Страница:
А в штаб загону Гоглiдзе послав донесення:
"Першi групи комах з'явилися в районi Перепiлки i Орла. Є залiзнi
коробки. Слiдкуємо за просуненням гусеницi..."
План Гоглiдзе удався: пiсля жорстокого нiчного бою фашисти почули позад
себе стрiлянину, побачили ракетнi спалахи i подумали, що їх оточує велика
партизанська сила. Кинулись у плавнi, лишаючи поранених i вбитих. Одна
бронемашина загрузла в болотi, фашисти не встигли її знищити. I на другий
день сам Гоглiдзе приїхав на нiй у свiй загiн.
- Хороша машина, - похвалився Симон. - Гарматка хоча i
двадцятидвохмiлiметрова, а танки пробиває. Тiльки не вiддавайте її у штаб
з'єднання. Наш трофей - ми воюємо ним. Хто на нiй буде воювати? - запитав
Созiнова.
- Гарматчик Пiдвисоцький, - вiдповiв той, оглядаючи броневичок.
* * *
...Тринадцять тисяч нiмцiв i три тисячi мадьярiв були кинутi на
партизанський район. Вони широким кiльцем охопили зелений край, i уся
земля затягнулася димами: спочатку бiлими, клубчастими, а потiм чорними,
з-пiд яких вибивалися поземнi смуги вогню.
Запалали навколишнi села. Вночi до самого верхiв'я наливалася густою
кров'ю купiль неба. Розтавали, як вiск, здибленi веснянi хмари, гинули в
червоному рухливому морi, i нiде, нiде не було навiть клаптика вiдрадної
синi.
Ланцюгом, на три метри солдат вiд солдата, пройшли по селах карателi,
вбиваючи жiнок, дiдiв, дiтей, забиваючи трупом криницi i силоснi ями.
Розпеченими вiд пожарищ i кровi очима знаходили усе живе i тут же, на
мiсцi, рiзали, палили, четвертували, реготались здичавiлим смiхом.
Одна жiнка, коли почула наближення смертi, сховалася з дитиною у
високому кадубi. Не помiтили її, пройшли. Вiддалялись пострiли, тiльки-но
виглянула на свiт - засiрiв другий ланцюг. Може i врятувалася б жiнка у
своїй схованцi, та, зачувши поблизу чужинську мову, заплакала дитина;
смiючись, так i перекосили чергами фашисти надвоє i кадуб, i жiнку, i
дитину. Та що людей - усiх собак, голубiв побили, мовляв, через них
здiйснюється зв'язок з партизанами. Тiльки врятувались тi, хто встиг
заховатися в болота та в такому пiдземеллi, що навiть здичавiле
закривавлене око карателя не помiтило...
* * *
Спочатку по дорогах навколо дiбров, стрiляючи з гармат, промчали танки,
потiм машини, набитi пiхотою. П'янi пiснi уривчасто долiтали до лiсу,
опоясаного партизанськими постами. Кожен пост складався з двох
кулеметникiв, спостерiгача i зв'язкiвця. Основнi ж партизанськi сили були
в глибинi. Кожен загiн займав свiй сектор оборони. Роти, що ранiше були
розкинутi одна вiд одної на кiлька кiлометрiв, з'єднали в єдиний кулак.
Першим вiдступив у глибину березини пост Макаренка, коли, пiдминаючи
молодi дерева узлiсся i ригаючи вогнем, посунуло з поля п'ять танкiв.
Ударив Макаренко по переднiй ' потворi з двадцятизарядного польського
кулемета; заляскотiли кулi по бронi, але машина вперто продовжувала
просуватися вперед. Iз штабу загону назустрiч танкам вислали бронемашину.
Одначе цього дня Пiдвисоцькому не довелось показати своєї майстерностi:
середнiй танк наскочив на авiабомбу, перетворену на мiну, i, охоплений
полум'ям, пiдстрибнув, а потiм важко осiв на розвержену землю. Решта
танкiв повернула назад. Макаренко знову зайняв своє мiсце на узлiссi,
вганяючи в гнiздо кулемета нову касету, набиту нiмецькими набоями.
Дмитро з узлiсся добре бачив у бiнокль, як поля захрясали сiрими
нiмецькими i жовтими мадьярськими мундирами, як встановлювалась удалинi
полкова артилерiя, прибували автомашини, а сапери мiнували поле, щоб нiхто
з партизанiв не змiг вискочити iз смертельного кола. Прикидав у думцi,
звiдки має початися наступ, i чув у душi той терпкий неспокiй, який
зникає, коли вже весь втягнешся у бiй i нема тобi часу навiть стерти з
лоба докучливий їдкий пiт.
I не стiльки турбував його тепер самий бiй, скiльки беззахиснi люди,
родини партизанiв, його сiм'я, - усi, що довiрили життя своїм захисникам.
Куди з ними дiтися? Опiвднi на його дiлянку пiшли мадьяри.
- Товаришу командире, дозвольте нам провчити їх, - пiдiйшов Пантелiй
Жолудь, одягнений в жовту мадьярську форму i чорнi черевики. Позаду нього
зупинився Янош Балог. - Тiльки накажiть нашим, щоб помилково не застрочили
по нас.
Дiставши дозвiл, партизани метнулися вперед. Пантелiй змiнив у патруля
свiй автомат на нiмецький i перший пiдповз до самої дороги.
На узлiссi з'являються мадьярськi дозорцi. До Пантелiя i Яноша
наближається примхливо вигнутий живий ланцюг. З гвинтiвками i красивими,
неначе ляльковими, карабiнами йдуть мадьяри своєю характерною журавлиною
ходою, присiдаючи i витягаючи шиї. Так само по-журавлиному пiдвiвся,
дибнув два рази Пантелiй, пальцем кивнув карателям i притулився до дерева.
Його прийняли за розвiдника, i зразу, стискаючись, частина ланцюга
попрямувала до хлопця.
Доки ж вони будуть їх пiдпускати до себе? - хвилювався Дмитро, чуючи,
як бiля нього шелестить трава - партизани повзуть до узлiсся назустрiч
мадьярам. Уже залишилося метрiв тридцять, двадцять п'ять... двадцять... До
Пантелiя заговорили. Чорт! Сам себе загубить!.. Уже нерiшуче зупиняється
офiцер. Враз пiдкидає до плеча блискучий буковий карабiн. Але Пантелiй
випереджує супротивника - прямо в упор проводить автоматом, раз i вдруге.
I тягучi стогони змiшалися з одичалим криком:
- Мадьор партiзанок![17]
Неначе хочучи обкрутитись навколо себе, падає на землю офiцер. I в цей
час партизанський огонь вириває живi кiльця ланцюга, вiдкидає його назад.
Хто ж спробував залягти, - уже бiльше не пiдводиться з землi.
Блiдий, але веселий од пережитого, до Дмитра швидко пiдходить Жолудь i
вже жартiвливо, щоб заховати хвилювання, комiчно дибає, перекривляючи ходу
ворога. Трохи позаду нього тримається завжди врiвноважений Янош Балог.
Партизани негайно ж прибирають зброю i набої, бо тепер чимало воїнiв,
iз нових, лише мають однi берданки.
Розвiдка доносить, що найменшi сили, i то мадьярськi, стоять бiля яру,
який веде до невеличкої рiчки, бо за нею починається нешироке, але
непрохiдне весною болото. Тут навiть поле не замiновано.
З трьох бокiв по лiсах ударила полкова артилерiя. Трiщало i охкало
розщеплене дерево, глухо гудiла земля, запарували димками свiжi вирви, а
перелякане птаство пiсля кожного вибуху то пiднiмалося вгору, то знову
табунцями падало в кущi, недалеко, вiд одного мiсця. Коли бiля Дмитра
почали вибухати снаряди, вiн скочив у щiлину i побачив скуцьорбленого
кулеметника Василя Меля, що саме перегортав сторiнку розпухлої зачитаної
книги.
