Страница:
боялася згайнувати якусь хвильку. Непосильною роботою змучила i себе i
дочку. Вона навiть вiдмовилася жити в Горицвiтiв: думалось, що тодi Iван
менше буде дбати про хату. Щовечора, повернувшись додому, незмiнне
запитувала чоловiка:
- Ну як?
Все здавалось, що Iван мало дбає про своє гнiздо; нападала на дружину i
бурхливо виливала свою злiсть та бiль, аж клекотали i шипiли слова,
вириваючись з її худих грудей.
- Оце полаєшся, то й виросте назавтра палац, - обережно, насмiшкуватим
голосом втихомирював її Iван Тимофiйович.
- Коли б не твiй соз, не мучилася б нi я, нi моя дитина, коли тобi
мучитись захотiлось... Ти хоч би снiпкiв трохи зробив.
- Авжеж, саме пора. Голому тiльки одного картуза бракує.
Лише в хвилини просвiтлення Бондариха розумiла: не поставити їм хати
цього року - загорьованою картоплею не те що дерева не заробиш, а навiть
самого необхiдного дрiб'язку не купиш. Однi тiльки вiкна вставити чого
варт. Але знову i знову, в який раз, прикидала в головi, як їм вилiзти з
нещастя. Десятки думок, одна змiнюючи другу, розкочувалися то в лiси, то в
поле, то на ярмарок i поверталися до її попелища свiжозрубаним деревом,
мiшками картоплi, синiми вiкнами, на яких саме сонце промiнням вимиває
шибки. Все надiялась, що станеться якесь диво: i лiс, i скло, i залiзо
подешевшають, а картопля подорожчає. Сподiванки, оживаючи перед очима, не
раз радiсно стискали її серце.
В недiлю побiгла i на ярмарок, i в лiсництво. Та тiльки так
розтривожилась, що ледве не захворiла: її зарiбками не скоро достукаєшся
теплого притулку, не скоро побачиш над хатою хустину веселого диму.
Запечалена i втомлена вагою зiм'ятих нездiйснених сподiванок, поверталася
iз лiсу на своє попелище.
Навiть тут, серед полiв, вона чула тоскнi i тривожнi пахощi
обвугленого, потрiсканого дерева i перепаленої глини.
"Коли б не твої сози, Iване, жили б ми, як люди живуть. Ще, гляди, не
того дочекаєшся..."
На перехрестi по-осiнньому задуманих дорiг ланцюгом розтягнулися лiги,
навантаженi ще вогким, необвiтреним деревом. М'яким сяйвом переливалися
бiлокорi берези, розплiтаючись бiля корневища потрiсканими вiчками,
червонiли серцевинами м'язистi берести. Немов зачарована, Бондариха не
могла одвести зору вiд деревин.
"Є ж щасливi люди на свiтi. Комусь зразу ледве не цiла хата везеться".
Наздогнала сивого, неначе вишневим цвiтом осипаного чоловiка. Вiн впевнено
i неквапно ступав по дорозi, тримаючись рослих коней.
- Добрий день, - з острахом i трепетом торкнулася рукою до дерева.
- Доброго здоров'я, - глянув з-за плеча чоловiк такими голубими i юними
очима, що, коли б не сивина, подумав би: юнак стоїть перед тобою.
"Данило Самойлюк, голова iвчанського созу", - зразу пiзнала Марiйка, i
такий її жаль, туга i злiсть охопила, що вона зразу ж круто повернула з
дороги на поле i пiшла обнiжками до села.
"Бач, поступив у соз - i наче помолодшав. А чого ж йому? Люди все
зроблять, а ти тiльки командуй. Сказано: де є такi граблi, щоб од себе
гребли. Один мiй такий дурень набитий, що навiть з себе останню сорочку
комусь вiддасть. А люди як обертаються".
"Я йому зараз усе, усе вичитаю, - нападала на Iвана. - Розумнi голови
бач, як собi лiс таскають. А ти сиднем сидиш, лежнем лежиш. А Самойлюк,
партiєць, справдi собi палац Збудує". Вона нiтрохи не сумнiвалась, що лiс
везуть головi iвчанського созу i лаяла його в думках гiрш Iвана, бо Iван
хоч за правду допоминається, а той собi усе гуртовою худобою возить.
Ось уже i її подвiр'я. Вона бачить: Iван з Югиною сидять на дровiтнi,
читають газету. I це ще бiльше виводить її iз себе.
"Найшли час почитувати. Чом не вченi! Доктора!"
- Чи там у газетах про нашу хату нiчого не пописують? - Взявшись у
боки, вона, сама того не помiчаючи, стає в театральну позу i аж свердлить
чоловiка очима. - Оте ти так дбаєш за наше життя? Що ж, хай жiнка хоч
розiрветься, а вiн, як сорока у кiстку, в газетки заглядатиме. Аякже,
начальство, голова созу, велике цабе. Оце б ще тiльки галiфе надiти i
пошпацiрувати по селi.
- Мамо, тато ж цiлий тиждень з роботи не виходив.
- А я виходила? Так я хоч картоплi приробила, а що твiй тато заробив?
Одних ворогiв понаживав. Скоро через твого тата в село i носа не виткнеш.
- I ото не заболить у тебе язик? Хоч би яку перемiну видумала, а то
товче i товче одне й те саме.
- I товктиму. Не наравиться? Он твiй хвалений Данило Самойлюк прямо
пiвлiсу собi на маєток за один раз повiз. А ти досi й ломаки не притягнув.
- Ото i треба було б на твою спину добру ломаку притягнути.
- Тягни, тягни. Ох, i послала менi доля чоловiка. Лучче б я була
утопилася ще маленькою. Ти й так мене до смертi своїм созом доведеш.
I Iван Тимофiйович зразу ж змiнився. Коли говорили про нього, вiн мiг
терпiти, але як рiч заходила за соз, то пробачте, щоб вiн промовчав.
- Марiйко, - майже пошепки, блiднучи, промовив вiн.
- Чого ти на мене кричиш? - зразу ж заверещала жiнка. З гiркого досвiду
вона знала, що шепiт чоловiка нiчого доброго не вiщує. - Хiба я не правду
про твої сози кажу?
- Марiйко, - ще тихiше промовив Iван Тимофiйович i ступив крок уперед.
- Не кричи ти на мене! Не кричи! - подалась назад. В цей час на вулицi
зафоркали конi, заскрипiли лiги, i до ворiт Бондаря пiдiйшов Данило
Самойлюк.
- Привiт, господарю! Приймай гостей! - весело гукнув з-за тину.
Марiйка на мить остовпiла, а потiм тихо i злiсно процiдила:
- Ах ти ж, стерво незугарне, очi безстиднi. Собi лiс "возить, ще й
людей об'їдати заїхало. Найшов багатiїв. А Iвановi що ж? Останнє заставить
на стiл покласти. Ще й за чаркою в кооперацiю пошле. Ой, i чоловiчок, ой,
i чоловiчок попався!
I раптом, наче крiзь сон, вона чує неквапну мову Самойлюка:
- Почули ми, Iване Тимофiйовичу, про твоє нещастя. Зiбралися гуртом,
помiркували про нашi дiла i вирiшили якось пособити тобi. Худоба ж своя є,
райземвiддiл виписав наряд у лiсництвi, а люди дружнi. Оце й привезли тобi
лiс. Будуйся на радiсть нам, на страх ворогам i тим вражим синам, що
завидують нам... О, та ти вже цiлуватись лiзеш, наче я тобi дiвчина. Ну,
давай почоломкаємося. - I сивi кучерi Самойлюка переплелися з вигорiлим,
як перестояне сiно, чубом Бондаря.
Гурток iвчанських созiвщв тiсно обступив двох голiв, i всi були радi,
що, як зумiли, допомогли своєму чоловiковi.
- Люди добрi, люди добрi, - з сльозами на очах кинулася Марiйка до
iвчанцiв. - Заходьте ближче. Та ви ж це десь франку i не ївши. Спасибi
вам, люди добрi. Я ж це казала Iвану: хто тебе порятує, як не свої...
созiвцi, значить. От i справдилось моє слово, - значущо i строго
подивилась на чоловiка.
