Страница:
Зiбрали у вузлики убогi пожитки, з'їли по невеликiй скибцi вже
зацвiлого хлiба i обережно пiшли купинистим болотом до Майданiв -
невеликих хуторiв, що розташувалися в лiсистих яругах далеко-далеко вiд
битого шляху.
В кущах то там, то тут сидiли люди; вчуваючи кроки, злякано пiдводились
i застигали, як застигає водяний бугай, чуючи небезпеку. Гiркувато
курилися дими; запасливiшi втiкачi пекли картоплю; зрiдка на жару якийсь
рибалка пiджарював рибу.
Де-не-де форкали конi, мукали корови - дехто встиг вигнати худобу.
Андрiй розшукав коня i наздогнав своїх на лозовику. Мати пiдсадила
Ольгу, а брат повiв за повiд коня, iдучи тихою ходою по чорнiй податливiй
стежцi. Пiдводилось сонце, i туман, осiдаючи, вiдкривав шапки верболозу i
вiльхи; чiпляючись за трави, вiн поволi котився за вiтром i розходився,
неначе важкий сон.
Знову бiлогрудi чайки, сумовито скиглячи, питалися в мандрiвникiв:
- Чиї ви? Чиї ви?
"Отця i неньки", - так само вiдповiдала у думцi Югина, з болем
дивлячись на брезкле, роз'їдене комарами обличчя Докiї.
"Великий свiт, а нема де дiтися в тобi, нема де заховатись од
ненависного ока; Може i в Майданах на нас чекає невблаганне лихо". I знову
ворухнулось те саме рiшення: треба послати Андрiя розшукувати чоловiка.
Хай забирає її у партизани. На миру i смерть красна.
Болота i болота. Блисне вода то ржавчиною, то синьою, неначе гас,
закиссю, то страшним помутнiлим оком покiйника, то несказанною голубiнню,
до якої тягнуться квiти, де розростається глянсувата рогоза та лепеха,
прикриваючи кубла диких качок. Одне гнiздо з великими свiтлозеленими
крашанками Андрiй побачив у кущi червонолозу. Нахилився над ним, але Докiя
насварилася на нього:
- Не чiпай! То тiльки фашист проклятий руйнує все життя.
- Я Ользi хотiв... голодна вона.
- Хай потерпить. Не треба пташини зобижати. Увечерi прим'яли кущ
лiщини, настелили трави i полягали спати. Та не спалося молодицi. Далеко в
рудавозеленому маревi сходив повний кривавий мiсяць. Тонко i в'їдливо
дзижчали комарi, а байдужi хмари висiли над головою, неначе брили камiння.
- Не спите, мамо? - торкнувся плеча Югини Андрiй.
- Не сплю, дитино, - почула, яка мiцна рука у сина, ну неначе в Дмитра,
тiльки трохи менша. I знову ворухнулися тi самi думи.
- Не журiться, мамо. Доберемось до Майданiв, i я поїду шукати батька, -
неначе вгадав її думки, подивився вдалину,
I здригнулася молодиця. Чиясь голова з'явилася помiж кущами, висока
чорна постать почала наближатись до них. З-за плечей стримiло дуло
гвинтiвки.
"Нi, це не облава", - вiдлягло трохи од серця, бо бiльше нiде нi звуку
не чути, але швидко знову прокинулась тривога, бо щось знайоме i недобре
було в цiй високiй, наче тiнь, зiгнутiй поставi. Осьвона взяла трохи
лiворуч, i Югина, вiдхиляючися назад, пiзнає Сафрона Варчука.
"Кого ж вiн шукає в болотах? Чи не її? Але чому з ним нiкого нема?
Бродить, як голодний вовк, шукаючи здобичi", - i полегшено переводить дух,
коди Варчук вiдходить далi вiд них, обминаючи озерце.
- Мамо, не пiзнали? - гаряче дихнув їй в обличчя Андрiй, i його блiде
лице аж стужавiло вiд хвилювання i непокою.
- Пiзнала. Чого вiн тут ходить?..
- Це неспроста, мамо. Сам вiн без фашистiв чи полiцiї нiколи б сюди не
забрiв... Мамо, - голос його аж переривається. - Це, може, нашi прийшли?
- Що ти, сину? - злякано i радiсно промовляє.
- Я зараз дiзнаюся, - рiшуче пiдводиться хлопець.
- Куди тепер, вночi? Заблудишся, в драговину вскочиш, - пригортає сина
до себе i не помiчає насмiшкуватого блиску в очах: хiба ж вiн маленький?
- Поїду, мамо! Щось важливе трапилося. Ой, коли б нашi повернулися. - I
вiн зникає в кущах, пругкий i дужий, мов дубок.
- Коли б нашi повернулись! - ще бринять у вухах, як пiсня, останнi
синовi слова. I вона хоче i боїться заглянути в оту привабну годину
людського щастя, як бояться заглянути в майбутнє, щоб не "наврочити" собi,
тi люди, у яких, хай невидимою тiнню, а таки збереглися рештки пiдсвiдомих
забобонiв.
XIX
- Добридень, Марто Сафронiвно! Пiзнали?
- Нi, - здивовано подивилася, вiдкриваючи ворота.
- Ви ж мене лiкували.
- Не одного вас довелося, - тихо, з прихованою радiстю вiдповiла. - На
горищi ми, жiнки, цiлий шпиталь вiдкрили.
- I я в тому шпиталi лежав восени сорок першого... Пам'ятаєте, просив,
щоб ви пошептали: бiг пес через овес...
- Ой, пам'ятаю! - скрикнула i засмiялась молодиця. - Це ви у руку були
пораненi.
- Нарештi призналися. Думав, не хочете дармоїда приймати.
- I таке скажете, - похитала з перебiльшеним докором головою. - Прошу
до хати. Чого ж ви свого товариша не запросили?
- Вiн мiсцевий. Поїхав додому.
- Хто ж то такий?
- Командир наш. Дмитро Горицвiт.
- Дмитро?! - блiднучи, зупиняється молодиця серед подвiр'я i руку
прикладає до грудей.
- Що з вами?
- Нiчого, - неначе павутиння одвела рукою з обличчя, поправила хустку i
тихо додала: - Сiм'я його кудись утекла вiд гестапiвцiв i досi не
повернулась у село.
Але Созiнов пiдсвiдоме вiдчув, що за цими словами криється iнше
почуття. Тепер, коли вiн уперше i так нещасливо був покохав дiвчину, якось
глибше i яснiше почали вiдкриватися душевнi рухи людей: i в блисковi очей,
i в грi обличчя, i в прихованих словах, i навiть в ходi. У днi вiйни,
багато переживши, передумавши, вiн став ближчим до течiї людської душi,
став бiльше спостерiгати навколишнє - не тiльки зовнi, а й з глибини.
I молодиця лячно одхилилась од нього, розумiючи, що не зможе словами
прикрити правди вiд цього допитливого i трохи сумовитого ока.
Нiякову мовчанку, ту невловиму хвильку, що породжує чи фiзичну
неприязнь, чи щиру довiру людей, якi гостро все вiдчувають, треба було
розвiяти зараз же, i так, щоб нi одна болюча краплинка не впала тягарем на
серце. Таким добрим мiстком для батькiв, що люблять своїх дiтей, - вiн
знав, а може тiльки здогадувався, - були дiти. I встановлюючи в пам'ятi
образ вугластого пiдлiтка, з якого вже формувалася справжня дiвчина, вiн
приязно, навiть надавши голосу прихованого радiсного звучання, як буває од
дорогого спогаду, запитав:
- Де ж ваша дочка, Марто Сафронiвно? Уже дiвчина, певне, хоч куди - на
виданнi, - i пересмикнуло вiд несподiваної думки: "А що коли в Нiмеччину
забрали? Як я скривджу матiр".
