Страница:
нашого народного господарства. Без цього нi прожити, нi дихнути нам, нi
оберегти надбань революцiї. Коли ти вчепишся в хвости своїх шкапин, то,
гляди, цi самi чемберлени, гiрше турецької орди, i нас, i дiтей наших у
ясир поженуть, немов отих чаєнят, в огнi попалять, залiзом усi кiсточки
розчавлять... Ти бачиш, що зараз у нашiй країнi робиться? Як ми будуємося,
ростемо, як промисловiсть пiдводиться, як робiтничий клас допомагає
спинатися нам на ноги, як по селах сози, колгоспи виростають? Розумiєш, як
партiя, Сталiн нас виводять у яснi свiти? В цьому наше майбутнє. Ось де
тепер i твоє мiсце, широке, як свiт. I подивись, Варивон Очерет без
всякого змагання перегнав тебе на новому шляху. Чуєш?
- Та чую, не позакладало. - Вiдцiджував з рiзкої напруженої мови
правдивi слова, не спускаючи погляду з рухливого обличчя Снiженка.
- Нi, позакладало. Власницький леп, скрипливий вiз звузив тобi очi.
Бач, я в чини лiзти не хочу. Я труженик. Я сiренький мужичок. Я тiльки
цабе, рябий, - знаю. Так хай в чини, на нашу шию куркуленко лiзе, син
помiщика, вчорашнiй бандит, петлюрiвець. А вони в кожну шпаринку, як
таргани, намагаються пролiзти. I їм твої слова солодше меду. Зрозумiло?
- Я не подумав над цим!
- Мало часу було? А ти подумай. Пора ширше на життя дивитися. Не
маленький.
- Постараюсь, товариш голово, - сказав насмiшкувато, але на самотi
замисливсь. Розумiв: велика правда життя пiднiмалася в суворiй мовi
Снiженка.
LVIII
Мовчки поверталися додому. Вiтер, пiдiймаючи пилюгу i сухий лист, глухо
шумiв в обважнiлих вiтах широкого шляху, виривався на поле i двома дужими
крильми летiв до села, що поки обрисовувалось лише одними садками та
веселими помахами вiтрякiв. Наче макове зерно, сiялась мряка, а на ворсi
пiджакiв матово поблискували дрiбнi краплинки.
Варивон скоса поглядав на товариша i тiльки зрiдка злiсно спльовував на
потемнiлий шлях.
- Ти б, може, переключив третю скорiсть на другу? Женешся, наче з
ланцюга зiрвався. Нутро, значить, без горючого перепалиш.
Дмитро навiть не оглянувся.
"Приб'є, бiс окаянний. Нiзащо, нiпрощо може молодичка перетерпiти... От
наградила доля характером, будь ти неладен".
Варивон, розумiючи, що насувається хмара, хотiв як-небудь втягнути
Дмитра обхiдним шляхом у розмову. Але з того нiчого не виходило. Тим-то
бiля самого села почав говорити прямо:
- Дмитре!
- Ну, чого тобi? - неласкаве зиркнув.
- Та покинь ти на мене дутися, як миша на крупу. Що ж, я уже тобi,
значить, не товариш, чи як? Швидко щось ти дружбу забуваєш.
- Ну, не тягни...
- А ти не норовись. Усякий тобi командиром хоче бути. Ну от я про Югину
хочу поговорити.
- Що тобi про неї говорити?
- Як що? Двоюрiдний я її брат, чи стовпець необтесаний? Ти покинь усякi
витребеньки. Югина не з тих, що хвоста пiднiме i комусь на шию
почепиться... Повiк не зрадить така.
- Це я сам взнаю.
- Як?
- Знаю як. По одному погляду пiзнаю.
- Вiрне слово?
- Вiрне слово.
- Ну, тодi я не журюся. Спокiйно йду до своєї Василини. На весiлля
приготуйся з Югиною до мене.
- Добре, прийдемо, - вiдповiв механiчно i невидющими очима поглянув на
Варивона.
В селi стало затишнiше. Попрощавшись iз Варивоном, Дмитро повiльнiше
попрямував додому.
"У неї обличчя, вдача не збрешуть. Не до тих вона належить". Поволi
пiдiйшов до плота. У цей час назустрiч йому вийшла мати. Острах вiйнув в
її очах, коли побачила таке напружене i злостиве обличчя сина.
- Добридень, Дмитре.
- Добридень, мамо, - i пiшов до хати.
- Ти чого такий? - стала поперек дороги.
- Не застуйте, - рвучко пiдходить до порога i вже не чує, що позаду
говорить мати. Двома мiцними ривками вiдчиняє сiнешнi i хатнi дверi,
застигає у рамцi одвiрка.
У хатi напiвтемне i чисто. У кутку снiп житнього колосся вiє устоєними
пахощами поля, нагадуючи, що далеко вже вiдiйшло красне лiто. Прихилившись
до скринi, стоїть скам'янiла Югина. Навiть не ворухнулась похилена голова,
коли вiн увiйшов. Низько спущена хустка затемнила її обличчя.
Скiльки вони так простояли одне навпроти одного - не Пам'ятає. Тiльки
раптом пiдвелося незвично прекрасне i блiде обличчя дружини, i подивились
на нього правдивi очi не з острахом, не з проханням, не з перемежованими
половинчастими почуттями, а з глибоким-глибоким докором i незрозумiлим
подивом. А непролитi чистi сльози уже бринiли в обiдках збiльшених очей.
I Дмитровi враз стало соромно за себе, за свою дику злiсть, за напад на
Григорiя. Вiн уже не може бiльше дивитися в очi дружинi i, водночас
почуваючи, як раптом вiн звiльняється вiд гнiтючого тягаря, що не тiльки
налiг на нього, а й перекрутив, скам'янив усю його душу, - тихо говорить:
- Оце так чоловiка стрiчають? Чарки на столi нема, обiд не стоїть. Не
варила, може? Розлiнувалась? - i лагiдно усмiхається доброю усмiшкою, нiби
просячи пробачення в дружини.
I Югина, що приготувалась до найгiршого, бiльше не може стримати слiз.
Враз Дмитро став їй невимовне дорогим, близьким, любим. Плачучи, кидається
до чоловiка, охоплює його шию руками.
- Дмитре, дорогий...
I її голова б'ється на широких мiцних грудях дружини. Вона ще не
розумiє всього, що трапилось, ще внутрiшнiй острах морозом пробiгає по
спинi, але вже знає, що Дмитро, її Дмитро невiддiльний вiд неї, що без
нього опустiло б її серце, як порожнiй вимолочений колос.
I це не дивує, а радує її, хоча недавно ще почувала себе поруч з
Дмитром цiєю самою беззернистою зiгнутою стеблиною. її тiло, вiдчуваючи на
собi дужi заспокiйливi руки, наливається такою любов'ю, як в щасливих
жiнок, що вперше вiдчули материнство.
Вона вiдхиляє голову, щоб подивитись на Дмитра, i вражено помiчає в
куточках його очей вогкий, щасливий блиск. I чоловiк ще ближчим, дорожчим
стає для неї.
- Дмитре, мiй Дмитре, - тулиться до нього.
- Що, дорога? - Вiн, пiдiймаючи свою кохану на руки, цiлує, її.
Докiя, ставши на порiг, з подивом i хвилюванням дивиться на сина i
дочку, а потiм непомiтно виходить у сiни. "Порозумiлися. Тепер усе пiде на
лад, - закривши дверi, ще бачить перед очима невiстку й сина i зiтхає: -
Нi, таки Тимофiй не шанував так своєї Докiї..."
Частина друга
I
В морозному передсвiтанку, стишуючись, весело шерехкотiв лапатий, сизий
снiг, i в саду без вiтру перегойдувалася обважнiла ткань пухнастого вiття.
В густому досвiтi, коли все так принадно, виразно окреслюється i
збiльшується, здавалося - не снiг, а легкокрилi зграї птиць злiталися на
синьо-димчастi розлогi крони дерев.
- Поїхали! - Дмитро зручнiше засунув за пояс колун, пiдхопив на плече
топтуху i легко, обома ногами, вскочив у металевi затиски лиж.
