Страница:
- Що?.. - з острахом подивився Дмитро на розверженi груди Бондаря i
вiдчув, як пiт почав котитися з його чола.
- Куля пробила легенi, - пошепки промовив. - За цю кулю дорого
заплатить куркульське кубло. Сьогоднi ж вночi його вирвемо з села.
I в цей час спiткнувся пiдручний кiнь, важко похилився донизу i, марно
пiдводячись, забив копитами, пiдiймаючи вгору синiй снiг. Навпомацки
Дмитро знайшов на шиї коня липку рану, швидко поскидав збрую i погнав
осиротiлого борозного в розколихану тривожну далечiнь. Далеко, позад себе,
почув тоскне i призивне iржання, а з глибини лiсу обiзвалося вовче виття.
"Хоч би добив коня. Живцем роздеруть", - пожалкував i, вiдчуваючи, як
боляче ниє середина, нахиличся до Iвана Тимофiйовича. Хотiв по виразу
обличчя пiзнати, чи виживе його батько, який тепер став несказанно, до
слiз дорожчим i ближчим.
Але обличчя Iвана Тимофiйовича було прикрите чорним бушлатом. Марков в
самiй гiмнастьорцi незручно сидiв у санях, притримуючи обома руками
пораненого; позаду нього тремтiли i, мов крила, пiдiймалися вгору рукави
розшматованої сорочки.
XVI
Карпо з жахом одступив од Якова Данька. Лише на один момент страшно
почорнiло вилицювате, з перекошеним ротом обличчя лiтнього чоловiка i
зразу ж почало заливатися кров'ю. Десятки дробин зрешетили усю голову
Даньковi, вибили два зуби, порвали носа. Хотiв щось сказати - i не змiг:
свинцевi кульки глибоко в'їлися в неповороткий язик.
"А могло ж так мене покалiчити, - iще вiдступив крок назад Карпо, i
всерединi заворушилася шалена радiсть, хоча обличчя було скривлене
переляком. - Чортiв Горицвiт! Неодмiнно Горицвiт зрешетив чоловiка. Ох, i
рука - тяжка, мов камiнь". Згадав, як на полюваннi Дмитро без промаху бив
дичину.
Захеканий, спiтнiлий i злий повернувся на старе мiсце Крупяк, i тонкий
нiс його затремтiв, очi, здавалось, ще бiльше стали навскiс, коли почув,
як стогне Данько, розмазуючи кров по всьому виду. Згодом пiдiйшли Прокiп
Денисенко, Лiфер Созоненко, мовчазнi, похмурi.
- Проскочили, матерi його бiс, - нi до кого обiзвався Созоненко i
застиг на мiсцi: побачив, як червонi важкi краплини котились на кожушок
Данька i втискались в попелясто-синiй, непрозорий снiг.
- О-о-ок, умхру... Бошеньку мiй... - ледве можна було розiбрати
покалiченi слова. Очi в Данька зараз почорнiли i на скронях дрiбно
тремтiли тонкi закiнчення брiв.
- He помрете, Якове Пилиповичу, - м'якими кроками пiдiйшов Крупяк. - Я
вас до таких лiкарiв - знайомi у мене - завезу, що через три тижнi i слiду
не залишиться. Зроблять пластичну операцiю i будете ще кращий, нiж до
цього часу. Ходiмо до саней. Нi, нi, тримайтесь. Не дрейфте. Переможемо в
боротьбi - i за вами, як за нацiональним героєм, приїдемо. - Мова його
була такою ж м'якою, як i хода. Але Карпо, чутливий до всякої змiни
iнтонацiї, мимоволi здригнувся, вiдчуваючи у тонi приховану фальш i навiть
бiльше - огиду i ненависть. Майже фiзично вiдчув усi порухи, що керували
тепер Крупяком.
В лiсах розбушувалась метелиця. Пiд ногами свистiв i гадючився вiтер, а
верхiв'я дерев глухо i одноманiтно нили, як невсипущий бiль. Здалеку
тоскно-тоскно завив вовк, i мисливським почуттям Карпо вiдчув, що це був
самотнiй старий сiроманець.
"Почув кров", - i холодна дрож знову прокотилася тiлом, коли чомусь
уявив, що так само, як Данька, мiг би його, Карпа, покалiчити Горицвiт.
- О-о-ох... Уммхираю, - стогнав i заточувався поранений.
- Просто навiть соромно вас слухати. Якове Пилиповичу. Не можна ж бути
такому, як дитина: побачить кров i вже плаче. Запевняю словом щирого
друга: все буде гаразд, - м'яко заспокоїв його Крупяк. I Данько поволi,
похитуючись i затуляючи обличчя руками, важко пiшов до саней. На якийсь
момент Крупяк одстав од нього, з розгону налетiв на спiвучасникiв, широко
перехопив їхнi шиї мiцними руками.
- Хлопцi, вiн нас усiх викаже. Треба пустити кiнцi у воду. Грiх беру на
себе, - i знову поспiшив до Данька, не обертаючись до невеликої застиглої
групки.
- Як же воно так? - незрозумiле i з переляком поглянув Прокiп на Карпа.
- А що ж робити? Iнакше всiм доведеться за гратами гнити. йому вже три
чисницi до смертi. Ех, не повезло, - махнув рукою Карпо i знову, уже
ближче, вловив моторошне виття.
- Певне, що так, - заїкаючись, насилу вицiдив iз себе Лiфер.
Карпо швидко метнувся до коней, вивiв їх з дубняка, i в цей час вiн
побачив, як позаду неповороткої обважнiлої постатi Омелян Крупяк поволi
пiдвiв руку з пiстолетом, примружився. Нижня губа його перекривилась,
одвисла вниз.
Як удар батога, неголосно пролунав пострiл, i Данько повалився обличчям
у дубняк. Правицею вiн вчепився за серце, а пальцi лiвої руки вгрузли в
теплий липкий снiг, нагрiтий кiнською сечею.
- Поїхали! - перший скочив у сани Крупяк, i в голосi його заклекотiли
металевi нотки.
Цей прихований смiх пересмикнув усю постать Карпа. - "Добре, що не зi
мною таке... До ранку вовки по кiсточцi розтягнули б..."
...Пiзньої ночi, заснiжений i втомний, з болiсною порожнечею всерединi,
Карпо, не заходячи додому, попрямував на хутiр.
- Ну, як? - впився Варчук округлими допитливими очима в сина. Той хотiв
одповiсти, але задерев'янiлi губи тремтiли i не слухались його. Потер їх
рукавицею, позривав iз брiв крижанi бурульки, потягнувся до мисника, де
стояла горiлка.
Блiднучи i збираючи все клинцювате обличчя у зморшки, слухав сина
Сафрон. Очi його, набираючи неживого виразу, здавалось, провалились у
глибинi западини, а рот 'пересмикувався нервово i не часто. Потiм Сафрон
одхилився назад i з усього розмаху кiстлявою вузькою долонею вдарив Карпа
в обличчя. Другий удар пройшовся у повiтрi - Карпо вiдскочив убiк i,
шаленiючи, стиснув кулаки.
- Батьку, не бийтеся! - кинув глухо i застережливо. - Чуєте? У мене теж
на душi...
- Не бити, а вбити мало, сучих дiтей! - пiдскочив до Карпа. - Ти ще
менi кулаки будеш на батька сучити! Я тобi насучу!
- Ану, хватить менi! Теж розвоювався вояка! - мiцним ударом одвiв кулак
батька. - Треба було самому пiти! - в злобi перейшов на "ти". - Буває
невдача.
- Чорти нехрещенi! Лобурi дурнi! Байстрюки! - люто затупотiв ногами,
неначе затанцював Сафрон, i пiд очима двома сережками затiпалися фiолетовi
зморшки. - Самi себе в домовину вганяєте. Не догадались на дорогу деревину
покласти? Зразу б сани, як печериця, репнулись! Не догадались коней
пострiляти!.. Бери зараз сiрники - щоб вiд будинку i попелу не залишилось!
Хай не добром, а пожарищем злиднi огрiють руки!
- Нi, я палити не пiду! Не хочу ранiше часу лiзти чортовi в зуби.