Будучи м'яким на вдачу, Созiнов нiкого (крiм ворогiв, яких знищував, як
щось не життям створене) не хотiв i не умiв ображати. I йому колись було
остогидли i заздрiсники, i базiки, i просто недалекi люди, що замурувалися
тiльки в своїх вузьких iнтересах. Але навiть там, де мiг, не вiдплачував
їм тiєю самою мiркою, бо вважав, що i так вони скривдженi своїм здрiбнiлим
зором i розумом. Коли ж мимоволi доводилось комусь iз своїх друзiв зробити
якусь прикрiсть, переживав гостро i важко.
- У хатi сидить, - перемагаючи себе, посмiхнулася Марта i допитливо
поглянула, чи не стежать за нею глибокi, трохи сумовитi очi... Нi, не
стежать. А наче добрiють од згадок чи вiд чогось iншого.
Ось вiн прив'язав коня до плота, погладив його по головi i, трохи
накульгуючи, iде до хати.
Марта вiдчинила дверi, i командир переступив через порiг освiтленої
сонцем кiмнати.
- Добрий день у хату!
- Доброго здоров'я. - Дiвчина вiйнула косами, пильно подивилась на
нього i раптом радiсно вигукнула:
- Це ж ви у нас були! Ми лiкували вас! Еге ж?
- I сам не знаю: був чи не був, - поздоровкався щиро i довго не
випускав дiвочої руки, сухої i теплої, дивуючись тому диву, як природа за
яких-небудь пiвтора року прибрала дiвочою красою трохи незграбного
пiдлiтка.
Перед ним стояла русява красуня з тугими, по-дiвочому високими грудьми.
Трохи здовжене обличчя було блiдуватим, i тому ще чiткiше окреслювався
рiзкий розмах крилатих брiв, з-пiд яких допитливо i смiливо дивилися сiрi
виразнi очi. Нiс був прямий i красиво заокруглений, материнський. В
кожному русi була настороженiсть, швидка i рiшуча, її погляд наче
передався командиру, i вiн здивовано помiтив, що не може одвести очей вiд
строгого i довiрливого обличчя. Одразу почув, що на серцi стало
спокiйнiше; уїдливий щем почав оповзати, як оповзає снiгова брила од
весняного сонця.
- I як ви потрапили до нас? - нiяковiючи од його погляду, запитала
дiвчина.
- Бо зi мною всюди твої слова мандрували: "Де будете, а до нас пiсля
вiйни заїдьте". Тiльки, бачиш, вiйна не закiнчилась, а я не витерпiв i
заїхав. Може не рада? - напiвжартома, напiвсерйозно вiдповiв.
- I добре зробили, - всмiхнулась дiвчина.
- Бачите, яка вона у мене, - пiдiйшла Марта до столу.
- Справжня дiвчина, хороша.
- Тiльки яка її доля у цьому нерадiсному свiтi, - важко зiтхнула i
почала застелювати стiл для гостя.
- Долю будемо своїми руками виривати. Гадюкам жало iз головою вирвемо,
а своє щастя добудемо. Правда, дiвчино? - почуваючи приплив сили од
звичних i тепер таких хвилюючих слiв, подивився на Нiну.
- Правда, - так поглянула на нього добрими правдивими очима, що Михайло
забув про всi свої турботи.
XX
Поволi, один по одному, збиралися люди. Прийшов i Василь Карпець, що
вдосвiта повернувся з болота, прийшла i Катерина Прокопчук i старий
Киринюк, але нiхто не знав, де сiм'я Горицвiта. Однi бачили її востаннє на
поставнику, iншi - на лозовику. Пiшли здогадки, що, може, десь їх зустрiли
i знищили недобитi фашисти, якi порозбiгалися в безвiсть. Або, може,
сказано - жiнки, дороги не знають - попали в невилазну твань. Але ж не
могло бути, щоб загинули всi.
Спираючися на палицю, придибала i Марiйка Бондар. Як вона постарiла i
почорнiла за останнiй час! Нiхто у цих ходячих мощах не пiзнав би завзятої
до всякої роботи жiнки, що за iграшки нажинала пiвтори копи дорiдних
снопiв, цiле лiто вiд рання до смеркання не випускала з чiпких чорних, як
залiзо, пальцiв то проворної сапки, то граблiв, то серпа.
Побачила Дмитра - заплакала i дугою заходила над палицею перегнута суха
спина.
- Синочку мiй! Нема нашого тата. Нема твоєї дружини i дiток. Чи буде
божий суд над людськими мучителями!
- Буде, мамо, суд. Тiльки не божий, а людський. На край землi не
заховається од нас ворог, - мiцнiв голос Дмитра, i чув у собi таку силу
чоловiк, що, здавалося, само б залiзо розступилось перед ним.
- Дiтей попалити, Шевчикових, Булахових... Це навiть подумати страшно.
Наче вони, вороги проклятi, не материнi груди, а гадюче жало ссали, -
задумливо, нi для кого, промовив Карпець. - Скажи, Дмитре, чи ти
коли-небудь про таких... таких паразитiв хоч у книгах знаходив? Мiй батько
колись писання читав, де про всяких кровопивцiв, про всяку погань
писалося, а й там такої пiдлоти не було. Або вiзьми "Вiйну i мир"
Толстого. Там показано, як французи вбивають наших. Вони блiднуть,
трясуться. А цi душогуби вбивають людей i регочуть... Що тут смiшного є? -
i страшний, запитливий погляд вiн переводив з одного слухача на iншого...
Ще довго текли сумовитi розмови про живих i мертвих. I вперше
наговорився Дмитро iз людьми свого села. Та й поради дав загоновi
самооборони, як найлiпше налагодити варту i зв'язок з iншими повстанськими
селами.
Аж надвечiр виїхав iз двору, бажаючи трохи побути на самотi. Край села
на стовпi побачив оголошення: "Фашистам i всякiй iншiй сволотi в'їзд
суворо заборонено". А внизу хтось хiмiчним олiвцем дописав: "За порушення
цього правила знiмається штраф - одна голова з недолюдка".
- Партизанська влада дiє, - схвально кивнув головою, повертаючи коня на
луги.
При дорозi пишно почали розцвiтати кущi шипшини. Рожевi квiти
пiдiймалися з ряботiння тернин, i луги сповнилися тими нiжними i п'янкими
пахощами, не рознесеними вiтром, що бувають тiльки у необвiяних складках
долин.
Дорогою, з гвинтiвками навпереваги, пройшла група партизанiв, ведучи
поперед себе ландсфюрера i iнших фашистських чиновникiв.
- Пiдiймайте, свинi, хвости, бо далеко водою брести! - промовив бiля
ковбанi молодий вояка в збитiй на потилицю кубанцi.
Дружно засмiялися партизани, а полоненi почали обережно, обабiч,
обходити перепону.
Перед заходом сонце пiрнуло у хмари, i димчастий небесний малюнок почав
мiнитись, оживати, гаптуючи шовком дивнi прапори. Небо так напливало на
землю, що Дмитровi здавалося: зараз вiн з конем потоне в цiй повенi.
Од Бугу повiяло прохолодою. Лунко iшли над водою голоси, гучно бились в
уключини весла - рибалки, жартуючи i пересварюючись, вивозили на цей берег
людей, що повиходили з плавнiв i болiт. Дмитро постояв бiля перевозу,
вдивляючись в змученi, почорнiлi, припухлi, та веселi обличчя. Потiм
поїхав понад рiкою в гомiнкi сутiнки.
Вже далеко вiд перевозу вiн помiтив на тому березi чорну постать жiнки
з дитиною. Жiнка шкандибала i раз у раз зупинялася, - вiдпочивала, видно.
- Дядю, перевезiть! - почув застуджений дитячий голос. Жiнка зупинилася
якраз напроти нього; вiн зiскочив з коня i почав шукати на березi човна.
Найшов бiля кручi, а замiсть весла взяв довгу ломаку i навстоячки поплив
на той берег. Червоночорна вода свiтлiшала на пiскуватих перемiлах, i
недалеко вiд берега човен врiзався в жовту косу, що майже не виходила з
води. Не схотiв об'їжджати перемiлу.
- Готуйтесь! На руках буду переносити, - водою побрiв до жiнки.
