Страница:
- Що, знову прийшла проситися на завдання? Так i знай - зараз не пущу:
батько без тебе мiсця знайти не може. Утiш його старiсть, поки можна.
- Так я тепер, Дмитре Тимофiйовичу, щодня в нього буваю, - i
переглянулась iз Туром.
- Тут таке дiло, - нiяковiючи, заговорив i зам'явся Тур, i Дмитро не
пiзнав голосу свого комiсара. Слово якось вiдскакувало вiд слова, не
трималось купи.
- Туре, не пiзнаю тебе, - поглянув на Тура, потiм на Соломiю, що аж
голову нагнула, щоб заховати рум'янець на щоках.
Зрештою i Тур почав сердитись на себе i вже яснiше заговорив:
- Дмитре Тимофiйовичу! Вiйна є вiйною, але вона не виключає людських
почуттiв. На вiйнi вони ще бiльше мiцнiють.
"Пiшла лекцiя", - осмiхнувся в думцi Дмитро, зрозумiвши все.
- Ну от, нашi почуття, себто мої i Соломiї... - i аж сплюнув
спересердя, що на язик нав'язли заялозенi слова...
- Вiтаю вас на сьогоднiшнiй день, i на завтрашнiй, i на все життя! -
Дмитро з'єднав руки Тура i Соломiї. - Ви це хотiли сказати? - поглянув у
очi обом.
- Це, - майже одночасово промовили i Тур, i Соломiя.
- От i добре. В тяжкий час поєдналися вашi серця. Значить дружба, любов
буде мiцнiшою. Щасти вам доля. А день весiлля обирайте самi - усiм загоном
будемо справляти, - поцiлував Соломiю, а потiм Тура.
Дмитро довго мiркував, як сказати Михайловi, що Тур одружується з
Соломiєю. I вночi, прокинувшись, не мiг заснути, думаючи, як притишити
бiль Созiнову. Вiн бачив, як тяжко було на душi хлопцевi, бачив, як той
стримував себе, вперто працюючи над книгами i планами, запроваджуючи в
загонi рiзнi новинки i хитрощi, найбiльше придатнi в лiсовiй боротьбi з
ворогом. Дмитро так i не змiг придумати щось путяще: тяжко втручатися в
чужi iнтимнi справи.
Другого дня пiсля полiтiнформацiї, яку провадив Тур, Дмитро зiбрався
їхати додому; до нього пiдiйшов Созiнов.
- Дмитре Тимофiйовичу, вiзьмiть iз собою.
- Їдь, будеш дорогим гостем у мене.
- Та я не до вас думаю, - зам'явся.
- До кого ж?
- До Марта Сафронiвни заскочу. Лiкувала ж вона мене, - додав, нiби
виправдуючись.
- Щось ти зачастив у той двiр. Як вона живе?
- Нiчого. Вам привiт передавала. Тодi, як ми заїхали вперше в село, -
пожвавiшав, - я сказав їй про вас, так мало не зомлiла вона.
- Он як, - задумавсь Дмитро i тихо додав: - Колись ми любились iз нею.
Давно це було. I залишилися друзями на все життя. Шаную її i за минуле,
шаную i за те, що нiколи святим словом "матiр" не злегковажила, шаную i за
те, що тепер, в тяжкi днi, переховувала у себе поранених, чим могла,
допомагала їм, i нам, партизанам, не раз її слова допомагали.
Созiнов вiдчув хвилювання Дмитра, зрозумiв, що той у найглибших
потайниках своєї душi зберiгає образ Марти. I це так зворушило його, що не
витримав - признався:
- А я, Дмитре Тимофiйовичу, iще шаную Марту Сафронiвну за те, що вона
таку дочку викохала.
- Хорошу?
- Дуже... Я й сказати не можу. Якась така у неї принаднiсть, що й
пояснити не можна. Ну, от як пахощi цiєї квiтки, - махнув рукою на кущ
шипшини. - Не опишеш їх, а чути - всюди чуєш. Iнодi буває дiвчина i
скромна, i роботяща, i красива, однак, мов тiнь, таїться в нiй якась
нарочитiсть, прихована закоханiсть у себе чи щось iнше. А в Нiни нiчого
цього нема. Тому i здається: усе, що вона робить, говорить, - мусить бути
тiльки так, а не iнакше.
Дмитро з неприхованою цiкавiстю слухав Созiнова, все бiльше
упевняючись, що його любов до Соломiї пригасило нове почуття.
- Сподобалась тобi дiвчина?
- Дуже, - признався гаряче i щиро.
- Ну, i ти їй подобаєшся. Такi не можуть не подобатися. I довго ще
Созiнов розпитував про життя Марти Сафронiвни, одначе Дмитро розумiв, що
не так його цiкавило життя молодицi, як бажалося поговорити, подiлитися
своїми думками, iще раз згадати дiвчину, що так неждано-негадано
причарувала його.
XXIII
Хвилююча звiстка облетiла всi загони, усi землянки. Тiльки й мови тепер
було: iз Москви прилетить самольот. Привезе зброю.
- Хоч би краєчком ока побачити людей з Великої землi, хоч би одним
словом перемовитися, - зiтхав, лежачи на травi, маленький, рухливий Кирило
Дуденко.
- Ти ж поезiї перепиши, - пошлеш у столицю, - наказував Слюсар. -
Гляди, ше й попадеш заочно в письменницьку сiм'ю. Пiснi у тебе
правильнi...
- Чи годяться вони куди? - задумався молодий поет.
- Годяться. Це поезiї про наше життя. I так за серце беруть, що
гвинтiвку мiцнiше стискуєш, - переконував Олекса Слюсар. - Скорiше б
самольот прилiтав.
- Сталiн нам допомогу посилає. Не забув своїх дiтей, -прорвало навiть
мовчазного Лазорка Iванця. Вiн лiг на землю, головою уперся в
високозрубаний з виїмкою пень, мрiйно задивився на небо, мовби слiдкував,
чи не з'явиться де крилатий вiсник.
Хвилювався i Дмитро. Кiлька разiв ходив дивитися на давно висохле
болото помiж двома лiсами, де партизани влаштували майданчик для лiтака.
Лише один Пантелiй Жолудь в цей час виявив великий спокiй i
хазяйновитiсть. Вiн кiлька разiв мотнувся на села, дiстав сала, масла i
все це ретельно загорнув у чисте полотно та поскладав у своїй землянцi.
- Пантелiю, чи ти не думаєш продсклад вiдкрити? - смiявся Олекса
Слюсар. - Може помiчником Гаценка збираєшся стати? Вiн тебе навчить
труситися над кожним мотузочком.
- I чого ти прилип, як шевська смола? Iди вже собi кудись, бо вiд тебе,
як вiд перцю, чхати хочеться, - незадоволено бурмотiв хлопець. - Тiльки ж
коли хто до мiшка полiзе - в'язи скручу, голову вiдiрву, тодi вам Гаценко
проти мене самим найм'якшим лiбералом здасться. - I для бiльшої ваги
додавав: - Це для гостей подарунок. Понятно?
Нарештi штаб партизанського з'єднання дав Дмитровi завдання зайняти
подвiйну кругову оборону по шляхах i навколо посадкового майданчика,
приготувати ракетнi шашки для сигналiзацiї.
Погожого весняного вечора, недалеко вiд галявини, зiбралося в лiсi
партизанське командування. Радiсть, хвилювання i урочистiсть були в
кожного на обличчi. Навiть пораненi, привезенi для евакуацiї в глибокий
тил, не порушували стогоном дивної лiсової задуми.
- Дождалися, Дмитре Тимофiйовичу, - торкнувся його плеча Iван
Васильович. I в тому одному словi "дождалися" було все: i щастя, i
вдячнiсть Великiй землi.
- Дождалися, Iване Васильовичу, - вiдповiв пошепки, вiрячи й не вiрячи,
що прилетить лiтак. Зрiдка у лiсi трiсне суха галузка, зашерехтить чиясь
хода i зразу затихне. Тiльки Дмитро вiдчував, що за кожним деревом
причаївся партизан, щоб хоч одним оком побачити вiсника рiдної столицi.
