Страница:
ви вже не найдете в районi.
- В крайсi, фарфлiхт! - люто вигукнув обергрупенфюрер, запiзно
зрозумiвши свою помилку. Але його окрик зараз не перелякав Крупяка.
Начальник полiцiї, втративши полiцiю, довiв свою думку до кiнця:
- Пане обергрупенфюрер, ви живий вiрус мертвим зробили...
- Тепер я всiх партизанiв знищу! - в тяжкому гнiвi плямилось обличчя
обергрупенфюрера. - Бригаду нашлю на них. Лiси гарматами зсiчемо, спалимо.
Але навiть i цi слова не втiшили Крупяка.
XXII
Мiтинг, проведений партизанами пiсля розгрому полiцаїв-провокаторiв,
по-новому освiтив населенню шляхи вiйни. Почався вiн уночi при хмурому
коливаннi вогню i тiней, а закiнчився раннiм свiтанком, коли зоря нахиляла
свої червонi прапори над обнадiєним селом. Виходило, вiйна, з усiма її
злигоднями, не обрубала дороги навколо села, не кинула його самотнiм
вiч-на-вiч з ворогом, не заховала всiх бiйцiв за лiнiєю свинцю.
Найбiльше враження справили виступи секретаря райкому i голови
райвиконкому.
- I партiя, i радянська влада з нами, - говорили люди, завзято
аплодуючи пiсля кожного виступу.
То було дивне видовище: рухливе громаддя пожежi, розкиданi в безладдi
трупи мерзенних безбатченкiв - i тисячний натовп, що колом дружби, любовi
оточив своїх озброєних синiв.
- Закiнчиться вiйна, синочки, i ми назвемо своє село Партизанським...
Може б ви поїсти зайшли до мене, - запрошувала до себе воїнiв лiтня жiнка
Фросина Мельник. Потiм метнулася додому i принесла двi пари чобiт. -
Вiзьмiть, вони ще новенькi, пiднаряд ремiнний. Так i не довелося моїм
дiтям походити в них. Коли то вони з нашою армiєю повернуться?..
Вранцi партизани пiшли до табору, залишивши в селi лише розвiдникiв. Тi
розподiлили мiж собою сектори спостереження, стежачи за рухом на всiх
дорогах.
Карателi з'явилися через два днi, i люди зразу ж помiтили, наскiльки
вони були обережнiшими, анiж їхнiй перший Загiн. Навченi партизанами,
колгоспники охоче вiдповiдали на запитання вертлявого перекладача, що
супроводив нахмуреного офiцера.
- Тiльки ви в село, а партизани з села. Ось де їхнi пости стояли, -
показували руками в усi напрями.
- Багато було партизанiв?
- Ой, багато. Як напали на полiцiю - темно стало. В усiх на рушницях
знизу така розкарячка, як вила, а зверху - залiзне колесо, чорне-чорне,
само крутиться, само стрiляє i вогнем фахтить, неначе комин, - удавано
переляканим голосом вiдповiдала Фросина Мельник.
- Ручнi кулемети, - пояснив перекладач.
- Вогнем фахтить, а з нього ще вогненнi кулi, як рої бджiл, вилiтають.
Стра-ашно! - доповнювали колгоспники розповiдь жiнки.
- Трасуючими стрiляли, - знову багатозначно говорить перекладач.
Офiцер кривиться всiм обличчям, роздумуючи: залишишся в селi чи нi.
Наказав iще допитати кiлькох колгоспникiв, але i їхнi вiдповiдi не втiшили
обережного карателя, тому й вирiшив на нiч вiдвести загiн до мiста.
Тiльки фашисти вирушили з села, як партизанськi розвiдники знову
зайняли свої сектори спостереження...
Пройшло кiлька напрочуд хороших передосiннiх днин. Вогка лiсова земля
заряснiла точеними голiвками грибiв, затiнки густiше задимiлися синiм
намистом ожини, а дуби безперестану просiвали крiзь листву самоцвiти
жолудiв.
Партизанський загiн гарячкове готувався до бою, пiдсилював застави,
виставляв додатковi пости, мiнував пiдступи до табору: на допомогу
карателям прийшла регулярна вiйськова частина в повнiй бойовiй готовностi.
План партизанської оборони в усiх деталях обмiрковувався на партiйних
зборах загону. Кожна група загодя знала своє мiсце i бойове завдання.
Вiйська, полiцiя та карателi одночасно виступили з мiста, повiльно
охоплюючи колом партизанський лiс. Ворог, озброєний гарматами i
мiнометами, вирiшив по всiх правилах тактики знищити небезпечний загiн.
Навколо дiброви почали простягатися лiнiї окопiв.
- До чого акуратно трудяться!
- Дуже хочеться спiймати партизана в лiсi!
- А не лiзуть наослiп.
- Наука не йде без дрюка, - смiялися розвiдники, стежачи за дiями
ворогiв.
Iнодi зчинялися перестрiлки мiж заставами i невеликими групами
противника, тодi обзивалися мiномети i гармати, зрiзаючи розкiшнi крони
дерев та вихлюпуючи воду з лiсових ставiв.
Наступ, вiрнiше - провокацiя наступу почалася вранцi пiсля
артилерiйської пiдготовки. Цiлу годину били мiномети i гармати,
обволiкаючи лiс гуркотом, димом i мукою попелястої землi, яка, за
визначенням Недремного, була абсолютно схожа на суперфосфат. Коли завiса
гуркоту почала осiдати, на пiвнiчний зелений масив обережно посунула група
гiтлерiвцiв i полiцаїв. Тут в добре замаскованих окопах стояла
партизанська й i застава з кулеметами на флангах.
Командування загону розгадало ворожий намiр: гiтлерiвцi хотiли
витягнути або втягнути всiх партизанiв у бiй, а потiм вдарити на них двома
клинами з тилу.
- Дешевенька тактика, - дiйшов висновку Недремний, групуючи бiльшi сили
на пiвднi проти ударних клинiв. - Спробуємо, Генадiю Павловичу, обдурити
фашистiв?
- Не заперечую, - охоче погодився Новиков, вставляючи магазин в
автомат. Бiля пояса комiсара маятником погойдувалася в зеленiй сорочцi
граната.
Пiвнiчна група противника довго i в'їдливо маячила перед очима
партизанiв, але тi, дотримуючись наказу, не вiдкривали вогню, хоча руки i
свербiли провчити хитрунiв. Знахабнiлий ворог посунув на узлiсся i зовсiм
здивувався: де ж партизани?
Одначе фашисти, роз'єднанi кущами, стали боязкiшими, почали
iнстинктивно збиватися докупи, звужуючи мiсце охвату. Застава обiзвалася
лише тодi, коли сiромундирнi розвiдники були в кiлькох кроках вiд
встеленого травою i присипаного листям бруствера. Попавши пiд фланговий
вогонь, фашисти заметалися помiж деревами, кинулися назад, як їм i
наказувалося за планом. Але втiкати було вже пiзно: узлiсся з усiх бокiв
снувало смертельнi черги.
Розлютованi вороги пiсля невдалого нападу нашвидку перегрупувалися i
почали кiльцем затискати дiброву, наближаючись до табору. Але лiс - це
лiс, тут i рух i впевненiсть зменшуються, тут, здається, за кожним деревом
причаївся партизан...
Два днi одчайдушне билися партизани, кулями, гранатами та багнетами
знищуючи ворогiв. Два днi рвалися в лiсах мiни та снаряди i повiтря
отруювалося смородом газiв. Батареї гаки намацали табiр, знищили кiлька
землянок. Але сам ворог не пiдiйшов до табору, хоча й вистелив кулями усе
дно озеречка, з якого брали воду партизани.
Роз'яренi фашисти, побоюючись нiчного оточення, i другого вечора
вiдкотилися од лiсiв. Свою невдачу вони вирiшили зiрвати на мирному
населенню. Навченi гiрким досвiдом, карателi навiть села почали оточувати
з усiх бокiв, наче це були партизанськi табори. Стрiляючи з автомагiв i
кулеметiв, вривалися в тихi вулицi, вбиваючи людей та пiдряд запалюючи
хати.
