Страница:
- Та нi. Справдi Надiя приїхала?
- Приїхала. Певне вже тебе чекає i дочекатись не може. Бiжи, Леонiде.
Пiд чобiтьми Сергiєнка заскрипiв переливчастий промерзлий снiг. Хлопець
легко полетiв у чарiвну голубiнь спiвучого вечора.
"Таким i я колись метким був", - Варивон любовно стежив за пругкою
постаттю парубка.
Все молоде, завзяте, веселе глибоко радувало Варивона. В ньому вiн
бачив не тiльки недавнiй вiдгук своєї молодостi, а й нову добру силу,
своїх вiрних товаришiв i стрiмкий рiст своєї Батькiвщини.
- Коли б скинути iз моїх плечей десяток рокiв, - часто хвалився
Василинi, - ти б побачила перед собою не того наймита, що у Варчукiв та
Данькiв натщесерце до метеликiв у очах махав косою. Студента, командира чи
артиста побачила б.
- Ти й зараз лучче всякого артиста. Ну, а "бульбу" напевне i в театрi
так не затанцюють, як ти зi своїми артистками, - смiялась дружина. -
Тiльки, прошу тебе, не грай у "Суєтi" - всiх позаморював реготом. Та ще як
додаси своє...
- Спiвавторство, значить.
- Теж менi спiвавторство. То замiсть "в гуртi" - "в бригадi" скаже...
- I нiхто на свого бригадира не обидився, тiльки ти одна така
причепа... Де мої очi були, коли на тобi женився? Нiяк не второпаю... А
правда ж - "бульба" здорово у нас виходить?
- Вже й тебе успiли Бульбою прозвати...
За крутим вигибом стало темнiше; тут тiнi падали прямо на шлях, i
вiтрець роздмухував у їхнiх нерiвних вiчках тремтливi блiдосинi вогники.
Ось на невеликому, напнутому як лук, мiстковi, що з'єднував обочину
шляху з високим насипом, з'явилася струнка дiвоча постать. Пригнувшись,
щоб не зачепитися за рiзьбу пухнастого гiлля, дiвчина виходить на дзвiнку
дорогу. I ясно стрепенулася пiсня, широка, задушевна, як сама юнiсть.
Здалось: i дерева, i снiги зазвучали, налилися живими звуками i струмками
прозорого вiтру i красою вечорового сяйва.
"Надiя... - хвилюючись, зупинився Леонiд i для чогось скинув шапку. -
Надiйка!" - I вiн, забуваючи за все, кинувся веред.
Пiсня i дiвоча постать наближалися до нього, наближалися великi
неостудженi зорi i широкий принадний свiт, по хвилях якого, розбризкуючи
золотi краплини, плюскотiв лукавий розгонистий мiсяць.
Нiчого не чуючи за стуком власного серця, хлопець добiгає до дiвчини.
- Надiйко!
- Льоню!.. - в радiсному переляцi обертається дiвчина, зметнувши
важкими темними косами.
Дужi руки несподiвано пiдхопили її, i вона зразу ж опинилася на мiцному
парубочому плечi.
- Ой, Льоню! - скрикнула, а потiм розсмiялась.
- I чого б це я по чужих плечах ковзався? Що за звички iнститутськi? -
строгим баском забуркотiв Леонiд. - Ану злазь менi зараз, - рiзко
гойднувся.
- Ой, Льоню! - I дiвчина ще мiцнiше обвилась руками навкруг парубочої
шиї. Леонiд обережно поставив її на снiг, усмiхнувся.
- Здрастуй, Надiйко. Вреднюча моя.
- Здрастуй, Льоню. Радiсть моя.
Її чорнi вiї двома крильцями вiйнули вгору, i великi, щасливi, iз
вогким блиском очi так дивилися на хлопця, як тiльки молодiсть умiє. На
щоках двома втиснутими зернятками тремтiли невеличкi ямки.
- Чого ж ти не подзвонила, коли приїхала на станцiю? Я б тебе, як
сонце, зустрiчав би.
- Саме нашi колгоспники були в мiстi.
- От жаль... Пам'ятаєш, як минулого року приїжджав по тебе?
- Пам'ятаю, Льоню. Тодi така заметiль, така заметiль крутила День як
нiч став. Нiколи не думала, що доїдеш.
- Це я б не доїхав? Та ще за тобою?
- Ой, хвалько. Ти тодi валянцi такi привiз, що я з головою в них
пiрнула.
- Путящi валянцi - батька мого. Пам'ятаєш, як ми зi станцiї
повертались?
- Швидше вiтру летiла. А пам'ятаєш, як нашi санчата перекинулись бiля
дубини?
- Перекинулись, кажеш? Нi, щось не пригадую такого.
- Пригадуєш, пригадуєш. Тiльки признаватись не хочеш. Знаю тебе.
- I охота згадувати про таке, чого й не було... Надiйко, а менi аж не
вiриться, що це ти. Дай хоч роздивлюся... Похудiла нiби трохи на
студентських харчах, витягнулася i ще кращою стала. - Пригорнув дiвчину,
поцiлував у вуста, щоки i пасмо пахучого волосся, на якому вже блищали
пухнастi ниточки паморозi.
- Як я скучилась, Льоню, за тобою, - тихо промовила, i очi її стали
сумнiшими, а на щоках затремтiли рум'янцi.
- I я, Надiйко. А цi днi як не свiй ходив. Навiть до телефонiсток почав
пiддобрюватися, цукерки i горiхи носити, щоб вони, коли ти подзвониш, не
твоєму батьковi, а менi сердечне комюнiке передали. Бо з твоїм старим ми
знову погарикались. Боюсь, що вiн такого зятя i на порiг не пустить.
- А за що ж ви?
- За електростанцiю, Надiйко. Твiй батько таким скупим став... Ми
насiлися, щоб на острiвку електростанцiю побудувати, а твiй, заощаджуючи
копiйчину, понадiявся на iвчанцiв. Мовляв, вони збудують i нам ток пiде.
Ну, iвчанцi збудували електростанцiю, але малопотужну. От ми й напали на
твого.
Я зопалу його скупим рицарем назвав. Так навiть i не здоровкається
тепер.
- Нiчого, Льоню. Пересердиться i почне станцiю будувати. Я його знаю...
Льоню, а як у тебе з учобою? Працюєш не регулярно? Лiнуєшся? От я вiзьмусь
за тебе.
- Приїхав контроль на мою голову.
- Знаю твою вдачу. Математику, напевне, на самий кiнець залишаєш?
- Не полюбляю її, - зiтхнув.
- А без математики не бути тобi командиром.
- Нi, я її таки вгризу... Вже намiчається перелом.
- Довго вiн у тебе намiчається.
- Ех, Надiйко, аби це ти менi алгебру викладала, - i аж примружився вiд
уявного щастя.
- Тодi навчив би ти?
- Очей би не зводив...
- З алгебри чи з учительки?
- 3 обох, з обох... Ой, Надiйко, менi ще треба збiгати до своїх
комсомолят. Я швидко-швидко. I тодi пiдемо з тобою аж до Бугу. Пам'ятаєш,
як ми в минулому роцi ходили? Тодi така сама мiсячна нiч була. Пам'ятаєш?
- Пам'ятаю.
- Там тепер уже день i нiч електростанцiя рокоче, не дає водi заснути.
А над нею червона зоря сяє. Побачиш її - i аж далечiнь розступиться перед
тобою, i зорi Кремля засiяють тобi. Знаєш, як у Лєрмонтова: "И звезда с
звездою говорит".
- Як серце iз серцем. Правда? - притулилася до плеча милого, а той
огорнув її надiйними руками. - Бiля зарогу електростанцiя?
- Еге ж. Там, де ми колись пiд човном вiд дощу ховались. Пам'ятаєш?
- А потiм, як повертались, наш човен на бистрi перекинувся, i ми на
березi сушились бiля багаття. Пам'ятаєш?
- Нi. Щось я цього не пригадую. То ти вже видумуєш. Побiжу я. Проведу
тебе до розстання. Там зачекаєш мене.
- Льоню, а чого тобi так спiшно треба? Це так ти скучив за мною? -
удавано нахмурила обличчя i гордовито вiдхилилась од хлопця.
- Дiло є. Завтра вдосвiта ми траву коситимемо на лузi. Наш бригадир
таке надумався... Хороше це дiло, Надiйко. Живе, - навiть не помiтив
розгнiваного виду дiвчини.