- Да, да, моя баба як у воду дивилась - усе надiялась, що вiд колективу
прийде нам виручка, - зразу ж погодився Iван Тимофiйович i насмiшкувато
поглянув на жiнку. А та схвильовано i зверхньо кивнула головою, начебто не
вона, а Iван сумнiвався в силi колективу. Тепер Марiйка i справдi починала
вiрити, що в душi увесь час стояла за соз. Ну, а що словом iнодi розпiкала
чоловiка - так це ж тiльки на користь iшло. Швидко метнулась на вулицю,
завмираючи, оглянула деревини, полiчила їх i, по-дiвочи обкрутившись,
кинулась до клунi. Звiдти з перебiльшеним пiдкресленням винесла двi пляшки
з горiлкою - їх старанно приховувала для майстрiв, якi мали будувати їй
хату.
"Чортова баба. I хоч би тобi словом обмовилась", - здивовано поглянув
Iван на Марiйку, яка вже, граючи очима, ставила їжу на стiл i хвалила
свого чоловiка, як вiн пiклується созiвськими дiлами:
- Прямо i поїсти не має часу чоловiк. Що ж, соз дiло нове - всюди треба
хазяйським оком доглянути... Ой, спасибi вам, люди добрi, щоб i ви, i вашi
дiти з щастям не розминались. Iване, побiжи в кооперацiю, бо дорогi гостi,
созiвцi нашi, цiлий день у дорозi проморились. Ще одна чарка не завадить.
Очi її щасливо оглядали кремезну постать чоловiка, сивоголового
Самойлюка i всiх iвчанцiв. її аж пiдмивало щось сказати i про свою роботу
в созi, але, поки чоловiк не пiшов за ворота, не наважувалась розкрити
уста.
XLIX
- Ти ж не барись, Степане. I не дуже накладай - треба, щоб вiдпочили
конi.
- Нi, нi. Я вльот притягну оту клiтину хворосту, - Степан Кушнiр куцими
пальцями вхопився за вiжки i вже хотiв вискочити на полудрабок, але,
побачивши в глибинi подвiр'я нового, наче з воску вилитого, воза, спитав
Бондаря:
- Вже наготували шефам подарунок?
- Аякже. Самих найкращих яблук вибрали. Обоє пiшли в глиб подвiр'я.
Нiжний повiв саду, заглушивши дух пожарища, хвилями розтiкався по всiй
садибi. На повному возi з добiрною антонiвкою веселим рисунком, як зорi,
уляглись червонобокi яблука.
- Напевне, Югина вкладала? Чується її рука, - мiцно вдихнув Кушнiр
пахучий настiй.
- Югина. У неї вже й дружба за-в'язалася з заводськими дiвчатами, тими,
що привозили нам суперфосфат в подарунок. Листуються. А це наче змовились:
заводськi запросили дочку до себе на Жовтневi свята, а вона їх у село.
- Хай поїде. Бiльше життя побачить. Хай з Варивоном, з Варивоном поїде,
- раптом прояснився Кушнiр. - Вони як виступлять, як виступлять з танцями"
то i в мiстi не надивляться на них. А то тiльки в нас i в нас виступають
шефи.
- Пошлемо їх на свята. Ну, рушай, Степане, бо вже сонце донизу
котиться.
- Рушаю, рушаю, - Кушнiр вискочив на воза i, пiдiбраний та гордовитий,
поїхав вулицями до лiсу. Селом вiн притримував буланих - хотiлося, щоб
бiльше людей бачило, на яких конях їде вiн, споконвiчний наймит. А конi -
це була найбiльша слабiсть Кушнiра.
Ще в дитинствi закладався з парубками або пастухами, що промчить на
якому-небудь необ'їждженому скаженому жеребi. I, дiйсно, якимось дивом
вискакував на здибленого, з одичавiлими, налитими кров'ю очима, коня,
клiщем вчеплювався в гриву i мчав бездорiжжям по чистому полю. Часто
закривавлений i розмальований синцями, але незмiнне веселий, завзято
накульгував до пастухiв i захоплено розповiдав.
- Ох, i чорт, ох, i чорт цей жереб. Tax метляв, так метляв мною, наче
по кiсточцi хотiв рознести. А потiм бачить, що нiчого не зробить -
пiдвiвся на заднi ноги i почав осiдати. Надумавсь перекинутись на спину i
придушити мене. От хитрюга чортова. Ну, мусив я галушкою летiти на якесь
деревляччя. Лукавий, лукавий кiнь. А летить, як сокiл. Аж дихнути не
можеш. Лялечка - не кiнь. Така холера, що нiхто на ньому не втримається.
Золото - не кiнь. I нiхто не вдержиться на ньому, хiба що я трохи та дiд
Синиця.
I завжди однiєю з найприємнiших розмов для Кушнiра була розмова про
коней. Тепер любов до них прокинулась з новою силою, i не раз вiн люто
нападав на декого з созiвцiв:
- Тобi б, чоловiче, на черепахах їздити. Як запаскудив конi. Стрiлки не
розчищенi, очi не промитi, хвости як бабина щiтка у глинi. Я куркульську
худобину бiльше жалував, чим ти нашу, гуртову. Страшно несвiдомий ти
елемент.
- Татку, татку. Вiзьми й нас! - назустрiч Степановi бiгла його чорнява
Надiя в супроводi невеличкого високочолого Леонiда Сергiєнка. Позаду дiтей
на сiрiй дорозi залишались димчастi мережки дрiбних ступнiв.
- Нема часу iз вами возитися.
- Дядьку Степане, вiзьмiть нас. Я конi поганятиму, а потiм у лiсi
будемо з Надiйкою хворост збирати, - бiлоголовий Леонiд пильно дивиться на
Кушнiра довгастими зосередженими очима.
- Сiдайте вже, причепи. Трохи провезу. Давай, Льоню, руку.
- Я сам.
- I я сама.
Дiти цiпко вчепилися ручатами в полудрабок i зi смiхом, двома
клубочками, скотились на дно воза. Стрепенулись, немов горобенята од пилу,
i умостилися бiля Степана.
- Дайте менi вiжки. Я вже поганяв, - дiловито вчепився Леонiд у свiжi,
iще iз iскристими прожилками мотузки.
- Еге ж, тату, вiн поганяв. Ми iз дядьком Полiкарпом аж до Бугу їздили.
Бiля парому конi чогось налякалися i Льоня ледве з воза не вискочив.
- Щось я цього не пам'ятаю, - невдоволено поглянув на дiвчину.
- Татку, а правда - в нас конi не вiдберуть?
- А хто ж може вiдiбрати?
- Це Данькiв Iван казав, що нашi конi i коростявi, i скоро здохнуть, i
їх у нас вiдберуть. Так Льоня йому духопеликiв надавав. Сам ти коростявий,
- каже. - I нiхто у нас худоби не вiдбере, бо вона созiвська. А ти,
куркуленко поганий, а... як то, Льоню?
- Агiтацiєю займаєшся, - поважно промовив Леонiд. На краю села дiти
поскочувались з воза i навзаводи помчали додому. Хлопчик швидко перегнав
дiвчину, почекав її. Потiм дiти взялися за руки i, щось спiваючи,
гордовито пiшли по серединi вулицi.
Обминувши Варчукiв хутiр, Кушнiр в'їхав у рожеве надвечiрнє чорнолiсся.
Дорога, переплетена тiнями i промiннями, неначе казка, тягнулась в
освiтлену даль, в широке вiкно тихої просiки. По-новому оглядав Кушнiр
лiсовi, прихорошенi багрецем картини, i усмiшка теплилась в його очах i на
устах. Здавалось, наче все поширшало i просвiтилось навколо нього. Вiн
знав, що гiркi турботи не давлять йому плечi, - все далi i далi вiдходять
вiд його серця. Вiн розумiв i причину цього. Коли в декого iз созiвцiв
думки ще були переполовиненi, хитливi, то вiн усiм своїм єством вростав у
новi дiла i ясно вiдчував, як розкривається перед ним широке життя.