Незабаром великi озера вогнiв почали пiдiйматися вгору, затоплюючи
своїми кривавими сплесками все небо.
В цю нiч партизанський загiн, згiдно з ухвалою пiдпiльного райкому,
покинув територiю свого району. Райком винiс рiшення, виходячи з таких
мiркувань: в партизанiв закiнчувалися запаси набоїв; не варто було ставити
пiд лютий удар мирне населення.
Легкими тiнями просковзнули бiйцi бiля знятих фашистських постiв. У
втомлених очах партизанiв мерехтiли вiдблиски пожежi.
XXIII
Нiколи в життi так довго i нудно, до отупiння в головi, до хворобливого
розслаблення всього тiла, не сочились гарячi лiтнi днi, що колись
приносили стiльки радостi, сподiванок, солодкої втоми.
Не рана в'ялила.
Страшна хмара, страшна здичавiла сила, що нависла над усiм свiтом,
пекельною труйкою труїла йому, Дмитровi, болюче тiло. За цi днi довелося
стiльки переболiти, передумати, що вже бiльше не зносила голова, i все
тiло просило, аж кричало: роботи, дiяльностi. Як можуть дармоїди цiлими
тижнями нiчого не робити - нiяк не мiг зрозумiти.
Сни були короткi, тривожнi. Обливаючись потом, прокидався посеред ночi,
i вже не мiг заснути до свiтанку, коли треба було перебиратися в лiсову
гущавiнь. За вiкнами сумовито шумiли дерева. Зеленопрозорi до жовтявостi
мережива листя, обсiянi мiсячним промiнням, сходилися з чорними,
неосвiтленими, як надвечiр'я з нiччю. Шматки високого зоряного неба
виринали мiж ними недосяжними криницями. Часом на них напливали пухнастi
вiтрила, i знову синь, розшита мерехтливою заполоччю, звивалась, тремтiла
кожною живою струною.
Одного разу на свiтанку вiн почув, як заспiвали молодi солов'ї.
Значить, десь недалеко вже брела осiнь. Надходила та пора, коли строгi
ключi i тривожнi хмарини перелiтної птицi вiд зорi i до зорi вмикаються,
розколихують спiвучi небеснi шляхи. I згадалось Дмитровi осiннє поле, над
дорогами поранковим туманом колишуться червонi проса, розбризканими
самоцвiтами переливається озимина, а прозора далечiнь, здається, срiбно
подзвонює льодком, сумовито озивається журавлиними сурмами...
А лiки Марка Григоровича - синiй ранник i якась пахуча липка мазь -
робили своє дiло. I чим бiльше загоювалась рана, тим пруткiшим, мiцнiшим
ставало тiло Дмитра.
За наказом Варчука i голови громадського господарства Созоненка, старий
пасiчник i надалi мусив залишатися бiля колгоспної пасiки, а мед здавати
Варчуковi.
- На двi пiдводи вчора нагрузив. "Оборонцям нашим треба". Щоб тебе на
однiй гiлляцi повiсили з твоїми оборонцями, - розповiдав увечерi Синиця.
- Що в селi, Марку Григоровичу, робиться? - впивався нетерплячим
поглядом в нахмурене обличчя пасiчника.
- Свiжують гiтлерiвцi свиней, птицю, витягують сало, яйка, масло та в
скринях порядки наводять. Ну, i старцi вони, Дмитре Тимофiйовичу. Бачив
старцiв на своєму вiку, а таких - не доводилося. У моєї Гафiї, як почали
чистити в хатi та коморi, - навiть надтрiснутi ночовки забрали.
- Людей не вбивають?
- Убивство в них ремеслом стало. В Майданах повiсили чотирьох. Дiвчатам
i молодицям одна бiда. Ховаються вiд фашиста, мов од чуми...
- Моїх не зачiпають?
- Чому нi? Вчора Варчук ударив палицею Югину.
- За що? - блiднучи, поширює очi.
- За що? Хiба не знайде причiпки. Коли б на цьому обiйшлось, то ще
можна було б прожити. Пам'ять у нього довга. Буде варити воду всiм, хто
колись хоч скривився не так. Знаю добре його породу.
Другого дня обуренню Марка Григоровича не було краю:
- Ти знаєш, хто тепер у мiстi, як то його... бир... бургомiстром?
- Iз наших кого призначили?
- Який там бiс iз наших. Отой пройдисвiт - Петро Крамовий... З тюрми,
кажуть, якось пiд час бомбардування вискочив i зразу ж... в начальники.
- Крамовий? - звiсив ноги з лiжка.
- Вiн, чортова душа. Ранiше людям голови крутив, а тепер зовсiм
вiдкручувати буде. Кажуть, iще тодi, коли з троцькiстами зв'язався, вже з
ворогами мав дружбу. Десь сам хвалився. А Лiфер Созоненко у нашому селi
старшим полiцаєм служить. Батько його в магазинi порядкує. Власної лавки
нiмцi не дозволяють вiдкривати, так вiн... липуче стерво.
Але Дмитро вже не слухає Марка Григоровича. Думки його крутяться
навколо сказаного про Крамового. "Ах ти ж гадина солона. Скiльком людям
вiн життя поламав, зруйнував, спустошив щастя, отруїв радiсть, скiлькох
чесних робiтникiв заплямував отруйним язиком. I все для того, щоб озлобити
людей проти влади".
До подробиць вiн бачив перед собою недобре пихате обличчя огрядного
розбухлого чоловiка.
"Так от хто поперек життя ставав. Шпигун, продажна шкура... Ну, як
стрiнешся ти зi мною, оббiлую твою шкуру, до самих п'ят спущу". - Дмитро
встає з лiжка i довго ходить по хатi, напружений i лихий. Вiн уже прикидає
в головi, де найкраще пiдстерегти новоспеченого бургомiстра; уява рельєфно
окреслює i вечiрню годину на самотнiй дорозi, i зупинену покалiчену
машину, i розкришене, покалiчене дробом скло, i як з смертельного ляку
одвисають щоки вгодованого ворога. З цього вiн i почне.
Дмитро перевiряє свiй дробовик, сумовито похитує головою: поганенька,
дуже поганенька зброя у нього, з нею далеко не поїдеш.
План нападу на бургомiстра вистигає в усiх деталях, але, дивно, Дмитро
не почуває нiякого внутрiшнього задоволення. Що ж турбує його? Може,
непевнiсть, страх зупиняють? Нi... То слово Кошового. Вiн повинен побачити
Вiктора Снiженка, поговорити з ним... Не штука покласти голову за якийсь
мiшок гнилого м'яса, тимчасом як для нього, Дмитра, може є важливiшi дiла.
I з жалем, як шматок болючого тiла, одриває вiд себе мiркування про помсту
над бургомiстром.
Росяного ранку з ремiнною оброттю в руках, наче вiн розшукує коня, iде
в Супрунiв. Коли дорогою зустрiчає кого з людей, старанно i довго, з
удаваною скорботою, розпитує про свого дереша з зiрочкою на лобi.
На вулицi його пiдозрiло перепиняє високий синьоносий полiцай. Мружачи
очi, уважно вислухує Дмитра i потiм коротко кидає:
- Документи є?
- Аякже, божий чоловiче. Паспорт є, справки є. Хiба ж я що -
безбатченко якийсь? Усе, конєшно, є. От коня тiльки нема. Такий дереш був,
iз зiрочкою на лобi, ну прямо тобi вилитий красавець. Жизнь мою
пiддержував, бо я в колгосп не писався... Оце в фурманку, бувало, як
поїду... - i сам дивується, де в нього беруться слова.
"Ох, i дурний же дядько", - дивиться полiцай на оброслого кучерявим
золотистим волоссям чолов'ягу. Перевiряє паспорт, довiдки i насмiшкувато
копилить губи:
- З цими справками якраз у холодну можна потрапити. Вiд старости треба
справку мати.
