Страница:
поглянувши на Сафрона. Той наче й не помiтив гострого блиску в очах.
- Славна свiтлиця в тебе, Iване, - сiдає на лаву. - Зразу видно, що
хазяйська дiвка росте батькам на радiсть. Може, скоро й видаватимеш?
- Трапляться добрi люди - можна й вiддати, - стримано вiдповiдає,
бажаючи зрозумiти, куди хилить Варчук. Та той не квапиться приступати до
дiла. Закручує цигарку, поволi прикурює, i губи його вивертуються довгою
чорною трубочкою. А вся голова окутується густим димом.
- Авжеж. Тiльки де зараз тих добрих людей шукати? Псується молодь
тепер. Нема порядку. Нема.
- Хе, - бiльш нiчого не говорить Бондар, i Сафрон не може розiбрати, чи
дивується вiн, чи спiвчуває його словам, i не помiчає на собi
насмiшкувато-допитливого погляду.
- Як у тебе яблуками пахне. Добре вродив сад у цьому роцi?
- Нiчого собi.
- I у мене, хвалить бога, Карпо пiдпiрками гiлля пiдпирав, щоб не
розчахнулись. Яблунi, як облiпленi тобi, листу не видно... Вип'ємо по
чарцi, Iване. Чи там в тебе тим-сим закусити не знайдеться? - дiловито
ставить на стiл пляшку i не дає промовити слова Бондаревi. - Та не дуже
турбуйся - яблуко там, хлiб та цибулину - i бiльш нiчого не треба.
- Я пити не буду.
- Як то не будеш? - криво усмiхається Варчук, хоча всерединi злiсть уже
починає кипiти. - Хоч i став ти за старшого в созi, та не дуже задавайся.
Непотрiбне слово було сказано, i воно зразу ж виводить Бондаря з
рiвноваги:
- Задаватись менi не з руки, ми люди простi, а пити з тобою не буду.
I Варчук зрозумiв, що переконувати його годi.
- Що ж, вiльному воля, а спасеному рай. Коли так вiтаєш, то i я в твоїй
хатi вуса не вмочу. - Заховав пляшку в кишеню. Вiд злостi тремтiла рука i
пересмикувалось, терпко холонучи, обличчя, тiпалося синiми обвислими
мiшечками пiд очима. - Не годиться так, Iване, стрiчати гостей. Я до тебе
з мировою прийшов. - Напружено глянув поперед себе.
Бондар, нахмурено слухаючи, мовчав.
- Да, Iване, некрасиво воно в нас вийшло. Та, сам знаєш, за землю
чоловiк i в землю пiде, не те що на бiйку. А ми ж з тобою з одного села,
для чого лишню ворожнечу мати. Ти на мене почнеш точити ножа, я на тебе. I
що воно з того вийде? На бiса зв'язуватись з такими, як Полiкарп? То
ненадiйнi все люди. Вони на твою голову понаносять клопоту, як зозуля в
чуже гнiздо яєць, а ти потiм сиди i суши мозок за них. Скажiмо, Полiкарп
десь затре коняку чи скалiчить, бо то господар хiба? А ти потряси
калиткою, бо й держава - це не бездонна криниця. Або розпадеться соз, а
збитки з кого злуплять? З тебе ж таки. От ще й хата з торгiв до дiдька
пiде. Їй-богу, Iване, за гнилу галузку схопився. За гнилу.
- Оце за цим i прийшли?
- Я ж i кажу: за мировою причимчикував. Погарячились трохи мужики, а
тепер вже й потилицю чухають.
- От на судi нас уже як-небудь помирять.
- Для чого ж на судi? Коли мирно, люб'язно можемо дiйти згоди мiж
собою. Все в наших руках. Знаєш, навiть поганий мир краще доброї бучi.
- Нi, не буде баба дiвкою, - раптом вiдрiзає Бондар i пiдводиться з-за
столу. - Нiчого не вийде, не буде в нас миру.
- Не буде? - тремтить голос у Варчука. - Гляди, чи не покаєшся потiм,
та пiзно буде. Буде каяття, та не буде вороття.
- Чого ви лякаєте своїм каяттям? Ви нам голову будете ламати, а потiм
за чарку вiдкупатися? Дешева цiна. Вмiли лiзти в бiйку, тепер вмiйте i
перед судом стати. Оце i вся моя казка-байка.
- I бiльше нiчого нiяк не скажеш?
- Нiчого i нiяк.
- Обдумайсь, Iване, поки є час.
- Чого лякаєте мене, як хлопчика? - раптом скипає Бондар i весь
червонiє. - Не боявся я вас i ранiше, а тепер i поготiв. Минулося ваше.
Навiки.
- Не нахваляйся, чортiв сину! - скаженiє Варчук, хапаючись рукою за
клямку. - Ще пуповиною тобi наша земля вилiзе.
Сафрон, метляючи полами довгого поношеного пiджака, широкою розхитаною
ходою поспiшав на хутiр.
"Нема на вас нi Шепеля, нi Гальчевського, нiякого чорта, щоб та земля
боком вам вилiзла", - скрипить зубами, i хвилястi вуса його ворушаться,
мов два списи. Напiвослiплий од злостi, ледве не збиває на ганку з нiг
Софiю, яка несе їсти поденщикам.
- То це стiльки їм тягнеш? - зразу жахається Сафрон. - Зрадiла, що мене
на господарствi нема. Скiльки хлiба на поле тащить! Дома вони стiльки
їдять? Неначе коням несе. Коли я тебе привчу до порядку? Не могла мене
дочекатись? Рада чим довше хвоста бiля хлопцiв крутити.
- А ви менi говорили, коли прийдете? Як це людям цiлий день за ложкою
кандьору пропадати? - спочатку ображається Софiя, але зразу ж пiдшукує
потрiбнi слова.
- Цить! Не твого розуму дiло. Навчилась на зборах рота, як вершу,
розкривати. Ах-ти-вiстка. Та привчай поденщикiв, щоб поменше їли. Це на
пользу їм.
- Еге ж, еге ж, - охоче погоджується Софiя i з перебiльшеною покорою
пiдтакує: - Циган теж привчав кобилу не їсти.
- Я тобi як дам цигана, то вужем скрутишся. Щезни, паскудо, з очей! -
так скаженiє Сафрон, що навiть забуває заставити наймичку переполовинити
хлiб. I коли Софiя зникла на вулицi, тодi опам'ятовується, що вона стiльки
понесла на поле.
"Погибелi нема на вас". Увiйшов у хату, довго роздумуючи, чи записати
це на рахунок Софiї. I хоча багато важливiшi справи турбували i мучили
Сафрона, проте не забував i за дрiбницi. Вийняв з скринi засмальцьований,
густо облiплений цифрами зошит i поставив на рахунок Софiї розбиту
тарiлку. Одначе хлiба не записав: "Так укусить словом, що мiсця не
знайдеш".
XLIII
Софiя i поденщики пiшли додому. Сафрон замкнув за ними хвiртку,
поспускав з ланцюгiв собак i в тяжкiй задумi почав обходити подвiр'я.
Нiколи бiль утрати не був таким важким, як тепер. Хоча в 1920 роцi в
нього вiдрiзали землю, а зараз лише обмiняли на гiршi бiдняцькi латки,
тривога безпросвiтною хмарою облягла Сафрона. Вiн неясно догадувався, що
соз - це початок iншого, страшнiшого для нього, Сафрона, життя.
"Вони до тебе тепер з поклоном не прийдуть, вони тебе швидко у вузол
скрутять, коли нiхто не переламає їм хребта", - думав про созiвцiв, ледве
вiддираючи од землi обважнiлi ноги.
Зразу ж за двором клубився темносинiй лiс, а над ним, як вечоровий
одсвiт дерев, димились важкi об'ємистi хмари. Хтось вийшов з просiки, i
Сафроновi собаки, немов два чорних мотки, з хрипом покотились повз
господаря i водночас лунко вдарили мiцними ногами в дощаний паркан.
"Кого там iще лиха година несе?" - не зупиняючи собак, хмуро пiшов
уперед. Невисока, вся в чорному постать легко i рiвно наближалась до
подвiр'я.
- Омелян! - раптом радiсно крикнув Варчук i зразу ж почав угамовувати
псiв.
