшов?
- Боюся.
- Крупяка боїшся?
- Його ж. А що коли ця гра в пiжмурки комусь потрiбна на якийсь час?
Тодi Крупяк видасть мене i не охне. Все вислужується, i злий, як пес
скажений, лютує, що вище начальника полiцiї не пiдскочив... Треба спочатку
рознюхати, що й до чого.
До болю не хотiлося кидати затишного кутка Навiть уже в думцi пожалiв,
що не зашився спочатку вiйни, мов короїд, у дерево. Але перед очима
вставали нiмi закатованi люди, i вiн мимоволi потягнувся до нiмецької
зброї, немовби в нiй знайшов захист од видiння.
"Тьфу! - яким тендiтним став. Напевно, про всякi там нерви не брешуть
лiкарi".
- Ти менi з оружiєм не шуткуй! Теж цяцьку знайшов! - -вiдступив у
сторону Варчук, коли на нього злостивим оком поглянуло дуло.
Подивився Карпо на перелякане обвисле обличчя батька, примружився:
- Страшно умирати?
- Коли б мав три голови, не страшно було б.
- То тiльки змiї бувають триголовими, - кинув, аби що-будь сказати.
Але цi слова пересмикнули Варчука i породили глуху неприязнь до сина.
Бо не раз доводилось Сафроновi чути, що люди обзивали його цим
прiзвиськом.
"Дарма, хай що хочуть кажуть, аби вiн пожив у свою волю. Бiльше менi
нiчого не треба на свiтi. Пiсля мене хай сама земля догори перекинеться".
Холодної ночi добрався молодий Варчук до неспокiйного голого лiсу i
чомусь полегшено зiтхнув, коли увiйшов у Куций яр. Навколо горбатились
тiнi, i Карпо, сам того не помiчаючи, також згорбився, шукаючи очима тiнi
з нацiоналiстичного "провода".
Ось i той шлях, вiд якого розсохою кинулися врозтiч двi вузькi,
притрушенi листом дороги. Цей сухий лист тепер шумiв, як водопад, жаринами
опiкав ноги, i Карпо старався стати на тi латочки оголеної землi, якi не
перехитували на собi жодного живого слiду.
Щось заколивалося попереду. Карпо, зриваючи з шиї автомат, стрибнув пiд
захист дерева.
На дорозi чiткiше окреслилися двi постатi в нiмецькiй формi. "Засiдка,
- майнула думка. - Я вам засяду", - люто притулив автомата до плеча. Але
зразу ж схаменувся. Гляди, за якогось здохлячого фрица на крайсвiту свої ж
братчики знайдуть i, як соняшниковi, голову скрутять.
Безшумно, зiщулившись, метнувся назад, i в цей час, мов насмiшка,
пролунали хрипкi слова:
- Слава Українi, героям слава!
Карпо мимоволi пiдтягнувся i, пригинаючись, заклешняв на дорогу.
Назустрiч йому в супроводi охоронника йшов сам заступник окружного
провiдника. На ньому була нiмецька шинеля синього кольору, високi нiмецькi
чоботи i есесiвський кашкет.
"Хоч би хвалену мазепинку з вилами[12] надiв". - Виструнчившись,
- Все. Тiльки пiдпалити. Не побоїшся у воду лiзти?
- Чого там боятися? Не тiльки у воду не побоявся б полiзти...
- А й куди? - примружився Степан.
Навiть у вогонь, - вiдповiв ухильно, але багатозначно.
Хороший ти, Андрiю, хлопець. Шкода, що занадто малий. Проте це з роками
пройде. Побiгли.
Андрiй найшов очима в просiцi коня i кинувся наздоганяти Степана. За
останнiй час пiдпарубок був чогось посмутнiв i одночасно подобрiшав. Щось
трапилося з ним. Не знав Андрiй, що i Степан мучився: Дмитро Тимофiйович
поки що не брав його до загону.
Неначе лебiдь, купалося сонце в лiсовому озерi, воно вiд краю заросло
чубатим очеретом i широкою рогозою. На щастя Андрiй помiтив у заростях
старий довбаний човник, витяг його на берег, дiстав -тичку замiсть весла.
- Кидаю! - пiдпалив Степан бiкфордiв шнур, кинув тол у воду, а сам
притулився до верби.
Нескiнченно довго тягнувся час. Нарештi почувся вибух, i райдужне
склепiння пiдвелося посеред озера, заграло сяйвом.
Хлопцi кинулись до човна. На зелених сплесках ряботiли оглушенi щуки,
плiтки, бiлiло i розтiкалося шумовиння малька.