- Зимою косити!? I я з вами пiду. Громадитиму! - зразу забула, що
хотiла розсердитись на Леонiда.
- З дороги вiдпочила б.
- Устигну. Соромно вiд своїх комсомольцiв вiдставати. Там їх певне всiх
i побачу?
- Усiх. Я тебе на раннiй зорi розбуджу, як колись у жнива.
- Сама встану.
- Сама? Ну, для чого тобi в чоловiка хлiб вiдбивати? Я з тобою хочу
разом пiти.
- Тодi приходь. Не забув, у яке вiкно стукати?
- Хiба таке забудеш? До кiнця вiку не забуду.
- А пам'ятаєш, як раз батько наскочив на тебе, коли ти у шибку
тарабанив?
- В косовицю?
- В косовицю.
- Нi, щось такого не пригадую, - i обоє весело розсмiялись.
- Так разом завтра пiдемо?.. Пам'ятаєш нашу клятву? -- Ясно i щасливо
поглянула на хлопця.
- Де б не були, ми завжди разом. - I Леонiд знову пригорнув дiвчину.
Потiм узялись за руки i, гублячи дзвiнкi разки смiху, побiгли
переливчастим шляхом удаль. Коли хтось стрiчався на шляху, вони опускали
руки, а потiм знову мiцно i надiйно сплiтали їх. Раптом Леонiд зупинився.
- Надiє, здається, мiй старий iде. Ну да, вiн. I треба йому саме в
такий час на шляху з'явитися.
- Ой, Льоню, бiжимо назад, - поблiдла дiвчина.
- А може пiдемо назустрiч? Треба ж колись i батькам про нашу любов
сказати.
- Льоню, я соромлюсь. Побiгли...
- Нi, ти йди вперед, а я тимчасом дам круга i заскочу до Карпцiв.
Хлопець швидко зник за хатами, а дiвчина нерiшуче пiшла шляхом, на
якому самотньо чорнiла чоловiча постать, переганяючи поперед себе довгу
тiнь.
Порiвнявшись iз дiвчиною, Полiкарп радiсно привiтався.
- Надiйко! Приїхала! На канiкули, значить?
- Приїхала, - вiдповiла тихо.
- Хто ж тебе привiз?
- Григорiй Шевчик. Вiн був у контрольно-насiнневiй лабораторiї.
- Григорiй Шевчик? Ну, я тепер своєму Леонiдовi дихати не дам.
Проворонив тебе... Не бачила його?
- Нi... - Дiвчину як приском обдало. Схиливши голову, не могла
промовити нi слова, нi подивитися у вiчi Полiкарповi.
- Ну, чого так спаленiла?.. Все ховаєтесь, все криєтеся вiд старших.
Думаєте, наче ми нiчого й не знаємо, нiчого не бачимо. Моя стара - вона
оце тiльки почула, що ти приїхала - так i сказала: "Побачиш Надiйку,
перекажи, щоб у гостi зайшла. Бо той шибеник - Льонька, значить, - i досi
криється з усiм од нас... Тiльки ти, Надiйко, за чуба його таскай, щоб вiн
скорiше у вiйськову школу поступав. На ту, як її, алгебру натискай. Бо вiн
як почне оце вичитувати "а" плюс "б", то i я догадуюсь - нi "а" нi "б" вiн
i досi не втямив. Та й сам на цю алгебру зобижається. А всi другi науки,
вчителi кажуть, толком знає... Ну, чого ти, Надiйко?
Дiвчина поглянула на сухорлявого лiтнього чоловiка, i той помiтив, як
затремтiли на її вiях молодi сльози хвилювання, вдячностi i радостi.
- Ходiмо, Надiйко, до нас, - ближче пiдiйшов до неї Полiкарп.
- Так Льоня мене шукатиме.
- Хай попошукає, коли батька перелякався. Хай не буде таким хитруном...
От коли я молодим був, вiд мене дiвчина i в землi не заховалася б. Хiба
тепер парубки? От як ми парубкували... Бувало з Арсеном як вип'ємо по
кручку... - Полiкарп, випростовуючи зiгнутий стан, гордовито пiшов по-iз
дiвчиною, що вже ледве стримувала смiх.
* * *
Коли Дмитро, Василина та Югина увiйшли в колбуд, до них пiдiйшов
заклопотаний Варивон.
- Як убрався женишок, - окинув оком нове пальто Дмитра. - Тепер, Югино,
твоєму милому вiдбою вiд молодиць не буде.
- Патякай менi, - примирливо промовив Дмитро.
- Нi, нi, Югино, ти слiдкуй за ним - вiн потайний у тебе. ,Вiн не
тiльки гречку вмiє сiяти... Дмитре, що ми будемо з людьми робити? Зараз не
встигнемо об'явити своїм - скоро вистава почнеться.
- Кого побачимо, тому й скажемо, - спокiйно вiдповiв Дмитро, не знаючи,
що Варивон уже всю свою бригаду поставив на ноги.
- Хай буде так. Був я в правлiннi. Твоя радiсть приїхала з району.
- Крамовий? - насупився Дмитро.
- Вiн самий. Знову у нас уповноваженим по сiвбi. Про тебе згадував.
- Вiн згадає, - злiсно процiдив. - Обiцяв i на тому свiтi згадати менi
минуле До моєї бригади присiкався?
- Нi. Кушнiр, значить, почав йому скаржитись, що нiяк не може вiддiлити
овес вiд вiвсюга - трiєр не одвiває його. Помiркували, поговорили i нi до
чого не дiйшли. Тодi Крамовий i кинув, як вiн умiє: "Чого ж ваш агроном.
Горицвiт, нi до чого не додумається?"
- Я йому колись додумаюсь, що й думати не заманеться. Отож окорiнилася
жаба в нашому районi. Скiльки рокiв сидить i нiкуди не щезне з очей... В
тридцятому роцi були присадили його, так знову почав видряпуватися...
- Дмитре, - м'яко торкнулась його руки Югина. - Сiдаймо, Дмитре. Зараз
вистава почнеться...
Вибiлене невелике сонце, як тiльки воно зимою умiє, вибiгло з-за хатiв,
коли другого ранку Дмитро, з рушницею за плечима i косою в руках, поїхав
до Бугу. Дорогою вiн обiгнав кiлькох колгоспникiв своєї бригади, а з
Варивонової не зустрiв нiкого. Викручуючи зигзаги помiж деревами, проворно
спустився до рiки i здивовано зупинився на льоду. Проти нього бiля фоси
височiло три високi стiжки сiна, а в глибинi лугу чорнiло два ключi
косарiв.
- Добрий ранок, Дмитре Тимофiйовичу, - радiсно привiтався з ним Леонiд
Сергiєнко. - I ви косити? Непогано придумав наш бригадир.
- Вiн придумає, - невиразно промовив Дмитро, i Леонiд не розiбрав, чи
насмiшка, чи злiсть була в його голосi. - "Невдоволений видно, що
випередили його", - усмiхаючись в душi, вирiшив Леонiд i знову почав
згортати у валок тонкi покоси.
Кушнiр, довiдавшися про хитрощi Варивона, довго вичитував йому в
правлiннi i пригрозив повiдомити про недостойний вчинок загальнi збори.
Бригадир щиросерде визнав свою помилку. А через день у районнiй газетi
несподiвано з'явилася невеличка замiтка... про iнiцiативу бригади Варивона
Очерета. Листоноша принiс газету прямо на луг, де працювали вже бригади
трьох колгоспiв, i Варивон, ледве втискаючи неслухняний смiх, здивовано i
обурено говорив Дмитровi:
- I як тебе в газетi не згадали - голови, значить, не прикладу. Всi ж
знають, що твоя мисль, а от усе на мене вгатили. I сам не знаю, за що така
напасть i почесть?
- Досить, досить менi... I-нi-цi-атор, - насмiшкувато протягнув Дмитро.
- Нiчого не зробиш, бувають помилки, товаришу мислителю. Давай
пройдемося до острiвка - там, по-моєму, повиннi зайцi бути. Дмитре, а дуже
в тебе на серцi... того? Дуже шкрябає?
- Може б ти помовчав трохи, Бульба непосидюща?