I не почув, як охнула молодиця. А коли вийшов на берег, несподiвано
кинулась до нього, обняла i почала засипати поцiлунками.
- Таточку, це ви? - повисла на його поясi Ольга.
- Оце так! - тiльки й змiг вимовити Дмитро. I, пiдхопивши дружину на
одну руку, а дочку на другу, розмашисте пiшов водою до човна.
- Дмитре! Куди ж ти? Ми самi перейдемо! Дмитре...
- Ану цить! Не командуй менi, а то зараз на бистрiнь викину, -
жартiвливо пригрозив, чуючи, як дивною силою i радiстю наливається все
його тiло.
- Це тобi, може, Андрiй сказав, що ми iдемо позаду? - задихаючись вiд
щастя i хвилювання, заговорила Югина.
- Нi, не бачив сина.
- Послала його iз мамою вперед... Я ногу на болотах пробила,
покалiчилась трохи... Ой, Дмитре, невже це ти? Ну дай хоч подивлюсь на
тебе... Як же ти найшов нас?
- А як же? Чую - говорить менi серце: їдь на луг, там знайдеш свою
жiнку, посадиш її на коня, а сам i пiшки дiйдеш...
- Радiсть моя... Дмитре! - оповила руками дорогу голову, коли вiн
нахилився над човном. - Сонце моє!
- Сонце-то сонце, а їхати чогось темно, - усмiхнувся, цiлуючи дружину в
просвiтленi од хвилювання i слiз очi...
Хай ненадовго щастя переступило порiг Дмитрової хати, хай ущерблене
було воно, бо на серцi осiли людськi болi i тривога за майбутнє, але то
було щастя. I кожному, хто чесно боровся за рiдну землю, перенiс на своїх
плечах роки лихолiття, злигоднiв, мучився, карався, потом i кров'ю
вмивався, суди, доле, дожити до повного щастя...
I тепер, сидячи бiля напiвпрочиненого в сад вiкна та вслухаючись в
несказанну музику рiдних голосiв, спiв солов'я, мимоволi порiвняв давнi
днi з сьогоднiшнiм i усмiхнувся. Колись, будучи чiпким, як справжнiй
господаровитий хлiбороб, вiн жадiбно вбирав у себе все, що вважав за
потрiбне, а вiддавав скупо, неохоче, iнакше кажучи - i в самiй сутi життя
залишався тим сiячем, що бере з землi багатий врожай, а висiває невелику
частину. Вiн колись пiдсвiдоме почував, що життя переганяє його, що вiн
може зробити бiльше, але боязко було порвати нитi уже витканої пряжi,
боязко було розширити основу, поступаючись нахилами або й вигодами. Вiн
рiвнею почував себе iз кожним знавцем дiла, сяяли очi в роботi, але iнодi
не витримували допитливого погляду Кошового чи людей такого гарту, коли
справа заходила про ширшi плани. Тодi вiн неясно вiдчував якiсь свої
провини А тепер це вiдчуття зiйшло як торiшнiй снiг. I нiяка тiнь досади
не могла притьмарити, зiгнути його, пiдсвiдоме смоктати серце I тому в
нього знайшлося вiрне слово i для своїх партизанiв, i ще бiльшою стала
любов до сiм'ї. Найголовнiше - вiн кожному прямо мiг подивитися в очi, i
не всякий витримував його погляд. В нього виросли дужi i смiливi крила.
Сидiв бiля напiвпрочиненого вiкна, i добрi думи охоплювали Дмитра,
сiяли очi, розгладжувались зморшки, що сплелися в темних западинах.
На машинi до його дому пiд'їхав начальник АХОХ, як жартiвливо прозвали
партизани хазяїна господарської частини, додавши до назви АХО iще одно
"х". I хоч як старався справитися зi своїми завданнями господаровитий
Вiктор Гаценко, одначе про господарську частину було найбiльше анекдотiв i
уїдливих запитань на зразок: чим вiдрiзняється бичок вiд нашого АХОХ.
- Товаришу командире! Така розпуста пiшла, - незадоволено забасив
Вiктор Михайлович. - Просто добро iз рук вирвали.
- Вирвали, а нас навiть в пайку не прийняли, - сердито сплюнув Пантелiй
Жолудь, що цi днi, покинувши в штабному взводi свого бiлокопитого Шпака,
роз'їжджав по селах на машинi, звiсно, нiде не вiдмовляючись вiд
частування.
- За невмiння деруть ремiння I як тебе, Пантелiю, обкрутили навкруги
пальця, - голови не прикладу? - вдавано здивувався Дмитро, iще не знаючи,
про що має йти мова.
- Фашисти не обвели б, а це своя братва. Не будеш їм банки рубати. От
жуки, так жуки! Бачив жукiв, сам був жуком, а таких жукiв не стрiчав.
Сказано: з жука меду не наїсися, - все бiльше хмурнiв Пантелiй, очевидно
знову переживаючи невдачу.
- Чи не на пасiку їздили? - догадався Дмитро.
- Точно. На пасiку. Хотiли меду на своє свято захопити. Приїхали, а там
уже без нас господарюють партизани з загону iменi Ленiна. Сидять бiля
порога i хлiб в полумиски з медом умочають. "Хлопцi, вiдпустiть нам трохи
цього дива", - кажу їм.
- А ви з якого загону? - питають мене... - Еге, та ви до нашого села не
прикрiпленi. Шукайте собi в своєму. Коли ж перекусити хочете - сiдайте до
гурту.
- Що ми не говорили - не помагає, - втрутився в розмову Гаценко. -
Пантелiй хотiв був сам знести дiжку на машину, так не поцеремонилися з
ним...
- Коли б це фашисти були, я знав би, як з ними розмовляти, а це свої, -
безпорадно i зло розвiв руками Пантелiй. - А найголовнiше, товаришу
командире, що пасiчник - батько нашої Соломiї. А такий вредний, в'їдливий
дiдок, тьху! Усе добро, вражi дiти, розберуть.
- I навiть командиру не привезли покуштувати меду? - засмiявся.
- Не привезли. От до чого свої хлопцi доводять.
- Це називається - наводять порядки в партизанському районi.
- Не дуже вони, цi порядки, тiшать мене, - похитав головою Жолудь.
- А меду дуже хочеться?
- Полюбляю таку штуку, - аж губами повiв Пантелiй.
- Ну, добре. Дам вам записку до пасiчника - вiдпустить на загiн.
- Ой, не вiдпустить... Вредний дiд!
- Вiдпустить! - приклав блокнот до колiна...
I незабаром авто, пiднiмаючись на Великий шлях, зникло в м'яких i
чистих сутiнках.
Яким дивом, хвилюючим i радiсним, розкидалось перед командиром село,
городи, левади, велетенська перегрiта пила далекого лiсу i небо, що
опускалося аж за лiс.
Трах-тах! Трах-тах! - ударило на левадi, i Дмитро аж за зброю схопився.
Та зразу з неприхованою радiстю зрозумiв помилку: то не пострiли були, а
якась жiнка праником лунко вибивала шмаття.
Вечiрнi барви тихо облягали село; над Великим шляхом трiпнулась зоря, i
десь далеко-далеко запечалилась пiсня. I свiт був такий урочистий,
дорогий, що варто було за нього боротися, варто йти в новi бої, щоб знову
кувати щастя на землi, бачити голубу i зелену весну, почути пiсню
солов'їну, i вiковiчний шум широкої дороги, i велику радiсть вiльної
землi.
XXI
Пiсля вiдпочинку Дмитро знову поїхав у лiс. По селах залишилися лише
загони самооборони, коменданти та дозори, що охороняли партизанський край
i водночас стежили, пробиваючись у глиб Подiлля, за дiями ворога. До
кожного загону чи групи самооборони пiдпiльний райком i штаб
партизанського з'єднання прикрiпили полiтичного працiвника i
партизана-iнструктора, щоб через деякий час цi загони стали бойовими
одиницями, якi зможуть виконувати й тактичнi завдання.
