Страница:
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
(роман-хронiка)
Роботящим умам,_
Роботящим рукам_
Перелоги орать_
Думать, сiять, не ждать_
I посiяне жать_
Роботящим рукам
Т.Г. Шевченко
ЗАМIСТЬ ПРОЛОГА
Вересневе сонце непомiтно зайшло за потрiсканi негустi хмари i зразу ж
розiслало аж за лiс недобiленi полотна. Бiля самого лiсу злобно
загаркавив, задудонiв кулемет, i, задихаючись од переляку, по-жiночи,
заахкала на левадi луна.
Докiя, почувши пострiли, зупинилась бiля перелазу.
"Знову десь банда об'явилася. Чи не напала на комiтетчикiв?" -
зiтхнула, не так думаючи про банду, як про Тимофiя, що пiшов зранку дiлити
панську та куркульську землю i досi не вертався додому. Невсипущим жiночим
болем защемiло серце, що в кожнiй небезпецi бачить свого чоловiка, своїх
рiдних та кревних i не знати кого i всiх просить, щоб оберiгала їх доля
вiд нещастя.
Дивно: скiльки рокiв минуло з того часу, як уперше невмiло пригорнув її
мовчазний, суворий Тимофiй, уже й сина якого викохала, одначе й тепер
по-дiвочи любила, по-дiвочи вболiвала за своїм чоловiком, хоча на людях
нiколи, навiть словом, не виказувала своїх почуттiв. Коли ж з'явився на
свiт Дмитро, коли розкрився свiтлий i тривожний безкрай материнської
любовi, в її кохання до Тимофiя якось непомiтно влилась нова течiя:
чоловiк став для неї не тiльки батьком її сина, а наче i її батьком (може
тому, що саме тодi помер її старий тато). I до радiсного болю добре було
Докiї, в сутiнках стрiчаючи дружину, що повертався з роботи, притулитись
до нього, покласти голову на широкi груди, вдихнути з необвiтрених складок
одежi пахощi широкого степу чи хмiльної дiброви.
- Ех, ти, - коротко скаже вiн, i чорнi сумовитi очi осмiхнуться, а
мiцну руку покладе на її голову, як кладуть дорослi дiтям.
- Скучила, Тимофiю, за тобою. Так скучила, нiби ти тiльки з германської
повернувся.
- Чудно, - зверхньо погляне на неї. I по звичцi задумається, пiрне в
свої турботи.
Сонце вискочило на вузьку мiжхмарну прогалину i кинуло пiд ноги
молодицi живу узорчасту тiнь розлогої яблунi.
Вдалинi дзвiнко заклепали пiдкови, i незабаром на рослих лиснючих конях
вилетiло чотири вершники: троє в будьонiвках, а четвертий, очевидно
командир, в кубанцi.
На темносинiх галiфе - червонi лампаси, за плечима - карабiни.
Переганяючи бiйцiв, у шаленому летi промчала тачанка з кулеметом, i
високий чубатий козак, молодцювато стоячи на весь зрiст, щось з-за
широкого плеча промовив до воїнiв. Тi весело засмiялися, щось кинули
навздогiн кулеметнику про банду Гальчевського i якось дружно, до ладу i
зразу ж, заспiвали молодими голосами про Богунiю.
"На банду їдуть, а смiються, спiвають. Начеб смерть їм i ваги не має.
От народ!"
Довго схвильованим поглядом проводить молодиця вершникiв.
Ось уже i зникли вони за поворотом, може назавжди. Ось уже й пiсня
стихла, а серце чогось щемить i щемить, наперед вболiваючи за чужими
дiтьми, як за своїм сином.
I вже не чує жiнка, що до ворiт пiдкочується парокiнний вiз, як входить
на подвiр'я її високий горбоносий Тимофiй.
- Докiє! - нiби з самої землi обзивається глухуватий рiдний голос. I
вона поспiшає назустрiч чоловiковi, водночас бачачи i його незвично
прояснене обличчя, i голову комнезаму Свирида Яковлевича Мiрошниченка, що
стоїть бiля коней,. i плуг та рибальськi снастi на возi.
- Тимофiю, чого так пiзно? Добрий день, Свириде Яковлевичу. Просимо до
хати, - легко вклонилась молодиця.
- Доброго здоров'я. Нема часу. Швидше вiдпускай чоловiка. - Округла
голова, гордовито посаджена на широких плечах, перехилилась над тином. -
Вранцi вже й оратимемо свiй надiл.
- Панську землю? - вражено запитала Докiя, начеб i не знала, не
сподiвалася того надiлу, начеб не бачила його у снах i наяву.
- Нi, не панську. Свою! - смiється Свирид Яковлевич.
- Свою? - ще не розумiє вона. "Своя ж десятина уже засiяна".
- Тепер свою. Панською була, та загула.
- Значить, панську? - перепитує Докiя так, як перепитують люди, щоб iще
раз чиєсь слово ствердило їхню певнiсть.
- Та не панську, а свою, - аж перехитується од веселого смiху кремезний
широколиций Свирид Яковлевич. - Нiяк не привикнете, що то вже наша земля.
- Наша, наша, - полегшено зiтхає вона i з незрозумiлим подивом
зупиняється серед подвiр'я.
Думки, наче повiнь, аж перегойдують нею. Якась дужа i тепла хвиля
прокочується по всьому тiлi, i Докiя вже не бачить нi передосiннього неба,
нi невеликого подвiр'я, нi чорного похиленого тину, в кiлькох мiсцях
порваного кулями...
Густi ранковi поля стрепенулись у летi, перехлюпнулись за iскристий
обрiй, чiтко заворушились на тлi золотого лиття хмарин i вмилися сонцем. I
нема на полях нi жмуткiв колючого, перепеченого вiд негоди дроту, нi лiнiї
окопiв; навiть свiжi червоноармiйськi могили розвиваються сплесками ярої
чубатої пшеницi, горять червоними стрiчками макiв, сонце пiднiмають з-пiд
землi. I не кулi пiдтинають стебло, а перехитує ним перепел, спiваючи в
радостi, що теплими грудочками покотилися його дiти по землi, молодими
крильми пiднялися в небо. А вона, Докiя, їде i їде iз Тимофiєм польовою
дорогою на свою ниву.
Спiвучий колос дитячими ручками горнеться до неї, пазухи шукає, пахучою
росою обдає босi ноги...
"Невже це все буде?"
Раптом здригнулась молодиця: неначе на шматку чорної хмари побачила
свої покалiченi молодi лiта...
Висхлий степ.
Панська пшениця.
I потрiсканi до кровi, обвугленi губи женцiв. Задихаються в спецi
немовлята, що старими родились у строку. I нема в присохлих грудях матерiв
молока для дiтей. Тiльки є солонi сльози в очах. I падають вони на жовтi
дитячi личка, на тринадцятий загорьований снiп.
Ось її мати на третiй день пiсля пологiв, не випростовуючи надвоє
перегнутого стану, пiдтинає серпом крихку, перестояну пшеницю. Зубами
скрипить од болю, кусає розпухлi губи, а жне, умлiваючи над тринадцятим
снопом.
- Мамо, вiдпочиньте.
- Я зараз, дочко, - подивилась так, наче все небо убрала болючими
побiлiлими очима. Випросталась, витерла рукою чоло, охнула, випустила серп
i почала осiдати поруч iз ним. Чорнi пальцi глибоко обрiзались, але не
бризнула кров - лише кiлька запечених, з крихiтними пухiрцями шумовиння
краплин витиснулися з неживого тiла. А на темних, припалих пилом устах
запарував рожевий пiт.
I тiльки тодi Докiя з жахом побачила, що обличчя, порепанi ноги, жилавi
руки матерi були чорнi, мов свiжозораний коренистий зруб.
- Як сизий голуб, вiдлетiло життя, - горбатою, тiнню нахилилась над
матiр'ю лiтня, висушена сонцем i наймами жiнка.