I от далеко-далеко у повiтрi неясно заспiвали мотори. I кожен партизан
в напруженнi потягнувся усiм тiлом до того гулу, неначе до найдорожчої
пiснi, яку колись в дитинствi спiвала мати. А рокiт наближався,
наближався, стояв у небi i на землi, бо серце в кожного билося разом iз
мотором. Нарештi помiж зорями з'явилася летюча зоря, понад лiсом вiйнув
ширококрилий птах. Зелено, червоно, бiло мигнули крила i хвiст лiтака.
Раз, i вдруге, i втретє.
I у вiдповiдь з землi пiднялися три ракети: червона, зелена i жовта.
Потiм на майданчику спалахнули ракетнi шашки, i самольот низько пролетiв
над лiсом, застрибав по землi. А з усiх усюдiв кинулись до нього люди.
Навiть частина охорони не витримала - побiгла до довгожданої птицi.
Коли б не присутнiсть Iвана Васильовича, Дмитро, певне, теж побiг би,
як нетерплячий хлопчик.
Не виключаючи моторiв, зупинився лiтак, i з нього з автоматом
напоготовi вискочив представник штабу партизанського руху.
- З'єднання iменi Сталiна? - запитав схвильовано i голосно.
- З'єднання iменi Сталiна, - вiдповiв Кошовий.
- Iван Васильович?
- Я...
Коли iз самольота вийшли пiлот, представник штабу партизанського руху i
два радисти, всi кинулись цiлувати їх. Плакали дiвчата-партизанки, плакали
од радостi i зворушення бувалi воїни, що не раз вiч-на-вiч стрiчалися зi
смертю, та й Дмитро якось незручно рубом великої долонi провiв по очах.
- Привiт славним народним месникам од всiєї Великої землi, од червоної
столицi Москви, - привiтався представник ; партизанського руху, i лiс аж
здригнувся вiд стоголосого "ура"...
Гостi поспiшали. До ранку треба було повернутись. Швидко почали
вивантажувати боєприпаси, новенькi автомати, мiни Старiкова, тол,
капсулi-зривачi, бiкфордовi i детонуючi шнури, радiоприймачi та батареї до
них, свiжi газети.
Жолудь, що перший опинився бiля самольота, уже успiв установити
"контакт" iз пiлотом.
- Це вiд нашого партизанського загону, - пiднiс подарунок. - Хлопцi у
нас усi бойовi, як орли. Ви ще не знаєте нас... Тiльки фашиста iнодi
навiть руками душити доводиться.
- Як руками? - аж одхилився назад пiлот.
- Ну, як? Просто руками, i годi. Пiдстерiгаєш його, гада, день i нiч
пiдстерiгаєш, а потiм накидаєшся - i за горлянку. Отак i добуваєш
вооруженiє. А скiльки через це дурно-пусто хлопцiв загинуло! Та яких
хлопцiв! Що ж, без iнструмента тiльки блох ловлять. Коли б ти нам, дорогий
чоловiче, трохи дав автоматiв, усе життя дякували б.
- Це ж усi для вас привезли.
- Ну, знаєш, це сльоза для нас усiх. Ними тiльки премiюватимуть
найкращих партизанок. Жiнкам усюди везе: i празник восьмого березня мають,
i автомати будуть мати. А ми уже скоро два роки як партизанимо i нам не
дадуть, повiр, не дадуть. Скажуть: ви, хлопцi, метикованi, без автоматiв
обiйдетеся. А хлопцi ж якi у нас!.. Ви ще не знаєте нас. Тiльки без
iнструмента... - i Пантелiй так розжалобив довiрливого пiлота, що той уже
хотiв йому витягнути зо два автомати.
Дмитро помiтив цю гру, пiдкликав Пантелiя.
- Ти що витворяєш?
- Я? Нiчого, товаришу командире, - зробив здивований вигляд. - Просто
iз своїм дружком зустрiвся. Потолкував задушевно.
- А як прiзвище твого дружка?
- Прiзвище?.. Забувся, товаришу командире, трудне дуже. От моє - всякий
запам'ятає. А звати його Василем. Красиве iм'я i хлопець пiдходящий. Прямо
тобi справжнiй орел-партизан. - I, задоволений своїм порiвнянням,
подивився на Дмитра, думаючи, що його слова i командира проймуть.
- Скiльки ж ти автоматiв хотiв вициганити?
- Для хлопцiв п'ять, вам шостий, собi сьомий... Не спiдручно ж вам iз
таким старим автоматом ходити, - i, вважаючи, що вiн цими словами
роздобрив командира, уже дiловито додав: - Хлопцям не завадило б iз пару
баранiв притаскати. Хай везуть та нас не забувають.
- А за пару баранiв скiльки автоматiв думаєш узяти?
- Нiчого, товаришу командире. - А потiм завагався: - Ну, тут дiло
полюбовне. Можна нiчого, можна i щось .. Нi, навiть словом про це не
обмовлюсь. А то подумають, що ми зовсiм без зброї.
- Так от, про автомати забудь. А зараз бiжи до свого друга, тiльки
прiзвище запам'ятай його, i спитай, чи хватить мiсця для живого грузу.
- Бiжу, товаришу командире, -- легко метнувся до самольота.
В лiтак поклали двадцять поранених партизанiв, двi вагiтних жiнки.
Представник Українського партизанського штабу взяв особистi справи кожного
партизана, звiти загонiв, нагороднi матерiали, а Iвану Васильовичу вручив
акуратний пакунок.
Жолудь зi своїми хлопцями встиг до вiдльоту доставити п'ять овець, але
для них, на превеликий жаль Пантелiя, не знайшлося мiсця.
- Дуже славна машина, тiльки чого б було конструкторовi не збiльшити її
на якусь пару метрiв, - щиро пожалкував завзятий партизан.
Загурчали мотори, колихнувся лiтак, пiдстрибуючи, побiг по довгастому
майданчику, а за ним помчали партизани Ось уже самольот одiрвався од
землi, мiж зорями заворушилася червона цятка, згодом зникла, а схвильованi
воїни ще довго слiдкували за небом, не розходячись з галявини.
Вранцi штабнi радисти прийняли радiограму, що самольот щасливо
приземлився на московському аеродромi.
* * *
А це вже було несподiванкою для всiх - опiвднi другого дня в їхнiй
загiн приїхали Iван Васильович i Генадiй Павлович вручати нагороди.
Поприбиралися партизани в краще вбрання, причепурилися i повзводне
вишикувалися на лiсовiй прогалинi. Коротку, але задушевну промову
виголосив Iоан Васильович, а потiм почав вручати бойовi ордени та медалi.
- Горицвiт Дмитро Тимофiйович!
I вперше за пiвтора року партизанського життя пiшла обертом земля i пiд
ногами i в очах командира, його нагороджувала Батькiвщина! Вона не забула
колишнього простого хлiбороба.
I тепер, коли прийшла його пора, вiн знову в якусь мить побачив усе
своє життя, усе привiлля, яке сходив своїми ногами, усе небо, що
перегойдувалось над ним. I схотiлося стати кращим, бiльше зробити добра,
мiцнiше пригорнути до себе дивний свiт та бити, бити ворога, аж поки знову
не заспiває уся земля i колосом, i сонцем, i пiснями...
- Нагороджується орденом Ленiна.
Неначе крiзь сон, вiн чує вигуки "ура", бачить, як полетiли вгору шапки
партизанiв в честь свого командира, бачить обличчя Iвана Васильовича i
шматок голубого слiпучого неба, що пробивається помiж деревами, як степове
озеречко, його цiлують терпкi губи Кошового, i вiн невмiло, невпопад
вiдповiдає на поцiлунок i вже бачить дорогий профiль в золотому
колосистому обiдку.