- Ти знаєш, що товариш Ленiн про сози писав? - раз на зборах комiтету
незаможних селян напався з запалом вiн на Гната Карпця.
- Товариш Ленiн про сози нiчого не писав, - поправив його з президiї
Крамовий.
Кушнiр на мить оторопiв, з ненавистю поглянув на Крамового.
- Чого б то я говорив таке, що не знаю? Не може такого бути. Товариш
Ленiн наперед нам життя показав. I про сози вiн сказав. I товариш Сталiн
про сози сказав. Ось я знайду це i докажу, докажу вам.
Цього ж вечора, пiд спiвчутливу усмiшку бiблiотекарки, вiн узяв кiлька
томiв Ленiна i у вiльний час не вiдривався вiд книг.
"Що видумав, чорт окатий, - сердився на Крамового. - Щоб у товариша
Ленiна нiчого про сози не, писалося. Та повiк цього не може бути". -
Кушнiр не сумнiвався, що вiн знайде потрiбне мiсце у творах великого
вчителя i при всiх людях осоромить пихатого Крамового.
Густiли лiси i надвечiр'я. На конях все нiжнiше переливались iскорками
ворсинки, а темносинi зiницi з розумною, майже людською, усмiшкою вже
починали чорнiти. Спiрно вклавши на воза хворост, Кушнiр пiшов у глибiнь
лiсу, ближче до сонця.
Легко дихалося чоловiковi, ясно дивилось очам, i вiн, сам того не
помiчаючи, тихо пустив у чорнолiсся давню i вiчно юну пiсню про Богунiю,
яку почув на фронтах громадянської вiйни. I давнi друзi, оживаючи в навiки
вирiзьблених картинах бою, ставали поруч iз ним. Вiн уже їх бачив не в
боях, а на широких нивах, на заводах, напористих, завзятих, такими самими
молодими, якими вони були десять рокiв назад.
I несподiвано чорнолiсся сухо ахнуло одним i другим пострiлом. Кушнiр
пiдсвiдоме кинувся назад. Кiлька потокiв думок з ревiнням розривали його
голову.
Ось уже на галявинцi виднiється високий вiз.
"А де ж буланi? Де буланi?"
Широко розплющенi очi блукають помiж деревами, по галявинцi i враз
зупиняються на двох завмерлих купинах, що дотлiвають останнiм вiдблиском
промiння.
Кушнiр, як вкопаний, зупинився перед борозним конем, що, неприродно
вивернувши голову, незручно лежав на зарошенiй осiннiй травi. Рожевий
прикушений кiнчик язика темнiв i шершавiв прямо на виду. З-пiд тонкої
шкури уже починали випинатись м'язи. На синюватих пiдковах пiдручного ще
трiпотiли прожилки промiння.
Болючим зором Кушнiр ще раз оглянув коней i раптом побачив, що в
простреленiм вусi борозного клекотала чорна кров. Ось вона невеличким
вирком перехлюпнулась i струмочком покотилась до вогкого темносинього,
майже по-людськи скорботного ока.
Беззвучно плачучи i розпластовуючись руками, Степан опустився до теплих
i ще трепетних коней.
L
- Дмитре, бери берданку - i гайда в лiс.
- Свириде Яковлевичу, що воно? - застигла Докiя бiля розчинених дверей.
- Двоногi вовки завелися. Треба облаву зробити.
- Ох!
Дмитро швидко одягнувся, зiрвав iз стiни берданку i рiшуче вийшов iз
хати.
- Дмитре, сину! - покликала Докiя. Вiн рвучко обернувся назад, пiдiйшов
до матерi, пригорнув її.
- Не бiйтесь, мамо... чого ви? - не знає, як заспокоїти, i раптом,
перехилившись, цiлує її у голову. I Докiя обома руками вхопилась за серце,
заточилась назад... Так само її перед своєю смертю поцiлував у голову
Тимофiй. Лихi передчуття охопили i трусять всiм її тiлом.
- Дмитре!
- Не треба, мамо, уже обзивається невидима темiнь, заховавши i
Мiрошниченка, i сина.
- Дмитре! - Хоче побiгти навздогiн i, мов пiдкошена, опускається на
росяний морiг.
Спогади i картини завирували нею, немов течiя утлим човном.
З чорної далини виходить її Тимофiй i стрiчається iз сином аж бiля
дiброви, куди щойно попрямував Мiрошниченко.
"Коли ж таке життя настане, що не буде ворогiв, не буде кровi i слiз,
коли тiльки люди будуть жити на землi?" - Пiдводиться з холодної трави.
Отерплими, болючими ногами вона прямує до хати. Поволi натягає на себе
катанку i, забувшись запнутися хусткою, невелика, засмучена, босонiж
прямує до лiсу.
З огидою, наче склубочену гадюку, обминає Варчукiв хутiр, входить й
яругу, налиту пругким вiтром i передзвоном роси".. До неї приглушено
долiтає чийсь голос.
"Знову бiднота стала грудьми за свою долю. Нелегке щастя наше. Ой,
нелегке. Хто тiльки не норовить його вирвати з наших рук". - Скорiше
прямує до рiдних голосiв, до рiдних людей.
В темрявi вона ледве не наткнулась на Свирида Яковлевича. Пiдiйти до
нього не посмiла: ще нагримає, та й Дмитро почне нервувати. Хай вона
непомiтно буде слiдкувати за всiм у лiсах.
Живий ланцюг активу села розкинувся недалеко вiд глибокої болотистої
яруги, перехопивши всi дороги, що йшли вiд села i парнi Сiчкаря.
Якось зразу закурiлись знизу лiси i сильнiше, немов перетягнутi струни,
забринiли обважнiлi краплини. Пiд їхнiй перестук непомiтно задрiмав
Полiкарп Сергiєнко, умостившись клубком на купинi пересохлого листу. I
раптом наче щось шпигнуло його. Скочив на ноги. Вiд нього рiзко кинувся
вбiк невисокий чоловiк. Переляканий Полiкарп спочатку для чогось знову
упав на землю, а потiм кинувся до Мiрошниченка.
- Побiг, побiг! - захекавшись, вказував рукою на захiд. Мiрошниченко по
виразу обличчя Полiкарпа зрозумiв усе.
- Дмитре! Бери на зазубень яруги, а я з правої руки буду триматись.
Дмитро зразу ж, пригинаючись, полетiв уперед. Здавалось, легко
звиваючись помiж деревами, вiн навiть не торкався землi... Iще ривок - i
на галявинi замаячiла неясно окреслена постать, що вбiгала в склепiння
чорнолiсся.
Невiдомий обернувся, викинув руку вперед, i над головою Дмитра з
свистом пролетiв свинцевий рiй. Проте парубок, забувши про небезпеку, з
радiстю помiчає, що вiн наздожене невiдомого.
На ходу, не цiлячись, вистрелив з берданки, i в цей час утiкач круто
звертає до яруги, що безмiрним озером забiлiла помiж деревами. Iще, як
поплавок на водi, гойднулась в туманi голова невiдомого i зникла в мiсивi
сизуватих хвиль.
Розлютований Дмитро зупинився понад вигибом яру, ще раз навмання
розрядив берданку.
"Утiк проклятущий. Коли б не ця розмазня - Полiкарп..." - стирає
шорсткою, мов рашпiль, рукою гарячий пiт iз чола.
- На досвiдченого ворога напали, - пiдiйшов Мiрошниченко, i в парубка
од здивовання брови зметнулися на чоло: коли й устиг лiтнiй чоловiк
добiгти до цього закутка?
Свирид Яковлевич зупиняється бiля Дмитра; увесь в задумi, потвердiлим
розумним поглядом впивається в туманне плесо. Потоки ранку вже перевисли
над ним i воно, пiднiмаючи скривавленi крила, з шерехом i зiтханням пливе
поверх неясно окреслених верховiть.
Дмитро, всипаний росою i потом, дивиться в похолоднiлi очi
Мiрошниченка; вони зараз червонi чи то вiд утоми, чи вiд ранкового
одсвiту. Сувора рiшучiсть немолодого чоловiка передається йому.
