Страница:
нiчого. Коли чоловiк чує копiйчину в руцi - тодi сила сама прибуває.
- Правда ваша. Я вже, Сафроне Андрiйовичу, помiчаю, що ви навiть на
старостi лiт бiгати починаєте. Бачив, як якогось дня од ставкiв сюди
шпарили.
- Мусив бiгти, щоб i коло риби, i коло сiна встигнути, - похмурнiв
Сафрон.
- Скажете Карповi, щоб до мене заскочив.
- Коли?
- Завтра чи позавтра. Тiльки ввечерi хай забiжить.
Але Крупяк не дочекався Карпа нi в четвер, нi в п'ятницю. "Знов десь
паскуда по ночах промишляє. Доведеться самому вивезти небезпечний багаж на
островок".
З цiєю твердою думкою, не роззуваючись, лiг на лiжко i швидко заснув
сторожким сном: все здавалось, що хтось ходить попiд домом...
I раптом, наче птиця дзьобом, щось ударило у вiкно. Крупяк зразу ж,
пiдсвiдомо, скотився на пiдлогу.
На синiй шибцi, гасячи мiсячну порошу, лапою коршака заколивалася чиясь
чорна рука.
"Вискочити в лабораторiю - i через вiкно до Бугу", - вихопилась перша
думка. До болю в пальцях затис плетену ручку пiстолета, легко сковзнув до
дверей i в цей час почув пересохлий голос:
- Омеляне! Вiдчини.
"Крамовий, - аж сплюнув спересердя i радостi. - Носять його чорти по
ночах".
Напружений гул почав одлягати од голови, тiло стало млявiшим. Гримлячи
засувами, вiдкрив дверi, i нiчний гiсть важко увалився в сiни.
- Полохливий ти, ой, полохливий, - невесело пожартував Крамовий,
повторюючи давнi слова Крупяка. - Бачив, як ти з лiжка галушкою ляпнув.
Незадоволення зразу ж насупило рухливе обличчя Омеляна: не любив, коли
хто-небудь, хоч краєчком, зачiпав його самолюбство.
"Теж хоробрий знайшовся", - презирливо вiдтягнув назад нижню губу.
- Чого ж смiливий по ночах блукає?
- Лиха година заставила, - Крамовий лантухом упав на стiлець, схопив
голову руками. Почувши на собi доторк мiсячного промiння, одсунувся од
столу в темний куток.
- Що трапилось? - тривожно запитав, не спускаючи очей з пожовтiлого, як
старе сало, обличчя Крамового.
- Кошовий нарiзався. Докопався до багатьох справ... Сьогоднi мене з
партiї викинули. Боюсь, щоб iще дiло далi не пiшло...
- От тобi й твоя хвалена обережнiсть. На Горицвiтовi спiткнувся?
- I без нього пеньки знайшлися. Ти ще не знаєш Кошового.
- Та трохи знаю, - задумався Крупяк. - Тобi вже тут у районi не
всидiти.
- Сам знаю. До тебе на пораду прийшов.
- В лiси на якийсь час пiдеш? Це поки щось краще вигадаю.
- Хоч дiдьковi в зуби.
- Тiльки там робити доведеться. Сокирою махати.
- Сокирою махати? - спохмурнiв Крамовий. - Така праця не по моїй
комплекцiї - жир розтечеться... Менi що не робити, аби не робити.
Крупяк засмiявся: '
- Зате й грошей гребнеш! Є там одна хитра артiль.
- Це в лiсництвi? В Шкаварлиги?
- В нього ж. Ти звiдки знаєш?
- Доводилось чувати.
- Це погано, - занепокоївся Крупяк.
- Не бiйся: вiд вiрних людей чув. До Шкаварлиги менi йти не з руки.
- Ну, доведеться знайти мiсце в торговельнiй сiтцi... Недалеко звiдси є
затишний куток. Це б я завтра перескочив туди, та всi кошти розтринькав на
непередбаченi видатки.
- У мене знайдеться дещиця. Тiльки обладнай дiло скорiше, - глухо
промовив Крамовий i кинув на стiл кiлька позеленiлих червiнцiв.
- У землi лежали. Аж тхнуть вiльгiстю... Це часом не з мiнiстерських
фондiв? - примружився Крупяк. Але Крамовий тiльки засопiв невдоволено, не
можучи простити собi, що всi паперовi грошi вгатив на купiвлю нової
садиби.
Свiтанком Крамовий вийшов на шлях, щоб машиною добратися до нового
затишного кутка. Тiльки дiйшов до перехрестя, як йому на плече лягла важка
рука.
- Пане Крамовий, не туди прямуєте!
Пiдiйшла легкова машина. Лантухом гнилого м'яса упав на сидiння
колишнiй служака петлюрiвського мiнiстерства. Вiн не чув, як бiгла машина
уперед, бо все його життя та розбовтана каламуть думок тягнулися назад i
безнадiйно обривались у в'язкому минулому...
XXX
Бiля iвчанського берега Карпо кусачками розгриз ланцюг, вiдштовхнувся
веслом, i дубок тривожно заклекотiв на густiй смолистiй хвилi. Василенко
невдало гребнув важкою опачиною - i обшивка обiзвалася глухим вибухом, що
надовго повис над водою.
- Тихше, ти... нетелепо, - засичав Карпо, обережно ворушачи веслом
напiвсонне плесо.
Попереду переливалися пурпуром вогнi електростанцiї. Обминаючи яснi
стовпи, притерлися до самого берега. Василенко, зiщулившись, занепокоєно
прислухався до кожного звуку.
- Лi-лi-лi, хлi-лов, - спiвала вода перед дубком i з шипiнням
розсипалася на вузькiй каймi димчасто-сизого пiску.
Притишений величний берег так мiцно вiяв пахощами, як вiє тiльки перед
дощем. З темряви урочисто випливали великi стоги, весела розсип копиць i,
кружляючи, вiдпливали назад, начебто луг був не лугом, а мовчазною
рухливою рiкою.
З напругою протиснулись через косу i обережно причалили до
трав'янистого вигнутого зазубня; на ньому, як на тарiлцi, височiв стiжок.
Карпо зразу ж люто пiдскочив до нього i вилами зiрвав йому гордовиту
гостроверху шапку. Неначе живий, заворушився, зiтхнув стiжок, хлюпнув
розпареною хвилею.
- Сiно ж яке. Чай!
Легко метнув вилами; прохромлений верх копицi розстелився на днi дубка.
Неначе шулiка, з розгону налiтав Карпо на стiжок, немилосердно шматував
i розтягував його, не забуваючи гостро косувати настороженими очима.
Розгарячився. До спiтнiлого тiла прилипала труха, мурашками поколювало
насiння трав - мов живе, ворушилось i стiкало до поясницi. Але не було
часу обтруситися.
Над самим обрiєм заколивався тривожний сполох: далека блискавиця не
прорвалася крiзь хмари, тiльки вихватила їх iз пiтьми, освiтила покрученi
лiнiї окрайцiв. Спросоння щось пробурмотiв грiм, скотився на землю i знову
задрiмав. Якийсь нетерплячий шматок хмари, мов пригорщею зерна, недбало
сiйнув тяжкими краплинами, i обманена риба почала частiше розколювати
чорне плесо.
- Хоча б дощ не сипонув! - занепокоєно промовив Карпо, коли в хмарi,
наче в мiцнiй овчинi, зав'язла бiльша половина блискавицi.
- Не пiде, - впевнено вiдповiв Василенко. - Безпечно продамо. На
середину кинь трохи, - затанцював, уминаючи сiно.
Чим вище пiднiмався дубок, тим менше Василенка непокоїв острах, i вiн
так уже порядкував, нiби крадiжка не була крадiжкою. Характерне злодiйське
почуття, що найстрашнiше - це початок злочину, пiдсвiдомо жило в кожнiй
його клiтинi.
Iще один удар - i вила мiцно вп'ялися в пiдiпрiлу землю. Карпо з силою
рвонув на себе кусень стiжка, але вiн розвалився. Яскравий одсвiт
заколивав синiм полотном неба, затрепетав на тризубцi вил. Розтоплений
метал блискавицi, вириваючи з далини масиви лiсу, пролився в рiку.