На правому березi Бугу були розвiдники Дмитра пiд командуванням
завзятого Симона Гоглiдзе. Якийсь особливий розвiдницький нюх мав цей
стрункий, пiдтягнутий вояка. В дощi, метелицi, непроглядну темiнь вiн
знаходив шляхи до ворожих гнiзд i зовсiм iншими дорогами виводив
партизанiв з небезпеки.
- У партизана тисяча дорiг, у фашиста тiльки двi: одна - у землю, в
могилу, друга - на небо, до чортiв. Вибирай йому чи ту, чи iншу дорогу -
обидвi хорошi, - пояснював своїм бойовим побратимам.
Вразливий i довiрливий, як дитина, швидко мiг розсердитися одначе i
розвеселити його було легко. А в бою вiн брав таким натиском,
несподiваним, рiшучим, що навiть хлопцi, якi бачили види, дивувались i з
опаскою косилися на начальника розвiдки.
Одного разу минулої зими диверсiйна група Григорiя Ладижця опинилася в
оточеннi. Фашисти, висипавши iз великого ста. облягли її кiльцем, на
околицi залязгали танки, у спину вдарили кулемети. I тодi Гоглiдзе взявся
провести партизанiв прямо через село.
- Ти сказився? - насiвся на нього Ладижець. - Там же вся сила нiмецька.
- Знаю. Тут, - показав навкруги, - менша сила, але вона в дiї i жде
нас. Там, в селi, велика сила, але вона не лежить за кулеметами i не чекає
нас. Таку силу ми проб'ємо - i гайда в лiс.
I партизанський удар по селу був таким несподiваним, що | фашисти,
залишаючи на снiгу чорнi купини вбитих, почали розбiгатися хто куди...
Прощаючись iз Гоглiдзе, Дмитро знову нагадав:
- Дивись, Симоне, щоб кулемети нам хоч з-пiд землi, а дiстали.
- Пiд землею будуть - дiстанемо. На землi будуть - дiстанемо. На небi
з'являться - теж дiстанемо, - вiдповiв Гоглiдзе, який любив пишнi вислови.
- Ну, бувай, кацо, - по-простому обнялись, поцiлувались. - Зв'язкових
двiчi на день присилай, щоб не печалив мене мовчанкою.
- Гаразд, товаришу командире, - усмiхнувся чистою дитячою посмiшкою,
вскочив на мотоцикл i подався до своїх розвiдникiв.
Говорив Дмитро про кулемети недаремно - хотiлося, щоб сила його загону
змiцнiла вогневою наснагою, мрiяв, щоб у кожному взводi на два стрiлецькi
пiдроздiли припадав третiй - кулеметний.
Всi останнi днi, радiснi, неначе сон, поглинула робота по формуванню
нових взводiв, складання докладних звiтiв за останнiй час, пiдготовка
нагородних матерiалiв на кращих партизанiв i короткi вiдвiдини сiм'ї.
Знову Андрiй, уже чотирнадцятилiтнiй ставний пiдпарубчак, попросився,
щоб батько забрав його iз собою. Але Дмитро вiдмовив навiдрiз.
Тодi хлопець, кусаючи губи од досади, образи, з серцем випалив:
- Ви все мене бережете. Думаєте, маленький... Ми з Степаном Синицею вже
шiсть машин зiрвали, вiсiмнадцять фашистiв знищили. Нема у вас правди,
тату!
- Де зiрвали? - схвильовано i зворушено впився очима в хлопчака. "Так
от який у мене син", - вслухався в переривчасту мову Андрiя. Хотiлося
пiдiйти, обняти, поцiлувати його, але це значило вже дати згоду, щоб
хлопець iшов у загiн. Отож перебiльшено нахмурив брови.
- Так вiзьмете, батьку?
- Пiзнiше побачу. Зараз без тебе роботи вистачає.
- Ну, вiзьмiть мене хоч вашим ординарцем, - настоював хлопець.
- Яке вигадав! - засмiявся. - Тебе ординарцем, маму пiдривником, бабу
куховаркою, - i цiлий загiн буде iз нашої сiм'ї.
Пiзнiше прибiг Степан Синиця. Бачачи, що Андрiй мирно бесiдує iз
батьком, весело запитав:
- Що? Уже прийняли тебе в партизани, Андрiю?
- Нi, - вiдповiв похмуро i знову закусив губу.
- Куди тобi. Iще кашi мало з'їв Пiдрости трохи, - утiшив. - А я уже
завтра йду в лiси. Пiдривником стаю.
- Тату, - потянув своє.
- Сказав - почекай!
Встав з-за столу i пiшов у другу хату.
- От у мене батько, - сумовито поглянув на Степана. - I не упросиш, i
не вблагаєш.
- Всi вони одним миром мазанi, - безапеляцiйно промовив Степан. - Хiба
вони розумiють дiтей? їм усе здається, що ми маленькi. На що вже я парубок
не з останнiх, - не без хизування пройшовся по хатi, - а як тiльки сказав
матерi, що йду в лiси, вона в сльози: "Ой, куди ти, дитинонько моя. А куди
ти вiд'їжджаєш, а на кого мене покидаєш", - по-жiночому приклав руку до
лиця i засмiявся. - Бач, я їй i досi ще дитинка. У мене вже, повiр, вуса
виростуть, а матерi все я буду дитинкою. Старi завжди вiдстають вiд жизнi.
- Це ти правду говориш, - погодився Андрiй. - Прийдеться менi втiкати в
другий загiн. А хотiлося б з батьком побути.
- Вiд нього не втечеш - найде. Твiй такий, що безпремiнно найде... Ех,
i дiла, Андрiю, неважнецькi твої, - заговорив з перебiльшеною зверхнiстю i
повагою до себе. - А менi тепер море по колiна. Пiдриватиму поїзди, аж гай
шумiтиме. Пiсля вiйни поїду вчитися у вiйськову академiю. Нам, партизанам,
тiльки на командирiв треба вчитися... А ще як ордена зароблю! От жаль, що
ти таким малим удався, по лiтах, звичайно. Це б разом поїзди зривали,
разом у Москву поїхали. Сталiна на парадi побачили б. Що не кажи, Андрiю,
а добре бути дорослим, таким, як я!.. О, в тебе i сльози уже заблищали. Це
недобре, дєтко! Хто ж тебе такого в партизани прийме?
- Замовч ти нарештi, - вiдвернувся вiд Степана...
XXII
Перше донесення Симона Гоглiдзе розсмiшило увесь штаб. "Дорогий
товаришу командир, - писав начальник розвiдки. - На дiльницях Орел,
Соловей, Сокiл, Перепiлка усе спокiйно. Iз Курiпки фашисти евакуюють добро
i худобу подалi вiд своїх сусiдiв - партизанiв. Ми розсердились на цих
табунщикiв за недобросусiдське життя. Вночi напали на них, одних побили,
iнших взяли в полон, третi розбiглися. Кулеметiв поки не дiстали, а
дiстали п'ять тисяч овець. Посилаю вам їх iз донесенням. Неодмiнно
оповiстiть, коли приготовите шашлик. Вiвцi жирнi, шашлик добрий буде".
- Бач, яка спасенна душа - проситься на шашлик приїхати. Знаю його -
сидить тепер десь бiля вогнища i цiлого, барана на залiзяцi покручує, -
похитуючи головою, смiявся скупий Вiктор Гаценко, радiючи, що тепер йому
нема чого сушити голову над "проблемою з м'ясом та без м'яса".
- Або барана крутить, або фашистовi голову скручує, - промовив Созiнов,
одриваючись вiд шифрованої карти, де кожен квадрат був позначений птичими
назвами. - Вiкторе Михайловичу, а проти шашлика, як сказав би Гоглiдзе, не
маю нiяких грунтовних заперечень.
Дмитро iз Туром пiшов на галявину до партизанiв останнього поповнення.
Навкруги цюкали сокири, спiвали пили, брязкали лопати. Пiд керiвництвом
iнженера Токарева за планом, в шаховому порядку, будували землянки,
прорубували дорiжки, обладнували свiй лiсоград.
Соромлячись i червонiючи, до них пiдiйшла Соломiя. I Тур теж
почервонiв, не спускаючи очей iз дiвчини.