- Хватить на вечерю! - захоплено вигукнув Степан. Вiн iще хотiв кидати
тол, але Андрiй розрадив:
- Може якийсь нiмець чи полiцай почує, тодi не оберешся лиха.
Швидко рибу уклали в торбинки, затягнули човен у очерет, а самi побiгли
до лiсу на старе мiсце.
- Коли б це так фашиста глушити, як рибу, - прикриваючи травою торбину,
промовив Андрiй.
- Не побоявся б?
- Не побоявся б, - огрiвся поглядом з жадiбними очима.
- Андрiю, - пiдсунувся Степан до хлопчика. - Давай на пару будемо
германа бити. Шляхи мiнувати. Диверсiйною групою станемо. Розумiєш -
диверсiйною групою. Згода?
- Скiльки я вже про це думав! Звiсно, згода. А ти вмiєш мiнувати?
- Умiю. Я на маневрах бачив практику. Жаль, що в нас залiзниця близько
не проходить - доведеться на дорозi встановляти.
- Тол у тебе є?
- Все є. Тiльки поклянiмось, що нiколи не видамо один одного, в яке б
лихо не попали. Клянiмося, що вiрно, як дорослi, будемо захищати свою
Батькiвщину.
- Клянуся! - пiдвiвся з землi Андрiй, блiдий i гордовитий.
- Клянуся! - повторив Степан, i потиснув руку своєму меншому друговi.
- Завтра вранцi скрiпимо свою клятву дiлом.
- Нi, тiльки пiслязавтра можна, бо треба скриньку зробити так, щоб
нiхто не бачив...
Туманного свiтанку, коли волога дорога перекочувала через себе клуби
їдкої холодної пари, Степан заклав саморобну мiну в неглибоку ямку i
обережно засипав її щебенем.
- Зрозумiв усе, старий?
- Зрозумiв, - прошепотiв Андрiй, i обоє обережно кинулись у лiс. - Хоч
би хто з наших людей не пiдiрвався.
- Не пiдiрветься. Фашисти так рано не пускають, - заспокоїв Степан. - Я
все врахував, дєтко.
Через пiвгодини вдалинi загула машина, i хлопцi ще далi подалися в
гущавiнь.
- От вона тiльки колесом наскоче, паличка переломиться, бойок ударить у
капсуль - i полетить машина в безвiсть i трiстя.
Припавши до дерев, здригались од кожного звуку. Але бурчання машини вже
розсочилося в туманнiй тишi. Згодом iще проїхало кiлька машин. На сходi
невидиме сонце накидало на зеленаву голубiнь нерiвне пiвколо блiдосвiтлих
покручених мазкiв, а вибуху й досi не було.
- Що воно таке? - хвилювався Степан. - Може капсуль негодящий? А може
помiтили фрици? Так нi, - маскували добре, - заспокоював себе i здвигав
плечима.
Ще прогуркотiла машина. I неждано розрив приголомшив їх. Аж поприсiдали
хлопцi, а потiм полетiли до коней, щоб скорiше переїхати в iншу дiброву.
- Одна машина є на нашому рахунку. Чуєш, на нашому! - сяючи усмiшкою та
бiлими пiдкiвками дрiбних зубiв, пригинаючись до коня, повернув Степан
голову до Андрiя.
- Менi аж не вiриться, - стримано вiдповiв Андрiй. I в цей час йому так
захотiлося побачити батька, приторкнутися до його мiцної руки, що вiн
мимоволi, схиляючись на гриву коня, примружив очi, щоб яснiше уявити свого
рiдного тата.
- Приїхали! - гукає Степан i по-змовницькому, однiєю бровою, пiдморгує
Андрiєвi.
- Приїхали!.. - Чуючи бурхливий приплив сили, Андрiй на всьому скаку
зсковзає з шиї коня на траву i легко бiжить I уперед, щоб не впасти на
розколихану землю. З-пiд його нiг двома райдужними струмками бризкає i
летить наполохане листя. Степан стає в гордовиту позу, ще раз пiдморгує
Андрiєвi, мовляв: ну, як дiла, малеча, - i, збивши картуз на саму макiвку,
починає завзято спiвати:
Тобi, фрицю, в землi гнити,
Менi молодому мед-горiлку пити...
Увечерi хлопцi дiзналися, що на шосе пiдiрвалась машина з фашистами.
Вбито шофера i чотирьох солдатiв.