Дмитро повертається до своїх партизанiв i раптом приходить до пам'ятi,
помiчаючи їхнi добрi очi, радiсть на шорстких обвiтрених обличчях. Уже,
усмiхаючись в душi, бачить iз новим автоматом Пантелiя Жолудя, що з
захопленням i вiдданiстю стежить за своїм командиром, бачить Соломiю,
спокiйного Лазорка Iванця, жвавого Кирила Дуденка, Ольгу Вiкторiвну. От
вона, вiрна кров землi - його велика бiльшовицька рiдня.
Що ж йому сказати? Усi слова розбiгаються вiд тиску почуттiв. А його
слова чекають воїни - це вiн вiдчуває кожною своєю клiтиною. I,
заглибившись у себе, бачить контури шеренг, не помiчаючи окремих облич.
- Товаришi партизани! Єдина мета у нашiм життi: жити вiльно i щасливо,
по-братерськи жити з братами, з великою рiднею всiєї нашої землi. А ключi
вiд щастя у наших руках. Зараз строгi цi ключi: один - на п'ять набоїв,
другий - на десять, третiй - на сорок сiм. I всi вони дуже хорошi, коли
ворога б'ють. Биймо ж його так, щоб аж чортам у пеклi було завидно... Рука
моя не дрогне в боях, бо б'ємося ми за своє щастя, за своїх дiтей,
матерiв, за свою радянську владу, за свою рiдну Вiтчизну. Спасибi за
нагороду нашому великому народу, спасибi тiй людинi, що все своє життя i
сили вiддає за нас, простих труженикiв, - великому Сталiну спасибi!
I знову "ура" прокотилося лiсом. Схвильований Дмитро пiдiйшов до своїх
воїнiв.
Були нагородженi орденами i Тур, i Созiнов, i Гоглiдзе, i Жолудь, i
Дуденко, i Iванець, i Соломiя, i Слюсар, i Ольга Вiкторiвна, i всi старi
партизани, що вiдзначились у боях. Одначе здивованню Дмитра не було краю,
коли Iван Васильович прочитав, що орденами Червоної Зiрки нагороджено
Степана Синицю i Андрiя Горицвiта.
"Син", - не стримуючи усмiшки, побачив перед собою струнку, трохи
сухорляву постать Андрiя, обняв хлопця, поцiлував.
- Звiдки ж такi вiдомостi були про них? - запитав Кошового пiсля того,
як були врученi нагороди.
- Ну, знаєш, ми не маємо щастя бути батьками нагороджених дiтей, а тому
бiльше знаємо, чим, не вказуючи пальцем, деякi батьки.
- Товаришу командире! - пiдiйшов до Дмитра Пантелiй Жолудь, сяючи
орденом Червоного Прапора. - Вiдпустiть до завтрашнього дня додому. Матiр,
сестричку хочу провiдати.
- Аж коли про них згадав. А насправдi?
- Матiр, сестричку i ще одну сестру.
- Двоюрiдну?
- Так, здається.
- Їдь, тiльки щоб завтра увечерi був.
- Як iз пушки буду. Ви ще не знаєте мене!.. А деньок який сьогоднi,
товаришу командире! Пiвжиття вiддай - i мало!
- Хороший деньок, - i заслухавсь, як на прогалинi, зiмкнувшися тiсним
колом, спираючись на зброю, заспiвали партизани. Переливчастий мiцний
тенор неспiшне i привiльне вивiв першi слова величної пiснi, i всi
пiдхопили її мiцними, по-степовому широкими голосами.
Безмежне роздолля, що не знає кiнця-краю, i роздум, i вiдвага, i
глибинний сум так переплелися у пiснi, що Дмитро не витримав - пiдiйшов до
спiвакiв, сiв бiля них, увiйшов i чуттям, i думою, i голосом в пiсню. "От
де вона - вiрна кров народна", - задуманими очима оглядав своїх товаришiв
по зброї.
Та недовго довелося спiвати: пiдiйшов Тур, i вони обоє попрямували в
штаб з'єднання, де мало розглядатись питання про масово-полiтичну роботу
серед населення партизанського краю.
XXIV
Вночi розвiдники Гоглiдзе привели до свого командира оброслого,
сухорлявого чоловiка. В його помутнiлих до жовтизни очах горiв хворобливий
блиск. Рука була обмотана закривавленим чорним ганчiр'ям i пiдв'язана
грубим полотняним рушником до шиї. Розбитi черевики порозбухали од
вогкостi, вся одiж, пошматована i пошарпана, пахла болотом. Утома аж
перехитувала його, опускала набряклi i посинiлi повiки, тiльки рiзко
окресленi складки бiля рота говорили про шалену впертiсть та бiль.
- Сiдай! - показав рукою на стiлець Гоглiдзе, коли заспаний бородатий
хазяїн хати поставив на столi мiдний, приплюснутий бiля гноту, каганець iз
гiльзи снаряда.
- Хто ви будете? Партизани, бандерiвцi? - в очах блиснули стиснутi одна
до одної вогкi iскорки.
- Допитуєм ми тебе, а не ти нас, - вивчаючи, подивився на нього
розвiдник.
- Тодi бiльше не почуєте вiд мене нi слова, - скам'янiв i прикусив
уста.
Гоглiдзе зрозумiв, що в такого i обценьками слова не вирвеш. Не раз
допитуючи фашистiв i рiзних непевних осiб, навчився зразу, чуттям,
пiзнавати, чого кожен вартий, як буде поводитися, говорити - чи плакати,
благати, чи затнеться, мов камiнь.
- Партизани ми, - вiдповiв тихо, не спускаючи погляду з невiдомого, i
- Чим доведете? - навколо невеликого, пригнутого донизу рота рiзко,
двома пiвколами, окреслились зморшки.
- Чим? - встав iз-за столу командир. - Ось чим. Дивись! - i показав на
стiнi невелику вирiзку, очевидно, з школярської книги: на лавочцi,
всмiхаючись, сидiли Ленiн i Сталiн.
I зразу ж обличчя невiдомого подобрiшало, пом'якшали складки бiля рота,
i вiн у здивованнi, ще не зовсiм вiрячи собi, ступив крок до стiни i
похитнувся. На якусь хвилину обм'якла вся напруга, що так жорстко тримала
його, низько опустилися плечi, але то було тiльки на хвилину. Збираючи всю
силу, вiн випростався, рiвно сiв на стiлець i, притримуючи здоровою рукою
перев'язану, пом'якшеним, спiвучим голосом, що нiяк не в'язався з усiєю
його поставою, заговорив:
- Я, товаришу командире, партизан iз загону iменi Тараса Шевченка,
Микола Кондратюк. Рiвно двадцять днiв тому на нас напала i оточила
есесiвська дивiзiя "Вiкiнг". Сiмнадцять днiв ми билися в лiсах. Гранатами
i собою пiдривали танки, нищили фашистського гада. Основнi сили загону
прорвалися i пiшли рейдом у Захiдну Україну, а ми, прикриття, витримали на
собi усю навалу i пiсля форсування рiки наскочили на бандерiвцiв. Вдарили
в спину, сучi дiти, i не довелося нам прорватись до своїх. Тепер дивiзiя
"Вiкiнг" спiшно перекидає сили на боротьбу проти партизанського з'єднання.
Очевидно, вашого. Я все сказав.
- Документи якi-небудь є?
- Документи? Нi. А може це пригодиться? - поклав здорову руку на стiл.
Нi на одному пальцi не було нiгтiв, лише почорнiле, потрiскане м'ясо
нерiвно, сухими грудочками затягнуло довгастi вiчка на кiнцiвках. -
Гестапо видало такий документ.
Гоглiдзе, примружившись од внутрiшньої дрожi, пiшов у кiмнату, щоб
чимсь почастувати гостя. Коли вiн повернувся iз хлiбом i холодним м'ясом.
Кондратюк, нерiвне, з присвистом вдихаючи повiтря, уже спав, опираючись
головою об стiл.
З запiзненням принiс недобрi вiстi у штаб партизанського з'єднання i
Степан Русов - перекладач вiйськового коменданта залiзничного вузла.
