Страница:
Незручно ж бригадировi, про якого в газетах печатають, за кiнським хвостом
iти. Тiльки ти обережно, мiй Воронько норовистий: як скине тебе - знову в
газетi напечатають статтю "Падiння бригадира"... Так поспiшай до своєї
бригади сiяти гречку... З району приїздив один працiвник, добре нагримав
на Кушнiра. А Крамовий уже, кажуть, не буде уповноваженим по нашому селу -
знiмають.
- Бре! Оце так радiсть!.. Ох, i чолов'яга ж попався на моє щастя.
Золото - не чоловiк, - розповiв Варивоновi про Iвана Васильовича.
- Так це ж наш новий секретар райпарткому. Iван Васильович Кошовий. Ох,
i тетеря ж ти, настояща, значить, тетеря! Не догадався, з ким їхав.
- Та ну?!
- От тобi й ну! Нiколи не думав, що ти такий дядько-не-догадько.
- Помовч уже. Побачив би, яким би ти став догадливим, коли б у моїй
шкурi цi днi пожив. Усе всерединi переїлось. От i вини не чув за собою, а
йдеш серед людей мов клеймований. Що не кажи, а вiдiрватися нам вiд
колгоспу, вiд своєї сiм'ї - це прямо видима смерть. До цього нещастя не
почував, скiлькома нитками я зв'язаний з усiма.
- Це правда, Дмитре. По-iншому все у нас пiшло. От вiзьми подивись,
якими нашi баби стали. То ранiше зберуться - усi кiсточки одна однiй
перемиють, усi брехнi в одне рядно стягнуть, за яйце одна-однiй очi
видряпає. А тепер вони ще й нам носа утруть, їм почесть почала снитись.
Москва, ордени. Не бачив ти, яке жито моя Василина з Шевчиком вирощує?
Думаю - не в однiй газетi про це напишуть, навiть бiльше, нiж про тебе, -
хитро примруживсь. - Зроду такого жита не бачив. I вже її, бабу мою,
навiть в недiлю в хатi не втримаєш... Життя!
- Життя, - погодився Дмитро, лежачи на травi i мало дослухаючись до
слiв товариша: своя радiсть заполонила всi його думки. "Єсть же такi
люди", - з подякою пригадував риси обличчя Iвана Васильовича.
У високому блакитному небi паслися кучерявi бiлi хмари, над берегом
сяяли глянсуватим листом верболози i явори, а сонячна дорога, перекинута
через Буг, ворушилася живими злитками кипучого срiбла. Далекi хати
невеликого сiльця, як отара гусей, спустились до рiки i, здавалося, от-от
розмахнуться крильми i полетять в слiпучу голубiнь, обвiяну яблуневими
пахощами. Як все покращало навколо i на серцi. Життя!
- Знаєш, Варивоне, я тепер iз шкури вилiзу, а доб'юся такого врожаю
гречки, що тобi i в снi не снилось. Як не є - слово партiї дав.
Варивон здивовано подивився на Дмитра: нiколи досi не любив хвалитися
наперед. Видко, добре прорвало чоловiка.
- Значить, з колосочка буде жменька, а з снопика мiрка.
- Еге ж, - коротко вiдповiв, пiрнаючи в хвилюючi роздуми. Вiн зараз
навiть фiзично вiдчував, як чорними намистинами лягає гречка в рiллю, як
зеленими сердечками покривається нива, нiжними червоними стеблами
розколихує грона врожаю.
Увечерi Дмитро iз Варивоном зайшов у правлiння колгоспу.
- Здоров, здоров, вояко, - радiсно зустрiв його Кушнiр, намагаючись
усмiхом приховати почуття незручностi. Куцими широкими пальцями мiцно
стиснув Дмитровi руку. - Читав, читав, як про тебе в газетi розписали.
- Чи не ви матерiал подали про свого бригадира? - вiдповiв повiльно i
ущипливе.
- Ет, не будемо про це говорити, - на широке обвiтрене обличчя Кушнiра
набiгла тiнь. - Ти не знаєш, як у мене душа переболiла через це саме дiло.
I дуже радий, що усе так закiнчилося. Дуже радий!.. Що ж, Дмитре, тепер
починай сiяти гречку. Погода встановлюється.
- Посiю, Степане Михайловичу. Прийшов до вас, щоб менi суперфосфату
вiдпустили.
- Як? Для чого тобi суперфосфат? - мало не пiдскочив Кушнiр, i в його
очах застрибали iскорки справжнього переляку. - Ти ж буряки не сiєш! -
гарячковита мова Кушнiра нiяк не пасувала до його постатi, ширококостої,
твердої.
- Гречку сiю.
- Ну, знаєш, пiд гречку нам суперфосфату не вiдпускають. Чи не тлусто
буде для неї.
- Для рудяка - тлусто, для гречки - нi.
- Нема в мене суперфосфату. I не проси, i не моли - нема! Нема! I радий
би дати - так нема!
Запасливий Кушнiр iще мав добриво, але немилосердно скупився кожним
кiлограмом: "суперфосфат - це цукор".
- Нема, кажете? - аж витягнувся Дмитро до голови колгоспу.
- Нема, нема, кажу, - вiдхилився назад Кушнiр i скривився - вдарився
головою об високе бильце стiльця.
- Значить, нема?
- Нема, значить.
- А коли попошукати?
- Для цукрового буряка трiшки є. Самий послiдок - тiльки вiником
позмiтати.
- Значить, є?
- Нема, нема! Для гречки нема.
- Добре. Тодi я гречку сiяти не буду.
- Як не будеш?
- Просто не буду, - пiдвiвся Дмитро з-за столу.
- Ранiше без суперфосфату сiяв? Сiяв? - гарячився Кушнiр. "Чорт, чорт,
не чоловiк. Впертий, як вiл".
- То дiло давнє було, Степане Михайловичу. Ранiше я зiбрав би
три-чотири центнери - i нiчого б менi нiхто не сказав. А тепер - партiї
слово дав. Це треба розумiти.
- Ну, де ж я тобi цього суперфосфату вiзьму? Коли б у мене свiй завод
був. Тодi хоч купайся в ньому, в суперфосфатi - нiчого не скажу, їж, пий -
нiчого не скажу! Вiдомо - на суперфосфатi гречка вродить. А ти без нього
вирости. Знаєш, як солдат iз сокири супу наварив?
- Так у того солдата хазяйка була трохи добрiша, Степане Михайловичу,
за вас.
- Добре, добре! - розсердився Кушнiр. - Хай буду я не щедрим, скупим, а
суперфосфату тобi не дам. Поїду в район, отримаю рознарядку, тодi все
забереш.
"Не дасть. Раз уже розгнiвався, то не дасть", - наливаючись злiстю,
подумав Дмитро i, стримуючи себе, пiшов на хитрощi.
- Да. А товариш Кошовий сказав, як я з ним у машинi їхав, щоб ви менi
всiляко допомогли. Вiн на вас велику надiю покладав, - i покосився на
Варивона. В того аж просвiтилися смiхом янтарнi очi, проте обличчя зараз
же набрало поважного вигляду.
- Да? - застиг на мить в здивованнi Кушнiр.
- Да, да, Степане Михайловичу. Секретар райпарткому крiпко, значить,
зацiкавився гречкою. I про суперфосфат говорив. I про вас згадував.
- Брешеш ти, Варивоне, - швидко розкусив Варивонову гру догадливий
Кушнiр, але не розсердився, а подобрiв: "Стараються хлопцi".
- Чого б це я брехав? Що я його, цей суперфосфат, їстиму, чи як?
- Брешеш, брешеш! По тобi бачу, - брешеш. Ну, та дiдько iз вами.
Приїжджай, Дмитре, завтра до комори, - рiшуче блиснувши очима, раптом
роздобрився Кушнiр.
- А хватить?
- Хватить, хватить! Ну, може трохи нехватить, - спохватився. - Так щось
скомбiнуємо. Гляди, щоб тiльки гречка вродила. Успiх твiй всьому району
передамо, а то й вище... Щось iще про наш колгосп розпитувалось нове
начальство?