- Ти що робиш? - здивовано подивився на партизана.
- Чехова читаю. Iнтересна книжка, тiльки листкiв нехватає. Зачитали
хлопцi.
- Знайшов час.
- А що ж робити тепер? Кулеметом до артилерiї не дiстанеш, а фашист
лiсу боїться, не йде. Чого ж час марнувати? - i засмiявся. - Тут такi меню
ловкi складено: порося iз хрiном, порося без хрiну i хрiн без поросяти. Я
думаю, що ось нещодавно ворогам попався хрiн без поросяти. - I знову
засмiявся.
"Невже йому зараз до книг?" - допитливо подивився. А партизан уже
заглибився в читання, усмiхаючись i задоволене водячи губами. Проте не
забував раз у раз сторожко оглядатися навколо, висовуючи голову з щiлини.
Не звертаючи уваги на шалений обстрiл, до Дмитра пiд'їхав Созiнов, а
трохи згодом i Тур, заклопотаний, втомлений i знервований. Аж здивувався
Дмитро, побачивши таким свого комiсара.
"Може турбує доля дiвчини?" - подумав, пiдходячи до Созiнова,
спокiйного i зосередженого, що виймав iз планшетки карту.
- Чого, комiсаре, поблiд? - кинув косий погляд.
- Жiнки розтривожили. Пiдняли крик, плач. Вдарить снаряд, так вони не
по щiлинах бiжать ховатися, а збиваються разом. Насилу якось втихомирив.
Ну прямо не можу дивитись на бабськi сльози.
Лягли на землi перед розстеленою картою.
- Привiз новини iз штабу, - зручнiше умостився Созiнов на травi. -
Маємо наказ iз Москви вiд штабу партизанського руху вирватися з оточення i
вийти на територiю України, окуповану Румунiєю. Сьогоднi ж починаємо марш
на пiвдень. Завдання нашого загону - розiрвати кiльце, дати усiм вийти з
оточення, а удар прийняти на себе. Маршрут такий: спочатку на Яцькiвськi
лiси, потiм виходимо в Чечельницький район, форсуємо рiчку Рiвець -
теперiшнiй кордон, i тут, в цьому лiсi, - показав окреслене кружальце на
картi, - знову сходимося всiма силами.
- Он як, - задумався Дмитро.
- Завдання вiдповiдальне i тяжке, - Созiнов для чогось поправив кобуру,
ясно стрiвся очима з Туром. - Особливо непокоїть, що в нас сотнi мирних
людей, не звиклих до боїв i маршiв...
- Тому нам треба провести бiй навально i майстерно, - промовив Тур. -
Зараз скличемо партiйнi збори.
- Зараз же, - тихо вiдповiв Дмитро, уже думаючи над планом операцiї.
Незабаром iз взводiв i навiть застав, зосереджено i гордовито, почали
сходитися на галяву комунiсти.
- Великi дiла, братцi, надходять, - проводжаючи їх очима, говорили
партизани.
- Такий час.
- Над нашою долею думають.
- Над нашою... Як i завжди.
- Перевiряй, хлопцi, ще раз зброю, щоб пилинки не було...
* * *
Увечерi танки почали стрiляти ракетами в лiси i незабаром в повiтрi
закружляли лiтаки. Пронизливо, холодячи душу, верещали авiабомби, гупали в
м'який болотяний грунт, було чути, як вони вганялися в глибiнь i аж потiм
глухо розривалися.
Прориваючись iз оточення, ударна група погнала на мiнне поле отару
овець. Засвiтилися рiдкi спалахи, прогримiли вибухи, вгору полетiло
розвержене, покалiчене м'ясо. З жалiсливим криком заборсалася темiнь,
неначе рiка, i новi розриви, наздоганяючи спалахи, половинили перелякану i
залиту теплою кров'ю валку. За мiнним полем зав'язався бiй. Раптом
прорвавши нiмецьку пiвденну лiнiю, Дмитро фланговими ударами почав ширше
розтискати її розведенi кiгтi. Безладний ворожий вогонь, нагнiтаючи
коловорот гарячого повiтря, перехресними дорогами обрушився на партизанiв
Дмитра, майже не зачiпаючи ворота прориву. Сюди зразу ж за ударною групою
потекла голова колони; метнулися патронати. Але в нiчнiй метушнi партизани
не встигли вчасно вивести родини двох рот.
Чималу панiку своєю несподiваною появою зчинив партизанський броневик,
якому вдалося пiсля перших трьох пострiлiв пiдбити танк. Коли
приголомшений несподiванкою ворог почав опам'ятовуватись, пiдтягати свiжу
силу, партизани проскочили крiзь широкi ворота, а загiн Дмитра,
вiдступаючи назад, потягнув фашистiв за собою до лiсу, аж поки знову не
зiмкнулися кiгтi оточення. Крива лiнiя оточення тепер позначалася
рiзнобарвними огнями ракет.
- Маневр проведено блискуче, - пiдiйшов до Горицвiта Созiнов.
- Маневр проведено препаскудно, товаришу начальник, - похмуро вiдповiв
Дмитро.
- Чому?
- Родини на нашiй шиї залишилися, чи нi? Тепер, коли самим доведеться
прориватися, вони зв'яжуть нам руки i ноги. Ти знаєш, як жива трава
зв'язує плавця?.. Погане дiло.
- Може якось вискочимо? - хотiв розвiяти важкi думи Дмитра.
- "Якось" - дурне слово, - вiдповiв сухо i невдоволено. - Я ще на
командирському розборi повернусь до цiєї операцiї. Завтра вночi ти будеш
пробиватися iз Симоном Гоглiдзе. Трудно буде прорватися. Але Гоглiдзе
повинен i в самому пеклi знайти прохiд. А я залишуся тут iз штабною
охороною i невеликим прикриттям.
- Може я замiсть вас останнiм вiдходитиму?
- Нi, потрудiться виконувати наказ! - Лихий, пiшов у темряву назустрiч
дудонiнню i частим спалахам ворожих кулеметiв, що, здавалось, захлиналися
власним огнем.
Боляче i досадно стало Михайловi. Коли б вiн був винен у цьому... На
вiйнi, як на вiйнi - все буває. Кому потрiбнi твої переживання? Дiло
потрiбне! I вiн швидко пiшов вiдводити з пiвдня першу рогу, щоб поповнити
нею найрiдше прикриття на захiднiй дiльницi лiсу. Повз нього Пантелiй
Жолудь мовчазно проносить щось важке i чорне.
- Що, вбитий? - пiдсвiдомо догадується.
- Вбитий. Євген Свириденко. Не дочекався хлопець... - не договорює
Пантелiй. Тiльки зiтхання вирвалось.
Созiнов механiчно здiймає шапку з голови, пiдходить ближче до Жолудя,
який кладе Свириденка на траву. Далекий свiт зорi тьмяно освiтлює спокiйне
обличчя партизана, нерухомi руки його широко розкинутi, до них м'яко
торкається жива росиста трава. I враз начальник штабу виразно чує якийсь
шерех. З надiєю, хвилюванням i острахом вiн припадає до бiйця.
- То годинник б'ється на грудях Євгена, - скорботно в тишi лунають
слова Пантелiя. - Час не спиняється, його не вбити ворогам.
XXVI
Нарештi пiсля впертої стрiлянини на пiвденному заходi одна за однiєю
пiднялись три ракети.
- Проскочили, - полегшено зiтхнув Тур, пригинаючись до самої гриви
коня, щоб не зачепитись головою за гомiнке гiлля, налите прохолодою i
росами.
Дмитро нiчого не вiдповiв. Отi червонi пелюстки, що облiтали i гасли в
тривожному небi, зразу ж одiрвали його думи од загону, i всiм мозком
оволодiли тепер штабний взвод i група прикриття, що захищала Бiле озеро.
Дорогою проїхав броневик, слiпучо освiтив узлiсся, i тiнi, наздоганяючи
одна одну, так заворушились у лiсi, що здавалося, наче на землю падали i
пiдводились, iдучи у безвiсть, живi сплетення велетенських перехресть.