- От i виступай пiсля цього на сценi. Свої проходу не дадуть. Я пiшов у
обхiд. Гляди, не промаж. - Варивон, задоволено наспiвуючи пiсеньку,
широкими i важкими кроками пiшов до острова. Незабаром його мiцний,
басовитий голос обiзвався у високих моложах i, посилений луною, загримiв у
кручi.
Не встиг Дмитро зiрвати з плеча рушницю, як очманiлий заєць вискочив iз
кущiв i помчав через Буг.
Кров з гулом вдарила в голову, занило бiля вух. Не цiлячись, вистрiлив
Дмитро i промазав. Не присiв, а впав на колiно i знову вистрiлив. Заєць,
чудернацько блиснувши бiлим пiдбоєм, перекотився через голову i незграбно
ковзнувся по льоду.
Дмитро, забувши за все, кинувся вперед. Посковзнувся, але стримав
рiвновагу i ще скорiше побiг. Вiн не почув, як засичав i увiгнувся пiд ним
яснець, тiльки раптом побачив перед собою живе сяйво кiлькох блискавиць,
що, переганяючи одна другу, покручено кололи лiд.
"Бистра!" - обухом гупнула догадка. Хотiв зупинитись i, зразу ж
зрозумiвши свою помилку, побiг уперед. Та в цей час, лунко чмокнувши, лiд
вислизнув з-пiд нiг.
Дмитровi раптом здалося, що високий берег Бугу пiдскочив i злетiв
угору. Пiрнувши з головою в пекучi, як окрiп, хвилi, Дмитро почув, що
течiя мiцно вдарила йому в груди.
"Це ж зараз пiд лiд затягне". - Надлюдським зусиллям, усiм тiлом
рвонувся з холодної купелi, високо пiднявши руки. Головою i щиколодками
лiвої руки вдарився в податливий лiд, а кулак правої, рiзнувши шершаву
лiнiю ополонки, вискочив на поверхню. Дмитро це вiдчуває усiм тiлом,
напружено борючись проти течiї, що люто тягне, рве його пiд лiд.
Покалiченими пальцями правицi, обережно i легко, щоб не обломитися,
впивається в кригу i вже, задихаючись, пiдводить голову над водою. Тепер i
сонце, i дерева, i берег, коливаючись, спускаються вниз. Кривавлячи лiд,
вiн намагається вибратись на поверхню. Але тонка крига обривається пiд
руками, i Дмитро ледве не з головою опускається в рiку. Знову схоплюється
за шершавий виступ i знову обломлюється. Вiн уже ледве чує пальцi.
Противний важкий i сирий холод стискає, крутить костi. Вода пiдбиває
обважнiле тiло, туго повертає його, трохи опускає донизу i знову рве в
густу бистрiнь.
- Дмитре! Держись, Дмитре! - розпластавшись на льоду, до нього повзе
Варивон. - Завiсся руками.
Поволi витягає червонi, як перепеченi раки, неслухнянi руки на лiд.
Сп'янiла голова хилиться донизу.
- Держись, дружок! -- i Дмитро iз здивованням бачить незвично сiре
обличчя i вогкий блиск в очах Варивона. - Лови! - кидає кiнець ремiнця.
Але вже руки так заклякли, що не можуть зiгнутись. Витягаючи шию, мiцно
впивається зубами в солонувату шкуру, неймовiрним зусиллям подається
вперед, i Варивон витягує його на кригу.
- Дмитре, дружок, - тремтять побiлiлi товстi губи, i яснi сльози
радостi течуть по доброму некрасивому обличчю. Грубими потрiсканими
пальцями вiн зриває з Дмитра пiджак, сорочку i нiяк не може вдягнути в
свiй полушубок напiвпритомного товариша.
Швидко проходить хвилина якогось оцiпенiння чи напiвзабуття. Дмитро,
стiкаючи струмками, вперто пiдводиться з криги i, похитуючись, бiжить до
своїх лиж. В чоботях противно чмакає вода.
- Ти куди? Почекай! Ми тебе зараз на сани, значить, - поспiшає слiдом в
однiй сорочцi Варивон.
- Поки ти запряжеш конi... - застуджено хрипить Дмитро, вскакує в лижi
i, пригнувшись, уперто пiднiмається на крутий берег. За ним вода вишиває
на рожевому снiгу двi химерних манишки. З кожним разом узор стає рiдшим i
рiдшим. I незабаром Дмитро у зосередженiй i лютiй напрузi чує дзвiн
перемерзлого одягу i холодний перестук волосу, що крижаними пасмами
нависає на брови.
"Коли це так було зi мною? - прикусив нижню губу, i прiснувата тонка
накип льоду ледве чутно озвалась пiд зубами. - Увесь берусь кригою".
I вiн, обмерзаючи, напружений, як молодий роботящий мороз, з усiєї сили
мчить до села, що пiднiмає в золотисте повiтря голубi вежi диму.
II
Iще в напiвснi Дмитро чує, як за вiкнами лiкарнi важко зiтхає машина i
на її зiтхання обзиваються тремтiнням спiвучi шибки; чує сердечний бiль i
млость. Потiм щось темне нависає над ним, i вiн прокидається, зразу ж
мружачи очi вiд веселої зливи сонячного промiння.
- О, та ти вже молодцем, Дмитре. Тiльки обличчя, значить, i посинiло, i
пожовтiло. Скоро будеш схожий на дошку того художника, що до Синицi в лiси
приїжджав: усякими кольорами розрисовуєшся. Ну, та тобi ж не на весiлля
iти. Як воно чуєш себе? - Варивон у широкому халатi тепер схожий на
присадкуватий рухливий дзвiн.
- Нiчого. Серце тiльки часто болить, товаришу iнiцiаторе.
- Це менi слово бiльше подобається, нiж Бульба чи Фальстаф. А ти,
значить, не звертай уваги на серце i бережи здоров'я. Да, - раптом
поважнiє Варивон. - Крупозне запалення - це не жарти. Недаром кажуть: риба
i зайцi заведуть у старцi. Вони i до смертi можуть завести... Ех, Дмитре,
яких я вчора менькiв наловив. Розумiєш, найшли собi схованку внизу бiля
гатки, де млин стоїть. Там я їх i накрив. Наловив, iду додому i дивуюсь:
чого радостi на душi нема? То, бувало, як спiймаю щось путяще, аж
затанцюю. А це - i менькiв повно, а веселостi нiякої. Сiв собi, задумався:
що воно за знак питання? I зрозумiв: тебе нема.
- Багато наловив? - запитав подобрiлим голосом.
- Пудiв iз два, - рiшуче мотнув головою Варивон. Дмитро засмiявся.
- Не вiриш? Ну, може на яке кiло менше.
- А по правдi?
- З пуд спiймав.
- В пудовi ж скiльки фунтiв було?
- Скiльки! Не знаєш, скiльки? - хотiв обуритися Варивон, але передумав
i пiдморгнув: - Скiльки не було, а нам би до чарки хватило.
- Отак би ти й давно сказав.
- А тобi й шкода, коли чоловiк щось лишнє прибавить? Скупий ти, Дмитре,
як одноосiбник. Це i серце в тебе, певне, вiд скупостi болить.
- Ой, хвалько нещасний. Ти скажи: як у нас iз снiгозатримуванням?
Тiльки правду кажи, - допитливо поглянув на товариша.
- Казали тато, поганувато. Непривичнi колгоспники до цього дiла.
- Так i знав, що ти нiчого не зробиш, - розсердився Дмитро. - Секретар
райпарткому, Марков, навiдувався до мене, питався про це. Сказав йому, що
в тебе робота кипить. От вона й кипить. Меньки киплять. За ними i чаркою
часу не було. Марков снiгозатримуванням iнтересується, партiя про це
говорить, хоче, щоб такi тюхтiї, як ти, хлiб їли, а вони за меньками свiту
не бачать.
- Чого ти кип'ятишся, значить? - здивовано подивився на Дмитра.
- Знаю чого. Потiм, як ударить засуха, i ти закип'ятишся, застрибаєш,
як твiй меньок на сковородi. Та пiзно буде. Ти бачиш, як сонце уже сяє?
Чуєш, як воно пахне? От вдихни повiтря на вiдсоннi.
- По-весняному, - погодився Варивон.