- Вiд старости? Варчука? Та вiн же менi родич. Я його своїм дерешем не
раз у район вiдвозив. Оце одного разу купили пiвлiтра, дiстали рибки, ну й
хильнули...
- Iди вже шукай свого дереша. Ти, десь, i зараз хильнув, - смiється
зверхньою начальницькою усмiшкою полiцай.
Дiйшовши до центра села, Дмитро з острахом раптом зупинився.
На майданi, обсадженому з чотирьох бокiв молодими тополями, вiн вперше
в життi бачить невисоку свiжообстругану шибеницю. В страшнiй оправi
нерухомо висять два чоловiки i жiнка. Поволi, неначе ноги йому наливаються
свинцем, Дмитро йде до шибеницi.
Невдалiк од неї, застигши, з переплетеними руками на грудях, стоїть
чорнява жiнка з нерухомою дитиною. В широко розплющених очах молодицi нема
нi вiдчаю, нi слiз. Тiльки нiма скорбота, здавалось, навiки обвуглила її
обличчя i всю, нiби вирiзану з чорного каменя, постать. Пiдiйшовши ближче
до похиленої оправи, Дмитро несподiвано заточився, i стогiн вирвався з
грудей.
3 шибеницi над ним нахилилось задумане, з тонкими ри сами обличчя
Вiктора Снiженка. Високий лоб i щоки були вогкi вiд ранкової вiльгостi, а
в очних западинах, як сльози, застигли краплини мертвої роси.
На тополi каркнув ворон, i Дмитро тiльки тепер побачив, що на гiлках,
неначе головешки, неспокiйно перехитувалось вороння, обчищаючи дзьобами
старi попелястi комiри-надгруддя.
Дмитро кидає оброть посеред майдану i швидко, наскiльки дозволяє йому
поранена нога, iде назад у лiси.
Здивований полiцай провiв його очима, але на своє щастя не перепинив,
бо тепер у слiпiй лютi Дмитро руками задушив би його.
"Може прийдеться самому, на свiй розсуд i риск дiяти. Так завжди
почувай, що тебе вся земля, нашi люди, партiя пiдтримують", - згадав слова
Кошового...
Нi, вiн, Дмитро, не вiдрiзана скибка.
* * *
- Марку Григоровичу, а нiде часом не доводилося зброї бачити? Дробовик
- ненадiйна штука.
- Зброї? Приховали люди, та почали потроху зносити, бо iнакше - смертна
кара.
- Всю знесли?
- Який там чорт. Десять шкур iз колгоспника здiймеш - не принесе, коли
знає, що нiхто її в нього не бачив. В ставок кине, в землю закопає, а не
принесе. Люди знають цiну зброї.
- Кому можна було б шепнути?
- Онука мого Степана спитаю. Вiн комсомолець, метикований хлопчак.
- Надiйний?
- У нас нема ненадiйних.
На третю нiч Марко Григорович прийшов iз своїм онуком, чорнявим
п'ятнадцятилiтнiм парубчаком. Степан з цiкавiстю дивився на Дмитра, але
вигляд вдав пiдкреслено незалежний, гордовитий.
- Оце тобi наше наймолодше Синичиня, - посмiхнувся Марко Григорович.
- Це не синиця, а сокiл!.. Знаєш, чого тебе покликано?
- Знаю, - коротко вiдповiв парубчак.
- Зброя є?
- Зброя? - подивився широко i допитливо. - Дивлячись для чого.
- Як для чого? - не зрозумiв спочатку Дмитро.
- Як на добре дiло, є.
- Ти бачив, який вiн?
- А ти що пiд добрим дiлом розумiєш? - почав пильнiше оглядати невелику
насторожену постать.
- А ви що? - не пiддавався парубчак.
- Та ти чого, сукин син, випитуєш ума в старших? Що ти, не знаєш Дмитра
Тимофiйовича? - обурився Марко Григорович.
- Таке життя, дiду. Нiчого не поробиш, - вiдповiв розважливо, але голос
подобрiшав, забринiли нотки приязнi.
- Ти скiльки класiв закiнчив? - несподiвано повернув Дмитро розмову на
iнше.
- Вiсiм. Я на рiк ранiше почав ходити до школи, - незрозумiло звигнув
плечима.
- А на кого хотiв вивчитись?
- На агронома-селекцiонера.
- Тепер що робиш?
- Фурманом Созоненко призначив, - раптом озлобився парубчак. - Учора не
поїхав - палиць нахватався.
- А чого ж нової властi не слухаєш? - глузливо усмiхнувся.
- Кiнський кiзяк, а не власть це! Таку власть за ноги та й у воду! - як
вiтром здуло всю повагу з хлопця.
- От щоб її за ноги та у воду - зброя потрiбна. Ти її сам збирав?
- Нi, з Олександром Петровичем по всiх усюдах нишпорили. Ще рана з нiг
валить чоловiка, а вiн - де якi яри, де якi побоїща - все обходив. Одного
разу в лiсах покалiченого "станкача" знайшли. З усiх бокiв оглянув його
Олександр Петрович, позiтхав, побiдкався, що несправний кулемет, i каже
менi:
- Прихватимо на всякий випадок?
- Та куди з ним. Хоч би щось путяще було.
- Е, ти не кажи. В господарствi i мотузочок згодиться. Гляди, ще десь
знайдемо подiбну штуковину - i з двох кулеметiв такий тобi вийде гiбрид,
що фашистам у печiнках i закрутить, i заколе, i запече. Ти це по молодостi
занадто щедрий, бо на готовенькому рiс, розбестився. Пожалiй, Степане,
зброю один раз, то вона тебе сiм раз пожалiє. Ну, потягли.
Бездорiжжям, чагарниками, яругами пробираємося. Втомилися. Коли бачу.
весь бинт на головi Олександра Петровича почервонiв, аж розпух; кров iз
потом зливається, а чоловiк навiть не витирає її.
- Олександре Петровичу, покиньмо цей тягар, - мало не плачу з жалостi.
- Як покиньмо!? - обурився. - В тебе арсенал, чи що, в запасi є. А коли
ти така тонкослiзка, - я й сам як-небудь упораюся. Вiн кровi злякався. Щo
це за лiкар, який кровi боїться.
- Так я ж не лiкар.
- Тепер ми всi тi лiкарi, якi хiрургами звуться, - нечисть вирiзуємо.
Зрозумiло чи нi? Ну, тодi берися за станок i помаленьку, помаленьку, а
пiшли.
Притаскали ми таки цей кулемет, змазали i заховали не знати для чого...
Що вам треба?
- А що в тебе є?
- У мене? - зам'явся i покосився на дiда.
- Говори, говори вже, нiчого ховатися, всi ви од старших криєтесь. Наче
вони нiчого не розумiють.
- Автомат є. Радянський.
- Iще що?
- Автомат нiмецький, але без касети.
- Iще?
- Гвинтiвка, три гранати.
- Iще?
- Пiстолет. Але це для мене.
- Iще?
- Кулемет ручний, Дегтярьова. Тiльки негодящий вiн - осколками вщент
побитий. Притаскав на всякий випадок.
- Ох ти чортова личина. I нiчого нiмцям не здав?
- Дулю я їм здам, - зашипiв парубчак.
- А в тебе гармати нема? - ледве стримуючи смiх, любовно оглядає
парубчака.
- Нема. Чого вже нема, так нема, - пожалкував Степан, не помiчаючи
доброї насмiшки Дмитра, а потiм байдуже додав: - На бiса вона здалася?
Велика дуже. З нею нам не возитись.
- Кому ж це - нам?
- Ну, менi та вам, - вiдповiв так, начеб вiн уже був помiчником Дмитра.
- Ну й молодець ти, - розчулився Дмитро. - Справжнiй орел.
- Що ж вам притаскати, Дмитре Тимофiйовичу?
- Автомат i пару гранат.
- Який автомат? Нiмецький чи наш?
- Наш, радянський...