- Легка смерть. За роботою, - позавидував хтось iз заробiтчан.
- За чужою роботою нi смерть, нi життя нелегкi, - наче з вiкiв
обiзвались чиїсь слова. I пiд їхнiй ниючий осiннiй шелест перед очима, як
човник на горбатих хвилях, колихнулась могила її матерi; попливла серед
пагорбiв, поскрипуючи трухлявим замшiлим хрестом i пломенiючи живою
хусткою зарошеної перемитої калини. Мов невиплаканi сльози, роками падає
роса з обважнiлих кетягiв на узголов'я напiвзабутої наймички, що в злиднях
родилася i сама в муках породила дочку i в горi померла на чужому колючому
полi. I там, де падають з калини димчасто-рожевi краплини, густiше
кущується i пiдводиться трава. Двiчi за лiто її скошує глухий сторож з
сивими сплетеними вiями, i в невеличких копицях сiна вiтри перебирають
сумовитi сторiнки сотень рiзноманiтних i водночас схожих одна на одну
iсторiй трудiвникiв.
...Докiя скорiше прогнала тривожнi марева i видiння, увiйшла за
чоловiком до хати.
- Приготуй, Докiє, щось у поле, - подобрiлим поглядом дивиться на неї
Тимофiй. - Ну, господине, прирiзали нам три десятини землi. Рада?
- Три десятини!? - вражено i ще не вiрячи його словам, пiдходить до
чоловiка. - Тимофiю, i це назавжди? Чи на якийсь рiк? - прокидається
недовiр'я.
- Назавжди... Чим тепер не господарi? - твердо пройшовся по хатi. -
Землю дали, коня дали, плуга на двох дали. От що значить, Докiє, закон
Ленiна, своя власть. Тепер ми люди, а не бидло, не панська худоба. Ти на
завтра на вечiр зготуй щось: прийдуть нашi люди - треба ж якось свою долю
вiдмiтити.
Докiя од радостi навiть не знає, що сказати, i всiм тiлом притуляється
до Тимофiя, чуючи, як щаснi сльози пощiпують її зiницi. Осiннiм полем i
осiннiм гiркуватим листом вiє од всiєї постатi чоловiка. I пахне терпкою
матiркою, що iще на коренi, живою, повiває духом вогкої сорочки
трудiвника.
- Ну, пора менi. Ех, ти... - Хотiлось щось ласкаве сказати, одначе не
мiг найти потрiбного слова. Однiєю рукою пригорнув дружину i дивно -
поцiлував у чорну косу та й вийшов iз хати.
- Тимофiю, - хвилюючись, наздогнала його в сiнях. - Ви б не їхали на
нiч. Банда Гальчевського тепер лютує. За землю душi видирає. Бач, навiть у
Летичевi[1]1 повiтовий виконком розгромила. За чим-небудь аж до Деражнi
треба йти, - так сказала, начеб i не знав Тимофiй, що робиться навкруги.
- О, почались бабськi теревенi. Знаєш, вовкiв боятися - в лiс не
ходити. Недовго їм жирувати на куркульських харчах. Та й Свирид Яковлевич
трьохлiнiйку прихватив з собою. Ну, не кривись. От не люблю цього! Вiчно
ти потерпаєш. Сказано, баба. - I вiн, дужий, неквапний, впевнено йде до
ворiт.
I Докiї пiсля суворих слiв зразу стало спокiйнiше на душi: адже є у
свiтi Тимофiй - значить, усе буде добре, усе не страшне. Вона ще бiгцем
виносить порудiлу од рокiв i негоди свиту: ноги Тимофiя простреленi, хай
не охолоджуються в полi. I вогкими од хвилювання та пiдсвiдомого щастя
очима проводить його вздовж Великого шляху, як нещодавно проводила воїнiв.
I навiть на думку не спало молодицi, що бiльше нiколи не побачить живим
свого чоловiка.
Ось пiдвода пiднялась на пагорб, iще на хвилину пропливла голова
Тимофiя i зникла за розлогими деревами шляху, що з розгону втискався в
обвислi передосiннi хмари.
- Чого задумався, Тимофiю? - Округле, енергiйне обличчя Мiрошниченка
пiдбирається у гордовитiй, упертiй усмiшцi. - Про сьогоднiшнє?
- Еге ж, - коротко кидає.
- Розтривожили осине гнiздо. Як завила куркульня! Ну, справжня тiчка
вовкiв. Коли б їхня сила - не одного б уложили за землю у землю.
- Да, - погоджується Тимофiй. - Помiщики-то повтiкали, та їхнє насiння
й корiння,в куркульських хатах i хуторах аж сичить. Дукачi так не
попустять нам своїх ланiв. Ще крiпко прийдеться стукнутися з ними. Не з
тих Варчук, Денисенко, щоб свою землю подарували. Бачив, як дивились
сьогоднi на нас, як танцювали, гадючились зморшки на обличчi Варчука, наче
його живцем у землю закопували, i аж упрiв од напруги - так багато сказав.
- Нiчого їм не пособиться. Хай хоч вовками виють, минулого не
повернуть. Та ну їх к бiсу, це кубло змiїне. Краще про життя поговоримо.
Одначе не зразу довелося перейти на iншу розмову: позаду заюрликали
копита, i легка бричка, вивiрчуючи за собою навскiсний стовп пилюги,
промчала повз них.
Дебелi конi, закусивши вудила, витягувались в одну лiнiю i, здається,
не бiгли, а, метляючи крилами грив, летiли вперед, Худий чорний чолов'яга
з пiдiбраними у рiвну тонку смугу устами аж перехилився з передка, неначе
от-от мав упасти на коней, завiситись на них зiгнутими у лiктях руками.
Ось вiн оглянувся назад, i, темнi очi блиснули лютою злобою, задимiлись
синiми бiлками.
- Сафрон Варчук! - здивовано промовив Тимофiй.
- Тьху! Куди його чорти несуть проти ночi? Чи не на вiдрiзану землю
подивитися? - аж пiдвiвся Мiрошниченко.
- Гляди, щоб вiн до банди не подався. Недарма, кажуть, iз Шепелем
дружбу вiв, а Гальчевський - права рука Шепеля.
Курява поволi вляглась, за возом наполоханими пташенятами злiтав сухий
лист.
На шляху пiд високим вузлатим шатром дерев, над яким, перегойдуючись,
трiпотiло низьке небо, замаячила самотня постать.
- Дивись, чи не твiй Дмитро йде?
Стрункий русявий пiдлiток швидкою пружною похiдкою прямував до них.
Густий, з живими iскорками чуб, пiдстрибуючи, торкався вислих, тяжких, як
два колоски, брiв.
- Добрий день, - привiтався з Свиридом Яковлевичем. - Тату, куди ви? -
i в очах блиснув щасний вогник здогадки. - На панську землю?
- На свою, Дмитре. Нема тепер панської - є наша земля, - не помiчає
Тимофiй, що повторює слова Мiрошниченка.
- Наша! Аж не вiриться, - всмiхнувся хлопець i, схопившись за
полудрабок, проворно вискочив на воза. Чуючи приплив веселої сили,
нарочито звiшеними ногами торкався шини i спиць заднього колеса,
вiдбиваючи на них ризикованi такти. Незастигла гнучка сила аж грала в
кожному його русi, пломенiлась в рум'янцях, яких не пригасив навiть мiцний
загар.
- Не вiриться? - загримiв Свирид Яковлевич. - Це тобi тепер не на
економiї за п'ятнадцять копiйок жили вимотувати. Тепер будеш бiля свого
поля ходити. Ти лише вдумайся в це: першим декретом радянської влади був
декрет про землю!.. Недавно в шпиталi я прочитав "Хiба ревуть воли, як
ясла повнi?". Тяжка книга про село. "Море темної простоти" - так написано
там про змучених, ограбованих труженикiв. Бо чим тобi селянин вiд робочої
худоби вiдрiзнявся? Худоба iшла перед плугом, а вiн - над чужим плугом
груди ломив. Революцiя ж зразу нас iз моря темної простоти людьми зробила.