- На мiй рахунок запишемо трьох фрицiв, а на твiй - двох, - твердо
вирiшує Степан. - Тобi, може, шкода половину фриця? - говорить таким
тоном, що виключає всякi заперечення.
- Нi, не шкода.
- Отож бо i є. Старшинство треба понiмати!
XLIII
Поспiшала Соломiя i дух затаювала. Не чула, як били по головi, в
обличчя вогкi вiд туману кущi, безлиста рокита, гiлки дерев. Чи то лiсовi
шуми, чи кров так гудiла в головi? I думала, i думати боялась про свого
рiдного батька.
"А що як нема? - аж вiдкидало назад. - Нi, нi! Є мiй тато!" - бачила в
уявi його бiля вуликiв, самотнього, запечаленого.
Пiт великими краплинами виступав на обличчя, посолив зашерхлi губи i
теплою росою падав на землю. А всерединi то спалахував жар, то розтiкався
холод.
Вона зараз забула за все, тiльки iнстинктивно вiдчула, що хтось iде за
нею, бо в уявi, блискавично змiнюючи одна одну, проносились картини
дитинства, юностi - все, зв'язане з образом батька. Вона навiть чула, як
пахнуть пергою його шершавi, почорнiлi пальцi, як вiє тютюном од сивої, аж
позеленiлої бороди.
Мало не вдарилась грудьми об ворини, що огороджували лiсовий сад, i
зупинилась, щоб хоч перевести подих. Хiба ж не вона приїжджала сюди по
яблука, грушi? Хiба не тут її першi дослiди налилися теплим соком i
закрасувались плодами, наче новорiчна ялинка? Ось i черешня темнiє, з якої
колись падала на росисту траву. Ще трохи пробiгти по стежцi, i роздасться
лiс, огинаючи широкими крилами прогалину. I пiдсвiдомий острах враз сипнув
шматочками льоду за спину. Бiгцем уперед.
- Ой, - опускає хустку на плечi i, чуючи приплив недоброї млостi,
обважнiлою рукою невмiло розстiбає блузку. А пальцi мимохiть ударили по
вогкому дерев'яному даху вулика. Стривожений бджолиний гул обрадував її.
Прожогом кинулась до хати, що ледве обрисовувалась помiж деревами. Кiлька
разiв натиснула на клямку, i залiзо гулко задзвенiло в сiнях - видно, там
стояли порожнi кадуби.
Як довго тягнеться час! Її серце мало не вискочить з грудей, а обличчя
раптом починає стягуватися. Ще раз бряжчить клямкою, i в цей час
вiдкриваються хатнi дверi.
- Хто там?
Чує такий знайомий голос i, захлинаючись од хвилювання, ледве
промовляє:
- Це я, тату. Соломiя ваша. Ой, таточку!
- Дитино моя! - забилося в сiнях. Вiдчиняються дверi, i вона млiє на
батькових грудях, вiдчуваючи, як на неї пахучим дощем посипалась борода.
- Соломiє! Доню! Жива? Здорова? - тягне її до хати i знову цiлує,
по-старечому м'якими губами.
- Жива! Здорова! - i сльози зриваються з її очей, як перше зривався пiт
з обличчя.
- А я вже тебе, доню, був поховав, як довiдався через Дмитра
Тимофiйовича, що фашисти перерiзали шлях. За журбою мiсця не мiг собi
знайти.
- Де тепер Дмитро Тимофiйович?.. Ой, таточку, рiдний! Чи скучили так за
мною, як я за вами?
- Ще й питає! - I вона вперше бачить сльози на його очах, зморшках,
бородi. - А Дмитро Тимофiйович у партизанах. Ранiше був бригадиром, а став
командиром, - промовив пошепки, прихиляючись до неї.
- От молодчина! - захоплено вигукує. - I вже що-небудь зробив його
загiн?
- Куди твоє дiло! Ворочають свiтом хлопцi, аж земля гуде. Побачишся з
ним.
I Соломiя тiльки тепер згадує за Михайла, б'є себе рукою по головi:
- Тату, в нас нiкого нема?
- А хто ж має бути?
- Так ждiть зараз гостя! - i прожогом вибiгає з хати, бiжить до вуликiв
i попадає просто в обiйми командира.
- Ой! Це ви, Михаиле Васильовичу!.. Просимо до хатi!. Пробачте менi.
Тато живий!.. Ой, яка я дурна стала... Голова обертом iде.
"Яка вона хороша!" - Мiцно вбирає у себе медовий повiз, що ллється iз
сiней в осiнню нiч. Притримуючи Соломiю за руки, Созiнов тихо ступає на
порiг.