- Розпитувалось...
- Ага... Коли суперфосфат розсiватимеш?
- Перед самим посiвом.
- То ти що, i пiдживлювати пiзнiше думаєш?
- Думаю, коли зацвiте гречка.
- Добре, добре, Дмитре. Роби так, щоб гречка як з води йшла.
- Це вiд суперфосфату найбiльше залежатиме, - знову покосився Дмитро на
Варивона. - Як нехватить...
- Хватигь, хватить!.. - I зразу ж Кушнiр зрозумiв насмiшку Дмитра,
усмiхнувся куточком уст. - Ну вас до дiдька! Всю душу вимотали. З вами ще
побалакай трохи - зовсiм ограбуєте. I штани здерете. Здерете!
Варивон, збiгши iз схiдцiв, обома руками мiцно перехопив шию Дмитра.
- Нiколи б у свiтi не подумав, що ти так ловко вмiєш збрехати. Це у
мене навчився!
- Звiсно, у тебе. Ти хiба чого доброго навчиш?
- Iще йому мало! От жадюга. Пiшли, Дмитре, до тебе могорич пити - за
статтю i за суперфосфат. Бач, як пiдтримав тебе. А мiг би всю музику одним
словом зiпсувати. От який у тебе друг.
- Похвали мене, моя губонько, бо роздеру до самих вух.
XXV
Сафрон Варчук, повернувся iз заслання, першi днi тiльки висиплявся та
вiд'їдався. Зрiдка, i то вечорами, з'являвся на люди, але говорив
обережно, мало i повiльно-повiльно, мов кожне слово зважував усерединi на
точнiй вазi. Однак його чорнi, глибоко запалi, без блиску очi уважно i з
недовiрою придивлялись до всього
Вiн знав цiну життя, розумiвся на людях, на тих явних i прихованих
пружинах, якi рухали людськими вчинками, вiдчував силу карбованця,
достатку, але те, що вiн тепер побачив у селi, глибоко збентежило i ще
бiльш насторожило. Що його односельцi зараз дружно i добре робили в
колгоспi, добивались високих урожаїв зерна i цукрового буряка, - це було
зрозумiло: люди побачили, що чесною спiльною працею вони виб'ються iз
споконвiчних злиднiв. Правда, краще б їм той колгосп огнем ясним згорiв, у
землю запався, але ж... батогом обуха не пересiчеш... По-своєму розумiв i
потяг молодi до науки: на легшi хлiба хочуть перейти, не все ж бiля землi
та в гною барбатись. Напiвзрозумiлою була зовнiшня змiна, що особливо
позначалась на молодi: хлопцi й дiвчата тепер ходили в шерстяних костюмах,
хромових чоботях чи туфлях, в шовках. Правда, люди люто лаяли на селi
торговельну сiтку - мало краму доставляє, але звiдкись добували все
необхiдне, одягалися добре. Зовсiм зникло полотно: нiхто в селi вже не
пряв, а ткацькi верстати пiшли на дрова. Про фарбовану бузиною десятку
навiть i старi люди забули, начеб не носило її все село яких-небудь десять
рокiв тому. А вiн за все своє життя не зносив хромових чобiт, не купив
доброго сукна: збирав грошi, прикуповував землю, дбав за господарство.
Навiть жiнцi, коли та була молодшою, купував набiр рiдко i неохоче. А
Карпо? - з усмiхом згадав сина. - Вiн у батька вмiв красти i собi щось
справити... Ну, що ж, така, видать, тепер мода пiшла: всi один перед одним
хваляться обновами. Подумати тiльки: одвiчнi злиднi, що за миску муки на
переднiвку в три погибелi гнулися перед ним, тепер одягають своїх дiтей у
шовки, крепдешини i таку чортовщину, що натщесерце не промовиш... Але
зовсiм незрозумiлим було те безкористолюбне завзяття, з яким працювали
передовики. За додаткову невсипущу працю вони навiть вiдмовлялися вiд
оплати. Високий урожай радував їх не стiльки тим, що бiльше перепаде,
скiльки новим досягненням, перемогою, державною любов'ю. От у минулому
роцi колгоспники, достроково виконавши свої зобов'язання, без усякого
натяку чи нагадування зверху завезли на зсипний пункт додатково ще шiсть
тисяч пудiв зерна. I який-небудь тобi Полiкарп Сергiєнко гордо заявляє:
"Наш подарунок Вiтчизнi, щоб до соцiалiзму скорiше iти..." Тямить вiн там,
в тому соцiалiзмовi що-небудь, а голову дере вище телеграфних стовпiв. На
якi подарунки розщедрились! Це тiльки подумати: шiсть тисяч пудiв. Нi, тут
явно є якесь приховане хитрування, тiльки вiн ще не встиг його вхопити
своїм допитливим оком. Хотiв було про це поговорити з таким спокiйним,
наче нiчого собi чоловiком, як Олександр Пiдiпригора, i ошпарився. Якось
дзвiнкого зоряного вечора зустрiвся з Олександром Петровичем бiля
колгоспного ставка. Розговорились. Обережно, мов тонку матерiю, промацував
словами Варчук колишнього середняка, що всiма своїми жилами сидiв у землi.
- Придивляюсь це, Олександре, до наших людей - багато змiн бачу.
Покращали люди. Заможнiше жити стали, в достатки увiйшли - i покращали.
Велике дiло багатство. Правду кажу?
- Як тобi сказати, - почав повiльно пiдбирати слова. - Не в багатствi я
правду бачу.
- А в чому ж? - здивувався i насторожився: не було в голосi Олександра
тiєї селянської замкнутостi, непевностi, що ранiше спотикачем ламала
незграбнi думки. Мова i тепер була мало гнучка, але сильна, певна.
- От вiзьми ти життя кiлька рокiв назад. Немало багачiв усяких було.
Та, щоб не позичати прикладу в сусiдiв, тiльки не зобижайся уже, почнемо
хоча iз тебе. Купався у розкошах! Ну й що ж, кращав ти? Не помiчали
такого, а збоку воно виднiше було. Чим бiльше ти розживався, тим
сволотнiшим ставав. А ти говориш - багатство.
- То дiло минуле. Я його роботою спокутав, - зразу ж нахмурився Сафрон,
не радий, що й розмову завiв. "Теж агiтатор найшовся".
- Ну, що спокутав - спроста не повiрю. Це наша держава пожалiла таких,
як ти: може виправитесь. За це їй у ноги тричi поклонись i так працюй, щоб
не багатство муляло тебе, а чеснi дiла на розум i руки лягали. I вже коли
ти хочеш знати усю правду, чого ми покращали, то тут iнакшої думки не
найдеш: Батькiвщина наша виросла i нас вона виростила. Темних, скрючених
злиднями мужикiв громадянами всього Союзу зробила. Моїх дiтей ученими
зробила. То перше найбiльшим моїм щастям пара дерешат була, а тепер скажи
я своїй бабi про таке щастя, вона б менi рогачами голову побила б, дарма
що у тридцятому роцi знову ж таки цi рогачi по менi їздили, щоб у колгосп
не записувався. Ех, темний ти чоловiк. Зачерствiв, як задавлений мозоль.
Мiй синок, що в Ленiнградi учиться, сказав би точно: борсаєшся ти в
капiталiзмi, як жаба в багнi. От тобi справжня правда...
Так саме незрозумiлою i зовсiм-зовсiм чужою стала йому Марта. Зустрiла
його без будь-якої радостi, просто, ну, так, начеб вiн приїхав не пiсля
заслання, а по недовгiй подорожi. Стримано поговорила, а потiм запитала:
- Ви в колгосп думаєте поступати? - навiть батьком нi разу не
назвала... Сказано, приймачка.