Кулемети навмання застрочили по стовбурах, виточуючи з них весняний сiк.
Лунко вiдщеплювались трiски, глухiше - кора; трiщали, шумiли i зiтхали
перебитi гiлки. Якийсь наполоханий жеребець звiвся на диби, заiржав.
- Стiй, холеро! - i задзвенiла уздечка.
I тiльки стихала стрiлянина, в кущах, спочатку несмiло, подавав голос
соловей, обзивався другий, i увесь лiс починав спiвати - урочисто,
радiсно, немов кожне дерево, перехитуючись, перебирало невидимi
переливчастi струни.
"Що ж, i пташина привикає до вiйни", - майнула непрохана думка,
вiдриваючи вiд напруженої сiтi планiв i образiв. Вирiсши на лонi природи,
Дмитро, навiть сидячи над картою, завжди мислив образно i так в уявi
освоював мiсцевiсть - шляхи i стежки, лiси i перелiски, болота i озера, що
часто, вперше проїжджаючи ними, вiн оглядав усе, начебто воно було
давно-давно знайоме. Абстрактну думку йому важче було охопити, i тiльки
коли вона обростала картинами - розкривалась легко i глибоко, як
несподiвана галявина в тiнистiм чорнолiссi. Око ж мав гостре i пам'ятке.
Кине думкою на якийсь шматок землi - i вже вiн спливає перед ним зi своїми
неповторними обрисами, покраяний дорогами, як хлiбина ножем, обсiяний
згадками, як нива зерном.
Уже в який раз вiн перебирав в уявi увесь закiльцьований лiс - i нiчого
путнього не мiг вигадати. Прорватися тепер можна було тiльки до рiчки, де
засiли мадьяри. Усi дороги були перехопленi броневиками i танками. Не
мадьяри i не рiчка лякали його: мадьяри вночi навряд чи устоять проти
рiшучого натиску, а рiчка була вузькою - звичайною деревиною можна було
з'єднати низькi береги. Але за нею починалось болото, нешироке та грузьке,
непрохiдне весною.
Партизани мовчки чекали його наказу. I тiльки Тур розумiв, як
неспокiйно на серцi командира.
Вiд Маркового поля проїхав танк, вдарив iз гармати в лiс, i злякано
кинулась утiкати в яри божевiльна луна, немов боячись, що її придавить
перебите снарядом гiллясте дерево. I раптом блиснув великий зубцюватий кущ
червоного сяйва, а потiм усiм лiсом струсонув громохкий вибух.
- Ще один пiдiрвався! - промовив хтось чистим тенором.
- Туди йому й дорога.
Пiсля вибуху з поля мiцнiше вдарили кулемети i автомати. Сполохано,
якимсь божевiльним фейерверком замерехтiли ракети, Знову притихли солов'ї,
i Дмитро повернув коня, кроком поїхав повз застиглi постатi вершникiв i
пiхотинцiв. З глибини лiсу забряжчала зброя, затрiщав сухостiй, почувся
притишений тупiт нiг. Партизани, мов по командi, обернулись назад,
наставляючи зброю в темiнь.
- Стiй! Хто iде?
- Травень.
Повернулось прикриття, що стояло недалеко вiд Бiлого озера. До Дмитра
пiдiйшов дiд Хмара.
- Горе, Дмитре Тимофiйовичу.
- Що таке? - перехилився з сiдла.
- Фашисти перехопили родини першої роти.
- Як? - вдарив невидимий тягар у голову i груди Дмитра.
- Зрадник знайшовся. Iще вдень до ворогiв перебiг. Видав, щоб шкуру
врятувати... I Созiнов уже нiчого не змiг зробити.
- I що? - задихаючись, нависає головою над Хмарою.
- Погнали в район.
- I ви не могли вiдбити?
- Могли б загинути i пустити фашистiв у спину всьому загоновi.
Дмитро бiльше нiчого не може сказати. Важка, мов камiнь, темiнь налягає
на нього, i вiн чує, як всерединi струною натягується жорстокий,
невблаганний бiль. Якась чорнота навiть починає ворушитися в мозку, i,
неначе по той бiк свiту, вiн бачить в гуртi похилених тьмяних постатей
свою матiр, дружину, дiтей. А водночас розумiє, що позад нього насторожено
стоять партизани, змученi боями, безсонними ночами i невiдомим майбутнiм.
От i вiдчахнули, Дмитре, половину твого серця, а друга половина
замерзає в холодних грудях, як взимку човен на рiчцi... Андрiю, невже i ти
не врятувався? А скiльки ж вiн просив: "Я буду iз вами, тату". Пожалiв, не
взяв. От i пожалiв...
Голубий сумовитий блиск очей Югини так виразно вiйнув на нього, що
мимоволi закриває обличчя великими вузлуватими пальцями... I матерi вже
нема... А як же iз пастки вискочити?.. Ольгу, напевне, Югина за руку
вела... Кiнь Тура тупотить. Час виводити хлопцiв. Час!
Приминаючи бiль, все швидше i швидше навалюються новi думки, рiшучi,
короткi, як дальний спалах, i злi. Жорстоке напруження кам'янить йому
тiло, i тiльки всерединi холодно щемить рухлива, болюча грудочка, тоскно
висмоктує кров. Краще не згадувати про неї, бо знову iз темряви виринуть
чорнi похиленi постатi близьких i рiдних. Чiтким, проте якимсь незвичним
для себе голосом вiн посилає попереду кулеметний вiддiлок Черевика, а
пiзнiше пiднiмає за собою усiх партизанiв.
Їдуть мовчки, без слова, мов тiнi. Копита коней, перев'язанi ганчiр'ям,
м'яко пiдминають землю.
Неначе хмари, обабiч розходиться лiс. Яскравiше заблищали зорi i
нервовi вогники на землi, проте пострiли стали глухiшими - не посилювала
їх луна. Петляючи, не вiддаляючись од яруги, що покручено в'їдалася в
чорне тiло землi, загiн поволi наближався до рiчки. Уже позаду горiли
вогнi броневикiв; за лiсами лишалась пожежа, звиваючись рухливими
штопорами в нiч, i окремi гвинтiвочнi спалахи на землi, вiддаляючись,
блищали сумирно, як свiтляки.
З глибини яруг, нiби повiнь, пiдiймались солов'їнi хвилi, пахла
доспiлими плодами пiдiпрiла кора лiсових грушок i срiбно спiвав веселий
струмок.
I знову, даючи простiр рухливiй тривожнiй грудочцi, що, набрякаючи,
почала пiдповзати до горла, бачив своїх близьких людей, здригаючись,
проводив їх очима вiд лiсової дороги до останнього шматка землi, що мав
розмокнути вiд їхньої кровi. I дивно: уже побачивши сотнi смертей, звикши
стрiчатися щоденно з отою невiдомою, нерозгаданою силою, бачити
примруженим гострим зором останнiй свiт i тiнi життя на дорогих i на
ненависних обличчях, Дмитро не мiг уявити втрати своїх рiдних. Не мiг? Чи
ж так воно? Нi, то непереможна жадоба життя затуманювала од нього ту
хвилину, в яку страшно i болiсно заглянути навiть найтвердiшим людям, i,
затуманюючи, непомiтно ворушила в гарячому попелi думок хисткою iскоркою
надiї.
Попереду задудонiли пострiли. I зразу ж глухо озвалися кулемети
Черевика. Дмитро навiть почув дзвiн вистрiляних гiльз.
- Здається, правильно вв'язалися. Мадьяри перелякано, нервово
заговорили, - пiд'їхав Тур.
- Не сподiвалися. Зараз же їх треба зiм'яти. Веди пiших на правий
фланг. Я з вершниками вдарю лобовою атакою.
I Дмитро дивується: розум його працює чiтко, розгадує, як зараз
найкраще вдарити по заслонах, а тiло просить руху, дiї, швидкої i рiшучої.