Ослiплений Карпо одвернувся вбiк i зразу ж здивовано, з острахом оступився
назад, заклiпав очима: перед ним, важко дихаючи, стояв Полiкарп Сергiєнко.
Його обличчя тремтiло вiд обурення i ненавистi.
- Полiкарпе Явдокимовичу... Це ви?.. Драстуйте, - низько вклонився, до
болю стискаючи вила в руках. А за плечi кiгтями вчепився страх. I вже
пiтне тiло, холонучи, зовсiм не чуло пощипування перетертих стеблин i
колючого насiння. Iз темряви суворо глянули невблаганнi очi нового
прокурора.
- Що? Увесь у батька вдався! I на висилцi хочеш замiнити старого? Його
там мiсце ще не прохололо, - так промовив, наче кожне слово було каменем.
Василенко, як щур, зарився у сiно, а Карпо пiдступив ближче до
Сергiєнка, покiрно нахилив голову, обтрушену сухими стеблинами сiна.
- Усi злодiйськi курси пройшов? - злiсно вiдкусував Полiкарп.
- Правильно, Полiкарпе Явдокимовичу, - зiтхнув. - Навчив мене красти
батько, будь вiн не ладен зi своєю наукою. З дитинства навчив. А зараз
нiчого не можу вдiяти з собою. Що вже не робив...
- Ну, то ми тобi зробимо, - пообiцяв Сергiєнко.
- Тепер моє життя у ваших руках, - важко промовив Карпо, надiючись на
одно: розжалобити Полiкарпа. Шукаючи порятунку, коловоротом завирували
думки; просiваючись, вони переливалися в покiрну розслаблену мову,
тремтiли безвiльним полохливим листом.
Полiкарп насторожився. З подивом слухав Варчука, а потiм рiзко обiрвав:
- Не прикидайся дурником i овечкою. Твої iкла аж смердять здохлятиною.
Мов лисяче кубло смердять.
- Полiкарпе Явдокимовичу... Що хочете зроблю. Всю душу вiддам...
- А вона, ця душа, в тебе є? - повеселiшав Сергiєнко. - Iнтересно б
було хоч здалеку подивитись. Вона в тебе певне схожа на клубок зарази.
- Яка вже не є... Заплачу вам...
- Багато?
- Багато, багато! - зрадiв Карпо, i мова його стала жвавiшою. - Стiльки
ви не скоро заробите в колгоспi...
- Ох, i сукин же ти син! - отверезив його Сергiєнко. - Ти людську
совiсть хочеш злодiйським карбованцем вирвати! Як печiнки у нас колись
виривав?
- Полiкарпе Явдокимовичу...
- Замовч, стерво погане. В мiлiцiї поговориш...
Карпо аж затрусився: зрозумiв - Полiкарпа нiчим не обломиш. До дрижання
напружилось мiцне тiло. Люто вiдхилився назад, скошеним оком змiряв
вiддаль до рiчки i кинувся з вилами на Сергiєнка. Той спритно вiдскочив
убiк, метнувся до другого стiжка. Карпо круто обернувся назад, щоб
зустрiти Полiкарпа з протилежної сторони: хотiлося вбити чоловiка з одного
вдару - тодi не буде слiдiв кровi. Але Сергiєнко, очевидно зрозумiвши
намiр Карпа, щось крикнув i побiг до Бугу.
"Оце гаразд. Сам до рiки побiг", - зловтiшне рвонувся вперед.
- Їж, зараза, i хай тебе раки їдять! - перекривився в злобi,
наздоганяючи Полiкарпа.
I в цей час хтось, як обухом, вдарив його по головi. Карпо, випустивши
вила, широко закружляв по лузi, але втримався на ногах.
"Дмитро Горицвiт", - з жахом рiзнула догадка.
Але коли мигнула блискавка, вiн побачив, що бiля Полiкарпа стояв його
син Леонiд.
"Тепер кiнець", - похололо всерединi, i вiн м'якими котячими стрибками
кинувся шукати порятунку до Крупяка.
Скошений луг шершнями опiкав йому ноги; у пiтне тiло клiщами в'їдалось
насiння, моторошними людськими голосами обзивалась рiка, а попереду грiзно
схрещувались блискавицi.
I все, усе йому здавалося чужим i ворожим на цiй грозовiй землi.
* * *
Глуховi лiсовi дороги i бездорiжжя надовго замели Карповi слiди. В
похмурого лiсника Шкаварлиги, високого чолов'яги з розбiйницьким виразом
обличчя, молодий Варчук знайшов гостинний притулок i нову роботу. Коли вiн
уперше побачив насторожену високу постать лiсника, то зразу ж з опаскою
покосився на нього: "З таким не доведи господи стрiнутися в тiсному
закутовi... Це - фрукт!"
Другого дня Карпо прокинувся в невеличкiй небiленiй кiмнатi,
забризканiй краплинами застарiлої живицi. У вiкно обережно постукували
гiлки чорноклену, обтрушуючи на землю i шибки ще неблискучу матову росу.
На широких лавах стосами пiднiмалися пачки осикової стружки.
"Скiльки її!" - здивувався, шарудячи рукою по тоненьких сухих
платiвках.
За стiною хтось скочив босими ногами на пiдлогу, смачно позiхнув i
гукнув тремтливим тенорком:
- Агей! Брашка Шкаварлиги, пiднiмайсь!
Карпо також схопився з постелi, з усмiшкою подумав: "Брашка Шкаварлиги.
Краще не вигадаєш!" - I зразу ж його обличчя стало шанобливим, пiдкреслено
радiсним: на порiг, згинаючись, увiйшов з якимсь обтесаним цурпалком сам
господар. Його м'ясистi порiзанi щоки зараз, пiсля голiння, були вогкими i
темносинiми; на пiдборiддi яснiше видiлявся задавнений шрам.
- Добре виспався? - забуркотiв, обертаючись назад усiм тулубом,
по-вовчи. Щiльно закрив дверi, широко став посеред хати, похмурий i
зосереджений.
- Дуже добре. Як в рiдної мами, - з перебiльшеною вдячнiстю сказав
Карпо, а Шкаварлига презирливо скривився.
"До цього нелегко пiд'їхати" - визначив, i мова стала бiльш стриманою.
- На роботу сьогоднi пiдеш? Чи ще... теє, вiдпочинеш? - "Теє" було
сказано таким тоном, що виключало всякий вiдпочинок.
- Можна i сьогоднi.
- Ага! Дивися сюди i, теє, запам'ятовуй, - поклав на стiл обтесаний
цурпалок. - Робота буде неважка, та вмiння потребує. Ти будеш вистругувати
з осичини торець. Довжина - вiсiмдесят п'ять сантиметрiв, ширина - десять.
У роботу iде таке дерево, що має не менше сорока сантиметрiв у дiаметрi. З
нього береш тiльки верхнi шари, де нема жодного сучка i гнилизни. Ось тобi
зразок. Бачиш? Ну, та, теє, щоб не нахомутав, пошлю з тобою попервах
Миколу... Платню отримуєш вiд виробiтку. Так що, теє, старайся. Особливо
тепер - спасiвка на носi! Зрозумiло?
- Зрозумiло, - мотнув головою, хоча до чого тут була спасiвка - не
второпав.
- Коли тебе хтось в лiсi за роботою забачить, кажи: заготовляєш, теє,
клепку для лiсництва. Чуєш - клепку. Iди - поснiдаєш з хлопцями i - гайда
за дiло.
Снiданок здивував Карпа: у глибоких тарiлках димiлося м'ясо, червонiла
лiсова малина, полита сметаною, жовтiв брусок свiжого масла, а посеред
столу поруч з молоком стояла пляшка з горiлкою.
"За такi харчi усю твою получку видеруть, - недовiрливо оглянув страви
скупий Карпо. - Зарання треба рознюхати, що воно i як. Чи це, може, тiльки
приманка?"
З Миколою, кирпатим задьористим чоловiчком, який тремтливим тенорком
пiдсмiювався з пiдпарщикiв Шкаварлиги, Карпо швидко порозумiвся, але
зайвого розпитувати - не розпитував.