- Тату, вiзьмiть мене iз собою! - напiвроздягнутий русявий хлопчик,
випустивши з рук сiнешнi дверi, проворно добiг до Дмитра, з надiєю
.поглянув на нього великими чорними очима.
- Акиш, малеча, до хати. На рiчцi ще, чого доброго, тебе щука
проковтне. Вiзьме, значить, та й проковтне всього, тiльки чоботи i
ремiнець на берег викине, - з перебiльшеним гнiвом накинувся на свого
похресника Варивон.
- Андрiю, я що сказав? - строго промовив Дмитро до сина, i той зразу ж
насупився, примружуючи очi i пiдбираючи губи.
Варивон поглянув на розгнiваний вид хлопчини i ледве не покотився зо
смiху.
- Подивись, подивись на нього, - шепнув Дмитровi. - Викапаний батенько.
Навiть нiздрi так, як у тебе, тремтять, коли ти сердишся.
Дмитро через плече зирнув на сина, усмiхнувся, подобрiшав:
- Вiзьму тебе, Андрiю, на рiчку, як потеплiшає. Ну, бiжи до хати -
замерзнеш.
- Чого б це я замерз? - сумовитими очима поглянув на батька, але той,
не обертаючись, трохи пригнувся i розгонисто, чорнiючи та збiльшуючись,
пiдiймається на високий перемет. Два чистих, рiвних слiди прорiзали снiг,
i свiтанок зразу ж їх наповнив темнiшою синню.
- Поїхали, - з жалем i болем вирвалося з грудей хлопця. Вiн довго
слiдкує за двома чорними постатями, що спадають в долинах i знову
пiдносяться на пагорбках. Здається, зараз вони їдуть не до Бугу, а
пiднiмаються хвилястими кручами на горбовини прихмареного неба, що вже
трепетало свiжими барвами i розколювалось матовою смугою ранку.
Уперто мотнувши головою, хлопець легко бiжить до хати i ледве не збиває
з нiг невеличку метушливу дiвчинку.
- Андрiю, чого ти роздягнутий бiгаєш по холодi? Я мамi скажу.
- Ет, помовч менi, розумниця.
- А як простудишся?
- Нiчого менi до самої смертi не буде вадити.
- А як буде?
- Ольго! - i Андрiй гримає на сестру таким самим голосом, як нещодавно
батько на нього.
Дмитро, тiльки-но сковзнув лижами, почув радiсний приплив сили. I
зараз, у дужому поривi, злiтав на живу димчасту кручу, що круто обривалась
над самим Бугом.
- Куди тебе чорти несуть? - стурбовано гукнув позаду Варивон.
Дмитро навiть не оглянувся. Iще один ривок уперед, i вiн у захватi
зупиняється перед самим обривом, що де-не-де просвiчується iскристими
обвислими сотами гранiту.
Звiдси за широкими плесами чистого, незавiяного льоду на багато
кiлометрiв розтяглося низинне Забужжя, i небо над ним здавалося незмiрне
вищим, анiж за тими пагорбами, що залишились позаду.
Неначе з птичого польоту, внизу рельєфно вирiзьблявся чотирикутник села
Iвчанки, оторочений з усiх бокiв заснiженими садами. В центрi села, над
стрiмкими пiрамiдами молодого парку, височiло кiлька двоповерхових
будинкiв - колбуд, школа, лiкарня, правлiння колгоспу, а далi, понад
рiвними вулицями, неначе ляльковi, бiлiли новi будiвлi колгоспникiв.
Здалеку все здавалось таким легким i прозорим, що без звички бiльше
скидалось на розкiшну зимову картину, закинуту серед снiгiв, нiж на
справжнє живе село, яке саме то тут, то там гасило яскравi огнi.
Дмитро рукою стер з брови самотню снiжинку i трохи подався праворуч.
Зараз вiн стояв на тому самому мiсцi, де в двадцятому роцi його батько
стрiчав останнi години свого життя.
- Ой, матiнко моя, як тут, значить, страшно! - розчервонiлий кряжистий
Варивон вибрався на кручу i косо подивився униз. - Упадеш - i кiсточок не
позбираєш. Ой, ой! - Вiн перелякано замахав руками, наче справдi вже
валився з кручi, круто повернув лижами i, репетуючи та дивовижно
присiдаючи, помчав iз гори до рiки. Подивишся збоку - от-от упаде чоловiк:
так незграбно перехиляється, орудуючи не лижними палицями, а довгим
рибальським бовтом.
- Виробляє, мов хлопчак. - Дмитро пружно, вiдчуваючи кожну жилку в
тiлi, почав спускатися слiдом за Варивоном. З кожним кроком все бiльше i
бiльше опускається, немовби входить у снiги, чiтка панорама села, i
зрештою тiльки видно срiбну узорчасту стiну саду з розчахнутою широкою
брамою, од якої розмахнулись в Забужжя вигнутi крила дорiг. Тепер на
округлому, як гнiздо, виступi берега яскравiше, голубим пароплавом,
випливла електростанцiя, пiднiмаючи вгору п'ятикутну зорю i ранкову
зiрницю.
Посеред рiки, де протiкала бистрiнь, зашипiв, увiгнувся i трiснув
кiлькома слiпучими промiнцями ясний лiд. Перейшовши Буг, друзi опинились
на льодовому просторi, покритому мiцною, наче перепеченою, травою: лiто
цього року було дощовите, вода вийшла з берегiв, i колгосп не змiг навiть
викосити отаву. Так її, високу, зелену, i прихопили заморозки, перепалили
морози. Помiж травою блискавкою викручувався зарiчок, стрiлою тягнулася
довга фоса.
- Отут спробуємо! - вдарив обчасом по льоду Варивон. Дмитро скинув
теплий, пiджак, поклав його на травi i, схопивши обома руками сокиру,
почав спiрно рубати клинцювату ополонку для топтухи. В усi боки
розлiтались дрiбнi крижини, холодний пил запорошував очi, пощипував лице.
- Ти так смачно рубаєш, що й мене аж пiдмиває взятись за сокиру, -
змiнив Варивон товариша i почав вирубувати невеликi вiконця для бовта.
Розiгрiлись.
Дмитро звичними рухами обережно втиснув топтуху в тiсний проруб,
опустив на замулене дно. Варивон вдарив бовтом, i навколо держала
закипiло, заклокало сиве шумовиння. З внутрiшнiм тремтiнням прислухається
Дмитро, чи не обiзветься хвилюючим здриганням держало топтухи, чи не
стукне бистра щука в дубцi немудрої снастi.
- Тягни! - застигає Варивон в напруженiм чеканнi. - Нiчого не вдарило?
Дмитро мовчки зриває з дна снасть, i швидко пiвмiсяць її отвору виринає
з води. Весело токують блакитнi переливчастi струмки, i зарiг дзвенить, як
цимбали. Щось хлюпнулось в топтусi, i Варивон, не чекаючи, поки збiжить
вода, запускає руку в снасть.
- Виблиця, Дмитре! Виблиця! - вигукує з таким трiумфом, немовби в нього
в руцi не рибина, а саме щастя.
- Виблиця. Невелика. - Бере в руку округлу, як долоня, рибину.
- Почин добрий. Став-но iще. А я вдарю з дальшого вiконця. - I Варивон
почав завзято мiсити бовтом воду.
На цей раз попався довгий i гладкий в'юн. Варивон так його схопив за
голову, що вiн зразу ж тонко i жалiсно запищав, звиваючись усiм темним
тiлом. Знову немилосердно рубали лiд; вода i пiт об'юшували обличчя
товаришiв, дубiли руки, але скупий зарiг туго дарував iз свого багатства
по одному-два в'юни.
- Не напали на свою тоню. Але, значить, нападемо. Ану став, Дмитре, ось
тут, а я здалека сполохаю таку рибину, що i в топтуху не вмiститься. -
Сильно вдарив бовтом Варивон. - Тут ми такого менька спiймаємо! Вони саме
нерестяться. Тiльки ти одним льотом вихоплюй топтуху.
Але на новому мiсцi нiчого не спiймали.
