Страница:
i лункi голоси.
Пантелiй Жолудь першим увiрвався в простору хату i громовим голосом
гукнув:
- Руки вгору! Давай "пушка"!
При колихливому свiтлi каганця заворушилися обiдранi i бруднi мадьяри.
Сидячи, з широко розкритими вiд несподiванки i страху очима, пiдiймали
руки вгору, дехто забився пiд лави i пiл, але нiхто не доторкнувся до
зброї, що лежала на скринi, висiла на стiнах. Партизани зразу ж озброїлись
легкими карабiнами, буковi ложа яких сяяли i переливались блiдими плямами
свiтла.
Бачачи, що в них не стрiляють i не збираються нiкуди вести, мадьяри
ожили, на перекошених жахом обличчях почали перемiщуватись запобiгливi
усмiшки.
- Рус хорош! Рус хорош! - устаючи з долiвки, швидко заговорив чорний
мадьяр.
- Самi знаємо, - резонно вiдповiв Пантелiй. - Чого ж ви, коли рус
хорош, полiзли воювати з нами?
- Рус хорош! Рус хорош! Фашист капут! Мi бесюнтеттюк о горцвот[15], -
твердив одне й те саме.
Захопивши зброю, партизани побiгли до другої хати. Недалеко пролунав
одинокий пострiл.
- Поклали якогось гарячковитого офiцера, - прислухався Пантелiй.
- А може кого з партизанiв? - запитав Дуденко.
- Нi, наша, трьохлiнiйна вдарила.
В третiй хатi знайшовся кремезний, зарослий по самi очi мадьяр, що
добре розумiв росiйську мову, i Пантелiй з ним завiв жваву розмову, а
потiм, вийнявши засмальцьованого зошита i олiвця, записав кiлька
мадьярських речень.
- Це для чого тобi? - поцiкавився Слюсар.
- Як для чого? В партизанськiм господарствi не здасться, думаєш? Ще,
може, ми з тобою таких мадьярiв розiграємо, прямо наче в кiно. Ти ще не
знаєш мене! То як буде: "iдiть прямо цiєю дорогою"? - звернувся до
високого мадьяра i швидко записав вiдповiдь: - "Менєм едьенешен езен оз
утон".
- Чортiв Пантелiй! - захоплено прошепотiв Дуденко.
- Сякий-такий Пантелiй, а все-таки веселiй. Ти б от рому роздобув, поки
я поговорю про всякi дiла,
- Товариш партизан, - нiяково водячи жагучими чорними очима, звернувся
оброслий мадьяр до Пантелiя. - Ви нас... ви нас не...
- I не, i нi - не бiйся. Повертайтеся до себе, берiть за карк чи за шию
свого Хортi i всяких хортiв. Ти хто? Робiтник, селянин?
- Селянин... Желлир[16]. Погнали на вiйну. Життя зашморгнули, - чорнi
очi мадьяра затуманились.
- А ви зашморгнiть тим шиї, кому треба. Не сподiвайтесь на готовеньке.
Ех, несвiдомi ви! В нашого колгоспника треба повчитися. Знаєш, шо таке
колгоспник?
- Колгозiшта!.. Знаю, знаю, - весело закивав головою мадьяр.
В хату вбiг розчервонiлий Янчик Димницький.
- Брати-слов'яни, збирайтеся на майдан!.. А до нас пристав мадьяр Янош
Балог. Комунiст. Чотири роки у в'язницi сидiв. Каже: буду партизанити,
поки Венгрiя не стане вiльною.
- Подружимо з ним, - твердо вирiшив Пантелiй Жолудь i пiдкреслено сунув
зошит у кишеню, потiм однiєю рукою притиснув до себе Димницького i загудiв
над його вухом: - Янчику-Подолянчику, поплинь, поплинь по Дунайчику.
- Пливемо на повний хiд, - задиркувато вiдповiв Димницький.
- А правда, хороша ланка виходить: Iван Василенко, Янчик Димницький,
Янош Балог...
- Ланка дружби, Пантелiю. - Тiсно притулившись один до одного, вони
виходять з хати.
Мадьяри проводять їх довгими здивованими поглядами. На свiтанку
добрались до лiсу. їдучи на своєму веселому Шпачку, Пантелiй надокучав
Дуденковi:
- Що ти за поет, коли навiть вiршика не склав про наш напад. Був би я
поетом... Нi, Кириле, не пурхала бiля тебе муза. Справжнi поети на ходу
вiршi пишуть. Доведи, що ти творець.
- Слухай, - усмiхнувся Дуденко i почав декламувати:
На Шпаковi сам не свiй
Iде Жолудь Пантелiй:
Без горiлки i без рому
Повертається додому.
А коли б...
- Досить, досить! Генiя зразу видко, а розв'язку вiрша й я без "коли б"
знаю... Не подобається вона менi...
Пiсля пiдрахунку виявилося, що в мадьярiв було забрано бiля двохсот
гвинтiвок i карабiнiв, та вiсiмнадцять пiстолетiв. А набоїв було обмаль.
Горицвiт наказав озброїти усiх дiвчат-партизанок легкими мадьярськими
карабiнами.
XI
Старiсть не красить людини. Тяжко змiнилася останнiм часом баба Орина:
зовсiм занедужала, поменшала, в землю вросла, та роботи не кидала. Ще
восени почала скаржитися Софiї:
- Ноги обважнiли, дочко, не слухають. Вiдходили своє - вiдпочинку
просять... Ти менi квасолю пiднеси - буду теребити, або соняшник почухраю.
- Нащо воно вам? Я й сама з дiтьми все пороблю.
- Нi, дочко. Коли щось робиш, воно i на душi легше стає, не так про
горе думається. З одними думками тепер не сила оставатися менi. Подумаєш
про недавнє життя-щастя, а на теперiшнє лихо звернеш, то й остання кров
замерзає усерединi. Робота втiшає чоловiка. Не можна нам попустому жити...
Коли б це так умерти, щоб ти iз дiлом впоралася i мене затепла поховала.
- Чого ви про таке говорите? Страшно менi. Живiть, бабо.
- Нема чого стращатися. Вiдколи свiт та сонце стоять люди вмирають.
Смерть вiстi не дає тiльки молодим, а я її вже за плечима чую... Страшно
тiльки не совiсному вмирати в старi лiта.
Зима була морозна i забитна. Тим-то за всю холоднечу Орина навiть
словом не обмовилась про смерть. А коли пригрiло весняне сонце, коли
одного разу вбiгла до хати закосичена пролiсками Катерина, баба, дивлячись
на те обвiтрене пахуче дитинство, пригорнула внучку до себе, вийняла з
коси одну голубеньку квiтку, зiтхнула i знову, пiзнiше, заговорила з
Софiєю про дальню дорогу.
- Хоч би ще раз перед смертю нашого Григорiя побачити. Знидiла ти,
дочко, без нього, i менi тяжко. Все у снах його маленьким бачу. Живий,
виходить. Тiльки де вiн теперечки по свiтi ходить? Хоч би слово, пiвслова
через когось передав...
I пiд цей тихий, одноманiтно розсудливий голос на вiї молодицi
наверталися сльози, пропiкали гарячi змарнiлi щоки. I знову виринав перед
очима Григорiй i зникав, як зникає утлий човен на потемнiлiй розбурханiй
рiчцi. А iнодi навiть у болючiй думцi не могла дотягнутися до образу
чоловiка, побачити його. Зi страхом помiчала, що в дорогих рисах, в отiй
далекiй далечинi з'являлося щось нове, тривожне i нерозгадане. Тому
поспiшала до фотографiй. Але й вони, вицвiтаючи, з часом почали повiвати
якоюсь дивною застиглiстю чи то холодком. Бо у серцi молодицi всi риси
чоловiка були незмiрно кращими, дорожчими, живими.
- Не треба плакати, дочко... або поплач, поплач. Воно, дивись, легше
стане. Не раз i менi за своїм плакати приходилося, коли .з бурлаками ходив
на тi заробiтки. Мозолем i кривавицею кожна копiйка обкипала. Сироти ми
обоє були. А тепер при живому батьковi дiти сиротами стають... От чує моя.