I, чуючи, як мiцнiє його голос, скомандував:
- Вершники, приготуватись до атаки! Ланцюгом за мною! Марш!
Трепетний холодок вiтерцем на мить охоплює його тiло, а потiм сiче
тiльки в обличчя. Над головою в'їдливо i тонко посвистують кулi; немов
чорнi птицi, вiдлiтають осторонь кущi, i над землею попереду палахкотять
червоносинi блiки. Гуде пiд копитами поле, перегойдується, пересвiчується
лiнiями трасуючих куль; вiє прохолодою вiд рiки...
I раптом завмирають, один по одному зникають, неначе входять в землю
болотянi вогнi, отi синюватi блiки, одцвiтають червонi рухливi разки,
тiльки чути, як, стогнучи, борсається темрява. Щось у нiй вiдкочується,
швидко, налякано. I крики болю, посиленi водою, супроводять шлях утечi.
- Єсть порядок! - кладе Черевик на мiцне загрубiле плече нагрiтий
кулемет i веде свiй вiддiлок до загону.
Глибоко у тьмянiй водi поблискують зорi. З того берега приторно, прiсно
пахнуть болотянi трави; тонко свиснула пара наляканих чирят, летючи подалi
вiд людського гомону. Кiлька партизанiв, швидко перекинувши на той берег
двi деревини, щiльно приєднали одну до одної. Дмитро перший провiв Орла
через мiсток, пройшов трохи берегом i зупинився перед драговиною, що
вузьким та довгим жолобом тягнулася понад рiкою... Хтось кинувся згарячу
вперед. Заклекотала, зашипiла пiд ногами твань.
- Хлопцi! Зав'язнув! Витягайте!
- Чого ж тебе лиха година погнала туди!
- Тягни скорiше! Ще й питає!
Згодом пирснув смiх i, видно, той, хто загруз, невдоволено пояснював:
- Не пройшов кiлькох крокiв, а загруз по самий пуп.
- Що, набравсь болота?
- Воно з кропивкою - попарить краще, нiж у банi.
- I чого б я смiявся з старших...
Дмитро любовно погладив свого Орла, i рука його дрiбно затремтiла на
рухливiй м'якiй шерстi. Кiнь грайливо потерся головою об руку командира,
дугою вигнув мiцну шию.
Iще кiлька партизанiв кинулись шукати переходу, але незабаром,
заболоченi i лихi, поверталися назад.
- Що будемо робити, Дмитре Тимофiйовичу? - з тривогою запитав Мель,
ведучи коня за повiд. - Чортова низина. Хоч би верболiз який був. А то
гола, як лисина.
- Гибле мiсце, - не витримав навiть Лазорко Iванець. Мовчки пройшлись
понад берегом i зупинились, де вужчало болото - твердий зубець луговини
клинцем врiзався в нього.
- Будемо звiдси кiньми перескакувати, - пiсля довгої мовчанки вiдповiв
Дмитро кулеметнику.
- Товаришу командир, хiба можна? Конi зразу потопимо, - схвильовано
промовив партизан.
- Слабшi ближче загрузнуть, сильнiшi - далi проскочуть. А нашi може i
на той берег винесуть.
- Який жаль, - зiтхнув Мель i теж для чогось погладив рукою свого коня.
- Жаль. Та зараз iншого виходу нема.
- Ех! - тiльки й вирвалось у Iванця.
Пiсля того як партизани кинули на болота деревини, з яких були
влаштували мiст, Дмитро наказав Iванцю першому гнати свого рослого коня.
Розiгнав Лазорко Бурелома i наче пiрнув у темряву. Кiлька разiв пiд
копитами глухо стрельнуло, чмокнуло болото, а потiм забився кiнь на мiсцi,
виймаючи i не в силi вийняти заднiх ног, ось i переднi вже безнадiйно
втиснулись у свою домовину. Лазорко легко сповз iз Бурелома на правий бiк,
дотягнувся до деревини i, похитуючись, вибрався назад на берег.
- Угробив свого, - хотiв твердо промовити, але голос дрогнув, i
партизан, махнувши рукою, вiдiйшов до рiчки, прислухаючись, як б'ється i
стогне в баговиннi його дебелий кiнь.
Один за одним летiли вершники в глибину ночi i, заболоченi, обважнiлi,
перебираючись вiд зав'язлого до зав'язлого коня, пробиралися назад. Мертве
болото ожило страшним життям: клекотало, чмокало пiд копитами i стогнало,
немов умираючи. Тiльки берег затих - нi один партизан, крiм Дмитра, не
промовив нi слова.
Далеко за середину податливого жолоба проскочив Пантелiй Жолудь на
своєму легкому бiлокопитому красенi i мовчки заплакав, востаннє
притулившись до гриви Шпака. Добрався до рiчки, лiг на землю, охоплюючи
голову руками. Iще далi сягнув Тур i, повернувшись на берег, не пiдiйшов
до Дмитра.
- Прощайте, коники... дорогi нашi... - зiтхнув Олекса Слюсар.
Джмок! Ждмок! Чмок! Глох! - обзивалась нiч, i тонке iржання, схоже на
плач, розтiкалося по невидимiй теменi. Дмитро, припадаючи до сiдла, пустив
Орла. "Може перескоче", - зажеврiла в серцi надiя. Як птиця, влетiв Орел у
болото; розстелюючись i витягуючись, вiн минає навскiсну живу вервечку,
вилiтає на середину болота i тiльки тут починає осiдати. Але, могутнiми
стрибками звиваючись вгору, вискакує iз тванi i знову грузне, i знову
виривається.
Ось уже берег. Iще кiлька стрибкiв! Та раптом Орел глибоко осiдає, iще
звивається свiчкою на диби, та вже не може вирватись iз болота.
- Орел, Орел! - не чуючи власного тiла, зiскакує Дмитро на траву i,
тримаючись за повiд, сковзає уперед. Вiн загрузає тiльки по колiна - далi
пiд ногами твердий грунт.
Гаряче хропучи, б'ється кiнь, обдаючи Дмитра болотянистою водою.
- Переправляйсь! - командує Горицвiт.
Заворушився протилежний берег. Обережно, по живому мосту, почали
перебиратися партизани до свого командира. I коли конi пiзнавали своїх
господарiв, що по них переповзали далi, до берега, на мить завмирав
хрипотливий стогiн, i гнiтюче передсмертне iржання врiзалося в неласкаву
нiч.
- Припав я до свого, а вiн мого лиця губами шукає. А з очей сльози, як
квасолини, течуть, - кусаючи губи, промовляє Пантелiй Жолудь.
- Да. Кiнь, як людина, плаче. I голос в нього перед смертю людський, -
погодився Слюсар.
Останнiм переправився Тур i зупинився бiля Дмитра.
- Веди, Туре, загiн. Я наздожену вас, - не чуючи своєї ваги, Дмитро
пiдiйшов до коня, охопив руками його голову i почув, як гаряче защемiли
долонi: густi сльози двома струмками текли по м'якому ворсi, а очi Орла
блищали, мов огники. Поцiлував Дмитро свого товариша в лоб i кинувсь на
берег.
Уже з гони пройшов, наздоганяючи загiн, i раптом у тишi високо
задзвенiло тоскне, таке знайоме, тривожне iржання.
- Орле, мiй Орле, - стиснув картуз в руцi i знову обважнiлим зором
побачив перед собою сiм'ю, близьких, що прямували у невiдому темряву,
мовчазнi i похилi... А вiн наздоганяв їх на своєму конi.
XXVII
З тривогою прислухались на Бiлому озерi до нестихаючої стрiлянини.
Навiть худоба перестала пастися, а коли кiлька снарядiв розiрвалися бiля
табору, люди не кинулися врозтiч, а, навпаки, почали тiснiше збиватися в
одне мiсце. I раптом високий переляканий голос якоїсь жiнки:
- Ой, горенько! Фашисти!