Пiсля снiданку обоє вийшли з лiсництва.
Бiля озерця на галявинi подзвонювали дзвониками породистi корови
лiсника. Велика кудлата вiвчарка не пускала їх у гущавину i до високого
стогу сiна.
"Живе лiсник мов помiщик", - заздрiсно подумав Карпо, коли через дорогу
з хрюкотом i верещанням промчав табун напiводичалих свиней.
Чим глибше входили в несходиме чорнолiсся, тим бiльше впадало в око
запущення i безгосподарнiсть. Скрiзь валялися розлапистi верхи, почорнiлi
стоси однометровок, клiтки хворосту, серцевини осичини. Необкороване i
обкороване дерево, начинене паразитами, гнило, трухлявiло i заражувало
здоровий лiс.
Микола, постукуючи обухом по окоренках, облюбував кiлька осик, i гостра
пила засичала по їхньому живому тiлi. Розсвiжували стовбури. Микола вмiло
роздвоїв один кряж, показав Карповi, як треба виколювати торець.
- Що ви робите з нього?
- А ти не знаєш? Тобi "теє" не пояснив? - сказав з смiшком про
Шкаварлигу. - Стружку добуваємо.
- Яку стружку? - запитав, начеб i не бачив її в вiчi.
- Церковну, - знову засмiявся. - Ту, з якої баби квiтки до свят
роблять.
- I якийсь зарiбок перепадає, чи де там? - запитав обережно i наче
недбало.
- Тепер нашi дiла вгору пiшли. Своїх конкурентiв придушили i цiну на
товар пiдвищили. Трудно було спочатку борсатися. Та Шкаварлига не видумає
тобi чогось!
- Вiн такий чоловiк, - невнятно похвалив, щоб випитати яке слово.
- Комерсант заядливий, - пожвавiшав Микола. - Копiйку з-пiд самої землi
видряпає. Не бачив, яку ми стружку виводим? Куди там закордонним фуганкам!
На них прогорiли нашi конкуренти. У них фуганки не беруть стрiчки ширшої
за шiсть-сiм сантиметрiв, ми ж - на десять захоплюємо. Скiльки я
помарудився, поки такий iнструмент видумав, - натиснув на "я".
- Невже самi придумали? - з захопленням i здивованням промовив Карпо.
Його тон пiдкупив балакучого майстра.
- Ну, не до всього сам дiйшов, але ж схитрив...
- I невже фуганок краще закордонного зробили?
- Аякже! Вивчив я цю чужоземщину за роботою. По дереву як ступа ходить
- неповоротка, при змiнi температури коробиться, а коли до ножа клин
пiдганяєш - починається вiбрацiя. Словом, гибле дiло... Ну, ти витесуй
торець, а я пiду ножi гартувати. Теж тонка робота. Гартував i в автолi, i
в олiї, i в солярцi, i в водi, аж поки на вискозинi не зупинився. Да!
Тепер працюй по совiстi. За трьох, бо "теє" швидко нажене. Саме гарячi днi
надходять, коли стружку iз рук виривають.
Микола, мугикаючи пiсеньку, пiшов до лiсництва, а Карпо, як на ворогiв,
накинувся на кряжi осичини, що мiцно вiяли пахощами свiжої болотянистої
риби.
Рiвно через пiвмiсяця в Карпову кiмнатку зайшов Шкаварлига. Вузькими
очима суворо оглянув обдертого, неголеного Варчука, похитав головою:
- Ти, теє, найменше живеш у лiсах, а вже ходиш як справжнiй лiсовик.
Гляди, моїх корiв не перелякай. Завтра з Миколою на базар поїдеш - стружку
завезеш. Постарайтеся оптом спустити ту, що трохи зацвiла. Ну, собi щось
купиш.
- Грошей у мене нема, - прибiднився Карпо, бажаючи нарештi взнати, чи
заробив щось: усе непокоївся, що добра хазяйська харч з незмiнною горiлкою
не залишить йому нi копiйки.
- Нема? - Шкаварлига недовiрливо поморщився i сiв бiля столу. Сухi
дошки зарипiли пiд його важкими руками. Повiльно заговорив: - В цьому
мiсяцi, сам знаєш, фiнiнспектор у нас попасся. То добрий шкуродер... З
тебе я вирахував, теє, двiстi карбованцiв.
Карпо аж скривився i пригнув голову, наче його по потилицi вдарили.
- Ну, i за харч двiстi, - продовжував Шкаварлига.
- Так це чотириста за мiсяць!? - аж пiдскочив. - "Ще йому, вовкулацi,
доведеться доплачувати".
- Чотириста. I не за мiсяць, а за половинку.
Карпо позеленiв. Ненавидящими очима змiряв масивну постать Шкаварлиги.
"Оце вскочив у лавочку. Останню шкуру здеруть".
I вперше за пiвмiсяця вiн побачив на вiдквашених губах лiсника щось
подiбне до усмiшки. Одну за одною вiн красиво викинув на стiл три пачки
грошей.
- Це ще тобi за труди залишилося.
"Триста рублiв! За мiсяць - шiстсот чистоганом", - зразу перемiнився
Карпо, з глибокою подякою поглянув на Шкаварлигу.
- Тiльки заховай подалi своє добро, бо тут хлопцi, теє, оббiлують тебе,
що й не зоглядишся.
Карпо пiдiйшов до столу i з радiсним подивом, як квочка над курчатами,
розпростерся над ним: в кожнiй пачцi було по тисячi карбованцiв.
- Хазяїне! Дорогий мiй! - ще сам собi не вiрячи, перехопив тверду руку
Шкаварлиги, притис її до уст.
- Га-га-га, - моторошно забухикав той, ошкiрюючи довгi мiцнi зуби, що
так тiснилися, наче виштовхували один одного. - Прорвало? Знаю, кому
плачу. Тепер ми, теє, витиснувши супротивникiв, живем, як князi. Та й
робив ти совiсно. Скiльки лiсу, теє, перевiв. Гори!..
Збудоражений Карпо побiг до Миколи.
- Став чверть горiлки, - стрiнув його той п'яними очима.
Поставлю, - розщедрився Карпо. - Грошей у мене ого-го-го!.. Невже так
дорого цiниться стружка?
Микола оглянувся навкруги i тихо промовив:
- Цiна пiдходяща. Машина торцю дає... тридцять тисяч карбованцiв.
- Тридцять тисяч? - вражено вигукнув, а Микола покосився:
- Гляди, помовкуй менi! А то як узнають про нашу лавочку... бач,
зрадiв, мов теля на прив'язi. Грошi в голову вдарили?
- Вдарили, - радiсно погодився Карпо.
XXXI
Посивiло поле. Важкий колос нагнувся донизу, i жито живою сiткою
хилилось на пiвдень, зрiдка просвiчуючись червоною квiткою маку. А далi,
за житами, трепетали крильцями синюватi при корiннi вiвса i погойдувалась
золотими литими хвилями червона пшениця.
Млiло, густо пахло чебрецем i врожаєм повне лiто. Волоття проса дiвочою
рукою кликало до себе в гостi колгоспника. I все поле красувалось перед
ним, як стишена щаслива молодиця.
Врожайне лiто завжди наливає хлiбороба добрим спокоєм i певнiстю; так
наливає воно колос дорiдним зерном.
Але Григорiй тепер втратив i спокiй, i рiвновагу. Похудiв i став таким
скнарою, що Василина тiльки з подивом i прихованою насмiшкою дивилась на
нього. Одного разу вона вирвала кiлька колоскiв iз дослiдної дiлянки i
радiсно повiдомила Григорiя:
- В кожному колоску по шiстдесят-сiмдесят насiнин. Iз кiлькох колоскiв
жменю зерна натеребила.
- Цiлу жменю? - перелякався Григорiй.
- Еге ж, - не розчувши iнтонацiї, з гордiстю промовила молодиця. -
Врожай - просто як в пiснi спiвається.