Русов, працюючи з доручення партизанського штабу, доповiдав про всi
важливi подiї. Тепер у мiсто прибула каральна експедицiя в складi п'яти
тисяч нiмцiв, що їхали на фронт, i трьох тисяч мадьярiв. На допомогу їм
iшла дивiзiя "Вiкiнг". Усе лiсове привiлля ворог брав у широке кiльце.
Одним ударом фашисти хотiли знищити партизанський рух в навколишнiх селах
i лiсах.
* * *
Партизани почали гарячковите готуватися до нових боїв. Перевiряли
зброю, мiнували дороги, посилювали розвiдку i охорону. Вони повiдомили про
наближення великої навали усi села партизанського району.
I потягнулися в лiси пiдводи, худоба; люди iшли гуртками, сiм'ями i
поодинцi, несучи в клуночках трохи одежi й харчiв. А решту пожиткiв
вiддавали партизанам, закопували у землю, щоб нiчого не дiсталося
вороговi. Усi партизанськi родини перебралися в лiси. Iшла бiльшiсть
населення, що мала якiсь засоби пересування або надiялась на свої сили i
ноги. За яких-небудь два днi опустiли села: тiльки старi та хворi
залишилися в осиротiлих будiвлях.
З тяжкою тривогою прощалися сивi батьки зi своїми дiтьми, рiдними та
кревними. I була у тому прощаннi така скорбота, такi сльози, начеб люди
залишалися не в своїх домiвках, а в заранi вготованих домовинах...
Та так воно й було - передчуття не обманювало. Тi, хто зiбрався дiлити
хлiб i сiль i вагу нелегких дорiг iз партизанами, мав невмирущi надiї, а
яка ж могла бути надiя в тих, що залишалися на поталу вороговi! Навiть
худоба, чуючи лихо, важко ревла по закурених дорогах, сумовито вили собаки
на подвiр'ях i не гавкали, коли входив хтось чужий.
- Тварина чує бiду, - розсудливо говорили старi люди j затуманеними
очима, по-новому, так, як пiсля тяжкої хвороби оглядались навкруги.
Нiяк не виходила з пам'ятi Дмитра звичайна картина тих днiв. Бiля Бугу,
потьмареного надвечiр'ям, люди переправлялися на той берег невеличким
паромом i на човнах. Святковий одяг нiяк не пасував до сумовитих облич. На
лiтнiх жiнках красувалося старовинне, пропахле роками i скринею, ще може
дiвоче, вбрання. На грудях подзвонювали червонi корали. Ось зупинилася
бiля берега невисока, з добрим, засмученим обличчям молодиця, вгорнувши в
поли пальта невеликого хлопчика. Великi виразнi очi зверху i знизу пiдвела
темiнь, i така в них ниюча туга, що аж дивитися страшно. До неї,
спираючись на палицю, пiдiйшов увесь сивий, як туман, дiд.
До пiщаного виступу, з шипiнням розводячи воду, похитуючись на хвилях,
наближався човен. Молодиця подивилася в очi старому. Потiм, притримуючи
однiєю рукою дитину, другою охопила посiчену зморшками шию дiда,
поцiлувала його в уста i вiдхилилась назад.
- Простiть мене, тату, - задрижав пройнятий сльозою голос.
- Нехай люди простять, доню, - урочисто i твердо промовив. - Шкода, що
не можу з вами пiти - вiдходилось моє. Синка ж бережи. Може й чоловiка
вбито, так рiд увесь на дитину перейде. Крiпко сина бережи, - i незграбно
подав жiнцi червону пiонерську краватку. - Це нашого Iвана... Приберiг...
Молодиця, похиливши голову, застигла нерухомо на човнi. Все ширшала
смуга мiж нею та берегом, на якому з простягнутими руками нерухомо стояв
батько. Вiтер перебирав на його високому жовтавому чолi сиве покручене
волосся, а з очей старого тихо падали сльози, i пiсок бiля нiг був
посiчений дрiбними вогкими шротинками.
Хвора Марiя Бондар з сльозами на очах попрощалася з Дмитром, Югиною i
внучатами, а сама навiдрiз вiдмовилася пiти у загiн.
- Де родилася, там i помру. Не моїй старостi ходити по лiсах.
Iдучи iз. сiм'єю в Городище, Дмитро пригадав, як вiн ночував у сирiт в
Супрунiвцi i, пiдiзвавши до себе Пантелiя Жолудя, наказав:
- Тобi треба привезти в наш табiр Iвана i Ганю... Пам'ятаєш дiтей?
- Пам'ятаю, товаришу командир, - засвiтилися ласкавим усмiхом димчастi
очi партизана. - Зараз можна поїхати?
- Зараз. I передай їх на догляд якiйсь хорошiй матерi.
- Добре, товаришу командире! - 3 мiсця, пригинаючись, пустив у галоп
свого любимого тонконогого Шпака, веселого i розумного коня, що по голосу
i свисту всюди пiзнавав свого хазяїна.
...З нового партизанського поповнення не утворювали окремих бойових
одиниць: наближались грiзнi бої, а тому всiх, хто мiг носити зброю,
розбили по ранiше сформованих ротах i взводах. Кожна рота мала "патронат"
- так партизани прозвали свої родини.
- Тату, вiзьмiть мене з собою, - знову попросився Андрiй, коли Дмитро
приїхав на Бiле озеро - зовсiм висохле i заросле чагарниками болото, де
розташувались люди його села.
- Пiзнiше, Андрiю. Тiльки вискочимо з цього кiльця - вiзьму до себе.
I хлопець сумовито замовк.
Бiля лiсової дороги Дмитро зустрiв Марту, що йшла з Нiною вузенькою
стежкою. Поздоровкалися, зупинив коня.
- Як живеться, Марто Сафронiвно?
- Як люди, так i ми, - вiдповiла стримано i зiтхнула. За останнiй час
жiнка схудла, змарнiла, з'явилися густiше зморшки, але вони тiльки
пiдкреслювали її задуману красу, як пожовтiлi береги пiдкреслюють спокiйне
осiннє озеро. А поруч з Мартою, неначе прояснена картина того самого
майстра, стояла ставна дiвчина, усiм схожа на ту дiвчину, яку вiн
давно-давно зустрiв колись бiля трьох ставкiв. Тiльки обличчя у Нiни було
трохи подовжене, i тому воно здавалося бiльш строгим, анiж колись в її
матерi.
До Дмитра пiд'їхали Гаценко i Жолудь.
- В Лазорка Iванця свято. Марiя дитину народила, - задоволено повiдомив
Пантелiй.
- Син?
- Партизан!.. I вже три рази чхнув. Лазорко аж сяє вiд щастя i
переконує всiх, що це вiн чхнув собi на здоров'я, а ворогам на страх.
- Треба Марiї на плаття парашутного шовку занести.
- Три з половиною метра? - зразу ж прикинув скупий Гаценко.
- Бiльш треба.
- Вистачить на плаття.
- А дитинi на пелюшки? Хай чхає ворогам на страх.
- Та хай!.. Життя! - строго вiдповiдає Гаценко.
- Життя! - Пантелiй з робленим спiвчуттям дивиться на нього i смiється
самими очима.
XXV
Можна було б вiдступити, увiйти одразу в лiси, але заговорила кипуча
вдача, закипiло молоде чуття вдарити з одчайдушною хоробрiстю на ворога,
насмiятись iз нього. Зiбрав Симон Гоглiдзе своїх розвiдникiв, сказав
коротке слово:
- Передова група фашистiв iде на нас. Корнiєнко не полiчив їх усiх.
Багато, каже. I нас багато: один партизан - це партизан, два партизани -
це дружба плечем до плеча, три партизани - кругова оборона, чотири
партизани - штурм i перемога. Наш великий поет Чавчавадзе сказав: "Нехай
солодке молоко матерi стане отрутою для того, кому тяжко вмерти за свою
Вiтчизну". За свою землю нам не тяжко вмирати. Але хай краще ворог умирає.
Тому наказую вiддiлковi Корнiєнка вiдправитися в тил ворога. Коли ми
зав'яжемо бiй - стрiляти ззаду з автоматiв i пускати ракети. I тiльки так
робiть, щоб там вас багато було, маса була, щоб кругом оточували ворога.