Крупяк усмiхнувся тонкою усмiшкою, поздоровкався, оглянувся i тихо
запитав:
- Сафроне Андрiйовичу, нiкого у вас нема? З чужих?
- Iди безпечно. Нiкого. Оце не ждав, не сподiвався. Такий гiсть...
Шельма, пошла к чорту! - Вдарив носком чобота собаку. Та заскавчала,
вiдскочила i знову загавкала. - Пошла к чорту!
- Вона й по-українськи розумiє, - засмiявся Крупяк.
Але Сафрон не зрозумiв його жарту i зразу ж почав скаржитися:
- Лиха година насувається на нас, Омеляне...
- Сафроне Андрiйовичу, - перебив його. - Ви сьогоднi зовiть мене
Омеляном Олельковичем.
- Якого це ти ще Олельковича вигадав?
- Це наше споконвiчне українське iм'я. Пробачте, що доведеться сьогоднi
величати мене, але так треба: гiсть у нас важливий буде.
- Гiсть? Звiдки?
- Здалеку, звiдси й не видно. Бiльше нiчого не допитуйтесь. А людина
вiн дуже важна... Позавiшуйте вiкна, щоб нiхто не бачив. Розумiєте?
Пiзнього вечора Крупяк привiв невiдомого у свiтлицю. Був це середнього
зросту бiлявий чоловiк iз закривавленими обiдками очей i прямим хрящуватим
носом. Рiденькi пасма волосся, кольору перегнилого лика, гребiнчиком
спадали на бугорчасте надбрiв'я; уперте пiдборiддя мерехтiло крихiтними
iскорками кущуватої щетини. Вiд невiдомого гостро пахло смолятиною, так,
як пахне восени пiдiпрiле дубове листя.
"Десь немало по лiсах бродив"
- Борис Борисович, - рiзко, наче каркнув, промовив незнайомий,
простягаючи довгi пальцi Варчуковi. Той обережно, як коштовну рiч,
потримав їх у руцi i ще обережнiше опустив донизу.
Горпина подала вечерю, i гостi так накинулись на харч, що в Сафрона аж
серце почало нити. Проте мусив припрошувати:
- Їжте, їжте. Стара ще пiдсипе. Хто його зна, що воно далi будемо їсти.
Таке врем'я...
Борис Борисович обмiряв його кiлькома довгими, уважними поглядами i
коротко, наче командуючи, вiдповiв:
- Скоро прийде iнша пора. Надiйтесь i працюйте.
Бiльше вiн не звертав нiякої уваги на господаря. Морщачи носа, вiн
ковточками, потроху, пив горiлку, накладав на хлiб тонкi шматочки рожевого
сала i повчально вiв дуже розумну, як визначив у думцi Варчук, розмову.
Ступiнь розумностi її визначався незрозумiлими словами i такою
заплутанiстю, що, як не прислухався Варчук, не мiг надiйно ухопитися за
потрiбну нитку. Одначе пiдсвiдоме догадувався, що мова йде про такi
справи, якi i його життя можуть винести на iнший берег.
- Про нашу велику силу свiдчить i такий приклад: нунцiй папи Євгенiй
Пачеллi горою стоїть за нами. Значить, сам пастир пастирiв - святiший папа
за нами. Iнакше не дотягнувся б Пачеллi до кардинальської шапки: от-от
обiруч її вхопить.
- Блискуча кар'єра, - щиро позаздрив Крупяк i задумався.
- Так. Але попереду iще краща. Я не сумнiваюсь, що вчорашнiй епiскоп
завтра стане самим папою. I напевне Пачеллi буде належати честь пiдписати
з нами iсторичний конкордат... Робота i терпiння усе перемагають. Ми ще не
уявляємо собi, якi блискавичнi змiни готує нам майбутнє. Сьогоднi ви,
Омеляне Олельковичу, як заєць, боїтесь кожного шелесту, а завтра ви один
iз керiвникiв українського уряду, господар ланiв широкополих, владар
життя. - Зробивши вигляд, що вiн i не помiтив честолюбивих вогникiв у очах
Крупяка, Борис Борисович переконливо закiнчив: - I це не казка, а
неминучiсть iсторичної дiйсностi.
- Коли б ця iсторична дiйснiсть скорiш повернулась обличчям до нас, а
то щось твердо стала вона незручним мiсцем, - вiдповiв Крупяк.
- Терпiння i робота, - натиснув на слово "робота". - А тепер -
вiдпочивати. - Вилiзши з-за столу, вiн знову кiлька разiв поглянув на
Варчука i, замiсть подяки, рiзким голосом сказав:
- Не журись, хазяїне. Скоро Україна по-iнакшому заживе. За вас,
господарiв, великi держави думають.
I Варчук, впившись неблискучими округлими очима в гостя, гостро
вiдповiв:
- Довго вони щось думають. Видать, мозки неповороткi. Чи сили бiс має?
Цi слова, видко, не сподобались Борису Борисовичу. Вiн бiльш нiчого не
сказав, а Омелян несхвальне похитав головою.
Борис Борисович, натерши обличчя якоюсь маззю, лiг спати у свiтлицi, що
мала два виходи, а заклопотаний Крупяк ще кiлька разiв виходив на подвiр'я
й на дорогу, прислухаючись до кожного шереху. Не спалось i Сафроновi. В
тяжкi його роздуми раптово влилися великi сподiвання. Привабливi картини
прийдешнього перемежовувалися з гiркотою останнiх днiв, i аж дрож згинала
i пружиною вихала його костистим тiлом. Тихо вийшов з дому, бiля ганку
перепинив Крупяка:
- Омеляне Олельковичу.
- Тепер говорiть зi мною, як з простим, - усмiхнувся.
- Ти б спати iшов, Омеляне.
- Не можна, - покрутив головою. - I так ми багато спимо. Боюсь, щоб
долю свою не проспали.
- Омеляне, що менi робити? Накинули петлю на шию. - I вiн розповiв про
останнi подiї в селi. Крупяк, уперто думаючи про своє майбутнє, мовчки
вислухав i жорстко вiдповiв:
- Що робити? Спати. У вас не те що землю, - все скоро доберуть Так вам
i треба. Дочекаєтесь грому над самою головою! Що ви зараз не можете дати
ради однiй жменьцi созiвцiв? Чи сили бiс має? - їдко повторив Варчуковi
слова. - Ждете, щоб все село в комунiю повалило? Ну, ждiть. Чорт iз вами.
Нехватило смiливостi повбивати верховодiв, так хоч спочатку знищiть їхню
худобу, тодi i соз розпадеться на клаптi...
- Омеляне, ти не гарячись. Як же я ту худобу повбиваю, коли зразу ж
злиднота кинеться на мене? I так пальцями тичуть на мiй хутiр i вдень i
вночi.
- Добре, кат iз вами. Ще раз допоможу. Карпа вiзьму в роботу, щоб
поменше за спiдницями ганяв, а побiльше дiлами займався. Не маленький, -
поглянув на зорi, позiхнув: - Ну, пора будити Бориса Борисовича.
- Так ви й не ночуватимете?
- Де там ночувати. До ранку ще треба он який крюк змiряти. Я цими днями
повернуся до вас.
- Повертайся. Будь гостем дорогим... Ти скажи, Омеляне, як нашi дiла
кругом iдуть? - понизив голос.
- Якi дiла?
- Ну, свiтовi. Ти щось таке говорив про це. Чи є нам якась пiдтримка iз
заходу? Петлюру ж убили. Знайшовсь якийсь його намiсник i всяка така
штуковина?
- Є. Головний отаман Левицький. У Варшавi живе зi своїм мiнiстерством.
Пiд крилом Пiлсудського, - вiдповiв неохоче.
- Пiлсудського? - перепитав гаряче, щоб iще вирвати яке слово.
Крупяк покосився на Сафрона i заговорив скорiше, бiльш зосереджено:
- Наш голова директорiї не з одною державою має зв'язки, i в першу
чергу з Англiєю. Щодня бачиться з англiйським посланником у Варшавi. У
Румунiї нашiй "Лiзi нацiй" пособляє сигуранца i зокрема генерал Авереску.