- По-весняному, по-весняному, - перекривив Дмитро. - Щуки вже скоро
почнуть нереститися, i знову декому з бригадирiв не до снiгозатримання
буде. Нi, будь вона неладна ця лiкарня, завтра ж випишуся iз неї, -
кривлячись i крекчучи, пiдвiвся iз лiжка i опустив босi ноги на долiвку.
- Сказився чоловiк. Завтра я нашi бригади до останнього чоловiка на
ноги поставлю. За три днi поле покриємо хворостом. Чуєш ти, чорте
розмальований! Та лягай ти, красеню, в лiжко, бо вже зеленiти починаєш,
мов жаба болотяна. Як з тобою Югина живе - нiяк толком не доберу? Я думаю
вiд тебе i камiнна фiгура на другий би день утекла. А я дурний iще
мiркував з хлопцями, щоб тебе на голову колгоспу як-небудь обрати.
- Я тобi помiркую. Тут з бригадирством аби впорався. Так через три днi
усе зробиш? Iнiцiатор.
- Пiшов ти к чорту! Чого б це я липнув, як шевська смола, - раптом
розсердився Варивон. Врятувавши Дмитра, вiн в душi почував, що той багато
йому чим зобов'язаний, i нiколи не сподiвався такої невдячностi.
"Ну, й чоловiчок!"
- А упораєшся? - запитав бiльш стримано.
- Упораюсь.
- Правду кажеш?
- Я тобi що - слова на вiтер пускатиму! Коли б ти був не хворий,
значить, по-iнакшому поговорив з тобою. А то медицинський режим заважає.
- Добре. Через три днi я приїжджаю з лiкарнi. Подивлюсь.
- Тьху на тебе! Потiм на мiсяць звалишся. Герой!
- I горе буде тобi, коли не виконаєш слова.
- Так ти що, менi, друговi своєму, бригадировi, не вiриш? Я тебе, можна
сказати, з проклятої бистрини витаскав, од смертi врятував, а це гiлляк не
зумiю на поле вивезти. Аж слухати тебе противно. Розуму для цього великого
не треба.
- В iвчанцiв, напевне, поле, мов дiброва, стоїть, - нi одна снiжинка не
розкотиться?
- Не додивився.
- Додивишся, коли нашi замети - перекотиполем розвiються.
- Ох i в'їдливий ти, як оса. Сказав тобi!.. - з серцем вiдрiзав
Варивон.
Дмитро помовчав, слiдкуючи за рухливою пряжею сонячного промiння, що
тремтiло i струмувало на воскових прожилках свiжої соснової пiдлоги.
"Весна прямує". Знову заболiло серце. Поморщився i лiг на лiжко. Варивон у
задумi сiв на краєчок крiсла.
- Що, болить?
- Якийсь дiдько серце розпирає.
- Ти ще побiльше злися, то може якраз на посiвну з лiкарнi випустять.
- Через три днi буду дома, i передай Югинi: хай не приїжджає.
- Марiя Iванiвна сказала, що тобi ще два тижнi треба лежати.
- Вона може й не те наговорити. За це й грошi получав.
- Ну, як ти собi хочеш, а я скажу їй, хай за тобою слiдкує i як ти на
медицину нападаєш. Марiя Iванiвна i так зобижається на наших односельцiв,
що непосидющi такi. Ще пригадує, як Свирид Яковлевич - вона тодi
санiтаркою була - з усякими досвiдами не давав їй спокою. Словом, нiхто
тебе без дозволу лiкаря не привезе.
- Ти привезеш.
- Та нiзащо в свiтi, нiзащо! Хоч i вредна ти штучка, але хочу, щоб iще
прожив на свiтi. Саме на життя повернуло.
I цi слова хвилювання пройшлися по кожнiй жилцi Дмитра. "Саме на життя
повернуло, - вiддалося у серцi: - це ж так пiсля довгої зими селяни,
радiючи, говорять: саме сонце на весну повернуло".
- Це ти правду кажеш, - хитнув головою.
- Ще б неправду, - зручнiш умостився на крiслi Варивон. - Отак, коли
працюєш, по шию своїми дiлами, значить, зайнятий, то все, здається, iде
просто, звично. Ну, робиш, сваришся з ледащуватими, тягнешся до передових,
ниву, як дiвчину, викохуєш, потроху рибалиш, потроху пащекуєш, потроху, є
грiх, в чарку заглядаєш. А коли оглянешся назад - ого-го яку дорогу ми
пройшли, через якi гори перевалили. То ранiше у мене одна була сорочка i в
будень i в свято. Так i згнивала вона, по ниточцi розлазилася на плечах од
поту i солi. За версту вiд тебе потом тхнуло. Так би й життя моє згнило у
Варчукiв та Денисенкiв, як ота наймитська сорочка! I нiхто б про тебе
доброго слова не сказав. Здох, мовляв, замороку принiс - складайся на
дошки, щоб домовину зробити. А тепер я господар. Помiж людьми живу... Оце
ще зима, а я думками весну випереджаю, - все мiркую, як би такий урожай
проса зiбрати, щоб усi сусiди роти пороззявляли. Навiть у снi бачу такi
зерна проса, немов коралi. А всi коло нього тiльки ахкають. I ти також.
- Воно ж i видно, що всi заахкають, як один мишiй вродить.
Снiгозатримування провiв...
- А ти помовч... Ет, i настрiй зiпсував - уже i говорити, значить, не
хочеться, - аж зiтхнув Варивон. I зразу в очах погасли вогники, а слово
стало мляве, неначе цiдилося крiзь позiхання.
Дмитро дорiкнув себе за зайве слово: чоловiк про життя почав говорити,
вiрно говорити, i так по-дурному обiрвати його думки.
- В завiдувача контрольно-насiнневої лабораторiї був? - запитав пiсля
мовчання.
- Був. Зразу ж пiсля районної наради агiтаторiв заскочив. Кондицiйнiсть
твоєї гречки найвища. Першої групи! Непогане ти дiло, Дмитре, зробив. В
колгоспникiв з Iвчанки, як побачили твоє насiння, аж очi загорiлись. А
вони толк розумiють. Господаровитi. Коли б нам до них дотягнутися. Не буду
хвалити тебе, а такої гречки нi в кого нема.
- Ну, так уже й нi в кого, - аж захвилювався, i рум'янець нерiвними
смугами прорiзав жовтизну на щоках. - Чував, Дмитре, що в Жданiвцi один
колгоспник, Данило Навроцький, новий сорт жита вивiв - таке велике, хоч на
оберемок його, як дрова, клади. Прямо не зерна, а стрючки!
- Оце б собi кiлька таких насiнин дiстати. Для дослiдiв! - загорiлись
очi в Дмитра.
- Не дiстанеш! - рiшуче запевнив Варивон. - У нього зерна було трошки.
Частину висiяв, а частину роздав агрономам i рiльникам-агротехнiкам.
- А може щось таки залишилося? - з надiєю поглянув на товариша.
- Не вiддасть же вiн тобi останнє.
- Варивоне, а може продасть якусь пучку, на мою гречку змiняє?
- Про грошi - i не кажи, а от гречкою може й роздобриш його. Хоча
навряд: не схоче розлучитися з найбiльшим скарбом. Та й зажимистий трохи
цей Навроцький.
- Уже всi справки навiв?
- Та ще не всi.
- Ех, Варивоне, задав ти менi задачу. Вредний, кажеш, дядько?
- Трохи на тебе схожий! Ну, пора менi в дорогу. Що тобi привезти?
- Заскоч в книгарню - може щось нове є. Лисенка, Лисенка попошукай! В
журнали не полiнуйся заглянути - чи нема де його статтi. Iнтересно пише...
широко думає чоловiк.
- Це не з тих, що в грядочку, як в могилу, все життя втаскає. Широке
поле, нас бачить... Ще тобi чого?
- Привезеш з села трохи вiвса, того, що з вiвсюгом.
- Вiвсянку будеш варити? Вона для хворих корисна, - зразу брикати
почнеш, - ожив Варивон. - Чи трiєрувати думаєш?
- Думаю.
- У лiкарнi? - засмiявся.
- У лiкарнi.
Варивон вийшов надвiр, в задумi насвистуючи якусь мелодiю. "Чортiв
Горицвiт! дуже просто - вiзьме i найде спосiб, як очистити овес од
вiвсюга. Чи не соромно буде, коли хворий тебе випередить? Що його,
значить, зробити?" - зручно прилiг на сани, i добрi конi понесли його в
широкi iскристi далi зимового надвечiр'я.