- Сам пiдпалю! Все спалю! Усе до трiски! - Так схопив з комина сiрники,
що пачка затрiщала i приснула бiлими палiчками.
В однiй сорочцi, розкуйовджений i страшний, свiтячи поширеними очима,
кинувся надвiр.
- От старий дурень! - вголос вилаявся Карпо i побiг за батьком.
Метелиця круто вдарила його в груди, розпахнула поли кожушка. I в цей час
загавкав пес, кинувся до ворiт.
- Якого там чорта по ночах носить?! - сердито кинув Сафрон i швидко
пiшов до ворiт, до хрускоту затискаючи у кулацi шершаву пачку.
- Вiдчинiть! Прийшла колгоспна варта! - обiзвався простуджений голос
Григорiя Шевчика.
- Яка варта? Кого вартувати?
- Твоє добро, щоб не втекло кудись до ранку. I тебе заодно! - весело
промовив Степан Кушнiр.
- Моє добро!? - похитнувся, заточився назад. "Моє добро забирать", -
обухом ударили цi слова, ударили гiрше, анiж те, що i його, Сафрона, вже
взято пiд варту.
- Та вже не твоє, а наше - колгоспне. Народ повертає собi украдену в
нього працю.
Сiрники випорснули з руки. Сафрон люто метнувся до хати, зiрвав з стiни
берданку i кинувся надвiр. Але на порозi його перепинив Карпо.
- Батьку, не дурiй. Пiзно!
- Вiдстань, сатано, - зашипiв, натискаючи на сина. - Я їх...
- Батьку, про мене подумай, коли про себе не хочеш, - перекрутив
Сафроновi руки, вирвав зброю i люто вдарив нею об стовп ганку.
Хряснуло, вiдскочило дерево од залiза, i мимоволi насторожився Карпо:
знову почув вовче виття. I зразу зрозумiв свою помилку: може ж так
затужити чоловiк.
- Не треба, тату, - з острахом i жалем пiдiйшов до темної тремтливої
постатi, що вдвоє перегнулась на поруччя ганку. Схопив в оберемок, хотiв
понести в свiтлицю. Та Сафрон вирвався iз рук сина i з хрипом побiг до
хати. З-пiд лави дiстав сокиру, але її вчасно вирвав Карпо, здавивши до
хрускоту напруженi руки батька.
- Тату, покинь! Покинь! За це обоє поплатимось. А нам ще жити треба,
дочекатися свого дня. Чуєте? Жити нам треба! Згнити успiємо, - тремтiло
вiд напруги обличчя Карпа: вiн насилу стримував перекрученi руки батька.
I тiльки тепер очi Сафрона зупинилися на Карповi, а той тихо,
натискаючи на кожне слово, говорив:
- Ну, вишлють вас на якийсь час. Повернетесь потiм. До мене
повернетесь. Ще хiба так заживемо! А замахнетеся сокирою - пропаща година
i ваша i моя... Впускайте, тату, охорону. Стерпiть. Я ж до себе побiжу. -
Виштовхнувши Сафрона з хати, попрямував у заметiль.
Гомiн уже закружляв на подвiр'ї.
Карпо, щоб нi з ким не зустрiнутись, перескочив через паркан, бiгцем
подався додому.
На розстаннi ледве не збив з нiг якусь широку постать, закутану
кiлькома хустками.
- Це ти? - пiзнав дружину.
- Ой, Карпе, Карпе, - заголосила та. - Уже прийшли злиднi за моїм
батьком. Ой, вишлють його в далеку дорогу... Конi забирають, воли
вигонять, плуги вивозять... Усе до колгоспу пливе... I чогось мiлiцiя
приїхала. До Денисенка попрямувала.
Карпо похолов, а жiнка знову заохкала.
- Не голоси, i без тебе нелегко, - суворо обрiзав. - Чого це ти так
розбухла? - оглянув неймовiрно розтовстiлу дружину.
- Коли до батька прийшли, понатягувала на себе усе, що можна було
натягнути: однак заберуть. Бач, як упрiла?
- Бiльше нiкого не чiпали? - схвально подивився на дружину.
- Де там не чiпають! Усiх, кого рятував Крамовий, зачепили... Ой,
горенько моє, горе...
"Добре, що я вчасно вiддiлився i не бухнув грошей у господарство", -
подумав i сердито гримнув на жiнку:
- Ану, не скавчи! Завила, як над мерцем...
З метелицi вiтер вихопив на мить мелодiйний передзвiн.
"Носить когось в таку пору".
Iще нiчого не бачачи, Карпо сторожко попрямував до тину. По глибоко
втиснутих слiдах чоловiка покiрною незграбною тiнню побрела дружина. Важка
одежа i розпарена млость п'янили її, гнули донизу, хилили на сон.
"Хоч би у снiг була щось викинула з добра, - лiниво думала, склiплюючи
повiки... - А як же там мої?.."
М'який передзвiн наближався, i не можна було зрозумiти, чи вiн налiтає
з хуртовини, чи просочується з самої землi, розтiкається пiд снiгами.
Чорнiючи i збiльшуючись, з темряви поволi випливли конi. Здавалось, вони
затиснуть всю вуличку, i Карпо, морщачись, ще вiдступив назад, вперся
спиною в кособокий тин, з шпарин якого гострими цiвками вирвався вiтер.
Сани майже порiвнялись з Карпом, над ними сумирно гойднулись два
вогники.
- Ех, i дорога, - занепокоєно промовив Василь Карпець.
- Важка, як життя одноосiбника, - долинув смiх, i Карпо, увесь
натягаючись од злоби, пiзнав цей голос i смiх.
"Приїхав на погибель нашу, - провiв охолодою рукою по обличчi. - Тепер
Крамовий нiчого не викрутить".
Дзвоник, вiддаляючись, вогнем пробився пiд снiгами, розпiкав Карповi
ноги, забивав болiсним гулом охолодi вуха.
- Це не той робiтник з суперфосфатного, що нам дихати не давав? -
заборсалась в снiгах обважнiла жiнка.
- Вiн, Недремний. Двадцятип'ятитисячник, видать... Приїхав на нашу
голову. Ех, пропадом пропади таке дiло.
Двома вовчими очима блимнула хата Карпа. На шибках на мить заметушились
i потворно зчепилися обрубки тiней. Карпо насторожено зупинився посеред
вулицi.
- Яка там лиха година товчеться у нас?
- Певне, сестри мої.
- Чого їм? - полегшено зiтхнув.
- Вiд батька переносили, що можна було вихопити. До нас ближче йти...
Ех, ранiш не догадались.
Ще не доходячи до порога, почули з хати злий жiночий лемент. Олена
затарабанила в вiкно, i пересварка затихла. В кiмнатi пiд столом i лiжком
жужмом лежало якесь шмаття, а насторожi його стояли двi жiнки, буравлячи
одна одну ненависними поглядами.
"Не подiлились", - вiрно визначив Карпо i крикнув на них:
- Ви б, ворони, що-небудь батьковi їсти занесли, а то сторчаком
вилетите звiдси!
З вузликом у руках вiн першим вийшов надвiр.
Вже вщухала метелиця, i вся глибина ночi неждано заяснiла веселими
вогниками. Село не опало. Хати, прибранi найчистiшими полотнами,
здавалось, у кожному вiкнi засвiтили зорi, стрiчаючи новий свiтанок. I цi
по-святковому врочистi вогники цвяхами кололи серце Карповi.
Петляючи з вулицi на вулицю, обминаючи людський гомiн i людей, вiн
добрався до сельбуду - тут пiд великою вартою господарiв землi сидiли тi,
кого народ зганяв iз землi.
На ганковi блиснуло кiлька цяток цигарок.
- Матвiю, давай рушницю i йди додому - вiдсторожував своє.
- Та нi, не пiду вже... I тiльки подумать: як пiдвiвся з колиски, як
став на ноги, так i пiшло моє життя по руках багатiїв. Як собаки стерегли
тебе, щоб ти, Матвiю, не присiв на хвилинку, не проспав сходу сонця, не
з'їв лишню ложку борщу. До старостi пантрували б, поки не надiв би ти,
Матвiю, на зiгнутi плечi торбу старця. А тодi уже собаками стерегли б
тебе, щоб не втрапив ти на той двiр, де твоя сила в чужому скарбi
залягла... Так що вже постережу я цих господарiв собак.