- Чого я там не бачив? Не менi цей хрест на своїх плечах таскати. I
тяжко, i соромно хилитись перед тими, хто менi кланявся. Я ще не всю свою
гордiсть кинув пiд ноги, - вiдповiв, випростовуючись, начеб скидаючи зi
спини якусь невидиму вагу, i його очi просвiтились темною вiльгiстю. "
- То й погано, що не спопелiла вона, ота лишня гордiсть ваша. Пора
забути все старе. Чесною працею спокутувати свої грiхи.
- Так ти думаєш, що я такий грiшний? - затремтiв голос, i вiн уже з
гнiвом поглянув на Марту, хоча, повертаючись ( у село, твердо вирiшив нi з
ким тепер не встрявати в суперечку, бути тихим i привiтним, ховатись
подалi вiд людського ока.
- Да, я так думаю, - твердо вiдповiла Марта. - Люди вам законом все
простили. Почнiть по-iнакшому своє життя.
- Нерозумна ти, Марто, - хотiв вилаяти її, але вчасно i стримався. - Ще
мало ти знаєш життя людське. Пiвень солов'єм не заспiває. I давай ми
бiльше про це не будемо говорити iз тобою. Кожен, звiсна рiч, живе
по-своєму: коняка знає своє стiйло, невидющий крiт - нору, а птиця -
гнiздо. З одним аршином до всього не пiдступиш. Я краще для себе
викохуватиму яблука, анiж для всього циганського табору, - їдко натякнув
Мартi на її роботу i зразу ж осмикнув себе назад, заговорив тихiше, навiть
приязнь забринiла в голосi: - Старий я вже, Марто. Менi скорiше про смерть
думати, нiж про вашi колгоспи.
Але молодиця вловила фальшивi ноти в голосi, задумалась i вже майже
нiчого не говорила.
Вигодував ворога... Тiльки один Карпо може порадувати", - важко
зiтхнув, проводжаючи Марту до порога...
Одначе не довелося Сафроновi обминути колгосп. Якось надвечiр приїхав з
району Омелян Крупяк. Радiсно привiтався, заметушився по просторiй
Карповiй хатi, наповнив її словами i безтурботним смiхом. Нiколи,
подивившись збоку на цього непосидючого, хвальковитого, недалекого на
перший погляд чоловiка, не можна було б подумати, що за цiєю зовнiшньою
трiскотнею приховується майже iнстинктивна настороженiсть, недовiра i
холодний, жорстокий розум.
- Тепер я на деякий час заживу хуторянином. Уже й мiсце облюбував,
вибрав для своєї станцiї - над самим Бугом, бiля вашого села. З половини
менi зберуть луги. Випасатиму корiв, їстиму українську холодну сметану та
гарячi вареники i сам купатимусь, як вареник у маслi. Директор! -
самозадоволено вдарив себе рукою по животi i розсмiявся.
- Омеляне, вiзьми мене до себе. Буду в тебе завгоспом. Кожну стеблину
допильную. I тобi буде добре, i менi непогано. Менi...
- Нi, Сафроне Андрiйовичу. З цього пива не буде дива, - зразу ж
перебив, i темносiрi очi мигнули вогнем лукавства.
- Чому? Боїшся? - розсердився Сафрон.
- Ха-ха-ха! Коли б я боявся, не грався б з вогнем. Ви ж бачите, що по
вуглячках танцюю i витанцьовується поки. Не без iнтересу живу, а думаю ще
краще жити, розмахнутись на всю свою вдачу, - i театрально простяг руку до
висячої лампи.
- Та уже бачу: починаєш розмахуватися i забуваєш тих, що тебе рятували.
- Не гарячiться, Сафроне Андрiйовичу. Вiд злостi печiнка буде болiти, -
i знову засмiявся. - Я для вас кращого хочу. Моє дiло таке: не
сьогоднi-завтра про мене можуть пронюхати - i знову: "Пiднiмай, сово,
крильця", - проспiвав надтрiснутим тенорком. - А ви за мною не вженетесь -
лiта не тi, дiла не тi... ну й почнуть вас допитувати: чого це завгоспом
стали, якi зв'язки мали зi мною i всяку мiзерiю, що дальнiми таборами
пахне. А ви ж побували вже там...
- Це ти правду кажеш, Омеляне, - з зiтханням погодився Сафрон. - Що ж,
доведеться менi потроху торгiвлею зайнятися. Не хотiлося б на старiсть
костi поїздками тривожити.
- Не радив би, - ненадiйне це дiло, - споважнiв Крупяк. - Всякий дiдько
буде чiплятися. Моя вам рада - вступайте до колгоспу.
- Спасибi за таку раду. Вона так менi до серця, як мотузок на шию, -
нахмурився Сафрон i нервово пройшовся по хатi. Обвислi фiолетовi сережки
навколо очей здригалась, окреслюючи лiнiї глибоко захованих неспокiйних
прожилок.
- В життi нам багато чого не до серця, а мусимо терпiти,
приноровлюватися, фарбуватися, таке явище по-вченому "мiмiкрiя" зветься:
хочеш, щоб не з'їли тебе, - маскуйся пiд оточення. Дорого вам буде
коштувати стати якимось сторожем у колгоспi? Воно навiть зовсiм непогано:
ходиш собi вночi, на зорi любуєшся, калаталом постукуєш...
I не помiчав, як темним рум'янцем наливалося обличчя Сафрона, злiсно
тряслися посiрiлi уста i пересмикувались чорнi з сивиною вуса.
- Що ж це ти - насмiхатися з мене задумав? Щоб я, господар, найкращий
господар на все село, тепер на втiху злидням з калаталом ходив? Своє серце
в домовину закалатував? А не дiждуться вони!
- Тату, чоловiк дiло говорить, - поволi промовив Карпо. - Вiн вам чим
зумiє поможе. Викосите яку десятину лугу, сiно привезете собi чи продасте.
А робити доведеться в колгоспi: така наша планета.
- Будете косити скiльки схочете, - розщедрився Крупяк. - А про планету
ти, Карпе, даремне заговорив. Скоро вона перемiниться.
- Я це i в тридцятому роцi чув од вас, - недовiрливо i насмiшкувато
поглянув на Крупяка, поправив огнистий чуб, що упав на очi.
- Не буду говорити про тридцятий рiк, а про теперiшнiй стан скажу.
Послухай, розумна голово, якi реальнi сили дозрiли на Заходi.
I почав на клаптику паперу досить вмiло креслити карту Захiдної Європи.
Карпо слухав уважно, але недовiри його Крупяк не мiг розвiяти.
- Поживемо - побачимо. Наше дiло тепер теляче: живи i на прокурора
молися, як на бога, - натякнув про крадiжку.
- Дурень ти! - зрештою розсердився Крупяк. - Коли так будеш думати, то
й поженуть тебе, як теля, на зарiз. Усе треба наперед розмiркувати. Ось
слухай сюди, яким шляхом повинно йти твоє життя.
- Ну, ну, поворожiть, - з недовiрою покосився на Крупяка, але слухав з
увагою, прикидаючи, що той-таки дещо тямить. Тiльки дуже вже багато
торохкотить... Довелося Сафроновi, чи не вперше в життi, низько, i то не
раз, поклонитися людям. Заховавши зверхньою покорою злобу, розчавлену
гордiсть i презирство, ходив i до Кушнiра, i до Бондаря, i до бригадирiв,
i до рядових колгоспникiв. Тiльки обминув Дмитра.
- Життя тепер моє взяло другий поворот. Соромно i гидко, що колись так
жив. На засланнi передумав над усiм, почав перевиховуватися. На
лiсорозробцi ударником став. За гарну роботу достроково випустили i
документи справнi дали, - показував засмальцьованi папiрцi.
Не один день попоходив Сафрон по нових подвiр'ях, з подивом i злiстю
придивляючись i до молодих садкiв, i до ясниx будiвель, i до веселих
достаткiв, що якось по-новому свiтилися навiть в дитячих очах. I в усьому
Сафрон бачив вкорочення свого вiку, свою живу невблаганну смерть.
