Страница:
гриби. Нахилиться мати над нею:
- Вставай, доню, час iти.
За вiкном в блiдосиньому небi плещеться зiрка, на лавi стоять плетенi з
червоної лози кошики, накритi бiлим шорстким полотном. На столi шумовинням
грає у кухлях парене молоко.
- Нi пуху вам, нi пера, - скаже тiтка Дарка, i мати всмiхнеться доброю,
трохи зверхньою усмiшкою.
Росистими городами вийдуть на колгоспне подвiр'я, де бiля стельмашнi
бiлiють новi, iще не вкованi залiзом вози, а навколо пахне анисимiвка,
пепiнка, червоний джонатан - сад розрiсся, як гай. А мати її працює в
садово-городнiй бригадi.
I неодмiнно їм дiд Терентiй винесе на дорогу доспiлих яблук i грушок.
- Спасибi, дiду Терентiю, у нас свої є, - скаже мати, здоровкаючись.
- Їж, поки рот свiж, а як зiв'яне - i сова не загляне, - роблено
хмуриться. - На гриби старого попросиш...
I вже бiльше нема нi матерi, нi дiда Терентiя, нi саду - усе, усе
винищує проклятий фашист.
I вже ця згадка про людовбивцiв є тою першою ниточкою, що поєднує її
горе з навколишнiм буттям...
Чиїсь руки накидають на схолоднiлi плечi якусь одежину, i щось у тих
неквапних м'яких руках є таке, що властиве тiльки її матерi. I дiвчина з
подивом одводить свої пальцi вiд очей. Бiля неї порається, теж заплакана,
Югина.
- Накрийся, дитино. Нашi принесли трохи одежi... iз тої, що поздирали
душогуби iз нас.
Дiвчина хоче щось сказати, але це так важко, неначе серце вирвати iз
грудей. I знову заливається плачем, але не вiдкидає з плеч теплих
неквапних рук, бо вони їй ще бiльше нагадують образ матерi. I в гiркотi
холодного болю плюснула якась тепла, як сльоза, хвиля.
Гудуть машини дорогою. Ось заметишились партизани. Вдарили пострiли, а
потiм чийсь радiсний голос полегшено сказав:
- Проскочили.
Чий же це голос? Вiн так схожий на голос Михайла Созiнова.
Непомiтно продовжується тонесенька ниточка, що зв'язує її горе з
навколишнiм життям. Хай вона ще тоненька, як павутиння на осiннiм кущi, не
раз обiрветься, але знову i знову натягнеться, а до неї приєднаються iншi
- закономiрно i мiцно, бо така сила життя: затягувати рани рубцями, а
потiм i рубцi вiдслоювати вiд живого болючого тiла, робити менш
примiтними.
В iнших умовах, може, її горе рубцювалося б мiсяцями, вибило б надовго
дiвчину iз звичайної колiї, але тепер життя вимагало вiд неї повної
напруги, вiд якої не можна було ухилитись, як вiд граду на голому полi...
В глухих лiсах поховали Докiю. Недалеко вiд свiжої могили покинули
партизани машини, бо невистачило пального, i, майже не вiдпочиваючи, пiшли
точно на пiвдень, в надiї наздогнати своїх до переходу через кордон. Кожен
розумiв, що вiд цього залежало все. Голоднi, почорнiлi вiд втоми, поту i
пилу, рухались лiсами вдень i вночi. Спали по три-чотири години. Похудiлий
i постарiлий Дмитро, з запаленими червоними очима, знав тепер тiльки
невблаганне одне:
- Вперед, партизани! Вперед!
I брав на руки пiдбитого сироту Iвася, ще з бiльшою тугою пригадуючи
своїх дiтей.
- Не треба, дядю Дмитре, - просився хлопчик, а сам iще мiцнiше
притулявся усiм тiлом до командира.
Якось партизани на галявинi перепинили вiзника, що вiз в бiдонах на
молочний пункт молоко. Кожному партизану припало рiвно по пiвлiтра молока.
Пили по черзi з нiмецьких нiкельованих баклаг. Потiм рештками живлючої
рiдини заповнили баклаги, щоб можна було пiдтримати сили найбiльш
знесилених жiнок i дiтей. Коней також забрали з собою: на воза посадили
тих, хто не мiг уже рухатись. I знову твердий голос Тура:
- Вперед, партизани! До своїх!
Комiсар за цi днi зовсiм висох, але навiть i в години перепочинку не
вiдпочивав, допомагаючи людям. А пiд час маршу бiльшiсть часу проводив у
змiцненому ар'єргардi.
"Двожильний", - дивувався Дмитро, почуваючи, що i його вже валить утома
iз нiг.
- Вперед, партизани!
Ледве пiдводились жiнки на скривавленi розпухлi ноги, -але треба було
йти - i йшли. Найтяжче було рухатись пiсля вiдпочинку, а потiм розходилось
болюче тiло, не так палало i нило.
Свiтлої мiсячної ночi їх наполохав якийсь дрiбний i частий перестук.
Дмитро зразу з кiлькома партизанами вискочив наперед i залiг за деревами.
На хвильку перестук замовк, а потiм знову почав наближатися, ритмiчно i
легко.
I от на невелику прогалину грацiозно вибiгла пара диких кiз. Очевидно,
почувши людський дух, вони зупинились, насторожено i гордовито, трохи
боком, вiдхиляючи лискучi точенi голови. Ще одна мить - i кози, осiдаючи
назад, метнулися б у протилежний бiк, але їх зразу ж пiдсiкли влучнi кулi.
Вперше за цi днi партизани добре поснiдали. Хай було безхлiбне,
безсiльне, але м'ясно.
XXXII
Недаремно Дмитро так поспiшав, неначе вiдчуваючи, що за ними женуться.
Пiсля полудня всi виразно почули на широкiй лiсовiй дорозi позад себе
гудiння машини. Спочатку ар'єргард, а пiзнiше бокова охорона доповiли, що
позаду рухаються фашисти. Налiчили з вiсiмдесят, але, цiлком зрозумiло,
було бiльше. Порадившись iз Туром, Дмитро вирiшив розбити загiн на двi
частини. Одна пiд його командуванням буде стримувати фашистiв, друга
частина i родини партизанiв на чолi з Туром якнайшвидше пiдуть на
зближення зi своїми.
- Ну, жiнко, крiпись. Не вiдставай у дорозi. Та за дiвчиною доглядай, -
кивнув головою на Нiну. I на мить так яскраво пригадав Марту, неначеб вона
оце стала перед ним.
Шорстким, зарослим обличчям припав до потрiсканих у кров уст дружини,
попрощався з Туром, партизанами, Iвасем i, чуючи, як швидко, холодячи
тiло, прибувають сили, упертiсть i злоба, пiшов до своєї невеликої, з
двадцяти п'яти воїнiв, групи.
- Чи є сила в партизанiв? - грiзно, одними очима, усмiхнувся, оглядаючи
всiх бiйцiв.
- Є, товаришу командире, тiльки в животi нема нiчого, - жартiвливо
вiдповiв Жолудь, що також подався за цi днi, похудiв i обвуглився.
- То дарма - живiт не воює. Уколошкаємо фашистiв - i харчiв здобудемо.
Якi там у книзi меню написанi? - звернувся до Меля.
- Порося iз хрiном, порося без хрiну i хрiн без поросяти, - з готовiстю
вiдповiв кулеметник.
- От i добре. Пiсля бою хай хто що хоче вибирає, а я порося iз хрiном.