- То вовки, Матвiю.
- Авжеж вовки. Тому й дорога їм, як подумаєш, правильно на пiвнiч
лягає. Ой, правильно, сусiдо.
- А з Варчука, бачили, увесь гонор як вiтром здуло.
- Обм'як. Без кореня остався. Кажуть, в його потайниках якого добра,
якого реманенту не понаходили. Навiть запаснi частини до трактора десь
видряпав.
- Пригодяться тепер нам.
Карпо не наважився передати батьковi вузлик - побоявся людських очей.
Задубiле сало обтяжувало йому руку, але, тупцюючи, метляв ним до самого
ранку, поки з будинку не повели пiд вартою куркульню. Вiн першим побачив
батька.
Сафрон, здавалось, постарiшав i поменшав за нiч. Карпо хотiв кинутись
до нього, але, глянувши на варту, завагався. Думки двома течiями до болю
заборсалися в обважнiлiй головi, i вiн, щоб не стрiнутися поглядом iз
батьком, притулився до дерева. В цей час iз сельбуду донiсся нетерплячий
голос Степана Кушнiра:
- Окропом, окропом пошпарити долiвку i лави, а вiкна повiдчиняти, щоб i
не тхнуло куркульським духом...
XVII
Погожого вечора, коли на снiгах так м'яко переливалися блакитнi, сизi,
рожевi i темнi барви, а веселi стрiмкi дими , коминiв убирали в себе
одсвiт зорi, Марiйка аж до перехрестя проводила Докiю. Жовте, присушене
обличчя Бондарихи з скорботно пiдiбраними зморшкуватими вустами тепер
просвiчувалось тихим спокоєм, а втомленi, з побiльшеними бiлками очi були
такими, як у матерiв, що пiсля довгих мук порадували свiт новим життям.
Забуваючись, i досi бачила перед собою не снiги, а бiлоснiжнi стiни
лiкарнi, незвично побiлiлого Iвана i його характерну усмiшку, що
ледве-ледве розвела пiвмiсяць побляклих уст.
- Ну, така я вже рада, така рада, що й сказати не можу, - в який раз
говорила Марiйка, не дивлячись навiть, чи Докiя слухає її, чи нi. -
Повiриш, серце, як почула про своє горе - ослiпла. Так ослiпла, що зi
своєї хати не могла вийти. Iду - коливаюсь, тримаюся за стiни... Як
Дмитро?
- Вiдвiз сьогоднi в колгосп реманент i коня здав.
- Як воно там буде? - зiтхнула Марiйка. - А Грицька зустрiну - очi
видряпаю iроду клятому. Занапастити хотiв наш вiк i наших дiтей. Де тiльки
такої совiстi набрався, лоботряс проклятий. А ще до Югини свататись
приходив. Зразу розкусила, що то за ягода була. Ти й синовi скажи, щоб вiн
провчив його.
- Навiщо та колотнеча? Хоч ти не нагадуй Дмитровi, бо знаєш його.
- Знаю, знаю! - в очах спалахнув завзятий блиск, i обабiч кiбцюватого
носа заворушились тонкi складки. - Не водичка, а кров тече в жилах
чоловiка. Менi лихi бiльше до вподоби, анiж тихi та божi.
- I не кажи менi такого. Кожен раз потерпаєш за нього: чи не витiє
щось.
- Такий i мiй Iван, серце, - промовила тiльки тому, щоб знову згадати
чоловiка. - От покалiчили, поранили, чуть на той свiт не звели, а вiн,
думаєш, покається, покине колгосп? I не подумає. Страх, який вредний, - i
всмiхається. - Скорiше б одужував. Привезу з больницi, так доглядатиму, що
й пилинка не упаде.
- А вiн ще насмiхатиметься з тебе, - i собi примружилась Докiя.
- Звiсно, буде. Вiн такий, - переконливо закивала головою. - Що йому не
зроблю, як йому не зроблю: чи добре, чи погано - завжди з чогось поглузує.
Не чоловiк, а варивода. Прощавай, серце. Югинi накажи, щоб завтра забiгла,
i не сама, а з Андрiєм. Тiльки хай добре закутає його. Бо тi молодi
матерi...
Тихими зачарованими вулицями прямує Докiя додому. Зрiдка проскочать,
неначе тiнь, санки, упаде з дерева грудка снiгу, заскрипить дорога пiд
чиєюсь ходою, i така тиша, що навiть, здається, чути, як тiнь хмарини
сковзить по городах, облитих зеленавим сяйвом мiсяця.
Лiворуч вiд дороги згорбилась i, мов старчиха, спираючись на пiдпiрки,
увiйшла в снiги хата Григорiя Шевчика. На подвiр'ї лунко стрiляє розколене
дерево. До дривiтнi пiдiйшла баба Орина, зупинилася бiля Григорiя, i
Докiя, темнiючи, йде протоптаною стежкою до ворiт.
- Вечiр добрий!
- Докiя! - радiсно привiталася баба Орина, а Григорiй на мить так i
застиг бiля окоренка з високо пiднятою сокирою.
- Чого ж ти не поздоровкаєшся, паничу? Дрiбна в очах стала? Чи, може,
трохи совiсть заговорила? - впритул пiдiйшла Докiя до Григорiя. Вiн
увiгнав сокиру в дерево, обернувся до жiнки, витер пiт з чола, для чогось
скинув шапку i знову надiв.
- Мовчиш? Стидаєшся чи злуєш, що не викинули тiтку Докiю за чесну
кривавицю на мороз?
- Так його, Докiє, так його, - обiзвалася баба Орина. - Ми вже йому з
Софiєю такий урок вичитували, що довiку запам'ятає. Що ж ти зробиш, коли з
великого розуму дурним чоловiк зробився.
- Тiтко Докiє, винен перед вами. Але ж Крамовий прибрехав. Витягнув iз
мене дурне слово.
- Ага. Скiльки тобi рокiв? П'ять, шiсть? Уже й дитину маєш, а своїм
розумом не живеш. Прибрехав! Було, значить, до чого прибрiхувати. За
старе, що колись було, пасiюєш? Душа, видать, у тебе дрiбна, заздрiсна, -
вичитувала тихо i поволi, не спускаючи очей з нахмуреного обличчя
Григорiя.
- Що ж я вам бiльше можу сказати? Минулого не повернеш. Прийде час -
побачите, що я вам не ворог. Кiнь i на чотирьох спотикається.
- Дурна приказка для нетiпах i тюхтiїв. Ти, може, скоро й людську
голову до кiнської порiвняєш?.. Всього доброго вам, тiтко Орино.
I вже закриваючи ворота, чула притишенi голоси:
- Дожився. I менi соромно в очi глянути людинi.
- Досить уже товкти воду в ступi. Буває схибне чоловiк. Так дайте ж
йому встати.
- Вставай, вставай, та знов так носа не розтовчи.
XVIII
Перед самою сiвбою раннiх Крупяк знову прибув до Карпа Варчука. На
порозi радiсно поцiлувався з господарем, а в хатi забухикав простудженим
смiшком, заповнив усю свiтлицю впевненими словами.
Карпо спочатку з внутрiшньою неприязню зустрiв гостя, але потiм,
слухаючи його надiйнi плани й перспективи, почав заспокоюватися.
- Весною, хай тiльки вдарить добра погода, - бо знаєш, якi у нас
дороги, - капiталiстичне оточення дасть допомогу, - засмiявся, роблячи
натиск на "капiталiстичне оточення". - Вiрнi є вiдомостi. Тiльки нам треба
дiяти, не сидiти, склавши руки, як святе божество. Надiйнi люди є в
колгоспi?
- Ой, мало, дуже мало.
- їх необхiдно так порозтикати, щоб усе господарство контролювали.
Треба займати нам команднi висоти в колгоспi, розвалювати його зсередини.
- Команднi мiсця без нас позаймали.
- Погано працюєте, погано.