Без неї нiхто б нам анi життя, анi скибки землi не дав би.
- Навiть за могилу на цвинтарi треба було заплатити, - несмiливо
обiзвався Дмитро.
- Як в око влiпив, - задоволене обiзвався Тимофiй.
- Це й товариш Савченко раз на мiтингу людям пояснював, коли про союз
робiтникiв з трудящим селянством говорив, - пожвавiшав хлопець.
Мiрошниченко, усмiхаючись, поглянув на Дмитра.
- Прислухайся, хлопче, до таких розмов. Це думи партiї про життя -
значить нашi, народнi думи. Одне дiло - розумiти, що воно й до чого, а
друге, головне - новою людиною ставати, солдатом, що революцiю обереже.
Оце твоя, Дмитре, дорога. Коли ж на яку iншу стежку схибнеш - це, значить,
у мертву воду увiйшов чоловiк. Щастя ми обiруч узяли. Треба не розвiяти
його як полову за вiтром, не стати самому рабом землi, отим жаднюгою, що в
грунт без толку зажене i своє життя i життя дiтей своїх. Розумiєш, Дмитре?
- Розумiю, Свириде Яковлевичу, - поглянув у очi Мiрошниченка. - Тату,
де наше поле тепер?
- Бiля самого Бугу, - замiсть Тимофiя промовив Свирид Яковлевич. -
Хороша земля.
- I ваша нива поруч iз нашою?
- Поруч... Радий, Дмитре?
- Дуже, - i хороша напiвдитяча усмiшка зробила привабливiшим його
довгасте, по-степовому замкнуте обличчя. - Хiба такий день повiк забудеш?
- сказав схвильовано i замовк: може не так що вiн говорить першому
партiйному чоловiковi у селi.
- Отож бо й є. Це такi днi, що наше життя до сонця повертають. -
Мiрошниченко ближче присунувся до Дмитра, раптом покосився на його ноги. -
Ти що то виробляєш? Хочеш скалiчитись?
- Не скалiчусь, - поглянув на Свирида Яковлевича.
- Ти менi покинь вихвалятись. Присувайся ближче до середини.
- Не вихваляюсь. Хiба руху не чую? От як в майстернi щось виточуєш або
стругаєш - усiм тiлом розумiєш, то це останнiй пруг чи стружку здiймаєш.
Змiряєш потiм обциркулем - так воно i є. Вiзьмiть мене з собою на поле.
- Обiйдемось без тебе, - обiзвався Тимофiй. - Ти ж тiльки що iз
столярнi. Нiчого навiть не їв.
- Дарма. Такий день... Чуєте, як в селi спiвають?
- Iще б не спiвати. Ех, коли б це худоби бiльше, - задумався Свирид
Яковлевич. - Щоб кожен бiдняк по конячинi мав. А то ж знову-таки за тяглом
до куркульнi не одному прийдеться на поклiн iти, вiддавати землю наспiл...
Як твоє столярство, Дмитре?
- Нiчого, - вiдповiв стримано.
- Знаю, знаю, що добре. Старий Горенко не нахвалиться тобою: золотi
руки в тебе - каже.
- Якi там золотi! Бувайте здоровi, - скочив з воза i легко, неквапно
пiшов шляхом у село.
- Славний хлопчина, - похвалив Свирид Яковлевич. - Тiльки такий самий
мовчазний, хмурий, як i ти. Сьогоднi ще на радощах хоч трохи розiйшовся.
- То й добре. Що йому з доповiдями виступати? - знизав плечима Тимофiй.
- На коня гейкнути зможе - i хватить з нього. А коло землi уже й тепер
тямить, як iнший дорослий. Поле не говiркого - роботящого любить.
- Хм! Куди загнув! - сердито i насмiшкувато чмихнув Свирид Яковлевич. -
Вся наука, по-твоєму, виходить, щоб тiльки на коня умiв гукнути хлопець.
Багато ще вiд тебе див можна почути. Не для того, Тимофiю, революцiя
прийшла, щоб нашi дiти тiльки худобу умiли за повiд смикнути. Не для того!
"Це вiн добре сказав: не для того революцiя прийшла, - запам'ятовує
чiпким селянським розумом, який бiльше привик зважувати, передумувати,
анiж узагальнювати. - 3 головою чоловiк".
* * *
Земля у мерехтiннi зривалась на диби, вiдлiтала за бричкою i знову
круто пiдводилась вгору. В її плямистих лiнiях Варчук чiтко бачив обриси,
прикмети свого поля, що напливали i втiкали округлим числом "30". Оцей
нуль, як страшний сон, кружляв i кружляв, витягуючи за собою всю душу.
"Тридцять десятин", - нила i набрякала од тоскної злостi уся середина.
Проминувши Михайлюкiв хутiр, бричка влетiла в лiтинецькi лiси, i Сафрон
полегшено зiтхнув, оглянувся навколо, перехрестився i знову зiтхнув. Усе
здавалось, що за ним буде погоня, що хтось iз комбiдiвцiв довiдався, куди
вiн поїхав.
Гострими, неблискучими очима оглядав обабiч дороги лiс, надiючись
зустрiнути бандитський патруль. Але нiде нi душi.
Змученi конi, тяжко граючи пахвами, з кар'єру перейшли на рись, i
зеленкувате мило падало з обкипiлих вудил на попелястий супiсок, обсiяний
червоними перестиглими чашечками жолудiв.
Тиша.
Навiть чути, як жолудь, токуючи по гiлках, падає на корневище, коником
одскакує од трави i зручнiше припадає до землi, ще теплий, як дитина, i
тугий, неначе набiй.
Сафрон скочив з брички, м'якою вiвсянкою ретельно i туго витер коням
спини, боки.
"Невже виїхали? - пройняла холодна дрож. - Не може бути такого. А як
майнули в друге село? Хоч на краю свiта, а знайду їх. Вимолю, виблагаю у
Гальчевського, щоб усiх комбiдчикiв передушив... Тридцять десятин
вiдрiзати, щоб вас на кавалки, на макове зерно порiзали!" Спухали,
натягувались жили на скронях, i стугонiла, розриваючись од лютого болю,
голова.
- Вйо, чорти! - перенiс злiсть на коней. Люто свиснув гарапник, двi
вогкi смуги зашипiли пiною на кiнських спинах. Воронi важко заклепали
дорогу; за бричкою помiж деревами мерехтливо побiгло обважнiле надвечiрнє
сонце.
Уже роса випала на землю, коли Сафрон в'їхав у притихле село i зразу ж
зрадiв, на надбрiв'ї розгладився покручений жмут зморщок. На невеликому
мiстку стояло двоє бандитiв у високих, збитих набакир смушевих шапках.
Недалеко вiд них паслися нестриноженi конi.
- Добрий вечiр, хлопцi! Батько дома? - роблено веселим i владним
голосом запитав: знав, що iнакше говорити не можна - побачать м'якого
чоловiка, то й конi заберуть.
- А ти що за один будеш? - Високий каракатий бандит, граючись куцим
втинком, впритул пiдiйшов до Варчука.
- Двоюрiдний брат батька Гальчевського, - впевнено збрехав Варчук. -
Привiз важливi вiстi про розташування першої кавбригади Багнюка, що
входять - у склад другої червоно-козачої дивiзiї.
- Ага! - багатозначно протягнув бандит, i вже з пошаною оглянув Варчука
вузькими довгастими очима. - їдь у штаб. Там таких чекають.
- Де тепер штаб? В поповому домi?
- А де ж йому бути? - не здивувався освiдомленiстю Варчука. - Де краще
їжу приготують, де кращу постiль постелять? - i засмiявся, натискаючи на
слово "постiль", надаючи йому багатозначного вiдтiнку.