- Свириде Яковлевичу, може спробуємо щастя? - нахмурений, високо
пiднiмаючи груди, покосився на яругу. - Все рдно вже день теряти.
- Не гарячись, хлопче. Дай розумом розкинути. - Кремезна постать
Мiрошниченка наче вросла в горбовину, що обривається над самою яругою. Над
вольовим чолом трiпоче порожевiлий пилок прорiдженого волосу.
Та не так легко опанувати собою Дмитровi. Все його тiло набухає
м'язами. Вiн робить ще крок уперед i провалюється в туман. Повiтря тут
втратило вересневу мiць, стало в'язким i затхлим. Внизу пiд ногами
попискує замшiла земля, десь зовсiм недалеко туркоче невидимий струмок, а
зверху обтрушується дзвiнкий голос Григорiя Шевчика.
- Розсиплемося по низинi. Може й нападемо на слiд.
- Або попадемо в твань. Тут болото, як решето, пастками протикане, -
рiзко обриває Свирид Яковлевич i владно гукає: - Дмитре, назад! Не дурiй!
Чiпляючись за кущi, хлопець неохоче пiдiймається вгору. Бiля Свирида
Яковлевича, як бджоли, скупчилися активiсти, лихi вiд невдачi й безсоння.
Полiкарп, шукаючи спiвчуття, прилiплюється то до одного, то до другого
чоловiка, але всi сердито вiдвертаються вiд нього. За спиною Сергiєнка
шипить неприхована неприязнь:
- Сплюх нещасний!
- Дочекаєшся з жука меду.
- I де совiсть у чоловiка?
- В побрехеньки пiшла.
Обличчя Полiкарпа стає по-дитячому зворушливим i сумовитим. Свирид
Яковлевич з похмурим жалем одривае погляд од вологих, перекошених провиною
очей.
"Як мало чоловiчої твердостi в ньому. Аж досадно", - поринає в свої
роздуми.
Пройшовши кiлька крокiв, Мiрошниченко нахиляється над гнiздом слiду,
втиснутого в чорну куповину кротовища. Обiч нього на росистiй травi чiтко
темнiє ще одна мережка.
"Це Дмитро бiг. Ступня в нього бiльша".
Трохи далi слiди невiдомого аж перетиснули рожевi голiвки медунки; бiля
них просипанi крихiтнi тiльця задимлених патронiв.
"Тут вiн стрiляв... Нi, таки Дмитро увесь в Тимофiя пiшов - навiть
кроку не притишив, коли цiлились в нього", - вдумливо читає карту
вiдбиткiв i, перехопивши погляд Дмитра, приязно киває йому головою. Ще,
зарошуючи руки, нахиляється над свiжим слiдом, i вже впевнено прямує
мерехтливим лiсом, що саме заплiтає у просвiти червонi i синi стрiчки.
Активiсти, зрозумiвши усе, розсипаються навколо Свирида Яковлевича.
Звиваючись помiж сизою необтрушеною травою, слiди розгонисто побiгли з
одного кварталу в другий, запливали в низинах, ширшали на сухому. Ось
вони, обметавши ярок, побiгли до заболоченого лiсного ставу. Над ним, за
слiпою високою огорожею, причаїлись будiвлi Сiчкаря.
- От i докрутився мотузочок.
- В саме вовче кубло.
- Хiба ж я не казав - тут не обiйшлося без Сiчкаря, - смiливiшає
Полiкарп, i у вiдповiдь йому лунає смiх. Вiн ще бiльше посилюється, коли з
лiсної просiки назустрiч Кушнiревi, метляючи косичками, кинулася його
Надiйка.
- Тату, спiймали того... Льоню, як його? - обертається до хлопчика
Сергiєнка.
- Контрреволюцiонера, - поважно вiдказав бiлоголовий Льоня i здвигнув
плечима: яка, мовляв, у тебе пам'ять дiвоча.
Свирид Яковлевич широко вiдкриває вкриту жовтими цятками лишаїв
хвiртку. На подвiр'ї бiля парнi стоїть високий чорнобородий чернець;
навколо нього скупчилося кiлька жiнок i сiм'я Сiчкаря. Сам Сiчкар гнутими
двозубими вилками саме витягнув iз парнi м'ясисту розпарену деревину,
повернув її i знову турнув у паруючий отвiр.
- Дорога, призначена небом, привела мене до сонячних полян, де
розцвiтає христова наука... - з повагою звертається чернець до господаря i
замовкає на пiвсловi, круком видiляючись помiж свiтлiшим вбранням жiнок.
На подвiр'ї пiднiмається занепокоєний гомiн.
Сiчкар, кинувши вилка, першим прямує назустрiч активiстам.
- Завiтали до мене? - бадьориться й усмiхається нижньою одвислою
частиною обличчя. На щоках його - плямистий рум'янець.
- Хто був у тебе з чужих? - гостро дивиться на нього Свирид Яковлевич.
I одночасно бачить, як з незакритого отвору парнi клубками перевалюється
пара, пiдтоплює ченця i його скам'янiлих слухачiв.
- З чужих? - дивується Сiчкар. - Був проповiдник бослова, киває головою
на ченця. - 3 бiблiї усякi... новини бабам читає.
- Iще хто?
- Господи! Та нiкого.
- А коли подумати?
- Побий мене хрест, нiкого.
- Закон тебе поб'є. Хто був? Говори, Сiчкарю!
- Кажу - нiкого, значить, нiкого. Присiкалися, прямо порятунку нема. -
Щоки дуката линяють, в дрiбних зiницях мерехтить колюча злiсть.
- Сiчкарю, нас довiв сюди слiд. Не викручуйся.
- Слiд?.. Ну й що ж iз того? Може, якась злодiяка добиралася до мене.
Мало що може бути! Це лiси! А ти за всякий слiд серце навiки тривож, -
тiльки на мить ковзнулася тiнь непевностi по сiрих бiлках i зникла в
темних пучках прожилок.
Свирид Яковлевич уловив цю тiнь, але вiн ясно розумiв, що з Сiчкаря не
витягнеш слова. Та вже й не воно цiкавило його. Треба було далi
розмотувати тугий клубок, що вкотився до низьколобого, загратованого дому.
"Чужий не мiг так легко орудувати в лiсах... Значить, Сiчкар слiдкував
за Кушнiрем... Один кiнь убитий з австрiйської гвинтiвки. А в невiдомого
був тiльки пiстолет..."
З ледве помiтних ниточок тчеться основа догадок, чiткiше постають
контури складної картини, i рiзкий допитливий погляд Свирида Яковлевича
вже кидає в дрож розбухлого Сiчкаря.
- Де твоя зброя?
- Яка? - здвигає плечима дукач. - Вилка? Он коло парнi лежать.
- Де австрiйська гвинтiвка? Обрiз австрiйський? - швидко поправляється,
знаючи бандитськi звички куркулiв. Цi слова пересмикують Сiчкаря.
- Свириде Яковлевичу, ну де в мене та чортова зброя? Що я, в бандi був?
- Ти i зараз бандит.
- Не маєш права зобижать.
- Товаришi, - звертається Свирид Яковлевич до активiстiв. - У цьому
лiгвi захована зброя, її треба вiдшукати. Наскiльки вiдомо, у куркульнi
перша схованка - стрiха. Розшивайте клуню й повiтку.
- Самоправство! А хто менi збитки вiдшкодує? - пiдскакує Сiчкар.
Але Мiрошниченко не звертає на нього жодної уваги. Вiн перший
пiднiмається по драбинi на клуню, i незабаром чорнi роздвоєнi снiпки, мов
дитячi штанцi, летять на землю. Дмитро легко, пiд захопленi погляди
активу, прямо бiжить вгору по рiдких щаблях драбини i стає поруч з
Мiрошниченком, освiтлюючи його ясним поглядом.
- Ну, Свириде Яковлевичу, як знайдемо зброю...
- А ти сумнiваєшся, що вона тут?
- Я?.. Нi, не сумнiваюся. Тiльки все так незвично, так просто й складно
виходить.
- Бо це, Дмитре, життя, боротьба. I на все треба дивитися широко
розплющеними очима. Горе тому чоловiковi, що, як птиця, ховає iнодi вiд
дiйсностi голову пiд своє крило.