"Першi групи комах з'явилися в районi Перепiлки i Орла. Є залiзнi
коробки. Слiдкуємо за просуненням гусеницi..."
План Гоглiдзе удався: пiсля жорстокого нiчного бою фашисти почули позад
себе стрiлянину, побачили ракетнi спалахи i подумали, що їх оточує велика
партизанська сила. Кинулись у плавнi, лишаючи поранених i вбитих. Одна
бронемашина загрузла в болотi, фашисти не встигли її знищити. I на другий
день сам Гоглiдзе приїхав на нiй у свiй загiн.
- Хороша машина, - похвалився Симон. - Гарматка хоча i
двадцятидвохмiлiметрова, а танки пробиває. Тiльки не вiддавайте її у штаб
з'єднання. Наш трофей - ми воюємо ним. Хто на нiй буде воювати? - запитав
Созiнова.
- Гарматчик Пiдвисоцький, - вiдповiв той, оглядаючи броневичок.
* * *
...Тринадцять тисяч нiмцiв i три тисячi мадьярiв були кинутi на
партизанський район. Вони широким кiльцем охопили зелений край, i уся
земля затягнулася димами: спочатку бiлими, клубчастими, а потiм чорними,
з-пiд яких вибивалися поземнi смуги вогню.
Запалали навколишнi села. Вночi до самого верхiв'я наливалася густою
кров'ю купiль неба. Розтавали, як вiск, здибленi веснянi хмари, гинули в
червоному рухливому морi, i нiде, нiде не було навiть клаптика вiдрадної
синi.
Ланцюгом, на три метри солдат вiд солдата, пройшли по селах карателi,
вбиваючи жiнок, дiдiв, дiтей, забиваючи трупом криницi i силоснi ями.
Розпеченими вiд пожарищ i кровi очима знаходили усе живе i тут же, на
мiсцi, рiзали, палили, четвертували, реготались здичавiлим смiхом.
Одна жiнка, коли почула наближення смертi, сховалася з дитиною у
високому кадубi. Не помiтили її, пройшли. Вiддалялись пострiли, тiльки-но
виглянула на свiт - засiрiв другий ланцюг. Може i врятувалася б жiнка у
своїй схованцi, та, зачувши поблизу чужинську мову, заплакала дитина;
смiючись, так i перекосили чергами фашисти надвоє i кадуб, i жiнку, i
дитину. Та що людей - усiх собак, голубiв побили, мовляв, через них
здiйснюється зв'язок з партизанами. Тiльки врятувались тi, хто встиг
заховатися в болота та в такому пiдземеллi, що навiть здичавiле
закривавлене око карателя не помiтило...
* * *
Спочатку по дорогах навколо дiбров, стрiляючи з гармат, промчали танки,
потiм машини, набитi пiхотою. П'янi пiснi уривчасто долiтали до лiсу,
опоясаного партизанськими постами. Кожен пост складався з двох
кулеметникiв, спостерiгача i зв'язкiвця. Основнi ж партизанськi сили були
в глибинi. Кожен загiн займав свiй сектор оборони. Роти, що ранiше були
розкинутi одна вiд одної на кiлька кiлометрiв, з'єднали в єдиний кулак.
Першим вiдступив у глибину березини пост Макаренка, коли, пiдминаючи
молодi дерева узлiсся i ригаючи вогнем, посунуло з поля п'ять танкiв.
Ударив Макаренко по переднiй ' потворi з двадцятизарядного польського
кулемета; заляскотiли кулi по бронi, але машина вперто продовжувала
просуватися вперед. Iз штабу загону назустрiч танкам вислали бронемашину.
Одначе цього дня Пiдвисоцькому не довелось показати своєї майстерностi:
середнiй танк наскочив на авiабомбу, перетворену на мiну, i, охоплений
полум'ям, пiдстрибнув, а потiм важко осiв на розвержену землю. Решта
танкiв повернула назад. Макаренко знову зайняв своє мiсце на узлiссi,
вганяючи в гнiздо кулемета нову касету, набиту нiмецькими набоями.
Дмитро з узлiсся добре бачив у бiнокль, як поля захрясали сiрими
нiмецькими i жовтими мадьярськими мундирами, як встановлювалась удалинi
полкова артилерiя, прибували автомашини, а сапери мiнували поле, щоб нiхто
з партизанiв не змiг вискочити iз смертельного кола. Прикидав у думцi,
звiдки має початися наступ, i чув у душi той терпкий неспокiй, який
зникає, коли вже весь втягнешся у бiй i нема тобi часу навiть стерти з
лоба докучливий їдкий пiт.
I не стiльки турбував його тепер самий бiй, скiльки беззахиснi люди,
родини партизанiв, його сiм'я, - усi, що довiрили життя своїм захисникам.
Куди з ними дiтися? Опiвднi на його дiлянку пiшли мадьяри.
- Товаришу командире, дозвольте нам провчити їх, - пiдiйшов Пантелiй
Жолудь, одягнений в жовту мадьярську форму i чорнi черевики. Позаду нього
зупинився Янош Балог. - Тiльки накажiть нашим, щоб помилково не застрочили
по нас.
Дiставши дозвiл, партизани метнулися вперед. Пантелiй змiнив у патруля
свiй автомат на нiмецький i перший пiдповз до самої дороги.
На узлiссi з'являються мадьярськi дозорцi. До Пантелiя i Яноша
наближається примхливо вигнутий живий ланцюг. З гвинтiвками i красивими,
неначе ляльковими, карабiнами йдуть мадьяри своєю характерною журавлиною
ходою, присiдаючи i витягаючи шиї. Так само по-журавлиному пiдвiвся,
дибнув два рази Пантелiй, пальцем кивнув карателям i притулився до дерева.
Його прийняли за розвiдника, i зразу, стискаючись, частина ланцюга
попрямувала до хлопця.
Доки ж вони будуть їх пiдпускати до себе? - хвилювався Дмитро, чуючи,
як бiля нього шелестить трава - партизани повзуть до узлiсся назустрiч
мадьярам. Уже залишилося метрiв тридцять, двадцять п'ять... двадцять... До
Пантелiя заговорили. Чорт! Сам себе загубить!.. Уже нерiшуче зупиняється
офiцер. Враз пiдкидає до плеча блискучий буковий карабiн. Але Пантелiй
випереджує супротивника - прямо в упор проводить автоматом, раз i вдруге.
I тягучi стогони змiшалися з одичалим криком:
- Мадьор партiзанок![17]
Неначе хочучи обкрутитись навколо себе, падає на землю офiцер. I в цей
час партизанський огонь вириває живi кiльця ланцюга, вiдкидає його назад.
Хто ж спробував залягти, - уже бiльше не пiдводиться з землi.
Блiдий, але веселий од пережитого, до Дмитра швидко пiдходить Жолудь i
вже жартiвливо, щоб заховати хвилювання, комiчно дибає, перекривляючи ходу
ворога. Трохи позаду нього тримається завжди врiвноважений Янош Балог.
Партизани негайно ж прибирають зброю i набої, бо тепер чимало воїнiв,
iз нових, лише мають однi берданки.
Розвiдка доносить, що найменшi сили, i то мадьярськi, стоять бiля яру,
який веде до невеличкої рiчки, бо за нею починається нешироке, але
непрохiдне весною болото. Тут навiть поле не замiновано.
З трьох бокiв по лiсах ударила полкова артилерiя. Трiщало i охкало
розщеплене дерево, глухо гудiла земля, запарували димками свiжi вирви, а
перелякане птаство пiсля кожного вибуху то пiднiмалося вгору, то знову
табунцями падало в кущi, недалеко, вiд одного мiсця. Коли бiля Дмитра
почали вибухати снаряди, вiн скочив у щiлину i побачив скуцьорбленого
кулеметника Василя Меля, що саме перегортав сторiнку розпухлої зачитаної
книги.
- Ти що робиш? - здивовано подивився на партизана.