Вiд хвилювання дiвчина навiть не помiчає, що її пальцi стискають пальцi
командира
- Просимо до хати, - наближається до нього Марко Григорович. -
Притомилися, в лiсах блукаючи?
- Не мандрiвка, а бездiяльнiсть притомила, - Михайло обережно i
шанобливо здоровкається з пасiчником.
- То для вас знайдеться у нас робота!
- Пасiку стерегти?
- Нi, трутнiв викурювати.
- Щось у вас є на прикметi? - радiсно схоплює натяк.
- Аякже. А поки по невеличкiй i вiдпочивати... Ще крiзь сон вiн чує
метушню Соломiї бiля печi, i смiх, i щасливий голос Марка Григоровича.
- Вставай, хлопче, гарячi млинцi їсти, - вiдхиляє половинку дверей
старий пасiчник.
- Єсть вставати! - широко осмiхається i мружиться вiд сонця, що
бризками обмивало шибки. - То коли почнемо трутнiв викурювати?
- Не терпиться?
- Не терпиться.
- Почекай трохи... Деньок який сьогоднi ловкий. Чи не ви його з собою
принесли?
- Соломiя вам його приставила.
- А вона може, ~ смiється Марко Григорович. - Вона у мене як веснянка.
Пiсля снiданку, коли Марко Григорович вийшов з хати, Соломiя
повiдомила:
- Везе нам поки що, Михаиле Васильовичу. Командиром партизанського
загону в цих лiсах бригадир нашого колгоспу. Завзятий чоловiк.
- Невже? - радiсно подивився на дiвчину.
- Так батько сказав. Пiдемо в партизани?
- I ти пiдеш?
- А як же може бути iнакше? Чи, по-вашому, буду вулики стерегти? -
здивувалась i образилась.
- Нi, трутнiв викурювати, - згадав слова пасiчника, засмiявся.
* * *
Темнi, шелестливi i таємничi осiннi ночi в лiсi. Тривожно спiває над
тобою розгойдане верховiття, а земля озивається сонним зiтханням опалого
листя. Страшно тюгикне сова, м'яко, як тiнь, зашелестить оксамитними
крилами, i смертельний крик зайця, схожий на плач немовляти, вiйне над
землею. Крiзь волокнистi хмари проб'ється молодик i знову, темнiючи,
загорнеться в чорне шмаття. Часом вiтер iз лiсового озера донесе пiвсонний
качиний крякiт та сумовитий кергикет бiлогрудих кажар.
Уже кiлька ночей з тривогою i надiєю прислухається Созiнов до лiсових
перегукiв. Тiльки не вплiтається в них чоловiчий голос, хода. Пообiцяв же
командир Марку Григоровичу, що пришле свого чоловiка, а не присилає.
Вбираючи в себе неясне сплетiння лiсових звукiв, Созiнов у думках
переносився в тi мiсця, де почнеться нова сторiнка його бойового життя...
I чим бiльше думав про Соломiю, тим бiльше вона вiддалялась вiд нього.
Тiльки найяскравiше вирiзьблявся образ командира партизанського загону,
про якого чимало розповiдав Марко Григорович...
- Пора спати, Михаиле, - наче здалека долiтає глухуватий голос. - Не
бiйся, прийдуть за тобою. Певне, хлопцi на роботi були. Роботящi вони.
Кiлька груп карателiв у дим розметали. Ну й на залiзницi порядки наводять.
Лежить там обгорiлого залiзяччя, як смiття. З остраху фашисти почали
навколо залiзницi вирубувати лiси. Воно таке дiло. Фашист лютує, а
партизанський загiн росте. Дуже тямущий комiсар у загонi. До роботи
пожадливий i слово сердечне має. Поговорить iз людьми - свiт у очах
мiняється. Ти теж комунiст?
- Комунiст.
Коли б уже скорiше приступати до дiла! Пiрнає у плани партизанських
операцiй, наче й справдi вже перебуває в загонi Горицвiта...
Далеко за пiвнiч, коли вже осiння вогкiсть добирається до кiсток,
заходить у хату i, втомлений сподiванням, лягає на топ-чан, а думки
кружляють i кружляють, просячи дiла, широкого i завзятого...
I знову сниться йому штаб першого дивiзiону в напiвтемнiй землянцi. Вiн
готує данi артпiдготовки, а над картою сидить начальник розвiдки старший
лейтенант Зуєв.
- Звони Туру, - наказує зв'язкiвцевi i в той же час чує, що з Туром
щось сталось.