I веселiше стало на душi, коли почув партизанський смiх. Навчившися в
тяжкi хвилини стримувати, заховувати свої почуття вiд людського ока,
Дмитро душевним тактом вiдчував, що i коли необхiдно сказати своїм друзям,
щоб пiдняти могутнiй дух, освiжити його, як вода освiжає тiло людини. I це
почуття прийшло до нього теж тiльки в часи вiйни. Вiн нi на хвилину не
сумнiвався: партизани будуть боротися, як леви. Не завжди однаково йде
боєць назустрiч iще нiким не розгаданiй межi, де стикаються життя i
смерть. Кому доводилося, б'ючись за свою землю, переступати цю грань,
прекрасно зрозумiє пiдiбране духовне i фiзичне напруження всього
органiзму, який у звичайних умовах не витримав би i частини такого
навантаження, чудово зрозумiє вiдчуття близькостi вiрного плеча товариша,
на яке надiєшся i якому вiриш; добре зрозумiє силу настрою, що гартує нас,
а не пом'якшує, робить залiзною волю, ясновидить очi, до крайньої рiзкостi
обгострює розум, який iз найнепомiтнiшої деталi блискавично робить єдино
вiрний висновок. Тому-то бувалi воїни не тiльки умiють гнати вiд себе лихi
думки, навiть передчуття, а вмiють i розважити себе, круто повернути
настрiй. А впору сказане добре слово перед боєм - це той самий дощ, що не
скупою сльозою, а багатим життям напуває ниву. I, наливаючись хвилями
глибокої любовi i до своїх воїнiв, вбираючи очима суворi, почорнiлi
обличчя, вiн тихо продовжує:
- Нелегкий бiй чекає нас, товаришi партизани. Станемо ж проти навали,
як стояли захисники Сталiнграда. Iз шляху свого життя ми не зрушимо. Кожен
шматок лiсу, де ви будете лежати, - це значить найдорожчий шматок усiєї
землi. Ну, так, як серце в людини... Бажаю вам всiм удачi i життя. Хотiв
би поцiлувати вас, та нема зараз часу. Вийдемо з бою, обнiмемось,
поцiлуємось.
I зразу ж пiсля сказаного усiм мозком оволодiває одно - зустрiч iз
ворогом. Дмитро швидко вiдводить на пiвденний захiд свою групу, маючи на
метi, по-перше, вiдтягнути ворожу силу в бiк вiд групи Тура, по-друге,
триматися на фланзi, щоб не попасти в оточення, по-третє, тут не було
заболоченої яруги, яка б могла обмежити свободу маневру...
Пролунали першi пострiли, зашелестiли вiти, далёко в просвiтках
заворушились сiромундирнi постатi. Особливо соковито вдарили кулi праворуч
од нього.
"Певне, в липу попали", - мимохiть вiдмiчає розум, i в цей час око
помiчає приплюснутi каски, що розпухлими грибами виглядають i рухаються
помiж листям.
- Отут залягай! - наказує Мелю, показуючи на крихiтну, як човен,
улоговину.
Кулеметник другий номер, якого по стегну б'є незручно прикрiплена
саперна лопатка, швидко скидає з плеча важкий станок "Максима" i зараз же
лягає на землю. Проворний невеликий Кирило Дуденко, пригинаючись до самої
землi, бiжить з п'ятьма партизанами ближче до дороги, щоб не дати ворогу
обiйти збоку i вдарити в спину.
Першого сiромундирника знiмає Пантелiй Жолудь. Неначе граючись,
пiдкинув автомата до плеча i зараз же вiдсмикнув його, для чогось
дмухнувши на гiрку цiвку диму, що вивiрчувалася з дула. Дмитра, хоч i сам
вiн був досвiдченим стрiльцем, часто вражала вправнiсть парубка, що,
здавалось, стрiляв не цiлячись, проте нiколи не промазував.
Пострiли, ряснiючи, сповнювали рiзними шумами зеленосинє повiтря, i
перелякана луна уже не встигала озиватися позаду слiпучого березняка. В
пам'ять найбiльше врiзається перший пострiл, а потiм уже не помiчаєш, коли
все навколо тебе починає двигтiти i ахкати. Здивувати може не збiльшена
сила вогню, а раптова тиша.
Ще упало кiлька фашистiв, але все попереду неначе закипає брудносiрим
мiсивом, що виповзає з усiх шпарин лiсу. То бiжить нове поповнення, яке
почало було ширше розтiкатись. На одну мить в очах Дмитра блиснула
непевнiсть: вiн не думав, що доведеться стримувати таку лавину. Але вже -
це розумiв добре - вiдступати не було можливостi. Слiдкуючи за своїми
братами, вступив у лютий нерiвний бiй. Через хвилину куля, дзенькнувши,
вдарила в нiмецьку гранату, що висiла бiля пояса.
"Тепер кiнець - рознесе на шматки", - не цiлячись, пустив чергу вище
кушiв. Холодiючи, побачив краєчком ока, що хтось упав на землю, пiдскочив
i знову упав.
"Але чому ж нема вибуху?" - з острахом i здивованням глянув на гранату.
Куля наскрiзь пробила ручку, оголила, але не перерiзала шнур.
Застогнавши, вiдкинувся назад i бiльше уже не пiдвiвся другий номер
кулемета. Мель з одним кожухом "Максима" перебiгає в iнше мiсце, приладнує
зелене тiльце мiж двома стиснутими деревами i починає вiдстрелюватися,
люто i точно. Але незабаром заїло кулемет - вдарить одним, зрiдка двома
пострiлами i затихне. Перегрiвся, очевидно.
З правого флангу навала почала вiдтiсняти Кирила Дуденка. Стiкаючи
кров'ю, що залила всю сорочку, вiдстрелювався партизанський поет до
передостаннього набою. Останнiй для себе залишив. Але з-за гудзкуватої
осики з'явилася постать офiцера. I не пошкодував Кирило для нього
останньої кулi. Вдарився офiцер каскою в дерево, тернувся обличчям по корi
i незграбно упав на вузлувате кореневище, а до Дуденка, мов по командi,
кинулось кiлька фашистiв. I невелика сильна рука, що так умiло орудувала
автоматом, а в хвилини дозвiлля писала поезiї, вихопила з-за халяви гостру
бритву i страшним ударом черкнула по горлу. З зiтханням хлинула кров на
гiмнастьорку, i не пiдвiвся бiльше партизан з теплої землi, прихилившись
чубатою головою до гвинтiвки.
Рикошетом куля ударила вище колiна молодого партизана Павленка i так
вирвала м'ясо, що в ранi мiг би умiститися кулак. Дмитро навiть почув, як
зашипiла кров по травi. I в цей час застогнав Мель, похилився головою на
кожух кулемета. Руки його так i не сповзли з ручника. Здавалося, лише - на
хвилину прихилився воїн до своєї зброї.
Почорнiлий Пантелiй Жолудь кинув на землю автомат - набоїв не стало - i
жбурнув у зелене вiкно нiмецьку гранату.
Один за одним, дорого продаючи своє життя, падали його бойовi товаришi.
I Дмитро, болiючи за всiх, прощався iз ними нiмими скорботними поглядами.
Розумiв, що й вiн от-от приєднається до своїх партизанiв. I смерть його
зараз абсолютно не страшила - вiн почував себе вищим за неї. Жаль було
одного: не все вiн зробив, що мiг би зробити.
Чому була така впевненiсть i сила в нього? Чому Дмитро спокiйно i
навiть гордовито дивився у вiчi очевидному небуттю, не дрогнувши нi
серцем, нi думкою, чому не страшно було проститися з цiєю гiркою i
солодкою землею, яку вмiв не тiльки любити, а й розумiти? Чому на душi
була не в'їдлива тривога, що смокче, в'ялить кров i тiло, а чисте
розумiння працiвника, який чесно i любовно зробив своє дiло, i нiхто йому
не зможе нiчого сказати, крiм доброго слова? На це, певне, Дмитро,
подумавши, не вiдповiв би навiть i дружинi, а собi сказав би: все-таки
прожив недаремно на свiтi.
I вiн обережно розстрiлює останнi набої, дивуючись, чому досi не
зачепила його жодна куля. Нарештi розумiє: хочуть захопити живцем. I
зловiсно усмiхається: брешеш, враже! Брешеш! Голову об дерево розiб'ю, а в
полон не здамся. Навiть оком змiрив крислатого дуба. "I останнiй набiй
випущу. Останнiй випущу! А потiм розженусь... От лежатиму тiльки погано -
очима вниз".