дочку. Вона навiть вiдмовилася жити в Горицвiтiв: думалось, що тодi Iван
менше буде дбати про хату. Щовечора, повернувшись додому, незмiнне
запитувала чоловiка:
- Ну як?
Все здавалось, що Iван мало дбає про своє гнiздо; нападала на дружину i
бурхливо виливала свою злiсть та бiль, аж клекотали i шипiли слова,
вириваючись з її худих грудей.
- Оце полаєшся, то й виросте назавтра палац, - обережно, насмiшкуватим
голосом втихомирював її Iван Тимофiйович.
- Коли б не твiй соз, не мучилася б нi я, нi моя дитина, коли тобi
мучитись захотiлось... Ти хоч би снiпкiв трохи зробив.
- Авжеж, саме пора. Голому тiльки одного картуза бракує.
Лише в хвилини просвiтлення Бондариха розумiла: не поставити їм хати
цього року - загорьованою картоплею не те що дерева не заробиш, а навiть
самого необхiдного дрiб'язку не купиш. Однi тiльки вiкна вставити чого
варт. Але знову i знову, в який раз, прикидала в головi, як їм вилiзти з
нещастя. Десятки думок, одна змiнюючи другу, розкочувалися то в лiси, то в
поле, то на ярмарок i поверталися до її попелища свiжозрубаним деревом,
мiшками картоплi, синiми вiкнами, на яких саме сонце промiнням вимиває
шибки. Все надiялась, що станеться якесь диво: i лiс, i скло, i залiзо
подешевшають, а картопля подорожчає. Сподiванки, оживаючи перед очима, не
раз радiсно стискали її серце.
В недiлю побiгла i на ярмарок, i в лiсництво. Та тiльки так
розтривожилась, що ледве не захворiла: її зарiбками не скоро достукаєшся
теплого притулку, не скоро побачиш над хатою хустину веселого диму.
Запечалена i втомлена вагою зiм'ятих нездiйснених сподiванок, поверталася
iз лiсу на своє попелище.
Навiть тут, серед полiв, вона чула тоскнi i тривожнi пахощi
обвугленого, потрiсканого дерева i перепаленої глини.
"Коли б не твої сози, Iване, жили б ми, як люди живуть. Ще, гляди, не
того дочекаєшся..."
На перехрестi по-осiнньому задуманих дорiг ланцюгом розтягнулися лiги,
навантаженi ще вогким, необвiтреним деревом. М'яким сяйвом переливалися
бiлокорi берези, розплiтаючись бiля корневища потрiсканими вiчками,
червонiли серцевинами м'язистi берести. Немов зачарована, Бондариха не
могла одвести зору вiд деревин.
"Є ж щасливi люди на свiтi. Комусь зразу ледве не цiла хата везеться".
Наздогнала сивого, неначе вишневим цвiтом осипаного чоловiка. Вiн впевнено
i неквапно ступав по дорозi, тримаючись рослих коней.
- Добрий день, - з острахом i трепетом торкнулася рукою до дерева.
- Доброго здоров'я, - глянув з-за плеча чоловiк такими голубими i юними
очима, що, коли б не сивина, подумав би: юнак стоїть перед тобою.
"Данило Самойлюк, голова iвчанського созу", - зразу пiзнала Марiйка, i
такий її жаль, туга i злiсть охопила, що вона зразу ж круто повернула з
дороги на поле i пiшла обнiжками до села.
"Бач, поступив у соз - i наче помолодшав. А чого ж йому? Люди все
зроблять, а ти тiльки командуй. Сказано: де є такi граблi, щоб од себе
гребли. Один мiй такий дурень набитий, що навiть з себе останню сорочку
комусь вiддасть. А люди як обертаються".
"Я йому зараз усе, усе вичитаю, - нападала на Iвана. - Розумнi голови
бач, як собi лiс таскають. А ти сиднем сидиш, лежнем лежиш. А Самойлюк,
партiєць, справдi собi палац Збудує". Вона нiтрохи не сумнiвалась, що лiс
везуть головi iвчанського созу i лаяла його в думках гiрш Iвана, бо Iван
хоч за правду допоминається, а той собi усе гуртовою худобою возить.
Ось уже i її подвiр'я. Вона бачить: Iван з Югиною сидять на дровiтнi,
читають газету. I це ще бiльше виводить її iз себе.
"Найшли час почитувати. Чом не вченi! Доктора!"
- Чи там у газетах про нашу хату нiчого не пописують? - Взявшись у
боки, вона, сама того не помiчаючи, стає в театральну позу i аж свердлить
чоловiка очима. - Оте ти так дбаєш за наше життя? Що ж, хай жiнка хоч
розiрветься, а вiн, як сорока у кiстку, в газетки заглядатиме. Аякже,
начальство, голова созу, велике цабе. Оце б ще тiльки галiфе надiти i
пошпацiрувати по селi.
- Мамо, тато ж цiлий тиждень з роботи не виходив.
- А я виходила? Так я хоч картоплi приробила, а що твiй тато заробив?
Одних ворогiв понаживав. Скоро через твого тата в село i носа не виткнеш.
- I ото не заболить у тебе язик? Хоч би яку перемiну видумала, а то
товче i товче одне й те саме.
- I товктиму. Не наравиться? Он твiй хвалений Данило Самойлюк прямо
пiвлiсу собi на маєток за один раз повiз. А ти досi й ломаки не притягнув.
- Ото i треба було б на твою спину добру ломаку притягнути.
- Тягни, тягни. Ох, i послала менi доля чоловiка. Лучче б я була
утопилася ще маленькою. Ти й так мене до смертi своїм созом доведеш.
I Iван Тимофiйович зразу ж змiнився. Коли говорили про нього, вiн мiг
терпiти, але як рiч заходила за соз, то пробачте, щоб вiн промовчав.
- Марiйко, - майже пошепки, блiднучи, промовив вiн.
- Чого ти на мене кричиш? - зразу ж заверещала жiнка. З гiркого досвiду
вона знала, що шепiт чоловiка нiчого доброго не вiщує. - Хiба я не правду
про твої сози кажу?
- Марiйко, - ще тихiше промовив Iван Тимофiйович i ступив крок уперед.
- Не кричи ти на мене! Не кричи! - подалась назад. В цей час на вулицi
зафоркали конi, заскрипiли лiги, i до ворiт Бондаря пiдiйшов Данило
Самойлюк.
- Привiт, господарю! Приймай гостей! - весело гукнув з-за тину.
Марiйка на мить остовпiла, а потiм тихо i злiсно процiдила:
- Ах ти ж, стерво незугарне, очi безстиднi. Собi лiс "возить, ще й
людей об'їдати заїхало. Найшов багатiїв. А Iвановi що ж? Останнє заставить
на стiл покласти. Ще й за чаркою в кооперацiю пошле. Ой, i чоловiчок, ой,
i чоловiчок попався!
I раптом, наче крiзь сон, вона чує неквапну мову Самойлюка:
- Почули ми, Iване Тимофiйовичу, про твоє нещастя. Зiбралися гуртом,
помiркували про нашi дiла i вирiшили якось пособити тобi. Худоба ж своя є,
райземвiддiл виписав наряд у лiсництвi, а люди дружнi. Оце й привезли тобi
лiс. Будуйся на радiсть нам, на страх ворогам i тим вражим синам, що
завидують нам... О, та ти вже цiлуватись лiзеш, наче я тобi дiвчина. Ну,
давай почоломкаємося. - I сивi кучерi Самойлюка переплелися з вигорiлим,
як перестояне сiно, чубом Бондаря.
Гурток iвчанських созiвщв тiсно обступив двох голiв, i всi були радi,
що, як зумiли, допомогли своєму чоловiковi.
- Люди добрi, люди добрi, - з сльозами на очах кинулася Марiйка до
iвчанцiв. - Заходьте ближче. Та ви ж це десь франку i не ївши. Спасибi
вам, люди добрi. Я ж це казала Iвану: хто тебе порятує, як не свої...
созiвцi, значить. От i справдилось моє слово, - значущо i строго
подивилась на чоловiка.