- Це як почне кожен переводити по жменi зерна, то швидко на нашiй нивi
всiм колоскам голови поскручують, - сердито почав вичитувати Григорiй. -
Тут кожна стеблина вагу має. Гляди, Василино, бiльше i рукою не торкнися
до жита. Я вже якось сам полiчу, що дасть поле.
Григорiй i тепер схитрував. Вiн уже давно на самотi полiчив, що кожен
квадратний метр має вiд 650 до 680 колоскiв. Приблизно, завмираючи од
радiсного сердечного щему, обрахував, скiльки дасть гектар, але нiкому про
це й слова не сказав.
Коли ж одного разу побачив, що понад дорогою худоба витолочила вузьку
стежку жита, розлютувався, наче вогонь. Василина злякано вiдiйшла подалi
од нього: вперше почула з його уст лайку. Цього ж дня Григорiй воринами
обгородив дiлянку вiд дороги, а дома сказав Софiї:
- Пiду ночувати в поле.
- Чого?
- Сама повинна догадуватися, - почав пiдшукувати переконливi слова, щоб
не подумала дружина чого iншого. - Сьогоднi якась вража личина половину
нашої дiлянки витолочила.
- Половину дiлянки? - з жахом вигукнула Софiя.
- Ну, не половину. Трохи менше, - поспiшив заспокоїти. - Але добрий
кусок у землю вбила. I досi серце болить. Перед самими жнивами якийсь
ворог може всю нашу роботу... Вiзьму дробовик...
- Iди, Григорiю, - погодилась Софiя. - Тiльки одежину захвати з собою.
- Не треба. Ночi тепер гарячi. Тiльки й добра у широкому полi. А як
перепели спiвають! Ходiмо разом, Софiє, - роздобрився i пригорнув дружину.
- Коли б не дiти, - iз зiтханням промовила. I так зрадiла, що аж
зблiдла, покiрно пiдiйшла до чоловiка, як пiдходять дiти до батька. I
Григорiй, налитий почуттям жалощiв i радостi, приголубив дружину,
поцiлував, швидко вийшов на вулицю, затиснуту з двох бокiв вишняками та
яблунями.
Шорстке вусате огудиння сп'ялося на плiт, дотяглося до дерева, i на
гiлцi зав'язався бiлий гарбуз, а на ньому умостився пучок ясночервоних,
iще недозрiлих вишень. .
Тепер усе село потопало в садках. Здалека воно нагадувало густу
дiброву. I Григорiй не без гордостi згадав, що i його турбота красується
червонобокими яблуками, нахиляється до родючої землi обважнiлими вiтами,
стукає плодами у новi вiкна колгоспних хат.
"Щось будiвництво театру затягується... Треба перевiрити, як Сафрон
працює на ставках", - вийшов у поле, i зразу ж жита, обступивши вузькi
гони, прикрили його золотими хвилями. Забувши щоденнi турботи, вiн
вологими од щастя очима оглядав новi ниви, як до своїх дiтей, торкався до
них руками, радiсно усмiхався, коли колос пощипував йому мiцнi, затвердiлi
вiд працi руки. Хотiлось заспiвати, але стримав себе, скорiше пiшов до
завiтної дiлянки...
В день жнив у село приїхала з району комiсiя. Василина зi своєю ланкою
вижала через всi гони двi смуги, i жатка-самоскидка пiдiйшла до жовтої
двометрової стiни. Застукотiли ковалики, замахали руками зубастi граблi,
вигинаючись з натугою, скинули на стерню вiяло врожаю i... обламались.
- Нi, я такого жита косити не буду, - усю машину потрощить. А собi
навiть пiвтрудодня не зароблю, - скочив з залiзного сидiння Леонiд
Сергiєнко.
- Що? Не пройде жатка? - ледве стримав усмiшку Григорiй.
- Куди їй крiзь такий мур пробитися. Зразу аж застогнала i затрiщала
вiд напруги. Ну, i вродило ж! - в захопленнi пiдiйшов Леонiд до жита. - По
ньому i комбайн не пройде - обломиться. Тiльки на половинi хедера треба
пускати.
- Нi, Льоню, i на половинi не пiде, - твердо промовив Василь Прокопчук.
- Тiльки на чверть хедера зможе робити.
Справдились Василевi слова.
Надвечiр хвилююча новина облетiла все село: дослiдна дiлянка дала
триста вiсiм пудiв зерна...
- Чув? - запитав Варивон Дмитра.
- Чув, - стримано вiдповiв, прямуючи до свого лану гречки.
- I що скажеш? - допитливо подивився на товариша: чи дуже переживає,
заздрить.
- Тепер досвiд Григорiя треба перенести в бригаду, на широке поле, -
спокiйно вiдповiв, зриваючи блакитну квiтку чебрецю, - Григорiй крiпко
попрацював. Грудьми робив. Як ти думаєш?
- Авжеж, - погодився i здивувався: чи справдi так спокiйно на серцi в
Дмитра, чи удає?..
- Ну, чого так дивишся? Випитуєш, що в мене на серцi робиться? Так
знай: радiє воно, так радiє, начеб такий урожай у моїй бригадi зародив, -
гостро подивився Дмитро на Варивона. - Перемога твоєї Василини i Григорiя
- велика радiсть... Чого iржеш? Не люблю, коли в тебе ця поганенька
селянська недовiра починає ворушитись. Не все, виходить, у тебе всерединi
перебродило.
- Насмiялась верша з сака. Чи набагато утiк од мене? - примирливо
промовив Варивон i знов усмiхнувся: - Хто Крамового батогом хотiв
провчити?.. Продовжуй, Дмитре. По тобi. бачу, що маєш цiкаву думку.
- Маю, товаришу iнiцiаторе. Ти знаєш, як я завжди кревно бiля землi
робив. До неї у мене якесь особливе чуття є. Це, напевне, по-лiтературному
талантом зветься. А людей, думаєш, менш люблю? Тiльки показати це не вмiю,
важко сходжуся з людьми. Тут також великого вмiння чи особливого характеру
треба. Ти не раз мене вовкуватим називав. Думаєш, легко менi таке слухати?
Щось тяжке є в моїй вдачi. Та не про це маю казати... Я i в лихi роки
якось з горем пополам перебивався до нового врожаю. Сiм'я невелика,
роботяща. В руках ремесло маю - завжди свiжу копiйку зароблю. А як менi
було дивитися на людей, що за шматок хлiба, та коли б хлiба, а то -
куркульського макуха - своє здоров'я продавали. Дивишся - другий чоловiк
як золото: красивий, роботящий, усяке дiло в руках аж смiється, а от
обсядуть злиднi, зiгнуть плечi - i на очах засихає, на очах у землю
входить... Не раз свiй шматок поперек горла ставав. Здається, коли б мiг,
то сонце прихилив би для людей. Та чим я, ти могли допомогти? Нiчим. Сили
у нас не було. А тепер є. Ми можем зробити те, про що найкращi люди
споконвiку думали. Можем перемогти злиднi, голод, усi нестатки. Свою
радянську державу прославити... Не маленькi з тобою - знаємо, скiльки ще є
вiдсталих колгоспiв, колгоспникiв, скiльки є таких, що бiльше переведе,
нiж зробить. А скiльки треба учити, щоб для них колективна праця стала
кровним дiлом, як для мене, для тебе. Урожай на дiлянцi Григорiя i є
справжньою агiтацiєю за бiльшовицькi колгоспи. Узяти усiх голiв вiдсталих
колгоспiв, таких колгоспникiв, що з чужого голосу затвердили "от колись
жилося", привезти їх сюди i почати учити, як працювати треба.
- I на твою гречку варто було б привезти таких роботяг. Бач, як
закрасувалася. Налюбуватися не можу, - нагнувся Варивон до потемнiлого
ядерного колоса.
- Тiльки не рви, - попередив Дмитро. - Не можу дивитися, коли хто живу
рослину калiчить... I на мою гречку можна було б... Це не просто урожай
якогось тобi Дмитра Горицвiта. Такого б урожаю, такої сили ми без колгоспу
нiколи б i в снах не побачили. Це широка нива передовикiв, радянських
патрiотiв, коли хочеш бiльше знати. За ним розкривається життя, мiць
народна. Уже в цьому роцi нiхто в нас не скаже: "колись-то було". А коли
- Правда ваша. Я вже, Сафроне Андрiйовичу, помiчаю, що ви навiть на
старостi лiт бiгати починаєте. Бачив, як якогось дня од ставкiв сюди
шпарили.