Вiн стає спиною до спини Пантелiя Жолудя i так обоє, вiдбиваючись од
навали, що стискається навколо них, починають оборонятися лише гранатами.
Розривається, бризкаючи криками i м'сом, тiсне коло i знову стискається.
- Живемо, Пантелiю!
- Живемо, товаришу Дмитре!
Вперше називає його по iменi. Значить, чує по голосу, теж приготувався
хлопець до смертi, i в останнi хвилини хоче бути ближче до командира - не
тiльки плечем, а й душею, словом.
- Що ж, у полон нас хочуть взяти?
- Дiдька лисого вiзьмуть! Хiба партизани в полон здаються? Не така душа
у нас.
Ахкає граната, вириваючи стовп попелястої лiсової землi, а над ними
наполохано шарудить посiчена листва.
- Русь, здавайся! - вже в який раз кричать охриплi голоси.
- Я тобi здамся, поганцю! - вилаявся Пантелiй i знову махнув рукою.
- Живемо, товаришу Дмитре!
- Живемо, Пантелiю...
Ага, вже годi брати в полон. Вiн бачить, як присадкуватий солдат
пiдводить протитанкову гранату. Дмитро, опереджаючи його, швидко кидає
свою, траси гранат перехрещуються, i враз гаряча хвиля б'є його в груди,
земля зi страшним гуркотом забилась пiд ногами i, обриваючись, полетiла
униз...
XXXIII
Тiльки вдарили пострiли, Андрiй сiпнув Ольгу за рукав:
- Лягай!
Його зiр, слух, розум були в такiй гострiй зiбраностi, що навiть
роздавалася темiнь, вчувався найменший шерех попереду i, особливо, позаду,
вгадувалися дiї охорони. Ось вона зараз почне прочiсувати чагарник. Треба
заховатися за горбком або знайти який видолинок.
По-пташиному пiнькнула над ним пiдрiзана кулею гiлка i впала хлопцевi
на голову, обдаючи обличчя студеною росою. Затрiщали, залопотали
прострiленi, посiченi кущi, неначе вогонь розривав i скручував їхнi пругкi
волокна.
Плазом поповзли вперед, оточенi нестихаючим лiсовим гомоном.
- Андрiю, менi страшно, - Ольга, цокаючи зубами, торкнулась братового
плеча, i в її голосi почувся плач.
- Тодi вертайся назад, - суворо обрiзав. - Голови не пiднiмай,
розумнице, бо нею кулi не розiб'єш, - був нарочито грiзний, щоб не
розчулити сестру.
Дорогу їм перегородило вивернуте бурею дерево, i Андрiй похапцем скотив
Ольгу в глибоку, ще не позазiлювану яму, що мiцно пахла коренем i грибною
лiсовою землею. Притулились одне до одного, мов пташенята в гнiздi. Поволi
затихали пострiли, зiтхаючи, втихомирювались лiси, i така тиша розлилась в
темрявi, що навiть своє дихання заставляло насторожуватись i прислухатись.
- Андрiю, не розшукають нас фашисти? - охопила обома руками братове
плече.
- Не до нас їм. Вночi фашист боїться лiсу. Кожен кущ йому за партизана
здається... От менi цi жiнки, вже й розрюмсалась.
- Я ж не плачу, Андрiю, то тiльки сльози так течуть... Ой, що ж буде з
нашою мамою, бабусею! - i затряслася, опускаючи голову на. колiна.
- Може їх нашi визволять. Ти посидь, а я побiжу, гукну матерi, що ми
живi.
- Менi страшно. Я боюся...
- Цить. Лiчи до трьохсот, i я повернуся, - вискочив з ями.
Дитячий розум пiдсвiдоме вхопився за лiчбу. Кiлька разiв Ольга
збивалась iз рахунку, починала заново i знову збивалась. Раптом, мов крiзь
сон, почула вдалинi:
- Мамо, ми живi!
Знову плеснув пострiл, потiм затрiщали кущi, i вона,. охоплена страхом,
хотiла кинутися в лiси, коли озвався такий дорогий i довгожданий голос:
- Ольго, де ти?
- Я тут! - вискочила з ями i побiгла в обiйми брата.
Холодний дотик руки до її голови, плеча трохи заспокоїв дiвчинку, але
дрож, дрiбна i гостра, весь час перекочувалась по стужавленому тiлi.
- Ольго! Пiдемо зараз розшукувати батька.
- Пiдемо... Коли б його знайти. Ти знаєш дорогу, Андрiю? Сторожко
прислухаючись до кожного шереху, пiшли до середини лiсу, що зводився над
ними то двома, то трьома зубчастими поверхами, то суцiльною чорною стiною.
Полохлива, луна приносила приглушенi вибухи, потворними ротами свiтилися
напiвпротрухлi пнi, i крила дерев лякали глибоким зiтханням.
Ольга, пригнiчена похмурою величчю настороженого нiчного лiсу, почула,
як її окутує, приголомшує острах, притупляючи бiль. Перестала плакати,
намагаючись не вiдставати вiд Андрiя. Вона тепер пригадала давню казку про
брата i сестру, розказану Андрiєм iще перед вiйною, i глибока повага до
нього охопила усе її натомлене тiло.
- Сядьмо, Андрiю, - промовила не тому, що їй хотiлося-перепочити, а щоб
почути його заспокоююче слово.
- Ти що? Втомилася? - зупинився, обертаючись до неї лицем, i поклав
долоню на плече сестри.
- Hi.
- Тодi будемо поспiшати. Не рiвен час, - ледве не вирвалось зiтхання,
але вчасно стримав себе, щоб не перелякати Ольгу. "Бiдна вона", - зi
зверхньою ласкою подумав. А сам з тривогою прислухався i придивлявся до
лiсу. Частiше почав зупинятися, нарештi нерiшуче застиг на невеликому
зрубi, тоскно розумiючи, що заблудився.
- Андрiю, чому ми не йдемо?
- Почекай, - поволi вiдхилив руку сестри, озираючись навкруги.
Над низько спиленими пнями пiднялася вiнками буйна памолодь, пахло
нерозквiтлим чебрецем; трепетливо шумувала в безвiтрi полохлива осичина. А
далi темнiли лiси, важкi, настороженi, нерозгаданi. Праворуч тьмяно
просвiчувався молодий березняк i другим поверхом нависали темнi гiллястi
дерева.
Андрiй прилiг на землю, але лiс - не поле: вiн заслонив усе небо,
загратував його чорними стовбурами.
- Заблудили, Андрiю?
- Заблудили, - неохоче признався, знаючи, як глибоко вразить ця звiстка
сестру. Але вона навiть словом не дорiкнула йому, тiльки стала бiльш
зосередженою, мовчазною. I за це похвалив її в думцi.
Мовчки минули зруб, увiйшли у високий берестовий лiс. I раптом
зупинився Андрiй, повернув голову на праву сторону, прислухався. Звiдти
хвилею пiдносився солов'їний спiв. Здавалось, уся темрява була по вiнця
переповнена дивними переливами, свистом, тьохканням, несподiваними
переходами вiд звуконаслiдування iншим птахам до неповторного срiбного
кування, сопiлкового турчання, могутньої хвали життю i завмираючих
зiтхань.
- Пiшли! - швидко рушив назустрiч повенi спiвiв. - Так спiвають солов'ї
тiльки на Липовому бортi.
I справдi: Андрiй швидко найшов знайомий вигин дороги i майже бiгцем
пустився вперед. Чим скорiше наближався до поля, тим бiльше охоплювала
тривога: чому нiде не обiзветься лiс партизанським гомоном?
Починало блiднути, попелiти чорне небо. Вiд поля загудiли нiмецькi
машини, почулися пострiли, а лiс стояв мовчазний, несхитний, мов
зачарований.
- Нема тут нашого батька, - нарештi вiдповiв на нiме запитання сестри.