Немало пройшло часу, поки Варчука неохоче, з натугою прийняли до
колгоспу. Вибрав собi Сафрон спокiйну роботу: став сторожем бiля рибних
ставкiв. Вiдгодовував дзеркальних коропiв, перегонив їх з ставка в ставок,
косою очищав дно вiд зiлля i потроху вечорами носив додому добiрнi рибини.
Але нi вiд спокiйного життя, нi вiд солодких коропiв не поправлявся: вовча
туга i злоба гризли його навiть i в снах. Досить було тiльки стати -
подивитися на свою колишню землю, доторкнутися до важкого стебла, що
виростало на його нивi, щоб усе минуле життя перевертало йому душу, їжаком
ворушилось усерединi. Але на людях треба було приховувати свої печалi. I
приховував то усмiшкою, то таким розважливим словом, що не могло викликати
нiякої пiдозри. Навiть з Денисенком i Созоненком спочатку говорив
обережно, крився зi своїми думками, бiльше налягаючи на чарку. Пив вiн
тепер багато, але хмiль не веселив його, а робив ще бiльш похмурим, жмакав
усе обличчя м'якими старечими зморшками.
- Ти знаєш, Дмитре, зовсiм змiнився Сафрон, якось сказав Варивон. -
Поговорив я з ним...
- Покинь, Варивоне. Це такий горщик, що все життя одним наваром буде
тхнути. Сафрон не з тих, що змiнюються. Коли що, вiн тобi ножа пiд серце
по саму колодку зажене - i не скривиться.
- Перевиховуються ж люди.
- Перевиховуються, - охоче погодився. - Але Сафрон не з такої пороли.
Бачиш, я немало придивлявся до людей, немало читав. Якось вiдчуттям
розумiю, що з ким може далi статися. Перевиховуються тi, що якесь людське
зерно мали в собi. А Сафрона тiльки карбованець, калитка тримає на землi.
За грошi вiн i ранiше всякому перегриз би горло i тепер перегризе.
- То ти по злостi наговорюєш, - засмiявся Варивон. А Дмитро
розсердився, поблiднiв, а потiм почервонiв, i бiльше нi слова не промовив
товаришевi: все одно не зрозумiє.
Та Варивон зрозумiв, тiльки навмисно хотiв роздратувати друга. I,
добившись свого, зверхньо слiдкував за ним, усмiхаючись в душi: скажений,
ой, скажений.
XXVI
Iван Васильович Кошовий звичним рухом поправив густий каштановий чуб,
повернув усi папери Крупяку, замисливсь. Тепер його примруженi очi
втратили голубi краплинки свiтла, здавалися важкими, свинцевими, як осiння
вода.
Вiдчуваючи, про що зараз думає Кошовий, Крупяк переконливим голосом
грунтовно почав говорити про майбутню роботу, натискуючи на її широчiнь i
значущiсть.
- Наша дослiдна станцiя буде вивчати флору i фауну всього Подiлля,
допомагатиме колгоспам одержувати вищi врожаї споживних лугових трав. Ми
проектуємо поставити роботу на вiдповiдну височiнь.
- Чи не думаєте ви, товаришу Моторний, що занадто багато вам видiлили
землi? Для дослiдної станцiї i менше вистачить.
- Нi, нi! Нiяк менше не можна. Наука вимагає не грядочок, а широкого
розмаху, - театрально пiдвiв вгору обидвi руки Крупяк. - Надiюсь, до нас
будуть приїжджать люди з усього Подiлля, а може й України.
- Це все добре. Але стiльки вiдiбрати землi у колгоспникiв...
- Чого вам турбуватися? Не свою ж вiддаєте?.. - i зразу ж осiкся,
почувши на собi до фiзичного болю важкий i насторожений погляд Кошового.
Зрозумiв, що той не простить йому цих слiв, запам'ятає їх i в думцi вилаяв
себе за необережнiсть. Однак зразу ж його обличчя уже набрало виразу
справжнього натхнення: - Розумiю, розумiю, важко вам, Iване Васильовичу,
кривдити колгоспникiв. Але ж це для науки, для радянської науки, якiй
самовiддано служимо ми, скромнi науковцi. I нема горя без добра: це
примусить колгоспи розводити люцерну, конюшину, тимофiївку.
- Iнтересна ваша теорiя, - насмiшкувато i заклопотано подивився на
Крупяка. - Тiльки не до вподоби вона нi колгоспникам, нi менi. Не можемо
ми стiльки видiлити землi для станцiї. Це означає поставити пiд загрозу
наше тваринництво.
- Як не можете? Це ж Наркомзем...
- Гаразд, - нетерпляче поморщився. - Подайте менi перспективний план
свого господарства та його агрообгрунтування - пiдвiвся з-за стола i
попрямував до виходу.
- Добре! Сьогоднi ж подам, - поспiшно, з готовнiстю вiдповiв,
дивуючись, звiдки вiдомi секретаревi такi вузько спецiальнi термiни.
Уже сидячи в машинi, Iван Васильович твердо вирiшив написати листа до
Ради Народних Комiсарiв.
"Iще одна така постанова - i весь район залишиться без лугiв. Не те що
для колгоспника, а й для ферми невистачить сiна. I якi розумники ухвалили
стiльки землi вiдпустити? Чим їх освоїть станцiя?"
Машина пiшла понад Бугом. Зеленi соковитi трави пригасили дорогу. Понад
колiями цвiла жовтими краплинами зiновать, розгойдана бджолами i
господаровитими джмелями. Одцвiтали крупчастi опуки молочаю i гордовито
червонiли голiвки коров'яку. З верболозiв вилетiла чорна широконiска, на
сонцi яскраво замерехтiли бiлоснiжнi окрайцi крил i згасли на острiвцi,
обсiяному дрiбним камiнням i жовтими плямами злежаних пiскiв. Не встиг
птах впасти в кущi, як островом, горблячись, пробiг бурий заєць, свiтячи,
неначе дзеркальцем, бiлою шерстю вуха.
На водi зачорнiв невеликий рибальський човен, вдалинi забовванiла
висока чоловiча постать, що, здавалося, входила в саме небо, закидане
бiлими брилами хмар. Коли машина порiвнялася з рослим чоловiком, Кошовий
зразу пiзнав Дмитра Горицвiта.
- Дмитре Тимофiйовичу, що робиш на лугах? - весело скочив на землю.
- Iване Васильовичу! - здивовано i радiсно промовив Дмитро. - Спасибi
вам велике. - Гаряче обома руками потис руку секретаревi райпарткому. I
бiльше нiчого не мiг сказати. Хоча, здавалось, зроби iще одне зусилля - i
слово проб'ється ; легко i добре, як в розмовi з найближчими людьми. З
якогось часу вiн пiдсвiдоме вiдчував, що слова повно збираються в ньому,
тiльки страшно вирватися з ними на люди, як колись було страшно у повiнь
кинутися в Буг, де потопала невiдома дiвчина, - Спасибi вам, Iване
Васильовичу, - ще раз повторив.
- Нема за що. Гречку посiяв?
- Посiяв. А це луги оглядав iз своїм товаришем Очеретом. Хочемо якось
їх до пуття довести. Невистачає нам сiна, Iване Васильовичу.
- Невистачає? - задумавсь, але нiчого не сказав про дослiдну станцiю. -
На травосiяння треба налягати.
- Я теж так думаю. Клевер-тимофiївка - ось наш порятунок.
- Чому так думаєш? - з цiкавiстю оглядає Дмитра. - В книжках читав?
- В книжках. З агрономом радився i сам сiяв, коли почали сiвозмiну
запроваджувати. Земля пiсля клевера-тимофiївки як золоте дно - все
уродить. Грунт стає структурний, не засмоктується i азоту вволю має.