Зразу за мiстком бiля похилого плоту хропiв на всю вулицю
напiвроздягнутий, облiплений мухами бандит. В узголов'ї бiля порожньої
пляшки валялася шапка з гетьманським тризубцем i жовтою брудною китицею; з
роздертої кишенi, як струмок кровi, пробився разок намиста i торочки
тернової хустки.
"За самогоном i скринями не бачать чорти, як нас розчавлюють". Недобрим
поглядом змiряв Сафрон незручно розкинутого бандита.
Перед ганком попового будинку Сафрона зупинив озброєний до зубiв
вартовий.
- Батька зараз нема дома. У вiд'їздi, - непривiтно, спiдлоба оглянув
гострими очима високого чорноголового чоловiка.
- Нема? - задумався Варчук. - Тодi я розкажу все начальнику штабу
Добровольському.
- Вiн занятий зараз.
- Що ж, почекаю.
- Чекай. Тiльки на той кiнець вулицi паняй. Не належить тут усяким
невiйськовим стояти. Позаяк - порядок!
- Порядок! Пообжирались самогону i всi бур'яни попiд тинами обблювали.
- Ти ще менi щось ниньки скажи. Я з тебе льотом кишки випущу! -
визвiрився бандит i рвонув з плеча карабiн.
- Лякай свою бабу на печi, а ми цю хрiновину бачили, коли ти без
штанiв... Ну, ну, сучий сину! За мене батько тобi, як курчатi, голову
зверне, - округлими чорними очима впився в бандита. I в цей час хтось
весело гукнув:
- Го-го-го, Сафроне Андрiйовичу! Яким вiтром занесло сюди?
Бандит зразу ж присмирiв i подався в глибiнь ганку.
- Омелян! Омелян Крупяк! - здивувався i зрадiв Варчук, i його чорна
волохата рука з надiєю вхопилася за сухi кiстлявi пальцi бандита. Той,
усмiхаючись, стояв перед ним у червоних плисових штанях, невисокий,
рухливий, сяючи дрiбними гострими зубами. Його темносiрi, поставленi
навскiс очi, гостро врiзались в тонке перенiсся, мiнилися текучим потайним
свiтом.
- Добрий вечiр, Сафроне Андрiйовичу. I ви до нас приїхали? Назавше,
може? Хвалю, хвалю за ухватку. Воювати проти комунiї захотiлося? - швидко
затарабанив Крупяк. - Не сидиться на хуторi? Пече? Пристаєте до нас?
- I радий би, так лiта не тi,
- Лiта, лiта! О, що ви дiєте зi мною! - метнувши широкими Штанями, став
у театральну позу Крупяк i засмiявся. - Значить, вiдомостi деякi батьковi
привезли?
- Не без того, - вiдповiв стримано. - Та, кажуть, батька нема.
- Нема. У Майдан Трепiвський[2] поїхав. Учився там колись. Ну, й десь
над Згаром краля завелась у нього. Вiн батько не одної дiвки, - пожартував
i перший засмiявся, задоволений своїм дотепом.
- Найшов час з бабами возитись, - невдоволено насупився Варчук. - А
тут, Омеляне, така бiда, що хоч у землю входь. I коли ви не поможете, то i
вiд нас допомоги не ждiть. До останнього паростка викорчовують, до
останньої ниточки.
- Вiдрiзали землю? - зразу догадався Крупяк i на його рухливому обличчi
розлилось спiвчуття.
- Вiдрiзали, - ледве не задихався, вириваючи зсередини клекотливi
слова. - Це все одно, що перерiзали мене надвоє i кинули посеред шляху.
Скiльки я на ту землю старався. Тягнувся до того достатку, i попливло моє
щастя старцям у руки. Коли б серце вирвали, то й то легше було б... А то
землю!
- Ненадовго, - впевнено заявив Крупяк. - Велика пiдмога має нам прийти
iз заходу. Не сьогоднi - завтра iз Польщi прибуде батько Палiй. Це,
звичайно, тiльки зачiпка до бучi, а там така закрутиться веремiя, що
бiльшовикiв як вiтром знесе.
- Коли б то так, коли б то так дав бог, - i по звичцi хотiв
перехреститися, але, зустрiвши глузливий погляд Крупяка, вiдсмикнув руку
назад i вже благально заговорив: - Омеляне, допоможи менi, увесь вiк
дякуватиму... Не можу я так приїхати додому, душа розривається з досади.
Як зробити так, щоб одним махом, к чортам, прикiнчити iз нашими
комбiдiвцями? Сьогоднi пiдходящий час, дуже пiдходящий: вiйсько виїхало з
села на облаву. Однi обозники залишилися.
Крупяк, перебираючи в тонкiй руцi плетенi жовтi ремiнцi од нагана, з
подивом поглянув на Варчука: нiколи вiн не бачив, щоб гордовитий,
норовистий Сафрон став таким жалюгiдним, безпорадним.
Тепер фiолетовi, круто округленi пiдтьоки пiд його очима ще глибше
втиснулись в обличчя, а вислий нiс на чорному клинцюватому обличчi,
здавалося, аж перехитувався.
- Тiльки обозники залишилися? - зразу споважнiв.
- Тiльки вони! - з розпачем i надiєю поглянув на Крупяка. - А голова
комбiду саме поїхав на нiч орати. То найбiльший ворог. Без турбот i
прикiнчили б його... Може, Добровольському сказати?
- Нi, - нахмурився той, i Варчук застиг у холоднiй тривозi. Крупяк по
одному виразу зрозумiв Сафрона i, знижуючи голос, пояснив: - Щось я не
довiряю йому останнiм часом. Боюсь, щоб не вислизнув до червоних. Хитра i
потайна штучка. А тут ще амнiстiї пiшли... Непевний чоловiк.
Сафрон пiдсвiдомо з острахом поглянув на вiкно попiвського будинку: чи
не побачив його часом з кiмнати начальник штабу. На нижнiй темнiй губi пiд
шкiрою нервово затiпавсь продовгуватий звивистий бугорок.
- Що, страшно? - неприємним смiхом рiзнув Крупяк. - Не дрейфте: вiн
зараз дуже занятий - самогонку дудлить. А ми тимчасом зробимо налiт на
ваше село; хлопцi в мене - як чорти в пеклi! А поживитись буде чим?
- Аякже! В комбiдiвцiв є тепер конi добрячi.
- Е, конi ми подоставали. Прямо як змiї! Iз кiнського заводу видерли.
Як летиш, аж вiтер вуха обпiкає, - хвалився Крупяк, рухаючись кожною
складкою свого невеликого тiла. - Ну, поїхали. Час не стоїть! - i його
навскiс поставленi очi стали зразу твердiшими i старiшими.
- Оце добре! - зрадiв Варчук i вже урочисто, незважаючи на глузливий
погляд Крупяка, з почуттям перехрестився, потiм сплюнув через плече.
Бiль потроху почав розсотуватись по тiлi, i вiрилось, що бажання уже
стає дiйснiстю.
Виразно бачив на зелених хвилях Бугу Мiрошниченка, бачив в палаючих
хатах пострiляних, порубаних комiтетчикiв; бачив усю свою землю,
непорiзану, неподiлену, в п'яти шматках, як п'ять пальцiв однiєї руки.
"А це зразу цiлу пучку вiдсiкли. Де там пучку - жили перерiзали. Ще як
до горбка не добрались? Коли б це скорiше справдились слова Омеляна".
Крупяк скочив у бричку i скомандував:
- Поганяйте до ставу, там мої чорти стоять.
Варчук, шаленiючи од припливу злої сили i захвату, так пустив конi
селом, що аж зразу очi пройнялись їдкою сльозою, химерно заколивались,
застрибали обабiч дороги будiвлi i дерева.
Знову уся його земля тривожно i принадно наближалась до нього, наче
вона, кружляючи всiма п'ятьма шматками, бiгла за ним i, випливаючи з
долини, простягалась перед бричкою, втискалась хвилюючими контурами в
незнайомi осiннi городи.