"Як же йому дзвонити, коли третя батарея загинула", - пригадує, проте
пильно дослухається до голосу зв'язкiвця.
- Буг! У телефона Буг! Товаришу лейтенанте, - передає трубку боєць.
- Це Буг? - з тривогою вслухається у вiдповiдь, мiцно притискуючи
трубку до вуха.
- Буг слухає, - чує чiткий спокiйний голос Тура.
- Тур? Це ти? - дивуючись, радiсно запитує. I чує ще чиюсь мову i
здивований плескiт жiночого голосу... Неначе Соломiя? Що воно таке?
- Созiнов!.. Мiша! Дружок! - вигукує Тур.
I командир розплющує очi, здивовано пiдводиться на лiжку i нiчого не
може зрозумiти. Чи це сон, чи марево? Його охоплюють чиїсь проворнi, мiцнi
руки, i знову лунає щасливий схвильований голос Тура:
- Мiша! Михайло Созiнов! Живий! Яким же побитом, дружище!? Та невже це
ти?
Вiн зiскакує з лiжка, незрозумiле i здивовано водить очима. Потiм
догадується про все i охоплює руками невисокого, тонкого Тура.
- Сава! Тур! Сниться чи не сниться!? А щоб тобi всячина! Як же ти мене
пiзнав?
- Ще й питає! Я тебе й на тому свiтi впiзнав би! - смiється Тур,
звiльняючись з -мiцних обiймiв товариша. - Почекай, бо костi розтрощиш,
хай йому дiдько. Полiцаї не додушили, а тепер товариш додушить.
П'янiючи вiд радостi, вiн забуває про все. I тiльки згодом помiчає, що
в хатi стоїть iще високий ставний чоловiк середнiх рокiв з невеликою
кучерявою бородою, а бiля нього в шинелi, з двома гранатами за поясом,
молодцюватий парубок.
- Знайомся з командиром партизанського загону.
- Дуже приємно. Лейтенант Созiнов. Чув про вас багато, - стискає мiцну
руку.
- I про вас чув, - примружується Дмитро.
- Вiд кого? - дивується.
- Комiсар не раз розповiдав.
- А, вiн може наговорити всього, - всмiхається i знову ближче пiдходить
до Тура.
Iще випробовують один одного руками, неначе сумнiваються, що дiйснiсть
- не сон.
- I як воно може бути в життi? - щиро дивується Созiнов.
- Усе в руцi господнiй, - робить удавано покiрний вираз Тур, i вся хата
вибухає смiхом. - Куди ж ви тепер, товаришу рудий пасiчнику, соiзволите?
Пасiки у нас нема, а штаб знаходиться пiд деревом - i дощ капає, i вiтер
продуває. А у вас органiзма тендiтна - на бiлих постелях спите,
- Товаришу комiсаре, хоч старшим помiчником молодшого куховара
приймiть. Уже як-небудь наваримо вам юшки, що в животi три днi бурчатиме,
а на четвертий дуба дасте.
- Коли зброя є, то може командир i прийме. Вiн у нас без зброї i
рiдного батька не взяв би.
- Та є така-сяка цяцька, тiльки не доберу, як вона стрiляє - чи дулом,
чи держалом, бо те i друге кругле.
I за тими словами, не удавано нiжними, а солонуватими, перемежованими i
згадками, i жартами, i просто, здавалось би, дрiбницями в таких випадках,
криється справжня дружба, любов.
Добре i щиро смiється Тур, як давним-давно не смiялось. Марко
Григорович дiстає лiтр самогонки, хвалить:
- Чорти б його батька вхопили. Таку iз слив женуть самогонку, що нащо
вже я чоловiк не питущий, а набираюсь, як чiп. Дмитре Тимофiйовичу, тобi
на покутi сiдати...
- Чому ж менi?
- Не за чин, а за роботу.
- Тодi Тура садовiть.
- Обох. Ви ж у нас отецькi дiти! Це саме головне.
- Оце коли б побiльше таких дiтей, то не переводився б свiжий фашист у
пеклi, - обзивається Пантелiй Жолудь.
"Он якi вони, народнi месники", - з захопленням i заздрiстю оглядає
Тура, Горицвiта i Жолудя. Хочеться сказати їм щось приємне, радiсне,
значуще, але, як i здебiльшого буває в таких випадках, не знаходиться
потрiбне слово, а те, що крутиться в головi, здається дрiбним i
неповноцiнним.
- На радiсть нам, на погибель ворогам i всiм сучим синам, що роблять
горе нам! - пiдiймає першу чарку Марко Григорович.