У Францiї дiє "Об'єднання української громади". Левицький до Парижа вислав
Даценка, а той склав список усiх отаманiв, полковникiв i генералiв. В
Нiмеччинi орудує Дорошенко i Скоропадський. Гiнденбург мав осiбну зустрiч
зi Скоропадським. Словом, Сафроне Андрiйовичу, подiї назрiвають. Та ще якi
подiї. Уже вiйськовий мiнiстр головного отамана генерал Сальський через
мiнiстра фiнансiв Токаревського отримав вiд Англiї допомогу i запропонував
у Парижi готовий план походу на комунiю.
"Основна наша сила, - каже Сальський, - знаходиться на Українi, перед
нами". Крiпко запам'ятайте це. На вас, господарiв, - головнi сподiванки...
Крупяк так упевнено i чiтко сипав назвами петлюрiвських органiзацiй,
прiзвищами, подiями, що Варчук аж почав захлинатися вiд трепету.
"Пiлсудський, Болдуїн, Гiнденбург, зустрiч Чемберлена з Прiмо-де-Рiвера" -
цi слова великоднiм дзвоном гудiли у вухах i повертали йому навiть ту
землю, що була вiдрiзана в 1920 роцi.
- Це гаразд, гаразд... А ти, Омеляне, цими днями нам допоможеш? Крiпке
твоє слово?
- Ви вже i менi починаєте не вiрити?.. Сiчкар надiйний?
- Надiйний, - гаряче заговорив, прикидаючи, що куди краще буде, якщо не
Карпо, а Сiчкар з Крупяком завдадуть лиха созовi.
Тихо ввiйшли в свiтлицю. Крупяк пiдiйшов до лiжка i трусонув за плече
Бориса Борисовича. Той спросоння щось забурмотiв, i враз Варчук почув
вiдривчастi гаркавi слова чужої мови. Наполоханий Крупяк швидко закрив
гостевi рота, а Сафрон застиг посеред кiмнати i розмашисте перехрестився.
Великi надiї потоком рвонулись в його груди.
XLIV
Дмитро щойно повернувся з поля, коли прийшов виконавець:
- Вас Свирид Яковлевич викликає. Умившись, неквапно пiшов до сiльради.
Його на ганку зустрiв понурим поглядом Iван Тимофiйович.
- Поганi нашi справи, Дмитре, - зразу ж вiдкликав убiк.
- Чого? - здивувався парубок.
- Уже, видно, їхнє кодло вспiло пiдмазати Крамовому, щоб суха ложка
рота не дерла. Чи так домовились, чи хабара дали - бiс їх знає, тiльки не
туди Крамовий дiло хилить. На мене напосiвся, що Прокоповi Денисенку
голову розбив. "Вiдповiдати ви перший за хулiганство будете. I хто знає,
чи не ви бiйку почали", - навiть загрожувати почав. I, як та жаба,
скляними очима свiтить, бодай вони залишились тобi, а нижнi повилазили. -
Кидає недокурок i розтирає його великим порудiлим чоботом.
З канцелярiї вискакує почервонiлий, з переляканими очима Полiкарп.
- Ну, як? - пiдкликає до себе Бондар.
- Нехай його чорт бере, - вiдмахується рукою Полiкарп.
- Що ж вони тебе питали?
- Чи бились ми.
- I що ж ти вiдповiв?
- Бились, кажу. Ще й як. Аби не кинулась куркульня тiкати, всiх би... -
одразу смiлiшає Полiкарп.
- Теж менi: не говорила, не балакала, взяла мазницю та за медом пiшла.
Хто тебе за язика сiпав? - кривиться Бондар.
- То так же начальство хотiло, щоб я сказав. А воно ж знає, що й до
чого. От я й сказав. Хiба ж не так? - дивується Полiкарп.
- А ще що питали?
- Чи не ми першi почали куркульню проучувати, щоб не ходила на
горбок... Так приязно питає той, бiлявий, в окулярах, i сам пiдказує, що
треба було провчити їх.
- А ви що? - не витримує Дмитро.
- А менi що: куркульню жалiти? Та й сказав тодi - ми й самi догадались
їх продрючкувати, щоб не були такими хитрими.
- Ти знаєш, що намолов?
- Та так же начальство хотiло. Вони ж власть, конєшно.
- Тьху на тебе. Здається, тепер не вони вже, а ми виннi будемо. - Аж
спересердя плює Бондар Повз нього, злорадно примружившись, до сiльради йде
Варчук, поважно, з гiднiстю.
В канцелярiї накурено. За столом, устеленим паперами, сидять Петро
Крамовий i високий мiлiцiонер з вузькими, наче осокою прорiзаними очима.
Мiлiцiонер, звертаючись до Дмитра, довго розповiдає, що треба казати
тiльки правду, бо за невiрнi свiдчення буде притягатися до кримiнальної
вiдповiдальностi, може накликати бiду на свою голову Його сухо перебиває
Петро Крамовий.
- Громадянине Горицвiт, чи ствердите ви свiдчення бiльшостi свiдкiв, що
бiйка на урочищi "Горбок" була вчинена по гарячковитостi члена созу "Серп
i молот" громадянином вашого села Степаном Кушнiром? - З-пiд круглих
окулярiв допитливо впиваються в нього сiрi великi очi, затiненi, як
сiткою, довгими вигнутими вiями. Коли вiї пiдiймаються вгору, вони ледве
не торкаються брiв i тодi з куточкiв очей випирають двi вологi краплини
рожевого м'яса.
- Нi, такого не було, - вiдповiдає Дмитро, стоячи перед столом з шапкою
в руках. "Паляницi тобi на користь iдуть", - розглядає огрядного,
роздобрiлого Крамового
- Як не було? Попереджую, за невiрнi свiдчення будете притягнутi до
кримiнальної вiдповiдальностi.
- Чув уже, знаю, - киває головою Дмитро. - Бiйку почав не Кушнiр, а
куркулi.
- Молодий чоловiче, щось ви починаєте петляти. - Забiгали на окулярах
чотирикутники вiдбитих вiкон, заховуючи очi Крамового вiд Дмитра.
- Я не заєць i петляти нi ногами, нi язиком не навчився. Коли мої
свiдчення непотрiбнi, вiдпускайте додому, бо мене робота чекає, -
нахмурено мне шапку обома руками.
- Додому захотiлось? - кривиться Крамовий i раптом нападає на Дмитра: -
А що коли ми тебе за хулiганство i брехливi свiдчення в мiлiцiю
вiдправимо?
- Не маєте права.
- Найдемо i вiдправимо.
- Тодi я вам ребра переламаю, - блiднiє парубок i зразу одягає шапку на
голову, щоб звiльнити на всякий випадок руки. - Я вам не Полiкарп
Сергiєнко.
- Он ти який! - стискаючись, наче перед сгрибком, пiдводиться Крамовий.
За ним встає з-за столу мiлiцiонер. Вiн косує на Крамового i явно
усмiхається Дмитровi.
- Сiдай, - спиняє мiлiцiонера Крамоаий. - Добре. Так ми i запишемо вашi
слова, громадянине Горицвiт. А за образу органiв охорони заведемо на вас
справу.
- Хоч двi, - злiсно вiдкусив Дмитро. - Мене на переляк не вiзьмете.
- Ах ти! - тягнеться до нього Крамовий.
- Ану, не дуже. Це вам не царський прижим, а я не той дядько, що в три
погибелi зiгнеться. Коли треба буде знайти дорогу до правди, я i до Москви
дiйду.
- Не сумнiваюсь, - їдко вiдповiдає Крамовий. - Ви, молодий чоловiче,
оригiнальнi дороги находите: з дрючком по полю бiгати та чесний мир
каламутити. Що то з вас далi буде, молодий чоловiче? - похитав головою з
зачесаним назад жовтозолотистим волоссям.
- Що з мене не буде, а троцькiста не буде! - уже скаженiє Дмитро. - На
зборах ви каєтеся в своїх помилках, а сюди душi виймати приїжджаєте. Так
це якi дороги будуть? Забули, що ми радянськi люди, а не слухняний гурт.
Не на ту ногу скачете, чи, може, чин голову закрутив?
- Iди, - раптом блiдне Крамовий. I його злу, презирливу насмiшку як
вiтром здуває. - Iди!