Бiля просторого, без ворiт подвiр'я Варчук рiзко осадив конi. I зразу ж
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
(роман-хронiка)
Роботящим умам,_
Роботящим рукам_
Перелоги орать_
Думать, сiять, не ждать_
I посiяне жать_
Роботящим рукам
Т.Г. Шевченко
ЗАМIСТЬ ПРОЛОГА
Вересневе сонце непомiтно зайшло за потрiсканi негустi хмари i зразу ж
розiслало аж за лiс недобiленi полотна. Бiля самого лiсу злобно
загаркавив, задудонiв кулемет, i, задихаючись од переляку, по-жiночи,
заахкала на левадi луна.
Докiя, почувши пострiли, зупинилась бiля перелазу.
"Знову десь банда об'явилася. Чи не напала на комiтетчикiв?" -
зiтхнула, не так думаючи про банду, як про Тимофiя, що пiшов зранку дiлити
панську та куркульську землю i досi не вертався додому. Невсипущим жiночим
болем защемiло серце, що в кожнiй небезпецi бачить свого чоловiка, своїх
рiдних та кревних i не знати кого i всiх просить, щоб оберiгала їх доля
вiд нещастя.
Дивно: скiльки рокiв минуло з того часу, як уперше невмiло пригорнув її
мовчазний, суворий Тимофiй, уже й сина якого викохала, одначе й тепер
по-дiвочи любила, по-дiвочи вболiвала за своїм чоловiком, хоча на людях
нiколи, навiть словом, не виказувала своїх почуттiв. Коли ж з'явився на
свiт Дмитро, коли розкрився свiтлий i тривожний безкрай материнської
любовi, в її кохання до Тимофiя якось непомiтно влилась нова течiя:
чоловiк став для неї не тiльки батьком її сина, а наче i її батьком (може
тому, що саме тодi помер її старий тато). I до радiсного болю добре було
Докiї, в сутiнках стрiчаючи дружину, що повертався з роботи, притулитись
до нього, покласти голову на широкi груди, вдихнути з необвiтрених складок
одежi пахощi широкого степу чи хмiльної дiброви.
- Ех, ти, - коротко скаже вiн, i чорнi сумовитi очi осмiхнуться, а
мiцну руку покладе на її голову, як кладуть дорослi дiтям.
- Скучила, Тимофiю, за тобою. Так скучила, нiби ти тiльки з германської
повернувся.
- Чудно, - зверхньо погляне на неї. I по звичцi задумається, пiрне в
свої турботи.
Сонце вискочило на вузьку мiжхмарну прогалину i кинуло пiд ноги
молодицi живу узорчасту тiнь розлогої яблунi.
Вдалинi дзвiнко заклепали пiдкови, i незабаром на рослих лиснючих конях
вилетiло чотири вершники: троє в будьонiвках, а четвертий, очевидно
командир, в кубанцi.
На темносинiх галiфе - червонi лампаси, за плечима - карабiни.
Переганяючи бiйцiв, у шаленому летi промчала тачанка з кулеметом, i
високий чубатий козак, молодцювато стоячи на весь зрiст, щось з-за
широкого плеча промовив до воїнiв. Тi весело засмiялися, щось кинули
навздогiн кулеметнику про банду Гальчевського i якось дружно, до ладу i
зразу ж, заспiвали молодими голосами про Богунiю.
"На банду їдуть, а смiються, спiвають. Начеб смерть їм i ваги не має.
От народ!"
Довго схвильованим поглядом проводить молодиця вершникiв.
Ось уже i зникли вони за поворотом, може назавжди. Ось уже й пiсня
стихла, а серце чогось щемить i щемить, наперед вболiваючи за чужими
дiтьми, як за своїм сином.
I вже не чує жiнка, що до ворiт пiдкочується парокiнний вiз, як входить
на подвiр'я її високий горбоносий Тимофiй.
- Докiє! - нiби з самої землi обзивається глухуватий рiдний голос. I
вона поспiшає назустрiч чоловiковi, водночас бачачи i його незвично
прояснене обличчя, i голову комнезаму Свирида Яковлевича Мiрошниченка, що
стоїть бiля коней,. i плуг та рибальськi снастi на возi.
- Тимофiю, чого так пiзно? Добрий день, Свириде Яковлевичу. Просимо до
хати, - легко вклонилась молодиця.
- Доброго здоров'я. Нема часу. Швидше вiдпускай чоловiка. - Округла
голова, гордовито посаджена на широких плечах, перехилилась над тином. -
Вранцi вже й оратимемо свiй надiл.
- Панську землю? - вражено запитала Докiя, начеб i не знала, не
сподiвалася того надiлу, начеб не бачила його у снах i наяву.
- Нi, не панську. Свою! - смiється Свирид Яковлевич.
- Свою? - ще не розумiє вона. "Своя ж десятина уже засiяна".
- Тепер свою. Панською була, та загула.
- Значить, панську? - перепитує Докiя так, як перепитують люди, щоб iще
раз чиєсь слово ствердило їхню певнiсть.
- Та не панську, а свою, - аж перехитується од веселого смiху кремезний
широколиций Свирид Яковлевич. - Нiяк не привикнете, що то вже наша земля.
- Наша, наша, - полегшено зiтхає вона i з незрозумiлим подивом
зупиняється серед подвiр'я.
Думки, наче повiнь, аж перегойдують нею. Якась дужа i тепла хвиля
прокочується по всьому тiлi, i Докiя вже не бачить нi передосiннього неба,
нi невеликого подвiр'я, нi чорного похиленого тину, в кiлькох мiсцях
порваного кулями...
Густi ранковi поля стрепенулись у летi, перехлюпнулись за iскристий
обрiй, чiтко заворушились на тлi золотого лиття хмарин i вмилися сонцем. I
нема на полях нi жмуткiв колючого, перепеченого вiд негоди дроту, нi лiнiї
окопiв; навiть свiжi червоноармiйськi могили розвиваються сплесками ярої
чубатої пшеницi, горять червоними стрiчками макiв, сонце пiднiмають з-пiд
землi. I не кулi пiдтинають стебло, а перехитує ним перепел, спiваючи в
радостi, що теплими грудочками покотилися його дiти по землi, молодими
крильми пiднялися в небо. А вона, Докiя, їде i їде iз Тимофiєм польовою
дорогою на свою ниву.
Спiвучий колос дитячими ручками горнеться до неї, пазухи шукає, пахучою
росою обдає босi ноги...
"Невже це все буде?"
Раптом здригнулась молодиця: неначе на шматку чорної хмари побачила
свої покалiченi молодi лiта...
Висхлий степ.
Панська пшениця.
I потрiсканi до кровi, обвугленi губи женцiв. Задихаються в спецi
немовлята, що старими родились у строку. I нема в присохлих грудях матерiв
молока для дiтей. Тiльки є солонi сльози в очах. I падають вони на жовтi
дитячi личка, на тринадцятий загорьований снiп.
Ось її мати на третiй день пiсля пологiв, не випростовуючи надвоє
перегнутого стану, пiдтинає серпом крихку, перестояну пшеницю. Зубами
скрипить од болю, кусає розпухлi губи, а жне, умлiваючи над тринадцятим
снопом.
- Мамо, вiдпочиньте.
- Я зараз, дочко, - подивилась так, наче все небо убрала болючими
побiлiлими очима. Випросталась, витерла рукою чоло, охнула, випустила серп
i почала осiдати поруч iз ним. Чорнi пальцi глибоко обрiзались, але не
бризнула кров - лише кiлька запечених, з крихiтними пухiрцями шумовиння
краплин витиснулися з неживого тiла. А на темних, припалих пилом устах
запарував рожевий пiт.
I тiльки тодi Докiя з жахом побачила, що обличчя, порепанi ноги, жилавi
руки матерi були чорнi, мов свiжозораний коренистий зруб.
- Як сизий голуб, вiдлетiло життя, - горбатою, тiнню нахилилась над
матiр'ю лiтня, висушена сонцем i наймами жiнка.