душа, що скоро Григорiй або сам заскочить, або небезпремiнно обiзветься.
I справдi, через кiлька днiв, надвечiр, коли Софiя повернулася з нової
панщини, зайшла почорнiла, висушена жiнка в благенькому вбраннi. Її
змарнiлий вид туго стягнула шершава, у вiтряних лишаях шкура, а червонi,
втомленi очi горiли, як двi рани. Привiталась i тихим голосом попросила
води. Але зiр у жiнки був такий голодний, що Софiя зразу догадалась: не
води хотiлося мандрiвницi. Нагодувала жiнку, розговорились, i та подала їй
невеличкого листа.
Мало не умлiла Софiя i, схопивши обома руками задавнений, пройнятий
дощами i потом папiр, вибiгла на подвiр'я, щоб на самотi прочитати той
трикутничок. Забула про все. Неначе увесь свiт нахилився над нею,
приголубив теплою рукою, прояснив затуманенi очi.
- Григорiю мiй! Грицю! - покликала до себе чоловiка, нiби вiн мiг її
почути, i притулила до грудей дорогi слова. А великi мовчазнi сльози тихо
капали на босi смаглявi ноги, на молоду траву i входили у весняну землю.
Кiлька краплин так засвiтилися в зiллi, що сама Софiя подумала б - роса
мерехтить.
Прибiгла Катерина i з острахом прикипiла до землi невдалiк плоту,
дивлячись на матiр.
"Тата вбито!" - аж вросла в землю в нiмiй скорботi. Але коли мати
пiдвела на неї очi, з радiсним криком кинулась до неї:
- Мамо, тато листа передав?.. Передав?
- Передав, дитино. I тебе згадує, цiлує. Прочитай, дочко, - подала
Софiя нагрiтого серцем листа.
А невiдома жiнка поспiшала. Дуже поспiшала. Софiя ледве встигла
написати кiлька слiв, щоб вони хтозна через якi руки попали до чоловiка.
"Дорогий Григорiю! Змучились ми. i скучили за тобою. Менi здається, що
я вже тебе цiле життя не бачила Дiти виросли, витягнулись без тебе i все
чекають свого тата. Люба говорить: "Прийде мiй тато, вiзьме мене на руки i
високо-високо, аж до самого неба пiдiйме". А до мене на руки не йде. Баба
Орина дуже постарiлись i хотiли б ще хоч раз побачити тебе. I всi ми тебе
виглядаємо кожного дня, Григорiю, i кожної ночi. Усi ми до самої землi
кланяємося тобi. Спасибi, що не забув нас, а ми тебе до кiнця вiку не
забудемо. Iще передаємо наш низький поклiн партизанам, що ходять з тобою в
бої. Ми всi хочемо, щоб вони дожили до того дня, коли стрiнуться зi своїми
сiм'ями, дiтьми. Твоя вiрна жона Софiя".
Невiдома жiнка уважно прочитала листа i сказала Софiї закреслити
останнi рядки, де згадувалося про партизанiв. На нiме запитання пояснила:
- Може десь у чорнi лапища попаду.
- Партизанка ви?
- Партизанка, - i вперше за весь час усмiхнулася.
- Я вам якусь одежину попошукаю, переодягнетесь, - кинулась Софiя до
скринi.
- Не треба, - рухом руки хотiла зупинити її партизанка, - не зобижайте
себе.
- А це й не моє.
- Чиє ж? - здивувалася.
- Людське.
- Склад у вас, чи як? - недовiрливо пiдвела брови.
- Який там склад... Я входжу в групу сприяння партизанам. Допомагаємо
чим можемо нашим оборонцям, - тихо вiдповiла Софiя i подала свiй найкращий
одяг.
- Хто ж керує вами?
- Пiдпiльна парторганiзацiя.
- Листiвки на телеграфних стовпах - це ваша робота?
- Наша, - Софiя пiдiйшла до печi, бiля якої лежали в'язочки соснової
дранки, вийняла одну пахучу платiвку i подала партизанцi: - Це теж нашi
листiвки.
- Винахiд! - весело засмiялася жiнка, прочитавши на дранцi повiдомлення
Радiнформбюро.
- На ярмарку їх легше розповсюджувати, анiж звичайнi листiвки.
- А от одяг, здається, свiй даєте?
- Свiй, - призналася Софiя. - Збираємо бiльше для чоловiкiв. Не
зобидьте мене - вiзьмiть.
Вони тепло, мов подруги, попрощалися, i партизанка пiшла городами в
темну весняну нiч.
- Не дочекаюсь я Григорiя, - з жалем сказала другого дня Орина. - Коли
б мав скоро прийти, не подавав би звiстки.
- Може й дiждетеся, - вiдповiла Софiя, хтозна в який раз перечитуючи
листа.
- Нi, дочко, не судьба менi. Оце поклади в скриню, щоб напохватi було.
- Що це?
- Моє вбрання. Останнє, - i дiловито, спокiйно подала тугий вузлик, де
лежали намiтка, чорне плаття, бiла хустина, чорнi носки i невелика
подушка.
Тiльки тепер Софiя з острахом поглянула на Орину, почуваючи, як смерть
наближається до їхньої хати.
За цi днi, пильно придивляючись до баби, помiчала, як та мiнилася i на
очах прощалася зi свiтом: послухали i аж посинiли руки та ноги;
закруглилися, глибоко запали i стали неначе прозорiшими очi, а на обличчi
з'явився темний рум'янець.
- Ще кiлька день залишилося їй до смертi, - пошепки якось сказала
сусiдка i похитала головою. Та не довелося Оринi померти своєю смертю.
ХII
Розкидавши ручки, бiля Югини лежала Ольга, на другому лiжку горiлиць
спав Андрiй. I чомусь Докiї здалося, що хата пахне болотяними травами,
прокислою водяною iржею. Що за причина? Ще раз вдихнула повiтря. В сухiй
настiй василькiв вплiтався вогкий дух кiнської м'яти i прiсний недобрий
присмак багновища.
Своя хата вже не радує, а лякає її. Таке життя настало... Коли ж цьому
край буде? Усе добре одвернулося од людей, i тiльки горе суше мозок,
розриває на шматки серце, в'ялить до самої костi напрацьоване тiло.
То перше вона йшла на поле, наче на весiлля. Отой шматок блакитного
неба, затканий сонячною пряжею, отой споконвiчний широкий шлях, отi
пшеницi, що обважнiлим колосом солодко пощiпували їй руки, отi три ставки,
нащетиненi високими стрiлами очерету, отi веселi гордi люди - велика рiдня
її, - все кожного разу здавалося новим, радувало око i душу. А тепер сама
земля вiє кладовищем. Куди не пiдеш - тiльки розмови про людське
безталання. Тужать похиленi осиротiлi оселi, горюють молодi вдови,
попiдвiконню ходять сироти-дiти.
Сама земля плаче...
З дивовижною яскравiстю бачила засмученi обличчя рiднi, сусiдiв,
знайомих i здригнулась, згадуючи, як перелякалася тої осенi в лiсi. У
недiлю пiшла по гриби. Погожий осiннiй ранок снував на стернях
срiбнорожевi нитки павутиння, нанизавши на них переливчастi дрiбнi зерна
роси. Парували, неначе закипали, мiднi чашi розлогих дубiв, i сумовито
оголялися на смерть переляканi, трепетнi осики. Через дорогу в лiску
заворкотав дикий голуб. I враз далеко-далеко, мабуть аж на шосе,
прогуркотiв вибух.
- Оце добре! - зрадiла i зразу ж острахом пройнялася: а може Дмитро
порядкував зi своїми хлопцями. Що, як ловлять його?
I, болiючи серцем, заплющила очi, прислухаючись до кожного шереху.
Спокiйно в прогрiтому сонцем i пахощами грибiв осiнньому лiсi. Тихо
падають з дерев на землю золотi дукати. На дичцi застукав дятел i
штопором, донизу, почав писати чiпкими ногами круги по замшiлiй корi.
Великий гриб, наче брунатний картуз, притулився до потрiсканого стемнiлого
срiбла старої берези. Докiя потягнула його за корiнець до себе, i
податлива м'яка земля пiднялася вгору, оголюючи бiлу сiтчатку грибницi.