- Мусив бiгти, щоб i коло риби, i коло сiна встигнути, - похмурнiв
Сафрон.
- Скажете Карповi, щоб до мене заскочив.
- Коли?
- Завтра чи позавтра. Тiльки ввечерi хай забiжить.
Але Крупяк не дочекався Карпа нi в четвер, нi в п'ятницю. "Знов десь
паскуда по ночах промишляє. Доведеться самому вивезти небезпечний багаж на
островок".
З цiєю твердою думкою, не роззуваючись, лiг на лiжко i швидко заснув
сторожким сном: все здавалось, що хтось ходить попiд домом...
I раптом, наче птиця дзьобом, щось ударило у вiкно. Крупяк зразу ж,
пiдсвiдомо, скотився на пiдлогу.
На синiй шибцi, гасячи мiсячну порошу, лапою коршака заколивалася чиясь
чорна рука.
"Вискочити в лабораторiю - i через вiкно до Бугу", - вихопилась перша
думка. До болю в пальцях затис плетену ручку пiстолета, легко сковзнув до
дверей i в цей час почув пересохлий голос:
- Омеляне! Вiдчини.
"Крамовий, - аж сплюнув спересердя i радостi. - Носять його чорти по
ночах".
Напружений гул почав одлягати од голови, тiло стало млявiшим. Гримлячи
засувами, вiдкрив дверi, i нiчний гiсть важко увалився в сiни.
- Полохливий ти, ой, полохливий, - невесело пожартував Крамовий,
повторюючи давнi слова Крупяка. - Бачив, як ти з лiжка галушкою ляпнув.
Незадоволення зразу ж насупило рухливе обличчя Омеляна: не любив, коли
хто-небудь, хоч краєчком, зачiпав його самолюбство.
"Теж хоробрий знайшовся", - презирливо вiдтягнув назад нижню губу.
- Чого ж смiливий по ночах блукає?
- Лиха година заставила, - Крамовий лантухом упав на стiлець, схопив
голову руками. Почувши на собi доторк мiсячного промiння, одсунувся од
столу в темний куток.
- Що трапилось? - тривожно запитав, не спускаючи очей з пожовтiлого, як
старе сало, обличчя Крамового.
- Кошовий нарiзався. Докопався до багатьох справ... Сьогоднi мене з
партiї викинули. Боюсь, щоб iще дiло далi не пiшло...
- От тобi й твоя хвалена обережнiсть. На Горицвiтовi спiткнувся?
- I без нього пеньки знайшлися. Ти ще не знаєш Кошового.
- Та трохи знаю, - задумався Крупяк. - Тобi вже тут у районi не
всидiти.
- Сам знаю. До тебе на пораду прийшов.
- В лiси на якийсь час пiдеш? Це поки щось краще вигадаю.
- Хоч дiдьковi в зуби.
- Тiльки там робити доведеться. Сокирою махати.
- Сокирою махати? - спохмурнiв Крамовий. - Така праця не по моїй
комплекцiї - жир розтечеться... Менi що не робити, аби не робити.
Крупяк засмiявся: '
- Зате й грошей гребнеш! Є там одна хитра артiль.
- Це в лiсництвi? В Шкаварлиги?
- В нього ж. Ти звiдки знаєш?
- Доводилось чувати.
- Це погано, - занепокоївся Крупяк.
- Не бiйся: вiд вiрних людей чув. До Шкаварлиги менi йти не з руки.
- Ну, доведеться знайти мiсце в торговельнiй сiтцi... Недалеко звiдси є
затишний куток. Це б я завтра перескочив туди, та всi кошти розтринькав на
непередбаченi видатки.
- У мене знайдеться дещиця. Тiльки обладнай дiло скорiше, - глухо
промовив Крамовий i кинув на стiл кiлька позеленiлих червiнцiв.
- У землi лежали. Аж тхнуть вiльгiстю... Це часом не з мiнiстерських
фондiв? - примружився Крупяк. Але Крамовий тiльки засопiв невдоволено, не
можучи простити собi, що всi паперовi грошi вгатив на купiвлю нової
садиби.
Свiтанком Крамовий вийшов на шлях, щоб машиною добратися до нового
затишного кутка. Тiльки дiйшов до перехрестя, як йому на плече лягла важка
рука.
- Пане Крамовий, не туди прямуєте!
Пiдiйшла легкова машина. Лантухом гнилого м'яса упав на сидiння
колишнiй служака петлюрiвського мiнiстерства. Вiн не чув, як бiгла машина
уперед, бо все його життя та розбовтана каламуть думок тягнулися назад i
безнадiйно обривались у в'язкому минулому...
XXX
Бiля iвчанського берега Карпо кусачками розгриз ланцюг, вiдштовхнувся
веслом, i дубок тривожно заклекотiв на густiй смолистiй хвилi. Василенко
невдало гребнув важкою опачиною - i обшивка обiзвалася глухим вибухом, що
надовго повис над водою.
- Тихше, ти... нетелепо, - засичав Карпо, обережно ворушачи веслом
напiвсонне плесо.
Попереду переливалися пурпуром вогнi електростанцiї. Обминаючи яснi
стовпи, притерлися до самого берега. Василенко, зiщулившись, занепокоєно
прислухався до кожного звуку.
- Лi-лi-лi, хлi-лов, - спiвала вода перед дубком i з шипiнням
розсипалася на вузькiй каймi димчасто-сизого пiску.
Притишений величний берег так мiцно вiяв пахощами, як вiє тiльки перед
дощем. З темряви урочисто випливали великi стоги, весела розсип копиць i,
кружляючи, вiдпливали назад, начебто луг був не лугом, а мовчазною
рухливою рiкою.
З напругою протиснулись через косу i обережно причалили до
трав'янистого вигнутого зазубня; на ньому, як на тарiлцi, височiв стiжок.
Карпо зразу ж люто пiдскочив до нього i вилами зiрвав йому гордовиту
гостроверху шапку. Неначе живий, заворушився, зiтхнув стiжок, хлюпнув
розпареною хвилею.
- Сiно ж яке. Чай!
Легко метнув вилами; прохромлений верх копицi розстелився на днi дубка.
Неначе шулiка, з розгону налiтав Карпо на стiжок, немилосердно шматував
i розтягував його, не забуваючи гостро косувати настороженими очима.
Розгарячився. До спiтнiлого тiла прилипала труха, мурашками поколювало
насiння трав - мов живе, ворушилось i стiкало до поясницi. Але не було
часу обтруситися.
Над самим обрiєм заколивався тривожний сполох: далека блискавиця не
прорвалася крiзь хмари, тiльки вихватила їх iз пiтьми, освiтила покрученi
лiнiї окрайцiв. Спросоння щось пробурмотiв грiм, скотився на землю i знову
задрiмав. Якийсь нетерплячий шматок хмари, мов пригорщею зерна, недбало
сiйнув тяжкими краплинами, i обманена риба почала частiше розколювати
чорне плесо.
- Хоча б дощ не сипонув! - занепокоєно промовив Карпо, коли в хмарi,
наче в мiцнiй овчинi, зав'язла бiльша половина блискавицi.
- Не пiде, - впевнено вiдповiв Василенко. - Безпечно продамо. На
середину кинь трохи, - затанцював, уминаючи сiно.
Чим вище пiднiмався дубок, тим менше Василенка непокоїв острах, i вiн
так уже порядкував, нiби крадiжка не була крадiжкою. Характерне злодiйське
почуття, що найстрашнiше - це початок злочину, пiдсвiдомо жило в кожнiй
його клiтинi.
Iще один удар - i вила мiцно вп'ялися в пiдiпрiлу землю. Карпо з силою
рвонув на себе кусень стiжка, але вiн розвалився. Яскравий одсвiт
заколивав синiм полотном неба, затрепетав на тризубцi вил. Розтоплений
метал блискавицi, вириваючи з далини масиви лiсу, пролився в рiку.