батько без тебе мiсця знайти не може. Утiш його старiсть, поки можна.
- Так я тепер, Дмитре Тимофiйовичу, щодня в нього буваю, - i
переглянулась iз Туром.
- Тут таке дiло, - нiяковiючи, заговорив i зам'явся Тур, i Дмитро не
пiзнав голосу свого комiсара. Слово якось вiдскакувало вiд слова, не
трималось купи.
- Туре, не пiзнаю тебе, - поглянув на Тура, потiм на Соломiю, що аж
голову нагнула, щоб заховати рум'янець на щоках.
Зрештою i Тур почав сердитись на себе i вже яснiше заговорив:
- Дмитре Тимофiйовичу! Вiйна є вiйною, але вона не виключає людських
почуттiв. На вiйнi вони ще бiльше мiцнiють.
"Пiшла лекцiя", - осмiхнувся в думцi Дмитро, зрозумiвши все.
- Ну от, нашi почуття, себто мої i Соломiї... - i аж сплюнув
спересердя, що на язик нав'язли заялозенi слова...
- Вiтаю вас на сьогоднiшнiй день, i на завтрашнiй, i на все життя! -
Дмитро з'єднав руки Тура i Соломiї. - Ви це хотiли сказати? - поглянув у
очi обом.
- Це, - майже одночасово промовили i Тур, i Соломiя.
- От i добре. В тяжкий час поєдналися вашi серця. Значить дружба, любов
буде мiцнiшою. Щасти вам доля. А день весiлля обирайте самi - усiм загоном
будемо справляти, - поцiлував Соломiю, а потiм Тура.
Дмитро довго мiркував, як сказати Михайловi, що Тур одружується з
Соломiєю. I вночi, прокинувшись, не мiг заснути, думаючи, як притишити
бiль Созiнову. Вiн бачив, як тяжко було на душi хлопцевi, бачив, як той
стримував себе, вперто працюючи над книгами i планами, запроваджуючи в
загонi рiзнi новинки i хитрощi, найбiльше придатнi в лiсовiй боротьбi з
ворогом. Дмитро так i не змiг придумати щось путяще: тяжко втручатися в
чужi iнтимнi справи.
Другого дня пiсля полiтiнформацiї, яку провадив Тур, Дмитро зiбрався
їхати додому; до нього пiдiйшов Созiнов.
- Дмитре Тимофiйовичу, вiзьмiть iз собою.
- Їдь, будеш дорогим гостем у мене.
- Та я не до вас думаю, - зам'явся.
- До кого ж?
- До Марта Сафронiвни заскочу. Лiкувала ж вона мене, - додав, нiби
виправдуючись.
- Щось ти зачастив у той двiр. Як вона живе?
- Нiчого. Вам привiт передавала. Тодi, як ми заїхали вперше в село, -
пожвавiшав, - я сказав їй про вас, так мало не зомлiла вона.
- Он як, - задумавсь Дмитро i тихо додав: - Колись ми любились iз нею.
Давно це було. I залишилися друзями на все життя. Шаную її i за минуле,
шаную i за те, що нiколи святим словом "матiр" не злегковажила, шаную i за
те, що тепер, в тяжкi днi, переховувала у себе поранених, чим могла,
допомагала їм, i нам, партизанам, не раз її слова допомагали.
Созiнов вiдчув хвилювання Дмитра, зрозумiв, що той у найглибших
потайниках своєї душi зберiгає образ Марти. I це так зворушило його, що не
витримав - признався:
- А я, Дмитре Тимофiйовичу, iще шаную Марту Сафронiвну за те, що вона
таку дочку викохала.
- Хорошу?
- Дуже... Я й сказати не можу. Якась така у неї принаднiсть, що й
пояснити не можна. Ну, от як пахощi цiєї квiтки, - махнув рукою на кущ
шипшини. - Не опишеш їх, а чути - всюди чуєш. Iнодi буває дiвчина i
скромна, i роботяща, i красива, однак, мов тiнь, таїться в нiй якась
нарочитiсть, прихована закоханiсть у себе чи щось iнше. А в Нiни нiчого
цього нема. Тому i здається: усе, що вона робить, говорить, - мусить бути
тiльки так, а не iнакше.
Дмитро з неприхованою цiкавiстю слухав Созiнова, все бiльше
упевняючись, що його любов до Соломiї пригасило нове почуття.
- Сподобалась тобi дiвчина?
- Дуже, - признався гаряче i щиро.
- Ну, i ти їй подобаєшся. Такi не можуть не подобатися. I довго ще
Созiнов розпитував про життя Марти Сафронiвни, одначе Дмитро розумiв, що
не так його цiкавило життя молодицi, як бажалося поговорити, подiлитися
своїми думками, iще раз згадати дiвчину, що так неждано-негадано
причарувала його.
XXIII
Хвилююча звiстка облетiла всi загони, усi землянки. Тiльки й мови тепер
було: iз Москви прилетить самольот. Привезе зброю.
- Хоч би краєчком ока побачити людей з Великої землi, хоч би одним
словом перемовитися, - зiтхав, лежачи на травi, маленький, рухливий Кирило
Дуденко.
- Ти ж поезiї перепиши, - пошлеш у столицю, - наказував Слюсар. -
Гляди, ше й попадеш заочно в письменницьку сiм'ю. Пiснi у тебе
правильнi...
- Чи годяться вони куди? - задумався молодий поет.
- Годяться. Це поезiї про наше життя. I так за серце беруть, що
гвинтiвку мiцнiше стискуєш, - переконував Олекса Слюсар. - Скорiше б
самольот прилiтав.
- Сталiн нам допомогу посилає. Не забув своїх дiтей, -прорвало навiть
мовчазного Лазорка Iванця. Вiн лiг на землю, головою уперся в
високозрубаний з виїмкою пень, мрiйно задивився на небо, мовби слiдкував,
чи не з'явиться де крилатий вiсник.
Хвилювався i Дмитро. Кiлька разiв ходив дивитися на давно висохле
болото помiж двома лiсами, де партизани влаштували майданчик для лiтака.
Лише один Пантелiй Жолудь в цей час виявив великий спокiй i
хазяйновитiсть. Вiн кiлька разiв мотнувся на села, дiстав сала, масла i
все це ретельно загорнув у чисте полотно та поскладав у своїй землянцi.
- Пантелiю, чи ти не думаєш продсклад вiдкрити? - смiявся Олекса
Слюсар. - Може помiчником Гаценка збираєшся стати? Вiн тебе навчить
труситися над кожним мотузочком.
- I чого ти прилип, як шевська смола? Iди вже собi кудись, бо вiд тебе,
як вiд перцю, чхати хочеться, - незадоволено бурмотiв хлопець. - Тiльки ж
коли хто до мiшка полiзе - в'язи скручу, голову вiдiрву, тодi вам Гаценко
проти мене самим найм'якшим лiбералом здасться. - I для бiльшої ваги
додавав: - Це для гостей подарунок. Понятно?
Нарештi штаб партизанського з'єднання дав Дмитровi завдання зайняти
подвiйну кругову оборону по шляхах i навколо посадкового майданчика,
приготувати ракетнi шашки для сигналiзацiї.
Погожого весняного вечора, недалеко вiд галявини, зiбралося в лiсi
партизанське командування. Радiсть, хвилювання i урочистiсть були в
кожного на обличчi. Навiть пораненi, привезенi для евакуацiї в глибокий
тил, не порушували стогоном дивної лiсової задуми.
- Дождалися, Дмитре Тимофiйовичу, - торкнувся його плеча Iван
Васильович. I в тому одному словi "дождалися" було все: i щастя, i
вдячнiсть Великiй землi.
- Дождалися, Iване Васильовичу, - вiдповiв пошепки, вiрячи й не вiрячи,
що прилетить лiтак. Зрiдка у лiсi трiсне суха галузка, зашерехтить чиясь
хода i зразу затихне. Тiльки Дмитро вiдчував, що за кожним деревом
причаївся партизан, щоб хоч одним оком побачити вiсника рiдної столицi.