- Я ще маю час, - уже знущається Дмитро iз Крамового. - Може, iще щось
про мене в папiрцi запишете. Недаром жалування получаете. Та ще й, певне,
не одно. От нiяк не второпаєш декого: середняка живцем з'їв би, а
куркульню захищає.
- Геть! - вискакує з-за стола Крамовий. - Я тобi твої слова i на тому
свiтi пригадаю.
- Коли б то тiльки тим свiтом обiйшовся, - нарочито поволi виходить з
канцелярiї, ледве стримуючи люту завзятiсть.
- Ну як, Дмитре? - запитав Свирид Яковлевич.
- Та як. Золоте теля облизало руки цьому начальству. Це начальство
одним мотузочком з Варчуком зв'язане.
- Ти думаєш?
- Чого там думати... Не повилазило ще.
- Як приїхали - руку за созiвцiв тримали. Видко, свої намiри пiсочком
притрушували, - задумався Мiрошниченко.
- А такi, як Полiкарп, допомогли заплутати дiло. Мабуть, так i закриють
його, як незначну бiйку. Козирi в їхнiх руках. Зумiли правду турнути на
дно... - кипiв парубок. Всерединi їжаком ворушилася злiсть проти
м'ясистого Крамового, i отой блиск окулярiв з цятками вигнутих вiкон рiзко
бив йому в очi.
- Нi, не буде по-їхньому; Нiякi протоколи, нiяка хитрiсть не притрусить
правду. Ти знаєш, що це означає - вiдступити назад? - пильно поглянув
Свирид Яковлевич на Дмитра.
- Знаю, Свириде Яковлевичу. Коли сьогоднi схитнешся, - завтра тебе на
шматки розiрвуть, чоботиськами з гряззю змiшають.
- Крiпко зав'язався вузлик. Рубати будемо його. Обличчя Свирида
Яковлевича взялося частоколом бiлих смуг.
- Зараз запрягаю коней - i гайда в райпартком, - клекотить голос Iвана
Тимофiйовича. - Павло Михайлович усипить їм, хитрунам, березової кашi, -
i, похитуючи широкими плечима, починає прощатися.
- Тiльки що про це мiркував, - промовив Мiрошниченко. - Разом поїдемо,
Iване. Iди за кiньми. Я тим часом це начальство витурю з сiльради, йому
нiчого робити в державнiй установi. - Кремезний i нахмурений, мов грозова
година. рiзко пiднiмається на ганок.
- Свириде, ти знаєш, що це означає?
- Знаю, Iване. Боротьба є боротьбою!
Дмитро наздогнав Бондаря на розi вулицi.
- Що, подобається таке дiло? - невесело усмiхнувся Бондар. - Ти скажи,
як хитро задумано? Виходить, за наше жито нас i побито. Хитро, хитро
зроблено. Та райпартком поламає їм усi плани. Вони мене не з'їдять.
Подавляться!
- Iване Тимофiйовичу! Це добре, що ви до партiї за правдою йдете.
Тiльки не їдьте тепер дубиною: куркульня там неодмiнно перепинить вас. Я
вже примiчаю...
- Вони можуть Треба так проскочити, щоб... Словом, дiла. Ти дивись, як
Данько до плота прикипiв. Пожирає нас очима.
- Трiснули б йому ще до вечора.
Данько, побачивши, що за ним слiдкують, з перебiльшеною стараннiстю
завертiвся на мiсцi, нiби щось загубив. Але, коли згодом Дмитро обернувся
назад, багач аж голову витягнув з шиї, стежачи за Бондарем.
- Iване Тимофiйовичу, може, сьогоднi не поїдете?
- Не може такого бути. Ще як поїдемо. Тiльки курява закурить! Бачиш, як
страх перетрушує куркулiв. А нас вони на переляк не вiзьмуть...
Дмитро розгонисте завернув у вузеньку вуличку; на нiй рясно
порозкочувалися сердечка придорожника i червiнцi кульбаби.
Бiля вишнi, зiп'явшись на тин, стояв низькорослий пiдлiток Явдоким, син
Заятчука. Побачивши Дмитра, вiн злодiйкувато повiв очима, скочив на землю
i, приминаючи морiг, чкурнув по напiвзабутiй вулицi. Ось Явдоким на мить
зупинився. Дмитро люто пригрозив йому кулаком. Хлопчак, висолопивши язика,
перекривив парубка i зник з очей.
"Заворушилися шершнi".
Розмова в сiльрадi, злорадна хода Варчука, важкий погляд Данька,
кривляння Явдокима - це все водночас налягло тягарем. Розумiв -
куркульська змова гадом ворушилася бiля самого верхiв'я нового життя.
Вона, ця чорна змова, може прикiнчити з Свиридом Яковлевичем, Iваном
Тимофiйовичем..
Аж здригнувся, на мить уявивши, що може статися нещастя з найкращими
людьми села.
"Тодi i свiт поменшав би".
Зараз з новою силою почув бiля себе мiцне плече i мову Свирида
Яковлевича. Стало соромно за себе, що вiн мiг iнколи в запалi недооцiнити
велику турботу, часом рiзкого, проте завжди вiрного слова Мiрошниченка.
В похмурiй задумi i хвилюваннi Дмитро увiйшов до хати. Не скидаючи
картуза, зiрвав з плеча дробовик i вийшов у двiр. Сонце, пiрнувши в хмари,
розпустило пругке корiння аж до самої землi, де вже свiтлий приплив,
роз'їдаючи нерiвнi краї полохливої тiнi, завзято котився в село.
- Дмитре, ти куди? - перепинила сина занепокоєна Докiя.
- Вперед, мамо, - зразу ж наскiльки мiг надав обличчю безтурботного
вигляду. - В лiси. В Городищi на вовчий виводок напали...
XLV
Бiля сiльради пiдводи не було. Дмитро одним стрибком перескочив усi
схiдцi i мало не звалив з нiг старого Кононенка, сторожа сiльради, що саме
вiдчинив сiнешнi дверi.
- Де Свирид Яковлевич?
- А в район поїхав, iз Бондарем. Стурбований такий i сердитий,
сердитий. Ще не бачив його таким. Як зрiзався з отим Крамовим... Звiсно,
коли подумати, в цьому дiлi куркульський хабар зверху, наче олiя,
плаває...
Але Дмитро не дослухається до широких мiркувань старого. Притримуючи
рушницю, спiшить на шлях. Ледве стримує себе, щоб не пуститися бiгцем
вздовж села. Тривога, недобрi передчуття, рiшучiсть i злiсть аж
переплелися в його душi.
Старий занепокоєно i довго слiдкує за рослою постаттю Дмитра.
"Гвардiєць. У Тимофiя пiшов. Ти бач, як близько усе до серця узяв. Не
хлопець, а вогонь. I добрий, як вогонь, i лихий, як вогонь", - без огуди
згадує затятiсть Дмитра.
На ганок обережно i шанобливо пiднiмається розпарений i. А старий
Созоненко.
- Ти куди? - накидається на нього Кононенко.
- Закудикав дорогу, - невдоволено огризається той. - Менi до товариша
Крамового.
- За твоїм Крамовим аж захурчало...
- Як захурчало? - стурбовано впивається очима в зморшкувате ненависне
обличчя: не раз на зборах Кононенко гострим словом шарпав крамаря.
- Отак i захурчало. Не подобається? Знаю, що не подобається. - I вже,
щоб зовсiм приголомшити Созоненка, навiть несподiвано для себе додає: -
Прийшов... акт, щоб зняти його з роботи.
- Акт? - не знає Созоненко, чи старий переплутав назву папiрця, чи
видумав усе. - Хiба ж в актах таке пишуть?
- Iще й гiрше можуть, - заспокоїв його Кононенко... Дмитро таки
наздогнав пiдводу. Здивувався i нахмурився, коли побачив, що бiля Свирида
Яковлевича сидiв Григорiй Шевчик. Той також косо глянув на нього i зразу ж
настовбурчився.
- Ти куди, Дмитре, зiбрався? - з-за плеча глянув Iван Тимофiйович.
- У лiс.
- Проти ночi?
- То найкраща прогулянка. Апетит викликає. - Вскочив на вiз.