Колись вона тiльки дорiкнула б собi в думцi, що так необережно розкрила
грибницю. А тепер примхливе плетиво знову нагадало смерть, намiтку в
домовинi, i, сидячи навпочiпки бiля кореневища, довго не могла
заспокоїтись, перебираючи в головi печалi останнiх мiсяцiв.
Тупiт копит вивiв її з задуми. Навмання, припадаючи до шиї коня, лiсом
скакав Андрiй. Русявий чуб вибився з-пiд картуза, а допитливi очi гостро
нишпорили навкруги. Ось вiн побачив її, одначе хоче їхати далi, та вона
гукає внука до себе.
- Андрiю, Андрiю!
Хлопець неохоче повертає коня i пiд'їжджає до неї.
- Що ви, бабо, гриби збираєте? Назбирали вже? - з перебiльшеною
цiкавiстю питає хлопець. Обличчя його заляпане згустками болота, штани
мокрi, покритi iржею i зеленими, краплинами жабуриння. Чорнi виразнi очi
натомленi, а кiнь важко зводить запiтнiлими боками.
- Ти де був? Чому такий заляпаний?
- Де був?.. Кiнь розпутався вночi i аж на болотi знайшов його... Так де
ж вашi гриби? - збиває Андрiй її з пуття.
Вона вже не сумнiвається, що хлопець хитрує, i докiрливо дивиться на
нього.
- Їй-богу, бабо, на болотi знайшов коня. Замерз, що й досi не можу
нагрiтися. Поїду додому.
I це "їй-богу" - бо хлопець нiколи не божився - ще бiльше непокоїть її.
Вона пiдходить впритул до коня i пильно вдивляється в очi дитинi. Андрiй
спочатку намагався заховатися од її допитливого погляду, а потiм насупився
i рiзко спiдлоба вперся очима в неї. Так само, як i в Дмитра, затрiпотiли
крила трохи навислого, з горбинкою носа, а губи стиснулись в один тонкий
пружок.
I, вона знає, вже бiльше нiчого питати Андрiя: обценьками не вирвеш
зайвого слова. Таким був її Тимофiй, таким був Дмитро, таким i внук
вдався.
А Андрiй рiзко дивиться, насторожений, як птах перед польотом, i рiшуча
впертiсть аж набухає в кожному його русi.
- Їдь додому, дитино, переодягнися, спочинь трохи.
- Добре, бабо! - раптом веселiє хлопець, в очах проскакують свiтлi
iскорки. - На Рокотовщину iдiть. Там грибiв!.. - вiн риссю виїжджає на
просiку, затiнену узорчастим обважнiлим склепiнням осiннього лiсу...
* * *
Вiтер недбало розiрвав хмару, i в димчастому просвiтку поплив
повновидий мiсяць. Жовте промiння процiдилося в хату i освiтило блiде
обличчя Андрiя. Рiвно дихаючи, лежав хлопець на лiжку, накритий
батькiвським пiджаком. Довгасте обличчя з затiненими очними впадинами було
гордовитим, впертим, i тiльки рожевий пелюсток нижньої губи, вiдкриваючи
лiнiю зубiв, зм'якшував не по-дитячому суворий вираз.
Роде, мiй роде, що нам робити в цьому жорстокому свiтi? Куди з вами
подiтися, дрiбнi дiти, де порятунку та захисту шукати? То втiшалася вами,
як самим сонцем, а тепер пiдтинає життя проклятий фашист, пiдтинає, мов
сокира дерево. Хiба ж так думалось жити?.. Усi вчителi не могли
нахвалитись її онуками. Та й сама бачила: до чого не вiзьмуться, все до
ладу доведуть... Коли б нашi повернулися, коли б розiйшлися цi поганськi
хмари, як туман по долинi...
В уявi пропливало мiсиво постатей чужинських, огидливих потвор i
виразно чула, як отi кованi чоботи не в землю - в її груди в'їдались.
Тяжко горювала вдова, та треба ж було пiдтримувати Югину, внучат,
тому-то й бадьорилась на людях, затискуючи всi печалi.
Краще накрила пiджаком Андрiя i, коли вiдступала назад, ненароком
торкнулася рукою бильця лiжка. Мокра одiж обпекла їй пальцi. На
викручених, ще не просохлих штанах Андрiя ряснiли волокнистi нитки
водоростей.
- Де той поганий хлопчисько завжди так забрьохкається? Запитай - знову
пеню на коня зверне. Сочити за тобою треба, потайний, весь у батька пiшов.
I справдi, хто його по тих болотах мордує? Неспроста часто пропадає кудись
хлопець.
Пiшла в другу хату, лягла на лiжко, та заснути не могла. I печаль, i
думи, i спомини обступили її, як хмари отого мiсяця, розширили серце, i не
спалось вдовi, як не спиться перед горем людським.
Знову пiдвелася з постелi, вийшла на вулицю. Бруднi хмари лахмiттям
затягнули небо, заховали мiсяць i своїм обвислим ганчiр'ям хилились долi,
наче хотiли привалити мовчазну землю. Холодною од роси стежкою попрямувала
в садок У темрявi свiтили напiврозквiтлим суцвiттям яблунi, бiля плотiв
одцвiтали вишнi, рясно покривши пелюстками вогку землю...
Якi то були весни перше? Кожна грудочка спiвала в її руках чи пiд
ногою, як жайворонок. Дорогим убранням красувалося село, наче наречена, а
дiвоча пiсня од свiту i до свiту не влягалася на спочинок. А тепер тої
пiснi тiльки й почула, коли дiвчат у неволю гнали. Саме небо плакало,
чуючи ту пiсню... Коли вже полегкiсть настане? Хоч би ти, сину, прийшов,
своєю рукою потiшив стару матiр, приголубив дiтей...
I ниє серце вдовине, болить, як перед горем людським.
Вулицею чути чиїсь обережнi кроки, i вона, крадучись, пiдходить до
крайньої яблонi. Висока постать зупиняється на мить бiля її ворiт i зразу
ж, злодiйкувато горблячись, прямує далi.
"Лiфер Созоненко, - пiзнає i проводить очима ненависну тiнь. - Чого
вiн?"
Докiя безшумно виходить на вулицю i зупиняється бiля плоту. На воротах
бачить накреслений крейдою невеликий хрест.
"Намiтив проклятий", - i хапається руками за плiт, боячись, щоб не
впасти од нестримного болю всерединi. Потiм сторожко прямує вулицями,
придивляючись, чи нема ще де помiтки. Такий самий хрест бачить на воротах
Карпця i тихо стукає у раму. Згодом у вiкнi з'являється постать, вся у
бiлому, довго дивиться на Докiю i зрештою вiдчиняє сiнешнi дверi.
- Це ви, Докiє Петрiвно? - дивується Василь Карпець. - Що вас принесло?
Чи не Дмитро щось доручив?
- Нi, Василю. Лиха година мiтить нас...
- Тiкати треба, скорiше тiкати. Бiжiть за своїми, - спiшить до хати
Василь, вислухавши стару. - Уже свiтати ж починає...
* * *
Тiльки почало розвиднятися, як вiтер донiс з Великого шляху притишений
рев машин.
Андрiй прожогом кинувся до клунi, винiс драбину i полiз на стрiху.
М'яка сизувато-молочна синь весняного свiтанку опускалась на зеленi поля,
на високу могилу. За селом, як вартовi, стояли непорушне чорнi безлистi
дуби. Машини зупинилися на царинi, з них повискакували дрiбнi темнi
постатi i почали, обабiч од шляху, розсипатись полем i долинкою, охоплюючи
дугою село.
Не злiз, а скотився з драбини хлопець.
- Мамо! Бабо! Тiкаймо в лiс! Зараз же тiкаймо! - вскочив у хату i почав
будити Ольгу.
- Ти чого? - спросоння скривилась i незадоволено трiпнула рукою
дiвчинка.
- Гестапо їде! Збирайсь!
I дiвчинка, зразу ж широко розплющивши очi, зiскочила з лiжка, швидко
закружляла по долiвцi, не попадаючи руками в рукава.