- Приїхала. Певне вже тебе чекає i дочекатись не може. Бiжи, Леонiде.
Пiд чобiтьми Сергiєнка заскрипiв переливчастий промерзлий снiг. Хлопець
легко полетiв у чарiвну голубiнь спiвучого вечора.
"Таким i я колись метким був", - Варивон любовно стежив за пругкою
постаттю парубка.
Все молоде, завзяте, веселе глибоко радувало Варивона. В ньому вiн
бачив не тiльки недавнiй вiдгук своєї молодостi, а й нову добру силу,
своїх вiрних товаришiв i стрiмкий рiст своєї Батькiвщини.
- Коли б скинути iз моїх плечей десяток рокiв, - часто хвалився
Василинi, - ти б побачила перед собою не того наймита, що у Варчукiв та
Данькiв натщесерце до метеликiв у очах махав косою. Студента, командира чи
артиста побачила б.
- Ти й зараз лучче всякого артиста. Ну, а "бульбу" напевне i в театрi
так не затанцюють, як ти зi своїми артистками, - смiялась дружина. -
Тiльки, прошу тебе, не грай у "Суєтi" - всiх позаморював реготом. Та ще як
додаси своє...
- Спiвавторство, значить.
- Теж менi спiвавторство. То замiсть "в гуртi" - "в бригадi" скаже...
- I нiхто на свого бригадира не обидився, тiльки ти одна така
причепа... Де мої очi були, коли на тобi женився? Нiяк не второпаю... А
правда ж - "бульба" здорово у нас виходить?
- Вже й тебе успiли Бульбою прозвати...
За крутим вигибом стало темнiше; тут тiнi падали прямо на шлях, i
вiтрець роздмухував у їхнiх нерiвних вiчках тремтливi блiдосинi вогники.
Ось на невеликому, напнутому як лук, мiстковi, що з'єднував обочину
шляху з високим насипом, з'явилася струнка дiвоча постать. Пригнувшись,
щоб не зачепитися за рiзьбу пухнастого гiлля, дiвчина виходить на дзвiнку
дорогу. I ясно стрепенулася пiсня, широка, задушевна, як сама юнiсть.
Здалось: i дерева, i снiги зазвучали, налилися живими звуками i струмками
прозорого вiтру i красою вечорового сяйва.
"Надiя... - хвилюючись, зупинився Леонiд i для чогось скинув шапку. -
Надiйка!" - I вiн, забуваючи за все, кинувся веред.
Пiсня i дiвоча постать наближалися до нього, наближалися великi
неостудженi зорi i широкий принадний свiт, по хвилях якого, розбризкуючи
золотi краплини, плюскотiв лукавий розгонистий мiсяць.
Нiчого не чуючи за стуком власного серця, хлопець добiгає до дiвчини.
- Надiйко!
- Льоню!.. - в радiсному переляцi обертається дiвчина, зметнувши
важкими темними косами.
Дужi руки несподiвано пiдхопили її, i вона зразу ж опинилася на мiцному
парубочому плечi.
- Ой, Льоню! - скрикнула, а потiм розсмiялась.
- I чого б це я по чужих плечах ковзався? Що за звички iнститутськi? -
строгим баском забуркотiв Леонiд. - Ану злазь менi зараз, - рiзко
гойднувся.
- Ой, Льоню! - I дiвчина ще мiцнiше обвилась руками навкруг парубочої
шиї. Леонiд обережно поставив її на снiг, усмiхнувся.
- Здрастуй, Надiйко. Вреднюча моя.
- Здрастуй, Льоню. Радiсть моя.
Її чорнi вiї двома крильцями вiйнули вгору, i великi, щасливi, iз
вогким блиском очi так дивилися на хлопця, як тiльки молодiсть умiє. На
щоках двома втиснутими зернятками тремтiли невеличкi ямки.
- Чого ж ти не подзвонила, коли приїхала на станцiю? Я б тебе, як
сонце, зустрiчав би.
- Саме нашi колгоспники були в мiстi.
- От жаль... Пам'ятаєш, як минулого року приїжджав по тебе?
- Пам'ятаю, Льоню. Тодi така заметiль, така заметiль крутила День як
нiч став. Нiколи не думала, що доїдеш.
- Це я б не доїхав? Та ще за тобою?
- Ой, хвалько. Ти тодi валянцi такi привiз, що я з головою в них
пiрнула.
- Путящi валянцi - батька мого. Пам'ятаєш, як ми зi станцiї
повертались?
- Швидше вiтру летiла. А пам'ятаєш, як нашi санчата перекинулись бiля
дубини?
- Перекинулись, кажеш? Нi, щось не пригадую такого.
- Пригадуєш, пригадуєш. Тiльки признаватись не хочеш. Знаю тебе.
- I охота згадувати про таке, чого й не було... Надiйко, а менi аж не
вiриться, що це ти. Дай хоч роздивлюся... Похудiла нiби трохи на
студентських харчах, витягнулася i ще кращою стала. - Пригорнув дiвчину,
поцiлував у вуста, щоки i пасмо пахучого волосся, на якому вже блищали
пухнастi ниточки паморозi.
- Як я скучилась, Льоню, за тобою, - тихо промовила, i очi її стали
сумнiшими, а на щоках затремтiли рум'янцi.
- I я, Надiйко. А цi днi як не свiй ходив. Навiть до телефонiсток почав
пiддобрюватися, цукерки i горiхи носити, щоб вони, коли ти подзвониш, не
твоєму батьковi, а менi сердечне комюнiке передали. Бо з твоїм старим ми
знову погарикались. Боюсь, що вiн такого зятя i на порiг не пустить.
- А за що ж ви?
- За електростанцiю, Надiйко. Твiй батько таким скупим став... Ми
насiлися, щоб на острiвку електростанцiю побудувати, а твiй, заощаджуючи
копiйчину, понадiявся на iвчанцiв. Мовляв, вони збудують i нам ток пiде.
Ну, iвчанцi збудували електростанцiю, але малопотужну. От ми й напали на
твого.
Я зопалу його скупим рицарем назвав. Так навiть i не здоровкається
тепер.
- Нiчого, Льоню. Пересердиться i почне станцiю будувати. Я його знаю...
Льоню, а як у тебе з учобою? Працюєш не регулярно? Лiнуєшся? От я вiзьмусь
за тебе.
- Приїхав контроль на мою голову.
- Знаю твою вдачу. Математику, напевне, на самий кiнець залишаєш?
- Не полюбляю її, - зiтхнув.
- А без математики не бути тобi командиром.
- Нi, я її таки вгризу... Вже намiчається перелом.
- Довго вiн у тебе намiчається.
- Ех, Надiйко, аби це ти менi алгебру викладала, - i аж примружився вiд
уявного щастя.
- Тодi навчив би ти?
- Очей би не зводив...
- З алгебри чи з учительки?
- 3 обох, з обох... Ой, Надiйко, менi ще треба збiгати до своїх
комсомолят. Я швидко-швидко. I тодi пiдемо з тобою аж до Бугу. Пам'ятаєш,
як ми в минулому роцi ходили? Тодi така сама мiсячна нiч була. Пам'ятаєш?
- Пам'ятаю.
- Там тепер уже день i нiч електростанцiя рокоче, не дає водi заснути.
А над нею червона зоря сяє. Побачиш її - i аж далечiнь розступиться перед
тобою, i зорi Кремля засiяють тобi. Знаєш, як у Лєрмонтова: "И звезда с
звездою говорит".
- Як серце iз серцем. Правда? - притулилася до плеча милого, а той
огорнув її надiйними руками. - Бiля зарогу електростанцiя?
- Еге ж. Там, де ми колись пiд човном вiд дощу ховались. Пам'ятаєш?
- А потiм, як повертались, наш човен на бистрi перекинувся, i ми на
березi сушились бiля багаття. Пам'ятаєш?
- Нi. Щось я цього не пригадую. То ти вже видумуєш. Побiжу я. Проведу
тебе до розстання. Там зачекаєш мене.
- Льоню, а чого тобi так спiшно треба? Це так ти скучив за мною? -
удавано нахмурила обличчя i гордовито вiдхилилась од хлопця.
- Дiло є. Завтра вдосвiта ми траву коситимемо на лузi. Наш бригадир
таке надумався... Хороше це дiло, Надiйко. Живе, - навiть не помiтив
розгнiваного виду дiвчини.