зацвiлого хлiба i обережно пiшли купинистим болотом до Майданiв -
невеликих хуторiв, що розташувалися в лiсистих яругах далеко-далеко вiд
битого шляху.
В кущах то там, то тут сидiли люди; вчуваючи кроки, злякано пiдводились
i застигали, як застигає водяний бугай, чуючи небезпеку. Гiркувато
курилися дими; запасливiшi втiкачi пекли картоплю; зрiдка на жару якийсь
рибалка пiджарював рибу.
Де-не-де форкали конi, мукали корови - дехто встиг вигнати худобу.
Андрiй розшукав коня i наздогнав своїх на лозовику. Мати пiдсадила
Ольгу, а брат повiв за повiд коня, iдучи тихою ходою по чорнiй податливiй
стежцi. Пiдводилось сонце, i туман, осiдаючи, вiдкривав шапки верболозу i
вiльхи; чiпляючись за трави, вiн поволi котився за вiтром i розходився,
неначе важкий сон.
Знову бiлогрудi чайки, сумовито скиглячи, питалися в мандрiвникiв:
- Чиї ви? Чиї ви?
"Отця i неньки", - так само вiдповiдала у думцi Югина, з болем
дивлячись на брезкле, роз'їдене комарами обличчя Докiї.
"Великий свiт, а нема де дiтися в тобi, нема де заховатись од
ненависного ока; Може i в Майданах на нас чекає невблаганне лихо". I знову
ворухнулось те саме рiшення: треба послати Андрiя розшукувати чоловiка.
Хай забирає її у партизани. На миру i смерть красна.
Болота i болота. Блисне вода то ржавчиною, то синьою, неначе гас,
закиссю, то страшним помутнiлим оком покiйника, то несказанною голубiнню,
до якої тягнуться квiти, де розростається глянсувата рогоза та лепеха,
прикриваючи кубла диких качок. Одне гнiздо з великими свiтлозеленими
крашанками Андрiй побачив у кущi червонолозу. Нахилився над ним, але Докiя
насварилася на нього:
- Не чiпай! То тiльки фашист проклятий руйнує все життя.
- Я Ользi хотiв... голодна вона.
- Хай потерпить. Не треба пташини зобижати. Увечерi прим'яли кущ
лiщини, настелили трави i полягали спати. Та не спалося молодицi. Далеко в
рудавозеленому маревi сходив повний кривавий мiсяць. Тонко i в'їдливо
дзижчали комарi, а байдужi хмари висiли над головою, неначе брили камiння.
- Не спите, мамо? - торкнувся плеча Югини Андрiй.
- Не сплю, дитино, - почула, яка мiцна рука у сина, ну неначе в Дмитра,
тiльки трохи менша. I знову ворухнулися тi самi думи.
- Не журiться, мамо. Доберемось до Майданiв, i я поїду шукати батька, -
неначе вгадав її думки, подивився вдалину,
I здригнулася молодиця. Чиясь голова з'явилася помiж кущами, висока
чорна постать почала наближатись до них. З-за плечей стримiло дуло
гвинтiвки.
"Нi, це не облава", - вiдлягло трохи од серця, бо бiльше нiде нi звуку
не чути, але швидко знову прокинулась тривога, бо щось знайоме i недобре
було в цiй високiй, наче тiнь, зiгнутiй поставi. Осьвона взяла трохи
лiворуч, i Югина, вiдхиляючися назад, пiзнає Сафрона Варчука.
"Кого ж вiн шукає в болотах? Чи не її? Але чому з ним нiкого нема?
Бродить, як голодний вовк, шукаючи здобичi", - i полегшено переводить дух,
коди Варчук вiдходить далi вiд них, обминаючи озерце.
- Мамо, не пiзнали? - гаряче дихнув їй в обличчя Андрiй, i його блiде
лице аж стужавiло вiд хвилювання i непокою.
- Пiзнала. Чого вiн тут ходить?..
- Це неспроста, мамо. Сам вiн без фашистiв чи полiцiї нiколи б сюди не
забрiв... Мамо, - голос його аж переривається. - Це, може, нашi прийшли?
- Що ти, сину? - злякано i радiсно промовляє.
- Я зараз дiзнаюся, - рiшуче пiдводиться хлопець.
- Куди тепер, вночi? Заблудишся, в драговину вскочиш, - пригортає сина
до себе i не помiчає насмiшкуватого блиску в очах: хiба ж вiн маленький?
- Поїду, мамо! Щось важливе трапилося. Ой, коли б нашi повернулися. - I
вiн зникає в кущах, пругкий i дужий, мов дубок.
- Коли б нашi повернулись! - ще бринять у вухах, як пiсня, останнi
синовi слова. I вона хоче i боїться заглянути в оту привабну годину
людського щастя, як бояться заглянути в майбутнє, щоб не "наврочити" собi,
тi люди, у яких, хай невидимою тiнню, а таки збереглися рештки пiдсвiдомих
забобонiв.
XIX
- Добридень, Марто Сафронiвно! Пiзнали?
- Нi, - здивовано подивилася, вiдкриваючи ворота.
- Ви ж мене лiкували.
- Не одного вас довелося, - тихо, з прихованою радiстю вiдповiла. - На
горищi ми, жiнки, цiлий шпиталь вiдкрили.
- I я в тому шпиталi лежав восени сорок першого... Пам'ятаєте, просив,
щоб ви пошептали: бiг пес через овес...
- Ой, пам'ятаю! - скрикнула i засмiялась молодиця. - Це ви у руку були
пораненi.
- Нарештi призналися. Думав, не хочете дармоїда приймати.
- I таке скажете, - похитала з перебiльшеним докором головою. - Прошу
до хати. Чого ж ви свого товариша не запросили?
- Вiн мiсцевий. Поїхав додому.
- Хто ж то такий?
- Командир наш. Дмитро Горицвiт.
- Дмитро?! - блiднучи, зупиняється молодиця серед подвiр'я i руку
прикладає до грудей.
- Що з вами?
- Нiчого, - неначе павутиння одвела рукою з обличчя, поправила хустку i
тихо додала: - Сiм'я його кудись утекла вiд гестапiвцiв i досi не
повернулась у село.
Але Созiнов пiдсвiдоме вiдчув, що за цими словами криється iнше
почуття. Тепер, коли вiн уперше i так нещасливо був покохав дiвчину, якось
глибше i яснiше почали вiдкриватися душевнi рухи людей: i в блисковi очей,
i в грi обличчя, i в прихованих словах, i навiть в ходi. У днi вiйни,
багато переживши, передумавши, вiн став ближчим до течiї людської душi,
став бiльше спостерiгати навколишнє - не тiльки зовнi, а й з глибини.
I молодиця лячно одхилилась од нього, розумiючи, що не зможе словами
прикрити правди вiд цього допитливого i трохи сумовитого ока.
Нiякову мовчанку, ту невловиму хвильку, що породжує чи фiзичну
неприязнь, чи щиру довiру людей, якi гостро все вiдчувають, треба було
розвiяти зараз же, i так, щоб нi одна болюча краплинка не впала тягарем на
серце. Таким добрим мiстком для батькiв, що люблять своїх дiтей, - вiн
знав, а може тiльки здогадувався, - були дiти. I встановлюючи в пам'ятi
образ вугластого пiдлiтка, з якого вже формувалася справжня дiвчина, вiн
приязно, навiть надавши голосу прихованого радiсного звучання, як буває од
дорогого спогаду, запитав:
- Де ж ваша дочка, Марто Сафронiвно? Уже дiвчина, певне, хоч куди - на
виданнi, - i пересмикнуло вiд несподiваної думки: "А що коли в Нiмеччину
забрали? Як я скривджу матiр".
Будучи м'яким на вдачу, Созiнов нiкого (крiм ворогiв, яких знищував, як
щось не життям створене) не хотiв i не умiв ображати. I йому колись було
остогидли i заздрiсники, i базiки, i просто недалекi люди, що замурувалися
тiльки в своїх вузьких iнтересах. Але навiть там, де мiг, не вiдплачував
їм тiєю самою мiркою, бо вважав, що i так вони скривдженi своїм здрiбнiлим
зором i розумом. Коли ж мимоволi доводилось комусь iз своїх друзiв зробити
якусь прикрiсть, переживав гостро i важко.