- Клунки покиньте! Нiчого не берiть, тiльки чоботи та сачки. Прямо
через поле - в лiс. I на болота. Я вас наздожену! - порядкував Андрiй.
- Куди ж ти? - запитала Югина, наспiх запинаючись хусткою.
- Сповiщу людей, щоб тiкали.
"Сину мiй, кровинка моя". - болiсно стиснулося серце в матерi.
- Оберiгайся ж, Андрiю. Не буде тебе...
- Знаю, знаю, мамо! - нетерпляче махнув рукою. - Не барiться! Городами
бiжiть, - схопився за гриву, вскочив на коня i вилетiв на шлях, тiльки
курява закрутилась позаду.
"Сину мiй, кровинка моя", - на мить застигла мати серед подвiр'я,
притуляючи заломленi руки до грудей i впираючись пiдборiддям у сплетенi
пальцi.
На очi навернулися сльози. I тепер через сина вона краще пiзнавала
Дмитра, i не було їй в свiтi дорожчої людини, що так несподiвано колись
затьмарила хмурою впертiстю дiвочу радiсть.
А курява пiдiймалась i застеляла шлях. Стихало курликання копит, i
влягався пил. I нiкого, нiкого на свiтанковому шляху.
"Сину мiй, кровинка моя", - тремтить серце, як росина на скошеному
стеблi, а очi дивляться в далечiнь, хочуть побачити, розгадати майбутнє,
зустрiти на шляху Дмитра з Андрiєм, мовчазних, поважних, як перше колись
iз поля повертались.
Та нiмує шлях.
- Ходiмо, дочко моя, - Докiя торкнулася рукою її плеча.
- Ходiмо, мамо, - неначе прокидаючись зi сну, промовила. I то "мамо"
було так сказано, що аж стрепенулась Докiя, Зрозумiла, що робиться на
серцi Югини, заспокоїла її:
- Нiчого, дочко. Перетерпимо. Не раз нагорюємось, наплачемось, а
перетерпимо, дiтей збережемо. А потiм так заживемо! На руках Дмитро
носитиме тебе. Спом'янеш моє слово. Та й пiшли, доню.
Мовчки минули шлях i, вже спускаючись в долину, оглянулись назад.
Пишною бiлою хвилею пiдiймався їх сад, зеленими вогниками
перехитувались пiд хмарами тополi, iз вишнякiв червоно блиснули шибки хати
та й погасли. Стежками, поза городами, з клуночками, вузликами в руках
поспiшали до лiсу поодинцi i невеликими гуртками чоловiки та жiнки. Десь
окрай села скреготнув чергою автомат, на мить плеснув жiночий крик i
обiрвався. Зупинилась Югина i знову прискорила ходу.
Iз лiсу пiшли на болота в непролазнi заростi вiльшини i верболозу.
Несказанною блакиттю грала в зелених берегах вода; дурманячи голову, мiцно
пахла кiнська м'ята, татарське зiлля, а над болотом тужили чорнi бiлогрудi
луговi чайки.
"Чиї ви? Чиї ви?" - горюючи, запитували вони утiкачiв, i Югинi
здавалось, що птиця питає про її дiтей.
"Отця i неньки", - вiдповiла в думцi, пригинаючи i вминаючи на
невеликому пагорбi верболiз, щоб можна було прилягти у схованцi.
"Де ж тепер Андрiй?" - знову прокинулась тривога, i кожної хвилини
пiдводила молодицю з кущiв.
Коли Андрiй ускочив у двiр Бондаря, на другому кiнцi вулицi вже
з'явилися фашисти.
- Рятуйтесь, дiду! Гестапо! - гукнув хлопець i галопом виїхав з
подвiр'я.
- Ти куди, чортове насiння? - гукнув Сафрон Варчук, коли хлопець
вилетiв на майдан.
- За вашою смертю спiшу! - злiсно закусив уста, пiдганяючи коня нагаєм.
- За моєю смертю, щеня!? - Але поки Сафрон зривав з плеча гвинтiвку,
хлопець уже був далеко вiд нього.
- Брешеш, не втечеш. Iч, погань проклята. Не вирвеш з корiнням -
хвильки спокiйно не проживеш. - Андрiй уже зник у другiй вулицi, а Сафрон
попрямував до школи. Досадно було на райуправу: подаєш тi списки, а
забирають людей мало... "Чи нема там їхньої руки? Самi, сукини сини,
розведуть партизанiв. Насилу-насилу домiгся, щоб тепер прочистили село...
Видать, не сподiвався Бондар такого. Утiк би давно. Хитро я обтяпав
дiльце, - i мимохiть подумав про майно людей, якi мали сьогоднi
розпрощатися зi свiтом. - Хоч би Лiфер з Митрофаном не почали ранiш
порядкувати... Послати б їх кудись з якимось дорученням... - В хвилюючi
думки неприємною згадкою вплелися слова Андрiя. - Iч, щеня. Ще мамине
молоко на губах не обсохло, а вiн за чиєюсь смертю їде. На той свiт поїдеш
з сукою, що виплодила таке добро". Пересмикнувся од злостi Сафрон i не
помiчає, що прямує на гестапiвцiв, якi ведуть Iвана Тимофiйовича. Плачучи,
позаду iде Марiйка.
- Сафроне Андрiйовичу, за що така напасть на нас? Заступiться, Сафроне
Андрiйовичу, - благаючи, ловить за руки Варчука.
- Нехай вашi бiльшовики заступляться за вас, - зло перекошує обличчя,
висмикуючи руки з чорних, чiпких пальцiв Бондарихи.
- I заступляться. Ти ж, Iудо, як скажена собака, у безвiсть пiдеш
Марiйко, не згинайся перед мокрицею. Чуєш! Вiн твоїх нiг не годен
цiлувати. - Iван Тимофiйович, накульгуючи, з презирством i ненавистю
дивиться на чорне носате обличчя Варчука i прямує курною вулицею до своєї
смертi.
Та його слова не можуть заспокоїти дружину, - наче причинною стала.
Округлились очi, наповненi сльозами i мукою. Вона знову кидається до
Варчука, i той довго не може вирватися з її рук. Потiм Марiйка бiгцем
наздоганяє, гестапiвцiв, плачучи, поривається до Iвана.
Зашкваркотiла чужа мова, i вся середина загудiла у жiнки, коли на її
спинi загупали приклади.
Вiдкинулась жiнка назад. А iз рота вперед вдарила цiвка кровi,
зачервонила зуби й уста.
Схлипуючи, Марiйка рукою тягнеться до комiра, розриває петельки i
опускає руку до висохлих землистих грудей.
Що це iз нею? Невже це не сон? Невже не сон?.. Ось прокинеться i знову
побачить себе на подвiр'ї зi своїм Iваном, побачить Югину, Дмитра,
внучат... А всерединi щось кипить, забиває болючий подих. Рукавом обтирає
губи i раптом скрикує, побачивши на полотнi смугу запеченої кровi.
Похитуючись, скривавлена, з розплетеними косами, бiжить за чоловiком.
Темнiє в очах, чи то проклятi шинелi затемнили увесь свiт? Краєчком ока
помiчає, що гестапiвцi женуть Софiю Шевчик. За материну спiдницю вчепилася
меншенька дочка, а старша йде, нахиливши голову, затiнена чорною терновою
хусткою.
Куди ж дiтей ведуть?.. Дiти мої дрiбненькi, пальчики рiднi... Де ж
Югина, Ольга?.. Андрiй конем поїхав...
Сива голова Iвана гойднулась бiля повороту... А куди ж тебе ведуть, мiй
муже?
Вона простягає руки до чоловiка, скривавленi i чорнi. Чиїсь чужi
округлi очi впиваються в Марiйку, над нею майнула тiнь, тупий бiль
вiдкидає жiнку до плота. Бондариха падає горiлиць на курну дорогу, ловлячи
до болю розширеним зором високе, недосяжне небо...