- Зимою косити!? I я з вами пiду. Громадитиму! - зразу забула, що
хотiла розсердитись на Леонiда.
- З дороги вiдпочила б.
- Устигну. Соромно вiд своїх комсомольцiв вiдставати. Там їх певне всiх
i побачу?
- Усiх. Я тебе на раннiй зорi розбуджу, як колись у жнива.
- Сама встану.
- Сама? Ну, для чого тобi в чоловiка хлiб вiдбивати? Я з тобою хочу
разом пiти.
- Тодi приходь. Не забув, у яке вiкно стукати?
- Хiба таке забудеш? До кiнця вiку не забуду.
- А пам'ятаєш, як раз батько наскочив на тебе, коли ти у шибку
тарабанив?
- В косовицю?
- В косовицю.
- Нi, щось такого не пригадую, - i обоє весело розсмiялись.
- Так разом завтра пiдемо?.. Пам'ятаєш нашу клятву? -- Ясно i щасливо
поглянула на хлопця.
- Де б не були, ми завжди разом. - I Леонiд знову пригорнув дiвчину.
Потiм узялись за руки i, гублячи дзвiнкi разки смiху, побiгли
переливчастим шляхом удаль. Коли хтось стрiчався на шляху, вони опускали
руки, а потiм знову мiцно i надiйно сплiтали їх. Раптом Леонiд зупинився.
- Надiє, здається, мiй старий iде. Ну да, вiн. I треба йому саме в
такий час на шляху з'явитися.
- Ой, Льоню, бiжимо назад, - поблiдла дiвчина.
- А може пiдемо назустрiч? Треба ж колись i батькам про нашу любов
сказати.
- Льоню, я соромлюсь. Побiгли...
- Нi, ти йди вперед, а я тимчасом дам круга i заскочу до Карпцiв.
Хлопець швидко зник за хатами, а дiвчина нерiшуче пiшла шляхом, на
якому самотньо чорнiла чоловiча постать, переганяючи поперед себе довгу
тiнь.
Порiвнявшись iз дiвчиною, Полiкарп радiсно привiтався.
- Надiйко! Приїхала! На канiкули, значить?
- Приїхала, - вiдповiла тихо.
- Хто ж тебе привiз?
- Григорiй Шевчик. Вiн був у контрольно-насiнневiй лабораторiї.
- Григорiй Шевчик? Ну, я тепер своєму Леонiдовi дихати не дам.
Проворонив тебе... Не бачила його?
- Нi... - Дiвчину як приском обдало. Схиливши голову, не могла
промовити нi слова, нi подивитися у вiчi Полiкарповi.
- Ну, чого так спаленiла?.. Все ховаєтесь, все криєтеся вiд старших.
Думаєте, наче ми нiчого й не знаємо, нiчого не бачимо. Моя стара - вона
оце тiльки почула, що ти приїхала - так i сказала: "Побачиш Надiйку,
перекажи, щоб у гостi зайшла. Бо той шибеник - Льонька, значить, - i досi
криється з усiм од нас... Тiльки ти, Надiйко, за чуба його таскай, щоб вiн
скорiше у вiйськову школу поступав. На ту, як її, алгебру натискай. Бо вiн
як почне оце вичитувати "а" плюс "б", то i я догадуюсь - нi "а" нi "б" вiн
i досi не втямив. Та й сам на цю алгебру зобижається. А всi другi науки,
вчителi кажуть, толком знає... Ну, чого ти, Надiйко?
Дiвчина поглянула на сухорлявого лiтнього чоловiка, i той помiтив, як
затремтiли на її вiях молодi сльози хвилювання, вдячностi i радостi.
- Ходiмо, Надiйко, до нас, - ближче пiдiйшов до неї Полiкарп.
- Так Льоня мене шукатиме.
- Хай попошукає, коли батька перелякався. Хай не буде таким хитруном...
От коли я молодим був, вiд мене дiвчина i в землi не заховалася б. Хiба
тепер парубки? От як ми парубкували... Бувало з Арсеном як вип'ємо по
кручку... - Полiкарп, випростовуючи зiгнутий стан, гордовито пiшов по-iз
дiвчиною, що вже ледве стримувала смiх.
* * *
Коли Дмитро, Василина та Югина увiйшли в колбуд, до них пiдiйшов
заклопотаний Варивон.
- Як убрався женишок, - окинув оком нове пальто Дмитра. - Тепер, Югино,
твоєму милому вiдбою вiд молодиць не буде.
- Патякай менi, - примирливо промовив Дмитро.
- Нi, нi, Югино, ти слiдкуй за ним - вiн потайний у тебе. ,Вiн не
тiльки гречку вмiє сiяти... Дмитре, що ми будемо з людьми робити? Зараз не
встигнемо об'явити своїм - скоро вистава почнеться.
- Кого побачимо, тому й скажемо, - спокiйно вiдповiв Дмитро, не знаючи,
що Варивон уже всю свою бригаду поставив на ноги.
- Хай буде так. Був я в правлiннi. Твоя радiсть приїхала з району.
- Крамовий? - насупився Дмитро.
- Вiн самий. Знову у нас уповноваженим по сiвбi. Про тебе згадував.
- Вiн згадає, - злiсно процiдив. - Обiцяв i на тому свiтi згадати менi
минуле До моєї бригади присiкався?
- Нi. Кушнiр, значить, почав йому скаржитись, що нiяк не може вiддiлити
овес вiд вiвсюга - трiєр не одвiває його. Помiркували, поговорили i нi до
чого не дiйшли. Тодi Крамовий i кинув, як вiн умiє: "Чого ж ваш агроном.
Горицвiт, нi до чого не додумається?"
- Я йому колись додумаюсь, що й думати не заманеться. Отож окорiнилася
жаба в нашому районi. Скiльки рокiв сидить i нiкуди не щезне з очей... В
тридцятому роцi були присадили його, так знову почав видряпуватися...
- Дмитре, - м'яко торкнулась його руки Югина. - Сiдаймо, Дмитре. Зараз
вистава почнеться...
Вибiлене невелике сонце, як тiльки воно зимою умiє, вибiгло з-за хатiв,
коли другого ранку Дмитро, з рушницею за плечима i косою в руках, поїхав
до Бугу. Дорогою вiн обiгнав кiлькох колгоспникiв своєї бригади, а з
Варивонової не зустрiв нiкого. Викручуючи зигзаги помiж деревами, проворно
спустився до рiки i здивовано зупинився на льоду. Проти нього бiля фоси
височiло три високi стiжки сiна, а в глибинi лугу чорнiло два ключi
косарiв.
- Добрий ранок, Дмитре Тимофiйовичу, - радiсно привiтався з ним Леонiд
Сергiєнко. - I ви косити? Непогано придумав наш бригадир.
- Вiн придумає, - невиразно промовив Дмитро, i Леонiд не розiбрав, чи
насмiшка, чи злiсть була в його голосi. - "Невдоволений видно, що
випередили його", - усмiхаючись в душi, вирiшив Леонiд i знову почав
згортати у валок тонкi покоси.
Кушнiр, довiдавшися про хитрощi Варивона, довго вичитував йому в
правлiннi i пригрозив повiдомити про недостойний вчинок загальнi збори.
Бригадир щиросерде визнав свою помилку. А через день у районнiй газетi
несподiвано з'явилася невеличка замiтка... про iнiцiативу бригади Варивона
Очерета. Листоноша принiс газету прямо на луг, де працювали вже бригади
трьох колгоспiв, i Варивон, ледве втискаючи неслухняний смiх, здивовано i
обурено говорив Дмитровi:
- I як тебе в газетi не згадали - голови, значить, не прикладу. Всi ж
знають, що твоя мисль, а от усе на мене вгатили. I сам не знаю, за що така
напасть i почесть?
- Досить, досить менi... I-нi-цi-атор, - насмiшкувато протягнув Дмитро.
- Нiчого не зробиш, бувають помилки, товаришу мислителю. Давай
пройдемося до острiвка - там, по-моєму, повиннi зайцi бути. Дмитре, а дуже
в тебе на серцi... того? Дуже шкрябає?
- Може б ти помовчав трохи, Бульба непосидюща?