- Чехова читаю. Iнтересна книжка, тiльки листкiв нехватає. Зачитали
хлопцi.
- Знайшов час.
- А що ж робити тепер? Кулеметом до артилерiї не дiстанеш, а фашист
лiсу боїться, не йде. Чого ж час марнувати? - i засмiявся. - Тут такi меню
ловкi складено: порося iз хрiном, порося без хрiну i хрiн без поросяти. Я
думаю, що ось нещодавно ворогам попався хрiн без поросяти. - I знову
засмiявся.
"Невже йому зараз до книг?" - допитливо подивився. А партизан уже
заглибився в читання, усмiхаючись i задоволене водячи губами. Проте не
забував раз у раз сторожко оглядатися навколо, висовуючи голову з щiлини.
Не звертаючи уваги на шалений обстрiл, до Дмитра пiд'їхав Созiнов, а
трохи згодом i Тур, заклопотаний, втомлений i знервований. Аж здивувався
Дмитро, побачивши таким свого комiсара.
"Може турбує доля дiвчини?" - подумав, пiдходячи до Созiнова,
спокiйного i зосередженого, що виймав iз планшетки карту.
- Чого, комiсаре, поблiд? - кинув косий погляд.
- Жiнки розтривожили. Пiдняли крик, плач. Вдарить снаряд, так вони не
по щiлинах бiжать ховатися, а збиваються разом. Насилу якось втихомирив.
Ну прямо не можу дивитись на бабськi сльози.
Лягли на землi перед розстеленою картою.
- Привiз новини iз штабу, - зручнiше умостився Созiнов на травi. -
Маємо наказ iз Москви вiд штабу партизанського руху вирватися з оточення i
вийти на територiю України, окуповану Румунiєю. Сьогоднi ж починаємо марш
на пiвдень. Завдання нашого загону - розiрвати кiльце, дати усiм вийти з
оточення, а удар прийняти на себе. Маршрут такий: спочатку на Яцькiвськi
лiси, потiм виходимо в Чечельницький район, форсуємо рiчку Рiвець -
теперiшнiй кордон, i тут, в цьому лiсi, - показав окреслене кружальце на
картi, - знову сходимося всiма силами.
- Он як, - задумався Дмитро.
- Завдання вiдповiдальне i тяжке, - Созiнов для чогось поправив кобуру,
ясно стрiвся очима з Туром. - Особливо непокоїть, що в нас сотнi мирних
людей, не звиклих до боїв i маршiв...
- Тому нам треба провести бiй навально i майстерно, - промовив Тур. -
Зараз скличемо партiйнi збори.
- Зараз же, - тихо вiдповiв Дмитро, уже думаючи над планом операцiї.
Незабаром iз взводiв i навiть застав, зосереджено i гордовито, почали
сходитися на галяву комунiсти.
- Великi дiла, братцi, надходять, - проводжаючи їх очима, говорили
партизани.
- Такий час.
- Над нашою долею думають.
- Над нашою... Як i завжди.
- Перевiряй, хлопцi, ще раз зброю, щоб пилинки не було...
* * *
Увечерi танки почали стрiляти ракетами в лiси i незабаром в повiтрi
закружляли лiтаки. Пронизливо, холодячи душу, верещали авiабомби, гупали в
м'який болотяний грунт, було чути, як вони вганялися в глибiнь i аж потiм
глухо розривалися.
Прориваючись iз оточення, ударна група погнала на мiнне поле отару
овець. Засвiтилися рiдкi спалахи, прогримiли вибухи, вгору полетiло
розвержене, покалiчене м'ясо. З жалiсливим криком заборсалася темiнь,
неначе рiка, i новi розриви, наздоганяючи спалахи, половинили перелякану i
залиту теплою кров'ю валку. За мiнним полем зав'язався бiй. Раптом
прорвавши нiмецьку пiвденну лiнiю, Дмитро фланговими ударами почав ширше
розтискати її розведенi кiгтi. Безладний ворожий вогонь, нагнiтаючи
коловорот гарячого повiтря, перехресними дорогами обрушився на партизанiв
Дмитра, майже не зачiпаючи ворота прориву. Сюди зразу ж за ударною групою
потекла голова колони; метнулися патронати. Але в нiчнiй метушнi партизани
не встигли вчасно вивести родини двох рот.
Чималу панiку своєю несподiваною появою зчинив партизанський броневик,
якому вдалося пiсля перших трьох пострiлiв пiдбити танк. Коли
приголомшений несподiванкою ворог почав опам'ятовуватись, пiдтягати свiжу
силу, партизани проскочили крiзь широкi ворота, а загiн Дмитра,
вiдступаючи назад, потягнув фашистiв за собою до лiсу, аж поки знову не
зiмкнулися кiгтi оточення. Крива лiнiя оточення тепер позначалася
рiзнобарвними огнями ракет.
- Маневр проведено блискуче, - пiдiйшов до Горицвiта Созiнов.
- Маневр проведено препаскудно, товаришу начальник, - похмуро вiдповiв
Дмитро.
- Чому?
- Родини на нашiй шиї залишилися, чи нi? Тепер, коли самим доведеться
прориватися, вони зв'яжуть нам руки i ноги. Ти знаєш, як жива трава
зв'язує плавця?.. Погане дiло.
- Може якось вискочимо? - хотiв розвiяти важкi думи Дмитра.
- "Якось" - дурне слово, - вiдповiв сухо i невдоволено. - Я ще на
командирському розборi повернусь до цiєї операцiї. Завтра вночi ти будеш
пробиватися iз Симоном Гоглiдзе. Трудно буде прорватися. Але Гоглiдзе
повинен i в самому пеклi знайти прохiд. А я залишуся тут iз штабною
охороною i невеликим прикриттям.
- Може я замiсть вас останнiм вiдходитиму?
- Нi, потрудiться виконувати наказ! - Лихий, пiшов у темряву назустрiч
дудонiнню i частим спалахам ворожих кулеметiв, що, здавалось, захлиналися
власним огнем.
Боляче i досадно стало Михайловi. Коли б вiн був винен у цьому... На
вiйнi, як на вiйнi - все буває. Кому потрiбнi твої переживання? Дiло
потрiбне! I вiн швидко пiшов вiдводити з пiвдня першу рогу, щоб поповнити
нею найрiдше прикриття на захiднiй дiльницi лiсу. Повз нього Пантелiй
Жолудь мовчазно проносить щось важке i чорне.
- Що, вбитий? - пiдсвiдомо догадується.
- Вбитий. Євген Свириденко. Не дочекався хлопець... - не договорює
Пантелiй. Тiльки зiтхання вирвалось.
Созiнов механiчно здiймає шапку з голови, пiдходить ближче до Жолудя,
який кладе Свириденка на траву. Далекий свiт зорi тьмяно освiтлює спокiйне
обличчя партизана, нерухомi руки його широко розкинутi, до них м'яко
торкається жива росиста трава. I враз начальник штабу виразно чує якийсь
шерех. З надiєю, хвилюванням i острахом вiн припадає до бiйця.
- То годинник б'ється на грудях Євгена, - скорботно в тишi лунають
слова Пантелiя. - Час не спиняється, його не вбити ворогам.
XXVI
Нарештi пiсля впертої стрiлянини на пiвденному заходi одна за однiєю
пiднялись три ракети.
- Проскочили, - полегшено зiтхнув Тур, пригинаючись до самої гриви
коня, щоб не зачепитись головою за гомiнке гiлля, налите прохолодою i
росами.
Дмитро нiчого не вiдповiв. Отi червонi пелюстки, що облiтали i гасли в
тривожному небi, зразу ж одiрвали його думи од загону, i всiм мозком
оволодiли тепер штабний взвод i група прикриття, що захищала Бiле озеро.
Дорогою проїхав броневик, слiпучо освiтив узлiсся, i тiнi, наздоганяючи
одна одну, так заворушились у лiсi, що здавалося, наче на землю падали i
пiдводились, iдучи у безвiсть, живi сплетення велетенських перехресть.