Село зганяли на площу бiля школи, Мовчазнi, похмурi хлiбороби,
заплаканi жiнки так iшли на той майдан, неначе земля мала запастись пiд
Пантелiй Жолудь першим увiрвався в простору хату i громовим голосом
гукнув:
- Руки вгору! Давай "пушка"!
При колихливому свiтлi каганця заворушилися обiдранi i бруднi мадьяри.
Сидячи, з широко розкритими вiд несподiванки i страху очима, пiдiймали
руки вгору, дехто забився пiд лави i пiл, але нiхто не доторкнувся до
зброї, що лежала на скринi, висiла на стiнах. Партизани зразу ж озброїлись
легкими карабiнами, буковi ложа яких сяяли i переливались блiдими плямами
свiтла.
Бачачи, що в них не стрiляють i не збираються нiкуди вести, мадьяри
ожили, на перекошених жахом обличчях почали перемiщуватись запобiгливi
усмiшки.
- Рус хорош! Рус хорош! - устаючи з долiвки, швидко заговорив чорний
мадьяр.
- Самi знаємо, - резонно вiдповiв Пантелiй. - Чого ж ви, коли рус
хорош, полiзли воювати з нами?
- Рус хорош! Рус хорош! Фашист капут! Мi бесюнтеттюк о горцвот[15], -
твердив одне й те саме.
Захопивши зброю, партизани побiгли до другої хати. Недалеко пролунав
одинокий пострiл.
- Поклали якогось гарячковитого офiцера, - прислухався Пантелiй.
- А може кого з партизанiв? - запитав Дуденко.
- Нi, наша, трьохлiнiйна вдарила.
В третiй хатi знайшовся кремезний, зарослий по самi очi мадьяр, що
добре розумiв росiйську мову, i Пантелiй з ним завiв жваву розмову, а
потiм, вийнявши засмальцьованого зошита i олiвця, записав кiлька
мадьярських речень.
- Це для чого тобi? - поцiкавився Слюсар.
- Як для чого? В партизанськiм господарствi не здасться, думаєш? Ще,
може, ми з тобою таких мадьярiв розiграємо, прямо наче в кiно. Ти ще не
знаєш мене! То як буде: "iдiть прямо цiєю дорогою"? - звернувся до
високого мадьяра i швидко записав вiдповiдь: - "Менєм едьенешен езен оз
утон".
- Чортiв Пантелiй! - захоплено прошепотiв Дуденко.
- Сякий-такий Пантелiй, а все-таки веселiй. Ти б от рому роздобув, поки
я поговорю про всякi дiла,
- Товариш партизан, - нiяково водячи жагучими чорними очима, звернувся
оброслий мадьяр до Пантелiя. - Ви нас... ви нас не...
- I не, i нi - не бiйся. Повертайтеся до себе, берiть за карк чи за шию
свого Хортi i всяких хортiв. Ти хто? Робiтник, селянин?
- Селянин... Желлир[16]. Погнали на вiйну. Життя зашморгнули, - чорнi
очi мадьяра затуманились.
- А ви зашморгнiть тим шиї, кому треба. Не сподiвайтесь на готовеньке.
Ех, несвiдомi ви! В нашого колгоспника треба повчитися. Знаєш, шо таке
колгоспник?
- Колгозiшта!.. Знаю, знаю, - весело закивав головою мадьяр.
В хату вбiг розчервонiлий Янчик Димницький.
- Брати-слов'яни, збирайтеся на майдан!.. А до нас пристав мадьяр Янош
Балог. Комунiст. Чотири роки у в'язницi сидiв. Каже: буду партизанити,
поки Венгрiя не стане вiльною.
- Подружимо з ним, - твердо вирiшив Пантелiй Жолудь i пiдкреслено сунув
зошит у кишеню, потiм однiєю рукою притиснув до себе Димницького i загудiв
над його вухом: - Янчику-Подолянчику, поплинь, поплинь по Дунайчику.
- Пливемо на повний хiд, - задиркувато вiдповiв Димницький.
- А правда, хороша ланка виходить: Iван Василенко, Янчик Димницький,
Янош Балог...
- Ланка дружби, Пантелiю. - Тiсно притулившись один до одного, вони
виходять з хати.
Мадьяри проводять їх довгими здивованими поглядами. На свiтанку
добрались до лiсу. їдучи на своєму веселому Шпачку, Пантелiй надокучав
Дуденковi:
- Що ти за поет, коли навiть вiршика не склав про наш напад. Був би я
поетом... Нi, Кириле, не пурхала бiля тебе муза. Справжнi поети на ходу
вiршi пишуть. Доведи, що ти творець.
- Слухай, - усмiхнувся Дуденко i почав декламувати:
На Шпаковi сам не свiй
Iде Жолудь Пантелiй:
Без горiлки i без рому
Повертається додому.
А коли б...
- Досить, досить! Генiя зразу видко, а розв'язку вiрша й я без "коли б"
знаю... Не подобається вона менi...
Пiсля пiдрахунку виявилося, що в мадьярiв було забрано бiля двохсот
гвинтiвок i карабiнiв, та вiсiмнадцять пiстолетiв. А набоїв було обмаль.
Горицвiт наказав озброїти усiх дiвчат-партизанок легкими мадьярськими
карабiнами.
XI
Старiсть не красить людини. Тяжко змiнилася останнiм часом баба Орина:
зовсiм занедужала, поменшала, в землю вросла, та роботи не кидала. Ще
восени почала скаржитися Софiї:
- Ноги обважнiли, дочко, не слухають. Вiдходили своє - вiдпочинку
просять... Ти менi квасолю пiднеси - буду теребити, або соняшник почухраю.
- Нащо воно вам? Я й сама з дiтьми все пороблю.
- Нi, дочко. Коли щось робиш, воно i на душi легше стає, не так про
горе думається. З одними думками тепер не сила оставатися менi. Подумаєш
про недавнє життя-щастя, а на теперiшнє лихо звернеш, то й остання кров
замерзає усерединi. Робота втiшає чоловiка. Не можна нам попустому жити...
Коли б це так умерти, щоб ти iз дiлом впоралася i мене затепла поховала.
- Чого ви про таке говорите? Страшно менi. Живiть, бабо.
- Нема чого стращатися. Вiдколи свiт та сонце стоять люди вмирають.
Смерть вiстi не дає тiльки молодим, а я її вже за плечима чую... Страшно
тiльки не совiсному вмирати в старi лiта.
Зима була морозна i забитна. Тим-то за всю холоднечу Орина навiть
словом не обмовилась про смерть. А коли пригрiло весняне сонце, коли
одного разу вбiгла до хати закосичена пролiсками Катерина, баба, дивлячись
на те обвiтрене пахуче дитинство, пригорнула внучку до себе, вийняла з
коси одну голубеньку квiтку, зiтхнула i знову, пiзнiше, заговорила з
Софiєю про дальню дорогу.
- Хоч би ще раз перед смертю нашого Григорiя побачити. Знидiла ти,
дочко, без нього, i менi тяжко. Все у снах його маленьким бачу. Живий,
виходить. Тiльки де вiн теперечки по свiтi ходить? Хоч би слово, пiвслова
через когось передав...
I пiд цей тихий, одноманiтно розсудливий голос на вiї молодицi
наверталися сльози, пропiкали гарячi змарнiлi щоки. I знову виринав перед
очима Григорiй i зникав, як зникає утлий човен на потемнiлiй розбурханiй
рiчцi. А iнодi навiть у болючiй думцi не могла дотягнутися до образу
чоловiка, побачити його. Зi страхом помiчала, що в дорогих рисах, в отiй
далекiй далечинi з'являлося щось нове, тривожне i нерозгадане. Тому
поспiшала до фотографiй. Але й вони, вицвiтаючи, з часом почали повiвати
якоюсь дивною застиглiстю чи то холодком. Бо у серцi молодицi всi риси
чоловiка були незмiрно кращими, дорожчими, живими.
- Не треба плакати, дочко... або поплач, поплач. Воно, дивись, легше
стане. Не раз i менi за своїм плакати приходилося, коли .з бурлаками ходив
на тi заробiтки. Мозолем i кривавицею кожна копiйка обкипала. Сироти ми
обоє були. А тепер при живому батьковi дiти сиротами стають... От чує моя.