Свирид Яковлевич схвально довгим поглядом подивився на Дмитра. I цього
було досить, щоб посвiтлiшало на душi. Вiн зараз вперше збагнув, що читає
- Славна свiтлиця в тебе, Iване, - сiдає на лаву. - Зразу видно, що
хазяйська дiвка росте батькам на радiсть. Може, скоро й видаватимеш?
- Трапляться добрi люди - можна й вiддати, - стримано вiдповiдає,
бажаючи зрозумiти, куди хилить Варчук. Та той не квапиться приступати до
дiла. Закручує цигарку, поволi прикурює, i губи його вивертуються довгою
чорною трубочкою. А вся голова окутується густим димом.
- Авжеж. Тiльки де зараз тих добрих людей шукати? Псується молодь
тепер. Нема порядку. Нема.
- Хе, - бiльш нiчого не говорить Бондар, i Сафрон не може розiбрати, чи
дивується вiн, чи спiвчуває його словам, i не помiчає на собi
насмiшкувато-допитливого погляду.
- Як у тебе яблуками пахне. Добре вродив сад у цьому роцi?
- Нiчого собi.
- I у мене, хвалить бога, Карпо пiдпiрками гiлля пiдпирав, щоб не
розчахнулись. Яблунi, як облiпленi тобi, листу не видно... Вип'ємо по
чарцi, Iване. Чи там в тебе тим-сим закусити не знайдеться? - дiловито
ставить на стiл пляшку i не дає промовити слова Бондаревi. - Та не дуже
турбуйся - яблуко там, хлiб та цибулину - i бiльш нiчого не треба.
- Я пити не буду.
- Як то не будеш? - криво усмiхається Варчук, хоча всерединi злiсть уже
починає кипiти. - Хоч i став ти за старшого в созi, та не дуже задавайся.
Непотрiбне слово було сказано, i воно зразу ж виводить Бондаря з
рiвноваги:
- Задаватись менi не з руки, ми люди простi, а пити з тобою не буду.
I Варчук зрозумiв, що переконувати його годi.
- Що ж, вiльному воля, а спасеному рай. Коли так вiтаєш, то i я в твоїй
хатi вуса не вмочу. - Заховав пляшку в кишеню. Вiд злостi тремтiла рука i
пересмикувалось, терпко холонучи, обличчя, тiпалося синiми обвислими
мiшечками пiд очима. - Не годиться так, Iване, стрiчати гостей. Я до тебе
з мировою прийшов. - Напружено глянув поперед себе.
Бондар, нахмурено слухаючи, мовчав.
- Да, Iване, некрасиво воно в нас вийшло. Та, сам знаєш, за землю
чоловiк i в землю пiде, не те що на бiйку. А ми ж з тобою з одного села,
для чого лишню ворожнечу мати. Ти на мене почнеш точити ножа, я на тебе. I
що воно з того вийде? На бiса зв'язуватись з такими, як Полiкарп? То
ненадiйнi все люди. Вони на твою голову понаносять клопоту, як зозуля в
чуже гнiздо яєць, а ти потiм сиди i суши мозок за них. Скажiмо, Полiкарп
десь затре коняку чи скалiчить, бо то господар хiба? А ти потряси
калиткою, бо й держава - це не бездонна криниця. Або розпадеться соз, а
збитки з кого злуплять? З тебе ж таки. От ще й хата з торгiв до дiдька
пiде. Їй-богу, Iване, за гнилу галузку схопився. За гнилу.
- Оце за цим i прийшли?
- Я ж i кажу: за мировою причимчикував. Погарячились трохи мужики, а
тепер вже й потилицю чухають.
- От на судi нас уже як-небудь помирять.
- Для чого ж на судi? Коли мирно, люб'язно можемо дiйти згоди мiж
собою. Все в наших руках. Знаєш, навiть поганий мир краще доброї бучi.
- Нi, не буде баба дiвкою, - раптом вiдрiзає Бондар i пiдводиться з-за
столу. - Нiчого не вийде, не буде в нас миру.
- Не буде? - тремтить голос у Варчука. - Гляди, чи не покаєшся потiм,
та пiзно буде. Буде каяття, та не буде вороття.
- Чого ви лякаєте своїм каяттям? Ви нам голову будете ламати, а потiм
за чарку вiдкупатися? Дешева цiна. Вмiли лiзти в бiйку, тепер вмiйте i
перед судом стати. Оце i вся моя казка-байка.
- I бiльше нiчого нiяк не скажеш?
- Нiчого i нiяк.
- Обдумайсь, Iване, поки є час.
- Чого лякаєте мене, як хлопчика? - раптом скипає Бондар i весь
червонiє. - Не боявся я вас i ранiше, а тепер i поготiв. Минулося ваше.
Навiки.
- Не нахваляйся, чортiв сину! - скаженiє Варчук, хапаючись рукою за
клямку. - Ще пуповиною тобi наша земля вилiзе.
Сафрон, метляючи полами довгого поношеного пiджака, широкою розхитаною
ходою поспiшав на хутiр.
"Нема на вас нi Шепеля, нi Гальчевського, нiякого чорта, щоб та земля
боком вам вилiзла", - скрипить зубами, i хвилястi вуса його ворушаться,
мов два списи. Напiвослiплий од злостi, ледве не збиває на ганку з нiг
Софiю, яка несе їсти поденщикам.
- То це стiльки їм тягнеш? - зразу жахається Сафрон. - Зрадiла, що мене
на господарствi нема. Скiльки хлiба на поле тащить! Дома вони стiльки
їдять? Неначе коням несе. Коли я тебе привчу до порядку? Не могла мене
дочекатись? Рада чим довше хвоста бiля хлопцiв крутити.
- А ви менi говорили, коли прийдете? Як це людям цiлий день за ложкою
кандьору пропадати? - спочатку ображається Софiя, але зразу ж пiдшукує
потрiбнi слова.
- Цить! Не твого розуму дiло. Навчилась на зборах рота, як вершу,
розкривати. Ах-ти-вiстка. Та привчай поденщикiв, щоб поменше їли. Це на
пользу їм.
- Еге ж, еге ж, - охоче погоджується Софiя i з перебiльшеною покорою
пiдтакує: - Циган теж привчав кобилу не їсти.
- Я тобi як дам цигана, то вужем скрутишся. Щезни, паскудо, з очей! -
так скаженiє Сафрон, що навiть забуває заставити наймичку переполовинити
хлiб. I коли Софiя зникла на вулицi, тодi опам'ятовується, що вона стiльки
понесла на поле.
"Погибелi нема на вас". Увiйшов у хату, довго роздумуючи, чи записати
це на рахунок Софiї. I хоча багато важливiшi справи турбували i мучили
Сафрона, проте не забував i за дрiбницi. Вийняв з скринi засмальцьований,
густо облiплений цифрами зошит i поставив на рахунок Софiї розбиту
тарiлку. Одначе хлiба не записав: "Так укусить словом, що мiсця не
знайдеш".
XLIII
Софiя i поденщики пiшли додому. Сафрон замкнув за ними хвiртку,
поспускав з ланцюгiв собак i в тяжкiй задумi почав обходити подвiр'я.
Нiколи бiль утрати не був таким важким, як тепер. Хоча в 1920 роцi в
нього вiдрiзали землю, а зараз лише обмiняли на гiршi бiдняцькi латки,
тривога безпросвiтною хмарою облягла Сафрона. Вiн неясно догадувався, що
соз - це початок iншого, страшнiшого для нього, Сафрона, життя.
"Вони до тебе тепер з поклоном не прийдуть, вони тебе швидко у вузол
скрутять, коли нiхто не переламає їм хребта", - думав про созiвцiв, ледве
вiддираючи од землi обважнiлi ноги.
Зразу ж за двором клубився темносинiй лiс, а над ним, як вечоровий
одсвiт дерев, димились важкi об'ємистi хмари. Хтось вийшов з просiки, i
Сафроновi собаки, немов два чорних мотки, з хрипом покотились повз
господаря i водночас лунко вдарили мiцними ногами в дощаний паркан.
"Кого там iще лиха година несе?" - не зупиняючи собак, хмуро пiшов
уперед. Невисока, вся в чорному постать легко i рiвно наближалась до
подвiр'я.
- Омелян! - раптом радiсно крикнув Варчук i зразу ж почав угамовувати
псiв.