- Пiшли, прорвалися партизани з кiльця.
- Андрiю, що ж робити? - поширились очi сестри.
- Погане наше дiло. Тепер фашисти увесь лiс до галузки обшарять.
Завернули назад. До болю напружував мозок i не мiг знайти нiякого
виходу iз велетенської пастки. Прокинувся передсвiтанковий вiтер,
зашепотiла, заремствувала жилава листва, осипаючи сизi краплини роси.
Бiля корiння, у зморшцi розлогої дупластої липи, тiсно примостилося,
збиваючись в одну грудку, кiлька жовтих грибiв-поганок. Недалеко вiд них
лежала скуцюрблена висохла гадюча шкiра. Догадка осяяла хлопця: залишався
єдиний можливий вихiд - заховатися в дупло...
* * *
За цi три доби вони бачились тiльки вночi. Кiлька разiв повз них
проходили карателi, щось недалеко зривали гранатами, строчили з автоматiв,
потiм гримiли вибухи бiля таборiв, i зрештою затихли споконвiчнi лiси.
Їли дiти за цей час лише молоде липове листя, лисички i щавель. А
замiсть води пили росу з дерев i трав. Язики отерпли, одерев'янiли, i на
них з'явилася шорстка насiчка, яка буває на рашпелях.
Останнього вечора Ольга сама не змогла вилiзти iз дупла - так охляла i
знесилилась, а коли Андрiй обережно опустив її з рук на землю, вона
похитнулась i опустилась на траву.
- Нiчого, Андрiю, воно пройде, - промовила тихим жалiсним голосом.
- В тебе щось болить? - сiв бiля сестри.
- Всерединi млостить.
- Це вiд недоїдання. От доберемося до Марка Григоровича, вiн зразу тебе
поставить на ноги.
- I медом нагодує? - зразу пожвавiшала дiвчинка.
- Аякже! I хлiбом, i медом. А це б i картопельки попоїсти - теж добре.
Пiшли помаленьку, Ольго. Ти так, рукою за мене тримайся, воно i легше
буде, - допомiг пiдвестися сестрi i, притримуючи її, тихо пiшов по травi.
Далекi зорi схилялися вiнками над лiсом, виринали в прорiзах вiт i
огрiвали дiтей своїм надiйним добрим сяйвом...
Пiзнього ранку вони дiйшли до пасiки Марка Григоровича, i Андрiй не
пiзнав затишного лiсового кутка. Замiсть хати помiж обпаленими деревами
стояла чорна потрiскана пiч, кругом валялися розбитi, потрощенi вулики, в
яких тепер на знiвеченiй вощинi господарювали мухи та комашня. Прямо на
землi спiвучими рухливими купинами клубилися гарячi бджоли, передзвонювали
дерева, а один рiй уже порядкував у чорному коминi спаленої хати.
- От тобi i поїли меду, - опустилась Ольга на землю.
Андрiй обiйшов усе лiсове подвiр'я, але нiде й слiду чоловiчого не
знайшов.
"Успiв утекти Марко Григорович. Зрости в лiсах - i не зумiти заховатись
од ворога", - вiйнула утiшна думка.
- Пiдемо, Ольго, в село. Там приховали ми зерно. I зерном можна
пiдкрiпитись.
Аж увечерi дiйшли до села. I приторно солодким трупним духом повiяло на
дiтей. Страшна руїна розкинулась перед ними.
Кiлька хат, неначе свiжi домовини на кладовищi, пiдiймались над
безкраїми чорними просторами. Подвiр'я i вулицi були засипанi попелом,
вугiллям, бiлим снiжком пуху. Обгорiле дерево i цегла перегороджували
путь; бруднозеленим сяйвом блищали грудки розтопленого скла; на яблунях
повiдставала обвуглена кора, а на вишнях поскручувалася бурими завитками.
Iнодi на краях садкiв одна половина дерева чорнiла як вугiль, а на другiй
колихалось зело i помiж листом несмiливо виглядала невелика грушка або
молоде, все в бiлому пушку, яблуко.
I нiде нi тiнi людської.
Згорiла й їхня хата, а половина саду, покривши землю суцвiттям,
зеленiла молодим листом, осипаним попелом i сажею.
Заржавiлою лопатою Андрiй одкопав пiд яблунею кадiб, i вони повечеряли
вогкою пшеницею, а потiм пiшли до баби Марiйки.
- Дiтки, чиї ви? - враз неждано обiзвалася темiнь. Аж назад подалися.
Неначе привид, перед ними стояв невеличкий засушений дiдок з маленькою
сивою борiдкою. Андрiй насилу пiзнав у ньому Полiкарпа Сергiєнка: так
страшно змiнився, постарiв чоловiк.
- Ми, дiду, дiти Дмитра Горицвiта. Добрий вечiр, - привiтався Андрiй.
I тодi Полiкарп часто заморгав очима, витер пальцями непрохану сльозу i
пiдiйшов ближче до них.
- Добрий вечiр, дорогi. Живi, здоровi? Де ж батько ваш? - притишив
голос. - Не знаєте?.. А нас бачте, як пiдрубали. До билини все спалили.
Iще людей усiх не встигли поховати... Вовки у село заходять - ласують
убитими. I мою стару убили, а дiти врятувались, - i знову протер очi
чорними тонкими пальцями.
- Дiду, а де наша баба? Живi? - запитала Ольга.
- Марiйка Бондар?.. У плавнi подалася.
- А тiтка Дарка?
- А тiтку Дарку вбито. Люди її - хворiла вона дуже - у яму заховали.
Так спочатку фашист у яму з рушницi вистрелив, а потiм кинув гранату. I
рознесло людину на шматочки. Вчора й закидали ту яму. Людей тепер де
знайдемо, там i ховаємо. На цвинтар не заносимо. Хай уже нас, грiшних,
простять земляки.
Ольга тихо заплакала, зiтхнув Полiкарп, а Андрiй закусив нижню губу i
похмуро мовчав...
Сестра йому заважала. Без неї вiн знайшов би, де прикласти руки, - йому
треба боротись з ворогами. Сповнений злої рiшучостi, вiн прощається зi
старим i прямує назад на своє подвiр'я.
- Ви стережiться, дiти. Щоб Варчук не побачив, - навздогiн кидає
Полiкарп.
Узяли з собою трохи пшеницi i вночi попрямували на пасiку Марка
Григоровича. I яке було здивовання i радiсть, коли вранцi побачили бiля
пожарища старого пасiчника. Вiн поцiлував, приголубив дiтей i кинувся
готувати снiданок.
Тепер, пiсля кiлькох тривожних днiв, брат i сестра радiсно лягли на
землю i незчулись, як гойднулась вона влiво, вправо, i понесло їх у далекi
свiти.
- Поснули дiти, - нахилився над ними Марко Григорович. Прикрив сiткою
обличчя Ользi, щоб не кусали дiвчину мухи, зiтхнув, згадав свою Соломiю i
знову похитав головою. Потiм пiдкинув пiд чорний таганок хмизу i обережно
пiдiйшов до дерева, що дзвенiло бджолиним приглушеним спiвом. Ножиком
перерiзав липову гiлку i так, обома руками, без рiйницi, обережно понiс
рухливий клубок гарячого рою до щойно складеного з уламкiв вулика.
"Вiйна - вiйною, а бджола - бджолою. Може, як буду живий, повернуться
нашi, то хоч ложкою меду почастую", - скорботними очима оглянув пасiку:
усе ввижалось, що наче якась страшна тiнь причаїлась бiля дерев.
XXXIV
На неширокiй рiчцi Рiвець, що тепер роздiляла зону "рейхс-комiсарiату
України" вiд "Транснiстрiї", загiн Тура витримав короткий, але гарячий
бiй.
Розпарена пахуча нiч мiсила сизочорне мiсиво хмар. Прокидались громи, i
блискавицi перехресними шаблями раз у раз краяли небо аж до самої землi. В
блiдосинюватому вiдблиску на мить оживали поморщене дзеркало рiки, близькi
- Вставай, доню, час iти.