Ослiплений Карпо одвернувся вбiк i зразу ж здивовано, з острахом оступився
назад, заклiпав очима: перед ним, важко дихаючи, стояв Полiкарп Сергiєнко.
Його обличчя тремтiло вiд обурення i ненавистi.
- Полiкарпе Явдокимовичу... Це ви?.. Драстуйте, - низько вклонився, до
болю стискаючи вила в руках. А за плечi кiгтями вчепився страх. I вже
пiтне тiло, холонучи, зовсiм не чуло пощипування перетертих стеблин i
колючого насiння. Iз темряви суворо глянули невблаганнi очi нового
прокурора.
- Що? Увесь у батька вдався! I на висилцi хочеш замiнити старого? Його
там мiсце ще не прохололо, - так промовив, наче кожне слово було каменем.
Василенко, як щур, зарився у сiно, а Карпо пiдступив ближче до
Сергiєнка, покiрно нахилив голову, обтрушену сухими стеблинами сiна.
- Усi злодiйськi курси пройшов? - злiсно вiдкусував Полiкарп.
- Правильно, Полiкарпе Явдокимовичу, - зiтхнув. - Навчив мене красти
батько, будь вiн не ладен зi своєю наукою. З дитинства навчив. А зараз
нiчого не можу вдiяти з собою. Що вже не робив...
- Ну, то ми тобi зробимо, - пообiцяв Сергiєнко.
- Тепер моє життя у ваших руках, - важко промовив Карпо, надiючись на
одно: розжалобити Полiкарпа. Шукаючи порятунку, коловоротом завирували
думки; просiваючись, вони переливалися в покiрну розслаблену мову,
тремтiли безвiльним полохливим листом.
Полiкарп насторожився. З подивом слухав Варчука, а потiм рiзко обiрвав:
- Не прикидайся дурником i овечкою. Твої iкла аж смердять здохлятиною.
Мов лисяче кубло смердять.
- Полiкарпе Явдокимовичу... Що хочете зроблю. Всю душу вiддам...
- А вона, ця душа, в тебе є? - повеселiшав Сергiєнко. - Iнтересно б
було хоч здалеку подивитись. Вона в тебе певне схожа на клубок зарази.
- Яка вже не є... Заплачу вам...
- Багато?
- Багато, багато! - зрадiв Карпо, i мова його стала жвавiшою. - Стiльки
ви не скоро заробите в колгоспi...
- Ох, i сукин же ти син! - отверезив його Сергiєнко. - Ти людську
совiсть хочеш злодiйським карбованцем вирвати! Як печiнки у нас колись
виривав?
- Полiкарпе Явдокимовичу...
- Замовч, стерво погане. В мiлiцiї поговориш...
Карпо аж затрусився: зрозумiв - Полiкарпа нiчим не обломиш. До дрижання
напружилось мiцне тiло. Люто вiдхилився назад, скошеним оком змiряв
вiддаль до рiчки i кинувся з вилами на Сергiєнка. Той спритно вiдскочив
убiк, метнувся до другого стiжка. Карпо круто обернувся назад, щоб
зустрiти Полiкарпа з протилежної сторони: хотiлося вбити чоловiка з одного
вдару - тодi не буде слiдiв кровi. Але Сергiєнко, очевидно зрозумiвши
намiр Карпа, щось крикнув i побiг до Бугу.
"Оце гаразд. Сам до рiки побiг", - зловтiшне рвонувся вперед.
- Їж, зараза, i хай тебе раки їдять! - перекривився в злобi,
наздоганяючи Полiкарпа.
I в цей час хтось, як обухом, вдарив його по головi. Карпо, випустивши
вила, широко закружляв по лузi, але втримався на ногах.
"Дмитро Горицвiт", - з жахом рiзнула догадка.
Але коли мигнула блискавка, вiн побачив, що бiля Полiкарпа стояв його
син Леонiд.
"Тепер кiнець", - похололо всерединi, i вiн м'якими котячими стрибками
кинувся шукати порятунку до Крупяка.
Скошений луг шершнями опiкав йому ноги; у пiтне тiло клiщами в'їдалось
насiння, моторошними людськими голосами обзивалась рiка, а попереду грiзно
схрещувались блискавицi.
I все, усе йому здавалося чужим i ворожим на цiй грозовiй землi.
* * *
Глуховi лiсовi дороги i бездорiжжя надовго замели Карповi слiди. В
похмурого лiсника Шкаварлиги, високого чолов'яги з розбiйницьким виразом
обличчя, молодий Варчук знайшов гостинний притулок i нову роботу. Коли вiн
уперше побачив насторожену високу постать лiсника, то зразу ж з опаскою
покосився на нього: "З таким не доведи господи стрiнутися в тiсному
закутовi... Це - фрукт!"
Другого дня Карпо прокинувся в невеличкiй небiленiй кiмнатi,
забризканiй краплинами застарiлої живицi. У вiкно обережно постукували
гiлки чорноклену, обтрушуючи на землю i шибки ще неблискучу матову росу.
На широких лавах стосами пiднiмалися пачки осикової стружки.
"Скiльки її!" - здивувався, шарудячи рукою по тоненьких сухих
платiвках.
За стiною хтось скочив босими ногами на пiдлогу, смачно позiхнув i
гукнув тремтливим тенорком:
- Агей! Брашка Шкаварлиги, пiднiмайсь!
Карпо також схопився з постелi, з усмiшкою подумав: "Брашка Шкаварлиги.
Краще не вигадаєш!" - I зразу ж його обличчя стало шанобливим, пiдкреслено
радiсним: на порiг, згинаючись, увiйшов з якимсь обтесаним цурпалком сам
господар. Його м'ясистi порiзанi щоки зараз, пiсля голiння, були вогкими i
темносинiми; на пiдборiддi яснiше видiлявся задавнений шрам.
- Добре виспався? - забуркотiв, обертаючись назад усiм тулубом,
по-вовчи. Щiльно закрив дверi, широко став посеред хати, похмурий i
зосереджений.
- Дуже добре. Як в рiдної мами, - з перебiльшеною вдячнiстю сказав
Карпо, а Шкаварлига презирливо скривився.
"До цього нелегко пiд'їхати" - визначив, i мова стала бiльш стриманою.
- На роботу сьогоднi пiдеш? Чи ще... теє, вiдпочинеш? - "Теє" було
сказано таким тоном, що виключало всякий вiдпочинок.
- Можна i сьогоднi.
- Ага! Дивися сюди i, теє, запам'ятовуй, - поклав на стiл обтесаний
цурпалок. - Робота буде неважка, та вмiння потребує. Ти будеш вистругувати
з осичини торець. Довжина - вiсiмдесят п'ять сантиметрiв, ширина - десять.
У роботу iде таке дерево, що має не менше сорока сантиметрiв у дiаметрi. З
нього береш тiльки верхнi шари, де нема жодного сучка i гнилизни. Ось тобi
зразок. Бачиш? Ну, та, теє, щоб не нахомутав, пошлю з тобою попервах
Миколу... Платню отримуєш вiд виробiтку. Так що, теє, старайся. Особливо
тепер - спасiвка на носi! Зрозумiло?
- Зрозумiло, - мотнув головою, хоча до чого тут була спасiвка - не
второпав.
- Коли тебе хтось в лiсi за роботою забачить, кажи: заготовляєш, теє,
клепку для лiсництва. Чуєш - клепку. Iди - поснiдаєш з хлопцями i - гайда
за дiло.
Снiданок здивував Карпа: у глибоких тарiлках димiлося м'ясо, червонiла
лiсова малина, полита сметаною, жовтiв брусок свiжого масла, а посеред
столу поруч з молоком стояла пляшка з горiлкою.
"За такi харчi усю твою получку видеруть, - недовiрливо оглянув страви
скупий Карпо. - Зарання треба рознюхати, що воно i як. Чи це, може, тiльки
приманка?"
З Миколою, кирпатим задьористим чоловiчком, який тремтливим тенорком
пiдсмiювався з пiдпарщикiв Шкаварлиги, Карпо швидко порозумiвся, але
зайвого розпитувати - не розпитував.