- Вiрно. Ми нiколи не будемо мати високих i сталих урожаїв без посiву
багаторiчних трав: вони вiд ранньої весни i до пiзньої осенi нагромаджують
у грунтi органiчнi речовини. Тому так тепер партiя пiклується про
запровадження травопiльних сiвозмiн... Дмитре Тимофiйовичу, роботу
iти. Тiльки ти обережно, мiй Воронько норовистий: як скине тебе - знову в
газетi напечатають статтю "Падiння бригадира"... Так поспiшай до своєї
бригади сiяти гречку... З району приїздив один працiвник, добре нагримав
на Кушнiра. А Крамовий уже, кажуть, не буде уповноваженим по нашому селу -
знiмають.
- Бре! Оце так радiсть!.. Ох, i чолов'яга ж попався на моє щастя.
Золото - не чоловiк, - розповiв Варивоновi про Iвана Васильовича.
- Так це ж наш новий секретар райпарткому. Iван Васильович Кошовий. Ох,
i тетеря ж ти, настояща, значить, тетеря! Не догадався, з ким їхав.
- Та ну?!
- От тобi й ну! Нiколи не думав, що ти такий дядько-не-догадько.
- Помовч уже. Побачив би, яким би ти став догадливим, коли б у моїй
шкурi цi днi пожив. Усе всерединi переїлось. От i вини не чув за собою, а
йдеш серед людей мов клеймований. Що не кажи, а вiдiрватися нам вiд
колгоспу, вiд своєї сiм'ї - це прямо видима смерть. До цього нещастя не
почував, скiлькома нитками я зв'язаний з усiма.
- Це правда, Дмитре. По-iншому все у нас пiшло. От вiзьми подивись,
якими нашi баби стали. То ранiше зберуться - усi кiсточки одна однiй
перемиють, усi брехнi в одне рядно стягнуть, за яйце одна-однiй очi
видряпає. А тепер вони ще й нам носа утруть, їм почесть почала снитись.
Москва, ордени. Не бачив ти, яке жито моя Василина з Шевчиком вирощує?
Думаю - не в однiй газетi про це напишуть, навiть бiльше, нiж про тебе, -
хитро примруживсь. - Зроду такого жита не бачив. I вже її, бабу мою,
навiть в недiлю в хатi не втримаєш... Життя!
- Життя, - погодився Дмитро, лежачи на травi i мало дослухаючись до
слiв товариша: своя радiсть заполонила всi його думки. "Єсть же такi
люди", - з подякою пригадував риси обличчя Iвана Васильовича.
У високому блакитному небi паслися кучерявi бiлi хмари, над берегом
сяяли глянсуватим листом верболози i явори, а сонячна дорога, перекинута
через Буг, ворушилася живими злитками кипучого срiбла. Далекi хати
невеликого сiльця, як отара гусей, спустились до рiки i, здавалося, от-от
розмахнуться крильми i полетять в слiпучу голубiнь, обвiяну яблуневими
пахощами. Як все покращало навколо i на серцi. Життя!
- Знаєш, Варивоне, я тепер iз шкури вилiзу, а доб'юся такого врожаю
гречки, що тобi i в снi не снилось. Як не є - слово партiї дав.
Варивон здивовано подивився на Дмитра: нiколи досi не любив хвалитися
наперед. Видко, добре прорвало чоловiка.
- Значить, з колосочка буде жменька, а з снопика мiрка.
- Еге ж, - коротко вiдповiв, пiрнаючи в хвилюючi роздуми. Вiн зараз
навiть фiзично вiдчував, як чорними намистинами лягає гречка в рiллю, як
зеленими сердечками покривається нива, нiжними червоними стеблами
розколихує грона врожаю.
Увечерi Дмитро iз Варивоном зайшов у правлiння колгоспу.
- Здоров, здоров, вояко, - радiсно зустрiв його Кушнiр, намагаючись
усмiхом приховати почуття незручностi. Куцими широкими пальцями мiцно
стиснув Дмитровi руку. - Читав, читав, як про тебе в газетi розписали.
- Чи не ви матерiал подали про свого бригадира? - вiдповiв повiльно i
ущипливе.
- Ет, не будемо про це говорити, - на широке обвiтрене обличчя Кушнiра
набiгла тiнь. - Ти не знаєш, як у мене душа переболiла через це саме дiло.
I дуже радий, що усе так закiнчилося. Дуже радий!.. Що ж, Дмитре, тепер
починай сiяти гречку. Погода встановлюється.
- Посiю, Степане Михайловичу. Прийшов до вас, щоб менi суперфосфату
вiдпустили.
- Як? Для чого тобi суперфосфат? - мало не пiдскочив Кушнiр, i в його
очах застрибали iскорки справжнього переляку. - Ти ж буряки не сiєш! -
гарячковита мова Кушнiра нiяк не пасувала до його постатi, ширококостої,
твердої.
- Гречку сiю.
- Ну, знаєш, пiд гречку нам суперфосфату не вiдпускають. Чи не тлусто
буде для неї.
- Для рудяка - тлусто, для гречки - нi.
- Нема в мене суперфосфату. I не проси, i не моли - нема! Нема! I радий
би дати - так нема!
Запасливий Кушнiр iще мав добриво, але немилосердно скупився кожним
кiлограмом: "суперфосфат - це цукор".
- Нема, кажете? - аж витягнувся Дмитро до голови колгоспу.
- Нема, нема, кажу, - вiдхилився назад Кушнiр i скривився - вдарився
головою об високе бильце стiльця.
- Значить, нема?
- Нема, значить.
- А коли попошукати?
- Для цукрового буряка трiшки є. Самий послiдок - тiльки вiником
позмiтати.
- Значить, є?
- Нема, нема! Для гречки нема.
- Добре. Тодi я гречку сiяти не буду.
- Як не будеш?
- Просто не буду, - пiдвiвся Дмитро з-за столу.
- Ранiше без суперфосфату сiяв? Сiяв? - гарячився Кушнiр. "Чорт, чорт,
не чоловiк. Впертий, як вiл".
- То дiло давнє було, Степане Михайловичу. Ранiше я зiбрав би
три-чотири центнери - i нiчого б менi нiхто не сказав. А тепер - партiї
слово дав. Це треба розумiти.
- Ну, де ж я тобi цього суперфосфату вiзьму? Коли б у мене свiй завод
був. Тодi хоч купайся в ньому, в суперфосфатi - нiчого не скажу, їж, пий -
нiчого не скажу! Вiдомо - на суперфосфатi гречка вродить. А ти без нього
вирости. Знаєш, як солдат iз сокири супу наварив?
- Так у того солдата хазяйка була трохи добрiша, Степане Михайловичу,
за вас.
- Добре, добре! - розсердився Кушнiр. - Хай буду я не щедрим, скупим, а
суперфосфату тобi не дам. Поїду в район, отримаю рознарядку, тодi все
забереш.
"Не дасть. Раз уже розгнiвався, то не дасть", - наливаючись злiстю,
подумав Дмитро i, стримуючи себе, пiшов на хитрощi.
- Да. А товариш Кошовий сказав, як я з ним у машинi їхав, щоб ви менi
всiляко допомогли. Вiн на вас велику надiю покладав, - i покосився на
Варивона. В того аж просвiтилися смiхом янтарнi очi, проте обличчя зараз
же набрало поважного вигляду.
- Да? - застиг на мить в здивованнi Кушнiр.
- Да, да, Степане Михайловичу. Секретар райпарткому крiпко, значить,
зацiкавився гречкою. I про суперфосфат говорив. I про вас згадував.
- Брешеш ти, Варивоне, - швидко розкусив Варивонову гру догадливий
Кушнiр, але не розсердився, а подобрiв: "Стараються хлопцi".
- Чого б це я брехав? Що я його, цей суперфосфат, їстиму, чи як?
- Брешеш, брешеш! По тобi бачу, - брешеш. Ну, та дiдько iз вами.
Приїжджай, Дмитре, завтра до комори, - рiшуче блиснувши очима, раптом
роздобрився Кушнiр.
- А хватить?
- Хватить, хватить! Ну, може трохи нехватить, - спохватився. - Так щось
скомбiнуємо. Гляди, щоб тiльки гречка вродила. Успiх твiй всьому району
передамо, а то й вище... Щось iще про наш колгосп розпитувалось нове
начальство?