- У хатi сидить, - перемагаючи себе, посмiхнулася Марта i допитливо
поглянула, чи не стежать за нею глибокi, трохи сумовитi очi... Нi, не
стежать. А наче добрiють од згадок чи вiд чогось iншого.
Ось вiн прив'язав коня до плота, погладив його по головi i, трохи
накульгуючи, iде до хати.
Марта вiдчинила дверi, i командир переступив через порiг освiтленої
сонцем кiмнати.
- Добрий день у хату!
- Доброго здоров'я. - Дiвчина вiйнула косами, пильно подивилась на
нього i раптом радiсно вигукнула:
- Це ж ви у нас були! Ми лiкували вас! Еге ж?
- I сам не знаю: був чи не був, - поздоровкався щиро i довго не
випускав дiвочої руки, сухої i теплої, дивуючись тому диву, як природа за
яких-небудь пiвтора року прибрала дiвочою красою трохи незграбного
пiдлiтка.
Перед ним стояла русява красуня з тугими, по-дiвочому високими грудьми.
Трохи здовжене обличчя було блiдуватим, i тому ще чiткiше окреслювався
рiзкий розмах крилатих брiв, з-пiд яких допитливо i смiливо дивилися сiрi
виразнi очi. Нiс був прямий i красиво заокруглений, материнський. В
кожному русi була настороженiсть, швидка i рiшуча, її погляд наче
передався командиру, i вiн здивовано помiтив, що не може одвести очей вiд
строгого i довiрливого обличчя. Одразу почув, що на серцi стало
спокiйнiше; уїдливий щем почав оповзати, як оповзає снiгова брила од
весняного сонця.
- I як ви потрапили до нас? - нiяковiючи од його погляду, запитала
дiвчина.
- Бо зi мною всюди твої слова мандрували: "Де будете, а до нас пiсля
вiйни заїдьте". Тiльки, бачиш, вiйна не закiнчилась, а я не витерпiв i
заїхав. Може не рада? - напiвжартома, напiвсерйозно вiдповiв.
- I добре зробили, - всмiхнулась дiвчина.
- Бачите, яка вона у мене, - пiдiйшла Марта до столу.
- Справжня дiвчина, хороша.
- Тiльки яка її доля у цьому нерадiсному свiтi, - важко зiтхнула i
почала застелювати стiл для гостя.
- Долю будемо своїми руками виривати. Гадюкам жало iз головою вирвемо,
а своє щастя добудемо. Правда, дiвчино? - почуваючи приплив сили од
звичних i тепер таких хвилюючих слiв, подивився на Нiну.
- Правда, - так поглянула на нього добрими правдивими очима, що Михайло
забув про всi свої турботи.
XX
Поволi, один по одному, збиралися люди. Прийшов i Василь Карпець, що
вдосвiта повернувся з болота, прийшла i Катерина Прокопчук i старий
Киринюк, але нiхто не знав, де сiм'я Горицвiта. Однi бачили її востаннє на
поставнику, iншi - на лозовику. Пiшли здогадки, що, може, десь їх зустрiли
i знищили недобитi фашисти, якi порозбiгалися в безвiсть. Або, може,
сказано - жiнки, дороги не знають - попали в невилазну твань. Але ж не
могло бути, щоб загинули всi.
Спираючися на палицю, придибала i Марiйка Бондар. Як вона постарiла i
почорнiла за останнiй час! Нiхто у цих ходячих мощах не пiзнав би завзятої
до всякої роботи жiнки, що за iграшки нажинала пiвтори копи дорiдних
снопiв, цiле лiто вiд рання до смеркання не випускала з чiпких чорних, як
залiзо, пальцiв то проворної сапки, то граблiв, то серпа.
Побачила Дмитра - заплакала i дугою заходила над палицею перегнута суха
спина.
- Синочку мiй! Нема нашого тата. Нема твоєї дружини i дiток. Чи буде
божий суд над людськими мучителями!
- Буде, мамо, суд. Тiльки не божий, а людський. На край землi не
заховається од нас ворог, - мiцнiв голос Дмитра, i чув у собi таку силу
чоловiк, що, здавалося, само б залiзо розступилось перед ним.
- Дiтей попалити, Шевчикових, Булахових... Це навiть подумати страшно.
Наче вони, вороги проклятi, не материнi груди, а гадюче жало ссали, -
задумливо, нi для кого, промовив Карпець. - Скажи, Дмитре, чи ти
коли-небудь про таких... таких паразитiв хоч у книгах знаходив? Мiй батько
колись писання читав, де про всяких кровопивцiв, про всяку погань
писалося, а й там такої пiдлоти не було. Або вiзьми "Вiйну i мир"
Толстого. Там показано, як французи вбивають наших. Вони блiднуть,
трясуться. А цi душогуби вбивають людей i регочуть... Що тут смiшного є? -
i страшний, запитливий погляд вiн переводив з одного слухача на iншого...
Ще довго текли сумовитi розмови про живих i мертвих. I вперше
наговорився Дмитро iз людьми свого села. Та й поради дав загоновi
самооборони, як найлiпше налагодити варту i зв'язок з iншими повстанськими
селами.
Аж надвечiр виїхав iз двору, бажаючи трохи побути на самотi. Край села
на стовпi побачив оголошення: "Фашистам i всякiй iншiй сволотi в'їзд
суворо заборонено". А внизу хтось хiмiчним олiвцем дописав: "За порушення
цього правила знiмається штраф - одна голова з недолюдка".
- Партизанська влада дiє, - схвально кивнув головою, повертаючи коня на
луги.
При дорозi пишно почали розцвiтати кущi шипшини. Рожевi квiти
пiдiймалися з ряботiння тернин, i луги сповнилися тими нiжними i п'янкими
пахощами, не рознесеними вiтром, що бувають тiльки у необвiяних складках
долин.
Дорогою, з гвинтiвками навпереваги, пройшла група партизанiв, ведучи
поперед себе ландсфюрера i iнших фашистських чиновникiв.
- Пiдiймайте, свинi, хвости, бо далеко водою брести! - промовив бiля
ковбанi молодий вояка в збитiй на потилицю кубанцi.
Дружно засмiялися партизани, а полоненi почали обережно, обабiч,
обходити перепону.
Перед заходом сонце пiрнуло у хмари, i димчастий небесний малюнок почав
мiнитись, оживати, гаптуючи шовком дивнi прапори. Небо так напливало на
землю, що Дмитровi здавалося: зараз вiн з конем потоне в цiй повенi.
Од Бугу повiяло прохолодою. Лунко iшли над водою голоси, гучно бились в
уключини весла - рибалки, жартуючи i пересварюючись, вивозили на цей берег
людей, що повиходили з плавнiв i болiт. Дмитро постояв бiля перевозу,
вдивляючись в змученi, почорнiлi, припухлi, та веселi обличчя. Потiм
поїхав понад рiкою в гомiнкi сутiнки.
Вже далеко вiд перевозу вiн помiтив на тому березi чорну постать жiнки
з дитиною. Жiнка шкандибала i раз у раз зупинялася, - вiдпочивала, видно.
- Дядю, перевезiть! - почув застуджений дитячий голос. Жiнка зупинилася
якраз напроти нього; вiн зiскочив з коня i почав шукати на березi човна.
Найшов бiля кручi, а замiсть весла взяв довгу ломаку i навстоячки поплив
на той берег. Червоночорна вода свiтлiшала на пiскуватих перемiлах, i
недалеко вiд берега човен врiзався в жовту косу, що майже не виходила з
води. Не схотiв об'їжджати перемiлу.
- Готуйтесь! На руках буду переносити, - водою побрiв до жiнки.
I не почув, як охнула молодиця. А коли вийшов на берег, несподiвано
кинулась до нього, обняла i почала засипати поцiлунками.