- Не може такого бути. Вдар-но ти, Дмитре. Ти, бач, сердитий, як огонь,
а риба сердитих боїться. Вона любить таких лагiдних, як я. От побачиш:
зараз пiвтоптухи буде. Ну, ловись рибко, велика й мала, велика й ще
бiльша. - Варивон витягнув снасть i розвiв руками: - Нема. То ти бовтом
неправильно бив. От коли ми вирубаємо ополонку на тому вигинi - вся риба
наша. В мiшок не вмiстимо. Доведеться штаненята скидати.
Вирубали нову ополонку.
- Ну, прислухайся, Дмитре, жену цiлий косяк до тебе.
I не встиг Варивон удруге вдарити бовтом, як в руках Дмитра затремтiло
сухе держало i трепетним хвилюванням обiзвалося в усьому тiлi. Миттю
рвонув снасть до себе.
- О! - тiльки й вирвалось у Варивона. Кинув бовт i побiг до ополонки.
Заклекотiла вода в топтусi. Звиваючись, велика щука так била мiцним
крапчастим хвостом стiни снастi, що аж вигинались вони.
- А що я казав? - обома руками вихопив рибину Варивон i кинув на лiд. -
Бач, яке здоровило. Добре, що увесь час примовляв: ловися рибко, велика й
ще бiльша. Став скорiше, Дмитре, бо душа з терпцю перерветься... Ти
подивись, подивись, - раптом показав Варивон рукою вдалину. - Що то за
рибалка понад кручею ходить?
- Хто його зна, - обернувшись, глянув Дмитро поперед себе. - Хлопчик
якийсь.
- Даю голову на вiдрiз - це твiй рибалка.
- Андрiй?
- Андрiй. Як же вiн мiг не прийти до нас, коли ми рибу ловимо?
- Я йому прийду!
- А ти не дуже. Твоя, горицвiтiвська, порода в ньому, - i Варивон
кiлька разiв махнув у повiтрi бовтом.
Невеличка чорна постать почала швидко наближатись до зарогу.
- Що, неправду я говорив? - смiючись, запитав Варивон, коли Андрiй з
бiгу перейшов на хiд, з опаскою поглядаючи на батька.
- Йди вже, йди, - примружившись, Дмитро з любов'ю оглядає хлопчака,
який нерiшуче зупинився бiля куща червонолозу, що не в пору рясно бризнув
нiжними срiблясто-синюватими котиками.
Хлопчик зразу ж повеселiв i бiгцем кинувся до рибалок.
- Тату, спiймали щось? - в чорних блискучих очах запромiнилась радiсть,
розрум'янене довгасте обличчя здригалось од хвилювання, а все пальтечко
було як забите димчастою порошею.
- Скiльки разiв упав, поки з кручi спустився?
- Тiльки один раз. О, яка щука!
- Бери її, значить, - i миттю додому, щоб, поки ми прийдемо, була
свiжина на столi.
- Добре. Я зараз, - вхопив рибину обома руками.
- Тiльки обережно менi, - наказав Дмитро. - Там, де бистра - тонкий
лiд. Заломиться.
- Проворне бiсеня, - схвально примруживсь Варивон, коли Андрiй побiг
льодом. - Тiльки дикувате, як i ти. От Ольга в тебе - дiвчина. Та за
словом в кишеню не полiзе.
- В тебе вдалася. Недарма з твоїх колiн не злазить.
- Пiшли, Дмитре, до фоси. Знаєш, туди могло стiльки риби набитися...
Шарудячи травою, пiшли до рiвної неширокої смуги льоду, зрiдка
отороченої напiвпрозорими опуками верболозу. Дмитро зiрвав суху, жилаву
стеблину, перекусив мiцними зубами, i присмак, i напiвзабутi видiння
далекого лiта непомiтно вiйнули на нього. Як з туману, колихаючись,
випливали тi картини, що уляглися в серцi, як зерно в рiллi, i вiдпливали,
залишаючи по собi неясну тривогу i жаль.
- Заєць, заєць! - Варивон, кинувши бовта, побiг уперед. Великий вухань,
мiцно пiдкидаючи заднiми ногами, стрiмголов мчав iз кущiв на Буг. Ось вiн
пересiк рiку i зник в узбережжi. Вслiд за ним iскристо задимiвся
наполоханий шеляг, руйнуючи крихку тканину легких узорiв.
- От, жаль, Дмитре, що ми рушницi не взяли. Тут зайцiв, як гною.
- Завтра вiзьмемо. - Дивився на заснiжений берег, а сам чув, як iще
позаду, коливаючись, стояло минуле грозове лiто.
- Завтра. Теж думаєш рибалити?
- Нi.
- Зайцiв бити?
- Нi.
- Так прогулятись? На поле подивитися?
- Нi.
- Нi, нi. А що ж думаєш робити?
- Та щось думаю, - оглянув довгим поглядом низину, ще вирвав цупку
шершаву билинку. I знову лiто вiйнуло на нього споминами, що, здається,
тремтiли у спiвучiй сiтцi зернистих блакитно-сонячних дощiв. Навiть
повiтря мiцнiше втягнув - так запахло грозою.
- Ти знаєш, Дмитре, я б тебе фiгурою бiля великого шляху поставив.
Якраз професiя по тобi.
- Чому?
- За цiлий вiк не довелося б тобi й слова промовити.
- А я б тебе в цирк опредiлив би. Даремно талант загибає. Нi, нi, граєш
ти на сценi непогано.
- Зарiкаюсь. Пiсля ролi отого нещасного череваня, будь вiн неладен, в
селi проходу не дають. Уже й прилипло до мене те мерзенне прiзвисько. Так
що ми завтра робимо?
- Будемо траву косити.
- Тьху на тебе!
- Чого ти тьхукаєш? Правду кажу.
- В тебе допитаєшся тої правди.
- Так допитуйся в когось iншого, - вiдповiв з серцем. - Бачиш, скiльки
добра загинуло, коли в нас такий сутуж на сiно, - широко показав рукою. -
Iще стiльки загине: крiзь цю траву туго i рiдко буде пробиватись памолодь,
замиршавить луг i не вкосиш її - старе бадилля зразу косу затупить... А
зараз у нас як худобi пiдстелюють?
- Погано. Бо соломи малувате, - почав здогадуватися Варивон. I раптом
просiяв: - Це справдi здорово, Дмитре. I пiдстiлка буде, i гною бiльше
буде, i худобi розкiш. Розумна твоя мисль. Колгоспна! Скiльки ранiш вода
виходила з берегiв, замулювала i нiвечила луги, а от, значить, догадка
така лише тепер прийшла. I це неспроста. Ширше люди думати почали. I твiй
розум поширшав... Ото зрадiє Кушнiр. Аж пiдстрибне, коли розповiмо йому
про це.
- Зрадiє, - погодився Дмитро.
- Тiльки треба завтра раненько-раненько прийти косити, - оглянувся
навкруги Варивон, i голос його потихшав. - Щоб хтось не попередив нас.
- Чого? Хай косять, - здивовано поглянув на товариша. - Ти, бачу, з
ширшого на вузьке наче хочеш скочити?
- Нiчого я не хочу, - нетерпляче вiдмахнувся Варивон, одначе очi його
повужчали, в них замерехтiли хитруватi тiнi.
- Вистачить косовицi на всiх. Чого занепокоївся?
- Дiло не в тому, що вистачить. Тут головне: ми першi дiлом, значить,
крутнули. Почин, iнiцiатива, - це щось таки важить! За це i почесть
найбiльша i чарка перша. А там хай собi косять на здоров'я. Ми, значить,
Дмитре, завтра зi своїми бригадами виходимо першими. Ти знаєш, якi у нас
проворнi - зразу можуть нас обiгнати. Оце поки ми тут ходимо, пiдгляне
якась ланкова i зразу догадається про нашi плани. Народ пiшов непосидячий.
То, бувало, тiтку взимку i за ноги з печi не стягнеш, а тепер вона тобi в
завiрюху по колбудах товчеться, по селi товчеться, на всякi наради
роз'їжджає. I то її вже на конях не вези, а саму машину подавай. Насiвся
якось на свою Василину, щоб бiльше хати трималася, а вона, значить, менi:
"Що ж ти думаєш, чоловiче мудрий, весна починається в травнi? У груднi,
у груднi вона бiлим снiжком починається. А ще й бригадир!" I така почалася
самокритика, що я тихенько за шапку - i ходу з хати. Хiба ж бабу
переважиш, а ще коли вона щось путяще вигадає?