Кулемети навмання застрочили по стовбурах, виточуючи з них весняний сiк.
Лунко вiдщеплювались трiски, глухiше - кора; трiщали, шумiли i зiтхали
перебитi гiлки. Якийсь наполоханий жеребець звiвся на диби, заiржав.
- Стiй, холеро! - i задзвенiла уздечка.
I тiльки стихала стрiлянина, в кущах, спочатку несмiло, подавав голос
соловей, обзивався другий, i увесь лiс починав спiвати - урочисто,
радiсно, немов кожне дерево, перехитуючись, перебирало невидимi
переливчастi струни.
"Що ж, i пташина привикає до вiйни", - майнула непрохана думка,
вiдриваючи вiд напруженої сiтi планiв i образiв. Вирiсши на лонi природи,
Дмитро, навiть сидячи над картою, завжди мислив образно i так в уявi
освоював мiсцевiсть - шляхи i стежки, лiси i перелiски, болота i озера, що
часто, вперше проїжджаючи ними, вiн оглядав усе, начебто воно було
давно-давно знайоме. Абстрактну думку йому важче було охопити, i тiльки
коли вона обростала картинами - розкривалась легко i глибоко, як
несподiвана галявина в тiнистiм чорнолiссi. Око ж мав гостре i пам'ятке.
Кине думкою на якийсь шматок землi - i вже вiн спливає перед ним зi своїми
неповторними обрисами, покраяний дорогами, як хлiбина ножем, обсiяний
згадками, як нива зерном.
Уже в який раз вiн перебирав в уявi увесь закiльцьований лiс - i нiчого
путнього не мiг вигадати. Прорватися тепер можна було тiльки до рiчки, де
засiли мадьяри. Усi дороги були перехопленi броневиками i танками. Не
мадьяри i не рiчка лякали його: мадьяри вночi навряд чи устоять проти
рiшучого натиску, а рiчка була вузькою - звичайною деревиною можна було
з'єднати низькi береги. Але за нею починалось болото, нешироке та грузьке,
непрохiдне весною.
Партизани мовчки чекали його наказу. I тiльки Тур розумiв, як
неспокiйно на серцi командира.
Вiд Маркового поля проїхав танк, вдарив iз гармати в лiс, i злякано
кинулась утiкати в яри божевiльна луна, немов боячись, що її придавить
перебите снарядом гiллясте дерево. I раптом блиснув великий зубцюватий кущ
червоного сяйва, а потiм усiм лiсом струсонув громохкий вибух.
- Ще один пiдiрвався! - промовив хтось чистим тенором.
- Туди йому й дорога.
Пiсля вибуху з поля мiцнiше вдарили кулемети i автомати. Сполохано,
якимсь божевiльним фейерверком замерехтiли ракети, Знову притихли солов'ї,
i Дмитро повернув коня, кроком поїхав повз застиглi постатi вершникiв i
пiхотинцiв. З глибини лiсу забряжчала зброя, затрiщав сухостiй, почувся
притишений тупiт нiг. Партизани, мов по командi, обернулись назад,
наставляючи зброю в темiнь.
- Стiй! Хто iде?
- Травень.
Повернулось прикриття, що стояло недалеко вiд Бiлого озера. До Дмитра
пiдiйшов дiд Хмара.
- Горе, Дмитре Тимофiйовичу.
- Що таке? - перехилився з сiдла.
- Фашисти перехопили родини першої роти.
- Як? - вдарив невидимий тягар у голову i груди Дмитра.
- Зрадник знайшовся. Iще вдень до ворогiв перебiг. Видав, щоб шкуру
врятувати... I Созiнов уже нiчого не змiг зробити.
- I що? - задихаючись, нависає головою над Хмарою.
- Погнали в район.
- I ви не могли вiдбити?
- Могли б загинути i пустити фашистiв у спину всьому загоновi.
Дмитро бiльше нiчого не може сказати. Важка, мов камiнь, темiнь налягає
на нього, i вiн чує, як всерединi струною натягується жорстокий,
невблаганний бiль. Якась чорнота навiть починає ворушитися в мозку, i,
неначе по той бiк свiту, вiн бачить в гуртi похилених тьмяних постатей
свою матiр, дружину, дiтей. А водночас розумiє, що позад нього насторожено
стоять партизани, змученi боями, безсонними ночами i невiдомим майбутнiм.
От i вiдчахнули, Дмитре, половину твого серця, а друга половина
замерзає в холодних грудях, як взимку човен на рiчцi... Андрiю, невже i ти
не врятувався? А скiльки ж вiн просив: "Я буду iз вами, тату". Пожалiв, не
взяв. От i пожалiв...
Голубий сумовитий блиск очей Югини так виразно вiйнув на нього, що
мимоволi закриває обличчя великими вузлуватими пальцями... I матерi вже
нема... А як же iз пастки вискочити?.. Ольгу, напевне, Югина за руку
вела... Кiнь Тура тупотить. Час виводити хлопцiв. Час!
Приминаючи бiль, все швидше i швидше навалюються новi думки, рiшучi,
короткi, як дальний спалах, i злi. Жорстоке напруження кам'янить йому
тiло, i тiльки всерединi холодно щемить рухлива, болюча грудочка, тоскно
висмоктує кров. Краще не згадувати про неї, бо знову iз темряви виринуть
чорнi похиленi постатi близьких i рiдних. Чiтким, проте якимсь незвичним
для себе голосом вiн посилає попереду кулеметний вiддiлок Черевика, а
пiзнiше пiднiмає за собою усiх партизанiв.
Їдуть мовчки, без слова, мов тiнi. Копита коней, перев'язанi ганчiр'ям,
м'яко пiдминають землю.
Неначе хмари, обабiч розходиться лiс. Яскравiше заблищали зорi i
нервовi вогники на землi, проте пострiли стали глухiшими - не посилювала
їх луна. Петляючи, не вiддаляючись од яруги, що покручено в'їдалася в
чорне тiло землi, загiн поволi наближався до рiчки. Уже позаду горiли
вогнi броневикiв; за лiсами лишалась пожежа, звиваючись рухливими
штопорами в нiч, i окремi гвинтiвочнi спалахи на землi, вiддаляючись,
блищали сумирно, як свiтляки.
З глибини яруг, нiби повiнь, пiдiймались солов'їнi хвилi, пахла
доспiлими плодами пiдiпрiла кора лiсових грушок i срiбно спiвав веселий
струмок.
I знову, даючи простiр рухливiй тривожнiй грудочцi, що, набрякаючи,
почала пiдповзати до горла, бачив своїх близьких людей, здригаючись,
проводив їх очима вiд лiсової дороги до останнього шматка землi, що мав
розмокнути вiд їхньої кровi. I дивно: уже побачивши сотнi смертей, звикши
стрiчатися щоденно з отою невiдомою, нерозгаданою силою, бачити
примруженим гострим зором останнiй свiт i тiнi життя на дорогих i на
ненависних обличчях, Дмитро не мiг уявити втрати своїх рiдних. Не мiг? Чи
ж так воно? Нi, то непереможна жадоба життя затуманювала од нього ту
хвилину, в яку страшно i болiсно заглянути навiть найтвердiшим людям, i,
затуманюючи, непомiтно ворушила в гарячому попелi думок хисткою iскоркою
надiї.
Попереду задудонiли пострiли. I зразу ж глухо озвалися кулемети
Черевика. Дмитро навiть почув дзвiн вистрiляних гiльз.
- Здається, правильно вв'язалися. Мадьяри перелякано, нервово
заговорили, - пiд'їхав Тур.
- Не сподiвалися. Зараз же їх треба зiм'яти. Веди пiших на правий
фланг. Я з вершниками вдарю лобовою атакою.
I Дмитро дивується: розум його працює чiтко, розгадує, як зараз
найкраще вдарити по заслонах, а тiло просить руху, дiї, швидкої i рiшучої.