За вiкном в блiдосиньому небi плещеться зiрка, на лавi стоять плетенi з
червоної лози кошики, накритi бiлим шорстким полотном. На столi шумовинням
грає у кухлях парене молоко.
- Нi пуху вам, нi пера, - скаже тiтка Дарка, i мати всмiхнеться доброю,
трохи зверхньою усмiшкою.
Росистими городами вийдуть на колгоспне подвiр'я, де бiля стельмашнi
бiлiють новi, iще не вкованi залiзом вози, а навколо пахне анисимiвка,
пепiнка, червоний джонатан - сад розрiсся, як гай. А мати її працює в
садово-городнiй бригадi.
I неодмiнно їм дiд Терентiй винесе на дорогу доспiлих яблук i грушок.
- Спасибi, дiду Терентiю, у нас свої є, - скаже мати, здоровкаючись.
- Їж, поки рот свiж, а як зiв'яне - i сова не загляне, - роблено
хмуриться. - На гриби старого попросиш...
I вже бiльше нема нi матерi, нi дiда Терентiя, нi саду - усе, усе
винищує проклятий фашист.
I вже ця згадка про людовбивцiв є тою першою ниточкою, що поєднує її
горе з навколишнiм буттям...
Чиїсь руки накидають на схолоднiлi плечi якусь одежину, i щось у тих
неквапних м'яких руках є таке, що властиве тiльки її матерi. I дiвчина з
подивом одводить свої пальцi вiд очей. Бiля неї порається, теж заплакана,
Югина.
- Накрийся, дитино. Нашi принесли трохи одежi... iз тої, що поздирали
душогуби iз нас.
Дiвчина хоче щось сказати, але це так важко, неначе серце вирвати iз
грудей. I знову заливається плачем, але не вiдкидає з плеч теплих
неквапних рук, бо вони їй ще бiльше нагадують образ матерi. I в гiркотi
холодного болю плюснула якась тепла, як сльоза, хвиля.
Гудуть машини дорогою. Ось заметишились партизани. Вдарили пострiли, а
потiм чийсь радiсний голос полегшено сказав:
- Проскочили.
Чий же це голос? Вiн так схожий на голос Михайла Созiнова.
Непомiтно продовжується тонесенька ниточка, що зв'язує її горе з
навколишнiм життям. Хай вона ще тоненька, як павутиння на осiннiм кущi, не
раз обiрветься, але знову i знову натягнеться, а до неї приєднаються iншi
- закономiрно i мiцно, бо така сила життя: затягувати рани рубцями, а
потiм i рубцi вiдслоювати вiд живого болючого тiла, робити менш
примiтними.
В iнших умовах, може, її горе рубцювалося б мiсяцями, вибило б надовго
дiвчину iз звичайної колiї, але тепер життя вимагало вiд неї повної
напруги, вiд якої не можна було ухилитись, як вiд граду на голому полi...
В глухих лiсах поховали Докiю. Недалеко вiд свiжої могили покинули
партизани машини, бо невистачило пального, i, майже не вiдпочиваючи, пiшли
точно на пiвдень, в надiї наздогнати своїх до переходу через кордон. Кожен
розумiв, що вiд цього залежало все. Голоднi, почорнiлi вiд втоми, поту i
пилу, рухались лiсами вдень i вночi. Спали по три-чотири години. Похудiлий
i постарiлий Дмитро, з запаленими червоними очима, знав тепер тiльки
невблаганне одне:
- Вперед, партизани! Вперед!
I брав на руки пiдбитого сироту Iвася, ще з бiльшою тугою пригадуючи
своїх дiтей.
- Не треба, дядю Дмитре, - просився хлопчик, а сам iще мiцнiше
притулявся усiм тiлом до командира.
Якось партизани на галявинi перепинили вiзника, що вiз в бiдонах на
молочний пункт молоко. Кожному партизану припало рiвно по пiвлiтра молока.
Пили по черзi з нiмецьких нiкельованих баклаг. Потiм рештками живлючої
рiдини заповнили баклаги, щоб можна було пiдтримати сили найбiльш
знесилених жiнок i дiтей. Коней також забрали з собою: на воза посадили
тих, хто не мiг уже рухатись. I знову твердий голос Тура:
- Вперед, партизани! До своїх!
Комiсар за цi днi зовсiм висох, але навiть i в години перепочинку не
вiдпочивав, допомагаючи людям. А пiд час маршу бiльшiсть часу проводив у
змiцненому ар'єргардi.
"Двожильний", - дивувався Дмитро, почуваючи, що i його вже валить утома
iз нiг.
- Вперед, партизани!
Ледве пiдводились жiнки на скривавленi розпухлi ноги, -але треба було
йти - i йшли. Найтяжче було рухатись пiсля вiдпочинку, а потiм розходилось
болюче тiло, не так палало i нило.
Свiтлої мiсячної ночi їх наполохав якийсь дрiбний i частий перестук.
Дмитро зразу з кiлькома партизанами вискочив наперед i залiг за деревами.
На хвильку перестук замовк, а потiм знову почав наближатися, ритмiчно i
легко.
I от на невелику прогалину грацiозно вибiгла пара диких кiз. Очевидно,
почувши людський дух, вони зупинились, насторожено i гордовито, трохи
боком, вiдхиляючи лискучi точенi голови. Ще одна мить - i кози, осiдаючи
назад, метнулися б у протилежний бiк, але їх зразу ж пiдсiкли влучнi кулi.
Вперше за цi днi партизани добре поснiдали. Хай було безхлiбне,
безсiльне, але м'ясно.
XXXII
Недаремно Дмитро так поспiшав, неначе вiдчуваючи, що за ними женуться.
Пiсля полудня всi виразно почули на широкiй лiсовiй дорозi позад себе
гудiння машини. Спочатку ар'єргард, а пiзнiше бокова охорона доповiли, що
позаду рухаються фашисти. Налiчили з вiсiмдесят, але, цiлком зрозумiло,
було бiльше. Порадившись iз Туром, Дмитро вирiшив розбити загiн на двi
частини. Одна пiд його командуванням буде стримувати фашистiв, друга
частина i родини партизанiв на чолi з Туром якнайшвидше пiдуть на
зближення зi своїми.
- Ну, жiнко, крiпись. Не вiдставай у дорозi. Та за дiвчиною доглядай, -
кивнув головою на Нiну. I на мить так яскраво пригадав Марту, неначеб вона
оце стала перед ним.
Шорстким, зарослим обличчям припав до потрiсканих у кров уст дружини,
попрощався з Туром, партизанами, Iвасем i, чуючи, як швидко, холодячи
тiло, прибувають сили, упертiсть i злоба, пiшов до своєї невеликої, з
двадцяти п'яти воїнiв, групи.
- Чи є сила в партизанiв? - грiзно, одними очима, усмiхнувся, оглядаючи
всiх бiйцiв.
- Є, товаришу командире, тiльки в животi нема нiчого, - жартiвливо
вiдповiв Жолудь, що також подався за цi днi, похудiв i обвуглився.
- То дарма - живiт не воює. Уколошкаємо фашистiв - i харчiв здобудемо.
Якi там у книзi меню написанi? - звернувся до Меля.
- Порося iз хрiном, порося без хрiну i хрiн без поросяти, - з готовiстю
вiдповiв кулеметник.
- От i добре. Пiсля бою хай хто що хоче вибирає, а я порося iз хрiном.