* * *
Ненадовго хватило б людини, коли б до неї вчепилося, не вiдходячи,
безпросвiтне горе. А то хоч i лежало воно, як камiнь на душi, проте були
рiзнi турботи i навiть радiсть пробивалась. Найбiльша ж - вiн знову мiг
вiльно ходити, бiгати, повзти; вiн знову був господарем свого мiцного
тiла, що кожною жилкою приготувалось до боротьби.
- Спасибi, Марку Григоровичу, вилiкували, - збираючись в дорогу, щиро
подякував.
- Ет, є за що там дякувати. - Провiв до сiней Дмитра, обняв. - Бережи
себе, Дмитре Тимофiйовичу, на велике дiло iдеш. Хай таланить тобi. А
бережися крiпко. Коли смерть забирає такого штурпака, як я, то яка там
шкода? Тобi ж тiльки жити мiж людьми. Гарячу маєш кров, а ти стримуй її,
як стримують коня вудилами. Бо охмiлiєш десь - горя свого не впильнуєш. Ти
так, по-мужицькому роби, не хапаючись, щоб за одним про друге не забути.
Свiтанком приходь.
Тремтiли старечi руки на Дмитрових плечах, м'яко торкнулась обличчя
зеленкувата сивина. Iще ступив кiлька крокiв за ним старий i зупинився,
щось тихо шепочучи про себе...
Нiч тепла i тиха. Низькi хмари пропливають над деревами, то
брудночорнi, то темносизi, зрiдка з-пiд них сполоханим птахом зiрветься
вiтерець i притихне, зiтхаючи, неначе людина увi снi. На узлiссi
посвiтлiшало. Поля пiсля дощу пiдiпрiли, розбухли, i чоботи, пiдминаючи
стерно, м'яко вгрузали в землю. Обережно йшов Дмитро. Не тiльки вуха - все
тiло ловило найменший звук, а очi (може то йому i ввижалось вiд напруги, а
може пiдказувала пам'ять) бачили над вибалком кущi калини, що неясною
смугою вiддiляли землю вiд неба.
Чому вiн зараз обрав Великий шлях? Вiн i сам не вiдповiв би. Може тому,
що де б Дмитро не знаходився, рiдна велична дорога незмiнно жила з ним, в
уявi, помислах; з нею був зв'язаний його життєвий шлях, минуле i майбутнє;
вона мала своє мiсце, значиме i важливе в його серцi. Може тому, що
пiдсвiдома думка пiдказувала: тут його не може ждати Невдача, - тут вiн
кожну билинку знає; багаторiчна iсторiя i щорiчна карта полiв до найменшої
рисочки щiльно лежить в його пам'ятi. Отож i перший вилiт треба починати,
як починає птиця, - з рiдного гнiзда.
По змiцнiлому переборi вiтерця вiн чує, як гомонить шлях. I чуття
Дмитра роздвоюється: знає, що скрiзь блукає чужинець, i не може уявити
своєї землi, що стала полонянкою, не може уявити широкого шляху,
оскверненого фашистами. Може то сон? Може тiльки приснилось, що ворог
топче його край?
А за селом на перехрестi раз по раз засвiтить машина, вдарить блiдим
вiялом i мчить кудись, в ще бiльш згустiлу темiнь.
Спочатку помiж липами, а потiм глибоким ровом наближається Дмитро до
перехрестя.
Жмут свiтла вирвав з темряви рослу постать з прапорцем у пiднятiй руцi,
з автоматом пiд рукою. I Дмитро присiв у ровi, прислухаючись до гудiння
приглушених моторiв.
Машини рушили далi, а чорна постать розмiрене заходила поперек Великого
шляху, ще зупинила i пропустила колону машин i закурникала щось, незвичне,
рiзке, наче скрипiла залiзом.
I дико було Дмитровi бачити цю постать, дико було слухати її спiв.
"А що, якби прикладом - шуму не робити... Коли ж ти замовкнеш, iроде
проклятий! Наперед вийти, щоб побачити, що ти за один...".
I вже не в силi стримати себе, блiднучи (вiн теж вiдчуває це), нечутно
вискакує на шлях i стає з чужинцем лицем до лиця.
- Оооо! - скрипучий переляканий голос ще щось клекоче, i лунко клацають
зуби.
Дмитро з перебiльшеною допитливiстю якусь мить вслухається в цей
напiвклекiт, напiвхрип (казали ж, що гiтлерiвцi нiчого не бояться),
вдивляється в неясний обрис обличчя з обвислим пiдборiддям i випускає
коротку чергу. Неначе струсануло тiлом чужинця.
Вiн тяжко падає на землю, ї передсмертна судорога починає пiдкидати
його тiло над дорогою. Спочатку каска скрегоче по асфальту, а потiм в
залiзо глухо б'є голова.
"Добити?.. Чого там тратить набої. I так здохне. Нiхто його не просив
сюди".
Дмитро пiдбирає автомат, що упав осторонь; бачить, як кров наповняє
суху вибоїнку, темною плямою чорнить дорогу. I вiн полегшено зiтхає, коли
позаду стихає йорзання тiла i скрегiт каски.
З-пiд його нiг вже бистрою птицею зривається вiтер, i Великий шлях,
закрутившись, зашумiв низько i грiзно.
XXIV
Пiсля першого вдалого нападу Дмитро повеселiшав; прокинулось почуття
значимостi свого життя, чуття, близьке до того, що пережив незабутнього
вечора, коли його, пораненого, везли на пасiку. Неприємним був тiльки отой
незвичний перестук: спочатку каски по асфальту, а потiм глухий удар голови
об залiзо, що незмiнне уплiтався при згадцi про темну нiч на шляху.
Тепер Дмитро спокiйнiше i ретельнiше готувався до нового наступу: його
думок не роз'їдала сiль нудьги, бездiяльностi i невiдомостi, як тодi, коли
лiкувався в Марка Григоровича. Дiя раптом до ясностi вирiвняла його шлях i
в думки, у вчинки внесла хазяйновитий лад, вибила отой промiжний клин: що
ж його жде на новiй дорозi? Одне найбiльше турбувало - самотнiсть. Коли б
iще з кимсь дiяти...
В яру довго шукав, поки не знайшов бiля Городища на валу своїх
буйногривих коней, що аж блищали роздобрiлими спинами i боками. Почувши
людину, призивно заїржав буланий, а потiм, трiскуче пiдминаючи копитами
пересохле бадилля ведмежого вушка, стрiляючи ситнягом, пiдбiг до Дмитра i
довго грайливо водив головою, неначе хотiв ударити господаря лобом.
Запустивши руку в золотисту гриву, Дмитро чув, як до пальцiв торкнулись
дрiбнi капельки поту, а пiд тонкою шкурою перестукувала гаряча кров. Дихав
кiнь рiвно - пахи не грали, а ногами нетерпляче бив землю, i вона,
пересохла, дзвенiла, як дзвiн.
Смерком, прив'язавши на короткий повiд карого до буланого, Дмитро
виїхав iз яру, щоб добратись вночi до Великого шляху. Коли вдалинi
затемнiли стiною дерева, на полi прив'язав конi бiля грушi-дички, а сам
пiшов на перехрестя.
I не встиг Дмитро пiсля короткої черги по регулювальниковi ступити
кiлька крокiв уперед, як прямо з рова метеликом замерехтiв огонь кулемета,
i кiлька чорних постатей вискочило з дзоту, майстерно зробленого i
замаскованого на ровi бiля крислатої товстої липи. Затрiщали автомати, i
нiмцi, вiдсiкаючи йому дорогу з правої сторони, пiвколом кинулись на поле.
"Регулювальник боком упав, - iще бринiла запiзнiла думка. - Залягти i
вiдстрелюватись", - промайнула друга.
Але зразу ж рiшуче вiдкинув її: "Ну й що з того, що вiн уб'є
одного-двох фашистiв i сам загине. Йому ще не одного треба на той свiт
послати... Скорiше до коней... А коли зараз у спину вдарить черга?..
Загину втiкачем... Який там дiдько, вдарить!"