- Легка смерть. За роботою, - позавидував хтось iз заробiтчан.
- За чужою роботою нi смерть, нi життя нелегкi, - наче з вiкiв
обiзвались чиїсь слова. I пiд їхнiй ниючий осiннiй шелест перед очима, як
човник на горбатих хвилях, колихнулась могила її матерi; попливла серед
пагорбiв, поскрипуючи трухлявим замшiлим хрестом i пломенiючи живою
хусткою зарошеної перемитої калини. Мов невиплаканi сльози, роками падає
роса з обважнiлих кетягiв на узголов'я напiвзабутої наймички, що в злиднях
родилася i сама в муках породила дочку i в горi померла на чужому колючому
полi. I там, де падають з калини димчасто-рожевi краплини, густiше
кущується i пiдводиться трава. Двiчi за лiто її скошує глухий сторож з
сивими сплетеними вiями, i в невеличких копицях сiна вiтри перебирають
сумовитi сторiнки сотень рiзноманiтних i водночас схожих одна на одну
iсторiй трудiвникiв.
...Докiя скорiше прогнала тривожнi марева i видiння, увiйшла за
чоловiком до хати.
- Приготуй, Докiє, щось у поле, - подобрiлим поглядом дивиться на неї
Тимофiй. - Ну, господине, прирiзали нам три десятини землi. Рада?
- Три десятини!? - вражено i ще не вiрячи його словам, пiдходить до
чоловiка. - Тимофiю, i це назавжди? Чи на якийсь рiк? - прокидається
недовiр'я.
- Назавжди... Чим тепер не господарi? - твердо пройшовся по хатi. -
Землю дали, коня дали, плуга на двох дали. От що значить, Докiє, закон
Ленiна, своя власть. Тепер ми люди, а не бидло, не панська худоба. Ти на
завтра на вечiр зготуй щось: прийдуть нашi люди - треба ж якось свою долю
вiдмiтити.
Докiя од радостi навiть не знає, що сказати, i всiм тiлом притуляється
до Тимофiя, чуючи, як щаснi сльози пощiпують її зiницi. Осiннiм полем i
осiннiм гiркуватим листом вiє од всiєї постатi чоловiка. I пахне терпкою
матiркою, що iще на коренi, живою, повiває духом вогкої сорочки
трудiвника.
- Ну, пора менi. Ех, ти... - Хотiлось щось ласкаве сказати, одначе не
мiг найти потрiбного слова. Однiєю рукою пригорнув дружину i дивно -
поцiлував у чорну косу та й вийшов iз хати.
- Тимофiю, - хвилюючись, наздогнала його в сiнях. - Ви б не їхали на
нiч. Банда Гальчевського тепер лютує. За землю душi видирає. Бач, навiть у
Летичевi[1]1 повiтовий виконком розгромила. За чим-небудь аж до Деражнi
треба йти, - так сказала, начеб i не знав Тимофiй, що робиться навкруги.
- О, почались бабськi теревенi. Знаєш, вовкiв боятися - в лiс не
ходити. Недовго їм жирувати на куркульських харчах. Та й Свирид Яковлевич
трьохлiнiйку прихватив з собою. Ну, не кривись. От не люблю цього! Вiчно
ти потерпаєш. Сказано, баба. - I вiн, дужий, неквапний, впевнено йде до
ворiт.
I Докiї пiсля суворих слiв зразу стало спокiйнiше на душi: адже є у
свiтi Тимофiй - значить, усе буде добре, усе не страшне. Вона ще бiгцем
виносить порудiлу од рокiв i негоди свиту: ноги Тимофiя простреленi, хай
не охолоджуються в полi. I вогкими од хвилювання та пiдсвiдомого щастя
очима проводить його вздовж Великого шляху, як нещодавно проводила воїнiв.
I навiть на думку не спало молодицi, що бiльше нiколи не побачить живим
свого чоловiка.
Ось пiдвода пiднялась на пагорб, iще на хвилину пропливла голова
Тимофiя i зникла за розлогими деревами шляху, що з розгону втискався в
обвислi передосiннi хмари.
- Чого задумався, Тимофiю? - Округле, енергiйне обличчя Мiрошниченка
пiдбирається у гордовитiй, упертiй усмiшцi. - Про сьогоднiшнє?
- Еге ж, - коротко кидає.
- Розтривожили осине гнiздо. Як завила куркульня! Ну, справжня тiчка
вовкiв. Коли б їхня сила - не одного б уложили за землю у землю.
- Да, - погоджується Тимофiй. - Помiщики-то повтiкали, та їхнє насiння
й корiння,в куркульських хатах i хуторах аж сичить. Дукачi так не
попустять нам своїх ланiв. Ще крiпко прийдеться стукнутися з ними. Не з
тих Варчук, Денисенко, щоб свою землю подарували. Бачив, як дивились
сьогоднi на нас, як танцювали, гадючились зморшки на обличчi Варчука, наче
його живцем у землю закопували, i аж упрiв од напруги - так багато сказав.
- Нiчого їм не пособиться. Хай хоч вовками виють, минулого не
повернуть. Та ну їх к бiсу, це кубло змiїне. Краще про життя поговоримо.
Одначе не зразу довелося перейти на iншу розмову: позаду заюрликали
копита, i легка бричка, вивiрчуючи за собою навскiсний стовп пилюги,
промчала повз них.
Дебелi конi, закусивши вудила, витягувались в одну лiнiю i, здається,
не бiгли, а, метляючи крилами грив, летiли вперед, Худий чорний чолов'яга
з пiдiбраними у рiвну тонку смугу устами аж перехилився з передка, неначе
от-от мав упасти на коней, завiситись на них зiгнутими у лiктях руками.
Ось вiн оглянувся назад, i, темнi очi блиснули лютою злобою, задимiлись
синiми бiлками.
- Сафрон Варчук! - здивовано промовив Тимофiй.
- Тьху! Куди його чорти несуть проти ночi? Чи не на вiдрiзану землю
подивитися? - аж пiдвiвся Мiрошниченко.
- Гляди, щоб вiн до банди не подався. Недарма, кажуть, iз Шепелем
дружбу вiв, а Гальчевський - права рука Шепеля.
Курява поволi вляглась, за возом наполоханими пташенятами злiтав сухий
лист.
На шляху пiд високим вузлатим шатром дерев, над яким, перегойдуючись,
трiпотiло низьке небо, замаячила самотня постать.
- Дивись, чи не твiй Дмитро йде?
Стрункий русявий пiдлiток швидкою пружною похiдкою прямував до них.
Густий, з живими iскорками чуб, пiдстрибуючи, торкався вислих, тяжких, як
два колоски, брiв.
- Добрий день, - привiтався з Свиридом Яковлевичем. - Тату, куди ви? -
i в очах блиснув щасний вогник здогадки. - На панську землю?
- На свою, Дмитре. Нема тепер панської - є наша земля, - не помiчає
Тимофiй, що повторює слова Мiрошниченка.
- Наша! Аж не вiриться, - всмiхнувся хлопець i, схопившись за
полудрабок, проворно вискочив на воза. Чуючи приплив веселої сили,
нарочито звiшеними ногами торкався шини i спиць заднього колеса,
вiдбиваючи на них ризикованi такти. Незастигла гнучка сила аж грала в
кожному його русi, пломенiлась в рум'янцях, яких не пригасив навiть мiцний
загар.
- Не вiриться? - загримiв Свирид Яковлевич. - Це тобi тепер не на
економiї за п'ятнадцять копiйок жили вимотувати. Тепер будеш бiля свого
поля ходити. Ти лише вдумайся в це: першим декретом радянської влади був
декрет про землю!.. Недавно в шпиталi я прочитав "Хiба ревуть воли, як
ясла повнi?". Тяжка книга про село. "Море темної простоти" - так написано
там про змучених, ограбованих труженикiв. Бо чим тобi селянин вiд робочої
худоби вiдрiзнявся? Худоба iшла перед плугом, а вiн - над чужим плугом
груди ломив. Революцiя ж зразу нас iз моря темної простоти людьми зробила.