- Розпитувалось...
- Ага... Коли суперфосфат розсiватимеш?
- Перед самим посiвом.
- То ти що, i пiдживлювати пiзнiше думаєш?
- Думаю, коли зацвiте гречка.
- Добре, добре, Дмитре. Роби так, щоб гречка як з води йшла.
- Це вiд суперфосфату найбiльше залежатиме, - знову покосився Дмитро на
Варивона. - Як нехватить...
- Хватигь, хватить!.. - I зразу ж Кушнiр зрозумiв насмiшку Дмитра,
усмiхнувся куточком уст. - Ну вас до дiдька! Всю душу вимотали. З вами ще
побалакай трохи - зовсiм ограбуєте. I штани здерете. Здерете!
Варивон, збiгши iз схiдцiв, обома руками мiцно перехопив шию Дмитра.
- Нiколи б у свiтi не подумав, що ти так ловко вмiєш збрехати. Це у
мене навчився!
- Звiсно, у тебе. Ти хiба чого доброго навчиш?
- Iще йому мало! От жадюга. Пiшли, Дмитре, до тебе могорич пити - за
статтю i за суперфосфат. Бач, як пiдтримав тебе. А мiг би всю музику одним
словом зiпсувати. От який у тебе друг.
- Похвали мене, моя губонько, бо роздеру до самих вух.
XXV
Сафрон Варчук, повернувся iз заслання, першi днi тiльки висиплявся та
вiд'їдався. Зрiдка, i то вечорами, з'являвся на люди, але говорив
обережно, мало i повiльно-повiльно, мов кожне слово зважував усерединi на
точнiй вазi. Однак його чорнi, глибоко запалi, без блиску очi уважно i з
недовiрою придивлялись до всього
Вiн знав цiну життя, розумiвся на людях, на тих явних i прихованих
пружинах, якi рухали людськими вчинками, вiдчував силу карбованця,
достатку, але те, що вiн тепер побачив у селi, глибоко збентежило i ще
бiльш насторожило. Що його односельцi зараз дружно i добре робили в
колгоспi, добивались високих урожаїв зерна i цукрового буряка, - це було
зрозумiло: люди побачили, що чесною спiльною працею вони виб'ються iз
споконвiчних злиднiв. Правда, краще б їм той колгосп огнем ясним згорiв, у
землю запався, але ж... батогом обуха не пересiчеш... По-своєму розумiв i
потяг молодi до науки: на легшi хлiба хочуть перейти, не все ж бiля землi
та в гною барбатись. Напiвзрозумiлою була зовнiшня змiна, що особливо
позначалась на молодi: хлопцi й дiвчата тепер ходили в шерстяних костюмах,
хромових чоботях чи туфлях, в шовках. Правда, люди люто лаяли на селi
торговельну сiтку - мало краму доставляє, але звiдкись добували все
необхiдне, одягалися добре. Зовсiм зникло полотно: нiхто в селi вже не
пряв, а ткацькi верстати пiшли на дрова. Про фарбовану бузиною десятку
навiть i старi люди забули, начеб не носило її все село яких-небудь десять
рокiв тому. А вiн за все своє життя не зносив хромових чобiт, не купив
доброго сукна: збирав грошi, прикуповував землю, дбав за господарство.
Навiть жiнцi, коли та була молодшою, купував набiр рiдко i неохоче. А
Карпо? - з усмiхом згадав сина. - Вiн у батька вмiв красти i собi щось
справити... Ну, що ж, така, видать, тепер мода пiшла: всi один перед одним
хваляться обновами. Подумати тiльки: одвiчнi злиднi, що за миску муки на
переднiвку в три погибелi гнулися перед ним, тепер одягають своїх дiтей у
шовки, крепдешини i таку чортовщину, що натщесерце не промовиш... Але
зовсiм незрозумiлим було те безкористолюбне завзяття, з яким працювали
передовики. За додаткову невсипущу працю вони навiть вiдмовлялися вiд
оплати. Високий урожай радував їх не стiльки тим, що бiльше перепаде,
скiльки новим досягненням, перемогою, державною любов'ю. От у минулому
роцi колгоспники, достроково виконавши свої зобов'язання, без усякого
натяку чи нагадування зверху завезли на зсипний пункт додатково ще шiсть
тисяч пудiв зерна. I який-небудь тобi Полiкарп Сергiєнко гордо заявляє:
"Наш подарунок Вiтчизнi, щоб до соцiалiзму скорiше iти..." Тямить вiн там,
в тому соцiалiзмовi що-небудь, а голову дере вище телеграфних стовпiв. На
якi подарунки розщедрились! Це тiльки подумати: шiсть тисяч пудiв. Нi, тут
явно є якесь приховане хитрування, тiльки вiн ще не встиг його вхопити
своїм допитливим оком. Хотiв було про це поговорити з таким спокiйним,
наче нiчого собi чоловiком, як Олександр Пiдiпригора, i ошпарився. Якось
дзвiнкого зоряного вечора зустрiвся з Олександром Петровичем бiля
колгоспного ставка. Розговорились. Обережно, мов тонку матерiю, промацував
словами Варчук колишнього середняка, що всiма своїми жилами сидiв у землi.
- Придивляюсь це, Олександре, до наших людей - багато змiн бачу.
Покращали люди. Заможнiше жити стали, в достатки увiйшли - i покращали.
Велике дiло багатство. Правду кажу?
- Як тобi сказати, - почав повiльно пiдбирати слова. - Не в багатствi я
правду бачу.
- А в чому ж? - здивувався i насторожився: не було в голосi Олександра
тiєї селянської замкнутостi, непевностi, що ранiше спотикачем ламала
незграбнi думки. Мова i тепер була мало гнучка, але сильна, певна.
- От вiзьми ти життя кiлька рокiв назад. Немало багачiв усяких було.
Та, щоб не позичати прикладу в сусiдiв, тiльки не зобижайся уже, почнемо
хоча iз тебе. Купався у розкошах! Ну й що ж, кращав ти? Не помiчали
такого, а збоку воно виднiше було. Чим бiльше ти розживався, тим
сволотнiшим ставав. А ти говориш - багатство.
- То дiло минуле. Я його роботою спокутав, - зразу ж нахмурився Сафрон,
не радий, що й розмову завiв. "Теж агiтатор найшовся".
- Ну, що спокутав - спроста не повiрю. Це наша держава пожалiла таких,
як ти: може виправитесь. За це їй у ноги тричi поклонись i так працюй, щоб
не багатство муляло тебе, а чеснi дiла на розум i руки лягали. I вже коли
ти хочеш знати усю правду, чого ми покращали, то тут iнакшої думки не
найдеш: Батькiвщина наша виросла i нас вона виростила. Темних, скрючених
злиднями мужикiв громадянами всього Союзу зробила. Моїх дiтей ученими
зробила. То перше найбiльшим моїм щастям пара дерешат була, а тепер скажи
я своїй бабi про таке щастя, вона б менi рогачами голову побила б, дарма
що у тридцятому роцi знову ж таки цi рогачi по менi їздили, щоб у колгосп
не записувався. Ех, темний ти чоловiк. Зачерствiв, як задавлений мозоль.
Мiй синок, що в Ленiнградi учиться, сказав би точно: борсаєшся ти в
капiталiзмi, як жаба в багнi. От тобi справжня правда...
Так саме незрозумiлою i зовсiм-зовсiм чужою стала йому Марта. Зустрiла
його без будь-якої радостi, просто, ну, так, начеб вiн приїхав не пiсля
заслання, а по недовгiй подорожi. Стримано поговорила, а потiм запитала:
- Ви в колгосп думаєте поступати? - навiть батьком нi разу не
назвала... Сказано, приймачка.