- Таточку, це ви? - повисла на його поясi Ольга.
- Оце так! - тiльки й змiг вимовити Дмитро. I, пiдхопивши дружину на
одну руку, а дочку на другу, розмашисте пiшов водою до човна.
- Дмитре! Куди ж ти? Ми самi перейдемо! Дмитре...
- Ану цить! Не командуй менi, а то зараз на бистрiнь викину, -
жартiвливо пригрозив, чуючи, як дивною силою i радiстю наливається все
його тiло.
- Це тобi, може, Андрiй сказав, що ми iдемо позаду? - задихаючись вiд
щастя i хвилювання, заговорила Югина.
- Нi, не бачив сина.
- Послала його iз мамою вперед... Я ногу на болотах пробила,
покалiчилась трохи... Ой, Дмитре, невже це ти? Ну дай хоч подивлюсь на
тебе... Як же ти найшов нас?
- А як же? Чую - говорить менi серце: їдь на луг, там знайдеш свою
жiнку, посадиш її на коня, а сам i пiшки дiйдеш...
- Радiсть моя... Дмитре! - оповила руками дорогу голову, коли вiн
нахилився над човном. - Сонце моє!
- Сонце-то сонце, а їхати чогось темно, - усмiхнувся, цiлуючи дружину в
просвiтленi од хвилювання i слiз очi...
Хай ненадовго щастя переступило порiг Дмитрової хати, хай ущерблене
було воно, бо на серцi осiли людськi болi i тривога за майбутнє, але то
було щастя. I кожному, хто чесно боровся за рiдну землю, перенiс на своїх
плечах роки лихолiття, злигоднiв, мучився, карався, потом i кров'ю
вмивався, суди, доле, дожити до повного щастя...
I тепер, сидячи бiля напiвпрочиненого в сад вiкна та вслухаючись в
несказанну музику рiдних голосiв, спiв солов'я, мимоволi порiвняв давнi
днi з сьогоднiшнiм i усмiхнувся. Колись, будучи чiпким, як справжнiй
господаровитий хлiбороб, вiн жадiбно вбирав у себе все, що вважав за
потрiбне, а вiддавав скупо, неохоче, iнакше кажучи - i в самiй сутi життя
залишався тим сiячем, що бере з землi багатий врожай, а висiває невелику
частину. Вiн колись пiдсвiдоме почував, що життя переганяє його, що вiн
може зробити бiльше, але боязко було порвати нитi уже витканої пряжi,
боязко було розширити основу, поступаючись нахилами або й вигодами. Вiн
рiвнею почував себе iз кожним знавцем дiла, сяяли очi в роботi, але iнодi
не витримували допитливого погляду Кошового чи людей такого гарту, коли
справа заходила про ширшi плани. Тодi вiн неясно вiдчував якiсь свої
провини А тепер це вiдчуття зiйшло як торiшнiй снiг. I нiяка тiнь досади
не могла притьмарити, зiгнути його, пiдсвiдоме смоктати серце I тому в
нього знайшлося вiрне слово i для своїх партизанiв, i ще бiльшою стала
любов до сiм'ї. Найголовнiше - вiн кожному прямо мiг подивитися в очi, i
не всякий витримував його погляд. В нього виросли дужi i смiливi крила.
Сидiв бiля напiвпрочиненого вiкна, i добрi думи охоплювали Дмитра,
сiяли очi, розгладжувались зморшки, що сплелися в темних западинах.
На машинi до його дому пiд'їхав начальник АХОХ, як жартiвливо прозвали
партизани хазяїна господарської частини, додавши до назви АХО iще одно
"х". I хоч як старався справитися зi своїми завданнями господаровитий
Вiктор Гаценко, одначе про господарську частину було найбiльше анекдотiв i
уїдливих запитань на зразок: чим вiдрiзняється бичок вiд нашого АХОХ.
- Товаришу командире! Така розпуста пiшла, - незадоволено забасив
Вiктор Михайлович. - Просто добро iз рук вирвали.
- Вирвали, а нас навiть в пайку не прийняли, - сердито сплюнув Пантелiй
Жолудь, що цi днi, покинувши в штабному взводi свого бiлокопитого Шпака,
роз'їжджав по селах на машинi, звiсно, нiде не вiдмовляючись вiд
частування.
- За невмiння деруть ремiння I як тебе, Пантелiю, обкрутили навкруги
пальця, - голови не прикладу? - вдавано здивувався Дмитро, iще не знаючи,
про що має йти мова.
- Фашисти не обвели б, а це своя братва. Не будеш їм банки рубати. От
жуки, так жуки! Бачив жукiв, сам був жуком, а таких жукiв не стрiчав.
Сказано: з жука меду не наїсися, - все бiльше хмурнiв Пантелiй, очевидно
знову переживаючи невдачу.
- Чи не на пасiку їздили? - догадався Дмитро.
- Точно. На пасiку. Хотiли меду на своє свято захопити. Приїхали, а там
уже без нас господарюють партизани з загону iменi Ленiна. Сидять бiля
порога i хлiб в полумиски з медом умочають. "Хлопцi, вiдпустiть нам трохи
цього дива", - кажу їм.
- А ви з якого загону? - питають мене... - Еге, та ви до нашого села не
прикрiпленi. Шукайте собi в своєму. Коли ж перекусити хочете - сiдайте до
гурту.
- Що ми не говорили - не помагає, - втрутився в розмову Гаценко. -
Пантелiй хотiв був сам знести дiжку на машину, так не поцеремонилися з
ним...
- Коли б це фашисти були, я знав би, як з ними розмовляти, а це свої, -
безпорадно i зло розвiв руками Пантелiй. - А найголовнiше, товаришу
командире, що пасiчник - батько нашої Соломiї. А такий вредний, в'їдливий
дiдок, тьху! Усе добро, вражi дiти, розберуть.
- I навiть командиру не привезли покуштувати меду? - засмiявся.
- Не привезли. От до чого свої хлопцi доводять.
- Це називається - наводять порядки в партизанському районi.
- Не дуже вони, цi порядки, тiшать мене, - похитав головою Жолудь.
- А меду дуже хочеться?
- Полюбляю таку штуку, - аж губами повiв Пантелiй.
- Ну, добре. Дам вам записку до пасiчника - вiдпустить на загiн.
- Ой, не вiдпустить... Вредний дiд!
- Вiдпустить! - приклав блокнот до колiна...
I незабаром авто, пiднiмаючись на Великий шлях, зникло в м'яких i
чистих сутiнках.
Яким дивом, хвилюючим i радiсним, розкидалось перед командиром село,
городи, левади, велетенська перегрiта пила далекого лiсу i небо, що
опускалося аж за лiс.
Трах-тах! Трах-тах! - ударило на левадi, i Дмитро аж за зброю схопився.
Та зразу з неприхованою радiстю зрозумiв помилку: то не пострiли були, а
якась жiнка праником лунко вибивала шмаття.
Вечiрнi барви тихо облягали село; над Великим шляхом трiпнулась зоря, i
десь далеко-далеко запечалилась пiсня. I свiт був такий урочистий,
дорогий, що варто було за нього боротися, варто йти в новi бої, щоб знову
кувати щастя на землi, бачити голубу i зелену весну, почути пiсню
солов'їну, i вiковiчний шум широкої дороги, i велику радiсть вiльної
землi.
XXI
Пiсля вiдпочинку Дмитро знову поїхав у лiс. По селах залишилися лише
загони самооборони, коменданти та дозори, що охороняли партизанський край
i водночас стежили, пробиваючись у глиб Подiлля, за дiями ворога. До
кожного загону чи групи самооборони пiдпiльний райком i штаб
партизанського з'єднання прикрiпили полiтичного працiвника i
партизана-iнструктора, щоб через деякий час цi загони стали бойовими
одиницями, якi зможуть виконувати й тактичнi завдання.