"Нема сюди Варивона. Вiн i випив би, i наговорив би, i дiла - гори
перевернув би", - згадує Дмитро, прислухаючись чуйним ухом до кожного
звуку знадвору, хоч i стоїть там на вартi Федiр Черевик.
- Дмитре Тимофiйовичу, приймай його, - любовно киває Тур головою на
Созiнова, - начальником штабу. От побачиш, i мiсяця не пройде, а вiн тебе
своїми паперами викурить iз теплої землянки на мороз.
- I мене приймайте, - пiдводиться Соломiя з-за столу.
- Навiть пару днiв не погостивши? - хитає головою Марко Григорович.
- Не до гостювання тепер. Приймете?
- У нас нема пасiки, - хоче вiджартуватися Дмитро.
- Я серйозно кажу, Дмитре Тимофiйовичу.
- Серйозно? Ми поки що жiнок у свiй загон не приймаємо.
- Чому? - натягується голос у дiвчини.
- Чому? Де ж з вами дiнешся? Живемо в однiй землянцi...
- Дмитро Тимофiйович хоче запорозькi звичаї встановити у загонi...
Справдi, ми жiнок поки не приймаємо, а дiвчат можемо, - Тур непомiтно
киває Дмитровi.
- Так, значить, приймете мене? - насiдає Соломiя.
- А ти ж хiба незамужня? - перебiльшено дивується Дмитро. - Ну, що ж,
тодi нiчого не зробиш - доведеться прийняти. Тiльки не думай, що тобi з
медом буде. Помiркуй краще, - i знову косує на Тура, чи не смiється той.
Але Тур, незвично почервонiлий i радiсний, гаряче розмовляє зi своїм
другом.
Марко Григорович пильно дослухається до розмови Дмитра i Соломiї. Коли
ж усе пiшло на лад, вiн непомiтно вийшов з-за столу i попрямував у
ванькир. Через якусь хвилину у дверях поруч з пасiчником з'явилося
схвильоване, смагляве обличчя Ольги Вiкторiвни Кушнiр.
- Головиха прийшла до нас. I не пустив би, так начальство, - наче
розгублено повiдомив Марко Григорович i розвiв руками: що ж, мовляв,
зробиш з такими людьми.
- Ольго Вiкторiвно! - Горицвiт рвучко пiдвiвся з-за столу i пiшов
назустрiч молодицi.
- Дмитре Тимофiйовичу, рiдний... - мiцною рукою здоровкається з
командиром i зупиняється серед хати, по-дiвочому струнка, з гордовито
пiднесеною головою, а виразнi заволоженi очi з захопленням слiдкують за
кожним порухом мужньої постатi. - Чогось i в снах i наяву бачила тебе
тiльки партизаном. Завжди вiрила тобi, як своїй дитинi, як серцевi
своєму... Що ж, Дмитре Тимофiйовичу, була я в твоїй бригадi, а тепер
приймай до свого загону.
- Дмитро Тимофiйович жiнок не приймає, - весело обiзвалася з-за столу
Соломiя.
- Як не приймає? - нахмурилась Ольга Вiкторiвна. - Жартуєш, дiвчино.
- Звiсно, жартує, - спiдлоба глянув на Соломiю. - Чого розходилась? Що
ми, Ольги Вiкторiвни не знаємо?
- Та знаємо, - покiрно нахилила голову Соломiя i знову приснула. - Але
ж у вас тiльки одна землянка...
- Одна? - дивується Ольга Вiкторiвна. - То треба зараз же ще будувати.
А що коли, хай милує доля, хтось на сипняк захворiє?!
- Чуєш, як правильно сказано? - звертається Дмитро до Соломiї.
- Та чую. Але чи має Ольга Вiкторiвна зброю? В хатi заряснiли усмiшки.
Дмитро хотiв гримнути на Соломiю, але Ольга Вiкторiвна, метнувшись у
ванькир, принесла звiдти горбатого нiмецького автомата.
- Хiба ж не видно, кого приймаємо? - задоволене промовив Дмитро i почав
оглядати зброю.
XLIV
Похитуючись, Барчук увiйшов до хати i зразу ж зупинив погляд на
припухлому вiд слiз обличчi Горпини.
- Ти чого розрюмсалась? - кинув шапку на лаву, ретельно пригладжуючи
хвилястi вуса.
- Карпо покидає нас.
- Як покидає? Чи ти при своєму умi? Вночi прибув i вже покидає? Може з
п'яного розуму коники лiпить? - тверезiючи, гостро подивився на жiнку.