- А вона добре сказала: весна у груднi бiлим снiжком починається, -
усмiхнувся Дмитро. - Так я зразу й подумав: затримай цей снiжок, а вiн
тобi простелиться, зацвiте гречкою влiтi. Знаєш, як гречка цвiте? Нiжно,
нiжно, так, як сонце сходить. Кипить уся в рожевому суцвiттi i в бджолi i
дзвоном дзвенить - до самого обрiю.
- Про що б ти мiг подумати? Гречка тобi й у снi ввижається... А про
траву твоя догадка - усе вiддай i мало. Оце тiльки дивуюсь, як Григорiй
Шевчик не попередив тебе? Вiн рiдко що прогавить, - i насмiшкувато
покосився на Дмитра.
Той зразу ж нахмурився, а Варивон ще бiльше розвеселявся.
- Так, кажеш, дзвоном дзвенить поле? А от жiнка Прокопа Денисенка теж
язиком, як дзвоном, дзвенить: сказився Горицвiт. Заставляє бiльшi зерна
гречки вибирати. Начебто неоднаковi млинцi з дрiбної чи великої гречки.
Видно, вислужитися перед начальством хоче i дурно пусто гробить нашi
трудоднi. Теж менi агроном знайшовся. Тiльки портфеля не носить.
- Я їй, куркульському пищику, попоношу. Завтра ж нажену з роботи, - ще
бiльше розсердився Дмитро. - Я їй вислужуся, дурепi ледащiй... Оце такi,
як вона та її Прокiп, тiльки й мiряють усе млинцями, пампушками, своїм
черевом ненаситним. На роботу лише в оказiї виходять. А коли треба зайвий
раз спину зiгнути, то вже очi, немов гадючки, бiгають. А чого ж, город
собi захопили, як лан. Чоловiчок на таких посадах крутиться, щоб тiльки
потягнути щось iз колективного добра. Ще доберуся до нього, припильную
цього хрещеника Крамового.
- I чого б я хвилювався через дурне слово ледачої жiнки. їй i досi
сниться земля свого батенька та свекра. Ти ж сам бачив, якi у них очi. Аж
дивиться гидко: одна, значить, злiсть i порожнеча. Це я десь, Дмитре,
читав, що очi - дзеркало людини. Певне щось воно на це й схоже. От
придивляюсь я до своїх землякiв, i прямо на виду мiняються люди. То тобi
такий непомiтний чоловiчок був, а це й в похiдцi, i в очах впевненiсть
бачиш, силу, думку чуєш. Що не говори: чоловiк не злиднем - господарем
стає. Чи так я кажу?
- Вiрно, Варивоне. Я й не думав, що ти так додивляєшся до всього, -
промовив iз здивованням.
- Жаль: ти навiть до свого друга, значить, не додивився, - удавано
зiтхнув i похитав головою.
Короткий зимовий день прихиляв свої вiнця до малинового надвечiр'я.
Сонце вже зсередини просвiчувало насиченi памороззю сади; на фонi широкого
вiкна промiння розкiшнi округлi крони дерев пiднiмалися над рiвниною, наче
срiбнi герби.
"Герби нашої працi" - схвильовано подумав Дмитро, надовго
запам'ятовуючи цей нiжний i водночас величний образ.
- Про траву треба, Варивоне, iвчанським i любарським колгоспникам
сказати: хай косять на пiдстiлку. Може, заскочимо до них? - промовив
Дмитро, готуючись їхати в село.
- Можна. Тiльки ранiше iвчанцiв повiдомимо, - пожвавiшав Варивон. -
Заодно подивимось, що тепер поробляють нашi сусiди, якими новинами думають
землю звеселити... Ну прямо нема нiяких сил угнатись за ними. Як уже не
стараєшся, як голову не крутиш, а вони, гляди, чимсь i обскачуть тебе. До
чого ж нелегке змагання з ними.
- Нелегке, говориш?
- Ще й пита. Начеб сам не знає. Я вже й надiю загубив, що їхнiй
перехiдний прапор перенесу в свiй колгосп. Вiн прямо i у них як пам'ятник
вилитий стоїть.
- Уже спасибi iвчанцям за те, що пiдтягнули нас, треба, щоб i ми їх
чимсь порадували. На твоє просо надiюся, Варивоне.
- I я на нього сильнi думки покладаю, хоча всерединi аж тремчу, -
признавсь Варивон. - Навiть у снах такий рiзнобiй почав увижатись, що
Василина посеред ночi будить: охаю, значить, з досади або смiюся з
радощiв... Добре, коли, знать, просо як золота хмара сниться. А як
присниться хмара над просом - серце зайченям тремтить... Ще зима кругом, а
сни бачиш тiльки веснянi i лiтнi. Перше ж ще лiто на полi, а тебе холоднi
зимовi сни мучать... Отаке-то. Ну, Дмитре, на старт. Раз, два, три! Пiшли!
Пiзнiм смерком, нашвидку повечерявши, Варивон миттю переодягнувся i
наказав Василинi:
- Стара, ти зайдеш до Горицвiтiв - разом на виставу пi-I'дете, а я
мотнуся до своїх хлопцiв. Дiло є. Важливе.
Поспiшаючи шляхом, вiн побачив перед себе невисокого, стрункого Леонiда
Сергiєнка, сина Полiкарпа. Леонiд був найкращим їздовим i незмiнним
учасником усiх вистав. Бригадир Наздогнав парубка.
- Товаришу Отелло, чи не до своєї Дездемони на третiй швидкостi
поспiшаєте?
- Привiт, Варивоне Iвановичу. Назвав би вас Бульбою або Фальстафом, так
ви ж розсердитеся, - весело поздоровався Леонiд зi своїм бригадиром,
гордовито метнувши русявим пухнастим чубом, що вже перевився памороззю.
- Звiсно, розсерджусь i найгiршi конi всучу тобi. На тебе, товаришу
Отелло, покладається велике завдання, - змовницьким голосом почав Варивон.
- Сьогоднi я був на Бузi - задумав риби наловити...
- Багато спiймали?
- Пудiв два, може й гак ще невеликий буде, - не моргнувши оком,
немилосердно перебiльшив Варивон. - I от, значить, iдея прийшла менi в
голову: скосити на пiдстiлку траву. Так завтра, хоч кров з носа, наша
ударна бригада вдосвiта повинна бути на лузi бiля фоси. Значить, щоб нiхто
не попередив нас, щоб ми першими були, бо я вже, каюсь, похвалився декому.
Досадно буде, коли деякi проворнi перехоплять нашу iнiцiативу.
- Iнiцiативу у нас перехоплять? Та нiколи в свiтi такого не буде! - В
невеликих рiзких очах Леонiда загорiвся упертий блиск. - Я зараз так своїх
комсомолят, своїх годкiв настрою, що ранком i копицi, як iз пушки,
стоятимуть. Нашi хлопцi не дадуть себе обскакати... Це добре ви придумали,
Варивоне Iвановичу. Тепер ми, як у пiснi спiвається, постелем коням сiна
по самi колiна. Побiжу зараз.
- Бiжи, Леонiде. Тiльки, значить, найбiльш надiйним об'яви. А таким, що
на язик довгi, анi слова. I, гляди, за свою любов не зачепися.
- За яку там любов? - нетерпляче вiдмахнувся рукою. - Нема в мене...
- Може й нема, - неначеб погодився. - Це як повертався iз рiчки,
Надiйку Кушнiр бачив. Саме їхала зi станцiї.
- Надiйка! - аж скрикнув хлопець.
- Вона ж така тобi дiвчина, прямо хоч портрета малюй. А ти чогось наче
занепокоївся? - i, усмiхнувшись, додав: - Ходiмо, Леонiде, разом обiйдемо
свою бригаду.
- Ой, нi, я сам. Варивоне Iвановичу, а ви правду кажете?