I веселiше стало на душi, коли почув партизанський смiх. Навчившися в
тяжкi хвилини стримувати, заховувати свої почуття вiд людського ока,
Дмитро душевним тактом вiдчував, що i коли необхiдно сказати своїм друзям,
щоб пiдняти могутнiй дух, освiжити його, як вода освiжає тiло людини. I це
почуття прийшло до нього теж тiльки в часи вiйни. Вiн нi на хвилину не
сумнiвався: партизани будуть боротися, як леви. Не завжди однаково йде
боєць назустрiч iще нiким не розгаданiй межi, де стикаються життя i
смерть. Кому доводилося, б'ючись за свою землю, переступати цю грань,
прекрасно зрозумiє пiдiбране духовне i фiзичне напруження всього
органiзму, який у звичайних умовах не витримав би i частини такого
навантаження, чудово зрозумiє вiдчуття близькостi вiрного плеча товариша,
на яке надiєшся i якому вiриш; добре зрозумiє силу настрою, що гартує нас,
а не пом'якшує, робить залiзною волю, ясновидить очi, до крайньої рiзкостi
обгострює розум, який iз найнепомiтнiшої деталi блискавично робить єдино
вiрний висновок. Тому-то бувалi воїни не тiльки умiють гнати вiд себе лихi
думки, навiть передчуття, а вмiють i розважити себе, круто повернути
настрiй. А впору сказане добре слово перед боєм - це той самий дощ, що не
скупою сльозою, а багатим життям напуває ниву. I, наливаючись хвилями
глибокої любовi i до своїх воїнiв, вбираючи очима суворi, почорнiлi
обличчя, вiн тихо продовжує:
- Нелегкий бiй чекає нас, товаришi партизани. Станемо ж проти навали,
як стояли захисники Сталiнграда. Iз шляху свого життя ми не зрушимо. Кожен
шматок лiсу, де ви будете лежати, - це значить найдорожчий шматок усiєї
землi. Ну, так, як серце в людини... Бажаю вам всiм удачi i життя. Хотiв
би поцiлувати вас, та нема зараз часу. Вийдемо з бою, обнiмемось,
поцiлуємось.
I зразу ж пiсля сказаного усiм мозком оволодiває одно - зустрiч iз
ворогом. Дмитро швидко вiдводить на пiвденний захiд свою групу, маючи на
метi, по-перше, вiдтягнути ворожу силу в бiк вiд групи Тура, по-друге,
триматися на фланзi, щоб не попасти в оточення, по-третє, тут не було
заболоченої яруги, яка б могла обмежити свободу маневру...
Пролунали першi пострiли, зашелестiли вiти, далёко в просвiтках
заворушились сiромундирнi постатi. Особливо соковито вдарили кулi праворуч
од нього.
"Певне, в липу попали", - мимохiть вiдмiчає розум, i в цей час око
помiчає приплюснутi каски, що розпухлими грибами виглядають i рухаються
помiж листям.
- Отут залягай! - наказує Мелю, показуючи на крихiтну, як човен,
улоговину.
Кулеметник другий номер, якого по стегну б'є незручно прикрiплена
саперна лопатка, швидко скидає з плеча важкий станок "Максима" i зараз же
лягає на землю. Проворний невеликий Кирило Дуденко, пригинаючись до самої
землi, бiжить з п'ятьма партизанами ближче до дороги, щоб не дати ворогу
обiйти збоку i вдарити в спину.
Першого сiромундирника знiмає Пантелiй Жолудь. Неначе граючись,
пiдкинув автомата до плеча i зараз же вiдсмикнув його, для чогось
дмухнувши на гiрку цiвку диму, що вивiрчувалася з дула. Дмитра, хоч i сам
вiн був досвiдченим стрiльцем, часто вражала вправнiсть парубка, що,
здавалось, стрiляв не цiлячись, проте нiколи не промазував.
Пострiли, ряснiючи, сповнювали рiзними шумами зеленосинє повiтря, i
перелякана луна уже не встигала озиватися позаду слiпучого березняка. В
пам'ять найбiльше врiзається перший пострiл, а потiм уже не помiчаєш, коли
все навколо тебе починає двигтiти i ахкати. Здивувати може не збiльшена
сила вогню, а раптова тиша.
Ще упало кiлька фашистiв, але все попереду неначе закипає брудносiрим
мiсивом, що виповзає з усiх шпарин лiсу. То бiжить нове поповнення, яке
почало було ширше розтiкатись. На одну мить в очах Дмитра блиснула
непевнiсть: вiн не думав, що доведеться стримувати таку лавину. Але вже -
це розумiв добре - вiдступати не було можливостi. Слiдкуючи за своїми
братами, вступив у лютий нерiвний бiй. Через хвилину куля, дзенькнувши,
вдарила в нiмецьку гранату, що висiла бiля пояса.
"Тепер кiнець - рознесе на шматки", - не цiлячись, пустив чергу вище
кушiв. Холодiючи, побачив краєчком ока, що хтось упав на землю, пiдскочив
i знову упав.
"Але чому ж нема вибуху?" - з острахом i здивованням глянув на гранату.
Куля наскрiзь пробила ручку, оголила, але не перерiзала шнур.
Застогнавши, вiдкинувся назад i бiльше уже не пiдвiвся другий номер
кулемета. Мель з одним кожухом "Максима" перебiгає в iнше мiсце, приладнує
зелене тiльце мiж двома стиснутими деревами i починає вiдстрелюватися,
люто i точно. Але незабаром заїло кулемет - вдарить одним, зрiдка двома
пострiлами i затихне. Перегрiвся, очевидно.
З правого флангу навала почала вiдтiсняти Кирила Дуденка. Стiкаючи
кров'ю, що залила всю сорочку, вiдстрелювався партизанський поет до
передостаннього набою. Останнiй для себе залишив. Але з-за гудзкуватої
осики з'явилася постать офiцера. I не пошкодував Кирило для нього
останньої кулi. Вдарився офiцер каскою в дерево, тернувся обличчям по корi
i незграбно упав на вузлувате кореневище, а до Дуденка, мов по командi,
кинулось кiлька фашистiв. I невелика сильна рука, що так умiло орудувала
автоматом, а в хвилини дозвiлля писала поезiї, вихопила з-за халяви гостру
бритву i страшним ударом черкнула по горлу. З зiтханням хлинула кров на
гiмнастьорку, i не пiдвiвся бiльше партизан з теплої землi, прихилившись
чубатою головою до гвинтiвки.
Рикошетом куля ударила вище колiна молодого партизана Павленка i так
вирвала м'ясо, що в ранi мiг би умiститися кулак. Дмитро навiть почув, як
зашипiла кров по травi. I в цей час застогнав Мель, похилився головою на
кожух кулемета. Руки його так i не сповзли з ручника. Здавалося, лише - на
хвилину прихилився воїн до своєї зброї.
Почорнiлий Пантелiй Жолудь кинув на землю автомат - набоїв не стало - i
жбурнув у зелене вiкно нiмецьку гранату.
Один за одним, дорого продаючи своє життя, падали його бойовi товаришi.
I Дмитро, болiючи за всiх, прощався iз ними нiмими скорботними поглядами.
Розумiв, що й вiн от-от приєднається до своїх партизанiв. I смерть його
зараз абсолютно не страшила - вiн почував себе вищим за неї. Жаль було
одного: не все вiн зробив, що мiг би зробити.
Чому була така впевненiсть i сила в нього? Чому Дмитро спокiйно i
навiть гордовито дивився у вiчi очевидному небуттю, не дрогнувши нi
серцем, нi думкою, чому не страшно було проститися з цiєю гiркою i
солодкою землею, яку вмiв не тiльки любити, а й розумiти? Чому на душi
була не в'їдлива тривога, що смокче, в'ялить кров i тiло, а чисте
розумiння працiвника, який чесно i любовно зробив своє дiло, i нiхто йому
не зможе нiчого сказати, крiм доброго слова? На це, певне, Дмитро,
подумавши, не вiдповiв би навiть i дружинi, а собi сказав би: все-таки
прожив недаремно на свiтi.
I вiн обережно розстрiлює останнi набої, дивуючись, чому досi не
зачепила його жодна куля. Нарештi розумiє: хочуть захопити живцем. I
зловiсно усмiхається: брешеш, враже! Брешеш! Голову об дерево розiб'ю, а в
полон не здамся. Навiть оком змiрив крислатого дуба. "I останнiй набiй
випущу. Останнiй випущу! А потiм розженусь... От лежатиму тiльки погано -
очима вниз".