- В крайсi, фарфлiхт! - люто вигукнув обергрупенфюрер, запiзно
зрозумiвши свою помилку. Але його окрик зараз не перелякав Крупяка.
Начальник полiцiї, втративши полiцiю, довiв свою думку до кiнця:
- Пане обергрупенфюрер, ви живий вiрус мертвим зробили...
- Тепер я всiх партизанiв знищу! - в тяжкому гнiвi плямилось обличчя
обергрупенфюрера. - Бригаду нашлю на них. Лiси гарматами зсiчемо, спалимо.
Але навiть i цi слова не втiшили Крупяка.
XXII
Мiтинг, проведений партизанами пiсля розгрому полiцаїв-провокаторiв,
по-новому освiтив населенню шляхи вiйни. Почався вiн уночi при хмурому
коливаннi вогню i тiней, а закiнчився раннiм свiтанком, коли зоря нахиляла
свої червонi прапори над обнадiєним селом. Виходило, вiйна, з усiма її
злигоднями, не обрубала дороги навколо села, не кинула його самотнiм
вiч-на-вiч з ворогом, не заховала всiх бiйцiв за лiнiєю свинцю.
Найбiльше враження справили виступи секретаря райкому i голови
райвиконкому.
- I партiя, i радянська влада з нами, - говорили люди, завзято
аплодуючи пiсля кожного виступу.
То було дивне видовище: рухливе громаддя пожежi, розкиданi в безладдi
трупи мерзенних безбатченкiв - i тисячний натовп, що колом дружби, любовi
оточив своїх озброєних синiв.
- Закiнчиться вiйна, синочки, i ми назвемо своє село Партизанським...
Може б ви поїсти зайшли до мене, - запрошувала до себе воїнiв лiтня жiнка
Фросина Мельник. Потiм метнулася додому i принесла двi пари чобiт. -
Вiзьмiть, вони ще новенькi, пiднаряд ремiнний. Так i не довелося моїм
дiтям походити в них. Коли то вони з нашою армiєю повернуться?..
Вранцi партизани пiшли до табору, залишивши в селi лише розвiдникiв. Тi
розподiлили мiж собою сектори спостереження, стежачи за рухом на всiх
дорогах.
Карателi з'явилися через два днi, i люди зразу ж помiтили, наскiльки
вони були обережнiшими, анiж їхнiй перший Загiн. Навченi партизанами,
колгоспники охоче вiдповiдали на запитання вертлявого перекладача, що
супроводив нахмуреного офiцера.
- Тiльки ви в село, а партизани з села. Ось де їхнi пости стояли, -
показували руками в усi напрями.
- Багато було партизанiв?
- Ой, багато. Як напали на полiцiю - темно стало. В усiх на рушницях
знизу така розкарячка, як вила, а зверху - залiзне колесо, чорне-чорне,
само крутиться, само стрiляє i вогнем фахтить, неначе комин, - удавано
переляканим голосом вiдповiдала Фросина Мельник.
- Ручнi кулемети, - пояснив перекладач.
- Вогнем фахтить, а з нього ще вогненнi кулi, як рої бджiл, вилiтають.
Стра-ашно! - доповнювали колгоспники розповiдь жiнки.
- Трасуючими стрiляли, - знову багатозначно говорить перекладач.
Офiцер кривиться всiм обличчям, роздумуючи: залишишся в селi чи нi.
Наказав iще допитати кiлькох колгоспникiв, але i їхнi вiдповiдi не втiшили
обережного карателя, тому й вирiшив на нiч вiдвести загiн до мiста.
Тiльки фашисти вирушили з села, як партизанськi розвiдники знову
зайняли свої сектори спостереження...
Пройшло кiлька напрочуд хороших передосiннiх днин. Вогка лiсова земля
заряснiла точеними голiвками грибiв, затiнки густiше задимiлися синiм
намистом ожини, а дуби безперестану просiвали крiзь листву самоцвiти
жолудiв.
Партизанський загiн гарячкове готувався до бою, пiдсилював застави,
виставляв додатковi пости, мiнував пiдступи до табору: на допомогу
карателям прийшла регулярна вiйськова частина в повнiй бойовiй готовностi.
План партизанської оборони в усiх деталях обмiрковувався на партiйних
зборах загону. Кожна група загодя знала своє мiсце i бойове завдання.
Вiйська, полiцiя та карателi одночасно виступили з мiста, повiльно
охоплюючи колом партизанський лiс. Ворог, озброєний гарматами i
мiнометами, вирiшив по всiх правилах тактики знищити небезпечний загiн.
Навколо дiброви почали простягатися лiнiї окопiв.
- До чого акуратно трудяться!
- Дуже хочеться спiймати партизана в лiсi!
- А не лiзуть наослiп.
- Наука не йде без дрюка, - смiялися розвiдники, стежачи за дiями
ворогiв.
Iнодi зчинялися перестрiлки мiж заставами i невеликими групами
противника, тодi обзивалися мiномети i гармати, зрiзаючи розкiшнi крони
дерев та вихлюпуючи воду з лiсових ставiв.
Наступ, вiрнiше - провокацiя наступу почалася вранцi пiсля
артилерiйської пiдготовки. Цiлу годину били мiномети i гармати,
обволiкаючи лiс гуркотом, димом i мукою попелястої землi, яка, за
визначенням Недремного, була абсолютно схожа на суперфосфат. Коли завiса
гуркоту почала осiдати, на пiвнiчний зелений масив обережно посунула група
гiтлерiвцiв i полiцаїв. Тут в добре замаскованих окопах стояла
партизанська й i застава з кулеметами на флангах.
Командування загону розгадало ворожий намiр: гiтлерiвцi хотiли
витягнути або втягнути всiх партизанiв у бiй, а потiм вдарити на них двома
клинами з тилу.
- Дешевенька тактика, - дiйшов висновку Недремний, групуючи бiльшi сили
на пiвднi проти ударних клинiв. - Спробуємо, Генадiю Павловичу, обдурити
фашистiв?
- Не заперечую, - охоче погодився Новиков, вставляючи магазин в
автомат. Бiля пояса комiсара маятником погойдувалася в зеленiй сорочцi
граната.
Пiвнiчна група противника довго i в'їдливо маячила перед очима
партизанiв, але тi, дотримуючись наказу, не вiдкривали вогню, хоча руки i
свербiли провчити хитрунiв. Знахабнiлий ворог посунув на узлiсся i зовсiм
здивувався: де ж партизани?
Одначе фашисти, роз'єднанi кущами, стали боязкiшими, почали
iнстинктивно збиватися докупи, звужуючи мiсце охвату. Застава обiзвалася
лише тодi, коли сiромундирнi розвiдники були в кiлькох кроках вiд
встеленого травою i присипаного листям бруствера. Попавши пiд фланговий
вогонь, фашисти заметалися помiж деревами, кинулися назад, як їм i
наказувалося за планом. Але втiкати було вже пiзно: узлiсся з усiх бокiв
снувало смертельнi черги.
Розлютованi вороги пiсля невдалого нападу нашвидку перегрупувалися i
почали кiльцем затискати дiброву, наближаючись до табору. Але лiс - це
лiс, тут i рух i впевненiсть зменшуються, тут, здається, за кожним деревом
причаївся партизан...
Два днi одчайдушне билися партизани, кулями, гранатами та багнетами
знищуючи ворогiв. Два днi рвалися в лiсах мiни та снаряди i повiтря
отруювалося смородом газiв. Батареї гаки намацали табiр, знищили кiлька
землянок. Але сам ворог не пiдiйшов до табору, хоча й вистелив кулями усе
дно озеречка, з якого брали воду партизани.
Роз'яренi фашисти, побоюючись нiчного оточення, i другого вечора
вiдкотилися од лiсiв. Свою невдачу вони вирiшили зiрвати на мирному
населенню. Навченi гiрким досвiдом, карателi навiть села почали оточувати
з усiх бокiв, наче це були партизанськi табори. Стрiляючи з автомагiв i
кулеметiв, вривалися в тихi вулицi, вбиваючи людей та пiдряд запалюючи
хати.