душа, що скоро Григорiй або сам заскочить, або небезпремiнно обiзветься.
I справдi, через кiлька днiв, надвечiр, коли Софiя повернулася з нової
панщини, зайшла почорнiла, висушена жiнка в благенькому вбраннi. Її
змарнiлий вид туго стягнула шершава, у вiтряних лишаях шкура, а червонi,
втомленi очi горiли, як двi рани. Привiталась i тихим голосом попросила
води. Але зiр у жiнки був такий голодний, що Софiя зразу догадалась: не
води хотiлося мандрiвницi. Нагодувала жiнку, розговорились, i та подала їй
невеличкого листа.
Мало не умлiла Софiя i, схопивши обома руками задавнений, пройнятий
дощами i потом папiр, вибiгла на подвiр'я, щоб на самотi прочитати той
трикутничок. Забула про все. Неначе увесь свiт нахилився над нею,
приголубив теплою рукою, прояснив затуманенi очi.
- Григорiю мiй! Грицю! - покликала до себе чоловiка, нiби вiн мiг її
почути, i притулила до грудей дорогi слова. А великi мовчазнi сльози тихо
капали на босi смаглявi ноги, на молоду траву i входили у весняну землю.
Кiлька краплин так засвiтилися в зiллi, що сама Софiя подумала б - роса
мерехтить.
Прибiгла Катерина i з острахом прикипiла до землi невдалiк плоту,
дивлячись на матiр.
"Тата вбито!" - аж вросла в землю в нiмiй скорботi. Але коли мати
пiдвела на неї очi, з радiсним криком кинулась до неї:
- Мамо, тато листа передав?.. Передав?
- Передав, дитино. I тебе згадує, цiлує. Прочитай, дочко, - подала
Софiя нагрiтого серцем листа.
А невiдома жiнка поспiшала. Дуже поспiшала. Софiя ледве встигла
написати кiлька слiв, щоб вони хтозна через якi руки попали до чоловiка.
"Дорогий Григорiю! Змучились ми. i скучили за тобою. Менi здається, що
я вже тебе цiле життя не бачила Дiти виросли, витягнулись без тебе i все
чекають свого тата. Люба говорить: "Прийде мiй тато, вiзьме мене на руки i
високо-високо, аж до самого неба пiдiйме". А до мене на руки не йде. Баба
Орина дуже постарiлись i хотiли б ще хоч раз побачити тебе. I всi ми тебе
виглядаємо кожного дня, Григорiю, i кожної ночi. Усi ми до самої землi
кланяємося тобi. Спасибi, що не забув нас, а ми тебе до кiнця вiку не
забудемо. Iще передаємо наш низький поклiн партизанам, що ходять з тобою в
бої. Ми всi хочемо, щоб вони дожили до того дня, коли стрiнуться зi своїми
сiм'ями, дiтьми. Твоя вiрна жона Софiя".
Невiдома жiнка уважно прочитала листа i сказала Софiї закреслити
останнi рядки, де згадувалося про партизанiв. На нiме запитання пояснила:
- Може десь у чорнi лапища попаду.
- Партизанка ви?
- Партизанка, - i вперше за весь час усмiхнулася.
- Я вам якусь одежину попошукаю, переодягнетесь, - кинулась Софiя до
скринi.
- Не треба, - рухом руки хотiла зупинити її партизанка, - не зобижайте
себе.
- А це й не моє.
- Чиє ж? - здивувалася.
- Людське.
- Склад у вас, чи як? - недовiрливо пiдвела брови.
- Який там склад... Я входжу в групу сприяння партизанам. Допомагаємо
чим можемо нашим оборонцям, - тихо вiдповiла Софiя i подала свiй найкращий
одяг.
- Хто ж керує вами?
- Пiдпiльна парторганiзацiя.
- Листiвки на телеграфних стовпах - це ваша робота?
- Наша, - Софiя пiдiйшла до печi, бiля якої лежали в'язочки соснової
дранки, вийняла одну пахучу платiвку i подала партизанцi: - Це теж нашi
листiвки.
- Винахiд! - весело засмiялася жiнка, прочитавши на дранцi повiдомлення
Радiнформбюро.
- На ярмарку їх легше розповсюджувати, анiж звичайнi листiвки.
- А от одяг, здається, свiй даєте?
- Свiй, - призналася Софiя. - Збираємо бiльше для чоловiкiв. Не
зобидьте мене - вiзьмiть.
Вони тепло, мов подруги, попрощалися, i партизанка пiшла городами в
темну весняну нiч.
- Не дочекаюсь я Григорiя, - з жалем сказала другого дня Орина. - Коли
б мав скоро прийти, не подавав би звiстки.
- Може й дiждетеся, - вiдповiла Софiя, хтозна в який раз перечитуючи
листа.
- Нi, дочко, не судьба менi. Оце поклади в скриню, щоб напохватi було.
- Що це?
- Моє вбрання. Останнє, - i дiловито, спокiйно подала тугий вузлик, де
лежали намiтка, чорне плаття, бiла хустина, чорнi носки i невелика
подушка.
Тiльки тепер Софiя з острахом поглянула на Орину, почуваючи, як смерть
наближається до їхньої хати.
За цi днi, пильно придивляючись до баби, помiчала, як та мiнилася i на
очах прощалася зi свiтом: послухали i аж посинiли руки та ноги;
закруглилися, глибоко запали i стали неначе прозорiшими очi, а на обличчi
з'явився темний рум'янець.
- Ще кiлька день залишилося їй до смертi, - пошепки якось сказала
сусiдка i похитала головою. Та не довелося Оринi померти своєю смертю.
ХII
Розкидавши ручки, бiля Югини лежала Ольга, на другому лiжку горiлиць
спав Андрiй. I чомусь Докiї здалося, що хата пахне болотяними травами,
прокислою водяною iржею. Що за причина? Ще раз вдихнула повiтря. В сухiй
настiй василькiв вплiтався вогкий дух кiнської м'яти i прiсний недобрий
присмак багновища.
Своя хата вже не радує, а лякає її. Таке життя настало... Коли ж цьому
край буде? Усе добре одвернулося од людей, i тiльки горе суше мозок,
розриває на шматки серце, в'ялить до самої костi напрацьоване тiло.
То перше вона йшла на поле, наче на весiлля. Отой шматок блакитного
неба, затканий сонячною пряжею, отой споконвiчний широкий шлях, отi
пшеницi, що обважнiлим колосом солодко пощiпували їй руки, отi три ставки,
нащетиненi високими стрiлами очерету, отi веселi гордi люди - велика рiдня
її, - все кожного разу здавалося новим, радувало око i душу. А тепер сама
земля вiє кладовищем. Куди не пiдеш - тiльки розмови про людське
безталання. Тужать похиленi осиротiлi оселi, горюють молодi вдови,
попiдвiконню ходять сироти-дiти.
Сама земля плаче...
З дивовижною яскравiстю бачила засмученi обличчя рiднi, сусiдiв,
знайомих i здригнулась, згадуючи, як перелякалася тої осенi в лiсi. У
недiлю пiшла по гриби. Погожий осiннiй ранок снував на стернях
срiбнорожевi нитки павутиння, нанизавши на них переливчастi дрiбнi зерна
роси. Парували, неначе закипали, мiднi чашi розлогих дубiв, i сумовито
оголялися на смерть переляканi, трепетнi осики. Через дорогу в лiску
заворкотав дикий голуб. I враз далеко-далеко, мабуть аж на шосе,
прогуркотiв вибух.
- Оце добре! - зрадiла i зразу ж острахом пройнялася: а може Дмитро
порядкував зi своїми хлопцями. Що, як ловлять його?
I, болiючи серцем, заплющила очi, прислухаючись до кожного шереху.
Спокiйно в прогрiтому сонцем i пахощами грибiв осiнньому лiсi. Тихо
падають з дерев на землю золотi дукати. На дичцi застукав дятел i
штопором, донизу, почав писати чiпкими ногами круги по замшiлiй корi.
Великий гриб, наче брунатний картуз, притулився до потрiсканого стемнiлого
срiбла старої берези. Докiя потягнула його за корiнець до себе, i
податлива м'яка земля пiднялася вгору, оголюючи бiлу сiтчатку грибницi.