- А ви нам допомагали? Якийсь план для нас виробили? - зосереджено
напався Карпо на Крупяка, i той здивовано похитав головою.
- Роботi вашiй - копiйка цiна в базарний день, - уже шипiв Карпо. - Ви
нас тiльки злобою озброювали, якої без вас вистачило б. А де справжнi дiї?
Ви їх розмiняли на окремi убивства i пiдпали. Так i мiй батько бунтував ще
до колективiзацiї. Пособило це, як мертвому припарка.
- Карпо! Та ти ж молодець! - радiсно сказав Крупяк, зразу ж на ходу
змiнив намiр розсердитися на молодого Варчука. - От з такими, новими
кадрами, ми зможемо землю перевернути!.. На стайнi хтось є з наших?
- Тiльки на однiй.
- А на другiй? Нема? Жаль! Ну, тодi стайню, де є свiй чоловiк, треба з
кiньми спалити. Залишити зараз всю країну без тягла - це виграти половину
битви. Вiзьмись у себе за це Не побоїшся?
- Обрався грибом - треба лiзти в кошик.
- Нi, в кошик нiколи не лiзь. Мене вже ледве були не застукали, а
вислизнув, - i знову який раз почав хвалитись своїми удачами.
Пiсля вечерi Крупяк лiг у ванькирi i, схрестивши руки на грудях, зразу
заснув мiцним сном. Його розкритi уста навiть увi снi смiялися хитрувато i
вперто, оголяючи дрiбнi зуби. Карпо вийшов на двiр, обiйшов усе подвiр'я,
сторожко виглянув на вулицю.
Темнопопелястi розiрванi хмари полохливо бiгли по низькому обважнiлому
небi. Дощ лiниво зашарудiв по розбухлiй землi, i здавалося, що хтось
притаївся за деревами, невидимий i могутнiй, як поступ самої весни. Карпо,
здригнувшись, вперто пiшов уперед, i вже темiнь сторожкою ходою обiзвалася
з другого боку...
* * *
- Хто там?
- Югино, це я, Варивон! Буди скорiше Дмитра.
- Ой, що таке? - злякано припала молодиця до вiкна.
- Стайня горить!
Дмитро надiває лише картуза i з пiджаком в руках вискакує надвiр.
Вогка березнева нiч неохоче пiдiймає i збиває набакир червону
гостроверху шапку вогню.
Темнi вулицi зрiдка обзиваються важким гупанням i голосами. Варивон
зразу ж провалюється в темрявi, i Дмитро тiльки по звуку поспiшає за ним.
Те, що вони побачили, перевершило найгiршi сподiванки: стайня була
наглухо замкнена зсередини, а пiдпилi конюхи, що тiльки тепер прийшли до
пам'ятi, десь загубили ключi i нi самi не могли вибратися, нi випустити
коней. Будiвля наповнилась людським криком i iржанням худоби. Дужi копита
марно били в мiцнi стiни, чути було, як туго натягувались ремiннi поводи i
обривались, неначе басовi струни.
Той глухий гул болем вiддавався в кожнiй клiтинi Дмитра. Ненавидячим
оком оглянув невеликий гурток людей, що кричали, розмахували руками, але
нiчого не робили.
- Що! На весiлля прийшли дивитися!? Чи в кiно? - визвiрився i краєчком
ока побачив, як товариш Недремний, Степан Кушнiр, Григорiй Шевчик та
Олександр Пiдiпригора понесли на руках до першої брами важку деревину.
- Ану, хлопцi, берись! - скомандував Варивон i перший ухопився за
березовий кряж. Кiлька рук пiдхопило дерево i через момент вдарили ним по
дощанiй брамi. Як перебитi костi, хруснуло дерево, затремтiло, злобно
огризнулося i знову хруснуло. Потовчена брама неохоче подалася вглибину
стайнi, розчахнулась.
- Вiдскакуй до стiн! - гукнув хтось, i в цей час троє коней вилетiли з
стайнi i, високо несучи голови, прожогом кинулись в темiнь. З отвору рiкою
покотився дим, а з нього вивалились напiвослiплi, очманiлi конюхи.
Варивон перший скочив у їдкий i гарячий потiк, а за ним наослiп побiг
Дмитро. Перед собою вiн почув мiцний тупiт, i пiдсвiдоме притулився до
цимбалини. Ослiплений кiнь, почувши людину, кинувся до неї i зупинився,
важко хропучи. Дмитро обережно спiймав коня за оброть i, коли той метнувся
на нього, надлюдським зусиллям осадив донизу, почув, як пiд рукою
затрепетала i перекотилась зморшками тонка перегрiта шкура. З заплющеними
очима, захлинаючись i збиваючи плечем коня, Дмитро вибiг у поле.
Яке чудове твоє вологе повiтря, березнева нiч! Неначе здоров'я ллється
в груди, очищає розбухлу голову од нестерпного болю i спеки. Яка чудодiйна
ти, водо студена. Нiколи в життi ти не була такою доброю i живущою.
Дмитро наспiх втискає в жолоб свiй картуз, пiджак i, дужий, лихий,
стiкаючи живими струмками, гордовито вскакує в димну, з роями iскор, рiку.
- Живемо, Дмитре! - мiцною рукою б'є його по плечу вiрний товариш.
- Живемо, Варивоне!
- Ти не зразу, Дмитре, обрiзай поводи. Втихомир трохи худобину, бо всi
костi перетовче тобi - оскаженiла, одурiла.
З другого боку стайнi, немов на другому березi рiки, чути хрипкi голоси
Степана Кушнiра, Григорiя Шевчика, Полiкарпа Сергiєнка. Варивон аж
зупинився на мить.
- Дмитре, невже Полiкарп у вогонь кинувся?
- Виходить. В гуртi не тiльки батька добре бити! - i через хвилину вiн
вискакує в браму.
- Ой, людоньки, де ж мої коненята? - журиться в димовiй завiсi голос
Олександра Пiдiпригори.
- Всi тепер нашi. Не трать марно часу! - строго кидає Кушнiр.
- Нашi то нашi, а як мої дерешi згорять?.. Це теж нашi!
Все важче i важче вбiгати у стайню. Снiпки соломи валяться на голову,
вугляки шершнями печуть обличчя, дим туго забиває горло, а жили на скронях
так боляче набрякають, роздаються, що от-от лопнуть з напруги. I Дмитро
вiдчуває, як дерев'янiють в нього руки, ледве стримують коней, як важко
заплiтаються ноги, як розбухають роз'їденi болючi очi.
До дiдька втому! Вiн не покине стайнi, поки не виведе останнього коня
або поки кроква чи бантина не зiб'є його з нiг. Йому не сором буде
подивитися в очi людям, Маркову.
Ось одурiлий жереб уже пiдминає його пiд себе. Вчепився чоловiк обома
руками в оброть i повис на нiй мiцним зiбраним клубком. Iще одне зусилля -
i свiже повiтря ледве не збиває Дмитра з нiг. Вiн заточується i вже нiчого
не бачить перед собою. Чорнiють обпаленi брови, чорнiє обпалений чуб i
боляче тужавiють руки, роздертi до м'яса шорсткими поводами. На щоках
здiймаються жовтуватi напiвпрозорi пухирi. Чиїсь долонi бережно торкаються
Дмитра, i вiн незабаром опиняється на вогкому сiнi.
- Спасибi, товаришу Горицвiт, - з хвилюванням чує тихий голос
Недремного. - Спасибi за службу, за дружбу, як кажуть.
- То вам спасибi, - вiдповiдає пошепки i тягнеться рукою до твердої
руки робiтника...
Як болить i щемить усе тiло. Ще i досi не вийшов дим iз невидющих очей.
Але, крiм болю, є чуття радостi i гордостi.
Хорошi ви, березневi ночi, хороше життя, коли дивишся на вас ясним
правдивим поглядом!
Тiльки Дмитро вже нiчого не бачив цiєї ночi. Одначе, летячи в тривожну
i темну безвiсть, вiн вiдчував чи не найсильнiший прилив радостi, нiж за
все своє життя.
XIX
Уже всi розiйшлися, проскрипiла пiдвода, на якiй у жару лежав Дмитро, а
той гурток колгоспникiв, що найбiльше рятував конi, ще й досi стояв бiля
вiдчув, як пiт почав котитися з його чола.