Незабаром великi озера вогнiв почали пiдiйматися вгору, затоплюючи
своїми кривавими сплесками все небо.
В цю нiч партизанський загiн, згiдно з ухвалою пiдпiльного райкому,
покинув територiю свого району. Райком винiс рiшення, виходячи з таких
мiркувань: в партизанiв закiнчувалися запаси набоїв; не варто було ставити
пiд лютий удар мирне населення.
Легкими тiнями просковзнули бiйцi бiля знятих фашистських постiв. У
втомлених очах партизанiв мерехтiли вiдблиски пожежi.
XXIII
Нiколи в життi так довго i нудно, до отупiння в головi, до хворобливого
розслаблення всього тiла, не сочились гарячi лiтнi днi, що колись
приносили стiльки радостi, сподiванок, солодкої втоми.
Не рана в'ялила.
Страшна хмара, страшна здичавiла сила, що нависла над усiм свiтом,
пекельною труйкою труїла йому, Дмитровi, болюче тiло. За цi днi довелося
стiльки переболiти, передумати, що вже бiльше не зносила голова, i все
тiло просило, аж кричало: роботи, дiяльностi. Як можуть дармоїди цiлими
тижнями нiчого не робити - нiяк не мiг зрозумiти.
Сни були короткi, тривожнi. Обливаючись потом, прокидався посеред ночi,
i вже не мiг заснути до свiтанку, коли треба було перебиратися в лiсову
гущавiнь. За вiкнами сумовито шумiли дерева. Зеленопрозорi до жовтявостi
мережива листя, обсiянi мiсячним промiнням, сходилися з чорними,
неосвiтленими, як надвечiр'я з нiччю. Шматки високого зоряного неба
виринали мiж ними недосяжними криницями. Часом на них напливали пухнастi
вiтрила, i знову синь, розшита мерехтливою заполоччю, звивалась, тремтiла
кожною живою струною.
Одного разу на свiтанку вiн почув, як заспiвали молодi солов'ї.
Значить, десь недалеко вже брела осiнь. Надходила та пора, коли строгi
ключi i тривожнi хмарини перелiтної птицi вiд зорi i до зорi вмикаються,
розколихують спiвучi небеснi шляхи. I згадалось Дмитровi осiннє поле, над
дорогами поранковим туманом колишуться червонi проса, розбризканими
самоцвiтами переливається озимина, а прозора далечiнь, здається, срiбно
подзвонює льодком, сумовито озивається журавлиними сурмами...
А лiки Марка Григоровича - синiй ранник i якась пахуча липка мазь -
робили своє дiло. I чим бiльше загоювалась рана, тим пруткiшим, мiцнiшим
ставало тiло Дмитра.
За наказом Варчука i голови громадського господарства Созоненка, старий
пасiчник i надалi мусив залишатися бiля колгоспної пасiки, а мед здавати
Варчуковi.
- На двi пiдводи вчора нагрузив. "Оборонцям нашим треба". Щоб тебе на
однiй гiлляцi повiсили з твоїми оборонцями, - розповiдав увечерi Синиця.
- Що в селi, Марку Григоровичу, робиться? - впивався нетерплячим
поглядом в нахмурене обличчя пасiчника.
- Свiжують гiтлерiвцi свиней, птицю, витягують сало, яйка, масло та в
скринях порядки наводять. Ну, i старцi вони, Дмитре Тимофiйовичу. Бачив
старцiв на своєму вiку, а таких - не доводилося. У моєї Гафiї, як почали
чистити в хатi та коморi, - навiть надтрiснутi ночовки забрали.
- Людей не вбивають?
- Убивство в них ремеслом стало. В Майданах повiсили чотирьох. Дiвчатам
i молодицям одна бiда. Ховаються вiд фашиста, мов од чуми...
- Моїх не зачiпають?
- Чому нi? Вчора Варчук ударив палицею Югину.
- За що? - блiднучи, поширює очi.
- За що? Хiба не знайде причiпки. Коли б на цьому обiйшлось, то ще
можна було б прожити. Пам'ять у нього довга. Буде варити воду всiм, хто
колись хоч скривився не так. Знаю добре його породу.
Другого дня обуренню Марка Григоровича не було краю:
- Ти знаєш, хто тепер у мiстi, як то його... бир... бургомiстром?
- Iз наших кого призначили?
- Який там бiс iз наших. Отой пройдисвiт - Петро Крамовий... З тюрми,
кажуть, якось пiд час бомбардування вискочив i зразу ж... в начальники.
- Крамовий? - звiсив ноги з лiжка.
- Вiн, чортова душа. Ранiше людям голови крутив, а тепер зовсiм
вiдкручувати буде. Кажуть, iще тодi, коли з троцькiстами зв'язався, вже з
ворогами мав дружбу. Десь сам хвалився. А Лiфер Созоненко у нашому селi
старшим полiцаєм служить. Батько його в магазинi порядкує. Власної лавки
нiмцi не дозволяють вiдкривати, так вiн... липуче стерво.
Але Дмитро вже не слухає Марка Григоровича. Думки його крутяться
навколо сказаного про Крамового. "Ах ти ж гадина солона. Скiльком людям
вiн життя поламав, зруйнував, спустошив щастя, отруїв радiсть, скiлькох
чесних робiтникiв заплямував отруйним язиком. I все для того, щоб озлобити
людей проти влади".
До подробиць вiн бачив перед собою недобре пихате обличчя огрядного
розбухлого чоловiка.
"Так от хто поперек життя ставав. Шпигун, продажна шкура... Ну, як
стрiнешся ти зi мною, оббiлую твою шкуру, до самих п'ят спущу". - Дмитро
встає з лiжка i довго ходить по хатi, напружений i лихий. Вiн уже прикидає
в головi, де найкраще пiдстерегти новоспеченого бургомiстра; уява рельєфно
окреслює i вечiрню годину на самотнiй дорозi, i зупинену покалiчену
машину, i розкришене, покалiчене дробом скло, i як з смертельного ляку
одвисають щоки вгодованого ворога. З цього вiн i почне.
Дмитро перевiряє свiй дробовик, сумовито похитує головою: поганенька,
дуже поганенька зброя у нього, з нею далеко не поїдеш.
План нападу на бургомiстра вистигає в усiх деталях, але, дивно, Дмитро
не почуває нiякого внутрiшнього задоволення. Що ж турбує його? Може,
непевнiсть, страх зупиняють? Нi... То слово Кошового. Вiн повинен побачити
Вiктора Снiженка, поговорити з ним... Не штука покласти голову за якийсь
мiшок гнилого м'яса, тимчасом як для нього, Дмитра, може є важливiшi дiла.
I з жалем, як шматок болючого тiла, одриває вiд себе мiркування про помсту
над бургомiстром.
Росяного ранку з ремiнною оброттю в руках, наче вiн розшукує коня, iде
в Супрунiв. Коли дорогою зустрiчає кого з людей, старанно i довго, з
удаваною скорботою, розпитує про свого дереша з зiрочкою на лобi.
На вулицi його пiдозрiло перепиняє високий синьоносий полiцай. Мружачи
очi, уважно вислухує Дмитра i потiм коротко кидає:
- Документи є?
- Аякже, божий чоловiче. Паспорт є, справки є. Хiба ж я що -
безбатченко якийсь? Усе, конєшно, є. От коня тiльки нема. Такий дереш був,
iз зiрочкою на лобi, ну прямо тобi вилитий красавець. Жизнь мою
пiддержував, бо я в колгосп не писався... Оце в фурманку, бувало, як
поїду... - i сам дивується, де в нього беруться слова.
"Ох, i дурний же дядько", - дивиться полiцай на оброслого кучерявим
золотистим волоссям чолов'ягу. Перевiряє паспорт, довiдки i насмiшкувато
копилить губи:
- З цими справками якраз у холодну можна потрапити. Вiд старости треба
справку мати.