- Щоб разом пiти? - сказав так, начебто не зрозумiв Леонiда.
оберегти надбань революцiї. Коли ти вчепишся в хвости своїх шкапин, то,
гляди, цi самi чемберлени, гiрше турецької орди, i нас, i дiтей наших у
ясир поженуть, немов отих чаєнят, в огнi попалять, залiзом усi кiсточки
розчавлять... Ти бачиш, що зараз у нашiй країнi робиться? Як ми будуємося,
ростемо, як промисловiсть пiдводиться, як робiтничий клас допомагає
спинатися нам на ноги, як по селах сози, колгоспи виростають? Розумiєш, як
партiя, Сталiн нас виводять у яснi свiти? В цьому наше майбутнє. Ось де
тепер i твоє мiсце, широке, як свiт. I подивись, Варивон Очерет без
всякого змагання перегнав тебе на новому шляху. Чуєш?
- Та чую, не позакладало. - Вiдцiджував з рiзкої напруженої мови
правдивi слова, не спускаючи погляду з рухливого обличчя Снiженка.
- Нi, позакладало. Власницький леп, скрипливий вiз звузив тобi очi.
Бач, я в чини лiзти не хочу. Я труженик. Я сiренький мужичок. Я тiльки
цабе, рябий, - знаю. Так хай в чини, на нашу шию куркуленко лiзе, син
помiщика, вчорашнiй бандит, петлюрiвець. А вони в кожну шпаринку, як
таргани, намагаються пролiзти. I їм твої слова солодше меду. Зрозумiло?
- Я не подумав над цим!
- Мало часу було? А ти подумай. Пора ширше на життя дивитися. Не
маленький.
- Постараюсь, товариш голово, - сказав насмiшкувато, але на самотi
замисливсь. Розумiв: велика правда життя пiднiмалася в суворiй мовi
Снiженка.
LVIII
Мовчки поверталися додому. Вiтер, пiдiймаючи пилюгу i сухий лист, глухо
шумiв в обважнiлих вiтах широкого шляху, виривався на поле i двома дужими
крильми летiв до села, що поки обрисовувалось лише одними садками та
веселими помахами вiтрякiв. Наче макове зерно, сiялась мряка, а на ворсi
пiджакiв матово поблискували дрiбнi краплинки.
Варивон скоса поглядав на товариша i тiльки зрiдка злiсно спльовував на
потемнiлий шлях.
- Ти б, може, переключив третю скорiсть на другу? Женешся, наче з
ланцюга зiрвався. Нутро, значить, без горючого перепалиш.
Дмитро навiть не оглянувся.
"Приб'є, бiс окаянний. Нiзащо, нiпрощо може молодичка перетерпiти... От
наградила доля характером, будь ти неладен".
Варивон, розумiючи, що насувається хмара, хотiв як-небудь втягнути
Дмитра обхiдним шляхом у розмову. Але з того нiчого не виходило. Тим-то
бiля самого села почав говорити прямо:
- Дмитре!
- Ну, чого тобi? - неласкаве зиркнув.
- Та покинь ти на мене дутися, як миша на крупу. Що ж, я уже тобi,
значить, не товариш, чи як? Швидко щось ти дружбу забуваєш.
- Ну, не тягни...
- А ти не норовись. Усякий тобi командиром хоче бути. Ну от я про Югину
хочу поговорити.
- Що тобi про неї говорити?
- Як що? Двоюрiдний я її брат, чи стовпець необтесаний? Ти покинь усякi
витребеньки. Югина не з тих, що хвоста пiднiме i комусь на шию
почепиться... Повiк не зрадить така.
- Це я сам взнаю.
- Як?
- Знаю як. По одному погляду пiзнаю.
- Вiрне слово?
- Вiрне слово.
- Ну, тодi я не журюся. Спокiйно йду до своєї Василини. На весiлля
приготуйся з Югиною до мене.
- Добре, прийдемо, - вiдповiв механiчно i невидющими очима поглянув на
Варивона.
В селi стало затишнiше. Попрощавшись iз Варивоном, Дмитро повiльнiше
попрямував додому.
"У неї обличчя, вдача не збрешуть. Не до тих вона належить". Поволi
пiдiйшов до плота. У цей час назустрiч йому вийшла мати. Острах вiйнув в
її очах, коли побачила таке напружене i злостиве обличчя сина.
- Добридень, Дмитре.
- Добридень, мамо, - i пiшов до хати.
- Ти чого такий? - стала поперек дороги.
- Не застуйте, - рвучко пiдходить до порога i вже не чує, що позаду
говорить мати. Двома мiцними ривками вiдчиняє сiнешнi i хатнi дверi,
застигає у рамцi одвiрка.
У хатi напiвтемне i чисто. У кутку снiп житнього колосся вiє устоєними
пахощами поля, нагадуючи, що далеко вже вiдiйшло красне лiто. Прихилившись
до скринi, стоїть скам'янiла Югина. Навiть не ворухнулась похилена голова,
коли вiн увiйшов. Низько спущена хустка затемнила її обличчя.
Скiльки вони так простояли одне навпроти одного - не Пам'ятає. Тiльки
раптом пiдвелося незвично прекрасне i блiде обличчя дружини, i подивились
на нього правдивi очi не з острахом, не з проханням, не з перемежованими
половинчастими почуттями, а з глибоким-глибоким докором i незрозумiлим
подивом. А непролитi чистi сльози уже бринiли в обiдках збiльшених очей.
I Дмитровi враз стало соромно за себе, за свою дику злiсть, за напад на
Григорiя. Вiн уже не може бiльше дивитися в очi дружинi i, водночас
почуваючи, як раптом вiн звiльняється вiд гнiтючого тягаря, що не тiльки
налiг на нього, а й перекрутив, скам'янив усю його душу, - тихо говорить:
- Оце так чоловiка стрiчають? Чарки на столi нема, обiд не стоїть. Не
варила, може? Розлiнувалась? - i лагiдно усмiхається доброю усмiшкою, нiби
просячи пробачення в дружини.
I Югина, що приготувалась до найгiршого, бiльше не може стримати слiз.
Враз Дмитро став їй невимовне дорогим, близьким, любим. Плачучи, кидається
до чоловiка, охоплює його шию руками.
- Дмитре, дорогий...
I її голова б'ється на широких мiцних грудях дружини. Вона ще не
розумiє всього, що трапилось, ще внутрiшнiй острах морозом пробiгає по
спинi, але вже знає, що Дмитро, її Дмитро невiддiльний вiд неї, що без
нього опустiло б її серце, як порожнiй вимолочений колос.
I це не дивує, а радує її, хоча недавно ще почувала себе поруч з
Дмитром цiєю самою беззернистою зiгнутою стеблиною. її тiло, вiдчуваючи на
собi дужi заспокiйливi руки, наливається такою любов'ю, як в щасливих
жiнок, що вперше вiдчули материнство.
Вона вiдхиляє голову, щоб подивитись на Дмитра, i вражено помiчає в
куточках його очей вогкий, щасливий блиск. I чоловiк ще ближчим, дорожчим
стає для неї.
- Дмитре, мiй Дмитре, - тулиться до нього.
- Що, дорога? - Вiн, пiдiймаючи свою кохану на руки, цiлує, її.
Докiя, ставши на порiг, з подивом i хвилюванням дивиться на сина i
дочку, а потiм непомiтно виходить у сiни. "Порозумiлися. Тепер усе пiде на
лад, - закривши дверi, ще бачить перед очима невiстку й сина i зiтхає: -
Нi, таки Тимофiй не шанував так своєї Докiї..."
Частина друга
I
В морозному передсвiтанку, стишуючись, весело шерехкотiв лапатий, сизий
снiг, i в саду без вiтру перегойдувалася обважнiла ткань пухнастого вiття.
В густому досвiтi, коли все так принадно, виразно окреслюється i
збiльшується, здавалося - не снiг, а легкокрилi зграї птиць злiталися на
синьо-димчастi розлогi крони дерев.
- Поїхали! - Дмитро зручнiше засунув за пояс колун, пiдхопив на плече
топтуху i легко, обома ногами, вскочив у металевi затиски лиж.