- Куля пробила легенi, - пошепки промовив. - За цю кулю дорого
заплатить куркульське кубло. Сьогоднi ж вночi його вирвемо з села.
I в цей час спiткнувся пiдручний кiнь, важко похилився донизу i, марно
пiдводячись, забив копитами, пiдiймаючи вгору синiй снiг. Навпомацки
Дмитро знайшов на шиї коня липку рану, швидко поскидав збрую i погнав
осиротiлого борозного в розколихану тривожну далечiнь. Далеко, позад себе,
почув тоскне i призивне iржання, а з глибини лiсу обiзвалося вовче виття.
"Хоч би добив коня. Живцем роздеруть", - пожалкував i, вiдчуваючи, як
боляче ниє середина, нахиличся до Iвана Тимофiйовича. Хотiв по виразу
обличчя пiзнати, чи виживе його батько, який тепер став несказанно, до
слiз дорожчим i ближчим.
Але обличчя Iвана Тимофiйовича було прикрите чорним бушлатом. Марков в
самiй гiмнастьорцi незручно сидiв у санях, притримуючи обома руками
пораненого; позаду нього тремтiли i, мов крила, пiдiймалися вгору рукави
розшматованої сорочки.
XVI
Карпо з жахом одступив од Якова Данька. Лише на один момент страшно
почорнiло вилицювате, з перекошеним ротом обличчя лiтнього чоловiка i
зразу ж почало заливатися кров'ю. Десятки дробин зрешетили усю голову
Даньковi, вибили два зуби, порвали носа. Хотiв щось сказати - i не змiг:
свинцевi кульки глибоко в'їлися в неповороткий язик.
"А могло ж так мене покалiчити, - iще вiдступив крок назад Карпо, i
всерединi заворушилася шалена радiсть, хоча обличчя було скривлене
переляком. - Чортiв Горицвiт! Неодмiнно Горицвiт зрешетив чоловiка. Ох, i
рука - тяжка, мов камiнь". Згадав, як на полюваннi Дмитро без промаху бив
дичину.
Захеканий, спiтнiлий i злий повернувся на старе мiсце Крупяк, i тонкий
нiс його затремтiв, очi, здавалось, ще бiльше стали навскiс, коли почув,
як стогне Данько, розмазуючи кров по всьому виду. Згодом пiдiйшли Прокiп
Денисенко, Лiфер Созоненко, мовчазнi, похмурi.
- Проскочили, матерi його бiс, - нi до кого обiзвався Созоненко i
застиг на мiсцi: побачив, як червонi важкi краплини котились на кожушок
Данька i втискались в попелясто-синiй, непрозорий снiг.
- О-о-ок, умхру... Бошеньку мiй... - ледве можна було розiбрати
покалiченi слова. Очi в Данька зараз почорнiли i на скронях дрiбно
тремтiли тонкi закiнчення брiв.
- He помрете, Якове Пилиповичу, - м'якими кроками пiдiйшов Крупяк. - Я
вас до таких лiкарiв - знайомi у мене - завезу, що через три тижнi i слiду
не залишиться. Зроблять пластичну операцiю i будете ще кращий, нiж до
цього часу. Ходiмо до саней. Нi, нi, тримайтесь. Не дрейфте. Переможемо в
боротьбi - i за вами, як за нацiональним героєм, приїдемо. - Мова його
була такою ж м'якою, як i хода. Але Карпо, чутливий до всякої змiни
iнтонацiї, мимоволi здригнувся, вiдчуваючи у тонi приховану фальш i навiть
бiльше - огиду i ненависть. Майже фiзично вiдчув усi порухи, що керували
тепер Крупяком.
В лiсах розбушувалась метелиця. Пiд ногами свистiв i гадючився вiтер, а
верхiв'я дерев глухо i одноманiтно нили, як невсипущий бiль. Здалеку
тоскно-тоскно завив вовк, i мисливським почуттям Карпо вiдчув, що це був
самотнiй старий сiроманець.
"Почув кров", - i холодна дрож знову прокотилася тiлом, коли чомусь
уявив, що так само, як Данька, мiг би його, Карпа, покалiчити Горицвiт.
- О-о-ох... Уммхираю, - стогнав i заточувався поранений.
- Просто навiть соромно вас слухати. Якове Пилиповичу. Не можна ж бути
такому, як дитина: побачить кров i вже плаче. Запевняю словом щирого
друга: все буде гаразд, - м'яко заспокоїв його Крупяк. I Данько поволi,
похитуючись i затуляючи обличчя руками, важко пiшов до саней. На якийсь
момент Крупяк одстав од нього, з розгону налетiв на спiвучасникiв, широко
перехопив їхнi шиї мiцними руками.
- Хлопцi, вiн нас усiх викаже. Треба пустити кiнцi у воду. Грiх беру на
себе, - i знову поспiшив до Данька, не обертаючись до невеликої застиглої
групки.
- Як же воно так? - незрозумiле i з переляком поглянув Прокiп на Карпа.
- А що ж робити? Iнакше всiм доведеться за гратами гнити. йому вже три
чисницi до смертi. Ех, не повезло, - махнув рукою Карпо i знову, уже
ближче, вловив моторошне виття.
- Певне, що так, - заїкаючись, насилу вицiдив iз себе Лiфер.
Карпо швидко метнувся до коней, вивiв їх з дубняка, i в цей час вiн
побачив, як позаду неповороткої обважнiлої постатi Омелян Крупяк поволi
пiдвiв руку з пiстолетом, примружився. Нижня губа його перекривилась,
одвисла вниз.
Як удар батога, неголосно пролунав пострiл, i Данько повалився обличчям
у дубняк. Правицею вiн вчепився за серце, а пальцi лiвої руки вгрузли в
теплий липкий снiг, нагрiтий кiнською сечею.
- Поїхали! - перший скочив у сани Крупяк, i в голосi його заклекотiли
металевi нотки.
Цей прихований смiх пересмикнув усю постать Карпа. - "Добре, що не зi
мною таке... До ранку вовки по кiсточцi розтягнули б..."
...Пiзньої ночi, заснiжений i втомний, з болiсною порожнечею всерединi,
Карпо, не заходячи додому, попрямував на хутiр.
- Ну, як? - впився Варчук округлими допитливими очима в сина. Той хотiв
одповiсти, але задерев'янiлi губи тремтiли i не слухались його. Потер їх
рукавицею, позривав iз брiв крижанi бурульки, потягнувся до мисника, де
стояла горiлка.
Блiднучи i збираючи все клинцювате обличчя у зморшки, слухав сина
Сафрон. Очi його, набираючи неживого виразу, здавалось, провалились у
глибинi западини, а рот 'пересмикувався нервово i не часто. Потiм Сафрон
одхилився назад i з усього розмаху кiстлявою вузькою долонею вдарив Карпа
в обличчя. Другий удар пройшовся у повiтрi - Карпо вiдскочив убiк i,
шаленiючи, стиснув кулаки.
- Батьку, не бийтеся! - кинув глухо i застережливо. - Чуєте? У мене теж
на душi...
- Не бити, а вбити мало, сучих дiтей! - пiдскочив до Карпа. - Ти ще
менi кулаки будеш на батька сучити! Я тобi насучу!
- Ану, хватить менi! Теж розвоювався вояка! - мiцним ударом одвiв кулак
батька. - Треба було самому пiти! - в злобi перейшов на "ти". - Буває
невдача.
- Чорти нехрещенi! Лобурi дурнi! Байстрюки! - люто затупотiв ногами,
неначе затанцював Сафрон, i пiд очима двома сережками затiпалися фiолетовi
зморшки. - Самi себе в домовину вганяєте. Не догадались на дорогу деревину
покласти? Зразу б сани, як печериця, репнулись! Не догадались коней
пострiляти!.. Бери зараз сiрники - щоб вiд будинку i попелу не залишилось!
Хай не добром, а пожарищем злиднi огрiють руки!
- Нi, я палити не пiду! Не хочу ранiше часу лiзти чортовi в зуби.