Пiсля снiданку обоє вийшли з лiсництва.
Бiля озерця на галявинi подзвонювали дзвониками породистi корови
лiсника. Велика кудлата вiвчарка не пускала їх у гущавину i до високого
стогу сiна.
"Живе лiсник мов помiщик", - заздрiсно подумав Карпо, коли через дорогу
з хрюкотом i верещанням промчав табун напiводичалих свиней.
Чим глибше входили в несходиме чорнолiсся, тим бiльше впадало в око
запущення i безгосподарнiсть. Скрiзь валялися розлапистi верхи, почорнiлi
стоси однометровок, клiтки хворосту, серцевини осичини. Необкороване i
обкороване дерево, начинене паразитами, гнило, трухлявiло i заражувало
здоровий лiс.
Микола, постукуючи обухом по окоренках, облюбував кiлька осик, i гостра
пила засичала по їхньому живому тiлi. Розсвiжували стовбури. Микола вмiло
роздвоїв один кряж, показав Карповi, як треба виколювати торець.
- Що ви робите з нього?
- А ти не знаєш? Тобi "теє" не пояснив? - сказав з смiшком про
Шкаварлигу. - Стружку добуваємо.
- Яку стружку? - запитав, начеб i не бачив її в вiчi.
- Церковну, - знову засмiявся. - Ту, з якої баби квiтки до свят
роблять.
- I якийсь зарiбок перепадає, чи де там? - запитав обережно i наче
недбало.
- Тепер нашi дiла вгору пiшли. Своїх конкурентiв придушили i цiну на
товар пiдвищили. Трудно було спочатку борсатися. Та Шкаварлига не видумає
тобi чогось!
- Вiн такий чоловiк, - невнятно похвалив, щоб випитати яке слово.
- Комерсант заядливий, - пожвавiшав Микола. - Копiйку з-пiд самої землi
видряпає. Не бачив, яку ми стружку виводим? Куди там закордонним фуганкам!
На них прогорiли нашi конкуренти. У них фуганки не беруть стрiчки ширшої
за шiсть-сiм сантиметрiв, ми ж - на десять захоплюємо. Скiльки я
помарудився, поки такий iнструмент видумав, - натиснув на "я".
- Невже самi придумали? - з захопленням i здивованням промовив Карпо.
Його тон пiдкупив балакучого майстра.
- Ну, не до всього сам дiйшов, але ж схитрив...
- I невже фуганок краще закордонного зробили?
- Аякже! Вивчив я цю чужоземщину за роботою. По дереву як ступа ходить
- неповоротка, при змiнi температури коробиться, а коли до ножа клин
пiдганяєш - починається вiбрацiя. Словом, гибле дiло... Ну, ти витесуй
торець, а я пiду ножi гартувати. Теж тонка робота. Гартував i в автолi, i
в олiї, i в солярцi, i в водi, аж поки на вискозинi не зупинився. Да!
Тепер працюй по совiстi. За трьох, бо "теє" швидко нажене. Саме гарячi днi
надходять, коли стружку iз рук виривають.
Микола, мугикаючи пiсеньку, пiшов до лiсництва, а Карпо, як на ворогiв,
накинувся на кряжi осичини, що мiцно вiяли пахощами свiжої болотянистої
риби.
Рiвно через пiвмiсяця в Карпову кiмнатку зайшов Шкаварлига. Вузькими
очима суворо оглянув обдертого, неголеного Варчука, похитав головою:
- Ти, теє, найменше живеш у лiсах, а вже ходиш як справжнiй лiсовик.
Гляди, моїх корiв не перелякай. Завтра з Миколою на базар поїдеш - стружку
завезеш. Постарайтеся оптом спустити ту, що трохи зацвiла. Ну, собi щось
купиш.
- Грошей у мене нема, - прибiднився Карпо, бажаючи нарештi взнати, чи
заробив щось: усе непокоївся, що добра хазяйська харч з незмiнною горiлкою
не залишить йому нi копiйки.
- Нема? - Шкаварлига недовiрливо поморщився i сiв бiля столу. Сухi
дошки зарипiли пiд його важкими руками. Повiльно заговорив: - В цьому
мiсяцi, сам знаєш, фiнiнспектор у нас попасся. То добрий шкуродер... З
тебе я вирахував, теє, двiстi карбованцiв.
Карпо аж скривився i пригнув голову, наче його по потилицi вдарили.
- Ну, i за харч двiстi, - продовжував Шкаварлига.
- Так це чотириста за мiсяць!? - аж пiдскочив. - "Ще йому, вовкулацi,
доведеться доплачувати".
- Чотириста. I не за мiсяць, а за половинку.
Карпо позеленiв. Ненавидящими очима змiряв масивну постать Шкаварлиги.
"Оце вскочив у лавочку. Останню шкуру здеруть".
I вперше за пiвмiсяця вiн побачив на вiдквашених губах лiсника щось
подiбне до усмiшки. Одну за одною вiн красиво викинув на стiл три пачки
грошей.
- Це ще тобi за труди залишилося.
"Триста рублiв! За мiсяць - шiстсот чистоганом", - зразу перемiнився
Карпо, з глибокою подякою поглянув на Шкаварлигу.
- Тiльки заховай подалi своє добро, бо тут хлопцi, теє, оббiлують тебе,
що й не зоглядишся.
Карпо пiдiйшов до столу i з радiсним подивом, як квочка над курчатами,
розпростерся над ним: в кожнiй пачцi було по тисячi карбованцiв.
- Хазяїне! Дорогий мiй! - ще сам собi не вiрячи, перехопив тверду руку
Шкаварлиги, притис її до уст.
- Га-га-га, - моторошно забухикав той, ошкiрюючи довгi мiцнi зуби, що
так тiснилися, наче виштовхували один одного. - Прорвало? Знаю, кому
плачу. Тепер ми, теє, витиснувши супротивникiв, живем, як князi. Та й
робив ти совiсно. Скiльки лiсу, теє, перевiв. Гори!..
Збудоражений Карпо побiг до Миколи.
- Став чверть горiлки, - стрiнув його той п'яними очима.
Поставлю, - розщедрився Карпо. - Грошей у мене ого-го-го!.. Невже так
дорого цiниться стружка?
Микола оглянувся навкруги i тихо промовив:
- Цiна пiдходяща. Машина торцю дає... тридцять тисяч карбованцiв.
- Тридцять тисяч? - вражено вигукнув, а Микола покосився:
- Гляди, помовкуй менi! А то як узнають про нашу лавочку... бач,
зрадiв, мов теля на прив'язi. Грошi в голову вдарили?
- Вдарили, - радiсно погодився Карпо.
XXXI
Посивiло поле. Важкий колос нагнувся донизу, i жито живою сiткою
хилилось на пiвдень, зрiдка просвiчуючись червоною квiткою маку. А далi,
за житами, трепетали крильцями синюватi при корiннi вiвса i погойдувалась
золотими литими хвилями червона пшениця.
Млiло, густо пахло чебрецем i врожаєм повне лiто. Волоття проса дiвочою
рукою кликало до себе в гостi колгоспника. I все поле красувалось перед
ним, як стишена щаслива молодиця.
Врожайне лiто завжди наливає хлiбороба добрим спокоєм i певнiстю; так
наливає воно колос дорiдним зерном.
Але Григорiй тепер втратив i спокiй, i рiвновагу. Похудiв i став таким
скнарою, що Василина тiльки з подивом i прихованою насмiшкою дивилась на
нього. Одного разу вона вирвала кiлька колоскiв iз дослiдної дiлянки i
радiсно повiдомила Григорiя:
- В кожному колоску по шiстдесят-сiмдесят насiнин. Iз кiлькох колоскiв
жменю зерна натеребила.
- Цiлу жменю? - перелякався Григорiй.
- Еге ж, - не розчувши iнтонацiї, з гордiстю промовила молодиця. -
Врожай - просто як в пiснi спiвається.
- Це як почне кожен переводити по жменi зерна, то швидко на нашiй нивi
всiм колоскам голови поскручують, - сердито почав вичитувати Григорiй. -
Тут кожна стеблина вагу має. Гляди, Василино, бiльше i рукою не торкнися
до жита. Я вже якось сам полiчу, що дасть поле.