Без неї нiхто б нам анi життя, анi скибки землi не дав би.
- Навiть за могилу на цвинтарi треба було заплатити, - несмiливо
обiзвався Дмитро.
- Як в око влiпив, - задоволене обiзвався Тимофiй.
- Це й товариш Савченко раз на мiтингу людям пояснював, коли про союз
робiтникiв з трудящим селянством говорив, - пожвавiшав хлопець.
Мiрошниченко, усмiхаючись, поглянув на Дмитра.
- Прислухайся, хлопче, до таких розмов. Це думи партiї про життя -
значить нашi, народнi думи. Одне дiло - розумiти, що воно й до чого, а
друге, головне - новою людиною ставати, солдатом, що революцiю обереже.
Оце твоя, Дмитре, дорога. Коли ж на яку iншу стежку схибнеш - це, значить,
у мертву воду увiйшов чоловiк. Щастя ми обiруч узяли. Треба не розвiяти
його як полову за вiтром, не стати самому рабом землi, отим жаднюгою, що в
грунт без толку зажене i своє життя i життя дiтей своїх. Розумiєш, Дмитре?
- Розумiю, Свириде Яковлевичу, - поглянув у очi Мiрошниченка. - Тату,
де наше поле тепер?
- Бiля самого Бугу, - замiсть Тимофiя промовив Свирид Яковлевич. -
Хороша земля.
- I ваша нива поруч iз нашою?
- Поруч... Радий, Дмитре?
- Дуже, - i хороша напiвдитяча усмiшка зробила привабливiшим його
довгасте, по-степовому замкнуте обличчя. - Хiба такий день повiк забудеш?
- сказав схвильовано i замовк: може не так що вiн говорить першому
партiйному чоловiковi у селi.
- Отож бо й є. Це такi днi, що наше життя до сонця повертають. -
Мiрошниченко ближче присунувся до Дмитра, раптом покосився на його ноги. -
Ти що то виробляєш? Хочеш скалiчитись?
- Не скалiчусь, - поглянув на Свирида Яковлевича.
- Ти менi покинь вихвалятись. Присувайся ближче до середини.
- Не вихваляюсь. Хiба руху не чую? От як в майстернi щось виточуєш або
стругаєш - усiм тiлом розумiєш, то це останнiй пруг чи стружку здiймаєш.
Змiряєш потiм обциркулем - так воно i є. Вiзьмiть мене з собою на поле.
- Обiйдемось без тебе, - обiзвався Тимофiй. - Ти ж тiльки що iз
столярнi. Нiчого навiть не їв.
- Дарма. Такий день... Чуєте, як в селi спiвають?
- Iще б не спiвати. Ех, коли б це худоби бiльше, - задумався Свирид
Яковлевич. - Щоб кожен бiдняк по конячинi мав. А то ж знову-таки за тяглом
до куркульнi не одному прийдеться на поклiн iти, вiддавати землю наспiл...
Як твоє столярство, Дмитре?
- Нiчого, - вiдповiв стримано.
- Знаю, знаю, що добре. Старий Горенко не нахвалиться тобою: золотi
руки в тебе - каже.
- Якi там золотi! Бувайте здоровi, - скочив з воза i легко, неквапно
пiшов шляхом у село.
- Славний хлопчина, - похвалив Свирид Яковлевич. - Тiльки такий самий
мовчазний, хмурий, як i ти. Сьогоднi ще на радощах хоч трохи розiйшовся.
- То й добре. Що йому з доповiдями виступати? - знизав плечима Тимофiй.
- На коня гейкнути зможе - i хватить з нього. А коло землi уже й тепер
тямить, як iнший дорослий. Поле не говiркого - роботящого любить.
- Хм! Куди загнув! - сердито i насмiшкувато чмихнув Свирид Яковлевич. -
Вся наука, по-твоєму, виходить, щоб тiльки на коня умiв гукнути хлопець.
Багато ще вiд тебе див можна почути. Не для того, Тимофiю, революцiя
прийшла, щоб нашi дiти тiльки худобу умiли за повiд смикнути. Не для того!
"Це вiн добре сказав: не для того революцiя прийшла, - запам'ятовує
чiпким селянським розумом, який бiльше привик зважувати, передумувати,
анiж узагальнювати. - 3 головою чоловiк".
* * *
Земля у мерехтiннi зривалась на диби, вiдлiтала за бричкою i знову
круто пiдводилась вгору. В її плямистих лiнiях Варчук чiтко бачив обриси,
прикмети свого поля, що напливали i втiкали округлим числом "30". Оцей
нуль, як страшний сон, кружляв i кружляв, витягуючи за собою всю душу.
"Тридцять десятин", - нила i набрякала од тоскної злостi уся середина.
Проминувши Михайлюкiв хутiр, бричка влетiла в лiтинецькi лiси, i Сафрон
полегшено зiтхнув, оглянувся навколо, перехрестився i знову зiтхнув. Усе
здавалось, що за ним буде погоня, що хтось iз комбiдiвцiв довiдався, куди
вiн поїхав.
Гострими, неблискучими очима оглядав обабiч дороги лiс, надiючись
зустрiнути бандитський патруль. Але нiде нi душi.
Змученi конi, тяжко граючи пахвами, з кар'єру перейшли на рись, i
зеленкувате мило падало з обкипiлих вудил на попелястий супiсок, обсiяний
червоними перестиглими чашечками жолудiв.
Тиша.
Навiть чути, як жолудь, токуючи по гiлках, падає на корневище, коником
одскакує од трави i зручнiше припадає до землi, ще теплий, як дитина, i
тугий, неначе набiй.
Сафрон скочив з брички, м'якою вiвсянкою ретельно i туго витер коням
спини, боки.
"Невже виїхали? - пройняла холодна дрож. - Не може бути такого. А як
майнули в друге село? Хоч на краю свiта, а знайду їх. Вимолю, виблагаю у
Гальчевського, щоб усiх комбiдчикiв передушив... Тридцять десятин
вiдрiзати, щоб вас на кавалки, на макове зерно порiзали!" Спухали,
натягувались жили на скронях, i стугонiла, розриваючись од лютого болю,
голова.
- Вйо, чорти! - перенiс злiсть на коней. Люто свиснув гарапник, двi
вогкi смуги зашипiли пiною на кiнських спинах. Воронi важко заклепали
дорогу; за бричкою помiж деревами мерехтливо побiгло обважнiле надвечiрнє
сонце.
Уже роса випала на землю, коли Сафрон в'їхав у притихле село i зразу ж
зрадiв, на надбрiв'ї розгладився покручений жмут зморщок. На невеликому
мiстку стояло двоє бандитiв у високих, збитих набакир смушевих шапках.
Недалеко вiд них паслися нестриноженi конi.
- Добрий вечiр, хлопцi! Батько дома? - роблено веселим i владним
голосом запитав: знав, що iнакше говорити не можна - побачать м'якого
чоловiка, то й конi заберуть.
- А ти що за один будеш? - Високий каракатий бандит, граючись куцим
втинком, впритул пiдiйшов до Варчука.
- Двоюрiдний брат батька Гальчевського, - впевнено збрехав Варчук. -
Привiз важливi вiстi про розташування першої кавбригади Багнюка, що
входять - у склад другої червоно-козачої дивiзiї.
- Ага! - багатозначно протягнув бандит, i вже з пошаною оглянув Варчука
вузькими довгастими очима. - їдь у штаб. Там таких чекають.
- Де тепер штаб? В поповому домi?
- А де ж йому бути? - не здивувався освiдомленiстю Варчука. - Де краще
їжу приготують, де кращу постiль постелять? - i засмiявся, натискаючи на
слово "постiль", надаючи йому багатозначного вiдтiнку.