I от далеко-далеко у повiтрi неясно заспiвали мотори. I кожен партизан
в напруженнi потягнувся усiм тiлом до того гулу, неначе до найдорожчої
пiснi, яку колись в дитинствi спiвала мати. А рокiт наближався,
наближався, стояв у небi i на землi, бо серце в кожного билося разом iз
мотором. Нарештi помiж зорями з'явилася летюча зоря, понад лiсом вiйнув
ширококрилий птах. Зелено, червоно, бiло мигнули крила i хвiст лiтака.
Раз, i вдруге, i втретє.
I у вiдповiдь з землi пiднялися три ракети: червона, зелена i жовта.
Потiм на майданчику спалахнули ракетнi шашки, i самольот низько пролетiв
над лiсом, застрибав по землi. А з усiх усюдiв кинулись до нього люди.
Навiть частина охорони не витримала - побiгла до довгожданої птицi.
Коли б не присутнiсть Iвана Васильовича, Дмитро, певне, теж побiг би,
як нетерплячий хлопчик.
Не виключаючи моторiв, зупинився лiтак, i з нього з автоматом
напоготовi вискочив представник штабу партизанського руху.
- З'єднання iменi Сталiна? - запитав схвильовано i голосно.
- З'єднання iменi Сталiна, - вiдповiв Кошовий.
- Iван Васильович?
- Я...
Коли iз самольота вийшли пiлот, представник штабу партизанського руху i
два радисти, всi кинулись цiлувати їх. Плакали дiвчата-партизанки, плакали
од радостi i зворушення бувалi воїни, що не раз вiч-на-вiч стрiчалися зi
смертю, та й Дмитро якось незручно рубом великої долонi провiв по очах.
- Привiт славним народним месникам од всiєї Великої землi, од червоної
столицi Москви, - привiтався представник ; партизанського руху, i лiс аж
здригнувся вiд стоголосого "ура"...
Гостi поспiшали. До ранку треба було повернутись. Швидко почали
вивантажувати боєприпаси, новенькi автомати, мiни Старiкова, тол,
капсулi-зривачi, бiкфордовi i детонуючi шнури, радiоприймачi та батареї до
них, свiжi газети.
Жолудь, що перший опинився бiля самольота, уже успiв установити
"контакт" iз пiлотом.
- Це вiд нашого партизанського загону, - пiднiс подарунок. - Хлопцi у
нас усi бойовi, як орли. Ви ще не знаєте нас... Тiльки фашиста iнодi
навiть руками душити доводиться.
- Як руками? - аж одхилився назад пiлот.
- Ну, як? Просто руками, i годi. Пiдстерiгаєш його, гада, день i нiч
пiдстерiгаєш, а потiм накидаєшся - i за горлянку. Отак i добуваєш
вооруженiє. А скiльки через це дурно-пусто хлопцiв загинуло! Та яких
хлопцiв! Що ж, без iнструмента тiльки блох ловлять. Коли б ти нам, дорогий
чоловiче, трохи дав автоматiв, усе життя дякували б.
- Це ж усi для вас привезли.
- Ну, знаєш, це сльоза для нас усiх. Ними тiльки премiюватимуть
найкращих партизанок. Жiнкам усюди везе: i празник восьмого березня мають,
i автомати будуть мати. А ми уже скоро два роки як партизанимо i нам не
дадуть, повiр, не дадуть. Скажуть: ви, хлопцi, метикованi, без автоматiв
обiйдетеся. А хлопцi ж якi у нас!.. Ви ще не знаєте нас. Тiльки без
iнструмента... - i Пантелiй так розжалобив довiрливого пiлота, що той уже
хотiв йому витягнути зо два автомати.
Дмитро помiтив цю гру, пiдкликав Пантелiя.
- Ти що витворяєш?
- Я? Нiчого, товаришу командире, - зробив здивований вигляд. - Просто
iз своїм дружком зустрiвся. Потолкував задушевно.
- А як прiзвище твого дружка?
- Прiзвище?.. Забувся, товаришу командире, трудне дуже. От моє - всякий
запам'ятає. А звати його Василем. Красиве iм'я i хлопець пiдходящий. Прямо
тобi справжнiй орел-партизан. - I, задоволений своїм порiвнянням,
подивився на Дмитра, думаючи, що його слова i командира проймуть.
- Скiльки ж ти автоматiв хотiв вициганити?
- Для хлопцiв п'ять, вам шостий, собi сьомий... Не спiдручно ж вам iз
таким старим автоматом ходити, - i, вважаючи, що вiн цими словами
роздобрив командира, уже дiловито додав: - Хлопцям не завадило б iз пару
баранiв притаскати. Хай везуть та нас не забувають.
- А за пару баранiв скiльки автоматiв думаєш узяти?
- Нiчого, товаришу командире. - А потiм завагався: - Ну, тут дiло
полюбовне. Можна нiчого, можна i щось .. Нi, навiть словом про це не
обмовлюсь. А то подумають, що ми зовсiм без зброї.
- Так от, про автомати забудь. А зараз бiжи до свого друга, тiльки
прiзвище запам'ятай його, i спитай, чи хватить мiсця для живого грузу.
- Бiжу, товаришу командире, -- легко метнувся до самольота.
В лiтак поклали двадцять поранених партизанiв, двi вагiтних жiнки.
Представник Українського партизанського штабу взяв особистi справи кожного
партизана, звiти загонiв, нагороднi матерiали, а Iвану Васильовичу вручив
акуратний пакунок.
Жолудь зi своїми хлопцями встиг до вiдльоту доставити п'ять овець, але
для них, на превеликий жаль Пантелiя, не знайшлося мiсця.
- Дуже славна машина, тiльки чого б було конструкторовi не збiльшити її
на якусь пару метрiв, - щиро пожалкував завзятий партизан.
Загурчали мотори, колихнувся лiтак, пiдстрибуючи, побiг по довгастому
майданчику, а за ним помчали партизани Ось уже самольот одiрвався од
землi, мiж зорями заворушилася червона цятка, згодом зникла, а схвильованi
воїни ще довго слiдкували за небом, не розходячись з галявини.
Вранцi штабнi радисти прийняли радiограму, що самольот щасливо
приземлився на московському аеродромi.
* * *
А це вже було несподiванкою для всiх - опiвднi другого дня в їхнiй
загiн приїхали Iван Васильович i Генадiй Павлович вручати нагороди.
Поприбиралися партизани в краще вбрання, причепурилися i повзводне
вишикувалися на лiсовiй прогалинi. Коротку, але задушевну промову
виголосив Iоан Васильович, а потiм почав вручати бойовi ордени та медалi.
- Горицвiт Дмитро Тимофiйович!
I вперше за пiвтора року партизанського життя пiшла обертом земля i пiд
ногами i в очах командира, його нагороджувала Батькiвщина! Вона не забула
колишнього простого хлiбороба.
I тепер, коли прийшла його пора, вiн знову в якусь мить побачив усе
своє життя, усе привiлля, яке сходив своїми ногами, усе небо, що
перегойдувалось над ним. I схотiлося стати кращим, бiльше зробити добра,
мiцнiше пригорнути до себе дивний свiт та бити, бити ворога, аж поки знову
не заспiває уся земля i колосом, i сонцем, i пiснями...
- Нагороджується орденом Ленiна.
Неначе крiзь сон, вiн чує вигуки "ура", бачить, як полетiли вгору шапки
партизанiв в честь свого командира, бачить обличчя Iвана Васильовича i
шматок голубого слiпучого неба, що пробивається помiж деревами, як степове
озеречко, його цiлують терпкi губи Кошового, i вiн невмiло, невпопад
вiдповiдає на поцiлунок i вже бачить дорогий профiль в золотому
колосистому обiдку.
Дмитро повертається до своїх партизанiв i раптом приходить до пам'ятi,
помiчаючи їхнi добрi очi, радiсть на шорстких обвiтрених обличчях. Уже,
усмiхаючись в душi, бачить iз новим автоматом Пантелiя Жолудя, що з
захопленням i вiдданiстю стежить за своїм командиром, бачить Соломiю,
спокiйного Лазорка Iванця, жвавого Кирила Дуденка, Ольгу Вiкторiвну. От
вона, вiрна кров землi - його велика бiльшовицька рiдня.