- От i виступай пiсля цього на сценi. Свої проходу не дадуть. Я пiшов у
обхiд. Гляди, не промаж. - Варивон, задоволено наспiвуючи пiсеньку,
широкими i важкими кроками пiшов до острова. Незабаром його мiцний,
басовитий голос обiзвався у високих моложах i, посилений луною, загримiв у
кручi.
Не встиг Дмитро зiрвати з плеча рушницю, як очманiлий заєць вискочив iз
кущiв i помчав через Буг.
Кров з гулом вдарила в голову, занило бiля вух. Не цiлячись, вистрiлив
Дмитро i промазав. Не присiв, а впав на колiно i знову вистрiлив. Заєць,
чудернацько блиснувши бiлим пiдбоєм, перекотився через голову i незграбно
ковзнувся по льоду.
Дмитро, забувши за все, кинувся вперед. Посковзнувся, але стримав
рiвновагу i ще скорiше побiг. Вiн не почув, як засичав i увiгнувся пiд ним
яснець, тiльки раптом побачив перед собою живе сяйво кiлькох блискавиць,
що, переганяючи одна другу, покручено кололи лiд.
"Бистра!" - обухом гупнула догадка. Хотiв зупинитись i, зразу ж
зрозумiвши свою помилку, побiг уперед. Та в цей час, лунко чмокнувши, лiд
вислизнув з-пiд нiг.
Дмитровi раптом здалося, що високий берег Бугу пiдскочив i злетiв
угору. Пiрнувши з головою в пекучi, як окрiп, хвилi, Дмитро почув, що
течiя мiцно вдарила йому в груди.
"Це ж зараз пiд лiд затягне". - Надлюдським зусиллям, усiм тiлом
рвонувся з холодної купелi, високо пiднявши руки. Головою i щиколодками
лiвої руки вдарився в податливий лiд, а кулак правої, рiзнувши шершаву
лiнiю ополонки, вискочив на поверхню. Дмитро це вiдчуває усiм тiлом,
напружено борючись проти течiї, що люто тягне, рве його пiд лiд.
Покалiченими пальцями правицi, обережно i легко, щоб не обломитися,
впивається в кригу i вже, задихаючись, пiдводить голову над водою. Тепер i
сонце, i дерева, i берег, коливаючись, спускаються вниз. Кривавлячи лiд,
вiн намагається вибратись на поверхню. Але тонка крига обривається пiд
руками, i Дмитро ледве не з головою опускається в рiку. Знову схоплюється
за шершавий виступ i знову обломлюється. Вiн уже ледве чує пальцi.
Противний важкий i сирий холод стискає, крутить костi. Вода пiдбиває
обважнiле тiло, туго повертає його, трохи опускає донизу i знову рве в
густу бистрiнь.
- Дмитре! Держись, Дмитре! - розпластавшись на льоду, до нього повзе
Варивон. - Завiсся руками.
Поволi витягає червонi, як перепеченi раки, неслухнянi руки на лiд.
Сп'янiла голова хилиться донизу.
- Держись, дружок! -- i Дмитро iз здивованням бачить незвично сiре
обличчя i вогкий блиск в очах Варивона. - Лови! - кидає кiнець ремiнця.
Але вже руки так заклякли, що не можуть зiгнутись. Витягаючи шию, мiцно
впивається зубами в солонувату шкуру, неймовiрним зусиллям подається
вперед, i Варивон витягує його на кригу.
- Дмитре, дружок, - тремтять побiлiлi товстi губи, i яснi сльози
радостi течуть по доброму некрасивому обличчю. Грубими потрiсканими
пальцями вiн зриває з Дмитра пiджак, сорочку i нiяк не може вдягнути в
свiй полушубок напiвпритомного товариша.
Швидко проходить хвилина якогось оцiпенiння чи напiвзабуття. Дмитро,
стiкаючи струмками, вперто пiдводиться з криги i, похитуючись, бiжить до
своїх лиж. В чоботях противно чмакає вода.
- Ти куди? Почекай! Ми тебе зараз на сани, значить, - поспiшає слiдом в
однiй сорочцi Варивон.
- Поки ти запряжеш конi... - застуджено хрипить Дмитро, вскакує в лижi
i, пригнувшись, уперто пiднiмається на крутий берег. За ним вода вишиває
на рожевому снiгу двi химерних манишки. З кожним разом узор стає рiдшим i
рiдшим. I незабаром Дмитро у зосередженiй i лютiй напрузi чує дзвiн
перемерзлого одягу i холодний перестук волосу, що крижаними пасмами
нависає на брови.
"Коли це так було зi мною? - прикусив нижню губу, i прiснувата тонка
накип льоду ледве чутно озвалась пiд зубами. - Увесь берусь кригою".
I вiн, обмерзаючи, напружений, як молодий роботящий мороз, з усiєї сили
мчить до села, що пiднiмає в золотисте повiтря голубi вежi диму.
II
Iще в напiвснi Дмитро чує, як за вiкнами лiкарнi важко зiтхає машина i
на її зiтхання обзиваються тремтiнням спiвучi шибки; чує сердечний бiль i
млость. Потiм щось темне нависає над ним, i вiн прокидається, зразу ж
мружачи очi вiд веселої зливи сонячного промiння.
- О, та ти вже молодцем, Дмитре. Тiльки обличчя, значить, i посинiло, i
пожовтiло. Скоро будеш схожий на дошку того художника, що до Синицi в лiси
приїжджав: усякими кольорами розрисовуєшся. Ну, та тобi ж не на весiлля
iти. Як воно чуєш себе? - Варивон у широкому халатi тепер схожий на
присадкуватий рухливий дзвiн.
- Нiчого. Серце тiльки часто болить, товаришу iнiцiаторе.
- Це менi слово бiльше подобається, нiж Бульба чи Фальстаф. А ти,
значить, не звертай уваги на серце i бережи здоров'я. Да, - раптом
поважнiє Варивон. - Крупозне запалення - це не жарти. Недаром кажуть: риба
i зайцi заведуть у старцi. Вони i до смертi можуть завести... Ех, Дмитре,
яких я вчора менькiв наловив. Розумiєш, найшли собi схованку внизу бiля
гатки, де млин стоїть. Там я їх i накрив. Наловив, iду додому i дивуюсь:
чого радостi на душi нема? То, бувало, як спiймаю щось путяще, аж
затанцюю. А це - i менькiв повно, а веселостi нiякої. Сiв собi, задумався:
що воно за знак питання? I зрозумiв: тебе нема.
- Багато наловив? - запитав подобрiлим голосом.
- Пудiв iз два, - рiшуче мотнув головою Варивон. Дмитро засмiявся.
- Не вiриш? Ну, може на яке кiло менше.
- А по правдi?
- З пуд спiймав.
- В пудовi ж скiльки фунтiв було?
- Скiльки! Не знаєш, скiльки? - хотiв обуритися Варивон, але передумав
i пiдморгнув: - Скiльки не було, а нам би до чарки хватило.
- Отак би ти й давно сказав.
- А тобi й шкода, коли чоловiк щось лишнє прибавить? Скупий ти, Дмитре,
як одноосiбник. Це i серце в тебе, певне, вiд скупостi болить.
- Ой, хвалько нещасний. Ти скажи: як у нас iз снiгозатримуванням?
Тiльки правду кажи, - допитливо поглянув на товариша.
- Казали тато, поганувато. Непривичнi колгоспники до цього дiла.
- Так i знав, що ти нiчого не зробиш, - розсердився Дмитро. - Секретар
райпарткому, Марков, навiдувався до мене, питався про це. Сказав йому, що
в тебе робота кипить. От вона й кипить. Меньки киплять. За ними i чаркою
часу не було. Марков снiгозатримуванням iнтересується, партiя про це
говорить, хоче, щоб такi тюхтiї, як ти, хлiб їли, а вони за меньками свiту
не бачать.
- Чого ти кип'ятишся, значить? - здивовано подивився на Дмитра.
- Знаю чого. Потiм, як ударить засуха, i ти закип'ятишся, застрибаєш,
як твiй меньок на сковородi. Та пiзно буде. Ти бачиш, як сонце уже сяє?
Чуєш, як воно пахне? От вдихни повiтря на вiдсоннi.
- По-весняному, - погодився Варивон.
- По-весняному, по-весняному, - перекривив Дмитро. - Щуки вже скоро
почнуть нереститися, i знову декому з бригадирiв не до снiгозатримання
буде. Нi, будь вона неладна ця лiкарня, завтра ж випишуся iз неї, -
кривлячись i крекчучи, пiдвiвся iз лiжка i опустив босi ноги на долiвку.