Вiн стає спиною до спини Пантелiя Жолудя i так обоє, вiдбиваючись од
навали, що стискається навколо них, починають оборонятися лише гранатами.
Розривається, бризкаючи криками i м'сом, тiсне коло i знову стискається.
- Живемо, Пантелiю!
- Живемо, товаришу Дмитре!
Вперше називає його по iменi. Значить, чує по голосу, теж приготувався
хлопець до смертi, i в останнi хвилини хоче бути ближче до командира - не
тiльки плечем, а й душею, словом.
- Що ж, у полон нас хочуть взяти?
- Дiдька лисого вiзьмуть! Хiба партизани в полон здаються? Не така душа
у нас.
Ахкає граната, вириваючи стовп попелястої лiсової землi, а над ними
наполохано шарудить посiчена листва.
- Русь, здавайся! - вже в який раз кричать охриплi голоси.
- Я тобi здамся, поганцю! - вилаявся Пантелiй i знову махнув рукою.
- Живемо, товаришу Дмитре!
- Живемо, Пантелiю...
Ага, вже годi брати в полон. Вiн бачить, як присадкуватий солдат
пiдводить протитанкову гранату. Дмитро, опереджаючи його, швидко кидає
свою, траси гранат перехрещуються, i враз гаряча хвиля б'є його в груди,
земля зi страшним гуркотом забилась пiд ногами i, обриваючись, полетiла
униз...
XXXIII
Тiльки вдарили пострiли, Андрiй сiпнув Ольгу за рукав:
- Лягай!
Його зiр, слух, розум були в такiй гострiй зiбраностi, що навiть
роздавалася темiнь, вчувався найменший шерех попереду i, особливо, позаду,
вгадувалися дiї охорони. Ось вона зараз почне прочiсувати чагарник. Треба
заховатися за горбком або знайти який видолинок.
По-пташиному пiнькнула над ним пiдрiзана кулею гiлка i впала хлопцевi
на голову, обдаючи обличчя студеною росою. Затрiщали, залопотали
прострiленi, посiченi кущi, неначе вогонь розривав i скручував їхнi пругкi
волокна.
Плазом поповзли вперед, оточенi нестихаючим лiсовим гомоном.
- Андрiю, менi страшно, - Ольга, цокаючи зубами, торкнулась братового
плеча, i в її голосi почувся плач.
- Тодi вертайся назад, - суворо обрiзав. - Голови не пiднiмай,
розумнице, бо нею кулi не розiб'єш, - був нарочито грiзний, щоб не
розчулити сестру.
Дорогу їм перегородило вивернуте бурею дерево, i Андрiй похапцем скотив
Ольгу в глибоку, ще не позазiлювану яму, що мiцно пахла коренем i грибною
лiсовою землею. Притулились одне до одного, мов пташенята в гнiздi. Поволi
затихали пострiли, зiтхаючи, втихомирювались лiси, i така тиша розлилась в
темрявi, що навiть своє дихання заставляло насторожуватись i прислухатись.
- Андрiю, не розшукають нас фашисти? - охопила обома руками братове
плече.
- Не до нас їм. Вночi фашист боїться лiсу. Кожен кущ йому за партизана
здається... От менi цi жiнки, вже й розрюмсалась.
- Я ж не плачу, Андрiю, то тiльки сльози так течуть... Ой, що ж буде з
нашою мамою, бабусею! - i затряслася, опускаючи голову на. колiна.
- Може їх нашi визволять. Ти посидь, а я побiжу, гукну матерi, що ми
живi.
- Менi страшно. Я боюся...
- Цить. Лiчи до трьохсот, i я повернуся, - вискочив з ями.
Дитячий розум пiдсвiдоме вхопився за лiчбу. Кiлька разiв Ольга
збивалась iз рахунку, починала заново i знову збивалась. Раптом, мов крiзь
сон, почула вдалинi:
- Мамо, ми живi!
Знову плеснув пострiл, потiм затрiщали кущi, i вона,. охоплена страхом,
хотiла кинутися в лiси, коли озвався такий дорогий i довгожданий голос:
- Ольго, де ти?
- Я тут! - вискочила з ями i побiгла в обiйми брата.
Холодний дотик руки до її голови, плеча трохи заспокоїв дiвчинку, але
дрож, дрiбна i гостра, весь час перекочувалась по стужавленому тiлi.
- Ольго! Пiдемо зараз розшукувати батька.
- Пiдемо... Коли б його знайти. Ти знаєш дорогу, Андрiю? Сторожко
прислухаючись до кожного шереху, пiшли до середини лiсу, що зводився над
ними то двома, то трьома зубчастими поверхами, то суцiльною чорною стiною.
Полохлива, луна приносила приглушенi вибухи, потворними ротами свiтилися
напiвпротрухлi пнi, i крила дерев лякали глибоким зiтханням.
Ольга, пригнiчена похмурою величчю настороженого нiчного лiсу, почула,
як її окутує, приголомшує острах, притупляючи бiль. Перестала плакати,
намагаючись не вiдставати вiд Андрiя. Вона тепер пригадала давню казку про
брата i сестру, розказану Андрiєм iще перед вiйною, i глибока повага до
нього охопила усе її натомлене тiло.
- Сядьмо, Андрiю, - промовила не тому, що їй хотiлося-перепочити, а щоб
почути його заспокоююче слово.
- Ти що? Втомилася? - зупинився, обертаючись до неї лицем, i поклав
долоню на плече сестри.
- Hi.
- Тодi будемо поспiшати. Не рiвен час, - ледве не вирвалось зiтхання,
але вчасно стримав себе, щоб не перелякати Ольгу. "Бiдна вона", - зi
зверхньою ласкою подумав. А сам з тривогою прислухався i придивлявся до
лiсу. Частiше почав зупинятися, нарештi нерiшуче застиг на невеликому
зрубi, тоскно розумiючи, що заблудився.
- Андрiю, чому ми не йдемо?
- Почекай, - поволi вiдхилив руку сестри, озираючись навкруги.
Над низько спиленими пнями пiднялася вiнками буйна памолодь, пахло
нерозквiтлим чебрецем; трепетливо шумувала в безвiтрi полохлива осичина. А
далi темнiли лiси, важкi, настороженi, нерозгаданi. Праворуч тьмяно
просвiчувався молодий березняк i другим поверхом нависали темнi гiллястi
дерева.
Андрiй прилiг на землю, але лiс - не поле: вiн заслонив усе небо,
загратував його чорними стовбурами.
- Заблудили, Андрiю?
- Заблудили, - неохоче признався, знаючи, як глибоко вразить ця звiстка
сестру. Але вона навiть словом не дорiкнула йому, тiльки стала бiльш
зосередженою, мовчазною. I за це похвалив її в думцi.
Мовчки минули зруб, увiйшли у високий берестовий лiс. I раптом
зупинився Андрiй, повернув голову на праву сторону, прислухався. Звiдти
хвилею пiдносився солов'їний спiв. Здавалось, уся темрява була по вiнця
переповнена дивними переливами, свистом, тьохканням, несподiваними
переходами вiд звуконаслiдування iншим птахам до неповторного срiбного
кування, сопiлкового турчання, могутньої хвали життю i завмираючих
зiтхань.
- Пiшли! - швидко рушив назустрiч повенi спiвiв. - Так спiвають солов'ї
тiльки на Липовому бортi.
I справдi: Андрiй швидко найшов знайомий вигин дороги i майже бiгцем
пустився вперед. Чим скорiше наближався до поля, тим бiльше охоплювала
тривога: чому нiде не обiзветься лiс партизанським гомоном?
Починало блiднути, попелiти чорне небо. Вiд поля загудiли нiмецькi
машини, почулися пострiли, а лiс стояв мовчазний, несхитний, мов
зачарований.
- Нема тут нашого батька, - нарештi вiдповiв на нiме запитання сестри.
- Пiшли, прорвалися партизани з кiльця.