- Да, да, моя баба як у воду дивилась - усе надiялась, що вiд колективу
прийде нам виручка, - зразу ж погодився Iван Тимофiйович i насмiшкувато
поглянув на жiнку. А та схвильовано i зверхньо кивнула головою, начебто не
вона, а Iван сумнiвався в силi колективу. Тепер Марiйка i справдi починала
вiрити, що в душi увесь час стояла за соз. Ну, а що словом iнодi розпiкала
чоловiка - так це ж тiльки на користь iшло. Швидко метнулась на вулицю,
завмираючи, оглянула деревини, полiчила їх i, по-дiвочи обкрутившись,
кинулась до клунi. Звiдти з перебiльшеним пiдкресленням винесла двi пляшки
з горiлкою - їх старанно приховувала для майстрiв, якi мали будувати їй
хату.
"Чортова баба. I хоч би тобi словом обмовилась", - здивовано поглянув
Iван на Марiйку, яка вже, граючи очима, ставила їжу на стiл i хвалила
свого чоловiка, як вiн пiклується созiвськими дiлами:
- Прямо i поїсти не має часу чоловiк. Що ж, соз дiло нове - всюди треба
хазяйським оком доглянути... Ой, спасибi вам, люди добрi, щоб i ви, i вашi
дiти з щастям не розминались. Iване, побiжи в кооперацiю, бо дорогi гостi,
созiвцi нашi, цiлий день у дорозi проморились. Ще одна чарка не завадить.
Очi її щасливо оглядали кремезну постать чоловiка, сивоголового
Самойлюка i всiх iвчанцiв. її аж пiдмивало щось сказати i про свою роботу
в созi, але, поки чоловiк не пiшов за ворота, не наважувалась розкрити
уста.
XLIX
- Ти ж не барись, Степане. I не дуже накладай - треба, щоб вiдпочили
конi.
- Нi, нi. Я вльот притягну оту клiтину хворосту, - Степан Кушнiр куцими
пальцями вхопився за вiжки i вже хотiв вискочити на полудрабок, але,
побачивши в глибинi подвiр'я нового, наче з воску вилитого, воза, спитав
Бондаря:
- Вже наготували шефам подарунок?
- Аякже. Самих найкращих яблук вибрали. Обоє пiшли в глиб подвiр'я.
Нiжний повiв саду, заглушивши дух пожарища, хвилями розтiкався по всiй
садибi. На повному возi з добiрною антонiвкою веселим рисунком, як зорi,
уляглись червонобокi яблука.
- Напевне, Югина вкладала? Чується її рука, - мiцно вдихнув Кушнiр
пахучий настiй.
- Югина. У неї вже й дружба за-в'язалася з заводськими дiвчатами, тими,
що привозили нам суперфосфат в подарунок. Листуються. А це наче змовились:
заводськi запросили дочку до себе на Жовтневi свята, а вона їх у село.
- Хай поїде. Бiльше життя побачить. Хай з Варивоном, з Варивоном поїде,
- раптом прояснився Кушнiр. - Вони як виступлять, як виступлять з танцями"
то i в мiстi не надивляться на них. А то тiльки в нас i в нас виступають
шефи.
- Пошлемо їх на свята. Ну, рушай, Степане, бо вже сонце донизу
котиться.
- Рушаю, рушаю, - Кушнiр вискочив на воза i, пiдiбраний та гордовитий,
поїхав вулицями до лiсу. Селом вiн притримував буланих - хотiлося, щоб
бiльше людей бачило, на яких конях їде вiн, споконвiчний наймит. А конi -
це була найбiльша слабiсть Кушнiра.
Ще в дитинствi закладався з парубками або пастухами, що промчить на
якому-небудь необ'їждженому скаженому жеребi. I, дiйсно, якимось дивом
вискакував на здибленого, з одичавiлими, налитими кров'ю очима, коня,
клiщем вчеплювався в гриву i мчав бездорiжжям по чистому полю. Часто
закривавлений i розмальований синцями, але незмiнне веселий, завзято
накульгував до пастухiв i захоплено розповiдав.
- Ох, i чорт, ох, i чорт цей жереб. Tax метляв, так метляв мною, наче
по кiсточцi хотiв рознести. А потiм бачить, що нiчого не зробить -
пiдвiвся на заднi ноги i почав осiдати. Надумавсь перекинутись на спину i
придушити мене. От хитрюга чортова. Ну, мусив я галушкою летiти на якесь
деревляччя. Лукавий, лукавий кiнь. А летить, як сокiл. Аж дихнути не
можеш. Лялечка - не кiнь. Така холера, що нiхто на ньому не втримається.
Золото - не кiнь. I нiхто не вдержиться на ньому, хiба що я трохи та дiд
Синиця.
I завжди однiєю з найприємнiших розмов для Кушнiра була розмова про
коней. Тепер любов до них прокинулась з новою силою, i не раз вiн люто
нападав на декого з созiвцiв:
- Тобi б, чоловiче, на черепахах їздити. Як запаскудив конi. Стрiлки не
розчищенi, очi не промитi, хвости як бабина щiтка у глинi. Я куркульську
худобину бiльше жалував, чим ти нашу, гуртову. Страшно несвiдомий ти
елемент.
- Татку, татку. Вiзьми й нас! - назустрiч Степановi бiгла його чорнява
Надiя в супроводi невеличкого високочолого Леонiда Сергiєнка. Позаду дiтей
на сiрiй дорозi залишались димчастi мережки дрiбних ступнiв.
- Нема часу iз вами возитися.
- Дядьку Степане, вiзьмiть нас. Я конi поганятиму, а потiм у лiсi
будемо з Надiйкою хворост збирати, - бiлоголовий Леонiд пильно дивиться на
Кушнiра довгастими зосередженими очима.
- Сiдайте вже, причепи. Трохи провезу. Давай, Льоню, руку.
- Я сам.
- I я сама.
Дiти цiпко вчепилися ручатами в полудрабок i зi смiхом, двома
клубочками, скотились на дно воза. Стрепенулись, немов горобенята од пилу,
i умостилися бiля Степана.
- Дайте менi вiжки. Я вже поганяв, - дiловито вчепився Леонiд у свiжi,
iще iз iскристими прожилками мотузки.
- Еге ж, тату, вiн поганяв. Ми iз дядьком Полiкарпом аж до Бугу їздили.
Бiля парому конi чогось налякалися i Льоня ледве з воза не вискочив.
- Щось я цього не пам'ятаю, - невдоволено поглянув на дiвчину.
- Татку, а правда - в нас конi не вiдберуть?
- А хто ж може вiдiбрати?
- Це Данькiв Iван казав, що нашi конi i коростявi, i скоро здохнуть, i
їх у нас вiдберуть. Так Льоня йому духопеликiв надавав. Сам ти коростявий,
- каже. - I нiхто у нас худоби не вiдбере, бо вона созiвська. А ти,
куркуленко поганий, а... як то, Льоню?
- Агiтацiєю займаєшся, - поважно промовив Леонiд. На краю села дiти
поскочувались з воза i навзаводи помчали додому. Хлопчик швидко перегнав
дiвчину, почекав її. Потiм дiти взялися за руки i, щось спiваючи,
гордовито пiшли по серединi вулицi.
Обминувши Варчукiв хутiр, Кушнiр в'їхав у рожеве надвечiрнє чорнолiсся.
Дорога, переплетена тiнями i промiннями, неначе казка, тягнулась в
освiтлену даль, в широке вiкно тихої просiки. По-новому оглядав Кушнiр
лiсовi, прихорошенi багрецем картини, i усмiшка теплилась в його очах i на
устах. Здавалось, наче все поширшало i просвiтилось навколо нього. Вiн
знав, що гiркi турботи не давлять йому плечi, - все далi i далi вiдходять
вiд його серця. Вiн розумiв i причину цього. Коли в декого iз созiвцiв
думки ще були переполовиненi, хитливi, то вiн усiм своїм єством вростав у
новi дiла i ясно вiдчував, як розкривається перед ним широке життя.
- Ти знаєш, що товариш Ленiн про сози писав? - раз на зборах комiтету
незаможних селян напався з запалом вiн на Гната Карпця.