- Сам пiдпалю! Все спалю! Усе до трiски! - Так схопив з комина сiрники,
що пачка затрiщала i приснула бiлими палiчками.
В однiй сорочцi, розкуйовджений i страшний, свiтячи поширеними очима,
кинувся надвiр.
- От старий дурень! - вголос вилаявся Карпо i побiг за батьком.
Метелиця круто вдарила його в груди, розпахнула поли кожушка. I в цей час
загавкав пес, кинувся до ворiт.
- Якого там чорта по ночах носить?! - сердито кинув Сафрон i швидко
пiшов до ворiт, до хрускоту затискаючи у кулацi шершаву пачку.
- Вiдчинiть! Прийшла колгоспна варта! - обiзвався простуджений голос
Григорiя Шевчика.
- Яка варта? Кого вартувати?
- Твоє добро, щоб не втекло кудись до ранку. I тебе заодно! - весело
промовив Степан Кушнiр.
- Моє добро!? - похитнувся, заточився назад. "Моє добро забирать", -
обухом ударили цi слова, ударили гiрше, анiж те, що i його, Сафрона, вже
взято пiд варту.
- Та вже не твоє, а наше - колгоспне. Народ повертає собi украдену в
нього працю.
Сiрники випорснули з руки. Сафрон люто метнувся до хати, зiрвав з стiни
берданку i кинувся надвiр. Але на порозi його перепинив Карпо.
- Батьку, не дурiй. Пiзно!
- Вiдстань, сатано, - зашипiв, натискаючи на сина. - Я їх...
- Батьку, про мене подумай, коли про себе не хочеш, - перекрутив
Сафроновi руки, вирвав зброю i люто вдарив нею об стовп ганку.
Хряснуло, вiдскочило дерево од залiза, i мимоволi насторожився Карпо:
знову почув вовче виття. I зразу зрозумiв свою помилку: може ж так
затужити чоловiк.
- Не треба, тату, - з острахом i жалем пiдiйшов до темної тремтливої
постатi, що вдвоє перегнулась на поруччя ганку. Схопив в оберемок, хотiв
понести в свiтлицю. Та Сафрон вирвався iз рук сина i з хрипом побiг до
хати. З-пiд лави дiстав сокиру, але її вчасно вирвав Карпо, здавивши до
хрускоту напруженi руки батька.
- Тату, покинь! Покинь! За це обоє поплатимось. А нам ще жити треба,
дочекатися свого дня. Чуєте? Жити нам треба! Згнити успiємо, - тремтiло
вiд напруги обличчя Карпа: вiн насилу стримував перекрученi руки батька.
I тiльки тепер очi Сафрона зупинилися на Карповi, а той тихо,
натискаючи на кожне слово, говорив:
- Ну, вишлють вас на якийсь час. Повернетесь потiм. До мене
повернетесь. Ще хiба так заживемо! А замахнетеся сокирою - пропаща година
i ваша i моя... Впускайте, тату, охорону. Стерпiть. Я ж до себе побiжу. -
Виштовхнувши Сафрона з хати, попрямував у заметiль.
Гомiн уже закружляв на подвiр'ї.
Карпо, щоб нi з ким не зустрiнутись, перескочив через паркан, бiгцем
подався додому.
На розстаннi ледве не збив з нiг якусь широку постать, закутану
кiлькома хустками.
- Це ти? - пiзнав дружину.
- Ой, Карпе, Карпе, - заголосила та. - Уже прийшли злиднi за моїм
батьком. Ой, вишлють його в далеку дорогу... Конi забирають, воли
вигонять, плуги вивозять... Усе до колгоспу пливе... I чогось мiлiцiя
приїхала. До Денисенка попрямувала.
Карпо похолов, а жiнка знову заохкала.
- Не голоси, i без тебе нелегко, - суворо обрiзав. - Чого це ти так
розбухла? - оглянув неймовiрно розтовстiлу дружину.
- Коли до батька прийшли, понатягувала на себе усе, що можна було
натягнути: однак заберуть. Бач, як упрiла?
- Бiльше нiкого не чiпали? - схвально подивився на дружину.
- Де там не чiпають! Усiх, кого рятував Крамовий, зачепили... Ой,
горенько моє, горе...
"Добре, що я вчасно вiддiлився i не бухнув грошей у господарство", -
подумав i сердито гримнув на жiнку:
- Ану, не скавчи! Завила, як над мерцем...
З метелицi вiтер вихопив на мить мелодiйний передзвiн.
"Носить когось в таку пору".
Iще нiчого не бачачи, Карпо сторожко попрямував до тину. По глибоко
втиснутих слiдах чоловiка покiрною незграбною тiнню побрела дружина. Важка
одежа i розпарена млость п'янили її, гнули донизу, хилили на сон.
"Хоч би у снiг була щось викинула з добра, - лiниво думала, склiплюючи
повiки... - А як же там мої?.."
М'який передзвiн наближався, i не можна було зрозумiти, чи вiн налiтає
з хуртовини, чи просочується з самої землi, розтiкається пiд снiгами.
Чорнiючи i збiльшуючись, з темряви поволi випливли конi. Здавалось, вони
затиснуть всю вуличку, i Карпо, морщачись, ще вiдступив назад, вперся
спиною в кособокий тин, з шпарин якого гострими цiвками вирвався вiтер.
Сани майже порiвнялись з Карпом, над ними сумирно гойднулись два
вогники.
- Ех, i дорога, - занепокоєно промовив Василь Карпець.
- Важка, як життя одноосiбника, - долинув смiх, i Карпо, увесь
натягаючись од злоби, пiзнав цей голос i смiх.
"Приїхав на погибель нашу, - провiв охолодою рукою по обличчi. - Тепер
Крамовий нiчого не викрутить".
Дзвоник, вiддаляючись, вогнем пробився пiд снiгами, розпiкав Карповi
ноги, забивав болiсним гулом охолодi вуха.
- Це не той робiтник з суперфосфатного, що нам дихати не давав? -
заборсалась в снiгах обважнiла жiнка.
- Вiн, Недремний. Двадцятип'ятитисячник, видать... Приїхав на нашу
голову. Ех, пропадом пропади таке дiло.
Двома вовчими очима блимнула хата Карпа. На шибках на мить заметушились
i потворно зчепилися обрубки тiней. Карпо насторожено зупинився посеред
вулицi.
- Яка там лиха година товчеться у нас?
- Певне, сестри мої.
- Чого їм? - полегшено зiтхнув.
- Вiд батька переносили, що можна було вихопити. До нас ближче йти...
Ех, ранiш не догадались.
Ще не доходячи до порога, почули з хати злий жiночий лемент. Олена
затарабанила в вiкно, i пересварка затихла. В кiмнатi пiд столом i лiжком
жужмом лежало якесь шмаття, а насторожi його стояли двi жiнки, буравлячи
одна одну ненависними поглядами.
"Не подiлились", - вiрно визначив Карпо i крикнув на них:
- Ви б, ворони, що-небудь батьковi їсти занесли, а то сторчаком
вилетите звiдси!
З вузликом у руках вiн першим вийшов надвiр.
Вже вщухала метелиця, i вся глибина ночi неждано заяснiла веселими
вогниками. Село не опало. Хати, прибранi найчистiшими полотнами,
здавалось, у кожному вiкнi засвiтили зорi, стрiчаючи новий свiтанок. I цi
по-святковому врочистi вогники цвяхами кололи серце Карповi.
Петляючи з вулицi на вулицю, обминаючи людський гомiн i людей, вiн
добрався до сельбуду - тут пiд великою вартою господарiв землi сидiли тi,
кого народ зганяв iз землi.
На ганковi блиснуло кiлька цяток цигарок.
- Матвiю, давай рушницю i йди додому - вiдсторожував своє.
- Та нi, не пiду вже... I тiльки подумать: як пiдвiвся з колиски, як
став на ноги, так i пiшло моє життя по руках багатiїв. Як собаки стерегли
тебе, щоб ти, Матвiю, не присiв на хвилинку, не проспав сходу сонця, не
з'їв лишню ложку борщу. До старостi пантрували б, поки не надiв би ти,
Матвiю, на зiгнутi плечi торбу старця. А тодi уже собаками стерегли б
тебе, щоб не втрапив ти на той двiр, де твоя сила в чужому скарбi
залягла... Так що вже постережу я цих господарiв собак.