Зразу за мiстком бiля похилого плоту хропiв на всю вулицю
напiвроздягнутий, облiплений мухами бандит. В узголов'ї бiля порожньої
пляшки валялася шапка з гетьманським тризубцем i жовтою брудною китицею; з
роздертої кишенi, як струмок кровi, пробився разок намиста i торочки
тернової хустки.
"За самогоном i скринями не бачать чорти, як нас розчавлюють". Недобрим
поглядом змiряв Сафрон незручно розкинутого бандита.
Перед ганком попового будинку Сафрона зупинив озброєний до зубiв
вартовий.
- Батька зараз нема дома. У вiд'їздi, - непривiтно, спiдлоба оглянув
гострими очима високого чорноголового чоловiка.
- Нема? - задумався Варчук. - Тодi я розкажу все начальнику штабу
Добровольському.
- Вiн занятий зараз.
- Що ж, почекаю.
- Чекай. Тiльки на той кiнець вулицi паняй. Не належить тут усяким
невiйськовим стояти. Позаяк - порядок!
- Порядок! Пообжирались самогону i всi бур'яни попiд тинами обблювали.
- Ти ще менi щось ниньки скажи. Я з тебе льотом кишки випущу! -
визвiрився бандит i рвонув з плеча карабiн.
- Лякай свою бабу на печi, а ми цю хрiновину бачили, коли ти без
штанiв... Ну, ну, сучий сину! За мене батько тобi, як курчатi, голову
зверне, - округлими чорними очима впився в бандита. I в цей час хтось
весело гукнув:
- Го-го-го, Сафроне Андрiйовичу! Яким вiтром занесло сюди?
Бандит зразу ж присмирiв i подався в глибiнь ганку.
- Омелян! Омелян Крупяк! - здивувався i зрадiв Варчук, i його чорна
волохата рука з надiєю вхопилася за сухi кiстлявi пальцi бандита. Той,
усмiхаючись, стояв перед ним у червоних плисових штанях, невисокий,
рухливий, сяючи дрiбними гострими зубами. Його темносiрi, поставленi
навскiс очi, гостро врiзались в тонке перенiсся, мiнилися текучим потайним
свiтом.
- Добрий вечiр, Сафроне Андрiйовичу. I ви до нас приїхали? Назавше,
може? Хвалю, хвалю за ухватку. Воювати проти комунiї захотiлося? - швидко
затарабанив Крупяк. - Не сидиться на хуторi? Пече? Пристаєте до нас?
- I радий би, так лiта не тi,
- Лiта, лiта! О, що ви дiєте зi мною! - метнувши широкими Штанями, став
у театральну позу Крупяк i засмiявся. - Значить, вiдомостi деякi батьковi
привезли?
- Не без того, - вiдповiв стримано. - Та, кажуть, батька нема.
- Нема. У Майдан Трепiвський[2] поїхав. Учився там колись. Ну, й десь
над Згаром краля завелась у нього. Вiн батько не одної дiвки, - пожартував
i перший засмiявся, задоволений своїм дотепом.
- Найшов час з бабами возитись, - невдоволено насупився Варчук. - А
тут, Омеляне, така бiда, що хоч у землю входь. I коли ви не поможете, то i
вiд нас допомоги не ждiть. До останнього паростка викорчовують, до
останньої ниточки.
- Вiдрiзали землю? - зразу догадався Крупяк i на його рухливому обличчi
розлилось спiвчуття.
- Вiдрiзали, - ледве не задихався, вириваючи зсередини клекотливi
слова. - Це все одно, що перерiзали мене надвоє i кинули посеред шляху.
Скiльки я на ту землю старався. Тягнувся до того достатку, i попливло моє
щастя старцям у руки. Коли б серце вирвали, то й то легше було б... А то
землю!
- Ненадовго, - впевнено заявив Крупяк. - Велика пiдмога має нам прийти
iз заходу. Не сьогоднi - завтра iз Польщi прибуде батько Палiй. Це,
звичайно, тiльки зачiпка до бучi, а там така закрутиться веремiя, що
бiльшовикiв як вiтром знесе.
- Коли б то так, коли б то так дав бог, - i по звичцi хотiв
перехреститися, але, зустрiвши глузливий погляд Крупяка, вiдсмикнув руку
назад i вже благально заговорив: - Омеляне, допоможи менi, увесь вiк
дякуватиму... Не можу я так приїхати додому, душа розривається з досади.
Як зробити так, щоб одним махом, к чортам, прикiнчити iз нашими
комбiдiвцями? Сьогоднi пiдходящий час, дуже пiдходящий: вiйсько виїхало з
села на облаву. Однi обозники залишилися.
Крупяк, перебираючи в тонкiй руцi плетенi жовтi ремiнцi од нагана, з
подивом поглянув на Варчука: нiколи вiн не бачив, щоб гордовитий,
норовистий Сафрон став таким жалюгiдним, безпорадним.
Тепер фiолетовi, круто округленi пiдтьоки пiд його очима ще глибше
втиснулись в обличчя, а вислий нiс на чорному клинцюватому обличчi,
здавалося, аж перехитувався.
- Тiльки обозники залишилися? - зразу споважнiв.
- Тiльки вони! - з розпачем i надiєю поглянув на Крупяка. - А голова
комбiду саме поїхав на нiч орати. То найбiльший ворог. Без турбот i
прикiнчили б його... Може, Добровольському сказати?
- Нi, - нахмурився той, i Варчук застиг у холоднiй тривозi. Крупяк по
одному виразу зрозумiв Сафрона i, знижуючи голос, пояснив: - Щось я не
довiряю йому останнiм часом. Боюсь, щоб не вислизнув до червоних. Хитра i
потайна штучка. А тут ще амнiстiї пiшли... Непевний чоловiк.
Сафрон пiдсвiдомо з острахом поглянув на вiкно попiвського будинку: чи
не побачив його часом з кiмнати начальник штабу. На нижнiй темнiй губi пiд
шкiрою нервово затiпавсь продовгуватий звивистий бугорок.
- Що, страшно? - неприємним смiхом рiзнув Крупяк. - Не дрейфте: вiн
зараз дуже занятий - самогонку дудлить. А ми тимчасом зробимо налiт на
ваше село; хлопцi в мене - як чорти в пеклi! А поживитись буде чим?
- Аякже! В комбiдiвцiв є тепер конi добрячi.
- Е, конi ми подоставали. Прямо як змiї! Iз кiнського заводу видерли.
Як летиш, аж вiтер вуха обпiкає, - хвалився Крупяк, рухаючись кожною
складкою свого невеликого тiла. - Ну, поїхали. Час не стоїть! - i його
навскiс поставленi очi стали зразу твердiшими i старiшими.
- Оце добре! - зрадiв Варчук i вже урочисто, незважаючи на глузливий
погляд Крупяка, з почуттям перехрестився, потiм сплюнув через плече.
Бiль потроху почав розсотуватись по тiлi, i вiрилось, що бажання уже
стає дiйснiстю.
Виразно бачив на зелених хвилях Бугу Мiрошниченка, бачив в палаючих
хатах пострiляних, порубаних комiтетчикiв; бачив усю свою землю,
непорiзану, неподiлену, в п'яти шматках, як п'ять пальцiв однiєї руки.
"А це зразу цiлу пучку вiдсiкли. Де там пучку - жили перерiзали. Ще як
до горбка не добрались? Коли б це скорiше справдились слова Омеляна".
Крупяк скочив у бричку i скомандував:
- Поганяйте до ставу, там мої чорти стоять.
Варчук, шаленiючи од припливу злої сили i захвату, так пустив конi
селом, що аж зразу очi пройнялись їдкою сльозою, химерно заколивались,
застрибали обабiч дороги будiвлi i дерева.
Знову уся його земля тривожно i принадно наближалась до нього, наче
вона, кружляючи всiма п'ятьма шматками, бiгла за ним i, випливаючи з
долини, простягалась перед бричкою, втискалась хвилюючими контурами в
незнайомi осiннi городи.
Бiля просторого, без ворiт подвiр'я Варчук рiзко осадив конi. I зразу ж