На правому березi Бугу були розвiдники Дмитра пiд командуванням
завзятого Симона Гоглiдзе. Якийсь особливий розвiдницький нюх мав цей
стрункий, пiдтягнутий вояка. В дощi, метелицi, непроглядну темiнь вiн
знаходив шляхи до ворожих гнiзд i зовсiм iншими дорогами виводив
партизанiв з небезпеки.
- У партизана тисяча дорiг, у фашиста тiльки двi: одна - у землю, в
могилу, друга - на небо, до чортiв. Вибирай йому чи ту, чи iншу дорогу -
обидвi хорошi, - пояснював своїм бойовим побратимам.
Вразливий i довiрливий, як дитина, швидко мiг розсердитися одначе i
розвеселити його було легко. А в бою вiн брав таким натиском,
несподiваним, рiшучим, що навiть хлопцi, якi бачили види, дивувались i з
опаскою косилися на начальника розвiдки.
Одного разу минулої зими диверсiйна група Григорiя Ладижця опинилася в
оточеннi. Фашисти, висипавши iз великого ста. облягли її кiльцем, на
околицi залязгали танки, у спину вдарили кулемети. I тодi Гоглiдзе взявся
провести партизанiв прямо через село.
- Ти сказився? - насiвся на нього Ладижець. - Там же вся сила нiмецька.
- Знаю. Тут, - показав навкруги, - менша сила, але вона в дiї i жде
нас. Там, в селi, велика сила, але вона не лежить за кулеметами i не чекає
нас. Таку силу ми проб'ємо - i гайда в лiс.
I партизанський удар по селу був таким несподiваним, що | фашисти,
залишаючи на снiгу чорнi купини вбитих, почали розбiгатися хто куди...
Прощаючись iз Гоглiдзе, Дмитро знову нагадав:
- Дивись, Симоне, щоб кулемети нам хоч з-пiд землi, а дiстали.
- Пiд землею будуть - дiстанемо. На землi будуть - дiстанемо. На небi
з'являться - теж дiстанемо, - вiдповiв Гоглiдзе, який любив пишнi вислови.
- Ну, бувай, кацо, - по-простому обнялись, поцiлувались. - Зв'язкових
двiчi на день присилай, щоб не печалив мене мовчанкою.
- Гаразд, товаришу командире, - усмiхнувся чистою дитячою посмiшкою,
вскочив на мотоцикл i подався до своїх розвiдникiв.
Говорив Дмитро про кулемети недаремно - хотiлося, щоб сила його загону
змiцнiла вогневою наснагою, мрiяв, щоб у кожному взводi на два стрiлецькi
пiдроздiли припадав третiй - кулеметний.
Всi останнi днi, радiснi, неначе сон, поглинула робота по формуванню
нових взводiв, складання докладних звiтiв за останнiй час, пiдготовка
нагородних матерiалiв на кращих партизанiв i короткi вiдвiдини сiм'ї.
Знову Андрiй, уже чотирнадцятилiтнiй ставний пiдпарубчак, попросився,
щоб батько забрав його iз собою. Але Дмитро вiдмовив навiдрiз.
Тодi хлопець, кусаючи губи од досади, образи, з серцем випалив:
- Ви все мене бережете. Думаєте, маленький... Ми з Степаном Синицею вже
шiсть машин зiрвали, вiсiмнадцять фашистiв знищили. Нема у вас правди,
тату!
- Де зiрвали? - схвильовано i зворушено впився очима в хлопчака. "Так
от який у мене син", - вслухався в переривчасту мову Андрiя. Хотiлося
пiдiйти, обняти, поцiлувати його, але це значило вже дати згоду, щоб
хлопець iшов у загiн. Отож перебiльшено нахмурив брови.
- Так вiзьмете, батьку?
- Пiзнiше побачу. Зараз без тебе роботи вистачає.
- Ну, вiзьмiть мене хоч вашим ординарцем, - настоював хлопець.
- Яке вигадав! - засмiявся. - Тебе ординарцем, маму пiдривником, бабу
куховаркою, - i цiлий загiн буде iз нашої сiм'ї.
Пiзнiше прибiг Степан Синиця. Бачачи, що Андрiй мирно бесiдує iз
батьком, весело запитав:
- Що? Уже прийняли тебе в партизани, Андрiю?
- Нi, - вiдповiв похмуро i знову закусив губу.
- Куди тобi. Iще кашi мало з'їв Пiдрости трохи, - утiшив. - А я уже
завтра йду в лiси. Пiдривником стаю.
- Тату, - потянув своє.
- Сказав - почекай!
Встав з-за столу i пiшов у другу хату.
- От у мене батько, - сумовито поглянув на Степана. - I не упросиш, i
не вблагаєш.
- Всi вони одним миром мазанi, - безапеляцiйно промовив Степан. - Хiба
вони розумiють дiтей? їм усе здається, що ми маленькi. На що вже я парубок
не з останнiх, - не без хизування пройшовся по хатi, - а як тiльки сказав
матерi, що йду в лiси, вона в сльози: "Ой, куди ти, дитинонько моя. А куди
ти вiд'їжджаєш, а на кого мене покидаєш", - по-жiночому приклав руку до
лиця i засмiявся. - Бач, я їй i досi ще дитинка. У мене вже, повiр, вуса
виростуть, а матерi все я буду дитинкою. Старi завжди вiдстають вiд жизнi.
- Це ти правду говориш, - погодився Андрiй. - Прийдеться менi втiкати в
другий загiн. А хотiлося б з батьком побути.
- Вiд нього не втечеш - найде. Твiй такий, що безпремiнно найде... Ех,
i дiла, Андрiю, неважнецькi твої, - заговорив з перебiльшеною зверхнiстю i
повагою до себе. - А менi тепер море по колiна. Пiдриватиму поїзди, аж гай
шумiтиме. Пiсля вiйни поїду вчитися у вiйськову академiю. Нам, партизанам,
тiльки на командирiв треба вчитися... А ще як ордена зароблю! От жаль, що
ти таким малим удався, по лiтах, звичайно. Це б разом поїзди зривали,
разом у Москву поїхали. Сталiна на парадi побачили б. Що не кажи, Андрiю,
а добре бути дорослим, таким, як я!.. О, в тебе i сльози уже заблищали. Це
недобре, дєтко! Хто ж тебе такого в партизани прийме?
- Замовч ти нарештi, - вiдвернувся вiд Степана...
XXII
Перше донесення Симона Гоглiдзе розсмiшило увесь штаб. "Дорогий
товаришу командир, - писав начальник розвiдки. - На дiльницях Орел,
Соловей, Сокiл, Перепiлка усе спокiйно. Iз Курiпки фашисти евакуюють добро
i худобу подалi вiд своїх сусiдiв - партизанiв. Ми розсердились на цих
табунщикiв за недобросусiдське життя. Вночi напали на них, одних побили,
iнших взяли в полон, третi розбiглися. Кулеметiв поки не дiстали, а
дiстали п'ять тисяч овець. Посилаю вам їх iз донесенням. Неодмiнно
оповiстiть, коли приготовите шашлик. Вiвцi жирнi, шашлик добрий буде".
- Бач, яка спасенна душа - проситься на шашлик приїхати. Знаю його -
сидить тепер десь бiля вогнища i цiлого, барана на залiзяцi покручує, -
похитуючи головою, смiявся скупий Вiктор Гаценко, радiючи, що тепер йому
нема чого сушити голову над "проблемою з м'ясом та без м'яса".
- Або барана крутить, або фашистовi голову скручує, - промовив Созiнов,
одриваючись вiд шифрованої карти, де кожен квадрат був позначений птичими
назвами. - Вiкторе Михайловичу, а проти шашлика, як сказав би Гоглiдзе, не
маю нiяких грунтовних заперечень.
Дмитро iз Туром пiшов на галявину до партизанiв останнього поповнення.
Навкруги цюкали сокири, спiвали пили, брязкали лопати. Пiд керiвництвом
iнженера Токарева за планом, в шаховому порядку, будували землянки,
прорубували дорiжки, обладнували свiй лiсоград.
Соромлячись i червонiючи, до них пiдiйшла Соломiя. I Тур теж
почервонiв, не спускаючи очей iз дiвчини.