- Тату, вiзьмiть мене iз собою! - напiвроздягнутий русявий хлопчик,
випустивши з рук сiнешнi дверi, проворно добiг до Дмитра, з надiєю
.поглянув на нього великими чорними очима.
- Акиш, малеча, до хати. На рiчцi ще, чого доброго, тебе щука
проковтне. Вiзьме, значить, та й проковтне всього, тiльки чоботи i
ремiнець на берег викине, - з перебiльшеним гнiвом накинувся на свого
похресника Варивон.
- Андрiю, я що сказав? - строго промовив Дмитро до сина, i той зразу ж
насупився, примружуючи очi i пiдбираючи губи.
Варивон поглянув на розгнiваний вид хлопчини i ледве не покотився зо
смiху.
- Подивись, подивись на нього, - шепнув Дмитровi. - Викапаний батенько.
Навiть нiздрi так, як у тебе, тремтять, коли ти сердишся.
Дмитро через плече зирнув на сина, усмiхнувся, подобрiшав:
- Вiзьму тебе, Андрiю, на рiчку, як потеплiшає. Ну, бiжи до хати -
замерзнеш.
- Чого б це я замерз? - сумовитими очима поглянув на батька, але той,
не обертаючись, трохи пригнувся i розгонисто, чорнiючи та збiльшуючись,
пiдiймається на високий перемет. Два чистих, рiвних слiди прорiзали снiг,
i свiтанок зразу ж їх наповнив темнiшою синню.
- Поїхали, - з жалем i болем вирвалося з грудей хлопця. Вiн довго
слiдкує за двома чорними постатями, що спадають в долинах i знову
пiдносяться на пагорбках. Здається, зараз вони їдуть не до Бугу, а
пiднiмаються хвилястими кручами на горбовини прихмареного неба, що вже
трепетало свiжими барвами i розколювалось матовою смугою ранку.
Уперто мотнувши головою, хлопець легко бiжить до хати i ледве не збиває
з нiг невеличку метушливу дiвчинку.
- Андрiю, чого ти роздягнутий бiгаєш по холодi? Я мамi скажу.
- Ет, помовч менi, розумниця.
- А як простудишся?
- Нiчого менi до самої смертi не буде вадити.
- А як буде?
- Ольго! - i Андрiй гримає на сестру таким самим голосом, як нещодавно
батько на нього.
Дмитро, тiльки-но сковзнув лижами, почув радiсний приплив сили. I
зараз, у дужому поривi, злiтав на живу димчасту кручу, що круто обривалась
над самим Бугом.
- Куди тебе чорти несуть? - стурбовано гукнув позаду Варивон.
Дмитро навiть не оглянувся. Iще один ривок уперед, i вiн у захватi
зупиняється перед самим обривом, що де-не-де просвiчується iскристими
обвислими сотами гранiту.
Звiдси за широкими плесами чистого, незавiяного льоду на багато
кiлометрiв розтяглося низинне Забужжя, i небо над ним здавалося незмiрне
вищим, анiж за тими пагорбами, що залишились позаду.
Неначе з птичого польоту, внизу рельєфно вирiзьблявся чотирикутник села
Iвчанки, оторочений з усiх бокiв заснiженими садами. В центрi села, над
стрiмкими пiрамiдами молодого парку, височiло кiлька двоповерхових
будинкiв - колбуд, школа, лiкарня, правлiння колгоспу, а далi, понад
рiвними вулицями, неначе ляльковi, бiлiли новi будiвлi колгоспникiв.
Здалеку все здавалось таким легким i прозорим, що без звички бiльше
скидалось на розкiшну зимову картину, закинуту серед снiгiв, нiж на
справжнє живе село, яке саме то тут, то там гасило яскравi огнi.
Дмитро рукою стер з брови самотню снiжинку i трохи подався праворуч.
Зараз вiн стояв на тому самому мiсцi, де в двадцятому роцi його батько
стрiчав останнi години свого життя.
- Ой, матiнко моя, як тут, значить, страшно! - розчервонiлий кряжистий
Варивон вибрався на кручу i косо подивився униз. - Упадеш - i кiсточок не
позбираєш. Ой, ой! - Вiн перелякано замахав руками, наче справдi вже
валився з кручi, круто повернув лижами i, репетуючи та дивовижно
присiдаючи, помчав iз гори до рiки. Подивишся збоку - от-от упаде чоловiк:
так незграбно перехиляється, орудуючи не лижними палицями, а довгим
рибальським бовтом.
- Виробляє, мов хлопчак. - Дмитро пружно, вiдчуваючи кожну жилку в
тiлi, почав спускатися слiдом за Варивоном. З кожним кроком все бiльше i
бiльше опускається, немовби входить у снiги, чiтка панорама села, i
зрештою тiльки видно срiбну узорчасту стiну саду з розчахнутою широкою
брамою, од якої розмахнулись в Забужжя вигнутi крила дорiг. Тепер на
округлому, як гнiздо, виступi берега яскравiше, голубим пароплавом,
випливла електростанцiя, пiднiмаючи вгору п'ятикутну зорю i ранкову
зiрницю.
Посеред рiки, де протiкала бистрiнь, зашипiв, увiгнувся i трiснув
кiлькома слiпучими промiнцями ясний лiд. Перейшовши Буг, друзi опинились
на льодовому просторi, покритому мiцною, наче перепеченою, травою: лiто
цього року було дощовите, вода вийшла з берегiв, i колгосп не змiг навiть
викосити отаву. Так її, високу, зелену, i прихопили заморозки, перепалили
морози. Помiж травою блискавкою викручувався зарiчок, стрiлою тягнулася
довга фоса.
- Отут спробуємо! - вдарив обчасом по льоду Варивон. Дмитро скинув
теплий, пiджак, поклав його на травi i, схопивши обома руками сокиру,
почав спiрно рубати клинцювату ополонку для топтухи. В усi боки
розлiтались дрiбнi крижини, холодний пил запорошував очi, пощипував лице.
- Ти так смачно рубаєш, що й мене аж пiдмиває взятись за сокиру, -
змiнив Варивон товариша i почав вирубувати невеликi вiконця для бовта.
Розiгрiлись.
Дмитро звичними рухами обережно втиснув топтуху в тiсний проруб,
опустив на замулене дно. Варивон вдарив бовтом, i навколо держала
закипiло, заклокало сиве шумовиння. З внутрiшнiм тремтiнням прислухається
Дмитро, чи не обiзветься хвилюючим здриганням держало топтухи, чи не
стукне бистра щука в дубцi немудрої снастi.
- Тягни! - застигає Варивон в напруженiм чеканнi. - Нiчого не вдарило?
Дмитро мовчки зриває з дна снасть, i швидко пiвмiсяць її отвору виринає
з води. Весело токують блакитнi переливчастi струмки, i зарiг дзвенить, як
цимбали. Щось хлюпнулось в топтусi, i Варивон, не чекаючи, поки збiжить
вода, запускає руку в снасть.
- Виблиця, Дмитре! Виблиця! - вигукує з таким трiумфом, немовби в нього
в руцi не рибина, а саме щастя.
- Виблиця. Невелика. - Бере в руку округлу, як долоня, рибину.
- Почин добрий. Став-но iще. А я вдарю з дальшого вiконця. - I Варивон
почав завзято мiсити бовтом воду.
На цей раз попався довгий i гладкий в'юн. Варивон так його схопив за
голову, що вiн зразу ж тонко i жалiсно запищав, звиваючись усiм темним
тiлом. Знову немилосердно рубали лiд; вода i пiт об'юшували обличчя
товаришiв, дубiли руки, але скупий зарiг туго дарував iз свого багатства
по одному-два в'юни.
- Не напали на свою тоню. Але, значить, нападемо. Ану став, Дмитре, ось
тут, а я здалека сполохаю таку рибину, що i в топтуху не вмiститься. -
Сильно вдарив бовтом Варивон. - Тут ми такого менька спiймаємо! Вони саме
нерестяться. Тiльки ти одним льотом вихоплюй топтуху.
Але на новому мiсцi нiчого не спiймали.