- То вовки, Матвiю.
- Авжеж вовки. Тому й дорога їм, як подумаєш, правильно на пiвнiч
лягає. Ой, правильно, сусiдо.
- А з Варчука, бачили, увесь гонор як вiтром здуло.
- Обм'як. Без кореня остався. Кажуть, в його потайниках якого добра,
якого реманенту не понаходили. Навiть запаснi частини до трактора десь
видряпав.
- Пригодяться тепер нам.
Карпо не наважився передати батьковi вузлик - побоявся людських очей.
Задубiле сало обтяжувало йому руку, але, тупцюючи, метляв ним до самого
ранку, поки з будинку не повели пiд вартою куркульню. Вiн першим побачив
батька.
Сафрон, здавалось, постарiшав i поменшав за нiч. Карпо хотiв кинутись
до нього, але, глянувши на варту, завагався. Думки двома течiями до болю
заборсалися в обважнiлiй головi, i вiн, щоб не стрiнутися поглядом iз
батьком, притулився до дерева. В цей час iз сельбуду донiсся нетерплячий
голос Степана Кушнiра:
- Окропом, окропом пошпарити долiвку i лави, а вiкна повiдчиняти, щоб i
не тхнуло куркульським духом...
XVII
Погожого вечора, коли на снiгах так м'яко переливалися блакитнi, сизi,
рожевi i темнi барви, а веселi стрiмкi дими , коминiв убирали в себе
одсвiт зорi, Марiйка аж до перехрестя проводила Докiю. Жовте, присушене
обличчя Бондарихи з скорботно пiдiбраними зморшкуватими вустами тепер
просвiчувалось тихим спокоєм, а втомленi, з побiльшеними бiлками очi були
такими, як у матерiв, що пiсля довгих мук порадували свiт новим життям.
Забуваючись, i досi бачила перед собою не снiги, а бiлоснiжнi стiни
лiкарнi, незвично побiлiлого Iвана i його характерну усмiшку, що
ледве-ледве розвела пiвмiсяць побляклих уст.
- Ну, така я вже рада, така рада, що й сказати не можу, - в який раз
говорила Марiйка, не дивлячись навiть, чи Докiя слухає її, чи нi. -
Повiриш, серце, як почула про своє горе - ослiпла. Так ослiпла, що зi
своєї хати не могла вийти. Iду - коливаюсь, тримаюся за стiни... Як
Дмитро?
- Вiдвiз сьогоднi в колгосп реманент i коня здав.
- Як воно там буде? - зiтхнула Марiйка. - А Грицька зустрiну - очi
видряпаю iроду клятому. Занапастити хотiв наш вiк i наших дiтей. Де тiльки
такої совiстi набрався, лоботряс проклятий. А ще до Югини свататись
приходив. Зразу розкусила, що то за ягода була. Ти й синовi скажи, щоб вiн
провчив його.
- Навiщо та колотнеча? Хоч ти не нагадуй Дмитровi, бо знаєш його.
- Знаю, знаю! - в очах спалахнув завзятий блиск, i обабiч кiбцюватого
носа заворушились тонкi складки. - Не водичка, а кров тече в жилах
чоловiка. Менi лихi бiльше до вподоби, анiж тихi та божi.
- I не кажи менi такого. Кожен раз потерпаєш за нього: чи не витiє
щось.
- Такий i мiй Iван, серце, - промовила тiльки тому, щоб знову згадати
чоловiка. - От покалiчили, поранили, чуть на той свiт не звели, а вiн,
думаєш, покається, покине колгосп? I не подумає. Страх, який вредний, - i
всмiхається. - Скорiше б одужував. Привезу з больницi, так доглядатиму, що
й пилинка не упаде.
- А вiн ще насмiхатиметься з тебе, - i собi примружилась Докiя.
- Звiсно, буде. Вiн такий, - переконливо закивала головою. - Що йому не
зроблю, як йому не зроблю: чи добре, чи погано - завжди з чогось поглузує.
Не чоловiк, а варивода. Прощавай, серце. Югинi накажи, щоб завтра забiгла,
i не сама, а з Андрiєм. Тiльки хай добре закутає його. Бо тi молодi
матерi...
Тихими зачарованими вулицями прямує Докiя додому. Зрiдка проскочать,
неначе тiнь, санки, упаде з дерева грудка снiгу, заскрипить дорога пiд
чиєюсь ходою, i така тиша, що навiть, здається, чути, як тiнь хмарини
сковзить по городах, облитих зеленавим сяйвом мiсяця.
Лiворуч вiд дороги згорбилась i, мов старчиха, спираючись на пiдпiрки,
увiйшла в снiги хата Григорiя Шевчика. На подвiр'ї лунко стрiляє розколене
дерево. До дривiтнi пiдiйшла баба Орина, зупинилася бiля Григорiя, i
Докiя, темнiючи, йде протоптаною стежкою до ворiт.
- Вечiр добрий!
- Докiя! - радiсно привiталася баба Орина, а Григорiй на мить так i
застиг бiля окоренка з високо пiднятою сокирою.
- Чого ж ти не поздоровкаєшся, паничу? Дрiбна в очах стала? Чи, може,
трохи совiсть заговорила? - впритул пiдiйшла Докiя до Григорiя. Вiн
увiгнав сокиру в дерево, обернувся до жiнки, витер пiт з чола, для чогось
скинув шапку i знову надiв.
- Мовчиш? Стидаєшся чи злуєш, що не викинули тiтку Докiю за чесну
кривавицю на мороз?
- Так його, Докiє, так його, - обiзвалася баба Орина. - Ми вже йому з
Софiєю такий урок вичитували, що довiку запам'ятає. Що ж ти зробиш, коли з
великого розуму дурним чоловiк зробився.
- Тiтко Докiє, винен перед вами. Але ж Крамовий прибрехав. Витягнув iз
мене дурне слово.
- Ага. Скiльки тобi рокiв? П'ять, шiсть? Уже й дитину маєш, а своїм
розумом не живеш. Прибрехав! Було, значить, до чого прибрiхувати. За
старе, що колись було, пасiюєш? Душа, видать, у тебе дрiбна, заздрiсна, -
вичитувала тихо i поволi, не спускаючи очей з нахмуреного обличчя
Григорiя.
- Що ж я вам бiльше можу сказати? Минулого не повернеш. Прийде час -
побачите, що я вам не ворог. Кiнь i на чотирьох спотикається.
- Дурна приказка для нетiпах i тюхтiїв. Ти, може, скоро й людську
голову до кiнської порiвняєш?.. Всього доброго вам, тiтко Орино.
I вже закриваючи ворота, чула притишенi голоси:
- Дожився. I менi соромно в очi глянути людинi.
- Досить уже товкти воду в ступi. Буває схибне чоловiк. Так дайте ж
йому встати.
- Вставай, вставай, та знов так носа не розтовчи.
XVIII
Перед самою сiвбою раннiх Крупяк знову прибув до Карпа Варчука. На
порозi радiсно поцiлувався з господарем, а в хатi забухикав простудженим
смiшком, заповнив усю свiтлицю впевненими словами.
Карпо спочатку з внутрiшньою неприязню зустрiв гостя, але потiм,
слухаючи його надiйнi плани й перспективи, почав заспокоюватися.
- Весною, хай тiльки вдарить добра погода, - бо знаєш, якi у нас
дороги, - капiталiстичне оточення дасть допомогу, - засмiявся, роблячи
натиск на "капiталiстичне оточення". - Вiрнi є вiдомостi. Тiльки нам треба
дiяти, не сидiти, склавши руки, як святе божество. Надiйнi люди є в
колгоспi?
- Ой, мало, дуже мало.
- їх необхiдно так порозтикати, щоб усе господарство контролювали.
Треба займати нам команднi висоти в колгоспi, розвалювати його зсередини.
- Команднi мiсця без нас позаймали.
- Погано працюєте, погано.
- А ви нам допомагали? Якийсь план для нас виробили? - зосереджено
напався Карпо на Крупяка, i той здивовано похитав головою.