- Вiд старости? Варчука? Та вiн же менi родич. Я його своїм дерешем не
раз у район вiдвозив. Оце одного разу купили пiвлiтра, дiстали рибки, ну й
хильнули...
- Iди вже шукай свого дереша. Ти, десь, i зараз хильнув, - смiється
зверхньою начальницькою усмiшкою полiцай.
Дiйшовши до центра села, Дмитро з острахом раптом зупинився.
На майданi, обсадженому з чотирьох бокiв молодими тополями, вiн вперше
в життi бачить невисоку свiжообстругану шибеницю. В страшнiй оправi
нерухомо висять два чоловiки i жiнка. Поволi, неначе ноги йому наливаються
свинцем, Дмитро йде до шибеницi.
Невдалiк од неї, застигши, з переплетеними руками на грудях, стоїть
чорнява жiнка з нерухомою дитиною. В широко розплющених очах молодицi нема
нi вiдчаю, нi слiз. Тiльки нiма скорбота, здавалось, навiки обвуглила її
обличчя i всю, нiби вирiзану з чорного каменя, постать. Пiдiйшовши ближче
до похиленої оправи, Дмитро несподiвано заточився, i стогiн вирвався з
грудей.
3 шибеницi над ним нахилилось задумане, з тонкими ри сами обличчя
Вiктора Снiженка. Високий лоб i щоки були вогкi вiд ранкової вiльгостi, а
в очних западинах, як сльози, застигли краплини мертвої роси.
На тополi каркнув ворон, i Дмитро тiльки тепер побачив, що на гiлках,
неначе головешки, неспокiйно перехитувалось вороння, обчищаючи дзьобами
старi попелястi комiри-надгруддя.
Дмитро кидає оброть посеред майдану i швидко, наскiльки дозволяє йому
поранена нога, iде назад у лiси.
Здивований полiцай провiв його очима, але на своє щастя не перепинив,
бо тепер у слiпiй лютi Дмитро руками задушив би його.
"Може прийдеться самому, на свiй розсуд i риск дiяти. Так завжди
почувай, що тебе вся земля, нашi люди, партiя пiдтримують", - згадав слова
Кошового...
Нi, вiн, Дмитро, не вiдрiзана скибка.
* * *
- Марку Григоровичу, а нiде часом не доводилося зброї бачити? Дробовик
- ненадiйна штука.
- Зброї? Приховали люди, та почали потроху зносити, бо iнакше - смертна
кара.
- Всю знесли?
- Який там чорт. Десять шкур iз колгоспника здiймеш - не принесе, коли
знає, що нiхто її в нього не бачив. В ставок кине, в землю закопає, а не
принесе. Люди знають цiну зброї.
- Кому можна було б шепнути?
- Онука мого Степана спитаю. Вiн комсомолець, метикований хлопчак.
- Надiйний?
- У нас нема ненадiйних.
На третю нiч Марко Григорович прийшов iз своїм онуком, чорнявим
п'ятнадцятилiтнiм парубчаком. Степан з цiкавiстю дивився на Дмитра, але
вигляд вдав пiдкреслено незалежний, гордовитий.
- Оце тобi наше наймолодше Синичиня, - посмiхнувся Марко Григорович.
- Це не синиця, а сокiл!.. Знаєш, чого тебе покликано?
- Знаю, - коротко вiдповiв парубчак.
- Зброя є?
- Зброя? - подивився широко i допитливо. - Дивлячись для чого.
- Як для чого? - не зрозумiв спочатку Дмитро.
- Як на добре дiло, є.
- Ти бачив, який вiн?
- А ти що пiд добрим дiлом розумiєш? - почав пильнiше оглядати невелику
насторожену постать.
- А ви що? - не пiддавався парубчак.
- Та ти чого, сукин син, випитуєш ума в старших? Що ти, не знаєш Дмитра
Тимофiйовича? - обурився Марко Григорович.
- Таке життя, дiду. Нiчого не поробиш, - вiдповiв розважливо, але голос
подобрiшав, забринiли нотки приязнi.
- Ти скiльки класiв закiнчив? - несподiвано повернув Дмитро розмову на
iнше.
- Вiсiм. Я на рiк ранiше почав ходити до школи, - незрозумiло звигнув
плечима.
- А на кого хотiв вивчитись?
- На агронома-селекцiонера.
- Тепер що робиш?
- Фурманом Созоненко призначив, - раптом озлобився парубчак. - Учора не
поїхав - палиць нахватався.
- А чого ж нової властi не слухаєш? - глузливо усмiхнувся.
- Кiнський кiзяк, а не власть це! Таку власть за ноги та й у воду! - як
вiтром здуло всю повагу з хлопця.
- От щоб її за ноги та у воду - зброя потрiбна. Ти її сам збирав?
- Нi, з Олександром Петровичем по всiх усюдах нишпорили. Ще рана з нiг
валить чоловiка, а вiн - де якi яри, де якi побоїща - все обходив. Одного
разу в лiсах покалiченого "станкача" знайшли. З усiх бокiв оглянув його
Олександр Петрович, позiтхав, побiдкався, що несправний кулемет, i каже
менi:
- Прихватимо на всякий випадок?
- Та куди з ним. Хоч би щось путяще було.
- Е, ти не кажи. В господарствi i мотузочок згодиться. Гляди, ще десь
знайдемо подiбну штуковину - i з двох кулеметiв такий тобi вийде гiбрид,
що фашистам у печiнках i закрутить, i заколе, i запече. Ти це по молодостi
занадто щедрий, бо на готовенькому рiс, розбестився. Пожалiй, Степане,
зброю один раз, то вона тебе сiм раз пожалiє. Ну, потягли.
Бездорiжжям, чагарниками, яругами пробираємося. Втомилися. Коли бачу.
весь бинт на головi Олександра Петровича почервонiв, аж розпух; кров iз
потом зливається, а чоловiк навiть не витирає її.
- Олександре Петровичу, покиньмо цей тягар, - мало не плачу з жалостi.
- Як покиньмо!? - обурився. - В тебе арсенал, чи що, в запасi є. А коли
ти така тонкослiзка, - я й сам як-небудь упораюся. Вiн кровi злякався. Щo
це за лiкар, який кровi боїться.
- Так я ж не лiкар.
- Тепер ми всi тi лiкарi, якi хiрургами звуться, - нечисть вирiзуємо.
Зрозумiло чи нi? Ну, тодi берися за станок i помаленьку, помаленьку, а
пiшли.
Притаскали ми таки цей кулемет, змазали i заховали не знати для чого...
Що вам треба?
- А що в тебе є?
- У мене? - зам'явся i покосився на дiда.
- Говори, говори вже, нiчого ховатися, всi ви од старших криєтесь. Наче
вони нiчого не розумiють.
- Автомат є. Радянський.
- Iще що?
- Автомат нiмецький, але без касети.
- Iще?
- Гвинтiвка, три гранати.
- Iще?
- Пiстолет. Але це для мене.
- Iще?
- Кулемет ручний, Дегтярьова. Тiльки негодящий вiн - осколками вщент
побитий. Притаскав на всякий випадок.
- Ох ти чортова личина. I нiчого нiмцям не здав?
- Дулю я їм здам, - зашипiв парубчак.
- А в тебе гармати нема? - ледве стримуючи смiх, любовно оглядає
парубчака.
- Нема. Чого вже нема, так нема, - пожалкував Степан, не помiчаючи
доброї насмiшки Дмитра, а потiм байдуже додав: - На бiса вона здалася?
Велика дуже. З нею нам не возитись.
- Кому ж це - нам?
- Ну, менi та вам, - вiдповiв так, начеб вiн уже був помiчником Дмитра.
- Ну й молодець ти, - розчулився Дмитро. - Справжнiй орел.
- Що ж вам притаскати, Дмитре Тимофiйовичу?
- Автомат i пару гранат.
- Який автомат? Нiмецький чи наш?
- Наш, радянський...