- Товариш Ленiн про сози нiчого не писав, - поправив його з президiї
Крамовий.
Кушнiр на мить оторопiв, з ненавистю поглянув на Крамового.
- Чого б то я говорив таке, що не знаю? Не може такого бути. Товариш
Ленiн наперед нам життя показав. I про сози вiн сказав. I товариш Сталiн
про сози сказав. Ось я знайду це i докажу, докажу вам.
Цього ж вечора, пiд спiвчутливу усмiшку бiблiотекарки, вiн узяв кiлька
томiв Ленiна i у вiльний час не вiдривався вiд книг.
"Що видумав, чорт окатий, - сердився на Крамового. - Щоб у товариша
Ленiна нiчого про сози не, писалося. Та повiк цього не може бути". -
Кушнiр не сумнiвався, що вiн знайде потрiбне мiсце у творах великого
вчителя i при всiх людях осоромить пихатого Крамового.
Густiли лiси i надвечiр'я. На конях все нiжнiше переливались iскорками
ворсинки, а темносинi зiницi з розумною, майже людською, усмiшкою вже
починали чорнiти. Спiрно вклавши на воза хворост, Кушнiр пiшов у глибiнь
лiсу, ближче до сонця.
Легко дихалося чоловiковi, ясно дивилось очам, i вiн, сам того не
помiчаючи, тихо пустив у чорнолiсся давню i вiчно юну пiсню про Богунiю,
яку почув на фронтах громадянської вiйни. I давнi друзi, оживаючи в навiки
вирiзьблених картинах бою, ставали поруч iз ним. Вiн уже їх бачив не в
боях, а на широких нивах, на заводах, напористих, завзятих, такими самими
молодими, якими вони були десять рокiв назад.
I несподiвано чорнолiсся сухо ахнуло одним i другим пострiлом. Кушнiр
пiдсвiдоме кинувся назад. Кiлька потокiв думок з ревiнням розривали його
голову.
Ось уже на галявинцi виднiється високий вiз.
"А де ж буланi? Де буланi?"
Широко розплющенi очi блукають помiж деревами, по галявинцi i враз
зупиняються на двох завмерлих купинах, що дотлiвають останнiм вiдблиском
промiння.
Кушнiр, як вкопаний, зупинився перед борозним конем, що, неприродно
вивернувши голову, незручно лежав на зарошенiй осiннiй травi. Рожевий
прикушений кiнчик язика темнiв i шершавiв прямо на виду. З-пiд тонкої
шкури уже починали випинатись м'язи. На синюватих пiдковах пiдручного ще
трiпотiли прожилки промiння.
Болючим зором Кушнiр ще раз оглянув коней i раптом побачив, що в
простреленiм вусi борозного клекотала чорна кров. Ось вона невеличким
вирком перехлюпнулась i струмочком покотилась до вогкого темносинього,
майже по-людськи скорботного ока.
Беззвучно плачучи i розпластовуючись руками, Степан опустився до теплих
i ще трепетних коней.
L
- Дмитре, бери берданку - i гайда в лiс.
- Свириде Яковлевичу, що воно? - застигла Докiя бiля розчинених дверей.
- Двоногi вовки завелися. Треба облаву зробити.
- Ох!
Дмитро швидко одягнувся, зiрвав iз стiни берданку i рiшуче вийшов iз
хати.
- Дмитре, сину! - покликала Докiя. Вiн рвучко обернувся назад, пiдiйшов
до матерi, пригорнув її.
- Не бiйтесь, мамо... чого ви? - не знає, як заспокоїти, i раптом,
перехилившись, цiлує її у голову. I Докiя обома руками вхопилась за серце,
заточилась назад... Так само її перед своєю смертю поцiлував у голову
Тимофiй. Лихi передчуття охопили i трусять всiм її тiлом.
- Дмитре!
- Не треба, мамо, уже обзивається невидима темiнь, заховавши i
Мiрошниченка, i сина.
- Дмитре! - Хоче побiгти навздогiн i, мов пiдкошена, опускається на
росяний морiг.
Спогади i картини завирували нею, немов течiя утлим човном.
З чорної далини виходить її Тимофiй i стрiчається iз сином аж бiля
дiброви, куди щойно попрямував Мiрошниченко.
"Коли ж таке життя настане, що не буде ворогiв, не буде кровi i слiз,
коли тiльки люди будуть жити на землi?" - Пiдводиться з холодної трави.
Отерплими, болючими ногами вона прямує до хати. Поволi натягає на себе
катанку i, забувшись запнутися хусткою, невелика, засмучена, босонiж
прямує до лiсу.
З огидою, наче склубочену гадюку, обминає Варчукiв хутiр, входить й
яругу, налиту пругким вiтром i передзвоном роси".. До неї приглушено
долiтає чийсь голос.
"Знову бiднота стала грудьми за свою долю. Нелегке щастя наше. Ой,
нелегке. Хто тiльки не норовить його вирвати з наших рук". - Скорiше
прямує до рiдних голосiв, до рiдних людей.
В темрявi вона ледве не наткнулась на Свирида Яковлевича. Пiдiйти до
нього не посмiла: ще нагримає, та й Дмитро почне нервувати. Хай вона
непомiтно буде слiдкувати за всiм у лiсах.
Живий ланцюг активу села розкинувся недалеко вiд глибокої болотистої
яруги, перехопивши всi дороги, що йшли вiд села i парнi Сiчкаря.
Якось зразу закурiлись знизу лiси i сильнiше, немов перетягнутi струни,
забринiли обважнiлi краплини. Пiд їхнiй перестук непомiтно задрiмав
Полiкарп Сергiєнко, умостившись клубком на купинi пересохлого листу. I
раптом наче щось шпигнуло його. Скочив на ноги. Вiд нього рiзко кинувся
вбiк невисокий чоловiк. Переляканий Полiкарп спочатку для чогось знову
упав на землю, а потiм кинувся до Мiрошниченка.
- Побiг, побiг! - захекавшись, вказував рукою на захiд. Мiрошниченко по
виразу обличчя Полiкарпа зрозумiв усе.
- Дмитре! Бери на зазубень яруги, а я з правої руки буду триматись.
Дмитро зразу ж, пригинаючись, полетiв уперед. Здавалось, легко
звиваючись помiж деревами, вiн навiть не торкався землi... Iще ривок - i
на галявинi замаячiла неясно окреслена постать, що вбiгала в склепiння
чорнолiсся.
Невiдомий обернувся, викинув руку вперед, i над головою Дмитра з
свистом пролетiв свинцевий рiй. Проте парубок, забувши про небезпеку, з
радiстю помiчає, що вiн наздожене невiдомого.
На ходу, не цiлячись, вистрелив з берданки, i в цей час утiкач круто
звертає до яруги, що безмiрним озером забiлiла помiж деревами. Iще, як
поплавок на водi, гойднулась в туманi голова невiдомого i зникла в мiсивi
сизуватих хвиль.
Розлютований Дмитро зупинився понад вигибом яру, ще раз навмання
розрядив берданку.
"Утiк проклятущий. Коли б не ця розмазня - Полiкарп..." - стирає
шорсткою, мов рашпiль, рукою гарячий пiт iз чола.
- На досвiдченого ворога напали, - пiдiйшов Мiрошниченко, i в парубка
од здивовання брови зметнулися на чоло: коли й устиг лiтнiй чоловiк
добiгти до цього закутка?
Свирид Яковлевич зупиняється бiля Дмитра; увесь в задумi, потвердiлим
розумним поглядом впивається в туманне плесо. Потоки ранку вже перевисли
над ним i воно, пiднiмаючи скривавленi крила, з шерехом i зiтханням пливе
поверх неясно окреслених верховiть.
Дмитро, всипаний росою i потом, дивиться в похолоднiлi очi
Мiрошниченка; вони зараз червонi чи то вiд утоми, чи вiд ранкового
одсвiту. Сувора рiшучiсть немолодого чоловiка передається йому.
- Свириде Яковлевичу, може спробуємо щастя? - нахмурений, високо
пiднiмаючи груди, покосився на яругу. - Все рдно вже день теряти.