- Роботi вашiй - копiйка цiна в базарний день, - уже шипiв Карпо. - Ви
нас тiльки злобою озброювали, якої без вас вистачило б. А де справжнi дiї?
Ви їх розмiняли на окремi убивства i пiдпали. Так i мiй батько бунтував ще
до колективiзацiї. Пособило це, як мертвому припарка.
- Карпо! Та ти ж молодець! - радiсно сказав Крупяк, зразу ж на ходу
змiнив намiр розсердитися на молодого Варчука. - От з такими, новими
кадрами, ми зможемо землю перевернути!.. На стайнi хтось є з наших?
- Тiльки на однiй.
- А на другiй? Нема? Жаль! Ну, тодi стайню, де є свiй чоловiк, треба з
кiньми спалити. Залишити зараз всю країну без тягла - це виграти половину
битви. Вiзьмись у себе за це Не побоїшся?
- Обрався грибом - треба лiзти в кошик.
- Нi, в кошик нiколи не лiзь. Мене вже ледве були не застукали, а
вислизнув, - i знову який раз почав хвалитись своїми удачами.
Пiсля вечерi Крупяк лiг у ванькирi i, схрестивши руки на грудях, зразу
заснув мiцним сном. Його розкритi уста навiть увi снi смiялися хитрувато i
вперто, оголяючи дрiбнi зуби. Карпо вийшов на двiр, обiйшов усе подвiр'я,
сторожко виглянув на вулицю.
Темнопопелястi розiрванi хмари полохливо бiгли по низькому обважнiлому
небi. Дощ лiниво зашарудiв по розбухлiй землi, i здавалося, що хтось
притаївся за деревами, невидимий i могутнiй, як поступ самої весни. Карпо,
здригнувшись, вперто пiшов уперед, i вже темiнь сторожкою ходою обiзвалася
з другого боку...
* * *
- Хто там?
- Югино, це я, Варивон! Буди скорiше Дмитра.
- Ой, що таке? - злякано припала молодиця до вiкна.
- Стайня горить!
Дмитро надiває лише картуза i з пiджаком в руках вискакує надвiр.
Вогка березнева нiч неохоче пiдiймає i збиває набакир червону
гостроверху шапку вогню.
Темнi вулицi зрiдка обзиваються важким гупанням i голосами. Варивон
зразу ж провалюється в темрявi, i Дмитро тiльки по звуку поспiшає за ним.
Те, що вони побачили, перевершило найгiршi сподiванки: стайня була
наглухо замкнена зсередини, а пiдпилi конюхи, що тiльки тепер прийшли до
пам'ятi, десь загубили ключi i нi самi не могли вибратися, нi випустити
коней. Будiвля наповнилась людським криком i iржанням худоби. Дужi копита
марно били в мiцнi стiни, чути було, як туго натягувались ремiннi поводи i
обривались, неначе басовi струни.
Той глухий гул болем вiддавався в кожнiй клiтинi Дмитра. Ненавидячим
оком оглянув невеликий гурток людей, що кричали, розмахували руками, але
нiчого не робили.
- Що! На весiлля прийшли дивитися!? Чи в кiно? - визвiрився i краєчком
ока побачив, як товариш Недремний, Степан Кушнiр, Григорiй Шевчик та
Олександр Пiдiпригора понесли на руках до першої брами важку деревину.
- Ану, хлопцi, берись! - скомандував Варивон i перший ухопився за
березовий кряж. Кiлька рук пiдхопило дерево i через момент вдарили ним по
дощанiй брамi. Як перебитi костi, хруснуло дерево, затремтiло, злобно
огризнулося i знову хруснуло. Потовчена брама неохоче подалася вглибину
стайнi, розчахнулась.
- Вiдскакуй до стiн! - гукнув хтось, i в цей час троє коней вилетiли з
стайнi i, високо несучи голови, прожогом кинулись в темiнь. З отвору рiкою
покотився дим, а з нього вивалились напiвослiплi, очманiлi конюхи.
Варивон перший скочив у їдкий i гарячий потiк, а за ним наослiп побiг
Дмитро. Перед собою вiн почув мiцний тупiт, i пiдсвiдоме притулився до
цимбалини. Ослiплений кiнь, почувши людину, кинувся до неї i зупинився,
важко хропучи. Дмитро обережно спiймав коня за оброть i, коли той метнувся
на нього, надлюдським зусиллям осадив донизу, почув, як пiд рукою
затрепетала i перекотилась зморшками тонка перегрiта шкура. З заплющеними
очима, захлинаючись i збиваючи плечем коня, Дмитро вибiг у поле.
Яке чудове твоє вологе повiтря, березнева нiч! Неначе здоров'я ллється
в груди, очищає розбухлу голову од нестерпного болю i спеки. Яка чудодiйна
ти, водо студена. Нiколи в життi ти не була такою доброю i живущою.
Дмитро наспiх втискає в жолоб свiй картуз, пiджак i, дужий, лихий,
стiкаючи живими струмками, гордовито вскакує в димну, з роями iскор, рiку.
- Живемо, Дмитре! - мiцною рукою б'є його по плечу вiрний товариш.
- Живемо, Варивоне!
- Ти не зразу, Дмитре, обрiзай поводи. Втихомир трохи худобину, бо всi
костi перетовче тобi - оскаженiла, одурiла.
З другого боку стайнi, немов на другому березi рiки, чути хрипкi голоси
Степана Кушнiра, Григорiя Шевчика, Полiкарпа Сергiєнка. Варивон аж
зупинився на мить.
- Дмитре, невже Полiкарп у вогонь кинувся?
- Виходить. В гуртi не тiльки батька добре бити! - i через хвилину вiн
вискакує в браму.
- Ой, людоньки, де ж мої коненята? - журиться в димовiй завiсi голос
Олександра Пiдiпригори.
- Всi тепер нашi. Не трать марно часу! - строго кидає Кушнiр.
- Нашi то нашi, а як мої дерешi згорять?.. Це теж нашi!
Все важче i важче вбiгати у стайню. Снiпки соломи валяться на голову,
вугляки шершнями печуть обличчя, дим туго забиває горло, а жили на скронях
так боляче набрякають, роздаються, що от-от лопнуть з напруги. I Дмитро
вiдчуває, як дерев'янiють в нього руки, ледве стримують коней, як важко
заплiтаються ноги, як розбухають роз'їденi болючi очi.
До дiдька втому! Вiн не покине стайнi, поки не виведе останнього коня
або поки кроква чи бантина не зiб'є його з нiг. Йому не сором буде
подивитися в очi людям, Маркову.
Ось одурiлий жереб уже пiдминає його пiд себе. Вчепився чоловiк обома
руками в оброть i повис на нiй мiцним зiбраним клубком. Iще одне зусилля -
i свiже повiтря ледве не збиває Дмитра з нiг. Вiн заточується i вже нiчого
не бачить перед собою. Чорнiють обпаленi брови, чорнiє обпалений чуб i
боляче тужавiють руки, роздертi до м'яса шорсткими поводами. На щоках
здiймаються жовтуватi напiвпрозорi пухирi. Чиїсь долонi бережно торкаються
Дмитра, i вiн незабаром опиняється на вогкому сiнi.
- Спасибi, товаришу Горицвiт, - з хвилюванням чує тихий голос
Недремного. - Спасибi за службу, за дружбу, як кажуть.
- То вам спасибi, - вiдповiдає пошепки i тягнеться рукою до твердої
руки робiтника...
Як болить i щемить усе тiло. Ще i досi не вийшов дим iз невидющих очей.
Але, крiм болю, є чуття радостi i гордостi.
Хорошi ви, березневi ночi, хороше життя, коли дивишся на вас ясним
правдивим поглядом!
Тiльки Дмитро вже нiчого не бачив цiєї ночi. Одначе, летячи в тривожну
i темну безвiсть, вiн вiдчував чи не найсильнiший прилив радостi, нiж за
все своє життя.
XIX
Уже всi розiйшлися, проскрипiла пiдвода, на якiй у жару лежав Дмитро, а
той гурток колгоспникiв, що найбiльше рятував конi, ще й досi стояв бiля