- Не може такого бути. Вдар-но ти, Дмитре. Ти, бач, сердитий, як огонь,
а риба сердитих боїться. Вона любить таких лагiдних, як я. От побачиш:
зараз пiвтоптухи буде. Ну, ловись рибко, велика й мала, велика й ще
бiльша. - Варивон витягнув снасть i розвiв руками: - Нема. То ти бовтом
неправильно бив. От коли ми вирубаємо ополонку на тому вигинi - вся риба
наша. В мiшок не вмiстимо. Доведеться штаненята скидати.
Вирубали нову ополонку.
- Ну, прислухайся, Дмитре, жену цiлий косяк до тебе.
I не встиг Варивон удруге вдарити бовтом, як в руках Дмитра затремтiло
сухе держало i трепетним хвилюванням обiзвалося в усьому тiлi. Миттю
рвонув снасть до себе.
- О! - тiльки й вирвалось у Варивона. Кинув бовт i побiг до ополонки.
Заклекотiла вода в топтусi. Звиваючись, велика щука так била мiцним
крапчастим хвостом стiни снастi, що аж вигинались вони.
- А що я казав? - обома руками вихопив рибину Варивон i кинув на лiд. -
Бач, яке здоровило. Добре, що увесь час примовляв: ловися рибко, велика й
ще бiльша. Став скорiше, Дмитре, бо душа з терпцю перерветься... Ти
подивись, подивись, - раптом показав Варивон рукою вдалину. - Що то за
рибалка понад кручею ходить?
- Хто його зна, - обернувшись, глянув Дмитро поперед себе. - Хлопчик
якийсь.
- Даю голову на вiдрiз - це твiй рибалка.
- Андрiй?
- Андрiй. Як же вiн мiг не прийти до нас, коли ми рибу ловимо?
- Я йому прийду!
- А ти не дуже. Твоя, горицвiтiвська, порода в ньому, - i Варивон
кiлька разiв махнув у повiтрi бовтом.
Невеличка чорна постать почала швидко наближатись до зарогу.
- Що, неправду я говорив? - смiючись, запитав Варивон, коли Андрiй з
бiгу перейшов на хiд, з опаскою поглядаючи на батька.
- Йди вже, йди, - примружившись, Дмитро з любов'ю оглядає хлопчака,
який нерiшуче зупинився бiля куща червонолозу, що не в пору рясно бризнув
нiжними срiблясто-синюватими котиками.
Хлопчик зразу ж повеселiв i бiгцем кинувся до рибалок.
- Тату, спiймали щось? - в чорних блискучих очах запромiнилась радiсть,
розрум'янене довгасте обличчя здригалось од хвилювання, а все пальтечко
було як забите димчастою порошею.
- Скiльки разiв упав, поки з кручi спустився?
- Тiльки один раз. О, яка щука!
- Бери її, значить, - i миттю додому, щоб, поки ми прийдемо, була
свiжина на столi.
- Добре. Я зараз, - вхопив рибину обома руками.
- Тiльки обережно менi, - наказав Дмитро. - Там, де бистра - тонкий
лiд. Заломиться.
- Проворне бiсеня, - схвально примруживсь Варивон, коли Андрiй побiг
льодом. - Тiльки дикувате, як i ти. От Ольга в тебе - дiвчина. Та за
словом в кишеню не полiзе.
- В тебе вдалася. Недарма з твоїх колiн не злазить.
- Пiшли, Дмитре, до фоси. Знаєш, туди могло стiльки риби набитися...
Шарудячи травою, пiшли до рiвної неширокої смуги льоду, зрiдка
отороченої напiвпрозорими опуками верболозу. Дмитро зiрвав суху, жилаву
стеблину, перекусив мiцними зубами, i присмак, i напiвзабутi видiння
далекого лiта непомiтно вiйнули на нього. Як з туману, колихаючись,
випливали тi картини, що уляглися в серцi, як зерно в рiллi, i вiдпливали,
залишаючи по собi неясну тривогу i жаль.
- Заєць, заєць! - Варивон, кинувши бовта, побiг уперед. Великий вухань,
мiцно пiдкидаючи заднiми ногами, стрiмголов мчав iз кущiв на Буг. Ось вiн
пересiк рiку i зник в узбережжi. Вслiд за ним iскристо задимiвся
наполоханий шеляг, руйнуючи крихку тканину легких узорiв.
- От, жаль, Дмитре, що ми рушницi не взяли. Тут зайцiв, як гною.
- Завтра вiзьмемо. - Дивився на заснiжений берег, а сам чув, як iще
позаду, коливаючись, стояло минуле грозове лiто.
- Завтра. Теж думаєш рибалити?
- Нi.
- Зайцiв бити?
- Нi.
- Так прогулятись? На поле подивитися?
- Нi.
- Нi, нi. А що ж думаєш робити?
- Та щось думаю, - оглянув довгим поглядом низину, ще вирвав цупку
шершаву билинку. I знову лiто вiйнуло на нього споминами, що, здається,
тремтiли у спiвучiй сiтцi зернистих блакитно-сонячних дощiв. Навiть
повiтря мiцнiше втягнув - так запахло грозою.
- Ти знаєш, Дмитре, я б тебе фiгурою бiля великого шляху поставив.
Якраз професiя по тобi.
- Чому?
- За цiлий вiк не довелося б тобi й слова промовити.
- А я б тебе в цирк опредiлив би. Даремно талант загибає. Нi, нi, граєш
ти на сценi непогано.
- Зарiкаюсь. Пiсля ролi отого нещасного череваня, будь вiн неладен, в
селi проходу не дають. Уже й прилипло до мене те мерзенне прiзвисько. Так
що ми завтра робимо?
- Будемо траву косити.
- Тьху на тебе!
- Чого ти тьхукаєш? Правду кажу.
- В тебе допитаєшся тої правди.
- Так допитуйся в когось iншого, - вiдповiв з серцем. - Бачиш, скiльки
добра загинуло, коли в нас такий сутуж на сiно, - широко показав рукою. -
Iще стiльки загине: крiзь цю траву туго i рiдко буде пробиватись памолодь,
замиршавить луг i не вкосиш її - старе бадилля зразу косу затупить... А
зараз у нас як худобi пiдстелюють?
- Погано. Бо соломи малувате, - почав здогадуватися Варивон. I раптом
просiяв: - Це справдi здорово, Дмитре. I пiдстiлка буде, i гною бiльше
буде, i худобi розкiш. Розумна твоя мисль. Колгоспна! Скiльки ранiш вода
виходила з берегiв, замулювала i нiвечила луги, а от, значить, догадка
така лише тепер прийшла. I це неспроста. Ширше люди думати почали. I твiй
розум поширшав... Ото зрадiє Кушнiр. Аж пiдстрибне, коли розповiмо йому
про це.
- Зрадiє, - погодився Дмитро.
- Тiльки треба завтра раненько-раненько прийти косити, - оглянувся
навкруги Варивон, i голос його потихшав. - Щоб хтось не попередив нас.
- Чого? Хай косять, - здивовано поглянув на товариша. - Ти, бачу, з
ширшого на вузьке наче хочеш скочити?
- Нiчого я не хочу, - нетерпляче вiдмахнувся Варивон, одначе очi його
повужчали, в них замерехтiли хитруватi тiнi.
- Вистачить косовицi на всiх. Чого занепокоївся?
- Дiло не в тому, що вистачить. Тут головне: ми першi дiлом, значить,
крутнули. Почин, iнiцiатива, - це щось таки важить! За це i почесть
найбiльша i чарка перша. А там хай собi косять на здоров'я. Ми, значить,
Дмитре, завтра зi своїми бригадами виходимо першими. Ти знаєш, якi у нас
проворнi - зразу можуть нас обiгнати. Оце поки ми тут ходимо, пiдгляне
якась ланкова i зразу догадається про нашi плани. Народ пiшов непосидячий.
То, бувало, тiтку взимку i за ноги з печi не стягнеш, а тепер вона тобi в
завiрюху по колбудах товчеться, по селi товчеться, на всякi наради
роз'їжджає. I то її вже на конях не вези, а саму машину подавай. Насiвся
якось на свою Василину, щоб бiльше хати трималася, а вона, значить, менi:
"Що ж ти думаєш, чоловiче мудрий, весна починається в травнi? У груднi,
у груднi вона бiлим снiжком починається. А ще й бригадир!" I така почалася
самокритика, що я тихенько за шапку - i ходу з хати. Хiба ж бабу
переважиш, а ще коли вона щось путяще вигадає?