Що ж йому сказати? Усi слова розбiгаються вiд тиску почуттiв. А його
слова чекають воїни - це вiн вiдчуває кожною своєю клiтиною. I,
заглибившись у себе, бачить контури шеренг, не помiчаючи окремих облич.
- Товаришi партизани! Єдина мета у нашiм життi: жити вiльно i щасливо,
по-братерськи жити з братами, з великою рiднею всiєї нашої землi. А ключi
вiд щастя у наших руках. Зараз строгi цi ключi: один - на п'ять набоїв,
другий - на десять, третiй - на сорок сiм. I всi вони дуже хорошi, коли
ворога б'ють. Биймо ж його так, щоб аж чортам у пеклi було завидно... Рука
моя не дрогне в боях, бо б'ємося ми за своє щастя, за своїх дiтей,
матерiв, за свою радянську владу, за свою рiдну Вiтчизну. Спасибi за
нагороду нашому великому народу, спасибi тiй людинi, що все своє життя i
сили вiддає за нас, простих труженикiв, - великому Сталiну спасибi!
I знову "ура" прокотилося лiсом. Схвильований Дмитро пiдiйшов до своїх
воїнiв.
Були нагородженi орденами i Тур, i Созiнов, i Гоглiдзе, i Жолудь, i
Дуденко, i Iванець, i Соломiя, i Слюсар, i Ольга Вiкторiвна, i всi старi
партизани, що вiдзначились у боях. Одначе здивованню Дмитра не було краю,
коли Iван Васильович прочитав, що орденами Червоної Зiрки нагороджено
Степана Синицю i Андрiя Горицвiта.
"Син", - не стримуючи усмiшки, побачив перед собою струнку, трохи
сухорляву постать Андрiя, обняв хлопця, поцiлував.
- Звiдки ж такi вiдомостi були про них? - запитав Кошового пiсля того,
як були врученi нагороди.
- Ну, знаєш, ми не маємо щастя бути батьками нагороджених дiтей, а тому
бiльше знаємо, чим, не вказуючи пальцем, деякi батьки.
- Товаришу командире! - пiдiйшов до Дмитра Пантелiй Жолудь, сяючи
орденом Червоного Прапора. - Вiдпустiть до завтрашнього дня додому. Матiр,
сестричку хочу провiдати.
- Аж коли про них згадав. А насправдi?
- Матiр, сестричку i ще одну сестру.
- Двоюрiдну?
- Так, здається.
- Їдь, тiльки щоб завтра увечерi був.
- Як iз пушки буду. Ви ще не знаєте мене!.. А деньок який сьогоднi,
товаришу командире! Пiвжиття вiддай - i мало!
- Хороший деньок, - i заслухавсь, як на прогалинi, зiмкнувшися тiсним
колом, спираючись на зброю, заспiвали партизани. Переливчастий мiцний
тенор неспiшне i привiльне вивiв першi слова величної пiснi, i всi
пiдхопили її мiцними, по-степовому широкими голосами.
Безмежне роздолля, що не знає кiнця-краю, i роздум, i вiдвага, i
глибинний сум так переплелися у пiснi, що Дмитро не витримав - пiдiйшов до
спiвакiв, сiв бiля них, увiйшов i чуттям, i думою, i голосом в пiсню. "От
де вона - вiрна кров народна", - задуманими очима оглядав своїх товаришiв
по зброї.
Та недовго довелося спiвати: пiдiйшов Тур, i вони обоє попрямували в
штаб з'єднання, де мало розглядатись питання про масово-полiтичну роботу
серед населення партизанського краю.
XXIV
Вночi розвiдники Гоглiдзе привели до свого командира оброслого,
сухорлявого чоловiка. В його помутнiлих до жовтизни очах горiв хворобливий
блиск. Рука була обмотана закривавленим чорним ганчiр'ям i пiдв'язана
грубим полотняним рушником до шиї. Розбитi черевики порозбухали од
вогкостi, вся одiж, пошматована i пошарпана, пахла болотом. Утома аж
перехитувала його, опускала набряклi i посинiлi повiки, тiльки рiзко
окресленi складки бiля рота говорили про шалену впертiсть та бiль.
- Сiдай! - показав рукою на стiлець Гоглiдзе, коли заспаний бородатий
хазяїн хати поставив на столi мiдний, приплюснутий бiля гноту, каганець iз
гiльзи снаряда.
- Хто ви будете? Партизани, бандерiвцi? - в очах блиснули стиснутi одна
до одної вогкi iскорки.
- Допитуєм ми тебе, а не ти нас, - вивчаючи, подивився на нього
розвiдник.
- Тодi бiльше не почуєте вiд мене нi слова, - скам'янiв i прикусив
уста.
Гоглiдзе зрозумiв, що в такого i обценьками слова не вирвеш. Не раз
допитуючи фашистiв i рiзних непевних осiб, навчився зразу, чуттям,
пiзнавати, чого кожен вартий, як буде поводитися, говорити - чи плакати,
благати, чи затнеться, мов камiнь.
- Партизани ми, - вiдповiв тихо, не спускаючи погляду з невiдомого, i
- Чим доведете? - навколо невеликого, пригнутого донизу рота рiзко,
двома пiвколами, окреслились зморшки.
- Чим? - встав iз-за столу командир. - Ось чим. Дивись! - i показав на
стiнi невелику вирiзку, очевидно, з школярської книги: на лавочцi,
всмiхаючись, сидiли Ленiн i Сталiн.
I зразу ж обличчя невiдомого подобрiшало, пом'якшали складки бiля рота,
i вiн у здивованнi, ще не зовсiм вiрячи собi, ступив крок до стiни i
похитнувся. На якусь хвилину обм'якла вся напруга, що так жорстко тримала
його, низько опустилися плечi, але то було тiльки на хвилину. Збираючи всю
силу, вiн випростався, рiвно сiв на стiлець i, притримуючи здоровою рукою
перев'язану, пом'якшеним, спiвучим голосом, що нiяк не в'язався з усiєю
його поставою, заговорив:
- Я, товаришу командире, партизан iз загону iменi Тараса Шевченка,
Микола Кондратюк. Рiвно двадцять днiв тому на нас напала i оточила
есесiвська дивiзiя "Вiкiнг". Сiмнадцять днiв ми билися в лiсах. Гранатами
i собою пiдривали танки, нищили фашистського гада. Основнi сили загону
прорвалися i пiшли рейдом у Захiдну Україну, а ми, прикриття, витримали на
собi усю навалу i пiсля форсування рiки наскочили на бандерiвцiв. Вдарили
в спину, сучi дiти, i не довелося нам прорватись до своїх. Тепер дивiзiя
"Вiкiнг" спiшно перекидає сили на боротьбу проти партизанського з'єднання.
Очевидно, вашого. Я все сказав.
- Документи якi-небудь є?
- Документи? Нi. А може це пригодиться? - поклав здорову руку на стiл.
Нi на одному пальцi не було нiгтiв, лише почорнiле, потрiскане м'ясо
нерiвно, сухими грудочками затягнуло довгастi вiчка на кiнцiвках. -
Гестапо видало такий документ.
Гоглiдзе, примружившись од внутрiшньої дрожi, пiшов у кiмнату, щоб
чимсь почастувати гостя. Коли вiн повернувся iз хлiбом i холодним м'ясом.
Кондратюк, нерiвне, з присвистом вдихаючи повiтря, уже спав, опираючись
головою об стiл.
З запiзненням принiс недобрi вiстi у штаб партизанського з'єднання i
Степан Русов - перекладач вiйськового коменданта залiзничного вузла.
Русов, працюючи з доручення партизанського штабу, доповiдав про всi
важливi подiї. Тепер у мiсто прибула каральна експедицiя в складi п'яти
тисяч нiмцiв, що їхали на фронт, i трьох тисяч мадьярiв. На допомогу їм
iшла дивiзiя "Вiкiнг". Усе лiсове привiлля ворог брав у широке кiльце.