Крупяк усмiхнувся тонкою усмiшкою, поздоровкався, оглянувся i тихо
запитав:
- Сафроне Андрiйовичу, нiкого у вас нема? З чужих?
- Iди безпечно. Нiкого. Оце не ждав, не сподiвався. Такий гiсть...
Шельма, пошла к чорту! - Вдарив носком чобота собаку. Та заскавчала,
вiдскочила i знову загавкала. - Пошла к чорту!
- Вона й по-українськи розумiє, - засмiявся Крупяк.
Але Сафрон не зрозумiв його жарту i зразу ж почав скаржитися:
- Лиха година насувається на нас, Омеляне...
- Сафроне Андрiйовичу, - перебив його. - Ви сьогоднi зовiть мене
Омеляном Олельковичем.
- Якого це ти ще Олельковича вигадав?
- Це наше споконвiчне українське iм'я. Пробачте, що доведеться сьогоднi
величати мене, але так треба: гiсть у нас важливий буде.
- Гiсть? Звiдки?
- Здалеку, звiдси й не видно. Бiльше нiчого не допитуйтесь. А людина
вiн дуже важна... Позавiшуйте вiкна, щоб нiхто не бачив. Розумiєте?
Пiзнього вечора Крупяк привiв невiдомого у свiтлицю. Був це середнього
зросту бiлявий чоловiк iз закривавленими обiдками очей i прямим хрящуватим
носом. Рiденькi пасма волосся, кольору перегнилого лика, гребiнчиком
спадали на бугорчасте надбрiв'я; уперте пiдборiддя мерехтiло крихiтними
iскорками кущуватої щетини. Вiд невiдомого гостро пахло смолятиною, так,
як пахне восени пiдiпрiле дубове листя.
"Десь немало по лiсах бродив"
- Борис Борисович, - рiзко, наче каркнув, промовив незнайомий,
простягаючи довгi пальцi Варчуковi. Той обережно, як коштовну рiч,
потримав їх у руцi i ще обережнiше опустив донизу.
Горпина подала вечерю, i гостi так накинулись на харч, що в Сафрона аж
серце почало нити. Проте мусив припрошувати:
- Їжте, їжте. Стара ще пiдсипе. Хто його зна, що воно далi будемо їсти.
Таке врем'я...
Борис Борисович обмiряв його кiлькома довгими, уважними поглядами i
коротко, наче командуючи, вiдповiв:
- Скоро прийде iнша пора. Надiйтесь i працюйте.
Бiльше вiн не звертав нiякої уваги на господаря. Морщачи носа, вiн
ковточками, потроху, пив горiлку, накладав на хлiб тонкi шматочки рожевого
сала i повчально вiв дуже розумну, як визначив у думцi Варчук, розмову.
Ступiнь розумностi її визначався незрозумiлими словами i такою
заплутанiстю, що, як не прислухався Варчук, не мiг надiйно ухопитися за
потрiбну нитку. Одначе пiдсвiдоме догадувався, що мова йде про такi
справи, якi i його життя можуть винести на iнший берег.
- Про нашу велику силу свiдчить i такий приклад: нунцiй папи Євгенiй
Пачеллi горою стоїть за нами. Значить, сам пастир пастирiв - святiший папа
за нами. Iнакше не дотягнувся б Пачеллi до кардинальської шапки: от-от
обiруч її вхопить.
- Блискуча кар'єра, - щиро позаздрив Крупяк i задумався.
- Так. Але попереду iще краща. Я не сумнiваюсь, що вчорашнiй епiскоп
завтра стане самим папою. I напевне Пачеллi буде належати честь пiдписати
з нами iсторичний конкордат... Робота i терпiння усе перемагають. Ми ще не
уявляємо собi, якi блискавичнi змiни готує нам майбутнє. Сьогоднi ви,
Омеляне Олельковичу, як заєць, боїтесь кожного шелесту, а завтра ви один
iз керiвникiв українського уряду, господар ланiв широкополих, владар
життя. - Зробивши вигляд, що вiн i не помiтив честолюбивих вогникiв у очах
Крупяка, Борис Борисович переконливо закiнчив: - I це не казка, а
неминучiсть iсторичної дiйсностi.
- Коли б ця iсторична дiйснiсть скорiш повернулась обличчям до нас, а
то щось твердо стала вона незручним мiсцем, - вiдповiв Крупяк.
- Терпiння i робота, - натиснув на слово "робота". - А тепер -
вiдпочивати. - Вилiзши з-за столу, вiн знову кiлька разiв поглянув на
Варчука i, замiсть подяки, рiзким голосом сказав:
- Не журись, хазяїне. Скоро Україна по-iнакшому заживе. За вас,
господарiв, великi держави думають.
I Варчук, впившись неблискучими округлими очима в гостя, гостро
вiдповiв:
- Довго вони щось думають. Видать, мозки неповороткi. Чи сили бiс має?
Цi слова, видко, не сподобались Борису Борисовичу. Вiн бiльш нiчого не
сказав, а Омелян несхвальне похитав головою.
Борис Борисович, натерши обличчя якоюсь маззю, лiг спати у свiтлицi, що
мала два виходи, а заклопотаний Крупяк ще кiлька разiв виходив на подвiр'я
й на дорогу, прислухаючись до кожного шереху. Не спалось i Сафроновi. В
тяжкi його роздуми раптово влилися великi сподiвання. Привабливi картини
прийдешнього перемежовувалися з гiркотою останнiх днiв, i аж дрож згинала
i пружиною вихала його костистим тiлом. Тихо вийшов з дому, бiля ганку
перепинив Крупяка:
- Омеляне Олельковичу.
- Тепер говорiть зi мною, як з простим, - усмiхнувся.
- Ти б спати iшов, Омеляне.
- Не можна, - покрутив головою. - I так ми багато спимо. Боюсь, щоб
долю свою не проспали.
- Омеляне, що менi робити? Накинули петлю на шию. - I вiн розповiв про
останнi подiї в селi. Крупяк, уперто думаючи про своє майбутнє, мовчки
вислухав i жорстко вiдповiв:
- Що робити? Спати. У вас не те що землю, - все скоро доберуть Так вам
i треба. Дочекаєтесь грому над самою головою! Що ви зараз не можете дати
ради однiй жменьцi созiвцiв? Чи сили бiс має? - їдко повторив Варчуковi
слова. - Ждете, щоб все село в комунiю повалило? Ну, ждiть. Чорт iз вами.
Нехватило смiливостi повбивати верховодiв, так хоч спочатку знищiть їхню
худобу, тодi i соз розпадеться на клаптi...
- Омеляне, ти не гарячись. Як же я ту худобу повбиваю, коли зразу ж
злиднота кинеться на мене? I так пальцями тичуть на мiй хутiр i вдень i
вночi.
- Добре, кат iз вами. Ще раз допоможу. Карпа вiзьму в роботу, щоб
поменше за спiдницями ганяв, а побiльше дiлами займався. Не маленький, -
поглянув на зорi, позiхнув: - Ну, пора будити Бориса Борисовича.
- Так ви й не ночуватимете?
- Де там ночувати. До ранку ще треба он який крюк змiряти. Я цими днями
повернуся до вас.
- Повертайся. Будь гостем дорогим... Ти скажи, Омеляне, як нашi дiла
кругом iдуть? - понизив голос.
- Якi дiла?
- Ну, свiтовi. Ти щось таке говорив про це. Чи є нам якась пiдтримка iз
заходу? Петлюру ж убили. Знайшовсь якийсь його намiсник i всяка така
штуковина?
- Є. Головний отаман Левицький. У Варшавi живе зi своїм мiнiстерством.
Пiд крилом Пiлсудського, - вiдповiв неохоче.
- Пiлсудського? - перепитав гаряче, щоб iще вирвати яке слово.
Крупяк покосився на Сафрона i заговорив скорiше, бiльш зосереджено:
- Наш голова директорiї не з одною державою має зв'язки, i в першу
чергу з Англiєю. Щодня бачиться з англiйським посланником у Варшавi. У
Румунiї нашiй "Лiзi нацiй" пособляє сигуранца i зокрема генерал Авереску.