- Чого я там не бачив? Не менi цей хрест на своїх плечах таскати. I
тяжко, i соромно хилитись перед тими, хто менi кланявся. Я ще не всю свою
гордiсть кинув пiд ноги, - вiдповiв, випростовуючись, начеб скидаючи зi
спини якусь невидиму вагу, i його очi просвiтились темною вiльгiстю. "
- То й погано, що не спопелiла вона, ота лишня гордiсть ваша. Пора
забути все старе. Чесною працею спокутувати свої грiхи.
- Так ти думаєш, що я такий грiшний? - затремтiв голос, i вiн уже з
гнiвом поглянув на Марту, хоча, повертаючись ( у село, твердо вирiшив нi з
ким тепер не встрявати в суперечку, бути тихим i привiтним, ховатись
подалi вiд людського ока.
- Да, я так думаю, - твердо вiдповiла Марта. - Люди вам законом все
простили. Почнiть по-iнакшому своє життя.
- Нерозумна ти, Марто, - хотiв вилаяти її, але вчасно i стримався. - Ще
мало ти знаєш життя людське. Пiвень солов'єм не заспiває. I давай ми
бiльше про це не будемо говорити iз тобою. Кожен, звiсна рiч, живе
по-своєму: коняка знає своє стiйло, невидющий крiт - нору, а птиця -
гнiздо. З одним аршином до всього не пiдступиш. Я краще для себе
викохуватиму яблука, анiж для всього циганського табору, - їдко натякнув
Мартi на її роботу i зразу ж осмикнув себе назад, заговорив тихiше, навiть
приязнь забринiла в голосi: - Старий я вже, Марто. Менi скорiше про смерть
думати, нiж про вашi колгоспи.
Але молодиця вловила фальшивi ноти в голосi, задумалась i вже майже
нiчого не говорила.
Вигодував ворога... Тiльки один Карпо може порадувати", - важко
зiтхнув, проводжаючи Марту до порога...
Одначе не довелося Сафроновi обминути колгосп. Якось надвечiр приїхав з
району Омелян Крупяк. Радiсно привiтався, заметушився по просторiй
Карповiй хатi, наповнив її словами i безтурботним смiхом. Нiколи,
подивившись збоку на цього непосидючого, хвальковитого, недалекого на
перший погляд чоловiка, не можна було б подумати, що за цiєю зовнiшньою
трiскотнею приховується майже iнстинктивна настороженiсть, недовiра i
холодний, жорстокий розум.
- Тепер я на деякий час заживу хуторянином. Уже й мiсце облюбував,
вибрав для своєї станцiї - над самим Бугом, бiля вашого села. З половини
менi зберуть луги. Випасатиму корiв, їстиму українську холодну сметану та
гарячi вареники i сам купатимусь, як вареник у маслi. Директор! -
самозадоволено вдарив себе рукою по животi i розсмiявся.
- Омеляне, вiзьми мене до себе. Буду в тебе завгоспом. Кожну стеблину
допильную. I тобi буде добре, i менi непогано. Менi...
- Нi, Сафроне Андрiйовичу. З цього пива не буде дива, - зразу ж
перебив, i темносiрi очi мигнули вогнем лукавства.
- Чому? Боїшся? - розсердився Сафрон.
- Ха-ха-ха! Коли б я боявся, не грався б з вогнем. Ви ж бачите, що по
вуглячках танцюю i витанцьовується поки. Не без iнтересу живу, а думаю ще
краще жити, розмахнутись на всю свою вдачу, - i театрально простяг руку до
висячої лампи.
- Та уже бачу: починаєш розмахуватися i забуваєш тих, що тебе рятували.
- Не гарячiться, Сафроне Андрiйовичу. Вiд злостi печiнка буде болiти, -
i знову засмiявся. - Я для вас кращого хочу. Моє дiло таке: не
сьогоднi-завтра про мене можуть пронюхати - i знову: "Пiднiмай, сово,
крильця", - проспiвав надтрiснутим тенорком. - А ви за мною не вженетесь -
лiта не тi, дiла не тi... ну й почнуть вас допитувати: чого це завгоспом
стали, якi зв'язки мали зi мною i всяку мiзерiю, що дальнiми таборами
пахне. А ви ж побували вже там...
- Це ти правду кажеш, Омеляне, - з зiтханням погодився Сафрон. - Що ж,
доведеться менi потроху торгiвлею зайнятися. Не хотiлося б на старiсть
костi поїздками тривожити.
- Не радив би, - ненадiйне це дiло, - споважнiв Крупяк. - Всякий дiдько
буде чiплятися. Моя вам рада - вступайте до колгоспу.
- Спасибi за таку раду. Вона так менi до серця, як мотузок на шию, -
нахмурився Сафрон i нервово пройшовся по хатi. Обвислi фiолетовi сережки
навколо очей здригалась, окреслюючи лiнiї глибоко захованих неспокiйних
прожилок.
- В життi нам багато чого не до серця, а мусимо терпiти,
приноровлюватися, фарбуватися, таке явище по-вченому "мiмiкрiя" зветься:
хочеш, щоб не з'їли тебе, - маскуйся пiд оточення. Дорого вам буде
коштувати стати якимось сторожем у колгоспi? Воно навiть зовсiм непогано:
ходиш собi вночi, на зорi любуєшся, калаталом постукуєш...
I не помiчав, як темним рум'янцем наливалося обличчя Сафрона, злiсно
тряслися посiрiлi уста i пересмикувались чорнi з сивиною вуса.
- Що ж це ти - насмiхатися з мене задумав? Щоб я, господар, найкращий
господар на все село, тепер на втiху злидням з калаталом ходив? Своє серце
в домовину закалатував? А не дiждуться вони!
- Тату, чоловiк дiло говорить, - поволi промовив Карпо. - Вiн вам чим
зумiє поможе. Викосите яку десятину лугу, сiно привезете собi чи продасте.
А робити доведеться в колгоспi: така наша планета.
- Будете косити скiльки схочете, - розщедрився Крупяк. - А про планету
ти, Карпе, даремне заговорив. Скоро вона перемiниться.
- Я це i в тридцятому роцi чув од вас, - недовiрливо i насмiшкувато
поглянув на Крупяка, поправив огнистий чуб, що упав на очi.
- Не буду говорити про тридцятий рiк, а про теперiшнiй стан скажу.
Послухай, розумна голово, якi реальнi сили дозрiли на Заходi.
I почав на клаптику паперу досить вмiло креслити карту Захiдної Європи.
Карпо слухав уважно, але недовiри його Крупяк не мiг розвiяти.
- Поживемо - побачимо. Наше дiло тепер теляче: живи i на прокурора
молися, як на бога, - натякнув про крадiжку.
- Дурень ти! - зрештою розсердився Крупяк. - Коли так будеш думати, то
й поженуть тебе, як теля, на зарiз. Усе треба наперед розмiркувати. Ось
слухай сюди, яким шляхом повинно йти твоє життя.
- Ну, ну, поворожiть, - з недовiрою покосився на Крупяка, але слухав з
увагою, прикидаючи, що той-таки дещо тямить. Тiльки дуже вже багато
торохкотить... Довелося Сафроновi, чи не вперше в життi, низько, i то не
раз, поклонитися людям. Заховавши зверхньою покорою злобу, розчавлену
гордiсть i презирство, ходив i до Кушнiра, i до Бондаря, i до бригадирiв,
i до рядових колгоспникiв. Тiльки обминув Дмитра.
- Життя тепер моє взяло другий поворот. Соромно i гидко, що колись так
жив. На засланнi передумав над усiм, почав перевиховуватися. На
лiсорозробцi ударником став. За гарну роботу достроково випустили i
документи справнi дали, - показував засмальцьованi папiрцi.
Не один день попоходив Сафрон по нових подвiр'ях, з подивом i злiстю
придивляючись i до молодих садкiв, i до ясниx будiвель, i до веселих
достаткiв, що якось по-новому свiтилися навiть в дитячих очах. I в усьому
Сафрон бачив вкорочення свого вiку, свою живу невблаганну смерть.