Одним ударом фашисти хотiли знищити партизанський рух в навколишнiх селах
i лiсах.
* * *
Партизани почали гарячковите готуватися до нових боїв. Перевiряли
зброю, мiнували дороги, посилювали розвiдку i охорону. Вони повiдомили про
наближення великої навали усi села партизанського району.
I потягнулися в лiси пiдводи, худоба; люди iшли гуртками, сiм'ями i
поодинцi, несучи в клуночках трохи одежi й харчiв. А решту пожиткiв
вiддавали партизанам, закопували у землю, щоб нiчого не дiсталося
вороговi. Усi партизанськi родини перебралися в лiси. Iшла бiльшiсть
населення, що мала якiсь засоби пересування або надiялась на свої сили i
ноги. За яких-небудь два днi опустiли села: тiльки старi та хворi
залишилися в осиротiлих будiвлях.
З тяжкою тривогою прощалися сивi батьки зi своїми дiтьми, рiдними та
кревними. I була у тому прощаннi така скорбота, такi сльози, начеб люди
залишалися не в своїх домiвках, а в заранi вготованих домовинах...
Та так воно й було - передчуття не обманювало. Тi, хто зiбрався дiлити
хлiб i сiль i вагу нелегких дорiг iз партизанами, мав невмирущi надiї, а
яка ж могла бути надiя в тих, що залишалися на поталу вороговi! Навiть
худоба, чуючи лихо, важко ревла по закурених дорогах, сумовито вили собаки
на подвiр'ях i не гавкали, коли входив хтось чужий.
- Тварина чує бiду, - розсудливо говорили старi люди j затуманеними
очима, по-новому, так, як пiсля тяжкої хвороби оглядались навкруги.
Нiяк не виходила з пам'ятi Дмитра звичайна картина тих днiв. Бiля Бугу,
потьмареного надвечiр'ям, люди переправлялися на той берег невеличким
паромом i на човнах. Святковий одяг нiяк не пасував до сумовитих облич. На
лiтнiх жiнках красувалося старовинне, пропахле роками i скринею, ще може
дiвоче, вбрання. На грудях подзвонювали червонi корали. Ось зупинилася
бiля берега невисока, з добрим, засмученим обличчям молодиця, вгорнувши в
поли пальта невеликого хлопчика. Великi виразнi очi зверху i знизу пiдвела
темiнь, i така в них ниюча туга, що аж дивитися страшно. До неї,
спираючись на палицю, пiдiйшов увесь сивий, як туман, дiд.
До пiщаного виступу, з шипiнням розводячи воду, похитуючись на хвилях,
наближався човен. Молодиця подивилася в очi старому. Потiм, притримуючи
однiєю рукою дитину, другою охопила посiчену зморшками шию дiда,
поцiлувала його в уста i вiдхилилась назад.
- Простiть мене, тату, - задрижав пройнятий сльозою голос.
- Нехай люди простять, доню, - урочисто i твердо промовив. - Шкода, що
не можу з вами пiти - вiдходилось моє. Синка ж бережи. Може й чоловiка
вбито, так рiд увесь на дитину перейде. Крiпко сина бережи, - i незграбно
подав жiнцi червону пiонерську краватку. - Це нашого Iвана... Приберiг...
Молодиця, похиливши голову, застигла нерухомо на човнi. Все ширшала
смуга мiж нею та берегом, на якому з простягнутими руками нерухомо стояв
батько. Вiтер перебирав на його високому жовтавому чолi сиве покручене
волосся, а з очей старого тихо падали сльози, i пiсок бiля нiг був
посiчений дрiбними вогкими шротинками.
Хвора Марiя Бондар з сльозами на очах попрощалася з Дмитром, Югиною i
внучатами, а сама навiдрiз вiдмовилася пiти у загiн.
- Де родилася, там i помру. Не моїй старостi ходити по лiсах.
Iдучи iз. сiм'єю в Городище, Дмитро пригадав, як вiн ночував у сирiт в
Супрунiвцi i, пiдiзвавши до себе Пантелiя Жолудя, наказав:
- Тобi треба привезти в наш табiр Iвана i Ганю... Пам'ятаєш дiтей?
- Пам'ятаю, товаришу командир, - засвiтилися ласкавим усмiхом димчастi
очi партизана. - Зараз можна поїхати?
- Зараз. I передай їх на догляд якiйсь хорошiй матерi.
- Добре, товаришу командире! - 3 мiсця, пригинаючись, пустив у галоп
свого любимого тонконогого Шпака, веселого i розумного коня, що по голосу
i свисту всюди пiзнавав свого хазяїна.
...З нового партизанського поповнення не утворювали окремих бойових
одиниць: наближались грiзнi бої, а тому всiх, хто мiг носити зброю,
розбили по ранiше сформованих ротах i взводах. Кожна рота мала "патронат"
- так партизани прозвали свої родини.
- Тату, вiзьмiть мене з собою, - знову попросився Андрiй, коли Дмитро
приїхав на Бiле озеро - зовсiм висохле i заросле чагарниками болото, де
розташувались люди його села.
- Пiзнiше, Андрiю. Тiльки вискочимо з цього кiльця - вiзьму до себе.
I хлопець сумовито замовк.
Бiля лiсової дороги Дмитро зустрiв Марту, що йшла з Нiною вузенькою
стежкою. Поздоровкалися, зупинив коня.
- Як живеться, Марто Сафронiвно?
- Як люди, так i ми, - вiдповiла стримано i зiтхнула. За останнiй час
жiнка схудла, змарнiла, з'явилися густiше зморшки, але вони тiльки
пiдкреслювали її задуману красу, як пожовтiлi береги пiдкреслюють спокiйне
осiннє озеро. А поруч з Мартою, неначе прояснена картина того самого
майстра, стояла ставна дiвчина, усiм схожа на ту дiвчину, яку вiн
давно-давно зустрiв колись бiля трьох ставкiв. Тiльки обличчя у Нiни було
трохи подовжене, i тому воно здавалося бiльш строгим, анiж колись в її
матерi.
До Дмитра пiд'їхали Гаценко i Жолудь.
- В Лазорка Iванця свято. Марiя дитину народила, - задоволено повiдомив
Пантелiй.
- Син?
- Партизан!.. I вже три рази чхнув. Лазорко аж сяє вiд щастя i
переконує всiх, що це вiн чхнув собi на здоров'я, а ворогам на страх.
- Треба Марiї на плаття парашутного шовку занести.
- Три з половиною метра? - зразу ж прикинув скупий Гаценко.
- Бiльш треба.
- Вистачить на плаття.
- А дитинi на пелюшки? Хай чхає ворогам на страх.
- Та хай!.. Життя! - строго вiдповiдає Гаценко.
- Життя! - Пантелiй з робленим спiвчуттям дивиться на нього i смiється
самими очима.
XXV
Можна було б вiдступити, увiйти одразу в лiси, але заговорила кипуча
вдача, закипiло молоде чуття вдарити з одчайдушною хоробрiстю на ворога,
насмiятись iз нього. Зiбрав Симон Гоглiдзе своїх розвiдникiв, сказав
коротке слово:
- Передова група фашистiв iде на нас. Корнiєнко не полiчив їх усiх.
Багато, каже. I нас багато: один партизан - це партизан, два партизани -
це дружба плечем до плеча, три партизани - кругова оборона, чотири
партизани - штурм i перемога. Наш великий поет Чавчавадзе сказав: "Нехай
солодке молоко матерi стане отрутою для того, кому тяжко вмерти за свою
Вiтчизну". За свою землю нам не тяжко вмирати. Але хай краще ворог умирає.
Тому наказую вiддiлковi Корнiєнка вiдправитися в тил ворога. Коли ми
зав'яжемо бiй - стрiляти ззаду з автоматiв i пускати ракети. I тiльки так
робiть, щоб там вас багато було, маса була, щоб кругом оточували ворога.