Григорiй i тепер схитрував. Вiн уже давно на самотi полiчив, що кожен
квадратний метр має вiд 650 до 680 колоскiв. Приблизно, завмираючи од
радiсного сердечного щему, обрахував, скiльки дасть гектар, але нiкому про
це й слова не сказав.
Коли ж одного разу побачив, що понад дорогою худоба витолочила вузьку
стежку жита, розлютувався, наче вогонь. Василина злякано вiдiйшла подалi
од нього: вперше почула з його уст лайку. Цього ж дня Григорiй воринами
обгородив дiлянку вiд дороги, а дома сказав Софiї:
- Пiду ночувати в поле.
- Чого?
- Сама повинна догадуватися, - почав пiдшукувати переконливi слова, щоб
не подумала дружина чого iншого. - Сьогоднi якась вража личина половину
нашої дiлянки витолочила.
- Половину дiлянки? - з жахом вигукнула Софiя.
- Ну, не половину. Трохи менше, - поспiшив заспокоїти. - Але добрий
кусок у землю вбила. I досi серце болить. Перед самими жнивами якийсь
ворог може всю нашу роботу... Вiзьму дробовик...
- Iди, Григорiю, - погодилась Софiя. - Тiльки одежину захвати з собою.
- Не треба. Ночi тепер гарячi. Тiльки й добра у широкому полi. А як
перепели спiвають! Ходiмо разом, Софiє, - роздобрився i пригорнув дружину.
- Коли б не дiти, - iз зiтханням промовила. I так зрадiла, що аж
зблiдла, покiрно пiдiйшла до чоловiка, як пiдходять дiти до батька. I
Григорiй, налитий почуттям жалощiв i радостi, приголубив дружину,
поцiлував, швидко вийшов на вулицю, затиснуту з двох бокiв вишняками та
яблунями.
Шорстке вусате огудиння сп'ялося на плiт, дотяглося до дерева, i на
гiлцi зав'язався бiлий гарбуз, а на ньому умостився пучок ясночервоних,
iще недозрiлих вишень. .
Тепер усе село потопало в садках. Здалека воно нагадувало густу
дiброву. I Григорiй не без гордостi згадав, що i його турбота красується
червонобокими яблуками, нахиляється до родючої землi обважнiлими вiтами,
стукає плодами у новi вiкна колгоспних хат.
"Щось будiвництво театру затягується... Треба перевiрити, як Сафрон
працює на ставках", - вийшов у поле, i зразу ж жита, обступивши вузькi
гони, прикрили його золотими хвилями. Забувши щоденнi турботи, вiн
вологими од щастя очима оглядав новi ниви, як до своїх дiтей, торкався до
них руками, радiсно усмiхався, коли колос пощипував йому мiцнi, затвердiлi
вiд працi руки. Хотiлось заспiвати, але стримав себе, скорiше пiшов до
завiтної дiлянки...
В день жнив у село приїхала з району комiсiя. Василина зi своєю ланкою
вижала через всi гони двi смуги, i жатка-самоскидка пiдiйшла до жовтої
двометрової стiни. Застукотiли ковалики, замахали руками зубастi граблi,
вигинаючись з натугою, скинули на стерню вiяло врожаю i... обламались.
- Нi, я такого жита косити не буду, - усю машину потрощить. А собi
навiть пiвтрудодня не зароблю, - скочив з залiзного сидiння Леонiд
Сергiєнко.
- Що? Не пройде жатка? - ледве стримав усмiшку Григорiй.
- Куди їй крiзь такий мур пробитися. Зразу аж застогнала i затрiщала
вiд напруги. Ну, i вродило ж! - в захопленнi пiдiйшов Леонiд до жита. - По
ньому i комбайн не пройде - обломиться. Тiльки на половинi хедера треба
пускати.
- Нi, Льоню, i на половинi не пiде, - твердо промовив Василь Прокопчук.
- Тiльки на чверть хедера зможе робити.
Справдились Василевi слова.
Надвечiр хвилююча новина облетiла все село: дослiдна дiлянка дала
триста вiсiм пудiв зерна...
- Чув? - запитав Варивон Дмитра.
- Чув, - стримано вiдповiв, прямуючи до свого лану гречки.
- I що скажеш? - допитливо подивився на товариша: чи дуже переживає,
заздрить.
- Тепер досвiд Григорiя треба перенести в бригаду, на широке поле, -
спокiйно вiдповiв, зриваючи блакитну квiтку чебрецю, - Григорiй крiпко
попрацював. Грудьми робив. Як ти думаєш?
- Авжеж, - погодився i здивувався: чи справдi так спокiйно на серцi в
Дмитра, чи удає?..
- Ну, чого так дивишся? Випитуєш, що в мене на серцi робиться? Так
знай: радiє воно, так радiє, начеб такий урожай у моїй бригадi зародив, -
гостро подивився Дмитро на Варивона. - Перемога твоєї Василини i Григорiя
- велика радiсть... Чого iржеш? Не люблю, коли в тебе ця поганенька
селянська недовiра починає ворушитись. Не все, виходить, у тебе всерединi
перебродило.
- Насмiялась верша з сака. Чи набагато утiк од мене? - примирливо
промовив Варивон i знов усмiхнувся: - Хто Крамового батогом хотiв
провчити?.. Продовжуй, Дмитре. По тобi. бачу, що маєш цiкаву думку.
- Маю, товаришу iнiцiаторе. Ти знаєш, як я завжди кревно бiля землi
робив. До неї у мене якесь особливе чуття є. Це, напевне, по-лiтературному
талантом зветься. А людей, думаєш, менш люблю? Тiльки показати це не вмiю,
важко сходжуся з людьми. Тут також великого вмiння чи особливого характеру
треба. Ти не раз мене вовкуватим називав. Думаєш, легко менi таке слухати?
Щось тяжке є в моїй вдачi. Та не про це маю казати... Я i в лихi роки
якось з горем пополам перебивався до нового врожаю. Сiм'я невелика,
роботяща. В руках ремесло маю - завжди свiжу копiйку зароблю. А як менi
було дивитися на людей, що за шматок хлiба, та коли б хлiба, а то -
куркульського макуха - своє здоров'я продавали. Дивишся - другий чоловiк
як золото: красивий, роботящий, усяке дiло в руках аж смiється, а от
обсядуть злиднi, зiгнуть плечi - i на очах засихає, на очах у землю
входить... Не раз свiй шматок поперек горла ставав. Здається, коли б мiг,
то сонце прихилив би для людей. Та чим я, ти могли допомогти? Нiчим. Сили
у нас не було. А тепер є. Ми можем зробити те, про що найкращi люди
споконвiку думали. Можем перемогти злиднi, голод, усi нестатки. Свою
радянську державу прославити... Не маленькi з тобою - знаємо, скiльки ще є
вiдсталих колгоспiв, колгоспникiв, скiльки є таких, що бiльше переведе,
нiж зробить. А скiльки треба учити, щоб для них колективна праця стала
кровним дiлом, як для мене, для тебе. Урожай на дiлянцi Григорiя i є
справжньою агiтацiєю за бiльшовицькi колгоспи. Узяти усiх голiв вiдсталих
колгоспiв, таких колгоспникiв, що з чужого голосу затвердили "от колись
жилося", привезти їх сюди i почати учити, як працювати треба.
- I на твою гречку варто було б привезти таких роботяг. Бач, як
закрасувалася. Налюбуватися не можу, - нагнувся Варивон до потемнiлого
ядерного колоса.
- Тiльки не рви, - попередив Дмитро. - Не можу дивитися, коли хто живу
рослину калiчить... I на мою гречку можна було б... Це не просто урожай
якогось тобi Дмитра Горицвiта. Такого б урожаю, такої сили ми без колгоспу
нiколи б i в снах не побачили. Це широка нива передовикiв, радянських
патрiотiв, коли хочеш бiльше знати. За ним розкривається життя, мiць
народна. Уже в цьому роцi нiхто в нас не скаже: "колись-то було". А коли