- А вона добре сказала: весна у груднi бiлим снiжком починається, -
усмiхнувся Дмитро. - Так я зразу й подумав: затримай цей снiжок, а вiн
тобi простелиться, зацвiте гречкою влiтi. Знаєш, як гречка цвiте? Нiжно,
нiжно, так, як сонце сходить. Кипить уся в рожевому суцвiттi i в бджолi i
дзвоном дзвенить - до самого обрiю.
- Про що б ти мiг подумати? Гречка тобi й у снi ввижається... А про
траву твоя догадка - усе вiддай i мало. Оце тiльки дивуюсь, як Григорiй
Шевчик не попередив тебе? Вiн рiдко що прогавить, - i насмiшкувато
покосився на Дмитра.
Той зразу ж нахмурився, а Варивон ще бiльше розвеселявся.
- Так, кажеш, дзвоном дзвенить поле? А от жiнка Прокопа Денисенка теж
язиком, як дзвоном, дзвенить: сказився Горицвiт. Заставляє бiльшi зерна
гречки вибирати. Начебто неоднаковi млинцi з дрiбної чи великої гречки.
Видно, вислужитися перед начальством хоче i дурно пусто гробить нашi
трудоднi. Теж менi агроном знайшовся. Тiльки портфеля не носить.
- Я їй, куркульському пищику, попоношу. Завтра ж нажену з роботи, - ще
бiльше розсердився Дмитро. - Я їй вислужуся, дурепi ледащiй... Оце такi,
як вона та її Прокiп, тiльки й мiряють усе млинцями, пампушками, своїм
черевом ненаситним. На роботу лише в оказiї виходять. А коли треба зайвий
раз спину зiгнути, то вже очi, немов гадючки, бiгають. А чого ж, город
собi захопили, як лан. Чоловiчок на таких посадах крутиться, щоб тiльки
потягнути щось iз колективного добра. Ще доберуся до нього, припильную
цього хрещеника Крамового.
- I чого б я хвилювався через дурне слово ледачої жiнки. їй i досi
сниться земля свого батенька та свекра. Ти ж сам бачив, якi у них очi. Аж
дивиться гидко: одна, значить, злiсть i порожнеча. Це я десь, Дмитре,
читав, що очi - дзеркало людини. Певне щось воно на це й схоже. От
придивляюсь я до своїх землякiв, i прямо на виду мiняються люди. То тобi
такий непомiтний чоловiчок був, а це й в похiдцi, i в очах впевненiсть
бачиш, силу, думку чуєш. Що не говори: чоловiк не злиднем - господарем
стає. Чи так я кажу?
- Вiрно, Варивоне. Я й не думав, що ти так додивляєшся до всього, -
промовив iз здивованням.
- Жаль: ти навiть до свого друга, значить, не додивився, - удавано
зiтхнув i похитав головою.
Короткий зимовий день прихиляв свої вiнця до малинового надвечiр'я.
Сонце вже зсередини просвiчувало насиченi памороззю сади; на фонi широкого
вiкна промiння розкiшнi округлi крони дерев пiднiмалися над рiвниною, наче
срiбнi герби.
"Герби нашої працi" - схвильовано подумав Дмитро, надовго
запам'ятовуючи цей нiжний i водночас величний образ.
- Про траву треба, Варивоне, iвчанським i любарським колгоспникам
сказати: хай косять на пiдстiлку. Може, заскочимо до них? - промовив
Дмитро, готуючись їхати в село.
- Можна. Тiльки ранiше iвчанцiв повiдомимо, - пожвавiшав Варивон. -
Заодно подивимось, що тепер поробляють нашi сусiди, якими новинами думають
землю звеселити... Ну прямо нема нiяких сил угнатись за ними. Як уже не
стараєшся, як голову не крутиш, а вони, гляди, чимсь i обскачуть тебе. До
чого ж нелегке змагання з ними.
- Нелегке, говориш?
- Ще й пита. Начеб сам не знає. Я вже й надiю загубив, що їхнiй
перехiдний прапор перенесу в свiй колгосп. Вiн прямо i у них як пам'ятник
вилитий стоїть.
- Уже спасибi iвчанцям за те, що пiдтягнули нас, треба, щоб i ми їх
чимсь порадували. На твоє просо надiюся, Варивоне.
- I я на нього сильнi думки покладаю, хоча всерединi аж тремчу, -
признавсь Варивон. - Навiть у снах такий рiзнобiй почав увижатись, що
Василина посеред ночi будить: охаю, значить, з досади або смiюся з
радощiв... Добре, коли, знать, просо як золота хмара сниться. А як
присниться хмара над просом - серце зайченям тремтить... Ще зима кругом, а
сни бачиш тiльки веснянi i лiтнi. Перше ж ще лiто на полi, а тебе холоднi
зимовi сни мучать... Отаке-то. Ну, Дмитре, на старт. Раз, два, три! Пiшли!
Пiзнiм смерком, нашвидку повечерявши, Варивон миттю переодягнувся i
наказав Василинi:
- Стара, ти зайдеш до Горицвiтiв - разом на виставу пi-I'дете, а я
мотнуся до своїх хлопцiв. Дiло є. Важливе.
Поспiшаючи шляхом, вiн побачив перед себе невисокого, стрункого Леонiда
Сергiєнка, сина Полiкарпа. Леонiд був найкращим їздовим i незмiнним
учасником усiх вистав. Бригадир Наздогнав парубка.
- Товаришу Отелло, чи не до своєї Дездемони на третiй швидкостi
поспiшаєте?
- Привiт, Варивоне Iвановичу. Назвав би вас Бульбою або Фальстафом, так
ви ж розсердитеся, - весело поздоровався Леонiд зi своїм бригадиром,
гордовито метнувши русявим пухнастим чубом, що вже перевився памороззю.
- Звiсно, розсерджусь i найгiршi конi всучу тобi. На тебе, товаришу
Отелло, покладається велике завдання, - змовницьким голосом почав Варивон.
- Сьогоднi я був на Бузi - задумав риби наловити...
- Багато спiймали?
- Пудiв два, може й гак ще невеликий буде, - не моргнувши оком,
немилосердно перебiльшив Варивон. - I от, значить, iдея прийшла менi в
голову: скосити на пiдстiлку траву. Так завтра, хоч кров з носа, наша
ударна бригада вдосвiта повинна бути на лузi бiля фоси. Значить, щоб нiхто
не попередив нас, щоб ми першими були, бо я вже, каюсь, похвалився декому.
Досадно буде, коли деякi проворнi перехоплять нашу iнiцiативу.
- Iнiцiативу у нас перехоплять? Та нiколи в свiтi такого не буде! - В
невеликих рiзких очах Леонiда загорiвся упертий блиск. - Я зараз так своїх
комсомолят, своїх годкiв настрою, що ранком i копицi, як iз пушки,
стоятимуть. Нашi хлопцi не дадуть себе обскакати... Це добре ви придумали,
Варивоне Iвановичу. Тепер ми, як у пiснi спiвається, постелем коням сiна
по самi колiна. Побiжу зараз.
- Бiжи, Леонiде. Тiльки, значить, найбiльш надiйним об'яви. А таким, що
на язик довгi, анi слова. I, гляди, за свою любов не зачепися.
- За яку там любов? - нетерпляче вiдмахнувся рукою. - Нема в мене...
- Може й нема, - неначеб погодився. - Це як повертався iз рiчки,
Надiйку Кушнiр бачив. Саме їхала зi станцiї.
- Надiйка! - аж скрикнув хлопець.
- Вона ж така тобi дiвчина, прямо хоч портрета малюй. А ти чогось наче
занепокоївся? - i, усмiхнувшись, додав: - Ходiмо, Леонiде, разом обiйдемо
свою бригаду.
- Ой, нi, я сам. Варивоне Iвановичу, а ви правду кажете?
- Щоб разом пiти? - сказав так, начебто не зрозумiв Леонiда.