- Сказився чоловiк. Завтра я нашi бригади до останнього чоловiка на
ноги поставлю. За три днi поле покриємо хворостом. Чуєш ти, чорте
розмальований! Та лягай ти, красеню, в лiжко, бо вже зеленiти починаєш,
мов жаба болотяна. Як з тобою Югина живе - нiяк толком не доберу? Я думаю
вiд тебе i камiнна фiгура на другий би день утекла. А я дурний iще
мiркував з хлопцями, щоб тебе на голову колгоспу як-небудь обрати.
- Я тобi помiркую. Тут з бригадирством аби впорався. Так через три днi
усе зробиш? Iнiцiатор.
- Пiшов ти к чорту! Чого б це я липнув, як шевська смола, - раптом
розсердився Варивон. Врятувавши Дмитра, вiн в душi почував, що той багато
йому чим зобов'язаний, i нiколи не сподiвався такої невдячностi.
"Ну, й чоловiчок!"
- А упораєшся? - запитав бiльш стримано.
- Упораюсь.
- Правду кажеш?
- Я тобi що - слова на вiтер пускатиму! Коли б ти був не хворий,
значить, по-iнакшому поговорив з тобою. А то медицинський режим заважає.
- Добре. Через три днi я приїжджаю з лiкарнi. Подивлюсь.
- Тьху на тебе! Потiм на мiсяць звалишся. Герой!
- I горе буде тобi, коли не виконаєш слова.
- Так ти що, менi, друговi своєму, бригадировi, не вiриш? Я тебе, можна
сказати, з проклятої бистрини витаскав, од смертi врятував, а це гiлляк не
зумiю на поле вивезти. Аж слухати тебе противно. Розуму для цього великого
не треба.
- В iвчанцiв, напевне, поле, мов дiброва, стоїть, - нi одна снiжинка не
розкотиться?
- Не додивився.
- Додивишся, коли нашi замети - перекотиполем розвiються.
- Ох i в'їдливий ти, як оса. Сказав тобi!.. - з серцем вiдрiзав
Варивон.
Дмитро помовчав, слiдкуючи за рухливою пряжею сонячного промiння, що
тремтiло i струмувало на воскових прожилках свiжої соснової пiдлоги.
"Весна прямує". Знову заболiло серце. Поморщився i лiг на лiжко. Варивон у
задумi сiв на краєчок крiсла.
- Що, болить?
- Якийсь дiдько серце розпирає.
- Ти ще побiльше злися, то може якраз на посiвну з лiкарнi випустять.
- Через три днi буду дома, i передай Югинi: хай не приїжджає.
- Марiя Iванiвна сказала, що тобi ще два тижнi треба лежати.
- Вона може й не те наговорити. За це й грошi получав.
- Ну, як ти собi хочеш, а я скажу їй, хай за тобою слiдкує i як ти на
медицину нападаєш. Марiя Iванiвна i так зобижається на наших односельцiв,
що непосидющi такi. Ще пригадує, як Свирид Яковлевич - вона тодi
санiтаркою була - з усякими досвiдами не давав їй спокою. Словом, нiхто
тебе без дозволу лiкаря не привезе.
- Ти привезеш.
- Та нiзащо в свiтi, нiзащо! Хоч i вредна ти штучка, але хочу, щоб iще
прожив на свiтi. Саме на життя повернуло.
I цi слова хвилювання пройшлися по кожнiй жилцi Дмитра. "Саме на життя
повернуло, - вiддалося у серцi: - це ж так пiсля довгої зими селяни,
радiючи, говорять: саме сонце на весну повернуло".
- Це ти правду кажеш, - хитнув головою.
- Ще б неправду, - зручнiш умостився на крiслi Варивон. - Отак, коли
працюєш, по шию своїми дiлами, значить, зайнятий, то все, здається, iде
просто, звично. Ну, робиш, сваришся з ледащуватими, тягнешся до передових,
ниву, як дiвчину, викохуєш, потроху рибалиш, потроху пащекуєш, потроху, є
грiх, в чарку заглядаєш. А коли оглянешся назад - ого-го яку дорогу ми
пройшли, через якi гори перевалили. То ранiше у мене одна була сорочка i в
будень i в свято. Так i згнивала вона, по ниточцi розлазилася на плечах од
поту i солi. За версту вiд тебе потом тхнуло. Так би й життя моє згнило у
Варчукiв та Денисенкiв, як ота наймитська сорочка! I нiхто б про тебе
доброго слова не сказав. Здох, мовляв, замороку принiс - складайся на
дошки, щоб домовину зробити. А тепер я господар. Помiж людьми живу... Оце
ще зима, а я думками весну випереджаю, - все мiркую, як би такий урожай
проса зiбрати, щоб усi сусiди роти пороззявляли. Навiть у снi бачу такi
зерна проса, немов коралi. А всi коло нього тiльки ахкають. I ти також.
- Воно ж i видно, що всi заахкають, як один мишiй вродить.
Снiгозатримування провiв...
- А ти помовч... Ет, i настрiй зiпсував - уже i говорити, значить, не
хочеться, - аж зiтхнув Варивон. I зразу в очах погасли вогники, а слово
стало мляве, неначе цiдилося крiзь позiхання.
Дмитро дорiкнув себе за зайве слово: чоловiк про життя почав говорити,
вiрно говорити, i так по-дурному обiрвати його думки.
- В завiдувача контрольно-насiнневої лабораторiї був? - запитав пiсля
мовчання.
- Був. Зразу ж пiсля районної наради агiтаторiв заскочив. Кондицiйнiсть
твоєї гречки найвища. Першої групи! Непогане ти дiло, Дмитре, зробив. В
колгоспникiв з Iвчанки, як побачили твоє насiння, аж очi загорiлись. А
вони толк розумiють. Господаровитi. Коли б нам до них дотягнутися. Не буду
хвалити тебе, а такої гречки нi в кого нема.
- Ну, так уже й нi в кого, - аж захвилювався, i рум'янець нерiвними
смугами прорiзав жовтизну на щоках. - Чував, Дмитре, що в Жданiвцi один
колгоспник, Данило Навроцький, новий сорт жита вивiв - таке велике, хоч на
оберемок його, як дрова, клади. Прямо не зерна, а стрючки!
- Оце б собi кiлька таких насiнин дiстати. Для дослiдiв! - загорiлись
очi в Дмитра.
- Не дiстанеш! - рiшуче запевнив Варивон. - У нього зерна було трошки.
Частину висiяв, а частину роздав агрономам i рiльникам-агротехнiкам.
- А може щось таки залишилося? - з надiєю поглянув на товариша.
- Не вiддасть же вiн тобi останнє.
- Варивоне, а може продасть якусь пучку, на мою гречку змiняє?
- Про грошi - i не кажи, а от гречкою може й роздобриш його. Хоча
навряд: не схоче розлучитися з найбiльшим скарбом. Та й зажимистий трохи
цей Навроцький.
- Уже всi справки навiв?
- Та ще не всi.
- Ех, Варивоне, задав ти менi задачу. Вредний, кажеш, дядько?
- Трохи на тебе схожий! Ну, пора менi в дорогу. Що тобi привезти?
- Заскоч в книгарню - може щось нове є. Лисенка, Лисенка попошукай! В
журнали не полiнуйся заглянути - чи нема де його статтi. Iнтересно пише...
широко думає чоловiк.
- Це не з тих, що в грядочку, як в могилу, все життя втаскає. Широке
поле, нас бачить... Ще тобi чого?
- Привезеш з села трохи вiвса, того, що з вiвсюгом.
- Вiвсянку будеш варити? Вона для хворих корисна, - зразу брикати
почнеш, - ожив Варивон. - Чи трiєрувати думаєш?
- Думаю.
- У лiкарнi? - засмiявся.
- У лiкарнi.
Варивон вийшов надвiр, в задумi насвистуючи якусь мелодiю. "Чортiв
Горицвiт! дуже просто - вiзьме i найде спосiб, як очистити овес од
вiвсюга. Чи не соромно буде, коли хворий тебе випередить? Що його,
значить, зробити?" - зручно прилiг на сани, i добрi конi понесли його в
широкi iскристi далi зимового надвечiр'я.