- Андрiю, що ж робити? - поширились очi сестри.
- Погане наше дiло. Тепер фашисти увесь лiс до галузки обшарять.
Завернули назад. До болю напружував мозок i не мiг знайти нiякого
виходу iз велетенської пастки. Прокинувся передсвiтанковий вiтер,
зашепотiла, заремствувала жилава листва, осипаючи сизi краплини роси.
Бiля корiння, у зморшцi розлогої дупластої липи, тiсно примостилося,
збиваючись в одну грудку, кiлька жовтих грибiв-поганок. Недалеко вiд них
лежала скуцюрблена висохла гадюча шкiра. Догадка осяяла хлопця: залишався
єдиний можливий вихiд - заховатися в дупло...
* * *
За цi три доби вони бачились тiльки вночi. Кiлька разiв повз них
проходили карателi, щось недалеко зривали гранатами, строчили з автоматiв,
потiм гримiли вибухи бiля таборiв, i зрештою затихли споконвiчнi лiси.
Їли дiти за цей час лише молоде липове листя, лисички i щавель. А
замiсть води пили росу з дерев i трав. Язики отерпли, одерев'янiли, i на
них з'явилася шорстка насiчка, яка буває на рашпелях.
Останнього вечора Ольга сама не змогла вилiзти iз дупла - так охляла i
знесилилась, а коли Андрiй обережно опустив її з рук на землю, вона
похитнулась i опустилась на траву.
- Нiчого, Андрiю, воно пройде, - промовила тихим жалiсним голосом.
- В тебе щось болить? - сiв бiля сестри.
- Всерединi млостить.
- Це вiд недоїдання. От доберемося до Марка Григоровича, вiн зразу тебе
поставить на ноги.
- I медом нагодує? - зразу пожвавiшала дiвчинка.
- Аякже! I хлiбом, i медом. А це б i картопельки попоїсти - теж добре.
Пiшли помаленьку, Ольго. Ти так, рукою за мене тримайся, воно i легше
буде, - допомiг пiдвестися сестрi i, притримуючи її, тихо пiшов по травi.
Далекi зорi схилялися вiнками над лiсом, виринали в прорiзах вiт i
огрiвали дiтей своїм надiйним добрим сяйвом...
Пiзнього ранку вони дiйшли до пасiки Марка Григоровича, i Андрiй не
пiзнав затишного лiсового кутка. Замiсть хати помiж обпаленими деревами
стояла чорна потрiскана пiч, кругом валялися розбитi, потрощенi вулики, в
яких тепер на знiвеченiй вощинi господарювали мухи та комашня. Прямо на
землi спiвучими рухливими купинами клубилися гарячi бджоли, передзвонювали
дерева, а один рiй уже порядкував у чорному коминi спаленої хати.
- От тобi i поїли меду, - опустилась Ольга на землю.
Андрiй обiйшов усе лiсове подвiр'я, але нiде й слiду чоловiчого не
знайшов.
"Успiв утекти Марко Григорович. Зрости в лiсах - i не зумiти заховатись
од ворога", - вiйнула утiшна думка.
- Пiдемо, Ольго, в село. Там приховали ми зерно. I зерном можна
пiдкрiпитись.
Аж увечерi дiйшли до села. I приторно солодким трупним духом повiяло на
дiтей. Страшна руїна розкинулась перед ними.
Кiлька хат, неначе свiжi домовини на кладовищi, пiдiймались над
безкраїми чорними просторами. Подвiр'я i вулицi були засипанi попелом,
вугiллям, бiлим снiжком пуху. Обгорiле дерево i цегла перегороджували
путь; бруднозеленим сяйвом блищали грудки розтопленого скла; на яблунях
повiдставала обвуглена кора, а на вишнях поскручувалася бурими завитками.
Iнодi на краях садкiв одна половина дерева чорнiла як вугiль, а на другiй
колихалось зело i помiж листом несмiливо виглядала невелика грушка або
молоде, все в бiлому пушку, яблуко.
I нiде нi тiнi людської.
Згорiла й їхня хата, а половина саду, покривши землю суцвiттям,
зеленiла молодим листом, осипаним попелом i сажею.
Заржавiлою лопатою Андрiй одкопав пiд яблунею кадiб, i вони повечеряли
вогкою пшеницею, а потiм пiшли до баби Марiйки.
- Дiтки, чиї ви? - враз неждано обiзвалася темiнь. Аж назад подалися.
Неначе привид, перед ними стояв невеличкий засушений дiдок з маленькою
сивою борiдкою. Андрiй насилу пiзнав у ньому Полiкарпа Сергiєнка: так
страшно змiнився, постарiв чоловiк.
- Ми, дiду, дiти Дмитра Горицвiта. Добрий вечiр, - привiтався Андрiй.
I тодi Полiкарп часто заморгав очима, витер пальцями непрохану сльозу i
пiдiйшов ближче до них.
- Добрий вечiр, дорогi. Живi, здоровi? Де ж батько ваш? - притишив
голос. - Не знаєте?.. А нас бачте, як пiдрубали. До билини все спалили.
Iще людей усiх не встигли поховати... Вовки у село заходять - ласують
убитими. I мою стару убили, а дiти врятувались, - i знову протер очi
чорними тонкими пальцями.
- Дiду, а де наша баба? Живi? - запитала Ольга.
- Марiйка Бондар?.. У плавнi подалася.
- А тiтка Дарка?
- А тiтку Дарку вбито. Люди її - хворiла вона дуже - у яму заховали.
Так спочатку фашист у яму з рушницi вистрелив, а потiм кинув гранату. I
рознесло людину на шматочки. Вчора й закидали ту яму. Людей тепер де
знайдемо, там i ховаємо. На цвинтар не заносимо. Хай уже нас, грiшних,
простять земляки.
Ольга тихо заплакала, зiтхнув Полiкарп, а Андрiй закусив нижню губу i
похмуро мовчав...
Сестра йому заважала. Без неї вiн знайшов би, де прикласти руки, - йому
треба боротись з ворогами. Сповнений злої рiшучостi, вiн прощається зi
старим i прямує назад на своє подвiр'я.
- Ви стережiться, дiти. Щоб Варчук не побачив, - навздогiн кидає
Полiкарп.
Узяли з собою трохи пшеницi i вночi попрямували на пасiку Марка
Григоровича. I яке було здивовання i радiсть, коли вранцi побачили бiля
пожарища старого пасiчника. Вiн поцiлував, приголубив дiтей i кинувся
готувати снiданок.
Тепер, пiсля кiлькох тривожних днiв, брат i сестра радiсно лягли на
землю i незчулись, як гойднулась вона влiво, вправо, i понесло їх у далекi
свiти.
- Поснули дiти, - нахилився над ними Марко Григорович. Прикрив сiткою
обличчя Ользi, щоб не кусали дiвчину мухи, зiтхнув, згадав свою Соломiю i
знову похитав головою. Потiм пiдкинув пiд чорний таганок хмизу i обережно
пiдiйшов до дерева, що дзвенiло бджолиним приглушеним спiвом. Ножиком
перерiзав липову гiлку i так, обома руками, без рiйницi, обережно понiс
рухливий клубок гарячого рою до щойно складеного з уламкiв вулика.
"Вiйна - вiйною, а бджола - бджолою. Може, як буду живий, повернуться
нашi, то хоч ложкою меду почастую", - скорботними очима оглянув пасiку:
усе ввижалось, що наче якась страшна тiнь причаїлась бiля дерев.
XXXIV
На неширокiй рiчцi Рiвець, що тепер роздiляла зону "рейхс-комiсарiату
України" вiд "Транснiстрiї", загiн Тура витримав короткий, але гарячий
бiй.
Розпарена пахуча нiч мiсила сизочорне мiсиво хмар. Прокидались громи, i
блискавицi перехресними шаблями раз у раз краяли небо аж до самої землi. В
блiдосинюватому вiдблиску на мить оживали поморщене дзеркало рiки, близькi