У Францiї дiє "Об'єднання української громади". Левицький до Парижа вислав
Даценка, а той склав список усiх отаманiв, полковникiв i генералiв. В
Нiмеччинi орудує Дорошенко i Скоропадський. Гiнденбург мав осiбну зустрiч
зi Скоропадським. Словом, Сафроне Андрiйовичу, подiї назрiвають. Та ще якi
подiї. Уже вiйськовий мiнiстр головного отамана генерал Сальський через
мiнiстра фiнансiв Токаревського отримав вiд Англiї допомогу i запропонував
у Парижi готовий план походу на комунiю.
"Основна наша сила, - каже Сальський, - знаходиться на Українi, перед
нами". Крiпко запам'ятайте це. На вас, господарiв, - головнi сподiванки...
Крупяк так упевнено i чiтко сипав назвами петлюрiвських органiзацiй,
прiзвищами, подiями, що Варчук аж почав захлинатися вiд трепету.
"Пiлсудський, Болдуїн, Гiнденбург, зустрiч Чемберлена з Прiмо-де-Рiвера" -
цi слова великоднiм дзвоном гудiли у вухах i повертали йому навiть ту
землю, що була вiдрiзана в 1920 роцi.
- Це гаразд, гаразд... А ти, Омеляне, цими днями нам допоможеш? Крiпке
твоє слово?
- Ви вже i менi починаєте не вiрити?.. Сiчкар надiйний?
- Надiйний, - гаряче заговорив, прикидаючи, що куди краще буде, якщо не
Карпо, а Сiчкар з Крупяком завдадуть лиха созовi.
Тихо ввiйшли в свiтлицю. Крупяк пiдiйшов до лiжка i трусонув за плече
Бориса Борисовича. Той спросоння щось забурмотiв, i враз Варчук почув
вiдривчастi гаркавi слова чужої мови. Наполоханий Крупяк швидко закрив
гостевi рота, а Сафрон застиг посеред кiмнати i розмашисте перехрестився.
Великi надiї потоком рвонулись в його груди.
XLIV
Дмитро щойно повернувся з поля, коли прийшов виконавець:
- Вас Свирид Яковлевич викликає. Умившись, неквапно пiшов до сiльради.
Його на ганку зустрiв понурим поглядом Iван Тимофiйович.
- Поганi нашi справи, Дмитре, - зразу ж вiдкликав убiк.
- Чого? - здивувався парубок.
- Уже, видно, їхнє кодло вспiло пiдмазати Крамовому, щоб суха ложка
рота не дерла. Чи так домовились, чи хабара дали - бiс їх знає, тiльки не
туди Крамовий дiло хилить. На мене напосiвся, що Прокоповi Денисенку
голову розбив. "Вiдповiдати ви перший за хулiганство будете. I хто знає,
чи не ви бiйку почали", - навiть загрожувати почав. I, як та жаба,
скляними очима свiтить, бодай вони залишились тобi, а нижнi повилазили. -
Кидає недокурок i розтирає його великим порудiлим чоботом.
З канцелярiї вискакує почервонiлий, з переляканими очима Полiкарп.
- Ну, як? - пiдкликає до себе Бондар.
- Нехай його чорт бере, - вiдмахується рукою Полiкарп.
- Що ж вони тебе питали?
- Чи бились ми.
- I що ж ти вiдповiв?
- Бились, кажу. Ще й як. Аби не кинулась куркульня тiкати, всiх би... -
одразу смiлiшає Полiкарп.
- Теж менi: не говорила, не балакала, взяла мазницю та за медом пiшла.
Хто тебе за язика сiпав? - кривиться Бондар.
- То так же начальство хотiло, щоб я сказав. А воно ж знає, що й до
чого. От я й сказав. Хiба ж не так? - дивується Полiкарп.
- А ще що питали?
- Чи не ми першi почали куркульню проучувати, щоб не ходила на
горбок... Так приязно питає той, бiлявий, в окулярах, i сам пiдказує, що
треба було провчити їх.
- А ви що? - не витримує Дмитро.
- А менi що: куркульню жалiти? Та й сказав тодi - ми й самi догадались
їх продрючкувати, щоб не були такими хитрими.
- Ти знаєш, що намолов?
- Та так же начальство хотiло. Вони ж власть, конєшно.
- Тьху на тебе. Здається, тепер не вони вже, а ми виннi будемо. - Аж
спересердя плює Бондар Повз нього, злорадно примружившись, до сiльради йде
Варчук, поважно, з гiднiстю.
В канцелярiї накурено. За столом, устеленим паперами, сидять Петро
Крамовий i високий мiлiцiонер з вузькими, наче осокою прорiзаними очима.
Мiлiцiонер, звертаючись до Дмитра, довго розповiдає, що треба казати
тiльки правду, бо за невiрнi свiдчення буде притягатися до кримiнальної
вiдповiдальностi, може накликати бiду на свою голову Його сухо перебиває
Петро Крамовий.
- Громадянине Горицвiт, чи ствердите ви свiдчення бiльшостi свiдкiв, що
бiйка на урочищi "Горбок" була вчинена по гарячковитостi члена созу "Серп
i молот" громадянином вашого села Степаном Кушнiром? - З-пiд круглих
окулярiв допитливо впиваються в нього сiрi великi очi, затiненi, як
сiткою, довгими вигнутими вiями. Коли вiї пiдiймаються вгору, вони ледве
не торкаються брiв i тодi з куточкiв очей випирають двi вологi краплини
рожевого м'яса.
- Нi, такого не було, - вiдповiдає Дмитро, стоячи перед столом з шапкою
в руках. "Паляницi тобi на користь iдуть", - розглядає огрядного,
роздобрiлого Крамового
- Як не було? Попереджую, за невiрнi свiдчення будете притягнутi до
кримiнальної вiдповiдальностi.
- Чув уже, знаю, - киває головою Дмитро. - Бiйку почав не Кушнiр, а
куркулi.
- Молодий чоловiче, щось ви починаєте петляти. - Забiгали на окулярах
чотирикутники вiдбитих вiкон, заховуючи очi Крамового вiд Дмитра.
- Я не заєць i петляти нi ногами, нi язиком не навчився. Коли мої
свiдчення непотрiбнi, вiдпускайте додому, бо мене робота чекає, -
нахмурено мне шапку обома руками.
- Додому захотiлось? - кривиться Крамовий i раптом нападає на Дмитра: -
А що коли ми тебе за хулiганство i брехливi свiдчення в мiлiцiю
вiдправимо?
- Не маєте права.
- Найдемо i вiдправимо.
- Тодi я вам ребра переламаю, - блiднiє парубок i зразу одягає шапку на
голову, щоб звiльнити на всякий випадок руки. - Я вам не Полiкарп
Сергiєнко.
- Он ти який! - стискаючись, наче перед сгрибком, пiдводиться Крамовий.
За ним встає з-за столу мiлiцiонер. Вiн косує на Крамового i явно
усмiхається Дмитровi.
- Сiдай, - спиняє мiлiцiонера Крамоаий. - Добре. Так ми i запишемо вашi
слова, громадянине Горицвiт. А за образу органiв охорони заведемо на вас
справу.
- Хоч двi, - злiсно вiдкусив Дмитро. - Мене на переляк не вiзьмете.
- Ах ти! - тягнеться до нього Крамовий.
- Ану, не дуже. Це вам не царський прижим, а я не той дядько, що в три
погибелi зiгнеться. Коли треба буде знайти дорогу до правди, я i до Москви
дiйду.
- Не сумнiваюсь, - їдко вiдповiдає Крамовий. - Ви, молодий чоловiче,
оригiнальнi дороги находите: з дрючком по полю бiгати та чесний мир
каламутити. Що то з вас далi буде, молодий чоловiче? - похитав головою з
зачесаним назад жовтозолотистим волоссям.
- Що з мене не буде, а троцькiста не буде! - уже скаженiє Дмитро. - На
зборах ви каєтеся в своїх помилках, а сюди душi виймати приїжджаєте. Так
це якi дороги будуть? Забули, що ми радянськi люди, а не слухняний гурт.
Не на ту ногу скачете, чи, може, чин голову закрутив?
- Iди, - раптом блiдне Крамовий. I його злу, презирливу насмiшку як
вiтром здуває. - Iди!