- Не гарячись, хлопче. Дай розумом розкинути. - Кремезна постать
Мiрошниченка наче вросла в горбовину, що обривається над самою яругою. Над
вольовим чолом трiпоче порожевiлий пилок прорiдженого волосу.
Та не так легко опанувати собою Дмитровi. Все його тiло набухає
м'язами. Вiн робить ще крок уперед i провалюється в туман. Повiтря тут
втратило вересневу мiць, стало в'язким i затхлим. Внизу пiд ногами
попискує замшiла земля, десь зовсiм недалеко туркоче невидимий струмок, а
зверху обтрушується дзвiнкий голос Григорiя Шевчика.
- Розсиплемося по низинi. Може й нападемо на слiд.
- Або попадемо в твань. Тут болото, як решето, пастками протикане, -
рiзко обриває Свирид Яковлевич i владно гукає: - Дмитре, назад! Не дурiй!
Чiпляючись за кущi, хлопець неохоче пiдiймається вгору. Бiля Свирида
Яковлевича, як бджоли, скупчилися активiсти, лихi вiд невдачi й безсоння.
Полiкарп, шукаючи спiвчуття, прилiплюється то до одного, то до другого
чоловiка, але всi сердито вiдвертаються вiд нього. За спиною Сергiєнка
шипить неприхована неприязнь:
- Сплюх нещасний!
- Дочекаєшся з жука меду.
- I де совiсть у чоловiка?
- В побрехеньки пiшла.
Обличчя Полiкарпа стає по-дитячому зворушливим i сумовитим. Свирид
Яковлевич з похмурим жалем одривае погляд од вологих, перекошених провиною
очей.
"Як мало чоловiчої твердостi в ньому. Аж досадно", - поринає в свої
роздуми.
Пройшовши кiлька крокiв, Мiрошниченко нахиляється над гнiздом слiду,
втиснутого в чорну куповину кротовища. Обiч нього на росистiй травi чiтко
темнiє ще одна мережка.
"Це Дмитро бiг. Ступня в нього бiльша".
Трохи далi слiди невiдомого аж перетиснули рожевi голiвки медунки; бiля
них просипанi крихiтнi тiльця задимлених патронiв.
"Тут вiн стрiляв... Нi, таки Дмитро увесь в Тимофiя пiшов - навiть
кроку не притишив, коли цiлились в нього", - вдумливо читає карту
вiдбиткiв i, перехопивши погляд Дмитра, приязно киває йому головою. Ще,
зарошуючи руки, нахиляється над свiжим слiдом, i вже впевнено прямує
мерехтливим лiсом, що саме заплiтає у просвiти червонi i синi стрiчки.
Активiсти, зрозумiвши усе, розсипаються навколо Свирида Яковлевича.
Звиваючись помiж сизою необтрушеною травою, слiди розгонисто побiгли з
одного кварталу в другий, запливали в низинах, ширшали на сухому. Ось
вони, обметавши ярок, побiгли до заболоченого лiсного ставу. Над ним, за
слiпою високою огорожею, причаїлись будiвлi Сiчкаря.
- От i докрутився мотузочок.
- В саме вовче кубло.
- Хiба ж я не казав - тут не обiйшлося без Сiчкаря, - смiливiшає
Полiкарп, i у вiдповiдь йому лунає смiх. Вiн ще бiльше посилюється, коли з
лiсної просiки назустрiч Кушнiревi, метляючи косичками, кинулася його
Надiйка.
- Тату, спiймали того... Льоню, як його? - обертається до хлопчика
Сергiєнка.
- Контрреволюцiонера, - поважно вiдказав бiлоголовий Льоня i здвигнув
плечима: яка, мовляв, у тебе пам'ять дiвоча.
Свирид Яковлевич широко вiдкриває вкриту жовтими цятками лишаїв
хвiртку. На подвiр'ї бiля парнi стоїть високий чорнобородий чернець;
навколо нього скупчилося кiлька жiнок i сiм'я Сiчкаря. Сам Сiчкар гнутими
двозубими вилками саме витягнув iз парнi м'ясисту розпарену деревину,
повернув її i знову турнув у паруючий отвiр.
- Дорога, призначена небом, привела мене до сонячних полян, де
розцвiтає христова наука... - з повагою звертається чернець до господаря i
замовкає на пiвсловi, круком видiляючись помiж свiтлiшим вбранням жiнок.
На подвiр'ї пiднiмається занепокоєний гомiн.
Сiчкар, кинувши вилка, першим прямує назустрiч активiстам.
- Завiтали до мене? - бадьориться й усмiхається нижньою одвислою
частиною обличчя. На щоках його - плямистий рум'янець.
- Хто був у тебе з чужих? - гостро дивиться на нього Свирид Яковлевич.
I одночасно бачить, як з незакритого отвору парнi клубками перевалюється
пара, пiдтоплює ченця i його скам'янiлих слухачiв.
- З чужих? - дивується Сiчкар. - Був проповiдник бослова, киває головою
на ченця. - 3 бiблiї усякi... новини бабам читає.
- Iще хто?
- Господи! Та нiкого.
- А коли подумати?
- Побий мене хрест, нiкого.
- Закон тебе поб'є. Хто був? Говори, Сiчкарю!
- Кажу - нiкого, значить, нiкого. Присiкалися, прямо порятунку нема. -
Щоки дуката линяють, в дрiбних зiницях мерехтить колюча злiсть.
- Сiчкарю, нас довiв сюди слiд. Не викручуйся.
- Слiд?.. Ну й що ж iз того? Може, якась злодiяка добиралася до мене.
Мало що може бути! Це лiси! А ти за всякий слiд серце навiки тривож, -
тiльки на мить ковзнулася тiнь непевностi по сiрих бiлках i зникла в
темних пучках прожилок.
Свирид Яковлевич уловив цю тiнь, але вiн ясно розумiв, що з Сiчкаря не
витягнеш слова. Та вже й не воно цiкавило його. Треба було далi
розмотувати тугий клубок, що вкотився до низьколобого, загратованого дому.
"Чужий не мiг так легко орудувати в лiсах... Значить, Сiчкар слiдкував
за Кушнiрем... Один кiнь убитий з австрiйської гвинтiвки. А в невiдомого
був тiльки пiстолет..."
З ледве помiтних ниточок тчеться основа догадок, чiткiше постають
контури складної картини, i рiзкий допитливий погляд Свирида Яковлевича
вже кидає в дрож розбухлого Сiчкаря.
- Де твоя зброя?
- Яка? - здвигає плечима дукач. - Вилка? Он коло парнi лежать.
- Де австрiйська гвинтiвка? Обрiз австрiйський? - швидко поправляється,
знаючи бандитськi звички куркулiв. Цi слова пересмикують Сiчкаря.
- Свириде Яковлевичу, ну де в мене та чортова зброя? Що я, в бандi був?
- Ти i зараз бандит.
- Не маєш права зобижать.
- Товаришi, - звертається Свирид Яковлевич до активiстiв. - У цьому
лiгвi захована зброя, її треба вiдшукати. Наскiльки вiдомо, у куркульнi
перша схованка - стрiха. Розшивайте клуню й повiтку.
- Самоправство! А хто менi збитки вiдшкодує? - пiдскакує Сiчкар.
Але Мiрошниченко не звертає на нього жодної уваги. Вiн перший
пiднiмається по драбинi на клуню, i незабаром чорнi роздвоєнi снiпки, мов
дитячi штанцi, летять на землю. Дмитро легко, пiд захопленi погляди
активу, прямо бiжить вгору по рiдких щаблях драбини i стає поруч з
Мiрошниченком, освiтлюючи його ясним поглядом.
- Ну, Свириде Яковлевичу, як знайдемо зброю...
- А ти сумнiваєшся, що вона тут?
- Я?.. Нi, не сумнiваюся. Тiльки все так незвично, так просто й складно
виходить.
- Бо це, Дмитре, життя, боротьба. I на все треба дивитися широко
розплющеними очима. Горе тому чоловiковi, що, як птиця, ховає iнодi вiд
дiйсностi голову пiд своє крило.