Немало пройшло часу, поки Варчука неохоче, з натугою прийняли до
колгоспу. Вибрав собi Сафрон спокiйну роботу: став сторожем бiля рибних
ставкiв. Вiдгодовував дзеркальних коропiв, перегонив їх з ставка в ставок,
косою очищав дно вiд зiлля i потроху вечорами носив додому добiрнi рибини.
Але нi вiд спокiйного життя, нi вiд солодких коропiв не поправлявся: вовча
туга i злоба гризли його навiть i в снах. Досить було тiльки стати -
подивитися на свою колишню землю, доторкнутися до важкого стебла, що
виростало на його нивi, щоб усе минуле життя перевертало йому душу, їжаком
ворушилось усерединi. Але на людях треба було приховувати свої печалi. I
приховував то усмiшкою, то таким розважливим словом, що не могло викликати
нiякої пiдозри. Навiть з Денисенком i Созоненком спочатку говорив
обережно, крився зi своїми думками, бiльше налягаючи на чарку. Пив вiн
тепер багато, але хмiль не веселив його, а робив ще бiльш похмурим, жмакав
усе обличчя м'якими старечими зморшками.
- Ти знаєш, Дмитре, зовсiм змiнився Сафрон, якось сказав Варивон. -
Поговорив я з ним...
- Покинь, Варивоне. Це такий горщик, що все життя одним наваром буде
тхнути. Сафрон не з тих, що змiнюються. Коли що, вiн тобi ножа пiд серце
по саму колодку зажене - i не скривиться.
- Перевиховуються ж люди.
- Перевиховуються, - охоче погодився. - Але Сафрон не з такої пороли.
Бачиш, я немало придивлявся до людей, немало читав. Якось вiдчуттям
розумiю, що з ким може далi статися. Перевиховуються тi, що якесь людське
зерно мали в собi. А Сафрона тiльки карбованець, калитка тримає на землi.
За грошi вiн i ранiше всякому перегриз би горло i тепер перегризе.
- То ти по злостi наговорюєш, - засмiявся Варивон. А Дмитро
розсердився, поблiднiв, а потiм почервонiв, i бiльше нi слова не промовив
товаришевi: все одно не зрозумiє.
Та Варивон зрозумiв, тiльки навмисно хотiв роздратувати друга. I,
добившись свого, зверхньо слiдкував за ним, усмiхаючись в душi: скажений,
ой, скажений.
XXVI
Iван Васильович Кошовий звичним рухом поправив густий каштановий чуб,
повернув усi папери Крупяку, замисливсь. Тепер його примруженi очi
втратили голубi краплинки свiтла, здавалися важкими, свинцевими, як осiння
вода.
Вiдчуваючи, про що зараз думає Кошовий, Крупяк переконливим голосом
грунтовно почав говорити про майбутню роботу, натискуючи на її широчiнь i
значущiсть.
- Наша дослiдна станцiя буде вивчати флору i фауну всього Подiлля,
допомагатиме колгоспам одержувати вищi врожаї споживних лугових трав. Ми
проектуємо поставити роботу на вiдповiдну височiнь.
- Чи не думаєте ви, товаришу Моторний, що занадто багато вам видiлили
землi? Для дослiдної станцiї i менше вистачить.
- Нi, нi! Нiяк менше не можна. Наука вимагає не грядочок, а широкого
розмаху, - театрально пiдвiв вгору обидвi руки Крупяк. - Надiюсь, до нас
будуть приїжджать люди з усього Подiлля, а може й України.
- Це все добре. Але стiльки вiдiбрати землi у колгоспникiв...
- Чого вам турбуватися? Не свою ж вiддаєте?.. - i зразу ж осiкся,
почувши на собi до фiзичного болю важкий i насторожений погляд Кошового.
Зрозумiв, що той не простить йому цих слiв, запам'ятає їх i в думцi вилаяв
себе за необережнiсть. Однак зразу ж його обличчя уже набрало виразу
справжнього натхнення: - Розумiю, розумiю, важко вам, Iване Васильовичу,
кривдити колгоспникiв. Але ж це для науки, для радянської науки, якiй
самовiддано служимо ми, скромнi науковцi. I нема горя без добра: це
примусить колгоспи розводити люцерну, конюшину, тимофiївку.
- Iнтересна ваша теорiя, - насмiшкувато i заклопотано подивився на
Крупяка. - Тiльки не до вподоби вона нi колгоспникам, нi менi. Не можемо
ми стiльки видiлити землi для станцiї. Це означає поставити пiд загрозу
наше тваринництво.
- Як не можете? Це ж Наркомзем...
- Гаразд, - нетерпляче поморщився. - Подайте менi перспективний план
свого господарства та його агрообгрунтування - пiдвiвся з-за стола i
попрямував до виходу.
- Добре! Сьогоднi ж подам, - поспiшно, з готовнiстю вiдповiв,
дивуючись, звiдки вiдомi секретаревi такi вузько спецiальнi термiни.
Уже сидячи в машинi, Iван Васильович твердо вирiшив написати листа до
Ради Народних Комiсарiв.
"Iще одна така постанова - i весь район залишиться без лугiв. Не те що
для колгоспника, а й для ферми невистачить сiна. I якi розумники ухвалили
стiльки землi вiдпустити? Чим їх освоїть станцiя?"
Машина пiшла понад Бугом. Зеленi соковитi трави пригасили дорогу. Понад
колiями цвiла жовтими краплинами зiновать, розгойдана бджолами i
господаровитими джмелями. Одцвiтали крупчастi опуки молочаю i гордовито
червонiли голiвки коров'яку. З верболозiв вилетiла чорна широконiска, на
сонцi яскраво замерехтiли бiлоснiжнi окрайцi крил i згасли на острiвцi,
обсiяному дрiбним камiнням i жовтими плямами злежаних пiскiв. Не встиг
птах впасти в кущi, як островом, горблячись, пробiг бурий заєць, свiтячи,
неначе дзеркальцем, бiлою шерстю вуха.
На водi зачорнiв невеликий рибальський човен, вдалинi забовванiла
висока чоловiча постать, що, здавалося, входила в саме небо, закидане
бiлими брилами хмар. Коли машина порiвнялася з рослим чоловiком, Кошовий
зразу пiзнав Дмитра Горицвiта.
- Дмитре Тимофiйовичу, що робиш на лугах? - весело скочив на землю.
- Iване Васильовичу! - здивовано i радiсно промовив Дмитро. - Спасибi
вам велике. - Гаряче обома руками потис руку секретаревi райпарткому. I
бiльше нiчого не мiг сказати. Хоча, здавалось, зроби iще одне зусилля - i
слово проб'ється ; легко i добре, як в розмовi з найближчими людьми. З
якогось часу вiн пiдсвiдоме вiдчував, що слова повно збираються в ньому,
тiльки страшно вирватися з ними на люди, як колись було страшно у повiнь
кинутися в Буг, де потопала невiдома дiвчина, - Спасибi вам, Iване
Васильовичу, - ще раз повторив.
- Нема за що. Гречку посiяв?
- Посiяв. А це луги оглядав iз своїм товаришем Очеретом. Хочемо якось
їх до пуття довести. Невистачає нам сiна, Iване Васильовичу.
- Невистачає? - задумавсь, але нiчого не сказав про дослiдну станцiю. -
На травосiяння треба налягати.
- Я теж так думаю. Клевер-тимофiївка - ось наш порятунок.
- Чому так думаєш? - з цiкавiстю оглядає Дмитра. - В книжках читав?
- В книжках. З агрономом радився i сам сiяв, коли почали сiвозмiну
запроваджувати. Земля пiсля клевера-тимофiївки як золоте дно - все
уродить. Грунт стає структурний, не засмоктується i азоту вволю має.
- Вiрно. Ми нiколи не будемо мати високих i сталих урожаїв без посiву
багаторiчних трав: вони вiд ранньої весни i до пiзньої осенi нагромаджують
у грунтi органiчнi речовини. Тому так тепер партiя пiклується про
запровадження травопiльних сiвозмiн... Дмитре Тимофiйовичу, роботу