Колись вона тiльки дорiкнула б собi в думцi, що так необережно розкрила
грибницю. А тепер примхливе плетиво знову нагадало смерть, намiтку в
домовинi, i, сидячи навпочiпки бiля кореневища, довго не могла
заспокоїтись, перебираючи в головi печалi останнiх мiсяцiв.
Тупiт копит вивiв її з задуми. Навмання, припадаючи до шиї коня, лiсом
скакав Андрiй. Русявий чуб вибився з-пiд картуза, а допитливi очi гостро
нишпорили навкруги. Ось вiн побачив її, одначе хоче їхати далi, та вона
гукає внука до себе.
- Андрiю, Андрiю!
Хлопець неохоче повертає коня i пiд'їжджає до неї.
- Що ви, бабо, гриби збираєте? Назбирали вже? - з перебiльшеною
цiкавiстю питає хлопець. Обличчя його заляпане згустками болота, штани
мокрi, покритi iржею i зеленими, краплинами жабуриння. Чорнi виразнi очi
натомленi, а кiнь важко зводить запiтнiлими боками.
- Ти де був? Чому такий заляпаний?
- Де був?.. Кiнь розпутався вночi i аж на болотi знайшов його... Так де
ж вашi гриби? - збиває Андрiй її з пуття.
Вона вже не сумнiвається, що хлопець хитрує, i докiрливо дивиться на
нього.
- Їй-богу, бабо, на болотi знайшов коня. Замерз, що й досi не можу
нагрiтися. Поїду додому.
I це "їй-богу" - бо хлопець нiколи не божився - ще бiльше непокоїть її.
Вона пiдходить впритул до коня i пильно вдивляється в очi дитинi. Андрiй
спочатку намагався заховатися од її допитливого погляду, а потiм насупився
i рiзко спiдлоба вперся очима в неї. Так само, як i в Дмитра, затрiпотiли
крила трохи навислого, з горбинкою носа, а губи стиснулись в один тонкий
пружок.
I, вона знає, вже бiльше нiчого питати Андрiя: обценьками не вирвеш
зайвого слова. Таким був її Тимофiй, таким був Дмитро, таким i внук
вдався.
А Андрiй рiзко дивиться, насторожений, як птах перед польотом, i рiшуча
впертiсть аж набухає в кожному його русi.
- Їдь додому, дитино, переодягнися, спочинь трохи.
- Добре, бабо! - раптом веселiє хлопець, в очах проскакують свiтлi
iскорки. - На Рокотовщину iдiть. Там грибiв!.. - вiн риссю виїжджає на
просiку, затiнену узорчастим обважнiлим склепiнням осiннього лiсу...
* * *
Вiтер недбало розiрвав хмару, i в димчастому просвiтку поплив
повновидий мiсяць. Жовте промiння процiдилося в хату i освiтило блiде
обличчя Андрiя. Рiвно дихаючи, лежав хлопець на лiжку, накритий
батькiвським пiджаком. Довгасте обличчя з затiненими очними впадинами було
гордовитим, впертим, i тiльки рожевий пелюсток нижньої губи, вiдкриваючи
лiнiю зубiв, зм'якшував не по-дитячому суворий вираз.
Роде, мiй роде, що нам робити в цьому жорстокому свiтi? Куди з вами
подiтися, дрiбнi дiти, де порятунку та захисту шукати? То втiшалася вами,
як самим сонцем, а тепер пiдтинає життя проклятий фашист, пiдтинає, мов
сокира дерево. Хiба ж так думалось жити?.. Усi вчителi не могли
нахвалитись її онуками. Та й сама бачила: до чого не вiзьмуться, все до
ладу доведуть... Коли б нашi повернулися, коли б розiйшлися цi поганськi
хмари, як туман по долинi...
В уявi пропливало мiсиво постатей чужинських, огидливих потвор i
виразно чула, як отi кованi чоботи не в землю - в її груди в'їдались.
Тяжко горювала вдова, та треба ж було пiдтримувати Югину, внучат,
тому-то й бадьорилась на людях, затискуючи всi печалi.
Краще накрила пiджаком Андрiя i, коли вiдступала назад, ненароком
торкнулася рукою бильця лiжка. Мокра одiж обпекла їй пальцi. На
викручених, ще не просохлих штанах Андрiя ряснiли волокнистi нитки
водоростей.
- Де той поганий хлопчисько завжди так забрьохкається? Запитай - знову
пеню на коня зверне. Сочити за тобою треба, потайний, весь у батька пiшов.
I справдi, хто його по тих болотах мордує? Неспроста часто пропадає кудись
хлопець.
Пiшла в другу хату, лягла на лiжко, та заснути не могла. I печаль, i
думи, i спомини обступили її, як хмари отого мiсяця, розширили серце, i не
спалось вдовi, як не спиться перед горем людським.
Знову пiдвелася з постелi, вийшла на вулицю. Бруднi хмари лахмiттям
затягнули небо, заховали мiсяць i своїм обвислим ганчiр'ям хилились долi,
наче хотiли привалити мовчазну землю. Холодною од роси стежкою попрямувала
в садок У темрявi свiтили напiврозквiтлим суцвiттям яблунi, бiля плотiв
одцвiтали вишнi, рясно покривши пелюстками вогку землю...
Якi то були весни перше? Кожна грудочка спiвала в її руках чи пiд
ногою, як жайворонок. Дорогим убранням красувалося село, наче наречена, а
дiвоча пiсня од свiту i до свiту не влягалася на спочинок. А тепер тої
пiснi тiльки й почула, коли дiвчат у неволю гнали. Саме небо плакало,
чуючи ту пiсню... Коли вже полегкiсть настане? Хоч би ти, сину, прийшов,
своєю рукою потiшив стару матiр, приголубив дiтей...
I ниє серце вдовине, болить, як перед горем людським.
Вулицею чути чиїсь обережнi кроки, i вона, крадучись, пiдходить до
крайньої яблонi. Висока постать зупиняється на мить бiля її ворiт i зразу
ж, злодiйкувато горблячись, прямує далi.
"Лiфер Созоненко, - пiзнає i проводить очима ненависну тiнь. - Чого
вiн?"
Докiя безшумно виходить на вулицю i зупиняється бiля плоту. На воротах
бачить накреслений крейдою невеликий хрест.
"Намiтив проклятий", - i хапається руками за плiт, боячись, щоб не
впасти од нестримного болю всерединi. Потiм сторожко прямує вулицями,
придивляючись, чи нема ще де помiтки. Такий самий хрест бачить на воротах
Карпця i тихо стукає у раму. Згодом у вiкнi з'являється постать, вся у
бiлому, довго дивиться на Докiю i зрештою вiдчиняє сiнешнi дверi.
- Це ви, Докiє Петрiвно? - дивується Василь Карпець. - Що вас принесло?
Чи не Дмитро щось доручив?
- Нi, Василю. Лиха година мiтить нас...
- Тiкати треба, скорiше тiкати. Бiжiть за своїми, - спiшить до хати
Василь, вислухавши стару. - Уже свiтати ж починає...
* * *
Тiльки почало розвиднятися, як вiтер донiс з Великого шляху притишений
рев машин.
Андрiй прожогом кинувся до клунi, винiс драбину i полiз на стрiху.
М'яка сизувато-молочна синь весняного свiтанку опускалась на зеленi поля,
на високу могилу. За селом, як вартовi, стояли непорушне чорнi безлистi
дуби. Машини зупинилися на царинi, з них повискакували дрiбнi темнi
постатi i почали, обабiч од шляху, розсипатись полем i долинкою, охоплюючи
дугою село.
Не злiз, а скотився з драбини хлопець.
- Мамо! Бабо! Тiкаймо в лiс! Зараз же тiкаймо! - вскочив у хату i почав
будити Ольгу.
- Ти чого? - спросоння скривилась i незадоволено трiпнула рукою
дiвчинка.
- Гестапо їде! Збирайсь!
I дiвчинка, зразу ж широко розплющивши очi, зiскочила з лiжка, швидко
закружляла по долiвцi, не попадаючи руками в рукава.