* * *
Ненадовго хватило б людини, коли б до неї вчепилося, не вiдходячи,
безпросвiтне горе. А то хоч i лежало воно, як камiнь на душi, проте були
рiзнi турботи i навiть радiсть пробивалась. Найбiльша ж - вiн знову мiг
вiльно ходити, бiгати, повзти; вiн знову був господарем свого мiцного
тiла, що кожною жилкою приготувалось до боротьби.
- Спасибi, Марку Григоровичу, вилiкували, - збираючись в дорогу, щиро
подякував.
- Ет, є за що там дякувати. - Провiв до сiней Дмитра, обняв. - Бережи
себе, Дмитре Тимофiйовичу, на велике дiло iдеш. Хай таланить тобi. А
бережися крiпко. Коли смерть забирає такого штурпака, як я, то яка там
шкода? Тобi ж тiльки жити мiж людьми. Гарячу маєш кров, а ти стримуй її,
як стримують коня вудилами. Бо охмiлiєш десь - горя свого не впильнуєш. Ти
так, по-мужицькому роби, не хапаючись, щоб за одним про друге не забути.
Свiтанком приходь.
Тремтiли старечi руки на Дмитрових плечах, м'яко торкнулась обличчя
зеленкувата сивина. Iще ступив кiлька крокiв за ним старий i зупинився,
щось тихо шепочучи про себе...
Нiч тепла i тиха. Низькi хмари пропливають над деревами, то
брудночорнi, то темносизi, зрiдка з-пiд них сполоханим птахом зiрветься
вiтерець i притихне, зiтхаючи, неначе людина увi снi. На узлiссi
посвiтлiшало. Поля пiсля дощу пiдiпрiли, розбухли, i чоботи, пiдминаючи
стерно, м'яко вгрузали в землю. Обережно йшов Дмитро. Не тiльки вуха - все
тiло ловило найменший звук, а очi (може то йому i ввижалось вiд напруги, а
може пiдказувала пам'ять) бачили над вибалком кущi калини, що неясною
смугою вiддiляли землю вiд неба.
Чому вiн зараз обрав Великий шлях? Вiн i сам не вiдповiв би. Може тому,
що де б Дмитро не знаходився, рiдна велична дорога незмiнно жила з ним, в
уявi, помислах; з нею був зв'язаний його життєвий шлях, минуле i майбутнє;
вона мала своє мiсце, значиме i важливе в його серцi. Може тому, що
пiдсвiдома думка пiдказувала: тут його не може ждати Невдача, - тут вiн
кожну билинку знає; багаторiчна iсторiя i щорiчна карта полiв до найменшої
рисочки щiльно лежить в його пам'ятi. Отож i перший вилiт треба починати,
як починає птиця, - з рiдного гнiзда.
По змiцнiлому переборi вiтерця вiн чує, як гомонить шлях. I чуття
Дмитра роздвоюється: знає, що скрiзь блукає чужинець, i не може уявити
своєї землi, що стала полонянкою, не може уявити широкого шляху,
оскверненого фашистами. Може то сон? Може тiльки приснилось, що ворог
топче його край?
А за селом на перехрестi раз по раз засвiтить машина, вдарить блiдим
вiялом i мчить кудись, в ще бiльш згустiлу темiнь.
Спочатку помiж липами, а потiм глибоким ровом наближається Дмитро до
перехрестя.
Жмут свiтла вирвав з темряви рослу постать з прапорцем у пiднятiй руцi,
з автоматом пiд рукою. I Дмитро присiв у ровi, прислухаючись до гудiння
приглушених моторiв.
Машини рушили далi, а чорна постать розмiрене заходила поперек Великого
шляху, ще зупинила i пропустила колону машин i закурникала щось, незвичне,
рiзке, наче скрипiла залiзом.
I дико було Дмитровi бачити цю постать, дико було слухати її спiв.
"А що, якби прикладом - шуму не робити... Коли ж ти замовкнеш, iроде
проклятий! Наперед вийти, щоб побачити, що ти за один...".
I вже не в силi стримати себе, блiднучи (вiн теж вiдчуває це), нечутно
вискакує на шлях i стає з чужинцем лицем до лиця.
- Оооо! - скрипучий переляканий голос ще щось клекоче, i лунко клацають
зуби.
Дмитро з перебiльшеною допитливiстю якусь мить вслухається в цей
напiвклекiт, напiвхрип (казали ж, що гiтлерiвцi нiчого не бояться),
вдивляється в неясний обрис обличчя з обвислим пiдборiддям i випускає
коротку чергу. Неначе струсануло тiлом чужинця.
Вiн тяжко падає на землю, ї передсмертна судорога починає пiдкидати
його тiло над дорогою. Спочатку каска скрегоче по асфальту, а потiм в
залiзо глухо б'є голова.
"Добити?.. Чого там тратить набої. I так здохне. Нiхто його не просив
сюди".
Дмитро пiдбирає автомат, що упав осторонь; бачить, як кров наповняє
суху вибоїнку, темною плямою чорнить дорогу. I вiн полегшено зiтхає, коли
позаду стихає йорзання тiла i скрегiт каски.
З-пiд його нiг вже бистрою птицею зривається вiтер, i Великий шлях,
закрутившись, зашумiв низько i грiзно.
XXIV
Пiсля першого вдалого нападу Дмитро повеселiшав; прокинулось почуття
значимостi свого життя, чуття, близьке до того, що пережив незабутнього
вечора, коли його, пораненого, везли на пасiку. Неприємним був тiльки отой
незвичний перестук: спочатку каски по асфальту, а потiм глухий удар голови
об залiзо, що незмiнне уплiтався при згадцi про темну нiч на шляху.
Тепер Дмитро спокiйнiше i ретельнiше готувався до нового наступу: його
думок не роз'їдала сiль нудьги, бездiяльностi i невiдомостi, як тодi, коли
лiкувався в Марка Григоровича. Дiя раптом до ясностi вирiвняла його шлях i
в думки, у вчинки внесла хазяйновитий лад, вибила отой промiжний клин: що
ж його жде на новiй дорозi? Одне найбiльше турбувало - самотнiсть. Коли б
iще з кимсь дiяти...
В яру довго шукав, поки не знайшов бiля Городища на валу своїх
буйногривих коней, що аж блищали роздобрiлими спинами i боками. Почувши
людину, призивно заїржав буланий, а потiм, трiскуче пiдминаючи копитами
пересохле бадилля ведмежого вушка, стрiляючи ситнягом, пiдбiг до Дмитра i
довго грайливо водив головою, неначе хотiв ударити господаря лобом.
Запустивши руку в золотисту гриву, Дмитро чув, як до пальцiв торкнулись
дрiбнi капельки поту, а пiд тонкою шкурою перестукувала гаряча кров. Дихав
кiнь рiвно - пахи не грали, а ногами нетерпляче бив землю, i вона,
пересохла, дзвенiла, як дзвiн.
Смерком, прив'язавши на короткий повiд карого до буланого, Дмитро
виїхав iз яру, щоб добратись вночi до Великого шляху. Коли вдалинi
затемнiли стiною дерева, на полi прив'язав конi бiля грушi-дички, а сам
пiшов на перехрестя.
I не встиг Дмитро пiсля короткої черги по регулювальниковi ступити
кiлька крокiв уперед, як прямо з рова метеликом замерехтiв огонь кулемета,
i кiлька чорних постатей вискочило з дзоту, майстерно зробленого i
замаскованого на ровi бiля крислатої товстої липи. Затрiщали автомати, i
нiмцi, вiдсiкаючи йому дорогу з правої сторони, пiвколом кинулись на поле.
"Регулювальник боком упав, - iще бринiла запiзнiла думка. - Залягти i
вiдстрелюватись", - промайнула друга.
Але зразу ж рiшуче вiдкинув її: "Ну й що з того, що вiн уб'є
одного-двох фашистiв i сам загине. Йому ще не одного треба на той свiт
послати... Скорiше до коней... А коли зараз у спину вдарить черга?..
Загину втiкачем... Який там дiдько, вдарить!"