- Я ще маю час, - уже знущається Дмитро iз Крамового. - Може, iще щось
про мене в папiрцi запишете. Недаром жалування получаете. Та ще й, певне,
не одно. От нiяк не второпаєш декого: середняка живцем з'їв би, а
куркульню захищає.
- Геть! - вискакує з-за стола Крамовий. - Я тобi твої слова i на тому
свiтi пригадаю.
- Коли б то тiльки тим свiтом обiйшовся, - нарочито поволi виходить з
канцелярiї, ледве стримуючи люту завзятiсть.
- Ну як, Дмитре? - запитав Свирид Яковлевич.
- Та як. Золоте теля облизало руки цьому начальству. Це начальство
одним мотузочком з Варчуком зв'язане.
- Ти думаєш?
- Чого там думати... Не повилазило ще.
- Як приїхали - руку за созiвцiв тримали. Видко, свої намiри пiсочком
притрушували, - задумався Мiрошниченко.
- А такi, як Полiкарп, допомогли заплутати дiло. Мабуть, так i закриють
його, як незначну бiйку. Козирi в їхнiх руках. Зумiли правду турнути на
дно... - кипiв парубок. Всерединi їжаком ворушилася злiсть проти
м'ясистого Крамового, i отой блиск окулярiв з цятками вигнутих вiкон рiзко
бив йому в очi.
- Нi, не буде по-їхньому; Нiякi протоколи, нiяка хитрiсть не притрусить
правду. Ти знаєш, що це означає - вiдступити назад? - пильно поглянув
Свирид Яковлевич на Дмитра.
- Знаю, Свириде Яковлевичу. Коли сьогоднi схитнешся, - завтра тебе на
шматки розiрвуть, чоботиськами з гряззю змiшають.
- Крiпко зав'язався вузлик. Рубати будемо його. Обличчя Свирида
Яковлевича взялося частоколом бiлих смуг.
- Зараз запрягаю коней - i гайда в райпартком, - клекотить голос Iвана
Тимофiйовича. - Павло Михайлович усипить їм, хитрунам, березової кашi, -
i, похитуючи широкими плечима, починає прощатися.
- Тiльки що про це мiркував, - промовив Мiрошниченко. - Разом поїдемо,
Iване. Iди за кiньми. Я тим часом це начальство витурю з сiльради, йому
нiчого робити в державнiй установi. - Кремезний i нахмурений, мов грозова
година. рiзко пiднiмається на ганок.
- Свириде, ти знаєш, що це означає?
- Знаю, Iване. Боротьба є боротьбою!
Дмитро наздогнав Бондаря на розi вулицi.
- Що, подобається таке дiло? - невесело усмiхнувся Бондар. - Ти скажи,
як хитро задумано? Виходить, за наше жито нас i побито. Хитро, хитро
зроблено. Та райпартком поламає їм усi плани. Вони мене не з'їдять.
Подавляться!
- Iване Тимофiйовичу! Це добре, що ви до партiї за правдою йдете.
Тiльки не їдьте тепер дубиною: куркульня там неодмiнно перепинить вас. Я
вже примiчаю...
- Вони можуть Треба так проскочити, щоб... Словом, дiла. Ти дивись, як
Данько до плота прикипiв. Пожирає нас очима.
- Трiснули б йому ще до вечора.
Данько, побачивши, що за ним слiдкують, з перебiльшеною стараннiстю
завертiвся на мiсцi, нiби щось загубив. Але, коли згодом Дмитро обернувся
назад, багач аж голову витягнув з шиї, стежачи за Бондарем.
- Iване Тимофiйовичу, може, сьогоднi не поїдете?
- Не може такого бути. Ще як поїдемо. Тiльки курява закурить! Бачиш, як
страх перетрушує куркулiв. А нас вони на переляк не вiзьмуть...
Дмитро розгонисте завернув у вузеньку вуличку; на нiй рясно
порозкочувалися сердечка придорожника i червiнцi кульбаби.
Бiля вишнi, зiп'явшись на тин, стояв низькорослий пiдлiток Явдоким, син
Заятчука. Побачивши Дмитра, вiн злодiйкувато повiв очима, скочив на землю
i, приминаючи морiг, чкурнув по напiвзабутiй вулицi. Ось Явдоким на мить
зупинився. Дмитро люто пригрозив йому кулаком. Хлопчак, висолопивши язика,
перекривив парубка i зник з очей.
"Заворушилися шершнi".
Розмова в сiльрадi, злорадна хода Варчука, важкий погляд Данька,
кривляння Явдокима - це все водночас налягло тягарем. Розумiв -
куркульська змова гадом ворушилася бiля самого верхiв'я нового життя.
Вона, ця чорна змова, може прикiнчити з Свиридом Яковлевичем, Iваном
Тимофiйовичем..
Аж здригнувся, на мить уявивши, що може статися нещастя з найкращими
людьми села.
"Тодi i свiт поменшав би".
Зараз з новою силою почув бiля себе мiцне плече i мову Свирида
Яковлевича. Стало соромно за себе, що вiн мiг iнколи в запалi недооцiнити
велику турботу, часом рiзкого, проте завжди вiрного слова Мiрошниченка.
В похмурiй задумi i хвилюваннi Дмитро увiйшов до хати. Не скидаючи
картуза, зiрвав з плеча дробовик i вийшов у двiр. Сонце, пiрнувши в хмари,
розпустило пругке корiння аж до самої землi, де вже свiтлий приплив,
роз'їдаючи нерiвнi краї полохливої тiнi, завзято котився в село.
- Дмитре, ти куди? - перепинила сина занепокоєна Докiя.
- Вперед, мамо, - зразу ж наскiльки мiг надав обличчю безтурботного
вигляду. - В лiси. В Городищi на вовчий виводок напали...
XLV
Бiля сiльради пiдводи не було. Дмитро одним стрибком перескочив усi
схiдцi i мало не звалив з нiг старого Кононенка, сторожа сiльради, що саме
вiдчинив сiнешнi дверi.
- Де Свирид Яковлевич?
- А в район поїхав, iз Бондарем. Стурбований такий i сердитий,
сердитий. Ще не бачив його таким. Як зрiзався з отим Крамовим... Звiсно,
коли подумати, в цьому дiлi куркульський хабар зверху, наче олiя,
плаває...
Але Дмитро не дослухається до широких мiркувань старого. Притримуючи
рушницю, спiшить на шлях. Ледве стримує себе, щоб не пуститися бiгцем
вздовж села. Тривога, недобрi передчуття, рiшучiсть i злiсть аж
переплелися в його душi.
Старий занепокоєно i довго слiдкує за рослою постаттю Дмитра.
"Гвардiєць. У Тимофiя пiшов. Ти бач, як близько усе до серця узяв. Не
хлопець, а вогонь. I добрий, як вогонь, i лихий, як вогонь", - без огуди
згадує затятiсть Дмитра.
На ганок обережно i шанобливо пiднiмається розпарений i. А старий
Созоненко.
- Ти куди? - накидається на нього Кононенко.
- Закудикав дорогу, - невдоволено огризається той. - Менi до товариша
Крамового.
- За твоїм Крамовим аж захурчало...
- Як захурчало? - стурбовано впивається очима в зморшкувате ненависне
обличчя: не раз на зборах Кононенко гострим словом шарпав крамаря.
- Отак i захурчало. Не подобається? Знаю, що не подобається. - I вже,
щоб зовсiм приголомшити Созоненка, навiть несподiвано для себе додає: -
Прийшов... акт, щоб зняти його з роботи.
- Акт? - не знає Созоненко, чи старий переплутав назву папiрця, чи
видумав усе. - Хiба ж в актах таке пишуть?
- Iще й гiрше можуть, - заспокоїв його Кононенко... Дмитро таки
наздогнав пiдводу. Здивувався i нахмурився, коли побачив, що бiля Свирида
Яковлевича сидiв Григорiй Шевчик. Той також косо глянув на нього i зразу ж
настовбурчився.
- Ти куди, Дмитре, зiбрався? - з-за плеча глянув Iван Тимофiйович.
- У лiс.
- Проти ночi?
- То найкраща прогулянка. Апетит викликає. - Вскочив на вiз.
Свирид Яковлевич схвально довгим поглядом подивився на Дмитра. I цього
було досить, щоб посвiтлiшало на душi. Вiн зараз вперше збагнув, що читає