Горпина тiльки рукою безнадiйно махнула на дверi свiтлицi. Сафрон
поправив розкуйовджений чуб - i, молодцювате пiдiймаючи груди, посунув у
другу кiмнату.
Бiля столу стояв заклопотаний Карпо, змазуючи гасом автомат. Вогнистий
обвислий чуб закрив половину його обличчя, а на другу падала тiнь. Тому
лице його здавалося на диво чорним i чужим. Насупроти Карпа сидiла
мовчазна, iз мiцно зведеними у вузьку смужку губами, похмурена Олена. До
неї пташеням притулився Данилко.
- Слава Українi! - спробував пожартувати, але вiдразу почув, що його
слова упали, мов камiнь у воду.
Карпо пiдвiв похмуре обличчя вiд столу i стомлено, насмiшкувато
покосився на батька.
- Що? Хильнули? Веселi ви не по часу.
- П'ю, та розуму не пропиваю, - спробував бадьоритися, одначе вiд того
насмiшкуватого олив'яного погляду стало не по собi; крижаним струмком
почав просочуватися неспокiй, i знову заборсались думки, тривожнi, їдкi.
Не просвiтлювалось, як гадалось, його життя. Не було спокою в цьому
свiтi.
- Тiльки глядiть, щоб голови не пропили. Дуже швидко ви багатiти
почали. Пуповиною може вилiзти це багатство. Обережнiше, обережнiше треба
дiяти, - обвiв очима стiни, позавiшуванi найрiзноманiтнiшими килимами. -
Он у Балинi пiдсипали старостi трiйки у мед - здох, як пiвень од чемерицi.
- У мед? - насторожився, пригадуючи, що тiльки вчора вiн привiз вiд
Синицi дiжку з медом.
- У мед. А в Погорiлiй автоматом старосту вздовж плечей пересiкли.
- Партизани, значить?
- Авжеж, не нiмцi.
- Чорти його батька знають, що робиться на свiтi. Не можуть з купкою
головорiзiв ради дати! Одна розпуста тiльки кругом. Про Бондаря не раз
говорив, а з ним i досi панькаються. Чує моя душа, що є їхня рука у всяких
мiсцях. Коли б ото менi повна власть, я скоро дав би раду усяким таким...
- Пiшла писать губернiя! - криво посмiхнувся Карпо. - Є у вас первак?
Вип'ємо, чи що, на дорогу?
- Щось недобре надумався робити.
- Та наше дiло таке: побiгав за возом, побiжиш i за саньми. А не
побiжиш - голову, як курчатi, скрутять. - Повiсив автомат на стiнi i сiв
бiля дружини. Погладив куцими пальцями бiляве волосся Данилка, i хлопчик
перелякано заклiпав очима на батька.
"Син, а батька сторониться", - задумавсь Карпо, вдивляючись у сутiнки,
що наливали шибки холодною, прополiсканою вiтрами блакиттю.
За Олену навiть не подумав: усюди хватить такого зiлля - як не Галя, то
буде другая. Безпутнi жiнки, падкi на чуже добро i любов, стомлювали його,
наповняли все тiло чадною утомою й гулом, спустошували неряснi, але
допитливi думки, мiцну пружнiсть i силу, як серп спустошує зiлля.
Випили, помовчали. Настала та незручна тиша, коли самому не хочеться
випитувати, а спiвбесiдник уперто мовчить.
- Що воно в тебе трапилось? - нарештi присунувся ближче до окна Сафрон.
- П'ятки смальцем мажемо, батьку.
- Як? Вiдступає нiмець? - округлились очi у Варчука.
- Нi. Нам наказали у пiдпiлля йти.
- В яке пiдпiлля?
- Сам не доберу, в яке. I що воно, i до чого воно?..
- Смiєшся?
- Еге ж, на кутнi починаю смiятися.
- Що ж у тому пiдпiллi будете робити?
- Чорт його знає. Говорять одно, а, як подивлюся, на дiлi чи не iнше
вийде. Наше дiло теляче - крутять мозки, як хочуть.
- Остався б ти, Карпе, вдома. Брався б за господарство, - тихо
попросила Олена.
- Пiзно, жiнко, за господарство братися. Грiхiв плугом не переореш.
Доведеться служити менi, як мiдному котелковi з цiєю цяцькою, - хмуро,
проте театрально, взяв у руки автомат.
- Да, поганi дiла, - протягнув Сафрон. - Крутися ж, Карпе, щоб на добре
викрутити.