- Клунки покиньте! Нiчого не берiть, тiльки чоботи та сачки. Прямо
через поле - в лiс. I на болота. Я вас наздожену! - порядкував Андрiй.
- Куди ж ти? - запитала Югина, наспiх запинаючись хусткою.
- Сповiщу людей, щоб тiкали.
"Сину мiй, кровинка моя". - болiсно стиснулося серце в матерi.
- Оберiгайся ж, Андрiю. Не буде тебе...
- Знаю, знаю, мамо! - нетерпляче махнув рукою. - Не барiться! Городами
бiжiть, - схопився за гриву, вскочив на коня i вилетiв на шлях, тiльки
курява закрутилась позаду.
"Сину мiй, кровинка моя", - на мить застигла мати серед подвiр'я,
притуляючи заломленi руки до грудей i впираючись пiдборiддям у сплетенi
пальцi.
На очi навернулися сльози. I тепер через сина вона краще пiзнавала
Дмитра, i не було їй в свiтi дорожчої людини, що так несподiвано колись
затьмарила хмурою впертiстю дiвочу радiсть.
А курява пiдiймалась i застеляла шлях. Стихало курликання копит, i
влягався пил. I нiкого, нiкого на свiтанковому шляху.
"Сину мiй, кровинка моя", - тремтить серце, як росина на скошеному
стеблi, а очi дивляться в далечiнь, хочуть побачити, розгадати майбутнє,
зустрiти на шляху Дмитра з Андрiєм, мовчазних, поважних, як перше колись
iз поля повертались.
Та нiмує шлях.
- Ходiмо, дочко моя, - Докiя торкнулася рукою її плеча.
- Ходiмо, мамо, - неначе прокидаючись зi сну, промовила. I то "мамо"
було так сказано, що аж стрепенулась Докiя, Зрозумiла, що робиться на
серцi Югини, заспокоїла її:
- Нiчого, дочко. Перетерпимо. Не раз нагорюємось, наплачемось, а
перетерпимо, дiтей збережемо. А потiм так заживемо! На руках Дмитро
носитиме тебе. Спом'янеш моє слово. Та й пiшли, доню.
Мовчки минули шлях i, вже спускаючись в долину, оглянулись назад.
Пишною бiлою хвилею пiдiймався їх сад, зеленими вогниками
перехитувались пiд хмарами тополi, iз вишнякiв червоно блиснули шибки хати
та й погасли. Стежками, поза городами, з клуночками, вузликами в руках
поспiшали до лiсу поодинцi i невеликими гуртками чоловiки та жiнки. Десь
окрай села скреготнув чергою автомат, на мить плеснув жiночий крик i
обiрвався. Зупинилась Югина i знову прискорила ходу.
Iз лiсу пiшли на болота в непролазнi заростi вiльшини i верболозу.
Несказанною блакиттю грала в зелених берегах вода; дурманячи голову, мiцно
пахла кiнська м'ята, татарське зiлля, а над болотом тужили чорнi бiлогрудi
луговi чайки.
"Чиї ви? Чиї ви?" - горюючи, запитували вони утiкачiв, i Югинi
здавалось, що птиця питає про її дiтей.
"Отця i неньки", - вiдповiла в думцi, пригинаючи i вминаючи на
невеликому пагорбi верболiз, щоб можна було прилягти у схованцi.
"Де ж тепер Андрiй?" - знову прокинулась тривога, i кожної хвилини
пiдводила молодицю з кущiв.
Коли Андрiй ускочив у двiр Бондаря, на другому кiнцi вулицi вже
з'явилися фашисти.
- Рятуйтесь, дiду! Гестапо! - гукнув хлопець i галопом виїхав з
подвiр'я.
- Ти куди, чортове насiння? - гукнув Сафрон Варчук, коли хлопець
вилетiв на майдан.
- За вашою смертю спiшу! - злiсно закусив уста, пiдганяючи коня нагаєм.
- За моєю смертю, щеня!? - Але поки Сафрон зривав з плеча гвинтiвку,
хлопець уже був далеко вiд нього.
- Брешеш, не втечеш. Iч, погань проклята. Не вирвеш з корiнням -
хвильки спокiйно не проживеш. - Андрiй уже зник у другiй вулицi, а Сафрон
попрямував до школи. Досадно було на райуправу: подаєш тi списки, а
забирають людей мало... "Чи нема там їхньої руки? Самi, сукини сини,
розведуть партизанiв. Насилу-насилу домiгся, щоб тепер прочистили село...
Видать, не сподiвався Бондар такого. Утiк би давно. Хитро я обтяпав
дiльце, - i мимохiть подумав про майно людей, якi мали сьогоднi
розпрощатися зi свiтом. - Хоч би Лiфер з Митрофаном не почали ранiш
порядкувати... Послати б їх кудись з якимось дорученням... - В хвилюючi
думки неприємною згадкою вплелися слова Андрiя. - Iч, щеня. Ще мамине
молоко на губах не обсохло, а вiн за чиєюсь смертю їде. На той свiт поїдеш
з сукою, що виплодила таке добро". Пересмикнувся од злостi Сафрон i не
помiчає, що прямує на гестапiвцiв, якi ведуть Iвана Тимофiйовича. Плачучи,
позаду iде Марiйка.
- Сафроне Андрiйовичу, за що така напасть на нас? Заступiться, Сафроне
Андрiйовичу, - благаючи, ловить за руки Варчука.
- Нехай вашi бiльшовики заступляться за вас, - зло перекошує обличчя,
висмикуючи руки з чорних, чiпких пальцiв Бондарихи.
- I заступляться. Ти ж, Iудо, як скажена собака, у безвiсть пiдеш
Марiйко, не згинайся перед мокрицею. Чуєш! Вiн твоїх нiг не годен
цiлувати. - Iван Тимофiйович, накульгуючи, з презирством i ненавистю
дивиться на чорне носате обличчя Варчука i прямує курною вулицею до своєї
смертi.
Та його слова не можуть заспокоїти дружину, - наче причинною стала.
Округлились очi, наповненi сльозами i мукою. Вона знову кидається до
Варчука, i той довго не може вирватися з її рук. Потiм Марiйка бiгцем
наздоганяє, гестапiвцiв, плачучи, поривається до Iвана.
Зашкваркотiла чужа мова, i вся середина загудiла у жiнки, коли на її
спинi загупали приклади.
Вiдкинулась жiнка назад. А iз рота вперед вдарила цiвка кровi,
зачервонила зуби й уста.
Схлипуючи, Марiйка рукою тягнеться до комiра, розриває петельки i
опускає руку до висохлих землистих грудей.
Що це iз нею? Невже це не сон? Невже не сон?.. Ось прокинеться i знову
побачить себе на подвiр'ї зi своїм Iваном, побачить Югину, Дмитра,
внучат... А всерединi щось кипить, забиває болючий подих. Рукавом обтирає
губи i раптом скрикує, побачивши на полотнi смугу запеченої кровi.
Похитуючись, скривавлена, з розплетеними косами, бiжить за чоловiком.
Темнiє в очах, чи то проклятi шинелi затемнили увесь свiт? Краєчком ока
помiчає, що гестапiвцi женуть Софiю Шевчик. За материну спiдницю вчепилася
меншенька дочка, а старша йде, нахиливши голову, затiнена чорною терновою
хусткою.
Куди ж дiтей ведуть?.. Дiти мої дрiбненькi, пальчики рiднi... Де ж
Югина, Ольга?.. Андрiй конем поїхав...
Сива голова Iвана гойднулась бiля повороту... А куди ж тебе ведуть, мiй
муже?
Вона простягає руки до чоловiка, скривавленi i чорнi. Чиїсь чужi
округлi очi впиваються в Марiйку, над нею майнула тiнь, тупий бiль
вiдкидає жiнку до плота. Бондариха падає горiлиць на курну дорогу, ловлячи
до болю розширеним зором високе, недосяжне небо...
Село зганяли на площу бiля школи, Мовчазнi, похмурi хлiбороби,
заплаканi жiнки так iшли на той майдан, неначе земля мала запастись пiд