I, чуючи, як мiцнiє його голос, скомандував:
- Вершники, приготуватись до атаки! Ланцюгом за мною! Марш!
Трепетний холодок вiтерцем на мить охоплює його тiло, а потiм сiче
тiльки в обличчя. Над головою в'їдливо i тонко посвистують кулi; немов
чорнi птицi, вiдлiтають осторонь кущi, i над землею попереду палахкотять
червоносинi блiки. Гуде пiд копитами поле, перегойдується, пересвiчується
лiнiями трасуючих куль; вiє прохолодою вiд рiки...
I раптом завмирають, один по одному зникають, неначе входять в землю
болотянi вогнi, отi синюватi блiки, одцвiтають червонi рухливi разки,
тiльки чути, як, стогнучи, борсається темрява. Щось у нiй вiдкочується,
швидко, налякано. I крики болю, посиленi водою, супроводять шлях утечi.
- Єсть порядок! - кладе Черевик на мiцне загрубiле плече нагрiтий
кулемет i веде свiй вiддiлок до загону.
Глибоко у тьмянiй водi поблискують зорi. З того берега приторно, прiсно
пахнуть болотянi трави; тонко свиснула пара наляканих чирят, летючи подалi
вiд людського гомону. Кiлька партизанiв, швидко перекинувши на той берег
двi деревини, щiльно приєднали одну до одної. Дмитро перший провiв Орла
через мiсток, пройшов трохи берегом i зупинився перед драговиною, що
вузьким та довгим жолобом тягнулася понад рiкою... Хтось кинувся згарячу
вперед. Заклекотала, зашипiла пiд ногами твань.
- Хлопцi! Зав'язнув! Витягайте!
- Чого ж тебе лиха година погнала туди!
- Тягни скорiше! Ще й питає!
Згодом пирснув смiх i, видно, той, хто загруз, невдоволено пояснював:
- Не пройшов кiлькох крокiв, а загруз по самий пуп.
- Що, набравсь болота?
- Воно з кропивкою - попарить краще, нiж у банi.
- I чого б я смiявся з старших...
Дмитро любовно погладив свого Орла, i рука його дрiбно затремтiла на
рухливiй м'якiй шерстi. Кiнь грайливо потерся головою об руку командира,
дугою вигнув мiцну шию.
Iще кiлька партизанiв кинулись шукати переходу, але незабаром,
заболоченi i лихi, поверталися назад.
- Що будемо робити, Дмитре Тимофiйовичу? - з тривогою запитав Мель,
ведучи коня за повiд. - Чортова низина. Хоч би верболiз який був. А то
гола, як лисина.
- Гибле мiсце, - не витримав навiть Лазорко Iванець. Мовчки пройшлись
понад берегом i зупинились, де вужчало болото - твердий зубець луговини
клинцем врiзався в нього.
- Будемо звiдси кiньми перескакувати, - пiсля довгої мовчанки вiдповiв
Дмитро кулеметнику.
- Товаришу командир, хiба можна? Конi зразу потопимо, - схвильовано
промовив партизан.
- Слабшi ближче загрузнуть, сильнiшi - далi проскочуть. А нашi може i
на той берег винесуть.
- Який жаль, - зiтхнув Мель i теж для чогось погладив рукою свого коня.
- Жаль. Та зараз iншого виходу нема.
- Ех! - тiльки й вирвалось у Iванця.
Пiсля того як партизани кинули на болота деревини, з яких були
влаштували мiст, Дмитро наказав Iванцю першому гнати свого рослого коня.
Розiгнав Лазорко Бурелома i наче пiрнув у темряву. Кiлька разiв пiд
копитами глухо стрельнуло, чмокнуло болото, а потiм забився кiнь на мiсцi,
виймаючи i не в силi вийняти заднiх ног, ось i переднi вже безнадiйно
втиснулись у свою домовину. Лазорко легко сповз iз Бурелома на правий бiк,
дотягнувся до деревини i, похитуючись, вибрався назад на берег.
- Угробив свого, - хотiв твердо промовити, але голос дрогнув, i
партизан, махнувши рукою, вiдiйшов до рiчки, прислухаючись, як б'ється i
стогне в баговиннi його дебелий кiнь.
Один за одним летiли вершники в глибину ночi i, заболоченi, обважнiлi,
перебираючись вiд зав'язлого до зав'язлого коня, пробиралися назад. Мертве
болото ожило страшним життям: клекотало, чмокало пiд копитами i стогнало,
немов умираючи. Тiльки берег затих - нi один партизан, крiм Дмитра, не
промовив нi слова.
Далеко за середину податливого жолоба проскочив Пантелiй Жолудь на
своєму легкому бiлокопитому красенi i мовчки заплакав, востаннє
притулившись до гриви Шпака. Добрався до рiчки, лiг на землю, охоплюючи
голову руками. Iще далi сягнув Тур i, повернувшись на берег, не пiдiйшов
до Дмитра.
- Прощайте, коники... дорогi нашi... - зiтхнув Олекса Слюсар.
Джмок! Ждмок! Чмок! Глох! - обзивалась нiч, i тонке iржання, схоже на
плач, розтiкалося по невидимiй теменi. Дмитро, припадаючи до сiдла, пустив
Орла. "Може перескоче", - зажеврiла в серцi надiя. Як птиця, влетiв Орел у
болото; розстелюючись i витягуючись, вiн минає навскiсну живу вервечку,
вилiтає на середину болота i тiльки тут починає осiдати. Але, могутнiми
стрибками звиваючись вгору, вискакує iз тванi i знову грузне, i знову
виривається.
Ось уже берег. Iще кiлька стрибкiв! Та раптом Орел глибоко осiдає, iще
звивається свiчкою на диби, та вже не може вирватись iз болота.
- Орел, Орел! - не чуючи власного тiла, зiскакує Дмитро на траву i,
тримаючись за повiд, сковзає уперед. Вiн загрузає тiльки по колiна - далi
пiд ногами твердий грунт.
Гаряче хропучи, б'ється кiнь, обдаючи Дмитра болотянистою водою.
- Переправляйсь! - командує Горицвiт.
Заворушився протилежний берег. Обережно, по живому мосту, почали
перебиратися партизани до свого командира. I коли конi пiзнавали своїх
господарiв, що по них переповзали далi, до берега, на мить завмирав
хрипотливий стогiн, i гнiтюче передсмертне iржання врiзалося в неласкаву
нiч.
- Припав я до свого, а вiн мого лиця губами шукає. А з очей сльози, як
квасолини, течуть, - кусаючи губи, промовляє Пантелiй Жолудь.
- Да. Кiнь, як людина, плаче. I голос в нього перед смертю людський, -
погодився Слюсар.
Останнiм переправився Тур i зупинився бiля Дмитра.
- Веди, Туре, загiн. Я наздожену вас, - не чуючи своєї ваги, Дмитро
пiдiйшов до коня, охопив руками його голову i почув, як гаряче защемiли
долонi: густi сльози двома струмками текли по м'якому ворсi, а очi Орла
блищали, мов огники. Поцiлував Дмитро свого товариша в лоб i кинувсь на
берег.
Уже з гони пройшов, наздоганяючи загiн, i раптом у тишi високо
задзвенiло тоскне, таке знайоме, тривожне iржання.
- Орле, мiй Орле, - стиснув картуз в руцi i знову обважнiлим зором
побачив перед собою сiм'ю, близьких, що прямували у невiдому темряву,
мовчазнi i похилi... А вiн наздоганяв їх на своєму конi.
XXVII
З тривогою прислухались на Бiлому озерi до нестихаючої стрiлянини.
Навiть худоба перестала пастися, а коли кiлька снарядiв розiрвалися бiля
табору, люди не кинулися врозтiч, а, навпаки, почали тiснiше збиватися в
одне мiсце. I раптом високий переляканий голос якоїсь жiнки:
- Ой, горенько! Фашисти!