- За тим добром, надiйсь, не вгонишся. Зараз таке життя: їж, пий,
гуляй, рiж, бий. Прожив день - i те добре. Чорт його знає, не доберу свого
начальства: одним мотузочком крутилися з фашистом, на всiх перехрестях
кричали, що нiмець - щастя. А тепер - в пiдпiлля iди.
- А яка ваша полiтика до партизанiв?
- Бити їх.
- Ага! - багатозначно протягнув. - Це добра полiтика.
I з цього "ага" Карпо почав ухоплювати нитку розв'язки. Iще трохи - i
може догадка стала б оголеною iстиною, але всi цi думки приглушив склянкою
самогону: однаково, як плисти. В нього є тiльки один хиткий берег,
запаскуджений, брудний, а на другому мiсця нема.
Похрустуючи кiстками, устав iз-за столу. Вогненний чуб упав на лоба,
притьмарюючи блиск вицвiлих i спустошених очей.
I дивився вже на сина Сафрон, як на вiдрiзану скибку. I не батькiвська
бiль, а острах перед невiдомим ворушився в його душi.
- Коли ж думаєш iти?
- Сьогоднi вночi.
- А Крупяк тiкає?
- Нi.
- Вiн же теж... головорiз, ще який. Чого ж тодi не йде в пiдпiлля? Це,
сину, якась нова гра у пiжмурки.
- Напевно так.
- Може б до нього пiшов?
- Боюся.
- Крупяка боїшся?
- Його ж. А що коли ця гра в пiжмурки комусь потрiбна на якийсь час?
Тодi Крупяк видасть мене i не охне. Все вислужується, i злий, як пес
скажений, лютує, що вище начальника полiцiї не пiдскочив... Треба спочатку
рознюхати, що й до чого.
До болю не хотiлося кидати затишного кутка Навiть уже в думцi пожалiв,
що не зашився спочатку вiйни, мов короїд, у дерево. Але перед очима
вставали нiмi закатованi люди, i вiн мимоволi потягнувся до нiмецької
зброї, немовби в нiй знайшов захист од видiння.
"Тьфу! - яким тендiтним став. Напевно, про всякi там нерви не брешуть
лiкарi".
- Ти менi з оружiєм не шуткуй! Теж цяцьку знайшов! - -вiдступив у
сторону Варчук, коли на нього злостивим оком поглянуло дуло.
Подивився Карпо на перелякане обвисле обличчя батька, примружився:
- Страшно умирати?
- Коли б мав три голови, не страшно було б.
- То тiльки змiї бувають триголовими, - кинув, аби що-будь сказати.
Але цi слова пересмикнули Варчука i породили глуху неприязнь до сина.
Бо не раз доводилось Сафроновi чути, що люди обзивали його цим
прiзвиськом.
"Дарма, хай що хочуть кажуть, аби вiн пожив у свою волю. Бiльше менi
нiчого не треба на свiтi. Пiсля мене хай сама земля догори перекинеться".
Холодної ночi добрався молодий Варчук до неспокiйного голого лiсу i
чомусь полегшено зiтхнув, коли увiйшов у Куций яр. Навколо горбатились
тiнi, i Карпо, сам того не помiчаючи, також згорбився, шукаючи очима тiнi
з нацiоналiстичного "провода".
Ось i той шлях, вiд якого розсохою кинулися врозтiч двi вузькi,
притрушенi листом дороги. Цей сухий лист тепер шумiв, як водопад, жаринами
опiкав ноги, i Карпо старався стати на тi латочки оголеної землi, якi не
перехитували на собi жодного живого слiду.
Щось заколивалося попереду. Карпо, зриваючи з шиї автомат, стрибнув пiд
захист дерева.
На дорозi чiткiше окреслилися двi постатi в нiмецькiй формi. "Засiдка,
- майнула думка. - Я вам засяду", - люто притулив автомата до плеча. Але
зразу ж схаменувся. Гляди, за якогось здохлячого фрица на крайсвiту свої ж
братчики знайдуть i, як соняшниковi, голову скрутять.
Безшумно, зiщулившись, метнувся назад, i в цей час, мов насмiшка,
пролунали хрипкi слова:
- Слава Українi, героям слава!
Карпо мимоволi пiдтягнувся i, пригинаючись, заклешняв на дорогу.
Назустрiч йому в супроводi охоронника йшов сам заступник окружного
провiдника. На ньому була нiмецька шинеля синього кольору, високi нiмецькi
чоботи i есесiвський кашкет.
"Хоч би хвалену мазепинку з вилами[12] надiв". - Виструнчившись,